[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 559-572.]

Попередня     Головна     Наступна

КОПАНЬ Лариса Юріївна (30.ІХ 1939, Запоріжжя) — укр. рад. письменниця. Член КПРС з 1980. Закінчила 1961 Київ. ун-т. Працювала в редакції газ. «Літературна Україна», вид-ві «Дніпро», з 1982 — у журн. «Київ» (з 1985 — заст. гол. редактора). У романах «Орбіта» (1980), «Пульсари» (1983), «Для вузького кола» (1989), присвячених людям науки, в кн. оповідань «Критична маса» (1985) порушуються гострі морально-етичні проблеми сьогодення, зокрема — співвідношення добрих намірів науки та її можливих негативних наслідків, всеосяжної комунікативності й наростаючого відчуття самотності людини в світі. Окр. твори К. перекладено рос. і польс. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Орбита. М., 1984.

Літ.: Мар’янівський М. Що в «Орбіті» принесено? «Літературна Україна», 1980, 14 березня; Дзюбенко Н. Сенс буття. «Друг читача», 1985, 10 жовтня.

Г. О. Бандура.

КОПАЧ Іван Симонович (крипт. і псевд. — І. К., К-ч, Народовець; 4.III 1870, с. Грозова, тепер Старосамбірського району Львівської обл. — 1952, Львів) — укр. публіцист, критик, психолог, громад. діяч. Закін. 1894 Львів. ун-т, доктор філософії. В 90-х pp. брав участь у радикальному русі, підтримував зв’язки з І. Франком та М. Павликом. Виступив з вітальною промовою на 30-літньому ювілеї громадсько-політ. і літ. діяльності М. Драгоманова (1894). Потім перейшов на «народовські» (див. «Народовці») позиції. М. Павлик назвав К. «одним з найрозумніших молодих народовців» («Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом», т. 7. Львів — Чернівці, 1911, с. 283), надр. 1893 його ст. «Ще один бік наших відносин до російської літератури (Лист у редакцію „Народа“)» в журн. «Народ». На поч. 20 ст. у світогляді К. сталися певні зміни під впливом нім. філософа-ідеаліста Ф. Паульсена, чию ст. «Партійна політика і мораль» К. видав 1902 — 03 в укр. перекладі. Опубл. полемічну брошуру «Соціалізм, етика і політика» (1903). Статтю К. «З гостини у других» (1905), де хибно трактувалася ідейна еволюція «молодих москвофілів» (див. «Москвофіли»), гостро критикував І. Франко («Щирість тону і щирість переконань», «Літературно-науковий вістник», 1905, т. 30). К. — автор наук. праць з етики й психології: «Критичний аналіз т. з. Фукідідової археології» (1901), «Що таке людське думання?» (1906), «На переломі двох віків» (1908). Виступав з статтями і рецензіями про л-ру й театр в журналах «Правда», «Літературно-науковий вістник», «Зоря», газ. «Діло» — «Шевченко і Міцкевич. Студія О. Колесси» (1894), «Огляд поеми Т. Шевченка „Сон“» (1895), «Оповідання Вячеслава Будзиновського» (1898), «О представленню руського театру в Тернополі» (1900). К. належить автобіогр. нарис «Мій Лаврів». Написав підручник з лат. мови для гімназій. В 1939 — 52 не друкувався.

М. Ф. Нечиталюк.

КОПЕРЖИНСЬКИЙ Костянтин Олександрович [23.Х(4.XI) 1894, с. Глібів, тепер Новоушицького р-ну Хмельн. обл. — 18.III 1953, Ленінград] — укр. і рос. рад. літературознавець-славіст, фольклорист, етнограф, бібліограф. Закінчив 1918 Петрогр. ун-т. Викладав 1918 — 22 історію л-ри в середніх навч. закладах і на пед. курсах Ленінграда. З 1922 — доцент, професор Кам’янець-Подільського ін-ту нар. освіти; у 1923 — 25 — викладач історії л-ри у Ленінгр. ун-ті; 1925 — 29 — Одес. ін-ту нар. освіти; у 1929 — 33 — наук. працівник АН УРСР. У 1937 — 45 — зав. кафедрою рос. мови, професор Ірк. пед. ін-ту; 1945 — 53 — професор кафедри слов’янської філології Ленінградського університету.

Осн. праді — з історії укр. театру 18 — 19 ст. [«Театральне та музичне життя на Поділлі наприкінці XVIII та в перші три десятиліття XIX ст.» 1926; «З історії театру на Чернігівщині (1750 — 1830 pp.)», 1928]; про давню («Український письменник XVI століття Василь Суразький», 1926) і нову («Громадсько-політична тактика М. Драгоманова у 60-х — першій половині 70-х pp.», 1930) укр. л-ру, міжслов’ян. літ. взаємини, укр. і рос. фольклор та етнографію, з історії цензури («Бібліографічні уваги до історії української книги в Одесі 80 — 90-х років XIX століття», 1927). Чимало праць К. побудовано на ориг. фактич. матеріалі, має значну наук. цінність. Архів К. зберіг. в Публ. б ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград). Незаконно репресований 1934. Реабілітований посмертно.

Тв.: Обжинки. Одеса, 1926; До системи поняттів часу у слов’ян. К., 1928; Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття 1917 — 1927. К., 1929.

Літ.: Гуменюк М. П. К. О. Копержинський — бібліограф і книгознавець. В кн.: Формування і використання бібліотечних фондів. К., 1984.

І. П. Березовський.

КОПИЛЕНКО Олександр Іванович [19.VII (1.VIII) 1900, м. Костянтиноград, тепер Красноград Харків. обл. — 1.XII 1958, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1950. Закінчив 1920 Красноградську учит. семінарію. Навчався 1920 — 25 у Харків. ін-ті нар. освіти. Вчителював, працював у Наркомосі УРСР, редакціях газет і журналів. Член Спілки сел. письменників «Плуг», Спілки пролет. письменників «Гарт», літ. орг-ції Вапліте. Друкувати театральні рецензії, статті, нариси почав 1920. Перше оповідання «Там, мабуть, краще» з’явилося 1922 в журн. «Плуг». Перша книжка — зб. оповідань «Кара-Круча» (1923) — про село в пореволюц. період. У збірках оповідань «Іменем українського народу» (1924) та «Буйний хміль» (1925) змалював події громадян. війни на Україні. У зб. оповідань «Твердий матеріал» (1928) показано боротьбу нового з старим у свідомості людей, порушено важливі проблеми мистецтва і революції. Перший роман «Визволення» (1930) — з життя інтелігенції, студентства, спрямований проти міщанства, бюрократизму. Темі індустріалізації присвячено роман «Народжується місто» (1932). У творах К. періоду Великої Вітчизн. війни — оповіданнях, нарисах, новелах, памфлетах, репортажах (увійшли до книжок «Допит» і «Батько», обидві — 1942; «Мовчання», «Брати» і «Хуртовина», всі — 1943; «Невтомне життя», 1945) — розповідається про жорстокість фашистів, показано героїзм радянських людей на фронті, у тилу.

Романи повоєнної доби «Лейтенанти» (1947), «Земля велика» (1957), зб. оповідань «Сусіди» (1955) — про колг. село. Провідне місце в творчості К. посідають дитяча та юнацька тема. У центрі романів «Дуже добре» (1936), «Десятикласники» (1938) — життя рад. школи початку і середини 30-х pp. У збірках оповідань «Сенчині пригоди» (1926), «Друзі» (1928), «Шкідник» (1933), «Школярі», «Волікове нещастя» (обидві — 1935), «Хата хлопчика-мізинчика», «Петроградський хлопчик» (обидві — 1946), «Адмірал», «Як вони поживають» (обидві — 1948), «Сонячний ранок» (1949), «Подарунок» (1956) та ін. досліджується своєрідність дитячої психіки, зображено формування характерів, виховання у підростаючого покоління почуття дружби, колективізму, любові до праці. Цікаві спостереження над природою, життям птахів та звірів — у повісті «Комашня» (1932), зб. оповідань «В лісі» (1934). Автор п’єс «Десятикласники» (1939), «Чому не гаснуть зорі» (1944), «Ви давно повернулись?» (1945) та ін Твори К. перекладено багатьма мовами народів СРСР, світу. 1978 ЦК ЛКСМУ і журналом «Барвінок» засновано премію імені О. І. Копиленка.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1961 — 62; Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1980; Дуже добре. К., 1982; Рос. перекл. — Рождается город. — Лейтенанты. М., 1962; Очень хорошо. — Десятиклассники. М., 1972; Гордая земля. М., 1973.

Літ.: Свідер П. І. О. Копиленко. К., 1960; Килимник О. В. Олександр Копиленко. К., 1984; Білецький Д. М. О. І. Копиленко (1900 — 1953). В кн.: Українська дитяча література. К., 1984.

Г. Ф. Семенюк.

КОПИНЕЦЬ Антон Михайлович (1.II 1929, с. Імстичеве, тепер Іршавського р-ну Закарп. обл. — 24. VIII 1980, Ужгород) — укр. рад. письменник. Закінчив 1964 Ужгор. ун-т. Працював у пресі. Автор збірок віршів «Моя весна» (1960), «Василина» (1964), «За тебе в тривозі» (опубл. 1982), пройнятих любов’ю до рідного краю, людей праці, тривогою за майбутнє людства. У повісті «Кротон (Іван Сила)» (1972) відтворив долю відомого (під іменем «Кротон») в 20 — 40-і pp. 20 ст. циркового атлета Івана Фірцака із Закарпаття.

О. В Мишанич.

КОПИНСЬКИЙ Ісайя (2-а пол. 16 ст., Правобережна Україна — 1640, Полісся) — укр. церк. і культур.-осв. діяч, письменник. З укр. православної шляхти. Навчався в Острозькій школі. Замолоду став ченцем Києво-Печерської лаври. Один із засновників Київ. братської школи, керував нею (1615). З 1616 був ігуменом Межигірського, Киево-Братського та ряду ін. монастирів, єпископом у Перемишлі (з 1620), Смоленську та Чернігові (з 1628). 1631 К. обрано київ. митрополитом, але його не затвердив польс. сейм; вів тривалу судову боротьбу з офіц. митрополитом Петром Могилою за повернення сану. Виступав проти наступу католицизму й уніатства на Україні. Автор полемічних філос. творів. Разом з Іовом Борецьким та Ієзекіїлем Курцевичем склав 1621 «Протестацію», в якій підносилась роль козацтва як захисника нац. і соціальних прав укр. народу, висловлювалась ідея возз’єднання України з Росією. У трактаті «Алфавит духовный в ползу іноком и мірским богоугодні жити хотящым написанный» (вид. 1710) порушив проблему духовного начала в людині, пропагував необхідність морального вдосконалення, стверджував думку про рівність усіх людей, вважав, що праця повинна бути потребою і радістю людини. Твір поширювався у списках, витримав десятки видань. Мав велике значення для розвитку філос. думки на Україні. Публіцистичний талант К. виявився, зокрема, у посланні 1634 до Ієремії Вишневецького, який прийняв католицьку віру, перейшов на службу польськошляхетським гнобителям України, жорстоко придушував визвольний рух українського народу («Послание киевского митрополита Исаии князю Иеремии Корыбуту Вишневецкому, с убеждением его возвратиться к православной вєре, в которой жили и скончались его предки и родители»).

Літ.: Нічик В. М. Філософські попередники Г. С. Сковороди. «Філософська думка», 1985. № 2; Возняк М. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921.

В. П. Колосова.

