Попередня     Головна     Наступна

ПРИМІТКИ

Постать Івана Величковського привернула увагу Сергія Івановича Маслова (1880 — 1957) ще в 20-і роки і до кінця життя залишалася в полі його зору. У Москві, в Центральному державному архіві давніх актів (ЦДАДА), зберігається «Особиста справа С. І. Маслова» під № 450, з якої видно, що він почав дослідницьку роботу над друкованою брошурою Івана Величковського з віршами до Лазаря Барановича ще 1928 року. С. І. Маслов виготовив машинописну копію цієї брошури, яка після смерті вченого була виявлена серед його паперів і люб’язно передана упорядникам Юрієм Сергійовичем Масловим.

С. І. Маслов підготував до публікації також збірки «Зеґар з полузеґарком» та «Млеко», сподіваючись видати їх разом з Lucubratiuncula (так називав вчений брошуру з віршами Івана Величковського до Лазаря Барановича) у супроводі своєї розвідки (див. стор. 5 — 15 нашого видання). На жаль, підготовлених текстів «Зеґара з полузеґарком» та «Млека» в рукописній спадщині С. І. Маслова поки що не виявлено.

Ю. С. Маслов повідомив також, що робота над брошурою з віршами на честь Лазаря Барановича була завершена Сергієм Івановичем ще в 1934 році, а стаття про «Д†книжици» («Зеґар з полузеґарком» і «Млеко») — у 1941 році. У травні 1946 року С. І. Маслов прочитав у Львові на виїзній сесії Секції мови і літератури АН УРСР доповідь про Івана Величковського і подав реферат її для надрукування в черговому номері «Вістей АН УРСР». У січні 1955 року вчений виступив з доповіддю про Івана Величковського в Ленінграді у Пушкінському домі, а в лютому 1955 року — у Київському університеті. Тези останньої доповіді були надруковані в науковому збірнику Київського університету ¹. Проте повністю розвідка С. І. Маслова, як і підготовані ним до видання тексти трьох творів Величковського, світу не побачили. Лише уривки з «Млека» та невелика замітка про поета були використані О. І. Білецьким у його «Хрестоматії давньої української літератури» ².

¹ С. І. Маслов, Український письменник кінця XVII — початку XVIII ст. Іван Величковський. — Наукова сесія. Тези доповідей. Секція філології. Вид-во Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, К., 1955, стор. 4 — 5.

² Хрестоматія давньої української літератури (Доба феодалізму). Упорядкував О. І. Білецький. Вид. 2, виправлене та доповнене. К., 1952, стор. 212 — 216; вид. 3, К., 1967, стор. 254 — 259.

Остаточний варіант статті С. І. Маслова про Івана Величковського датується жовтнем 1955 року. Подаємо його без змін, звіривши і відповідно виправивши цитовані вченим тексти творів Івана Величковського згідно з оригіналами. Окремі уточнення вміщуємо у підрядкових примітках, позначаючи їх зірочкою (*).

Частина 1

«Вірші до Лазаря Барановича» — назва умовна. Твір дійшов до нас без заголовка у вигляді друкованої брошури, яка ніколи не перевидавалася. Єдиний відомий на сьогодні примірник цієї брошури зберігається у Москві в Центральному державному архіві давніх актів (ЦДАДА) під шифром ОРИ иностр., № 9238. Брошура закінчується підписом: Lucubratiuncula Iannis Wieliczkowski, тобто «нічна праця Івана Величковського». За цим примірником і друкуємо твір. У науковий обіг вперше ввів цю брошуру М. Максимович, докладно ж описав її і датував періодом між 1680 — 1683 роками С. І. Маслов (див. його статтю «Маловідомий український письменник кінця XVII — початку XVIII ст. Іван Величковський» (стор. 6 — 9 нашого видання).

