[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 87-103.]

Попередня     Головна     Наступна

Макс ВЕБЕР

ПОЛІТИЧНІ СПІЛЬНОТИ І ГОСПОДАРСТВО

Престиж влади і великі сили

Всякі політичні утворення — це утворення, пов’язані з насильством. Проте спосіб і міра застосування чи загрози застосування насильства «назовні», проти такого ж роду утворень, мають для структури політичних спільнот і для їхньої долі особливе значення. Далеко не всі політичні утворення можна вважати однаковою мірою «експансивними» у розумінні прагнення застосувати силу назовні, тобто готовності вдаватися до насильства для здобуття політичної влади над іншими територіями та спільнотами внаслідок їх прямої анексії чи перетворення на залежні. Таким чином, політичні утворення різняться між собою мірою спрямованості своєї сили назовні. Швейцарії, як політичному утворенню, «нейтралізованому» завдяки колективним ґарантіям великих держав, це властиво меншою мірою, оскільки їй — з різних причин — просто не загрожує анексія, насамперед тому, що її оберігає від цього протистояння інтересів приблизно рівних за своєю силою сусідніх спільнот. Те саме стосується й Норвегії, у якої немає якоїсь значної загрози іззовні, а також Швеції. Натомість Голландії, яка володіє колоніями, це властиво більшою мірою. Ще більш орієнтованою назовні мусить бути політика Бельгії, чиїм колоніальним володінням загрожує сьогодні особлива небезпека, та й для самої цієї держави існує загроза у випадку війни між її могутніми сусідами. Отже, політичні утворення з погляду своєї зовнішньої поведінки можуть бути орієнтованими більш «автономістично» або, навпаки, більш «експансивно», і такого роду орієнтація може змінюватись. /88/

