[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1565-1580.]

Попередня     Головна     Наступна





Міжгір’я (V — 4; до 1953 — Волове), с. м. т., р. ц. Закарп. обл., положене в Сер.-Карп. улоговині над р. Рікою, 6 500 меш. (1959); ліс. і деревообробна пром-сть; М. засноване у 16 в.


Міжнародна Вільна Академія (Académie Internationale Libre des Sciences et des Lettres), заснована 1962 p. у Парижі за ініціятивою О. Шульгина, об’єднує бл. 300 екзильних вчених (в тому ч. 45 українців) з країн Сх. та Центр. Европи (за винятком росіян), опанованих ком. режимом. Президенти — румуни К. Антоніяде († 1954), згодом К. Марінеску, перший віцепрез. О. Шульгин (до смерти 1960), ген. секретар угорець І. Ляйті. М. В. А. влаштовує наук. сесії і асамблеї, резюме яких публікуються франц. мовою у «Бюлетені» (досі 4 чч.).


Міжнародні договори, дво- чи багатосторонні акти між державами або ін. суб’єктами міжнар. права, які визначають права і обов’язки договірних сторін. М. д. — звич. засіб ладнання міждерж. взаємин та гол. джерело міжнар. права. Суверенні держави, а винятково і частково суверенні з’єднання (спільноти) та міжнар. орг-ції користуються договірною правоздатністю.

Укр. держ. формації, вступаючи в міжнар. взаємини на протязі історії, укладали низку М. д.; але часто укр. землі і госп.-політ. проблеми України були предметом М. д. чужих держав.

Княжа доба. Княжа Україна-Русь перебувала в договірних стосунках з багатьма державами, гол. з Візантією. Збереглися тексти договорів (Д.) з греками: Олега 911 p., Ігоря 945 р. і Святослава 971 р. Ці Д. закінчували воєнні взаємини (мир викуп, обмін полоненими), ладнали ін. держ.-правні стосунки (напр., відмова Києва поширювати свою владу на Крим і півн. узбережжя Чорного м. 945 p.), а також містили низку приватноі карно-правних постанов щодо статусу осіб і майна підданих обох сторін на території контрагента. Літописи (й ін. джерела) зберегли численні вістки про Д. Київ. Руси з ін. державами та народами, зокрема з Польщею, Угорщиною, Чехією, Волзькою Болгарією, половцями тощо, але тексти цих Д. до нас не дійшли. Збереглися дані про союзно-оборонний Д. проти Литви, Польщі і татар, укладений десь між 1308 і 1316 між Гал.-Волинською державою, з одного боку, і нім. хрестоносцями — з другого.

Окремий вид договорів княжої доби становлять Д. («ряди») між самими князями, які певною мірою можуть вважатися М. д., оскільки окремі князівства мали характер автономних держав (див. Княжі договори).

У 14 — 15 вв. доля півн. і зах. земель України часто була предметом угод між сусідніми державами — Польщею, Литвою, Угорщиною (напр., Вишгородський трактат 1339 р. про угор.-поль. компроміс щодо володіння Галичиною; поль.-лит. про поділ зах.-укр. земель 1352, 1366 р. та ін.).

У Вел. Князівстві Лит., як і в Київ. Русі, договірною правоздатністю користувалися В. і удільні кн.; останні могли укладати Д. лише стосовно своїх земель, і то в рамках заг. законів В. князівства та під наглядом В. кн. Політ. Д. заг.-держ. характеру укладав В. кн. у порозумінні з великокняжою радою, а торг. Д. міг бути укладений самим В. кн. Визначніші М. д., на підставі яких лит.-руські землі входили в держ.-правні взаємини з Польщею: Кревська унія (1385), Городельська унія (1413) і Люблінська унія (1569). Поруч з тим, доля деяких укр. земель вирішувалася в М. д. між Москвою, з одного боку, і Литвою та Польщею — з другого, укладених у 15 — 17 вв.

Коз.-Гетьманська доба. З сер. 16 в., коли Запоріжжя стало окремою військ.-політ. орг-цією, його керманичі укладали угоди військ. характеру з поль. королями, лит. князями, з Австрією, Москвою, Молдавією, Доном, Кримом та ін. Старшина городового козацтва договорювалася з Польщею щодо реєстру, станових коз. привілеїв та політ. і рел. прав укр. населення (важливіші угоди: Куруківська 1625 р. й Переяславська 1630 p.).

Широку дипломатичну діяльність провадив гетьман Б. Хмельницький. Він уклав низку військ.-політ. Д., зокрема з Кримом (1648), Туреччиною (1648, 1651), Польщею (Зборівська угода 1649 і Білоцерківська угода 1651), Молдавією, Московщиною (Переяславська угода 1654), Швецією (військ. конвенція 1655), Трансільванією (1656) тощо. Дальший розвиток взаємин України з цими державами призвів до укладення низки ін. Д., зокрема з Польщею (Гадяцька угода 1658, Слободищенська угода 1660, угода Мазепи із Станиславом Лєщинським 1708 тощо), з Московщиною (т. зв. «гетьманські статті»: Переяславський договір Юрія Хмельницького 1659, «Московські статті» Брюховецького 1665, Глухівський Д. Многогрішного 1669, Конотопський І. Самойловича 1672, Коломацький І. Мазепи 1687), із Швецією (Корсунська угода І. Виговського з Карлом X Ґуставом 1657, військ.-політ. Д. Мазепи з Карлом XII 1708, підтверджений Д. Мазепи й К. Гордієнка з Карлом XII 1709), з Туреччиною (договір П. Дорошенка 1668, Ю. Хмельницького 1677, П. Орлика 1712), з Кримом (зокрема договір П. Іваненка 1692 і П. Орлика 1711) тощо.

У боротьбі за впливи й володіння укр. землями сусідні держави вели ряд воєн, закінчуючи їх поділом України. Найпомітнішими М. д., що вносили територіяльні зміни на Україні у 17 — 18 вв. були: Андрусівський Д. 1667 р. між Польщею і Росією, що ділив Україну по лінії Дніпра (крім Києва з околицями), підтверджений т. зв. «вічним миром» 1686, за яким Запоріжжя з моск.-поль. протекторату переходило під володіння Москви; Бучацький мир 1672 р. між Польщею і Туреччиною, що визнав частину України під владою П. Дорошенка тур. протекторатом; Д. Кучук-Кайнарджійський 1774 p., Яський 1791 і Букарештський 1812, якими Туреччина зреклася своїх володінь на півн, узбережжі Чорного м. на користь Росії. Три Д. про поділ Польщі між Пруссією, Австрією й Росією визначили долю укр. земель Польщі: Галичина (1772) і Холмщина та Підляшшя (1795) перейшли до Австрії, Правобережна Україна (1793) і Волинь (1795) до Росії. У 1775 р. окремою угодою між Австрією і Туреччиною Буковина визнана була за Австрією.

