[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 543-559.]

Попередня     Головна     Наступна





КОМЕДІЯ (грец. κωμώδία, від κωμος — весела процесія та ωδή — пісня) — вид драми, де конфлікт, характери, ситуації і події постають у смішних, комічних формах. Завдання К. — справити комічне враження на глядачів, викликати сміх, спонукати до критичного сприйняття зображуваної дійсності. У давніх поетиках, аж до класицизму (Н. Буало), К. визначалася як «низький жанр» на противагу «високому» — трагедії. В епоху Просвітительства до К. прилучився «середній» жанр — міщанська драма. К. має такі жанрові різновиди: К. характерів, К. побутова (моралі), К. ситуацій, К. інтриги, К.-буфонада, сатирична К., лірична К. та ін. К. ситуацій, що грунтується на заплутаній інтризі (водевіль, фарс, інтермедія, скетч), як правило, поєднується з К. характерів. Найголовнішими засобами комічного ефекту в К. є комізм слова, алогізм, неузгодженість з ситуацією, пародія, іронія, парадокс та ін. Тематичний діапазон К. — від політ. сатири до легкого гумору.

Засновником К. вважається Арістофан, автор сатиричних К. громадсько-політ. спрямування (кінець 5 — 4 ст. до н. е.) — «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Грец. новоаттічна К. (Менандр) і римська К. (Теренцій, Плавт) уперше звернулися до комічних тем з приватного життя. У середні віки сміхове начало панує в ярмаркових (карнавальних) дійствах, проникає в реліг. вистави. Європ. л-рам притаманні усталені типи К.: італійська «вчена комедія» 16 ст. та комедія масок (комедія дель арте), що справила вирішальний вплив на розвиток світової комедіографії; іспанська К. «плаща і шпаги» (Лопе де Вега, Т. де Моліна, П. Кальдерон). Окремий етап у розвитку К. становить театр Шекспіра, в любовних К. якого виражена провідна ренесансна ідея нездоланності влади кохання, синтезовано комічне з трагічним («Дванадцята ніч», «Приборкання непокірної»). Мольєр з’єднав нар, комізм з ренесансною «вченою К.», піднявши ідейність К. до трагедійного звучання, завдяки чому виник жанр «високої К.» франц. класицизму. Просвітителі об’єднали саркастичне висміювання в К. з гумором (П. О. Бомарше. К. Гольдоні). Загострений психологізм характерний для К. кін. 19 — поч. 20 ст. (К. ідей Б. Шоу та К. настроїв А. Чехова). Сучасна К. відзначається різноманітністю жанрових модифікацій: соціально-викривальні комедії Б. Нушича, Б. Брехта, Т. Уїльямса, трагікомедії Л. Піранделло, Ж. Ануя, трагіфарси Ж. Арно, Е. Іонеско, С. Беккета.

Витоки укр. К. — в язичницьких ігрищах скоморохів, військових піснях-танцях та іграх, мотиви яких збереглись у колядках і святкових піснях, у мисливській («звіриній») пантомімі («коза», «маланка» та ін.). Іван Вишенський в кін. 16 ст. у посланні до князя Острозького» подав один з найповніших переліків театралізованих нар. дійств у календарному порядку. Першими укр. К. можна вважати драм. діалоги Памва Беринди, Іоаникія Волковича («Розмышлянє о муцЂ Христа...», пост. 1631). До найдавніших укр. К. належать також інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон», які гралися після 2 і 3 актів у віршованій трагедії Я. Гаватовича «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця божого» (поставлена 1619 на ярмарку в Кам’янці-Струмиловій, тепер — Кам’янка-Бузька Львів. обл.; першу інтермедію використав О. Ільченко в романі «Козацькому роду нема переводу...»), інтермедії Дернівського збірника — «Играние свадьбы» з міраклю «Алексій, человекъ божій» (1674) та великодня драма «Слово про збурення пекла». Найпомітнішими К. кін. 17 — 1-ї пол 18 ст. стали шкільні драми — трагікомедія «Владимир» Феофана Прокоповича, великодні драми з інтермедіями та інтерлюдіями Митрофана Довгалевського і Георгія Кониського Окрему сторінку в розвитку укр. К. становлять численні жартівливі діалоги та травестійні орації мандрівних дяків, вертеп, що стали містком до нової К., яку започаткували 1819 вистави комічної опери «Наталка Полтавка» і водевілю «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Жанри «української опери» і водевілю бурхливо розвивалися у 20 — 30-х pp. 19 ст. («Простак», «Собака-вівця» В. Гоголя, «Бой-жінка» Г Квітки-Основ’яненка, «Муж старий, жінка молода» О. Петрушевича, «Кум-мірошник» Д. Дмитренка, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Р. Андрієвича тощо). Становлення сатиричної К. пов’язане з драмами Г. Квітки-Основ’яненка «Приезжий из столицы», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівні», які відчутно збагатили укр. К. Переробки І. Озаркевича, ориг. твори Р. Моха, І. Наумовича в жанрі К. започаткували нову драматургію на західноукр. землях. У 2-й пол. 19 ст. значний внесок у розвиток К. зробили М. Старицький («За двома зайцями», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»), М. Кропивницький («Пошилися в дурні», «По ревізії»), І. Карпенко-Карий, який увів в укр. К. трагічні перипетії («Хазяїн», «Сто тисяч», «Суєта», «Мартин Боруля»), І. Франко («Учитель»). Вершинним досягненням укр. рад. К. стали К.-гротески «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Закут» і саркастичні трагікомедії «Народний Малахій», «Мина Мазайло» М. Куліша. Набутком укр. комедіографії є також К.-жарти С. Васильченка («На перші гулі» тощо), п’єси «Соло на флейті» І. Микитенка, «В степах України» О. Корнійчука. «Не називаючи прізвищ» В. Минка, «Фараони» О. Коломійця та ін.

Літ.: Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература XVII — XVIII вв., преимущественно драматическая. К., 1911; Возняк М. Початки української комедії (1619 — 1819). Львів, 1919; Резанов В. І. Драма українська, т. 1 — 6. К., 1925 — 1929; Марковський Є. Український вертеп. К., 1929: Українські інтермедії XVII — XVIII ст. К., 1960; Махновець Л. Є. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст. К., 1964; Сахновский-Панкеев В. О комедии. Л. — М., 1964; Білецький О. І. Зародження драматичної літератури на Україні. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 1. К., 1965; Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. М., 1967; Кузякіна Н. Б. П’єси Миколи Куліша. К., 1970; Ярхо В. Н. У истоков европейской комедии. М., 1979; Софронова Л. А. Поэтика славянского театра XVII — первой половини XVIII в. М., 1981; Штейн А. Л. Философия комедии. В кн.: Контекст. 1980. М., 1981; Козловский А. О комедии и комическом. В защиту жанра. «Современная драматургия», 1988, № 4.

П. І. Майдаченко.


КОМЕДІЯ МАСОК, комедія дель арте (італ. — commèdia dell’ arte) — жанр народного італ. комїч. театру 16 — 18 ст., найвище досягнення італ. театру епохи Відродження, що знаменує собою початок розвитку європейського профес. театру. Витоки К. м. — в містеріях, ателлані, фарсах та «вченій комедії» гуманістів. Своїм народженням зобов’язана маскарадові, карнавалу (тому й маски у більшості акторів). Діалог К. м. наповнювався дотепами й жартами, широко використовувались місцеві діалекти, різні види мист-ва: танці, акробатика, клоунада, пантоміма, музика (обов’язковим був оркестр). В основі конфлікту К. м. — протиборство демокр. і феод.-католицької моралі, що відбувалося на фоні розгортання традиц. сюжету про закоханих, які зустрічаються таємно від батьків. К. м. не мала канонічного тексту, був лише загальний сценарій, що вимагало від акторів імпровізації-буфонади. В К. м. уперше з’явилися жінки-актори. Постійними діючими особами були Капітан (втілював висміювану королівську Іспанію), кілька пар закоханих з різних станів, служниця Смеральдіна, два типи масок: північний (Арлекін, Бригелла, Лікар, Коломбіна, Панталоне) і південний (Кав’єлло, Пульчинелла, Серветта, Скарамуш, Тарталья), всього — 10 — 12 персонажів. К. м. справила благотворний вплив на творчість В. Шекспіра, Мольєра, К. Гольдоні та ін. У 1733 — 35 італ. трупа К. м. гастролювала в Росії (Перетц В. Н. Итальянские комедии и интермедии, представленные при дворе императрицы Анны Иоановны. Пг., 1917). У 20 ст. до прийомів К. м. широко вдавалися режисери В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, О. Таїров. Стихію вільного імпровізаційного майданного театру К. м. використовував Л. Курбас, зокрема у комедії «Горе брехунові» Ф. Грільпарцера (Молодий театр, 1918). Традиції К. м. помітні і в сучас. світовому театрі.

Літ.: Дживелегов А. К. Итальянская народная комедия. М., 1962; Бояджиев Г. Н. Вечно прекрасний театр эпохи Возрождения. Л., 1973.

В. О. Єршов.


КОМЕДІЯ СИТУАЦІЙ — жанровий різновид комедії, у якому джерелом комічного виступають несподівані сюжетні ситуації, інтриги, збіги обставин і т. ін. Рушійною силою сюжету в К. с. є випадок, персонажі, як правило, позбавлені індивідуальних рис характеру. В античності, зокрема в давньорим. драматургії, жанр К. с. був провідним. У середні віки найяскравіше К. с. реалізувалася в ателланах, паліаті, фарсі, в епоху Відродження — у комедії масок і вченій комедії, що підготували появу комедії характерів. Відомими К. с. є «Благочестива Марта» Т. де Моліни, «Комедія помилок» В. Шекспіра, «Москаль-Чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та ін.

В. О. Єршов.


КОМЕДІЯ ХАРАКТЕРІВ — жанровий різновид комедії, провідною ознакою якого є гіперболізація окремих рис персонажа, розкриття психології характеру в процесі драм. дії. Образи в К. х. постають як протилежні один одному, на чому будується осн. драматичний конфлікт. Збірність, узагальненість провідних персонажів К. х. робить їх «впізнаваними», називними (Тартюф у Ж. Б. Мольєра, Чацький в О. Грибоєдова, Мина Мазайло у М. Куліша та ін.). З серед. 19 ст. у комедії переважає тенденція до поєднання рис К. х. і комедії ситуацій («Ревізор» М. Гоголя, «Самогубець» М. Ердмана, «Отак загинув Гуска» М. Куліша, «Санітарний день» О. Коломійця, «Циліндр» Е. де Філіппо та ін.).

В. О. Єршов.


КОМЕНДАНТ Павло Іванович [псевд. — П. К., Павло Вірин, П. Краєвий та ін.; 16 (28).II 1892, с. Ольшаниця, тепер Рокитнянського р-ну Київ. обл. — 12.IV 1960, смт Немішаєве Бородянського р-ну Київ. обл.] — укр. рад. видавець і громад. діяч. Навчався 1913 — 14 у Київ. худож. уч-щі, закінчив Київ. зоовет. ін-т. 1913 організував разом з В. Миляєвим (згодом — нар. артист СРСР В. Василько) випуск журн. «Сяйво», був його фактичним видавцем 1913 (№ 1 — 9) і редактором (№ 1). Засн. вид-во «Сяйво». Брав участь у діяльності видавничого т-ва «Грунт», 1926 — у роботі комісії при ВУАН по складанню словника живої укр. мови. 1912 друкувався у газ. «Рада», журн. «Рілля». 1919 в журналах «Музагет» та «Мистецтво» опубл. кілька імпресіоністичних новел К. («В степ», «Зустріч», «Шкіц», «Веснянка» та ін.).

Літ.: П. К. Журнал та видавництво «Сяйво». «Бібліологічні вісті», 1927, № 1; Білокінь С. Нарбутівські сюжети. «Жовтень», 1983, № 7; Василько В. Театру віддане життя. К., 1984: П’ядик Ю. Організатор, видавець... «Літературна Україна», 1986, 3 квітня.

Ю. В. П’ядик.


КОМЕНСЬКИЙ (Komenský, Comenius) Ян Амос (28.III 1592, м. Нівніце, Пд.-Моравська обл. — 15.XI 1670, Амстердам) — чес. педагог-гуманіст, письменник, громад. діяч. Навчався 1611 — 13 у Герборнській академії, 1614 — Гейдельберзькому ун-ті. Вивчав праці філософів античного світу (Арістотеля, Платона та ін.), гуманістів епохи Відродження. Належав до протестантської общини Чеських братів, був послідовником демокр. ідей Я. Гуса. Зазнав переслідувань з боку рим.-катол. церкви, 1628 емігрував до Польщі, понад 40 років жив у різних країнах Європи. Пропагував світське шкільне виховання на матеріалістичній основі, обгрунтував ідею заг. навчання на засадах індивідуального підходу до учня з урахуванням його природ. даних. Осн. положення пед. праці К. «Дидактика» (1632, чес. мовою; «Велика дидактика», 1633 — 38, доп. вид. в перекладі лат. мовою) не втратили свого значення і в сучас. педагогіці. Неодмінною умовою шкільної освіти К. вважав навчання дітей рідною мовою (посібник «Материнська школа», 1632). Гуманіст. ідеї К. відбилися також у трактатах «Листи в небеса» (1616), «Відкриті двері до мов» (1631), «Навколишній світ у малюнках» (1658, перший ілюстр. посібник такого типу). Автор трактату «Про поезію чеську» (після 1620), полемічних творів, спрямованих проти іноз. експансії, засилля катол. реакції (драм. діалог «Скорботний», філос.-худож. алегорія «Лабіринт світу і рай серця», 1623, вид. 1631) і своєю проблематикою споріднених з укр. полемічною літературою, зокрема з посланнями Івана Вишенського. У кн. «Ангел миру» (1667) закликав конфліктні ситуації між країнами розв’язувати мирним шляхом. Висунув ідею створення міжнар. орг-цій для збереження миру в усьому світі, єдиної міжнар. системи освіти на чолі з універсальним об’єднанням учених всіх країн — Товариством світла. Співчував визв. боротьбі укр. народу 1648 — 54. К. ще за життя добре знали на Україні. Його пед. система близька до практики братських шкіл України 17 ст. Праці К. високо оцінювали укр. просвітителі Стефан Зизаній, Кирило Ставровецький, Г. Сковорода, зачинатель громад.-пед. руху 60-х pp. 19 ст. М. І. Пирогов, який певний час жив і працював на Україні. Київ. ун-т і міська пед. громадськість сприяли поширенню деяких ідей Коменського.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані педагогічні твори, т. 1. Велика дидактика. К., 1940; Рос. перекл. — Избранные педагогические сочинения, т. 1 — 2. М., 1982.