«Силі» політичних утворень притаманна певного роду динаміка: ця «сила» може стати підставою для специфічних «престижних» претензій тих представників згаданих утворень, які впливають на їхню зовнішню політику. Досвід вчить, що такого роду «престижні» претензії здавна були малопомітним, непередаваним загальними поняттями і разом з тим досить відчутним чинником виникнення війн: ієрархія «почестей», яку можна порівняти із «становим» поділом, поширюється і на взаємовідносини політичних утворень; панівні верстви феодалів — так само, як і сучасне офіцерство та чиновництво, — природно, виступають основними носіями такого, орієнтованого виключно на силу власного політичного об’єднання, прагнення «престижності». Бо могутність власного політичного утворення означає для них насамперед їхню власну могутність і зумовлене нею почуття престижу; експансія ж цієї могутності назовні означає, окрім того, для чиновників та офіцерів збільшення штатів і прибуткових посад, зростання шансів підвищення в чині (для офіцерів навіть у випадку програної війни), для феодалів же — це отримання нових ленів для забезпечення своїх нащадків; саме про такі шанси, а не (як інколи вважають) про «перенаселення» говорив папа Урбан II ¹, закликаючи до хрестового походу. Але, попри такі цілком природні й повсюдно поширені прямі економічні інтереси верств, що живуть за рахунок використання своєї політичної влади, згадане прагнення «престижності» властиве будь-яким владним утворенням і тому є досить поширеним з політичної точки зору явищем. Воно не тотожне «національній гордості», чи просто «гордості» якимись реальними або уявними перевагами чи самим фактом належності до своєї політичної спільноти. Гордість такого роду може бути, як це бачимо у швейцарців або норвежців, досить сильною, одначе за суттю вона є автономістичною і тому вільною від політичних престижних претензій, тоді як чистий престиж влади, «пошанування влади» на практиці означає: пошанування влади над іншими об’єднаннями, /89/ експансія влади, — навіть якщо це й не набирає форми анексії чи поневолення. Природними носіями таких «престижних» претензій виступають великі у кількісному відношенні політичні спільноти. Всяке політичне утворення, звичайно, віддає перевагу сусідству із слабшим від нього утворенням над сусідством із сильнішим. Велика політична спільнота, як потенційний претендент на престиж, є джерелом потенційної загрози для всіх сусідніх об’єднань — і водночас вона постійно відчуває приховану загрозу собі, тільки тому, що вона більша й сильніша за інших. Зрештою, всякий спалах в якомусь одному місці «престижних» претензій (закономірно пов’язаний із серйозною політичною загрозою мирові) відразу ж викликає, внаслідок неминучої «динаміки сил», конкуренцію всіх інших можливих носіїв престижу в даному регіоні: історичні події останнього десятиліття, зокрема відносини між Німеччиною та Францією, свідчать про постійну дієвість цього ірраціонального елементу будь-якої зовнішньої політики. Оскільки почуття престижу здатне посилювати — у випадку боротьби — впевненість і патетичну віру у власну могутність, то прихильники кожного сильного політичного об’єднання прагнуть планомірно виховувати такого роду почуття. Ті політичні спільноти, які нині виступають носіями владного престижу, прийнято називати «великими силами». У межах будь-якого співіснування політичних спільнот окремі з них, як «великі сили», мають звичаєм проголошувати сферою своєї політичної та економічної зацікавленості якомога більші території — сьогодні ледве чи не всю земну кулю. У давньоеллінські часи «цар», наприклад, перський цар, був найвпливовішою — навіть незважаючи на його поразку — великою силою. Саме до нього зверталася Спарта, аби під його тиском нав’язати еллінам Анталкідів мир ². Згодом, напередодні постання світової Римської імперії, таку роль узурпувала собі римська громадянська спільнота. Звичайно, сильні політичні утворення, відповідно до загальних законів «динаміки сил», дуже часто за своєю суттю є /90/ об’єднаннями експансивно орієнтованими, тобто такими, що прагнуть шляхом прямого насильства або погрози його застосування розширити сферу впливу власної політичної спільноти. Проте вони не є такими завжди й неодмінно. їхня позиція у цьому відношенні часто змінюється, і тут значну роль відіграють економічні моменти. Британська політика, наприклад, часом цілком свідомо будувалася на утриманні від подальшої політичної експансії та насильницького захоплення нових колоній. Замість цього обмежувались наданням — цілком у «малоанглійському» дусі — обмеженої політичної автономії при безумовному економічному підпорядкуванні метрополії. Найвпливовіші представники панівної римської знаті після Пунійських воєн охоче діяли за схожою по суті «малоримською» програмою, обмежуючи сферу свого політичного панування Італією та сусідніми островами. Спартанська аристократія свідомо обмежувала, наскільки могла, свою політичну експансію рівнем автономій і, здолавши всі інші політичні утворення, які загрожували її владі та престижу, допускала міське самоуправління. У цих та інших схожих випадках мали місце більш або менш ясно усвідомлювані побоювання представників панівної верхівки — римського вищого чиновництва, англійської та подібної до неї ліберально орієнтованої знаті, панівних верств Спарти — стосовно того, що хронічно завойовницький «імперіалізм» дуже часто криє в собі тенденцію появи «імператора», харизматичного військового вождя, який обмежує владні позиції згаданої верхівки на свою користь. Однак як римська, так і англійська політика невдовзі — під тиском інтересів капіталістичної експансії — звільняється від такого роду самообмежень і стає політикою відверто експансіоністською.

