[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 23-41.]

Попередня     Головна     Наступна





КОСЯЧЕНКО Віктор Трохимович (4.I 1932, с. Червоне, тепер Гайворонського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1969. Закін. 1960 Чернів. ун-т. Учителював, з 1963 — працює у Чернів. ун-ті. 1970 — 76 очолював Чернів. обл. орг-цію СПУ. Досліджує поетику сатир. і гумор. творів. Автор книжок «Українська радянська байка» (1972), «Любов’ю окрилений сміх. Українська радянська сатирична поезія на шляхах становлення і розвитку» (1985). Співавтор посібника «Жанри сатири і гумору в українській радянській літературі» (1988). Упорядник збірників «Українська радянська байка. Антологія» (1966), «Українська байка» (1983, разом з Б. Деркачем), «Українська співомовка», «Хліб на ноги ставить, а хміль з ніг валить» (обидва — 1986). Виступає з літ.-крит. статтями, рецензіями.

Літ.: Чемерис В. Про стару, але звірену зброю. «Літературна Україна», 1972, 18 квітня; Дорошенко В. Про байку, співомовку та ще дещо. «Прапор», 1986, № 12; Дячков В. Про сміх — з любов’ю. «Київ», 1987, № 8.

Л. З. Мороз.


КОСЯЧЕНКО Григорій Панфілович [16(29).IX 1903, с. Черняхівка, тепер Яготинського р-ну Київ. обл. — 11.II 1935, Київ] — укр. поет. Навч. 1925 у Київ. ін-ті нар. господарства. Друкувався з 1924 (газ. «Більшовик», журн. «Глобус»). Належав до «Гарту», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Перша книжка — зб. «Віхоли» (1927). Наступні — «Залізна кров» (1927), «Схід сонця» (1928), «Шторм» (1929), «Полустанок» (1930), «Дорога» (1931), «Борня і дні» (1932). К. належить до революц.-реалістичної течії 20 — 30-х pp., у його поезіях відображено тогочас. соціальні процеси в місті й на селі, неповторну красу рідної землі. Вульгарно-соціол. критика безпідставно звинувачувала поета в занепадництві, песимізмі. Портрет с. 21.

Тв.: Вибрані поезії, кн. 1. К. — Х., 1931.

Літ.: Масенко Т. Світання в Яготині. «Літературна Україна», 1963, 27 вересня; Непорожній О. «Я не кину співати про степ...». «Молода гвардія», 1988, 1 червня.

В. Г. Пугач.


КОТ-Д’ІВУАРУ ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів анья, бауле, сенуфо та ін., що населяють Республіку Кот-д’Івуар. З давніх часів тут існують багаті фольклор. традиції (міфи, легенди, казки про тварин, істор. перекази, приказки, загадки тощо). Пісні й казки виконуються мандрівними співцями-оповідачами — гріотами. Особливою поетичністю, лаконічністю і зворушливим ліризмом характеризується усна нар. творчість народу бауле. В 30-х pp. 20 ст. на основі фольклору формується писемна л-ра франц. мовою. Важливе місце в ній посіла драматургія. Пожвавлення літ. життя відбувається після створення 1938 першого в країні «Туземного театру», для якого за мотивами істор. переказів народу аньї Б. Дадьє написав п’єсу «Асьєман Деїле» (1936). З’явилися також п’єси антиколон. звучання («Рекрути месьє Моріса» Г. Коффі, пост. 1943, та ін.). В 50-і pp. швидкий розвиток нац. л-ри пов’язаний з плідною діяльністю Б. Б. Дадьє, автора збірок віршів «Африка на повен зріст» (1950) і «Низка днів». (1956), книг легенд і казок «Африканські легенди» (1954) та «Чорна пов’язка» (1955), романів «Клемб’є» (1956) і «Негр у Парижі» (1959). Антиколон. спрямованістю відзначаються твори Ш. Нокана, написані в 60-х pp. (повість «Займається чорний ранок», 1962; роман «Сильний був вітер», 1966; п’єса «Прикрості Чако», 1968).

Героїко-істор. драми Е. Дервена (дилогія «Саран, або Злочинна королева» і «Язик і скорпіон», обидві — 1968) позначені впливом франц. класицист. театру. Серед кращих надбань драматургії 70-х pp. — п’єси «Беатріса з Конго» (1970) і «Острови бурі» (1973) Б. Б. Дадьє, соціальна утопія «Абраа Поку, або Велика африканка» Ш. Нокана (1970). Риси публіцистики, зокрема памфлету й алегор. притчі, поєднує Б. Б. Дадьє у п’єсі «Мосьє Того-Ньїні» і трагедії «Голоси серед вітру» (обидві — 1970). Укр. мовою видано окр. книгами афр. казки «Павук Ананзе» (К., 1958) і роман «Клемб’є» (К., 1962) Б. Дадьє. Ряд його віршів опубл. в антології «Поезія Африки» (К., 1983). Серед перекладачів з К.-д’І. л. — Є. Дроб’язко, О. Масикевич, В. Пащенко, Вс. Ткаченко та ін.

Літ.: Полторацький О. Бернар Б. Дадьє і його роман «Клемб’є». В кн.: Дадьє Б. Б. Клемб’є. К., 1962; Гавришева Г. Фольклор у творчості західноафриканських письменників. «Всесвіт», 1979, № 3; Литературы Африки. М., 1979; Ляховская Н. Д. Литература Берега Слоновой Кости. В кн.: Развитие литературы в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX века). М., 1980.

В. І. Ткаченко.


КОТЕЛЯНСЬКИЙ Лев Осипович [1851, м. Кам’янець-Подільський — 15(27).III 1879, Петербург] — рос. письменник. Закін. 1878 Петерб. ун-т. З 1870 в одес. газ. «День» публікував свої статті й фейлетони, в яких висвітлював громад.-політ. та культур. життя краю. У 70-х pp. співробітничав у журн. «Отечественные записки». У повісті «Чиншовики. Нариси русько-південного побуту» (1878) показав злидні і безправ’я укр. селян-орендарів. Реаліст. змалював становище селянства і в написаних на укр. матеріалі «Нарисах подвірної Росії» (1878). Тонкий аналіз дит. психіки містить оповідання «Дві сестри» (1878). У сатир. нарисі «Два дні» (опубл. 1880) К. показав безпринципність і опортунізм ліберальної та реакц. преси.

Літ.: Ден Т. П. Л. О. Котелянский. В кн.: Из истории русских литературных отношений XVIII — XX веков. М. — Л., 1959.

І. Д. Бажинов.


КОТЕНКО Микола Миколайович (15.XII 1937, с. Новомар’ївка Братського р-ну Микол. обл.) — укр. і рос. поет, перекладач. Закін. 1965 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював у пресі. Перші вірші укр. мовою ввійшли до зб. «Спіраль» (1972). З поч. 60-х pp. пише переважно рос. мовою. Тяжіє до філос. осмислення сучасності — збірки «Я люблю цю землю» (1963), «Осіння розмова» (1982), «В ім’я сина» (1987), «Як відгукнеться» (1989) та ін. Важливе місце в поезії К. посідає тема України, життя її народу, історія, культура. Перекладає з укр. та рос. мов. У його перекладі вийшли збірки поезій «Тінь птаха, що летить» С. Бурлакова (1980), «На срібнім березі» М. Вінграновського (1983), поема «Заклинання вогню» Б. Олійника (1978, разом з А. Поперечним), роман «Твоя зоря» О. Гончара (1982, разом з К. Григор’євим), окр. вірші Б. І. Антонича, В. Симоненка, П. Мовчана, В. Герасим’юка, Ю. Сердюка та ін. Автор кн. «Валентин Распутін. Нарис творчості» (1987). Виступає з літ.-крит. статтями, зокрема про сучас. поезію.

І. Д. Бажинов.


КОТЕЦЬКИЙ Володимир Станіславович (псевд. — Прудкий Володимир; 17.VII 1893, с. Либохора, тепер Сколівського р-ну Львів. обл. — 18.XI 1918, м. Кортіна-д’Ампеццо, Італія). — укр. письменник. Нар. в сім’ї вчителя. Навч. 1911 — 14 на юрид. ф-ті Львів. ун-ту. У журн. «Український студент» (Петербург) друкував статті про укр. студ. рух. З 1915 служив в австр. армії, брав участь у 1-й світ. війні. Тоді ж під впливом воєнних подій написав ряд оповідань і нарисів («Над морем», «Боротьба зі смертю», «Хорунжий Євген», «Гріх», «В сутіні», «Поцілуй царівни» та ін.), які опубл. протягом 1916 — 18 в журн. «Шляхи» (Львів). У них відтворив тривожні та гнітючі настрої молодої людини, яка опинилася на війні. Помер в італ. полоні.

Літ.: Володимир Котецький. В кн.: Народний календар товариства «Просвіта» на 1921. Львів, 1920.

М. І. Юрійчук.


КОТКО Кость [справж. — Любченко Микола Петрович; 17(29).II 1896, Київ — 25.XI 1937] — укр. письменник-сатирик. Навч. 1914 — 15 в Київ. ун-ті. Перші фейлетони і поезії рос. мовою були надр. 1911. З 1917 писав укр. мовою. Редагував газети «Червона правда», «Киевский пролетарий», «Вісті», був співробітником журн. «Червоний перець». Працював також у Нар. комісаріаті закорд. справ УРСР, повпредствах у Варшаві і Празі. Протягом 1921 — 33 К. видав понад 20 збірок фейлетонів, гуморесок, оповідань: «Обличчям до спини», «Як воно там, за кордоном» (обидві — 1927), «Сто годин на добу», «Сонце поза мінаретами» (обидві — 1928), «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933) та ін.; кн. «Істукрев» (1928; перероб. вид. 1934 під назвою «Істукрят. Популярний підручник історії України»). Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1956.

Тв.: Червона сатира. К., 1961.

Літ.: Дузь І. М. Зброєю сміху. (Сатира Костя Котка). «Радянське літературознавство», 1961, № 3; Дузь І. Кость Котко В кн.: Письменники Радянської України, в. 14. К., 1989.

П. М. Довгалюк.


КОТЛЯР Василь Федорович (30.V 1931, с. Горбанівка, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл.) — укр. драматург, публіцист. Закін. 1954 Харків. юрид. ін-т. З 1969 — голова Полтав. обл. телерадіокомітету. Написав комедії «Шуми, діброво» (1959), «Чиста криниця» (1973), «У гостях» (1974), водевіль «Любов — не пожежа» (1963, у співавт.), п’єси «Хлібом єдиним» (1986), «Любка» (1990) — переважно на теми сучас. села. Автор драми «Облога» (1984), докум. повісті «Полтавці не здаються» (1967), пригод. повісті «Шукайте жінку» (1981) та ін. Інсценізував «Енеїду» І. Котляревського (1969). Вистави за п’єсами К. ідуть на профес. і самодіяльних сценах України, Болгарії.

А. М. Дяченко.


КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович [29.VIII (9.IX) 1769, Полтава — 29.Х (10.XI) 1838, там же] — укр. письменник, театр. і громад. діяч, перший класик нової укр. л-ри. Нар. в сім’ї канцеляриста міського магістрату. Навч. 1780 — 89 в духовній семінарії (Полтава). В 1789 — 93 — чиновник Новорос. канцелярії (Полтава), 1793 — 96 — домашній учитель у поміщ. маєтках Золотоніського повіту, 1796 — 1808 перебував на військ. службі, учасник рос.-тур. війни 1806 — 12. Вийшовши в чині капітана у відставку, працював з 1810 куратором Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Під час Вітчизн. війни 1812 сформував 5-й козачий полк. Один з організаторів Полтав. профес. театру, 1818 — 21 — його худож. керівник. У цей час К. познайомився з М. Щепкіним і разом з М. Рєпніним та ін. сприяв викупу актора з кріпацтва. 1818 вступив до масонської ложі «Любов до істини» у Полтаві. Того ж року його обрано членом. Харків. Т-ва прихильників вишуканої словесності, 1821 — почес. членом петерб. Вільного товариства любителів російської словесності. В 1819 — 30 К. — скарбник і книгохранитель полтав. відділення Рос. біблійного т-ва (1823 — 38 працював над перекладом рос. мовою уривків з 30-томної праці Дюкена «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...»); 1827 — 35 — попечитель полтав. богоугодних закладів.

Літ. діяльність почав бл. 1794 переробкою в бурлескному (див. Бурлеск) стилі «Енеїди» Вергілія. 1798 коштом укр. культур.-осв. діяча М. Парпури без відома автора виходить у Петербурзі «Малороссийская Енеида в трех частях» (на титульному аркуші — «Енеида на малороссійскій язык перелиціованная И. Котляревским») з присвятою «любителям малороссийской словесности». Друге видання перших трьох частин здійснене 1808 у Петербурзі. 1809 поема, виправлена і доп. автором четвертою частиною, виходить під назвою «Виргилієва Энеида, на малороссійскій язык переложенная И. Котляревским». 1822 — 23 у журн. «Соревнователь просвещения и благотворения» (ч. 17, кн. 1; ч. 24, кн. 11) надр. два уривки з п’ятої частини «Енеїди»; уривок з шостої частини опубл. у Харків. альм. «Утренняя звезда» (1833, кн. 2). Повністю поема вийшла у Харкові 1842.

«Енеїда» — перший твір нової укр. л-ри, який на матеріалі сусп. життя України 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. представив світові укр. народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиц. побутом, етичними й естет. поглядами. Поема є високоінтегрованою ідейно-худож. системою, в якій поєднуються міфологія, елементи антич. л-ри, нар. сміхова культура, фольклор. бурлеск, класицизм і просвітит. реалізм. Травестуючи (див. Травестія) епопею Вергілія, К. зберігає її фабульно-сюжетну основу, гуманіст. пафос та в образах представників укр. народу утверджує дух бойового товариства, мужність і патріотизм. Написану за класич. нормами і принципами героїко-патетичну «Енеїду» Вергілія, персонажі якої виступають як символи римського благочестя й вірності громадянському обов’язкові, пасивними виконавцями волі богів, К перетворює на ірої-комічну поему, простонар. «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими.колами. «Профанація» антич. міфа у К. виявляється не тільки у зниженні богів і героїв, у розгортанні суто побутового плану, а й у появі істор. мислення (від згадок про істор. події до розуміння істор. розвитку суспільства). Таке переосмислення антич. сюжету свідчило про появу в укр. л-рі нового типу худож. бачення, якому притаманні проблематика, ідеї і погляди на життя, типи й ситуації, що виникли на матеріалі, взятому письменником з нац. історії і дійсності. Письменник увів у л-ру героя, відомого з укр. фольклору, бурлескно-пародійних творів, інтермедій, який уособлює незнищенний життєвий дух, енергію і витривалість нар. мас. «Цей людський світ — апофеоз тілесності, надзвичайної витривалості, здоров’я, що вихлюпується через край, повнокров’я. Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги — і в той же час лицарі, герої, титани... Спробуйте позмагатися з таким народом!..» (Білецький О. І. Зібр. праць, т. 2. К., 1965, с. 118). Поема К. у жартівливій формі по суті утверджувала серйозний підхід до сусп. життя укр. народу; автор намагався віднайти гармонію між традиціями «природного» нац. буття і держ. порядками, що запанували в Україні з кін. 18 ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним. Критикуючи соціальні й загальнолюдські вади, занепад моральності в суспільстві, К. у ряді випадків підноситься до сатир. висміювання панівних верхів та проголошує просвітит. ідею про морально-етичне самовдосконалення людини, підпорядкування її загальній справі, про гуманізацію всіх сфер сусп. буття. «Енеїда» відзначається діалект. єдністю прекрасного і потворного, «низького» і «високого», комічного і трагічного та героїчного, що не руйнує цілісності її бурлескно-гумор: стилю. Персонажі поеми залежно від ситуації виявляють часто різні риси своєї натури (на перший погляд протилежні, суперечливі). І хоч це чергування суперечливих рис має ще в поемі лінійний характер, амбівалентна природа сміху К. поглиблює розуміння сутності явищ, параметрів людської натури, що в перспективі відкривало укр. л-рі можливості для створення різноманітних людських характерів. «Енеїда» К. близька до бурлескно-травестійних творів — «Вергілій переодягнений» П. Скаррона, «Вергіліева „Енеїда“, або Життя й пригоди благочестивого героя Енея» А. Блюмауера, «Перелицьована Вергілієва „Енеїда“» М. Осипова й О. Кстельницького, перебуває в одному типологічному ряду з такими європ. творами гуманіст. л-ри, як «Декамерон» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, нац. комічними епосами епохи Просвітительства («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» С. Гневковського, «Боротьба мишей і жаб» М. Чоконаї-Вітеза та ін.). Твір близький до рицарського роману і крутійського роману: «Роман про Енея», «Роман про Трою», романи т. з. бретонського циклу Кретьєна де Труа. «Енеїда» позначена синкретизмом рис, що належать різним періодам розвитку поеми як жанру: зображення «героїчного стану світу» (Г. В. Ф. Гегель), посилення інтересу до морально-філос. проблем, морального самовизначення особистості, романічно-новелістичний тип сюжету. Вплив просвітит. ідей виявився в поемі в раціоналіст. підпорядкуванні особистих інтересів загальнодержавним, в активності автор. позиції (відступи дидактично-оціночного характеру). Як ірої-комічна бурлескна поема «Енеїда» разом з тим руйнувала зсередини нормативну класицистичну поетику. Віршова структура «Енеїди» була новаторською, утверджувала в укр. л-рі силабо-тонічне віршування; талановито модифікуючи чотиристопний ямб, К. надав йому виняткової виразності і пластичності. Синтаксис поеми містить традиц. риси укр. книжної поетики 18 ст. «Енеїда» К. мала популяризаторів та наслідувачів не лише в Україні. Під її впливом з’явилася білорус. бурлескно-травест. «Енеїда навиворіт». Про ідейно-худож. єдність творчої спадщини К. свідчить його бурлескно-гумор. ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1804; опубл. 1849 у журн. «Пчола», № 16). Зберігаючи риси традиц. класицистичної оди (проблематика, «високий» об’єкт зображення, десятирядкова строфа тощо), вона разом з тим є типовим бурлескним твором, в якому «низьким» стилем утверджується висока ідея служіння особистості «общому добру». У «Пісні...» крізь панегіричний шар пробиваються елементи критики панства, яке загарбало козацькі землі, та тогочас. судочинства. Автор тут уперше в укр. поезії вжив чотиристопний хорей. Інтерес К. до антич. спадщини засвідчує і переклад (з вільного франц. перекладу Н. Буало) вірша давньогрец. поетеси Сапфо «Ода Сафо» (здійснений рос. мовою 1817; опубл. у зб. «Молодик», 1844). Звернення до Сапфо у К. ймовірно було зв’язане з появою в укр. л-рі преромантичних віянь (див. Преромантизм).