КОПИСТЕНСЬКИЙ Захарія (р. н. невід., Перемишль, теп. Польща — 21.III 1627, Київ) — укр. письменник-полеміст, громад.-культурний і церк. діяч. З родини правосл. священика. Навчався в Львів. братській школі, 1616 вступив до Київ. братства, з 1624 — архімандрит Києво-Печерської лаври. Автор передмов, перекладач і ред. ряду лаврських видань — «Часослов», 1616 (1617); «Анфологіон», 1619; «Номоканон», 1624; «Тріодіон», 1627. Йому приписується антипротестантська «Книга о вЂрЂ единой, святой, соборной апостолской церкви, которая под росудок церкве всходней поддаетъся» (1619, 1620 — 21), видана під іменем монаха Азарії. Проповіді К. «Казанье на честном погребЂ...» і «Оміліа, албо казанье на роковую память...» (обидві — 1625) присвячені пам’яті Єлисея Плетенецького. Осн. літ. праця К. — фундамент. полемічний трактат «Палінодія, или Книга обороны кафолической святой апостолской всходней церкви, и святых патріархов, и о грекох, и о россох христіанех» (1619 — 22), десять розділів якої вперше надр. у рос. перекладі — у виданні «Книга о вЂрЂ единой, истинной, православной...» (Москва, 1648). «Палінодія...» є відповіддю на книгу уніатського архімандрита Льва Кревзи «Оборона церковної єдності» (Вільно, 1617, польс. мовою). У чотирьох частинах трактату К. спростовує примат папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископів грец. і рим. церкви, обгрунтовує зв’язки між руською і грец. церквами, викладає історію церк. життя на Русі. Заперечуючи Брестську унію 1596, він вказує на її антинар. і антиістор. суть, критикує громад.-політ. і церк. устрій Речі Посполитої. К. з любов’ю пише про «россов», свій «славный и благословенный народ», захоплено відгукується про запорізьке козацтво і його боротьбу з тур.-татар. нападами, утверджує ідею єдності трьох братніх східнослов’ян. народів. Високо оцінює К. патріотичну громад.-культур. діяльність князя Костянтина Острозького. «Палінодія...» написана на основі численних істор. та літ. джерел, книжною мовою з використанням народнопоетич. образності — приказок, прислів’їв, порівнянь тощо. У творах К. виявляються ренесансні тенденції.

Тв.: Палинодия, сочинение Захарии Копыстенского 1621 года. В кн.: Памятники полемической литературы в Западной Руси, кн. 1. СПБ, 1878.

Літ.: Завитневич В. З. Палинодия Захарии Копыстенского и ее место в истории западно-русской полемики XVI — XVII вв. Варшава, 1883; Сушко О. Причинки до студій над текстом Палінодії. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1903, т. 54; Загайко П. К. Українські письменники-полемісти кінця XVI — початку XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії. К., 1957; Микитась В. Л. Українська література в боротьбі проти унії. К., 1984.

О. В. Мишанич.

КОПИЦЯ Давид Демидович [24.VI (7.VII) 1906, с. Слобода, тепер у складі м. Хмільника Вінн. обл. — 15.XII 1965, Київ] — укр. рад. літературознавець, критик. Член КПРС з 1938. Закінчив 1930 Харків. ін-т проф. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. Депутат Верх. Ради УРСР 3-го скликання. Працював директором Київ. кіностудії, гол. ред. журналів «Україна», «Вітчизна», головою Комітету в справах мистецтв, заст. міністра культури УРСР. К. належать статті «Найважливіші питання шевченкознавства» (1949), «Історична доля Шевченкової спадщини» (1954), а також про творчість І. Франка, Я. Галана, Івана Ле, Н. Рибака та ін. (частина з них увійшла до зб. «Літературно-критичні статті», 1968). Автор передмови і редактор зб. «Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах» (1950). За сценаріями К. на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка поставлено фільми «Коні не винні» (1956), «Пе-коптьор» (1957), «Максим Рильський» (1961).

Літ.: Килимник О., Рубашов М. Давид Копиця. В кн.: Копиця Д. Д Літературно-критичні статті. К. 1968.

В. Х. Косян.

КОПІТАР (Kopitar) Варфоломій [Єрней; 21 (ін. дані — 23).VIII 1780, Репне, тепер СФРЮ — 11.VIII 1844, Відень] — словен. філолог. Один з основоположників слов’янознавства. Закін. ліцей у Любляні, вивчав з 1808 право й славістику в Відні, був учителем і другом Вука Караджича. З 1810 працював у Віденській придворній б-ці (з поч. 1844 — директором). Автор «Граматики слов’янської мови Крайня, Карінтії та Штірії» (1808, нім. мовою) — першої граматики літ. словен. мови; до неї додав крит. огляд словен. л-ри. Відшукав і 1836 видав глаголичну пам’ятку 11 ст. «Клоців збірник», додавши свій нарис граматики старослов’ян. мови й укладений ним словник цієї мови. Відстоював ідеї демократизації літ. мови, спрощення правопису (його статті Ф. Міклошич опубл. окремим зб. «Невеликі статті Варфоломія Копітара лінгвістичного, етнографічного й правописного змісту», 1857, нім. мовою).

Літ.: Петровский Н. Первые годы деятельности В. Копитаря. Казань, 1906; Франко І. Найстарші пам’ятки південноруського письменства. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 40. К., 1983; Чуркина И. В. Русские и словенцы. М., 1986; Петровский Н. М. Библиографический список трудов В. Копитаря. Варшава, 1912.

І. А. Стоянов.

КОППЕ (Coppée) Франсуа Едуард Жоакен (12 або 26.I 1842, Париж — 23.V 1908, там же) — франц. письменник, член Франц. академії з 1884. Замолоду наслідував парнасців (див. «Парнас»), згодом писав рефлексійні вірші про кохання і сенс життя, вишукані формою і часом не позбавлені соціальних мотивів (збірки «Скарбниця», 1865; «Зізнання», 1868; «Смиренні», 1872). Автор п’єс (комедія «Перехожий», 1876, та ін.), повістей, новел і казок. Окр. твори К. переклали П. Грабовський, Іван Стешенко, М. Грушевська, М. Терещенко, Г. Кочур та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Теслярева родина. В кн.: Кочур Г Відлуння. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Собрание сочинений. СПБ, 1901; Рассказы. СПБ — К., 1908.

Літ.: История французской литературы, т. 2 — 3. М., 1956 — 59.

Р. І. Доценко.

КОПРОВСЬКИЙ (Koprowski) Ян (псевд. — «Баца», Я. К., Кронікаж, Яцек Вежбинський; 10.II 1918. с. Покшивниця, тепер Келец. воєводства, Польща) — польс. письменник, перекладач. Навчався 1937 — 39 у Варшав. ун-ті. Під час окупації був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Збірки віршів «До моєї землі» (1936), «Еллада у вересі» (1937) — інтим. і громадян. характеру. В збірках «Поезія для тебе» (1945), «Дорога до Варшави» (1946), «Нова земля», «Польські пейзажі» (обидві — 1951), «Криниця минувшини» (1961) пише про мирне життя, порушує актуальні сусп. проблеми. Автобіогр. матеріали — в основі ряду оповідань і повістей «Повість про мого батька» (1950) і «Справа Марціна Пєхоти» (1951). У зб. оповідань «Це було в березні» (1962), повісті «Повернення на батьківщину» (1964) змальовано повоєнні будні Нижньої Сілезії. Автор кількох книжок репортажів і літ. есе. 1951 в газ. «Głos Robotniczy» («Робітничий голос») опубл. у своєму перекл. вірші «Заповіт» і «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» Т. Шевченка і ст. про нього «Поет свободи й демократії», 1964 в тижневику «Odgłosy» («Відгомін») — ст. про Т. Шевченка «Поет з біографією». В «Баладі про Тараса Шевченка» (опубл. у зб. «Польські пейзажі», 1951) розповів про тяжке дитинство поета і його поневіряння на засланні.

І. М. Лозинський.

КОПТЄЛОВ Афанасій Лазарович [24.Х(6.XI) 1903, с. Шатуново, тепер Залєсовського р-ну Алт. краю] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив курси червоних учителів. В оповіданнях «Поблазнило» (1924) і «Чорне золото» (1926), повісті «Морок» (1927), романі «Нові поля» (1929) показав становлення соціалістич. ладу в сибір. селі. К. належать романи «Світла кров» (1931, про будівництва Турксибу), «Велике кочів’я» (1934 — 35, про відродження народності алтайців), «На-гора!» (1941, про індустріалізацію Кузбасу), «Коли кувалася перемога» (кн. 1, 1945, про подвиг народу на фронті і в тилу), «Сад» (1955, про освоєння природи Сибіру), повісті «Сніговий пік» (1946), «Назустріч життю» (1948). Помітним внеском до худож. ленініани стали романи «Великий зачин» (1963), «Розгориться полум’я» (ч. 1 — 2, 1965 — 68), «Точка опори» (кн. 1 — 2, 1973 — 77; Держ. премія СРСР, 1979). Автор кількох книг худож.-докум. нарисів, спогадів, статей. Дослідник алт. літератури і фольклору. Окремі твори К. переклав В. Павленко.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. Новосибирск, 1978 — 82; Укр. перекл. — Великий зачин. К., 1966; Розгориться полум’я, кн. 1 — 2. К., 1968 — 69; Точка опори кн. 1 — 2. К., 1976 — 80.

Літ.: Купреянова В. А. Л. Коптелов. Новосибирск, 1956; Яновский Н. Афанасий Коптелов. М., 1966; Баландин Л. Афанасий Коптелов. Новосибирск, 1975; Яцко Т. В. Афанасий Лазаревич Коптелов. Библиографический указатель. Новосибирск, 1983.

Т. П. Заморій.

КОПТІЛОВ Віктор Вікторович (3.VII 1930, Київ) — укр. рад. мовознавець і перекладач, доктор філол. наук з 1972, професор з 1977. Член КПРС з 1958. Закінчив 1954 Київ. університет, працював у ньому (1957 — 81). З травня 1981 — в секретаріаті ЮНЕСКО. Автор праць з лінгвостилістики й перекладознавства: «Елементи просторіччя в мові українських поетів-романтиків», «Роберт Бернс українською мовою» (обидві — 1959), «Мова перекладів і переспівів Т. Г. Шевченка», «Мова перекладів М. П. Старицького з М. Ю. Лермонтова й М. О. Некраеова» (обидві — 1961), «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971). Один з авторів колект. праці «Сучасна українська літературна мова. Стилістика» (1973). Уклав словники: «1000 крилатих виразів української літературної мови» (1964, у співавт.), «У світі крилатих слів» (1968), «Крилаті вислови в українській літературній мові» (1975, у співавт.). Переклав ряд творів A. Зегерс, У. Уїтмена, В. Броневського, А. Міцкевича, Ю. Словацького. Ф. Саган, А. Лопеса, B. Шекспіра, Е. По, В. Гюго, P. M. Рільке та ін.

Тв.: Трансформация художественного образа в поэтическом переводе. В кн.: Теория и критика перевода. Л., 1962; Першотвір і переклад. К., 1972; Теорія і практика перекладу. К., 1982.

В. М. Русанівський.

