[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 135-153.]

Попередня     Головна     Наступна





ЛАТИНІЗМИ — 1) Слова, запозичені з латинської мови. Найдавніші Л. засвоєні укр. мовою через греко-візант. посередництво (кесар, фортуна тощо). Осн. частина Л. запозичена в 15 — 17 ст., коли укр. землі перебували під владою Польщі (аматор, аркуш, гонор, бестія, гумор, колір, окуляри тощо). Л. засвоювалися і через нім., франц. та ін. мови. Вони функціонують у сучас. укр. мові: календар, оцет, колір, мізерний; власні імена — Валентина, Марина, Марко, Павло, Юлій та ін. Нині лат. слова та морфеми використовуються у н.-т., політико-екон., мед., юрид., літературозн. термінології, при цьому лат. морфеми часто поєднуються з грец. (піктографія від лат. pictus — намальований і грец. γράφω — пишу). Укр. мова запозичила ряд лат. префіксів та суфіксів: віце-, де-, контр-, -ація, -изм (-ізм), тор та ін. 2) Лат. вирази (переважно в оригіналі), що зустрічаються в наук. творах та худож. л-рі. Крім прислів’їв і цитат з лат. авторів, до Л. відносять:

а) загальноприйняті лат. вислови, що вживаються в бібліогр. описах та посиланнях; б) філос. та юрид. терміни й вирази. У худож. л-рі вдаються також до перефразування відомих Л. та створення нових (напр., заголовок вірша «Contra spem spero» — «Без надії сподіваюсь» Лесі Українки).

Літ.: Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія. К., 1973; Цимбалюк Ю. В., Краковецька Г. О. Крилаті латинські вислови. К., 1976; Бабичев Н. Т., Боровский Я. М. Словарь латинских крылатых слов. М., 1988; Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. К., 1988; Цимбалюк Ю. В. Латинські прислів’я і приказки. К., 1990.

Ф. О. Нікітіна.


ЛАТИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Зх. Європи після 5 ст. Розвивалася латинською мовою. Була сполучною ланкою між античністю і новими нац. л-рами. В Л. л. серед, віків переважали реліг. мотиви (гімни, житія святих, проповіді); в Л. л. епохи Відродження — світський зміст в антич. жанрових формах (промови, листи, елегії, ідилії, епіграми, принагідні вірші). Історію Л. л. поділяють на періоди: 1) Темні віки (серед. 6 — серед. 8 ст.), коли відбувався культур. занепад. Письменників цього часу небагато, вони роз’єднані (в Галлії — поет Венанцій Фортунат та історик Григорій Турський, 6 ст.; в Іспанії — енциклопедист Ісидор Севільський, 7 ст.; в Англії — Беда Високоповажний, 8 ст.). 2) Каролінгське Відродження (серед. 8 — 9 ст.). При дворі імператора Карла Великого (бл. 800) склалося об’єднання вчених, поетів, любителів поезії, відоме під назвою «Академія Карла Великого» (Павло Діакон з Італії, Алкуїн з Англії, Теодульф з Пд. Галлії, їхні учні — Ангільберт, Ейнхард та ін.). Традиції об’єднання продовжили монастир. школи (енциклопедист Храбан Мавр, філософ Іоанн Скот Еріугена, поет Валафрід Страбон, гімнограф Ноткер Заїка). 3) Оттоновське Відродження (10 — поч. 11 ст.). Центр його — імператорський двір і нім. монастирі. Найбільші постаті — поетеса Хросвіта («комедії» на житійні теми) та історик Ліутпранд; в 11 ст. з’являється любовна лірика («Кембриджські пісні») і перший європ. рицарський роман у лат. віршах «Руодліб». 4) Овідіанське Відродження (серед. 11 — 12 ст.): єпископські школи у Франції, філософія П. Абеляра, філос. епос (Алан Лілльський), розроблюються міфол., казкові та сатир. сюжети («Александреїда» Вальтера Шатільйонського, «Ізенгрім» Ніварда Гентського тощо), створюється реліг. драма, по всій Європі поширюється ориг. любовна і сатир. поезія вагантів. 5) Пізнє Середньовіччя (13 — 14 ст.): університетська філософія (Фома Аквінський), зводи житій («Золота легенда») і притч («Римські діяння») для масового читання, містич. л-ра (Рейсбрук Дивний, Фома Кемпійський) 6) Ренесанс (серед. 14 — 16 ст.): перехід Л. л. від схоластів до гуманістів, реставрація класич. латині, творчість Ф. Петрарки, Я. Саннадзаро, Іоанна Секунда, Еразма Роттердамського, Т. Мора та ін.

Починаючи з 17 ст. Л. л. поступово вичерпується, зберігаючись лише в поет. вправах (від Дж. Мільтона і Г. Сковороди до Дж. Пасколі).

Вид.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сковорода Г. Поезії. K., 1971; Українська поезія XVI століття. К., 1987; Рос. перекл. — Памятники средневековой латинской литературы IV — IX веков. М., 1970; Памятники средневековой латинской литературы X — XII веков. М., 1972.

Літ.: Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии. М., 1972; Рубанова Г. Л. Література середніх віків. В кн.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1982; Маслюк В. П. Латиномовні поетики та риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983; Андреев М. Л. Средневековая европейская драма. М., 1989.

М. Л. Гаспаров.


ЛАТИНСЬКА МОВА, латинь, латина — мова племені латинів (латинян). Належить до італьської групи індоєвроп. сім’ї мов, тепер мертва мова. Спочатку була пошир. в р-ні Лаціум, з центром у Римі, де жили латини, згодом — на всьому Апеннін. п-ові, о-вах Сицилії, Сардинії, Корсиці, потім на Піренейському п-ові, в Пн. Африці, Галлії (тепер Франція). Л. м. відома з написів на камені, металі з 8 — 6 ст. до н. е. та пам’яток рим. л-ри з кінця 3 ст. до н. е. Для Л. м. використовують латинський алфавіт. В історії розвитку літ. Л. м., на формування якої значний вплив мала давньогрец. мова, розрізняють такі періоди: «архаїчна» латинь (від 240 до 1 ст. до н. е.), нею творили Плавт, Теренцій; класична, або «золота», латинь (до поч. 1 ст. н. е.); якою писали Цезар, Ціцерон, Вергілій, Овідій та ін.; «срібна» латинь (до поч. З ст.), найвидатнішим представником якої є П. К. Таціт; пізня, або «народна», латинь (3 — 7 ст.), на основі якої виникли роман. мови. У часи Середньовіччя (7 — 14 ст.) Л. м. в Зх. Європі була мовою науки, катол. церкви та офіц. установ (законодавства, дипломатії, листування). В епоху Відродження (серед. 14 — 16 ст.) поновлюються норми «золотої» та «срібної» латини [твори Т. Мора, Еразма Роттердамського, Т. Кампанелли, Дж. Бруно, М. Коперника, в Україні (Галичина) — Павла Русина, С. Оріховського — див. також Латинська література]. З 17 ст. Л. м. почала витіснятися нац. мовами, але вчені ще користувалися нею. Л. м. писали Г. Сковорода, Феофан Прокопович, Сильвестр Косов, М. Довгалевський та ін. На укр. землях Л. м. викладали в навч. закладах (Київ. академія, Львів. ун-т та ін.), використовували у діловодстві, дипломат. листуванні (Б. Хмельницький) тощо. Були укладені словники «Лексикон латинський» Єпіфанія Славинецького, «Лексикон словено-латинський» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського (1650, опубл. 1973). Л. м. 1643 у Сорбонні (Париж) написав першу граматику власне укр. літ. мови 17 ст. Іван Ужевич (опубл. 1970), у Будині (Будапешті) М. Лучкай 1830 видав «Граматику слов’яно-руську» — першу граматику укр. мови на західноукр. землях. 1907 у Чернівцях вид. «Русько-латинський словарець для руських гімназій» Ю. Кобилянського, а 1912 — у Відні його ж «Латинсько-український словар». Л. м. і тепер відіграє значну роль у розвитку науки, лат. номенклатура зберег. у медицині, ботан. та зоол. термінології, багато слів стали інтернаціоналізмами; Л. м. — офіц. мова катол. церкви. Ряд слів Л. м. запозичені укр. мовою (див. Латинізми). З 1959 кафедра класич. філології Львів. ун-ту видає зб. «Питання класичної філології», де вміщуються дослідження з Л. м., переклади, рецензії. Питаннями мови і стилю творів окр. рим. авторів займалися укр. мовознавці І. Сидорова («Мова „Анналів“ Таціта», 1954), Х. Ленер («Проблема стилю у Квінтіліона», 1961), В. Мілясевич («Мовні засоби як елементи комізму у Плавта», 1961), Є. Кудрицький («Латинська мова в поетичній спадщині Г. С. Сковороди», 1965).

Літ.: Соболевский С. И. Грамматика латинского языка, ч. 1 — 2. М., 1947 — 50; Дослідження античних мов. В кн.: Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; Маслюк В. П., Оленич Р. М. Латинська мова. Львів, 1975; Литвинов В. Д., Скорина Л. П. Латинська мова. К., 1990.

Ф. О. Нікітіна.


ЛАТИНСЬКИЙ АЛФАВІТ, латиниця — алфавітне письмо, ств. для латинської мови. Л. а. є відгалуженням етруського, що походить від грецького письма. Найдавніший напис виявлено на золотій застібці з м. Пренесте (6 — 5 ст. до н. е.). Напрям письма спочатку був справа наліво, пізніше — перший рядок тексту читався справа наліво, другий — зліва направо і так до кінця тексту (т. з. бустрофедон). Після 4 ст. до н. е. — напрям лише зліва направо. Форма літер усталилася в 1 — 5 ст. н. е. Спочатку вживалися лише великі літери (маюскульне письмо), а з 8 ст. — великі й малі (мінускульне). Л. а. став основою алфавітів багатьох мов Європи (зокрема романських, герм., західнослов’ян., окр. південнослов’ян., фіно-угор.), ряду мов Африки, Америки, Азії. У 19 ст. в Галичині була спроба латинізувати укр. алфавіт за допомогою «абецадла». (див. «Азбучна війна»).

Літ.: Истрин В. А. Развитие письма. М., 1961; Гиляревский Р. С., Гривнин В. С. Определитель языков мира по письменностям. М., 1961; Різник М. Г. Письмо і шрифт. К., 1978; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987.

Ф. О. Нікітіна.


ЛАТИСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра латис. народу. Розвивається латиською мовою. Спирається на традиції багатого нац. фольклору — нар. пісні, казки, легенди та ін. Створення нац. л-ри штучно стримували нім. феодали, які (з кін. 12 ст.) загарбали Прибалтику. Лише в 16 ст. вийшли книжки латис. мовою (реліг. змісту). Першими творами латис. світської л-ри стали рукописні пісні Е. Кікуліса (1777), перша зб. нац. писемної поезії — «Пісеньки» Ю. Алунана (1856), перше найповніше видання латис. нар. пісень — «Латиські дайни» (т. 1 — 6, 1894 — 1915, підготував латис. фольклорист К. Барон).

Творчість представників нар. романтизму Аусекліса (М. Крогземіса) і А. Пумпура (автора героїч. епосу «Лачплесіс», 1888) мала яскраво виражений антифеод. характер. Перші зразки латис. прози — роман «Часи землемірів» (1879) братів М. і Р. Каудзітів та оповідання «У волосному суді» (1885), «Багата рідня» (1886) Апсишу Єкабса про життя латис. села позначені впливом рос. реалізму. В 70 — 80-х pp. у новостворених театрах Риги і Єлгави йшли перші латис. п’єси А. Алунана «Доморослий», «Ті, що співали пізно ввечері» та ін. В 90-х pp. 19 ст. пожвавлюється літ. життя, що зумовлене прогрес. рухом інтелігенції, т. з. новою течією (Я. Райніс, П. Стучка, Я. Янсон-Браун та ін.). Громадян. мотиви звучать у творчості поетеси і драматурга Аспазії (зб. віршів «Червоні квіти», 1897; п’єса «Втрачені права», пост. 1894). Розвинувся талант майстра новелістики і драматургії Р. Блаумана (оповідання «Весняні заморозки», 1898; «Андріксон», «В затінку смерті», обидва — 1899; п’єси «Блудний син», 1893; «У вогні», 1905), у творах якого відображено життя селян і занепад патріарх. відносин на селі. В ці роки в л-ру ввійшов Я. Порук — один із своєрідних латиських поетів-романтиків.

Відчутним імпульсом у розвитку латис. л-ри стала рос. революція 1905 — 07. В цей час на повний голос заявив про себе Я. Райніс збірками поезій «Далекі відгуки синього вечора» (1903), «Посіви бурі» (1905) та ін., де в алегор. формі виражено революц. настрої мас. Боротьбі за волю присвячені його п’єси «Вогонь і ніч» (1905), «Грав я, танцював» (1919). Філос. поезія і драматургія Я. Райніса збагатили Л. л. ідейно і тематично. Майстром латис. балади, поеми, віршів для дітей, перекладу виступив В. Плудоніс, в його алегор. поемі «В сонячну далечінь» (1912) висловлена віра в перемогу сил прогресу. На поч. 20 ст. в Л. л. утвердився крит. реалізм: твори А. Упіта (повість «Буржуа», 1907, романи «Нові витоки», 1909, «В шовковому павутинні», 1912, «Золото», 1914), Е. Бірзнієка-Упіта (зб. оповідань «Під вечір», 1913, «Оповідання сірого каменя», 1914), Судрабу Еджуса, А. Бригадере та ін. В 20 — 30-х pp. латис. л-ра розвивалася в складних умовах становлення незалежної Латвії. Це знайшло відображення у творах Я. Райніса, Я. Судрабкална, А. Чака, Я. Грота, Л. Лайцена, Л. Паегле та ін. У прозі з’явилися цикл романів «На грані віків» (1937 — 40), сатир. комедії «Чоловік удови» (1925) й «Зачароване коло» (1929), істор. трагедії «Мірабо» (1926) та «Жанна д’Арк» (1930) А. Упіта. В л-ру приходить В. Лаціс з реаліст. творами про життя моряків і рибалок (роман «Син рибалки», т. 1 — 2, 1933 — 34).

Свій внесок в Л. л. зробили письменники, які жили за межами Латвії — в Рад. Союзі (Судрабу Еджус, Р. Ейдеманіс, С. Бергіс та ін.). Вони розробляли переважно теми революції і громадян. війни: п’єса «Авантюра» К. Іокума та Р. Апіна (1935), оповідання «На берегах Даугави» А. Кадікіса-Грозного (1934, опубл. 1936) та ін. Твори багатьох письменників були спрямовані на утвердження державності Латвії, її самобутньої культури, піднесення нац. свідомості народу — поема «Страутмени» Е. Вірзи (1933), вірші Е. Адамсона, Я. Акуратера, В. Стрелте, проза А. Нієдри, Я. Веселіса. Істор. минуле країни відтворюють романи Я. Деглава («Рига», 1920), Я. Яншевського («Люди з пущі», 1929), К. Заріня («Каугурці», 1938), А. Гріна, Я. Сарта. Після приєднання Латвії до СРСР 1940 твори багатьох латис. письменників були вилучені з літ. процесу. В роки 2-ї світ. війни розвивалася переважно поезія (Я. Судрабкалн, В. Лукс, Ю. Ванаг, Ф. Рокпелніс та ін.). В перші повоєнні роки центральними були теми людини, утвердження нових політ. і соціальних реалій — поезія Я. Судрабкална, Я. Грота, А. Чака, А. Балодіса, проза A. Упіта, В. Лаціса (романи «Буря», «До нового берега»), А. Саксе, Я. Гранта, А. Броделе, Я. Нієдре, Ж. Гріви, п’єси А. Грігуліса. Сучас. Л. л. прагне до глибокого відображення дійсності, багатогранного розкриття внутр. світу людини, аналізу гострих життєвих конфліктів. Розвивається розмаїта стилем поезія. Широким є діапазон філос., громадян. і любовної лірики М. Кемпе. Розвиток особистості людини, взаємозв’язок долі людини і долі народу, посилення громадян. відповідальності — актуальні проблеми поезії (В. Лукс, А. Веян, А. Скалбе, І. Аузінь, B. Белшевіца, Я. Петерс, М. Чаклайс, О. Вацієтіс, І. Зієдоніс та ін.). В прозі теми сучасності — переважно в психол. та моральному аспектах — вирішують З. Скуїнь, І. Індране, Р. Езера, В. Ламс, А. Якубанс та ін. Глибоким розкриттям соціальних витоків людської психології відзначаються оповідання Е. Вілкса. Життя і боротьба латис. народу в окупованій нім.-фашист. загарбниками Латвії відображені у творах М. Бірзе, Е. Ліва, А. Янсона. Розвиваються біогр. роман (Я. Нієдре, Я. Калнинь), драматургія (Г. Прієде, Х. Гулбіс, П. Путніньш, П. Петерсонс, Л. Стумбре та ін.), дит. л-ра (В. Лукс, А. Саксе, Ю. Ванаг, Я. Османіс, І. Зієдоніс, З. Ергле та ін.). Критика і літературознавство представлені працями А. Упіта, К. Крауліня, Я. Калниня, В. Валейніса, В. Мелніса, Х. Хірша, І. Берсонса, В. Хаусманіса, М. Аболи, Б. Табуна, В. Вавере та ін.

