[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 192-206.]

Попередня     Головна     Наступна





Ж



ЖАДОВСЬКА Юлія Валеріанівна [29.VI (11.VII) 1824, с. Суботіно Яросл. губ. — 28.VII (9.VIII) 1883, с. Толстиково Костром. губ.] — рос. письменниця. Навчалась у приват. пансіоні (Кострома). Дебютувала віршами. Популярною була її любовна і пейзажна лірика (вірші «Ніч», 1846; «Погляд», «Я сповнена чудесних звуків», обидва — 1847; «Тихо я сама бреду по саду», 1857). З часом у поезії (зб. «Вірші», 1858) зазвучали соціальні мотиви. Лірика Ж. близька до народнопісенної традиції. Тематика повісті «Простий випадок» (1847), романів «Осторонь від великого світу» (1857) і «Жіноча історія» — траг. кохання, сімейні стосунки, емансипація жінки. В повісті «Відстала» (1861) реалістично зображено життя дворянства напередодні реформи 1861. Відомі романси М. Глинки та О. Даргомижського на слова Ж. «Ти скоро забудеш мене» (1845), «І досі ще його безмірно я люблю» (1846). До нелегкої долі письменниці співчутливо ставився Т. Шевченко (про це — див. запис у щоденнику 13.IV 1858). П. Грабовський переклав (1895) її вірш «Нива».

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 4. СПБ, 1894; Избранные стихотворения. Ярославль, 1958; Укр. перекл. — Нива. В кн.: Грабовський П. Твори, т. 1. К., 1964.

Літ.: Благово В. А. Поэзия и личность Ю. В. Жадовской. Саратов, 1981; Добролюбов Н. А. Стихотворения Юлии Жадовской. В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 1. М., 1986.

Н. М. Нагорна.


ЖАКАМОН (Jacamon) Марі Франс (29.VI 1943, м. Нансі) — франц. перекладачка. Вивчала укр. мову й л-ру в Ін-ті сх. мов Париз. ун-ту. 1965 стала черницею. Переклала уривки з поем Т. Шевченка «Наймичка», «Марія», з послання «І мертвим, і живим...» (надр. у кн. «Тарас Шевченко. 1814 — 1861. Його життя і творчість». Париж, 1964), добірку віршів Л. Костенко (опубл, у кн. «Нова літературна хвиля на Україні». Париж, 1967).

Літ.: Гресько М. Т. Г. Шевченко французькою мовою (1847 — 1967). Бібліографічний покажчик. Львів. 1967.

М. В. Якубяк.


ЖАН ПОЛЬ (Jean Paul; справж. — Йоганн Пауль Фрідріх Ріхтер; 21.III 1763, м. Вунзідель — 14.XI 1825, м. Байройт) — нім. письменник. Вивчав 1781 — 84 теологію в Лейпц. ун-ті. В л-рі виступав як виразник демокр. ідеології. Його твори відзначаються філософічністю, детальним відображенням побуту. Широку популярність Ж. П. приніс роман «Геспер» (1795), в якому викривається духовне зубожіння і сваволя в карликових нім. князівствах. У романі «Зібенкез» (1796 — 97) показано життя провінц. міщанства. Філос. роман «Титан» (1800 — 03) — багатопланова розповідь про формування людської особистості, сповнена мрій про гармонійний розвиток людини в розумно побудованому суспільстві. Ж. П. належать також роман «Комета, або Ніколаус Маргграф» (1820 — 22, не закін.), трактат «Підготовча школа естетики» (1804) та ін. твори. На Україні окремі твори Ж. П. у рос. перекл. І. Бецького («Воспоминания из лучших часов жизни для последних», оповідання «Луна днем») і Н. Васильковича («Поэтические афоризмы и отрывки») опубліковано в альм. «Молодик на 1843 год» (ч. 1. Х., 1842). У Петербурзі 1844 вийшла «Антология из Жан-Поля Рихтера» в перекл. І. Бецького.

Тв.: Рос. перекл. — Зибенкэз. Л., 1937.

Літ.: Белинский В. Г. [Рец. на кн.: Антология из Жан-Поля Рихтера. <И. Е. Бецкого>. СПБ, 1844]. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 8. М., 1955; Бройн Г. де. Жизнь Жан-Поля Фридриха Рихтера. М., 1978.

А. Г. Баканов.


ЖАНЕ Кірімізе Хаджимусович (7.III 1919, аул Афіпсіп, тепер Октябрського р-ну Адиг. а. о. — 10.VI 1983, Майкоп; похов. в аулі Афіпсіп) — адиг. рад. письменник. Член КПРС з 1948. Учасник Великої Вітчизн. війни; Закінчив 1957 Адиг. пед. ін-т (Майкоп). Автор поетич. збірок «Вірші» (1945), «Наші дні» (1951), «Адигея моя» (1959), «Відповідь» (1963), «Твої очі» (1967), «Дума дівчини» (1975), «Славлю руки людини» (1979) та ін. Відіграв значну роль у розвитку адиг. дит. л-ри (збірки «Червона зірка», 1955; «Перша квітка», 1963; «Читайте дітям», 1973; «Друзі», 1983, та ін.). Багато віршів Ж. покладено на музику. Прозові твори: лірико-публіцист. нарис «Хусен Андрухаєв» (1970, про адиг. поета-воїна, Героя Рад. Союзу), збірки гумористич. оповідань «Аул Шапсуг і його околиці» (1977), «Жителі мого аулу» (1980). Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Некрасова, І. Крилова та ін. В його перекл. опубл. «Заповіт» Т. Шевченка (увійшов до кн. «Тарас Шевченко. „Заповіт“ мовами народів світу». К., 1989). Написав вірші «Біля могили Шевченка» (1957), «Слово Шевченка» (1965). У травні 1972 взяв участь у Днях л-ри Адиг. а. о. на Житомирщині. Окремі твори Ж. переклали М. Лещенко, Д. Окийченко, Д. Кононенко, О. Пархоменко, Л. Плескачевський.

Тв.: Укр. перекл. — У адигів є звичай такий. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; [Оповідання]. «Прапор», 1976, № 12; Рос. перекл. — Аул Шапсуг улыбается. М., 1979.

Літ.: Схаляко А. А. Киримизе Жанэ. «Ученые записки Адыгейского научно-исследовательского института языка, литературы и истории», 1968, т. 6: Бовыкина З. Ф. Киримизе Жанэ. В кн.: Вопросы истории адыгейской советской литературы, кн. 2. Майкоп, 1980.

М. Ш. Куніжев.


ЖАНР літературний (франц. genre — рід, вид) — історично сформований тип літ. твору (епопея, роман, повість, оповідання, поема, вірш тощо), синтез характерних особливостей змісту і форми певного виду творів, відносна художньо-композиційна сталість, здатна до постійного розвитку й оновлення (чим пояснюється, зокрема, недостатня розробленість теорії Ж.). Це своєрідний акумулятор художнього досвіду, одиниця класифікації літ. творів за певними характерними для них сталими структурними ознаками. Виникнення й розвиток Ж. зумовлені соціально-естетич. потребами певної епохи, закономірностями літ. розвитку. З категорією Ж. пов’язані кардинальні проблеми літературознавства, оскільки жанровий аналіз з’ясовує специфіку худож. твору, закономірності його існування в літ. процесі. Викристалізовується парость науки про літературу — жанрознавство, або генологія. Проблемами Ж., його соціальної й внутрілітературної зумовленості займається істор. поетика. Ж. перебуває у складних взаємозв’язках з літ. родом (див. Рід літературний), літературним напрямом (див. Напрям і течія літературні), творчою індивідуальністю автора. Термін «жанр» іноді ототожнюється з видом літературним (видом деколи називають найбільші жанрові групи творів, напр., повість або роман). Разом з тим зустрічається й таке слововживання: роман — жанр; соціально-побутовий роман — вид роману.

Як категорія узагальнююча, Ж. не фіксує змісту твору в його тематично-проблемних виявах, однак передбачає певний тип змісту. Змістовою сутністю Ж. є його орієнтація на освоєння певних сфер життя і типу людських відносин, конкретизована у специфічних зображувальних засобах, їхній структурній організації. Отже, жанр — це і своєрідна змістова форма, модель худож. структури ряду творів, у якій специфічно закодовано спрямованість на певний зміст.

Ж. мислиться в різних понятійних сферах: як загальнотеоретичне поняття, що включає в себе спільні сталі властивості творів одного типол. ряду різних епох і нац. л-р (роман); як поняття нац. жанру (рос. роман, укр. химерний роман); Ж. певної епохи (новела Відродження), напряму (поема романтизму); Ж. як втілення індивідуального стилю письменника (стефаниківська новела). Кожен окремий твір також має свої, притаманні лише йому жанрові особливості, які характеризуються насамперед типом оповіді (взаємодія автора і персонажів), побудовою сюжету і композиції, обсягом твору, функціонуванням у ньому часу і простору, специфікою героїв і принципів їх типізації та індивідуалізації, стилем тощо.

Єдиного критерію класифікації жанрів немає. Типологія жанрів за родами була витримана лише в класицизмі з його вимогою чистоти й канонічності літ. форм. У романтизмі, реалізмі, модернізмі жанри виникають часто на перехресті лірики, епосу, драми. В основу класифікації жанрів беруть то змістову ознаку (істор. роман), то композиційно-версифікаторську (сонет, рондо). В самій природі Ж. закладена діалектична єдність сталості і змінності, архаїки й оновлення в дусі традицій і новаторства л-ри. Вступаючи у взаємодію, жанри створюють певну систему в параметрах творчості одного письменника, літ. методу, напряму, течії, нац. л-ри, певної епохи. Можна говорити про систему жанрів прози, поезії, драматургії. Ж. рідко виступають у чистому вигляді, а існують як вияв складної трансформації і взаємодії творів л-ри і суміжних мистецтв. Ж. довговічні й проходять істор. еволюцію. Для кожної епохи характерні певні, найбільш поширені Ж. За часів класицизму, зокрема, типовими були трагедія, комедія, епічна поема, ода; Просвітительства — міщанська драма, філос. повість, сатиричні Ж.; романтизму — істор. та психол. роман, елегія, балада, лірична поема й драма. У 19 — 20 ст. набули розвитку найрізноманітніші Ж.: істор., соціально-психол. й соціально-побутові види роману та епопеї, роман виховання, повість, оповідання, новела, ліро-епічна поема, вірш, драма, комедія, трагедія, трагікомедія, роман-есе тощо.

Літ.: Белинский В. Г. Разделение поэзии на роды и виды. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Поспелов Г. Проблемы исторического развития литературы. М., 1972; Крижанівський С. Так що ж таке жанр — рід, вид чи різновид? В кн.: Проблеми. Жанри. Майстерність, в. 1. К., 1976; Чернец Л. В. Литературные жанры (Проблемы типологии и поэтики). М., 1982: Розвиток жанрів в українській літературі XIX — початку XX ст. К., 1988; Копыстянская Н. Ф. Понятие «жанр» в его устойчивости и изменчивости. В кн.: Контекст. 1986. М., 1987; Карабанов Р. О. Сюжет і жанр: рівні аналізу й аспекти інтерпретації художнього твору. «Радянське літературознавство», 1987, № 9.

О. Денисюк.


ЖАНР ФОЛЬКЛОРНИЙ — здебільшого видове (значною мірою умовне) істор. поняття фольклор. поетики, що об’єднує класифікацію фольклорних творів за різними типами їх поетичної структури. Органічність поєднання найхарактерніших рис, визначальних для певної форми ставлення до дійсності, і елементів худож. структури зумовлюють важливу роль Ж. ф. у функціонуванні творчості, в процесі передачі фольклор. традицій.

Кожен Ж. ф. опирається на специфічну, історично змінну життєву установку, відзначається своєю амплітудою піднесення і затухання, чим і характерна жанрова структура кожного етапу розвитку фольклор. процесу. Цим пояснюється те, що єдиного принципу визначення, більш-менш задовільної жанрової класифікації досі не вироблено. Фольклорні жанри розмежовуються за різними ознаками; родовими (епічний, ліричний, драм. жанри); особливостями форми викладу матеріалу (жанри пісенні, оповідні, речитативні та ін.); способами зв’язку з ритуально-обрядовим елементом (обрядова, необрядова лірика тощо); ознаками середовища, в якому виникають та поширюються твори певних жанрових різновидів (пісні родинного життя, чумацькі, наймитські, рекрутські та ін.): розрізняють казкову й неказкову прозу (а далі й казки диференціюються на ряд дрібніших жанрових утворень); віковими особливостями читачів (напр., дитячий фольклор); за ознаками розміру тексту (напр., т. з. малі жанри — прислів’я, загадки тощо). Відносна усталеність і виразна традиційність, виняткова структурно-змістова тривкість і місткість Ж. ф. полегшує вивчення худож., ідейного та істор. аспектів фольклору, систематизацію різноманітного фольклор. матеріалу.