Господарчі засади імперіалізму

Дехто схильний вважати, що саме виникнення великих політичних утворень та їхня експансія зумовлені насамперед економічними чинниками. Такий висновок є лише узагальненим припущенням, /91/ яке іноді справді збувається, — припущенням про те, що вже існуючий у межах певної території інтенсивний господарський обмін є нормальною передумовою і водночас приводом для політичного її об’єднання. Приклад утворення митних союзів напрошується тут сам собою — поряд з багатьма іншими подібними прикладами. При ближчому ознайомленні часто виявляється, що такі збіги не мають обов’язкового характеру, і каузальні зв’язки тут далеко не однозначні. Що стосується, зокрема, Німеччини, то вона стала єдиним господарським утворенням (тобто місцевістю, мешканці якої прагнуть збувати вироблені ними товари насамперед на власному ринку) лише тоді, коли її кордони замкнулися митницями, які, в свою чергу, з’явилися з політичних міркувань. Суто економічно детермінованою зоною (тобто вона збереглася й після скасування будь-яких митних обмежень) збуту надлишків бідного на клейковину зерна зі східних областей Німеччини був не німецький Захід, а англійський ринок. Суто економічно детермінований ринок збуту продуктів гірничодобувної, металургійної промисловості і важкого машинобудування Західної Німеччини розташований зовсім не на сході Німеччини, а східнонімецька промисловість також шукає перших споживачів своїх промислових виробів не на німецькому Заході. Внутрішні шляхи сполучення (залізниці) Німеччини не були, а почасти не є й зараз, економічно необхідними транспортними артеріями для обміну виробами важкої промисловості між німецьким сходом і заходом. Навпаки, Східна Німеччина — це місце розташування підприємств важкої індустрії, економічно зумовленим ринком збуту яких і в певному розумінні «тилом» був увесь захід Росії. Тепер * цей ринок заблокований російськими митними обмеженнями і тому зміщується за їх межі у бік Польщі.

* Напередодні 1914 р. — Прим. перекл.

Внаслідок такого розвитку введення російської частини Польщі до складу Російської імперії — неможливе з суто політичного погляду — /92/ переходить у сферу цілком можливого. Тут суто економічно детерміновані ринкові відносини виступають чинниками політичної інтеграції. Але Німеччина, навпаки, є політично єдиною всупереч суто економічним чинникам. У тому факті, що межі певної політичної спільноти вступають у суперечність з її географічним місцерозташуванням, містячи в собі райони, економічно ніяк не поєднані між собою, немає нічого дивного. У таких ситуаціях політична спільнота, якщо вона вже склалася, може бути, всупереч протистоянню економічних інтересів (правда, не завжди, але за наявності сприятливих умов, наприклад, мовної спільності), чимось незрівнянно сильнішим. Тому сам факт існування економічних суперечностей, наявний у Німеччині, ще не дає підстав вести мову про політичне розмежування.

Так само хибною була б думка, що великі держави можуть постати тільки там, де має місце експорт товарів, хоча сьогодні, коли імперіалізм (як континентальний — російський і американський, так і морський — англійський та схожі на нього) всюди — а особливо в політично мало активних зонах свого впливу — розвивається відповідно до вже наявних капіталістичних інтересів, це виглядає саме так. Звичайно, експорт відіграє дуже важливу роль (принаймні саме це мало місце в добу утворення великих, розташованих, зокрема, за морем територіях держав минулої доби; згадаймо Афінську, Карфагенську чи Римську морські держави). Однак уже в цих античних державних утвореннях часто такого ж самого, а іноді й далеко більшого значення, ніж торговельний прибуток, набували інші економічні інтереси, зокрема прагнення отримувати земельну ренту, податки з оренди, хабарі та інші прибутки такого роду. З точки зору власне торговельного прибутку, експансія сама по собі не буде вирішальним чинником, поступаючись домінуючому в сучасну капіталістичну добу прагненню до «збуту» на чужих територіях — замість прагнення володіти територіями, з яких можна імпортувати до своєї країни певні блага (насамперед сировину). У великих /93/ державах минулого, розташованих на континенті, товарообмін не завжди відігравав вирішальну роль. Найбільше він був розвинений у давньосхідних державах, розташованих у долинах великих рік (насамперед у Стародавньому Єгипті), які щодо цього нагадують держави Середземномор’я. Проте «держава» монголів, в управлінні якою постійні переїзди правлячої військової верхівки замінювали відсутність надійних засобів сполучення, ґрунтувалася, звичайно, не на інтенсивному товарообміні. Так само й Китайська, Перська та Римська імперії (остання після того, як перетворилася з приморської країни на континентальну) виникали й розвивалися не на ґрунті вже існуючого інтенсивного товарообміну чи високорозвинених засобів зв’язку. Римська експансія вглиб континенту була значною мірою (хоча й не виключно) зумовлена капіталістичними інтересами. Проте це були насамперед інтереси відкупників, шукачів посад та спекулянтів земельними ділянками, а не тих, хто був зацікавлений у розвитку інтенсивного товарообміну. Щодо перських завоювань, то вони взагалі не служили ніяким «капіталістичним» інтересам, останні не були їхніми стимулами чи «натхненниками»; те ж саме можна сказати й про дії тих, хто засновував Китайську імперію чи державу Каролінґів. Звичайно, не можна вважати, ніби тут товарообмін взагалі не мав ніякого господарського значення; одначе всі різновиди континентальної експансії минулих часів, аж до хрестових походів включно, ґрунтувалися на дещо інших мотивах: збільшення королівських прибутків, зростання числа бенефіціїв, ленів, службових посад та соціальних привілеїв для ленників, лицарів, офіцерів, чиновників, молодших синів осіб, що займають спадкоємні посади, тощо. Інтереси приморських торговельних міст могли відігравати при цьому досить значну роль, однак лише як вторинний чинник: перший хрестовий похід був за своєю суттю загарбницькою військовою кампанією.