КОПТЯЄВА Антоніна Дмитрівна [25.Х(7.XI) 1909, рудник Южний, тепер Зейського р-ну Амур. обл.] — рос. рад. письменниця. Закінчила 1947 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Активна учасниця міжнар. руху жінок за мир, делегат Всесв. конгресу жінок у Копенгагені (1953). Автор повісті «Колимське золото» (1936, під псевд. А. Зейте), романів «Фарт» (1940), «Товариш Анна» (1946), «Дар землі» (1963), трилогії «Іван Іванович» (1949; Держ. премія СРСР, 1950), «Дружба» (1954) і «Дерзання» (1958). В центрі уваги письменниці — проблеми любові, сім’ї, особистого щастя та сусп. призначення людини. В романі «На Уралірічці» (кн. 1 — 3, 1971 — 86) відтворила картини громадян. війни. Видала збірки нарисів «Бувалыцини Алдану» (1937), «Краї рідні» (1967), «Північне сяйво» (1977). Пише і для дітей (зб. оповідань «Радість життя», 1987). Окремі твори К. переклали Н. Андріанова, Д. Олександренко, С. Пильненький, М. Огородник.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1972 — 75; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1987 — 89; Укр. перекл. — Іван Іванович. Х., 1952; Дерзання. К., 1964; На Уралі-річці, кн. 1 — 2. К., 1979 — 83.

Літ.: Полторацкий В. Антонина Коптяева. В кн.: Коптяева А. Собрание сочинений, т. 1. М., 1972; Русские советские писатели. Прозаики. Биобиблиографический указатель, т. 2. Л., 1964.

О. П. Ільїницька.

КОПШТЕЙН Арон Йосипович [5(18).III 1915, м. Очаків, тепер Микол. обл. — 4.III 1940] — укр. рад. поет. Рано втратив батьків, виховувався в дит. будинку. Навчався 1939 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Працював у пресі. Учасник рад.-фін. війни, загинув у бою. Збірки поезій: «Хочемо, прагнемо, можемо» (1933), «Розмова» (1934), «Зростання» (1935, у співавторстві), «Вулиця Щорса» (1936), «Джерело» (1937), «Держава сонця» (1938), «Синє море» (вид. 1941). Громадян. пафос віршів К. поєднується з м’яким ліризмом, романтична піднесеність — з реаліст. відтворенням життя.

Тв.: Поезії. К., 1955; Поезії. К., 1966; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1956.

Літ.: Гетманец М. Ф. Творчество А. И. Копштейна. «Научные записки Харьковского педагогического института. Филологическая серия», 1959, т. 32.

М. Ф. Гетьманець.

КОРАН (араб. кур’ан, букв. — читання) — священна книга мусульман і перша писемна пам’ятка араб. л-ри; збірка проповідей, обряд. і юрид. настанов, молитов, повчальних оповідей, притч тощо, з якими у формі «божественних одкровень» виступав засновник ісламу Мухаммед (571 — 632) у Мецці й Медіні з 610 по 632. В «одкровеннях» є чимало іудейських і христ. елементів, узятих з євр. Хаггади, христ. євангелій та апокрифів, але зі значними неточностями. За життя Мухаммеда К. існував в усній формі. Чимало людей знали його напам’ять. Істор. дані й мусульм. перекази свідчать про те, що серед сподвижників Мухаммеда були й ті, хто записував окр. фрагменти К. Після смерті Мухаммеда всі записи й те, що збереглося в усній формі, зібрав його секретар Зайд ібн Сабіт. Бл. 651 за наказом халіфа Османа (звідси і назва — Османова редакція) текстові К. було надано форму рукопис. книги, яка і вважається першим виданням К. У 7 ст. ще існувало декілька версій К. Очевидно, за правління Омейядів (661 — 750) текст було остаточно впорядковано, і після цього він уже не зазнавав істотних змін. Проте залишилось чимало різночитань, що пояснюються неоднаковим сприйняттям араб. тексту. Канонічними вважаються сім варіантів читання, з яких нині практично використовуються лише два — Асима та Нафі.

«Божественні одкровення» К. складаються з ритміч. або смислових фрагментів, що називаються аятами (віршами). Всього в К. понад 6 тис. аятів. Сукупність декількох аятів, об’єднаних певними спільними ознаками, сам Мухаммед називав сурою. Текст К. (т. з. Османова редакція) має 114 сур (глав), довгі сури, крім першої — «Фатихи» («Відкриваючої»), подані на початку, короткі — в кінці. У найдовшій (2-й) сурі — 286 аятів, у найкоротших (103-й, 108-й і 110-й) — 3 аяти. Більша частина К. написана римованою прозою — саджом: кілька аятів закінчуються на один і той же склад. Мусульм. традиція сури Османової редакції розрізняє за часом і місцем виголошення: мекканські (610 — 622, Мекка, 90 сур) та медінські (з 622, Медіна, 24 сури). Мекканські сури, що поділяються на сури трьох періодів, відрізняються від медінських змістом, стильовими та мовними особливостями. Сури першого мекканського періоду вишукані в літ. відношенні, піднесені та емоційні. Їхня послідовність: 96-а, 74-а, 111-а, 106-а, 108-а, 104-а і т. д. Сури другого періоду спокійніші, гол. місце в них посідають проповіді єдинобожжя. Сури третього періоду містять багато сказань про пророків. Медінські сури, або сури 4-го періоду, насичені культовими та юрид. настановами. К. відіграв велику роль у формуванні араб. літ. мови і поширенні її в країнах Азії й Африки. Л-ра всіх народів мусульм. Сходу насичена цитатами з К., парафразами окр. віршів або виразів, численними ремінісценціями його мотивів і образів. Систематичне наук. вивчення К. почалось у 19 ст. Осн. увага зверталася на історію його створення і встановлення хронол. порядку сур. Худож.-естетична оцінка К. в європ. критиці суперечлива. Частина авторів не визнають його худож. цінності, особливо пізніших сур. Але більшість сучас. дослідників араб. л-ри в Європі і на Сході високо оцінює поетичну будову К. і своєрідний літ. хист Мухаммеда.

Перші спроби перекладу К. мали місце вже в 10 — 11 ст. На сьогодні ця пам’ятка світової культури перекладена майже всіма мовами мусульм. Сходу та Зх. Європи. З текстом К. в Європі вперше познайомилися через лат. обробки 12 — 16 ст. Початок наук. перекладам європ. мовами поклав коментований лат. переклад Л. Марраччі (Падуя, 1698). В Росії араб. текст К. вперше видано 1787; перші рос. переклади К. (поч. 18 — 2-а пол. 19 ст.) виконані з західноєвроп. мов. З араб. оригіналу К. перекладали Д. Богуславський (1871, не опубл.), Г. Саблуков (1878), А. Кримський («Сури найдавнішого періоду», 1905), І. Крачковський (1963). Повний український переклад здійснив 1913 у Львові О. Абраньчак-Лисенецький (не опубл.; зберіг. у Львівській науковій б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР). З оригіналу вперше повний наук. переклад К. укр. мовою здійснив і підготував до друку львів. сходознавець Я. Полотнюк.

Стилізація окр. віршів і сур К., поетичні твори з його мотивами є у багатьох л-рах світу («Західно-східний диван» Й. В. Гете, «Наслідування Корану» О. Пушкіна, поезії П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка та ін.).

Вид.: Укр. перекл. — Коран (Уривки). «Всесвіт», 1990, № 6; Рос. перекл. — Коран Магомета. М., 1876; Коран. М., 1963.

Літ.: Кримський А. Ю. Мусульманство і його будучність. Львів, 1904; Петрушевский И. П. Ислам в Иране в VII — XV веках. Л., 1966; Дзьобан О., Полотнюк Я. З арабської у Львові. «Жовтень», 1967, № 3; Кримський А. Ю. История арабов и арабской литературы, светской и духовной. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 4. К., 1974; Грязневич П. А. Коран в России (изучение, переводы и издания). В кн.: Ислам. Религия, общество, государство. М., 1984; Полотнюк Я. Священна книга ісламу «Всесвіт», 1990, № 6.

В. С. Рибалкін.

КОРБАН Володимир Іванович [12(25).VIII 1910, м. Барань, тепер Вітеб. обл. — 30.XI 1971, Мінськ] — білорус. рад. байкар, сатирик. Член КПРС з 1932. Одержав середню освіту. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор байок, фейлетонів, гуморесок, жартівливих оповідань (збірки «Ми їх знаємо», 1950; «З вітерцем» 1957; «До тещі на млинці», 1963; «Не на своєму місці», 1965; «Дем’янова юшка», 1970; «Закоханий Морж», 1972), віршів і байок для дітей (збірки «Янка і санки», 1957; «Про тварин і про звірів» і «Учора, сьогодні, завтра», обидві — 1963; «Сусідній двір», 1967). Переклав деякі твори Лесі Українки, П. Тичини, М. Нагнибіди, С. Олійника, Т. Масенка, О. Ющенка, B. Івановича та ін. Окремі твори К. переклали C. Олійник, П. Глазовий, А. Косматенко, П. Красюк, Д. Білоус, В. Лагода, Д. Молякевич, Ю. Кругляк, О. Жолдак.

Тв.: Укр. перекл. — Тонна попелу. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 197,1; Рос. перекл. — Басни. Л., 1956; Влюбленный Морж. М., 1970.

В. О. Дорошенко.

КОРБ’ЄР (Corbière) Трістан (справж. ім’я — Едуар Жоакен; 18.VII 1845, с. Коат-Конгар, побл. м. Морле, тепер деп. Фіністер — 1.III 1875, Морле) — франц. поет. Навчався в Нанті і Парижі. Належав до т. з. проклятих поетів, попередник символізму. За життя опубл. зб. віршів «Палка любов» (1873), пройняту морською романтикою. Самобутність поетич. стилю К. відзначив П. Верлен у кн. літ.-крит. статей «Прокляті поети» (1884). Окр. вірші К. переклали М. Драй-Хмара, М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1871; Рапсодія глухого. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Лившиц Б. Французские лирики XIX — XX вєкое Л., 1937; [Вірші]. В кн.: Поэзия Франции. Век XIX. М., 1985.

Літ.: Гурмон Р. де. Книга масок. СПБ, 1913.

В. І. Ткаченко.

КОРБУ Харлампій Григорович (15.II 1930, с. Старі Дубоссари, тепер Кріулянського р-ну) — молд рад літературознавець, академік АН Молд. РСР з 1984. Член КПРС з 1964. Закінчив 1951 Кишинів. пед. ін-т. У 1984 — 88 був гол. ред. журн. «Лимба ши литература молдовеняска» («Молдавська мова й література»), гол. ред. енциклопедії «Литература ши арта Молдовей» («Література й мистецтво Молдавії», 1985 — 86). Автор монографій «Драматургія Александрі» (1962), «Молдавська радянська драматургія» (1966), «Александрі і театр» (1973), збірників «Критичні замальовки» (1964), «Літературознавчі статті» (1970), «Спадкоємність» (1974), «Письменник і літературний процес» (1980) та ін., керівник авторського колективу «Історії молдавської літератури» (т. 1 — 2, 1986 — 88). У працях розглядає молд.-рос.-укр. літ. зв’язки, зокрема вплив творчості М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, О. Довженка, Івана Ле на молд. л-ру. У співавторстві з С. Чиботару видав кн. «Послання дружби. Молдавські письменники про російську та українську літератури» (1975).

Тв.: Становление новой молдавской литературы и проблемы творческого метода (1840 — 1860). Кишинев. 1976; Летопись времени. Кишинев, 1986.

С. В. Семчинський.