Літ.: Даденков М. Ф. Коменський і визвольна боротьба українського народу в XVII віці. «Радянська школа», 1946, № 3; Красновский А. А. Ян Амос Коменский. М., 1953; Лордкипанидзе Д. Ян Амос Коменский. М., 1970; Шевчук В. І. Подвиг для людства. «Вітчизна», 1970, № 11; Мітюров Б. Н. Ян Амос Коменський. К., 1970; Мітюров Б. Н. Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського на Україні. К., 1971.

В. І. Шевчук.


КОМЕНТАР (лат. commentarium — замітки, тлумачення) — система пояснень, якими супроводжуються видання зібрань худож. творів, наук. праць, докум. матеріалів; основна й найважливіша частина наук.-довідкового апарату книги. Інколи К. наз. примітками. В сучас. видавничій практиці розрізняють такі осн. види К.: текстологічний (містить бібліогр. довідки про першодруки та ін. джерела тексту, історію тексту, мотивування вибору джерела осн. тексту, обгрунтування відступів від цього джерела та внесення змін у текст, мотивацію прийнятих атрибуцій і датувань); історико-літературний (висвітлює історію створення даного худож. твору, виходячи із зіставлення всіх існуючих джерел тексту, його долю в літ. процесі, подає різні пояснення, що стосуються змісту твору, розкриває його підтекст); реальний (пояснення істор. імен, фактів, подій, які зустрічаються у творі, вказівки на джерела цитат, розшифровка авторських натяків) або лінгвістичний (пояснення слів і зворотів мови, що не властиві сучас. літ. мові і можуть бути незрозумілі читачеві). Структура, обсяг, співвідношення складових частин К. визначаються типом видання, його призначенням. У академ. виданнях творів письменників-класиків чільне місце займає текстологічний К. і необов’язковим може бути лінгвістичний (напр., академічне Зібрання творів Т. Г. Шевченка у 12 томах). Більш-менш рівномірне співвідношення різних видів К. характерне для наук.-академ. видань (напр.. Зібрання творів І. Франка у 50 томах). Свої особливості має система К. у масово-популярних виданнях: ущільнений або й зовсім відсутній текстологічний К., ін. види К. мають популярний характер. Таке коментування властиве виданням, що їх здійснює вид-во «Дніпро» (серія «Бібліотека української класики „Дніпро“»). К. може набувати форми окр. літературознавчого жанру, виступати як самостійне дослідження, в якому істор.-літ. та реальні пояснення до якогось певного твору розгорнуті у відповідну систему. Такі К. виходять окр. виданнями (напр.: Бродский Н. Л. «Евгений Онегин», роман Пушкина. Комментарий. М., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. K., 1968; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964).

Літ.: Основи текстологии. М., 1962; Рейсер С. А. Палеография и текстология нового времени. М., 1970.

М. Л. Гончарук.


КОМИШАНЧЕНКО Максим Павлович [2 (15).VIII 1915, с. Охрімівка, тепер Вовчанського р-ну Харків. обл. — 25.VII 1970, Київ] — укр. рад літературознавець, канд філол. наук з 1949. Член КПРС з 1939. Закінчив 1939 Київ. ун-т. Працював 1944 — 52 у Київ. пед. ін-ті, з 1952 — в Київ. ун-ті. Автор праць «Боротьба за ідейність та реалізм української літератури 50 — 70-х pp. XIX ст.» (1953), «Літературна дискусія 1873 — 1878 pp. на Україні» (1958), «Тарас Шевченко в українській критиці (50 — 60-і роки XIX ст.)» (1969), «З історії українського шевченкознавства. Творчість Т. Г. Шевченка в оцінці дожовтневого літературознавства» (1972), брошур «Літературно-критичне слово безсмертного Кобзаря» (1961) і «В боротьбі за Шевченка» (1962), ряду статей.

Н. М. Гаєвська.


КОМІ ЛІТЕРАТУРА — література народу комі, який живе на території Комі АРСР і Комі-Пермяцького автономного округу Пермської області. Розвивається комі-зирянською, а також комі-пермяцькою мовами. Виникла на основі багатої й різноманітної за жанрами (казки, пісні, перекази, легенди) усної нар. творчості. Перші пам’ятки давньокомі писемності, створеної 1372 христ. просвітителем-місіонером Стефаном Пермським, належать до 14 — 16 ст. Внаслідок колон. політики царизму ця писемність вийшла з ужитку в 17 ст. Зародження К. л. почалося в серед. 19 ст.; її основоположником був поет-демократ І. Куратов, який виробив норми комі літ. мови. У 20-х pp. 20 ст. почала формуватися комі рад. л-ра. Провідними на той час були поетичні і драм. жанри. Комі поети славили революц. порив народу, рідну природу (М. Лебедєв, В. Чистальов, В. Литкін, М. Лихачов та ін.). Героям, які полягли в борні за владу Рад, присвятив романтичну драму «Зів’яла квітка на світанні» В. Савін (1919). Дореволюц. комі село відтворив М. Попов у п’єсах «Хто винен?» і «Поживеш — полюбиш» (обидві — 1923). З серед. 20-х pp. набуває сили проза — нариси, оповідання про нову, соціалістич. дійсність. У 30-х pp. з’явилися повісті «Сільський ранок» Г. Федорова (1932), «Тимкова бригада» І. Із’юрова (1932), «В серці Парми» П. Дороніна (1936), «Діньйольський лісопункт» В. Юхніна (1938). Перший великий твір комі мовою — історико-революц. роман «Червона стрічка» В. Юхніна (1941). У роки Великої Вітчизн. війни з патріотичними творами виступили поети С. Попов, І. Вавилін, драматурги М. Дьяконов, С. Єрмолін. У повоєнні роки опубл. значні твори про революц. минуле і сучасне комі народу, драм. події війни: повісті «Фронтові дні і ночі» І. Пистіна (1946), «В дні війни» Г. Федорова (1952), «Дівчата нашого села» (1960) та «Життя молоде, гарне» (1962) І. Із’юрова, «Олені йдуть до моря» В. Ширяєва (1959), «Повість про моїх друзів» О. Лиюрова (1968). Створюються багатопланові епічні полотна про життя народу — романи «Вогні тундри» В. Юхніна (ч. 1 — 2, 1949 — 51), трилогія Я. Рочева («Двоє друзів», 1951; «Іжма хвилюється», 1959, та «Оновлення землі», 1967), істор.-революц. роман «На світанку» Г. Федорова (ч. 1 — 3, 1959 — 62) та ін. Поряд з відомими поетами виступають Д. Конюхов, П. Шеболкін, Ф. Щербаков, М. Фролов; свої вірші публікують Г. Юшков, А. Із’юров та ін. В драматургії найінтенсивнїше розвивалася комедія: «Весілля з приданим» М. Дьяконова (1949; Держ. премія СРСР, 1951), «Сільські вечори» В. Леканова (1954). Істор.-революц. тему висвітлено в п’єсі «Грізні роки» 1. Пистіна (1949). В 70 — 80-х pp. в поезії голосно заявили про себе молоді В. Попов, В. Ладигін. Сучасній поезії властиві гостра спостережливість, поглиблена філософічність, прагнення проникнути в психологію сучасника. З прозовими творами активно виступають письменники старшого і нового поколінь. Проблеми позитивного морального і естетичного ідеалу порушено у повістях «Парма Єгор» Ю. Васютова (1972), «Жива душа» Г. Юшкова (1975), «Для чого живемо, для чого призначені» П. Шахова (1976). Героїка Великої Вітчизн. війни відображена у повістях «Світла ніч, ніч кування» Г. Юшкова (1971), «На тиждень у юність» П. Шахова (1972) та ін. Широтою охоплення проблем життя комі відзначається творчість І. Торопова (цикл оповідань і повістей про Федора Мелехіна, підлітка воєнних років — повість «Скоро шістнадцять», 1971; «Ну, залітні!», 1972; «Вам жити далі», 1975; «Прощай, мушкетере!», 1977, та ін.; роман «Коли народився людиною», 1970). Розробляється тема села (оповідання «Земля Тетяни» І. Із’юрова, 1976; повісті «Багно» Г. Федорова, 1975; «Сонячна ніч» Ю. Васютова, 1981, «Один день і одна ніч» І. Мініна, 1982, та ін.). Про господарське освоєння Півночі, нар. характер в істор. та соціальному зрізах ідеться в романі «Чугра» Г. Юшкова (1981). До революц. подій 1917 звернувся у романі «Чорна шаль з червоними квіточками» Б. Шахов (1987). Новими п’єсами збагачується драматургія. Дитяча К. л. представлена творами І. Куратова, С. Попова, Г. Юшкова. І. Із’юрова, В. Ширяєва, І. Торопова, М. Ігнатова, Н. Куратової, В. Попова, Є. Рочева та ін. Серед критиків і літературознавців — В. Литнін, О. Сидоров, Г. Федорова, П. Доронін, М. Ожегова, В. Пахорукова, В. Мартинов, B. Латишева, І. Ванєєва, А. Мікушев, А. Вежев, В. Дьомін, Д. Конюхов та ін. У 1938 створено Спілку письменників Комі АРСР. З 1926 виходить літ.-худож. і суспільно-політичний журн. «Войвив кодзув» («Північна зірка», комі-зирян. мовою). Комі й укр. л-ри мають давні і міцні зв’язки, інтерес до життя і культури комі народу виявляли Т. Шевченко, П. Єфименко, О. Єфименко, П. Чубинський, в рад. час — М. Рильський, М. Трублаїні, К. Герасименко, В. Денисенко, С. Лавров та ін. Укр. мовою видано героїч. комі епос «Кудим-Ош і його син Перабогатир», повість «Перші пісні» В. Муравйова (1978) — про І. Куратова, окр. твори В. Чистальова, Я. Рочева, В. Юхніна, І. Торопова, О. Лиюрова, Є. Рочева; поетичні збірки «Ранок над Ежвою» С. Попова (1981) і «Зоряниця» А. Размислова (1985), колект. збірки комі поетів «Пісні з-над Печори» (1975) і «Випробування» (1986). Серед перекладачів з К. л. — І. Гончаренко, М. Пригара, Б. Олійник, І. Драч, М. Вінграновський, В. Забаштанський, П. Перебийніс, В. Юхимович, П. Сліпчук, П. Скунць, Ю. Шкробинець, В. Густі, І. Петровцій, А. Бортняк, Б. Гур’єв, Л. Горлач, С. Лавров, В. Струтинський, І. Лещенко, С. Реп’ях, Г. Лозинська та ін. У театрах Києва, Житомира, Ужгорода, Луцька та ін. міст ішла комедія «Весілля з приданим» М. Дьяконова (укр. перекл. Ю. Мокрієва та І. Плахтіна, 1952). Дружбі двох юнаків — українця й комі — присвятив повість «Пустинний берег» В. Гжицький (1963). Про комі землю писали укр. літератори І. Багмут, C. Мушник, В. Петльований та О. Криштоф. Комі-зирянською мовою перекл. твори Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, Остапа Вишні, В. Сосюри, В. Собка, Ю. Збанацького, О. Гончара, М. Стельмаха, П. Воронька, Л. Забашти, Д. Павличка та ін. 1978 у Сиктивкарі вид. зб. «Закарпатські оповідання», до якої включено твори Ю. Мейгеша, І. Чендея, М. Томчанія, С. Панька. В. Вовчка, В. Ладижця, Ю. Керекеша, И. Жупана, І. Долгоша та ін. Серед перекладачів з укр. л-ри — І. Куратов, В. Савін, В. Чистальов, Г. Федоров, І. Вавилін, С. Попов, С. Раєвський, С. Морозов, Г. Юшков, Д. Конюхов. У комі періодиці опубл. статті про Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесю Українку, В. Сосюру та ін. укр. письменників. Про Україну писали В. Савін, В. Чистальов, С. Попов, І. Вавилін, Ф. Щербаков, І. Пистін, І. Торопов. У постановці М. Дьяконова у Комі драм. театрі (Сиктивкар) ішли опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, драма «Украдене щастя» І. Франка та п’єси О. Корнійчука і О. Коломійця.

Літ.: Ожегова М. Н. Устно-поэтическое творчество коми-пермяцкого народа. Кудымкар, 1961; Лавров С. Г. Сторінки дружби народів Комі та України. «Народна творчість та етнографія», 1963, № 1; Коми советские писатели. Сыктывкар, 1968; Торлопов Г. И. Писатели Коми АССР. Сыктывкар, 1970; Мартинов В. Братній потиск рук. «Вітчизна», 1973, № 9; Ванеева И. М. Великая Отечественная война и коми литература. Сыктывкар, 1975; История коми литературы, т. 1 — 3 Сыктывкар, 1979 — 81; Хоменко Б. Тарас Шевченко і комі література. В кн.: Збірник праць двадцять п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1983; Микушев А. На таежных просторах. М., 1986; Мартынов В. И. Становление коми литературы. М., 1988; Ванеева И. М. Писатели Коми АССР — детям. Биобиблиографический словарь. Сыктывкар, 1983.

Є. О. Ігушев, Б. В. Хоменко.


КОМІКС (англ. comics, мн. від comic — смішний, комічний) — 1) Серія малюнків з короткими текстами, за допомогою яких передається сюжет розважального характеру. З’явився в амер. газетах 90-х pp. 19 ст. Набув популярності й за межами США (в 30-х pp. 20 ст.), цьому сприяв успіх мультфільмів кінорежисера й художника У. Діснея. 2) 3 серед. 20 ст. К. як ілюстрована пригодницька книжка став одним з різновидів масової літератури за рубежем. Осн. теми К.: пригоди суперменів, злочини, фантастика, шпигунство, «зоряні війни» тощо. Часто К. втрачають комічну природу, уславлюючи примітивну, грубу силу, агресивність, жорстокість.