Літ.: Рильський М. Героїчний епос українського народу. В кн.: Рильський М. Література і народна творчість. К., 1956; Пропп В. Жанровий состав русского фольклора. «Русская литература», 1964, № 4; Аникин В. П. Возникиовение жанров в фольклоре. — Специфика фольклорных жанров. В кн.: Русский фольклор, т 10. М. — Л., 1966; Гусев В. Е. Эстетика фольклора. Л., 1967.

І. П. Березовський.


ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОЇ КРИТИКИ — форми літ.-крит. виступів, що склалися історично. До Ж. л.-х. к. належать проблемна стаття, стаття-огляд, рецензія, літературно-критичний нарис, літературно-критична монографія, літературний портрет, передмова, післямова, а також репліка, відкритий лист, анкета, інтерв’ю, діалог, фейлетон, памфлет, пародія, есе, анотація, бібліографічна нотатка. Кожен з цих жанрів становить відносно стійку структурно-змістову цілість, функціональні можливості якої підпорядковані завданню літ.-крит. аналізу і оцінки худож. твору, визначають ступінь громад. впливу крит. виступу.

Систематизація Ж. л.-х. к. здійснюється на основі різних критеріїв. Одні дослідники (В. Ученова) з незначними застереженнями ототожнюють літ.-крит. жанри з публіцистичними. Інші (А. Бочаров), відзначаючи зв’язок критики і публіцистики, розрізняють типологічні групи Ж. л.-х. к. за об’єктом дослідження (твір, автор, літ. процес). Існує й концепція (М. Поляков), за якою жанрову класифікацію в літ. критиці здійснюють відповідно до структурно-композиційного співвідношення літ. явища й соціальної проблематики (інтерпретаційнi, ідеологізовані, полемічні та ін. жанри). Ще одна точка зору полягає в тому, що при визначенні жанрових відмінностей і класифікації Ж. л.-х. к. насамперед враховуються такі чинники, як предмет і засоби аналізу, завдання критика, адресат літ.-крит. виступу. Так, Ю. Бурляй ділить критику на дві, сформовані переважно за зовнішніми ознаками, групи — «закриту» і «відкриту». Крім названих, існує ще ряд змістово-формальних «жанротворних» чинників у галузі літ.-худож. критики: мета крит. виступу, масштаб охоплення худож. явищ, характер інтерпретації, рівень теоретичності та міра суб’єктивності крит. суджень, характер мовно-стилістич. засобів та ін. Важливим є питання про функціональну включеність конкретних жанрових форм у різні жанрово-стильові течії критики — публіцистичну, філос., художньо-есеїстичну та ін. Саме в них один і той же жанр може істотно видозмінюватись, виконувати різні функції.

Система Ж. л.-х. к., як і всяка система жанрів, не має сталої визначеності, однозначної структурної ієрархії. Літ.-крит. функцію можуть виконувати і твори інших літ. видів (напр., полемічні вірші І. Франка і М. Вороного з приводу декадентства на поч. 20 ст.; роман «Дон-Кіхот» М. Сервантеса як твір-пародія). Крім того, постійно відбувається взаємопроникнення Ж. л.-х. к., що зумовлює створення нових жанрових різновидів.

Літ.: Егоров Б. Ф. О мастерстве литературной критики. Л., 1980; Бочаров А. Г. Жанры литературно-художественной критики. М., 1982; Брюховецький В. С. Силове поле критики. К., 1984; Бурляй Ю. С. Основи літературно-художньої критики. К., 1985.

В. С. Брюховецький.


ЖАРГОНІЗМИ (від франц. jargon — жаргон) — слова й вирази з будь-якого жаргону — соціального діалекту, що існує в більш чи менш відокремлених колективах (школярів, студентів, спортсменів), серед декласованих елементів. У л-рі використовуються Ж. як засіб характеристики представників тих чи ін. соціальних груп і категорій людей, щоб надати мові яскравого, експресив. забарвлення («Столи знову загули і гості розсілися різатись у карти», Панас Мирний; «Зайшов у магазуху, пожичив у одного кожу — було тридцять свистів», І. Микитенко; «Юрко, на знак подяки матросу, прийняв м’яча і сильно вдарив, пославши в небо чудову свічку», В. Кучер). Деякі жаргонні вирази («блат», «липа», «халтура», «шпаргалка», «під газом», «на всю котушку» тощо) проникають в усне мовлення, зберігаючи своє емоційно-оцінне забарвлення. Зловживання Ж. призводить до зниження культури письма й мовлення.

Літ.: Петров В. З фольклору правопорушників. «Етнографічний вісник», 1926, кн. 2; Скворцов Л. И. Литературный язык, просторечие и жаргоны в их взаимодействии. В кн.: Литературная норма и просторечие. М., 1977.

В. А. Чабаненко.


ЖАРКО Федір Аврамович [4 (17).VI 1914, с. Михайлівна, тепер Кам’янського р-ну Черкас. обл. — 17.VII 1986, Київ] — укр. рад. бандурист, засл. артист УРСР з 1969. Закінчив 1936 Черкас. пед. ін-т. Соліст Держ. капели бандуристів УРСР (1946 — 74). У репертуарі Ж. були укр. нар. пісні та думи, пісні й думи літ. походження (на слова Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, О. Никоненка та ін.). Поклав на музику поезії О. Олеся («Печенізька облога Києва»), О. Пархоменка («Про Аскольда і Діра»), Шевченкові переклади уривків «Слова о полку Ігоревім» («З передсвіта до вечора» і «Плач Ярославни») та ін. Упорядник кількох збірників укр. нар. пісень у супроводі бандури під назвою «Українські народні пісні з репертуару Федора Жарка» (1967, 1969, 1983).

Літ.: Немирович І. Взяв би я бандуру. К., 1988.

О. А. Правдюк.


ЖАРКО Яків Васильович [псевд. — Жарченко, Пан Шпилька та ін.; 13 (25).II 1861, Полтава — 25.V 1933, Краснодар] — укр. рад. письменник і актор. Нар. в сім’ї дрібного урядовця. За революц. діяльність був виключений з Полтав. гімназії, 1880 закінчив земську фельдшерську школу. Брав участь у народовольському русі, був під наглядом поліції. В 1886 — 96 — актор труп М. Старицького, М. Кропивницького і П. Саксаганського. Залишивши сцену, жив на Катеринославщині (тепер Дніпроп. обл.), в Маріуполі, Катеринодарі (тепер Краснодар). Був членом Т-ва аматорів вивчення Кубані, працював у Кубан. статист. к-ті, завідував Кубан. наук. і Кубан. худож. музеєм ім. А. В. Луначарського. Дебютував 1884 зб. «Перші ліричні твори, ч. 1». Писав вірші, пісні (зб. «Пісні», 1905), балади (зб. «Балади та легенди», 1913), байки (зб. «Байки», 1899), оповідання (зб. «Оповідання», 1899) про тяжку долю трудящої людини за царизму, сатир. вірші (зб. «Катеринославцям. Сатиричні вірші пана Шпильки», 1912), статті на краєзнавчі теми («На Кубані», 1912) тощо. В рад. час опубл. низку поезій «З єгипетського циклу» в журн. «Життя й революція». Переклав вірш «Очерет» М. Лермонтова (побутує як укр. нар. романс «Рибалка молоденький над річкою сидів»). Залишив спогади про Панаса Мирного (не опубл.). Архів Ж. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Оповідання. Полтава, 1899; Пісні. Катеринодар, 1905; Пташки. В кн.: Українська муза. К., 1908; Байки. К., 1912; Балади та легенди. Катеринодар, 1913; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984; [Твори]. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Зеров М. Аполог в українській літературі XIX — XX в В кн.: Байка і притча в українській літературі XIX — XX в. К., 1931.

В. І. Мазний.


ЖАРОВ Олександр Олексійович [31.III (13.IV) 1904, с. Семенівське, тепер Можайського р-ну Моск. обл. — 7.ІХ 1984, Москва] — рос. рад. поет. Член КПРС з 1920. Навчався в Моск. ун-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Перша збірка — «Слово про Поволжя» (1921). Осн. тема творчості Ж. 20-х pp. — комсомол (поеми «Комсомолець», «Майстер Яків», обидві — 1924; збірки віршів «Льодохід», 1923; «Мужність», 1936, та ін.). Автор поеми «Дзержинський» (1934 — 53), віршів про В. І. Леніна («Пам’яті вождя», «Шлях Ілліча», «Похорон Леніна», «Місто Леніна» та ін.). У творах періоду війни звеличив героїзм рад. воїнів, моряків (поеми «Богатир», 1942; «Борис Сафонов», 1944; зб. «На Чорному морі», 1942, та ін.). У повоєнні роки писав лірику (зб. «На землі, в небесах і на морі», 1960; «Щастя в кожен дім», 1975). Автор текстів популяр. пісень «Злиньте вогнями», «Завітний камінь» та ін. Україні присвятив кілька віршів («Тракторному України», «Пісня про Макара Мазая», «Івану Козловському» та ін.). Перекладав твори В. Сосюри, М. Терешенка, П. Усенка. Окремі твори Ж. переклали М. Пригара, Є. Фомін, М. Доленго, Н. Забіла, Н. Сухомлин, О. Бургардт та інші.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1980 — 81; Где ты, утро раннее? М., 1985; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія російської поезії в українських перекладах. Х., 1925; Китайча Чу-Лін. Одеса, 1933; Прапоровим юності. Х. — Одеса, 1933: Завітний камінь. В кн.: Слава Жовтню. К., 1948.

Літ.: Шкерин М. В. Александр Жаров. М., 1980.

М. М. Радецька.


ЖАРОКОВ Таїр Жарокович [26.ІХ (9.Х) 1908, аул Жетибай, тепер Урдинського р-ну Урал. обл — 11.III 1965, Алма-Ата] — казах. рад. поет. Член КПРС з 1939. Навчався 1923 — 27 в Казах. ін-ті нар. освіти, 1928 — 31 — Казах. пед. ін-ті (обидва — в Алма-Аті). Автор зб. віршів «Сяяння зірок» (1932), поем «Сонцезаговорило» (1934), «Потік», «На кордоні» (обидві — 1937), «Нарин» (1940), «Ліс у пустелі зашумів» (1949), «Сталь, народжена в степу» (1954), «Буря в пісках» (1957), «Приборканий потік» (1965). Поезії Ж. властиві громадян. пафос, злободенність. Переклав окремі твори Ш. Руставелі, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Маяковського та ін. У перекладі Ж. опубл. поеми «Кавказ», «Княжна», ряд віршів Т. Шевченка (увійшли до казах. видань: «Кобзар», 1935, та «Вибране», 1964). Виступив на Міжнародному форумі діячів культури у Києві, присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Шевченка (1964). Окремі твори Ж. переклали Т. Масеякота І. Муратов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; Рос. перекл. — Стихотворения и поэмы. М., 1956; Взлет. М., 1965; Избранное. Алма-Ата, 1968.

Б. І. Іскаков.


ЖАРТ — веселий, розважальний твір, переважно малої форми. Здавна побутував в усній нар. творчості. Нерідко ставав першоосновою таких жанрів л-ри як бурлеск, інтермедія, водевіль, фарс, набуває худож. форм вірша, пісні, частівки, оповідки, анекдоту, небилиці, прислів’я, приказки тощо. Укр. рад. гумористика засвідчує плідне використання Ж. у творчості Остапа Вишні — в його усмішках, фейлетонах, шаржах, пародіях, гротесках (напр., «Вій»). До гуморески жартівливого характеру зверталися С. Олійник, М. Годованець, О. Ковінька. Жартові належить помітне місце у творчості П. Глазового, Д. Білоуса, І. Немировича, О. Жолдака, В. Івановича та ін. Ж. нерідко входить у прозовий або віршований твір як складовий елемент іншої, зокрема епічної, жанрово-стильової структури («Піднята цілина» М. Шолохова, «Василь Тьоркін» О. Твардовського, «Прапороносці» О. Гончара, «Вир» Григорія Тютюнника та ін.). Поняття «жарт» використовується і як визначення форми невеликого, найчастіше одноактного, драм. твору комедійного змісту.

Літ.: Дей О. Пісенний гумор українського народу. В кн.: Жартівливі пісні. Родинно-побутові. К., 1967.

І. В. Зуб.