КОРДУБА Мирон Михайлович (псевд. і крипт. — М. Михайлович, Омікрон, Буковинець, М. К., Др. та ін.; 2.III 1876, с. Острів, тепер Терноп. р-ну Терноп. обл. — 2.V 1947, Львів) — укр. історик, бібліограф, публіцист, письменник. Навчався у Львів. (1893 — 95) і Віден. (1895 — 98) ун-тах. Професор Варшав. ун-ту (1929 — 1939), з 1944 — професор і зав. кафедрою історії пд. і зх. слов’ян Львів. ун-ту. 1928 був у наук. відрядженні на Рад. Україні. Осн. праці — «Молдавсько-польська границя на Покуттю по смерті Стефана Великого», «Ілюстрована історія Буковини» (обидві — 1906), «Венецьке посольство до Хмельницького» (1907), «Українська і польська історична література про українську еміграцію» (1929, франц. мовою). У рукопису залишилася укладена К. велика праця — «Бібліографія історії України». Як письменник К. дебютував у 90-х pp. 19 ст. Друкувався в газетах «Неділя» (1895), «Буковина» (1896 — 1897), «Діло» (1907 — 1908), журн. «Зоря», в «Альманасі в пам’ять 30-х роковин заснування товариства „Січ“ у Відні» (1898). Соціально-побутові оповідання К. з життя селян та інтелігенції («Бобо», 1895; «Брус», 1896; «Святий вечір», «Грядуще покоління», обидва — 1897, та ін.) позитивно оцінили І. Франко, О. Маковей. У статтях та рецензіях з приводу повісті О. Маковея «Ярошенко» (1906) і праці Б. Лепкого «Начерк історії української літератури. Кн. 1» (1909) К. торкався питань розвитку л-ри, зокрема на істор. тематику. Автор статей «Маркіян Шашкевич» (1904), «Про історичну повість» (1922), «Шевченко як краєзнавець і археолог» (1935) та ін. Переклав кілька повістей і оповідань Гі де Мопассана («В дорозі», «Дядько Улян» та ін.), працював над перекладом «Фауста» Й. В. Гете. Рукоп. картотека К. (понад 50 тис. карток) з історії України, в якій зафіксовано багато творів укр. письменників, зберіг. в Ін-ті сусп. наук АН УРСР (Львів).

Літ.: Франко І. Конкурс «Зорі». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т 29. К., 1981.

Ф. П. Погребенник.

КОРДУН Віктор Максимович (20.VIII 1946, с. Васьковичі Коростенського р-ну Житом. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1971 Київський інститут театрального мистецтва. З 1972 працював у вид-ві «Мистецтво», з 1987 — секретар правління Спілки театр. діячів України. Друкується з 1967. Автор збірок «Земля натхненна» (1984), «Пісеньки з маминого наперстка» (1986), «Славія» (1987), «Кущ вогню» (1990). Для творчості К. характерним є філософське осмислення минувшини й сьогодення, яскрава метафоричність, тематична розгалуженість. Окр. твори перекладено рос., латис., ест., казах., польс., словац., португ. мовами.

Літ.: Драч І. Диво Віктора Кордуна. «Літературна Україна», 1967, 30 червня; Москаленко М. [Рец. на кн.: Кордун В. Земля вдохновенная. К., 1984]. «Литературное обозрение», 1985, № 3; Москаленко М. Поезія і велич світу. «Молода гвардія», 1986, 10 жовтня; Шевчук В. Духовний бенкет. «Молода гвардія», 1987, 27 травня; Новикова М. Когда огонь соединяется с огнем. «Вопросы литературы», 1988, № 1.

М. М. Сулима.

КОРЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра корейського народу. Зародилася в перших століттях н. е., коли в країну проникла кит. писемність, В її основі — давньокор. фольклор (міфи, перекази, нар. і шаманські пісні). До кін. 19 ст. К. л. створювалася двома мовами — ханмун (кореїзована форма кит. писемної мови веньянь) і корейською. Перші відомі кор. вірші — хянга («пісні рідного краю», 7 — 10 ст.), в яких використано фольклорні мотиви й образи. Традиції хянга були продовжені в «Корьо кайо» («пісні Корьо», 12 — 14 ст.) — віршах гол. чин. обрядового та дифірамб, характеру. Водночас розвивалася поезія мовою ханмун. Важливу роль в її становленні в 9 ст. мала пейзажна і філос. лірика Чхве Чхі Вона. Видатними майстрами пейзаж. лірики мовою ханмун в 12 — 13 ст. були поети Лі Ін Но і Лі Гю Бо — родоначальник жанру поеми в К. л. (в їхніх творах звучать мотиви соціального протесту). Рання проза мовою ханмун — це істор. твори конфуціанського історіографа Кім Бу Сіка («Історичні записи трьох держав», 11 ст.), буддійські житійні писання.

В 13 — 14 ст. з істор. л-ри поступово виділяється пхегван сосоль — проза малих форм (збірки Лі Гю Бо, Лі Ін Но, Лі Дже Хйон та ін.). До серед. 15 ст. твори кор. мовою записували з допомогою кит. ієрогліфів; 1444 створено кор. літерно-звукове письмо, що прискорило розвиток К. л. рідною мовою. Перший твір, записаний кор. алфавітом, — «Ода драконові, що знявся в небеса» Чон Ін Джі і Квон Дже (1445).

Осн. частина віршів корейського середньовіччя, що дійшла до наших днів, датується 15 — 18 ст. Важливе місце серед них займають сиджо (тривірші), які характеризуються філософським осмисленням соціальної дійсності, їх автори осуджують придворні інтриги і аморальне життя вельмож та чиновників. Твори Вон Чхон Сока, Сон Сам Муна, Лі Хвана, Хван Джін І, Чон Чхоля, Пак Ін Но, Юн Сон До, Кім Су Джана та ін. поетів звеличують моральні чесноти простої людини. У 15 ст. в кор. прозі з’являються оповідання з розвинутим сюжетом. Буддійські ідеї єднання людини з природою та нетривкості земних радощів звучать в оповіданнях Кім Сі Сипа. Поширюється новела (Сон Хйон, Лі Юк), що викриває неправду, розпусту і корисливість. Розвивається сатира (Лім Дже та ін.), в якій картаються феод. чвари та жорстокість багатіїв. 1478 Co Го Джон упорядкував велику антологію «Тонмунсон» («Східний збірник»), до якої ввійшли найкращі зразки прози й поезії мовою ханмун 9 — поч. 15 ст. Значної популярності в поезії 16 — 18 ст. — сиджо, чансиджо (довгі вірші) і каса (ліричні поеми) — набуває любовна тематика.

Великий вплив на розвиток К. л. мали події Імджинської війни з Японією (1592 — 98) і боротьба проти маньчжурських завойовників (17 ст.). Соціальні конфлікти відображено в повістях Хо Гюна («Повість про Хон Гіль Дона»), Ю Иока, Квон Пхіля. Демократизації літ. процесу сприяла ідейна течія «сирхакпха» («школа практичних наук», 17 — поч. 19 ст.). У 17 ст. з’явилися перші романи — «Хмарний сон дев’яти» (1689) і «Мандри пані Са по півдню» (бл. 1690) Кім Ман Джуна, який виступив проти бездумного наслідування всього китайського: в цих творах обстоюються гуманіст. ідеали, свобода людини, а також необхідність розвитку л-ри рідною мовою. Сатир. традиції втілено в новелах Пак Чі Вона та анонімних алегор. повістях «Оповідь про фазана» і «Повість про зайця».

Одним з найзначніших творів кор. середньовіччя була анонімна «Повість про вірність Чхун Хян», записана невідомим книжником у 18 столітті.

На поч. 19 ст. твори кор. мовою посідають провідне місце в К. л., об’єктом зображення в них дедалі частіше стає життя простої людини. Любовна лірика представлена поезією Лі Дже. У прозових творах («Повість про Тхе Бон» тощо) помітне прагнення до реалістич. відтворення навколишнього світу. Останніми відомими представниками поезії мовою ханмун були ідеолог «сирхакпха» Чон Як Йон і мандрівний філософ Кім Саккат — викривач сусп. вад і борець за моральне вдосконалення людини. Значний внесок у створення нац. драми зробив письменник і композитор Сін Дже Хйо. У кін. 19 — на поч. 20 ст. розгортається патріотич., культурно-просвіт. рух, пов’язаний з наростанням антифеод. (сел. війна 1893 — 94) і антиімперіалістич. боротьби. З’являється великий масив громадян. поезії, популярним стає жанр пісні. Нова проза (синсосоль) представлена романами «Криваві сльози» Лі Ін Джіка (1896) і «Дзвін свободи» Лі Хе Джо (1908), які пройняті культурно-просвітительськими ідеями.

Анексія Кореї Японією (1910) негативно позначалась на літ. процесі. Під впливом ідей Великої Жовтн. соціалістич. революції в Росії та Березневого повстання 1919 проти япон. колонізаторів відбувається демократизація К. л. (проза та вірші Лі Сан Хва, поезія Пак Пхар Яна). Л-ра 20-х pp. була представлена різними напрямами: символізм, романтизм, натуралізм. Одночасно формується пролет. л-ра, якій передувала т. з. школа нового напряму (синкьонхянпха). У прозі переважає коротке оповідання. До демокр. напряму в К. л. 30-х pp. належав лірик Кім Co Воль, автор вишуканих мініатюр у формі нар. пісні й вільного вірша. 1925 створено Кор. федерацію пролет. мист-ва, до якої входили відомі прозаїки Лі Гі Йон, Чо Мьон Хі, Сон Йон та ін., поети, критики (розпущена 1935 япон. колон. владою). Набув розвитку реалістич. роман про село: «Рідний край» (1934) і «Весна» (1940) Лі Гі Йона. З істор. романами виступили Лі Гван Су («Земля», 1932 — 33) і Хон Мьон Хі («Повість про Ім Кок Чона», 1939 — 40). З поч. кит.-япон. війни 1937 посилились япон. реакція, переслідування кор. творчої інтелігенції. Літ. видання кор. мовою майже повністю були заборонені. З 1945 в Пн. Кореї (з 1948 — КНДР) відбувається становлення соціалістич. л-ри, 1946 створено Асоціацію працівників л-ри та мист-ва Пн. Кореї. Письменники звертаються до сусп. проблем (роман «Земля» Лі Гі Иона, ч. 1 — 2, 1948 — 60). Найпомітнішим представником поезії був Чо Гі Чхон, автор ліро-епіч. поеми «Пектусан» (1947) про антияпон. партиз. рух 30-х pp. Розробляється героїч. і патріотич. тематика, зумовлена визвольною війною 1950 — 53. Набули поширення воєнна публіцистика, оповідання, фронтова поезія, 1953 засн. СП Кореї. В 60-х pp. з’явились істор. твори: повість «Сеул у рік „коня“ (1882)» Чхве Мьонь Іка (1961), трилогії «Річка Туманган» (1954 — 64) і «Доля однієї жінки» (1963 — 65) Лі Гі Йона, істор.-революц. роман «Історія злигоднів» Чхон Се Бона (1964 — 65); створювалася мемуарна л-ра. Вийшли твори, написані колективами авторів за мотивами п’єс періоду боротьби проти япон. колонізаторів у 30-х pp.: «Море крові» (1973), «Доля охоронця» (1977). В сучас. л-рі переважають теми творчої праці, партиз. руху, боротьби за об’єднання країни.

В Пд. Кореї у творах перших років після вигнання япон. колонізаторів (1945 — 48) відображено сподівання народу на возз’єднання країни. В 50-х pp. розвиток л-ри відбувається під впливом екзистенціалізму, концепцій «нової критики», «антироману» (див. «Новий роман»). Переважають теми війни, самотності людини в буржуазному суспільстві, еротичні. Після Квітн. повстання 1960 спостерігалося дедалі більше проникнення в л-ру гуманістич. ідей (т. з. л-ра співчуття), з’явилися твори, в яких критично зображувалась південнокор. дійсність (істор.-біогр. роман «Мислитель Лі Тхвеге» Кім Сон Хана, 1975; вірші Кім Джі Ха). В сучас. поезії утвердився модерніст, напрям, у ній помітне прагнення до відродження традиц. віршових прийомів.