1818 К. написав для полтав. театру п’єси «Наталка Полтавка» (опубл. в альм. «Украинский сборник», 1838, кн. 1) і «Москаль-чарівник» (опубл. там же, 1841, кн. 2), якими започаткував нову укр. драматургію. У них К. вивів на сцену представників простого народу як героїв, достойних поваги і наслідування. Письменник прагнув показати типові нац. риси характеру в типових нац. обставинах. В основу характеристики персонажів він кладе нар. етичні й естет. уявлення й ідеали, де мірою прекрасного є працьовитість, природний розум, душевна доброта, почуття власної гідності. «Наталка Полтавка» на сцені тогочасного театру була найбільш репертуарною п’єсою. 1898, характеризуючи 80-річчя сценічного життя «Наталки Полтавки», І. Карпенко-Карий назвав її «праматір’ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі» [Карпенко-Карий І. (І. Тобілевич). Твори, том 3. К., 1985, стор. 275, 278]. До першої постановки «Наталки Полтавки» музику створено невід, автором; згодом музику до п’єси писали А. Й. Барсицький, А. Єдлічка, І. Ляндвер, О. Горілий, М. Васильєв-Святошенко; муз. оформлення п’єси в його нинішньому вигляді належить М. Лисенку (1889).

Провідною ідеєю водевілю «Москаль-чарівник», пов’язаного з народнопоет. джерелами, інтермедією, є утвердження природної рівності людей, позастанової цінності людської особистості, переваги морально-етич. нар. принципів над мораллю представників поміщ.-чиновницького суспільства. У п’єсі осміяно чиновників-перевертнів, які зреклися нац. мови, звичаїв, нац. моралі. Сценічну славу п’єсам «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» забезпечив М. Щепкін, який створив ролі виборного і Чупруна. Він, за свідченням С. Т. Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом» («Русско-украинские литературные связи». М., 1951, с. 98). К. цікавився питаннями історії України, укр. мови, записував усну нар. творчість (у зб. «Русские в своих пословицах и поговорка» І. Снєгірьова, 1831, вміщено понад 70 укр. прислів’їв і приказок, записаних письменником). Такі діячі науки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін, І. Срезневський консультувалися в нього з питань історії й етнографії.

Творчість К. не тільки явила читачам нац. світ у його цілісності, а й започаткувала в укр. л-рі принципово нові засоби худож. освоєння дійсності, відкрила цілу ідейно-худож. епоху. Тільки від часу К. укр. письменство, на думку І. Франка, «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз відповідніше до його потреб» (Франко І. Зібр. тв., т. 38. К., 1983, с. 7). К. увів в укр. л-ру той осн. словниковий склад нар. побутової мови, яким великою мірою послугувалися укр. письменники дошевченківського періоду. Тільки «Енеїда» містить 7 тис. слів різноманітних семантичних груп: назви одягу, хатнього інтер’єру, будівель, сільськогосп. занять, нар. харчування, рослин, плодів, тварин, іншомовну лексику тощо. К. довів здатність укр. мови до творення високохудож. літератури.

Характерні для творчості К. розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до нар. світобачення і нар. культури означали насамперед рішуче наближення л-ри до нового об’єкта зображення — народу, а відтак — і до можливості пізнання його як великої сили істор. розвитку. К. утверджує ідею нац. самобутності укр. народу, його істор. побуту, мови і звичаїв, права на самостійний розвиток. Творчість К. містить й елементи класової самосвідомості різних верств суспільства, дух нар. гуманізму, що виявляється у прагненні людини до соціальної свободи, у співвіднесенні естет. ідеалу і самої мети худож. творчості з життєвими інтересами нар. мас. Письменницька практика К. сприяла руйнуванню худож. універсалізму в укр. л-рі, переходу від ідейно-худож. обробки традиц. літ. версій до утвердження конкретно-істор. бачення дійсності, творення ориг. худож. структур, розширення проблематики і розвитку в укр. л-рі індивідуального творчого начала. «Наталка Полтавка» і фрагменти «Енеїди» перекладені лит., узб., груз., франц., португ., чес. мовами. Творчість К. досліджували в Англії, Франції, Німеччині, Італії, США, Канаді, Бразилії, Польщі, Болгарії, Югославії, Чехії, Словаччині, Угорщині. Його твори інсценізовані («Енеїда», 1903; 1913; 1986) й екранізовані («Москаль-чарівник» — 1909, 1911; «Наталка Полтавка» — 1911; 1936; 1978). 1898 в Україні широко відзначене 100-ліття від дня появи «Енеїди». На честь цього ювілею 1903 у Полтаві відкрито пам’ятник К. (скульптор Л. Позен). 1904 виданий зб. «На вічну пам’ять Котляревському». 1952 відкрито Котляревського І. П. музей у Полтаві, а до 200-ліття від дня народження К. (1969), що відзначалось у багатьох країнах світу, реконстр. філію музею — мемор. комплекс «Садиба І. П. Котляревського». 1973 споруджено пам’ятник К. у Києві (скульптор Г. Кальченко). Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Собрание сочинений на малороссийском языке. К., 1874; Полное собрание сочинений на малороссийском языке. К. — Одесса, 1890; Повне зібрання творів, т. 1 — 2. К., 1952 — 53; Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. К., 1982; Енеїда. К., 1988; Рос. перекл. — Энеида. М., 1953; Наталка Полтавка. В кн.: Украинская классическая комедия. М., 1954; Энеида. К., 1986; Сочинения. Л., 1986.

Літ.: [Грінченко Б. Д.]. Иван Котляревский. Описание его жизни. Полтава, 1898; Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. К., 1900; Ефименко А. Котляревский в исторической обстановке. В кн.: Ефименко А. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т. 2. СПБ, 1905; Зеров М. Нове українське письменство, в. 1. К., 1924; Новицький М. «Енеїда» І. П. Котляревського. В кн.: Котляревський І. Вергілієва Енеїда. К., 1936; Шамрай А. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. В кн.: Котляревський І. Повне зібрання творів, т. 1. К., 1952; Еремин И. П. Иван Петрович Котляревский (1769 — 1838). М., 1952; Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. К., 1959; Хропко П. П. Іван Петрович Котляревський. К., 1961; Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969; Волинський П. К. Іван Котляревський. К., 1969; Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. К., 1977; Кирилюк Є. Іван Котляревський. К., 1981; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Яценко М. Т. Творчество И. П. Котляревского в идейно-эстетическом контексте нового времени. В кн.: Котляревский И. Сочинения. Л., 1986; Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється. В кн.: Україна. Наука і культура, в. 25. К., 1991; Мороз М. О. Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик. 1798 — 1968. К., 1969.

М. Т. Сценко.



КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Нестор Олександрович [21.I (2.II) 1863, Москва — 12.V 1925, Ленінград] — російський літературознавець, академік Російської АН з 1909. Закінчив 1881 Колегію Павла Галагана, 1885 — Моск. ун-т, продовжував освіту в Сорбонні (до 1889). З 1890 — викладач Бестужевських курсів (Петербург). 1910 — 25 — перший директор Пушкінського дому (тепер Ін-т рос. л-ри Рос. АН). Осн. праці присвячені вивченню історії рос. л-ри, західноєвроп. сентименталізму та романтизму, громад.-літ. руху в Росії 19 ст. тощо («Літературні напрями олександрівської епохи», 1907; «Переддень звільнення, 1855 — 1861. З життя ідей та настроїв у радикальних колах того часу», 1916; «Світова скорбота наприкінці XVIII — на початку XIX ст.», 1914; «Народ і вищі культурні цінності», 1917; «Пушкін як історична особистість», 1925, та ін.). Досліджував літ. діяльність декабристів, М. Гоголя, М. Лермонтова. У працях К. є цінний матеріал з історії укр. л-ри і культури, укр.-рос. літ. та культурно-громад. взаємин. Написав рецензії на «Політичні твори» М. П. Драгоманова (1908) та біогр. нарис «Кохановська (Н. С. Соханська)» Н. Платонової (1912).

Літ.: Памяти Нестора Александровича Котляревского 1863 — 1925. Л., 1926.

І. Д. Бажинов.


КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Олександр Олександрович [1837, посад Крюків, тепер у складі м. Кременчука Полтав. обл. — 29.ІХ (11.Х) 1881, м. Піза, Італія, похов. у Москві] — укр. та рос. філолог і етнограф, чл.-кор. Петерб. АН з 1875. Закін. 1853 гімназію в Полтаві, а 1857 — Моск. ун-т, був учнем О. Бодянського і Ф. Буслаева. Запідозрений владою у зв’язках з еміграцією, 1862 півроку відсидів у Петропавл. фортеці. Працював 1868 — 72 професором Дерптського (тепер Тартуський), з 1875 — Київ. ун-ту, 1877 — 78 був головою Київ. слов’ян. т-ва, з 1879 — Історичного товариства Нестора-літописця. Автор праць зі славістики («Старовина і народність», 1861; «Для історії російського народного театру», 1864; «Про похоронні звичаї язичницьких слов’ян», 1868; «До питання про розробку слов’янської міфології», 1871; «Здобутки славістики в Росії», «Про старожитності й історію поморських слов’ян у XII ст.», «Старожитності юридичного побуту балтійських слов’ян», усі — 1874; «Про вивчення давньоруської писемності», 1879 — 80; «Бібліологічний нарис давньоруської писемності», 1881). Питанням укр. культури присвятив дослідження «Чи були українці корінними жителями Полянської землі, чи прийшли з-за Карпат у XIV столітті?» (1862), «Вступне слово про історичне значення народних творів» (1881), «Про малоруські народні пісні й думи» (опубл. 1894); рецензії («Літературні нотатки з приводу твору Г. Данилевського про Основ’яненка», на «Історичні пісні малоруського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, 1877). Питань укр. фольклористики торкався і в оглядах праць «Народні російські казки», «Поетичні погляди слов’ян на природу» О. Афанасьєва та ін. Опубл. статті про Г. Квітку-Основ’яненка, О. Бодянського та ін. Петерб. АН встановила премію ім. О. О. Котляревського.

Тв.: Сочинения, т. 1 — 4. СПБ. 1889 — 95.

Літ.: Пыпин А. Н. Материалы для биографии А. А. Котляревского. СПБ, 1894; Правдин Б. Русская филология в Тартуском университете. В кн.: Ученые записки Тартуского университета, в. 35. Таллин, 1954; Власова З. И. А. А. Котляревский в Праге. В кн.: Литературные связи славянских народов. Л., 1988; Лаптєва Л. П. Визначний дослідник і пропагандист історії і культури слов’ян. «Архіви України», 1991, № 1; Булахов М. Г. Котляревский Александр Александрович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 1. Минск, 1976; Лаптєва Л. П. Котляревский Александр Александрович. В кн.: Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. М., 1979.

А. А. Бурячок.


КОТЛЯРЕВСЬКОГО І. П. МУЗЕЙ у Полтаві — літ.-мемор. музей. Засн. 1950, відкритий 1952. Фонди музею — понад 4 тис. експонатів. У залах представлені рукописи, книги, фото, графіч., ін. матеріали про життя, громадську, пед., театр., письменницьку та військ. діяльність І. Котляревського. Окр. зал присвяч. поемі «Енеїда». Музей зберігає архів письменника, зокрема документи про його родину, епістолярну спадщину тощо. Проводить наук.-дослідну й освітню роботу. Протягом 1958 — 61 видавав збірники матеріалів про життя і творчість І. Котляревського, вшанування його пам’яті: «Наукові записки» (в. 1 — 3, 1958 — 61), «Матеріали Котляревських читань» (в. 4 — 5, 1968 — 69), «Ювілейна наукова конференція, присвячена 200-річчю від дня народження І. Котляревського» (в. 6, 1969). У них опубл. літ.-крит. статті й розвідки, тези наук. доповідей і повідомлень, невідомі архів. матеріали І. Котляревського, його фольклор. записи, листи до письменника тощо. Музей видав також альбом «І. Котляревський. Життя і творчість в ілюстраціях і документах», 6 путівників. Філія музею — мемор. комплекс «Садиба І. П. Котляревського» (реконструйована і відкрита для відвідувачів 1969) — складається з- хати, повітки, комори і криниці. В хаті збережено сволок з первісної будови 1705. На садибі бували Т. Шевченко, М. Гоголь, Леся Українка, В. Стефаник, М. Заньковецька, М. Рильський, Остап Вишня, І. Козловський, О. Гончар та ін. На подвір’ї встановлено 1971 погруддя І. Котляревського (скульптор Г. Кальченко).

Літ.: Садиба І. П. Котляревського у Полтаві. Х., 1972; Полтавський літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського. Х., 1975.

А. О. Ротач.