Укр. держава 1917 — 20 pp. Укр. Нар. Республіка (УНР) уклала Берестейський мир 9. 2. 1918 з Центр. державами, що дав початок низці М. д. України з Центр. й ін. сусідніми державами в 1918 p.: госп. угоди з Німеччиною й Австро-Угорщиною, з Румунією, Д. про взаємовизнання і дипломатичні зносини з Доном, торг.-комунікаційні угоди з Доном, Кубанню, Грузією й ін. Прелімінарний мир 12. 6. 1918 і угода про відновлення транспортного зв’язку мали на меті унормувати відносини з РСФСР (але до мирного Д. з Росією не дійшло). Після довгих переговорів УНР підписала політ. і військ. конвенції з Польщею 21. 4. 1920 (т. зв. Варшавський Д.).

Укладена 1. 12. 1918 умова про держ. об’єднання ЗУНР з УНР (Фастівська угода), ратифікована УНР 4. 1. 1919 та Трудовим конґресом, формально також була М. д., бо обидва контрагенти становили собою окремі держ. одиниці, а навіть після акту об’єднання зберігали деякі компетенції зовн. політики.

УССР. Уряд УССР уклав такі основні Д., що реґулювали стосунок до Сов. Росії: угода сов. республік, в тому ч. й УССР, про об’єднання нар. госп-ва і військ. оборони з РСФСР 1. 6. 1919 (у формі «резолюції Всерос. Центр. Виконавчого Комітету), т. зв. «роб.-сел. союзний» Д. між УССР і РСФСР з 28. 12. 1920, й акт утворення СССР 30. 12. 1922, що прийняв форму Д. (сторони: РСФСР, УССР, БССР, Закавказька СФСР).

У 1919 — 23 pp. УССР користувалася договірною правоздатністю й здійснювала її або незалежно, або поряд з «союзними» сов. республіками. В той час вона була учасником понад 50 М. д. з несов. державами. Важливіший Д. був з Польщею, з одного боку, та РСФСР, УССР і БССР — з другого, підписаний 18. 3. 1921 (див. Ризький мир).

Ін. М. д. можна клясифікувати за такими групами: а) політ. Д. (юридичне визнання, обмін дипломатичними і консульськими представниками, невтручання у внутр. справи тощо) з Польщею (мирний Д.), Естонією, Латвією, Литвою, Австрією, Чехо-Словаччиною, Німеччиною (поширення Раппальського Д. на УССР) і з Туреччиною (т. зв. «Д. про дружбу і братерство» 21. 1. 1922); б) Д., що торкалися правних питань (принцип і процедура оптації, евакуації громадян, про статус громадян на чужій території, конфлікт юрисдикції, прикордонний режим тощо); юридичні постанови розкинені в заг. чи спеціяльних Д., зокрема з балтицькими країнами і Польщею; в) соц. та гуманітарні Д. (обмін полонених, інтернованих, втікачів, санітарні угоди) з Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Італією, Туреччиною, Польщею і балтицькими країнами, в одну спеціяльну санітарну умову про мед. допомогу з Епідемічною комісією Ліґи Націй; г) госп.-торг. проблеми, загоркнені в мирному Д. з Польщею, у раппальському Д. та в тимчасових угодах про встановлення дипломатичних взаємин з Австрією і Чехо-Словаччиною; ґ) транспортно-комунікаційні угоди з Польщею (мирний Д. і кілька спеціяльних умов у справах залізничого транспорту і поштово-телеграфного зв’язку) та з балтицькими країнами. Крім того, існує багато Д., де УССР є співпартнером РСФСР або ще й ін. сов. республік. Деякі з цих Д. були укладені рос. урядом від імени УССР, під претекстом т. зв. дипломатичного союзу сов. республік. Частина М. д. УССР була ратифікована конституційними органами УССР, ін. увійшли в силу без ратифікації. З утворенням СССР договірні зобов’язання УССР перейшли на союзні органи (ноти уряду УССР 16. 6. 1923 і Наркомату Закордонних Справ СССР 21. 7. 1923 чужим урядам).

Між 1923 і 1944 pp. УССР не користувалася зовн.-політ. компетенціями і договірною правоздатністю. Конституційні зміни в СССР 1. 2. 1944 привернули республікам «право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками» (ст. 156 конституції УССР). Однак це право не є виключне і неподільне. СССР зберігає за собою ті самі компетенції. Республіки здійснюють їх лише під наглядом союзних органів та за заг. центр. пляном.

Єдиними досі двосторонніми Д. після 1944 р. є угода між урядом УССР і Поль. Комітетом Нац. Визволення 9. 9. 1944 про обмін населення між Польщею й Україною та угода з адміністрацією УНРРА 18. 12. 1945 про співпрацю і допомогу. У всіх ін. справах стосунків між УССР і сусідніми країнами (територіяльні питання, статус громадян, госп. і культ. взаємини, прикордонний режим) М. д. були укладені від імени СССР, а не УССР, напр., щодо відступлення Чехо-Словаччиною Закарп. України 26. 6. 1945, Д. 16. 8. 1945 про сов.-поль. кордон тощо.

Проте УССР виступала окремо як учасник у ряді багатосторонніх Д., бувши представлена також окремими делеґаціями в переговорах. Зокрема УССР підписала Паризькі мирні Д. 1947 з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією як одна із «союзних і сполучених держав». Як придунайська країна, УССР підписала 18. 8. 1948 конвенцію про режим судноплавства по Дунаю, однак її представник не входить до Дунайської комісії (УССР відмовилася від права свого членства, мовляв, її інтереси відстоює СССР). Бувши чл. ряду міжнар. орг-цій, УССР підписала і ратифікувала їхні статути, почавши з хартії ООН і кінчаючи багатьма спеціялізованими установами ООН (див. Міжнар. організації).

Як член цих ор-цій УССР підписала низку багатосторонніх конвенцій в рамках і за ініціятивою цих орг-цій. УССР приєдналася 1953 р. до конвенції про привілеї та імунітети ОН, у 1958 р. до конвенції про рабство з 1926 р. У 1948 р. УССР приєдналася до конвенції Всесвітньої метеорологічної орг-ції, а в 1956 р. до 18 конвенцій (на всіх 110 тоді в силі) про працю і соц. забезпечення, укладених під егідою Міжнар. Орг-ції Праці.

Представники УССР брали участь у конференціях Всесвітньої орг-ції охорони здоров’я і підписали кілька угод і протоколів з питань здоров’я (1946). УССР також підписала і стала чл. Евр. конвенції радіомовлення (1950), Всесвітньої поштової конвенції (1947, переглянена 1952), ставши т. ч. чл. Всесвітнього поштового союзу, підписала Міжнар. конвенцію електрозв’язку (1947, переглянена 1952), яка оформила Міжнар. союз електрозв’язку.