ЖАРТІВЛИВІ ПІСНІ — вид народної поезії. В Ж. п. у гумористично-розважальній і сатир. формі відображено характер і світогляд народу, його оптимізм, етичні, естетичні уподобання. Ж. п. дожовтн. періоду охоплюють обрядову й необрядову поезію; нині побутують переважно як необрядові словесно-муз. твори. Важливу роль у творенні та поширенні укр. Ж. п. відіграли скоморохи, кобзарі, учасники худож. самодіяльності. Для поетики Ж. п. характерні діалогічна, монологічна, описова та комбінована (діалог з описом) форми викладу; прийоми антитези, зіставлення, самовикриття (чи самореклами), засоби гіперболи, літоти (часто в поєднанні з прийомами несумісності), нанизування однотипних деталей, зображення від супротивного тощо. Чимало Ж. п. мають літ. походження. Укр. Ж. п. знайшли глибоке осмислення й широке застосування в худож. л-рі. Вони становлять невід’ємний компонент інтермедій вертепної драми, творів класич. укр. драматургії (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Франка та ін.). Особливо оригінальні використання й трансформація Ж. п. у творчості М. Гоголя, Т. Шевченка, Остапа Вишні та ін.

Вид.: Жартівливі пісні. К., 1961; Веселі співаночки. Українські народні жартівливі пісні. К., 1969; Жартівливі пісні. Родинно-побутові. К., 1971; Танцювальні пісні. К., 1972; Заспіваймо пісню веселеньку. К., 1979; Жартівливі та сатиричні пісні. К., 1988.

Літ.: Дей О. Пісенний гумор українського народу. В кн.: Дей О. Народнопісенні жанри, в. 1. К., 1977.

М. К. Дмитренко.


ЖАТКОВИЧ (Zsátkovics) Юрій Калман (псевд. — Zc. Dénes, atya; Zsatkavics Dénes; 14.X 1855, Ужгород — 25.IX 1920, c. Стройне, тепер Свалявського р-ну Закарп. обл.) — укр. і угор. перекладач, літературознавець, історик та етнограф. Закінчив Ужгор. богосл. семінарію, був священиком у різних селах Закарпаття. Дружив з І. Франком і В. Гнатюком. Перекладав угор. мовою твори укр. та рос. письменників — Марка Вовчка, Ю. Федьковича, О. Стороженка, М. Коцюбинського, І. Франка, О. Маковея, І. Тургенєва, О. Купріна, А. Чехова. Автор першого в Угорщині «Короткого нарису історії української літератури» (1900), наук. статей: «Пояснення наших свят» (1884), «Історіографія угорських русинів» (1884), «Князь Федір Корятович» (1891), «Начерки із життя угорських русинів» (1895), «Замітки етнографічні з Угорської Русі» (1896), «Мадярські переклади творів Івана Франка» (1916). У працях Ж. зібрано великий фактичний етногр. й архівний матеріал. Портрет с. 195.

Літ.: Микитась В. З ночі пробивалися... Ужгород, 1977.

О. В. Мишанич.


ЖВАНІЯ Андро Віссаріонович [5 (18).IV 1907, Сухумі] — груз. рад. драматург, поет. Автор драм. поем «Руставелі» (1934), «Бесікі» (1935), «Полонення Абрскіла» (1972), «Доля майстра» («Бенвенуто Челліні», 1974), «Сяйво каторги, або Достоєвський у Семипалатинську» (1977), «Чесний Ейбі» («Авраам Лінкольн», 1984), зб. віршів «Замовчане» (1981). Т. Шевченкові присвятив драм. поему «День Кобзаря» і вірш «Будеш сяяти людству» (обидва твори — 1961), І. Франкові — драм. поему «Ніч каменяра» (1966), Лесі Українці — драм. поему «Лебідка України» (1971). Окремі твори Ж. переклав О. Новицький.

Тв.: Укр. перекл. — День Кобзаря. В кн.: В сім’ї вольній, новій. К., 1964; Меч Руставелі. «Дніпро», 1966, № 9; Ніч Каменяра. «Вітчизна», 1966, № 9; Будеш сяяти людству. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Слово про Івана Франка. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968; Рос. перекл. — Меч Руставели. М., 1984.

Р. Ш. Чилачава.


ЖГЕНТІ Віссаріон (Бесо) Давидович [1(14).VII 1903, с. Кваціхе, тепер у складі Чіатурської міськради — 20.X 1976, Тбілісі] — груз. рад. критик і літературознавець, доктор філол. наук з 1975. Закінчив 1926 Тбіліс. ун-т. Автор книг про груз. л-ру («Сучасна грузинська література», 1949; «Грузинська радянська література», 1976), монографій про творчість груз. письменників («Давид Клдіашвілі», 1950; «Егнате Ніношвілі», 1959; «Константіне Гамсахурдіа», 1967; «Ніко Лордкіпанідзе», 1972, та ін.). У кн. «З історії культурних взаємин Грузії та України» (1954, у співавт. з Л. Асатіані та О. Барамідзе) значне місце відведено творчості Т. Шевченка. Писав статті з питань театру, кіно, образотворчого мист-ва. Не раз бував на Україні, брав участь у роботі 5-го з’їзду письменників України. Виступав з промовою на Об’єднаному пленумі правлінь СП СРСР та СП України, присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Шевченка (1964).

Тв.: Укр. перекл. — Література радянської Грузії. «Плуг», 1930, № 5; Серця в міцнім союзі. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968; Великий майстер художнього слова. В кн.: Гамсахурдіа К. Правиця великого майстра. К., 1971; Рос. перекл. — Сильна единством. М., 1984.

Літ..: Синиченко О. Душевна щедрість. «Прапор», 1982, № 2.

Р, Ш. Чилачава.


ЖДАНОВ Іван Миколайович [22.VI (4.VII) 1846, м. Шенкурськ, тепер Арх. обл. — 11 (24). VII 1901, м. Алупка, тепер Крим. обл., похов. у Петербурзі] — рос. літературознавець, фольклорист і етнограф, академік Петерб.. АН з 1899. Закінчив 1872 Петерб. ун-т. У 1878 — 82 — професор Київ. ун-ту, читав лекції на Вищих жіночих курсах та в Колегії Павла Галагана. З 1882 — професор Історико-літ. Ін-ту в Петербурзі, 1895 — 1901 — професор Петерб. ун-ту, з 1893 — Вищих жіночих курсів. Представник порівняльно-історичного методу в літературознавстві. Осн. праці: «Руська поезія в домонгольську епоху» (опубл. 1879), «Література „Слова о полку Ігоревім“» (опубл. 1880); «До історії руської билинної поезії» (опубл. 1881), «Слово о Законі і благодаті та Похвала кагану Володимиру», «„Слово“ Данила Заточника», «Твори царя Івана Васильовича» (всі три — опубл. 1904). Автор багатьох літературознавчих статей, розвідок. До праць Ж. зверталися М. Драгоманов, І. Франко, В. Перетц, А. Лобода та ін. укр. дослідники. 1896 у «ЗНТШ» (т. 20) опубл. рецензію І. Копача на монографію Ж. «Руський билинний епос» (1895).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. СПБ, 1904 — 07.

Літ.: А. Ч. [Чебышев]. И. Н. Жданов. Биографический очерк. В кн.: Жданов И. Н. Сочинения, т. 2. СПБ, 1907.

І. Д. Бажинов.


ЖЕБЕЛЯНУ (Jebeleanu) Еуджен (24.IV 1911, м. Кимпіна, тепер Плоєштського пов.) — рум. поет, публіцист і перекладач, академік Рум. академії з 1974. Навч. в Бухарест. ун-ті. Вірші зб. «Серця під шаблями» (1934) позначені впливом модернізму. У збірках «Лідіце» (1949), «Вірші боротьби й миру» (1950), «У селі Сахії» (1952), «Пісні молодого лісу» (1953), «Ораторія визволення» (1959), поемі «Усмішка Хіросіми» (1958) звертається до теми миру і соціалізму. Глибокий ліризм і філос. роздуми переважають у збірках «Елегія для підкошеної квітки» (1967), «Ганнібал» (1972), «Секретна зброя» (1980). Ж. належать зб. публіцистич. статей «З 20 століття» (1956), переклади творів європ. поезії, в т. ч. російської («Літаючі континенти», т. 1 — 2, 1983).

Тв.: Рос. перекл. — На горе ветров. М., 1968.

С. В. Семчинський.


ЖЕБУНЬОВ Леонід Олександрович (псевд. і крипт. — Л. Ж., Левко, Український демократ Л. Ж., Хуторянин; 1851 — 1919) — укр. публіцист і культурно-громад. діяч. Нар. на Катеринославщині в дворян. сім’ї. Навчався в Петровській сільськогосп. академії (Москва). 1872 виїхав до Цюріха. Повернувшись до Росії, брав участь у народовол. русі. Зазнавав арештів, 1883 — 87 відбував заслання у Сибіру (Мінусінськ). Один з організаторів встановлення пам’ятника І. Котляревському 1903 у Полтаві, з 1908 — член Об’єднаного комітету по спорудженню пам’ятника Т. Шевченку у Києві. Друкувався (починаючи з 80-х pp.) у журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Украинская жизнь», «Рідний край», газ. «Рада». Осн. проблематика публіцистичних виступів Ж. — становище укр. культури, зокрема преси, у царській Росії. Автор статей про Т. Шевченка («До справи другого конкурсу моделей пам’ятника Шевченкові», 1911; «Ще про фонд ім. Шевченка», 1914), нарисів і спогадів про «ходіння в народ», оповідання «Несподівана пригода» (1908). Листувався з І. Франком.

Літ.: Тисяченко Г. Л. О. Жебуньов. «Книгарь», 1919, № 28.

Ф. П. Погребенник.


ЖЕЛЕХІВСЬКИЙ Євген Ієронімович (24.XII 1844, с. Хишевичі, тепер Городоцького р-ну Львів. обл. — 18.II 1885, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ) — укр. лексикограф і фольклорист. Закінчив 1869 Львів. ун-т. Викладав класичні та укр. мови в укр. гімназіях Перемишля й Станіслава (з 1872). Один із засновників т-ва «Просвіта» у Львові. Автор «Малорусько-німецького словаря» (т. 1 — 2, 1886; т. 2, завершив С. Недільський), укладеного на основі фонет. принципу правопису, названого «желехівкою». Цей правопис певний час був поширений на тер. Західної України. Ж. належать розвідки з фольклору («Деякі уваги про творення й збереження народних пісень руських», 1884, та ін.), публікації укр. нар. колядок і повір’їв («З уст народу», 1868).

Літ.: Худаш М. Л. Є. І. Желехівський. «Мовознавство», 1970, № 1.

М. Л. Худаш.


ЖЕЛИБОРСЬКИЙ Арсеній (світське ім’я й по батькові — Андрій Стефанович; 1618 — кін. 1662 або поч. 1663) — укр. церк. і культур. діяч. Був львів. правосл. єпископом (з 1641). Під наглядом Ж. 1641 — 51 перебували друкарні Львівська братська й Унівська, в яких за його ініціативою здійснено перевидання «Поученія новоставленному іерееви...» та «Науки о тайнахъ церковныхъ» (1642). Надр. «Катехізис» (Львів, 1645), а також «Требник» (Львів, 1645), «Номоканон» і «Служебник» (обидва — Львів, 1646), «Акафісти» (Унів, 1660), де Ж. виступив автором передмов. Ж. присвячено панегірик «Єводія, албо Слодковонный дойзрЂлых в молодом вЂку, єго милости господина отца Арсенія Желиборского... духовных цнот запах...» Григорія Бутовича (Львів, 1642).

Літ.: Студинський К. Три панегірики XVII віку. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1896, т. 12, кн. 4; Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981.

М. М. Сулима.


ЖЕЛИХІВСЬКА Віра Петрівна (17 (29).IV 1835, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 5 (17).V 1896, Петербург, похов. в Одесі] — рос. письменниця. Дочка О. А. Ган. Одержала домашню освіту. Автор популярних свого часу повістей та оповідань з життя народів Кавказу, що призначалися для дітей і юнацтва: «Кавказький легіон» (1887), «Князь Іліко» (1888), «У татарському закутку» (1888), «В осетинських горах» (1894), «Кавказькі оповідання» (1895). В них змальовано природу краю, звичаї його народів, їхні взаємини; водночас ідеалізовано представників царської влади на Кавказі, що постають як носії цивілізації. Істор. книги «Забуті герої» (1887 — 88) та «Єрмолов на Кавказі» (1889) — реліг.-монарх. спрямування. Повість «Любов правдою міцна» (1890), автобіогр. твори «Як я була маленькою» (1891), «Моє отроцтво» (1894), роман «Було, минуло і за водою пішло» (1895) написані у сентиментально-дидакт. дусі. Серед ін. творів — дит. оповідання («Розанчик», 1889; «Заяча поляна», 1892, та ін.), п’єси («Хто злочинниця», 1883; «На забур’яненому грунті», 1887).

Літ.: Бабушкина А. П. История русской детской литературы. М., 1948.

А. А. Тутик.