КОТЛЯРЕВЩИНА — термін, що побутував в укр. літературознавстві в 2-й пол. 19 — 1-й пол. 20 ст.; вживався на означення ідейно-худож. особливостей творів укр. л-ри (переважно 1-ї пол. 19 ст.) бурлескного стилю (див. Бурлеск). Термін введений в ужиток 1861 П. Кулішем, який витлумачив природу комічного в «Енеїді» І. Котляревського як насміх над народним життям. Обгрунтування й поширення термін набув у 10 — 20-х pp. 20 ст. у працях С. Єфремова, М. Зерова, І. Айзенштока; використовувався ними та рядом літературознавців пізнішого часу при характеристиці творчості П. Білецького-Носенка, Г. Кошиць-Квітницького, П. Гулака-Артемовського, П. Кореницького, С. Писаревського, С. Александрова, О. Рудиковського, К. Думитрашка, Я. Кухаренка та ін. Невідповідність змісту терміна «котляревщина» означуваному явищу випливала з нерозуміння амбівалентної природи сміху в «Енеїді», з однозначно негативного витлумачення його як грубого глузування. Тим часом твори укр. бурлеску й близьких до нього ін. худож. явищ укр. л-ри 1-ї пол. 19 ст. мають різне відношення’ до ідейно-естет. засад і стилістики поеми І. Котляревського. Термін відбив загалом хибні, поверхові уявлення про літ. процес 1-ї пол. 19 ст. як наслідування комічного стилю «Енеїди», засвідчив очевидну недооцінку ідейно-естетичної унікальності самої поеми І. Котляревського. Це заважало дослідникам з наук. об’єктивністю підійти до з’ясування специфіки багатошарових худож. явищ та чинників у розвитку укр. л-ри 1-ї пол. 19 ст. (розмаїття виявів комічного, природа нац. гумору, нар. сміхова культура, роль міфологізму в світобаченні, письменника, функції бурлеску, ідей Просвітительства, елементів романтизму та суміжних з ним худож. течій того часу). Термін «котляревщина» почав втрачати свій наук. зміст і доцільність у 50 — 70-х pp. 20 ст. у зв’язку з новим, системним осмисленням творчості І. Котляревського, літ., істор. та загалом культур. процесу 19 ст. (праці О. Білецького, М. Яценка, П. Хропка та ін.), ставши т. ч. анахронізмом в істор.-літ. науці.

Літ.: Кулиш П. Обзор украинской словесности. П. Котляревский. «Основа», 1861, № 1; Айзеншток І. Котляревщина. В кн.: Українські пропілеї, т. 1, Х., 1928; Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. К., 1959; Хропко П. П. Біля джерел української реалістичної поезії (10 — 40-і pp. XIX ст.). К., 1972; Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. К., 1977; Зеров М. Твори, т. 2. К., 1990.

М. П. Бондар.


КОТЛЯРОВ Борис Іванович (4.XI 1911, м. Груєць, тепер Польща — 4.VI 1989, Харків) — рос. поет. Закін. 1928 профшколу (м. Артемівськ). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Жив в Україні. Перші книжки — «Срібні тополі» (1937), «Переможець» (1941) та ін. Героїзму воїнів присвятив збірки «Матроський край» (1947) і «Подвиг» (1958), поеми «Повість про Гуру та його друга комендора» (1947) і «Пісня про Синьогір’я» (1950). Збірки «Майстри» (1949) і «Місто робітничої слави» (1960) — про життя і працю трудівників Харкова. Виступав також як сатирик (зб. «Вовка „Дон Жуан“», 1962), публіцист (книжки «Схожий на батька», 1962; «Розкритий щоденник», 1974; «Палац», 1984, та ін.). Для дітей написав книжки «Дівчинка-зірочка» (1964), «Світлі таємниці» (1971) та ін. Окр. твори К. переклали Ю. Стадниченко, В. Бойко, О. Ковальова, В. Науменко, А. Перерва, Н. Матюх, В. Лагода.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. К., 1981; Волна. Х., 1987; Лирика. К., 1988; Укр. пере кл. — Містові, теж моєму. «Прапор», 1976, № 12; [Вірші]. «Прапор», 1985, № 2; Рубежі. «Прапор», 1985, № 4; [Вірші]. «Прапор», 1987, № 11.

Літ.: Барабаш Ю. Героїчне і просте. «Прапор», 1958, № 7.

О. П. Ільїницька.


КОТЛЯРОВ Прокіп Степанович [1797, містечко Вороніж, тепер смт Шосткинського р-ну Сум. обл. — 21.XII 1856 (2.I 1857), с. Грузьке, тепер Кролевецького р-ну Сум. обл.] — укр. поет і драматург. Навч. з 1815 у Київ. кадет. корпусі. До 1835 перебував на військ. службі. Автор п’єси «Любка, или Сватанье в с. Рихмах» (1835 — 36), віршів. За життя К. його твори не друкувалися. П’єсу ставили амат. гуртки на Чернігівщині; вперше опубл. без підпису автора в «Киевской старине» (1900) за списком М. К. Чалого. Створена в річищі традицій І. Котляревського, п’єса дещо нагадує «Наталку Полтавку». В «Любці...» відтв. образи багатого козака і сільс. дяка, непривабливій моралі яких протистоять добрі душею, чесні трудівники. Вірші К. вміщено в зб. «На память 50-летия Киевского кадетского корпуса» (1904).

Літ.: Шубравський В. Українська драматургія першої половини XIX століття. В кн.: Українська драматургія першої половини XIX століття. Маловідомі п’єси. К., 1958.

В. Є. Шубравський.


КОТМАЙЄР (Kottmeier) Елізабет (31.VII 1902, с. Сандевіц, Верхня Сілезія, тепер Польща — 11.I 1983, м. Штутгарт, ФРН) — нім. перекладачка. Дружина І. Костецького. 1946 — 69 — один з ред. журн. «Україна і світ» (м. Ганновер). Починала як поетеса. Популяризаторка слов’ян. л-р. Видала збірник перекладів з укр. поезії «Виноградна лоза Відродження» (1957, ввійшли твори В. Свідзінського, М. Зерова, П. Тичини, Б. І. Антонича, Т. Осьмачки, О. Бургардта, Михайла Ореста, І. Качуровського, В. Барки та ін.). 1961 — 62 у періодиці і збірниках опубл. її довільні переклади віршів «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Дівча любе, чорнобриве», «О люди! люди небораки!» Т. Шевченка. Переклала ряд творів Лесі Українки, «Трояндний роман» В. Барки (1956), роман «Собор» О. Гончара (вид. 1970, разом з І. Костецьким). В її перекл. вийшли також поезії Б. Пастернака («Вибрані твори», 1961), новела «Підпоручик Кіже» Ю. Тинянова (1963), низки віршів Б. Ахмадуліної, С. Є. Лєца. Поезії К. укр. мовою переклали Михайло Орест, Яр Славутич та ін.

Я. М. Погребенник.


КОТОВ Борис Олександрович [12(25).IV 1909, с. Пахотний Угол, тепер Бондарського району Тамб. обл. — 29.IX 1943, побл. с. Пекарі Канівського р-ну Черкас. обл.] — рос. поет. Одержав середню освіту. З 1931 жив на Донбасі, працював на шахті. Учасник Вел. Вітчизн. війни, загинув під час форсування Дніпра; посм. удостоєний звання Героя Рад. Союзу (1944). Друкувався з 1928 у донец. пресі (газ. «Кочегарка», журн. «Літературний Донбас» тощо), у колект. збірниках. Провідні теми віршів К. — громадян. війна, шахтарська праця, будні червоноармійців. Написав також повість «Записки ліквідатора» (збереглась в уривках) — про ліквідацію неписьменності в глухих селах, в якій К. брав участь. Посм. видано збірки «Вірші» (1953), «Недоспівана пісня» (1960; увійшли також проза, листи).

Літ.: Ионов А. Жизнь и стихи героя. В кн.: Котов Б. Стихи. К., 1975; Демидов В. Ратный подвиг поэта. В кн.: Котов Б. А. Недопетая песня. Донецк, 1983; Демидов В. Обеліск. «Літературна Україна», 1989, 13 липня.

В. А. Бурбела.


КОУБЕК (Koubek) Ян Православ (5.VI 1805, м. Блатна, Пд.-Чеська обл. — 28.XII 1854, там же) — чес. етнограф, поет, публіцист, літературознавець, перекладач. Навч. з 1827 у Праз. ун-ті; з 1839 — професор чес. мови і л-ри цього ун-ту. 1831 — 36 жив у Львові, мав творчі зв’язки з діячами укр. культури М. Шашкевичем та ін. У статтях, надр. у чес. періодиці, писав про високі художні якості укр. нар. пісні («Дума чи думка», 1833), вказував на близьку спорідненість укр. нар. пісень-думок з нар. серб. піснею, досліджував переклади «Краледворського рукопису» укр. мовою («Про „Краледворський рукопис“, зокрема про його південно-слов’янські переклади», 1838; у статті йдеться також про перекладацьку діяльність І. Вагилевича). Переклав чес. мовою чимало укр. прислів’їв (зб. «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Г. Ількевичем», 1842). Автор зб. віршів «З’ява поетів» (1852).

Т. В. Старченко.


КОУЛМЕН (Coleman) Артур Прадден (19.VII 1897, м. Сеймур, шт. Коннектікут — 14.VII 1974, м. Меріден, того ж штату) — амер. славіст, перекладач, доктор філософії з 1925. Закін. 1920 Веслейнський ун-т. Працював 1928 — 48 на кафедрі славістики Колумб. ун-ту, 1950 — 62 — ректор Алліанського коледжу (шт. Пенсільванія). 1943 — 48 редагував (разом з М. P. M. Коулмен) «Бюлетень Американської асоціації вчителів слов’янських і східноєвропейських мов». Автор праць з полоністики, розвідки «Статус російської та інших слов’янських і східноєвропейських мов у навчальних закладах Сполучених Штатів Америки з додатковими даними про Канаду і Латинську Америку» (1948). Виступав з доповідями про укр. л-ру (зокрема, про творчість І. Франка, 1969, тощо) перед учителями слов’ян. і східноєвроп. мов США. 22 листопада 1935 прочитав у Колумб. ун-ті лекцію про історію укр. л-ри, яка лягла в основу його «Стислого огляду української літератури» (1936). У ній охарактеризовано творчість Г. Сковороди, І. Котляревського, М. Костомарова, М. Шашкевича, Т. Шевченка, П. Куліша та ін., наведено ряд поезій у перекладі М. P. M. Коулмен. Перекладав з рос., польс. (зокрема поему «Марія. Українська повість» А. Мальчевського, 1935) та болг. л-р.

Літ.: Шевченко Т. Повне видання творів, т. 12. Поезія Шевченка чужими мовами. Чикаго, 1963.

Р. П. Зорівчак.


КОУЛМЕН (Coleman) Меріон Рівз Мур (10.III 1900, Нью-Йорк). — амер. славістка, перекладачка. Дружина А. П. Коулмена. 1943 — 48 редагувала (разом з А. П. Коулменом) «Бюлетень Американської асоціації вчителів слов’янських і східноєвропейських мов». Автор праць з полоністики: «Адам Міцкевич англійською мовою» (1940, разом з А. П. Коулменом), «Міцкевич у музиці» (1947) тощо. Уклала та переклала англ. мовою антології польс. л-ри «Польська земля» (1943), «Верба на узбіччі» (1945) та ін. Для розвідки «Стислий огляд української літератури» А. П. Коулмена (1936) перекл. 8 укр. поезій — уривок з поеми «Сон» Т. Шевченка, вірші І. Котляревського («Ой доля людськая — доля єсть сліпая!» з п’єси «Наталка Полтавка»), І. Франка («Вічний революціонер»), М. Шашкевича («Веснівка»), Б. Лепкого («Видиш, брате мій»), Ю. Федьковича («Святий вечір»), О. Олеся («О ніч чудовна і чудова!», «Хай літають вітри, хай сміються громи...»).

Літ.: Шевченко Т. Повне видання творів, т. 12. Поезія Шевченка чужими мовами. Чикаго, 1963.

Р. П. Зорівчак.


КОУТЕНСЬКА (Koutenská) Зденка (30.VII 1931, м. Хуст, тепер Закарп. обл.) — чес. перекладачка. 1950 — 55 вивчала богемістику і україністику в Праз. ун-ті. Автор статей про укр. л-ру («Чеські переклади з творчості І. Франка», 1957, тощо). Перекладає твори укр., рос., польс. письменників. В її перекл. вийшли романи «Лебедина зграя» В. Земляка (1974), «Біла тінь» (1980) та «Обвал» (під назвою «Полуда з очей», 1989) Ю. Мушкетика, оповідання «Сільський учитель» Є. Гуцала (1979). До зб. сучас. укр. прози «Хлібина на двох» (1986) переклала окр. твори В. Яворівського, В. Тарнавського, Є. Гуцала, Л. Шевченко та Н. Бічуї.

Г. П. Кочур.


КОХ (Koch) Юрій (15.ІХ 1936, с. Гурки) — серболуж. письменник і перекладач. Пише верхньота нижньолуж. мовами. Закін. 1960 Лейпц. ун-т, 1965 — Вищу театр. школу в Лейпцігу. Автор новели «Єврейка Гана» (1958), повісті «Між сімома мостами» (1968, про соціальні перетворення в серболуЖ. селі), зб. віршів «Вуличний концерт» (1965), п’єс «Останній іспит» (1973), «Фріцо і Майка» (1979), «Мисливець Баголя» (1982) та ін., збірок оповідань «Тиждень вдома» (1976), «Самотній Непомук» (1980), романів «Роза-Марія» (1975), «Приземлення мрії» (вид. нім. мовою 1982, верхньолуж. мовою 1983 під назвою «Повернення мрії»), кіносценаріїв. Видав кн. репортажів про СРСР «Подорож на Схід» (1969). Переклав окр. твори В. Сосюри, Д. Павличка, І. Драча, М. Вінграновського, Л. Костенко, Р. Братуня, М. Ільницького, О. Сенатович, М. Петренка, Р. Кудлика, Ю. Малявського. Ряд творів К. переклали М. Вінграновський, М. Ільницький, Р. Кудлик, Р. Лубківський, В. Лучук, Ю. Малявський, Г. Мовчанюк, І. Ющук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія лужицьких сербів. К., 1971; Дивна любов. В кн.: Дивна любов. Оповідання лужицьких письменників. К., 1984.

Літ.: Лучук В. І. Юрій Кох — перекладач української поезії. «Проблеми слов’янознавства», 1987, в. 35; Моторный В. А., Трофимович К. К. Серболужицкая литература. Львов, 1987.

М. М. Павлюк.


КОХАН Василь Іванович (14.XII 1934, с. Обава, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. письменник. Закін. 1968 Львів. ун-т. Працював у правоохоронних органах, пресі. Автор лірич., гумор. та сатир. віршів (збірки «Два букети», 1967; «Гарбуз від муз», 1974). Пригод. повісті «Три доби розшуку» (1976), «Помста» (1981), «Золотий лабіринт» (1983), «Незвичайний злочин» (1984), «Хто стріляв?» (1988) — про будні міліції, органів правосуддя. Твори К. відзначаються гостротою сюжетів, складністю інтриги. Написав також публіцист. нарис «Міжгір’я» (1979). Окр. повісті К. перекладено рос., словац., угор. мовами.

Тв.: Гірке кохання. Ужгород, 1991.

Ю. І. Балега.


КОХАНОВСЬКА Н. [справж. — Соханська Надія Степанівна; 17.II (1.III) 1823 (за ін. даними — 1825), х. Веселий, побл. м. Короча, тепер Бєлгор. обл. — 3(15).XII 1885, х. Макарівка, тепер Ізюмського р-ну Харків. обл.] — рос. письменниця. Закін. 1840 Харків. ін-т шляхетних дівчат. Автор повістей «Графиня Д.», «Заметіль» (обидві — 1848; переважно автобіогр. характеру), «Перший шифр» (1849 — 50), «Гайка» (1856), «Кохана», «Після обіду в гостях» (обидві — 1858), «З провінційної галереї портретів», «Степова квітка на могилу Пушкіна» (обидві — 1859), «Кирило Петров і Настя Дмитрова» (1861), «Старовина» (1862). Слов’янофільські погляди К. відбилися у романі «Рой-Феодосій Савич на спочинку» (1864; тут з симпатією виписано образ Йоасафа Горлечка) та п’єсі «Слава богові, що мужик личаки сплів» (1871). Події, зображувані в творах К., відбуваються переважно на Слобожанщині. Багатий матеріал для характеристики культур. життя, побуту і звичаїв харків. дворянства, атмосфери в ін-ті шляхетних дівчат містить. «Автобіографія» (1849, опубл. 1896). Збирала й вивчала укр. нар. пісні (статті «Зіставлення кількох російських пісень», 1862; «Про російську пісню», 1871, та ін.). В Україні життя й творчість К. досліджували С. Пономарьов, Ф. Кудринський та ін.

Тв.: Повести, т. 1 — 2. М., 1863; Автобиография. М., 1896; Из провинциальной галерей портретов. В кн.: Дача на Петергофской дороге. Проза русских писательниц первой половини XIX века. М., 1986.

