[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 157-172.]

Попередня     Головна     Наступна

Макс ВЕБЕР

ТРИ ЧИСТІ ТИПИ ЛЕҐІТИМНОГО ПАНУВАННЯ

Панування, тобто шанси слухняності щодо певних розпоряджень, може ґрунтуватися на різних мотивах покірності. Воно може зумовлюватись простою зацікавленістю в тому, щоб слухатись, пов’язаною з раціонально-доцільним підрахунком відповідних прибутків і збитків для тих, хто слухається наказів. З іншого боку, панування може ґрунтуватися на звичайній «традиції», підсвідомому звиканні до певних дій; воно може бути також чисто афективним, залежним виключно від особистих схильностей тих, хто проявляє послух. Проте, коли б панування ґрунтувалося лише на таких засадах, воно не було б досить стійким. Тому ті, хто панує, та їхні підлеглі прагнуть внутрішньо впорядкувати відносини панування за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам «леґітимності». Втрата віри у такого роду леґітимність може мати далекосяжні наслідки.

Серед згаданих вище «леґітимних засад» панування загалом можна виділити лише три чисті типи, кожен з яких пов’язаний із принципово відмінною соціологічною структурою штабу управління і засобів, якими воно здійснюється.

І. Леґальне панування

Леґальне панування існує завдяки встановленим правилам. Найчистішим його типом є панування бюрократичне. Основні засади тут такі: 1) будь-які закони приймаються і можуть при бажанні змінюватися із дотриманням певних формальних процедур; 2) члени об’єднання, яке здійснює владу, можуть обиратися або ж призначатися, саме це об’єднання та всі його частини є підприємствами; 3) окремі /158/ гетерономні й гетерокефальні підприємства такого роду (або їхні частини) називають органами влади, або владними установами; 4) управлінський штаб складається з чиновників, що призначаються керівництвом, а підлеглі вважаються членами владного об’єднання («громадянами», «товаришами»).

У такому випадку проявляють послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. Особа, яка видає розпорядження, сама підлягає при цьому певним правилам: «законові», «регламентові», якійсь абстрактній формальній нормі. Той, хто віддає розпорядження, за своїм типом є «керівником», чиє право на панування леґітимується встановленими правилами у межах його ділової компетенції; такі межі визначаються спеціалізацією чиновництва на виконанні певних функцій, виходячи з міркувань ділової доцільності та відомчих інтересів. Типом чиновника тут є освічений фахівець, службові обов’язки якого визначені контрактом, із чітко фіксованою і залежною від посадового ранґу, а не від обсягу реальної праці заробітною платою та пенсійним забезпеченням, відповідно до встановлених правил чинонадання. Такий чиновник здійснює управлінські функції як професійну роботу, в силу ділового службового обов’язку; його ідеал полягає в тому, щоб служити sine ira et studio *, не зважаючи ні на які особисті мотиви й почуття, без сваволі і несподіванок, але насамперед — «не зважаючи на особи», суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, — керуючись міркуваннями ділової доцільності. Обов’язки підпорядкування розділяються відповідно до службової ієрархії, з підпорядкуванням нижчих вищим і встановленими процедурами оскарження рішень. Основою технічного фукціонування управління тут є виробнича дисципліна.

* Без гніву і пристрасті (латин.). — Прим. перекл. /159/

1. До типу «леґального» панування належать, звичайно, не лише сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, але й управлінські відносини на приватному капіталістичному підприємстві, в будь-якого роду цільових об’єднаннях і спілках — скрізь, де є численний ієрархізований штаб управління. Сучасні політичні об’єднання належать до найяскравіших представників цього типу. Щоправда, відносини панування на приватних капіталістичних підприємствах є почасти гетерономними, оскільки порядок тут частково запроваджується державою, а з точки зору установ, що здійснюють примус, ці підприємства цілком гетерокефальні: у нормальних умовах функції примусу виконуються тут державними судовими та поліційними інстанціями. Однак як певна адміністративна система, що дедалі дужче бюрократизується, ці підприємства повністю автокефальні. Та обставина, що вступ до об’єднання, у межах якого здійснюється влада, є формально добровільним (так само як формально добровільним є й вихід звідси) і це в нормальний спосіб підпорядковує підлеглих прийнятим на виробництві нормам, відповідно до умов на ринку праці, нічого не змінює у самому характері такого панування, соціологічна спорідненість якого із сучасним державним пануванням дозволяє ще чіткіше виявити економічні засади панування. «Договірні» засади виробничих стосунків на капіталістичному підприємстві дають підстави вважати останнє за один з найяскравіших типів леґальних відносин панування.