КОМІСІЯ ДЛЯ ВИДАННЯ ПАМ’ЯТОК НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА — осн. заклад у складі істор.-філологіч відділу УАН (з 1921 — ВУАН). Ств. 1919. Гол. завданням Комісії було дослідження історії укр. письменства, підготовка до друку академ. та загальнодоступних видань творів укр. класиків. Співробітники Комісії О. Дорошкевич, А. Лобода, В. Петров, М. Плевако, П. Рулін, П. Филипович та ін. готували академ. видання творів укр. письменників, зокрема Т. Шевченка (випущено 3 і 4 томи), П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, П. Куліша; видали два збірники статей і матеріалів «Шевченко та його доба»; проводили велику архівно-пошукову, дослідницьку, текстологічну, бібліогр. роботу. Результати роботи публікувалися у наук. виданнях ВУАН — «Збірник історично-філологічного відділу [ВУАН]», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», журн. «Україна»; в ін. періодичних виданнях; виголошувалися на засіданнях Комісії та Істор. літ. т-ва при ВУАН. Комісія брала участь в організації Шевченка Тараса інституту.

Л. І. Гольденберг.


КОМІССАРОВА Марія Іванівна [22.VII (4.VIII) 1900, с. Андрєєвське, тепер Сусанінського р-ну Костром. обл.] — рос. рад. поетеса, перекладачка. Закінчила 1927 Ленінгр. пед. ін-т. Була членом ради з укр. л-ри СП СРСР. Автор збірок «Первопуток» (1928), «Переправа» (1932), «Зустріч» (1936), «Моя стежинка продовжується» (1961), «Найдорожче» (1962), «Вірші про Ленінград» (1967), «Всім відстаням усупереч» (1979), поеми «Ліза Чайкіна» (1955) та ін. Перекладає твори українських (Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини. М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька, Д. Павличка та ін.) і білорус. поетів. Її переклади Шевченкових поезій («Лілея», «І виріс я на чужині», «У тієї Катерини» та ін.) вміщені в багатьох рос. виданнях творів укр. поета. Про свою роботу над цими перекладами розповіла в статтях «Вогні великої поезії» (1960), «Його безсмертя» і «Сонце української поезії» (обидві — 1961). Багато віршів присвятила укр. письменникам: Т Шевченкові («Велике слово Тараса», 1961; «Крізь плин часу карбують кроки» й «Тобі, Україно!», обидва — 1964), П. Тичині, М. Рильському, М. Бажану, Л. Первомайському. Брала активну участь у створенні Шевченка Т. Г. меморіальної майстерні-музею в Ленінграді. Одна з організаторів літ. вечорів і ювілейних вшанувань пам’яті Т. Шевченка в Ленінграді. В складі делегації ленінградських письменників приїздила на Україну для участі в заходах по 100-річчю від дня смерті й 150-річчю від дня народження українського поета. Виступала з привітанням на ювілейній десятій наук. шевченківській конференції 1961. За переклади творів Т. Шевченка, Лесі Українки та ін. укр. поетів удостоєна премії ім. М. Рильського (1982). Окремі твори К. переклали М. Рильський, П. Тичина, Д. Павличко, І. Драч, Л. Забашта, Т. Коломієць та ін.

Тв.: Дорога к друзьям. Л., 1968; Ожидание встречи. Л., 1973; Еще не вечер. М., 1981; Избранное. Л., 1984; Лиза Чайкина. Л., 1986; Укр. перекл. — Дарунок. К., 1978; Моєму краєві. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 6. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Тичина П. Г. Зібрання творів, т. 5, кн. 1. К., 1986.

Літ.: Сарана Ф. «Мені особливо близька й дорога...». «Літературна Україна», 1974, 2 серпня; Кащук Н. Голос вірного друга. В кн.: Коміссарова М. Дарунок. К., 1978; Филиппов Г. «Срываю дни с календаря...». «Звезда», 1984, № 8.

Ф. К. Сарана.


КОМІЧНЕ (від грец. κωμικός — смішний) — естетична категорія, що означає відображення в мист-ві явищ, які містять невідповідності чи алогічні суперечності та оцінку їх через висміювання. К. лежить в основі комедії. Походить від ігрового сміху, обрядових форм розваг, зокрема карнавальних ігрищ, ярмаркових гулянь тощо. Окремі види К. — гротеск, іронія, пародія, гумор, сатира, сарказм. За соціально-естетичним характером розрізняють т. з. високі зразки К. (напр., пародійні образи — Дон Кіхот у М. Сервантеса, Еней — у І. Котляревського) і жартівливі — каламбур, дружній шарж, дотеп, парадокс, нонсенс, алогізм тощо. Для К., яке відображає діалектичні суперечності дійсності, характерні перебільшення (гіпербола), применшення (літота), ірреальні співвідношення (гротеск), наближення віддалених понять (парадокс) та ін.

Л-ра з питань К. бере початок від «Поетики» Арістотеля. Складність обгрунтування К. зумовлена його універсальною природою, адже все можна розглядати під кутом зору «серйозного» і «комічного». Існує протиставлення К. трагічному (Арістотель, Ф. Шіллер, Ф. Шеллінг), піднесеному (Ж. Ріхтер), досконалому (М. Мендельсон), зворушливому (Ф. Новаліс) тощо. Для античності характерний широкий розвиток теорії й практики комедійних жанрів. У середньовіччі, коли вплив церкви в галузі культури був дуже значним, формальні ознаки К. переносилися переважно на епос, У період пізнього середньовіччя К. трактувалося надто розширено: Данте, напр., висунув тезу про залежність комедії від стилю і щасливої розв’язки, підтвердивши свої погляди створенням «Божественної комедії». Найістотніший внесок ренесансної теорії в К. — поняття «несподіваного» (Ж. Скалігер, В. Маггі), яке, на думку сучасних дослідників, становить основу поетики Ф. Рабле. Друге нововведення європ. Ренесансу — теорія поета й теоретика мист-ва Б. Гваріні про трагікомедію. Відставання теорії К. від практики подолало англ. Відродження (трактат Ф. Сідні, драматургія Б. Джонсона). К. в укр. л-рі має давню традицію. Особливо яскраво виявилось воно в бурлескно-травестійних творах 17 — 18 ст.

Усталений поділ літ. творів на «смішні» й «серйозні», який бере початок у теоріях нім. романтиків (вони ділили теорію жанрів вертикально: епос — лірикадрама і горизонтально: трагічне — комічне), призвів до надання К. суто крит. функції. Зх. теоретики К. переважно дотримуються судження франц. філософа А. Бергсона: «Ми буваємо смішними тільки тими сторонами нашої особистості, які випадають з-під контролю нашої свідомості»; або висувають інше трактування К..: механізування людського в людині. Рад. дослідники К. послідовні у твердженні про соціальні витоки К. (Ю. Борєв, І. Дзеверін, А. Зись, Ю. Манн, Б. Мінчин), солідарні з ними І. Пасі (Болгарія), Б. Дземидок (Польща) та ін.

Літ.: Дмитренко Т. В. Функції комічного в українській байці початку XIX ст. «Радянське літературознавство», 1987. № 12; Пропп В. Я. Природа комического у Гоголя. «Русская литература», 1988, № 1; Козловский А. О комедии и комическом. В защиту жанра. «Современная драматургия», 1988, № 4; Шаховський С. М. Уроки радянської класики. К., 1989.

П. І. Майдаченко.


«КОМКОСМОС» («Комуністичний космос») — наук.-мистецька група. Діяла в Києві. В липні 1921 опубл. декларацію (за підписом О. Слісаренка, Гео Шкурупія, М. Терещенка і художника О. Шимкова), де виклала свою програму. Виступаючи «під прапором космічного комунізму» та базуючись на ідеях пролеткультівства, група декларувала боротьбу проти традиц. форм мистецтва, надаючи йому лише педагогічного значення, а мірилом краси вважала соціальну доцільність. За активного участю М. Семенка «К.» на поч. 1921 увійшов до складу літ. організації «Аспанфут».

Літ.: Качанюк М. Матеріали до історії футуризму на Радянській Україні. «Літературний архів», 1930, кн. 1 — 6.

М. М. Сулима.


«КОММУНА ПИСАТЕЛЕЙ» — об’єднання рос. письменників у Києві. Утворена 1926 як «АРП» («Ассоциация русских писателей»), перейменована 1930 на «К. п.». Членами об’єднання були М. Ушаков, Б. Турганов, П. Ойфа, Я. Хелемський та ін. Мало невелике вид-во. При об’єднанні працювала літ. студія «Контакт», до якої входили літгуртківці і робкори (керівник — М. Ушаков). «Коммуна писателей» існувала до 1930.

Літ.: Ведміцький О. Літературний фронт (1919 — 1931). Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. «Літературний архів», 1931, кн. 4 — 5; Хеленский Я. А мир творился... В кн.: О Николае Ушакове. К., 1977.

М. М. Сулима.


«КОММУНИСТ» — газета, орган ЦК КП(б)У. Під такою назвою 1918 — 43 видавалася нинішня «Радянська Україна» (з 1926 — укр. мовою).


«КОММУНИСТ» — видавниче об’єднання Діяло 1925 — 29 у Москві й Харкові, 1930 — 41 — у Києві. Крім сусп.-політ. л-ри і періодики, випускало художні твори укр. і рос. мовами, зокрема оповідання — «Крижинка на сонці» і «Злодійка-мати» М. Ляшка (1925), «Дитя», «Єгорка Хвощ» і «Заповідник» Вс. Іванова (усі — 1925), «Повість наших днів» Петра Панча (1928), «Оповідання» М. Коцюбинського (1929) та ін.

В. А. Бурбела.


КОМПАНІЄЦЬ Лідія Олександрівна [27.II (12.III) 1914, с. Новогригорівка, тепер с. Григорівка Пологівського р-ну За поріз. обл.] — укр. рад. поетеса і кінодраматург. Закінчила 1933 бібліотечне відділення Ленінгр. технікуму культосв. роботи. Працювала в пресі. Пише переважно вірші для дітей: збірки «У всіх у нас діла» (1952), «Працьовита в нас сім’я» (1954), «Дівчинка з краплинку» (1969), «Вершник на гнідому коні» (1978), «Мій дім, мій рідний край» (1981), «Вільшанка» (1983) та ін. Автор лірич. збірок «Зустрічі й прощання» (1962), «Сонце в дорозі» (1965), «На теплій землі» (1981). За сценаріями К. на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка пост. фільми «Доля Марини» (1953), «Коли співають солов’ї» (1956), «Літа дівочі» (1961). К. належить також сценарій мультфільму «Чому втекло кошеня» (1964). Окремі вірші К. перекладено рос. і білорус. мовами.

Тв.: Хлопці сіють жито. К., 1984.

Літ.: Суражко А. Тепло землі рідної. «Радянська Україна», 1982, 27 січня: Шевченко М. Лідії Компанієць — 75. «Літературна Україна», 1989, 11 травня.

В. В. Громова.


КОМПАРАТИВІЗМ (від. лат. comparativus — порівняльний) — 1) В загальноприйнятому широкому розумінні — те саме, що й порівняльноісторичне (порівняльне) літературознавство (див. Порівняльно-історичний метод у літературознавстві). 2) У вужчому значенні — поч. етап у розвитку порівняльно-істор. літературознавства, коли в літ. аналізі переважало емпіричне зіставлення окремих літ. фактів поза нац.-істор. контекстом, світоглядом і стилем письменника. 3) У мовознавстві К. — порівняльно-істор. метод, що допомагає виявити спорідненість виникнення й еволюцію різних мов на певних істор. етапах.


КОМПОЗИЦІЯ (лат. compositio — складання, з’єднання) — організація худож. твору як співвіднесеність і взаємодія його компонентів. К. включає в себе не тільки архітектоніку, групування образів і оформлення сюжету, а й єдність усіх образних засобів твору. Велику роль у виборі К. відіграють особливості худож. мислення письменника, родові й жанрові ознаки твору. Напр., К. ліричного вірша досить довільна, нерідко — асоціативна, тоді як основою будови епічного твору є сюжет. Свої закономірності має К. драми, в основі якої — дія (див. Акт) і діалог.

К. — категорія рухома, тобто історично змінна. її закони мали канонічний характер лише в л-рі класицизму, який вимагав від твору єдності дії, часу та місця. Наступні етапи розвитку л-ри характеризуються розкутістю в пошуках організації худож. матеріалу. Представники бароккової поезії (див. Барокко) ускладнювали твір нагромадженням деталей художніх, перипетій, словесних характеристик. Письменники-сентименталісти полюбляли виражати почуття літ. героїв через їх листування. Романтики, будуючи К. твору, вдавалися до контрастів і протиставлень. К. у творах модерністів (див. Модернізм) відзначається калейдоскопічністю, що відповідає поглядові на світ як на хаотичне нагромадження предметів і явищ. Способи будови реалістичного твору різноманітні, але всі елементи його К. взаємозв’язані і взаємозумовлені. В центрі сюжетної К. літ. твору — гол. тематичний конфлікт, то визначає порядок розгортання подій і розстановку персонажів. До елементів сюжету і К. належать експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка, епілог (будь-яка з цих частин, або навіть і кілька, можуть бути відсутніми). К. включає до худож. системи твору також образ автора, оповідача, вставні новели, ліричні відступи, ретроспекції, ритм, що надає стрункості творові, забезпечує єдність його змісту і форми. Особливо велика роль К. у худож. організації роману. Існує багато худож.-образних засобів організації матеріалу, підпорядкованих законам К.: деталь художня, портрет, пейзаж, інтер’єр, паралелізм сюжетних ліній, контрапункт, парні образи, листування персонажів, перехресні характеристики, авторські описи тощо. До засобів композиційної організації худож. матеріалу належать також монтаж літературний і підтекст.

Проблеми К. худож. твору цікавили багатьох майстрів слова. Глибокі думки про будову літ. творів, зокрема поетичних, залишили Т. Шевченко та І. Франко. В рад. літературознавстві інтерес до питань К. був великим у 30-х pp. Пізніше К. досліджували у зв’язку з вивченням жанрів та літ. процесу певних істор. періодів. Як самостійна естетична категорія К. досліджена ще недостатньо.

Літ.: Жирмунский В. Композиция лирических стихотворений. Пг., 1921; Рыбникова М. А. По вопросам композиции. М., 1924; Русаков С. Т. Архитектоника и композиция литературно-художественных произведений. Томск, 1926; Русские писатели о литературном труде, т. 4. Л., 1956; Холодов Е. Г. Композиция драмы. М., 1957; Українські письменники про літературу та мову. К., 1961; Кожинов В Сюжет, фабула, композиция. В кн.: Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении, кн. 2. М., 1964; Денисова Т. Н. Роман і проблеми його композиції, К., 1968; Успенский Б. А. Поетика композиции. М., 1970; Лесик В. В. Композиція художнього твору. К., 1972.