Спілка письменників Латвії — з 1940. Виходять газ. «Literatüre un maksla» («Література і мистецтво»), літ.-худож. журнали «Karogs» («Прапор»), «Даугава» (рос. мовою).

Латис.-укр. літ. зв’язки розвиваються з кін. 19 ст., коли в латис. періодиці систематично друкувалися переклади творів Т. Шевченка. Поема «Катерина» в перекладі Є. Ліготню вперше надр. в журналі «Austrums» («Схід», 1900, № 12). Там же вміщено ст. «Тарас Григорович Шевченко» Арону Матіса. 1906 Е. Рудзітіс переклав вірші «Закувала зозуленька» та «Заповіт». 1911 в журн. «Jauntbaš Tekas» («Дороги юності») та газ. «Latviešu Avizes» («Латиська газета») надр. вірші «І небо невмите, і заспані хвилі», «І досі сниться: під горою», «І широкую долину», «Ой гляну я, подивлюся», уривок з поеми «Гайдамаки» та ін., перекладені Є. Ліготню та Е. Рудзітісом. Незважаючи на заборону цар. уряду, в Латвії 1914 було відзначено 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. В журн. «Druva» («Нива», 1914, № 4) опубл. вірші «Ой чого ти почорніло», «Молитва», уривок з поеми «Тарасова ніч» у перекладі Ф. Адамовича та ін. Після Вел. Вітчизн. війни латис. мовою видано зб. «Вибране» (1951, 1954), поему «Гайдамаки» (1964). У Латвії опубл. багато статей про життя і творчість Т. Шевченка, зокрема «Поет, якому заборонили писати, художник, якому заборонили малювати» В. Гревіня (1951), «Шевченко і латиська література» Е. Сокола (1956) та ін. Вийшли твори І. Франка, Марка Вовчка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, Я. Галана, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Яновського, Д. Павличка, І. Драча, Є. Гуцала, Григора Тютюнника та ін. Видано антології укр. поезії «Пісня, почата в бурю» та прози «Краса людини» (обидві — 1963), збірники укр. нар. казок «Українські народні казки» (1954) і «Скрипка чаклунів» (1986) та ін. Перекладачі — П. Айгар, В. Гревінь, М. Кемпе, В. Давідс (Вецаукумс), П. Барда, Я. Плаудіс, Я. Османіс, І. Зієдоніс та ін. Україні присвятили вірші М. Кемпе, А. Веян, Я. Грот, І. Зієдоніс, В. Белшевіца та ін. Про латис.-укр. літ. зв’язки написали статті Я. Судрабкалн, А. Упіт, К. Краулінь, А. Веян, Б. Звайгзне та ін. В Україні жили і працювали латис. письменники Р. Ейдеманіс, А. Цепліс, Р. Пельше. Перші укр. переклади з Л. л. з’явилися на поч. 20-х pp. 20 ст. У 30-х pp. видано зб. оповідань Л. Лайцена, в повоєнні роки — вибр. поезії Я. Райніса, романи А. Упіта, В. Лаціса, А. Саксе, твори Р. Блаумана, Р. Ейдеманіса, М. Кемпе, окремі книги О. Вацієтіса, Р. Езери, З. Скуіня, З. Ергле, Е. Веверіса та ін. Вийшли антології «Бурштинові береги. Молода поезія Латвії» (1974), «Латиське радянське оповідання» (1982), «Сучасна латиська повість» (1984); зб. «Латиські прислів’я та приказки» (1972) та ін. В багатьох театрах України йшли п’єси Я. Райніса. Серед перекладачів — В. Бичко, Ю. Завгородній, Д. Чередниченко, Д. Павличко, І. Драч, І. Липовецька, М. Григорів, А. Шпиталь та ін.

Літ.: История латышской литературы, т. 1 — 2. Рига, 1971; Звайгзне Б. З латисько-українських літературних зв’язків. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Карклінь Г. М. Відлуння близьких і далеких доріг. К., 1987; Шпиталь А. Проблема вибору в сучасній прозі. К., 1989.

М. Е. Абола.


ЛАТИСЬКА МОВА — мова латишів, які живуть у Латвії (асн. населення) та за кордоном. Належить до балт. групи індоєвроп. сім’ї мов. У Латвії Л. м. розмовляє понад 1,4 млн. чол. (1989, перепис). Розрізняють такі діалекти: середньолатиський (він став основою сучас. літ. мови), верхньолатис. та лівський. У Л. м. відносно добре зберігся індоєвроп. вокалізм, є довгі й короткі голосні дифтонги. Є відомості, що в 1525 була видана перша книжка латиською мовою. Серед перших писемних пам’яток Л. м. — католицький катехізис 1585. У 1638 вийшов нім.-латиський словник проф. теології Тартуського ун-ту Г. Манцела. Нім. священик Г. Реехаузен створив граматику Л. м. (1610, опубл. 1644). З 2-ї пол. 19 ст. твориться літ. Л. м. Активну роль у цьому відіграли «молодолатиші», зокрема поет Ю. Алунан (1832 — 64), письменник А. Кронвальд (1837 — 75) та ін. Латис. мовознавці К. Мюленбах та Я. Ендзелін створили латис.-нім. словник у 4 томах (1923 — 32). Я. Ендзелін узагальнив дослідження з Л. м. у кн. «Граматика латиської мови» (1951). Писемність — на основі латинського алфавіту. Л. м. створена і розвивається латиська література. Зв’язки між лінгвістами України та Латвії започатковані Я. Ендзеліним (1911 — 20 працював у Харків. ун-ті), продовжені Л. Булаховським, у наш час — А. Непокупним.

Літ.: Эндзелин Я. Славяно-балтийские этюды. Х., 1911; Эндзелин Я. М. Древнейшие славяно-балтийские языковые связи. «Труды Института языка и литературы АН Латвийской ССР», 1953, т. 2; Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. К., 1979; Общая лексика германских и балто-славянских языков. К., 1989.

А. Я. Блінкена.


ЛАТИШЕВ (Латиш) Михайло Степанович (18.ІХ 1922, с. Яворівка, тепер Драбівського р-ну Черкас. обл. — 1.VI 1980, Львів) — укр. письменник, журналіст. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1964 Львів. ун-т. Працював у пресі. Автор збірок оповідань «Терен над урвищем» (1962), «Чорний жбир» (1963), повістей «Середдення» (1971), «Лайнери перетинають континенти» (1973), роману «Ратаї» (кн. 1, 1968). Окр. твори опубл. також у колект. збірниках «Вінок Тарасові Шевченку» (1963), «Мла відступає» (1965) та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Пахари. М., 1974.

Літ.: Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 4; Лозинський І. Слово і діло героїв. «Літературна Україна», 1969, 15 серпня.

П. П. Ротач.


ЛАТТА Василь Петрович (29.XII 1921, с. Пчолине Гумен. округу, Словаччина — 27.VI 1965, Братислава, похов. у с. Пчолиному) — укр. мовознавець у Словаччині, канд. філол. наук з 1957. Навч. 1942 у Віден. політех. ін-ті, 1945 — Братисл. ун-ті, закін. 1948 (екстерном) Ленінгр. ун-т. Працював 1950 директором Межилабір. гімназії (Словаччина), заснував кафедру укр. та рос. мов Пряшів. пед. ін-ту. Автор праць: «Українські говірки Східної Словаччини» (1957), «Повноголосся в українських говірках Східної Словаччини», «Українська мова в ЧССР» (обидві — 1958) та ін. Осн. праця (не опубл.) — два томи «Атласу українських говірок Східної Словаччини».

Тв.: Словацько-українська мовна межа. В кн.: Діалектологічний бюлетень, в. 9. К., 1962; Принципи картографування і побудова атласу українських говірок Східної Словаччини. В кн.: Українська лінгвістична географія. К., 1966.

І. Д. Красовський.


ЛАТЯК Дюра (31.Х 1933, м. Руський Керестур, Воєводина, Сербія) — укр. (руський) письменник у Сербії. Закін. 1962 Вищу школу сусп.-політ. наук у Новому Саді. Тривалий час працював директором вид-ва «Руске слово» і одночасно гол. редактором однойменної газети. Автор зб. «Тал и други приповедки» («Частка та інші оповідання», 1982), де реаліст. зображено нелегке життя русин, селян у минулому та зрушення в їхньому побуті й свідомості в умовах сучас. суспільства. Пише також поезії, літературозн. та фольклор.-етногр. статті. Переклав на мову югосл. русинів (українців) роман «Анна Кареніна» Л. Толстого, п’єсу «Украдене щастя» І. Франка, ряд творів югосл. письменників.

О. В. Мишанич.


ЛАФОНТЕН (La Fontaine) Жан де (8.VII 1621, м. Шато-Тьєррі, Шампань, тепер деп. Ена — 13.IV 1695, Париж) — франц. письменник, член Франц. академії з 1684. Закінчив середню школу в Шато-Тьєррі. Писав трагедії, комедії, романи, оди, байки, епіграми, пісні. За антич. зразками створив поему «Адоніс» (1658) і роман «Любов Псіхеї й Купідона» (1669). Його «Віршовані казки та оповідання» (кн. 1 — 5, 1665 — 85) спрямовані проти святенництва катол. служителів, сваволі та деспотизму феодалів. Їдка сатира, нар. гумор особливо проявилися в «Байках» (кн. 1 — 12, 1668 — 94), написаних Л. нар. мовою на сюжети прозових байок Езопа й Федра, творів інд. байкарів, т. з. тваринного епосу. Мав великий вплив на розвиток жанру байки в світовій л-рі. Демократизмом, життєвістю, нац. колоритом байки Л. захоплювали І. Крилова, Л. Глібова, котрі наслідували його, додаючи свої ориг. барви. Дослідники згадують переклади чи переспіви творів Л., здійснені І. Котляревським (вони втрачені). Окр. вірші й байки Л. переклали Я. Вільшенко, М. Терещенко, М. Годованець, І. Світличний, Вс. Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — Байки. Львів, 1935; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 1. К., 1971; Байки. «Прапор», 1971, № 9; [Байки]. В кн.: Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця. К., 1973; Рос. перекл. — Любовь Психеи и Купидона. М., 1964; [Байки]. В кн.: Классическая басня, М., 1981.

Літ.: Томашевский Б. В. Пушкин и Лафонтен. В кн.: Томашевский Б. В. Пушкин и Франция. Л., 1960; Виндт Л. Жан Лафонтен. В кн.: Писатели Франции. М., 1964.

В. Г. Матвіїшин.


ЛАФОРГ (Laforgue) Жюль (16.VIII 1860, Монтевідео, Уругвай — 20. VIII 1887, Париж) — франц. поет-символіст. Один із зачинателів вільного вірша у Франції. Навчався протягом 1876 — 77 у ліцеї «Фонтани» в Парижі. Л. — автор збірок «Жалі», «Наслідування володарці нашій Селені» (обидві — 1885), «Феєричний собор» (1887) і «Останні вірші» (опубл. 1890). Писав також оповідання (зб. «Легендарні чесноти», 1887), нариси. Л. увів у свої філос. вірші елементи прозової повсякденності, забарвлені іронією й песимізмом. Окр. вірші Л. переклали М. Драй-Хмара, М. Лукаш, О. Тарнавський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1981, №6; Жалобний марш на смерть Землі. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Лившиц Б. От романтиков до сюрреалистов. Антология французской поэзии. Л., 1934; [Вірші]. В кн.: Из французской лирики. Л., 1974; [Вірші]. В кн.: Поэзия Франции. Век XIX. М., 1985.

В. І. Ткаченко.


ЛАФФІТ (Laffitte) Жан (24.III 1910, с. Аньяк, деп. Ло і Гаронна) — франц. письменник, громад. діяч. Під час 2-ї світ. війни — учасник Руху Опору. 1942 — 45 був в’язнем фашист. концтаборів Маутгаузен і Ебензе. 1949 — 56 — генер. секретар Всесв. Ради Миру. В автобіогр.-докум. повісті «Ті, що живуть» (1947) і докум. кн. «Повішення» (1983) викрив жахливі злочини фашистів у концтаборах смерті, звеличив героїв Опору. Повісті «Ми ще будемо їздити за фіалками» (1948), «Озеро мрій» (1985), трилогія «Роз Франс» (1950), «Командир Марсо» (1953) і «Весняні ластівки» (1956), докум. кн. «Ніч у часи окупації» (1972) — про дії підпільників і партизанів, рух за мир і демократію в повоєнний час. Кілька разів бував у СРСР. 1973 виступив з доповіддю про франц. л-ру в Київ. ун-ті. Окр. твори Л. переклали П. і Л. Воробйови, Є. Дроб’язко, А. Жаловський, В. Пащенко, В. Яніш.

Тв.: Укр. перекл. — Ті, що живуть. «Вітчизна», 1948, № 6 — 7; Ми ще будемо їздити за фіалками. К., 1957; Весняні ластівки. К., 1959; Озеро мрій. К., 1972; Рос. перекл. — Роз Франс. М., 1952; Командир Марсо. М., 1955; Весенние ласточки. М., 1958.

Літ.: Якимович Т. Книга про героїзм французьких комуністів. «Вітчизна», 1948, № 4; Пащенко В. За Францию сильную, свободную, счастливую! «Советская Украина», 1953, № 2; Илличевский А. Ф. Творчество Жана Лаффита. «Наукові записки Київського університету ім. Т. Г. Шевченка», 1955, т. 12, в. 5. Филологический сборник, № 5.

В. І. Пащенко.


ЛАЦІС Віліс [29.IV (12.V) 1904, с. Ринужі Мангальської вол., тепер у складі Риги — 6.II 1966, Рига] — латис. письменник, держ. діяч, нар. письменник Латвії з 1947. Навч. 1917 — 18 в Барнаул. учит. семінарії. Працював рибалкою, вантажником, лісорубом, матросом. 1946 — 59 був головою Ради Міністрів Латвії. Друкувався з 1921 (фейлетони, кореспонденції, вірші, пізніше — новели). У фантаст. романі «Звільнений звір» (1930 — 31) та романі-трилогії «Безкрилі птахи» («П’ятиповерхове місто», «По морях», «Безкрилі птахи», 1931 — 33) зображено портових робітників, моряків. Утопічно-фантаст. роман «Подорож до гірського міста» (1934) — про ідеальне суспільство. Роман «Син рибалки» (т. 1 — 2, 1933 — 34, інсценіз. 1934, екраніз. 1938, 1958) — найкращий у латис. л-рі твір про рибалок, у ньому з глибоким психологізмом змальовано нац. характери, образи трудівників моря. Роман-трилогія «Старе моряцьке гніздо» (1937; перероб. під назвою «Сім’я Зітарів», 1955) — широке епіч. полотно, на фоні якого показано латиську сім’ю 20-х pp. 20 століття. Темі Великої Вітчизняної війни присвячено ряд творів — повісті «Ковалі майбутнього» (1942), «Селище біля моря» (1954), «Після грози» (1962), п’єси «Невістка» (1943), «Перемога» (1945) та ін. Романи-епопеї «Буря» (кн. 1 — 3, 1945 — 48; Держ. премія СРСР, 1949) і «До нового берега» (1950 — 51; Держ. премія СРСР, 1952) — про життя латис. народу в 40-х pp. Інші твори — романи «Поклик предків» (1934), «Люди в масках», «Ідол юрби» (обидва — 1935), «Гра над безоднею» (1937), «Земля і море» (1938), «Втрачена батьківщина» (1940); п’єси «Далека дорога», «Кристап Каугур» (обидві — 1936), «Нова зміна» (1937). Твори Л. перекладали С. Скляренко, І. Липовецька.

Тв.: Укр. перекл. — Буря, ч. 1 — 3. К., 1952; Втрачена батьківщина. К., 1956; Безкрилі птахи. К., 1957; Родина Зітарів. К., 1958; Капітан Сіліс. К., 1965; До нового берега. К., 1971; Син рибалки. К., 1971; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1954 — 55; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1959 — 60; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1984.

Літ.: Краулинь К. Вилис Лацис. М., 1958; Соколова И., Бочаров А. Вилис Лацис. М., 1959; Соколова И. Вилис Лацис. М., 1980.

А. Г. Шпиталь.


ЛАШАМБОДІ (Lachambeaudie) П’єр (16.XII 1806, м. Сарла, деп. Дордонь — 8.VII 1872, м. Брюнуа, деп. Сена і Уаза) — франц. поет-пісняр і байкар. Мав початкову освіту. Брав участь у Липневій революції 1830 (відгукнувся зб. «Національні пісні», 1831) та в Лютневій революції 1848. Після держ. перевороту 1851 висланий з Франції, повернувся на батьківщину після амністії 1859. Автор романт. байок, насичених соціальним змістом (зб. «Байки», 1839), збірок віршів «Поетичні вправи» (1829), «Зайві сторінки» (1867), зб. віршів і байок «Квіти вигнання» (1852), кн. «Проза та вірші, яким передує автобіографія» (1867). Ряд байок і пісень Л. переклали В. Самійленко, М. Вороний, М. Терещенко, М. Годованець.

