[Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. — К., 1998. — С. 104-156.]

Попередня     Головна     Наступна





Макс ВЕБЕР

ПРО ДЕЯКІ КАТЕГОРІЇ СОЦІОЛОГІЇ РОЗУМІННЯ


І. Сенс соціології розуміння


Як і в будь-якому процесі, у поведінці (Verhalten) людей («зовнішній» або «внутрішній») можна спостерігати певні зв’язки й реґулярність. Однак лише людській поведінці властиві, принаймні повною мірою, такі зв’язки і така реґулярність, які можна зрозуміло пояснювати. Те «розуміння» поведінки людей, яке ми здобуваємо шляхом тлумачення, містить в собі специфічну досить різну за ступенем свого прояву якісну «очевидність». Але те, що тлумаченню ця очевидність властива особливо великою мірою, сама по собі ще не є свідченням його емпіричної значимості. Адже поведінка, однакова за своїми зовнішніми проявами і за своїм результатом, може ґрунтуватися на зовсім різних констеляціях мотивів, серед яких найзрозуміліші і найочевидніші далеко не завжди бувають вирішальними. Розуміння зв’язку слід завжди — наскільки це можливо — контролювати за допомогою звичайних методів каузального зведення, перш ніж будь-яке, навіть найочевидніше тлумачення стане значимим «зрозумілим поясненням». Найбільша міра очевидності властива тлумаченню раціонально-доцільному. Ми будемо називати раціонально-доцільною таку поведінку, яка орієнтується виключно на засоби, які (суб’єктивно) видаються адекватними для (суб’єктивно) однозначно зрозумілої мети. Зрозумілою для нас може бути не лише раціонально-доцільна поведінка: ми розуміємо також і типові прояви афектів та їхні типові наслідки для людської поведінки. Для емпіричних дисциплін чітких меж зрозумілого немає. Екстаз і містичне переживання, так само як і всі відомі досі різновиди психопатичних зв’язків або поведінка маленьких дітей (чи поведінка тварин, що /105/ її ми тут не торкаємося), не можуть бути доступними нашому розумінню та поясненню, яке ґрунтується на ньому тою ж мірою, що й інші процеси. Справа не в тім, що «ненормальне» як таке недосяжне для нашого розуміння й пояснення. Навпаки, якраз осягти те, що є повністю відповідним «правильному типові» (у тому значенні, яке ми пояснимо трохи нижче), те, що є абсолютно «зрозумілим» і водночас «найпростішим», — усе це може виявитись справою, яка виходить за межі звичайних можливостей. Як іноді кажуть, «не треба бути Цезарем, аби розуміти Цезаря». Інакше всякі заняття історією втратили б свій сенс. І навпаки, існують явища, які ми схильні розглядати як «власні» чи «психічні», — тобто звичайні, повсякденні вчинки людини, які, однак, в усіх своїх взаємозв’язках зовсім не мають тієї якісно специфічної очевидності, котра властива тому, що зрозуміле нам. Так, наприклад, процес тренування пам’яті та інтелекту лише частково «доступний нашому розумінню» — так само як і низка психопатичних проявів. Тому науки, які ґрунтуються на розумінні, розглядають ту реґулярність, що знаходить свій вияв у психічних процесах такого роду, аналогічно до закономірностей фізичної природи.

Звичайно, із специфічної очевидності раціонально-доцільної поведінки зовсім не випливає, що метою соціологічного пояснення буде виключно раціональне тлумачення. Враховуючи ту роль, яку в людській поведінці відіграють «ірраціональні за своєю метою» афекти та «емоційні стани», а також те, що будь-який раціонально-доцільний розуміючий розгляд постійно наштовхується на цілі, які самі по собі не можуть більше тлумачитись як «раціональні» засоби для інших цілей, а мусять просто прийматися як певні цілеспрямованості, що не допускають дальшого раціонального тлумачення (навіть коли б їхнє виникнення могло потім стати предметом дальшого «психологічно» зрозумілого пояснення), — ми могли б з таким же успіхом стверджувати прямо протилежне. Звичайно, поведінка, доступна раціональному тлумаченню, у процесі /106/ соціологічного аналізу зрозумілих зв’язків дуже часто дає підставу конструювати найбільш прийнятний «ідеальний тип»: адже соціологія, так само як історія, спершу пропонує «прагматичне» тлумачення, тобто те, що ґрунтується на раціонально зрозумілих зв’язках поведінки. Саме таким чином вибудовується, наприклад, у політичній економії раціональна конструкція «господарської людини». Те ж саме має місце і в соціології розуміння. Адже специфічним її об’єктом ми вважаємо не будь-який різновид внутрішніх станів або зовнішніх стосунків, а дію. Дія ж (так само як і навмисна бездіяльність або нейтральність) завжди означає для нас ставлення до тих чи інших об’єктів з розумінням, тобто тут «існує» або принаймні «мається на увазі» певний (суб’єктивний) сенс, незалежно від того, наскільки ми його розуміємо. Буддійське споглядання і християнська аскеза набувають суб’єктивного сенсу завдяки їхній спрямованості на певні «внутрішні» для дійової особи об’єкти, так само як і раціональна економічна діяльність людини, котра розпоряджається матеріальними благами, набуває такого сенсу завдяки її спрямованості на об’єкти «зовнішні». Специфічно важливими для соціології розуміння будуть людські дії, котрі, по-перше, відповідно до того сенсу, який суб’єктивно вкладають у них дійові особи, співвіднесені з діями інших людей; по-друге, набули визначеності саме завдяки такому осмисленому співвіднесенню; і, по-третє, можуть бути зрозуміло пояснені, виходячи з цього (суб’єктивно) передбачуваного сенсу. Співвіднесеними із зовнішнім світом (і зокрема з діями інших людей) за своїм суб’єктивним сенсом будуть і афективні дії, і такі опосередковано релевантні для поведінки «емоційні стани», як «почуття власної гідності», «гордість», «заздрощі», «ревнощі». Проте соціологію розуміння тут цікавлять не фізіологічні, або, як раніше казали, «психофізичні» явища на зразок зміни пульсу, швидкості реакції тощо, і не суто психічні даності — як, наприклад, поєднання напруженості з відчуттям задоволення або незадоволення, завдяки яким можна характеризувати ці /107/ явища. Соціологія розуміння диференціює їх відповідно до типів осмисленої (насамперед зовнішньої) спрямованості дії, і тому раціональна доцільність буде слугувати їй — як ми незабаром переконаємось — за той ідеальний тип, з допомогою якого можна визначити міру ірраціонального у поведінці. Коли б ми визначали цей (суб’єктивний) сенс зазначеної «спрямованості» як «внутрішній бік» людської поведінки — що не може викликати сумнівів! — лише тоді ми могли б сказати, що соціологія розуміння розглядає такі явища виключно «зсередини»; проте це означало б: не шляхом переліку їхніх фізичних або психічних ознак. Отож відмінності психологічних рис поведінки не будуть для нас релевантними самі по собі. Тотожність осмисленого співвіднесення не пов’язана з наявністю однакових «психічних» констеляцій, — хоч немає сумніву і в тому, що відмінності з одного боку можуть бути зумовлені відмінностями з іншого. Така, наприклад, категорія, як «жадоба до наживи», звичайно ж, не може бути віднесеною ні до якої «психології». Адже цілком «однакове» прагнення до рентабельності двох власників одного й того ж підприємства, які змінюють один одного, може бути пов’язаним не лише з повністю гетерогенними рисами характеру, а прямим і безпосереднім чином бути — при ідентичному протіканні і кінцевому результаті процесу — зумовленим цілком протилежними «психічними» констеляціями й рисами характеру; при цьому і найважливіші (з погляду психології) «цілеспрямованості» можуть не мати між собою нічого спільного. Ті події, в яких ми не знаходимо сенсу, що суб’єктивно співвіднесений з поведінкою інших людей, не можна вважати байдужими з соціологічного погляду тільки через це. Навпаки, якраз у них можуть критися вирішальні умови, а отже, й причини, які визначають поведінку. Адже для науки розуміння людські вчинки значною мірою осмислено співвідносяться з позбавленим власного сенсу «зовнішнім світом», явищами і процесами природи: теоретична конструкція поведінки ізольованої економічної людини, наприклад, /108/ постала саме на цій основі. Проте значимість тих процесів, що позбавлені суб’єктивної «осмисленої співвіднесеності», — таких, приміром, як крива народжуваності та смертності або процеси формування антропологічних типів шляхом природного відбору, — так само як і чисто психічні факти, соціологія розуміння сприймає просто як «умови» та «наслідки», що на них зорієнтована осмислена поведінка (подібно до того, як в економічній науці використовуються кліматичні дані або дані з фізіології рослин). Явища спадковості, наприклад, не можна зрозуміти на основі суб’єктивно наданого їм сенсу, і останнього стає все менше у зв’язку з точнішими природничо-науковими визначеннями цих явищ. Уявімо собі, наприклад, що коли-небудь нам вдасться (ми свідомо уникаємо зараз спеціальної термінології) хоча б приблизно встановити зв’язок між наявністю певних соціологічно релевантних якостей та інстинктів, зокрема таких, що сприяють або прагненню до певних різновидів соціального впливу і влади, або шансам досягти цього завдяки здатності до раціональної орієнтації поведінки загалом, чи ще якихось інтелектуальних якостей — з одного боку, та індексом черепа або походженням з людської спільноти, котра має ті чи інші ознаки, — з другого. У такому випадку соціологія розуміння мусила б, поза всяким сумнівом, взяти до уваги всі ці конкретні факти, так само як вона бере до уваги послідовність типових вікових стадій або смертність людей. Та все ж справжнє її завдання було б насамперед у тому, щоб дати цьому тлумачення і пояснити: 1) завдяки яким осмислено спрямованим — чи то на об’єкти зовнішнього світу, чи на власний внутрішній світ — діям люди, котрі мають певні специфічні успадковані якості, прагнуть здійснити свої наміри (зумовлені, окрім інших причин, і цими якостями); якою мірою і внаслідок чого їм це вдавалося або не вдавалося? 2) Які зрозумілі нам наслідки таке (зумовлене спадковістю) прагнення мало для осмислено співвіднесеної поведінки інших людей? /109/