2. Бюрократія з технічного погляду є найчистішим типом леґального панування. Проте жодне панування не є тільки бюрократичним, тобто таким, що здійснюється лише прийнятими на службу за контрактом і призначеними чиновниками. Це, звичайно, ніяк не можливо. Вищий провід політичних об’єднань уособлюють або «монархи» (спадкоємні харизматичні володарі, див. далі), або обрані народом «президенти» (плебісцитарно-харизматичні лідери, див. далі), або ж певна парламентська більшість, члени якої, і насамперед більш харизматичні або /160/ шанованіші (див. далі) лідери правлячих партій, є фактичними володарями. Так само й штаб управління майже ніколи не буває суто бюрократичним, а прагне брати участь в управлінні у найрізноманітніших формах почасти як вища знать, почасти як представники певних інтересів (найчастіше, коли йдеться про так зване «самоуправління»). Вирішальним, однак, є те, що всяка систематична робота щораз більше й частіше мусить спиратися на бюрократичні сили. Вся історія розвитку сучасної держави невіддільна од історії сучасного чиновництва і бюрократичних установ (див. далі), так само як і вся історія сучасного високорозвиненого капіталізму невіддільна од зростаючої бюрократизації господарських підприємств. Частка бюрократичних форм панування повсюдно зростає.

3. Бюрократія — це не єдино можливий тип леґального панування. Чиновництво, лави якого оновлюються шляхом ротації, жеребкування чи виборів, парламентське й комітетне управління, всі різновиди колеґіальних органів влади та управління можна віднести до цього типу в тому випадку, коли їхня компетенція ґрунтується на встановлених правилах, а користування владними правами відповідає типові леґальної влади. У добу виникнення сучасних держав колеґіальні органи зробили дуже вагомий внесок у розвиток леґальних форм панування, зокрема, саме їм завдячує своїм походженням поняття «органи влади». З іншого боку, чиновництво, яке обирається, також відіграло значну роль у постанні сучасного адміністративного управління (а сьогодні також і демократії).

II. Традиційне панування

Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим типом є патріархальне панування. Об’єднанням, у межах котрого здійснюється панування, тут є спільнота, той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу «пана», штаб управління складатимуть «слуги», а підлеглі будуть /161/ «підданими». Тут підкоряються певній особі в силу її особистих достоїнств, освячених її походженням: із пієтету. Зміст наказів зумовлений традицією, грубе порушення якої з боку володарів завдало б шкоди леґітимності їхнього власного панування, яка ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Створення якихось нових законів поруч із освяченими традицією нормами тут неможливе в принципі. Фактично це відбувається шляхом «визнання» певного положення як такого, що «здавна має силу». Поза традиційними нормами, навпаки, воля володаря обмежується лише тими рамками, які в кожному окремому випадку випливають із почуття справедливості, тобто є досить умовними; його панування внаслідок цього поділяється на дві сфери: одну суворо традиціоналістську, а другу — пов’язану з його доброю волею чи сваволею, де він править, керуючись своїми симпатіями чи антипатіями. Доки управління і вреґулювання спорів ґрунтуються на певних принципах (нехай це будуть принципи матеріальної етичної справедливості, законності чи утилітаристської доцільності), вони не мають такого формального характеру, як у випадку леґального панування. Таким же чином діє тут і штаб управління. До нього входять особисто залежні (домочадці й челядь), або ж родичі чи близькі друзі (фаворити), або ж ті, хто пов’язаний стосунками особистої вірності (васали, залежні князі). Тут відсутнє поняття «компетенції» як реального розмежування сфер діяльності. Обсяг «леґітимної» влади кожного окремого виконавця визначається побажаннями володаря, якому всі ці виконавці повністю віддані також і з погляду використання їх на найважливіших, високого ранґу посадах. Фактично тут визначається насамперед те, що слуги можуть дозволити собі порівняно із послухом їхніх підлеглих. Отож не реальний службовий обов’язок і службова дисципліна, а особиста відданість панує у взаєминах представників штабу управління. Внаслідок цього можна спостерігати дві досить відмінні форми традиційного панування. /162/