ЖЕЛІГОВСЬКИЙ (Żeligowski) Едвард Вітольд (псевд. — Антоній Сова; 20.VII 1816, с. Мар’ямполь, тепер Вілейського р-ну Мін. обл. — 28.XII 1864, Женева) — польс. поет, революц. демократ. У 1833 — 36 навчався у Дерптському (тепер Тартуський) ун-ті, був членом таємних студ. гуртків. За революц. спрямованість віршованої драм. фантазії «Йордан» (1846) та її продовження — сусп.-побут. драми «Зорський» (1847, не опубл.) — 1851 висланий до Петрозаводська, 1853 переведений до Оренбурга, 1854 — до Уфи. Після звільнення 1857 оселився в Петербурзі, де 1858 видав зб. «Поезії», що містить вірші, написані в дусі тогочас. романтизму, і переклади з Г. Гейне. У зб. «Сьогодні і вчора. Біографічно-етичні нариси і байки» (т. 1 — 2, 1858) стверджував право білорус. народу на нац. л-ру. Один із засновників польс. революц.-демокр. газ. «Słowo» («Слово», 1859 — 60), після закриття якої навесні 1860 емігрував (Париж, Женева). Листувався з О. Герценом. Перекладав твори О. Пушкіна. Під час заслання в Оренбурзі листувався з Т. Шевченком, 23.III 1858 зустрівся з ним у Петербурзі, передав свою зб. «Поезії» з дарчим написом; 11.V 1858 читав йому уривки з драми «Зорський». 13.V 1858 Ж. власноручно вписав (польс. мовою) до щоденника Т. Шевченка вірш «До брата Тараса Шевченка», а укр. поет 19.IX 1859 написав вірш «Подражаніє Едуарду Сові» (переспів білорус. нар. пісні «Посаджу коло хати», наведеної у драмі Ж. «Зорський»). Вірш Ж. «До брата Тараса Шевченка» переклав М. Кононенко.

Тв.: Укр. перекл. — До брата Тараса Шевченка. В кн.: На вічну пам’ять Тарасови Шевченкови. Золочів, 1910.

Літ.: Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Мальдіс А. Й., Мартинова Е. М. Творча співдружність революційних демократів (Шевченко і Желіговський). «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Дьяков В. А. Тарас Шевченко и его польские друзья. М., 1964; Писарэк Г. Роль русских и украинцев в жизни и творчестве Эдварда Желиговского. В кн.: Связи революционеров России и Польши XIX — начала XX в. М., 1968; Пачовський Г. Шевченко у віршах польських поетів другоТ половини XIX ст. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971; Павлюк М. З літературних взаємин оренбурзьких засланців (Шевченко — Желіговський — Плещеєв). В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

Р. Я. Пилипчук.


ЖЕМАЙТЕ (справж. — Бенюшявічюте-Жімантене) Юлія (4.VI 1845, маєток Буканте в Жемайтії, тепер на території Плунгеського району — 7.XII 1921, м. Маріямполе) — литовська письменниця. Систематичної освіти не мала. Вітала рос. революцію 1905 — 07. 1908 брала участь у роботі Всерос. жіночого з’їзду в Петербурзі. З 1912 жила у Вільнюсі, працювала редактором газ. «Лєтувос жиньос» («Литовські вісті»). В 1916 — 21 перебувала в США, де збирала серед литовців-емігрантів кошти для допомоги потерпілим від 1-ї світової війни. Гол. тема творчості Ж — життя лит. села. Однією з перших у лит. л-рі показала наростання класової боротьби (повість «Біля маєтку», 1902). Виступала на захист безправної, пригнобленої жінки (повісті «Невістка», 1896; «Пятрас Курмяліс», 1898). Торкалася також антиклерикальної тематики (оповідання «Пожертва святому Юргісові», 1905; «На прощу до Шидлави», 1906). Автор комедій, оповідань для дітей, нарисів, фейлетонів, публіцистич. статей, «Автобіографії» (незакін., опубл. 1931). Твори Ж. багаті на діалоги, що інколи наближає її прозу до драматургії. Окремі оповідання Ж. переклав Ю. Назаренко.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. К., 1949; Пожертва святому Юргісові. К., 1958; Рос. перекл. — Избранные сочинения, т. 1 — 2. М., 1951; Сноха. М., 1978.

Літ.: Назаренко Ю. Народна письменниця Литви. В кн.: Жемайте. Оповідання. К., 1949.

В О. Федорченко.


ЖЕМЧУЖНИКОВ Володимир Михайлович [11(23).IV 1830 — 6 (18).XI 1884, м. Ментона, похов. у Ніцці] — рос. поет. Закінчив 1854 Петерб. ун-т. Разом з братами Олексієм і Олександром та О. К. Толстим виступав під колективним псевдонімом Козьма Прутков. Йому належать віршов. пародії на поетів «чистого мистецтва». Ініціатор випуску і редактор «Зібрання творів Козьми Пруткова» (1884). Автор «Записок», опубл. 1899 у журн. «Вестник Европы». Виявляв інтерес до історії і культури укр. народу. Був знайомий з Т. Шевченком, піклувався про його здоров’я, високо цінив як поета і художника.

Тв.: Козьма Прутков. Полное собрание сочинений. М. — Л., 1965; Лист до П. М. Ковалевського від 20 лютого 1861 р. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

Літ.: Бухштаб Б. Русские поэты. Л., 1970; Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. Л., 1971; Жуков Д. Козьма Прутков и его друзья. М., 1983.

Н. М. Нагарна.


ЖЕМЧУЖНИКОВ Лев Михайлович [2 (14).XI 1828, с. Павловка, Орловщина — 24.VII (6.VIII) 1912, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінгр. обл.] — укр. та рос. художник і гравер. Брат рос. поетів Володимира, Олександра та Олексія Жемчужникових. У 1849 — 52 навчався в Петерб. AM у К. Брюллова та О. Єгорова. Йому належить ряд мист. творів на укр. тематику. В 1852 — 56 (з перервами) жив на Україні; зібрав і опубл. чимало укр. нар. пісень та дум (журн. «Основа», 1861, № 10), казок та легенд («Записки о Южной Руси», т. 2). У с. Сокиринцях на Чернігівщині Ж. познайомився з кобзарем О. Вересаєм, записав від нього пісні й думи, намалював його портрет, листувався з ним. 1857 виїхав до Парижа продовжувати освіту. Там він замовив літографові А. Мульєрону портрети Т. Шевченка, М. Костомарова та ін. укр. письменників. 1860 повернувся до Петербурга, де познайомився з Т. Шевченком, творчість якого знав давно. На теми Шевченкових творів намалював картину «Кобзар на шляху» (1854), офорт «Покинута» (1860), зробив портретні начерки Т. Шевченка. У 1861 — 62 видав як додаток до журн. «Основа» альбом офортів «Живописная Украина», де вмістив і кілька портретів кобзарів та лірників. Підготував до друку Шевченків щоденник (опубл. у журн. «Основа», 1861 — 62) із вступом і післямовою. Надр. в «Основі» 1861 статті «Кілька зауважень з приводу останньої виставки в С.-Петербурзькій Академії мистецтв» (№ 2), «Пояснення до малюнків „Живописной Украины“» (№ 4), «Полтавщина (Із записної книжки 1856 року)» (№ 10) та «Спогади про Шевченка...» (№ 3). Портрет с. 197.

Тв.: Спогади про Шевченка, його смерть і похорон, В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958; Мои воспоминания из прошлого. Л., 1971.

Літ.: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50 — 60-х років XIX ст. К., 1959; Попова Л. І. Лев Михайлович Жемчужников К., 1961.

В. Л. Смілянська.


ЖЕМЧУЖНИКОВ Олексій Михайлович [10 (22).II 1821, м. Почеп, тепер Брян. обл. — 25.III (7.IV) 1908, Тамбов, похов. у Москві] — рос. поет, почес. академік Петерб. АН з 1900. Закінчив 1841 Петерб. уч-ще правознавства. Друкувався в журналах «Современник», «Искра», «Отечественные записки», «Вестник Европы», «Русская мысль» та ін. Разом з братами Володимиром і Олександром та О. К. Толстим публікував гумористичні твори під колективним псевдонімом Козьма Прутков. Автор поетич. циклів («Сільські враження і картинки», 1886 — 91; «Пісні старості», 1892 — 98; «Прощальні пісні», 1900 — 07), комедій у віршах («Дивна ніч», 1850; «У чому вся суть?», 1872), сатир. віршів («Літератори-гасильники», 1870; «В Європі», 1871), віршів про тяжку долю народу («Жебрачка», 1857), пародій на представників «чистого мистецтва», ліричних мініатюр, в яких оспівав кохання, дружбу, красу природи. Відгуки на творчість Ж. друкувалися в західноукр. пресі (газ. «Буковина», 1896, № 68; журн. «Літературно-науковий вістник», 1900, т. 3, кн. 4). Ставився з великою пошаною до Т. Г. Шевченка, допомагав поетові матеріально.

Тв.: Стихотворения, т. 1 — 2. СПБ, 1898; Избранные произведения. М. — Л., 1963; Стихотворения. М., 1988.

Літ.: Жуков Д. Козьма Прутков и єго друзья. М., 1983.

Н. М. Нагорна.


ЖЕНЧЕНКО Віктор Васильович (20.Х 1936, с. Оболонь, тепер Семенівського р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. поет, перекладач, засл. артист УРСР з 1986. Закінчив 1960 Харків. консерваторію. Працював солістом Донец. театру опери та балету, Великого театру опери та балету в Ташкенті, з 1965 — соліст Київ. філармонії. Автор збірок «Струна» (1971), «Батькова скрипка» (1974), «Сонячний бік вулиці» (1980), «У сяйві тополиних грацій...» (1983), в яких розкриваються духовна велич людини, облагороджуюча сила мистецтва, а також тема боротьби за мир і збереження цивілізації. Для дітей написав зб. віршів «Яринчин віночок» (1984). З узб. мови переклав збірки «Пісні Узбекистану» (1972), «Повісті» Х. Назіра (1975), повість «Пригоди Турткоза» С. Анарбаєва (1984), окремі твори Зульфії, Сайяра, М. Бабаєва, Е. Вахідова, А. Ібодіна, Л. Махмудова; з казах. — повість «Удвох із батьком» К. Найманбаєва (1983), деякі твори Б. Момиш-ули, М. Сундетова та ін. Окремі вірші Ж. перекладено рос., білорус., узб., казах., латис мовами.

Тв.: Поезії. К., 1986.

Літ.: Вахніна Л. Сходять зерна поезії. «Дніпро», 1975, № 10.

Л. М. Скирда.


ЖЕРОМСЬКИЙ (Żeromski) Стефан (14.Х 1864, м. Стравчин, тепер Келецького воєводства — 20.XI 1925, Варшава) — польс. письменник. Навчався 1886 — 88 у Вищій ветеринарній школі (Варшава). Важлива у творчості Ж. сел. проблема, тісно пов’язана з осмисленням польс нац.-визв. руху, знайшла відображення у зб. оповідань «Розклює нас вороння» (1895), повісті «Сізіфова праця» (1897), романі «Вірна річка» (1912) та ін. У новелах 90-х pp., повісті «Промінь» (1898), романі «Бездомні» (1900) викривав соціальний і нац. гніт, створив образи самовідданих борців за справедливість. Своєю творчістю, зокрема істор. романом «Попіл» (1904, про нац.-визвольну боротьбу польс. народу кін. 18 — поч. 19 ст.) утвердив худож. стиль, що поєднував ліричну піднесеність з точністю реалістич. деталей і психол. проникливістю. Події рос. революції 1905 — 07 відобразив у худож.-публіцист. нарисах «Гола бруківка», «Сон про шпагу» (обидва — 1906). Романи «Історія гріха» (1908), «Краса життя» (1912), трилогія «Боротьба з сатаною» (1916 — 19), худож.-публіцист. твори «Вісла» (1918), «Вітер з моря» (1922) пройняті вірою в утопічні ідеали (зокрема, в наук. відкриття, які усунуть соціальну несправедливість), у визначальну роль героїв-одинаків. В ост. романі «Провесна» (1924) відмовився від утопіч. ілюзій, підійшов до розуміння необхідності кардинальних соціальних“ змін. Автор драм «Троянда» (1909), «Сулковський» (1910) та ін. 1882 переклав «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» Т. Шевченка (опубл. 1955). У щоденнику 1888 залишив проникливу характеристику віршів укр. поета. 1907 на о. Капрі зустрічався з М. Горьким і М. Коцюбинським. Листувався з І. Франком, просив його надіслати матеріали про творчі зв’язки А. Міцкевича й Т. Шевченка. Окремі твори Ж. переклали І. Калинович, С. Сакидон, М. Лебединець, М. Пригара, П. Погребна, С. Ковганюк, В. Струтинський.