у 1954 — 58 pp. УССР приєдналася (чи підписала їх під час ухвалення) до кількох конвенцій, які порушують соц.-правні питання: про боротьбу з торгівлею людьми (з 1950), про політ. права жінок (1954), про запобігання злочину ґеноциду (з 1928, ратифікована УССР 1954), про скасування рабства, і работоргівлі (1957) та про громадянство одруженої жінки (1958).

У 1954 Р. УССР вступила до Орг-ції ОН в питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), брала участь в Гаґській конференції 1954 р. для опрацювання конвенції про захист культ. цінностей у випадку збройного конфлікту та підписала її разом з додатковими протоколами, у 1949 р. УССР брала участь у Женевській конференції, яка опрацювала ряд конвенцій про поліпшення долі поранених і хворих, про поводження з військово-полоненими та про захист цивільного населення під час війни; чотири такі конвенції УССР ратифікувала 1954 р.

У 1958 р. УССР була учасником конференції для кодифікації міжнар. права в Женеві та підписала три конвенції про режим морської території (про відкрите море, про континентальний шельф та про територіяльні води і приналежну зону).

9. 10. 1963 представник УССР підписав Моск. Д. про часткову заборону атомних випробовувань як 86 сиґнатор цього акту.

Діюча конституція УССР не містить постанов про те, кому належить компетенція ратифікації й денонсації М. д. За аналогією до конституції СССР, ратифікацію здійснює Президія Верховної Ради УССР. Мирні Д. 1947 р. були ратифіковані лише Президією Верховної Ради СССР, при чому зазначено, що «ратифікація поширюється також на УССР та БССР».

Договірними компетенціями і діяльністю УССР фактично диспонує уряд СССР. Він вирішує, коли і в якій формі УССР виступає як договірна сторона чи сиґнатор М. д. Селективність форм та змісту М. д., в яких УССР виступає як окрема сторона, продиктована інтересами та тактикою політики СССР супроти ін. держав та супроти союзних республік. Цією практикою СССР має на меті такі дві гол. цілі: кількісно зміцнити сов. присутність в багатосторонній дипломатії, як також підтримати фікцію міжнар.-правного суверенітету УССР.

Отже УССР (як і БССР) фактично позбавлена ініціятиви й вільного проведення дипломатичних переговорів і — щонайважливіше — вирішального значення як при укладанні, так і виконанні (або денонсації) підписаних нею М. д., що, за таких умов, робить їх М. д. sui generis.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси. 1 — 9 тт. Л. К. 1899 — 1937; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23. 1 — 2 тт. Ужгород 1930 — 32; Яковлів А. Укр.-моск. договори в 17 — 18 ст. В. 1934; Чубатий М. Огляд історії укр. права. 1-2 тт. 3 вид. Мюнхен 1947; Horak S. Ukraine in der internationalen Politik 1917 — 53. Мюнхен 1957; Markus V. L’Ukraine Soviétique dans les relations internationales 1918 — 23. Париж 1959; АН УРСР. Укр. РСР у міжнар. відносинах, міжнар. договори, конвенції, угоди та ін. документи. К. 1959. (Див. також літературу при відповідних посиланнях).

В. Маркусь


Міжнародні організації, міждерж. та міжурядові орг-ції, а також міжнар. союзи неурядових нац. т-в, які об’єднують різні політ., станові, проф., госп., рел., культ., молодіжні, спортові та ін. спілки з метою поглиблення співпраці й міжнар. порозуміння. Розвиток М. о. зокрема інтенсивний у 20 в., що його називають віком міжнар. спілкування. Українці брали і беруть участь у ряді неурядових М. о., а УССР є нині чл. деяких міждерж. орг-цій і установ.

До 1914 р. українці Австро-Угорщини брали участь у Слов’янських конґресах, які, щоправда, не мали постійної М. о., а в Росії керівні діячі нерос. народів утворили 1905 р. у Петербурзі Союз автономістів, першу міжнар. політ. орг-цію народів Росії. У дусі програми цього союзу за ініціятивою М. Грушевського скликано в Києві у вересні 1917 р. З’їзд народів Росії, який, хоч обрав комітет для координації федералістичних змагань нерос. народів, також не створив постійної орг-ції.

Серед дуже несприятливих умов уряд УНР вніс 1920 р. подання про прийняття України до Ліґи Націй, але з причини залишення ним нац. території до членства України в цій першій світовій М. о. не дійшло. Натомість кола укр. еміґрації співпрацювали з Міжнар. унією т-в Ліґи Націй через два нац. т-ва: Укр. т-во для Ліґи Націй та Зах.-Укр. т-во Ліґи-Націй. У 1934 р. СССР увійшов до Ліґи Націй і деяких допоміжних М. о., пов’язаних з нею, але УССР через її повну залежність від Москви не була чл. жадної М. о. Ситуація змінилася з 1945 p., у зв’язку з поширенням зовн.-політ. компетенцій УССР. З метою зміцнення позицій сов. бльоку у нових М. о., як також почасти щоб задовольнити нац. прагнення українців, СССР домігся прийняття УССР і БССР як чл.-засновників до Організації Об’єднаних Націй (ООН). Приналежність УССР до ООН автоматично визначає членство в Міжнар. Суді в Газі. Проте СССР, а цим самим і УССР залишилися ще досі поза рядом М. о.

УССР є чл. таких М. о., зв’язаних з ООН: з 1946 р. Всесвітньої ор-ції охорони здоров’я (заснованої 1946 p., осідок — Женева); з 1947 р. Міжнар. союзу електрозв’язку (1932, Женева); з 1948 р. Всесвітньої метеорологічної орг-ції (1950, Женева); з 1952 р. Всесвітнього поштового союзу (1874, Берн); з 1954 р. Міжнар. орг-ції праці (1919, Женева); з 1954 р. Орг-ції ОН в питаннях освіти, науки і культури — ЮНЕСКО (1946, Париж) та з 1956 р. Міжнар. агентства атомної енерґії (1956, Відень).

Діяльність УССР у згаданих М. о. зводиться до цілковитої підтримки політики і заходів сов. уряду. УССР підписала також низку конвенцій, вироблених цими М. о., зокрема Міжнар. орг-цією ппаці (див. Міжнар. договори). Проте УССР не має окремого членства в ряді ін. М. о. та об’єднань, до яких входить СССР, навіть таких, що утворені під егідою СССР, напр., Варшавського пакту чи Ради економічної взаємодопомоги (Комекон). Так само немає в УССР Укр. асоціяції сприяння ООН, що була б чл. Всесвітньої федерації асоціяцій сприяння ООН (до неї входить з 1956 р. заг. союзна асоціяція). УССР також не репрезентована в заг.-політ. орг-ціях просов. орієнтації, як, напр., Всесвітня рада миру (до її президії входить від СССР, а не від УССР письм. О. Корнійчук). Не належить також УССР до Міжпарляментарного союзу (засновано 1889); 1955 р. до нього прийнято щоправда сов. парляментарну групу, але відхилено прохання УССР.