Навряд чи можна вважати за правило, що розвиток товарообміну відкривав шляхи для політичної /94/ експансії. Причинно-наслідковий зв’язок тут дуже часто має зовсім протилежний характер. Ті із згаданих вище держав, уряд яких мав для цього технічні можливості, створюють, з метою поліпшення управління, відповідні засоби сполучення, насамперед всередині країни. Загалом часто це робиться не лише з такою метою, до того ж без урахування, чи знадобиться те сполучення для теперішніх чи майбутніх потреб товарообміну. В сучасних умовах політичним утворенням, яке розвиває засоби сполучення (залізниці), керуючись насамперед не економічними, а політичними міркуваннями, є Росія. Іншим прикладом може бути австрійська Південна залізниця (її акції ще й досі викликають певні політичні асоціації — «ломбарди»)³. Загалом немає, здається, жодного політичного утворення без відповідних «військових шляхів». І все ж найбільші досягнення у цій сфері є там, де розвиток засобів сполучення пов’язують з розрахунками на їхню ґарантовану і тривалу рентабельність. Те ж саме мало місце і в минулому. Немає ніяких прямих доказів того, що давньоримські військові шляхи використовувались із торговельною метою, а для перської і римської пошти, яка служила виключно політичним цілям, заняття торгівлею було взагалі неможливе. Та, попри все це, і в минулому розвиток товарообміну був цілком нормальним наслідком політичного об’єднання, яке вперше давало торгівлі надійні правові ґарантії. Одначе й тут немає правила без винятків. Адже розвиток товарного обміну потребує, окрім миру і формально-правового захисту, ще й певних економічних умов (зокрема розвитку капіталізму), а тому не виключено, що цей розвиток гальмуватиметься тією формою державного управління, яка властива даному політичному об’єднанню, як це мало місце, наприклад, у пізній Римській імперії. Та існуюча переважним чином на ґрунті натурального господарства централізована держава, яка прийшла на зміну союзові вільних полісів, прагнула дедалі в більших масштабах поповнювати кошти на утримання війська і чиновників шляхом прямих /95/ «повинностей», а це означало повне придушення капіталізму.