Тв.: Укр. перекл. — З байок П’єра Лашамбоді. В кн.: Самійленко В. Вибрані поезії. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия французской революции 1848. Антология. М., 1948.

Літ.: Великовский С. Поэты французских революции 1789 — 1848 г. М., 1963.

Н. П. Воробйова.


ЛАЩЕВСЬКИЙ Варлаам [світське ім’я — Василь; бл. 1704 — 28.VII (8.VIII) 1774, Москва] — укр. письменник, педагог, церк. діяч. Нар. в Україні у спольщеній сім’ї. Закін. 1737 Київську академію, прийнявши 1738 чернецтво, викладав (1739 — 47) у ній піїтику, риторику, богослов’я, грец. та давньоєвр. мови. 1747 Л. запрошено до Петербурга для перегляду, виправлення й видання церковнослов’ян. перекладу Біблії (надр. 1751, написав передмову). З 1753 — архімандрит Донського монастиря в Москві і ректор Моск. слов’яно-греко-латинської академії. У 1754 — 58 був членом Синоду. Автор «Греческой грамматики» (1745), різних слів, проповідей, філос.-богосл. трактатів. Бл. 1742 написана і пост. на сцені Київ. академії шкільна драма-мораліте Л. «Трагедокомедія о награжденіи в сем свЂтЂ пріисканных дЂл мзды в будущей жизни вЂчной» (ін. назва «Трагедокомедія о тщетЂ міра сего»). Твір застерігає від грішного життя на цьому світі, пройнятий сатир. мотивами, засуджує негативні риси панівної верхівки — прагнення до влади, жадобу багатства і наживи.

Літ.: Резанов В. І. Драма українська. І. Старовинний театр український, в. 6. К., 1929.

О. В. Мишанич.


ЛЕ Іван [справж. — Мойся Іван. Леонтійович; 10(22).III 1895, с. Мойсинці, тепер с. Придніпровське Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — 9.Х 1978, Київ] — укр. письменник. Учасник революційних подій 1917 у Петрограді, Великої Вітчизняної війни. Закін. 1923 робітфак при Київ. політех. ін-ті, навч. в цьому вузі. Був членом літературної організації «Жовтень», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. У повісті «Юхим Кудря» (1927), збірках оповідань «Танець живота» (1928), «Поза килимами» (1931) Л. відтв. колізії громадян. війни в Україні, класову боротьбу в пореволюц. селі. Будівництво зрошувальної системи на безводних землях і заводу сільськогосп. машин в Узбекистані показано в «Романі міжгір’я» (1929 — 34, нові ред. — 1935, 1953). У 30-х pp. Л. написав ряд творів на теми індустріалізації та колективізації. Перші п’ятирічки відобразив у повісті «Інтеграл» (1930), романі «Історія радості» (1938, 2-а ред. — 1947), оповіданнях, нарисах. Подвигам воїнів у роки Вел. Вітчизн. війни присвятив зб. оповідань і нарисів «Мої листи» (1945), романи «Південний захід» (1950, у співавт. з О. Левадою), «Кленовий лист» (1960). Мирну працю людей у повоєнні роки відтворив у нарисах «Шляхами полтавськими» (1949), «Семен Голубар» (1950), збірках оповідань і нарисів «Право молодості» (1953), «В снопі дозріває» (1960). Л. належать повісті «Капітан артилерії» (1971, про жовтневі події 1917), «Борозною віку» (1973, про свою юність), істор. романи «Наливайко» (1940), «Хмельницький» (1957 — 65; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1967). Опубл. зб. літ.-крит. статей «Цим живу» (1981).

Твори письменника були орієнтовані на актуальну тематику і проблематику, проте в худож. осмисленні подій, змалюванні внутр. світу героїв письменник відступає від правди життя: це і прикрашання дійсності («Історія радості», «Право молодості» та ін.), і «соціалістичний» суб’єктивізм у трактуванні істор. подій, і кон’юнктурний характер повоєнних переробок («Роман міжгір’я», 1953; «Юхим Кудря», 1956) тощо. Твори Л. перекладено кількома мовами світу. У м. Городищі Черкас. обл., де 1934 — 78 жив письменник, діє Ле Івана музей-садиба.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. К., 1955; Твори, т. 1 — 7. К., 1982 — 84; Рос. перекл. — Роман межгорья. К., 1986.

Літ.: Лакиза М. Іван Ле. К., 1965; Над’ярних Н. Іван Ле. К., 1967; Мисник П. Іван Ле. К., 1975; Про Івана Ле. Спогади, етюди, листи. К., 1985.

М. П. Лакиза


ЛЕ ІВАНА МУЗЕЙ-САДИБА — літ.-мемор. музей. Відкр. 1983 в м. Городищі Черкас. обл. у будинку, де 1934 — 78 жив і працював Іван Ле. У музеї — п’ять експозиц. кімнат, понад 7 тис. експонатів осн. фонду: документи про життя і творчість письменника, перші видання його творів та ін. У кімнатах — особисті речі, власноручно зроблені письменником меблі, домашня б-ка тощо. Є також столярно-слюсарна майстерня, де любив працювати письменник.

Літ.: В його оселі. «Літературна Україна», 1985, 28 березня.

Г. Ф. Самойленко.


ЛЕБАНІДЗЕ Мурман Силованович (14.XI 1922, станиця Агстафа, Азербайджан) — груз. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1948 Тбіліс. ун-т. Автор поет. збірок «Вірші» (1950), «Зелена пісня» (1959), «Сванський зошит» (1964), «З двадцяти книжок» (1966), «Пам’ятаю» (1968), «Вибране» (1972), «Тисяча кілометрів у снігу» (1975), «Вибрана лірика» (1987), «Збірка — 1989» (1989), істор. поеми «Взяття Анісі» (1970), зб. оповідань «Листи з моїх башт» (1962) та ін. Пише і для дітей (зб. віршів «Радій, квітне виноград», 1970, та ін.). Витонченість форми, природне поєднання лірич., публіцист. та іронічних струменів визначають самобутність творчості Л. Перекладає з рос., англ. та япон. поезії; 1988 опубл. збірка його вибр. перекладів «Безсмертні квіти». Окр. твори Л. переклали А. Малишко, І. Цитович, О. Жолдак, Г. Халимоненко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 3, К., 1969;  Рос. перекл. — Зеленая песня. М., 1961; Облака. Тбилиси 1967.

Р.Ш. Чилачава.


ЛЕБЕДЄВ Василь Дмитрович [20.XII 1934, Догдо-Чибагалахський насліг Момського р-ну, Саха (Якутія) — 21.II 1982, Якутськ] — евенський поет. мовознавець, фольклорист, канд. філол. наук з 1970. Закін. 1960 Якут. ун-т. Працював в Ін-ті мови, л-ри та історії Якут. філіалу Сибір. відділ. АН СРСР. Автор збірок «Омчені» (1963), «Тайгові мелодії» (1965), «У краю родичів» (1968), «Узори» (1977), «Сила пісні» (1984). В поезії Л. широко використовується фольклор. матеріал, їй властиве глибоке проникнення у внутр. світ людини, звучить любов до природи рідної Півночі. Через національне поет приходить до загальнолюдських гуманіст. ідеалів. Для дітей написав зб. віршів «Кругообіг» (1971). Наук. праці М.: «Момська говірка евенської мови» (1970), «Мова евенів Якутії» (1979), «Правила орфографії евенської мови» (1980, у співавт.), «Охотський діалект євенської мови», «Обрядова поезія евенів» (обидві — 1982) та ін. Написав ряд підручників, навч.-метод. посібників. Виступав як літ. критик, публіцист, перекладач. Переклав «Заповіт» Т. Шевченка. Окр. вірші Л. переклав С. Литвин.

Тв.: Укр. перекл. — Музей. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Рос. перекл. — Белый олень. Л., 1972; Священный родник. М., 1974; Оран. М., 1982; Родная тундра. М., 1985.

Літ.: Невская Б. Певец голубой тайги. «Полярная звезда», 1974, № 6; Барская Т. В семье вольной, новой. «Советский Крым», 1982, 30 декабря; Василий Дмнтриевич Лебедев. Библиографический указатель. Якутск, 1989.

Б. В. Хоменко.


ЛЕБЕДЄВ Михайло Миколайович [10(22).X 1877, с. Межадор, тепер Сиктивкар. р-ну Респки Комі — 5.III 1951, с. Корткерос, Респ-ка Комі] — комі письменник, перекладач. Один із зачинателів сучас. комі л-ри. Навч. 1886 в Усть-Сисольському міському уч-щі. Почав писати рос. мовою, з 1913 — комі мовою. Соціальною і гуманіст. спрямованістю позначені повісті «Таня Осиніна» (1909), «У волосному болоті» (1915) та ряд оповідань. Автор поет. збірок «Вибрані твори» (1934), «Вірші» (1939), «Нехай же сяє сонце!» (1949), драм. поем «Вродлива дівчина» (1919), «Чарівник», «Добра жінка» (обидві — 1920), «Настук» (1929) та ін. Видав книжки «Байки для дітей» (1934), «Вірші для дітей» (1958). Багато віршів Л. стали нар. піснями. В перекладі Л. надр. ряд творів рос. л-ри, вірш «На вічну пам’ять Котляревському» та поема «Кавказ» Т. Шевченка.

Літ.: Микушев А. На таёжных просторах. М., 1986.

Б. В. Хоменко.


ЛЕБЕДЄВ-КУМАЧ (справж. прізв. — Лебедєв) Василь Іванович [27.VII (8.VIII) 1898, Москва — 20.II 1949, там же] — рос. поет. Навч. 1919 — 21 в Моск. ун-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1919 працював в «Агіт-РОСТА», редакціях ряду газет і журналів. Виступав з оповіданнями, фейлетонами, гуморесками на злобу дня — збірки «Чаїнки в блюдці» (1925), «Зі всіх волостей» (1926), «Сумні усмішки» (1927) та ін. У л-ру увійшов як один з авторів сучас. масової пісні: збірки «Книга пісень» (1938), «Пісні» (1939, 1947), «У бій за Батьківщину!» (1941) та ін. Створив тексти популярних пісень для естради й кінокомедій («Веселі хлоп’ята», 1934; «Цирк», 1936; «Волга-Волга», 1937). Писав вірші для дітей («Про розумних тваринок», 1939; «Під червоною зіркою», 1941, та ін.). Ряд віршів Л.-К. присвячені Україні. Автор віршованої промови «Народ не забув свого Тараса» (1939). Лауреат Держ. премії СРСР (1941). Окр. вірші Л.-К. переклали О. Новицький і К. Дрок.

Тв.: Избранное. М., 1984; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Слава Вітчизні народів-братів. К., 1954; Біля могили Івана Франка. В кн.: Колодій В. Братерство Львів, 1985.

Літ.: Беккер М. И. Творческий путь В. И. Лебедева-Кумача. В кн.: Беккер М. И. О поэтах. М., 1961.

О. І. Карпенко.


ЛЕБЕДИНЕЦЬ Михайло Мусійович (1888 — 17.XII 1934) — укр. письменник і держ. діяч. Зак. Ченстохівську гімназію, навч. (1909 — 11) у Варшав. ун-ті (виключ. за участь у студ. революц. русі й відданий у солдати). Прапорщик рос. армії (з серпня 1914 по вересень 1917). З травня 1919 — нарком юстиції УРСР, з січня 1922 по січень 1924 — зав. консул. відділом посольства УРСР і СРСР у Польщі, з лютого 1924 — голова Верх. суду УРСР. Друк. в журн. «Мистецтво», «Уж» («Універсальний журнал»), «Шляхи мистецтва». Автор зб. поезій «Червоний вінок» (1919), збірок новел «Пасма життя» (1919) і «Вікно розчинене» (1922). Незаконно репресований 1934. Реабілітований.

Літ.: Поліщук В. Шляхи й перспективи в сучасній українській літературі. «Шляхи мистецтва», 1922, № 2.

О. І. Божко.


ЛЕБЕДИНСЬКА Тетяна Миколаївна (23.II 1937, Київ) — укр. перекладачка, літературознавець, канд. філос. наук з 1974. Дочка М. І. Шпака. Закін. 1962 Ленінгр. ун-т. Викладала 1976 — 90 у Ленінгр. технол. ін-ті. Перекладає твори сучас. письменників араб. країн. Разом з чоловіком, сходознавцем І. Лебединським, переклала ряд творів єгип. письменників: романи «В нашому домі мужчина» І. Абд аль-Куддуса (1966) і «Життя — це мить» Ю. ас-Сібаї (1976), істор. романи «Сестpa Харуна ар-Рашіда» (1969) і «Сини Харуна ар-Рашіда» Дж. Зейдана (1974), автобіогр. роман «Дні мого життя» Тахи Хусейна (1979); а також зб. оповідань араб. письменників «Полум’я» (1964). Як упорядник і перекладачка виступила у збірниках «Арабські прислів’я та приказки» (1981), поезії та прози араб. письменників «Вогненні вітри», (1983). Досліджує укр.-араб. та укр.-ізраїльські літ. взаємини (статті «Схід у житті й творчості Лесі Українки», 1978; «Українські сюжети арабської преси», 1989, тощо).

Літ.: Кочубей Ю. В. Зв’язки української літератури з літературами Близького і Середнього Сходу. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988.

В. І. Ткаченко.


ЛЕБЕДИНЦЕВ Петро Гаврилович [крипт. і псевд. — Л. П., П. П. Л., С. Ц., П. Пр., Южнорусс та ін.; 21.XII 1819 (2.I 1820), с. Зелена Діброва, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — 3(15).XII 1896, Київ] — укр. історик, археолог, церк. і культур.-осв. діяч. Нар. в сім’ї сільс. священика. Брат Ф. Г. Лебединцева. Закін. 1843 Київ. духовну академію. В 1843 — 45 викладав рос. л-ру в Орловській, 1845 — 51 — логіку та психологію в київ. духовних семінаріях, 1851 — 60 — богослов’я в Білоцерк. гімназії. Організатор нар. шкіл у Білій Церкві та навколишніх селах. Був кафедральним протоієреєм Київ. Софійського собору (1868 — 91). Засновник і ред. (1862 — 74, 1886 — 96) газ. «Киевские епархиальные ведомости» (друкував тут проповіді укр. мовою). Брав активну участь у створенні журн. «Киевская старина», Історичного товариства Нестора-літописця, Одес. т-ва історії і старожитностей; був почес. членом цих т-в, а також церк.-істор. і церк.археол. т-в при Київ. духовній академії, почес. членом Київ. ун-ту. Праці: «Додаткові відомості про мученицьку смерть мліївського ктитора Данила Кушніра» (1860), «Історичні нотатки про Київ» (1884), «До питання про початок Київської академії» (1885), «Про початок християнства в Києві до урочистого прийняття християнської віри при св. Володимирі», «Святий Володимир, благовірний і рівноапостольний князь київський і літописне казання» (обидві — 1888), про історію Київ. Софійського собору, Києво-Печерської лаври, Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Спаса на Берестові у Києві, Чигиринського Святотроїцького монастиря та ін. Зустрічався з Т. Шевченком, у травні 1861 служив у Києві панахиду над труною поета. Написав ст. «Деякі додатки й виправлення в біографії Т. Г. Шевченка» (1882, варіанти її під назвою «Дещо з біографії Т. Г. Шевченка» надр. в кн. «Спогади про Шевченка». К., 1958) і «Тарас Григорович Шевченко» (в кн. «Спогади про Тараса Шевченка». К., 1982). Л. належать 15 проповідей, нариси «Розповіді літніх людей про давні часи» (1884), ст. «Про сприяння й допомогу д. Чубинському в етнографічних дослідженнях в Київській єпархії» (1860). Підтримував дружні стосунки з М. Максимовичем, В. Антоновичем, В. Науменком. Епістолярна спадщина Л. зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України.

Літ.: Титов Ф. Киево-Софийский кафедральний протоиерей Петр Гавриилович Лебединцев. К., 1897; Науменко В. Петр Гаврилович Лебединцев. «Киевская старина», 1897, т. 56, № 1 — 3.

М. П. Корпанюк.