Тв.: Укр. перекл. — «Табу» і інші оповідання. Львів, 1912; Подвиги поручника Сніци. Х.. 1930; Провесінь Х., 1930; Бездомні. К., 1954; Провесна. К., 1965; Історія гріха. К., 1977; Попіл. К., 1982; Рос. перекл. — Избранные сочинения, т. 1 — 4. М., 1957 — 58; История греха. М., 1987.

Літ.: Вєдіна В. Невідомий лист Стефана Жеромського до Івана Франка. «Радянське літературознавство», 1958, № 2; Вєдіна В. Проблематика ранньої творчості Стефана Жеромського. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини. К., 1958; Витт В. В. Стефан Жеромский. М., 1961; Кулик В П. Стефан Жеромський в Українській РСР. Бібліографічний покажчик. Львів, 1968.

В. Я. Вєдіна.


«ЖИВЕ СЛОВО» — громад.-політ., екон. і літ. журнал. Видавався в березні — серпні 1939 у Львові (вийшло 6 номерів), ред. — П. Костюк. У «Ж. с.» надр. оповідання «Остання гра артиста Кринича» Д. Корбутяка (присвячена акторам укр. театрів), поетичні твори Ю. Бундзяка («Піхотинці»), Ф. Нефелія («Сніг»), Г. Никоровича («Волинь»), а також переклади — оповідання «По той бік „Щілини“» Дж. Лондона, поема «Марафон» К. Уєйського тощо. Вміщено статті «Автобіографічні елементи в оповіданні Івана Франка „На дні“» М. Возняка, «Згадка про М. Драгоманова» С. Смаль-Стоцького, матеріали про В. Стефаника, М. Павлика та інші.

П. Г. Баб’як, І. О. Білинкєвич.


ЖИВОТКО Аркадій Петрович (псевд. і крипт. — Пуховський, А.; Ж-ко, А.; Пухальський, А.; 13.III 1890, с. Пухово, тепер залізн. ст. Острогозького р-ну Ворон. обл. — 1948, м. Ашаффенбург, ФРН) — укр. письменник, літературознавець. Навч. 1913 — 17 у Петрогр. психоневрол. ін-ті. 1917 — 18 — член Центральної ради. 1923 емігрував. Жив у Празі, викладав в Укр. вищому пед. ін-ті ім. М. П. Драгоманова, 1927 — 30 керував відділом преси і бібліотекознавства Укр. нац. музею. З 1945 — у Німеччині. Писав вірші й п’єси. Друкувався в журн. «Літературно-науковий вістник», альм. «Сонцецвіт» (Львів, 1922), у колективному зб. «Поезії» (Львів, 1922). Окремими виданнями вийшли зб. віршів «Пелюстки» (1923) та поема у прозі «Бетховена XII соната» (1922). Досліджував історію укр. журналістики — статті «Рукописні часописи української молоді» (1931), «Преса на Закарпатті» (1934), «Українська преса західних земель перед світовою війною». Багата на фактичний матеріал праця «Нарис історії української преси» (1938, 2-е вид. 1946). Ст. «Сучасне українське письменство поза СРСР» (1937) містить реаліст. оцінки літ. процесу 30-х pp. на західноукр. землях. Автор публіцистич. нарисів про культурні взаємини на рос.-укр. пограниччі («Острогожчина», 1942; «Подонь», 1943), статей на пед. теми.

Р. С. Міщук.


ЖИГАЛКО Сергій Йосипович [6(19).Х 1902, містечко Бориспіль, тепер місто Київ. обл. — 26.III 1938] — укр. радянський письменник. Закінчив 1926 Київський ін-т народної освіти. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт». Друкувався в журналах «Глобус», «Гарт», «Червоний шлях», «Всесвіт» та ін. У перших оповіданнях, написаних під впливом прози М. Коцюбинського й раннього М. Хвильового, показано життя робітників і селян після Великого Жовтня. В наступних (зб. «Єдиний постріл», 1927) — соціальні контрасти, бездуховність міщанства й представників люмпен-пролетаріату в роки непу. Автор повістей «У ночі» («Червоний шлях», 1929, № 1) та «Липовий цвіт» (1930). Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1959.

Тв.: Мати. В кн.: Чорнозем підвівся. К., 1971.

Літ.: Грунт А. [Рец. на кн.; Жигалко С. Єдиний постріл]. «Молодняк», 1927, № 8.

В. А. Бурбела.


ЖИГМАЙЛО Л. (справж. — Біднова Любов Євгеніївна; крипт. — Ж-ло, Л., Л. Жиг-ло; 1882, Одеса — р. і м. см. невід.) — укр. літературознавець поч. 20 ст. Жила в м. Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Одна із засн. катериносл. «Просвіти». У 20-х pp. учителювала в 20-й Дніпроп. трудшколі. Друкувалася в журналах «Дніпрові хвилі» й «Киевская старина», газетах «Громадська думка» і «Южная заря». Автор оповідання «Погана мати» (1913), памфлетів «Лиха вигадка», «Що про нас пишуть» (обидва — 1912) та ін., літ.-крит. статей про творчість Т. Шевченка («Діти в поезії Шевченка», 1912), І. Франка («Іван Франко. Збірник творів. Том III. Бориславські оповідання», 1905; «Іван Франко», 1913), Лесі Українки («Літературна діяльність Лесі Українки», 1913), М. Коцюбинського [«Михайло Коцюбинський (Спроба характеристики)», 1915], Т. Сулими («Народні оповідання Тетяни Сулими», 1913), «Сторінки з історії освіти на Україні», «Діти в українській літературі» (обидві — 1911). 1929 незаконно репресована, реабілітована 1989.

Літ.: Сидоренко О. І. Україномовна преса Катеринослава періоду революції 1905 — 1907 pp. В кн.: Журналістика. Преса, телебачення, радіо. К., 1985: Поповський А. М. Мова фольклору та художньої літератури Південної України XIX — початку XX століття. Дніпропетровськ, 1987; Поповський А. М. Л. Жигмайло — південноукраїнська дослідниця художньої спадщини Михайла Коцюбинського. В кн.: Творча спадщина М. М. Коцюбинського і сучасний літературний процес. Одеса, 1989.

А. М. Поповський.


ЖИГУЛІН Анатолій Володимирович (1.I 1930, Воронеж) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1963. Закінчив 1960 Ворон. лісогосп. ін-т, 1965 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). У збірках «Вогні мого міста» (1959), «Багаття-людина» (1961), «Рейки» (1963), «Пам’ять» (1964), «Вибрана лірика» (1965), «Полярні квіти» (1966), «Прозорі дні» (1970) утверджує високе призначення поезії бути правдивим голосом епохи, людську гідність сучасника, його будівничу енергію. У 70 — 80-і pp. визначальними рисами поезії Ж. стають сповідальність, драматизм, почуття відповідальності за майбутнє рідної землі (збірки «Світ передосінній», 1972; «Полинний вітер», 1975; «Берест палає», 1977; «Калина червона — калина чорна», 1979; «Життя, несподівана радість», 1980; «У надії вічній», 1983; «За річкою Чуною», 1988). Написав автобіогр. повість «Чорні камені» (1988; укр. перекл. В. Затуливітра) — про діяльність у 40 — 50-і pp. нелег. юнацької орг-ції антисталінського спрямування «Комуністична партія молоді» у Воронежі. Звертається й до укр. тематики (вірші «Навколо блукає холод синій», «Коли сниться раннє дитинство, думаю вві сні по-українськи» та ін.). Окремі вірші Ж. переклали В. Бойченко, А. Глущак. Незаконно репресований 1949. Реабілітований 1956.

Тв.: Соловецкая чайка. М., 1979; Избранное. М., 1981; Воронеж, родина, любовь. Воронеж, 1982; Из разных лет, из разных далей. М., 1986; Стихотворения. М., 1987; Белый лебедь М., 1988; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1982; [Вірші]. В кн.: Автографи. Одеса, 1988; Чорні камені. К., 1989.

Літ.: Ланщиков А. Анатолий Жигулин: «Уроки гнева и любви...» М., 1980; Истогина А. Я. «Все. чем я живу и дышу...». О творчестве Анатолия Жигулина. В кн.: Истогина А. Я., Джичоева Е. Г. Два портрета. Анатолий Жигулин. Михаил Шевченко. Воронеж. 1986.

І. Д. Бажинов.


ЖИДЛІЦЬКИЙ (Židlický) Вацлав (16.IV 1931, с. Купичів, тепер Турійського р-ну Волин. обл.) — чес. літературознавець-славіст, перекладач. Закінчив 1955 Праз. ун-т. Досліджує східнослов’ян. л-ри, чес.-укр. та чес.-білорус. літ. взаємини. Автор книжок «Українська література. Короткий нарис історії радянської літератури від початків до сучасності» (1958), «Сучасна радянська література. Розділ III. Українська і білоруська» (1966, у співавт.), «Короткий огляд української літератури» (1972); розвідок «Наші зв’язки з галицькими українцями в епоху національного відродження» (1955), «І. Франко і слов’янство» (1957), «Марко Вовчок у нас» (1958), «Шевченкові парадокси» (1977), а також статей про творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Остапа Вишні, Ю. Яновського, М. Бажана, М. Стельмаха, О. Гончара, Є. Гуцала, І. Драча та ін. Брав участь у створенні «Словника письменників народів СРСР» (1966), «Словника письменників. Радянський Союз» (1977), «Вступу до літератур народів СРСР» (1981) та ін. Переклав роман «Твоя зоря» і повість «Бригантина» О. Гончара, оповідання «Зенітка» Остапа Вишні, окремі твори Григора Тютюнника, Є. Гуцала, праці Л. Новиченка та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Тарас Шевченко». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Українське оповідання в Празі. «Всесвіт», 1987, № 10; Шевченкові парадокси. «Всесвіт», 1990, № 3.

Літ.: Моторний В. Наш празький друг «Всесвіт», 1982, № 3.

В. А Моторний.


ЖИЛЕНКО Ірина Володимирівна (28.IV 1941, Київ) — укр. рад. поетеса. Член КПРС з 1981. Закінчила 1964 Київ. ун-т. Працювала у пресі. Перша книжка — зб. худож. нарисів «Буковинські балади» (1964). Автор збірок «Соло на сольфі» (1965), «Автопортрет у червоному» (1971), «Вікно у сад» (1978), «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» (1979), «Дім під каштаном» (1982), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо» (1983), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987; премія ім. В. М. Сосюри, 1987). Провідні мотиви лірики Ж. — життя сучас. міста і міської родини, змальовуване на широкому соціально-істор. тлі, пошуки щастя і духовної гармонії в праці, любові, материнстві. Характерним для творчості Ж. є пафосне утвердження людської доброти як найбільшої цінності. Опублікувала повісті для дітей «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983) та «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986). Ж. охоче звертається і до жанру дитячої лірики, розкриваючи малому читачеві красу навколишнього світу, опроміненого людською сердечністю (зб. віршів «Достигають колосочки», 1964; «Вуличка мого дитинства», 1979; «Казки буфетного гнома», 1985). Твори Ж. перекладено багатьма мовами народів СРСР, зарубіж. країн.

Тв.: Збулося літо... К., 1983; Рос. перекл. — Концерт для скрипки, дождя и сверчка. М., 1984.

Літ.: Ільницький М. На вістрі серця і пера. К., 1980; Никанорова О. «Дочекалась я щастя жить...». Штрихи до портрета Ірини Жиленко. В кн.: Никанорова О. Поезії одвічна висота. К., 1986: Гордасевич Г. Полуничне віконце. В кн.: Гордасевич Г. Силуети поетес. К., 1989; Зінець Н. Ірина Жиленко: ...Що в сан господен я возвела любов і доброту. «Україна», 1990, № 2.

В. П. Моренець.


ЖИЛІНСКАЙТЕ Вітауте (13.XII 1930. Каунас) — лит. рад. письменниця. Закінчила 1955 Вільнюс. ун-т. Автор докум. повісті «Моя ненависть сильніша» (1964) — про підп. боротьбу комсомольців у роки Великої Вітчизн. війни. У сатир. оповіданнях і гуморесках (збірки «Не з першого погляду», 1962; «І я пас козлів», 1965; «Ангел над містом», 1967; «Сатири», 1978; «Картина», 1981; «Дурман», 1984), звертаючись до коміч. ситуацій, гіперболізованих характерів, порушує проблеми сучас. моралі й побуту, висміює духовний примітивізм. Пише і для дітей (книги «Міке-велетень», 1967; «Робот і метелик», 1978; «Льодова фея», 1979; «Тільки нікому не говори», 1988). Окремі твори Ж. переклали О. Градаускене, Н. Непорожня.

Тв.: Укр. перекл. — Гуморески. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Міке-велетень. К., 1978; Моя ненависть сильніша. К., 1983; Робот і метелик. К., 1983; Подорож у Тандадрику. К., 1986; Рос. перекл. — Ангел над городом М., 1972; Мике-великан. М. 1973; Парадоксы М., 1979; Вариации на тему М., 1983; Мой бедный нейрон. М., 1986; Как убить время. Вильнюс, 1987.