Т. Н. Денисова.


«КОМУНІСТ УКРАЇНИ» — щомісячний теор. і політ. журнал ЦК Компартії України Засн. у листопаді 1924 під назвою «Більшовик» Перший номер вийшов у квітні 1925. У червні 1926 перейм. на «Більшовик України», з жовтня 1952 — теперішня назва. З квітня 1950 видається укр. та рос. мовами. Висвітлює актуальні питання марксистсько-ленінської теорії, проблеми вдосконалення соціалізму, втілення в життя курсу партії на оновлення соціальноекон. розвитку країни, здійснення радикальної екон. реформи, вдосконалення політ системи, питань парт. життя, процесів, що відбуваються у сфері міжнац. відносин, пропагує ідеї рад. патріотизму та соціалістич. інтернаціоналізму. Під рубрикою «Діалог з історією» публ. статті з історії України та Компартії України. Значна увага приділяється проблемам розвитку л-ри і мистецтва. З публіцистич. статтями в журналі виступали П. Тичина, Ю. Смолич, М. Бажан, П. Автомонов, Ю. Бедзик, П. Загребельний, В. Канівець, В. Кондратенко, Ю. Мушкетик, В. Коротич, О. Новицький, Б. Олійник, О. Опанасюк, П. Ребро та ін. укр. письменники; представники братніх л-р — Г. Абашидзе, В. Андріс, Т. Аскаров, П. Боцу, П. Куусберг, Є. Матузявічюс, С. Мауленов, М. Танк та ін. Літ. процес на Україні аналізувався у статтях літературознавців та критиків О. Білецького, І. Дзеверіна, М. Жулинського, О. Глушка, Ю. Лукїна, В. Новикова, В. Брюховецького та ін. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1975).

А. В. Мяловицький.


КОМ’ЯТ (Komját) Аладар (11.II 1891, м. Кошіце — 3.I 1937, Париж) — угор. поет і публіцист. Член Компартії Угорщини з 1918. Учасник революції 1919, після поразки Угор. Рад. Республіки емігрував. Жив в Італії, Німеччині, Швейцарії й Франції, співробітничав у комуністич. пресі. Кілька разів відвідав Рад. Союз. Учасник 2-ї Міжнародної конференції революційних письменників 1930 у Харкові. Збірки «Крик» (1917) і «Новий Інтернаціонал» (1919) пройняті революц. мотивами. Теми Жовтн. революції, міжнар. солідарності трудящих, боротьби комуністів відображено у віршах «Більшовики», «До російських братів», «Революція», «Марш Інтернаціональних бригад» та ін. В СРСР вийшла його зб. «Ми хочемо всього!» (1931). Остання зб. «Земля тремтить» (1937) відзначається реалістич. зрілістю. Окр. вірші К. переклали Ю. Шкробинець та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Ленін помер. В кн.: Шкробинець Ю. Угорська арфа. Ужгород, 1970; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология венгерской поэзии. М., 1952; ’[Вірші]. В кн.: Март 1919. М., 1971; [Вірші]. В кн.: Венгерская поэзия. XX век. М., 1982.

Літ.: Фаркаш Й. Про літературу періоду Угорської Радянської Республіки. «Радянське літературознавство», 1979, №. 10; Кирай И. Первый венгерский поэт-коммунист Аладар Комьят. В кн.: Великая Октябрьская социалистическая революция и венгерская литература. М., 1979.

К. О Шахова.


КОНАН ДОЙЛЬ Артур (1859 — 1930) — англ. письменник. Див. Дойль Артур Конан.


КОНВІСАР Володимир Тимофійович [псевд. — В Вінницький, В. Яворенко, В. Яворівський. В. Тимофієнко: 10 (23).VIII 1911, м. Кривий Ріг — 5.IX 1990, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1941. Закінчив 1932 Харків. ін-т зернових культур. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у пресі, зокрема 1947 — 52 був зяв. корпунктом газ. «Правда» в зх. областях України та в Чехо-Словаччині, 1952 — 63 — відп. секретарем газ. «Радянська Україна». Входив до літ. групи «Трактор». Писав також рос. мовою. Автор книжок оповідань і нарисів «Комсомольці — передовики соціалістичних ланів» (1935). «Між Збручем і Тисою» (1952), «Прага сьомого листопада» (1957), «Йшли полки червонії» (1959), повістей «На крутому повороті» (1975), «Димлять смереки», «Сапун-гора» (обидві — 1979), романів «Червоні башлики» (1960), «Канни» (1961), «Галичина» (1964), «Засіяне голе» (1965), «Зелена віхола» (1980) та ін. Ряд творів присвячено В. І. Леніну і його соратникам. Роман «Золота арка» (1982) — про життя і творчу діяльність Я. Гадана останніх десяти років. Повість «На крутому повороті» перекладено угор. мовою.

Тв.: Димлять смереки. К., 1989.

Літ.: Вартанов Г. Золота арка вічності. «Літературна Україна», 1983, 29 грудня.

В. Л. Микитась.


КОНГОЛЕЗЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра конголезького народу. Розвивається гол. чин. франц., рідше лінгала мовами. До 50-х pp. 20 ст. представлена багатим і самобутнім фольклором. Виникнення писемної К. л. пов’язане з піднесенням нац.-визв. руху. Основоположник К. л. — Ж. Малонга, автор мелодрам. повісті «Серце арійки», в якій порушено проблему расової нерівності, а також соціальної утопії «Легенда про М’Пфуму Ма Мазоно» (обндві — 1954), де підноситься ідея створення соціального устрою на засадах патріархальної громади. Інтенсивніше за інші жанри створювалася поезія. Антиколон. тема звучить у віршах М. Сінди (зб. «Перша пісня тих, хто рушає в дорогу», 1955).

Після здобуття 1960 незалежності провідне місце в поезії посідає громадян. лірика. Досягає розквіту творчість видатного франкомовн. поета Тропіч. Африки Чікаї У Тамсі, рання лірика якого позначена впливом франц. символізму (збірки «Погана кров», 1955; «Вогонь хащів», 1957). Пізніше в його поезії відчувається орієнтація на творчість гріотів — нар. співців і оповідачів афр. легенд. Тема страждань конголез. народу розкрита в циклі «Резюме. Безпристрасні слова для аналізу пристрасті» Чікаї У Тамсі (1962), написаному під впливом загибелі П. Лумумби. Глибиною почуттів відзначаються збірки «Конголезьке коріння», «Поеми моря» (обидві — 1968), «Зворотний бік сонця» (1970) Ж.-Б. Таті-Лутара, поета, новеліста, літературознавця, упорядника «Антології франкомовної конголезької літератури» (1976). Громадян. пафосом насичені вірші М. Ндебеки, зокрема поема «Дев’ятсот вісімдесят тисяч» (зб. «Нові сонця», 1969). В 60 — 70-х pp. успіхів досягли проза і особливо драматургія. В романі «Марний розгляд» Г. Менгі (1968) осуджуються патріарх. пережитки й забобони. Істор. темі присвячено роман «У пошуках свободи, або Життя з надією» Ж. П. Макути-Мбуку (1970). Образ афр. революціонера, керівника молодої д-ви, перед якою постали складні соціальні проблеми, змальовано в романі «З гвинтівкою в руці та віршами в кишені» Е. Донгали (1973). Один з провідних сучас. прозаїків А. Лопес у зб. «Оповідання про відсталість» (1971). романах «Новий романс» (1976) і «Без тамтаму» (1977) порушив питання розвитку афр. країн після здобуття незалежності, створив образи борців за соціальну справедливість. Антинар. сутність імперіалізму викривається в алегор. п’єсі «Звинувачення Європи» А. Летембе-Амбілі (1970). Посилюється увага до недавнього колон. минулого (п’єса «Чорна тарантела і білий диявол» С. Бемби, 1976). Гостро звучить тема викриття паразитизму й свавілля нових антинар. режимів у Африці в сатир. п’єсах «Президент» М. Ндебеки (1970) і «Славна доля маршала Ннікона Ннікю, якому нічого не світить» Чікаї У Тамсі (1979). У багатьох п’єсах піддано критиці архаїчні, несумісні з сучас. життям сусп. форми та відносини: «Вбивця крокодила» (1972), «Нетеча» (1975) та «Згубний світ і надто чесний пральник» (1979) С. Бемби, «Вчитель Оба», «П’явки», «Токолонга, або Соціалізм переможе» Ж. Ові-Оканзи (всі — 1975).

Укр. мовою вид. «Новий романс» А. Лопеса (К., 1985), кілька оповідань надр. у «Всесвіті» (1975, № 8), а також у зб. «За морями-океанами» (К., 1985). Вірш «Біля пам’ятника Т. Г. Шевченку» Б. Янгонто опубл. у газ. «Молода гвардія» (1967, 18 червня), переклади окр. віршів Ва М’Бангі Бамба-Дебера, М. Ндебеки, М. Сінди, Ж. Б. Таті-Лутара і Чікаї У Тамсі — у «Всесвіті» (1979, № 6), антології «Поезія Африки» (К., 1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Серед перекладачів — В. Коптілов, О. Масикевич, М. Москаленко, Ю. Покальчук, І. Семененко, Вс. Ткаченко.

Літ.: Потехина Г. И. Очерки современной литературы Западяой Африки. М., 1968; Современные литературы Африки. Северная и Западная Африка. М., 1973; Ляховская Н. Д. Поэзия Западной Африки. М., 1975; Ляховская Н. Д. Литература Конго. В кн.: Развитие литературы в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX века). М., 1980.

В. І. Ткаченко.


КОНДАК [від грец. κόνδας — кілок (сувій із текстом гімну спочатку намотували на кілок) ] — одна з жанрових форм християнської гімнографії. Виникнення його пов’язується з діяльністю візант. христ. поета Романа Солодкоспівця (помер бл. 560), К. якого були зразками для східнослов’ян. авторів. Об’єднує невеликі за обсягом твори, тема яких визначається змістом бібл. чи агіографічної (див. Житійна література) розповіді про героїв і події, що їм присвячена відповідна церк. відправа. Імена героїв вводяться до тексту в формі звертань. К. часто будується на метафор. порівнянні або алегор. переосмисленні літ. сюжету. Як піснеспів К. входить до акафісту, де має однакове закінчення-рефрен «аллилуя!», тематично пов’язується і чергується з ікосом. У східнослов’ян. л-рах К. інтенсивно розвивався впродовж 12 — 18 ст.

Ю. А. Ісіченко.


КОНДРА Ярослав Миколайович (4.IV 1910, с. Юр’ямпіль, тепер Борщівського р-ну Терноп. обл. — 15.XII 1944, Львів) — укр. рад. поет. Закінчив 1936 Львів. політех. ін-т. Брав участь у революц. русі на західноукр. землях. Належав до літ. орг-ції «Горно». Співробітничав 1931 — 32 у журн. «Вікна». Друкувався з 1929. Зб. «Юрба» (1931) засвідчила, що К. відкрито пов’язав свою творчість з боротьбою пролетаріату за соціалізм. Поет засуджував імперіалізм, фашизм, викривав ідеологію укр. бурж. націоналізму, закликав до боротьби за возз’єднання Зх. України з УРСР. Його творчість жанрово різноманітна: продовжуючи традиції І. Франка, К. створив цикл сонетів, звертався до медитації і пейзажного вірша, мініатюри на інтимну тему і поезії-заклику, вірша в прозі. Автор лірич. поем «Шевченко навесні», «Юрба» (обидві — 1930), ліро-епічної — «В сонячному полоні» (1932). К. тяжів до романтичного типу узагальнення, проте його образи міцно оперті на конкретні явища галицької дійсності 30-х pp. Твори, написані 1939 — 44, сповнені життєстверджуючого оптимізму («Ленін на Західній Україні», «Свободи путь», «Юність заводу»). Виступав з публіцист. статтями («Велике свято», 1940: «Наша відповідь вандалам», 1941), розвідками про творчість В. Бобинського, В. Сосюри, М. Терещенка. Разом з Я. Галаном написав ст. «Іван Франко» («Жовтень», 1956, № 9). Перекладав з болг. (X. Ботев, Г. Милев), польс. (В. Броневський, С. Станде) та нім. (Е. Гінкель) поезії.

Літ.: Гуменюк М. Ярослав Кондра і його творчість. В кн.: Кондра Я. Поезії. Львів, 1958; Лисенко В. Поезія боротьби. «Вітчизна», 1959, № 10; Трофимук С. Революційна поезія Західної України 1917 — 1939. Львів, 1970; Дубына М. Ярослав Кондра. «Радуга», 1989, № 8.

М. П. Ткачук.


КОНДРАТЕНКО Віктор Андрійович [27.I (9.II) 1911, Харків — 10.VIII 1987, Київ] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Навчався в Харків. ін-ті нар. освіти. 1939 як військ. кор. брав участь у визв. поході Черв. Армії на Зх. Україну, 1940 — в Бессарабію і Пн. Буковину. Учасник Великої Вітчизн. війни. Був (1974 — 84) гол. ред. журн. «Радуга». Автор поетич. збірок «Вірші» (1934), «Кров’ю серця» (1946), «Дороги наступу» (1953) і «Схід сонця» (1975), романів «Курська дуга» (1965), «Останній комендант» (1968), «Вторгнення» (1970), «Полечко-поле» (1971), «Через чорну трясовину» (1979), «Увага: „Блискавка“!» (1984), нарисів (книги «Від Збруча до Сяну», 1940; «Фронтові нариси», 1942). Осн. тема — звитяга рад. людей у роки Вітчизняної війни і в мирній праці.

Тв.: Мальчики «Грома». К., 1985; В отблеске гроз. К., 1986; [Вірші]. В кн.: Русские советские поэты Украины. К., 1987.

Літ.: Коробов Л. У колыбели книги. В кн.: Русские писатели Украины. К., 1970; Носкова А. Е. О документализме военной прозы Виктора Кондратенко. «Вопросы литературы народов СССР», 1976, в. 2; Носкова Г. Є. Вірність темі (Про воєнну прозу Віктора Кондратенка). «Радянське літературознавство». 1978, №7; Мусиенко А. Ратописец. «Радуга», 1984, № 11.