«Вірші до Івана Самойловича» — також умовна назва. Твір зберігся у складі Літопису Самійла Величка. Літописець писав: «Єгда ж бысть под Полтавою чили в Полта†гетман Самойлович, тогда старий Іоан Величковский, зат[ь] отца Луки Семіоновича, старого протопопи Полтавского, муж благодати божія и мудрости полній, поднесл єму, гетману, в дар образ патрона єго, преподобного Іоана Кущника, з приложенієм под ним своєи композитури сицевих вЂршов» — і далі наводив їх текст (пор. «Летопись событий в Юго-западной России в XVII веке. Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии войска запорожского, 1720. Издана Временною комиссиею для разбора древних актов, т. III, K., 1855, стор. 9 — 10). Друкуємо текст віршів за рукописним Літописом, який зберігається в Ленінграді, у Відділі рукописів та рідкісних книг Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна, фонд Погодіна, № 2020/3, арк. 557 зв. — 559. Різночитання з списку Літопису, що знаходиться в Центральній науковій бібліотеці Академії наук Української РСР під шифром Студ. VIII 154/53, арк. 550 — 550 зв. не подаємо — як не істотні.

Рукописна збірка, що має заголовок «Тут д†книжици вкупЂ увязаны. Єдна, иазванная Зеґар з полузеґарком, офЂрованная року 1690. А другая, названная Млеко, офЂрованная року 1691», зберігається у Відділі рукописів Інституту літератури ім. T Г. Шевченка АН Української РСР, фонд 20, од. зб. № 42.

Опис збірки див. у статті С. І. Маслова — «Маловідомий український письменник кінця XVII — початку XVIII ст. Іван Величковський (стор. 9 — 13 нашого видання). Зупинимося лише на моментах, не відзначених дослідником.

Водяний знак паперу, на якому написано «Зеґар з полузеґарком» та «Млеко», — «Двоголовий орел з короною» — звичайний в українських рукописах кінця XVII і. поч. XVIII ст. ¹

¹ Див. Є. Лауцявичюс, Бумага в Литве в XV — XVIII вв. Атлас вид-ва «Мінтіс», Вільнюс, 1967, № 429, стор. 98. (E. Laucеvicius, Popierius Lietuyoje XV — XVIII a. Atlasas Leidykla «Mintis», Vilnius, 1967). Пор.: І. Каманін і О. Вітвицька, Водяні знаки на папері українських документів XVI і XVIII вв. (1566 — 1651 рр.). — «Збірник історико-філологічного відділу ВУАН», № XI, К., 1923, стор. 75 — 85.

Багато уваги приділено зовнішньому оформленню рукописної збірки. Продумано розміщення заголовків, зроблених красивими великими літерами. Багато кіноварі, причому, вживання її нерідко пов’язано із змістом. Так, у віршах про денні години підзаголовки подаються червоним чорнилом, а у вірші про нічні — чорним.

Хоча «Зеґар з полузеґарком» та «Млеко» компонувалися як «Дві книжиці» дуже старанно, все ж зрідка трапляються помилки внаслідок або механічного переписування з чорнового автографа (інші чи зайві літери, повторення складів), або через невизначеність написання іноземного слова («лябиринт» — «лявиринт» — «лявиринθ»).

Авторської пагінації немає; пагінацію аркушів, зроблену пізніше, дещо виправляємо — за логікою розміщення матеріалів.

Рукопис «Двох книжиць» пошкоджений часом: майже на кожній сторінці — лакуни. У «Млеці» бракує початку присвяти митрополиту В. Ясинському (за нашою нумерацією — між аркушами 26 і 27) ¹.

На рукописі є пізніші помітки читачів — проби пера, нотатки, пов’язані з текстом. Так, на аркушах 9, 10, 10 зворот на берегах блідим чорнилом написано дещо пізнішим почерком арабські цифри _ 13, 36, 19. Це — підрахунки «минут», про які йдеться на відповідних аркушах. На аркуші 10 зворот знизу дописано: Finis cor[on]at opus («Кінець вінчає діло»). На аркуші 33 зв. в лівому кутку знаходимо дописаний латинський лабіринт, в основу якого взято слово «sator» (сіяч):

s a t o r

a r e p o

t e n e t

o p e r a

r o t a s

Це — за визначенням М. І. Петрова — silonianum carmen, найвищий вияв раковидних віршів, які мають вдвічі більше слів, ніж вони мають літер. Відзначаючи, що така гра літерами набула значення «пісні заклинання над духами» і ввійшла у демонологію, М. І. Петров наводить цікаве свідчення І. Сахарова: «В одному збірнику Рум’янцівського музею, написаному в XVII в., на стор. 65-й знаходиться відображення цих слів, назване «Сия печать премудрого царя Соломона, протолковася от мудраго нЂкоего ритора. Толк же ея сице расположися, яже здЂ ниже сего предложися: зри опасно, увїждь извЂстно» ².