Отже, якщо товарообмін як такий не може бути визначальним чинником політичної експансії, то структура господарства в цілому досить сильно впливає як на рівень, так і на форму її здійснення. «Природними» об’єктами насильницького загарбання — окрім жінок, худоби і рабів — завжди була земля, ґрунти, щойно виникала в них потреба. Пряме захоплення землі і знищення населення, яке на ній раніше проживало, вважалося цілком природною річчю. Розселення германських народів лише в окремих випадках відбувалося саме таким чином: в основній масі вони не вийшли за просторові межі нинішньої німецькомовної спільноти, а подекуди розселилися «смугами». Наскільки тут впливали зумовлена перенаселенням потреба «життєвого простору», політичний тиск інших народів чи просто гарна нагода, — цього питання ми зараз не торкатимемося; в усякому разі, окремі з таких груп германців-завойовників ще протягом тривалого часу зберігали за собою права на власну землю на випадок повернення на батьківщину. Але й за іншого економічного устрою використання більш або менш насильницьким чином приєднаних чужих земель є одним із найяскравіших проявів дії права переможця. Земельна рента, як на це неодноразово (з повною на те підставою) звертав увагу Опенгаймер, дуже часто є результатом насильницького політичного підпорядкування. Звичайно в натурально-господарських і феодальних структурах це роблять таким чином, що жителів захопленої території не винищують, а навпаки, зберігають і змушують сплачувати чинш завойовникові, який є тепер володарем землі. Загалом так відбувається скрізь, де військо вже не є всенародним ополченням, створеним із власноруч екіпірованих вільних громадян, однак ще не є і оплачуваним чи бюрократично організованим масовим військом, а є військом власноруч споряджених лицарів — як це було у персів, арабів, турків, норманів і загалом у західних ленників. Та навіть і там, /96/ де селянські спільноти підкорила собі торговельна плутократія, зацікавленість в отриманні земельної ренти завжди мала дуже важливе значення, бо прибутки від торгівлі прагнули «вкласти» передусім у придбання земель та селян-боржників, — тому ще з античних часів придбання родючих, здатних давати ренту земель вважалося за нормальну мету війни. Так звана «лелантська» війна ⁴ — рубіжний знак давньогрецької історії — на позір велася між торговельними містами за панування на морі, проте із самого початку предметом сперечання між правлячими аристократичними верхівками Халкіди та Еретрії були родючі лелантські ґрунти. Афінський морський союз, який призвів до необхідності сплачувати різного роду повинності, надавав афінському демосу також і вельми важливий привілей — ліквідацію монополії на землю підкорених міст; афіняни здобували право купувати там землю й віддавати її у заставу. Практично те ж саме означав початок «commercium» * італійських міст з Римом. Так само заморські інтереси італіків, що в масі своїй потрапляли у сферу римського впливу, були почасти земельними інтересами суто капіталістичного характеру — як ми про це довідуємось із промов тодішніх ораторів. У процесі римської експансії капіталістичні земельні інтереси могли вступати в суперечність з інтересами суто селянськими. Останні відігравали певну роль у формуванні завойовницької політики Риму протягом тривалого періоду боротьби між станами, до Гракхів включно: власники великих капіталів, худоби й рабів цілком природно дивилися на щойно здобуті території як на громадські землі, що їх можна брати в оренду (ager publicus); селяни ж — оскільки йшлося не про надто віддалені райони — вимагали своєї пайки для забезпечення нащадків. Про певний компроміс інтересів обох груп досить яскраво свідчать — попри всю їхню ненадійність стосовно окремих деталей — історичні джерела.

* Зв’язки (латин.). — Прим. перекл. /97/

Історія римських заморських завоювань, коли дивитися на неї з економічної точки зору, виявляє — з незнаною доти чіткістю і вперше у досить значних масштабах — такі моменти, які потім у загальних рисах відтворювались і продовжують відтворюватися й тепер. Ці моменти — за всієї умовності їх виділення — властиві певному специфічному типові капіталістичних відносин, який ми назвали б імперіалістичним капіталізмом. Власне, їх можна вважати умовами існування такого типу капіталізму. Йдеться про суто капіталістичні інтереси державних відкупників та кредиторів, державних постачальників, капіталістів, які, користуючись державними привілеями, збагачувались на заморській торгівлі та пограбуванні колоній. їхні шанси на отримання прибутку безпосередньо залежали від прямого використання політичного насильства, насамперед насильницької експансії. Захоплення політичною спільнотою заморських «колоній» давало капіталістично зацікавленим особам величезні шанси для збагачення шляхом насильницького перетворення на рабів чи glebae adscriptio * місцевого населення з метою експлуатації його як робочої сили на плантаціях (спершу у значних масштабах це практикувалося у Карфагені, пізніше, у ще більшому обсязі, — іспанцями у Південній Америці, англійцями в американських південних штатах та голландцями в Індонезії), а надалі — шляхом насильницької монополізації торгівлі з цими колоніями та, у перспективі, інших напрямків зовнішньої торгівлі.