II. Відношення до психології


Із усього сказаного вище випливає, що соціологію розуміння не можна вважати частиною психології. Адже безпосередньо «найзрозумілішим» типом сенсовної структури дії є такі дії, що суб’єктивно суто раціонально орієнтовані на засоби, які (суб’єктивно) вважаються однозначно адекватними для досягнення (знову ж таки суб’єктивно) однозначно і ясно усвідомлених цілей. Найзрозумілішою дія буде тоді, коли й самому дослідникові використовувані засоби видаються найбільш адекватними меті. Коли такого роду дії «пояснюють», то це зовсім не означає, що їх виводять з певних психічних фактів. Навпаки, значить, їх прагнуть вивести із тих сподівань (і лише з них), які суб’єктивно пов’язані з поведінкою об’єктів (суб’єктивно раціональна доцільність), і пов’язані з нею на підставі значимого досвіду (об’єктивна раціональність правильності). Що однозначніше орієнтовано дію за типом раціональної правильності, то менше можна зрозуміти її сенс за допомогою тих чи інших психологічних міркувань. Навпаки, пояснюючи «ірраціональні» дії, тобто такі, за яких або не зважають на «об’єктивно» правильні умови раціонально-доцільної дії, або ж (що є другою можливістю), по суті, виключаються і суб’єктивно раціонально-доцільні міркування дійової особи (як це має місце, приміром, у випадку «біржової паніки»), необхідно насамперед встановити: якою була б ця дія у раціональному ідеально типовому випадку за умов абсолютної раціональності мети і раціональної правильності. Бо лише за таких обставин можна, як підказує найпростіше спостереження, здійснювати каузальне зведення перебігу подій як до об’єктивно, так і до суб’єктивно «ірраціональних» їхніх компонентів. Адже тільки тоді ми дізнаємося про те, що ж саме у цих діях можна пояснити — як прийнято висловлюватись — «лише психологічно»; інакше кажучи, що саме слід зводити до таких зв’язків, котрі ґрунтуються на об’єктивно фальшивій орієнтації чи на суб’єктивній ірраціональності мети і в /110/ останньому випадку, або на таких, що осягаються лише у досвіді, одначе цілком незрозумілих мотивах, або ж на мотивах, які хоч і зрозумілі, проте не піддаються раціонально-доцільному тлумаченню. Іншого засобу для визначення того, що (ймовірно) у повністю відомому нам «психічному» стані виявилось релевантним для перебігу дії, просто немає. Це стосується цілком і повністю будь-якого історичного та соціологічного каузального зведення. Стосовно ж тих «цілеспрямованостей», які ми вважаємо очевидними і в цьому сенсі «доступними розумінню» («переживанню шляхом вчування») і на які наштовхується психологія розуміння (наприклад, статевий інстинкт), то це не що інше як даності, що їх у принципі слід просто приймати, так само як прийняли б ми будь-яку іншу, хай навіть цілком безглузду констеляцію фактичних даних. Поміж цілком (суб’єктивно) раціонально-доцільно орієнтованою поведінкою та абсолютно недоступними розумінню психічними даностями перебувають так звані «психологічно» зрозумілі (ірраціональні за своєю метою) зв’язки, яких ми тут не зачіпатимемо навіть побіжно через винятково складну казуїстику. Суб’єктивно раціонально-доцільно орієнтована дія і дія, яка (правильно) орієнтована на те, що є об’єктивно значимим (раціонально правильним), — це принципово різні речі. Дослідникові, котрий пояснює певну дію, вона може видатись вищою мірою раціонально-доцільною, хоча й орієнтованою на цілком непереконливі, як на його погляд, уявлення дійової особи. Скажімо, дії, орієнтовані на магічні уявлення, суб’єктивно часто видаватимуться куди більш раціонально-доцільними за своїм характером, аніж певна немагічна, «релігійна» поведінка, оскільки з поступовим розчаклуванням світу релігійність неминуче мусить звертатися до суб’єктивно ірраціональних за своєю метою осмислених зв’язків (наприклад, заснованих на певному «настрої» або містичних). Проте, залишаючи поза розглядом проблему каузального зведення, слід зазначити, що в історичних дослідженнях і в соціології також постійно доводиться займатися /111/ відношенням фактичної, зрозумілої за своїм сенсом поведінки до тієї, якою вона мусила б бути, щоб відповідати певному «значимому» (для самого дослідника) типові, що його ми називаємо правильним. Адже для окремих (не всіх) цілей історичної та соціологічної науки надзвичайно важлива як така (внаслідок відношення до цінності, яке лежить в її основі) є сама та обставина, що суб’єктивно осмислена поведінка (мислення або дія), орієнтована відповідно до правильного типу, суперечить йому або більшою чи меншою мірою наближається до нього. Крім того, ця обставина виявляється, як правило, вирішальним каузальним моментом із зовнішнього погляду, тобто для «успіху» дії. Таким чином, конкретні історичні або типові соціологічні передумови відкриваються для нас — принаймні тією мірою, якою ступінь ідентичності відхилення або суперечності емпіричного процесу в порівнянні з правильним типом стає зрозумілим, а отже, завдяки цьому, й доступним для пояснення за допомогою категорії «сенсовно адекватної причинної зумовленості». Збіг з правильним типом є «найбільш адекватним сенсові», а тому і «найзрозумілішим» каузальним зв’язком. «Сенсовно адекватною причинною зумовленістю» з погляду історії логіки буде той факт, що мислителю — за умови наявності певного суб’єктивно осмисленого зв’язку різних міркувань з логічних питань («стан вивчення проблем») — спадає на думку ідея, котра наближається до правильного типу розв’язання. Це в принципі аналогічно тому, коли орієнтація поведінки на дійсність, що «осягається у досвіді», видається нам специфічно «адекватно сенсові причинно зумовленою». Проте фактичне наближення реальних дій до правильного їх типу — а отже, фактична об’єктивна раціональна правильність цих дій — ще дуже далеке від обов’язкового збігу із суб’єктивно раціонально-доцільними діями, тобто такими, що орієнтовані на цілком однозначно усвідомлені цілі і на цілком усвідомлений вибір адекватних їм засобів. Значна частина досліджень у галузі психології розуміння спрямована зараз на те, /112/ щоб виявити не досить відомі або й зовсім невідомі і, отже, у цьому сенсі не суб’єктивно раціонально орієнтовані зв’язки, які, проте, фактично розвиваються у напрямку об’єктивно «раціонально» зрозумілого зв’язку. Якщо тут не брати до уваги низки досліджень так званого психоаналізу, які мають саме такий характер, то виявиться, що конструкції типу «теорії заздрощів» у Ніцше 1 містять тлумачення, при якому із прагматичного спрямування інтересів — не досить помітного або й зовсім непомітного, оскільки із зрозумілих причин у цьому «не зізнаються», — витікає об’єктивна раціональність зовнішнього або внутрішнього відношення. Втім, те ж саме (з методологічного погляду) має місце в теорії економічного матеріалізму, яка на кілька десятиріч випередила ніцшеанську. У таких випадках суб’єктивна раціональна доцільність, навіть коли її не помічають, і раціональність об’єктивна дуже легко вступають у не завжди цілком зрозумілий взаємозв’язок, яким, одначе, ми тут займатися не будемо. Ми ставимо за мету лише показати — хай навіть ескізно і не зовсім точно, — наскільки проблематичним і обмеженим є суто «психологічний» аспект розуміння. З одного боку, перед нами непомітний («той, що не визнається») відносно високий рівень раціональності поведінки, яка за своєю метою видається повністю ірраціональною, — вона «зрозуміла» для нас саме завдяки цій раціональності. З іншого боку, маємо безліч випадків (особливо в історії культури), котрі свідчать, що явища, які нібито є безпосередньо раціонально-доцільно зумовленими, насправді історично виникли завдяки цілком ірраціональним мотивам, хоча згодом, коли нові умови життя надали їм високої міри технічної «раціональної правильності», вони «адаптувалися» і подекуди набули значного поширення.

Соціологія, звичайно, рахується не тільки з наявністю висунутих на перший план мотивів поведінки типу «заміни задоволення» інстинктів і т. ін., але й перш за все з тим, що просто «незрозумілі» якісні складники мотиваційного процесу великою мірою /113/ визначають і його осмислену співвідносність та характер його впливу. «Одна й та ж сама» за своєю осмисленою співвідносністю поведінка часто може здійснюватись зовсім по-різному з огляду на кінцевий ефект внаслідок суто кількісних відмінностей у «швидкості реакцій» учасників. Якраз отакі відмінності, а ще більше якісні аспекти призводять до того, що спершу цілком «однакові» за осмисленою спрямованістю ланцюжки мотивацій зміщуються в кінцевому результаті на шляхи, досить гетерогенні за своїм сенсом.

Соціологія, проводячи різницю між: 1) більшою чи меншою мірою наближення досягнутим типом правильності; 2) типом (суб’єктивно) раціонально-доцільної орієнтації; 3) більш чи менш усвідомлюваною або просто фіксованою і більш чи менш однозначно раціонально-доцільно орієнтованою поведінкою; 4) діями не раціонально-доцільними, але зрозумілими з погляду своїх осмислених зв’язків; 5) поведінкою, мотивованою більш чи менш зрозумілими осмисленими зв’язками, які, одначе, такою ж мірою порушуються незрозумілими, почасти визначальними для неї моментами; 6) нарешті, повністю незрозумілими психічними та фізичними даностями всередині людини і навколо неї, — усвідомлює разом з тим всю умовність такого розмежування. Само собою зрозуміло, що «раціонально правильна» поведінка не завжди буде суб’єктивно раціонально-доцільно зумовленою, і що реальна поведінка визначається насамперед не логічно раціонально фіксованими, а, як кажуть, «психологічними» зв’язками. Адже логічно можна було б дійти висновку, ніби «наслідком» містично-споглядальної релігійності мусила б бути байдужість до того, чи здобудуть спасіння інші люди, а наслідком віри в те, що доля людини визначена наперед, — фаталізм або етична аномія. Насправді ж такого роду релігійність здатна у деяких типових випадках призводити до ейфорії, котра суб’єктивно усвідомлюється як специфічне, позбавлене об’єкту почуття любові, що означає принаймні почасти «незрозумілі» зв’язки; у соціальній /114/ поведінці таке почуття часто знаходить вияв у формі свого роду «акосмізму любові», що, звичайно, буде зв’язком не раціонально-доцільним, але психологічно зрозумілим. Що ж до віри у предетермінізм, то за наявності певних (цілком зрозумілих) умов вона здатна специфічно раціонально зрозумілим чином перетворити у свідомості віруючого його здатність до активної етичної дії в запоруку власного спасіння, розкривши тим самим цю якість почасти в раціонально-доцільний, почасти в цілком очевидний своїм сенсом спосіб. Проте, з іншого боку, віра в предетермінізм може розглядатись «психологічно» зрозумілим способом як продукт цілком очевидних, також зрозумілих за своїм смислом життєвих доль та якостей характеру (що їх слід приймати як дане). Отож відношення соціології розуміння до психології у кожному окремому випадку буде різним. Об’єктивна раціональна правильність виступає в соціології як певний ідеальний тип щодо емпіричної поведінки; ціннісна раціональність — щодо поведінки, психологічно зрозумілої за своїм сенсом; саме ж те, що зрозуміле за своїм сенсом, — щодо мотивованого незрозумілим чином. Шляхом зіставлення тої чи іншої поведінки з відповідним ідеальним типом можна встановити ті чи інші каузально релевантні ірраціональності (у кожному випадку в різному значенні цього слова) для того, щоб здійснити відповідне каузальне зведення.

Однак що соціологія категорично заперечує — це твердження, ніби «розуміння» і каузальне «пояснення» не мають ніякого відношення одне до одного, — хоча, звичайно, цілком правильно, що дослідження в обох випадках розпочинається на протилежних полюсах реальності; зокрема, статистична повторюваність поведінки аж ніяк не робить «зрозумілішим» її сенсу, а оптимальна ступінь «зрозумілості» як така ніяк не впливає на повторюваність, ба більше: при абсолютній суб’єктивній раціональній доцільності вона частіше за все навіть суперечить останній. Незважаючи на це, цілком зрозумілі за своїм сенсом духовні зв’язки, насамперед /115/ раціонально-доцільно орієнтовані мотивації, безумовно, здатні, із соціологічного погляду, бути ланками певного каузального ланцюжка, котрий розпочинається, наприклад, із «зовнішніх» обставин і зрештою знову веде до «зовнішньої» поведінки. Звичайно, суто «сенсовні» інтерпретації конкретної поведінки навіть за найбільшої їх очевидності і для соціології є лише гіпотезами каузального зведення. Вони потребують якнайретельнішої верифікації, яка здійснюється тими ж шляхами, що й верифікація будь-якої іншої гіпотези. Ми вважаємо їх прийнятними, якщо у кожному окремому випадку можемо різною мірою виходити з того «шансу», що (суб’єктивно) «осмислені» мотиваційні зв’язки мають місце. Адже ті каузальні ланцюги, до яких шляхом висунення інтерпретаційних гіпотез ми включаємо раціонально-доцільно орієнтовані мотивації, за певних сприятливих умов допускають (якраз у співвідносності з такого роду раціональністю) пряму статистичну перевірку, і в цих випадках ми маємо деякі (відносно) оптимальні свідчення їхньої значимості як «пояснень». І навпаки, статистичні дані (куди, зокрема, належить і багато даних «експериментальної психології») скрізь, де вони є свідченнями характеру або наслідків поведінки з елементами, які допускають зрозуміле пояснення, для нас будуть «ясними» лише тоді, коли вони справді осмислено інтерпретовані у кожному конкретному випадку.

Зрештою, ступінь раціональної правильності поведінки для емпіричної дисципліни є питанням емпіричним. Бо емпіричні дисципліни — там, де мова йде про реальні відношення між їх об’єктами, а не про їхні власні логічні засади, — працюють за принципом «наївного реалізму», котрий виявляє себе у різних формах залежно від якісного характеру об’єкта. Тому математичні й логічні твердження і норми, коли на них дивитися як на об’єкт соціологічного дослідження (якщо, наприклад, ступінь їхнього раціонально правильного «застосування» буде метою статистичного обстеження), «логічно» будуть не чим іншим, як конвенційними умовами /116/ практичної поведінки, хоча, з іншого боку, їхня значимість є «засадою» дослідницької праці. Є, звичайно, у нашій дослідницькій роботі такі важливі проблеми, де саме відношення емпіричної поведінки до правильного її типу виступає реальним каузальним моментом розвитку емпіричних подій. Однак виявлення такого стану речей мусить бути тією метою, яка служить не справі ліквідації емпіричного об’єкта, а визначається відношенням до цінного і зумовлює характер застосовуваних при цьому ідеальних типів та їхні функції. Важливу й досить важку навіть за своїм сенсом загальну проблематику «раціонального» в історії не можна тут розглядати побіжно. В кожному разі, з погляду загальних понять соціологи застосування правильного в логічному розумінні ідеального типу принципово є лише одним, хай часто й дуже важливим, випадком утворення такого типу. Саме за своїм логічним принципом його роль загалом аналогічна тій, яку за певних обставин і залежно від мети дослідження може відігравати свідомо обраний «неправильний тип». Для цього останнього, звичайно, вирішальною залишається дистанція між ним і тим, що є «значимим». Та логічно немає ніякої різниці, чи утворено ідеальний тип із зрозумілих за своїм сенсом, а чи із специфічних, важливих для осмислення зв’язків. Подібно до того, як у першому випадку ідеальним типом буде «значима» норма, у другому випадку його творитиме емпірично сублімована до рівня «чистого типу» фактичність. Проте і в першому випадку емпіричний матеріал не формується категоріями «сфери значимості». З неї взято лише конструйований ідеальний тип. Якою ж мірою саме правильний тип доцільно розглядати як ідеальний, залежить тільки од відношення до цінності.