Літ.: Платонова Н. Н. Кохановская (Н. С. Соханская) 1823 — 1884. Биографический очерк. СПБ, 1909; Салтыков-Щедрин М. Е. Повести Кохановской. В кн.: Салтыков-Щедрин М. Е. Собрание сочинений, т. 5. М., 1966; Викторович В. Уроки одной судьбы. «Литературное обозрение», 1989, № 3.

І. Д. Бажинов.


КОХАНОВСЬКИЙ (Kochanowski) Ян (1530, с. Сицина, побл. м. Радома — 22.VIII 1584, Люблін) — польс. поет. Навч. 1544 — 45 у Краків. академії, 1555 — 56 — Кенігсб. і 1552 — 55, 1556 — 59 — Падуан. ун-тах. Писав польс. і лат. мовами. В лірич. і філос. віршах, сатир.-дидактичних поемах «Згода», «Сатир, або Дикий чоловік» (обидві — 1564) і «Стяг, або Прусська присяга» (1569), жартівливій поемі «Шахи» (1566), елегійній поемі «Муза» (бл. 1567), вірш. трагедії «Відмова грецьким послам» (1578), прозовому діалозі «Віщування» (1587) передав глибину людських почуттів, відгукнувся на актуальні сусп.-політ. питання польс. дійсності, викрив розбещеність і пихатість шляхти, відстоював гуманіст. і патріотичні ідеали. Популярність К. принесли цикл надгробних плачів «Трени» (1580), короткі ліричні вірші — «Фрашки» (кн. 1 — 3, 1584), а також філос., любов. і громадян. поезія — «Пісні» (кн. 1 — 2, 1586). К. належить вірш. переклад «Давидових псалмів» (1578). Використовуючи античні та бібл. сюжети й мотиви, надавав їм злободенного звучання. Відіграв визначну роль у становленні нац. л-ри і розвитку польс. літ. мови. Окр. вірші К. переклали Д. Білоус, П. Тимочко, В. Коптілов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; Поезії. К., 1980; Рос. перекл. — Избранные произведения. М. — Л., 1960; Лирика. М., 1970; Стихотворения. М., 1980.

Літ.: Бажан М. Невгасне світло Чорного Лісу. В кн.: Бажан М. Твори, т. 4. К., 1985.

Р. Ф. Кирчів.


КОХАНСЬКИЙ Іван Тимофійович (1901, с. Вишнопіль, теп. Тальнів. р-ну Черкас. обл. — 1941, побл. Магадана) — укр. письменник, журналіст. Навч. 1919-22 в Тальнів. учит. семінарії. 1925 — 28 — у Київ. ін-ті нар. освіти. 1932 — 35 працював відп. секретарем газ. «Шлях кооперації» (Київ). Друкувався у журналах «Глобус», «Нова громада», «Зоря», газ. «Робітничо-селянська правда». Автор нарисів «День молодого лісу» (1922), «Новий Семен» (1925), ряду віршів («Весняне», «Ех ти, серце»). Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1959.

В. Ф. Мицик.


КОХОВСЬКИЙ (Kochowski) Веспасіан Іеронім (1633, с. Гай на Сандомирщині — 6.VI 1700, Краків) — польс. історик і поет. Середню освіту одержав у Кракові (1648). Працював у канцелярії короля Міхала Корибута Вишневецького, король Ян III Собеський надав К. звання привілейованого історика. Гол. твір «Щорічники» («Annalium Poloniae», лат. мовою, ч. 1 — 3, 1683 — 98; ч. 4 видано в перекладі польс. мовою 1853). Кожна частина висвітлює семилітній період, т. з. клімактер. З польс.-катол. позицій описав Визв. війну укр. народу 1648 — 54, вороже характеризував Б. Хмельницького та І. Богуна. «Щорічниками» К. послуговувалися укр. літописці й історики. Автор поет. збірок «Небезкорисне марнотратство», «Фрашки» (обидві — 1674), де є чимало дум і фрашок про польсько-українські взаємини 17 ст., «Сад дівичий» (присвяч. діві Марії), зб. медитаційних поем «Христос страждучий» (обидві — напис. 1676, надр. 1681). Як поет К. — представник польс. бароко.

Літ.: Перетц В. Українське питаннє в осьвітленню польського поета XVII віка. «Записки наукового товариства імені Шевченка», 1906, т. 71, кн. 3.

Р. П. Радишевський.


КОХОВСЬКИЙ Всеволод Порфирійович [крипт. і псевд. — В. К., Данило Медовник, Володько Нечуй, Погонець; 2 (14).III 1835, с. Стародубівка, тепер Слов’янського р-ну Донец. обл. — 2(14).VI 1891, Петербург] — укр. письменник і педагог. Закін. 1863 Петерб. військ. академію. Працював начальником навч. відділу Гол. управління військ.-навч. закладів у Петербурзі. Засновник (1864) і перший директор Пед. музею військ.навч. закладів і Пед. б-ки (т. з. Соляне містечко). Мав звання генерал-лейтенанта. Літ. діяльність почав 1862, опубл. укр. мовою у журн. «Основа» оповідання «З народних уст», «Лист до основ’ян», науково-популярний нарис «Усна мова з науки про дощ». У львів. журн. «Правда» 1870 вмістив оповідання «Пан Комарчук» (напис. 1863), згодом видане окр. книгою анонімно у Женеві під назвою «Пан народолюбець». Твір є гострою сатирою на ліберальне панство. За словами І. Франка, оповідання мало «тривку літературну вартість» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 309). Автор пед. праць про трудове виховання, поч. освіту, виховання в сім’ї, нар. творчість тощо, які опубл. протягом 1873 — 89 у «Педагогическом сборнике», виданнях Пед. музею, журн. «Основа». Належав до кола друзів Т. Шевченка. Популяризував творчість поета, зберігав його малярські твори (тепер вони в Держ. музеї Т. Г. Шевченка у Києві). Виголосив промову на панахиді в Петербурзі в зв’язку з першими роковинами від дня смерті Т. Шевченка.

Літ.: Рогов П. И. Памяти В. П. Коховского. «Русская школа», 1891, т. 2, № 7 — 12; Семенов Д. Д. Всеволод Порфирьевич Коховский как директор Педагогического музея военно-учебных заведений. «Русская старина», 1892, т. 74, № 5.

О. Р. Мазуркевич.


КОЦАК Арсеній (світське ім’я й по батькові — Олексій Федорович; 14.III 1737, с. Буковець, тепер Свидницького окр., Сх. Словаччина — 12.IV 1800, м. Мукачів, тепер Закарп. обл.) — укр. церк.-осв. діяч, письменник, педагог, доктор богослов’я з 1768. Закін. ун-т у м. Трнаві. Викладав у василіан. школах Пряшівщини і Закарпаття церковнослов’ян. мову, поетику, риторику, історію, богослов’я та ін., був ігуменом монастирів. Автор бл. 30 творів «славеноруською» і лат. мовами, що лишилися в рукописах, — «Предуготовленіе гисторическое си есть хронологія ...», «Календар церковный», «Слово ко народу кафолическому», «Пролог духовный» та ін. Найбільшу цінність має його «Грамматика русская сирЂч правила извЂщателная и наставителная о словосложеніи слова языка славенскаго или русскаго» (три варіанти; 1768 — 88), створена під впливом граматик Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького і Михайла Ломоносова. Вона містить 4 розділи — орфографію, просодію, етимологію і синтаксис; написана із значним використанням місц. діалекту. К. склав силабічними віршами вступ до «Грамматики...», передмову до «Предуготовленія гисторического...», «Правила и поученія монашескіе». Рукописи К. зберіг. в б-ці Ужгор. ун-ту.

Літ.: Кралицкий А. Арсений Коцак, доктор святого богословия. «Науковий сборник Галицко-русской Матицы», 1866, в. 1 — 4; Панькевич і. Славеноруська граматика Арсенія Коцака другої половини XVIII віка. «Науковий збірник товариства „Просвіта“ в Ужгороді», 1927, т. 5; Микитась В. Л. Давні рукописи і стародруки. Опис і каталог, ч. 2. Львів, 1964; Микитась В. Л. Давня література Закарпаття. Львів, 1968.

В. Л. Микитась.


КОЦЕЙОВСЬКИЙ Олександр Леопольдович [2(14).І 1887, Чернігів — 29.XII 1919, заліз. ст. Знам’янка, тепер Кіровогр. обл.] — перший укр. єгиптолог, дослідник і перекладач давньоєгип. літ. пам’яток. Нар. в сім’ї дрібного урядовця. По закін. Петерб. ун-ту залишився працювати в ньому, з 1915 — приват-доцент. Того ж року повернувся в Україну, став приват-доцентом Новорос. ун-ту (Одеса). У жовтні 1919 захистив магістерську дисертацію в Харків. ун-ті. З 1915 брав активну участь у діяльності бібліогр. т-ва при Новорос. ун-ті, співробітничав в «Известиях Одесского библиографического общества при имп. Новороссийском университете», де вміщував доповіді й повідомлення про нові дослідження з єгиптології та рецензії на книги вітчизн. і зарубіж. єгиптологів («Становище жінки в Стародавньому Єгипті», «Занепад єгипетської цивілізації», «Нові російські книги з історії Єгипту», рецензія на зб. дорожніх нарисів К. Бальмонта «Край Озіріса» та ін.). Праці: «Заклинання Ізіди та Нефтіди» (1913), «Славослів’я Озіріса» (1916), «Тексти пірамід» (1917). Остання — перше на Україні дослідження, в якому було дешифровано і перекладено 300 написів на давньоєгип. спорудах. У книзі вміщено грунтовний вступ, де викладено істор.-культур. значення цих текстів, вказано мету, час і місце їх створення тощо. Це дало змогу глибше вивчити сусп., екон. й культур. життя Єгипту 3 тис. до н. е. Опубл. бібліографію нової л-ри з окр. питань історії Стародавнього Єгипту. Підготував до видання «Коптську граматику» (рукопис не зберігся) — посібник для вивчення давньоєгип. мови.

Літ.: Зленко Г. Д. Дослідник єгипетських папірусів. В кн.: Зленко Г. Д. З полону літ. К., 1989.

Г. Д. Зленко.


КОЦІПИНСЬКИЙ (Kocipiński) Антон Гіацинтович [1816, м. Андрихув, побл. Кракова — 14(26). V 1866, Київ] — укр. та польс. композитор, фольклорист і етнограф. Муз. освіту здобув у Львові, навч. в батька — органіста Львів. кафедрального собору. 1835 — 45 — капельмейстер військ. оркестру в Чернівцях, 1845 — 49 жив у Кам’янці-Подільському, де відкрив муз. магазин, займався муз.-пед. діяльністю. Серед його учнів — укр. композитор В. Заремба. 1849 — 53 жив у Відні, з 1853 — в Києві, відкрив тут муз. магазин (з філіалом у Житомирі). Збирав і обробляв укр. та польс. нар. пісні. Видав 1862 зб. «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії». Тексти надр. кириличним і лат. алфавітами, чим було порушено урядову заборону друкувати польс. та укр. мовами. К. зазнав переслідувань, що спричинилося до його передчасної смерті. К. належить також етногр. праця «Ярмарок на Україні» (1856). Автор фортепіанних і вокальних творів, у т. ч. «Ярмарок на Україні» («Козак-полька») і «Мазур з українкою».

Літ.: Марахов Г. І. «Визнати людиною неблагонадійною...» (Невідомі сторінки з життя Антона Коціпинського). «Вісник Академії наук Української РСР», 1969, № 6; Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. К., 1978.

О. А. Правдюк.


КОЦОВСЬКИЙ Володимир Миколайович (псевд. та крипт. — Корженко, Голка, К-о, В. К., Володимир К-ский та ін.; 10.IX 1860, с. Отиневичі, тепер Жидачівського р-ну Львів. обл. — 11.II 1921, м. Сокаль, тієї ж обл.) — укр. літературознавець, письменник, педагог, доктор філософії з 1895. Закін. 1883 Львів. ун-т. У поглядах та діяльності дотримувався «народовської» (див. «Народовці») орієнтації. 1882 — голова «Академічного братства». З 1889 учитель укр. гімназії у Ряшеві (тепер Жешув, Польща), Львові. З 1895 викладав в учит. семінарії в Сокалі. Член Літ. т-ва імені Шевченка з 1886. З 1891 входив до комісій, що визначали укр. репертуар галиц. театрів, зокрема Руського нар. театру. Співробітничав у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», газетах «Діло», «Буковина», «Руслан», тижневику «Учитель», журналах «Світ», «Зоря», «Зеркало», «Нове зеркало», «Шкільна часопись», зб. «Ватра», антологіях «Акорди» та «Українська муза». Досліджував життя і творчість членів «Руської трійці» (праці «Маркіян Шашкевич», «Житє і значене Маркіяна Шашкевича і в доповненю матеріали і замітки до генези руського народного відродження в Галичині», обидві — 1886; «Література галицько-руська і Маркіян Шашкевич», 1894). Автор передмови до кн. «Шашкевич М., Вагилевич І., Головацький Я. Писання» (1884), розвідки «Історично-літературні замітки до „Слова о полку Ігоревім“» (1893), багатьох статей на літ. («Огляд національної праці галицьких русинів», 1887), наук.-популярні, громад. теми, літ. й театр. рецензій. Упорядкував 3-й том «Руської історичної бібліотеки», яку видавав Г. Онишкевич. Писав вірші, в яких переважають роздуми про життя і смерть («Сон», 1887; «Ми такі прості, чорні хлопи», 1903; «В борбі за жизнь для себе чи для брата», 1908, та ін.). Поезії К. властива оригінальність форми (використовував терцину — «Та дармо серцем мечесь страсть забута...», 1908). К. належить оповідання «На Досвітках» (1884). Переклав окр. поезії Горація (1881), одну з пісень Міньйони з роману «Літа науки Вільгельма Майстера» Й. В. Гете (1885), баладу «Поворот тата» А. Міцкевича (1895), «Ренські легенди» Ф. Б. Гарта (1881), вірш «Цар природи» О. Боровиковського (1881). У співавт. з І. Огоновським склав «Методичну граматику руської мови для IV класу шкіл 5 і 6 класових» (1894). І. Франко зараховував К. до кращих представників укр. інтелігенції Галичини (передмова до зб. «З вершин і низин», 1893), присвятив йому вірш «Корженкові».

Літ.: Франко І. Наше літературне життя в 1892 році. — М. Шашкевич і галицько-руська література. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981.

М. О. Мороз.


КОЦЮБА (справж. прізв. — Коцегуб) Гордій Максимович [2(14).І 1892, х. Костів. теп. село Валків. р-ну Харків. обл. — після 17.VI 1939, Харків] — укр. письменник. Закін. 1917 Петрогр. ун-т. Був одним з організаторів і редакторів журн. «Шляхи мистецтва», співробітничав у газетах «Вісті», «Коммунист», журналах «Всесвіт», «Уж», «Червоний шлях». Входив до «Гарту», належав до ВАПЛІТЕ, Пролітфронту. Автор багатьох збірок оповідань («На межі», 1924; «Свято на буднях», 1927; «Змова масок», 1929; «За заслоною», 1930; «Дніпрові саги», «Бронзові люди», «Облога шахти», всі — 1931; «Дорогою змагань», 1932; «Майстер кухля», 1933), роману «Родючість» (1934) та ін. Роман «Нові береги» (кн. 1 — 1932, кн. 2 — 1937) — про будівництво Дніпрогесу. У романі «Перед грозою» (1938) відтворив революц. події на Криворіжжі в переддень 1-ї світ. війни. Незаконно репресований 1938 (засуджений до розстрілу). Реабілітований 1957.

Тв.: Твори. Х. — К., 1934; Перед грозою. К., 1958; Рос. перекл. — Дорогой борьбы. М., 1961.

Літ.: Радченко В. В шуканнях долі. «Вітчизна», 1958, № 12; Власенко В. Нова зустріч з читачем. «Дніпро», 1959, № 10; Мацько В. Дорога болю. «Вітчизна», 1991, № 9.

В. П. Мацько.