1. Суто патріархальна структура управління: слуги перебувають у повній особистій залежності від володаря; їх рекрутують або суто патримоніальним шляхом як рабів, кріпаків, євнухів, або ж позапатримоніальним шляхом з числа [не] повністю безправних верств: фаворити, плебеї. їхнє управління має характер повністю гетерономний і гетерокефальний; вони не мають ніяких власних прав на свою посаду, але тут не існує й ніякого фахового відбору і ніяких станових привілеїв службовців: матеріальні засоби управління перебувають у повній власності господаря, від імені якого правлять. За умов повної залежності штабу управління від володаря, немає жодних ґарантій уникнення від його сваволі, можливі прояви якої тут найбільші. Найчистішим типом цього панування є панування султанське. Такий характер мають усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря.

2. Станова структура: слуги є не особистими слугами володарів, а незалежними і, в силу свого становища, також соціально значимими особами; разом зі своєю посадою вони — через привілеї або концесії з володарем — отримують (фактично або через фіктивну леґітимність) чи здобувають шляхом законної угоди (купівля, застава, оренда) певного роду невідчужуване власне право на апропрійовану ними посаду, внаслідок чого їхня влада (хоч і в обмеженому обсязі) стає автокефальною та автономною, і матеріальні засоби управління перебувають тепер у їхньому розпорядженні, а не володаря. Це і є станове панування. Конкуренція між власниками посад за сферу впливу їхньої посади (і, відповідно, частку прибутків) зумовлює взаємне розмежування змістовних сфер їхнього управління, замінюючи «компетенцію». Ієрархічна структура дуже часто порушується різного роду привілеями (de non evocando, non apellando) ¹. Тут цілком відсутня категорія «дисципліни». Стосунки реґулюються традицією, привілеями, феодальною або патримоніальною вірністю, становою честю та «доброю волею». Таким чином, влада тут поділена між вищим володарем /163/ та апропрійованим і привілейованим управлінським штабом, і такий становий розподіл влади істотно впливає на форму правління.

Патріархальне панування (батька родини, голови клану, «батька нації») — це лише найчистіший з типів традиційного панування. До цієї категорії належить будь-який різновид «влади», яка з успіхом отримує леґітимний авторитет в силу усталеної звички, хоч така належність може й не мати чіткого вираження. Пієтет у ставленні дітей до батька родини, вироблений вихованням і традицією, складає найтиповішу протилежність, з одного боку, відносинам найнятих за контрактом робітників на підприємстві, а з іншого — заснованій на емоціях вірі членів релігійної громади у свого пророка. Та й фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційних відносин панування. Типовими «службовцями» при патримоніальному чи феодальному державному устроєві є домашня челядь (стольник, скарбник, маршалок, чашник, сенешаль, управитель маєтку).

Співіснування поруч чітко обмеженої традицією та вільної сфер діяльності властиве усім формам традиційного панування. Право на вільну діяльність у такому випадку можна купити або особисто заслужити у володаря чи в його управлінського штабу (зокрема, наприклад, право збирання податків). Цілковита відсутність формального права і заміна його матеріальними принципами управління і судочинства є рисою, властивою всім традиційним формам панування. Це мало далекосяжні наслідки насамперед в економічних відносинах. Патріарх, так само як і патримоніальний володар, керує і приймає рішення відповідно до принципів «юстиції кадіїв»²: з одного боку, суворо дотримуючись традиції, з іншого — використовуючи наявну можливість підходити до кожного окремого випадку юридично неформально, з погляду ірраціонального почуття справедливості і, отже, «зважаючи на особи». Усі кодифікації та закони, видані патріархальним володарем, пройняті духом так званого «благополуччя держави»; головну роль тут відіграє поєднання /164/ соціально-етичних та соціально-утилітаристських принципів, яке стає на перешкоді появі строгого з формального погляду права.