III. Відношення до догматики права


Мета нашого дослідження полягає в тому, аби показати, що «розуміння» (Verstehen) є тією підставою, виходячи з якої, соціологія розуміння (у вживаному нами значенні) розглядає окремого індивіда /117/ та його дії як первісну одиницю, як «атом» (коли вже приймати сам по собі сумнівний термін). Відповідно до інших способів розгляду, індивіда можна, звичайно, визначати як певну сукупність психічних, хімічних та будь-яких інших «процесів». Однак для соціології все, що виходить за межі такого ставлення до об’єктів (внутрішнього або зовнішнього світу), як осмислене тлумачення, матиме значення лише тією мірою, що й явища «позбавленої сенсу» природи, тобто як умова суб’єктивної осмисленої співвідносності. З цієї ж причини для соціології окремий індивід означає верхню межу осмисленої поведінки і є її єдиним носієм. Цього факту не можна приховати ніякою формою викладу, якою б нетрадиційною вона не була. Не лише специфіка нашої мови, а й специфіка мислення пов’язані з тим, що поняття, в яких осягається людська поведінка, виявляють її у формах певного стійкого буття — уречевленого або ж такого «персонального» утворення, яке веде самостійне існування. Сказане стосується насамперед соціології. Такі поняття, як «держава», «співтовариство» (Genossenschaft), «феодалізм» і т. ін., з погляду соціології будуть, кажучи загально, категоріями певних різновидів спільної людської діяльності, і завдання соціології полягає в тім, щоб редукувати їх до «зрозумілої» поведінки. А така редукція завжди означатиме одне: зведення їх до поведінки тих окремих індивідів, які беруть участь у цій діяльності. У дослідженнях іншого роду це зовсім не обов’язково. Соціологічний спосіб розгляду у цьому плані відмінний од юридичного. Юриспруденція може розглядати за певних обставин «державу» як «юридичну особу», оскільки в юридичному дослідженні, котре спрямоване на тлумачення об’єктивного сенсу (тобто на той зміст правових установлень, яким він мусить бути), такого роду понятійні допоміжні засоби будуть не лише корисними, а й необхідними. Так само з погляду правових норм ембріонів можна вважати за «правових осіб», тоді як для емпіричних дисциплін розуміння навіть у поведінці дітей різниця між чистою фактичністю /118/ практично релевантної поведінки і «вчинками», зрозумілими за своїм сенсом, буде досить нестійкою. Соціологія — тією мірою, якою «право» стає об’єктом її розгляду, — займається не вивченням логічно правильного «об’єктивного» змісту правових положень, а тими діями, детермінантами й результатами яких досить часто можуть бути (поряд з іншими чинниками) уявлення людей про «сенс» і «значимість» певних правових положень. За межі цього — тобто за межі визнання фактичного існування такого роду уявлень про значимість — соціологія може виходити лише остільки, оскільки вона, по-перше, бере до уваги ймовірність поширення цих уявлень і, по-друге, внаслідок того, що уявлення про «сенс» значимих правових положень, які панують у головах людей, можуть за відповідних обставин мати своїм наслідком орієнтацію поведінки на певні «сподівання», і, отже, надавати конкретним індивідам якісь шанси. А це може серйозно впливати на людську поведінку. Таким є постійне соціологічне розуміння емпіричної значимості правових положень. Тому з соціологічного погляду слово «держава» — коли його взагалі тут застосувати — означає тільки певний різновид людської поведінки. Коли в соціології у різних випадках доводиться вживати термін, яким користуються і юристи, то його «юридично» правильний зміст буде зовсім не тим, що має на увазі соціолог. Ось така неминуча доля соціології: вивчаючи реальну поведінку, де «типові випадки» постійно переходять один в інший, вона досить часто змушена застосовувати точні, тобто вибудувані на силогістичній інтерпретації норм, юридичні вирази, в які потім вкладає свій, докорінно відмінний од юридичного зміст. До цього додається ще й те, що, згідно з природою об’єкта, в соціології постійно доводиться діяти таким чином: «звичні», відомі з повсякденності осмислені зв’язки застосовувати для дефініції інших зв’язків, а потім за допомогою цих останніх давати визначення першим. Розглянемо кілька таких прикладів. /119/




IV. Спільно спрямована дія (Gemeinschaftshandeln)


Про «спільно спрямовану дію» ми ведемо мову тоді, коли вчинки людини суб’єктивно осмислено співвідносні з поведінкою інших людей. Випадкове зіткнення двох велосипедистів ми не назвемо спільно спрямованою дією. Проте їхні попередні спроби уникнути цього інциденту, так само як і можливу «чубанину» або спроби уладнати справу миром, вже можна віднести до вищезгаданого типу дії. Для соціологічного каузального зведення мають значення не лише спільно спрямовані дії. Але для соціології розуміння вони будуть питанням першочергової ваги. Важливим, хоча й не необхідним складником спільно спрямованої дії є її осмислена орієнтація на очікування певної поведінки інших людей і, відповідно до цього (суб’єктивно) шансів на успіх власних дій. Цілком зрозумілою і важливою підставою пояснення цих дій є об’єктивна наявність таких шансів — тобто більша або менша міра ймовірності (яку можна назвати «судженням про об’єктивну можливість») того, що вищезгадувані очікування небезпідставні. Детальніше про це йтиметься нижче. Поки що ми залишаємось у межах проблеми суб’єктивного очікування. Раціонально-доцільні дії у тому розумінні, як ми їх визначили раніше, завжди орієнтовані на очікування. Спочатку може скластися враження, нібито немає ніякої принципової різниці між тим, чи вважати, що поведінка дійової особи ґрунтується на очікуванні певних явищ природи, які можуть відбутися без будь-якого втручання з боку цієї особи, чи та поведінка пов’язана з очікуванням реакції на неї з боку інших, тобто певної поведінки інших людей. Однак в останньому випадку очікування суб’єктивно раціонально діючого індивіда можуть ґрунтуватися й на тому, що він переконаний у можливості суб’єктивно осмисленої поведінки інших людей і здатний заздалегідь вирахувати (з якоюсь мірою ймовірності), відштовхуючись від певних смислових зв’язків, також і їхні шанси. Такого роду /120/ сподівання можуть ґрунтуватися насамперед на тому, що дійова особа досягає згоди, тобто домовленості з іншими, дотримання якої — відповідно до її власного розуміння — вона небезпідставно сподівається від інших. Вже одна ця обставина надає спільно спрямованим діям специфічних і дуже важливих якостей, оскільки тепер стає значно ширшим коло тих сподівань, на які індивід може раціонально-доцільно, як він вважає, орієнтувати свої дії. Звичайно, можливий (суб’єктивно ймовірний) сенс спільно спрямованих дій не вичерпується орієнтацією індивіда на очікування певних дій третіх осіб. У крайньому разі, такій орієнтації можна просто не надавати значення і дії, співвіднесені своїм сенсом з діями третіх осіб, вважати орієнтованими на суб’єктивно ймовірну «цінність» змісту власних дій як таких (на «обов’язок» чи щось інше) — у цьому випадку поведінка буде орієнтованою не на очікування, а на цінність. Змістом такого очікування можуть бути не лише власне дії, а й певні внутрішні відчуття (наприклад, радість) третьої особи. Перехід від ідеального типу осмисленої співвідносності власної поведінки з осмисленою поведінкою третьої особи — аж до того випадку включно, коли цей третій (наприклад, немовля) береться до уваги просто як об’єкт, — емпірично фіксувати досить важко. Поведінка, орієнтована лише на очікування осмислених дій інших людей, — це не більше ніж крайній випадок.

Однак для нас спільно спрямовані дії завжди є лише чимось або відомим з історії, або теоретично конструйованим як об’єктивно можливі чи ймовірні дії окремих індивідів відповідно до дійсних і потенційно можливих очікуваних вчинків інших людей. Про це слід чітко пам’ятати й при розробці тих соціологічних категорій, про які йтиметься нижче. /121/




V. Об’єднання в суспільства (Vergesellschaftung) і суспільно спрямовані дії (Gesellschaftshandeln)


Суспільно спрямованими («суспільними» у вузькому значенні слова) ми називатимемо дїі тоді (і тією мірою), коли вони, по-перше, осмислено орієнтовані на очікування, які ґрунтуються на певних засадах, по-друге, коли ці засади «встановлюються» суто раціонально-доцільним шляхом, відповідно до очікуваних як наслідки дій суспільно орієнтованих індивідів, і, по-третє, коли осмислена орієнтація індивідів суб’єктивно є раціонально-доцільною. Встановлений порядок у тому суто емпіричному значенні, який тут мається на увазі (ми даємо зараз лише попереднє визначення), буде або однобічною, в раціонально крайньому випадку категоричною вимогою одних людей до інших, або, теж у крайньому випадку, категоричним двостороннім порозумінням людей, суб’єктивно ймовірний зміст якого зводиться до того, що передбачаються і очікуються дії певного типу. Детальніше ми на цьому поки що не зупинятимемось.

Та обставина, що дії людей за своїм суб’єктивним сенсом «орієнтуються» на певний встановлений порядок, насамперед означає, що типові дій, який суспільно орієнтовані індивіди суб’єктивно вважають осмисленим, об’єктивно відповідає їхня фактична поведінка. Одначе сенс встановленого порядку, а отже, і власна можлива та очікувана іншими поведінка можуть по-різному розумітися і в подальшому по-різному тлумачитися окремими суспільно орієнтованими особами, а тому поведінка, суб’єктивно спрямована відповідно встановленому порядку (який дійові особи суб’єктивно ідентифікують із собою), не обов’язково мусить бути в однакових випадках об’єктивно тією ж самою. Окрім того, орієнтація дії на встановлений порядок може бути й така, що дехто з індивідів спільноти свідомо /122/ протистоятиме суб’єктивно сприйнятому ним сенсові цього порядку. Коли один з учасників гри в карти навмисне грає всупереч свідомо сприйнятим ним правилам гри, тобто грає «фальшиво», він все ж залишається «учасником» товариства гравців, на відміну від того, хто виходить з гри. Так само злодій чи вбивця, приховуючи власні вчинки або ховаючись, все-таки орієнтує свою поведінку на ті приписи, які він сам суб’єктивно свідомо порушує. Таким чином, вирішальним з погляду емпіричної «значимості» порядку, який встановлений раціонально-доцільно, буде не той факт, що окремі особи постійно орієнтують свою поведінку відповідно до суб’єктивно витлумаченого ними смислового змісту. Ця значимість може полягати ось у чому: в одному випадку окремі індивіди на кшталт шахраїв і злодіїв фактично (суб’єктивно) сподіваються, що інші індивіди в цьому суспільстві будуть загалом поводитись так, «немовби» перші керуються у своїй поведінці прагненням підтримати встановлений порядок; в іншому випадку йдеться про те, що такі індивіди, згідно з поширеним уявленням щодо шансів, властивих людській поведінці, об’єктивно можуть розраховувати на такого роду сподівання (що є особливою формою категорії «адекватної причинної зумовленості»). Логічно два наведені різновиди значимості слід чітко розмежовувати. Перший з них суб’єктивно властивий дійовій особі, яка є об’єктом спостереження, тобто приймається дослідником як певна «усереднена» даність. Інший є радше тим шансом, що його суб’єкт пізнання (дослідник) має об’єктивно вирахувати, виходячи з наявного ймовірного знання та зі звичайного типу мислення людей. При утворенні загальних понять соціологи виходять із засновку, що й дійовим особам властива (суб’єктивно) певна середня міра «здатності до розуміння», яке потрібне для оцінки такого роду шансів. А це значить, що соціолог приймає раз і назавжди ідеально-типову передумову, що об’єктивно наявні усереднені шанси в середньому суб’єктивно наближено враховуються й тими індивідами, які діють /123/ раціонально-доцільно. Таким чином, і для нас емпірична «значимість» встановленого порядку полягає насамперед в об’єктивній обґрунтованості усереднених сподівань (категорія «об’єктивної можливості»). Формулюючи більш спеціально, можна сказати, що, відповідно до стану усереднено ймовірного числення фактичних даних, ті дії, які в середньому суб’єктивно орієнтовані на такі сподівання, вважаються «адекватно причинно зумовленими». При цьому шанси, які допускають об’єктивну оцінку можливих очікувань, можуть бути досить зрозумілою пізнавальною основою з погляду ймовірної наявності вищезгаданих очікувань у дійових осіб. Перше і друге майже неминуче збігаються тут за своїм виразом, що не відміняє великої логічної різниці між ними. Звичайно, лише у першому значенні — в об’єктивному судженні про можливість — мається на увазі, що шанси можливих у середньому сподівань можуть, відповідно до свого сенсу, бути підставою для суб’єктивних очікувань дійових осіб, «а тому» справді (релевантною мірою) є такою підставою. Отже, зі сказаного вже зрозуміло, що між логічно начебто протилежними сторонами альтернативи — дальше існування об’єднання в суспільство і припинення його — в реальності існує безперервна шкала переходів. Адже, коли всі гравці в карти «дізнаються», що загальноприйнятих правил гри більше ніхто не дотримується, або ж як тільки виявиться, що об’єктивно вже не існує того шансу, який мався на увазі, а тому й суб’єктивно більше не беруть до уваги шанси на те, що вбивця, наприклад, буде цікавитись встановленим порядком, котрий він свідомо порушує саме тому, що такого роду порушення не має для нього ніяких наслідків, — у таких випадках встановленого порядку емпірично більше не існує, а отже, не існує й відповідного об’єднання в суспільство. Це об’єднання існує лише доти (і тією мірою), доки у практично релевантному масштабі так чи інакше зберігається в усередненому значенні та поведінка, яка орієнтована на його встановлення. Межі тут, звичайно, досить змінні. /124/

Зі сказаного випливає також, що реальна поведінка індивіда може бути цілком суб’єктивно осмислено орієнтована на кілька систем установлень, які, відповідно до властивих їм конвенцій мислення, за своїм сенсом «суперечать» одна одній, зберігаючи при цьому свою емпіричну «значимість». Так, наприклад, згідно з поширеним пересічним розумінням «сенсу» нашого законодавства, дуелі категорично заборонені. Одначе, відповідно до поширених уявлень щодо «сенсу» тих конвенцій, які є значимими для нашого суспільства, вони мають місце *.