ЛЕБЕДИНЦЕВ Феофан Гаврилович [псевд. і крипт. — Братчик, Ф. Лобода, Кобзар-народолюбець з Київщини, Старожил, К., Ц., Ф. Г. Л., Іер. Ф., Холмский Старожил, Ф. Цыбульский, Т. Шнейдер та ін.; 12(24).III 1828, с. Зелена Діброва, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. 12(24).III 1888, Київ] — укр. історик і громад.-культур. діяч, педагог. Брат П. Г. Лебединцева. Закін. 1851 зі ступенем магістра Київ. духовну академію. У 1851 — 64 викладав у Воронез. та Київ. духовних семінаріях, Київ. духовній академії. 1864 — 72 — нач. Холмського, 1872 — 82 — Радомського, пізніше Люблінського та ін. навч. округів. У 1860 — 64 — засновник, видавець і редактор журн. «Руководство для сельских пастырей», 1882 — 87 — журн. «Киевская старина»; видав 2-й том першої частини «Архива Юго-Западной России» (1864). Досліджував історію церкви, братств на Україні, їхню роль у визв. боротьбі укр. народу: «Архимандрит Мелхіседек Значко-Яворський» (1860), «Братства, їхня колишня і нинішня доля та значення», «Історичний огляд братств від першої їх появи до сучасності», «Про життя й працю святих Кирила і Мефодія» (усі праці — 1862). Листувався з Т. Шевченком, знайомив поета з істор. документами. Т. Шевченко 1860 подарував Л. «Кобзар». Опубл. в «Киевской старине». ряд досліджень і докум. матеріалів про Т. Шевченка, спогади «Побіжне знайомство моє з Т. Г. Шевченком і мої про нього спогади» (1887). Одну з проповідей — «Про ярмарки» («Основа», 1861) — Т. Шевченко вважав зразком «учительної розмови» з селянином. Л. належать етногр. статті «Сон Пресвятої Богородиці» і «Про виникнення й значення деяких звичаїв, пов’язаних у православній церкві із святкуванням св. „Великодня“» (обидві — 1860). Портрет с. 141.

Тв.: Побіжне знайомство моє з Т. Г. Шевченком і мої про нього спогади. В кн.: Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982.

Літ.: К литературной деятельности Ф. Г. Лебединцева. — В. Г. [Горленко В. П.] К редакторской деятельности Ф. Г. Лебединцева. «Киевская старина», 1888, № 4 — 5; Маркевич А. Феофан Гаврилович Лебединцев. «Записки имнераторского Одесского общества. истории и древностей», 1889, т. 15; Сумцов Н. Ф. Памяти Ф. Г. Лебединцева. «Киевская старина», 1889, № 3; Житецький І. «Київська Старина» за часи Ф. Лебединцева (1882 — 1887). «Україна», 1925, № 6(20); Савченко Ф. В. Б. Антонович і перша редакція «Київської Старини». (Листи В. Б. Антоновича до Ф. Г. Лебединцева, Ф. Г. Лебединцева до М. І. Петрова та інші). «Україна», 1928, № 6(31); Лазаревський Г. Київська старовина (Спогади). «Українська література», 1943, № 7 — 12; 1944, № 1 — 11; Шурляков С. Перший редактор «Киевской старины». «Київська старовина», 1992, № 5.

М. П. Корпанюк, М. М. Павлюк.


ЛЕБЕРЕХТ Ганс [18.XI (1.XII) 1910, Петербург — 10.XI 1960, Таллінн] — ест. письменник. Навч. 1935 — 37 у вечірньому Літ. ун-ті ім. М. Горького (Ленінград). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Писав ест. і рос. мовами. У повісті «Світло в Коорді» (1948, Держ. премія СРСР, 1949; укр. перекл. Є. Адельгейма) зобразив повоєнне ест. село. Автор романів «Капітани» (1955), «Солдати ідуть додому» (1957), «Палаци Вассарів» (1960).

Тв.: Укр. перекл. — Світло в Коорді. К., 1952; Рос. перекл. — Свет в Коорди. Л., 1949; Повести. М., 1953; Дворцы Вассаров. М., 1965; Солдаты идут домой. Таллин, 1969.

Літ.: Смуул Ю. Ганс Леберехт. В кн.: Леберехт Г. Дворцы Вассаров, ч. 1. М., 1961.

О. С. Завгородній.


ЛЕБІДЬ Ананій Дмитрович (1898, с. Вертіївка, тепер смт Ніжинського р-ну Чернігівської обл. — 8.XII 1937, о. Соловки, Архангельської обл.) — укр. літературознавець. Закін. 1922 Черніг. ін-т нар. освіти. Працював у черніг. музеях, був на викладацькій роботі в Києві, з 1923 — співробітник Комісії по виданню пам’яток новітнього письменства при ВУАН. Автор вступних статей до «Вибраних творів» (кн. 1 — 2), повісті «Fata morgana» (обидва видання — 1926) М. Коцюбинського, статей з питань розвитку нової укр. л-ри («До організаційної кризи в українській революційній літературі», 1925, та ін.). Разом з М. Рильським підготував хрестоматію з укр. л-ри «За 25 літ» (1926). Зазнав незаконних арештів (1930 — у зв’язку із сфабрикованою справою СВУ; вдруге — 1936, був засуджений на 10 років). Реабілітований 1958.

В. А. Бурбела.


ЛЕБІДЬ Максим Максимович (24.XI 1899, с. Келеберда, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл. — 1939) — укр. поет. Закін. 1917 Кобеляц. гімназію. Працював у вид-ві «Криниця» (Київ), 1919 — 28 був інструктором повіт. відділу освіти (м. Кобеляки), бібліот. працівником (Дніпропетровськ), з 1928 — директор Літераторів будинку імені Василя Блакитного у Харкові. Працював також у вид-ві «Мистецтво». Був секретарем полтав. філії «Плугу». Свої поезії («Кримські спогади», «В книгозбірні», «Напровесні», «Весняне», «День синіє, в’яне», «Осіннє» та ін.) почав друкувати з 1923 — в газ. «Селянська правда», журналах «Червоний шлях», «Зоря», «Всесвіт», «Плужанин» та ін. Незаконно репресований 1934; заслання відбував на Печорі, де й помер. Реабілітований посмертно.

Літ.: Смолич Ю. Розповідь про неспокій, ч. 1. К., 1968; Минко В. Червоний Парнас. К., 1972; Чабан М. «Мене з ним розлучила куля...». «Культура і життя», 1990, 15 липня.

І. М. Лисенко. М. Ф. Пономаренко.


ЛЕБІДЬ Сергій Якимович (5.Х 1953, Дніпропетровськ) — укр. письменник. Закін. 1980 Дніпроп. ун-т. Працює в пресі. Автор зб. гумор. та сатир. оповідань «Ерудит за сумісництвом» (1987). Ряд творів опубл. у колект. збірниках «Веселий ярмарок» (1984, 1987), газетах і журналах.

В. Г. Пугач.


ЛЕВ Василь Михайлович (7.II 1903, с. Старий Ярів, тепер Яворівського р-ну Львів. обл. — 23.III 1991, м. Ріджфілд-Парк, США) — український літературознавець, мовознавець, доктор філології з 1930, дійсний член НТШ у США. Закін. 1922 гімназію (Перемишль), 1927 — Львів. ун-т. Викладав 1939 — 41 у Львів. ун-ті, одночасно був наук. співробітником Відділу сусп. наук АН УРСР у Львові. 1944 виїхав до Польщі, згодом — до Австрії, з 1948 жив у США. Був професором коледжу ім. св. Василія Великого в Стамфорді (шт. Техас), викладав слов’ян. філологію в Укр. вільному ун-ті в Мюнхені, з 1963 — старослов’ян. та укр. мови в Укр. катол. ун-ті в Римі. Осн. праця Л. — капітальне дослідження «Богдан Лепкий. 1872 — 1941. Життя і творчість» (1976). Перша вагома розвідка — «Крехівський Апостол — пам’ятка українскої мови і літератури XVI ст.» (1930). Досліджував творчість письменників «Руської трійці», Т. Шевченка («Визволений Шевченко і його літературна творчість у роках 1857 — 1858», 1962), І. Франка («Іван Франко і слов’янські літератури», 1967). Автор «Нарису граматики старослов’янської мови», розвідки «Сто років праці для науки і нації. Коротка історія Товариства ім. Шевченка» (обидві праці — 1972), уклав «Англійсько-український словник» (1947, разом з І. Верб’яним) та ін.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕВАДА (повне прізв. — Косяк-Левада) Олександр Степанович [13(26).XI 1909, с. Кривчунка, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл. — 16.XII 1995, Київ] — укр. письменник. Навч. 1930 — 32 у Вінн. пед. ін-ті. Вчителював, був військ. кореспондентом. Працював заст. міністра кінематографії УРСР (1951 — 53), заст. міністра культури УРСР (1953 — 55), першим заст. голови Держкіно УРСР (1966 — 71). Відомий гол. чин. як драматург. У широкому жанровому розмаїтті письменника — драма, драм. поема, філос. трагедія, лірична драма, комедія, політ. памфлет, героїчна драма. Перша п’єса — віршована трагедія «Родина Штормів» (1936, незакін.). П’єси «Ой у полі нивка» (1939, у співавт. з Л. Грохою), «Марія» (1951), «Остання зустріч» (1956) порушують морально-етичні проблеми. Події громадян. та Вел. Вітчизн. воєн відображені у драмах «Камо» (1941; написана на основі власної поеми «Божевілля Камо», 1936), «Шлях на Україну» (1946), «Під зорями балканськими» (1947), лібрето опери «Арсенал» (1960, у співавт. з А. Малишком) та ін. Л. належать також трагедії «Фауст і смерть» (1960, на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка 1966 пост. однойм. фільм), «Бути чи не бути?» («Гроза над Гавайями», 1963), драма «Здрастуй, Прип’ять!» (1973), сатир. комедія «Перстень з діамантом» (1977). П’єси відзначаються філос. спрямованістю, внутр. напруженим ритмом.

Пише кіноповісті, сценарії, за якими на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка пост. кінофільми «Правда» (1957, за однойм. п’єсою О. Корнійчука), «Українська рапсодія» (1960), «Берег надії» (1967), «Ескадра повертає на захід» (1966, у співавт. з М. Білінським), «Родина Коцюбинських» (1970; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1971) та ін. Автор поеми «Микола Чернишевський» (1939), збірок віршів «Поезія» (1941) і «Березень-жовтень» (1975), памфлету «Плач полонянок» (1943), зб. нарисів «Балканський щоденник. Записки фронтового літератора» (1946) та роману «Південний захід» (1950, разом з Іваном Ле). Проза 70 — 80-х pp. (повісті «Повість про ранній ранок», 1979; «Ріки невпинна течія», 1983; роман «Два кольори», 1989) — роздуми про людину і час. Опубл. книжки критики і публіцистики («Письменник і доба», 1976), спогади («Від серця до серця», 1986). Ряд творів Л. перекладено рос., узб., вірм., болг., словац., польс., ісп. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1979 — 80; Кіноповісті. К., 1977; Повість про ранній ранок. К., 1984; Ріки невпинна течія. К., 1984; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1971; Фауст и смерть. М., 1978; Реки неудержимое теченье. М., 1984.

Літ.: Давидова І. Шукання і звершення. Драматургія О. Левади на сцені. К., 1970; Кисельов Й. Шляхами шукань. В кн.: Кисельов Й. Розвідники часу. К., 1973; Давидова І. Позиція митця. К., 1979; Давидова І. Проблеми епохи — проблеми митця. В кн.: Левада О. Твори, т. 1. К., 1979; Шлапак Д. Шляхи художнього збагачення. В кн.: Шлапак Д. Обрії сучасної драми. К., 1986.

І. М. Давидова.


ЛЕВАНДА Іоанн [Іван; справж. — Сікачка Іван Васильович; березень 1734, Київ — 25.VI (7.VII) 1814, там же] — укр. церк. проповідник, письменник. Син шевця. Закін. 1760 Київську академію, 2 роки був викладачем в її молодших класах. 3 1763 — священик Успенського собору на Подолі в Києві, з 1786 — протоієрей Софійського собору. Автор проповідей, листів. У своїй творчості спочатку був близький до барокової риторики й гомілетики (науки складання проповідей), згодом перейшов на класицист. ораторську манеру (хоч повністю з бароковим стилем не порвав). Його творам притаманні ясність, простота і щирість. «Високим» образам він протиставляє образи «низькі», почерпнуті з повсякденного життя. Христ. істини прагне виразити в яскравих картинах, іноді вдається до драм. прийомів викладу. Свої положення Л. не стільки аргументує, скільки демонструє, прагнучи до виразної наочності. Л. був знайомий із Г. Сковородою і В. Капністом. Т. Шевченко згадував його у повісті «Близнецы», дещо іронічно називаючи «знаменитим вітією».

Тв.: Слова и речи Иоанна Леванды, протоиерея Киево-Софийского собора, ч. 1 — 3. СПБ, 1821; Киево-Софийский протоиерей Иоанн Васильевич Леванда. Его биография и неизданные доселе проповеди и письма, т. 1. К., 1879.

Літ.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею, ч. 2. К., 1856; Максимович И. Воспоминания о Леванде. «Киевские епархиальные ведомости», 1869, № 10; Киево-Софийский протоиерей Иоанн Васильевич Леванда. «Киевские епархиальные ведомости», 1878, № 19 — 20.

В. І. Крекотень.


ЛЕВИНСЬКА Ірина (18.V 1907, м. Рожнятів, тепер Івано-Франківської обл. — 6.VII 1990, Бухарест) — українська письменниця в Румунії. Закін. Львівський ун-т. Брала участь у створенні у Львові та Чернівцях молодіжних літ. гуртків ім. Ганни Барвінок та О. Кобилянської, співробітничала з громад.-культур. т-вами «Жіноча громада» і «Кобзар», друкувалась у журн. «Нова хата» і «Жіноча доля» та ін. 1936 переїхала до Бухареста, де проводила активну культур.-просвіт. роботу серед укр. студ. молоді. Автор збірок психол. новел «Живиця» (1982) та «Серця на грані» (1984), в яких відтворено життєві драми, складний внутр. світ людини, «вічні» істини нар. буття. Написала спогади про О. Кобилянську (альм. «Обрії», 1981). Збирала бойківський фольклор.

Тв.: Десять днів щастя. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Літ.: Ткачук С. Ірина Левинська. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Т. А. Носенко.


ЛЕВИНСЬКИЙ Степан Анастасійович [псевд. — Панащук; 4 (17).VI 1902, Чернівці — 19.VI 1985, Бухарест] — укр. письменник і фольклорист в Румунії. Закінчив 1927 Празький політехнічний ін-т. Автор зб. гумор. оповідок «І це і те» (1979), в яких переосмислено й осучаснено ряд казкових сюжетів, відбито деякі характерні риси укр. культур. життя в Румунії. Зібрав та упорядкував зб. «Українські пісні» (1984), що містить 400 пісень з нотами — істор., революц., побут., лірич., у т. ч. на тексти укр. сучас. поетів.

Літ.: Ткачук С. Степан Левинський. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕВИТСЬКИЙ Микола Васильович (25.III 1859, с. Хмільна, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. — 1.XII 1936, Київ) — укр. громад. і культур. діяч, організатор кооперативного руху, публіцист. Навч. в Петровсько-Розумовській сільськогосп. академії (Москва), 1879 — 80 — у Моск. ун-ті, звідки був виключений за участь у народн. русі. Закін. 1885 Харків. ун-т. Працював секретарем повіт. земства в Олександрівську (теп. Запоріжжя). Був членом Центр. Ради. Пропагував серед селян ідею спільної обробки землі. Засновував трудові, виробн. та ін. артілі, зокрема 1894 організував першу хлібороб. артіль в Україні. Згодом працював у різних кооп. установах України, вивчав теорію та історію кооп. руху. У працях Л. ідея кооперації виступає як один з важелів нац. відродження укр. народу, розвитку його культури, мови. Осн. дослідження і статті: «Живучість громадсько-артільних засад» (1899), «Рідна мова», «Артільний договір» (обидва — 1909), «Роль кооперації в житті народу» (1918). У 1889 надр. повість «Юдит» (рос. мовою). Займався також віршуванням, видав кілька невеличких поет. збірок: «Вільна Україна», «Сусіди України», «Сироти України», «Український марш» (всі — 1917), «Кати України», «Єднання братніх народів, або Князь Володимир» (обидві — 1918) та ін. Поезія Л. «Туга України» (1917) поширювалася як народна дума. Опублікував статтю «Народні колискові пісні» («Харьковский сборник», 1888). Залишив спогади (фрагменти зберіг. у ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України). Образ Л. відтворено в драмі «Понад Дніпром» І. Карпенка-Карого.

Літ.: Савич О. Огляд основної літератури про Миколу Левитського. В кн.: Праці науково-дослідчої катедри кооперації при Київському кооперативному інституті ім. В. Я. Чубаря, кн. 4. К., 1928.

І. Д. Бажинов.


ЛЕВИЦЬКИЙ Василь Іванович (Левіцкі Васіле; 15.XI 1921, с. Карапчів, тепер Глибоцького р-ну Чернів. обл.) — молдавський поет, перекладач. Закін. 1959 пед. інститут у м. Бєльцях (Молдова). Вчителював, працював у пресі, 1968 — 75 викладав у Чернів. ут-ні. Автор збірок поезій «Вірші» (1959), «Пустунка» (1961), «Пісня полів» (1962), «Біля джерел Серету» (1966), «Сповіді в дорозі» (1967), «Прелюдії весни» (1969), «Серце знову...» (1972), «О, свята простота!» (1973), «Запізнення на одне життя» (1982), «...І розвіялась біла ніч» (1985), «Додаток до сонника» (1989). Молд. мовою переклав зб. «Лірика» Лесі Українки (1971), зб. новел «Карби» М. Черемшини (1974), повісті «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір» М. Стельмаха (обидві — 1972), «Земля» О. Кобилянської (1975), романи «Ріки горять» В. Василевської (1974), «Дикий мед» Л. Первомайського (1973), «Левине серце» П. Загребельного (1983), а також окр. твори Л. Толстого, О. Толстого, Л. Леонова, А. Платонова, А. Іванова, Касималі Баялінова, П. Куусберга, Дж. Лондона та ін. Разом із З. Пенюк уклав хрестоматію «Твори українських письменників» (1982) — для учнів 8 — 10 класів молд. шкіл в Україні. Ряд творів Л. переклали А. М’ястківський, В. Лучук, Б. Мельничук, М. Фішбейн.