Перші укр. переклади з К. л. опубл. у періодиці 20-х pp. Окр. книжками видано поему «Пектусан» Чо Гі Чхона, зб. повістей, оповідань і нарисів «Корея бореться» (обидві — К., 1953), зб. «Оповідання» Хан Серя (К., 1954), драму «Світанок» Ко Сан Джуна (К., 1955), романи «Земля» (К., 1954) і «Рідний край» (К., 1980) Лі Гі Йона, «Проблема людства» Кан Гйон Е (К., 1956), повість «Тінь, що ожила» Пак Ин Хо (К., 1977), збірники кор. казок «Хлопчик Ірл Лам» (К., 1960), «Дзеркальний раб» (К., 1968), «Просяне дерево» (К., 1979), зб. кор. класич. поезії «Ранковий спокій» (К., 1986). Неодноразово добірки кор. поезії друкувалися в журналах, зокрема у «Всесвіті» опубл. вірші Кім Co Воля (196!, № 1), Чон Чхоля (1985. № 4) та поетес кор. середньовіччя (1986, № 6). Поезії Дю Окян надр. у журн. «Дніпро» (1988, № 4), вірші Чо Гі Чхона включено до зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Серед перекладачів — О. Жовтіс, О. Кундзіч, Ю. Мокрієв, Г. Сингаївська, Б. Харчук та ін.

Літ.: Колос В. Література Народної Кореї. «Всесвіт», 1963, № 1; Еременко Л., Иванова В. Корейская литература. М., 1964; Никитина М. И., Троцевич А. Ф. Очерки истории корейской литературы до XIV в. М., 1969; Троцевич А. Ф. Корейская средневековая повесть. М., 1975; Тэн А. Н. Традиции реализма в корейской классической литературе. Алма-Ата, 1980; Никитина М. И. Древняя кор. поэзия в связи с ритуалом и мифом. М., 1982; Жовтіс О. Поет Країни Ранкового Спокою. «Всесвіт», 1984, № 4; Жовтіс О. Поетеси корейського середньовіччя. «Всесвіт», 1986, № 6; Агеева Г. М. Корейекая художественная литература. Указатель перевода и критической литературы, опубликованных на русском языке в 1945 — 1978 гг., в. 1. М., 1980.

О. Л. Жовтіс.

КОРЕЙСЬКА МОВА — мова корейців, які живуть у Кореї (осн. населення), а також у Китаї, Японії, СРСР, США. Спорідненість К. м. з іншими остаточно не встановлено (є гіпотези про генетич. близькість її з япон., кит., монг., алтайськими, палеоазіатськими, тунгусо-маньчжурськими та іншими мовами). До кінця 19 ст. у Кореї використовували писемно-літ. мову ханмун — кореїзовану форму кит. мови. Нар. мову кайо в л-рі вживали переважно поети. До серед. 15 ст. в К. м. використовували кит. ієрогліфи, 1444 було введено кор. нац. письмо онмун. Один з перших творів, запис. цим письмом, — «Ода драконові, що знявся в небеса». Та лише з 1895 тут почалось офіційне запровадження мішаного кит. кор. письма. У КНДР з 1949 використовують тільки кор. письмо, а в Пд. Кореї — мішане. У сучас. К. м. розрізняють 6 осн. діалектів. У 20 — 30-х pp. 20 ст. завершився процес переходу на нац. літ. К. м. Остаточно вона сформувалася у творчості Лі Сан Хва, Пак Пхар Яка. Літ. мова базується на сеул. говорі центр. діалекту. В КНДР нормою вважається пхеньянський говір. К. м. розвивається корейська л-ра. Фонетику К. м. досліджувала (захистила першу на цю тему канд. дисертацію на Україні) Л. Скалозуб (1957).

Літ.: Мазур Ю. Н. Корейский язык. М., 1960; Концевич Л. Р. Корейский язык. В кн.: Советское языкознание за 50 лет, М., 1967; Русско-корейский, корейско-русский словарь. М. — Пхеньян, 1987.

КОРЕНИЦЬКИЙ Порфирій (бл. 1815, Харківщина — січень 1854, Харків) — укр. письменник. З сім’ї священика. Навчався в Харків. духовній семінарії, 1841 виключений за написання сатир. поеми «Куряж» (не збереглася). Служив дияконом у селах Харківщини та в Харкові. Належав до Харківського гуртка романтиків. 1841 опубл. сатир. поему «Вечерниці» в альм. «Сніп» і байку «Панько та верства» в альм. «Ластівка». Складені в 40-х pp. віршована казка «Дяк і Гуси» та вірш «Нехай» надр. посмертно. У поезіях виявляється добре знання автором нар. мови, колоритно відтворено сільс. звичаї. Більшість їх написана в бурлескному стилі (див. Бурлеск) й позначена наслідуванням «Енеїди» І. Котляревського. Згадувані сучасниками ін. вірші К., повість «Антипка», а також кілька повістей рос. мовою не збереглися.

Тв.: Вечорниці та інші твори. Х., 1918; Твори. Х., 1919; [Твори]. В кн.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959.

Літ.: Грабовський П. Дещо про Порфира Кореницького. «Зоря», 1894, № 6; Науменко В. Порфирий Кореницкий — забытый малорусский писатель. «Киевская старина», 1899, № 10; Возняк М. До характеристики харківського гуртка українських письменників. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1910, т. 93, кн. 1; Айзеншток І. Листи Порфирія Кореницького. «Записки Українського наукового товариства в Києві», 1926, т. 21; Вербицька Є. Г. З розшуків про життя Порфирія Кореницького. В кн.: Українське літературознавство, в. 2. К., 1966.

М. М. Павлюк.

КОРЕЦЬКИЙ Юрій Володимирович [11 (24).V 1911, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 19.IX 1941] — укр. рад. поет, перекладач, кандидат філологічних наук з 1941. Закінчив 1931 Харків. ін-т проф. освіти. Працював у пресі. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув під час оборони Києва. Друкувався з 1932. Збірки «Ми ще повернемось!» (1934) і «Плем’я відважних» (1935) — яскравої антифашист. спрямованості, сповнені віри у перемогу людяності. Перекладав твори Дж. Байрона, В. Шекспіра, Й. Ф. Шіллера, В. Маяковського та ін. Виступав у періодичній пресі з літературно-критичними статтями.

Літ.: Гельфандбейн Г. Поет, учений, воїн. В кн.: Корецький Ю. Вибране. Х., 1967.

В. А. Бурбела.

КОРЕЦЬКИЙ-САТАНОВСЬКИЙ (Теодорович) Арсеній (кін. 16 або поч. 17 ст., містечко Сатанів, тепер смт Городоцького р-ну Хмельн. обл. — після 1653) — укр. педагог, перекладач, лексикограф. Навчався у Львів. братській школі (після 1630) та в одній з академій за кордоном. Викладав у Києво-Могилянській колегії. Разом з Єпіфанієм Славинецьким 1649 виїхав до Москви для виправлення церк. книг. 1653 К.-С. заслано до монастиря Антонія Сійського на Архангелогородщині (берег озера Святе). Дальша його доля невідома. У Москві переклав книгу (енциклопед. характеру) Мефрета «Hortulus reginae» («Садок королеви»), книги з космографії «Видовище всесвіту, або Атлас новий...» Блау. З Єпіфанієм Славинецьким уклали перший церковнослов’ян.-лат. словник (1650, опубл. 1973). Реєстр словника налічує бл. 7500 слів, у ньому широко представлена укр. лексика 17 ст. Словник відіграв важливу роль в історії лексикографії, в розвитку освіти й перекладацької справи на східнослов’ян. землях.

Вид.: Лексикон латинський Є. Славинецького. — Лексикон словено-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. К., 1973; Булахов М. Г. Восточно-славянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 1. Минск, 1976.

В. В. Німчук.

КОРЖ Віктор Федорович (16.IV 1938, м. Бобринець Кіровогр. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1978. Закінчив 1962 Дніпроп. ун-т. Працював токарем, у пресі, вид-ві «Промінь», з 1988 — викладач, зав. кафедрою теорії л-ри Дніпроп. ун-ту. Автор збірок «Борвій» (1966), «Закон пензля» (1967), «Зелені камертони» (1969), «Повернення в майбутнє» (1971), «Літочислення» (1976), «Очі доброї долі» (1978), «Корінь добра» (1981), «Світ звичайних фантазій» (1984) та ін. Вірші відзначаються філософічністю, публіцистичністю. Поет намагається зрозуміти глибинну суть таких одвічних понять, як вірність, відповідальність, терпіння, самотність, пам’ять, осягнути неповторність особи в її зв’язках зі своїм родом і народом, з усім людством, з природою. Творчості К. притаманні політ. гострота (зб. «Аметист», 1972), моральний максималізм, іноді — іронія. Улюблені жанри — балада, притча, діалог, етюд. Лауреат премії ім. А. С. Малишка (1983). Окр. твори К. перекладено польс., словац., англ., нім., португ. та ін. мовами.

Тв.: Твердиня. К., 1981.

Літ.: Базилевський В. Кольори любові. «Дніпро», 1967. № 6: Тельнюк С. «Та вчу себе...». «Літературна Україна», 1967. 27 жовтня: Білецький Ф. Повернення в майбутнє. «Прапор», 1971, № 11; Кацнельсон А. Зміст вічності моїм очам світає. «Вітчизна», 1971, № 10: Прісовський Є. Лірика душі, доби героїка. «Вітчизна», 1979, № 11; Павличко Д. Степова криниця. В кн.: Корж В. Осіннє чекання весни. Дніпропетровськ, 1987.

Л. З. Мороз.

КОРЖУПОВА Ангеліна Петрівна [11 (24) IX 1912, с. Гоголів, тепер Броварського р-ну Київ. обл. — 22.V 1980, Вінниця] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1967, професор з 1972. Член КПРС з 1960. Закінчила 1936 Харків. ун-т. Учителювала, 1946 — 61 — викладач Чернів. ун-ту, з 1962 — Вінн. педінституту. Автор літ. портрета «Юрій Федькович» (1963), статей про творчість С. Воробкевича, Ю. Федьковича, О. Кобилянської, Є. Ярошинської, І. Франка, посібника «Наочність на уроках української літератури» (1961, 2-е вид. 1965) тощо. Упорядкувала «Вибрані твори» Є. Ярошинської і зб. «Юрій Федькович в розвідках і матеріалах» (обидві — 1958), написала до них вступні статті.

А. М. Подолинний.

КОРКІЯ Родіон Каленикович [20.XII 1893 (1.I 1894), с. Чаладіді, тепер Хобського р-ну — 10.I 1984, Тбілісі] — груз. рад. письменник. Закінчив 1914 гімназію в м. Поті. Навчався 1914 — 19 в Харків. ун-ті. З 1919 воював у лавах Черв. Армії. Один із зачинателів груз. рад. дит. л-ри. Автор збірок оповідань «Історія трьох хлопців» (1934), «Лань» (1963), «Ми скрізь удома» (1966) і «Добрий товариш. Оповідання про Леніна» (1970), оповідання «В соляній колисці» (1940), роману «Зелене шатро» (1962; укр. перекл. Г. Наморадзе). Осн. теми творів — діти і війна, старе село, громадян. війна, будівництво нового життя. В оповіданні «Біла хата» (1944, укр. перекл. Л. Солонька) змалював життя укр. родин, евакуйованих до Грузії під час Великої Вітчизн. війни, зворушливі картини дружби двох братніх народів. Писав п’єси, нариси та ін. Переклав окремі твори О. М. Толстого, М. Островського, А. Гайдара.

Тв.: Укр. перекл. — Біла хата. В кн.: Голоси братів. К., 1960; Зелене шатро. К., 1963; І дума, і пісня єдині. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968.

Р. Ш. Чилачава.