* Приписування до землі (латин.). — Прим. перекл.

Владарювання на щойно окупованих територіях, де власний управлінський апарат політичної спільноти не був пристосований для використання з фіскальною метою, давало римським капіталістичним орендарям нові можливості для збагачення. Одначе в римському суспільстві — на відміну від класичного феодалізму — матеріальні засоби здійснення насильницької експансії (зброя та інше військове обладнання), добувалися не шляхом самоекіпірування, а /98/ надавалися політичною спільнотою, що, зі свого боку, було доброю нагодою для щораз більшого використання кредитів і розширювало можливості збагачення капіталістів — державних кредиторів, які вже за часів другої Пунійської війни диктували свої умови римським політикам. Там же, де державні кредитори масово перетворювались у численний прошарок державних рантьє (ситуація, характерна для сучасності), — виникали можливості для створення «емісійних» банків. Це відповідало й інтересам постачальників військового спорядження. Так з’являлися економічні сили, які були зацікавлені у провокуванні військових конфліктів, байдуже, які наслідки могло це мати для їхнього власного суспільства. Вже Арістофан ⁵ вирізняє тих ремісників, які віддають перевагу війні перед миром, хоча, як можна бачити з його переліку, основним питанням тоді (принаймні коли йшлося про сухопутне військо) було самоекіпірування, отож малися на увазі ремісники, яким вільні громадяни замовляли виготовити мечі, панцирі тощо. Та вже тоді існували великі приватні торговельні склади, насамперед склади озброєння, які часто називають «фабриками». Сьогодні практично єдиним замовником військового спорядження і техніки є політична спільнота як така, і це стимулює розвиток капіталістичної економіки. Банки, що фінансують військові замовлення, а також значна частина галузей сучасної важкої промисловості (причому не лише прямі постачальники броні й гармат) quand meme * економічно зацікавлені у веденні війни; програна війна дає такі ж добрі прибутки, як і переможна, а особиста політична й економічна зацікавленість членів політичної спільноти в існуванні великих військових підприємств змушує їх миритися з тим, що останні можуть забезпечувати своїми виробами увесь світ, в тому числі й арсенали політичних противників.

* Всупереч усьому (фр.). — Прим. перекл.