Тв.: Укр. перекл. — Признання. К., 1974.

С. В. Далавурак.


ЛЕВИЦЬКИЙ Василь Юрійович (25.III 1957, с. Красна Надвірнянського р-ну Івано-Франк. обл. — 20.VI 1989, м. Миколаїв, похов. у Львові) — укр. письменник. Закін. 1984 Львів. ун-т. Працював директором Львів. клубу письменників. Автор зб. оповідань «Великий день» (1985).

Літ.: Кравченко А. Є. Молода українська проза. К., 1990.

В. А. Бурбела.


ЛЕВИЦЬКИЙ Володимир Лукич (1856 — 1938) — укр. культур.-громад. діяч, видавець, літературознавець, бібліограф. Див. Лукич Василь.


ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Омелянович [6(18).І 1850, с. Берлоги, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл. — 17(30).І 1913, Львів] — укр. бібліограф, письменник, журналіст. Закін. філос. ф-т Віден. ун-ту. Деякий час поділяв погляди «москвофілів», згодом — певною мірою «народовців». Був редактором ряду газет. З 1909 очолював Бібліогр. комісію НТШ у Львові. Укладач фундам. праць «Галицко-русская библиография XIX века» (т. 1 — 2, 1888 — 95, Львів) і «Галицькоруська бібліографія за роки 1772 — 1800» (опубл. в «Записках Наукового товариства імені Шевченка», т. 52, в. 2, 1903), в яких охоплено книжкові та період. видання, описано зміст збірників, газет і журналів за 1772 — 1886, «Українська бібліографія Австро-Угорщини» (т. 1 — 3, 1909 — 11), де містяться відомості за 1887 — 93 (том за 1894 не опубл.). Зібрав цінні матеріали до біобібліогр. словника письменників, митців, громад. діячів Галичини (частина їх на літери «А» і «Б» вийшла друком 1898 — 1901 під назвою «Прикарпатська Русь в XIX віці в біографіях і портретах єї деятелей», решта зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України). Автор оповідань на істор. теми («Дмитро Детько, воєвода руський», «Життя Йосафата Кунцевича» та ін.). У 80-і pp. уклав кілька календарів («Львовянин ... на рік 1883», «Календар видавництва на рік звичайний 1885...» та ін.), в який вмістив твори укр. письменників.

Літ.: Франко І. З остатніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Гуменюк М. П. І. О. Левицький. В кн.: Гуменюк М. П. Українські бібліографи XIX — початку XX століття. Х., 1969.

М. П. Гуменюк.


ЛЕВИЦЬКИЙ Іван Семенович (1838 — 1918) — укр. письменник. Див.. Нечуй-Левицький Іван Семенович.


ЛЕВИЦЬКИЙ Йосиф Іванович (1801, с. Баранчичі, тепер Баранівці Самбірського району Львів. області — 24.V 1860, м. Дрогобич, тепер тієї ж області, похований у с. Нагуєвичах Дрогобицького району тієї ж області) — укр. письменник, мовознавець, педагог, громад.-культур. діяч. З родини священика. Закін. 1825 Віден. духовну семінарію. З 1825 — капелан єпископа в Перемишлі, завідувач єпископської друкарні, керівник церк. хору. В 1832 — 34, 1848 — 53 викладав церковнослов’ян. мову у Перемишл. духовній семінарії. Був священиком і водночас учителював у селах Шклі (1834 — 44), Грушеві (1844 — 48), Нагуевичах (1853 — 60) на Львівщині. 1834 склав анонім. лист до цісаря, де описав тяжке життя кріпаків. Під час революції 1848 — 49 в Австрії став організатором Руської ради й Руської гвардії в Дрогобичі, взяв активну участь 1848 у Соборі руських учених у Львові, в організації Галицько-руської матиці. 1822 видав у Відні зб. своїх творів «Учащемуся младенчеству народа словено-руского», де, крім двох ориг. віршів, умістив поему «Домоболіє проклятих» (домоболіє — туга за батьківщиною, ностальгія) — переклад з нім. мови. Твори написано штучною (з церковнослов’ян., укр., польс. і рос. слів) мовою. Л. належить ряд панегіриків «високим достойникам». Він автор першої в Галичині друк. граматики укр. мови «Grammatik der ruthenischer, oder kleinrussichen Sprache in Qalizien» («Граматика руської, або малоруської мови в Галичині», 1834, нім. мовою; у граматиці навів зразки укр. літ. мови, зокрема уривки з «Енеїди» І. Котляревського), підручників «Азбука руськая для найменших дітей...» (1843, 2-е вид. 1844), «Граматика німецького язика для студентів...» (1845), «Буквар русько-словенський...» (1847), «Граматика язика руського в Галіції, розложена на питання і відповіді» (1849, 2-е вид. 1850). Уклав «Приручний словар славено-польський...» (1830). Писав статті з мовних проблем, питань л-ри, музики. Збирав фольклор — деякі його записи увійшли до зб. «Колядки та щедрівки» (1965). Переклав ряд віршів Й. В. Гете, Ф. Шіллера, а також частину «Слова о полку Ігоревім» (опубл. І. Франком 1896).

Літ.: Франко І. До життєпису Йосифа Левицького. «Зоря», 1886, № 5; Франко І. До біографії Йосифа Левицького. «Зоря», 1886, № 11; Маковей О. Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський). «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1903, т. 51, 54.

М. Й. Шалата.


ЛЕВИЦЬКИЙ Йосиф Петрович (псевд. — Іосиф зъ Болъшова, Іосиф из Покутья, L. z Zabołotowa; 1810, с. Тлумачик, тепер Товмачик Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 1863, смт Заболотів, тепер Снятинського р-ну тієї ж обл.) — укр. письменник і музикознавець. Закін. 1835 Львів. духовну семінарію. Член «Руської трійці». 1848 брав участь у заснуванні Галицько-руської матиці. Дебютував 1833 лірич. віршем «Радость весни». 1851 — 54 в газ. «Зоря галицька» надр. нариси «Памво Беринда», «Каменець-Подольський», розвідку про перший східнослов’ян. підручник грец. мови «Греческо-славянская граматика из 1591 г.» та ін. Зібрані Л. 12 колядок і щедрівок, а також його описи різдвяних звичаїв і обрядів умістив західноукр. фольклорист і літературознавець Ю. Яворський в своїй кн. «Из этнографической тетрадки 1830-х годов» (Львів, 1902). Л. переклав баладу «Альпухара» з поеми «Конрад Валленрод» А. Міцкевича (1833, не опубл.). Займався обробками церк. музики. Виступав зі статтями на господарські теми.

Літ.: Студинський К. Й. Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833 — 47. В кн.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835 — 49. Львів, 1909.

М. Й. Шалата.


ЛЕВИЦЬКИЙ Леонід Миколайович [6 (19).X 1917, с. Міньківці, тепер Андрушівського р-ну Житом. обл. — 27.XII 1943, с. Забілоччя Радомишльського р-ну тієї ж обл.] — укр. поет. Навч. 1937 — 41 в Київ. ун-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни, загинув на фронті. Друкувався з 1939 — в періодиці, «Київському альманасі». Серед довоєнних творів (поет об’єднав їх назвою «Студентська муза») — ліричні малюнки сільс. життя, природи, вірші про кохання, студ. буття. У фронтовому зошиті поет. слово Л. стає стриманішим, мужнім і закличним (вірші «Додому написав листівку», «На шляху — розбиті вражі танки», «Атака» та ін.). Твори Л. випущені окр. книжкою «Недоспівана пісня» (1959), до 2-го видання цієї збірки (1985) включено і фронтовий щоденник поета.

Літ.: Дяченко О. Поет-воїн. В кн.: Левицький Л. Недоспівана пісня. К., 1959; Тихий Н. Він стає легендою... В кн.: Левицький Л. Недоспівана пісня. К., 1985.

Н. М. Тихий.


ЛЕВИЦЬКИЙ Михайло Васильович (16.III 1948, с. Пукеничі Стрийського р-ну Львів. обл.) — укр. поет. Закін. 1974 Дрогоб. пед. ін-т. Працює в пресі. Автор збірок «Мамині перепілки» (1979) і «Світ околиць» (1986). Ліриці Л. властиві природність поет. образності, мелодійність, культура форми. Перекл. ряд творів С. Єсеніна, зб. віршів для дітей «Ранок» М. Рубцова (1986) та ін. рос. поетів.

Літ.: Салига Т. Постійність руху. В кн.: Салига Т. Право на себе. К., 1983; Рябчук М. Потреба слова. К., 1985; Пшеничний М. Світ, сповитий у слова. «Жовтень», 1988, № 10.

Т. Ю. Салига.


ЛЕВИЦЬКИЙ Модест Пилипович [псевд. і крипт. — М. Пилипович, Виборний Макогоненко, М. Поліщук, М. Вигнанець, Залізничний служащий, Дід Модест, М. Л. та ін.; 13(25).VII 1866, с. Вихилівка, тепер Ярмолинецького р-ну Хмельн. обл. — 16.VI 1932, Луцьк] — укр. письменник. Закін. Київ. ун-т (істор.-філол. ф-т — 1888, мед. — 1893). Був лікарем, спочатку на Оренб. залізниці, потім — на Поділлі, Волині та ін. 1917 емігрував. Жив у Чехо-Словаччині (м. Подебради), де працював лікарем (водночас викладав укр. мову в Укр. сільськогосп. академії), потім — у Греції. З 1927 учителював в українській гімназії в Луцьку.

Дебютував як прозаїк 1901 оповіданням «За Коліївщини». Друкувався в газетах «Громадська думка», «Рада», журн. «Літературно-науковий вістник», збірнику «На вічну пам’ять Котляревському», альм. «Нова рада», декламаторі «Розвага» та ін. До першої зб. «Оповідання» (1907) увійшли соціально-психол. оповідання, нариси, етюди, гуморески, в яких Л. виступив як глибокий аналітик сільс. дійсності. В центрі уваги письменника — здебільшого злиденний укр. селянин, трудовий люд різних національностей («Землиця рідна», «Добре діло», «Порожнім ходом», «Щастя Пейсаха Лейдермана»). У деяких творах Л. викриває негативні сусп. явища («Перша „льгота“», «Стаття 182», цикл «Бувальщина»). Наступна збірка оповідань, що вийшла 1918 як перший том нездійсненого п’ятитомного зібрання і увібрала також твори першої книжки, засвідчила розширення тематики творчості Л., зростання худож. майстерності. У деяких оповіданнях часів еміграції («Gloria victis», 1925, «Людина-звір», 1927) зобразив події громадян. війни в Україні. Написав водевіль «В клуні» (разом з І. Поповим), п’єсу «Безпартійний». Неопубл. лишилися роман «Перша руїна» та мемуари «Спогади лікаря» (1898 — 1929). Л. належать мовозн. статті, підручник «Граматика української мови», кілька брошур на мед. теми. Переклав романи «Історія одного селянина» Еркмана-Шатріана (ч. 1 — 2, 1908; ч. 3 — 4, 1909, разом з дружиною З. Левицькою), «Спартак» Р. Джованьйолі, «Фараон» Б. Пруса тощо.

Тв.: Перша «льгота». Львів, 1966; [Твори]. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Літ.: Грушевський О. Модест Левицький. В кн.: Грушевський О. З сучасної української літератури. Начерки і характеристики, ч. 1. К., 1918; Нахлік Є. Правда життя крізь призму малої прози. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Ф. П. Погребенник.


ЛЕВИЦЬКИЙ Орест Іванович [псевд. і крипт. — И. Беркут, Левко Маячинець, Л. Орленко, О. Орленко, Ив. Луговой, Орельський, Л. Б., Ор. Л-й, Э-ь та ін.; 13(25).XII 1848, с. Маячка, тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — 9.V 1922, с. Драбів, тепер смт Черкас. обл.; похов. у с. Митлашівці, тепер Драбівського р-ну тієї ж обл.] — укр. історик, правознавець, археограф, архівіст, етнограф, літературознавець і письменник, академік АН України з 1918. Нар. у сім’ї священика. Закін. 1874 Київ. ун-т. Належав до київ. «Старої громади». Протягом 1874 — 1921 був секретарем Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, членом Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства імені Шевченка. Л. допомагав І. Каманіну складати палеографічний каталог рукописів 17 ст. для «Палеографічного ізборника», видав 1878 «Літопис Самовидця». Співробітничав у журн. «Киевская старина». Один з фундаторів АН України. 1919 — 22 — віце-президент УАН (ВУАН), у березні 1922 обраний президентом ВУАН.

Автор понад 200 праць: «Нарис внутрішньої історії Малоросії в другій половині XVII ст.» (в. 1, 1875), «Спроба дослідження про літопис Самовидця» (1878), «Нариси стародавнього побуту Волині і України» (1891), «Археологічні екскурсії Т. Г. Шевченка у 1845 — 1846 pp.» (1894), «Про актові книги, що стосуються історії Південно-Західного краю і Малоросії» (1900), «Нарис внутрішнього життя в Малоросії у другій половині XVII ст.» (1901), «Про становище селян Південно-Західного краю в другій чверті XIX ст.» (1906). Літературознавчі розвідки: «Дві малоруські оди з епохи наполеонівських часів», «Знахідка в галузі давньої південно-руської писемності» (обидві — 1886), «До питання про південно-руські апокрифи» (1887), «Різдвяні вірші у списку XVIII ст.» (1889), «Великодні вірші у списку XVIII ст.» (1890), «Афанасій Заруцький, малоруський панегірист кінця XVII і початку XVIII ст.» (1896), «Невиданий вірш Є. П. Гребінки» (1897), «Почаївський літопис (Новітній твір давньо-волинської писемності)» (1898) та ін. Худож. твори Л. — на теми з минулого Волині і Полтавщини 16 — 18 ст. Повісті «Анна-Алоиза, княжна Острожская» (1883), «Ганна Монтовт» (1888), «Преподобный сват» (1895), «Єзуїтська преподобниця» (1913), «Несподіваний шлюб» (1916), оповідання «Пашквіль» (1913), «Нехворрщанський сотник» (1914), «Лиха свекруха», «Помста загублених» (обидва — 1915), «З ростриги сотник» (1918) та ін. — белетризовані істор. хроніки-життєписи, у центрі яких розповідь про маєткові і реліг. чвари панства і духовенства, їхнє самоуправство, продажний характер судочинства. Л. щедро насичує свої твори істор. документами, етногр.-істор. деталями, започатковуючи в укр. л-рі істор.-докум. прозу. Автор будує переважно за докум. джерелами цікаву сюжетну канву, накреслює силуети складних, суперечливих натур. Худож. вимисел майже невластивий його повістям і оповіданням. В ост. роки життя Л. разом з П. Житецьким працював над перекладом Євангелія укр. мовою.

Тв.: Волинські оповідання. З життя XVI і XVII вв. К., 1914; По судах гетьманщини. Х., 1930; Богдан Хмельницький (1595 — 1657). «Україна», 1990, № 5; Житіє двічі вдови. «Україна», 1991, № 13.

Літ.: Василенко Н. Академік Орест Іванович Левицький «Записки Соціально-економічного відділу ВУАН», 1923, т. 1: Черкаський Т. Історик-белетрист Орест Левицький. В кн.: Левицький О. Історичні оповідання. К.-Х., 1930; Москвич Л. Г., Сторчак А. І. Видатний історик, археограф-архівіст. «Український історичний журнал», 1968, № 12; Москвич Л. Г. Вклад О. І. Левицького у вивчення звичаєвого права на Україні. В кн.: Історіографічні дослідження в Українській РСР, в. 5. К., 1972; Дзира Я. Третій президент. В кн.: Наука і культура. Україна, в. 23. К., 1989; Сарбей В., Москвич Л. Учений з роду Левицьких. «Наука і суспільство», 1990, № 6; Баран Є. «Оживають давні віки...». «Друг читача», 1990, 8 листопада.

Р. С. Міщук.