* До 1914 р. — Прим. нім. вид.



Беручи в них участь, індивід орієнтує свою поведінку на ці конвенції, а приховуючи такий факт, він орієнтується на вимоги закону. Таким чином, практичний вплив емпіричної (тобто, тут і завжди: у середньому властивої для суб’єктивно осмисленої орієнтації поведінки) значимості обох систем установок у цьому випадку буде різним. Проте ми приписуємо обом системам певну емпіричну «значимість», суть якої в тім, що поведінка осмислено орієнтується на їхній (суб’єктивно сприйнятий) сенс і перебуває під його впливом. Природною формою виразу емпіричної «значимості» встановленого порядку ми будемо вважати шанс на те, що його приписів «дотримуватимуться». Це означає, що індивіди, об’єднані в суспільство, у середньому із певною часткою ймовірності розраховують на «відповідну (в середньому) вимогам» встановленого порядку поведінку інших і самі також (в середньому) підпорядковують свою поведінку аналогічним їхнім сподіванням («суспільна поведінка, яка відповідає встановленому порядкові»). Підкреслимо разом з тим, що емпірична значимість встановленого порядку не вичерпується усередненою обґрунтованістю «очікувань» одними індивідами, об’єднаними в суспільства, певної фактичної поведінки інших. Це лише найраціональніше і соціологічно безпосередньо найдоступніше значення. Але поведінка кожного з індивідів, орієнтована виключно на те, що інші чекають від нього відповідної /125/ поведінки, була б абсолютним крайнім випадком суто «спільно спрямованих дій» і свідчила б про абсолютну лабільність цих сподівань. Останні тим більше будуть «обґрунтовані» усередненою ймовірністю, чим більше в середньому можна розраховувати на те, що індивіди орієнтують свою поведінку не тільки на очікування від інших певної поведінки, і чим більш релевантною мірою поширена серед них суб’єктивна переконаність, що для них обов’язковою є (осягнена суб’єктивно осмислено) «леґальність» ставлення до суспільного порядку.

Поведінку «злодія» і «шахрая» ми визначатимем як таку, що (суб’єктивно) «суперечить встановленому порядку» суспільної дії, а ті дії, які за своєю інтенцією суб’єктивно орієнтовані на цей порядок, але водночас відхиляються від усередненого тлумачення його правил, — як об’єктивно «ненормативні». За межами цих категорій будуть лише випадки поведінки, що «зумовлена усуспільненим». Наприклад, коли хтось вважає, що він змушений у своїх діях раціонально-доцільно орієнтуватись на ті обов’язки, які взяв на себе внаслідок входження до складу суспільства (приміром, відмовитись від чогось такого, що викличе подальші витрати). Чи коли хтось у певних аспектах своєї поведінки (скажімо, в розвитку дружніх стосунків чи загальному стилі життя), раціонально-доцільно цього не бажаючи й не помічаючи, перебуває під впливом орієнтації на установлення, характерні для певної спільноти (наприклад, релігійної секти). У реальній дійсності провести тут більш-менш чіткі розмежування досить важко. Загалом немає ніякої принципової різниці між тим, чи суспільні дії відбуваються в межах осмислених стосунків суспільно орієнтованих індивідів один з одним, чи з третіми особами, — саме стосунки останнього типу в основному і створюють сенс того об’єднання, яке постає на ґрунті взаємної згоди. Навпаки, дії, орієнтовані на певний встановлений порядок об’єднання в суспільство, можуть бути або «співвіднесеними із суспільством», — тобто такими, що мають безпосереднє відношення до /126/ порядку об’єднання в суспільство (як завжди, суб’єктивно осмисленого), і, отже, такими, що спрямовані за своїм сенсом на планомірну повну реалізацію емпіричної значимості установлень цього порядку чи, навпаки, на їхню зміну та доповнення до них, — або ж вони будуть «суспільно реґульованими», тобто орієнтованими на суспільні порядки, одначе прямо не «співвіднесеними із суспільством», як у першому випадку. Ця різниця є також відносною.

Раціональним ідеальним типом об’єднання в суспільство ми поки що вважатимемо «цільову спілку» («Zweckverein»), тобто суспільні дії, зміст і засоби яких раціонально-доцільно визнаються всіма їхніми учасниками на підставі загальної згоди. Досягаючи згоди щодо встановленого порядку («формулюючи» його), всі, хто діє усуспільнено, суб’єктивно однозначно визначають умови того, які і в яких формах дії певних (певним чином визначених) осіб («органів спілки») мусять вважатися «діями від імені спілки» і який «сенс», тобто які наслідки, це матиме для тих, хто об’єднався у спілку. А також: чи будуть (і які саме) матеріальні блага й досягнення («майно») доступними для використання заради спільної мети («мети, для якої створено спілку»). Окрім того, визначається, які органи спілки порядкуватимуть цим майном і яким чином; що саме учасники мусять робити для досягнення мети спілки; які дії розглядаються як «потрібні», «заборонені» або «дозволені» і які переваги матимуть ті, хто братиме участь у діяльності спілки. Нарешті, визначається, якими будуть органи спілки, за яких умов і якими засобами належить їм діяти для підтримання встановленого порядку («апарат примусу»). Кожен, хто бере участь у спільно спрямованих діях, розраховує на те, що інші члени спілки (приблизно і в середньому) вестимуть себе відповідно до встановленої угоди, і раціонально орієнтує на це власну поведінку. Ті конкретні підстави, що є у кожного індивіда, як він вважає, для такої впевненості, в цілому не мають значення для емпіричного існування спілки, коли об’єктивно існує можливість того, що наслідки /127/ будь-яких за своїм характером інтересів інших осіб схилятимуть їх (у середньому) досить рішуче підтримувати встановлений порядок. Звичайно, ймовірність фізичного або (хай навіть такого лагідного, як, скажімо, християнське «братнє» вмовляння) психічного примусу у випадку недотримання встановлених вимог значно стимулює суб’єктивну впевненість у тому, що (в середньому) сподівання будуть не марними, а також об’єктивну ймовірність того, що ці сподівання небезпідставні. Ті ж дії, котрі за своїм суб’єктивно усереднено ймовірним значенням свідчать про наявність «угоди», ми, на відміну од суспільних дій, орієнтованих на цю угоду, назвемо діями, які об’єднують у суспільство. Серед дій, орієнтованих на угоду, одним з найважливіших різновидів «співвіднесених із суспільством» суспільних дій будуть, з одного боку, специфічні суспільні дії «органів», а з іншого — суспільні дії індивідів, об’єднаних у суспільство, які осмислено співвіднесені з діями «органів». Категорія спілкоутворення за типом інститутів (сюди належить, наприклад, «держава»), — про це йтиметься нижче, — як правило, містить ті установлення, котрі створені для орієнтації таких дій, насамперед право інституту (у державі — «публічне право») та установлення, якими реґулюються решта дій індивідів даного інституту. Різниця між цими двома видами установлень існує і всередині цільової спілки («право спілки» протистоїть тим установленням, які вона впроваджує). Але ми не будемо тут займатися цими протилежностями, зміст яких не дає можливості чіткого визначення.

За умов повного свого розвитку цільова спілка може бути не ефемерним, а досить довготривалим соціальним утворенням. А це означає, що, незважаючи на зміну осіб, які беруть участь у суспільних діях (тобто незважаючи на вихід з її складу одних осіб і одночасне поповнення новими, звичайно — в ідеально-типовому крайньому випадку — завжди на основі нових угод), вона все ж розглядається як така, що залишається ідентичною. Це триває доти, доки, попри зміну складу, можна сподіватися, що дії, /128/ орієнтовані на «незмінні» установлення спілки, фактично збережуться в соціологічно релевантному обсязі. «Незмінним» же в соціологічному розумінні (суб’єктивно ймовірний) порядок буде доти, доки, відповідно до усередненого мислення суспільно об’єднаних індивідів, визнається його ідентичність стосовно певних, важливих відповідно до усереднених уявлень, положень. Вони можуть визнавати його більш чи менш однозначно, більш чи менш наближено: «однаковість» у соціологічному розумінні — річ досить відносна. Усуспільнено об’єднані в спілку індивіди здатні свідомо змінювати встановлений порядок новими суспільно об’єднуючими діями; він може також змінюватися сам, за своїм практичним значенням для дії індивідів, без якогось впливу нових суспільно об’єднуючих дій, — внаслідок зміни усередненого розуміння його «сенсу» або ж особливо внаслідок зміни обставин («зміни значення», яку іноді точно називають «зміною мети»); чи, зрештою, він може повністю втрачати своє значення. У подібних випадках те, що розглядатиме соціолог, виходячи з міркувань доцільності, — зміни в характері суспільної поведінки як продовження старих чи як різновид нових соціальних утворень, — залежатиме від цілого ряду чинників: 1) від безперервності змін; 2) від відносного обсягу попередніх, старих установлень, які існують у формах відповідно орієнтованих дій; 3) від факту подальшого існування органів спілки й апарату примусу в попередньому складі, або в близькому до нього за типом нововведених осіб, або ж від того (коли це нові органи), чи діють вони аналогічно до попередніх. Знову нагадуємо, що й тут відмінності досить відносні.

Так само питанням, яке в кожному окремому випадку розв’язуватиметься по-різному (тобто виходячи з доцільності, що визначається конкретною метою дослідження), є питання про те, в яких випадках об’єднання в суспільство можна вважати «самостійним» утворенням, а в яких — «частиною» ширшого об’єднання. Останнє може мати місце у двох випадках: 1) коли емпірично значимі правила /129/ суспільної дії не зводяться виключно до правил, прийнятих самими її учасниками (тобто автономних), а дія зумовлюється ще й орієнтацією (як правило) її учасників на порядки, властиві іншим суспільним об’єднанням, до яких вони також належать (гетерономні * зв’язки типу відносин між церквою та політичною владою і навпаки); 2) коли органи певного суспільного об’єднання, у свою чергу, також деякою мірою об’єднані в межах органів вищого рівня: наприклад, органи управління полку в загальному апараті військового управління (гетерокефальна ** цільова спілка, на відміну від автокефальної, типу вільної спілки або суверенної держави). Гетерономія установлень, на яких ґрунтується об’єднання, і гетерокефалія органів управління ним часто, але не обов’язково збігаються.



* Гетерономія (від гр. heteros — інший, nomos — закон) — підпорядкування певного явища чужим йому законам. — Прим. перекл.

** Гетерокефалія (від гр. heteros — інший, kephalos — голова) — у церковн. праві означає адміністративну несамостійність церкви. — Прим. перекл.



В наш час суспільні дії у межах автокефального об’єднання зумовлені, як правило, також і орієнтацією дій його учасників на установлення політичного союзу, тобто воно є гетерономним. Соціалістичне «усуспільнення» засобів виробництва означало б, що значною мірою гетерономна, тобто орієнтована на порядки інших (насамперед політичних) союзів суспільна дія кожного окремого, поки що в принципі автокефального «підприємства» вже сьогодні стала б гетерокефальною, тобто орієнтованою на органи якоїсь іншої (будь-якої) «цілісності».

Одначе не кожне суспільне об’єднання за згодою матиме своїм наслідком виникнення цільової спілки, для якої, за визначенням, мусять бути констатованими: 1) згода щодо загальних правил; 2) наявність власних органів спілки. Об’єднання в товариство («спілкоутворення з певного приводу») може бути за своєю загальною суттю цілком ефемерним — коли мова йде, скажімо, про спільно замислене /130/ вбивство задля помсти, яке збираються вчинити найближчим часом. Тут відсутні всі згадані вище ознаки цільової спілки, окрім хіба що раціонально визначеного спільною домовленістю «порядку» спільних дій, який, згідно з прийнятим визначенням, вважається тут конститутивним. Яскравим зразком послідовності сходинок від суспільного об’єднання з певного приводу до цільової спілки може бути промислове картелювання, яке починається з простої одноразової домовленості між окремими конкурентами про межі зниження цін і завершується «синдикатом» з великим капіталом, конторами збуту товарів і розгалуженим апаратом управління. Спільним у всіх цих випадках буде лише встановлений за спільною згодою порядок, який при тому ідеально-типовому точному формулюванні всіх пунктів, яке тут передбачається, мусить у кожному разі містити вказівку на те, що для учасників об’єднання буде вважатися обов’язковим, що — забороненим, а що — просто дозволеним. При ізольованому (такому, що вважається повністю абстраґованим від будь-якого «правопорядку») обміні, наприклад, в ідеально-типовому випадку повної ясності, домовляються принаймні щодо такого: 1) обов’язковим є передача товарів у процесі обміну та — евентуально — зобов’язання ґарантувати право володіння товаром від посягань третіх осіб; 2) заборонено: вимагати повернення обміняних товарів; 3) дозволено: що завгодно чинити з будь-яким із здобутих в обмін товарів.