КОЦЮБИНСЬКА Ірина Михайлівна [30.VI (12.VII) 1899, Чернігів — 8.IX 1977, там же] — укр. літературознавець, канд: філол. наук з 1965, засл. працівник культури України з 1969. Дочка М. М. Коцюбинського. Навчаючись у Черніг. гімназії, брала участь у революц. гуртку. Закін. 1941 Київ. юрид. школу і 1949 — Моск. юрид. ін-т. Була на парт. і культ.-осв. роботі, 1956 — 77 — директором Коцюбинського М. М. музею у Чернігові. Збирала й вивчала документи і матеріали про М. Коцюбинського, його літ.-громад. оточення, про революц. діяльність родини письменника. Автор книжок «Спогади і розповіді про М. Коцюбинського» (1965), «Михайло Коцюбинський» (1969, рос. мовою в серії «Жизнь замечательных людей»), ряду статей і розвідок про творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка та ін.

М. М. Потупейко.


КОЦЮБИНСЬКА Михайлина Хомівна (18.XII 1931, Вінниця) — укр. літературознавець, перекладач, канд. філол. наук з 1959. Племінниця М. М. Коцюбинського. Закін. 1954 Київ. ун-т, 1955 — 57 викладала в ньому. 1957 — 68 працювала в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, 1969 — 87 — видавництві «Вища школа». К. несправедливо звинувачувалася в «політичній незрілості» та «ідейних помилках», тривалий час (1971 — 88) її праці не друкувалися. Досліджує мову худож. творів, поетику Т. Шевченка, худож. індивідуальність М. Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в укр. л-рі. Автор монографій «Образне слово в літературному творі» (1960), «Література як мистецтво слова» (1965), «Етюди про поетику Шевченка» (написана в 60-х pp., опубл. 1990); ряду статей, зокрема про творчість Т. Шевченка, П. Тичини, літераторів-шістдесятників (В. Стуса та ін.), що зазнали репресій. Упорядкувала першу видану в Україні книжку В. Стуса — зб. поезій «Дорога болю» (1990). Переклала окр. твори канад. (П. Джонсон), франц. (Ж. Превера), польс. і білорус. поетів.

Н. П. Чамата.


КОЦЮБИНСЬКА-ЄФІМЕНКО Зоя Хомівна [25.III (7.IV) 1904, Петербург — 20.IV 1984, Київ) — український літературознавець. Племінниця М. М. Коцюбинського. Закін. 1941 Мелітоп. пед. ін-т. Працювала викладачем, лектором та худож. керівником самодіяльних і профес. колективів. Автор праць «Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в середній школі» (1952, 1955), «М. Коцюбинський. Життя і творчість» (1955), «Крим у житті і творчості М. М. Коцюбинського» (1958), «М. М. Коцюбинський. Майстерність письменника» (1959), «Коцюбинський у Криму» (1962). К. належать брошура «Образи радянських жінок в українській літературі» (1961), документальна повість «Смарагдова легенда», зб. нарисів «До світлої мети» (обидві — 1963).

М. С. Грицюта.


КОЦЮБИНСЬКИЙ Андрій Федорович (8.XII 1938, с. Загородите, тепер Чорнобаїв. р-ну Черкас. обл.) — укр. письменник. Закін. 1966 Київ. пед. ін-т. Учителював, з 1969 працює в пресі. Автор збірок гумору «Березова каша» (1976), «Троянди для незнайомки» (1982), «Весілля на Венері» (1987), збірок оповідань для дітей «Суниці з Вовчої галявини» (1987), «Засекречений тайм» (1992). Окр. твори К. перекладено рос., білорус. і болг. мовами.

С. Г. Миронюк.


КОЦЮБИНСЬКИЙ Михайло Михайлович [5 (17).IX 1864, Вінниця — 12 (25).IV 1913, Чернігів] — укр. письменник, культур. діяч. З сім’ї дрібного урядовця. Дитинство і юність письменника минули в селах і повіт. містечках Поділля. Навч. в нар. уч-щі (м. Бар), закін. 1880 Шаргородську духовну семінарію (бурсу). Цього ж року переїхав до Кам’янця-Подільського, де зблизився з групою семінаристів-народників, захопився ідеями народництва. 1882 повернувся до Вінниці, заробляв приватними уроками, поглиблював знання самоосвітою. 1884 у зв’язку із справою подільської групи «Народної волі» поліція встановила над К. таємний нагляд, під яким він перебував до кінця життя. 1890 побував у Львові, де познайомився з І. Франком та ін. діячами культури. 1891 склав іспит на нар. вчителя при Вінн. реальному уч-щі, був домашнім учителем у с. Лопатинцях, де вів осв. роботу серед селян, записував фольклор (частина опубл. у зб. «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» Б. Грінченка, 1895 — 99). З 1892 працював в Одес. філоксерній комісії (спочатку в Бессарабії, потім у Криму). 1892 — 93 К. — член нелег. громад.-культур. т-ва «Братство тарасівців». Восени 1896 тяжко захворів і 1897 залишив службу в комісії, виїхав до Житомира, де працював у редакції газ. «Волынь» (був редактором розділів «Хроніка», «Світло і тіні російського життя»). На поч. 1898 К. оселився в Чернігові, зайняв посаду діловода, а з 1900 — статистика в земській управі, згодом — зав. відділом статистичного бюро. Поринув в активну літ. і культурницьку діяльність. Зблизився з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Вороним, М. Чернявським, М. Могилянським. 1906 — 08 був головою черніг. «Просвіти». Збирав літ. молодь на традиц. «понеділки» (1906 — 07) і «суботи» (1911 — 12), де обговорювалися нові твори (їх відвідував і П. Тичина). Брав активну участь у впорядкуванні збірників та альманахів «Хвиля за хвилею» (1900), «Дубове листя» (1903), «З потоку життя» (1905). У зв’язку з хворобою К. кілька разів виїжджав за кордон (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Італія). Протягом 1909 — 11 тричі бував на о. Капрі (Італія), де познайомився з М. Горьким, між письменниками зав’язалася довголітня дружба. 1911 Товариство прихильників української літератури, науки і штуки встановило К. довічну пенсію, що дало змогу письменникові залишити роботу в земстві. В кінці квітня 1913 після тривалої хвороби помер у Чернігові, похований на Болдиній горі.

Перша прозова спроба — оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) — не дістала схвалення. Ще два оповідання, не позбавлені дидактизму і моралізаторства («21 грудня на Ввєдєніє», 1885, і «Дядько та тітка», 1886), за життя письменника не надруковано. Ряд творів опубл. у Львів. журналах «Дзвінок», «Правда», «Зоря»: вірш «Наша хатка» (1890), нариси «Причинок до біографії Тараса Шевченка» і «Шевченкова могила», оповідання «На віру» (усі — 1891), «Ціпов’яз» (1893), «Для загального добра» (1895) та ін. Увагу сучасників, зокрема Панаса Мирного, привернули дит. оповідання: «Харитя», «Ялинка» (обидва — 1891) і «Маленький грішник» (1893). Написані в побут.-реаліст. манері, вони відзначалися тонким проникненням у світ дит. душі. У 90-х pp. K. звертається до традиційної для укр. л-ри сел. тематики, розробляючи насамперед проблеми: морально-етичні — кохання і шлюбні стосунки (повість «На віру», 1891), співчуття людини до чужого горя (оповідання «П’ятизлотник», 1892), милосердя до ворога (оповідання «Помстився», 1893); соціальні — шукання правди і справедливості (оповідання «Ціпов’яз», 1893), відмова від особистих інтересів в ім’я громадського блага (оповідання «Для загального добра», 1895); соціально-історичні — прагнення кріпаків до волі (оповідання «Дорогою ціною», 1901). К. розширює тем. обрії укр. л-ри, змальовуючи життя молдавського (оповідання «Помстився», «Пе-коптьор», 1896; образок «Відьма», 1898), татар. (нарис «В путах шайтана», 1899; акварель «На камені», 1902; оповідання «Під мінаретами», 1904); єврейського (образок «Він іде!», 1906) та польс. (оповідання «Дебют», 1909) населення України, італійців (новели «Хвала життю», «На острові», обидві — 1912), відтворює місцевий колорит і нац. характери. У творах 90-х pp. K. поступово відходить від просвітит. тенденційності та етногр.реаліст. манери письма, зосереджуючи гол. увагу на внутр. світі і почуваннях героїв. Одна з центр. тем творчості К. — інтелігенція і народ (казка «Хо», 1894; оповідання «Для загального добра», «Сміх», 1906; «В дорозі», 1907; «Подарунок на іменини», 1912, та ін.). Ця ж тема розкривається в оповіданні «Лялечка» (1902). У ньому на прикладі сільс. вчительки показано крах народницьких ілюзій, деморалізуючий вплив провінц. оточення на особистість. Тут К. торкається і проблем самотності жінки, ілюзорності її уявлень про життя. Естетизм і глибоке проникнення в психологію людини, імпресіоніст. стиль виявились в етюді «Цвіт яблуні» (1902), в якому порушено теми життя і смерті, показано переживання батька-письменника в траг. момент його життя. Підсвідомість, свідомість, самосвідомість — такі шари психіки охоплює худож. аналіз К. в цьому і багатьох інших творах. В акварелі «На камені» письменник значною мірою використовує імпресіоніс. засоби (колір і пейзаж) для зображення траг. кохання татар. жінки. Проблеми духовної свободи порушує в новелі «У грішний світ» (1904), оповіданні «Під мінаретами». Проте в деяких творах цього періоду ще відчутні елементи дидактизму. Звертаючись до тематики, пов’язаної з першою рос. революцією, К. відбивав соціально-психол. атмосферу чорносотенних погромів того часу («Сміх», «Він іде!»), терорист. акції революціонерів (етюд «Невідомий», 1907), момент прозріння ката (оповідання «Persona grata», 1907), будні революціонера (новела «В дорозі», 1907), моральний обов’язок інтелігенції в революції («В дорозі», «Intermezzo»), провокації поліції проти революц. молоді (нарис «Як ми їздили до криниці», 1908). К. показував людину, захоплену вихором істор. подій, ставив її у ситуацію морального і громадян. вибору. Психічний злам, що під впливом цих подій відбувався в душі героя, змінював його ціннісні орієнтації, ставав основою внутр. драми, рушійною пружиною сюжету. Зруйновану внутр. рівновагу, роздвоєння особистості інтелігента, його тугу за ідеалом К. відбив у циклі поезій у прозі «З глибини» (1903 — 04) та «Intermezzo» за допомогою символічних образів, показуючи космічні масштаби людської душі. Настрої селянства в переддень і під час першої рос. революції К. відобразив у повісті «Fata morgana» (1903 — 10). Показуючи класову диференціацію села, письменник осн. увагу зосереджує на соціальній психології селянства. Повість складається з окремих «сцен», які передають емоц. збудження селянства, революц. вибух і спад. Зображення індивідуальних характерів (особливо в 2-й частині) відходить на другий план, поступаючись місцем збірному образу маси. Автор намагається проникнути в «колективне несвідоме» — стихійні імпульси, що вириваються з надр сел. душі як реакція на багатовікове уярмлення і приниження; удосконалює імпресіоністичну техніку, доповнюючи словесний живопис звукописом і полілогом. Розширюючи коло філос.-психол. тем укр. л-ри, К. звертається до давніх культових звичаїв — оповідання «Що записано в книгу життя» (1910) та міфол. мислення — повість «Тіні забутих предків» (1911), до архетипів у свідомості селянина. Проблема переваг і негативних наслідків цивілізації, що розробляється на фольклорно-етногр. матеріалі, надає повісті виразного філос. звучання. Досліджуючи різні верстви суспільства, К. привертає увагу до інтимних, родинно-побут., соціальних питань їхнього буття (оповідання «Дебют» та ін.). Чеховські мотиви провінц. нудьги відчутні в оповіданні «Сон» (1911). Твір зачіпає характерну для К. проблему невідповідності між ілюзорним внутр. світом мрій, надій і прагнень та реальною дійсністю, рутиною сімейного життя. Малюючи родинне життя дрібного поліц. чиновника в оповіданні «Подарунок на іменини», К. показує конфлікт між батьком і малим сином, котрий не може сприйняти суспільство з його жорстокою, антигуманною мораллю. В оповіданні «Коні не винні» (1912) розкривається егоїстичне єство власника, приховане під шкаралущею ліберальних розмов про соціальну справедливість. Худож. ефект у цих творах досягається внаслідок розкриття найпотаемніших сфер підсвідомого. В ост. новелах («Хвала життю!», «На острові»), що містять елементи неоромантизму, К. торкається діалектики життя і смерті. Новаторство К. відбилося як у стилістиці, так і у жанровій системі. «Етюд», «акварель», «образок», «нарис», «картка з щоденника», «новела» — так визначав К. жанр своїх психологічних творів, побудованих здебільшого на засадах імпресіоніст. естетики. В них зображувана дійсність переломлюється крізь призму сприйняття героя, сюжет будується на основі внутр. драми, настроєва композиція підсилюється символікою кольорів, світлотіні, картин пейзажу.

1903 К. і М. Чернявський склали відозву до письменників з закликом творчо освоювати здобутки найновішої європ. л-ри, розробляти філос.-психол. проблематику, нові худож. принципи зображення життя різних верств населення. Вона стала справжнім літ. маніфестом. Письменникові належать також публіцист., літ.-крит. статті й нариси, рецензії тощо (рецензія на вірші М. Філянського, 1906; реферат «Іван Франко», 1907, та ін.). Переклав деякі твори Г. Гейне, А. Міцкевича, Е. Ожешко, Ф. Достоєвського та ін., російською — два оповідання І. Франка. Естет. набутки К. справили вплив на П. Тичину, А. Головка, Г. Косинку, О. Довженка, Ю. Яновського, О. Гончара, Григора Тютюнника. Значна частина творів письменника перекл. багатьма мовами народів світу. Повість «Fata morgana» інсценізована, ставилася в укр. театрах (Київ. театрі ім. І. Франка, 1925; Черніг. театрі ім. Т. Г. Шевченка, 1938). Інсценізація повісті «Тіні забутих предків» здійснена 1989 в Івано-Франк. укр. муз.-драм. театрі ім. І. Франка; однойм. балет створив В. Кирейко (1960). За мотивами творів К. Київ. кіностудія ім. О. П. Довженка зняла фільми «Кривавий світанок» (1956), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991) та ін.; Одеська студія — «Навздогін за долею» (1927, за оповіданням «Дорогою ціною»), «Фата моргана» (1931), «Коні не винні», «Пекоптьор» (обидва — 1956). У Вінниці 1927 і Чернігові 1934 засн. літ.-меморіальні музеї К. (див. Коцюбинського М. М. музей у Вінниці та Коцюбинського М. М. музей у Чернігові), тут же споруджено пам’ятники. Ім’ям К. названо смт Михайло-Коцюбинське Черніг. обл., с. Коцюбинське Київ. обл. У Вінниці 1981 встановлено обл. літ. премію імені М. Коцюбинського, якій 1992 надано статус всеукраїнської. За рішенням Всесв. Ради Миру 1964 в багатьох країнах відзначалося 100-річчя від дня народження М. Коцюбинського. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Твори, т. 1 — 6. К., 1961 — 62; Твори, т. 1 — 7. К., 1973 — 75; Твори, т. 1 — 3. К., 1979; Твори, т. 1 — 4. К., 1984 — 85; Твори, т. 1 — 2. К., 1988; Листи М. М. Коцюбинського до О. І. Аплаксіної. К., 1938; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1965.