Розмежування між патріархальними і становими структурами традиційного панування має вирішальне значення для всієї соціології держави добюрократичної доби. (У повному обсязі ця протилежність стає зрозумілою, звичайно, лише при розгляді її у господарському аспекті, про що йтиметься далі: відокремлення штабу управління від матеріальних засобів управління чи, навпаки, апропріація штабом цих засобів). З історичного погляду питання про те, яким чином і які саме стани є носіями ідеальних культурних цінностей, пов’язане насамперед із згаданою вище обставиною. Передача управління патримоніально залежним особам (рабам, кріпакам), як це мало місце на Близькому Сході та в Єгипті аж до епохи мамелюків ³ включно, — це лише крайня і, можливо (далеко не завжди), послідовна форма не станового, а суто патріархального панування. Передача управління вільним плебеям до певної міри нагадує ситуацію, коли править раціональне чиновництво. Управління, здійснюване літературно освіченими інтелектуалами, може мати дуже різні форми (типова протилежність: брахмани ⁴, з одного боку, і мандарини ⁵ — з іншого, та цілком відмінна від обох згаданих типів категорія: буддійський і християнський кліри), однак у цілому воно близьке до станового типу. Найяскравішим втіленням останнього є дворянське управління та його найчистіша форма — феодалізм, де матеріально раціональне усвідомлення службового обов’язку поступається місцем стосункам особистої вірності та почуттю станової честі наділених посадою лицарів.

Усі різновиди станового панування, заснованого на більш або менш чітко вираженій апропріації засобів управління, порівняно з патріархалізмом будуть ближчими до типу леґального панування, оскільки воно, в силу тих ґарантій, з якими пов’язана належність до привілейованого стану, ґрунтується на певних «законних підставах» (зумовлених становим /165/ «розподілом влади»), які відсутні у патріархальних спільнотах, де володар надає управлінські права виключно за власним бажанням. З іншого боку, жорстка дисципліна і відсутність власних прав управлінського штабу з технічного погляду зближують патріархалізм із виконавською дисципліною за умов леґального панування, віддаляючи його натомість від розділеного внаслідок апропріації та стереотипізованого управління у станово розмежованих об’єднаннях. Саме тому використання плебейського походження юристів на службі можновладців у Європі можна вважати свого роду прототипом сучасної держави.

III. Харизматичне панування

Харизматичне панування — це панування в силу відданості особі володаря та його ласці (харизмі), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Емоційне захоплення вічно новим, небуденним, не знаним раніше є тут джерелом особистої відданості. Найчистішим типом такого панування є панування пророка, військового героя, великого демагога. Об’єднанням, у якому реалізується таке панування, буде об’єднання типу громади або почту. Типом того, хто віддає накази, буде вождь. Типом підлеглого буде «послідовник». Тут бажають підкорятися виключно вождеві через його особисті небуденні якості, а не з огляду на його посаду чи освячений традицією сан. Тому й підкоряються лише доти, доки вождеві приписують згадані якості: його харизма зберігається, поки вона підтверджується. Коли ж боги «полишають» вождя, коли його героїчні сили вичерпуються і віра мас в його керівні якості втрачається, то закінчується і його панування. Управлінський штат тут формується відповідно до харизми і особистої відданості, — тобто не відповідно до фахового рівня (як у чиновників), і не згідно із належністю до певного стану (як становий штаб управління), і не у зв’язку з домашньою чи якоюсь іншою особистою залежністю (як патріархальний штат /166/ управління). За харизматичного панування відсутнє раціональне поняття «компетенції», так само як і станові «привілеї». Вирішальним чинником для визначення міри леґітимації довірених осіб з числа почту або послідовників є лише місія вождя та його кваліфікація. В управління — наскільки цей термін буде тут доречним — відсутня будь-яка орієнтація на правила, чи то встановлені, чи традиційні. Актуальне об’явлення та актуальне творення, вчинок і приклад, принагідне рішення — такими ірраціональними у порівнянні із встановленим порядком ознаками характеризується це управління. Воно не опирається на традицію: «Ви чули, що сказано... а Я вам кажу...» * — цим керується пророк; військові герої замінюють леґітимні порядки новотвореннями, спираючись на силу меча, демагоги відкидають ці порядки в силу проголошуваних та обстоюваних ними революційних «природних прав». Прямою формою харизматичної правотворчості і розв’язання суперечок є проголошення свого рішення володарем чи «мудрецем» і визнання його громадою войовників або віруючих. Таке рішення матиме обов’язковий характер доти, доки йому не буде протиставлене конкуруюче рішення якоїсь іншої особи з претензією на харизматичну значимість. У цьому випадку йдеться, зрештою, про довіру громади до рішучої боротьби вождя, де з одного боку має місце закон, а з іншого — беззаконня, яке потребує спокути.