Ізольований раціональний обмін такого ґатунку є одним із крайніх випадків спілкоутворення «без органів управління». Тут відсутні практично всі ознаки цільової спілки, за винятком однієї: порядку, встановленого за домовленістю. Він може реґулюватися гетерономно (через право або конвенції) або ж мати повну автономію; «сподівання» учасників будуть зумовлені при цьому взаємною довірою, розрахунком на те, що інша сторона, якими б не були її інтереси, дотримуватиметься домовленості. Проте такого роду обмін не можна назвати ні автокефальною, ні гетерокефальною суспільною дією, оскільки він взагалі /131/ не є якимось тривким «утворенням». Так само й масове існування актів обміну, навіть внутрішньо каузально пов’язаних між собою (ринок), звичайно ж, ніяк не можна вважати цільовою спілкою — навпаки, воно принципово відмінне від неї. Разом з тим випадок з обміном наочно свідчить, що дії, які ведуть до об’єднання в суспільство (дії щодо спілкоутворення), зовсім не обов’язково мусять бути орієнтованими тільки на очікування відповідних дій з боку суспільно об’єднаних осіб. Навпаки, як видно з прикладу, вони орієнтовані ще й на сподівання того, що нарешті не причетні до акту обміну особи з «належною пошаною» поставляться до «зміни власника», яка є результатом обміну. Отож це просто певна «спільно спрямована» поведінка, яку ми пізніше назвемо «діями, що ґрунтуються на згоді».

В історичній ретроспективі можна бачити ряд щаблів, які ведуть від «принагідних суспільних об’єднань» аж до довготривалих «утворень». Так, типовий зародок того виду усуспільнення, яке ми сьогодні називаємо «державою», знаходимо, з одного боку, у вільних «об’єднаннях у суспільство при певній нагоді», що створювались любителями воєнної здобичі, які вирушали в похід на чолі з обраним ними вождем; з іншого боку, до такого «об’єднання з волі випадку» вдавалися й ті, хто захищався від нападу. Тут повністю відсутнє будь-яке майно, що його використовують для досягнення мети, і тривкість. Як тільки похід по здобич закінчився (вдало чи невдало), як тільки здобич поділили, як тільки потреба в обороні відпала, — спільнота такого зразка припиняє своє існування. Звідси до тривалого усуспільнення військовозобов’язаних, систематичного обкладання податками жінок, тих, хто не стоїть на військовому обліку, підкорених народів і далі — до узурпування судових та адміністративних суспільних функцій — пролягає довгий та безперервний шлях. І навпаки, з тривких суспільних об’єднань, які існують для задоволення певних потреб, може постати внаслідок їхнього розпаду (це один з тих багатьох різноманітних процесів, що супроводжують виникнення /132/ «народного господарства») певне аморфне утворення, яке є втіленням спільно спрямованої дії, — «ринок». «Психічні» ж стани учасників цих процесів, тобто питання про те, якими глибинними «внутрішніми мотивами» вони керуються, коли об’єднуються і орієнтують свої дії відповідно до встановлених приписів, — питання, чи діють вони таким чином, керуючись твердими міркуваннями доцільності, чи палкою прихильністю до спільно прийнятих або уявних спільних цілей, чи, навпаки, ставляться до них неохоче, як до неминучого зла, чи, нарешті, дивляться на них як на щось звичне і буденне, чи ще чомусь, — усе це для існування усуспільненого об’єднання буде байдужим доти, доки шанси на таку орієнтацію на домовленість існуватимуть у соціологічно релевантному обсязі. Окремі учасники суспільного об’єднання можуть керуватися абсолютно різними, протилежними, навіть взаємовиключними цілями, і дуже часто саме так і буває. Міжнародний військово-правовий союз, правові усуспільнені форми для спільних дій на ринку з його процесом обміну та боротьбою цін — це лише особливо яскраві приклади такого досить типового стану справ. Усякі суспільні дії звичайно є вираженням різноманітних констеляцій інтересів їхніх учасників, інтересів, спрямованих у бік орієнтації поведінки, власної і чужої, на правила цієї дії, і ні на що інше. У найзагальнішому вигляді зміст згаданої констеляції інтересів можна суто формальним шляхом визначити так, як це вже робилося неодноразово, а саме: окрема особа вважає, що може розраховувати на спільно узгоджені в процесі усуспільнення дії іншого або інших і що у її власних інтересах орієнтувати на це свою поведінку.




VI. «Згода» (Einverstandnis)


Існують комплекси спільних дій, які без раціонально-доцільно прийнятих за спільною згодою установлень все ж, по-перше, за своєю ефективністю будуть такими, ніби ці установлення мали місце; по-друге, ця їхня ефективність зумовлена певним способом осмисленого спрямування поведінки /133/ кожної окремої людини. Будь-який раціонально-доцільний обмін грошей, наприклад, містить, окрім конкретного акту усуспільнення з партнером по обміну, певну осмислену співвідносність з майбутніми діями певного, ще не зовсім визначеного (і такого, що не допускає остаточного визначення) кола актуальних та потенційних власників грошей, любителів грошей і можливих учасників обміну. Адже власні дії орієнтовані на очікування того, що й інші «братимуть гроші», бо лише таке очікування й робить можливим користування ними. Осмислена орієнтація тут загалом спрямована до власних інтересів і, побічно, до уявлюваних інтересів інших у тому, щоб задовольняти власні потреби та потреби інших. Однак вона не є орієнтацією на якийсь встановлений порядок задоволення потреб уявлюваних учасників обміну. Ба більше, якраз відсутність, принаймні відносна, такого («загальноекономічного») порядку задоволення потреб учасників і є передумовою самого вживання грошей. Все ж звичайний результат грошового обміну в багатьох відношеннях буде таким, «ніби» його досягнуто завдяки орієнтації на ті правила, які встановлені для задоволення потреб усіх учасників обміну. І це відбувається якраз внаслідок осмисленої співвідносності дії того, хто використовує гроші, чиє становище, як і будь-кого, хто бере участь в обміні, в середньому у певних межах визначене таким чином, що його інтерес вимагає від нього рахуватися певною мірою з інтересами інших, — оскільки вони, ці інтереси, є, як правило, підставою для тих «очікувань», які він, зі свого боку, може мати стосовно поведінки інших. «Ринок» як певний ідеально-типовий комплекс такого роду поведінки людей демонструє саме оцю рису, котру ми позначаємо виразом «ніби».

Мовна спільнота в її ідеально-типовому раціонально-доцільному крайньому випадку знаходить своє вираження у численних окремих актах спільно спрямованих дій, орієнтованих на сподівання зустріти в іншого «розуміння» певного сенсу, який мається на увазі. І те, що серед багатьох людей /134/ широко вживаються близькі за смислом та зовні подібні один до одного символи і що в середньому виходить, «ніби» співрозмовники орієнтують свою поведінку на спільно визначені граматично доцільні правила, є прикладом, який відповідає вищезгаданій ознаці «ніби», оскільки цей випадок також детермінований осмисленою співвідносністю дій співрозмовників.

Проте спільною для обох наведених випадків є виключно одна ознака. Бо спосіб, яким тут досягають спільного результату, можна в обох випадках ілюструвати кількома зовнішніми паралелями, що не мають серйозної пізнавальної цінності. Отож для соціології це «ніби» має значення лише остільки, оскільки в обох випадках наявна постановка проблеми, яка, втім, одразу ж веде до зовсім різних за своїм змістом понятійних рядів. Всілякі аналогії з організмом та іншими такого роду біологічними поняттями заздалегідь приречені на невдачу. До того ж загальний результат, який виглядає так, «ніби» поведінка людей детермінована власними спільно встановленими правилами, зовсім не обов’язково досягається лише через спільні дії: такою ж мірою, а то й відчутніше він досягається різними формами «однотипних» та «масових» дій, які не можна вважати діями спільно спрямованими.

Про спільно спрямовані дії ми, згідно з вживаною нами дефініцією, говоримо там, де має місце осмислена співвідносність дій одних людей з діями інших. Проста «однорідність» поведінки людей сюди не належить. Спільно спрямованим буде також далеко не кожен з різновидів «взаємодії» чи «наслідування» як такого. Адже «раса», наприклад, — якою б однотипною не була поведінка людей, що належать до неї, у кожному конкретному випадку, — стає для нас «расовою спільнотою» лише тоді, коли їхня поведінка буде співвіднесеною за своїм сенсом: коли, приміром (якщо взяти найпростіший випадок), представники певної раси починають «відокремлюватись» від чужого їм середовища, виходячи з того, що представники іншої раси чинять те ж саме /135/ (характер та обсяг такого відокремлення не мають принципового значення). Коли гурт перехожих однаковим чином реаґує на зливу, відкриваючи парасолі, то це будуть «масово однотипні», а не спільно спрямовані дії. Такими ж будуть дії, які спричинені простим впливом поведінки інших, однак не співвіднесені з нею за сенсом (скажімо, під час паніки, або коли гурт перехожих у тисняві на вулиці відчуває певний «психічний тиск»). У випадках, коли на поведінку окремих людей впливає сам факт того, що й інші учасники ситуації поводять себе відповідним чином, ми говоримо про «поведінку, зумовлену масовістю». Адже немає жодного сумніву в тому, що сам факт спільної масової дії — навіть коли її учасники просторово розмежовані, однак співвіднесені між собою, наприклад, завдяки пресі, — може впливати певним чином на поведінку особистості. Торкатися цього питання ми тут не будемо, оскільки воно належить до сфери «масової психології». Перехід від поведінки, «зумовленої масовістю», до спільно спрямованих дій у реальності, звичайно, не має чітко фіксованих меж. Навіть таке явище, як паніка, містить, окрім дій масово зумовлених, також і елементи спільно спрямованої поведінки. До цього типу наближаються й дії перехожих, які разом вступають у сутичку з озброєним пияком, і, за умов евентуального «розподілу праці», роззброюють його, або коли вони разом надають допомогу потерпілому. Оскільки тут у поведінці людей має місце «розподіл праці», то цілком очевидно, що спільно спрямовані дії зовсім не подібні до дій «однотипних» і часто за своїм значенням їм повністю протилежні. Згадана риса відрізняє їх і від дій, що ґрунтуються на наслідуванні. «Наслідування» — це поведінка, яка лише «зумовлена масовістю» або, частіш за все, орієнтована на поведінку тих, кого наслідують, «копіюють». Причому це, в свою чергу, має місце радше внаслідок раціонально-доцільної (чи якоїсь іншої) оцінки значимості наслідуваної поведінки або ж внаслідок осмисленої співвідносності з певними очікуваннями, — наприклад, із потреб «конкуренції». Тут /136/ існує ціла шкала переходів, аж до випадку досить специфічних спільних дій, де наслідують якусь поведінку, бо вона є ознакою належності до певного кола людей, котрі — байдуже, з якої причини, — претендують на відповідний соціальний престиж і у певному обсязі мають його. Проте останній випадок вже виходить за межі простого наслідування, і цією категорією вичерпно охарактеризувати його неможливо.

Факт існування «мовної спільноти» не означає, у нашому розумінні, що існує масово зумовлена однорідність при вимовлянні певних звукових сполучень (це зовсім не потрібно), чи що один «копіює» те, що робить інший, а означає, що існують такі дії індивіда, котрий «висловлюється», які за своїм сенсом орієнтовані на певні, в середньому наявні серед відповідного кола людей шанси бути «зрозумілим», — а отже, свідомо сподіватись на такий результат. Так само й поняття «панування» не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише: осмислену співвідносність дії одного («наказ») з дією іншого («виконання»), і, відповідно, зворотне, — внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін.

Таким чином, певна категорія явищ з більш-менш чіткими ознаками не може бути віднесеною до феномена «ніби». Тому ми хотіли б — у зв’язку з викладеним раніше про «наслідування» й «панування» — застосувати до існуючої багатоманітності відносин інше розмежування. «Згоду» ми трактуватимемо як ситуацію, коли поведінка, орієнтована на очікування відповідної поведінки інших, в наслідку має певний емпірично «значимий» шанс на те, що такі сподівання виправдаються, — оскільки об’єктивно існує ймовірність, що ці інші, незважаючи на відсутність певної попередньої домовленості, поставляться до подібних очікувань як до «значимих» для їхньої поведінки. Мотиви, керуючись якими, можна сподіватись на таку поведінку інших, з концептуального погляду не мають істотного значення. /137/ Спільно спрямовані дії, зумовлені орієнтацією на подібні шанси на згоду (і тією мірою, якою вони зумовлені), ми будемо називати «діями, заснованими на згоді».