На звороті 12 аркуша (кінцева сторінка «Зеґара з полузеґарком») ще пізнішим почерком переписано початок драми, яка приписується Дмитру Тупталові — «Собор и суда изреченіе от невЂрних іудеєв на Іисуса Назорея, искупителя мира» ³. В кінці уривка зазначено: «Ищи впереди». Справді, попереду на звороті титульного аркуша рукопису міститься продовження уривка драми.

«Ув’язуючи вкупу» в 90-х роках дві свої книжки, написані в різний час, Іван Величковський, очевидно, нічого не хотів у них змінювати. Такий висновок випливає з того, що в урочисто скомпонованому рукописному збірнику лишилися два герби — роду Ясинських та самого митрополита Варлаама Ясинського. Перший передує «Зеґару з полузеґарком» другий — «Млекові». В час написання «Зеґара з полузеґарком» (1690 р.) особистого герба В. Ясинського як митрополита ще не існувало, і Величковський вмістив дещо вільний малюнок герба роду Ясинських — «Сас» та варіацію гербового знака вищого духовенства — богородицю на рогатому місяці ⁴.

¹ M. H. Сперанський відзначає, що рукопис «Двох книжиць», з яким ознайомив його О. С. Грузинський у Ніжині в 20-х рр., налічував 35 аркушів. Нині ж він має 33 аркуші. Втрачені два аркуші, видимо, належали саме до присвяти. (Див. М. Н. Сперанский, Тайнопись в югославянских и русских памятниках письма. — Энциклопедия славянской филологии, вып. 4/3, изд. АН СССР, Л., 1929, стор. 132, примітка 1).

² Н. И. Петров, О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии от начала ее до преобразования в 1819 г. — Труды Киевской духовной академии, 1867, січень, стор. 106; Див. також: И. Саxаров, Сказання русского народа, кн. II, М., 1800, стор. 45.

³ Див. И. А. Шляпкин, Св. Димитрий Ростовский и его время (1651 — 1709). СПб., 1791, стор. 72 — 76.

⁴ Пор. з гербами Львівської та Куявської капітул — див.: Korona polska przy złotey wolnosci... podana przez X. Kaspra Niesieckiego, t. I, Lwów, 1728, стор. 26, 33.

Коли ж «офірувалося» Варлаамові «Млеко» (1691 р.), він був уже рік митрополитом, і Величковський до герба «Сас» додав ще й митрополичі регалії: митру, хрест і посох ¹.

«Зеґар з полузеґарком» та «Млеко» повністю публікуються вперше. Окремі фрагменти їх наводилися в дослідженнях та учбових посібниках (див., зокрема, M. H. Сперанский, Тайнопись в югославянских и русских памятниках письма. — У кн.: Энциклопедия славянской филологии, вып. 4/3 (изд. АН СССР. Л., 1929, стор. 131 — 133; 141; «Хрестоматія давньої української літератури», укладена О. І. Білецьким, вид. 2, К., 1952, стор. 212 — 216; вид. 3, К., 1967, стор. 254 — 259).

Частина 2

Тут публікуємо твори, що належать до великої (312 аркушів) рукописної збірки, яка зберігалась раніше в бібліотеці Києво-Софіївського собору, а нині — у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН Української РСР під шифром 186/362 с.

Докладний опис складу цієї збірки поданий М. І. Петровим в «Описаний рукописных собраний, находящихся в г. Киеве» (вып. 3, Библиотека Киево-Софийского собора», М., 1904, № 186/362, стор. 61 — 64).

Варто додати, що збірка збереглася добре, але тверда оправа дуже пошкоджена. На обох внутрішніх сторонах оправи — численні пізніші записи, проби пера. На звороті першої сторінки оправи зверху у правому кутку напис: «Премудрости наставник». Почерк схожий на почерк ніжинського полкового обозного Івана Васильовича Величковського. Отже, можна припустити, що вся збірка перейшла до онука поета як сімейна реліквія.

На першому, чистому, аркуші збірки, знизу, старанно виведено півуставом: «Во юности не хотяще труждатися, в старости злЂ постраждет» (ця сентенція кількаразово повторюється у вигляді пізніших проб пера). А ще нижче, по середині аркуша, намальовано великі літери: «А Б В».