Що саме може виступати економічною противагою інтересам імперіалістичного капіталізму, залежить /99/ перш за все (оскільки йдеться про капіталістичні інтереси як такі) від співвідношення рентабельності військових підприємств та підприємств «цивільної» сфери. У свою чергу, це тісно пов’язане зі співвідношенням між усуспільненою та приватною формами забезпечення матеріальних потреб, а також значною мірою впливає на спосіб, яким здійснює експансію певна політична спільнота. Капіталізм імперіалістичного зразка, зокрема грабіжницький колоніальний капіталізм, що ґрунтується на прямому насильстві й примусовій праці, в усі часи дає далеко більші можливості для збагачення, аніж та господарська система, нормою для якої є виробництво, орієнтоване на експорт власних товарів шляхом мирного товарообміну з іншими політичними спільнотами. Тому він завжди мав місце там, де існував більш-менш зисокий рівень усуспільнення господарства і де народногосподарські потреби задовольнялися під контролем політичної спільноти як такої або її окремих підрозділів (громад, муніципалітетів). Що сильнішими були спільноти, то більшого значення набував імперіалістичний капіталізм. Шанси заробітку в політичному «зарубіжжі», насамперед на щойно «відкритих» у політичному та економічному відношенні територіях (тобто тих, де поширюються сучасні специфічні організаційні форми громадських і приватних «підприємств»), сьогодні дедалі більше з’являються у формі «державних замовлень» на виробництво зброї, а також у формі фінансованого державою або здійснюваного монополіями (шляхом передачі окремим підприємцям) будівництва залізниць та інших споруд; у формі монополістичних податкових, торговельних та промислових установ, концесій або у формі державних позичок. Шанси такого збагачення зростають ще й за рахунок прибутків від звичайної приватної торгівлі, і загалом вони збільшуються разом із зростанням ролі усуспільненого господарства як засобу задоволення потреб. Водночас дається взнаки тенденція до економічної експансії, яка підтримується політичними засобами, та посилення конкуренції окремих /100/ політичних спільнот, члени яких, маючи можливості робити капіталовкладення, здобувають собі монопольне право на отримання «державних замовлень» і цим самим перекривають «вільні шляхи» для приватного імпорту товарів. Оскільки найнадійнішою ґарантією монополізації отаких, властивих усуспільненому господарству на чужих територіях, шансів прибутку на користь членів власної політичної спільноти є пряма політична окупація або підпорядкування собі чужої політичної влади у вигляді «протекторату» чи чогось подібного — така «імперіалістична» форма експансії поступово витісняє інші, пацифістські, орієнтовані на «вільну торгівлю» форми. Ці останні могли переважати лише доти, доки за умов приватногосподарської організації задоволення попиту найкращі шанси капіталістичного збагачення існували у сфері монополізованого мирним шляхом — принаймні без застосування політичної сили — обміну матеріальних благ. Повсюдне відродження імперіалістичного капіталізму, котрий здавна був нормальною формою впливу капіталістичних інтересів на політику, а разом з ним і політичного експансіонізму — це не випадкове явище, і на найближчі часи можна прогнозувати посилення такої тенденції.

Ситуація навряд чи суттєво змінилася б, якби ми, вдавшись до мисленого експерименту, уявили собі, що певні політичні спільноти стали «державно-соціалістичними», тобто максимально усуспільнили своє господарське життя. Кожне такого виду політичне об’єднання на засадах усуспільненої економіки, вступаючи у «міжнародний» економічний обмін, намагалося б якомога дешевше купувати ті необхідні товари, які воно не виробляє (наприклад, Німеччина — бавовну), у тих, хто мав на ці товари природну монополію і користався нею, і малоймовірно, що там, де найвигідніших умов товарообміну можна досягти через насильство, воно не було б застосоване. З цього випливає, що слабших компаньйонів обкладали б різного роду (хай навіть юридично не оформленою) даниною, і немає жодних підстав /101/ очікувати, що така данина, запроваджувана сильнішими державно-соціалістичними спільнотами (як це неодноразово траплялось у минулому), не буде винятково тяжкою і слабших не вичавлюватимуть, де тільки можна. «Широкі маси» певної політичної спільноти і без «державного соціалізму» з економічного погляду так само мало зацікавлені у пацифістській політиці, як і її вищі верстви.