Об’єктивно — з погляду оцінки її шансів — «значима» згода не рівнозначна, звичайно, суб’єктивним сподіванням окремої дійової особи на те, що інші люди ставитимуться до її сподівань як до значимих за своїм сенсом. Так само й емпіричну значимість того порядку, що постає внаслідок домовленості, не слід плутати із суб’єктивним сподіванням на те, що буде збережений його суб’єктивно ймовірний сенс. Проте в обох цих випадках між усередненою об’єктивною значимістю шансу (логічним вираженням якої буде категорія «об’єктивної можливості») і кожним усереднено суб’єктивним очікуванням існує взаємовідношення зрозумілої адекватної причинної зумовленості. Суб’єктивна орієнтація на згоду може, так само як і в разі домовленості, в кожному окремому випадку бути лише уявною або лише наближеною, і це, безперечно, впливає на міру та однозначність шансів на емпіричну значимість. Об’єднані спільною згодою індивіди можуть свідомо діяти всупереч їй, так само як і об’єднані в суспільство індивіди можуть чинити всупереч домовленості. «Той, хто не підкоряється», хоча раніше погоджувався визнавати панування іншого (подібно до «злодія» у нашому попередньому прикладі), — може, приховуючи прояви своєї непокори, орієнтувати свою поведінку на суб’єктивно сприйняту суть згоди. Тому поняття «згоди» і в суб’єктивному розумінні не слід плутати із «задоволенням» учасників згоди емпіричним її значенням. Страх перед негативними наслідками може призвести до того, що людина «скоряється» перед насильством в усередненому його розумінні, — так само як вона дотримується небажаної для неї «вільної» домовленості. Звичайно, тривале невдоволення знижує шанси на збереження реальної згоди, проте вона може зберігатися, доки той, хто панує завдяки насильству, має об’єктивно релевантний шанс розраховувати на виконання /138/ своїх наказів (відповідно до їх усередненого можливого змісту). Чому? Бо це важливо остільки, оскільки (так само як і при об’єднанні типу усуспільнення) лише орієнтація на «очікування» певної поведінки іншого або інших (наприклад, звичайний «страх» «підлеглого» перед «паном») буде крайнім випадком і матиме високий рівень лабільності, оскільки тут «сподівання» будуть тим об’єктивніше «обґрунтованими», чим з більшою ймовірністю можна розраховувати: ті, хто «скоряється», в середньому (суб’єктивно) вважатимуть «дії, що ґрунтуються на згоді», «обов’язковими» для себе. Зрештою, «значимість» домовленості також ґрунтується на такого роду (леґальній) згоді. При цьому значиму згоду не слід ототожнювати із згодою «мовчазною». Поміж порядком, який ґрунтується на експліцитній домовленості, і згодою як такою існує, звичайно, багато переходів, серед яких можна знайти й таку поведінку, яка практично вважається всіма учасниками за усереднений, встановлений за мовчазною згодою порядок. У принципі це не становитиме якогось окремого випадку порівняно з домовленістю, яка чітко сформульована. Навіть «недосить чітка» емпірична домовленість, відповідно до поширених типів тлумачення, є порядком, який великою мірою залежить від шансів, що їх дають можливі практичні застосування цієї домовленості. Навпаки, «значима» згода як чистий тип не містить у собі ніяких настанов або спеціальних домовленостей. Особи, поєднані згодою, за певних умов можуть взагалі нічого не знати одна про одну, та при цьому їхня згода може бути емпірично, вважай, непорушною нормою (як, скажімо, статеві стосунки між раніше не знайомими членами екзогамного роду) і часто охоплює різні політичні й навіть мовні спільноти. Іншим прикладом є використання грошей, де згода полягає у шансі на те, що товар, який використовується у цьому акті обміну (згідно із загальноприйнятими уявленнями), буде, у вигляді грошей, вважатись багатьма не відомими одне одному людьми «значимим» засобом оплати /139/ боргів, тобто засобом здійснення таких, що вважаються «обов’язковими», спільних дій.

До категорії дій, заснованих на згоді, належать не всі спільні дії, а лише ті, що усереднено орієнтовані на шанси згоди. Соціальне відособлення індивідів однієї раси, приміром, можна віднести до згаданої категорії лише в тому випадку, коли бодай якоюсь релевантною мірою є підстави сподіватися: ці індивіди (у середньому) практично розглядатимуть таке відособлення як щось, що зобов’язує їх поводитись певним чином. Інакше, залежно від обставин, це слід розглядати або як дії, зумовлені масовістю, або просто як спільні дії окремих людей, що не мають в основі будь-якої згоди. Умовність такого роду розмежувань очевидна. Особливо це відчутно у наведених вище прикладах, де йшлося про вгамування п’яниці та надання допомоги потерпілому. Щось більше, аніж просто фактично здійснювана спільними зусиллями взаємодія, суб’єктивно буде присутнє у поведінці окремих індивідів лише там, де остання ґрунтується на якійсь згоді, котра вважається емпірично «значимою» (приміром, якщо кожний індивід вважатиме себе зобов’язаним брати участь в актуальних спільних діях такою мірою і протягом такого часу, як це визначено усереднено зрозумілим «змістом» згоди). Наведені приклади різняться між собою, коли брати усереднено, мірою згоди: дії щодо надання допомоги ближчі за своїм сенсом до того, що існує шанс на згоду, — тобто більшою мірою є діями, які ґрунтуються на згоді; другий же приклад — це швидше фактичні спільні дії. І, звичайно ж, далеко не всі дії людей, які на перший погляд видаються «сумісними», можна вважати справді спільно спрямованими або тим більше ґрунтованими на згоді. З іншого боку, ті дії, які видаються нам сумісними, взагалі не можна віднести до поняття дій, що ґрунтуються на згоді. Адже в усіх цих випадках повністю відсутня осмислена співвідносність із діями невідомих третіх осіб. Аналогічним чином (як і в наведених вище прикладах) засновані на згоді дії родичів різняться за своїм ступенем від тих спільних /140/ дій, що орієнтовані на потенціальні дії майбутніх учасників акту обміну. В такому випадку згода конституюється лише тому, що основою очікувань є можливість усередненої орієнтації дії інших на загальноприйняту «значимість», тобто лише тою мірою, наскільки ці очікування мають «леґальний» характер. Лише такою мірою цю поведінку можна вважати ґрунтованою на згоді. В усьому ж іншому це будуть тільки спільні дії, зумовлені згодою. З іншого боку, як про це свідчить приклад про надання допомоги потерпілому, змістом «згоди» може бути й цілком конкретна спрямованість на мету, без якихось абстрактних «правил». Однак у деяких випадках, коли ми маємо справу із заснованою на згоді «довготривалою» спільнотою на кшталт «дружби», зміст останньої може постійно змінюватись і, отже, визначатиметься лише шляхом співвідносності з певним ідеально-типово конструйованим сенсом, що його кожна з дійових осіб розглядатиме як значимий. Проте і цей сенс може змінюватись при незмінній ідентичності дійових осіб. Тоді й у цьому випадку буде лише питанням доцільності, чи розглядати дану стадію як «продовження» попередніх стосунків, чи як їхню видозміну, чи як зовсім «нові» стосунки.

Цей приклад, а тим більше приклад еротичних стосунків, свідчить, що погодженість конститутивних осмислених співвідношень та «очікувань» далеко не завжди ґрунтується на раціонально-доцільному розрахунку та орієнтації на раціонально конструйований «порядок». «Значима» орієнтація на «очікування» означає за умов згоди лише те, що індивід, як він вважає, має шанс в середньому орієнтувати свою поведінку на певний, більш або менш часто визнаваний «значимим» зміст (внутрішньої або зовнішньої) поведінки іншого індивіда, навіть коли при цьому він буде повністю ірраціональним. Тому питання, якою мірою із загального сенсу згоди (який звичайно знаходить своє вираження у «правилах») випливають у середньому загальні закономірності практичної поведінки, мусить вирішуватись у кожному випадку окремо (так само як і при /141/ усуспільнені). Бо й тут дії, зумовлені згодою, не будуть ідентичними діям, які на згоді ґрунтуються. Так, наприклад, «станова конвенційність» — це дії, які ґрунтуються на згоді і конституюються такою поведінкою, яка в середньому «вважається» за емпірично обов’язкову. Саме цією згодою стосовно того, що вважати за «значиме», «конвенція» відрізняється од простого «звичаю», який ґрунтується на повторюванні звичних дій, а відсутністю апарату примусу — від права; звичайно, межі з обох боків тут досить умовні. Проте станова конвенційність може привести до таких фактичних наслідків у поведінці тих, хто її дотримується, які емпірично не можна вважати за обов’язкові на ґрунті згоди. Так, наприклад, згідно з феодальними конвенціями, торгівля вважалася чимось аморальним, що мало своїм наслідком зниження рівня власної леґальності феодалів у їхніх стосунках з гендлярами.

Цілком різні суб’єктивні мотиви, цілі та «внутрішні стани» людей, які можна розуміти раціонально-доцільно або «тільки психологічно», здатні створити як рівнодіючі однакові за своєю осмисленою співвідносністю спільні дії, а також ідентичну за своєю емпіричною значимістю «згоду». Реальною підставою дій, ґрунтованих на згоді, буде звичайна констеляція «зовнішніх» та «внутрішніх» інтересів, наявність яких може бути зумовлена найрізноманітнішніми внутрішніми станами й цілями окремих індивідів, і впливає вона лише на різне сприйняття «значимої» згоди, і ні на що інше. При цьому ми, звичайно, не заперечуємо того, що для окремих видів спільних дій, які різняться домінуючою в них суб’єктивною «осмисленою спрямованістю» (так само як і для дій, що ґрунтуються на згоді), можна виявити мотиви, інтереси та «внутрішні стани», які в середньому найчастіше спричиняють виникнення і подальше існування такого роду дій. Довести все це і є одним із завдань будь-якої змістової соціології. Ті ж загальні поняття, дефініцією яких ми тут займалися, не можуть не бути змістовно бідними. Немає якихось чітко визначених меж переходу від дій на /142/ ґрунті згоди до дій суспільних, і останні являють собою лише окремий випадок, коли дія впорядковується певними установленнями (Satzung). Так, скажімо, засновані на згоді дії пасажирів трамвая, котрі «схиляються на бік» пасажира при його конфлікті з кондуктором, згодом переростають у дії суспільні, — коли вони об’єднуються для подання «скарги». Скрізь, де раціонально-доцільним шляхом встановлюється певний порядок, має місце «об’єднання в суспільство», — хай навіть у досить різних масштабах і досить різному розумінні. Усуспільнене об’єднання виникає вже у тому випадку, коли представники певної раси, «відокремлюючись» од інших, започатковують за взаємною згодою (однак без оформленої належним чином домовленості) видання часопису, знаходячи для цього видавця, редакторів, співробітників, передплатників. З такого часопису поширюються у колишній аморфній сфері дій за взаємною згодою різної значимості «директиви». Те ж саме має місце, коли для якоїсь мовної спільноти створюють «академію», на зразок Academia della Crusca 2, та «школи», де навчають правил граматики, або коли для «панування» створюють певний апарат з раціональними порядками й чиновництвом. І навпаки: майже в кожному суспільному об’єднанні між його членами постають на основі згоди певні форми поведінки, що виходять за межі його раціональних цілей. їх можна розглядати як такі, що зумовлені усуспільненням. Наприклад, у кожному кегельному клубі існують свої «конвенційні» приписи, що реґулюють стосунки між його членами; тобто тут поза сферою усуспільнення формується сфера спільних дій, орієнтованих на «згоду».

Кожна окрема людина постійно бере участь у численних різноманітних сферах дій: просто спільних; заснованих на згоді; нарешті, суспільних у власному значенні цього слова. її поведінка в межах тієї чи іншої спільноти може теоретично в кожному своєму прояві осмислено співвідноситися з іншою сферою чужої поведінки, а також з іншими об’єднаннями на ґрунті згоди та об’єднаннями типу /143/ усуспільнення. Що численнішими й різноманітнішими за типами конститутивних для них шансів будуть ті сфери, на які індивід раціонально орієнтує свою поведінку, то більшою буде «раціональна диференціація суспільства»; що усуспільненішими будуть його дії, то більшої міри досягне «раціональна організація суспільства». Звичайно, індивід може брати участь у низці різного типу суспільно спрямованих дій завдяки одному й тому ж актові своєї поведінки. Наприклад, акт обміну, що його певна особа здійснює з таким собі X, що його уповноважив Y, котрий, у свою чергу, є «органом» цільової спілки, містить у собі: 1) усне і 2) письмове об’єднання в суспільство; 3) усуспільнення акту обміну особисто з X; 4) те ж саме особисто з Y; 5) те ж саме із суспільними діями учасників цільової спілки; 6) акт обміну своїми умовами, орієнтованими також і на очікування потенційних дій зацікавлених осіб (конкурентів з обох боків), на відповідну леґалізовану згоду тощо. Аби належати до числа дій на ґрунті згоди, поведінка мусить бути поведінкою спільно спрямованою, а ось орієнтованою на згоду вона може бути й без цього. Будь-які розпорядження щодо припасів або майна якоїсь людини (якщо не враховувати того, що вони взагалі можливі лише за умов наявності шансів на захист, наданих примусовим апаратом політичної спільноти) будуть лише тією мірою орієнтовані на згоду, якою вони враховують можливість зміни кількості власних припасів шляхом зовнішнього обміну. Зрештою, грошове «приватне господарство» пов’язане і з діями суспільними, і з діями, що ґрунтуються на згоді, і з діями, орієнтованими на спільноту. Тільки суто теоретичний крайній випадок («робінзонада»)3 буде повністю вільним від будь-яких спільних, а отже, й від орієнтованих на згоду дій, оскільки «робінзонада» за своїм змістом орієнтована на очікування станів природних об’єктів. Вже сама можливість припускати такий випадок може бути свідченням того, що «господарська» поведінка, відповідно до свого поняття, далеко не завжди означає дії, орієнтовані на спільноту. Як правило, саме /144/ концептуально «найчистіші» типи в окремих сферах дій перебувають за межами спільно спрямованих дій і сфер згоди, причому це однаково стосується як релігії, так і економіки та наукових і художніх концепцій. Шлях «об’єктивізації» веде (не обов’язково, але, як правило, досить швидко) до дій, орієнтованих на спільноту, і (якщо не завжди, то як правило) саме до дій, що ґрунтуються на згоді.