Літ.: Вирус зла под микроскопом сатирика. Обсуждение творчества Витауте Жилинскайте в Москве. «Литва литературная», 1988, № 6.

Б. С. Масьонене.


ЖИЛКО Юрій Зіновійович [псевд. — Жар-птиця, Ю. Навісний, Істик, Їжак, Юрій Плужанин, Шестерня та ін.; 16 (28).II 1898, с. Підлужне, тепер Костопільського р-ну Ровен. обл. — травень 1938, Полтава] — укр. рад. поет. Закінчив 1923 Полтавський інститут народної освіти. Вчителював, працював у пресі, в музеї, був бібліотекарем. Друкувався з 1922. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Автор зб. «Полустанок» (1930). Твори Ж. — про інтернац. єднання трудящих світу, соціалістич. будівництво. Сатир. вірші та гуморески спрямовані проти міщанства. Для поезії Ж. характерна публіцистичність. Писав казки для дітей. На вірші Ж. композитор В. Верховинець створив ряд пісень. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1957.

Літ.: Ротач П. Поезії Юрія Жилка. — Пащук І. Син Полісся. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1971; Гарін Ф. Віра в комунівську землю. «Літературна Україна» 1988, 10 березня.

П. П. Ротач.


ЖИНЗИФОВ Райко Йоанов (справж. ім’я — Ксенофонт; 15.II 1839, м. Велес, тепер м. Тітов Велес, СФРЮ — 15.II 1877, Москва) — болг. письменник, публіцист і перекладач. З 1858 жив у Одесі, Москві. Закінчив 1864 істор.-філол. ф-т Моск. ун-ту. Видав 1863 у Москві кн. «Новоболгарська збірка», до якої ввійшли його ориг. вірші та переклади. Найзначніший твір Ж. — поема «Кривава сорочка» (1870), спрямована проти осман. іга на Балканах. Становлення худож. стилю Ж. відбувалось під впливом народнопоетич. традиції, а також творчості Т. Шевченка. У своїй романтич. за характером поезії відобразив активний протест болг. народу проти насильства й тиранії, його надії на визволення; в ній яскраво виявилися мотиви слов’ян. єдності й солідарності. В публіцистич. статтях виступав за відродження нац. культури. Переклав «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис», зробив перші в болг. л-рі переклади творів Т. Шевченка — балад «Причинна», «Тополя», «Утоплена», поем «Катерина», «Наймичка», трьох віршів «Думка» («Вітре буйний, вітре буйний!», «Нащо мені чорні брови», «Тече вода в синє море»), уривка з поеми «Гамалія» та ін. Окремі вірші Ж. переклали Л. Дмитерко і Д. Білоус.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія бол. гарської поезії, т. 1. К., 1974.

Літ.: Шпильова О. Т. Г. Шевченко і болгарська література. К., 1963; Русакієв С. Тарас Шевченко і болгарська література. К., 1968.

О. В. Шпильова.


ЖИРАНІК (Żyranik) Богдан Станіслав (псевд. — Анджей Галіч, Адам Козярський; 11.IV 1892, Варшава — 11.I 1984, там же) — польс. поет, перекладач. Член ПОРП з 1948. Закінчив Варшав. ун-т. За участь у молодіж. революц. русі відбував 1915 — 17 ув’язнення у Петрограді. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції. В 1939 — 41 жив у Львові. Під час 2-ї світової війни брав участь у боротьбі проти фашизму. Автор низки віршів сусп.-політ. змісту, текстів революц. пісень («Пісня революційного червоного полку Варшави» тощо). Перекладав твори рос., білорус., вірм., чес., болг. та ін. письменників. У перекл. Ж. опубл. поему «Кавказ», вірші «Тим неситим очам» та «Якби ви знали, паничі» — у «Збірці вибраних поезій» Т. Шевченка (1921); вірші «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді „Витязя в тигровій шкурі“», «Перше в історії», «Федькович у повстанця Кобилиці» — у кн. «Вибрані поезії» П. Тичини (Львів, 1941).

І. М. Лозинський.


ЖИРМУНСЬКИЙ Віктор Максимович [21.VII (2.VIII) 1891, Петербург, тепер Ленінград — 31.I 1971, Ленінград] — рос. рад. філолог, академік АН СРСР з 1966, член багатьох іноз. АН. Закінчив 1912 Петерб. ун-т, з 1919 — професор Петроградського (з 1924 — Ленінградський) ун-ту. Перші наук. праці Ж. присвячені нім. романтизмові («Німецький романтизм і сучасна містика», 1914, та ін.). На поч. 20-х pp. опубл. ряд праць про тогочасну рос. поезію («Поезія Олександра Блока», 1921; «Валерій Брюсов і спадщина Пушкіна», 1922, тощо). Займався питаннями поетики («Композиція ліричних віршів», 1921; «Рима, її історія й теорія», 1923; «Питання теорії літератури», 1928). Велике значення для розвитку порівняльного літературознавства мають його праці «Проблеми порівняльно-історичного вивчення літератур» (1960), «Літературні течії як явище міжнародне» (1967) та ін. Досліджував також історію західноєвроп. л-р, історію філології (праці про О. М. Веселовського, Й. Г. Гердера та ін.). У працях з фольклору («Узбецький народний героїчний епос», 1947, у співавт.; «Епічна творчість слов’янських народів і проблеми порівняльного вивчення епосу», 1958; «Оповідь про Алпамиша і богатирська казка», 1960; «Тюркський героїчний епос», 1974, тощо) розробляв осн. положення істор.-типологічної теорії епосу, питання походження героїч. епосу. В своїх працях Ж. використовував і укр. фольклорний матеріал, зокрема нар. пісні, думи та балади із збірників П. Чубинського, В. Антоновича і М. Драгоманова, посилався на дослідження А. Лободи, «Поему про білу сорочку» І. Франка. Велике значення мають мовознавчі праці Ж. з питань германістики: «Національна мова і соціальні діалекти» (1936), «Німецька діалектологія» (1956), «Вступ до порівняльно-історичного вивчення германських мов» (1964) та ін. У лінгвістичних дослідженнях часто посилався на праці О. О. Потебні.

Тв.: Народный героический эпос. М. — Л., 1962; Творчество Анны Ахматовой. Л., 1973; Теория стиха Л. 1975; Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Избранные труды. Л., 1977; Байрон и Пушкин. Л., 1978; Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. Л., 1979; Из истории западноевропейских литератур. Л., 1981; Гете в русской литературе. Л., 1981.

Літ.: Виктор Максимович Жирмунский. М., 1965; Гольберг М. Я. В. М. Жирмунський як літературознавець і фольклорист. «Іноземна філологія», 1966, в. 7; Мелетинский Е. М. Виктор Максимович Жирмунский. «Советская этнография», 1971, № 3; Десницкая А. В. Об историко-типологической теории эпоса. К 90-летию со дня рождения В. М. Жирмунского. «Вестник Академии наук СССР», 1981, № 9.

М. Я. Гольберг.


ЖИТЕЦЬКИЙ Гнат (Ігнат) Павлович (15.II 1866, м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — 8.IV 1929, Київ) — укр. рад. літературознавець, історик і книгознавець. Син П. Г. Житецького. Закінчив 1889 Київ. ун-т. Протягом 1890 — 1924 учителював у серед. навч. закладах Петербурга і Києва. У 1898 — 1903 — співробітник «Большой энциклопедии», де вів відділ рос. історії, надрукував бл. 300 статей і довідок. Один із засновників Всенар. б-ки України при ВУАН (тепер ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР), в якій 1922 — 29 завідував відділом рукописів. Ж. — автор грунтовних статей про українських письменників та вчених: «Літературна діяльність Іоанна Вишенського» (1890), «Про працю М. Марковського «Антоній Радивиловський» (1896), «Перший ректор Київського університету М. О. Максимович» і «Пам’яті Максимовича як українського діяча» (обидві — 1904), «Граматика Мелетія Смотрицького» (1919), «Т. Шевченко в повному виданні його творів» (1907), «Нові матеріали з історії заслання Т. Шевченка» (1911), «Мати в творчості Т. Шевченка» (1911), «Життя, творчість і значення Т. Шевченка» (1914) та ін., «Одруження І. Я. Франка» (1926), «М. П. Драгоманов» (1908) і «До останньої подорожі М. Драгоманова за кордон» (1925), «Три моменти в житті М. І. Костомарова» (1905), «М. І. Костомаров як учений і митець» (1910), «Професорська діяльність М. І. Костомарова» (1917) та ін. Статтю Ж. «Літературна діяльність Іоанна Вишенського» і його публікацію «Невиданих творів Іоанна Вишенського» («Киевская старина», 1890, № 6) схвально оцінив І. Франко. Ж. вивчав також творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Герцена, Л. Толстого, М. Некрасова, М. Лєскова та ін. У колі його наук. інтересів були й книгознавство, історія громад на Україні («Київська громада за 60-тих років», 1928, та ін.). Архів Ж. зберігається в ЦНБ ім. В І Вернадського АН УРСР.

Літ.: Франко І. Іван Вишенський і його твори. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30, К., 1981.

В. Л. Микитась.


ЖИТЕЦЬКИЙ Іродіон Олексійович (1851, с. Залінійне, тепер Зачепилівського р-ну Харків. обл. — не раніше 1912) — укр. публіцист, етнограф, громад. діяч. Закінчив істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Викладав у Київ. учит. ін-ті. Брав активну участь у Київ. громаді. Потім вступив на мед. ф-т Київ. ун-ту. Разом з групою учасників березневих студ. виступів 1878 був виключений з ун-ту. Про ці події написав гостропубліцистичну кн. «Березневий рух студентів Київського університету 1878 p.», яка була нелегально передана до Львова і вид. І. Франком та М. Павликом під псевдонімом «М. Ткаченко». 1879 висланий у Вятську, а 1882 — в Астраханську губ. Друкувався здебільшого в журн. «Киевская старина». Автор етногр. праць: «Зміна народностей у Південній Росії» (1883 — 84), «Нариси побуту астраханських калмиків» (1893). Книга Ж. «Астраханські калмики. Спостереження й замітки» (1892) дістала схвальну оцінку в рецензії О. Пипіна, опубл. журналом «Вестник Европы» (1893, т. 3, кн. 5).

Тв.: Мартовское движение студентов Киевского университета 1878 г. Львов, 1878.

Літ.: Травушкин Н. Иродион Житецкий. «Волга», 1984, № 8.

Б. З. Якимович.


ЖИТЕЦЬКИЙ Павло Гнатович [23.XII 1836 (4.I 1837), м. Кременчук, тепер Полтав. обл. — 5 (18).III 1911, Київ] — укр. філолог, педагог і громад. діяч, чл.-кор. Петерб. АН з 1898, член НТШ у Львові з 1903, доктор рос. словесності з 1908. Навчався 1857 — 60 у Київ. духовній академії, закінчив 1864 Київ. ун-т. У 1865 — 68 викладав рос. мову й словесність у Кам’янець-Подільській гімназії (його учнем був Г. О. Мачтет). У 1868 — 80 і 1882 — 93 працював у навч. закладах Києва, зокрема в Колегії Павла Галагана, де його учнями були А. Кримський, М. Марковський та ін. Ж. започаткував і розвинув новий напрям укр. мовознавства — історію укр. літ. мови («Опис Пересопницького рукопису XVI ст.», 1876; «Про Пересопницький рукопис», 1878; «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII та XVIII ст.», ч. 1, 1889; «Начерк історії літературної української мови. До Ів. Котляревського», 1914, у співавт., та ін.). Автор першої грунтовної праці з істор. фонетики укр. мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876). Багато зробив для розвитку укр. лексикографії. Зібрані ним лексич. матеріали (понад 10 тис. карток) було використано для «Історичного словника українського язика» (в. 1 — 2, 1930 — 32). Взяв участь у підготовці до друку «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка (т. 1 — 4, 1907 — 09) та ін. словників, у виробленні норм укр. правопису. Ж. належить праця «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905), якою він заклав основи теорії й практики укр. перекладу. Виявляв інтерес до історії рос. літ. мови, передусім до її взаємозв’язків з українською («Старовинні погляди російських людей на російську мову», 1882; «До історії російської мови в XVIII ст.», 1903), заг. мовознавства («Діалог Платона „Кратіл“», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, тощо). Серед літературознавчих досліджень Ж. («Малоруський вертеп», 1882; «Пам’яті Георгія Кониського», 1895; «Острозька трагедія», 1903; «Про поетичний стиль і літературну форму „Слова о полку Ігоревім“», 1907, тощо) чільне місце посідає монографія «„Енеїда“ І. Котляревського і найдавніший список її у зв’язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.» (1900). У цій праці Ж. розкрив реалізм поеми, демокр. тенденції в світогляді І. Котляревського, наголосив на значенні письменника як зачинателя нової укр. л-ри й літ. мови. Ж. належить монографія «Думки про народні малоруські думи» (1893). В додатку до неї було надр. унікальний рукописний збірник дум В. Ломиковського в записах поч. 19 ст. Ж. створив і кілька підручників для всіх типів серед. навч. закладів Росії: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва — 1898), які користувалися популярністю і витримали 6 — 8 перевидань. У них Ж. висловив чимало ориг. думок про мистецтво слова, його ідейні й естетичні засади. Ж. належав до культурно-історичної школи. Архів Ж. зберігається в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

Тв.: Очерк звуковой истории малоруського наречия. К., 1876; Мысли о народних малорусских думах. К., 1893; «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. К., 1900; Нарис літературної історії української мови в XVII віці. Львів, 1941; Вибрані праці. К., 1987.