ЛЕВИЦЬКИЙ Остап Михайлович (псевд. і крипт. — Ковбасюк, Драла, Муха, О. L. та ін.; 2.Х 1839, с. Раковець, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл. — 12.VI 1903, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ) — укр. письменник і перекладач. Нар. в сім’ї священика. Рано втратив батька, через нестатки залишив навчання у Львів. тех. школі, бурлакував, був писарчуком, заробляв приватними уроками. Закін. 1869 філос. ф-т Львів. ун-ту. 1867 працював пом. редактора віден. журн. «Страхопуд», львів. газ. «Русь», 1873 — 77 — помічник учителя реальної школи в Ярославі (тепер Польща), з 1878 — викладач польс. й нім. мов реальної школи в Станіславі. Писати почав польс. мовою — сатир. поема «Біженці» (1862), з 1867 — укр. мовою. Друкувався в журналах «Житє і слово», «Правда», «Зоря», антологіях «Акорди», «Антологія руська», «На вічну пам’ять Тарасові Шевченкові», «Українська муза», альм. «Перший вінок» та ін. В лірич. віршах «Під вечір», «Сповідь», «Любов», «Наша надія. (О. Я. Кониському)», «Тарасе!» та ін. домінують мотиви любові до батьківщини, рідної природи. Автор. ст. «Південно-руська жінка в XVI — XVII ст.» (1900). Переклав окр. поезії Г. Гейне («Русалка», «Рунічний камінь із моря», «Як та сарна, от так вона...») й К. Уейського, комедії «Дами й гусари» та «Довічна рента» (під назвою «Досмертщина») А. Фредра, «Французькі селяни» В. Сарду, «Мінна фон Барнгельм» Г. Е. Лессінга, лібрето опери «Галька» С. Монюшка.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Галицька та буковинська поезія XIX віку. К., 1927; Любов. В кн.: Чари кохання. Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. К., 1985.

Літ.: Огоновський О. Історія літератури руської, ч. 2, відділ 2. Львів, 1889.

В. І. Хома.


ЛЕВИЦЬКИЙ Федір Васильович [2(14).V 1858, м. Новоукраїнка, тепер Кіровогр. обл. — 19.II 1933, Чернігів] — укр. актор, театр. діяч, письменник, засл. артист Республіки з 1926: Закін. 1877 духовну семінарію, до 1887 вчителював у Новоукраїнці, де засн. театр. гурток. У 1888 — 92 — актор трупи М. Кропивницького, згодом труп О. Суслова, М. Садовського. В 1905 — 08 керував власною трупою. 1909 — 31 — актор ряду укр. театрів, зокрема театру «Жовтень» (Ленінград). Автор одноактного фарсу «Благородний напиток», п’єси «Гроші» (1913, обидва твори пост. у Театрі Миколи Садовського), комедій «В мутній воді» (1901, у співавт., вид. 1903), «Надзвичайний косар» (у співавт., вид. 1911). Переклав комедію «Одруження» М. Гоголя, мелодраму «Суламіф» А. Гольдфадена, драму «Весняні сни» А. Добровольського (всі пост. у Театрі Миколи Садовського) та ін. Написав кілька статей про театр. спогади «Великий талант» (1930, про М. Кропивницького, опубл. у «Річнику Українського театрального музею», 1930, № 1).

Літ.: Василько В. С. Ф. В. Левицькии. К., 1958; Василько В. Микола Садовський та його театр. К., 1962.

П. К. Медведик.


ЛЕВІ (Levi) Карло (29.XI 1902, Турін — 4.I 1975, Рим) — італ. письменник, художник. Одержав мед. освіту у Туріні. 1935 арештований за антифашист. діяльність. Учасник Руху Опору. В зб. політ. нарисів «Христос зупинився в Еболі» (1945) показав нужденне становище селян півдня країни. Збірка нарисів «Слова — це каміння. Три дні в Сіцілії» (1955), кн. «Весь мед скінчився» (1964) — про боротьбу трудящих за свої права. В монографії «Боязнь свободи» і зб. філос.-алегор. есе «Годинник» (обидві — 1950) подав картини з життя італ. столиці. Кн. «Майбутнє має давню добру душу» (1956) з’явилася після подорожі до СРСР і, зокрема, в Україну. Як живописець виступав у 20-х pp.

Тв.: Рос. перекл. — Христос остановился в Эболи. М., 1955; Слова-камни. — Три дня в Сицилии. М., 1957.

Літ.: Потапова З. Неореализм в итальянской литературе. М., 1961.

М. І. Литвинець.


ЛЕВІН Борис Наумович (5.V 1919, Чернігів.) — рос. та укр. письменник. Закін. 1941 Ніжин. пед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Був на пед. і журналіст. роботі. Автор збірок оповідань «Сходить сонце» (1948), «Золоті зерна» (1950), «Єгорка» (1956), «В дорозі» (1957), «Баклага води» (1958); збірок повістей і оповідань «Загубленими слідами» (1958), «Відплата», «Коли людині сімнадцять» (обидві — 1961), «Серце не знає спокою» (1962), «Добрі люди» (1963), «Твої сини» (1969), «Роса на горобині» (1980); повістей «На початку літа» (1957), «Ще один крок» (1964), «Тепло ранньої осені» (1967). Роман «Веселий мудрець» (кн. 1 — 3, 1972 — 87) — про життя, літ.-громад. та пед. діяльність І. Котляревського. Співавтор зб. «Вінок І. П. Котляревському» (1969), укладач і співавтор зб. «Вінок М. В. Гоголю» (1984).

Тв.: Веселий мудрець. К., 1990.

Літ.: Радецкая М. Когда писатель — герой книги. «Литературное обозрение», 1974, № 8; Шаблиовский Е. Живой образ поэта. «Радуга», 1982, № 3; Пархоменко М. Роман и его источники. «Дружба народов», 1982, № 5.

М. М. Радецька.


ЛЕВІН Вадим Олександрович (19.XI 1933, Харків) — рос. поет, перекладач, кандидат психологічних наук з 1984. Закінчив 1957 Харків. політех. ін-т, 1971 — Харків. ун-т. З 1980 працює в Харків. пед. ін-ті. Автор збірок віршів для дітей «Узимку» (1967), «Я хочу рости» (1968), «Нерозумна конячка» (1969), «Прогулянка з дочкою» (1971), «Гуляло по вулиці цуценя» (1972) та ін. На слова Л. написано ряд дит. пісеньок (зокрема для кіно- та мультфільмів). Л. належить кілька публікацій на педагогічні теми (брошура «Виховання творчості», 1977; цикл статей «Відкриті уроки поезії» в моск. журн. «Семья и школа», 1979 — 80, тощо). Один з упорядників зб. дит. творчості «Барвиста планета. Наші вірші, наші оповідання, наші малюнки» (X., 1973). Перекладає з укр., польс., англ. та ін. л-р. Окр. вірші Л. переклали О. Пархоменко, С. Россоха, Л. Тома.

Літ.: Чеповецький Ю. Слово — гра, слово — вчитель... «Літературна Україна», 1979, 28 грудня.

В. А. Бурбела.


ЛЕВІН (Lewin) Леопольд (28.VII 1910, м. Пйотркув) — польс. поет, перекладач. Закін. Варшав. ун-т, 1931 — Вищу журналіст. школу. Під час 2-ї світ. війни перебував в СРСР, керував польс. театром у Казахстані. 1944 — 46 служив у Війську Польському. Для віршів і поем Л. характерна політ. спрямованість (збірки «Рубання лісу», 1931; «Напис на корі», 1933; «Сни про повернення», 1948; «Відповідь поета», 1951; «Солдатський шлях», 1953; «Вибрані поезії», 1956; «Нові вірші», 1961). Написав цикл віршів «Над Дніпром» (опубл. у зб. «На моїй землі», 1966). Упорядник і перекладач антології рос. лірики 19 — 20 ст. «Зустрічі з поетами» (1979). Перекладає також з нім., білорус., лит., груз. і укр. (поезії Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, М. Бажана, Л. Дмитерка, А. Малишка — надр. у зб. «У друзів», 1961) літератур. Автор ст. «Шевченко очима поляків» (1964). Окр. вірші Л. переклав Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1978; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Из польских поэтов. М., 1959.

В. І. Лучук.


ЛЕВІН (Лейвін; Lavin) Мері (11.VI 1912, Велпол, шт. Массачусетс, США) — ірл. письменниця. З 1923 живе в Ірландії. Закін. Нац. ун-т у Дубліні. Член Ірл. літ. академії. Пише англ. мовою. Визнання здобула як новелістка — збірки «Історія Бектів-бріджа» (1942), «Давно колись» (1944), «Одинока леді» (1951), «Син-патріот» (1956), «Велика хвиля» (1961), «Серед полів» (1967), «Щастя» (1969), «Пам’ять» (1973), «Святилище» (1977), «Родинна схожість» (1985) та ін. Автор романів «Будинок на Клів-стріті» (1945), «Мері ОТрейді» (1950) та ін. У своїх творах Л. виявляє інтерес насамперед до моральних проблем, з глибокою психол. проникливістю змальовує образи простих ірландців, зокрема показує зіткнення егоїзму й безкорисливості, пихатості й душевної шляхетності. Окр. новели Л. перекл. Р. Доценко.

Тв.: Укр. перекл. — Том. «Всесвіт», 1979, № 10; Невже ж то я був такий? В кн.: Господар у домі. К., 1981; Святилище. В кн.: Сучасна ірландська новела. К., 1983; Рос. перекл. — Среди полей. М., 1980.

Р. І. Доценко.


ЛЕВІН Роман Олександрович (30.VII 1930, м. Лубни, тепер Полтав. обл.) — рос. письменник. Закін. 1964 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе в Україні. Автор поет. збірок «Ціна щастя» (1958), «Знайомство» (1963), «Пристрасть» (1964), «Спокій, якого немає» (1969), «Здобуток» (1974), «Кам’яні незабудки» (1979), «День як день» (1980), «Прагнення» (1983), «За гранню літ» (1985), «Коли відгукнеться» (1988), «Десятиліття» (1990) та ін., зб. повістей «За відсутністю гербової печатки» (1981). Л. належать лібрето опер, тексти багатьох пісень, ораторії, балади.

Літ.: Стадниченко Ю. Романові Левіну — 60. «Літературна Україна», 1990, 23 серпня.

В. О. Дорошенко.


ЛЕВІНА Раїса Зельманівна (Семенівна; 18.I 1903, Одеса — 8.VII 1993, Харків) — рос. письменниця. Навч. 1920 — 22 у Східному ін-ті (Владивосток). Жила у Харкові. Автор зб. віршів «Чорний камінь» (1925). У романі «Урту, син Барги» (1962) відтворила істор. події, життя і побут різних соціальних верств Маньчжурії 20 — 30-х pp. 20 ст. Образ рос. жінки, яка волею долі опинилася в укр. степовому містечку, знайшла там своє щастя, змальовано в психол. романі «В кінці літа» (1977).

Тв.: В конце лета. Х., 1983.

В. О. Дорошенко.


ЛЕВІНА Хана Миронівна [3(16).V 1900, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 20.I 1969, Харків] — єврейська письменниця. Навчалася упродовж 1939 — 41 у Московському інституті іноземних мов. Працювала в редакціях газет Харкова, бібліотекарем. Писала для дітей (повісті, оповідання, казки, вірші): книги «Мій внесок» (1929), «Дрібниці» (1932), «Золота пава» (1934), «Рідне» (1941), «Жайворонок» (1944), «Внучок Тарасик» (1957), «Качечка» (1958), «Перший дощ» (1963), «Замазура» (1969), «Товариш Кін» (1971) та ін. Окр. твори Л. переклали Н. Забіла, М. Пригара, І. Муратов, А. Кацнельсон, Р. Третьяков.

Тв.: Укр. перекл. — Чудесний лист. К., 1960; Поезії. К., 1961; Рідне. Х., 1967.

І. Т. Мазорє.


ЛЕВІНЗОН Гаврило Олександрович (26.VII 1935, Харків) — рос. письменник. Закін. 1958 Львів. ун-т. Вчителює у Львові. Пише для дітей: збірки оповідань «Носи марсіан» (1965), «Як я став, силачем» (1966), повісті «Ми повернемося на Землю» (1969), «На три сантиметри доросліше» (1980), «Прощання з Дербервілем, або Непоясненні ВЧИНКИ» (1982).

В. А. Бурбела.


ЛЕВІТІНА Софія Марківна [3 (15).VII 1891, м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — 6.XI 1957, Київ] — рос. письменниця. Жила в Україні. Закін. 1909 Бернський ун-т, 1910 — 12 навч. в Петерб. жін. мед. уч-щі. Була політпрацівником у Черв. Армії та на рад. і парт. роботі. Автор повісті «Пиріжки» (1928), збірок оповідань «Етапи» (1926), «Голос серця» (1942), п’єс «Улоговина» (1925), «Вирок» (1926), «Банкрут» (1927), «Товариш» (1927), «Знедолені» («Ета», 1932), «Наступ» (1936), «Великий кордон» (1940), в частині яких неправдиво зобразила події в Україні після жовтня 1917 року, зокрема злочинні хлібозаготівлі 1932 — 33, та ін. Окр. твори Л. переклали І. Дніпровський, М. Сулима, Я. Савченко. У 20 — 30-х pp. Л. брала активну участь у безпідставних політ. звинуваченнях О. Шумського, М. Скрипника, П. Любченка, М. Хвильового, І. Микитенка та багатьох ін. жертв сталінських репресій.

Тв.: Пьесы. К., 1936; Укр. перекл. — Улоговина. [X.], 1925; Марійка. [X.], 1927; Товариш. [X.], 1928.

В. А. Бурбела.


ЛЕВІТОН Любов Давидівна [р. і м. н. невід. — З (16).II 1904, Одеса] — укр. письменниця, перекладачка. В 1890-х pp. переклала укр. мовою драму «Влада темряви» Л. Толстого, з цього приводу листувалася з автором (переклад було заборонено цар. цензурою). За мотивами драми «Візник Геншель» Г. Гауптмана написала п’єсу «Друга жінка», яку в січні 1904 пост. в Одесі трупа Ф. Волика, у виставі брали участь М. Кропивницький і М. Заньковецька. Відомі також укр. версії Л. мелодрами «Друг Фріц» Еркмана-Шатріана (під назвою «Пан Микола», 1891) та комедії «Жорж Данден» Мольєра (під назвою «Знайся віл з волом, а кінь з конем», 1898). Дію п’єс Л. перенесла на укр. грунт.

Літ.: Лукич Василь. Хроніка з поля літератури; штуки, науки, музики і т. і. «Зоря», 1896, № 1; Комаров М. Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театру українського (1815 — 1906 p.). Одеса, 1906; Зленко Г. Д. Доля одного перекладу. «Друг читача», 1976, 10 червня.

Г. Д. Зленко.


ЛЕВСТИК (Levstik) Фран (28.IX 1831, с. Сподне-Ретьє, побл. Любляни — 16.XI 1887, Любляна) — словен. письменник, критик, перекладач. Навч. (до 1854) у духовній семінарії м. Оломоуця (тепер Чехія) та Віден. ун-ті. Був секретарем т-ва «Словенська матиця». Писав любовні вірші, ліро-епічні твори в дусі нар. пісень (зб. «Поезії», 1854; вірш. цикл «Тонині пісні», 1855 — 59; «Франині пісні», 1869 — 72; класична балада «Король-вигнанець», 1858, тощо). Повістю «Мартин Крпан з Врха» (1858) започаткував класичну словен. прозу. Автор вірш. політ. і літ. сатири («Мандрівка на Парнас», 1854; «Суперникам», 1870), мовозн. статей. Свої погляди на призначення л-ри виклав у праці «Мандрівка з Літії в Чатеж» (1858). Виступав як драматург і перекладач. Вірш Л. «Дівчинонька брала воду...» перекл. П. Грабовський (Вибр. тв., т. 1. К., 1985).

Тв.: Рос. перекл. — Мартин Крпан из деревни Врх. В кн.: Повести и рассказы югославских писателей, т. 1. М., 1959.

В. Г. Гримич.


ЛЕВЧЕВ Любомир Спиридонов (29.IV 1935, м. Троян) — болг. поет, громад. діяч. Закін. 1957 Софійський ун-т. 1979 — 89 — голова Спілки болг. письменників. У збірках «Зірки мої» (1957), «Назавжди» (1960), «Позиція» (1962), «Обсерваторія» (1967), «Зорешлях» (1973), «Свобода» (1975), «Метроном» (1986) та ін. писав про досягнення наук.-тех. прогресу, виступив як поборник миру, підносив голос на захист борців за свободу на всіх континентах. Поезія Л. — це романтизована публіцистика у сучас. вишуканих формах. Окр. твори Л. переклали Д. Білоус, І. Драч, М. Сингаївський, О. Шевченко, А. Глущак.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Зорешлях. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Автографи. Одеса, 1988; Рос. перекл. — Громоотводы. М., 1974; Пристрастия. М., 1977; Заклинання. М., 1980; Лирика. М., 1985.

В. Н. Климчук.