Н. М. Гаєвська.


КОНДРАТОВИЧ Киріак Андрійович (р. н. невід., м. Охтирка, тепер Сум. обл. — кін. 18 ст., Петербург) — укр. і рос. учений, поет, перекладач. Нар. в сім’ї сотника Слобідського полку. В 20-х pp. навчався в Київській академії. 1726 ще студентом брав участь у створенні слов’яно-лат. школи у Рязані, 1727 — 28 викладав там лат. мову, після чого завершував навчання у Києві та Москві. В 1730 — 33 служив при царському дворі, одночасно був перекладачем при Рос. АН. Потім учителював у засн. В. Татмщевим школі в Єкатеринбурзі (тепер Свердловськ), 1740 — 43 — у Тобольську. З 1743 служив у Петербурзі при Рос. АН колезьким асесором. Склав лексикон (словник), який був використаний для підготовки «Лексикона Российского» — першого рос. енциклопедичного словника, виданого Рос. АН 1786 — 94. Писав рос. мовою з українізмами. Залишив велику рукописну й друковану спадщину, чимало віршів, особливо епіграм (бл. 10 тис), частина з яких була надр. у трьох книгах під назвою: «Старик молодый, доброхотному й недоброхотному читателю» (1769).

Склав ботанічний словник «Диктіонеръ, или реченіаръ по алфавиту россійскихъ словъ о разныхъ, произращеніяхъ» (1780). Осн. переклади: «Публія Овидія Назона эллегіи, изъ первой книги печалей» (1759), кн. «Сочиненіе о варягахъ, автора Феофила Сигефра Беэра», «Марка Туллія Цицерона двЂнадцать отборныхъ рЂчей», «Перевод Гомеровыхъ Иліады и Одиссеи», двовірші Катона, «Енхирідіон» Епіклета (усі — не опубл.), «Польскій общій словарь и библейный, съ польскою, латинскою и россійскою новоисправленною библиями смЂчиванъ» (1775).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Аполлонова лютня. Київські поети XVII — XVIII ст. К., 1982.

Літ.: Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь, т. 1. Казань, 1914.

В. О. Шевчук.


КОНДРАТОВИЧ Людвік (1823 — 62) — польс. письменник. Див. Сирокомля Владислав.


«КОНДРАЦЬКОГО ЗБІРНИК» — рукописна пам’ятка кін. 17 ст., в якій зібрані народнопоетичні твори й пісні літ. походження. Серед них є укр. ліричні пісні («Рушилися жовніри з обозу», «Ой, недалеко од Маначина», «Не ходи, панойку до млина спати», «Ой, текуть річейки», «Та на сім боці на толоці»); дума про козака Голоту, дві гумор. думи-пародії («Про вівчаря» та «Про тещу»), а також сатира на короля Яна Собеського, пісня про смерть шляхтича Самійла Корецького в турецькому полоні (1622) — прототип пісні про Байду. Записи зроблено лат. літерами, усього в рукописі 109 сторінок. Виявив і дослідив «К. з.» М. Возняк, який у своїх працях опубл. тексти укр. пісень і дум з цього збірника. Він вважав, що записи зроблено Кондрацьким (ім’ям якого названо збірник, біогр. відомості не встановлені) перед 1693. Водночас заперечував, що Кондрацький — автор уміщених дум, стверджував, що думи були популярними ще задовго до 17 ст. Про це свідчать численні травестії у середовищі освічених людей. Рукопис «К. з.» зберіг. в б-ці Краків. ун-ту. Збірник досліджували також Ф. Колесса («Речитативні форми в українській народній поезії», 1927), польс. фольклористка Л. Щербицька («Сімнадцятого віку фрагмент думи про Дмитра Вишневецького», 1960).

Літ.: Возняк М. Із збірника Кондрацького кінця XVII в. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1927, т. 146; Возняк М. Дума про козака-нетягу в записі кінця XVII в. «Збірник Історично філологічного відділу ВУАН», 1928, т. 2; Колесса Ф. М. Музикознавчі праці. К., 1970.

П. К. Медведик.


КОНДРАШЕНКО Леонард Іванович (4.VIII 1930, ст. Кайсацька, тепер Волгогр обл.) — рос. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1959. Закінчив 1954 Чернів. ун-т. Живе на Україні. Автор віршів для дітей: книжки «Африка-Жирафрика» (1959, укр. перекл. Б. Чалого), «Наш Артек» (1959), «Хто вгадає», «Грибні капелюшки» (обидві — 1960), «Тарарам» (1963), «Берег сонячних усмішок» (1964). «Скільки вас?» (1966), «Про машини» (1968), «Сонце на долоні» (1969), «Срібний олень» (1980). Видав збірки лірики «Сердолік» (1970) і «Жменя землі» (1978); книжки нарисів «Артек» (1966) і «Гурзуф» (1972). За сценаріями К. на студії «Укртелефільм» знято стрічки про Крим: «Ай-Петрі. Погода на завтра», «Чарівний край, очей відрада», «Повість про Північнокримський канал». Перекладає поезії Лесі Українки, П. Тичини, М. Ткача, Г. Бойка та ін., а також з білорус., болг., сербохорв., польс. мов.

А. Р. Волков.


КОНЕСЬКИЙ (Конески) Блаже (19.XII 1921, с. Небрегово поблизу м. Прилеп, Пд. Македонія) — макед. письменник, філолог, критик, перекладач, чл.-кор. Серб., Словен., Югослов’янської академій наук і мистецтв, перший президент Макед. академії наук і мистецтв (1967 — 75), почес. член Чікаг. і Краків. ун-тів. Член СКЮ. Голова СП Македонії, СІЇ Югославії (1961 — 64). Навчався 1939 — 41 у Бєлгр. ун-ті, закінчив 1944 Софійський ун-т. Епічна поема «Міст» (1945) — про героїзм югосл. партизанів у роки нар.-визв. боротьби 1941 — 45. У зб. новел «Виноградники» (1955), поетич. збірках «Земля і любов» (1948), «Вишивальниця» (1955. доп. вид. 1961), «Старі і нові вірші» (1979), «Джерела» (1984), «Послання» (1987), «Церква» (1988) осмислює нац. історію та сучасність, подає яскраві зразки інтимної лірики. Автор досліджень: «Македонська література 19 ст.» (1950 — 52), «Граматика македонської літературної мови» (1952 — 54), «Історія македонської мови» (1961 — 66), «З історії мови слов’янської літератури в Македонії» (1975), «Мова македонської народної поезії» (1988) та ін. Упорядкував ряд антологій вітчизн. письменників, нар. поезії. Перекладає твори світової л-ри. За переклади з рос. поезії (М. Лермонтова, С. Єсеніна та ін.) К. присуджено премію СП СРСР (1968). Переклав «Заповіт» Т. Шевченка, драму «Платон Кречет» О. Корнійчука. Окр. твори К. переклали А. Лисенко, Р. Лубківський, З. Гончарук.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Македонська новела. К., 1972: [Вірші]. В кн.: Гончарук З. В. Злагода. К., 1981; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984: [Вірші]. В кн.: Ядран. К., 1986.

Є. М. Пащенка.


КОНЕЦЬКИЙ Віктор Вікторович (6.VI 1929, Ленінград) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1953. Закінчив 1952 Вище військ.-мор. уч-ще (Ленінград). Служив на Північному флоті; плавав на торговельних і вантажних суднах. Теми подвигу, обов’язку, морського побратимства є провідними у збірках К. «Каміння під водою» (1959), «Завтрашні турботи» (1961), «Повість про радиста Камушкіна» (1962), «Місяць удень» (1963), «Вогні на мерзлих скелях» (1964), «Над білим перехрестям» (1966). в оомані «Хто дивиться на хмари» (1967). З кін. 60-х pp. вимисел у творчості К. поступається місцем документові, сповіді, спогадам, роздумам. Повісті «Солона крига» (1969), «Серед міфів і рифів» (1972). «Морські сни» (1975) тг «Початок кінця комедії» (1978) становлять роман-мандрівку «За доброю надією». У повістях «Третій зайвий» (1982), «Крижані бризки» та «Ніхто шляху пройденого у нас не відбере» (обидві — 1987) доля оповідача мовби акумулює досвід епохи, складні процеси сучасності. Автор кількох кіносценаріїв. Окр. твори К. перекл. С. Ковгангок та А. Шевченко.

Тв.: Избранное, т. 1 — 2. Л., 1983; Путевые портреты с морским пейзажем. Л., 1984; Морские повести и рассказы. Л., 1987; Рассказы и повести разных лет. М., 1988; Укр. перекл. — Ще раз про війну. В кн.: Російське радянське оповідання, в. 2. К., 1975; Солона крига. К., 1982.

Літ.: Файнберт Р. И. Виктор Конецкий. Л., 1980: Зверев А. Поле надежды. «Новый мир». 1988. № 10; Зинин В. Какой он, Виктор Конецкий? «Литературный Киргизстан», 1989, № 2.

І. Д. Бажинов.


КОН’ЄКТУРА (лат. conjectura — здогад, припущення) — розшифрування нерозбірливо написаних, виправлення помилкових або зіпсованих частин слова, окремих слів чи рядків, а також відновлення пропущених, скорочених або закреслених автором елементів тексту, яке здійснюється під час наук. опрацювання, підготовки рукопису до друку. Автограф реконструюється відповідно до вимог текстології й палеографії з урахуванням закономірностей вживання автором тих чи ін. елементів тексту (особливостей орфографії, систематичності й однотипності у використанні слів, синтакс. форм, зворотів тощо), характерних мовностиліст. і структурно-типол. особливостей. Беруться до уваги й висновки заг. правил текстоутворення, що їх встановлює лінгвістика тексту, а також заг. істор. й мовні факти (істор. та етногр. особливості, літературні норми певної епохи тощо).

При публікації відновлені частини тексту беруться, як правило, у квадратні дужки. Напр.: «Отец албо матка [не може] викоренити в сына албо дщери своєй злый звичай до якого грЂху» (А. Радивиловський); «На публічнім зібранні в великій залі закл[аду] Оссолінських д[ня] 26 цвітня ті вчорашні ухвали приватні мали бути передискутовані і прийняті для предложения їх губернаторові» (І. Франко).

В. А. Чабаненко.


КОНИСЬКИЙ Георгій [світське ім’я — Григорій; 20.XI (1.XII) 1717, Ніжин, тепер Черніг. обл. — 13(24).II 1795, Могильов, тепер БРСР] — укр. письменник, педагог, церк. і громад.-культур. діяч. Представник раннього Просвітительства на Україні. З сім’ї ніжинського бургомистра. Закінчив 1743 Київську академію, 1744 прийняв чернецтво, з 1745 — професор, префект, з 1751 — ректор Київ. академії, де викладав поетику, філософію і богослов’я. 1755 висвячений у сан білорус. єпископа, з 1783 — архієпископ і член Синоду. 1757 відкрив у Могильові духовну семінарію. Активно боровся з катол. засиллям у Білорусії. В курсі філософії, прочитаному в Київ. академії, виступав проти томізму, протиставляв йому емпіризм і раціоналізм науки нового часу, ідеї гуманізму та просвітительства. Склав курс «Правила поетичного мистецтва» (1746), у якому використав поетику Феофана Прокоповича. 1747 на сцені академії пост. драму-мораліте К. «Воскресеніе мертвых обще убо всЂм будущее, но страждущым невинно в вЂцЂ сем блаженно, а обидящим гибелно...», у якій відображені соціальні антагонізми укр. життя 18 ст., сваволю козацької старшини, хабарництво і продажне судочинство. До драми додано п’ять інтермедій, дія яких перегукується із змістом драми. В них звучить жива нар. мова, укр. гумор. К. — автор численних промов, проповідей, слів і листів, у яких, попри морально-реліг. настанов, захишав нац. реліг. права укр. і білорус. народів, викривав сусп. вади. Поезія К. (написи на іконах, переклади псалмів, епітафії) реліг. за змістом, писана староукр., лат. і польс. мовами. Поетичність творів К. відзначав О. Пушкін. К. видав курс поетики Феофана Прокоповича «Про поетичне мистецтво. Три книги...» (Могильов, 1786, лат. мовою). Портрет, с. 551.

Тв.: Собрание сочинений Георгия Кониского, архиепископа белорусского. ч. 1 — 2. СПБ, 1835; Рєзанов В. Драма українська. Т. Старовинний театр український, в. 6. К., 1929; Українська література XVIII ст. К., 1983; Філософські твори, т. 1. К., 1990.

Літ.: Кашуба М. В. З історії боротьби проти унії XVII — XVIII ст. К., 1976; Кашуба М. В. Георгий Конисский. М., 1979.

О. В. Мишанич.