Українці з зах. земель у період між двома світовими війнами й укр. еміґрація з 1918 р. дотепер виявляє жваву співпрацю з М. о., хоч недерж. статус українців становить часто перешкоду для повного визнання укр. орг-цій.

Зокрема інтенсивною є участь українців у політ. орг-ціях. Вже у 1918 р. з метою сприяння визвольним змаганням на рідних землях українці в Америці взяли участь в утворенні Сер.-Евр. дем. унії (очоленої Т. Масариком), чл. якої була Федерація українців у З’єднаних Державах, а також окрема репрезентація закарп. еміґрації. Укр. нар. комітет у ЗДА в 1919 р. заснував з литовцями, лотишами й естонцями Ліґу чотирьох народів. В роки між двома світовими війнами зах.-укр. парляментаристи брали участь у працях і конґресах згаданого вже Міжпарляментарного союзу в складі поль., рум. і чехо-словацької делеґацій, а укр. політ. діячі в Польщі й Румунії були чл. Конґресів нац. меншостей. Колами УНР у Варшаві була організована Прометейська ліґа, міжнац. об’єднання народів, поневолених Сов. Росією, а у Парижі діяв Комітет дружби народів Кавказу, Туркестану і України, який видавав у 1938 — 39 pp. ж. «La Revue de Prométhé» (гол. ред. О. Шульгин).

Після 1945 р. в дусі співпраці й спільної боротьби проти сов. рос. імперіялізму утворено ряд. М. о. народів Сер.-Сх. Европи і підсов. Азії, активними учасниками яких (часто й ініціяторами) є укр. політ. орг-ції: Антибольшевицький бльок народів (АБН, з 1945 p., Мюнхен), Інтернаціонал свободи (1946, Рим), Ліґа визволення народів СССР, т. зв. Паризький бльок (1953, Париж-Мюнхен), Евр. визволення (1957, Буенос-Айрес). Укр. рух для об’єднання Европи (1.961, Париж) є чл. М. о. «Action Fédéraliste Européenne». По лінії охорони інтересів країн походження діє Конференція американців сер.- і сх.-евр. походження (заснована 1955), чл. якої є УККА.

З укр. політ. партій входили у ширші міжнар. об’єднання із спорідненими партіями чи рухами ін. народів насамперед соціялісти. Так до Соц. Інтернаціоналу у 1919 — 20 pp. входили УПСР і УСДРП, а в період між двома світовими війнами — УСДРП. З 1950 р. об’єднана Укр. Соц. Партія входить до Соц. унії Сер. і Сх. Европи, яка належить до Соц. Інтернаціоналу, посилаючи своїх представників до. його екзекутиви. Ком. партії України КП(б)У і КПЗУ були з 1919 р. чл. Ком. Інтернаціоналу з центром у Москві, але тільки впродовж 1920-их pp. (УКП і боротьбістів відмовлено прийняти). В Ком. Інформаційному Бюрі (1947 — 56) КПУ чл. не була; КПСС централізувала усі зовн. взаємини респ. партійних орг-цій.

Також укр. неполіт. орг-ції входили в контакт з відповідними М. о. Ще в період УНР укр. жіноцтво, репрезентоване Нац. радою укр. жінок, 1920 р. стало чл. Міжнар. жін. ради (федерація жін. орг-цій держ. народів постала 1888) і взяло участь у її конґресі у Вашінґтоні у 1925 p., але вже 1928 р. втратило членство через недерж. статус. 1923 р. в чл. Міжнар. жін. союзу (федерація жін. орг-цій, заснована 1904 р. для здобуття права голосування) прийнято Союз Українок, який підтримував з ним жвавий контакт і брав участь у його конґресах. Після другої світової війни не відновлено членства всіх нац. груп, які опинилися поза залізною завісою, зате Світова федерація укр. жін. організацій (СФУЖО) встановила контакт з Міжнар. жін. союзом, як заприязнена орг-ція (участь у конґресах тощо); з 1950 р. вона є чл. Світового руху матерів (заснований 1947 p.). Укр. жіноцтво співпрацювало, в роки між двома світовими війнами з Міжнар. ліґою миру і свободи (укр. секція) й ін. жін. М. о. (див. Жіночий рух).

Укр. студентство брало участь в міжнар. житті через Центр. Союз Укр. Студентства (ЦЕСУС), який став 1921 р. вільним чл. Міжнар. студентської конфедерації, співпрацював з Міжнар. студентською ліґою, Міжнар. студентською поміччю та брав участь в ряді міжнар. студентських конґресів і виставок. З 1950 р. ЦЕСУС бере участь в міжнар. студентських конференціях, а з 1952 р. здобув собі статус обсерватора в їх Координаційному секретаріяті.

Укр. профспілкові орг-ції до революції та під час нац. державности не входили до міжнар. централь, хоч деякий контакт існував. Профспілки УССР на поч. були чл. Профінтерну (Червоний Інтернаціонал профспілок). Після 1945 р. лише Всесоюзна Центр. Рада Проф. Союзів є чл. проком. Всесвітньої Федерації Профспілок (профспілки УССР не мають в ній безпосереднього членства). Натомість Конфедерація укр. вільних проф. орг-цій (КУВПО), постала 1949 р. у Парижі (до складу її входять Об’єднання укр. робітників у Франції — ОУРФ і Спілка укр. робітників у Бельгії — СУРБ), з 1951 р. є чл. Міжнар. Конфедерації Християнських Профспілок (заснована 1920 p., осідок у Брюсселі). За ініціятивою КУВПО у 1951 р. виникла Міжнар. федерація христ. робітників утікачів і еміґрантів, що об’єднує на чужині центр. профспілкові орг-ції (12 національностей) робітництва країн Сер. і Сх. Европи (секретаріят у Парижі). Укр. соціялісти індивідуально співпрацюють з зах. соц. профспілковими централями.

Укр. кооперація досить рано увійшла в міжнар. життя, співпрацюючи з Міжнар. Кооп. Союзом (заснований 1895 p., осідок у Лондоні). Харківський кооп. діяч М. Баллін належав до співзасновників союзу; ряд укр. кооператорів брали участь у його конґресах і були чл. Міжнар. Ін-ту для кооп. студій (С. Бородаєвський, Б. Мартос). Правними чл. союзу були «Нар. Торговля» і Крайовий Союз Ревізійний (згодом Ревізійний Союз Укр. Кооператив) з Галичини, а під час нац. державности 1917 — 20 pp. «Дніпросоюз» (згодом Вукопспілка) й ін. З 1921 р. укр. кооп. централі в УССР репрезентує Всесоюзний Центросоюз у Москві.