* Євангеліє від Матвія, 5, 27 — 43. — Прим. перекл.

1. Тип харизматичного панування на прикладі давньохристиянських громад вперше був блискуче описаний Р. Зомом ⁶ у його праці про церковне право — щоправда, без усвідомлення того, що йдеться саме про тип. Відтоді цей вираз часто вживається без усвідомлення всієї його важливості. У давньому минулому, окрім невеличких утворень, що ґрунтувалися на «встановлених правилах» панування, основними різновидами відносин панування були традиція і харизма. Поруч із «найстаршим господарем» (сахемом) індіанців, типово традиційною /167/ постаттю, бачимо харизматичного військового вождя (типу німецького «герцога») з його почтом. Мисливські та військові походи, що вимагають вождів із небуденними особистими якостями, є мирським середовищем харизматичного панування, а магія — його духовним середовищем. З тих часів харизматичне панування в особі пророків і полководців усіх часів постійно присутнє в історії людства. Харизматичний політик («демагог») — це продукт західного міста-держави. У місті-державі Єрусалимі він виступає в релігійному вбранні, як пророк; становище Афін з часів реформ Перікла та Ефіальта ⁷ було повністю пов’язане з наявністю «демагогів», без яких державна машина не могла б існувати жодної миті.

2. Харизматичний авторитет ґрунтується на «вірі» у пророка, на тому «визнанні», яке особисто здобуває харизматичний військовий герой, герой вулиці чи демагог, — і падає разом із втратою цього визнання. Та все ж свій авторитет вони здобувають не лише із визнання їх підлеглими. Радше навпаки: віра у визнання вважається тут обов’язком, виконання якого той, хто є харизматично леґітимованим, вимагає від підлеглих, а за порушення цього карає. Харизматичний авторитет є однією з найреволюційніших сил історії, проте у чистій своїй формі він має наскрізь авторитарний, панівний характер.

3. Зрозуміло, що вираз «харизма» ми вживаємо тут у цілком вільному від оцінок значенні. Маніакальне шаленство нордичного «берсекера»⁸, чудеса та об’явлення якого-небудь провінційного пророка, демагогічний дар Клеона ⁹ для соціології є харизмою такою самою мірою, що й особисті якості Христа, Перікла, Наполеона. Бо вирішальним для нас тут є те, що діяли вони, тобто здобували визнання, відповідно до своєї харизми. Головною підставою для цього є «збереження» харизми: за допомогою чудес, успіхів, благополуччя почту та підлеглих харизматичний лідер мусить зберігати ознаки «ласки Божої» до нього. Він значимий лише доти, доки може це робити. Якщо він не має успіхів, то хитається його панування. Харизматичне поняття «ласки Божої» /168/ набирає там, де воно має місце, вирішальної ваги. Китайському монархові загрожувала втрата його високого становища, коли внаслідок посухи, повені, поганого врожаю або інших нещасть виникали сумніви щодо того, чи перебуває він у милості небесній. Загроза привселюдного самозвинувачення і каяття, а при постійних лихах — усунення від трону, а то й принесення в жертву постійно нависала над ним. Підкріплювати віру шляхом творення чудес вимагають від кожного пророка (згадаймо Лютера та пророків Цвікау) ¹⁰.