На 309-му, кінцевому аркуші збірки (аркуші 310 — 312 залишилися незаповненими, на них — тільки проби пера та нотабени) дописано, як і в «Млеці» (див. примітку на стор. 175), і подібним почерком: «Finis coronat opus».

На 312-му аркуші, серед проб пера, трохи нижче середини сторінки — чіткий запис українським півуставом: «Книжка ієромонаха Іоанникія»; а зверху, у вигляді серця — криптонім, який дає ім’я «Іоанікій», та літери «С» і «К».

В. М. Перетц, розглядаючи першу частину цієї збірки (аркуші 1 — 137 пізнішої нумерації) як зібрання віршів різних українських поетів, у тому числі й Івана Величковського, назвав її «Українською антологією 1670 — 1680-х років» і опублікував численні витяги з неї ².

¹ Пор. з дещо іншою композицією митрополичих регалій у гербі В. Ясинського, вміщеному в панегірику Стефана Яворського — див.: Arctos..., Чернігів, 1690, арк. 1 зв. До речі, А. Бонєцький у своїй багатотомній праці про геральдичні знаки писав, що герб Варлаама Ясинського — взагалі невідомий (Herbarz polski. Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Ułożył i wydał Adam Boniecki , cz. l, t. VIII. Warszawa, 1905, стор. 305).

² B. M. Перетц , Украинская антология 1670 — 1680 гг. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков. — «Сборник по Отделению русского языка и словесности АН», т. 1, вип. 3, Л., 1929, стор. 56 — 72.

Глибше дослідження цієї частини збірки показує, що вона складається з двох самостійних зшитків.

Перший зшиток (аркуші 1 — 114) — це збірка прозових і віршових текстів, старанно переписаних чепурним українським скорописом, типовим для кінця XVII — початку XVIII ст. Атрибуція цих творів вимагає спеціального дослідження, але безсумнівним є те, що чимало з них належать перу Івана Величковського.

Записи укладач зшитка вів дуже густо, часто відмежовуючи один твір від іншого кіноварною рискою або ставлячи на берегах при наступному творі кіноварну позначку, подібну до літери ’:н». Іноді в рукопису є виправлення — теж кіновар’ю: додаються або закреслюються слова (арк. 85 зв., 91 зв.).

До деяких творів укладач _шитку додав вказівки, що ix можна розуміти не тільки як посилання на авторство, але і як вказівку на джерело чи посвяту. Такі позначки завжди мають вигляд шифрів або ініціалів — ВЯМК; ЯСМЕН; ЯМ, ОРН; ієр. Димит.; І. С. Явор; Іо. арх.; архи. Виняток становлять лише посилання на Величковського як на творця віршів — його прізвище фігурує завжди повністю і завжди написане кіновар’ю.

Другий зшиток (арк. 116 — 137) справляє враження робочої записної книжки (Івана Величковського?), де невеликі прозові сентенції перебиваються віршами, а вірші — листами ¹. Трапляються варіанти творів, прозові заготовки віршів, авторські пояснення до тексту і ремарки до переписувача («отступи строку» — арк. 121; «так маєш писати» — арк. 126 зв.; «и прозвище пиши єго» — арк. 129).

Записи у «Зшитку II» робила людина дуже освічена, але досить недбало. Тексти йдуть один під одним, чорнилом, вицвілим від часу. Заголовки зроблені кіновар’ю, але теж скорописом. Є випадок, коли заголовок стоїть не над твором, а під ним (арк. 121).

Письмо «Зшитка II» дещо відрізняється від письма «Зшитка І». В характері написання окремих літер (з, к, р, Ђ, т, x) в обох зшитках є багато подібного. У «Зшитку II» впадає в око літера «д», що різко виступає з рядка донизу. Але і в «Зшиткові І» зрідка трапляється подібне написання «д». Відомим знавцем української палеографії І. Каманіним таке «д» визначалося як характерне для Луцької школи письма другої половини XVII ст., а також для районів, що підпадали під її культурноосвітній вплив ².

¹ У «Зшитку II» є випадок втручання до тексту іншої руки. Це — доповнення-уточнення до листа «Преосвященному архиєпіскопу», в якому йдеться про убивство трьох монахів Київського «братско-училищного монастиря» (арк. 126) (див. примітку до тексту листа, стор. 154).