Укр. кат. орг-ції належать до ряду М. о., здобуваючи в них здебільша повні членські права. Т-во укр. студентів-католиків «Обнова» стало незабаром після свого заснувння (1930) чл. Міжнар. руху студентів-католиків «Pax Romana» та об’єднаних слов.-кат. орг-цій «Slavia Catholica». Після війни «Обнова» була ініціятором Об’єднання екзильних студентських кат. орг-цій Центр. та Сх. Европи, а укр. акад. об’єднання «Обнова» чл.-засновником міжнар. руху кат. інтелектуалістів «Pax Romana». Укр. Христ. Рух (з 1954) бере участь в міжнар. конґресах і є чл. Міжнар. федерації кат. чоловіків «Unum Omnes».

На культ. відтинку з міжнар. наук. установами співпрацював до 1939 р. заснований 1924 р. у Празі Укр. Академічний Комітет (з Комісією інтелектуальної співпраці при Лізі Націй у Женеві та Ін-том інтелектуальної співпраці в Парижі). По другій світовій війні укр. вчені разом з ін. еміґрантами організували в Парижі Міжнар. Вільну Академію Наук (1952). З 1954 р. група укр. учених належить до Ін-ту для вивчення СССР у Мюнхені разом з наук. діячами ін. народів СССР.

У кін. 1920-их й на поч. 1930-их pp. укр. сов. письменники співпрацювали з міжнар. пролет. літ. об’єднаннями. Поза цим, а зокрема після 1945 р. укр. культ. життя в СССР цілковито ізольоване від М. о. З 1954 р. сов. уряд веде політику т. зв. культ. обміну, включаючи до М. о. низку орг-цій СССР. Проте респ. орг-ціям й установам УССР не дозволяється окреме членство та безпосередня участь у праці цих орг-цій. Зрозуміло, що й участь укр. учених і культ. працівників у сов. делеґаціях є мінімальна. УССР не має окремого членства навіть у проком. М. о. (напр., Міжнар. асоціяції юристів-демократів, Міжнар. орг-ції журналістів тощо). Деякі укр. письменники на еміґрації з кін. 1950-их pp. активні в міжнар. ПЕН-Клюбі, у групі ПЕН-клюбу сх.-евр. еміґрантів.

Укр. журналісти в період між двома світовими війнами входили до спілок закордонної преси, що діяли в столицях зах.-евр. держав (напр., у Берліні до Союзу Закордонної Преси, гол. З. Кузеля). 1945 р. з ініціятиви і за участю українців у Зах. Німеччині постав Союз вільної преси (видає місячник «Freie Pressekorrespondenz»). Через Спілку укр. журналістів у Німеччині і Т-во укр. журналістів і письменників у Великобрітанії укр. журналісти є членами Міжнар. федерації вільних журналістів (нині централя — Лондон — Нью-Йорк); Асоціяція укр. кат. преси з 1957 р. є повноправним чл. у Міжнар. унії кат. преси (В. Янів чл. її гол. ради). Українці в Канаді є членами Союзу етнічної преси в Канаді (заснований 1958 p.).

Молодіжні й спортивні орг-ції УССР не є членами М. о. Щоправда, на першому конґресі Всесвітньої федерації дем. молоді 1945 р. в Лондоні окремо від СССР брала участь делеґація УССР, проте пізніше чл. федерації став лише Комітет молодіжних орг-цій СССР. Заснований 1956 р. такий самий комітет в УССР не веде міжнар. діяльности і не увійшов до жадної з М. о. (у 1957 р. в Києві відбувся 4 конґрес Всесвітньої федерації дем. молоді). УССР не є також чл. Олімпійського комітету, хоч укр. спортсмени видатно спричиняються до досягнень (у 1957 — 62 pp. 475 — в тому ч. 325 виграних — зустрічей з командами 25 країн). З зах.-укр. (до 1939) та еміґрантських орг-цій молоді єдино Пласт підтримував міжнар. співпрацю, беручи участь через держ. союзи, напр., чехословацький, в діяльності Міжнар. скавтського бюра. Членство укр. пластових орг-цій в цьому бюрі й досі не наладнане з уваги на держ. принцип його структури, хоч українці беруть активну участь у Джемборі та деяких конференціях бюра. Українці брали участь індивідуально або через держ. орг-ції країн свого перебування в деяких з’їздах Світової асамблеї молоді.

На відтинку міжнар. харитативних орг-цій жваву діяльність виявляє заснований у 1944 р. Злучений укр.-амер. допомоговий комітет (ЗУАДК) з осідком у Філядельфії та його евр. представництво у Мюнхені, що тісно співпрацювали з міжнар. орг-ціями, як УНРРА (в 1946), ІРО (у 1947 р. й пізніше), високим комісаром ОН для втікачів (з 1952), Міжнар. орг-цією для переселення з Европи та ін. Після другої світової війни укр. еміґраційні т-ва були чл. різних М. о. втікачів, з яких найважливіше «Zentralverband der ausländischen Flüchtlinge in der Bundesrepublik Deutschland» (об’єднує бл. 20 різних нац. союзів), що його чл. є Центр. Представництво Укр. Еміґрації Німеччини (ЦПУЕН). До Світового союзу кол. переслідуваних нац.-соц. режимом (Лондон) належать: Ліґа Укр. Політ. В’язнів і Т-во Укр. Політ. В’язнів. Беручи участь в неурядових М. о., українці-еміґранти намагаються здобути в них визнання для України як окремого фактора, а також ведуть інформативну працю серед чужонац. оточення (див. також Інформаційна служба).

В. Маркусь


Міжнародно-правний статус України. М.-П. с. укр. держави коз. часів аж донині був контроверсійним у науці міжнар. права у зв’язку з різним ступенем залежности України від ін. держав або завдяки тривалим перервам незалежного існування суверенної укр. держави.

Укр. коз. держава (Гетьманщина), раніше частково Запоріжжя, мала окрему м.-п. особовість, бо користувалася правом леґації (висилаючи й приймаючи непостійні дипломатичні місії), договірною правоздатністю та правом війни і миру. Нез’ясованою остаточно залишається природа їх залежности від Рос. держави (чи окремих частин України від Поль. Речі Посполитої), яку порівняно важко визначити у світлі клясичних м.-п. критеріїв. Іст.-правна наука по-різному визначає характер моск.-укр. договірних взаємин, укладених у Переяславі в 1654 р. та в пізніших «статтях» при виборі поодиноких гетьманів: інкорпорація — повна або з автономією України (В. Мякотін, Б. Нольде), реальна унія (М. Дьяконов, О. Попов), персональна унія (В. Сергєєвич, Р. Лященко), протекторат (М. Грушевський, В. Липинський), військ. союз (О. Оглоблин, І. Борщак, С. Іваницький), васальна залежність, на поч. лише номінальна, яка згодом поступово поглибилася (А. Яковлів, Л. Окіншевич). Гетьманська держава поступово втрачала м.-п. підметність, а після Мазепи не виявляла її (див. ЕУ 1, стор. 635 — 36, 643 — 46 та Переяславська угода, там таки література).