КОНИСЬКИЙ Олександр Якович [псевд. — Верниволя, Горовенко, Семен Жук, О. Кошовий, Кость Одовець, Олександр Переходовець, О. Яковенко, Перебендя та ін.; 6 (18).VIII 1836, х. Переходівка, тепер село Ніжинського р-ну Чернігівської обл. — 29.XI (12.XII) 1900, Київ] — укр. письменник, педагог, громад.культур. діяч. З дворян. родини. Член полтав. і київ. громад, один з організаторів недільних та вечірніх шкіл, громад. б-к, Т-ва по розповсюдженню письменності. 1863 за підозрою у приналежності до антиурядової політ. орг-ції К. заарештовано й вислано до Вологди, потім до Тотьми. 1866 повернувся на Україну. Жив у Єлизаветграді (тепер Кіровоград), Бобринці на Єлизаветградщині, Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), з 1872 — у Києві, мав адвокатську практику. Один з ініціаторів і організаторів співробітництва між східноукр. та західноукр. культур.-осв. організаціями. Брав активну участь у заснуванні журналів «Зоря» і «Правда», Наукового товариства Імені Шевченка у Львові. Літ. діяльність почав 1858. Виступав у періодичних виданнях з літ.-крит. статтями і театр. рецензіями, популярними нарисами з історії України і загальноєвропейського демокр. руху, на екон.-етнографічні теми. Худож. твори публікував у журналах і альманахах. Більшість віршів К. увійшла до зб. «Порвані струни» (1886). Поетич. творчість К. в основному не виходить за межі традиційних для укр. поезії 60 — 80-х pp. гуманіст. гасел та образів. Мотиви співчуття до знедолених («Каліка», «Ратай», «Утоплена») поєднуються із закликами до роботи на громадській ниві, культур.-громад. діячі називаються сівачами, орачами («Удосвіта», «Сиротина», «Старий», «Раз на віки», «Пророк»). Більш індивідуалізовані вірші поета на тему тюрми, заслання, каторги, в яких відбилися й автобіогр. моменти, почуття обурення соціальною несправедливістю ’(«Мої кучері опали», «Я не боюсь тюрми і ката», «Каторжний»). Його інтимна і пейзажна лірика («В ясну ніч у садок...», «Очі». «Тобі сусідоньки сказали», «Одна одинока березка стоїть», «До дівчини», «Зима») позначена намаганням відійти від фольклор. зразків, передати суперечливість душевного стану героя. Проза К. тематично охоплює життя різних прошарків й станів тогочас. суспільства (оповідання «Панська воля», 1862; «Протестант», 1876; «Хоча була б постаті дожала», 1898; «За плахту», 1900). Сильний соціально-крит. струмінь відчутний в оповіданнях «Пожежа» (1881), «Народна педагогія» (1886), «Спокуслива нива» (1900; 1-а ред. «Казанський ланок», 1889). «У „тісної баби“» (1889), «Баба Явдоха» (1897) та ін., в яких розкриваються сел. індивідуалізм, забобонність і темнота. «Артистично найцінніші оповідання Кониського з українського народного життя, короткі ескізи, писані з вервою й гумором, навіяні наївною, не раз, звичайно, неглибокою філософією» І. Франко ставив вище переважної більшості західноукраїнської прози 80 — 90-х рр. (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 499). Сатир. оповідання «Суддя Гарбуз» (1875) та «І ми люди» (1882) розвінчують псевдонародолюбство частини лібер. інтелігенції. Процес формування нац. буржуазії показано в повісті «Наввипередки» (1903). Окремі штрихи для характеристики типів тогочас. різночинців дають оповідання «Антін Калина» (1881) і «Доля одного письменника» (1887), повісті-хроніки «Семен Жук і його родичі» (1875, незакін.) та «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» (1885). Декотрі твори письменника позначені натуралістичною описовістю, ілюстративністю, певним схематизмом і раціоналістичною заданістю характерів, психологічним емпіризмом. Це особливо помітно в його психол. оповіданнях «Непримиренна» (1892), «Живий про живе дбає» (1893) та в тих оповіданнях і повістях, де на перше місце виступають пропагандистські ліберально-культурницькі мотиви, моралізаторство («Стельмахи», 1887; повість «Вісім день з життя Люлі», 1894; роман-хроніка «Грішники», 1895, та ін.). «Задачею нашого письменства (белетристики) я ставлю пропаганду, через що я не пильную художественною стороною» — писав К. в листі до І. Франка 1884. К. написав кн. «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (т. 1 — 2, 1898 — 1901) — одну з найповніших, науково вивірених дореволюц. біографій поета; її схвально оцінив І. Франко. Автор популярних книжок і підручників для недільних і вечірних шкіл («Українські прописі», 1862; «Арихметика, або Щотниця» 1863; «Перша граматика, або Читання», 1883), ряду статей — «Згадка про І. І. Срезневського», 1880; «Відчити з історії українсько-руського письменства XIX в.», 1881 — 82; «Микола Костомаров (Мої згадки про нього і його листи)», 1885; «Михайло Максимович», 1886; «Олександер Атаназієвич Чужбииський», 1887; «Осип Федьковяч», 1888; «Про Анатолія Свидницького», 1888; «До історії українсько-руського письменства (Дещо про Панаса Марковича)», «В Дахнівці (Черкаського пов. на Київщині). Етнографічні і економічні нариси з літніх заміток», 1894, та ін. Переклав щоденник (1893 — 95) та повісті «Варнак» (1893), «Художник» (1894), «Наймичка» (1895), «Безщасний» (1897) Т. Шевченка, частину поеми «Войнаровський» К. Рилєєва (1867), новели Е. Ожешко («Великий», 1895; «Ані на ступінь», 1898, та ін.), вірші А. Мюссе та ін. Уклав «Російсько-український словник» (вид. 1918).

Тв.: Порвані струни. Житомир, 1886; Твори, т. 1 — 4. Одеса — Ялта, 1899 — 1903; Оповідання про Тараса Шевченка. СПБ, 1901; Оповідання (Дід Євмен. — Млин. — Завертка). Х., 1930; [Вірші]. В кн.: Поети пошевченкової доби. К., 1961; Вибрані твори. К., 1986; Оповідання. — Повість. — Поетичні твори. К., 1990.

Літ.: Франко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. Львів, 1901; Авдикович О. Огляд літературної діяльності Олександра Кониського. Перемишль, 1908; Волинський П. Олександер Кониський та його повість. В кн.: Кониський О. Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу. К., 1928; Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. В кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 1. К., 1970; Смілянська В. Л. О. Кониський — біограф Т. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1970. № 12; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p. — З остатніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41; К., 1984; Сиваченко М. Є. Олександр Кониський і його проза. В кн.: Кониський О. Вибрані твори. К., 1985; Доманицкий В. Библиографический указатель сочинений А. Я. Конисского, написанных по-малорусски. «Киевская старина», 1901, кн. 1.

Л. О. Гаевська.


КОНІ Федір Олексійович [9 (21).III 1809, Москва — 25.I (6.II) 1879, Петербург] — рос. письменник, перекладач, журналіст, видавець, доктор філософії з 1845. Був редактором, а згодом і видавцем журналів «Пантеон русских и всех европейских театров» (1840 — 41), «Пантеон и репертуар русской сцены» (1848, 1850 — 51) та ін. Куплети й водевілі («У тихому болоті чорти водяться», 1834; «Дівчина-гусар», пост. 1836; «Принц з чубом, більмом і горбом», 1836; «Петербурзькі квартири», 1840, та ін.), до яких К. вперше ввів елементи сатири й соціальної критики, написані в дусі натуральної школи. Автор елегій, романсів, а також статей з історії театру. Йому належать переклади й переробки п’єс зарубіж. письменників. Ймовірно, з сатир. твору К. «Гімн на честь попечителя Московського університету Голохвастова» (1832, франц. мовою) М. Старицький запозичив ім’я персонажа, нарікши ним. гол. героя своєї п’єси «За двома зайцями».

Тв.: Театр, т. 1 — 4. СПБ — М., 1870 — 71: Водевили. М., 1937; [Вірші]. В кн.: Поэты 1840 — 1850-х годов. Л., 1972.

Літ.: Паушкин М. Ф. Кони — водевилист и театральний деятель (1809 — 1879). В кн.: Кони Ф. А. Водевили. М., 1937; Успенский В. В. Русский классический водевиль. В кн.: Русский водевиль. М. — Л. 1959; Чистова И. С. Водевиль 1830 — 1840-х годов. В кн.: История русской драматургии. XVII — первая половина XIX века. Л., 1982.

Л. З. Мороз.


КОНКАТЕНАЦІЯ (лат. concatenation — зчеплення) — 1) У мовознавстві смисловий розвиток слова, внаслідок якого в його семантичному ряді з’являються нові за змістом поняття: меч (сталевий) — меч (духовний); слово (лексичне), слово (промова) — слово (честі). Протилежне К. поняття — іррадіація. 2) У поетиці — те саме, що стик (зіткнення).

М. М. Сулима.


КОНОВАЛОВ Григорій Іванович [18.ГХ (1.Х) 1908, с. Боголюбовка, тепер Сорочинського р-ну Оренб. обл. — 17.IV 1987, Саратов] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1930. Закінчив 1935 Перм. педінститут. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок оповідань «Пошуки дивної квітки» (1959), «Беркутова гора» (1963), «Гнів сумирних» (1969), кн. нарисів «Під одним дахом» (1962), романів «Університет» (1941, опубл. 1947), «Степовий маяк» (1949), «Билинка у полі» (1969), «Межа» (1974), «Дяка» (1983), «Воля» (1987) та ін. Панорамним є роман «Джерела» (кн. 1 — 2, 1959 — 67), де зображено корінну волзьку родину, чиє життя тісно переплітається з істор. долею країни в дожовтневий і рад. час. Окремі твори К. переклали М. Рудинська, Д. Олександренко.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. Саратов, 1977 — 80; Благодарение, — Предел. Л., 1986; Приближение к тайне. Саратов, 1987; Укр. перекл. — Джерела, кн. 1 — 2. К., 1961 — 72; Лбов. В кн.: Російське радянське оповідання, в 2. К., 1975.

Літ.: Машовец Н. Русло реки народной. О творчестве Г. Коновалова. М., 1978; Русские советские писатели. Прозаики. Биобиблиографический указатель, т. 2. Л., 1964.

В. О. Дорошенко.


КОНОНЕНКО Данило Андрійович (1.I 1942, с. Ребедайлівка, тепер Кам’янського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1964. Закінчив 1970 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Працював у пресі, вид-ві «Таврія». Автор збірок «Джерело» (1972), «На весняному березі» (1979), «Квітучих соняхів оркестр» (1982), «З любові й добра» (1989). У версифікаційному плані вірші К. відповідають традиц. зразкам. Упорядник (і автор передмови) антології «Люблю тебе, мій Крим» (1988). Переклав ряд творів рос. (В. Солоухіна, О. Ткаченка), білорус. (С. Граховського), казах. (М. Шаханова), адиг. (X. Андрухаєва) поетів. Окр. вірші К. перекладено рос., білорус., чувас., англ. мовами.

Літ.: Острик М. Простір шукань. «Літературна Україна», 1972, 18 липня; Степанов Ф. Животрепетність. «Дніпро», 1972, № 8; Федоровська Л. Душі неприспані тривоги. «Жовтень», 1980, № 7; Чернов А. Солнечный марш. «Радуга», 1982, № 10.

Т. Ю. Салига.


КОНОНЕНКО Мусій Степанович [псевдоніми — М. Школиченко, Вівтірок, Ш-ко Мусій та інші; 22.VIII (3.IX) 1864, с. Турівка, тепер Згурівського р-ну Київ. обл. — 10.VI 1922, с. Нові Санжари, тепер смт Полтав. обл.] — укр. письменник і громад. діяч. З бідної сел. сім’ї. Рано осиротів, жив випадковими заробітками. Навчався самотужки, 1884 відвідував пед. курси в м. Новозибкові (тепер Брянської обл.). У 1885 — 90 відбував солдатчину. З 1891 служив в управлінні пд.-зх. залізниць (Київ). З 1913 працював у Лубнах, 1916 — 21 — у Полтаві; був членом правління Полтав. союзу кредитних та ощаднопозичкових т-в (Союзбанк), керуючим відділенням, потім — головою Союзбанку. Помер від сухот. Літ. діяльність почав 1883 (поема «Нещасне кохання»). Друкувався у львів. журн. «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вістник», газ. «Буковина», альм. «Українська муза» та ін. Автор збірок віршів, поем, балад, віршованих казок «Ліра» (1885), «Струна» (1908), чотирьох збірок під назвою «Хвилі» (1917 — 18). Вірші «За нелюбом» і «Вечір» («Сховалось сонце за горою») стали нар. піснями. З прозових творів К. відомі казка «Рятуй», оповідання «Злодій», «Вихрестка», «Оповідання про Т. Шевченка (З народних уст)» (усі — 1892), нарис «На Шевченковій могилі» (1894). У повістях «Між народ» (1894), «На селі» (1898) та «Буденне життя» (1902) показав просвітницьку діяльність інтелігенції на селі. У творчості К. відбилися пристрасна громадянськість письменника, його демокр. устремління, співчуття до знедолених, гостре відчуття нац. гідності. Опубл. кн. «Кооперативи Лубенського повіту (Історико-статистичне й економічне обстеження кооперативних об’єднань і товариств)» (1914), що містить цінний матеріал з життя і побуту селян Полтавщини; публіцист. статті «До селян», «Про монархію та демократичну республіку» (обидві — 1917) та ін. Переклав вірш Е. Желіговського «До брата Тараса Шевченка» — «Поете-пророче і сину народний...» (1910).

Тв.: На селі. К., 1898; Буденне життя. К., 1902; [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 2. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 19.84.

Літ.: Огоновський О. Історія літератури руської. «Зоря», 1893, № 11; Непорожній О. Співець знедоленого краю. «Зоря комунізму» [м. Яготин Київ. обл.], 1964. 5 вересня; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 1.

Н. Л. Калениченко, П. П. Ротач.


КОНОНЕНКО Павло Трохимович [29.VI (12.VII) 1900, с. Івано-Михайлївка, тепер Новомосковськом р-ну Дніпроп. обл. — 13.III 1971, Дніпропетровськ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1932. Закінчив 1938 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Учасник громадян. та Великої Вітчизн. воєн. Друкувався з 1927. Перша книжка — зб. віршів «Ми йдемо вперед» (1931). Автор поетич збірок «В один голос», «Наступ» (обидві — 1932), «Незабутнє», «Заради щастя» (обидві — 1961), «Осінні акварелі» (1965). Романи-хрсніки «Гостра могила» (1963), «Гомін у хащі» (1968) — про боротьбу за владу Рад на Україні, за революц. оновлення світу. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1955.

Літ.: Крижанівський С. Книги моїх друзів. «Робітнича газета», 1965. 22 вересня; Миколаєнко М. На магістралі життя. В кн.: Кононенко П. Осінні акварелі. Дніпропетровськ, 1965.

В. В. Громова.


КОНОНЕНКО Петро Петрович (31.V 1931, с. Марківці, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1987, професор з 1989. Член КПРС з 1958. Закінчив 1954 Київ. ун-т. Був на комс. роботі. З 1958 — викладач, з 1987 — декан філол. ф-ту, з 1988 — зав. кафедрою історії укр. л-ри Київ. ун-ту. Досліджує мєтодол. проблеми історії укр. л-ри, питання міжнац. літ. контактів, специфіки й закономірностей розвитку укр. л-ри та л-р народів СРСР і світу. Автор книжок «Образ, що кличе за собою» (1962), «Суспільство, людина, герой літератури» (1968), «Два світи — дві естетики» (1973). «Співець революції Михайло Стельмах» (1975), «Джерела розквіту» (1977), «На шляху взаємозбагачення» (1978), «Новаторство і традиції української радянської прози» (1980), «В пошуках суті» (1981), «Торжество братерства» (1982), «Село в українській літературі» (1984), «Особисто причетний (О. Гончар)» (1988), ряду брошур, статей у пресі з актуальних проблем літ. процесу. Один з авторів підручника для вузів «Українська радянська література» (1979). Удостоєний 1984 Респ. премії в галузі літ.-худож. критики (з 1986 — ім. О. І. Білецького). Окр. праці К. перекладено рос., груз., нім., англ. мовами.