² Див. И. Каманин, Главные моменты в истории развития южнорусского письма в XV — XVIII в. — У кн.: «Палеографический изборник. Материалы по истории южнорусского письма в XV — XVIII в., изданные Киевской комиссией для разбора древних актов», К., 1899, стор. 15. Нам зустрічалося подібне «д» в актах Переяславської ратуші та Межигірського монастиря (див. рукописну збірку монастирських документів у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР, шифр ДА/п. 594, Києво-Печерська лавра, оп. № 161, 162, писар Іван Давидович та Межигірський монастир, оп. № 149, 172, 173, писар Самоїл Максимович).

Дослідникові важко вирішити, чи однією рукою написані обидва зшитки, чи їх писали різні люди. Дещо інший характер письма «Зшитка II», порівняно із «Зшитком І», можна пояснити тим, що чорнові записи, як правило, відрізняються від чистових. З другого ж боку, схожість між почерками може обумовлюватися спільною школою письма — і не більше. В українському скоропису другої пол. XVII — поч. XVIII ст. під впливом київської школи так званого нового (латинського) письма виробилися настільки характерні і сталі традиції написання літер, що часом майже неможливо відрізнити одну руку від іншої ¹.

Обидва зшитки єднає манера художнього оздоблення. У «Зшиткові І» бачимо витончений малюнок серця у вигляді квітки на стеблі (арк. 90); літера «о» в слові «око» має вигляд ока (арк. 75) ²; письмо віршових творів порівняно з письмом творів прозових пишніше — з розчерками, закарлючками, переплетеннями. «Зшиток II» починається витонченою заставкою (арк. 116). Це візерунок з квітами, посередині якого — постать Христа, біля його ніг — дві ледве накреслені фігури із списами. Виразніше повторення цього малюнку зустрічаємо посередині арк. 124.

Філігрань на папері обох зшитків однакова: «Ad mode papier» — така, як і у «Віршах до Лазаря Барановича» ³.

Обидва зшитки створювалися майже одночасно. У «Зшитку І» є дві точні дати: 1) «ВЂнец пастыру миррейскому» (святому Миколаю-чудотворцю) закінчується повідомленням, що його написано у Микільському монастирі 1680 р. і видано друком у Києво-Печерській лаврі ⁴ (арк. 64). Отже, записи, які йдуть за цим вінцем, не могли робитися раніше від цієї дати. 2) Майже наприкінці зшитка його власник-укладач, скопіювавши «Епитафіон» з нагробка князя Костянтина Івановича Острозького, подає вказівку, що запис цей зроблено 1693 p (арк. 109). У «Зшитку II» фіксуються події 1673 р. (арк. 126 зв. — 132), але є і пізніша дата, поставлена самим його власником-укладачем — 1696 р. (арк. 136 зв.).

Додамо ще, що укладач «Зшитка II» говорить про себе як про поета («ВЂрш власнои праци моєи...» арк. 125 зв.) і що він називає себе «Иоанном» (арк. 126).

Із «Зшитка І» виключаємо великі прозові записи — «БесЂду человЂка c богом» (арк. 1 — 43); «Размышленія о страстях Христовых» (арк. 47 зв. — 58 зв.); «О причащений святых таин» (арк. 68 — 70); «Канон мнишеский» (арк. 96 — 108 зв.), «Євангелія на цЂлый год» (арк. 110 — 113 зв.) — як такі, що мають більше теологічний, аніж поетичний характер, а також «Счет греческих купцов, иже учат младих дЂток, имущи 10 граній» — таблицю множення (арк. 114). До цих текстів є пізніші помітки іншою рукою (додатки, уточнення, роз’яснення).

Із «Зшитка II» виключаємо біблійні притчі (арк. 134 — 136).

¹ Див. И. Kаманин, Главные моменты в истории развития южнорусского письма в XV — XVIII в., стор. 14 — 15.

² Між іншим, такий стиль написання літери «о» в слові «око» характерний і для рукопису Пересопницького євангелія XVI ст., що походить з Волині (див. Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, шифр 1, 15512, арк. 37, 61 та ін.). Про вживання такого «о» в українських рукописах див. також у статті: Володимир Перетц, Матеріали до історії української літературної мови. — Записки Наукового товариства ім. Шевченка, т. XVII, 1905, стор. 11.