Укр. Нар. Республіка, утворена 20. 11. 1917 історично є продовженням держ. традицій Козаччини, але з правного боку є новою державою. Свою м.-п. підметність вона здобула в результаті низки визнань її рос. урядом та деякими ін. державами та з укладенням мирового договору з Центр. державами (див. Берестейський мир). Не зважаючи на поважну залежність укр. держави від Німеччини у 1918 p., її існування було ефективне і жаден з гол. атрибутів м.-п. особовости не був усунений (договірна правоздатність, право леґації, право війни і миру). Так само за Директорії УНР, хоч і на обмеженій території, укр. держава існувала ефективно та користувалася м.-п. підметністю аж до кін. 1920 р. тобто до усунення уряду і Армії УНР з укр. території. Як екзильний уряд, Директорія якийсь час користувалася обмеженою особовістю (продовженням деяких визнань і дипломатичних взаємин). Важливим виявом окремої м.-п. підметности УНР був стан війни між нею і Росією, як і раніше між ЗУНР-УНР та Польщею, які війни з погляду міжнар. права були міждерж., а не гром. Сов. Росія намагалася надати укр.-рос. війні характеру гром. війни, заснувавши і підтримуючи під час неї маріонеткові укр. сов., уряди.

М.-п. підметність укр. держави не припинилася з поразкою нац. уряду; її перебрала і продовжувала УССР. Утворений у грудні 1917 р. сов. уряд у Харкові для протиставлення урядові УНР вважав себе урядом уже існуючої держави. Цей, як і пізніше відновлювані кількакратно укр. сов. уряди, був типовим сателітним урядом, що згодом набрав леґальности завдяки договорам і визнанню його деякими державами. Конституційно УССР вважалася самостійною державою від березня 1918 р. до травня 1920. Щодо взаємин між УССР і РСФСР, то вони укладалися на фактичній, а пізніше договірній залежності УССР від Сов. Росії (т. зв. роб.-сел. договір 28. 12. 1920). М.-п. і держ. статус УССР у 1920 — 23 pp. важко зформулювати клясичними формулами міждерж. взаємин; тому існують поважні розходження між дослідниками. Перші сов. автори вважали ці взаємини конфедеральними (М. Райхель, М. Палієнко), сучасні скорше підкреслюють їх федеральний характер. Дехто їх вважає псевдо- або квазіконфедеративним пов’язанням (О. Юрченко, В. Лисий), ін. — сателітними або своєрідними взаєминами, що не підпадають ні під одну досі відому систему міждерж. пов’язань (Б. Галайчук, В. Маркусь), при чому всі несов. автори підкреслюють поважне розходження між номінальною суверенністю УССР та її фактичною повною залежністю від зовн. сили, тобто сов. Росії; А. Білинський відстоює погляд, що УССР не мала м.-п. особовости, а утворення СССР відбулося не договірним, лише конституційним шляхом.

Приєднанням до СССР на підставі т. зв. союзного договору 30. 12. 1922 УССР віддала і формально значну частину своїх суверенних управнень Союзові, в тому ч. і зовн.-політ. та оборонні компетенції. Тим вона перестала бути м.-п. підметом, зберігаючи проте характер і деякі атрибути держ. орг-ції, як також і право зміни нового статусу теоретичною можливістю виходу із СССР (право сецесії). Ця остання прероґатива УССР, включена у союзну конституцію 1924, була збережена і в конституції 1936 p., яка посилила політ. і адміністративну централізацію.

Конституційні зміни 1. 2. 1944 повернули УССР та ін. респ. часткову м.-п. підметність, відновивши їм право леґації, договору й обмежені прерогативи в ділянці оборони. Тоді ж утворено орган для ведення міжнар. взаємин — Нар. Комісаріят Закордонних Справ (з 1946 мін-во). Вступ УССР до ООН й ін. міжнар. орг-цій, як і підписання нею ряду договорів, зробили цю підметність ефективною. На думку більшости чужих і укр. авторів на Зах., УССР нині є суб’єктом міжнар. права, хоч ця підметність є лише часткова і тим самим обмежена (А. Фердросс, Кв. Райт, П. де Вішер, Ж. Гюбер, Й. Кунц, Ж. Бюрдо, Дж. Тавстер, К. Болліні-Шов, Ш. Руссо, Б. Галайчук, Р. Якемчук, М. Маркусь, В. Голубничий та ін.). Сов. правники так само визначають статус УССР, але їх арґументація й інтерпретація правних інститутів щодо УССР є де в чому відмінна. Поважно беруть під сумнів або й заперечують такий статус чи право на цей статус або існування УССР як держави з неукраїнців Є. Долян, Л. Ґурвіч.

Визнання як м.-п. інститут є важливим актом для закріплення правного статусу і політ. престижу визнаваної держави, зокрема коли її статус спірний, а можливості існування непевні. Укр. державу 1917 — 21 pp. визнало 25 держав, в тому ч. 19 дало їй у різний час повне і остаточне визнання (де юре), 4 — неповне (де факто), а у двох випадках (Франція і Великобрітанія) це визнання важко визначити (між де факто і де юре). Де факто визнали Україну: за Центр. Ради — Росія (в дипломатичних нотах, згодом у Берестейському мирі), Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина (підписавши з УНР мировий договір); за гетьманського уряду — Румунія, Дон, Кубань (торг. й ін. договори та обмін дипломатичними представниками), Польща (обмін послами); за Директорії — Грузія, Азербайджан, Чехо-Словаччина, Естонія, Литва, Латвія, Фінляндія, Апостольська Столиця (обмін дипломатичними представниками), Арґентіна (декрет уряду з лютого 1921).

Деякі держави — балтицькі, Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, Німеччина і Туреччина визнали укр. державу і під сов. урядом (УССР); до них приєдналася Італія (договір з грудня 1921), яка не визнавала УНР. За теорією т. зв. колективного визнання, факт членства УССР в ООН однозначний з визнанням її всіма членами-засновниками; на думку деяких авторів, це є заг. визнання усіх теперішніх чл. ООН, бо чл. цієї орг-ції визнають себе де юре обопільно. Деякі країни, напр., ЗДА, беруть під сумнів цю тезу щодо УССР і БССР, відстоюючи думку, що погодження їх на членство УССР в міжнар. орг-ції є лише функційним визнанням, тобто для однієї виключної мети (членства в ООН), а не повним і заг.

Про право на договірні взаємини і його здійснення новітніми урядами України від 1917 р. див. Міжнародні договори; про право входити в дипломатичні взаємини (право леґації) див. Дипломатія.