Літ.: Федченко П., Шаблиовский Е. Пути исканий и свершений. «Радуга», 1980, № 11; Марко В. Тривожна радість пошуків. «Дніпро», 1982, № 9; Федченко П. На живом, актуальном материале. «Правда Украины», 1986, 12 марта.

Л. М. Скирда.


КОНОПНІЦЬКА (Konopnicka) Марія (23.V 1842, м. Сувалки — 8.Х 1910, Львів) — польс. письменниця. Навчалася 1855 — 56 у приват. пансіоні у Варшаві. Автор поетич. циклів «В горах» (1876 — 78) і «Образки» (1879 — 80), збірок віршів «Поезії» (т. 1 — 4, 1881 — 96). «Лінії та звуки» (1897), «Італія» (1901), збірок малої прози «Чотири новели» (1888), «Мої знайомі» (1890), «На дорозі» (1893), «Новели» (1897) і «На Нормандському березі» (1904), кн. нарисів «Люди й речі» (1898). В поемі «Пан Бальцер у Бразилії» (1892 — 1906, повне вид. — 1910) відобразила поневіряння польс. та укр. селян-емігрантів, зростання їх соціальної свідомості. У творчості К. домінують патріотичні, інтернац. і антиклерикальні мотиви, протест проти соціальної несправедливості, інтимна й філос. лірика. Багато її віршів покладено на музику і стали нар. піснями. Писала для дітей, відома як перекладачка і автор літ.-крит. та істор.-літ. праць. Творчість К. високо оцінювали І. Франко і Леся Українка. Окр. її твори переклали П. Грабовський, В. Щурат, П. Крат, П. Єфремов, М. Рильський, С. Масляк, М. Рудницький, Д. Павличко, В. Струтинський, М. Пригара, Р. Лубківський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані твори. Львів. 1954; [Вірші]. В кн.: Щурат В. Поезії. Львів, 1962; Про гномів-краснолюдків та сирітку Марисю. К., 1972: Пан Бальцер у Бразілії. — Новели. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 8. К., 1985: Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 4. М., 1959; [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века. М., 1977; О гномах и сиротке Марысе. В кн.: Конопницкая М. О гномах и сиротке Марысе. — Пройслер О. Крабат. — Крюс Д. Мой прадедушка, герой и я. М., 1988.

Літ.: Пиотровская А. Г. Творческий путь Марии Конопницкой. М., 1962; Українка Леся. Заметки о новейшей польской литературе. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Франко І. Марія Конопніцька. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Вєдіна В. П. Марія Конопніцька. К., 1987; Курант И. Л. Мария Конопницкая. Биобиблиографический указатель. М., 1962.

Р. Ф. Кирчів.


КОНОЩЕНКО (справж. прізв. — Грабенко) Андрій Михайлович [13 (25).X 1857, с. Обознівка, тепер Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл. — 30.VI 1932, Київ] — укр. рад. фольклорист. Навчався 1875 — 79 в Петерб. гірнич. ін-ті. Склав екзамен на нар. учителя, 1880 — 82 вчителював у рідному селі. Входив до нелегального українофіл, гуртка, який заснував у Єлизаветграді лікар П. Михалевич. Пізніше жив у Херсоні, працював у земській управі, звільнений зі служби як політично неблагонадійний. Був знайомий з М. Лисенком, за його порадою почав записувати укр. нар. пісні. З 1927 — член Етногр. комісії АН УРСР. Зібрав на Херсонщині, Київщині, Полтавщині, Поділлі бл. 1000 пісень, з них опубл. 300 — у своїх збірниках «Українські пісні» (1900) та «Українські пісні з нотами» (1907 — 09).

Літ.: Чернявський М. Конощенко Андрій (Андрій Михайлович Грабенко). «Музика», 1925, № 3; Письменники Кіровоградщини. «Кіровоградська правда», 1967, 19 жовтня; Чабаненко В. «...Добрі люди скористуються...». «Друг читача», 1969. 26 серпня.

В. А. Чабаненко.


КОНРАД (Conrad) Джозеф (справж. — Юзеф Теодор Конрад Коженьовський; 3.XII 1857, Бердичів, тепер Житом. обл. — 3.VIII 1924, м. Бішопсборн, побл. Кентербері) — англ. письменник, критик. Син А. Коженьовського. У 1868 — 69, 1872 — 74. 1890, 1893 жив на Україні (Чернігів, Львів). Навчався в Кракові та Львові (1868 — 69, 1872 — 74). З 1874 був юнгою на франц. торг. судні, 1878 — 94 — служив у англ. флоті. 1886 прийняв брит. підданство. Перший роман «Олмейрова примха» (1895) має антиколоніалістське і антирасистське спрямування. К. — неоромантик, блискучий письменник-мариніст. Більшість його творів мають новелістичну архітектоніку, поетично розповідний стиль. Про романтику моря, чоловічу гідність і товариськість, почуття громадян. обов’язку йдеться у романах «Негр з „Нарциса“» (1897), «Лорд Джім» (1900), повістях «Тайфун» (1903) та «Корсар» (1923). Невіра К. в позитивні результати соціальної революції відбилася в антибурж. романі «Костромо» (1904). Він піддав критиці загарбницькі війни (романи «Перемога», 1915; «Визволення», 1920), рішуче засудив гнобительську політику рос. царизму (повість «Таємний агент», 1907; роман «Очима Заходу», 1911). Написав ряд статей про творчість А. Доде, Гі де Мопассана, А. Франса, Дж. Голсуорсі, І. Тургенєва. В Англії діє Конрадівське т-во, в США перманентно виходить спеціальний журнал «Конрадіана». В оповіданнях «Емі Фостер» (1903) і «Князь Роман» (1925), повісті «Дві сестри» (1896, незакін., вид. 1928), кн. «Зі спогадів» (1912) змальовано природу України, зображено побут українців, місця, пов’язані з юнацькими роками письменника (Чернігів, Житомирщина, Гуцульщина, Бердичів, Київ). Окр. твори переклали С. Вільховий, М. Калинович, В. Петровський, Г. Касьяненко, М. Рошківський, М. Лисиченко, Е. Хоменко, О. Мокровольський, Л. Гончар та ін. Творчість К. досліджували А. Ніковський, М. Калинович, Г. Майфет, С. Родзевич та ін. Портрет с. 555.

Тв.: Укр. перекл. — Олмейрова примха. Х., 1929; Твори, т. 1 — 2. Х., 1929; Тайфун. Х. — К., 1930; Вибране. К., 1959; Фрейя з Семи Островів. К., 1960; Аванпост прогресу. В кн.: Книга пригод. К., 1983; Лорд Джім. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1959; В зеркале морей. Одесса, 1979.

Літ.: Калинович М. Джозеф Конрад. Б кн.: Конрад Дж. Аванпост прогресу. К., 1926; Майфет Г. Критик цивілізації. «Життя й революція», 1928. № 7; Калинович М. Передмова. В кн.: Конрад Дж. Кінець неволі. К., 1928; Цибульська В. Степи, як море, і море, як степи. Джозеф Конрад на Україні. «Прапор», 1974, № 8; Урнов Д. М. Джозеф Конрад. М., 1977.

І. М. Лоианський.


КОНРАД Микола Йосипович [1 (13).III 1891, Рига — 30.IX 1970, Москва] — рос. рад. сходознавець, академік АН СРСР з 1958. Засновник рад. школи японознавців. Закінчив 1912 Петерб. ун-т. Працював 1913 — 14 у Київ. комерц. ін-ті, 1922 — 38 — у Ленінгр. ун-ті і сх. ін-ті, з 1931 одночасно співробітник Ін-ту сходознавства АН СРСР. Був одним з гол. ред. багатотомної «Истории всемирной литературы» та гол. ред. серії «Литературные памятники» АН СРСР. Автор праць з літературознавства, мовознавства, історії, філософії, мистецтвознавства Японії та Китаю («Японська література в образах і нарисах», 1927; «Японський театр», 1929; «Японський феодальний епос», 1935; «Синтаксис японської національної літературної мови», 1937; «Про китайську мову», 1952; «Короткий нарис історії китайської літератури», 1959; «Про літературну мову в Китаї й Японії», 1960; «Три танських поети», 1960; «Театр Кабукі», 1961). Велику увагу приділяв проблемі культур. обміну й типології культур («До питання про літературні зв’язки», 1957; «Проблема сучасного порівняльного літературознавства», 1959). К. обстоював єдність всесвітньо-істор. процесу, виступав проти європоцентризму й азіацентризму, обгрунтував концепцію культур. взаємозв’язків Заходу й Сходу (зб. статей «Захід і Схід», 1966). Ряд статей присвятив рос.-япон. літ. зв’язкам («Чехов у Японії», 1944; «Бєлінський і японська література», 1948; «Толстой в Японії», 1964). Йому належить ряд перекладів з японської («Сунь-Цзи. Трактат про воєнне мистецтво», 1950; лірич. повісті 10 ст. «Ісе-Моногатарі». 1921, та ін.). Лауреат Держ. премії СРСР (1972). Нагороджений япон. орденом «Вранішнього сонця».

Тв.: Запад и Восток М., 1972; Избранные труды, т. 1 — 3. М., 1974 — 78.

Літ.: Файнберг Э. Я. Академик Н. И. Конрад — историк Японии. В кн.: Китай. — Япония. М., 1961: Историко-филологические исследования. Сборник статей к семидесятипятилетию академика Н. И. Конрада. М., 1967: Выдающийся ученый Н. И. Конрад. В кн.: Историко-филологические исследования. Словник статей памяти академика Н. И. Конрада. М., 1974.

Й. Ф. Андерш.


КОНСІАНС (Conscience) Гендрік (3.Х 1812, Антверпен — 10.ІХ 1883, Брюссель) — бельг., письменник. Учасник руху за нац. незалежність Бельгії. Писав нідерл. мовою. Істор. роман К. «Лев Фландрії» (1838), в якому відображено боротьбу фламандців проти франц. феодалів на поч. 14 ст., дав поштовх л-рі нац. флам. відродження. На матеріалах істор. хронік побудовано романи «В рік чудес» (1837), «Якоб ван Артевельде» (1849), «Селянська війна» (1853) та ін. К. — зачинатель бельг. реалістич. прози, жанру побутового роману («Сіска ван Роземель», 1844). У романах з сел. життя ідеалізував минуле, патріарх. відносини («Баас Ганзендонк», «Сліпа Роза», обидва — 1850; «Ріккі-Тіккі-Так», 1854; «Хлопці з Фландрії», 1870). Про К. як новеліста згадував М. Драгоманов, долучаючи його до «значного числа діячів», які сприяли активному розвитку флам. л-ри у Франції і Бельгії. За словами бельг. фольклориста Г. Бішофа, К. показав народу славну минувшину, «одушевив його для національних героїв» (Бішоф Г. Флямандський рух у Бельгії від 1830 року. «Літературно-науковий вістник», 1899, № 9).

Літ.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 1. К., 1970.

Я. І. Кравець.


КОНСОНАНС (франц. consonance — співзвучність) — у віршуванні один з видів неповної рими; див. Дисонанс.


КОНСТАНТА [від лат. constans (constantis) — постійний] у віршознавстві — постійний наголос в кінці віршового відрізка. У силабо-тонічному вірші — в останньому слові рядка, в силабічному — і перед цезурою, що сприяє вирівнюванню кількості складів і усталенню жіночої рими, В структурі класичних двоскладових розмірів силабо-тонічного вірша можливі пропуски наголосів (див. Пірихій) на будь-яких сильних місцях, крім К., напр., у 4-стопному ямбі у Д. Павличка («Моя любове, ти як бог...»):

Моя любове, ти як бóг, —

Я вже не вірю, що ти є.

У безлічі земних тривóг

Згубилося ім’я твоє.

Літ.: Холщевников В. Е. Основы стиховедения. Русское стихосложение. Л., 1972; Сидоренко Г. К. Українське віршування. [Від найдавніших часів до Шевченка]. К., 1972.

Н. В Костенко.


КОНСТРУКТИВІЗМ (від лат. constructio — побудова) у літературі — авангардистський стильовий напрям у рос. та укр. л-рах 10 — 30-х pp. 20 ст. Виникнення його пов’язане з К. у вітчизн. та зарубіж. мист-ві й архітектурі, з розвитком індустріальної культури. Прагнучи до зближення худож. творчості з виробництвом, конструктивісти заперечували образність миства, ігнорували його пізнавально-виховну суть. К. спрощував людину, ставив машини і продукти на ціннісно вище місце. Нехтуючи індивід. та нац. особливостями людини, К. намагався розкрити її соціальні якості через «біографію речі». Не випадково прогрес. ідеї й позитивні результати К. виявилися насамперед в архітектурі та ін. видах технізованого мист-ва (дизайн, плакат, книжкова графіка, реклама).

Конструктивістські тенденції в л-рі зародилися всередині кубізму та футуризму. Перші спроби обгрунтувати платформу К. в СРСР припадають на березень 1923. З 1924 по 1930 існувало об’єднання «Літературний центр конструктивістів» (ЛЦК), куди входили поети, прозаїки, критики, які вважали, що внесок у будівництво соціалізму л-ра може зробити через пропаганду техніцизму. На Україні тенденції К. виявилися в творчості М. Семенка та Гео Шкурупія. У 1926 — 30 існувала літ.-мист. група конструктивістів «Авангард» ча чолі з В. Поліщуком. Упродовж 20 — поч. 30-х pp. ідеї та стильові особливості К. позначилися на теор. деклараціях футуристичних видань — журнал «Нова генерація», альм. «Авангард» (1930, № а, в). Укр. К. пройшов кілька етапів — від захоплення технікою, стандартизацією та раціоналізацією життя до заперечення мист-ва як самостійної духовної діяльності, до теорії розчинення мист-ва у виробництві та побуті. К. справив певний вплив на творчу практику «Молодняка», «Вапліте» і ВУСППу, на розвиток т. з. експериментальної прози (романи «Двері в день» Гео Шкурупія, «Інтелігент» Л. Скрипника, «Крила» В. Кузьмича, «По той бік серця» Ю. Смолича), функціональної поезії — маршів, пісень, агіток, репортажів, гасел, що друкувалися в журналах «Всесвіт», «Молодняк», «Декада», «Глобус», альм. «Штурм доби». Худож. концепції К. певною мірою сприяли появі вульгарно-соціол. тенденцій у л-рі та критиці.