Літ.: Твори М. М. Коцюбинського в перекладі на європейські мови. «Буковина», 1909, 25 травня; Могилянский М. Художник слова. Памяти М. М. Коцюбинского. Пг., 1915; Єфремов С. М. Коцюбинський. К., 1922; Лебідь А. М. Коцюбинський. К., 1929; Горький М. М. М. Коцюбинский. В кн.: Горький М. Собрание сочинений, т. 14. М., 1951; Иванов Л. Михаил Коцюбинский. М., 1956; Міщенко Д. Розвиток реалізму в творчості М. Коцюбинського. К., 1957; Грицюта М. Коцюбинський і народна творчість. К., 1958; Грицюта М. Михайло Коцюбинський у слов’янських літературах. К., 1964; Колесник П. Й. Коцюбинський — художник слова. К., 1964; Коцюбинська І. Спогади і розповіді про М. М. Коцюбинського. К., 1965; Куп’янський Й. Я. Літопис життя і творчості Михайла Коцюбинського. К., 1965; У вінок Михайлу Коцюбинському. К., 1967; Калениченко Н. Великий сонцепоклонник. К., 1967; М. М. Коцюбинський як громадський діяч. Документи, матеріали, публікації. К., 1968; Костенко М. Художня майстерність Михайла Коцюбинського. К., 1969; Коцюбинская И. Михаил Коцюбинский. М., 1969; Михайло Коцюбинський. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах. К., 1970; Погрібна Л. З. Твори М. Коцюбинського на екрані. К., 1971; Wiśniewska E. O sztuce pisarskiej Mychajła Kociubynskiego, Wrocław — Warsżawa — Kraków — Gdańsk, 1973; Черненко О. Михайло Коцюбинський — імпресіоніст: образ людини в творчості письменника. Мюнхен, 1977; Kruba E. Mychajlo Kocjubyńskyj (1864 — 1913) et la prose ukrainienne de son temps. Lille, 1982; Франко І. З остатніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Калениченко Н. Л. Михайло Коцюбинський. Нарис життя і творчості. К., 1984; Звиняцковський В. Я. Новелістика А. Цехова і М. Коцюбинського. К., 1987; Кузнецов Ю. Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського. К., 1989; Кузнецов Ю. Б., Орлик П. І. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості Коцюбинського в школі. К., 1990; Лепкий Б. Коцюбинський у Кракові. В кн.: Лепкий Б. Твори, т. 2. К., 1991; Мороз М. О. Михайло Коцюбинський. Бібліографічний покажчик. К., 1964; Михайло Коцюбинський. Бібліографічний покажчик. 1964 — 1988. Чернігів, 1989.

Н. Л. Калениченко, Ю. Б. Кузнецов.



КОЦЮБИНСЬКОГО М. М. МУЗЕЙ у Вінниці — літ.-мемор. музей. Відкритий 1927 в будинку, де нар. і жив до 1897 (з перервами) письменник (1924 будинок було оголошено пам’яткою старовини і взято під держ. охорону). Тут М. Коцюбинський написав свої ранні оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «Дядько та тітка», «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Маленький грішник», «Хо» та ін. Експозиція музею розміщена в 6 кімнатах мемор. будинку. Побудована за монографічним принципом: матеріали послідовно розкривають життєвий і творчий шлях письменника, його громадську діяльність.

У фонді музею — понад 5,8 тис. експонатів: документи, фотографії, особисті речі письменника, прижиттєві видання його творів, їх переклади ест., латис., чес., нім., рум., швед. та ін. мовами, картини укр. художників, численні ілюстрації до творів письменника відомих укр. художників І. Іжакевича, В. Касіяна, М. Бурачека, О. Кульчицької та ін. Представлена карта літ.-мистецької Вінниччини, матеріали про письменників — земляків М. Коцюбинського. На території садиби — комора, сторожка, сад. 1989 на площі біля музею встановлено пам’ятник К. (скульптор М. К. Вронський, архітектор В. Г. Гнєздилов).

Літ.: Лісовий П., Подолинний А. Музеї Вінниччини. Одеса, 1979; Литвиненко Г., Хоменко Б. Музей М. М. Коцюбинського у Вінниці. Одеса, 1989.

Л. П. Квятковська.


КОЦЮБИНСЬКОГО М. М. МУЗЕЙ у Чернігові — літ.-мемор. музей. Засн. 1934 у будинку, де 1898 — 1913 жив М. Коцюбинський. Відкритий 1935. Основою експозиції стали матеріали (рукописи письменника, його б-ка, портрети, листування, фотографії), що знаходилися в Черніг. істор. музеї (кол. Чернігівський музей українських старожитностей ім. В. В. Тарновського), куди дружина письменника передала їх на зберігання з умовою ніколи не вивозити з Чернігова. Фонди музею — понад 18 тис. експонатів. 1958 відкрито мемор. квартиру, в якій зібрано багато особистих речей письменника. Свого часу в будинку нинішнього музею збиралася демокр. інтелігенція Чернігівщини, зокрема, Б. і М. Грінченки, В. Самійленко, М. Чернявський, М. Вороний, А. Казка, Г. Верьовка, В. Блакитний, П. Тичина. Тут М. Коцюбинський написав повісті «Fata morgana», «Тіні забутих предків», новели «Intermezzo», «Цвіт яблуні» та ін. твори. 1983 зведено будинок, де розміщено літ. частину музею; розширено експозицію про життя і творчість письменника; представлено матеріали про вшанування його пам’яті. У музеї зберігаються окр. архівні матеріали І. Франка, Л. Глібова, Л. Яновської, П. Куліша, Ганни Барвінок та ін. укр. письменників. На території садиби 1939 встановлено пам’ятник М. Коцюбинському (скульптор І. Гінцбург).

Літ.: Чернігівський державний літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського. Путівник по музею. К., 1966; Музей М. М. Коцюбинского в Чернигове. К., 1978.

О. І. Єрмоленко.


КОЧАР (справж. прізв. — Габрієлян) Рачія (Грачія) Кочарович [20.I (2.II) 1910, с. Кумлібуджах Багревандського пов., Зх. Вірменія, тепер Туреччина — 2.V 1965, Єреван] — вірм. письменник. Навч. 1929 — 31 на робітфаку (Єреван). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Автор збірок повістей і оповідань «Народження героїв» (1942), «Напередодні» (1943), «Священна обітниця» (1946) та ін., в яких змалював героїзм і мужність людей у роки війни; зб. «Біла книга» (1965), куди ввійшли повість «Наапет» — про долю вірм. народу, що пережив геноцид 1915, та ряд оповідань. Роман «Діти великого дому» (ч. 1 — 2, 1952 — 59) присвяч. дружбі народів. Писав публіцист. і крит. статті (зб. «Література і життя», 1949). Україні присвятив оповідання «Мати» і «Дружба». Виступав з доповідями на шевченківських ювілейних вечорах у Вірменії 1961 та 1964. Опубл. ст. про Т. Шевченка «Великий людинолюб» (1961). Окр. твори К. переклали М. Артеменко, В. Маміконян, Л. Задорожна та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Діти великого дому. К., 1959; Великий людинолюб. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; Біла книга К. 1975; Рос. перекл. — Избранное. М., 1973.

О. І. Божко.


КОЧЕВСЬКИЙ Віктор Васильович (15.XI 1923, с. Різуненкрве, тепер Валківського р-ну Харків. обл.) — укр. поет, перекладач, засл. діяч культури Вірменії з 1970. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1953 Харків. дворічну парт. школу і 1956 Київ. ун-т. Автор поет. збірок «Господарі весни» (1951), «Земляки» (1957), «Дружне колосіння» (1959), «Майстри радості» (1960), «Ровесники весен» (1977), «Озиме світло» (1985) та ін., в яких відтворено героїку боротьби проти німецько-фашистських загарбників, радість мирної праці на визволеній землі. К. — знавець і популяризатор вірм. культури й мови. Цикл віршів «Барев, моя Вірменіє!», вміщений у його зб. «На крутосхилах літ» (1973), відзначений премією ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1976). Багатовіковим укр.-вірм. літ. зв’язкам присвячені нариси К., що ввійшли до книжки «Глибинний передзвін» (1982). Опубл. брошури «Співоче серце Вірменії» (1969), «Вічний подорожній» (1975), «Вааан Терян» (1985). Видав збірки віршів для дітей «Зелений світ» (1955), «Ластівка Севану» (1960), «На сосновому узліссі» (1965), «Мій дивокрай» (1973), «Степові друзі» (1980), «В лісовій майстерні» (1988) та ін. Перекладає твори вірм. поетів (Саят-Нови, О. Туманяна, А. Ісаакяна, В. Теряна, Є. Чаренца, А. Акопяна, Г. Саряна, Г. Еміна, С. Капутікян, Р. Ованесяна та ін.). Окр. вірші К. перекладено рос., білорус., молд., латис., вірм., башк., казах., словац., англ., нім. мовами. Лауреат вірм. літ. премії ім О. Туманяна (1989).

Тв.: Вибране. К., 1983; Грудочка землі. К., 1983; Рос. перекл. — Земля вдохновения. М., 1966; На крутоярах. М., 1975; Родство. М., 1985.

Літ.: Малишко А. Думки про поезію. В кн.: Малишко А. Твори, т. 10. К., 1974; Гаман В. Життєві уроки дружби. «Прапор», 1983, № 11; Гаман В. Три пісні Віктора Кочевського. В кн.: Гаман В. Красний кут. К., 1990.

Г. Г. Єжелов.


КОЧЕРГА Іван Антонович [24.ІХ (6.Х) 1881, містечко Носівка, тепер місто Черніг. обл. — 22.XII 1952, Київ] — укр. драматург, засл. діяч мистецтв УРСР з 1950. Нар. в сім’ї залізничника. Закін. 1903 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Творчу діяльність розпочав 1904 як театр. критик. Перший худож. твір — драм. казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), дія якої відбувається в XV ст. К. прагне поєднати реальність і фантастику, поет. мрію і дотепну іронію, патетику романт. легенди й соковиту колоритність побут. епізодів. Інші ранні драми К. («Цитата з книги Сіраха», «Полювання на єдинорога», «Жінка без обличчя», «Вигнанець Вагнер», «Викуп»; усі — рос. мовою) не відзначалися оригінальністю. Виняток становить п’єса «Дівчина з мишкою», яка 1914 — 15 з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

За рад. часу К. писав укр. мовою (перший твір — комедія «Фея гіркого мигдалю», 1926), досягаючи успіхів у поетично-романтизованому і водночас глибоко правдивому зображенні минувшини. Змалювання соціальних антагонізмів у високохудожніх драмах К. «Алмазне жорно» (1927), «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930) було лише засобом для осмислення і образного відтворення вічних проблем людського життя. Послідовний прихильник багатопланового зображення людського характеру, К. прагнув показати життя в усьому його розмаїтті й складності, тому герої названих творів здебільшого — особистості неодномірні й суперечливі. Коло творчих проблем у К. чітко окреслене й стабільне — природа міжлюдських взаємин, добро і зло, любов і ненависть, вірність і зрада, обов’язок, час і простір тощо. До них драматург звертався неодноразово, прагнучи осягнути їхню глибинну сутність якомога повніше, відтворити виразніше і яскравіше. Більшість п’єс К. на сучасну тематику, які давалися письменнику нелегко, маловідомі («Натура й культура», 1928; «Навчила доля — де шлях до волі», «Про що жито співає», 1929; «Марко в пеклі», 1930; «Ліза чекає погоди», «Павук у колгоспі», обидві — 1931; «Сусанна», 1936; «Ім’я», «Істина», обидві — 1937; «Вибір», 1938; «Нічна тривога», «Чаша», обидві — 1942; «Китайський флакон», 1944; «Екзамен з анатомії», 1946, та ін.). Але й ці, нині призабуті, п’єси містять чимало майстерно відтв. реалій описуваної доби, цікавих думок про духовні засади суспільства тощо. Деякі п’єси на сучасні теми («Підеш — не вернешся», 1935; «Чорний вальс», 1937) мали свого часу успіх у глядача. Злободенна п’єса «Майстри часу» («Годинникар і курка», 1933) — багатопланова, з вільною композицією, органічним поєднанням реаліст. і умовно-символічних ситуацій, драм. і комедійних сцен — була пост. у багатьох театрах країни, Чехії, Словаччини і Болгарії. Безсумнівним творчим здобутком К. слід вважати образ Ліди Званцевої. Наділена найкращими рисами (краса, жіночність, ніжність, доброта, людяність, жертовність, здатність самовіддано й вірно кохати), не раз уславлюваними й опоетизованими в ін. творах К., Ліда водночас — особистість соціально активна. Сила таких людей — в їхній єдності з народом, розумінні його потреб і сподівань. Головні ідеї драм. поеми «Ярослав Мудрий» (вперше опубл. в журн. «Українська література», 1944, № 12; 2-а редакція — 1946) — єдність Русі, істор. і держ. життєспроможність східнослов’ян. народів, самобутній характер і світ. значення їхньої культури — осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Вел. Вітчизн. війни й відродження країни. Окр. картини твору, розкриваючи складні перипетії міжлюдських взаємин, індивідуально-неповторні характери персонажів, драм. зіткнення їхніх інтересів, у той же час є органічною складовою осн. сюжетної лінії, в центрі якої — яскрава постать київ. князя Ярослава. Зосередившись на глибинному осягненні внутр. конфлікту Ярослава Мудрого — боротьбі двох напрямків його державницької енергії — ратного і миротворного, показавши перевагу останнього в діяльності князя, К. написав актуальну, співзвучну своїй добі п’єсу. Вперше пост. 1946 на сцені Харків. укр. драм. театру ім. Т. Г. Шевченка, «Ярослав Мудрий» був відзначений Держ. премією СРСР (1947). Ост. визначний твір К. — поема «Пророк» (1948, опубл. 1961), присвячена Т. Шевченку. Знавець світ. драматургії, К. був не тільки практиком, а й теоретиком драми (статті «Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.). Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. К., 1956; Радість мистецтва. К., 1973; Твори. К., 1976; Рос. перекл. — Часовщик и курица (Мастера времени). М., 1934; Песнь о Свече. М., 1935; Ярослав Мудрый. М., 1946; Исторические драмы. М., 1954.

Літ.: Адельгейм Є. Два драматурги. К., 1938; Старинкевич Є. Драматургія Івана Кочерги. Х., 1947; Андріанова Н. Іван Кочерга. К., 1963; Кисельов Й. Іван Кочерга. В кн.: Кисельов Й. Драматурги України. К., 1967; Кузякіна Н. Драматург Іван Кочерга. К., 1968; Голубєва З. С. Іван Кочерга. К., 1981; Дробот П. М. Вивчення творчості Івана Кочерги. К., 1981; Голубєва З. С. Співець краси людської. В кн.: Кочерга І. П’єси. К., 1990.

З. С. Голубєва.



КОЧЕРГА Юрій Тимофійович (27.Х 1931, Київ) — укр. письменник. Закін. 1959 Київ. геологорозвід. технікум. Навч. 1964 — 68 у Київ. худож. ін-ті. Працював у геол. та археол. експедиціях та на риболов. флотилії в Тихому океані. Автор повістей «Живі для живих» (1965), «Чотири світанки віку» (1978), «Кавалерійська атака» (1979), «Чорна вода», «На голубій межі під Волопасом» (обидві — 1980), «Берег Карадагу» (1991), роману «Кільце горизонту» (1988), зб. повістей і оповідань «Син Борисфену» (1991). Провідні теми творчості — героїка Вел. Вітчизн. війни, морально-етичні проблеми сучасників. Окр. твори К. перекладено рос., болг., нім. мовами.

Літ.: Безхутрий Ю. Жанр зобов’язує. «Радянське літературознавство», 1980, № 6; Шпиталь А. Проблема вибору в сучасній прозі. К., 1989.

В. Г. Пугач.


КОЧЕРГІН Володимир Іванович (19.Х 1945, Донецьк — 26.IX 1991, там же) — укр. поет. Мав середню освіту. Працював на заводі. Після траг. випадку став інвалідом, був прикутий до ліжка. Автор збірок «Переборення» (1978), «На межі чекання» (1981), «Напружена тиша» (1982), «Коло довіри» (1983), «Поле битви моєї» (1985), «Доки серце стукоче» (1987). Лірич. герой поезій К. — наш сучасник, якому властиві громадян. активність, щира жага творення в ім’я народу. Окр. твори К. перекладено рос. мовою.

Літ.: Голуб Г. Сіяла мати зорі. «Донбас», 1982, № 2; Складаний І. «Клянуся слову вірністю солдата». В кн.: Поезія, в. 2. К., 1988.

М. С. Федорчук.


КОЧЕТОВ Всеволод Онисимович [22.I (4.II) 1912, Новгород — 4.XI 1973, Москва] — рос. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1931 сільськогосп. технікум у м. Ропші (під Санкт-Петербургом). Гол. ред. «Литературной газети» (1955 — 59), журн. «Октябрь» (1961 — 73). Повісті «На невських рівнинах» (1946) і «Передмістя» (1947) відображають події періоду війни. Життя повоєнного села змалював у повістях «Невоозеро» (1948), «Кому світить сонце» (1949; новий варіант — «Професор Майбородов», 1961), романі «Під небом Батьківщини» (1950; новий варіант — «Товариш агроном», 1961). Романи «Журбіни» (1952, фільм «Велика сім’я», 1954), «Брати Єршови» (1958) — про робіт. клас. Гострій критиці (у ряді статей і рецензій) були піддані романи «Секретар обкому» (1961), «Кут падіння» (1967) і «Чого ж ти хочеш?» (1969). Виступав як критик, публіцист (зб. «Кому віддано серце», 1963), писав дорожні нариси. Окр. твори К. переклали З. Біленко, К. Кухалашвілі, В. Минко.

