[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 83-86.]
Попередня
Головна
Наступна
Макс ВЕБЕР
СВОБОДА І ПРИМУС У ПРАВОВИХ СПІЛЬНОТАХ
Розвиток відносин, які реґулюються правом, до рівня відносин договірних, а самого права — до рівня, який передбачає можливість вільно укладати договори, зокрема до рівня юридично регламентованого розподілу повноважень, прийнято характеризувати як зменшення невільності і зростання індивідуальної свободи. Свобода ця є до певної міри формальною. Сучасне право надає людям невимовно широкі, у порівнянні з минулим часом, можливості не лише вступати у такі договірні відносини, зміст яких погоджують в індивідуальному порядку, але й користуватися на вибір дедалі більшим числом тих юридичних формул, які створені для реґулювання усуспільнення у найширшому значенні цього слова. Насамперед це стосується майнових відносин і відносин у сфері праці та послуг. Якою мірою завдяки цьому на практиці збільшується індивідуальна свобода вибору власного способу життя і наскільки всупереч цьому (а почасти і у зв’язку з цим) зростає міра примусової його реґуляції, — це все, звичайно, не можна вивести з розвитку правових норм як таких. Бо досить велика, з формального погляду, різноманітність припустимих правил укладання угод, а також формальних повноважень тлумачити зміст цих угод на власний розсуд, не рахуючись із офіційною схемою розуміння їхнього змісту, жодною мірою не ґарантує того, що вищезгадані можливості фактично доступні будь-кому. Перешкодою цьому виступає насамперед юридично закріплена диференціація реальних прав власності. Формальне право робітника укладати будь-яку угоду з будь-яким підприємцем на практиці не дає першому ані найменшої можливості визначати /84/ умови праці і якимось чином впливати на них. Водночас така ситуація надає можливість тому, хто має більший вплив на ринку, — звичайно ж, у даному випадку підприємцеві, — визначати ці умови за своєю міркою і пропонувати шукачеві роботи, погоджуватись чи не погоджуватись із ними, а зрештою — при загалом значно більшій економічній вазі його пропозицій для шукача роботи — нав’язати останньому ці умови. Отже, результатом такої свободи укладання угод буде насамперед можливість, розумно користуючись в умовах ринку своїм правом власності, застосувати його — незважаючи на існуючі юридичні обмеження — як засіб досягнення влади над іншими. У такому правовому порядку зацікавлені перш за все ті, хто панує на ринку. Це їхнім інтересам відповідає створення «юридичних повноважень» як основи для укладання таких угод, котрі, будучи з формального погляду вигідними для обох сторін, реально вигідні лише тим, хто має власність, і, отже, служать зміцненню їхньої автономії та їхніх владних позицій.
На таку обставину слід звернути особливу увагу, щоб не припуститися досить поширеної помилки, вважаючи, ніби той різновид «децентралізації правотворення» (вислів Андреаса Фойґта), який мають на увазі, коли йдеться про юридично обмежену автономію зацікавлених осіб при укладанні угод, є чимось рівнозначним зменшенню наявної у рамках правової спільноти міри примусу у порівнянні з іншими, зокрема «соціалістичним» способом упорядкованими спільнотами. Відносне пом’якшення насильства, пов’язаного з нормами, які наказують або забороняють, завдяки зростанню значення «свободи укладати угоди» і, зокрема, ролі повноважень, які дозволяють вирішувати шляхом «вільної» домовленості, — усе це з формального погляду є, звичайно, зменшенням примусу. Але передусім на користь тих, хто здатний належно скористатися здобутими таким чином повноваженнями завдяки своїм економічним можливостям. Питання про те, наскільки реально зросте при цьому загальний обсяг «свободи» /85/ всередині даної правової спільноти, загалом залежить від характеру конкретного способу господарювання, зокрема форми власності, — в усякому разі, це не випливає із змісту права. В об’єднаннях «соціалістичного» типу, наприклад, ті визначення повноважень, про які йшлося вище, мабуть, відігравали б дуже незначну роль; тут самі інстанції, що можуть застосовувати насильство, сам характер та об’єкти потенційного застосування насильства мусять бути іншими, аніж при господарському устрої, який ґрунтується на приватній власності. В останньому випадку примус здебільшого використовується власниками засобів виробництва і засобів отримання прибутку, в силу ґарантованого їм права володіння, у формі застосування влади у боротьбі за ринок. Такого роду примус тим більшою мірою пов’язаний з формулою coactus voluit *, чим більше при цьому спираються на авторитарні засоби впливу. Конкуренти на ринку робочої сили змушені «добровільно» приймати умови тих, хто завдяки правовим ґарантіям їхньої власності є економічно сильнішим. В об’єднаннях соціалістичного типу значно більшу вагу мали б прямі розпорядження, накази та заборони однієї, як прийнято вважати, єдиної інстанції, що реґулює господарську діяльність. Ці розпорядження у випадку протидії їм мали б реалізуватися через різного роду насильство, але тільки не шляхом ринкової конкуренції. Однак де саме врешті-решт слід віддати перевагу примусові, а де фактичній особистій свободі — цього не можна вирішити шляхом простого аналізу значимого (чи можливого) в одному та в іншому випадку формального права. Соціалістичному розумінню сьогодні доступні лише якісні відмінності різних типів примусу та його розподілу між тими, хто причетний до правової спільноти.
* Роблю, будучи змушеним до цього (латин.) — Прим. перекл.
Соціалістичний (демократичний) устрій (ідеться про поширену сьогодні ідеологію) заперечує примус /86/ не лише у тій його формі, що застосовується на ґрунті приватної власності за умов ринкової конкуренції, а й взагалі будь-яке насильство, до якого вдаються з суто особистих амбіцій. Ця ідеологія визнає лише значимість загальних абстрактних законів (термін у даному випадку може бути іншим). Зі свого боку, ринкова спільнота так само формально не визнає прямого примусу, який випливає з авторитету особистості. Одначе вона породжує свого роду позаособистісний примус (абсолютно однаковою мірою як для робітників, так і для підприємців, як для виробників, так і для споживачів), суть якого полягає в необхідності пристосуватися до чисто економічних «законів» ринкової боротьби під загрозою втрати (принаймні часткової) економічного впливу, а в деяких випадках — і економічної спроможності взагалі. Капіталістично організована ринкова спільнота перетворює фактично наявні відносини особистого та авторитарного підпорядкування у межах капіталістичного «підприємства» на об’єкти обміну на ринку робочої сили. При цьому вивільнення авторитарних відносин від їх нормального емоційного змісту не заважає примусові зберігати свій авторитарний характер, який подекуди стає ще відчутнішим. Що більших масштабів набуває те утворення, існування якого ґрунтується саме на «дисципліні» особливого ґатунку, — капіталістичне виробниче підприємство, — то невідворотнішим у його межах (за певних умов) стає застосування авторитарного примусу і то меншим стає коло тих, у чиїх руках зосереджується влада, а отже, й можливість застосовувати цей примус проти інших та ґарантувати свою владу певним правопорядком. Тому правопорядок, який формально ґарантує і надає так багато «вільних прав» та «повноважень» і водночас містить так мало заборон та наказів, може своєю фактичною дією кількісно і якісно стимулювати не лише значне зростання примусу взагалі, а й посилення авторитарного характеру владних органів, які цей примус здійснюють.