Літ.: Советское искусство за 15 лет. Материалы и документа. М. — Л., 1933; Історія української літератури, т. 6. К., 1970; Борев Ю. Б. Художественные направлення в искусстве XX века. К., 1986.

В. О. Дорошенко.


КОНТАМІНАЦІЯ (від лат. contaminatio — зіткнення, об’єднання, змішування) — 1) У літературознавстві — перенесення окремих подій, образів, мотивів і сцен з одного твору в інший. Напр., в уривках: «Реве Дніпро, й лани широкополі // Медами пахнуть, колосом шумлять» (А. Малишко) й «Як упав же він на білий, // На останній сніг весни» (Б. Олійник) елементи творів Т. Шевченка й П. Тичини контаміновані з віршов. рядками А. Малишка та Б. Олійника як органічні, композиційно й змістовно виправдані деталі. 2) У текстології — об’єднання різних списків чи різних редакцій одного твору з метою створення нового, гіпотетичного тексту. Застосовується при підготовці до видання пам’яток давнього письменства, зокрема літописів (напр., робота О. Шахматова над відновленням первісної редакції «Повісті временних літ», або Л. Махновця над відновленням «Київського літопису»). 3) У фольклористиці — злиття в одному творі двох (або й більше) самостійних уснопоетич. творів. Найчастіше трапляється в піснях і казках (напр., контаміновані тексти укр. нар. пісень про Романа та Андрієчка — див. Франко І. Зібр тв., т. 42. К., 1984, с. 98). 4) У мовознавстві — об’єднання, схрещування двох мовних одиниць (лексем, фразеологізмів) на основі їхньої структурної, функціональної або асоціативної близькості, внаслідок чого виникають нові слова або вирази (напр., «цурпалка» — від «цурка» й «палка»). В худож. л-рі К. застосовують як експресивно-стиліст. прийом, ориг. спосіб творення авторських неологізмів, напр.: «Майстер-ламайстер, // Трощун-розбивайстер // Крутиться, трудиться // Майстер-ламайстер» (П. Воронько).

В. А. Чабаненко.


КОНТЕКСТ (лат. contextus — з’єднання, зв’язок, зчеплення) — відносно завершена (змістом і формою) частина тексту, в межах якої оптимально виявляються сенс, значення окремого слова, фрази, образного вислову. Відомо, напр., що поза К. (його стилістичними та смисловими зв’язками) цитата може втратити первісне значення, набути іншого, не властивого їй змісту. В худож. л-рі К. визначає конкретний зміст, стиліст. забарвлення, міру виразності не лише окр. слів, фраз, а й худож. засобів (тропів, фігур стилістичних). Поза К. не можна вловити, скажімо, іронію, оскільки в К. є внутр., прихована смислова структура («семантизуючий» К.), К. — величина непостійна: в одних випадках — це строфа, в інших — вірш, цикл, збірка, вся творчість письменника. К. важливий також у дослідженні літературного процесу загалом.

І. Франко впритул наблизився до сучас. поняття К., оперував ним. Науково плідним є дослідження укр. л-ри в європейському і світо вому К. Конкретно-історична дійсність, відображена у творі, сприймається як його максимальний (віддалений) К. і реалізує зв’язок дійсності автора і дійсності читача, внаслідок чого забезпечується істор. безперервність людського досвіду взагалі і досвіду худож. зокрема. В новітніх теор. дослідженнях наголошується на понятті «вертикальний контекст», що означає історико-філол. К. певного твору або його частини і передбачає адекватне сприйняття й естетичну оцінку тексту.

Літ.: Эткинд Е. Г. Разговор о стихах. М., 1970; Гинзбург Л. О лирике. Л., 1974; Тынянов Ю. Н Поэтика. История литературы. Кино. М., 1977; Паремиологический сборник. Пословица. Загадка (Структура, смысл, текст). М., 1978; Медведєва Л. М. Мовленнєвий акт і контекст. «Мовознавство», 1988, № 2; Маткова Л. А. Аллюзивность как категория вертикального контекста. «Вестник Московского университета. Серія 9. Филология», 1989, № 2.

Е. С. Соловей.


«КОНТЕКСТ» — щорічний збірник літ.-теор. праць. Видається з 1972 Ін-том світової л-ри ім. М. Горького АН СРСР як орган спеціалізованого наук. центру — відділу комплексних теор. досліджень. Має рубрики «Статті і дослідження», «Публікації». Вміщуються праці з актуальних питань естетики і літературознавства, методології літ. критики та історії л-ри, специфіки худож. творчості і поетики сучасної літератури, творчої індивідуальності письменника, матеріали з неопубл. спадщини відомих учених, критиків (П. Флоренський, М. Федоров, Б. Ейхенбаум та ін.) тощо. Серед авторів «К.» — українські радянські літературознавці Д. Затонський, О. Прєсняков, О. Чичерін та ін.

Е. С. Соловей.


КОНТРАФАКЦІЯ (від лат. contra — проти і faсіо — роблю). 1) Порушення авторського права, що полягає у самовільному розповсюдженні твору під іменем автора, але без його згоди. 2) У книгознавстві — законспіроване видання, книга з навмисне неправильними вихідними даними. К. відома на Україні з 17 ст. Після 1720 Києво-Печерська і Чернігівська друкарні, щоб обійти заборону друкувати тексти з укр. мовними особливостями, нерідко, перевидаючи власні книжки, вказували на них попередні дати їхнього виходу в світ (до встановлення 1720 церк. цензури на Україні). К. широко вживалася при друкуванні книг революц.-демокр. змісту, гостропубліцистичних творів (напр.: «Мартовское движение студентов Киевского университета 1878 года», «Нова віра на Україні», випущені 1878 друкарнею А. Маньковського у Львові як видання М. Ткаченка). Фактично авторами цих книг були Г. Житецький та І. Ковальський, видали їх І. Франко і М. Павлик. До К. належить пропаганд. брошура «Що таке соціалізм?», опубл. польс. мовою без прізвища автора і назви з позначкою: Липськ (Лейпціг), 8 серпня 1878. Насправді вийшла у Львові 1878; написав її І. Франко. Протягом 20 — 30-х pp. 20 ст. КПЗУ видала ряд книг, що мали неправильні вихідні дані на оправах, титульних аркушах, або текст яких вміщувався всередину худож. чи фольклор. видань. Цей спосіб використано 1943 фронтового групою Укрвидаву при ЦК КП(б) України: до творів Т. Шевченка (поем «Причинна». «Сон», «Чернець»), І. Франка (оповідання «Грицева шкільна наука») підверстано поетичні або публіцистичні твори укр. рад. письменників — О. Довженка (промова на антифашист. мітингу представників укр. народу в Саратові, 1942), В. Сосюри («Лист до земляків»), вірші М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана та ін.

Літ.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. 1 — 2. Львів, 1981 — 84; Григор’єв Г. Шевченко допоміг. «Україна», 1963. № 21; Тимошенко Б. «Навесні це буде...». «Літературна Україна», 1974. 9 травня; Машотас В. Комуністична партія Західної України. Бібліографічний покажчик матеріалів ї публікацій за 1919 — 1967 рр Львів, 1969.

Б. З. Якимович.


КОНФЛІКТ ХУДОЖНІЙ (лат. conflictus — зіткнення) — важливий компонент ідейно-образної структури, який через худож. вираження суперечливого розвитку характерів, ідей, подій втілюється в образно-стильовій будові літ. твору. Як категорія художності К. х. відомий з античності, але тільки в новітні часи це поняття застосовується з видовими ознаками, які вказують на його естетичну природу. Поширене у 30 — 70-х pp. 20 ст. в рад. літературознавстві вузько соціологічне уявлення про К. х., як і пізніше формально-текстове його тлумачення (зокрема структуралізмом), теоретично обмежені, оскільки не враховують, що ця категорія пов’язана з різними рівнями твору — від сфери його ідей до худож. особливостей. К. х. слід співвідносити як з власне конфліктною, так і колізійною формами втілення худож. ідей (див. Колізія художня). Необов’язково кожній колізії набувати конфліктної гостроти, але реалізується К. х. саме через колізії. У певному розумінні, колізії — це «робочі органи» конфлікту, але вони ж — і сам конфлікт. Існує вузьке розуміння К. х., що характеризується його крайньою загостреністю, і широке, яке дає можливість, крім «конфлікту-боротьби», виділяти різні ступені його напруги та різновиди: конфлікт-розмежування, конфлікт-протиставлення, конфлікт-зіткнення. Конфлікт життєвий і конфлікт художній — явища різного порядку, але їхня внутрішня сутність (концепція, ідея) спільна. Уявлення про конфлікт твору як «дублікат» конфлікту життєвого випливає з недооцінки естетичної природи К. х., з нерозуміння того, що відображення письменником дійсності завжди багатоваріантне.

Побудова К. х. — один із способів худож. типізації (див. Типізація художня). Змістовий зріз К. х. у літ. творі — це завжди (залежно від жанру та задуму) — досвід, вимисел, експеримент і, головне, — типізація, що має метою не адекватне відтворення зображуваного конфлікту дійсності, а виявлення його суті. Відзначаючись багатофункціональністю (об’єкт відтворення, засіб розкриття образів, елемент архітектоніки), К. х. матеріалізує взаємний перехід один в одного змісту і форми, становить структурну основу творів. Зв’язки К. х. з сюжетом, композицією, характерами літературними зумовлюють існування «серединних» його шарів, до яких належать зовнішньоподієва, зовнішньозахоплювальна (інтригова), проблемно-тематична та ін. сторони.

Специфіка літ. родів дозволяє виділяти епічний, ліричний і драматичний типи К. х. Останній, у свою чергу, може бути трагічним, комічним і власне драматичним. За ступенем комічного перебільшення вирізняють карикатурний, гіперболічний, гротесковий та сатиричний підтипи конфлікту. Особливістю мислення письменника, його цільовою настановою пояснюється розмежування ним художньо-умовного і життєводо-стовірного конфліктів, що, своєрідно відбившись у свідомості митця, формують не два окремі, а єдиний К. х., в якому виявляється нерозривна єдність життєвої і худож. правди.

Зустрічаються, хоч і надто узагальнені, розмежування типів К. х. залежно від творчого методу: класицистичний, романтичний, реалістичний. Робоче значення мають такі диференціації: конфлікти головні і допоміжні, прості і складні, істинні і хибні, конфлікти-казуси (минущі) і субстанціональні (стійкі), прямі й опосередковані тощо. Характеристики конфліктів за ознаками проблемно-тематичними та соціологічними (виробничий, екологічний, побутовий тощо) позбавлені худож. наповнення і служать лише для уточнення ідейно-смислових координат твору.

Багатоманітні грані К. х. по-різному розкривалися впродовж різних літ. епох. Обгрунтований класичною нормативною естетикою Гегеля принцип бінарності конфлікту, як переконує розвиток л-р античності, середньовіччя, епохи Відродження, класицизму й романтизму, в цілому відповідає світовому худож. досвідові, набутому до поч. 19 ст. Значно важче, власне неможливо, пов’язувати цей принцип зі складними варіантами і рішеннями психологічної творчості 19 — 20 ст., коли побудова К. х. змінилася його тонко розгалуженим втіленням. Звернення до внутрішньопсихологічних конфліктів при єдності з зовнішньоподієвими — це одна з ліній прогресу л-ри, що позитивно позначається на її художності.

Дослідження К. х. на різних етапах історії рад. л-ри відбувалося складно й неоднозначно (нормативні приписи культівських часів щодо неодмінної перемоги світлого над темним, позитивного героя над негативним, догматичне трактування міри типовості К. х., «теорія безконфліктності» тощо). У л-рі 80-х pp. спостерігається інтенсивне збагачення природи К. х., що відбувається як у кількісному (розширення зовнішньозмістових виходів конфлікту), так і в якісному (нові риси структурної і типологічної своєрідності) напрямах. Прагнучи до якомога повнішого відображення життєвих конфліктів у їх складності та багатоманітності, худож. л-ра нагромаджує новий досвід у вивченні К. х., звернених у сферу духовності й моральності, знаходить типове і в нетипових конфліктах, уникає прямолінійності і схематичності, виявляє у глибинах конфліктів складні мікроконфлікти тощо. Ці процеси позитивно позначаються на загальній структурі літ. творів, їхніх жанрових і образно-стильових властивостях.

Літ.: Регель Г. В. Ф. Эстетика, т. 1. М., 1968: Панков А. Вечное и злободневное. Современная проза: конфликты, темы, характеры. М., 1981; Погрибный А. Г. Художественный конфликт и развитие современной советской прозы. К., 1981; Погрібний А. Г. Сучасний конфлікт: синдроми і симптоми. «Дніпро», 1988, № 3.

А. Г. Погрібний.


КОНЦЕВИЧ Євген Васильович (5.VI 1935, с. Млинище, тепер Житом. р-ну Житом. обл.) — укр. рад. письменник, перекладач. Навчався 1963 — 67 в Житом. пед. ін-ті. З 1952 тяжкою хворобою прикутий до ліжка. Друкується з 1957. Гол. мотиви збірок новел «Дві криниці» (1964), «Йдучи вулицею» (1985) — звеличення людей сильної волі, громадян. й особистого обов’язку, виховання любові до природи, життя, непримиренності до зла, егоїзму. У перекладах К. вийшли книги: з рос. мови — повість «Партизанськими стежками Гайдара» Б. Камова (1967), роман «Бийте, дзвони!» А. Калініна (1969), окр. оповідання П. Краснова: з польс. — збірки оповідань «Сільське весілля» (1970) і «Дике зілля» (1988, з О. Медушенко) М. Домбровської.

Тв.: Дві криниці. К., 1990.

Літ.: Мушкетик Ю. Портфель набит рукописями... «Дружба народов», 1964. № 6; Адаменко М. Озивається в душі. «Літературна Україна», 1986, 7 серпня.

А. М. Халімончук.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.