Тв.: Собрание сочинений, т. І — 6. М., 1973 — 76; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1987 — 89; Укр. перекл. — Брати Єршови. К., 1959; Журбіни. К., 1964; Секретар обкому. К., 1967.

Літ.: Строков П. Всеволод Кочетов. М., 1985; Воспоминания о Всеволоде Кочетове. М., 1986.

А. Г. Козлова.


КОЧИЧ (Koruћ) Петар (29.VI 1877, с. Стричичі, Боснія — 27.VIII 1916. Белград) — серб. письменник. Закін. 1904 Віден. ун-т. Викладав у гімназії в Скоплє. Учасник нац.-визв. руху проти австро-угор. гніту. Виступав за соціальне і нац. визволення народу Боснії і Герцеговини, за аграрну реформу. Зазнав переслідувань з боку влади. Редагував ряд видань, зокрема журн. «Отаџбина» («Вітчизна»). Уславився як новеліст і сатирик. Волелюбні ідеї письменника відбилися в оповіданнях збірок «З гір і з підгір’я» (кн. 1 — 3, 1902 — 05) та «Зойки із Зміяня» (1910). У сатир. п’єсі «Борсук перед судом» (1904) та повісті «Судилище» (1912), тематично близьких до творів В. Стефаника про сел. неволю, К. майстерно зображує нац. характери, створює яскраві образи людей з народу. Писав також поезії, вірші у прозі («Молитва», «Свобода», «Селяни»).

Тв.: Рос. перекл. — Барсук перед судом. — Рассказы. М., 1960.

Літ.: Богданов М. Б. Сатира Петра Кочича. В кн.: Богданов М. Б. Сербская сатирическая проза конца XIX — начала XX века и некоторые вопросы теории сатиры. М., 1962.

В. Г. Гримич.


КОЧИШ Євген Михайлович (5.VIII 1910, с. Джюрджево, побл. м. Нового Саду, Воєводина — 23.I 1984, м. Сремські Карловці, там же) — укр. (руський) письменник у Сербії. Закін. заочно гімназію в м. Бечеї, був культур.-осв. і фінанс. працівником. Писав (з 1928) вірші, п’єси, оповідання, романи, в яких він відтворив боротьбу робітничих мас, переважно русинів, за свої соціальні права, показав їхню активну участь у нар.-визв. війні Югославії 1941 — 45. У романах «Висушені сльози» (1968) і «Петро Андрейков» (1978) зобразив широку панораму життя русинів Воєводини, їх нескоренність під час нім.-фашист. окупації. Романи «Чайка» (1974) і «Бріга» (1978) — про формування світогляду молодого революціонера. Автор наук.-фантаст. роману «На Чумацькому Шляху» (1973), спогадів.

Тв.: Що пам’ятаю про себе. Спогади. Нови Сад, 1985.

Літ.: Тамаш Ј. Русинска књижевност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


КОЧИШ Микола Михайлович (1.XII 1928, с. Джюрджево, побл. м. Нового Саду, Воєводина — 16.IV 1973, м. Новий Сад) — укр. (руський) письменник і мовознавець в Сербії. Закінчив 1963 Новосад. ун-т, учителював, був на видавничій роботі. В оповіданнях (зб. «Кроки», 1963) відтв. складні процеси у повоєнному югосл. суспільстві. У поет. збірках «Розділяємо радість і труднощі» (1972), «Ми тут не гості» (1973) відобразив життя рідного краю після визволення від нім.-фашист. загарбників, внесок русинів в економіку і культуру країни. Мовознавчі праці К. присвячені упорядкуванню бачвансько-сримського руського діалекту як літ. мови югославських русинів. Написав ряд шкільних граматик рідної мови, видав «Правопис руского язика» (1971), уклав «Сербохорватсько-русько-український підручний термінологічний словник» (1972).

Тв.: [Твори]. В кн.: Там, коло Дунаю... Ужгород, 1976; Позберана проза. Нови Сад, 1978; Лингвистични роботи. Нови Сад, 1978.

Літ.: Тамаш J. Русинска књижєвност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


КОЧУБЕЙ Михайло Миколайович [псевд. — Вороньчук Михайло; 5(17).І 1863, с. Вороньки, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. — р. і м. см. невід.] — укр. драматург. З відомого козацько-старшин. та дворян. роду. Був (з 1885) колезьким реєстратором, 1896 — 1900 — предводитель дворянства Козелецького пов. Черніг. губ. Влаштовував амат. вистави. В комедії «Халепа» (1883) використав сюжет оповідання «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, комедія «Оксана» (1884) є інсценізацією повісті «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя. Життя укр. села відобразив у п’єсах «Хома у пригоді» (1900), «Челядник», «Мазун». Переклав рос. мовою франц. водевіль «Постой, или Когда один теряет, то другие пользуются» (надр. 1902). У 1902 опубл. ст. «До питання про генетичний зв’язок „Москаля-чарівника» і „Простака“», в якій відзначив високий драматург. рівень комедій І. Котляревського та В. Гоголя-Яновського.

Тв.: 5 театральних пьес на малороссийском языке. 1883 — 1900. К., 1904.

П. О. Лобас.


КОЧУБЕЙ Юрій Миколайович (9.VII 1932, м. Полтава) — укр. літературознавець, перекладач, дипломат, канд. філол. наук з 1977. Закін. 1955 Київ. ун-т. Був перекладачем, з 1957 — на дипл. роботі. У 1971 — 77 — пост. представник України при ЮНЕСКО. 1981 — 87 — заст. міністра закорд. справ України, 1987 — 92 — заступник Генерального директора ЮНЕСКО (Париж). З 1992 — Повноважний посол України у Франції. З 1989 — голова Укр. т-ва сходознавців.

Дослідницькі інтереси К. — українсько-араб. літературні зв’язки [статті «В царині арабістики» (І. Франко і арабська література)», 1966; «„Заповіт“ Т. Шевченка арабською мовою», 1982; «До питання про взаємодію і взаємозв’язки літератур», 1984], історію сходознавства в Україні (розвідки про діяльність учених-арабістів А. Кримського, А. Ковалівського, Т. Кезми та ін.). Автор книжок «Марокко. Сучасне і майбутнє» (1960), «Голос гніву і боротьби. Сучасна арабська поезія» (1971), ряду статей про творчість араб. письменників (М. Нуайме, Н. Каббані, Н. аль-Маляїки, А. аль-Хамісі, Б. ас-Сайяба, М. Дервіша). Один з авторів колект. дослідження «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (т. 3. К., 1988). Переклав окр. поезії К. аль-Гізулі, М. Дервіша, С. аль-Касема, оповідання А. Джарека, М. І. Дакруба, Ю. Ідріса.

Літ.: Микитенко О. Юрієві Кочубею — 60. «Літературна Україна», 1992, 24 вересня.

Г. О. Бандура.


КОЧУБИНСЬКИЙ Олександр Олександрович [3(15.).XI 1845, Кишинів — 28.V (10.VI) 1907, Одеса] — рос. та укр. філолог, член Чес. академії наук і мист-в з 1899. Закін. 1867 Моск. ун-т. Працював з 1871 у Новорос. (Одеса) ун-ті (з 1887 — професор). Ред. «Записок Новороссийского университета», один з організаторів Істор.-філол. т-ва Новорос. ун-ту (1889), його голова (1895 — 98). Був членом Одес. т-ва історії та старожитностей (з 1883), Моск. археол. т-ва (з 1890). Автор праць «Слов’янські наріччя і порівняльне мовознавство» (1872), «До питання про взаємостосунки слов’янських наріч» (1877), «Історики літератури слов’ян» (1880), «Підсумки слов’янської і російської філології» (1882) та ін. К. належить ряд статей з укр. мовознавства, він, зокрема, вивчав мову церковнослов’ян. пам’ятки Пандекти 1307. Грунтовна рецензія К. на «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» П. Житецького відзначена Золотою медаллю Петерб. АН.

Літ.: Шатух М. Г. Життя і діяльність професора О. О. Кочубинського. В кн.: Тези доповідей наукової конференції філологічного факультету Одеського університету. Одеса, 1965.

А. А. Бурячок.


КОЧУГУР (Кучугур) Леонід (Леонтій) Якович (26.VIII 1928, м. Звенигородка, тепер Черкас. обл.) — укр. поет. Закін. 1949 Київ. річковий технікум. Працював на Київ. суднобудівно-судноремонт. заводі, був на комс, профсп. і парт. роботі. Автор збірок «Пісня праці» (1958), «Дніпро підказує пісні» (1963), «Слухайте, хвилі» (1978), «Фарватер квітня» (1985). Осн. мотиви творчості К. — революц. минуле, героїка Вел. Вітчизн. війни, праця річковиків-дніпровців. Опубл. книжки для дітей: «Два дубочки — два листочки» (1969), «Монітор „Железняков“» (1977).

Літ.: Степанюк Б. І пісня, і праця. В кн.: Кочугур Л. Я. Слухайте, хвилі. К., 1978.

В. В. Гррмова.


КОЧУР Григорій Порфирович [4 (17).XI 1908, с. Феськівка, теп. Менського р-ну Черніг. обл. — 15.XII 1994, Київ] — укр. перекладач, поет, літературознавець. Закін. 1932 Київ. ін-т профес. освіти. Викладав 1932 — 41 у Тирасп. і Вінн. пед. ін-тах. Перекладав твори давньогрец. (багато з них увійшло до хрестоматії «Антична література», 1938), англ. (Дж. Кітс, Дж. Байрон), амер. (Е. Дікінсон, Е. По, Г. Лонгфелло), франц. (Ф. Війон, С. Малларме, П. Верлен, Сен-Жон Перс), італ. (Ф. Петрарка, Дж. Леопарді, Дж. Родарі), ісп. (X. Хіменес), нікараг. (Р. Даріо), португ. (Ф. Песоа), браз. (Ж. М. Машаду ді Асіс), грец. (К. Кавафіс, Я. Ріцос), польс. (А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ю. Тувім, Т. Ружевич), чес. (Я. Неруда, П. Безруч, І. Волькер, В. Незвал), словац. (Я. Коллар, П. Гвєздослав, Л. Новомеський, А. Плавка), болг. (П. Яворов, Н. Лілієв), словен. (Ф. Прешерн), серб. (М. Настасіевич), хорв. (Т. Уевич), серболуж. (Г. Зейлер, Я. Цишинський, М. Косик) та ін. поетів. Значне місце посідають переклади з л-р народів кол. СРСР: рос. (О. Пушкін, М. Лермонтов, О. Блок, Б. Пастернак, А. Фет), білорус. (Янка Купала, Максим Танк, Н. Гілевич), груз. (Г. Табідзе, Н. Бараташвілі), азерб. (Самед Вургун), латис. (Я. Райніс), лит. (Майроніс), євр. (Д. Гофштейн, X, Вайнерман) та ін. Окремими виданнями вийшли переклади: з словац. мови — романи «Живі і мертві» (1961) й «Дзвони звістують день» (1964) В. Мінача, повість «Опришкове дитинство» Л. Ондрейова (1964), чес. — роман «Там, де гори зелені...» Й. Томана і М. Томанової (1962) та ін. Переклав драму «Гамлет, принц Датський» В. Шекспіра (1964, йшла в театрах України). Упорядник ки. «Вибране» М. Зерова (1966), один з упорядників антологій «Чеська поезія» і «Словацька поезія» (обидві — 1964), упорядник зб. «Співець. Із світової поезії кінця XVIII — першої половини XIX сторіччя» (1972). Автор зб. «Інтинський зошит. Вірші 1945 — 1953 років» (1989), досліджень «Штрихи до портрета Максима Рильського» (1965), «Майстри перекладу» (1966), «Шекспір на Україні» (1966), «Данте в українській літературі» (1971), розвідок про зарубіж. письменників, передмов, рецензій. Лауреат Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка (1995, посм. за кн. вибр. перекладів «Друге відлуння», 1991), лауреат премії ім. М. Т. Рильського (1989). Незаконно репрес. 1943, звільнений 1953, реабіліт. 1962.

Літ.: Коротич В. Шляхи пізнання. В кн.: Кочур Г. Відлуння. К., 1969; Білецький А. На вершині життя і творчості. «Літературна Україна», 1988, 24 листопада; Паламарчук Д. «Промінчик людського тепла...». «Літературна Україна», 1988, 24 листопада; Сигалов А. Повернення. «Радянська Україна», 1989, 21 червня; Новикова М. Перекладацький світ Григорія Кочура. В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991.

Л. В. Череватенко.


КОЧУРА Михайло Никифорович [псевд. — Одинокий М., Одинокий Михайло; 6(18).VIII 1851, м. Ромни, тепер Сум. обл. — не раніше 1932, Полтава] — укр. письменник. Нар. в сім’ї чиновника. Навч. в гімназіях Полтави та Катеринослава. Служив телеграфістом на залізниці, дрібним чиновником у Миргороді та (на поч. 70-х pp.) Полтав. губерн. правлінні. 1874 — 75 входив до підп. гуртка народн. напряму «Унія». Потім оселився на хуторі побл. с. Федунки (тепер Шишацького р-ну Полтав. обл.), де в нього бували В. Самійленко, П. Богацький, В. Винниченко, рос. філософ і літературознавець Л. Аксельрод та ін., згодом жив на хуторі побл. с. Абазівки (тепер Полтав. р-ну). Писав спочатку рос. мовою. Друкувався в газ. «Неделя», журналах «Сын отечества» й «Хуторянин», тижневику «Слово», зб. «Перша ластівка» та ін. Автор збірок віршів «Гончар», «Заповіт сім’ї на могилі матері», «Зустрічі і малюнки з натури» (всі — 1906), «В смутну годину» (1907). Видав у Полтаві три книжки своїх творів — збірки поезій «Народні сльози», «Промінь надії на інше життя» і драму «Велике жадання» із задуманої трилогії «30 років на хуторі» (всі — 1906 — 07), грошовий збір з проданих книжок передав у фонд будівництва пам’ятника Т. Шевченку в Києві. Остання зб. віршів — «На століття Т. Г. Шевченка. Відгуки наболілого серця. 1908 — 1911 pp.» (1914). Вірші К. глибоко ліричні, окр. з них стали піснями, в них славилась воля, звучав заклик до боротьби з гнобителями. Надр. цикл нарисів з нар. медицини «Скорботні листки хуторянина» (1900 — 01) в журн. «Вестник гомеопатической медицины». Написав «Спогади. 1851 — 1918» (1931, не опубл.).

Літ.: Микиша М. В. Незабутні зустрічі. В кн.: М. М. Коцюбинський, зб. 4. К., 1960; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 2; Черкаський В. М. Панас Мирний. К., 1973; Ротач П. Михайло Кочура згадує Миргородщину. «Прапор перемоги» [Миргород], 1987, 10 січня.

П. П. Ротач.


КОЧУРА (справж. — Кочур) Панас Федорович [5(18).VII 1905, м. Кролевець, тепер Сум. обл. — 5.XI 1976, Київ] — укр. письменник. Тяжкою недугою з 1929 був прикутий до ліжка. Перший опубл. твір — повість «Родина Сокорин» (1945) — про боротьбу укр. народу проти нім.-фашист. окупантів. Темі колг. життя повоєнних років присвятив повісті «Окрилені» (1953, у співавт.), «Вогні юності» (1957). Визв. війну укр. народу 1648 — 54 змалював у романі «Світлий ранок» (1954). У романах «Золота грамота» (1960), «Апостоли правди» (1969), «Із іскри — полум’я» (1972) зображено події Вітчизн. війни 1812, діяльність декабристів. У романі «Сичі на дзвіниці» (1974) відтв. роботу підп. гуртків в Україні напередодні революції 1905 — 1907. Ост. твір К. — роман «Початок вічного» (надр. 1977).

Тв.: Початок вічного. К., 1980; Блакитна мрія. — Довга ніч. К., 1987; Рос. перекл. — Золотая грамота. Симферополь, 1963; Из искры — пламя. М., 1978; Сычи на колокольне. М., 1983; Апостолы правды. М., 1990.