³ Пор. із водяними знаками, наведеними у кн.: Знаки писчей бумаги. Собрал и издал Корнелий Я. Тромонин. М., 1844. табл. XCIV, № 1355, 1356; Н. П. Лиxачев, Бумага и древнейшие бумажные мельницы в Московском государстве. Приложение. СПб., 1891, № 683 — 685.

⁴ Цього видання розшукати не пощастило.

У Dubia подаємо два вірші. Перший — «ВЂрши на рождество Христово» — записаний на одному боці окремого клаптика паперу (155 x 125 мм), близько двох третин звичайного для рукопису 186/362с формату, вкладеного між аркушами в рукопису і позначеного пізніше як арк. 304; водяний знак паперу невиразний, але відрізняється від водяного знаку тих аркушів, між яких його вкладено, а також від водяних знаків паперу зшитків І та II. Почерк запису близький до почерків зшитків. Вірш подано «прозою», закінчення кожного віршованого рядка фіксується вертикальною рискою. Усі рядки починаються з малої літери. Наприкінці аркушика з віршем намальовано рамку. На звороті аркушика нерозбірливий запис (поч.: «Поставив А три стиша [?]. По пивкопи...»). З огляду на те, що вірш виявлено поза зшитками, пов’язаними з іменем Івана Величковського, вміщуємо його в «Dubia».

Другий вірш — «В року тысяча шестсот дев’ятдесят пятом» — викарбуваний на одному з дзвонів полтавської соборної Успенської церкви, так званому «Кизикермені». Оскільки дзвін цей було відлито 1695 року, в рік битви при Кизикермені (сучасному Бериславі), отже, в час, коли священиком Успенської церкви був Іван Величковський, є повна підстава припускати, що саме він і був автором цієї епіграми. Про дзвін «Кизикермен» і вибиті на ньому вірші див.: С. П. Стеблин-Каменский — «Русская старина», 1876, октябрь, стор. 389 — 390; В. Е. Бутневич, Колокол «Кизикермен». — «Киевская старина», 1886, декабрь, стор. 747 — 749; А. Грановский, Полтавская епархия в ее прошлом (до открытия епархии в 1803 г.) и настоящем. Историко-статистический опыт, вып. 1, Полтава, 1901, стор. 137 — 138. Текст вірша наводиться в усіх трьох джерелах. Друкуємо його за статейкою В. Є. Бутневича. В цій статейці знаходимо відомості, які коментують вірш і додають кілька істотних штрихів до історично-побутової обстановки життя І. Величковського. «В г. Полтаве, — читаємо тут, — на погосте соборной Успенской церкви, вблизи ее колокольни, стоит забытый всеми колокол, составлявший некогда гордость Полтавы по важности соединенных c его отлитием воспоминаний. Как церковь, так и колокольня построены в 1770 г., но колокол гораздо старее их и составлял достояние бывшей прежде деревянной того же имени церкви, построенной во 2-й половине XVII ст. Колокол [...] до 1876 г. находился в третьем ярусе [...] колокольни, а в этом году, в начале апреля, был оттуда снят, по причине продольной сверху до низу трещины [...]. По устройству и внешнему виду колокол носит печать старины: форма его продолговатее нынешних колоколов, стенки особенно у криве, несоразмерно толсты, поверхность чисто отделана и блестит более, чем на других колоколах, язык имеет фигуру опрокинутого вверх буракового стержня и несколько искривлен. На наружной поверхности колокола имеются литые изображения успения божией матери и проч., сверху и снизу он украшен рельефной гирляндой из листьев, а на верхнем венце надпись славянскими литерами: «року 1695 мЂсяца новемрія 6 дня»; затем на четвертой стороне находится надпись [...] (наводиться текст вірша). Внизу колокола — «ДЂлал Афанасій Петрович». Из этой надписи, между прочим, видно, что колокол вылит из пушек, взятых [...] из крепости Кизикерменской (ныне Берислав, заштатный город Херсонской губернии), c добавлением серебра, которого, по преданию, полагают до 27 пуд., а жертвователь Павел Семенович был полтавский того времени полковник Герцик, участвовавший вместе c Мазепою во взятий Кизикермена, построивший в Киеве церковь на Ближних пещерах в 1700 г. и там же похороненный...»

Попередня     Головна     Наступна