М.-п. підметність держави постає також в результаті приналежности її до міжнар. орг-цій. УНР не входила до заг. міжнар. орг-цій (короткий час у 1918 р. була чл. Міжнар. комісії в справах судноплавства на Чорному м.). УССР тільки після 1945 р. стала чл. і розвинула деяку діяльність в ряді міжнародних організацій.

Коли право війни і миру укр. нац. держави не викликає сумніву, то з правного боку позиція УССР не є такою ясною. В поль.-сов. війні було намагання висунути УССР як воюючу сторону поряд з РСФСР, як також у конфлікті з зах. союзниками та Румунією (низка нот у цій справі урядів УССР та РСФСР). Ця сумнівна позиція УССР була зміцнена її участю в мировому договорі з Польщею у березні 1921 (див. Ризький договір). Під час другої світової війни УССР не була окремою воюючою стороною, проте сов. дипломатії вдалося забезпечити для неї статус «союзної держави», яка взяла участь у паризьких мирових договорах 1946 — 47 pp.

У зв’язку з міжнар. і держ.-правним статусом УССР дуже контроверсійним є питання про суверенітет УССР. Сов. конституційні і дипломатичні документи та автори наполягають на наявності такого суверенітету (С. Крилов, В. Корецький та ін.). Зах. автори або здебільша заперечують його, або приймають якесь його нюансове визначення: делеґований чи подільний (між СССР і УССР) суверенітети. Проте на погляд більшості нинішніх правників, хоч доктрина суверенітету УССР стала досить проблематичною, це ще не є запереченням м.-п. підметности чи держ. статусу УССР.

Не зважаючи на зміну урядів і режимів на Україні з 1917 p., правно існує тяглість (континуїтет) та переємність (сукцесія) укр. держави: УНР — Укр. Держави — УНР — УССР, задокументована в різних конституційних і м.-п. актах. Вхід УССР до СССР позбавив її м.-п особовости, але не держ. статусу. Часткова м.-п особовість була повернена у 1944 — 45 pp., хоч існує разюча розбіжність між формальним М.-п. є. УССР і її фактичною повною залежністю від СССР.

Література: Halajczuk B. El estado ucranio del siglo 20. Буенос-Айрес 1953; Yakemtchouk R. L’Ukraine en droit international. Лювен 19,54; Корецький В. Розквіт суверенітету укр. рад. держави в складі СРСР. Вісник АН УРСР, ч. 8. К. 1954; de Visscher P. A propos de la personalilé juridique de l’Ukraine. Зб. L’Ukraine dans le cadre de l’Est Europeen. Париж 1957; Markus V. L’Ukraine soviètique dans les relations internationa’les et son statut en droit international, Париж 1959; Bilinsky Y. The Ukrainian SSR in International Affairs after World War II. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences. IX, 1 — 2. Нью-Йорк 1961; Halajczuk B. The Soviet Ukraine as a Subject of International Law. Ibid.; Якемчук Р. Україна як підмет міжнар. права. ЗНТШ CLXIX, 1962; Bilinsky A. Die Entwicklung des sowj. Föderalismus. Jahrbuch für Ostrecht III. 2. Мюнхен 1962; Галайчук Б. Право леґації УРСР. Сучасність, ч. 12. Мюнхен 1964.

В. Галайчук, М. Маркусь


Міжпартійна Рада, заснована 1919 у Львові після закінчення збройної боротьби ЗУНР з поляками з метою координації й активізації леґальної боротьби проти поль. окупації; до складу М. Р. входили всі 4 гал. партії — Трудова (кол. Нац.-Дем.), Радикальна, Соціял-Дем. і Християнсько-Суспільна. М. Р. стояла в тісному зв’язку з єкзильним урядом ЗУНР у Відні. В січні 1922 з М. Р. вийшла УСДП, яка перейшла на сов. орієнтацію, а в травні. 1923 — Укр. Радикальна Партія, після чого М. Р. перестала існувати. Див також ЕУ I, стор. 557.


Мізес (von Mises) Людвиг (* 1881), видатний австр. економіст, теоретик неолібералізму, родом із Львова, з 1938 р. в ЗДА. У 1902 р. видав у Відні монографію „Die Entwicklung des gutsherrlichbäuerlichen Verhältnisses in Galizien (1772 — 1848)“.


Мізин, c. Понорницького р-ну Чернігівської обл., тут була відкрита Ф. Вовком (1908) палеолітична стоянка ранньої мадленської доби (бл. 20 000 pp. тому). Відкопані були останки великого наземного житла, кості мамута, півн. оленя, багато крем’яного знаряддя та виробів з мамутової ікловини. Між останніми особливо цікаві орнаментовані ритим меандром браслети, єдині цього роду в світі: пташки, фаллічні фігурки, стилізовані тваринні фігурки та лопатка й дві нижні щелепи мамута, прикрашені розписом, виконаним червоною охрою (перша знахідка цього роду на Сх. Европи; зберігається у Київ. Держ. Іст. Музеї). Див. також ЕУ I, стор. 872 — 74.


Мізко Микола (1818 — 81), етнограф і літературознавець родом з Чернігівщини, з 1845 ред. «Екатеринославских Губернских Ведомостей», з 1868 жив у Воронежі. М. обстоював самобутність укр. літератури й театру, гол. в своїх ст. в «Основі» (рецензія на «Историю русской литературы» П. Петраченка, 1861, з додатком «Краткий исторический очерк украинской литературы»; там також висловився про потребу бібліографічного огляду укр. літератури, «Основа» 1862, III; спогади про актора К. Соленика й ін.); ст. з укр. фолкльористики, рос. переклади окремих творів Т. Шевченка.

[Мізко Микола (* Катеринослав — † Вороніж, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Мізоч (III — 7), с. м. т. Здолбунівського р-ну Ровенської обл., положене в сх. частині Волинської височини; 3 700 меш. (1959); цукровий зав.


Мізюн Григорій (1903 — 63), драматург родом з Полтавщини; автор великої кількости п’єс на офіц. сов. теми, що не мали успіху в театрі: «Сила на силу» (1927), «Новими стежками» (1929), «Реконструкція», «Ворошиловці» (1931) «Криголам» (1934), «Любов і дружба» (1937), «Товариші» (1938) та ін. З кін. 1930-их pp. майже непомітний у сов. літ. процесі; 1948 — 63 — дир. музею Ю. Федьковича в Чернівцях.

[Мізюн Григорій (* Кривуші, Кременчуцький пов. — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


«Мій Приятель», ілюстрований дитячий місячник, вид. Централі Українців-Католиків Канади, виходить у Вінніпеґу з 1949 p. за ред. о. С. Їжика.