Літ.: Гринько Д., Корнющенко І. Панас Кочура. К., 1975; Гринько Д. Назавжди у лавах бійців. «Літературна Україна», 1980, 25 липня.

В. Х. Косян.


КОШАРСЬКА Галя (5.VIII 1944, м. Форст, Німеччина) — укр. літературознавець, публіцист, перекладач, член НТШ в Австралії, магістр гуманітарних наук з 1987. Закін. 1965 Ун-т ім. Монаша (Мельбурн). Член асоціації україністів Австралії, Асоціації славістів Австралії і Нової Зеландії. Учасниця I Міжнар. конгресу україністів у Києві (1990). Працювала з 1975 в тех. коледжі, етніч. суботній школі (викладала укр. мову й л-ру). З 1987 — викладач укр. мови та л-ри (з 1989 — голова славіст. відділу) в Укр. центрі при Ун-ті ім. Макворі (Сідней). Автор статей «Історія українського поселення в Австралії» (1986), «Поетичний світ Ліни Костенко» (1988), «Інтерпретація Т. Шевченка в часи перебудови і гласності» (1990) та ін. Переклала англ. мовою ряд поезій В. Симоненка — «Лебеді материнства», «Україні», «Ти знаєш, що ти — людина», «Жорна» та ін. (альм. «Новий обрій», 1967, № 3).

В. Г. Пугач.


КОШБУК (Coşbuc) Джордже (Георге; 2.X 1866, с. Хордоу, тепер с. Джордже-Кошбук, повіт Несеуд, Трансільванія — 9.V 1918, Бухарест) — рум. поет, літературознавець і перекладач, академік Рум. академії з 1916. Навч. у Клузькому ун-ті. Збірки «Балади та ідилії» (1893), «Пряжа» (1896), «Пісні відваги» (1904), написані під впливом фольклору, відображають світогляд і життя рум. селян. Революціонізуючу роль у країні відіграв бунтарський вірш «Ми хочемо землі!» (1894). Досліджував усну нар. творчість. Автор «Коментаря до „Божественної комедії“ Данте» (т. 1 — 2, вид. 1963 — 65). Переклав деякі твори Данте, Вергілія, Ф. Шіллера.

Тв.: Рос. перекл. — Избранные стихи. М., 1958.

С. В. Семчинський.


КОШЕЛІВЕЦЬ (справж. прізвище — Ярешко) Іван Максимович [10(23).XI 1907, с. Кошелівка Ніжинського р-ну Черніг. обл.] — укр. літературознавець, критик, перекладач. Чоловік Є. Андієвської. Закін. 1930 Ніжин, ін-т нар. освіти. 1941 виїхав до Німеччини. 1955 — 60 був ред. «Української літературної газети», у 1961 — 66, 1976 — 77, 1983 — 84 — ред. журн. «Сучасність». Праці: «Нариси з літератури» (1954), «Сучасна література в УРСР» (1964), літ. портретів «Микола Скрипник» (1972) і «Олександр Довженко» (1980). Опубл. кн. спогадів «Розмови в дорозі до себе» (1985). Упорядник антології «Панорама найновішої літератури в Українській РСР» (1963, перевид. 1974). Редактор кн. документів про укр. дисидентів «Україна. 1956 — 1968» (1969, польс. мовою). Відомий як перекладач з нім., франц., білорус., рос. л-р; ряд своїх перекладів видав окр. книжками: зб. «Оповідання» Ф. Кафки та «Жак фаталіст і його пан» Д. Дідро (обидві — 1989) та ін.

Тв.: Два листи Володимира Винниченка. «Слово і час», 1991, № 8.

Ю. І. Ковалів.


КОШИЦЬ Олександр Антонович [30.VIII (12.ІХ) 1875, с. Ромашки, тепер Миронівського р-ну Київ. обл. — 21.IX 1944, Вінніпег, Канада] — укр. хоровий диригент і композитор. Закін. 1901.Київ. духовну академію. 1893 познайомився з М. Лисенком, який спрямував його на фольклорист. роботу. У 1902 — 04 був учителем хорового співу в серед. навч. закладах Ставрополя і Тифліса (тепер Тбілісі), вивчав пісенну творчість Кубан. козацького війська, 1904 працював у Київ. учит. семінарії. 1905 разом з М. Лисенком керував хором муз.-хорового т-ва «Боян». 1906 — 10 навч. (і одночасно працював учителем хорового співу) в Муз.-драм. школі М. В. Лисенка в Києві. У 1908 — 17 керував хором студентів Київ. ун-ту, 1913 — хоровим класом Київ. консерваторії. 1912 — 16 був диригентом Театру Миколи Садовського, 1916 — 17 — диригентом і хормейстером Київ. опери. 1917 брав участь у створенні Першого укр. нац. хору, 1919 очолив Укр. респ. хорову капелу (Укр. нац. хор), з якою того ж року виїхав на гастролі за кордон, де й залишився. К. багато зробив для збирання та обробки пісенного фольклору. 1893 — 1900 записав бл. 200 укр. пісень у с. Тарасівці на Звенигородщині, 1903 — 05 — бл. 1000 текстів (з мелодіями) укр. та рос. нар. пісень на Кубані й Кавказі, зокрема істор. пісні про запорожців та ін. Видав зб. «500 кубанських народних пісень» (за неї 1908 на Крайовій Кубанській виставці нагороджений Золотою медаллю). Окр. збірками вийшли також «Канти і псальми», «Колядки і щедрівки», «Веснянки» (1921, з передмовою автора), окр. виданням — пісня «Ми гайдамаки» (1917; мелодію К. записав від І. Кучугури-Кучеренка, текст — дещо змінений вірш І. Франка патріот.-революц. змісту) та ін. Інтерпретував хорові обробки укр. нар. пісень М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, П. Демуцького, Я. Степового, Ф. Колесси, П. Козицького, М. Вериківського та ін., твори М. Лисенка на слова Т. Шевченка, К. Стеценка на слова П. Грабовського, О. Коваленка, О. Олеся та ін. Серед кращих хорових обробок К. — «Журавель», «Про Нечая», «Не співайте, півниченьки», «На вулиці скрипка грає», «Ой у полі нивка» та ін. Йому належать обробки франц., шотл., норв., індіан. та ін. пісень, ориг. хорова композиція на текст О. Апухтіна «Чёрная туча висит над полями» (1909), романси на слова О. Коваленка, Б. Грінченка, музика до п’єс М. Кропивницького, С. Черкасенка. 1898 — 1917 брав участь у Шевченківських концертах.

Тв.: Н. В. Лысенко. В кн.: Корифей украинской сцены. К., 1901; Українські народні пісні для мішаного хору. К., 1965; Українські народні пісні для хору. К., 1967; Музичні гобелени, в 1 — 4. К., 1969 — 72.

Літ.: Письма с того полушария. «Ставрополье», 1963, № 2; Рильський М. Вечірні розмови. К., 1964; Міньківський О. Зачарований піснею. «Радянська культура», 1965, 28 січня, 7 лютого; Булат Т. П. О. А. Кошиць і народна пісня. «Народна творчість та етнографія», 1966; № 2; Уманець В. Життя і доля Олександра Кошиця. «Київ», 1991, № 9.

Т. П. Булат.


КОШУТИЧ (Кошутић) Радован Іоанович (20.II 1866, Рума — 9.IV 1949, Опово) — серб. філолог-славіст, мовознавець, іноз. чл.-кор. АН СРСР (з 1928). Навч. в ун-тах Відня, Праги, Кракова, Петербурга. У Львів. ун-ті (1888 — 89) вивчав укр. мову і л-ру. За його ініціативою тут було створено «Слов’янський гурток» для поглибленого вивчення слов’ян. мов і культур. У 1905 — 14, 1919 — 36 працював професором Белгр. ун-ту. Автор досліджень з рос. і польс. мов, книжок «Листи з Петербурга» (1895) і «Нові листи з Петербурга» (1896), ряду поет. збірок.

Літ.: Мороз М. О. Епізод з історії слов’янознавства на Україні («Слов’янський гурток» у Львівському університеті). «Радянське літературознавство», 1983, № 11.

М. О. Мороз.


КОЩАКОВСЬКИЙ Ілля (р. н. невід., Сокальський пов., Галичина — 5.I 1720, с. Городище, тепер Сокальського р-ну Львів. обл.) — укр. літописець. На поч. 18 ст. був ченцем Межигірського Спасо-Преображенського монастиря побл. м. Вишгорода (тепер Київ. обл.), 1717 — 20 — Підгородиського монастиря (с. Городище). Ймовірний автор Межигірського літопису — першим висловив таке припущення В. Антонович 1888. К. був, можливо, автором збірника «Літописці Волині і України». Збирав давні рукописи.

Літ.: Антонович В. Предисловие. В кн.: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888.

В. О. Шевчук.


КРАВЕЦЬ Олеся (Людмила) Йосипівна (28.VI 1924, м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл.) — укр. письменниця, перекладачка. Закін. 1942 серед. школу в Алма-Аті, 1949 Літературний ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працювала в редакціях журналів «Всесвіт» і «Радуга» та інших видань. Глибоко вивчила історію, життя Китаю, самотужки опанувала мову країни, що зумовило осн. тематику романів «Білий голуб» (1951), «Зоря над Ханьпу» (1953), «Народження Чжун Су» (1957), «Де в людини дім» (1963); повістей «Дівчинка з Ханьпу» (1953), «Мрія в подарунок» (1962) та ін. творів. Для дітей опубл. збірки оповідань «Після грози», «Зелена земля» (обидві — 1950), «Гусоньки, на став!» (1954), «Знайда» (1965), «Мандрівка до країни 72 000 річок» (1966), «Блакитний птах у синім небі» (1974), «Щоденне свято — хліб» (1975) та ін. Переклала ряд творів з рос. мови, з кит. — роман «Пісня молодості» Ян Мо (1960). Автор текстів ілюстрованих альбомів «Київ — місто-герой» (1977), «Київ» (1982) та «Київ вчора, сьогодні, завтра» (т. 1 — 2, 1982), сценарію докум. фільму «Щоденне диво» (1976). Окр. твори К. перекладено рос., ест., узб., казах. мовами.

Літ.: Макаров М., Никитин С. Рождение Чжун Су. «Дружба народов», 1958, № 6.

В. П. Мацько.


КРАВЕЦЬ Ярема Іванович (3.XII 1943, Львів) — український перекладач, літературознавець, кандидат філол. наук з 1992. Закін. 1966 Львів. ун-т, де і працював тривалий час, з 1984 — викладач Львів. торг.-екон. ін-ту, з 1993 — Львів. ун-ту. Перекл. твори франц. та бельг. франкомовних письменників. У перекладі К. вийшли: романи «Різдвяна ялинка» М. Батая (1974), «Італійська весна», «Морська прогулянка» Е. Роблеса (обидва — 1985), повість «Іродіада» Г. Флобера (1987), ряд новел Гі де Мопассана, праці «Опис України» Г. Л. де Боплана («Жовтень», 1981, № 4), «Богдан Хмельницький» П. Меріме («Жовтень», 1987, № 8 — 9), «Українські козаки та їхні останні гетьмани» П. Меріме («Всесвіт», 1989, № 12), «Національний поет України Шевченко» Е. Дюрана («Сільські обрії», 1990, № 2 — 3), окр. твори Вольтера, Р. Роллана, Е. Базена, А. Егпарса, Ф. Саган, М. Еме та ін. Автор розділу «Українсько-бельгійські літературні взаємини» (в кн. «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті», т. 3. К., 1988), ряду статей про поет. переклад (зокрема, про «Каменярі» І. Франка франц. мовою), сприйняття поезії Т. Шевченка в Бельгії, лірики Е. Верхарна — в Україні.

Літ.: Палятинська С. Відчуття оригіналу. «Літературна Україна», 1975, 14 лютого; Кухалашвілі В. Зарубіжна проза у перекладах 1981 року. «Радянське літературознавство», 1983, № 1.

В. І Лучук.


КРАВЦІВ Богдан Миколайович (5.V 1904, с. Лоп’янка, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. — 21.XI 1975, Нью-Йорк) — укр. поет, літературознавець і перекладач у США. Навч. в Укр. таємному ун-ті у Львові та Львів. ун-ті. Був членом літ. групи студ. молоді Львова «Листопад». За участь у нац.-визв. русі на західноукр. землях засуджений окупац. польс. владою на три роки тюремного ув’язнення (1930 — 33). Редагував журнали «Дажбог», «Обрії», «Напередодні» та ін. видання. 1939 виїхав до Німеччини, після 2-ї світ. війни жив у США, співробітничав у газ. «Свобода» та журн. «Сучасність». Автор збірок «Дорога» (1929), «Промені» (1930), «Сонети і строфи» (1933), «Остання осінь» (1940), «Кораблі» (1948), «Зимозелень» (1951), «Дзвенислава» (1962), «Глосарій» (1974) та ін. Поет. стиль К. формувався під впливом творчості І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова. Ранні твори тяжіють до неоромантизму. Вірші відзначаються багатством лексики і витонченістю звукопису. Йому належать літературознавчі праці «На багряному коні революції. До реабілітаційного процесу в УРСР» (1960), «Розгром українського літературознавства 1917 — 1937 pp.» (1962) та ін. Упорядкував антології укр. поезії «Обірвані струни» (1955), «Поети Чумацького шляху» (1962), «Шістдесят поетів шістдесятих років» (1966). Переклав «Пісню пісень» з Біблії (1934), ряд творів P. M. Рільке (зб. «Речі й образи», 1947).

Літ.: М[аланюк] Є. [Рец. на кн.: Кравців Б. Сонети і строфи.]. «Вісник», 1934, № 12; Тарнавський О. Поетичний шлях Богдана Кравцева. «Сучасність», 1977, ч. 11; Салига Т. З євшаном крізь долю. «Дзвін», 1991, № 12.

M. M. Ільницький.


КРАВЦОВ Микола Іванович [11 (24).VI 1906, слобода Орєхово, тепер село Серафимовицького р-ну Волгогр. обл. — 9.IX 1980, Москва] — рос. літературознавець і фольклорист, доктор філол. наук з 1948. Закін. 1929 Моск. ун-т. Працював з 1947 в Ін-ті слов’янознавства АН СРСР; одночасно (1962 — 78) завідував кафедрою фольклору Моск. ун-ту. Автор праць із слов’ян. літературознавства й фольклористики, досліджень про літ. взаємозв’язки тощо: «Сербський епос і історія» (1948), «Нариси історії болгарської літератури 19 — 20 ст.» (1959, у співавт.), «Роман О. С. Пушкіна „Євгеній Онєгін“ у слов’янських літературах» (1961), «Слов’янські літератури і світовий літературний процес» (1963), «Проблеми порівняльного вивчення слов’янських літератур» (1973). У багатьох працях використовував укр. матеріали («Російсько-українські літературні зв’язки», 1955; «Російсько-югославські літературні зв’язки», 1957; «Проблеми слов’янського фольклору», 1972; «Романтизм у слов’янських літературах і фольклор», 1973, «Слов’янський фольклор», 1976, та ін.). К. належать статті «Шевченко в югославській літературі й критиці» (1962), «Творчість Шевченка та закономірності розвитку слов’янських літератур» (1963). У дослідженнях розвивав принципи історизму, висвітлюючи загальне і особливе у фольклорі слов’ян. народів, його поет. образності. Уклав збірник «Сербський епос» (т. 1 — 2, 1960), «Сербохорватський епос» (опубл. 1985, посм.). Репресований 1934, реабілітований 1964.

А. В. Кулагіна.


КРАВЦОВ Олександр Федорович [28.VIII (10. IX) 1915, Луганськ — 19.Х 1983, Харків] — рос. поет. Учився на Вищих літ. курсах (Москва), потім у Моск. ун-ті. З 1935 — на журналіст. роботі. Автор збірок «Безсмертя» (1945), «Донецькі гори» (1957), «Нема спокою» (1963), «Спорідненість» (1974), «Пам’ят.ь» (1980), «Єдність» (1983) та ін., книг для дітей: «Мої герої», (1956), «Наш тепловоз» (1958), «В. гостях у звірів» (1960).

Тв.: Август катит яблоки. Х., 1986.

В. М. Василенко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.