У пізніші часи існування більшості леґальних за своїми засадами відносин панування ґрунтується — коли враховувати вплив на їх стабільність віри у їхню леґітимність — на змішаних підставах. Традиційна призвичаєність і «престиж» (харизма) поєднуються із — загалом також звичною — вірою у значення формальної леґальності; ослаблення якогось із цих чинників шляхом висування нетрадиційних вимог до підлеглих, будь-яка виняткова, загрозлива для престижу невдача або порушення звичайної формально-леґальної коректності однаковою мірою ослаблюють віру в леґітимність. Проте за будь-яких відносин панування винятково важливе значення для наявності стабільного послуху підлеглих має насамперед факт існування штабу управління та його стабільної, спрямованої на дотримання порядку і (прямого чи побічного) примусу підлеглих, діяльності. Забезпечення такої діяльності, що реалізує владу, позначають ще терміном «організація». З погляду лояльності штабу управління своєму панові вирішальне значення має взаємна солідарність їхніх інтересів, як ідеальна, так і матеріальна. Для стосунків пана зі своїм штабом управління загалом має силу принцип, за яким пан, як правило, в силу роз’єднаності членів штабу і солідарності кожного з них зі своїм володарем, здатний здолати опір кожного зокрема; але разом з тим він буде слабкішим за них тоді, коли вони — як це неодноразово робили в минулому і роблять тепер численні категорії «штабістів» — об’єднаються разом. Та для того, щоб /169/ шляхом обструкції або свідомої протидії паралізувати вплив володаря на діяльність спілки і цим самим паралізувати його панування, потрібне цілеспрямоване об’єднання дій членів його штабу. Інакше кажучи, для досягнення цієї мети потрібне створення власного управлінського штабу.

4. Харизматичне панування є специфічно позаповсякденним і суто особистісним соціальним відношенням. При подальшому його існуванні, особливо тоді, коли вже немає носія особистої харизми, відносини панування (у випадку, коли панування як таке не зникає повністю, а якимось чином зберігається далі, і авторитет володаря переходить до його послідовників) виявляють тенденцію до рутинізації. Це може робитися: 1) шляхом традиціоналізації порядків, коли місце постійних харизматичних новотворень у праві та особистих розпоряджень носія харизми чи харизматично кваліфікованого штабу управління заступає авторитет судового прецеденту або прецеденту взагалі, який вони колись створили чи який їм приписують; 2) шляхом перетворення харизматичного штабу управління — послідовників та почту — у леґальний або становий штаб, який привласнює безпосереднім шляхом або через привілеї певні владні права (лени, бенефіції); 3) шляхом зміни змісту самої харизми. Вирішальне значення щодо цього має той спосіб, у який розв’язується пекуче (як в силу ідейних, так і — дуже часто це найголовніше — матеріальних міркувань) питання про спадкоємність. Це можна робити по-різному: суто пасивне очікування появи нового харизматично засвідченого або кваліфікованого володаря (особливо коли ця поява бажана і є велика зацікавленість, байдуже якого роду, в тому, щоб продовжити існування владного об’єднання) може поступитися місцем активним діям, спрямованим на здобуття спадкоємності. Ці дії часто набирають такого змісту:

А. Пошуки ознак харизматичної кваліфікації. Порівняно чистий тип: пошуки нового далай-лами. Підкреслено особистий, небуденний характер /170/ харизми зводиться тут до певних якостей, які віднаходять за певними правилами.

Б. Гадання оракула, жереб та інші техніки визначення. Віра у харизматично кваліфіковану особистість замінюється довірою до відповідної техніки.

В. Харизматично кваліфікована особа може визначатися:

1) самим носієм харизми шляхом проголошення спадкоємця (дуже поширена форма як серед пророків, так і серед військових вождів). Віра у власну леґітимність харизми тим самим видозмінюється у віру в можливість леґітимного успадкування влади завдяки юридичному чи божественному призначенню;

2) харизматично кваліфікованими послідовниками і почтом за умови визнання з боку релігійної або військової спільноти. Було б не зовсім правильним називати таку процедуру «виборами», чи «попередніми виборами». Це сучасне поняття сюди абсолютно не пасує. Від самого початку тут ідеться не про «вибори» з числа кандидатів, з яких можна вільно вибрати одного, а про визначення і визнання «справжнього» харизматично покликаного у спадкоємці володаря. «Неправильний» вибір означав би несправедливість, яка заслуговує спокути. Головною засадою тут було: згоди можна досягти, все інше — це прояв непорозуміння і слабкості.

У кожному разі, тепер уже не йдеться про віру в особистість як таку, а про віру у «правильно» чи «неправильно» визначену (і в перспективі інтронізовану) або, як правило, вимірювану масштабами об’єктів її володіння, персону володаря;

3) «успадкуванням харизми» при вірі в те, що харизматична кваліфікація закладена у крові.