Аттичний демос — і не лише він — мав економічний зиск із війни, яка давала йому гроші, а в разі перемоги — і данину з підкореного населення; усе це майже неприховано — у вигляді готівкових грошей — ділилося поміж громадянами полісу на народних зборах, у судах та при проведенні громадських свят. Пряма зацікавленість кожного громадянина полісу в імперіалістичній політиці була цілком очевидною. Сьогоднішні ж прибутки, що їх члени політичної спільноти отримують «за її межами», в тому числі й прибутки імперіалістичного походження, тобто фактично «данина», уже не є предметом прямої зацікавленості для широких мас населення. Бо данину з «народів, що набрали кредитів» у сьогоднішніх економічних умовах беруть у формі відрахувань за зовнішні борги або наживання капіталів заможними верствами «народу-кредитора». Відмова від подібної «данини» означала б для таких країн, як Англія, Франція, Німеччина, вельми відчутне падіння купівельної спроможності на товари власного виробництва, що, у свою чергу, на ринку праці було б не на користь робітників відповідної галузі. Коли ж, незважаючи на це, робітничий клас панівних країн виявляє досить сильні пацифістські настрої і вже не має ніякої зацікавленості в тому, щоб примусове стягнення такого роду «данини» з іноземних неплатоспроможних спільнот-боржників тривало й далі, або не виявляє інтересу до участі в експлуатації колоніальних територій і до державних замовлень, то це можна вважати природним наслідком класового становища робітників та соціальної і політичної ситуації всередині тих спільнот, які досягли капіталістичної стадії господарювання. /102/ Адже право визиску населення залежних країн має протилежний клас — той, кому належить політична влада у даній спільноті, а тому будь-який успіх насильницької зовнішньої імперіалістичної політики сприяє насамперед підвищенню престижу і зміцненню «внутрішнього» становища та впливу тих класів, станів і партій, під керівництвом яких цього успіху досягнуто. До таких зумовлених швидше соціальними й політичними констеляціями джерел пацифістських симпатій широких «мас», насамперед пролетаріату, додається й суто економічний чинник. Звичайно, будь-які капіталовкладення у виробництво зброї і військового спорядження дають можливість появи нових робочих місць і заробітку; державні замовлення здатні в окремих випадках прямо сприяти поліпшенню кон’юнктури і побічно, стимулюючи посилення прагнення до прибутку та зростання попиту, сприяти зміцненню впевненості у високих економічних шансах згаданих галузей промисловості, а отже, зростанню «тенденцій до підвищення». Але водночас із цим звужуються можливості використання капіталів та задоволення попиту в інших галузях; кошти тепер починають здобуватися насамперед у формі суто примусового оподаткування, тягар якого правлячі класи (незважаючи на існуючі з «меркантильних» міркувань обмеження способів поповнення коштів) намагаються, користуючись своїм соціальним становищем і політичною владою, перекласти на плечі народних мас. Громадяни країн, менш обтяжених військовими затратами (Америка), а також невеликих країн (Швейцарія) нерідко схильні до відносно більшої економічної експансії, аніж громадяни великих і політично впливових країн. Окрім того, схильність невеликих країн до отримання саме економічного зиску із сусідів зумовлюється ще й відсутністю в останніх побоювань того, що за економічною експансією почнеться політичне втручання. І якщо все ж пацифістські інтереси дрібнобуржуазних і пролетарських верств досить часто, як свідчить досвід, не набувають хоч якоїсь значної ваги, то це зумовлюється низкою /103/ причин. Зокрема (коли не брати до уваги особливі випадки, як, наприклад, сподівання громадян перенаселених регіонів на можливість заробітку в еміграції) це зумовлено почасти схильністю всякої неорганізованої маси підпадати під владу емоцій, почасти її необґрунтованими сподіваннями на те, нібито війна дасть незнані досі шанси заробітку, а почасти й тим, що масам, на відміну од верхівки, нічого втрачати. «Монархи» побоюються, що програна війна може означати для них втрату трону; владні структури і всі прихильники «республіканського устрою», навпаки, схильні більше боятися власних генералів-переможців; переважна більшість заможного бюрґерства побоюється економічних збитків унаслідок припинення діяльності, що дає прибуток; вища панівна верхівка — насильницької зміни влади на користь незаможних за умов загальної дезорганізації, викликаної військовою поразкою. Широкі ж «маси» як такі (принаймні як вони самі собі це уявляють) не мають загалом жодних конкретних побоювань, хіба що за власне життя, — побоювання, вплив якого на їхню свідомість є досить нестійким і яке загалом можна легко побороти дією відповідних емоційних засобів.

Попередня     Головна     Наступна