Літ.: Франко І. П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Перетц В. М. Павло Житецький. До ювілею 45-літньої наукової діяльності. «Записки Українського наукового товариства в Київі», 1908, кн. 2; Кирилюк Є. П. Життя є змістом прекрасного. «Вітчизна», 1967, № 4; Іжакевич Г. П. П. Г. Житецький — історик української літературної мови. «Мовознавство», 1967, № 2; Білодід І. К. П. Житецький — дослідник історії української літературної мови. В кн.: Білодід І. К. Киево-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов. К., 1979; Плачинда В. П. Павло Гнатович Житецький. К., 1987.

Г. П. Іжакевич, В. П. Плачинда.


«ЖИТЄ І СЛОВО» — літ.-наук. і громад.-політ. журнал. Виходив 1894 — 97 у Львові під ред. І. Франка раз на два місяці, з липня 1896 — 97 — щомісяця. У 1894 — 95 журнал виходив з підзаголовком «Вісник літератури, історії і фольклору» і був переважно етногр.-фольклорист. спрямування. Останні два роки «Ж. і с.» — трибуна громад.-політ. думки в Галичині. Мав розділи «Белетристика», «Статті наукові й етнографічні», «Критика і бібліографія», «Хроніка». Журнал вміщував твори І. Франка (цикл поезій «Зів’яле листя», повісті «Основи суспільності», «Для домашнього огнища», драми «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Учитель» та ін.), Лесі Українки (поезії «Слово, чому ти не твердая криця», «Ой палка ти була, моя пісне», поема «Давня казка»), П. Грабовського (вірші з циклу «До України»), О. Маковея (поема «Новик»), М. Коцюбинського (оповідання «Посол від чорного царя») та ін. Значне місце займали переклади — уривок з поеми «Сповідь Наливайка» К. Рилєєва, вірш «Гімн Діві неба» М. Чернишевського, поезії в прозі «Поріг» І. Тургенєва та ін., трагедія «Едіп-цар» Софокла, поема «Шахнаме» Фірдоусі, вірші «Сумлінє», «Напис царя Мези» В. Гюго. Серед літ.-крит. матеріалів — статті «М. Шашкевич і галицько-руська література» і. Франка, «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 pp.» О. Терлецького та ін. Під рубрикою «Сучасні діячі слов’янської науки і літератури» надр. статті «Михайло Петрович Драгоманов», «Микола Гаврилович Чернишевський», «Михайло Ларіонович Михайлов», «Надія Костева Сигида», епістолярна спадщина М. Драгоманова, Ю. Федьковича, С. Руданського, В. Шашкевича. Подані фольклор. праці «Дві школи в фольклористиці», «Фольклорні праці д-ра Ченька Зібрта» І. Франка, «Етнічна антропологія», «Із фольклорного руху в Західній Україні» Л. Василевського, ст. «Купала на Волині» Лесі Українки, матеріали В. Гнатюка про нар. творчість українців Закарпаття. Під рубриками «Із уст народу», «Із старих рукописів» вміщувались нар. пісні, легенди (в записах І. Франка, Лесі Українки, М. Павлика), казки, міфи і вірування, анекдоти і фацеції (жарти), байки. Друкувалися матеріали про революц. діяльність рос. соціал-демократії (постійна і провідна рубрика «Вісті з Росії»). Опубл. статті «Робітницький і революційний рух в Росії» Г. Плеханова, де вперше в Галичині було згадано ім’я В. І. Леніна (Ульянова), «Зміна системи» І. Франка, «Не так тії вороги, як добрії люди» Лесі Українки, «Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини» П. Грабовського, «Нові факти робітничого руху в Росії» П. Тучапського (про політичні події на Україні) та ін. З рецензіями виступали М. Драгоманов, І. Франко, П. Грабовський, А. Кримський, В. Щурат. Надр. некрологи М. Чернишевського, М. Михайлова, Н. Сигиди, П. Куліша, М. Драгоманова, Л. Глібова, І. Манжури.

Літ.: Історія української літератури, т. 4, кн. 1. К., 1969; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Баб’як П. Г. «Житє і слово». Систематичний покажчик змісту. Львів, 1968.

М. П. Гуменюк.


«ЖИТІЄ АНТОНІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО» — агіографічна пам’ятка давньорус. церк.-істор. л-ри (див. Житійна література), в основу сюжету якої покладено матеріали біографії засновника Києво-Печерського монастиря Антонія (помер 1072 або 1073). Найдавніший варіант житія — у «Повісті временних літ» під 1051. Батьківщиною Антонія літопис називає м. Любеч, прийняття ним чернецтва зображує як наслідок подорожі на Афон і знайомства з грец. чернечими традиціями. Повернувшись до Києва, Антоній оселяється в печері над Дніпром побл. Берестова, яка й поклала початок Києво-Печерському монастирю. З 15 ст. після канонізації Антонія дещо змінене літописне оповідання було включено до складу багатьох списків Києво-Печерського патерика. Створене в 17 ст. на його основі житіє ввійшло до складу друкованого «Патеріка, или Отечника Печерского» (К., 1661). Ще раніше «Ж. А. П.» вміщено в кн. «Paterikon» Сильвестра Косова (К., 1635, польс. мовою). В цих виданнях помітна посилена дидактична спрямованість, сюжет доповнений новими епізодами тощо. О. О. Шахматов та ін. дослідники дотримувалися думки про існування в давньорус. письменстві згодом втраченого «Ж. А. П.», яке вплинуло на розвиток вітчизн. агіографії, стало джерелом багатьох сюжетів «Повісті временних літ» і Києво-Печерського патерика.

Вид.: Патерік, или Отечник Печерскій... К., 1661; Полное собрание русских летописей, т. 2. М., 1962.

Літ.: Шахматов А. А. Житие Антония и Печерская летопись. «Журнал Министерства народного просвещения», 1898, № 3; Розанов С. П. К вопросу о Житии преподобного Антония Печерского. «Известия. Отделения русского языка и словесности императорской Академии наук», 1914, т. 19, кн. 1.

Ю. А. Ісіченко.


«ЖИТІЄ ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО» — агіографічна пам’ятка давньоруської церк.-істор. л-ри (див. Житійна література), в основу сюжету якої покладено біографію одного з засновників Києво-Печерського монастиря, церк.-політ. діяча і письменника Феодосія Печерського (бл. 1036 — 1074). Пам’ятка датується 80-ми pp. 11 ст. або поч. 12 ст. Автор — печерський чернець і літописець Нестор. Найдавніший список її виявлено в Успенському збірнику 12 — 13 ст. Під 3 травня, днем пам’яті Феодосія Печерського, твір входить до Прологів і Четьїх Міней. «Ж. Ф. П.» включено в Києво-Печерський патерик Арсеніївської (1406), Касіянівських (1460, 1462) та ін. редакцій. Варіанти житія вміщено в кн. «Paterikon» Сильвестра К.ссова (1635), «Патерікъ, или Отечникъ Печерскій» (1661), 3-му томі «Книг житій святих» («Четьї Мінеї» Димитрія Туптала, 1700). Пізніші версії є переробками редакції Димитрія Туптала. Пам’ятку умовно поділяють на дві частини. Перша розповідає про походження, дитинство і юність героя, його прихід до монастиря, аскетичні подвиги. Незвично виразним для творів того часу є мотив материнської любові. Ориг. трактується образ матері Феодосія — благочестивої жінки, яка, однак, чинить опір бажанню сина присвятитися Богові. Друга частина — низка новел про повчальні випадки з часів ігуменства Феодосія, його побожну смерть. Наголошується на політ. активності героя (так, смиренний Феодосій рішуче виступає проти Святополка, який вигнав з великокнязівського престолу Ізяслава). Ймовірно, використані фольклорні матеріали (монастирські перекази й легенди). «Ж. Ф. П.» стало важливим етапом у засвоєнні традицій візант.-слов’ян. житійної л-ри, передусім патериків, та у формуванні ориг. л-ри; твір також є важливим істор. джерелом, містить цінні відомості про побут, вірування, політ. ситуацію Київ. Русі. Відомі переробки сюжету пам’ятки в давньорус. гімнографії. Він ліг в основу поетич. циклу «Служба преподобному Феодосієві Печерському», згодом доповнюваного творами, що включалися до Четьїх Міней, «анфологіонів». Своєрідна інтерпретація «Ж. Ф. П.» міститься в оратор. творах Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, віршах Лазаря Барановича й ін. До образу Феодосія Печерського часто зверталися укр. іконописці, гравери (Ілля, Леонтій Тарасевич).

Літ.: Абрамович Д. И. К вопросу об источниках Несторова Жития преп. Феодосия Печерского. «Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук», 1898, т. 3, кн. 1; Малинин В. Н. Преподобний Феодосий, основатель Киево-Печерского монастыря. «Труды Киевской духовной академии», 1902, № 5; Толочко П. П. Нестор — літописець Київської Русі. «Український історичний журнал», 1981, № 12.

Ю. А. Ісіченко.


ЖИТІЙНА ЛІТЕРАТУРА, житія, агіографія — розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих христ. церквою. Як літ. форма житіє відрізняється від біографії реліг. спрямованістю: його мета — дати взірець подвижництва для наслідування. Житія почали складатися як короткі розповіді про мучеників (мартирологи). З кін. 4 ст., коли християнство стало офіц. релігією Рим. імперії, увага апографів зосереджується на образі активного діяча христ. віри. Житіє складається з передмови, центр. (власне розповідної) частини й епілога. З розвитком агіографії формуються два типи збірників житій: календарні й некалендарні. У календарних житія розміщуються в порядку днів пам’яті святих. До них належать Четьї Мінеї, що включають поширені житія на рік, Прологи (або Синаксари), до яких входять короткі житія, Торжественники і Соборники, котрі містять житія найшанованіших святих. Крім житій, ці збірники включають похвальні слова, повчання, казання, притчі тощо. До некалендарних належать патерики (або отечники), в яких житія та фрагменти житій розміщені у формальній (Азбучний патерик) чи тематичній послідовності, іноді обмежуючись локальним матеріалом певного геогр. ареалу (Сінайський патерик — «Лимонар» Іоанна Мосха, Єгипетський патерик — «Лавсаїк» Палладія).