Це пов’язано насамперед з уявленнями про «спадкові права» на панування. Така думка побутувала лише у Західній Європі в середні віки. Дуже часто харизму тут пов’язують із належністю до роду, і новий актуальний носій харизми мусив з особливою ретельністю доводити це, спираючись на якесь одне із згаданих у пунктах від А до В правил і методів. Там, де стосовно персони встановлювались чіткі /171/ правила, вони не були однаковими скрізь. Лише на середньовічному Заході і в Японії пробило собі дорогу цілком однозначне «право первородства» на корону, яке значно посилило стабільність тамтешніх держав, оскільки всі інші форми призводили до внутрішніх конфліктів.

За такого правління вірять не стільки в особистість володаря як такого, скільки в «леґітимне» успадкування ним династичних прав. Суто актуальний і позаповсякденний характер харизми набуває тут відчутно традиціоналістського відтінку, до того ж повністю змінюється зміст поняття «дару Божого» (володар цілком спирається на власні права, а не править в силу визнаної підданими особистої його харизми). Його владні претензії будуть при цьому цілком незалежними від його особистих якостей;

4) шляхом ритуального уречевлення харизми: віра в те, що існують магічні якості, які можна передавати або створювати за допомогою певних хірургічних маніпуляцій, миропомазання, рукоположення чи інших сакраментальних дій.

При цьому вірять не в особистість носія харизми — владні претензії більше не залежать від його особистих рис (особливо яскраве втілення це здобуло у католицькому принципі character indelebilis * священика), а у дієвість відповідного сакраментального акту;

* Незмінна риса (властивість) (латин.). — Прим. перекл.

5) харизматичний принцип леґітимації — авторитарний за своїм первісним змістом — може допускати й антиавторитарне тлумачення. Фактична значимість харизматичного панування ґрунтується на тому, що певна конкретна особа визнається й перевіряється у своїй харизматичній кваліфікованості тими, над ким вона володарює. Згідно з первісним розумінням харизми, леґітимний, кваліфікований претендент мусить здобути це визнання. Але таке ставлення неважко й перетлумачити таким чином, що вільне визнання підлеглими, з свого боку, є передумовою леґітимності та її засадою (демократична /172/ леґітимність). Тоді визнання набуває форми «виборів», а леґітимований завдяки власній харизмі володар стає носієм влади з доброї волі підлеглих і завдяки мандату. Як висування на владну посаду прибічниками чи акламація * (військовою або релігійною) громадою, так і плебісцит часто в ході історичного розвитку набували характеру виборів шляхом голосування, внаслідок чого обраний відповідно до своїх харизматичних претензій володар ставав просто одним з чиновників, обраних його підлеглими за їхніми уподобаннями.

Аналогічним чином розвивається харизматичний принцип: оскільки тут норми права проголошуються носієм харизми членам громади (військової або релігійної) і мусять бути ними визнаними, то існує можливість конкуренції різних і навіть протилежних норм, внаслідок чого рішення приймається харизматичним шляхом (громада, зрештою, визнає, які норми вважати правильними). Усе це дає підставу для формування цілком леґального уявлення: підлеглі приймають закони шляхом вільного волевиявлення, і леґітимним засобом для цього є підрахунок голосів (принцип більшості).

Різниця між обраним вождем та обраним чиновником пов’язана насамперед із тим сенсом, який вони вкладають у свою поведінку і наскільки вони в змозі, в силу своїх особистих якостей, протистояти штабові і підлеглим: чиновник діє виключно як уповноважений свого начальника (у даному випадку ним будуть виборці), тоді як вождь несе виключно особисту відповідальність. Отже, доти, доки він з успіхом користуватиметься виявленим йому довір’ям, він діятиме за власним рішенням (вождитська демократія), а не — як чиновник — відповідно до прямо виявленої (в «імперативному мандаті») або очікуваної волі виборців.

* Акламація (латин. acclamatio — крик, вигук) — прийняття певного рішення зборами без голосування, на підставі вигуків, закликів і т. ін. — Прим. перекл. /173/

Попередня     Головна     Наступна