КОРНАРОС (Κορνάρος) Темос (1.V 1909, с. Сіва-Месарас, о. Кріт — 28.IV 1970, Афіни) — грец. письменник. Член Компартії Греції з 1930. З 1936 майже 20 років провів у в’язницях, на засланні і в концтаборах. Дебютував оповіданням «Перший день на заводі» (1932). Гострі соціальні проблеми — в центрі повістей-памфлетів «Святі без маски», «Спіналонга» (обидві — 1933) та роману «Волоцюга» (1934). У зб. оповідань «Разом із синами бурі» (1956) та повісті «Попіл і фенікси» (1957) створив образи борців Руху Опору, комуністів. Почасти автобіогр. характер мають роман-хроніка «Концтабір Хайдарі» (1945, укр. перекл. Я. Мочоса та І. Гречанівського) і роман «Історія одного покоління» (1963). У дорож. нотатках «Вулиця Прометея» (1960) згадував про своє перебування 1958 в Києві.

Тв.: Укр. перекл. — Концтабір Хайдарі. К., 1981; Рос. перекл. — Душа Эллады. В кн.: Рассказы греческих писателей. М., 1959.

Літ.: Мочос Я. Костас Варналис и литература греческого Сопротивления. М., 1968; Мочос Я. Современная греческая литература. М., 1973.

Т. М. Чернишова.

КОРНЕЛЬ (Corneille) П’єр (6.VI 1606, Руан — 1.Х 1684, Париж) — франц. драматург. Член Франц. академії з 1647. Виховувався в єзуїт. колежі (Руан), 1622 — 24 вивчав право, працював адвокатом. Найзначніші з ранніх творів — комедії «Меліта, або Фальшиві листи» (1633), «Комічна ілюзія» (1636) і трагікомедія у віршах «Клітандр, або Звільнена невинність» (1632). Вирішальну роль у становленні класицизму відіграли трагікомедія у віршах «Сід» (1637), трагедії «Горацій» (1641), «Цінна, або Милосердя Августа» (1643), центр. конфлікт яких виявляється в боротьбі двох начал — природних людських почуттів і обов’язку перед державою. Герої К. стримують свої пристрасті в ім’я держ. блага. Починаючи з трагедії «Мученик Полієвкт» (1643) твори К. дедалі виразніше свідчать про звільнення від оптимістич. ілюзій щодо франц. абсолютист. монархії. В трагедіях «Родогуна, принцеса Парфії», «Іраклій, або Імператор Сходу» (обидві — 1647) та ін. політ. влада зображується як засіб задоволення честолюбних задумів. Новаторські, як на свій час, героїчна комедія «Дон Санчо Арагонський» (1650) і трагедія «Нікомед» (1651) засвідчили посилення демокр. тенденцій у творчості К. Трагікомедія «Сід» була в репертуарі польс. трупи Ленкавського, що виступала в Києві у 1-й чверті 19 ст. Постановку «Сіда» (в перекл. М. Рильського) здійснив (1954) Полтав. обл. муз.-драм. театр, 1972 — Терноп. обл. муз-драм. театр. Окр. вірші К. переклав М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 1. К., 1971; Сід. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 9. К., 1985; Рос. перекл. — Избранные трагедии. М., 1956; [П’єси]. В кн.: Театр французского классицизма М., 1970; Театр, т. 1 — 2. М., 1984; Сид. В кн.: Корнель. Сид. — Мольер. Тартюф. М., 1987.

Літ.: Балашов Н. И. Пьер Корнель. М., 1956; Сигал Н. Пьер Корнель. Л. — М., 1957; Эткинд Е. Пьер Корнель. В кн.: Писатели Франции. М., 1964; Обломиевский Д. Д. Французский классицизм. М., 1968.

Л. А. Єремєєв.

КОРНЄЙЧИК Ігор Іванович (21.XI 1924, с. Чечерське, тепер місто Чечерськ Гом. обл. — 3.II 1974, Харків) — укр. рад. бібліограф. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Моск. бібліотечний ін-т. Працював у галузі бібліографії худож. л-ри і літературознавства, краєзнавчої бібліографії та історії бібліографії на Україні. Осн. праці: «Українські революційні демократи і бібліографія» (1969), «Історія української бібліографії. Дожовтневий період» (1971). Автор статей про І. Франка, М. Комарова, С. Маслова, М. Ясинського, М. Яшека та ін., рецензій на бібліогр. покажчики, присвячених Т. Шевченку, І. Франку, М. Коцюбинському, В. Сосюрі. Праця К. «Історія української бібліографії другої половини XIX ст.» залишилася в рукописі (зберіг. у домашньому архіві родини К.).

Ю. Б. Медведєв.

КОРНИЛОВ Борис Петрович [16 (29).VII 1907, с. Покровське, тепер Семеновського району Нижегородської області — 20.II 1938] — рос. рад. поет. Навчався 1927 — 28 на курсах при Ін-ті історії мистецтв (Ленінград). Був членом Ленінгр. відділення РАПП. У першій зб. «Молодість» (1928) відчутний вплив С. Єсеніна. Згодом голос К. набуває самостійності, оригінальності (збірки «Книга віршів», «Вірші і поеми», обидві — 1933; «Нове», 1935). Автор поем «Сіль» (1931), «Тези роману» (1933), «Агент карного розшуку» (1933, незакін.), «Моя Африка» (1935), «Самсон» (1936) та ін. Для творів К. характерні злободенність, оптимізм, романтичність, пісенність і ліричний драматизм. Йому належать тексти пісень («Пісня про зустрічного» та ін.). Подіям громадян. війни на Україні присвятив поему «Трипілля» (1933 — 34; укр. перекл. І. Гончаренка). Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Избранное. Л., 1978; Стихотворения. Поэмы. Пермь, 1986; Моя Африка. М., 1987; Укр. перекл. — Трипілля. К., 1935.

Літ.: Заманский Л. Борис Корнилов. М., 1975; Поздняев К. Продолжение жизни. М., 1978; Цурикова Г. Борис Корнилов. М. — Л., 1963; Поэт, рожденный Октябрем. Воспоминания, статьи, стихотворения о Борисе Корнилове. Горький, 1987.

І. А. Співак.

КОРНИЛОВ Володимир Миколайович (29.VI 1928, Дніпропетровськ) — рос. рад. поет. Закінчив 1950 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор поеми «Шофер» (1961), збірок «Пристань» (1964), «Вік» (1967), «Музика для себе» (1988), «Користь вражень» (1989), добірок у журналах. Поезія відзначається поглибленою філософічністю.

Літ.: Аннинский Л. «Пред волею и бедой». «Новый мир», 1988, № 2.

Е. С. Соловей.

КОРНІЄНКО Олекса Зосимович (28.I 1919, с. Петрівське, тепер Козелецького р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. драматург, перекладач, засл. працівник культури УРСР з 1979. Закінчив 1941 театр. студію при Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював актором Житом. укр. муз.-драм. театру, був на журналістській роботі, зав. літ. частиною Терноп. укр. муз.-драм. театру. Автор п’єс з життя села в зх. областях України, драм і комедій на морально-етич. та соціально-побутові теми. Окр. виданнями вийшли драми «Ціною любові» (1964). «Шлях до сина» (1967), «Проба серця» (1976), комедії «Не тією стежкою» (1956), «Ключі до щастя» (1961), «Поема Золотої долини» (1961, у співавт.), «Солов’ї співають навесні» (1962), «Дачники» (1972), «Троянди юності» (1978). Інсценізував повісті «Під тихими вербами» Б. Грінченка (1964), «Без язика» В. Короленка (1979), «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького (1987), «Дорогою ціною» М. Коцюбинського (1988). П’єси К. поставлені в ряді театрів України, а також у Болгарії, Угорщині, Чехо-Словаччині. Переклав укр. мовою п’єси «Новий сад» Г. Мдівані (1948), «Чортове плем’я» Г. Мухтарова (1971), «В полоні часу» О. Штейна (1974), «Весільна подорож» В. Диховичного (1965), «Смертний вирок» І. Соболева (1982), «Дихайте економно» А. Макайонка (1987), «Строк проживання скінчився» М. Ворфоломєєва (1988), кіносценарій «До останньої хвилини» В. Бєляєва (1973). Написав нарис «Тернопільський театр ім. Т. Г. Шевченка» (1980).

Тв.: П’єси. К., 1979; Рос. перекл. — Прозрение. М., 1977.

Літ.: Медведик П., Ониськів М. Ужинок драматурга. «Жовтень», 1969, № І; Кисельов й. Своєю стежкою. В кн.: Корнієнко О. П’єси. К., 1973; Підсуха О. Заохочений Іваном Кочергою. В кн.: Підсуха О. Пізнання істини. К., 1987.

П. К. Медведик.

КОРНІЙЧУК Олександр Євдокимович [12 (25).V 1905, ст. Христинівка, тепер місто Черкас. обл. — 14.V 1972, Київ] — укр. рад. драматург, громад. діяч, академік АН УРСР (з 1939), академік АН СРСР (з 1943), Герой Соц. Прані (1967). Член КПРС з 1940 Член ЦК КП України з 1949 і ЦК КПРС з 1952 Депутат Верх. Ради УРСР і Верх. Ради СРСР 1 — 8 скликань, Голова Верх. Ради УРСР 2, 3, 5 — 8 скликань. Закінчив 1929 Київ. ін-т нар. освіти. Працював сценаристом, редактором, зав. худож. відділом на Київ., Харків. і Одес. кіностудіях, 1938 — 41 і 1946 — 53 очолював СПУ. В роки Вел. Вітчизн. війни — ст. пропагандист Гол. політуправління Рад. Армії, член редколегії газ. «За Радянську Україну!». З 1943 — заст. наркома закорд. справ СРСР та нарком закорд. справ УРСР, голова Комітету в справах мистецтв УРСР, перший заст. голови Ради Міністрів УРСР (1953 — 54). Член Всесв. Ради Миру (з 1950) та її Президії. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1960). Друкувався з 1925 (оповідання «Він був великий», присвячене В. І. Леніну, надр. у київ. газ. «Більшовик»). Ранні оповідання, сценарії, п’єси («На грані», «Штурм», «Кам’яний острів», «Фіолетова щука», 1928 — 32), багато в чому ще недосконалі, засвідчили схильність молодого автора до гострих соціальних колізій, злободенних тем. Літ. діяльність К. припадав на період утвердження в нашій країні культу особи Сталіна й командно-адміністративного стилю керівництва державою. Це істотно позначилося на ідейному змісті його творів. К. стояв на позиціях підпорядкування л-ри політичним гаслам, нав’язуваним суспільству сталінщиною. А належність до «вищих ешелонів» влади посилювала «заангажованість» К., змушувала, як він заявляв, «бути у своїй творчості не тільки професіональним літератором, а й громадським, політичним діячем». Цим можна значною мірою пояснити ту обставину, що прагнення К. служити своєю літ. і громад. діяльністю інтересам народу сусідило із замовчуванням у творчості найтрагічніших сторін життя народу, жорстоких реалій суспільної практики. Звідси наявність у багатьох п’єсах ілюстративності та безконфліктності, одвертого «лакування» дійсності. Але жива реальність у змалюванні багатоманітних людських типів пробивалась у кращих творах К. Певний внесок у л-ру К. і в тому, що він звертався до нових, не розроблених ще тем і колізій, активно розробляв такі жанрові різновиди, як проблемна драма, комедія з позитивними героями.