Зі сказаного вище зовсім не випливає, нібито спільно спрямовані дії, згоду та об’єднання типу усуспільнення можна було б ідентифікувати з уявленнями про дії типу «один з одним та один задля другого», на відміну від дій типу «один проти одного». Не лише цілком аморфна спільнота, але й «згода» для нас зовсім не ідентичні із «замкнутістю», відокремленням од інших. Чи буде сфера дій, заснованих на згоді, «відкритою», тобто чи може кожен бажаючий у будь-який момент взяти в ній участь; чи буде вона «замкнутою» і якою мірою, тобто чи буде виключена (шляхом взаємної згоди або через об’єднання у товариство) участь у ній третіх осіб, — усе це питання, які окремо розв’язуються у кожному конкретному випадку. Конкретна мовна або ринкова спільнота завжди має якісь (найчастіше розмиті) межі. Це означає, що, як правило, у «сподіваннях» береться до уваги як актуальний або потенційний учасник не певна конкретна людина, а якась, часто досить невизначена множина. Проте, наприклад, члени мовної спільноти, як правило, не зацікавлені у вилученні із числа учасників згоди третіх осіб (звичайно, залежно від обставин конкретної розмови); так само й особи, інтереси яких пов’язані з ринком, часто зацікавлені якраз у розширенні останнього. Та все ж таки і мова (як мова сакральна, станова або потаємна), і ринок (завдяки монополістичній угоді або усуспільненню) можуть стати «замкнутими». З іншого боку, сфера специфічних спільних дій конкретних органів влади, які, як правило, будуть замкнуті шляхом об’єднання в суспільства, може бути значною мірою відкритою (для участі «новоприбулих») якраз в інтересах носіїв влади. /145/

Учасники дій, що ґрунтуються на згоді, можуть дбати про спільні зовнішні інтереси. Але не обов’язково. Дії на підставі згоди — це ще не «солідарність», і спільні дії ніякою мірою не виключають і не суперечать спільно спрямованим діям людей, які ми називаємо боротьбою, тобто у найзагальнішій формі прагненням протиставити свою волю іншій, яка їй протидіє, орієнтуючись при цьому на очікування певної поведінки іншого. Боротьба потенційно притаманна усім різновидам спільно спрямованих дій. Якою мірою, наприклад, акт суспільного об’єднання практично означає солідарність щодо третіх осіб, компроміс між різними інтересами чи тільки бажане з якихось причин для учасників цього акту перенесення форм боротьби та її об’єктів відповідно до усередненої (але, можливо, в індивідуальних проявах досить різної) мети, — вирішується у кожному випадку окремо. Часто наявні усі ці моменти. Немає таких спільнот, заснованих на спільній згоді, — серед них і ті, що відзначаються безмежною самопожертвою (як це має місце, скажімо, при еротичних стосунках або проявах милосердя), — в яких, попри такі почуття, не було б і найжорстокішого насильства над іншою людиною. З другого боку, переважна більшість проявів боротьби містить у собі певну міру суспільного об’єднання або згоди. Маємо звичайний в соціології випадок, коли поняття за своїм змістом частково перекривають одне одного внаслідок наявності однакових, тільки бачених під різним кутом зору ознак. Боротьба, позбавлена будь-яких ознак спільності з противником, — це лише крайній випадок. Починаючи від монгольської навали і до сучасного ведення війни «відповідно до вимог міжнародного права» (хай навіть не завжди діючого), від лицарських поєдинків, де регламентувалися вибір зброї і засоби боротьби («Messieurs les Anglais, tirez les premiers!») *,



* Панове англійці, стріляйте першими! (Фр.) Заклик, з яким звернулися до своїх противників французькі вояки у битві при Фонтенуа (1745). — Прим. перекл.



до судового змагання сторін /146/ або «дружнього поєдинку» корпорантів, який швидше подібний до спортивних змагань, — всюди у таких випадках можна спостерігати певні ступенево зростаючі фрагменти заснованого на згоді об’єднання у спільноту тих сторін, які ведуть боротьбу; там же, де насильницька боротьба поступається місцем «конкуренції» (нехай це буде боротьба за здобуття олімпійського вінка, чи за голоси виборців, чи за якісь інші атрибути влади, за соціальний престиж чи прибутки), — усе це здійснюється на ґрунті раціонального об’єднання в суспільство, порядки якого будуть тими «правилами гри», які визначають форми боротьби, та водночас змінюють її шанси. Поступово зростаюче прагнення до «примирення» зменшує ймовірність застосування фізичної сили, та лише витісняє її на задній план, а повністю з людських стосунків не усуває. Проте в ході історичного розвитку застосування сили монополізувалося апаратом примусу одного певного типу усуспільнення або спільноти, заснованих на згоді, а саме політичного типу, завдяки чому це застосування сили перетворилося в упорядковану загрозу примусу спочатку з боку можновладців, а потім формально нейтральної влади. Та обставина, що «примус», фізичний або психічний, є основою практично всіх об’єднань у спільноти, змушує нас коротко зупинитись на цьому питанні — лише тою мірою, наскільки це необхідно як доповнення до ідеально-типових понять, що ми їх розглянули вище.




VII. «Інститут» (Anstalt) і «спілка» (Verband)


У тих прикладах, що їх ми наводили раніше, неодноразово згадувалися випадки, які варто розглянути детальніше: мова йде про ситуацію, коли хто-небудь «не з власної волі» потрапляв до спільноти, яка ґрунтується на згоді, і залишався там. Аморфні дії, в основі яких лежить згода (на зразок, наприклад, «розмови»), не вимагають детального пояснення. Адже у такого роду діях «бере участь» кожен, чия поведінка відповідає ознакам тієї передумови (згоди), яку ми прийняли. Одначе справа далеко не /147/ завжди буде такою простою. Вище ми визнали за ідеальний тип «об’єднання в суспільство» раціональну «цільову спілку», що ґрунтується на чіткій домовленості щодо засобів, мети, порядків. При цьому було встановлено, в якому розумінні такого роду спілка може вважатися постійним утворенням, незважаючи на зміни у складі її учасників. Передбачалося також, що «участь» окремих осіб, тобто обґрунтоване в середньому сподівання на те, що кожен учасник буде орієнтувати свої дії на встановлений порядок, базується на особливій раціональній домовленості з кожним індивідом окремо.

Проте існують дуже важливі форми суспільних об’єднань, де суспільна поведінка — так само, як і в цільовій спілці, — значною мірою впорядкована щодо своїх засобів і мети прийнятими настановами і, отже, є «усуспільненою»; одначе всередині таких об’єднань мало не головною передумовою існування є такий принцип: індивід, як правило, виявляється учасником суспільних дій і, отже, одним з тих, на кого поширюються очікування, що його поведінка буде орієнтованою на вищезгадані настанови, але при цьому без його власного сприяння. Конститутивна для таких форм об’єднання в суспільство спільно спрямована поведінка визначається якраз тим, що за наявності певних об’єктивних даних, властивих конкретній особі, від неї очікують участі у спільних діях, тобто орієнтації її поведінки на певний встановлений порядок, і в середньому такі сподівання мають свої підстави, оскільки вищезгадані індивіди емпірично вважаються «зобов’язаними» брати участь у спільних діях, конститутивних для даної спільноти, а також існує шанс, що евентуально, коли б вони не захотіли цього робити, їх примусить коритися (хай навіть м’якими засобами впливу) «апарат примусу». Ті об’єктивні дані, з якими пов’язані такі сподівання, в особливо важливому випадку (у випадку політичної спільноти) — це насамперед походження, родинні зв’язки, а іноді просто перебування чи певна діяльність у якійсь галузі. Як правило, належність індивіда до такого роду спільноти /148/ визначена наперед його народженням та вихованням. Такі спільноти характеризуються, по-перше, тим, що, на відміну від «цільової спілки», добровільний вступ замінюється тут зарахуванням на основі суто об’єктивних даних, незалежно від бажання тих, кого зараховують; по-друге, тим, що, на відміну від аморфних у цьому відношенні товариств, заснованих на згоді (де свідомо відмовляються од раціонального порядку), тут одним із тих чинників, які визначають поведінку, є наявність створених самими людьми раціональних настанов та апарату примусу. Такі спільноти ми називаємо інститутами. Не кожна спільнота, до якої ми належимо за народженням і вихованням, є інститутом. Ним не буде, наприклад, мовна чи родинна спільнота, оскільки тут відсутні раціональні настанови. Одначе ним буде така структурна форма політичної спільноти, яку називають «державою», або та структура релігійної спільноти, яку в суто технічному сенсі прийнято називати «церквою».

Подібно до того як суспільну поведінку, орієнтовану на раціональну домовленість, зараховуть до поведінки, заснованої на згоді, інститут із його раціональними настановами належить до «спілки». Діями у рамках спілки ми вважаємо ті, що орієнтовані не на настанови, а на згоду. Така поведінка характеризується: 1) тим, що зарахування індивіда до числа учасників здійснюється за загальною згодою без будь-яких раціонально-доцільних дій з його боку; 2) тим, що, незважаючи на відсутність спеціально створених для цієї мети настанов, певні наділені владою особи встановлюють, за загальною згодою, дієвий порядок поведінки для осіб, зарахованих за загальною згодою до членів спілки; 3) тим, що вищезгадані носії влади особисто або через інших осіб готові у разі потреби здійснити фізичний або психічний примус будь-якого типу щодо тих, хто не підкоряється спільно встановленому порядку. При цьому йдеться, звичайно, як і за будь-якої згоди, про усереднено однозначно зрозумілий зміст та про змінні усереднені шанси емпіричної значимості. До /149/ «спілок» досить чистого типу належать: традиційна «родинна спільнота», де влада належить «господареві»; позбавлене раціональних засад «патримоніальне» політичне утворення на чолі з «правителем»; громада з «пророком» та учнями, де влада належить пророкові; заснована виключно на згоді релігійна громада, де влада належить спадкоємному «ієрархові». У принципі тут немає якихось специфічних відмінностей порівняно з іншими різновидами дій, що ґрунтуються на згоді, і вся їхня казуїстика поширюється й на спілку. В сучасній цивілізації майже вся діяльність спілок так чи інакше є впорядкованою відповідно до раціональних настанов: стосунки всередині «родинної спільноти», зокрема, гетерономно реґулюються «родинним правом», яке встановлює держава. Отож перехід до інституту не може бути чітко визначеним, тим більше що інститутів чистого типу досить небагато. Що різноманітнішою буде та діяльність, завдяки якій інститути конституюються, то частіше вони будуть у своїй сукупності раціонально-доцільно впорядкованими шляхом певних настанов. Ті настанови, наприклад, які створені для реґулювання суспільної діяльності політичних інститутів (ми вважаємо їх ad hoc за цілком раціонально-доцільні) і мають найменування «законів», відображають, як правило, лише фрагментарні стосунки, до раціонального впорядкування яких прагнуть певні зацікавлені групи. Таким чином, дії на основі згоди, які фактично конституюють певне утворення, звичайно не лише виходять за межі суспільних дій, орієнтованих на раціонально-доцільні положення (що властиве більшості цільових спілок), але й, як правило, передують їм. «Інституційні дії» є раціонально впорядкованою частиною «дій у рамках спілки», а інститут є частково раціонально впорядкованою спілкою. Інакше кажучи, перехід у соціологічному відношенні досить нечіткий. Правда, інститут становить собою цілком раціональне «новоутворення», та все ж він виникає не у «сфері, повністю позбавленій спілкування». Навпаки, та діяльність, яка склалась раніше у межах спілки, чи /150/ та, що спілкою реґулюється, тепер підпорядковується (наприклад, за рахунок «анексії» або об’єднання попередніх спілок у новий інститут), шляхом серії спрямованих на неї настанов, або зовсім новим порядкам у межах співвіднесеної зі спілкою чи реґульованої нею діяльності, або ж одночасно і тому, і другому. Може мати місце й заміна спілки, з якою члени мусять координувати свої дії, тобто порядки якої будуть тепер для них значимі, або ж зміниться лише склад органів інституту, зокрема його апарату примусу.