ЛЕВЧЕНКО Гаврило К. [26.III (7.IV) 1879, с. Козел, тепер Михайло-Коцюбинське Чернігівського р-ну Чернігівської обл. — після 1925] — український письменник, педагог і культурний діяч. З сел. родини. Закін. учит. ін-т, учителював у Васильківському повіті Київ. губ. У 1910-і pp. — голова «Української громади» в м. Пирятині. Організовував земські школи, кооперації, бібліотеки, театр. гуртки. За революц. і просвіт. діяльність зазнавав арештів. Друкувався з 1907, зокрема в журн. «Рідний край». У комедіях та драмах «На межі» (1907), «День правди» (1909), «За друзі своя» (1912, обидві — у співавт. з В. Товстоносом), «Цивільний шлюб», «Шахрай» (обидві — 1914), «Як журавлі кричать» (1915), «Юрко Огневик» (1918) — постають гострі конфлікти в житті укр. села; у п’єсі «Світова справа» (1916) зображено нові сусп.-екон. процеси. Істор. давнині присвяч. трагедія «Князь Хорив» (1912). Роздумами про сутність життя сповнена драма «Смерть» (1914). Л. належать збірки оповідань «Московка» (1914), «Оповідання», «Чернігівські силуети» (обидві — 1918) та ін., зб. лірики «Стогін життя» (1913). Автор розвідки «Народна освіта і земство на Україні» (1914; виступив за розвиток освіти укр. мовою, за нац. відродження України) тощо. П’єси Л. свого часу входили до репертуару профес. театр. труп та амат. колективів.

Тв.: Щось більше од кохання та інші оповідання. Пирятин, 1916; Драматичні твори. Рокитне, 1918.

Літ.: Зеров М. [Рец. на кн.: Левченко Г. Чернігівські силуети. Пирятин, 1918]. «Книгарь», 1919, № 17; Горецький П. [Рец. на кн.: Левченко Г. Драматичні твори. Рокитне, 1918]. «Книгарь», 1919, № 27; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 4.

І. М. Лисенко, П. О. Лобас.


ЛЕВЧЕНКО Григорій Андріанович [17(30).XI 1901, с. Новоселиця, тепер Попільнянського р-ну Житом. обл. — 19.II 1944, Київ] — укр. мовознавець. Закін. 1926 Київ. ін-т нар. освіти. Викладав укр. мову і заг. мовознавство в Херсон. ін-ті нар. освіти, з 1930 — у Харків., з 1934 — у Київ. ун-тах. Був членом Держ. орфогр. комісії, один з укладачів «Українського правопису» (1933). Досліджував укр. літ. мову та мову худож. творів Т. Шевченка («Місце Шевченка в історії української літературної мови», 1939). У «Нарисах з історії української літературної мови першої половини XIX століття» (опубл. 1946) висвітлив основні питання розвитку укр. літ. мови і систематизував конкретні факти письмовомовної практики в період формування нац. літ. мови.

Літ.: Плющ П. П. Видатний мовознавець і педагог. «Мовознавство», 1967, № 2;. Булахов М. Г. Левченко Григорий Андрианович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 3. Минск, 1978.

М. А. Жовтобрюх.


ЛЕВЧЕНКО Микола Захарович (1900, Чернігівщина — 1934, Київ) — укр. літературознавець, фольклорист, бібліограф, особистий секретар А. Ю. Кримського. У 20-х pp. — директор вид-ва ВУАН. Автор праць «Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833 — 1873)» (1926, у співавт. з А. Кримським, передмова С. Єфремова), «З поля фольклористики й етнографії» (в. 1 — 2, 1927 — 28; тут, зокрема, вмістив фольклор. записи про Іллю Муромця, Кирика, укр. пісню «Ой, під гаєм, гаєм», нар. оповідання про чудо в лаврі, громадян. війну в Україні), «Руданський і Костомаров» (1929) та ін. Досліджував етногр. діяльність А. Димінського [видав його «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860-х років» (в. 1 — 2, 1928)], М. Максимовича. Уклав бібліографію праць науковців Істор.-філол. відділу ВУАН, опублікованих 1925 — 28 у «Записках історично-філологічного відділу ВУАН». 1930 незаконно репресований. Повернувшись із заслання до Києва тяжко хворим, покінчив життя самогубством. Реабілітований 1973.

Літ.: Видання Академії наук УРСР (1919 — 1967). Суспільні науки. Бібліографічний покажчик. К., 1969.

І. М. Лисенко.


ЛЕВЧЕНКО Михайло Михайлович (псевд. — Лучинський Богуслав, Незначний М.; 1830, Київ — 9.Х 1891, там же) — український лексикограф, етнограф. Співробітничав у журналах «Основа» та «Киевская старина». Досліджував лексику укр. мови: «Заметка о русинской терминологии», «Места жительства и местные названия русинов в настоящее время» (обидві — «Основа», 1861). Укладач першого рос.-укр. словника «Опыт русско-украинского словаря» (1874), в якому подано понад 7,5 тис. рос. слів і майже 9 тис. укр. (деякі рос. слова пояснені двома або більше укр. відповідниками). Про словник схвально відгукнулися М. Уманець, А. Кримський, Б. Грінченко. У «Записках Юго-Западного отдела Русского географіческого общества» (т. 2, 1875) опубл. ст. «Несколько данных о жилищах и пище южноруссов», в «Трудах III Археологического съезда» — «Об уничтожении памятников старины в Южной России» (1878). Написав 1881 біографію Т. Шевченка, але цензура не дозволила її друкувати.

Літ.: Кримський А. Ю. Російсько-український словник М. Левченка. «Зоря», 1896, № 1 — 24; Москаленко А. А. «Опытъ русско-украинского словаря» М. Левченка. В кн.: Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К., 1961; Булахов М. Г. Левченко Михаил. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 3. Минск, 1978.

А. М. Зубар.


ЛЕВЧЕНКО Михайло Олександрович (4.XI 1922, с. Слободо-Петрівка, тепер Гребінківського р-ну Полтав. обл. — 24.I 1989, Одеса) — укр. літературознавець, критик, доктор філол. наук з 1966. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Одес. ун-т, з 1949 — викладач, з 1969 — професор, зав. кафедрою рос. л-ри цього ун-ту. Досліджував історію укр. л-ри, зокрема сучасну прозу про війну, укр.-рос. літ. взаємозв’язки. Автор книжок «На півдні» (1959), «Чехов у зв’язках з Україною» (1960), «Нескорена молодість» (1961), «Роман і сучасність» (1963), «Епос і людина» (1967), «Випробування історією» (1970), «Живий серед живих» (1973), «Художній літопис вогненних років» (1977). Портрет с. 147.

Літ.: Логвиненко М. Шляхи сучасного роману. «Вітчизна», 1964, № 12; Дорошенко І. Нового прагнучи слова. «Літературна Україна», 1968, 9 лютого; Дорошенко В. Шляхи воєнної романістики. «Літературна Україна», 1978, 24 січня.

М. С. Логвиненко.


ЛЕГЕНДА (від лат. legenda — те, що потрібно читати) — літ. та фольклор. жанр. Термін виник у добу Середньовіччя, спочатку стосувався лише опису життя святих. Ту чи ту Л. належало читати в церкві у день відповідного святого. У європ. л-рі Л. реліг. змісту інтенсивно розроблялися в 13 — 14 ст., тоді ж з’явився і один з найпопулярніших збірників Л. «Золота легенда» (лат. мовою), укладачем якого був генуезький архієпископ Яків з Ворагіна. Збірник перекл. багатьма мовами. Поступово жанр Л. переносився на реліг.-дидактичні й фантаст. оповідання, притчі про тварин і рослин. З писемної л-ри багато Л. перейшло у фольклор, а фольклорні Л. нерідко ставали основою для літ. творів. З часів Київ. Русі відомі апокрифічні оповідання про Адама, Мойсея, створення світу, Соломонові суди та ін. У давній укр. л-рі розрізняють Л. міфологічні, апокрифічні, ономатологічні, історичні. Найвідоміші Л. — про Покрову Печерської Богоматері та Вишгородську Божу Матір — увійшли до збірників житій святих — патериків, прологів, Четій Міней, паломницьких ходінь. У 17 ст. з’явилися збірники Л.: «Небо новоє» Іоаникія Галятовського (1665), «Руно орошенное» Димитрія Туптала (1683). Міфологічні Л. відзначаються особливою поетичністю, розповідають про чудодійне перетворення людей у рослини, звірів, птахів (дівчина стає тополею, вдова — чайкою, невістка — зозулею, чоловік — явором, дубом, каменем і т. д.). Ця група Л. пов’язана з анімістичним уявленням людини про світ. В апокрифічних Л. («Як бог творив світ», «Як на світі люди з’явилися», «Найсправедливіша — смерть» та ін.) відбилися нар. уявлення про світ, своєрідне, неканонічне розуміння сюжетів, мотивів і образів Святого Письма, діянь святих, тому ці Л. зазнавали переслідувань з боку церкви. Загалом апокрифічні Л. відбивають нар. філософію. Близькі до міфологічних народні ономатологічні Л. про виникнення назв річок, озер (як народилися Дніпро, Десна, озеро Шацьке), міст (Києва, Переяслава, Чернігова), окремих місцевостей (Великий Луг) і т. д. Історичні Л. розповідають про різні події минулого — показують, як народ оцінює своїх видатних діячів і’ т. д. З 13 ст. збереглася легенда про боротьбу киян проти монголів («Михайлик і Золоті ворота»). Записано багато Л. про запорожців, Б. Хмельницького, 1. Сірка, І. Богуна, С. Палія. Героями історичних Л. є Н. Морозенко, У. Кармелюк, О. Довбуш, С. Чалий, Т. Шевченко та ін.

Сюжетною домінантою Л. є чудо, характерні ознаки поетики — фантазія, метаморфоза, гіпербола тощо. Сюжети й мотиви літ. і фолькл. Л. широко використані у творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, С. Руданського, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, Д. Загула, Л. Костенко та ін.

Вид.: Драгоманов М. Малорусские народные предания и рассказы. К., 1876; Эварницкий Д. И. По следам запорожцев. СПБ, 1898; Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди, т. 1 — 2. В кн.: Етнографічний збірник, т. 12 — 13. Львів, 1902; Левченко М. Казки та оповідання з Поділля в записах 1850 — 1860 pp. K., 1928; Українські народні казки, легенди, анекдоти. К., 1957; Легенди Карпат. Ужгород, 1968; Легенды Крыма. Симферополь, 1971; Легенди та перекази. К., 1985.

Літ.: Сухобрус Г. С. Легенди та перекази. В кн.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958; Ткаченко Ю. К. Перекази та легенди Поділля. Хмельницький, 1981; Давидюк В. Ф. Трансформація міфологічних образів в українських легендах. «Народна творчість та етнографія», 1985, № 5.

Г. А. Нудьга.


ЛЕПТ Андрій [справж. — Ворушило Андрій Тодосьович; 25.ХП 1916 (7.I 1917), м. Корсунь, тепер Корсунь-Шевченківський Черкас. обл.] — укр. поет. Закін. 1937 Київ. пед. ін-т, учителював; з 1939 — курсант військ. уч-ща. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Поранений під Житомиром, потрапив у полон, з якого втік. На поч. 1944 вивезений окупантами на захід; по дорозі втік до партизанів, знову був полонений. Пройшов фашист. табори й табори для переміщених осіб в Австрії та Італії. З 1948 живе в Англії, 1953 оселився в Лондоні; тривалий час викладав укр. мову та л-ру в суботній школі українознавства. Друкувався (вірші в пресі) ще до війни. Першу книжку («За дротами», 1948) підготував у таборах. Видав також збірки «Лірика» (1948), «Чим серце билось» (1953), «У тумані чужім» (1958), «На крилах надії» (1962), «Почуття» (1964), «Мрії» (1967). Краще з написаного увійшло до «Вибраних поезій» (1992). Гол. мотиви творчості Л. — краса рідної України, роздуми над її трагедією за часів більшовизму, протест проти світу лицемірства й насильства, висока місія людини на землі. Лауреат премії Укр. Могилянсько-Мазепинської академії наук (1983).

Літ.: Метелиця В. У громах надиханих рим. «Надросся» [м. Корсунь-Шевченківський], 1992, 21 жовтня.

Г. Д. Зленко, В. О. Метелиця.


ЛЕГКИЙ Зиновій Миколайович (17.I 1940, с. Заланів, тепер Рогатинського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. письменник. Закін. 1967 Львів. ун-т. Вчителює. Перша книжка — зб. новел «Голубий вогонь» (1982). Повість і новели, що увійшли до книжки «Терпкий цвіт любові» (1985), — про виховання дітей і підлітків, людську гідність і порядність. Роман «Чи далеко до Гераклових стовпів?» (1986) присвячений проблемам сільс. школи. Опубл. зб. «Аве, Марія» (1989, новели, повість). Окр. твори Л. перекладено рос., словац., англ. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Далеко ли до Геракловых столбов. М., 1990.

Літ.: Ковалів Ю. «Усі ми — тільки учні й вчителі». «Літературна Україна», 1987, 10 грудня; Дзюба І. Про сучасність — по-сучасному. «Київ», 1987, № 6; Різник Л. Зіновію Легкому — 50. «Літературна Україна», 1990, 8 лютого.

А. Г. Шпиталь.


ЛЕДЯНКО Микола Панасович [27.Х (8.XI) 1898, с. Башарівка, тепер Радивилівського р-ну Рівненської обл. — 6.VIII 1963, Харків] — укр. письменник. Закін. 1918 Дубнівську гімназію. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Був членом Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Літ. діяльність почав 1925 — п’єса «Штурм» (1925) та ін. Провідна тема творчості Л. — події трьох рос. революцій і громадян. війни, участь у них робітників Донбасу. Вона найповніше втілена в романі-трилогії «На-гора!» (1929 — 33). Роман «Крюйспеленг» (1934) відтворює траг. історію потоплення Чорноморської ескадри в Новоросійську в 1918. Автор збірок оповідань і новел «Барило руде», «Загрозливо гуркотіли колеса», «Нумери в табелі», «Перший випал», «Сестра» (всі — 1930), «То наша кров» (1931), «Аврал», «Єсть-єсть!» (обидві — 1932), «За тамтой берег» (1933), «Любов» (1955) та ін., повісті «Солдати революції» (1948) та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Крюйспеленг. К., 1936; Глубинное течение. Х., 1956; В озаренной мгле. Х., 1958.

Літ.: Шутько Я. Шлях письменника. «Літературна газета» 1958, 23 грудня.

Л. О. Ковтун.


ЛЕЖАНСЬКА Людмила Ярославівна (11.III 1947, с. Вербичне Турійського р-ну Волин. обл. — 9.XI 1981, Луцьк) — укр. поетеса. З дитинства тяжкою хворобою була прикута до ліжка, заочно закін. 1971 середню школу. Друкувалася в журналах і альманахах, колект. збірниках. Автор зб. «Поезії» (1980) і кн. віршів для дітей «Стежечка» (1981). В творчості Л. переважають мотиви, навіяні красою природи і вірою в людську доброту.

Тв.: Мій доброокий світ. Львів, 1986.

Літ.: Людмила Лежанська. В кн.: Веселка. Антологія української літератури для дітей, т. 2. К., 1984; Гордасевич Г. Метелик на долоні вічності. В кн.: Гордасевич Г. Силуети поетес. К., 1989.

В. І. Лучук.


ЛЕЖЕ (Léger) Луї Поль Марі (13.I 1843, Тулуза — 30.IV 1923, Париж) — франц. філолог-славіст, історик, член Академії написів і красного письменства Франції з 1900, чл.-кор. (з 1884), академік (з 1890) Петерб. АН. 1868 за його клопотанням у Сорбонні відкрито кафедру слов’ян. мов. Був професором слов’ян. мов і л-р у Колеж де Франс (з 1885). Подорожував по слов’ян. країнах, тричі відвідав Росію. У серпні 1874 — голова однієї з секцій 3-го Археол. з’їзду в Києві. Осн. праці: «Кирило й Мефодій» (1868), «Слов’янський світ» (1873), «Слов’янські етюди» (1875), «Граматика російської мови» (1878), «Російська література» (1892), «Слов’янська міфологія» (1901), «Микола Гоголь» (1914) та ін. Укр. л-рою зацікавився в 70-х pp. під впливом статей М. Драгоманова, з яким підтримував наук. контакти, високо оцінив його «Нові українські пісні про громадські справи». У рец. на ст. М. Драгоманова «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)», опубл. у франц. газ. «Revue critique d’histoire et de littérature» («Критичний огляд історії й літератури», 23.VIII 1873), Л. згадував Т. Шевченка. В «Історії російської літератури» (Париж, 1900) дав високу оцінку його творчості: «Польща має свого Міцкевича, Росія — Пушкіна, Україна має свого національного поета в особі Шевченка. Він і досі найбільший поет свого народу». В Колеж де Франс читав курс укр. мови та л-ри (1904 — 06). В наук. розвідці до цього курсу «Національний поет Малоросії Тарас Шевченко» (1906) наводить у своєму перекладі Шевченкові поезії «Заповіт», «Тарасова ніч», «Мені тринадцятий минало», уривки з поем «Гайдамаки», «Кавказ» та ін.

Літ.: Горленко В. Украина в изображениях французов. «Русский архив», 1893, кн. 2, № 6; Драгоманов М. Австроруські спомини (1867 — 1877). В кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970.

М. А. Венгренівська.


ЛЕЗГИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра лезгинів, одна з л-р Дагестану (див. Дагестану літератури). Розвивається лезг. мовою. Лезг. фольклор представлений переважно лірич. піснями та епіч. творами. Вірші перших лезг. поетів-ашугів (С. Кочхюрського, Є. Еміна, Г. Ахтинського) були спрямовані проти феод. гніту, мали часто сатир. характер. Писемна л-ра з’явилася на поч. 19 ст., розвивалася араб., тур., азерб. мовами (до 1928 на основі араб. алфавіту). Становленню Л. л. великою мірою сприяло створення 1928 (на основі лат. алфавіту) лезг. писемності (з 1938 — на основі рос. алфавіту). Ост. десятиліття 19 — перша третина 20 ст. — період активної творчості С. Стальського (вірші «Свобода», 1919; «Робітник», «Дагестан», обидва 1934), Т. Хурюгського (вірші «Шкапа», 1920; «Молла Іса», 1939), А. Фатахова (поеми «Ударник Гасан», 1931; «Війна», 1932), Г. Гаджибекова (п’єси «У кігтях адату», 1928; «Колгосп», 1931), З. Ефендієва (зб. нарисів та оповідань «Вогнища соціалізму», 1932). Вони відгукуються на соціальні перетворення, звертаються до подій істор. минулого тощо. Темі Вел. Вітчизн. війни присвячені вірші Т. Хурюгського (зб. «Голос поета», 1943), оповідання З. Ефендієва (зб. «Правда, нарешті, переможе», 1943), п’єса К. Меджидова («Діди», 1944) та ін. У повоєнні роки публікуються збірки поезій Ш.-Е. Мурадова («Щасливий Дагестан», 1949), Ж. Жамідіна («Чортополох», 1958), І. Гусейнова («Шляхи-дороги», 1959), А. Саїдова («Мелодії Самура», 1959); прозові твори А. Агаєва (оповідання «Шеф», 1950; повість «Надія», 1953), М. Гаджієва (зб. оповідань «Молоде життя», 1956) та ін. На сучас. етапі Л. л. збагатилася новими збірками поезій Х. Хаметової («Візерунки дум», 1964), Д. Абдуллаєва («Місяць на тарелі», 1964), К. Меджидова («Красуні рідної землі», 1970), А. Саїдова («Живі вогні», 1978), І. Гусейнова («Камінь броду», 1989), Ф. Нагіева («Зморшки на камені», 1989), К. Ахмедова («На крилах кохання», 1990), В. Мехтієва («Джерела мої», 1990) та ін. Значний внесок у Л. л. зробили прозаїки Я. Яралієв (зб. оповідань та нарисів «День народження», 1960), Х. Расим (зб. оповідань «Діти Самура», 1975; повість «Нічне побачення братів», 1977), Б. Гаджикулієв (збірки оповідань «Орлина скеля», 1976; «Лісова бувальщина», 1980), К. Казимов (повість «В обіймах веселки», 1989) та ін. З-поміж драматургів відомі К. Меджидов («Сім’я партизана», 1962; «Квітка Росії», 1963), Ш.-Е. Мурадов («Фундухбек», 1968; «Суперниці», 1971), З. Ефендієв («Ранок у Сенгері», 1969; «Гюльзаде», 1973), І. Гусейнов («Червоний прапор», 1979) та ін. В галузі дит. л-ри працюють поет Ш.-Е. -Мурадов, прозаїки Я. Яралієв, Х. Расим. Розвиваються літературознавство і критика (Ф. Вагабова, Г. Гашаров, Г. Темирханова та ін.). Лезг. мовою виходить журн. «Літературний Дагестан» (з 1952). У складі СП Дагестану діє (з 1934) секція лезгинської л-ри. Знайомство лезг. читача з укр. л-рою почалося з поезії Т. Шевченка в перекладі Ш.-Е. Мурадова («Заповіт») та А. Саїдова («Минають дні, минають ночі», «Сова», «Наймичка»). Повість «Микита Братусь» О. Гончара переклав М. Гаджієв, п’єсу «Платон Кречет» О. Корнійчука — З. Ефендієв. Окр. твори лезг. поетів (К. Меджидова, Ш.-Е. Мурадова, С. Стальського, Т. Хурюгського) в укр. перекладі увійшли до кн. «Сонячний Дагестан. Поезія Країни Гір» (1967). Серед перекладачів Л. л. — І. Гончаренко, О. Жолдак, М. Литвинець, Т. Масенко, А. М’ястківський, С. Олійник, М. Рильський, Ф. Скляр, В. Сосюра, Ф. Степанів, Б. Степанюк, В. Струтинський, П. Тичина, В. Ткаченко, М. Упеник, В. Швець, В. Шевчук, Я. Шпорта, О. Ющенко та ін.

Літ.: История дагестанской советской литературы, т. 1 — 2. Махачкала, 1967; Вагабова Ф. И. Формирование лезгинской национальной литературы. Махачкала, 1970; Гашаров Г. Г. Лезгинская ашугская поэзия и литература. Махачкала, 1976; Гаджикулиев Б. В созвездии братских литератур. Махачкала, 1977; Султанов К. Д. Этюды о литературах Дагестане. М., 1978; Гашаров Г. Г. Лезгинская литература (XIX — нач. XX в.). Махачкала, 1981; Гамзатов Г. Г. Литература народов Дагестана дооктябрьского периода. М., 1982; Темирханова Г. Б. Современная лезгинская поэзия. Махачкала, 1988.

Г. Г. Ханмурзаєв.


«ЛЕЙЛІ І МЕДЖНУН» — літ.-фольклор. пам’ятка народів Бл., Серед. Сходу і Пд.-Сх. Азії. В її основу покладено давньоараб. легенди й перекази про траг. любов юного поета Кайса ібн Муана, прозваного Меджнуном (одержимим; нібито жив у кін. 7 — на поч. 8 ст.), В пізніших (гол. чин. персо- і тюркомовних) інтерпретаціях поеми акцентувалося на спопеляючій силі кохання. Відомості про Меджнуна містять «Книга поезії і поетів» Ібн Кутайби (828 — 889) і «Книга пісень» Абі-аль-Фараджа аль-Ісфані (897 — 967). 1118 азерб. поет Нізамі Гянджеві, використавши письм. і фольклор. матеріали, вперше написав перс. мовою поему «Лейлі і Меджнун». Поеми під цією назвою у 15 — 16 ст. створили також Амір Хосров Дехлеві і А. Джамі — перс. мовою, Алішер Навої — староузб. мовою, Фізулі — азерб. мовою. Своїй версії, написаній віршами й прозою, туркм. поет Н.-Г. Андаліб (бл. 1712 — 1780) надав форми Застана. Відчутною мірою позначився вплив «Л. і М.» на розвитку т. з. новеліст, дастанів «Ашіг-Гаріб», «Зохра і Тахір» та ін. За мотивами поеми Нізамі Гянджеві композитор У. Гаджибеков створив 1907 першу азерб. однойм. оперу. Під цією назвою композитори Ю. Мейтус і Д. Овезов створили 1946 туркм. оперу. Прозовий переклад (рос. мовою) ліро-епіч. поеми М. Фізулі здійснив М. Гулак, віршований — О. Навроцький. Укр. мовою поему Нізамі Гянджеві переклав Л. Первомайський.

Вид.: Укр. перекл. — Нізамі Г. Лейла і Меджнун. К., 1947; Рос. перекл. — Низами Г. Лейли и Меджнун. М., 1957; Навои А. Лейли и Меджнун. Ташкент, 1957; Физули. Лейли и Меджнун. М., 1958; Абди-бек Ширази. Маджнун и Лайли. М., 1966.

Літ.: Крачковский И. Ю. Ранняя история повести о Меджнуне. и Лейле в арабской литературе. В кн.: Крачковский И. Ю. Избранные сочинения, т. 2. М. — Л., 1956; Бертельс Е. Э. Избранные труды. Низами и Физули. М., 1962; Маленький І. Любов і жінка в сучасних перекладах таджицькоперської лірики. «Всесвіт», 1990, № 7.

В. І. Ткаченко.


ЛЕЙНО (Leino) Армас Ейно Леопольд (справж. прізв. — Ленбум; 6.VII 1878, м. Палтамо — 10.I 1926, м. Тусула) — фін. письменник, перекладач. Чільний представник неоромантизму у фін. л-рі. Навч. у Хельс. ун-ті. Автор поет. збірок «Березневі пісні» (1896), «Сто й одна пісня» (1898), «З хвиль часу» (1899), «Священна весна» (1901), «Марево» (1902), «Пісні зелених свят» (т. 1, 1903, т. 2, 1916) та ін. Діапазон поезії Л. дуже широкий — від віршів громадян. звучання й філос. мотивів до пейзажної лірики й відображення інтимних почуттів і настроїв. Виступав також із сатир. віршами. Л. належать зб. оповідань «Метелики» (1903), романи «Туомас Вітікка» (1906, спрямований проти соціальних верхів суспільства), «Яна Рентю» (1907, присвячений рос. революції 1905 — 07), тетралогія «Раб» (1911 — 13), автобіогр. повість «Ілюстрована книга мого життя» (1925, незакін.) тощо. Відіграв велику роль у становленні фін. театру (зб. п’єс «Маски», 1905 — 11, драма «Сіль землі», 1911, цикл п’єс «Калевала на сцені», 1911, та ін.). Написав «Історію фінської літератури», чимало крит. статей. З перекладів Л. найважливіший — «Божественна комедія» Данте. У вірші «Українська легенда» (зб. «Смуток Шемейка», 1924) із захопленням висловився про укр. нар. пісню.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М. — Л., 1959.

Літ.: Карху Э. Г. Очерки финской литературы начала XX века. Л., 1972.

Г. П. Кочур.


ЛЕЙНО (Leino; справж. прізв. — Ленбум) Касімір Агатон (17.II 1866, м. Палтамо — 8.III 1919, Хельсінкі) — фін. письменник. Брат А. Е. Л. Лейно. Належав до групи письменників-реалістів «Молода Фінляндія», був одним з її теоретиків. Творчості Л. властиві антибурж. тенденції, сатир. спрямованість проти реакційних сусп. явищ. У збірниках оповідань «Еллі з Еммала» (1886) і «З життя» (1889), збірках віршів «Поетичні спроби» (1888), «Між супротивних хвиль» (1890), «На водних просторах» (1893), «Поезії» (1895) подав правдиві картини життя трудящих. У вірш. істор. драмі «Яакко Ілкка і Клаус Флемінг» (1901) відтворив події сел. повстання 16 ст. у Фінляндії. Вірш Л. «Коли їси — то не проси» переклав П. Грабовський.

Тв.: Укр. перекл. — «Коли їси — то не проси...». В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 2. К., 1960.

Літ.: Карху Э. Г. Очерки финской литературы начала XX века. Л., 1972.

Г. П. Кочур.


ЛЕЙТЕС Олександр Михайлович [3(15).XII 1899, м. Брест-Литовськ, тепер Брест, Білорусь — 3.V 1976, Москва] — укр. і рос. літературознавець. Закін. 1922 Харків. ін-т нар. освіти. Член «Гарту», ВАПЛІТЕ. Автор статей з новітньої укр. л-ри («Шляхи до роману», 1926; «Наш літературний урбанізм», 1927; «Шевченко і сучасність», 1934, та ін.), про укр. («Максим Рильський», 1936; «Павло Тичина», 1941, та ін.) і рос. (М. Горького, В. Маяковського, С. Єсеніна, М. Алігер та ін.) письменників, розвідки «Художній переклад як явище рідної літератури» (1955). Разом з М. Яшеком підготував і видав біобібліогр. довідник «Десять років української літератури (1917 — 1927)» (т. 1 — 2, 1928; т. 2 перевид. 1930), відзначений 1928 премією імені Івана Франка. Досліджував також творчість багатьох зарубіж. письменників (Дж. Байрона, П. Ж. Беранже, О. Генрі, С. Цвейга, Л. Фейхтвангера, А. Барбюса та ін.).

Тв.: Октябрь и западная литература. Х., 1924; Ренесанс української літератури. Х., 1925; Литература двух миров. М., 1934.

Літ: Зленко Г. Цей «невідомий» Олександр Лейтес. «Друг читача». 1989. 13 квітня.

Ф. К. Сарана.


ЛЕЙТМОТИВ (нім. Leitmotiv, дослівно — провідний, чільний мотив) — термін, запозичений літературознавцями з музикознавства. У широкому значенні — гол. тема чи ідея, сюжетна лінія, переважаючий емоц. настрій, провідна інтонація літ. твору або творчості письменника, літ. напряму тощо. У вузькому значенні — конкретний образ, мовно-стильовий зворот, який повторюється в творі: гол. думка, характеристика героя, колізії, явища тощо. У поезії Л. часом реалізується як рефрен. Як семантичне ціле, Л. підпорядковує собі певний формальний комплекс (ритміко-метричний, звукописовий, інтонаційний і т. п.), реалізуючи в ньому своє образне, символічне, асоціативне та ін. значення. У різних комбінаціях з ін. темами, ідеями і мотивами Л. не лише глибше розкриває концепцію твору на текстовому рівні, а й істотно збагачує підтекст. Напр.: «А мнЂ одна только в свЂтЂ дума, / Как бы умерти мнЂ не без ума» (Г. Сковорода. «Сад божественных пЂсней...», ПЂснь 10-я); «Vivere memento!» (однойм. вірш І. Франка з циклу «Веснянки»). Численні Л. характерні стилеві «Синіх етюдів» М. Хвильового (деякі в тексті виділені графічно).

І. П. Бетко.


ЛЕКАЙН (справж. прізв. — Єремєєв) Никандр Сергійович [19.V (1.VI) 1907, с. Кучко-Памаш, тепер Моркинського р-ну, Марій Ел — 15.II 1960, Йошкар-Ола] — марійський письменник, нар. письменник Мар. АРСР з 1957. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Автор оповідань, романів «Сталева воля» (1939 — 41), «У полум’ї великої війни» (кн. 1 — 3, 1948), «Земля предків» (кн. 1 — 2, 1955 — 60) — про життя мар. народу з 1910 по 1945. Писав і твори для дітей — повісті «Золота крихта» (1951), «Звуки пісні» (1955), збірки оповідань «Чудовий метелик» (1958) і «В малиннику» (опубл. 1964).

Тв.: Рос. перекл. — Смелая песня. Йошкар-Ола, 1961; Земля предков. М., 1977.

А. О. Васинкін.


ЛЕ КЛЕЗІО (Le Clézio) Жан Марі Постав (13.IV 1940, Ніцца) — франц. письменник. Одержав філол. освіту. У романах «Протокол» (1963), «Потоп» (1966), «Terra Amata» (1967), «Книга втеч» (1969), «Війна» (1970), «Гіганти» (1973), «Пустеля» (1980) та ін. змалював життя великого міста, показавши відчуження людини у ворожому їй світі. Ле К. належать також повість «Мондо» (1978), збірки оповідань «Лихоманка» (1965) і «„Мондо“ та інші історії» (1978). Окр. твори Ле Кпереклали В. Омельченко, О. Чорній.

Тв.: Укр. перекл. — Мондо. В кн.: За морями-океанами. К., 1985; Провідник. «Всесвіт», 1987, № 2; Рос. перекл. — Пустиня. М., 1984.

Літ.: Андреев Л. Г. Современная литература Франции: 60-е годы. М., 1977; Наркирьер Ф. С. Французский роман наших дней. М., 1980.

В. І. Ткаченко.


ЛЕКОНТ ДЕ ЛІЛЬ (Leconte de Lisle) Шарль Марі Рене (22.Х 1818, м. Сен-Поль, о. Бурбон, тепер о. Реюньйон — 18.VII 1894, с. Лувесьєнн, побл. Версаля) — франц. поет, перекладач і громад. діяч, член Франц. академії з 1886. Навч. у Ренн. ун-ті. Учасник революції 1848. Був ініціатором закону про скасування рабства в колоніях. У 50 — 60-х pp. очолював т. з. парнаську школу (див. «Парнас»). Автор збірок «Античні вірші» (1852), «Варварські вірші» (1862), «Трагічні вірші» (1884), «Останні вірші» (опублікована 1895), а також драм «Ерінії» (1873), «Аполлоніда» (1888). Памфлети «Народний республіканський катехізис» і «Популярна історія християнства» (обидва — 1871) спрямовані проти кривавої розправи над париз. комунарами. Видав кілька книжок перекладів з давньогрец. і лат. мов. Окр. вірші Л. де Л. переклали П. Грабовський, В. Щурат, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Терещенко, Д. Павличко, Д. Паламарчук.

Тв.: Укр. перекл. — Джіган-Ара. В кн.: Щурат В. Поезія XIX віку, ч. 1. Львів, 1903; [Вірші]. В кн.: Зеров М. Вибране. К. 1966; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. Антологія. К., 1983; «Нащо ми в світі живемо?». В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989; Рос. перекл. — Эриннии. Пг., 1922; Из четырех книг. М., 1960; [Вірші]. В кн.: Поэзия Франции. Век XIX. М., 1985.

Літ.: Рыкова Н. Леконт де Лиль. В кн.: Писатели Франции. М., 1964.

Т. Т. Духовний.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.