У 9 — 10 ст. жанр житія істотно змінюється. Візантієць Симеон Метафраст (2-а пол. 10 ст.), редагуючи житія, надає їм панегіричного характеру. Його зібрання житій стає зразком для агіографів Сходу і Заходу, які створюють умовні біографії, що будуються за традиц. схемою: народження від благочестивих батьків, раннє чернецтво, аскетичні і проповідницькі подвиги, «блаженна» смерть, чудеса, які творять мощі святого, і похвала святому. Житія ввібрали в себе мотиви елліністичного й іудаїстського язичництва, міфи, середньовічні притчі, новели й анекдоти. Вони й самі служили джерелом для легенд, драм. пісень і духовних віршів. Початок белетризації житій у Зх. Європі поклав чернець Вольфгард Геррідський (10 ст.), а його продовжувачами були Якоб де Ворагіне (13 ст.) і Петро Наталібус (14 ст.). З 16 — 17 ст. робиться спроба об’єднати й опубл. величезний матеріал рукописної Ж. л. Єзуїт Ж. Болланд починає видавати католицькі «Acta sanctorum» (т. 1, 1643). Їх випуск продовжує товариство його послідовників — «болландистів». Виникали т. з. регіональні мартирологи: «Мартиролог німецьких святих» (1562), «Мартиролог англійський» (1608), «Мартиролог іспанський» (1651) та ін. У 19 ст. франц. видавець середньовічної л-ри Ж. П. Мінь надрукував дві серії житійних творів християнських письменників «Patrologiae cursus cornpletus. Series prima (latina)» (т. 1 — 221, Париж, 1844 — 64) і «Patrologiae cursus completus. Series graeca» (т. 1 — 166, Париж, 1857 — 66). У Київ. Русь з прийняттям християнства переходять через посередництво пд. слов’ян і перекладаються безпосередньо з грец. мови осн. збірники житій — Четьї Мінеї, Прологи, Патерики. Окремі агіогр. твори прийшли на Русь від зх. слов’ян (житія Вацлава і Людмили). Починають також укладатися ориг. житія перших східнослов’ян. святих — «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє Феодосія Печерського» (усі — 11 — початок 12 ст.). Давньорус. автори, з одного боку, спираються на бібл. символіку і візант. житійні канони, а з другого, намагаються пов’язати розповідь з вітчизн. подіями. В особливу групу виділяються т. з. княжі житія (про Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Мстислава, Михайла Чернігівського, Андрія Боголюбського, Олександра Невського), які за типом сюжету, архітектонікою і зображенням істор. осіб наближаються до жанру істор. повісті. На поч. 13 ст. було укладено Києво-Печерський патерик. Другий південнослов’янський вплив (кін. 14 — 15 ст.) сприяв розвитку в східнослов’ян. агіографії стилю «плетенія словес», посиленню в ній емоційності, поглибленню психологізму розповіді. На Русі з’явилися талановиті апографи — Григорій Цамблак, Пахомій Логофет, Єпіфаній Премудрий. У 16 ст. рос. митрополит Макарій став ініціатором створення «Великих Четьїх Міней» (у 12 томах), до яких увійшли заново перероблені і стилістично прикрашені майже всі перекладні та ориг. житія, популярні у сх. слов’ян. 1579 було створено «Житія святих» польс. єзуїта Петра Скарги, в яких зазнали обробки сюжети і візант., і західноєвроп. походження. Ця книга мала значний вплив на розвиток укр. агіографії. На основі другої (Касіянівської) редакції Києво-Печерського патерика Сильвестр Косов створює «Patericon» (1635, польс. мовою). Ця редакція послужила основою і для укладання Києво-Печерського патерика Йосифом Тризною та його обробки Калістратом Холошевським. В укр. рукописній традиції 16 — поч. 18 ст. побутувала велика кількість (в осн. анонімних) збірників, серед яких виділялися Соборник поч. 17 ст. (із зібрання Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря), Торжественник 17 ст. (зібрання Київ. духовної академії), зб. «Житія святих отець» кін. 17 — поч. 18 ст., приписуваний Іоаникію Галятовському, тощо. У 1683 — 1705 вийшли друком 4-томні «Четьї Мінеї» Димитрія Туптала. Виникненню нових обробок традиц. сюжетів сприяли зміна літ.-естетичних запитів суспільства, формування власне худож. літератури.

Літ.: Ключевский В. О. Древнерусские жития святых как исторический источник. М., 1871; Барсуков Н. Источники русской агиографии. СПБ, 1882; Кадлубовский А. Очерки по истории древнерусской литературы житий святых. Варшава, 1902; Лопарев X. М. Греческие жития святых VIII и IX веков, ч. 1. Пг., 1914; Серебрянский Н. Древнерусские княжеские жития (Обзор редакций и тексты). М., 1915; Лихачев Д. С. Человек в литературе Древней Руси. М., 1970; Истоки русской беллетристики. Возникновение жанров сюжетного повествования в древнерусской литературе. Л., 1970; Лихачев Д. С. Развитие русской литературы X — XVII веков. Эпохи и стили. М., 1973; Лихачев Д. С. Поэтика древнерусской литературы. М., 1979; Берман Б. И. Читатель жития (Агиографический канон русского средневековья и традиция его восприятия). В кн.: Художественный язык средневековья. М., 1982; Франко І. Історія української літератури. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 40. К., 1983; Павленко Г. І. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. К., 1984.

Г. І. Павленко.


«ЖИТІЯ БОРИСА І ГЛІБА» — агіографічні твори (див. Житійна література), в основу сюжету яких покладено біографії давньорус. князів Бориса і Гліба. Відомі два варіанти житій — «Чтение о житіи и о погубленіи и о чюдесЂх блаженую страстотерпьцю Бориса и ГлЂба», написане Нестором, та «Съказание и страсть и похвала святую мученику Бориса и ГлЂба» невід. автора. Інтерес до князів Бориса і Гліба (синів Володимира І Святославича), вбитих 1015 за наказом їхнього брата Святополка, виник у давньорус. писемності в 11 — 12 ст. На думку більшості дослідників, «Съказание...» написане на поч. 12 ст. «Чтение...» Нестора містить у собі всі необхідні елементи каноніч. житія: воно починається вступом — викладом всесв. історії від Адама до хрещення Русі; у власне житійній частині розповідається про дит. роки Бориса і Гліба, про їхню доброчинність, готовність прийняти мученицьку смерть, про чудеса, пов’язані з їхніми мощами тощо. «Съказание...» відзначається поєднанням документальності та історичності з своєрідним ліризмом, який особливо відчутний у монологах князів. Укр. версії розповіді про Бориса і Гліба 16 — поч. 18 ст. відомі з численних (в осн. анонімних) рукопис, збірників (серед них виділяється зо. «Житія святих отець» кін. 17 — поч. 18 ст., приписуваний Іоаникію Галятовському), з «Четьїх Міней» (т. 1 — 4) Димитрія Туптала та ін. джерел. Укр. житія Бориса і Гліба поділяються на дві великі групи: давньорус. версія «Съказания...» і «Чтения...» та модернізована розповідь про князів, що наближається до хронографічного викладу.

Літ.: Срезневский И. И. Древние жизнеописания русских князей X — XI века. «Известия Академии наук по отделению русского языка и словесности», 1853, т. 2; Серебрянский Н. Древнерусские княжеские жития (Обзор редакций и тексты). М., 1915; Бугославський С. Українсько-руські пам’ятки XI — XVIII вв. про князів Бориса та Гліба. (Розвідка й тексти). К., 1928; Ильин Н. Н. Летописная статья 6523 года и ее источник (Опыт анализа). М., 1957; Воронин Н. Н. «Анонимное» сказание о Борисе и Глебе, его время, стиль и автор. «Труды Отдела древнерусской литературы». 1958, т. 15; Поппэ А. В. О роли иконографических изображений в изучении литературных произведений о Борисе и Глебе. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1966, т. 22; Творогов О. В. Литература Киевской Руси. X — начало XII века. В кн.: История русской литературы, т. І. Л., 1980; Котляр М. Ф. Чи Святополк убив Бориса і Гліба? «Український історичний журнал», 1989, № 12.

Г. І. Павленко.


ЖИТКОВ Борис Степанович [30.VIII (11.IX) 1882, Новгород — 19.Х 1938, Москва] — рос. рад. письменник. Жив в Одесі, де брав участь у студ. русі та революц. подіях 1905. Закінчив 1906 природничий ф-т Новорос. ун-ту (Одеса), 1916 — Петерб. політех. ін-т. Автор повістей (цикли: «Зле море», 1924; «Морські історії», 1925 — 37), п’єс («П’ятий пост», 1927; «Сім вогнів», 1929), наук.-популярних книжок з історії техніки («Про цю книжку», 1927; «Пароплав», 1935). У романі «Віктор Вавич» (кн. 1 — 2, 1929 — 34, про події першої рос. революції) використав одеські враження. Твори Ж. для дітей, зокрема, зб. «Оповідання про тварин» (1935), оповідання «Пудя», «Червоний командир», «Завія», «Мангуста» та ін., своєрідна повість-енциклопедія «Що я бачив» (вид. 1939) мали велике значення для розвитку рад. дит. л-ри. Окремі твори Ж. переклали О. Копиленко, Л. Смілянський, О. Іваненко, О. Левицький, С. Давиденко та ін.

Тв.: Избранное. М., 1985; Укр. перекл. — Хоробре каченя. К., 1955; Морські історії. К., 1958; Що я бачив. К., 1960.

Літ.: Жизнь и творчество Б. С. Житкова. М., 1955; Чуковская Л. Борис Житков. М., 1955; Черненко Г. Т. Вечный Колумб. Л., 1982; Чуковский К. Борис Житков. В кн.: Чуковский К. Современники. Портреты и этюды. Минск, 1985.

О. П. Охріменко.


ЖИТНИК Володимир Костянтинович (28.XI 1938, с. Великі Будиша Диканського р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. поет, перекладач, літературознавець, канд. філол. наук з 1973. Член КПРС з 1970. Закінчив 1961 Київ. ун-т, викладає в ньому з 1968 (у 1981 — 87 — зав. кафедрою слов’ян. філології). Автор збірок «Зелений вітер» (1967) і «Причали» (1974), до яких увійшли інтимна та пейзажна лірика, вірші на громадян. теми. Переклав з чес. мови збірку «Сілезькі пісні» П. Безруча (1970, разом з Г. Кочуром і М. Лукашем), повість «Звали мене Лені» З. Бездєкової (1973); з словац. — зб. віршів «Мудреці з Трамтарії» М. Валека (1982). Як перекладач виступив в антологіях «Чеська поезія», «Словацька поезія» (обидві — 1964), в «Антології польської поезії» (1979), кн. «Vita nova» Данте (1965); як перекладач і упорядник — в антологіях молодої чес. поезії «Весняна Влтава» (1982, разом з Р. Лубківським), сучас. чес. оповіданні «Міст» (1984), зб. «Поезії» І. Волькера (1986). Окр. твори Ж. перекладено грузинською, чеською, словацькою, сербохорватською мовами.

Літ.: Забашта Л. Дозрівання. «Друг читача», 1967, 19 вересня; Пугач В. Жага незвіданого. «Літературна Україна», 1967, 26 вересня; Коптілов В. Пісні болю і гніву «Літературна Україна», 1970, 1 травня.

Л. М. Скирда.


«ЖИТТЯ І СЛОВО» — газета, орган Т-ва об’єднаних укр. канадців (ТОУК). Видається в м Торонто щотижня з 1965 після об’єднання двох газет — торонтської «Українське життя» (1941 — 65) і вінніпезької «Українське слово» (1943 — 65). Відп. редактор — М. Гринчишин. Активну участь у виданні газети бере П. Кравчук. «Ж. і с.» висвітлює культур.-осв. і громад. діяльність прогрес. укр. організацій Канади. Захищає екон. і політ. права канад. трудящих, висвітлює життя СРСР, зокрема Рад. України, виступає поборником культур. зв’язків українців, які живуть за кордоном, з трудящими УРСР. Передруковує матеріали з укр. рад. преси. На сторінках «Ж. і с.» систематично публікуються твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Смолича, М. Стельмаха, П. Воронька, Б. Антоненка-Давидовича, О. Гончара, О. Підсухи, Д. Павличка, Б. Олійника, Р. Братуня, Р. Лубківського, В. Коротича, В. Бровченка та ін. укр. письменників. Друкуються також літературознавчі і мистецтвознавчі статті, літ. портрети.

Ф. Л. Погребенник, С. Ю. Лазебник.


«ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ» — щомісячний літ.-худож. і громад.-політ. журнал. Виходив 1925 — 34 в Києві, з 1932 — як орган Федерації радянських письменників України, а з 1933 — орган Оргкомітету Всеукр. спілки рад. письменників. Задуманий як щомісячний журнал громадського життя, літератури та науки для сільс. активу. Але вже з 2-ї пол. 1925 змінює профіль, перетворюючись на журнал літ.-мистецького типу. Відіграв значну роль у консолідації письменників кін. 20 — поч. 30-х pp. У «Ж. й р.» друкувалися твори С. Васильченка, Івана Ле (роман «Наливайко»), С. Скляренка (повість «Матрос Ісай»), Ю. Смолича (роман-памфлет «По той бік серця»), Л. Смілянського (повість «Периферія»), Є. Плужника (вірші та п’єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті»), Ю. Мокрієва. Постійними авторами поетичного розділу журналу були М. Бажан, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Терещенко, О. Близько, В. Мисик, а пізніше — група поетів-«молодняківців» (М. Шеремет, Д. Чепурний, В. Гудим, С. Воскрекасенко) та прихильників «лівого фронту мистецтв» (М. Булатович, М. Скуба, Марко Вороний). У розділі критики та літературознавства виступали О. Дорошкевич, М. Зеров, П. Филипович, Ю. Меженко, Є. Перлін, С. Родзевич, Д. Загул, Я. Савченко, Є. Кирилюк, П. Колесник, Л. Підгайний, Ф. Якубовський та ін. У «Ж. й р.» опубліковані «Мої театральні згадки» М. Садовського та «Шляхами життя» П. Саксаганського. В журналі, крім ориг. творів, опубл. також переклади рос. і зарубіж. авторів, статті з питань мист-ва, бібліогр. матеріали. Іл. с. 203.

Літ.: Тростянецький А. А. Шляхом боротьби та шукань. К., 1968; Історія української літератури, т. 6. К., 1970.

С. А. Крижанівський.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.