Боротьбу за утвердження Рад. влади відображено в п’єсі «Загибель ескадри» (вид. 1934). Написана в новому для укр. л-ри жанрі оптиміст. трагедії, вона принесла К. широке визнання. Успіхом користувалася і п’єса «Платон Кречет» (1934, вид. 1935; 2-а ред. — 1963; разом з нар. драмою «Богдан Хмельницький», написаною 1938, удостоєна Держ. премії СРСР, 1941). В ній письменник відтворив образи героїв, чия трудова, професійна гідність і щедрість душі сполучаються з безкорисливою відданістю народу.

Наділеними виразною індивідуальністю постають персонажі його комедій і драм: Часник і Галушка («В степах України», 1941; 2-а ред. — 1963; Держ. премія СРСР, 1942), Романюк і Ковшик («Калиновий гай», 1950; Держ. премія СРСР, 1951), Макар Діброва («Макар Діброва», 1948; Держ. премія СРСР, 1949), Дремлюга («Крила», 1954). К. викриває міщанство («Чому посміхалися зорі», 1958), виводить нову когорту «ділків» у сатир. образі Македона Сома («Над Дніпром», 1960).

Помітне місце в доробку К. займають п’єси «Правда» (1937), де вперше в укр. драматургії було створено образ В. І Леніна, і «Фронт» (1942; Держ. премія СРСР, 1943) — публіцистична драма про причини невдач Рад. Армії на поч. війни. П’єси К. останніх років («Сторінка щоденника», 1964; «Пам’ять серця», 1969; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971) — спроби соціально-психол. аналізу духовного світу покоління людей повоєнної доби.

К. належать книги нарисів, статей і виступів («Разом із життям», 1950; «Мільйони сонячних днів», 1975; «Життя — джерело мистецтва», 1985), в яких він часто був упереджено тенденційний, виступав з вульгарно-соціол. позицій. П’єси К. ставилися на сценах Радянського Союзу і за рубежем. За його творами знято фільми: «Богдан Хмельницький» (1941), «Фронт», «Партизани в степах України» (обидва — 1943), «Калиновий гай» (1953), «Правда» (1957), «Макар Діброва» (1961), «Загибель ескадри» (1966), «А тепер суди...» (1967, за п’єсою «Сторінка щоденника»). За драмою «Богдан Хмельницький» композитор К. Данькевич написав однойм. оперу (1951). У с. Плютах під Києвом створено Корнійчука О. Є. будинок-музей.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1966 — 68; Зібрання творів, т. 1 — 5. К., 1986 — 88; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. Л., 1976 — 77.

Літ.: Горбунова Е. Драматургия А. Корнейчука. М., 1952; Пархоменко М. Александр Корнейчук. М., 1952; Кисельов И. Образ позитивного героя в драматургії Олександра Корнійчука. К., 1955; Гебель В. А. А. Е. Корнейчук. М., 1957; Старинкевич Є. Олександр Корнійчук. В кн.: Літературні портрети, т. 1. К., 1960; Пам’ять серця. Спогади про Олександра Корнійчука. К., 1978; Вакуленко Д. Олександр Корнійчук. К., 1985; Дузь І. Від задуму до прем’єри. К., 1985; Корнійчук М. Ф. І в пам’яті, і в серці. К., 1988; Левада О. Драматург і доба. «Радянська Україна», 1989, 22 — 23 червня.

Д. Т. Вакуленко.

КОРНІЙЧУКА О. Є. БУДИНОК-МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей, філіал Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР. Відкритий 1975 в с. Плютах Обухівського р-ну Київ. обл. у будинку, куди протягом 1954 — 72 приїздив для творчої роботи й відпочинку О. Корнійчук. У музеї — вітальня та робочі кабінети драматурга і його дружини, письменниці В. Василевської, б-ка О. Корнійчука, в якій представлені майже всі видання його творів, що вийшли різними мовами. Фонд музею — бл. 12 тис. експонатів, які розповідають про життєвий і творчий шлях письменника, його держ. і громад. діяльність. У музеї зберіг. також картини художників П. Кончаловського, М. Глущенка, О. Шовкуненка, О. Саєнка та ін. На садибі 1980 споруджено пам’ятник письменнику (скульптор О. Скобликов).

Літ.: Будинок-музей О. Є. Корнійчука. К., 1980; Літературно-меморіальний будинок-музей О. Є. Корнійчука в Плютах. Фотопутівник. К., 1985.

О. Д. Харченко.

КОРНЯНУ (справж. прізв. — Корнфельд) Леонід Юхимович (1.I 1909, с. Кошниця, тепер Дубоссарського р-ну — 27.XI 1957, Кишинів) — молд. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Закінчив 1930 молд. пед. школу (м. Балта). В 1930 — 32 навчався в аспірантурі Ін-ту Тараса Шевченка (Харків). Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор поетич. збірок «Розмаїті вірші» (1930), «Тирасполь» (1932), «Пориваная» (1933), «Піонери в цеху» (1934), «Світло і тіні» (1935), «Вірші» (1965); п’єс «За голубим Дунаєм» (1955) і «Гіркота кохання» (1958). Написав лібретто муз. комедії «Марійчине щастя» (у співавт., пост. 1951). Співавтор сценарію худож. фільму «Ляна» (1955). Уклав збірники «Молдавські народні пісні» (1939) і «Молдавські народні прислів’я та приказки» (1941). Укр. тематику відобразив у поезіях «Берег Дніпра», «Суботник», «Рапорт з Донбасу». П’єса «Джерело братерства» (1952 — 54) — про часи рос.-тур. війни 1806 — 12, дружбу молд., укр. і рос. народів, в ній створено образ І. Котляревського. Переклав ряд творів Т. Шевченка (поему «Катерина» та ін.), І. Франка, П. Тичини. Брав участь у підготовці першого молд. видання «Вибраних творів» Т. Шевченка (1939). Написав ст. «Т. Г. Шевченко» (1946). В перекладі К. на сценах молд. театрів ставилися «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Окремі вірші К. переклали М. Терещенко, Б. Мельничук і В. Баранов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Молдавія. К., 1953; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антолегія. К., 1975; Рос. перекл. — В Днестровской долине. Кишинев. 1956; Пьесы. Кишинев. 1956.

Літ.: Пименов В. Драматургия Леонида Корняну. В кн.: Дружба народов — дружба литератур. Кишинев, 1974; Грекул И. Певец братства. «Кодры», 1979, № 1.

К. Ф. Попович.

КОРОБКА Микола Іванович (6.V 1872, м. Кременець, тепер Терноп. обл. — 1921) — укр. та рос. фольклорист і літературознавець. Навчався в Київ. і Петерб. (закінчив 1894) ун-тах. Був Інспектором нар. уч-щ на Волині, викладачем Петерб. учит. ін-ту. Співробітничав у журналах «Русское богатство», «Образование». «Русская мысль» та ін. Зібрав і видав великий укр. фольклорний матеріал («Пісні Кам’янецького повіту Подільської губернії», 1895; «Колядки та щедрівки, записані в Волинському Поліссі», 1902; «Перекази про урочища Овруцького повіту і билини про Вольгу Святославича», 1908). Автор фольклорист, досліджень, у яких розглядав питання походження нар. поезії, її зв’язок з життям народу, обрядами й віруваннями («Весняна гра — пісня „Воротар“ і пісні про князя Романа», 1899; «До вивчення малоруських колядок», 1902; «Образ птиці, яка творить світ, у російській народній поезії й писемності», 1909 — 10, тощо). К. належать праці з літературознавства («Особистість у російському суспільстві й літературі початку 19 ст. (Пушкін — Лермонтов)», 1903, історії рос. л-ри, яку він розглядав за епохами, стилями, виділяючи найяскравіші постаті («Нариси літературних настроїв», 1903; «Спроба огляду історії російської літератури», ч. 1 — 2, 1909 — 14); дослідження про творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, М. Горького, К. Бальмонта, С. Мережковського та ін.).

О. А. Правдюк.

КОРОЛЕВА Наталена Андріанівна (3.III 1888, с. Сан-Педро-де-Карденья побл. Бургоса, Іспанія — 1.VII 1966, м. Мельнік, ЧСФР) — укр. письменниця, мистецтвознавець, археолог у Чехо-Словаччині. Дочка природознавця А. Ю. Дуніна-Борковського, поміщика з Чернігівщини, висланого з Рос. імперії за участь у польс. повстанні 1863 — 64. Дружина В. К. Короліва-Старого. Дитинство провела в с. Борки Великі на Волині. Навчалась 1905 у Київ. ін-ті шляхетних дівчат, вивчала археологію та історію мистецтва у Парижі і Римі, медицину — в Петербурзі. Здобула й муз. освіту, була актрисою. Жила в Іспанії, Франції, з 1919 — у Чехословаччині. Працювала на археол. розкопках Помпей, у Єгипті, Туреччині, Персії. Брала участь у 1-й світовій війні як сестра-жалібниця, нагороджена двома Георгіївськими хрестами. Починала писати франц. мовою, з 1919 — українською Автор зб. легенд «Во дні они» (1935), істор. роману «1313» (1936), істор. повістей «Предок» (1937). «Сон тіні» (1938) і «Quid est veritas?» («Що є істина?», 1966), зб. оповідань «Інакший світ» (1935), автобіогр. повісті «Без коріння» (1936, про навчання в ін-ті шляхетних дівчат), зб. «Легенди старокиївські» (в. 1 — 2, Прага, 1942) та ін. У більшості творів К. зображувала часи Еллади й Старод. Риму, ранньохрист. доби, середньовїч. Європи, а також давню історію України. Частина архіву К. зберіг в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Легенди старокиївські. «Жовтень», 1988. № 7.

Літ.: Микитенко О. В гостях у Наталени Королевої. «Україна», 1964, № 7; Шевчук В. А. Загадковий і манливий світ Наталени Королевої. «Українська мова та література в школі», 1988. № 2.

О. І. Микитенко.

КОРОЛЕВИЧ Нінель Федорівна (21.I 1926, Харків) — укр. рад. бібліограф, канд. філол. наук з 1968. Член КПРС з 1953. Закінчила 1950 Львів. ун-т. Працювала в бібліогр. відділі ЦНБ АН УРСР. З 1968 — в Київ. ін-ті культури (з 1984 — професор). Автор і співавтор бібліогр. оглядів та покажчиків «Славянское языкознание (1918 — 1960)», «Українська мова (1918 — 1961 pp.)». обидва — 1963, «Слов’янська філологія на Україні» (1963, 1968; включено л-ру за 1958 — 67); персональних покажчиків, присвячених Л. Булаховському, І. Білодіду та ін.; навч. посібника «Українська радянська бібліографія» (1980), статей про укр. рад. бібліографів, зарубіж. зв’язки укр. бібліографії, укр.-рос. бібліогр. взаємини тощо.

Тв.: Русские писатели в украинской советской библиографии. «Советская библиография», 1982, № 4; Зарубіжні слов’янські літератури в українській бібліографії. «Радянське літературознавство», 1983. № 8; Герой библиографической романтики (К 75-летию со дня рождения И З. Бойко). «Советская библиография», 1983, № 5.

Літ.: 60 лет со дня рождения Н. Ф. Королевич. «Советская библиография», 1986, № 5.

Ф. К. Сарана.

КОРОЛЕВИЧ Олександр Дмитрович (1900 — 58) — укр. рад. письменник. Див. Гомін Лесь.

КОРОЛЕНКА В. Г. МУЗЕЙ у Житомирі — літ.-мемор. музей. Відкритий 1973 у будинку, де нар. і жив В. Короленко. Фонди — понад 600 експонатів. Вони відтв. життя й діяльність письменника. Книги, документи, фотографії розповідають про дитячі та юнацькі роки В. Короленка, навчання в гімназії, переслідування його царською охранкою, заслання, життя в Нижньому Новгороді, полтавський період. Експонуються копії листів, прижиттєві видання творів письменника, переклади мовами народів СРСР і світу, листи дружини тощо.