Виникнення нових установ інституту будь-якого роду — чи то внаслідок його «новотворення», чи в результаті звичайної повсякденної діяльності — тільки в дуже набагатьох випадках відбувається на основі автономної «домовленості» всіх учасників майбутніх дій, від яких в усередненому розумінні очікують лояльності щодо цих установ. Найчастіше має місце «насильницьке їх впровадження» (Oktroyierung). Певні особи проголошують ті чи інші настанови обов’язковими для пов’язаної із спілкою або реґульованої нею поведінки, і ті особи, які пов’язані з інститутом або підпорядковані йому, — тією чи іншою мірою фактично коряться його настановам, з більш або менш однозначною лояльністю орієнтуючись на них. А це означає, що той порядок, який встановлено інститутом, стає емпірично значимим як прийнятий на основі «згоди». Його не слід ототожнювати із «перебуванням у злагоді» або з чимось на зразок «мовчазної домовленості». Радше й тут мається на увазі існування усередненого шансу на те, що ті, кого (в середньому) «вважають» за об’єкт запроваджених насильницьким шляхом настанов, вважатимуть ці настанови за практично «значимі» для своєї поведінки і, отже, орієнтуватимуть (у середньому) свою поведінку на їхній сенс. Насильницьке запровадження певного порядку може бути здійснене «органами інституту» завдяки їхнім специфічним функціям, які визнано силою згоди за емпірично значимі і які ґрунтуються на настановах (автономне запровадження порядку насильницьким /151/ шляхом). Такий характер мають, наприклад, закони повністю або частково зовнішньо автономного інституту (скажімо, держави). Запровадження нового порядку може бути «гетерономним», тобто приходити іззовні: наприклад, прихожанам церкви або членам громади чи якоїсь іншої спілки, близької за типом до інституту, нав’язує свою волю інша, скажімо, політична спілка, порядкам якої тепер змушені коритися у своїх спільно спрямованих діях члени гетерономно впорядкованої спільноти.

Переважна більшість усіх настанов як інститутів, так і спілок постала не на ґрунті домовленості, а внаслідок насильницьких дій, — тобто окремі люди та групи людей, які здатні були з тієї чи іншої причини фактично впливати на спільні дії членів інституту або спілки, на підставі «сподівання на згоду» спрямовують ці дії у потрібний їм бік. Фактична влада, яка зобов’язує до певних дій, може, у свою чергу, емпірично «вважатися» такою, що в силу загальної згоди належить певним людям внаслідок їхніх особистих якостей, окремих рис або внаслідок того, що вони обрані відповідно до певних правил (шляхом виборів). Тоді ці емпірично значимі — оскільки в середньому фактично достатньою мірою вони здатні визначати поведінку учасників «згоди» — претензії та уявлення «значимої» влади, яка діє насильницьким шляхом, можна назвати «конституцією» даного інституту. Вона виразно втілена у раціонально сформульованих настановах. Часто якраз найважливіших з практичного погляду питань вони не торкаються, іноді цілком зумисно (чому — ми тут не будемо розглядати). Тому ті настанови, що стосуються емпірично значимої влади, яка приписує дотримуватись певної поведінки і ґрунтується зрештою на «згоді» учасників спілки, не дають про неї повного уявлення. Адже фактично головний зміст «згоди», який знайшов своє вираження у дійсно емпірично значимому устроєві, зводиться до визначення того, для яких людей, якою мірою і стосовно чого існує шанс, що вони в середньому практично коритимуться тим, хто, згідно із загальноприйнятим /152/ тлумаченням, є учасником апарату примусу. Творці раціонально-доцільних устроїв здатні, користуючись ними, пов’язати порядок, запроваджений насильницьким шляхом, зі схваленням більшістю членів спілки або більшістю осіб, що мають певні ознаки чи обрані відповідно до правил. Звичайно, й це буде свого роду «насильством» щодо меншості, свідченням чого є досить поширене в нас у середні віки (а в Росії у вигляді «миру»4 воно зберігається й досі) уявлення, згідно з яким значима настанова, по суті, мусить (незважаючи на те, що офіційно вже діяв принцип більшості голосів) ґрунтуватися на персональній згоді всіх тих, для кого вона є обов’язковою.

Отже, влада такого типу ґрунтується на специфічному, мінливому за своєю силою і характером впливі — «пануванні» — конкретних людей (пророків, королів, патримоніальних володарів, батьків родин, старійшин та інших «вождів» найрізноманітнішого штибу, що із соціологічного погляду дуже важливо) над іншими членами спілки. Такий вплив, у свою чергу, ґрунтується на досить різних за своїм характером мотивах, у тому числі також і на можливості застосування засобів фізичного й психічного примусу. Проте і тут слід мати на увазі, що. дії, які ґрунтуються на згоді, — у тому разі, коли вони орієнтовані тільки на очікування (зокрема «страху» підлеглих), — є лише відносно лабільним крайнім випадком. Шанс на існування емпіричної значимої згоди й тут буде — за інших однакових умов — тим ймовірнішим, чим більшою мірою можна в середньому розраховувати: ті, хто кориться, роблять це на тій підставі, що вони й суб’єктивно вважають своє ставлення до того, хто панує, за щось обов’язкове. Доти, доки в середньому і приблизно це має місце, «панування» ґрунтується на згоді, яка визнає його «леґітимність». Панування як найважливіша підстава майже всієї діяльності спілок, проблематику якої ми тут розглядаємо, мусить бути об’єктом спеціального розгляду, що виходить за межі даного дослідження. Соціологічний аналіз панування пов’язаний /153/ насамперед з різними можливостями, суб’єктивно осмисленими підставами тієї згоди щодо «леґітимності», яка скрізь, де підпорядкування зумовлене не елементарним страхом перед прямою загрозою насильства, вирішальною мірою визначає його специфічний характер. Проте це питання не можна розв’язувати мимохідь, тому ми змушені відмовитись тут від розгляду тих «справжніх» проблем соціологічної теорії спілок та інститутів, які щойно постали перед нами.

Шлях розвитку в кожному окремому випадку знову й знову веде — як ми вже могли у цьому переконатися — від конкретних раціональних установлень на зразок цільової спілки до утвердження поведінки на основі згоди, яка «виходить за її межі». Проте загалом, у межах доступного наглому розглядові історичного розвитку, можна констатувати якщо не однозначну «заміну» дій на основі згоди усуспільненням, то принаймні дедалі зростаюче раціонально-доцільне впорядкування дій на основі згоди формальними настановами і подальше перетворення спілок у раціонально-доцільно впорядковані інститути.

Однак що практично означає раціоналізація тих порядків, які встановлені у спільноті? Для того щоб конкретному працівникові або навіть керівникові контори «знати» бухгалтерські правила і орієнтувати на них свої дії, правильно (а в окремих випадках, внаслідок помилки або свідомого обману, — і неправильно) застосовуючи ці правила, їм зовсім не потрібно уявляти собі, з яких раціональних принципів такі правила виводяться. Щоб «правильно» застосовувати таблицю множення, зовсім не потрібне раціональне розуміння тих алгебраїчних положень, які визначають, наприклад, таке правило відношення: «9 не можна відняти від 2, тому я позичаю 1». Емпірична «значимість» таблиці множення є різновидом «значимості, ґрунтованої на згоді». Проте «згода» не ідентична «розумінню». Таблиця множення «приписується» нам у дитячі роки таким самим чином, як підлеглому — раціональні розпорядження /154/ деспота. Причому йдеться про «припис» у найповнішому значенні цього слова, як щось спершу цілком незрозуміле нам за своїми основами і навіть метою, однак за своєю «значимістю» обов’язкове. Отже, згода є простим «підпорядкуванням» звичному тому, що воно звичне. Таким воно більшою чи меншою мірою і залишається. Не шляхом раціональних міркувань, а шляхом звичної вже (приписуваної в такому випадку) емпіричної перевірки від протилежного роблять висновок, чи правильно відповідно до установленої згоди проведено обчислення. З подібним ми зустрічаємося скрізь: коли користуємось трамваєм, ліфтом чи рушницею, нічого не знаючи при цьому про ті наукові принципи, які покладено в основу їхньої конструкції і про які навіть водій трамвая чи зброяр мають досить приблизне уявлення. Сучасний споживач звичайно тільки в загальних рисах уявляє собі техніку виготовлення тих продуктів, які він щодня споживає, часто не знаючи навіть того, з якого матеріалу і в якій галузі промисловості їх виготовлено. Його цікавлять насамперед ті риси цих артефактів, які для нього важливі з практичного боку. Точнісінько те ж відбувається і з соціальними інститутами, наприклад грошима. Споживач не знає, яким, власне, чином гроші набувають своїх дивовижних специфічних якостей, — адже про це гаряче сперечаються і фахівці. Те ж саме спостерігаємо у сферах, які встановлюються раціонально-доцільним шляхом. У процесі творення нового «закону» чи параграфа «статуту об’єднання» ті особи, чиї інтереси при цьому безпосередньо практично зачіпаються, як правило, добре розуміють, у чому полягає справжня суть цієї новації. Одначе, як тільки вона входить у повсякденну практику, оця спочатку більш-менш однозначно трактована її творцями «суть» настільки забувається або перекривається зміною значень, що лише незначна частина суддів та повірених справді пам’ятають про ту «мету», задля якої свого часу було досягнуто згоди чи приписано певне розуміння заплутаної правової норми. Що ж до «публіки», то вона втаємничена стосовно /155/ факту створення та емпіричної значимості правової норми, а отже, і стосовно шансів, що випливають із цього, лише тією мірою, якою це потрібно для запобігання найбільшим неприємностям. У процесі все більшого ускладнення суспільних порядків і проґресуючої диференціації суспільного життя ці явища набувають дедалі універсальнішого значення. Безумовно, емпіричний сенс встановленого порядку — тобто ті очікування, які ймовірно в середньому мусять випливати з того, що цей порядок колись було створено, а тепер він певним чином усереднено інтерпретується і ґарантується апаратом примусу, — краще за все розуміють ті, хто має намір чинити всупереч йому, тобто «порушити» чи якось «обійти» його. Будь-які раціональні порядки усуспільнення — нехай то буде інститут чи спілка — запроваджуються або «нав’язуються» якимись певними людьми, цілі яких можуть бути якнайрізноманітнішими. Інші ж люди, що входять до складу «органів» суспільного об’єднання, не обов’язково знаючи про мету створення таких порядків, суб’єктивно більш-менш однозначно тлумачать їх і активно втілюють у життя. Третім ці порядки відомі (наскільки це необхідно для досягнення особистих цілей) суб’єктивно, залежно від того, якою мірою ці порядки застосовуються як засоби їхніх (леґальних або нелеґальних) дій, оскільки вони пов’язані з певними сподіваннями щодо поведінки інших («органів» або товаришів по інституту чи спілці). Четверті ж — це буде «маса» — застосовують певну «традиційну», як ми кажемо, поведінку у тому чи іншому наближенні до усереднено сприйнятої її суті і здебільшого поводяться відповідним чином, найчастіше не маючи жодного уявлення не лише про мету і суть, а й навіть про існування вищезгаданих порядків. Емпірична значимість саме раціонального порядку ґрунтується насамперед на згоді коритися тому, що є звичним, з чим зжилися, що засвоєне завдяки вихованню і постійно повторюється. За своєю суб’єктивною структурою людська поведінка у найпоширеніших проявах часто наближається до типу /156/ повторюваних масових дій без будь-якої співвідносності їх із сенсом.

Отож проґрес у сфері соціальної диференціації та раціоналізації означає, що в кінцевому рахунку (хоча й не без винятків) ті, кого практично стосуються раціональні методи й порядки, все далі відриваються від раціонального підґрунтя, яке для них загалом буде прихованим чи не більше, ніж для дикуна суть магічних процедур, виконуваних чаклуном. Таким чином, універсалізація знання про умови та взаємозв’язок суспільно об’єднуючих дій не лише не спричиняє їхньої раціоналізації, а найчастіше діє навпаки. «Дикунові» відомо незрівнянно більше про економічні та соціальні передумови його власного існування, аніж «цивілізованій» людині у звичайному значенні цього слова. І далеко не завжди вчинки «цивілізованої» людини матимуть суб’єктивно раціональніший характер. У різних сферах людської діяльності це проявляється по-різному, але то вже окрема проблема. Специфічно раціонального відтінку становищу «цивілізованих» людей, на відміну від «дикунів», надають у цьому аспекті такі обставини: 1) звична віра в те, що умови нашого повсякденного життя — буде то трамвай чи ліфт, гроші чи суд, армія чи медицина, — у принципі раціональні за своєю суттю, тобто вони є результатом людської діяльності, доступним раціональному знанню, творенню і контролю, що має важливе значення для характеру згоди; 2) впевненість у тому, що вони функціонують раціонально, тобто відповідно до відомих правил, а не ірраціонально, як ті сили, на які дикун хоче вплинути, звертаючись до чаклуна, — і що їх у принципі можна «брати до уваги», «калькулювати», орієнтувати свою поведінку на однозначні, викликані ними сподівання. Саме в цьому криється причина специфічної зацікавленості раціонального капіталістичного підприємства у «раціональних» порядках, на практичне функціонування яких можна розраховувати з такою ж мірою ймовірності, як і на функціонування машини.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.