Літ.: Музей В. Г. Короленка в Житомирі. К., 1978.

В. Д. Мороз.

КОРОЛЕНКА В. Г. МУЗЕЙ у Полтаві — літ.-мемор. музей. Розміщений у будинку, де 1903 — 21 жив В. Короленко. Музей ств. 1928 дочка письменника — С. В. Короленко, яка до кін. життя була його незмінним директором. У фондах — понад 11 тис. експонатів: документи, рукописи, фотографії, особисті речі письменника, його малюнки, книги з автографами сучасників — А. Чехова, М. Горького, В. Гаршина, І. Карпенка-Карого та ін. Представлені матеріали про зв’язки В. Короленка з Україною. 1978 проведено реекспозицію музею: створено меморіальну квартиру, літ. експозиція розміщена у флігелі. До музейного комплексу входить і могила письменника, яка знаходиться неподалік у парку. 1962 на ній встановлено пам’ятник-надгробок (скульптор Н. Крандієвська).

Літ.: Кондрашова Г. З., Козлова Л. И., Ольховская Л. И. Полтавский литературно-мемориальный музей В. Г. Короленко. Путеводитель. Х., 1987; Черняхівський М. Гостинний дім Короленка. «Літературна Україна», 1983, 11 серпня.

Г. З. Кондрашова.

КОРОЛЕНКО Володимир Галактіонович [15 (27).VII 1853, Житомир — 25.XII 1921, Полтава] — рос. письменник, публіцист, громад. діяч. Нар. в укр. сім’ї, батько був повіт. суддею. 1900 обраний почесним академіком Петерб. АН, але 1902 відмовився від цього звання на знак протесту проти незаконної відміни виборів О. М. Горького до Академії. 1918 К. було поновлено в Академії. Дитячі та юнацькі роки провів у Житомирі і Рівному. Навч. 1871 — 74 у Петерб. технол. ін-ті, 1874 — 76 у Петрівській землероб. та лісовій академії (Москва), 1876 за подання колективного студ. протесту виключений з академії і висланий у Кронштадт під нагляд поліції. 1877 — 79 навчався в Гірничому ін-ті (Петербург). 1879 арештований за підозрою у зв’язках з революціонерами і засланий спочатку у В’ятську губ., пізніше у Перм. 1881 за відмову присягнути цареві Олександру III K. вислано до Якутії, де він пробув 3 роки. Після повернення з заслання жив у Нижньому Новгороді та Петербурзі. З 1896 — один з керівників, 1904 — 18 (з перервами) — відп. редактор журн. «Русское богатство». З 1900 жив у Полтаві. Друкуватися почав 1879 (оповідання «Епізоди з життя шукача»). У перших оповіданнях та нарисах К. прагнув показати, як у середовищі трудового народу пробуджується почуття протесту і віра в торжество правди й справедливості («Яшко», 1880; «Убивець», 1885; «Сон Макара», 1885, та ін.). Враження і спостереження К. періоду заслання відбилися в його «сибірському» циклі творів («Соколинець», «Федір Безпритульний», обидва — 1885; «Черкес», 1888). Образи революціонерів-народників подано в оповіданнях «Чудна» (1880, опубл. 1905) та «Художник Алимов» (1896). Проблема взаємин народу та інтелігенції посідає центр. місце в оповіданнях «За іконою» (1887), «На затемненні» (1887 — 92), «У пустинних місцях» (1890), «Марусина заїмка» (1899, 2-а ред. 1903), «Государеві ямщики» (1900 — 01). Романтич. пафосом пройняті оповідання «Ліс шумить» (1886), «Ат-Даван» (1892), «Мить», «Вогники» (обидва — 1901), в яких поетизується стихійне поривання людини до свободи, добра, правди й справедливості. Актуальні проблеми нар. життя К. порушив у соціально-побут. нарисах (збірки «Побутові нариси», 1896; «Павловські нариси», 1890; «У козаків». 1901; «Наші на Дунаї», 1909; «Турчин і ми», 1913), оповіданні «У хмарний день» (1896), повісті «Не страшне» (1901 — 03) та ін. В оповіданні «Без язика» (1895) йдеться про пригоди укр. селян-емігрантів в Америці, створено образ стихійного правдошукача, утверджується ідея людської єдності та солідарності трудівників. Широка картина соціально-істор. життя країни, ідейна і духовна атмосфера, розгортання революц. руху в країні відтворені в мемуарах «Історія мого сучасника» (1906 — 21; повністю опубл. 1922), де синтезовано ідеї й тенденції худож. та публіцистич. творчості К. Стилю К. притаманні тонкий ліризм, психологізм, музичність оповіді, ясність мови і пластичність образів, інколи — публіцистична патетика. Письменник звертається до таких засобів худож. виразності, як символічна образність, алегорія, використовує романтичну поетику. Важливе громад.-політ. значення мала творчість К.-публіциста. Він написав бл. 700 статей, нарисів тощо. У циклі нарисів «У голодний рік» (1892 — 93) показано голод селянства як породження антинар. самодерж. ладу. Великий громад. резонанс мали виступи К. на захист гідності народів в Росії, проти виявів шовінізму та антисемітизму (цикл публіцистичних статей «Мултанське жертвоприношення», 1895; нарис «Будинок № 13», 1905; цикл статей «Справа Бейліса», 1913, та ін.). Гнівно засудив розправу самодержавства над укр. селянством (цикл статей «Сорочинська трагедія», 1907), таврував нелюдську жорстокість царської адміністрації, потворну суть військ. судової машини («Побутове явище», «Риси військового правосуддя», обидві — 1910, та ін.). Враження від подій 1-ї світової війни відбилися в оповіданні «Полонені» та брошурі «Війна, вітчизна і людство» (1917). К. вітав повалення самодержавства, сприйняв Жовтневу революцію як закономірну істор. подію, проте не визнавав диктатури пролетаріату. Живучи у Полтаві в роки громадян. війни, рішуче виступав проти терору й насильства, засуджував розпалювання міжнаціональної ворожнечі, таврував великодержавний шовінізм, послідовно відстоював гуманістичні ідеали, застерігав проти нехтування елементарними законами сусп. життя. Громад. позиція та настрої К. цього часу відбилися в «Листах до А. В. Луначарського» (1920, опубл. 1922) і «Листах з Полтави» (1921), нарисах «Землі, землі!» (1922). К. належать літ.-крит. праці, статті й спогади про М. Гоголя, Л. Толстого, Г. Успенського, А. Чехова та ін. Життя і творчість К. тісно пов’язані з Україною, укр. культурою і л-рою. Письменник підтримував товариські стосунки з Панасом Мирним, М. Кропивницьким. І. Карпенком-Карим, М. Коцюбинським, X, Алчевською, Г. Хоткевичем та ін. Сприяв публікації поезій П. Грабовського і його перекладу поеми «Шильйонський в’язень» Дж. Байрона в журн. «Зоря». Укр. тема посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить». «Сліпий музикант», «У поганому товаристві», «Без язика», «Історія мого сучасника» та ін. Принциповий прибічник єднання укр. і рос народів, К. виступав на захист укр. селян, боронив право укр. народу на вільний розвиток своєї культури, мови і л-ри, гнівно таврував реакційну політику царського самодержавства (статті «Котляревський і Мазепа», «Віра батьків», обидві — 1916, та ін.), сприяв популяризації творів укр. письменства в Росії, друкуючи в журн. «Русское богатство» переклади оповідань М. Коцюбинського, істор.-літ. та літературно-критичні матеріали, присвячені Т. Шевченкові та ін. укр. письменникам. Твори К. користувалися широкою популярністю на Україні. Окремі з них переклали В. Маслов-Стоков, В. Щурат, О. і Г. Коваленки, М. Обачний, В. Сімович, II. Дятлов, І. Сенченко, A. Хуторян, О. Іваненко, й. Багмут та ін. 1928 відкрито Короленка В. Г. музей у Полтаві, 1973 — Короленка В. Г. музей у Житомирі. 1990 СПУ встановила літ. премію ім. В. Г. Короленка за кращий твір, написаний російськомовними літераторами України. Іл. див. на окр. аркуші, с. 432 — 433.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 50. Х., 1922 — 29; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1953 — 56; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1971; Письма к Луначарскому. «Новый мир», 1988, № 10; Война пером. М., 1988; Дети подземелья. М., 1988; Избранные произведения. М., 1988; Воспоминания. Статьи. Письма М., 1988; «Если возможен еще выход для России, то он только в одном; в возвращении к свободе». «Родина», 1989, № 3; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 3. К., 1923; Твори, т. 1 — 4. К., 1953 — 54; Оповідання. К., 1976.

Літ.: Батюшков Ф. Д. В. Г. Короленко как человек и писатель. М., 1922; Памяти В. Г. Короленко. М., 1922; Крутікова Н Є. В. Г. Короленко та українська література. К., 1955; Малий П. В. Г. Короленко й Україна. Львів, 1958; Малий П. Україна в публіцистиці B. Г. Короленка. К., 1958; Кулик Л. С. Короленко — художник слова. К., 1960; В. Г. Короленко в воспоминаниях современников. М., 1962; Миронов Г Короленко. М., 1962; Донской Я. Е. В. Г. Короленко. Очерк полтавского периода жизни и деятельности писателя. 1900 — 1921 гг. Х., 1963; Короленко С. В. Книга об отце. Ижевск, 1968; Бялый Г. А. В. Г. Короленко. Л., 1983; Ігнатенко Г. Володимир Короленко. К., 1986; Воронский А. К. В. Г. Короленко. В кн.: Воронский А. К. Искусство видеть мир. М., 1987; В. Г. Короленко и русская литература. Пермь, 1987; Петропавловская Н. Д. «В нас входят другие и мы входим в других...». М., 1988; Хинкулов Л. Книги жизни (В. Г. Короленко). В кн.: Хинкулов Л. Золотые ворота Києва. К., 1988; Бойко І. З. Короленко і Україна. Бібліографічний покажчик. К., 1957.

І. Д. Бажинов.

КОРОЛЕНКО Софія Володимирівна [28.Х (9.XI) 1886, Нижній Новгород — 16.VII 1957, Полтава] — рос. і укр. рад. літ. і громад. діячка. Дочка В. Г. Короленка. Закінчила 1903 Полтав. жіночу гімназію. 1905 стала помічницею в літ.-громадській роботі батька: вела кореспонденцію, 1913 — 14 допомагала готувати до друку Повне зібр. творів. У роки громадян. війни працювала у Лізі порятунку дітей. Раді захисту дітей, Комітеті допомоги голодуючим. По смерті батька очолила ред. комісію по літ. спадщині В. Г. Короленка, організувала вивчення його архіву і передачу до Бібліотеки СРСР імені В. І. Леніна. З 1922 — редактор, упорядник і автор приміток усіх осн. видань творів В. Короленка. 1928 створила Короленка В. Г. музей у Полтаві й до кінця життя була його незмінним директором. В ост. роки працювала над ювілейним 10-томним виданням творів В. Короленка (1953 — 56). Автор присвячених життю і творчості батька мемуарних книг: «Десять років у провінції» (опубл. 1966) і «Книга про батька» (опубл. 1968), ст. «Переїзд В. Г. Короленка в Полтаву та історія його музею» (1955) та ін.

Літ.: Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966. № 1; Козлова Л. Життя, осяяне любов’ю. «Зоря Полтавщини», 1977, 27 лютого; Козлова Л. Дочка письменника. «Зоря Полтавщини», 1981, 20 грудня.

П. П. Ротач, А. М. Дяченко.

Попередня     Головна     Наступна