Міклошіч (Miklosich) Франьо (1813 — 91), визначний славіст словінського роду, довголітній (1850 — 86) проф. Віденського Ун-ту, де з його школи вийшла низка укр. мовознавців (М. Осадца, О. Огоновський, С. Смаль-Стоцький й ін.); у мовознавчих заг.-славістичних працях („Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen“ 4 тт. 1852 — 75; „Etymologisches Wörterbuch der slavischen Sprachen“, 1886), що характеризуються багатством матеріялу при браку узагальнень, М. вперше широко використав укр. факти; так само при дослідах слов. топономастики та тюркських і рум. лексичних запозичень („Die slavischen Ortsnamen aus Appellativen“, 1872 — 74; „Die türkisohen Elemente in den südost- und osteuropäischen Sprachen“, 1884 — 90; Über die Wanderungen der Rumänen in den Dalmatinischen Alpen und den Karpaten“, 1879). M. досліджував також мову циган України („Beiträge zur Kenntnis der Zigeunermundarten“, 1872 — 80); видав багато старих слов. текстів. Одним з перших зах. мовознавців М. обстоював самобутність укр. мови (1852), підтримував намагання гал. українців оперти свою літ. мову на нар. основі, був прихильником введення для українців латиниці. Методологія М. визначила характер укр. мовознавства в Галичині й на Буковині аж до появи структуралізму.

[Міклошіч (Miklosich) Франьо (Франц) (* Радомерщак, Словенія — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г.


Мілет, грец. м. на зах. узбережжі Малої Азії, що у 8 — 7 вв. до Хр. заснувало бл. 90 колоній, в тому ч. на півн. узбережжі Чорного м. Tupac, Ольвію, Пантікапей і Танаїс (див. карту на 429 стор.).


Мілєєв Дмитро (1878 — 1914), архітект-археолог; у 1908 — 14 pp., з доручення Петербурзької Археологічної Комісії, провадив розкопи на території великокняжого Києва; досліджував підвалини Десятинної церкви й сусідніх з нею княжих палаців 10 в., Ірининської церкви та ін.


Міліція, орган для підтримання публічного порядку. М. в межах кол. Рос. Імперії постала у березні 1917 p., замість старої поліції, скасованої під час рев. подій на самому їх поч. Післярев. М. підлягала, на відміну від дорев. поліції, не централізованому апаратові М-ва Внутр. Справ, а органам самоуправління. В такому вигляді М. залишалася спершу і в УНР. У березні 1918 р. її знову було підпорядковано Мін-ву Внутр. Справ. За гетьманського режиму М. перетворено на держ. варту. По відновленні УНР М. дістала попередню назву, але 1920 її перейменовано на гром. сторожу.

М. в УССР по встановленні сов. режиму діяла до 1930 р. в системі Нар. Комісаріяту Внутр. Справ УССР, а по розформуванні останнього — в безпосередній підпорядкованості Раді Нар. Комісарів УССР. Після створення Нар. Комісаріяту Внутр. Справ СССР 1934 р. М. перебувала до розформування цього комісаріяту (в березні 1946 перейменованого на мін-во), себто до лютого 1960 p., в подвійній підпорядкованості НКВС УССР і НКВС СОСР Нині М. є складовою частиною апарату Мін-ва Внутр. Справ УССР.

Система органів М. організована за принципом т. зв. дем. централізму. Місц. органами є віповідні відділи в складі обл. управлінь внутр. справ, міські (по великих м.) управління М., районні відділи М., підпорядковані в інстанційному порядкові нижчі вищим. У 1962 р. ці відділи перейменовано на відділи охорони гром. порядку, а МВС УССР на Мін-во Охорони публічного порядку. Основним нормативним актом, що визначає орг-цію і діяльність М. є «Положення про М.», затверджене Радою Нар. Комісарів СССР 25. 5. 1931. Завдання М. аналогічні до завдань держ. поліції у державах вільної демократії. В рамках М. існує окремий апарат для розслідування злочинів.

А. Б. і О. Ю.


Міліянчук Василь (1905 — 58), фізик родом з Коломийщини, д. чл. НТШ, проф. теоретичної механіки і фізики Львівського Ун-ту (з 1939); основні праці (понад 30) стосуються гол. атомової спектроскопії. М. створив теорію впливу неоднорідних полів на характер атомових спектрів, розробляв питання квантової електродинаміки та заг. теорії квантових полів.


Міллер Всеволод (1848 — 1913), рос. фолкльорист, мовознавець і етнограф, прихильник теорії запозичень («Взгляд на „Слово о полку Игореве“», 1877), пізніше представник культ.-іст. школи. Укр. фолкльору стосуються праці М. «Экскурсы в область русского народного эпоса» (1892), «Отголоски галицко-волынских сказаний в современных былинах» (1896) та ін.

[Міллер Всеволод (* Москва — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Міллер (Müller) Ґергард Фрідріх (1705 — 83), рос. історик і археограф нім. походження, акад. і проф. Петербурзької АН. Автор численних праць з історії Росії, Сибіру й України, зокрема: «О начале и происхождении казаков» (1760), «Известия о казаках запорожских» (1760), та ін., які залишилися в рукописах і були згодом опубліковані О. Бодянським у «Чтениях Московского Общества Истории и Древностей Российских» за 1846 — 48 pp. і окремо («Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах», 1847).


Міллер Дмитро (1862 — 1913), історик родом з Охтирщини; закінчив Харківський Ун-т, учень Д. Багалія; співр. «КСт.», бібліотекар Харківського Ун-ту (з 1895) й ред, харківської газ. «Южный Край» (з 1903). Дослідник історії Гетьманщини й Слобожанщини 18 в.; гол. праці: «Очерки из истории и юридического быта Старой Малороссии», І — II (1895 — 98), «Пикинерия» (1899). «Архивы Харьковской губернии» (1902), «История города Харькова за 250 лет его существования», тт. І — II (1905 — 12; разом з Д. Багалієм).


Міллер Михайло (* 1883), археолог і історик родом з Донщини, проф. історії давнього світу та археології Ростовського Ун-ту і Пед. Ін-ту (1934 — 42), з 1943 на еміґрації в Німеччині, проф. УВУ, д. чл. НТШ, У 1951 — 61 pp. наук. секретар Ін-ту для вивчення СССР у Мюнхені. М. провадив розкопи в степ. смузі України та над нижнім Доном, досліджуючи катакомбові й сарматські поховання, перший дослідник Приозів’я (греко-варварські та сарматські поселення, скитські могильники) і залишків грец. колонії Танаїсу; був заступником гол. Дніпрельстанської археологічної експедиції (1927 — 32): Важливіші праці; «К вопросу о развитии хозяйственных форм доклассового общества в бассейне Нижнего Дона» (1935), «Памятники эпохи родового общества на Игренском полуострове» (1935), «Археология в СССР» (1954), «Дніпрельстанівська археологічна експедиція Наркомосу України, 1927 — 32» (1956), «Дон и Приазовье в древности» І — III (1958 — 61) й ін.; праці з укр. геральдики.

[Міллер Михайло (1883, Міллерово, Каменський пов. — 1968, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Міллер Олександер (1875 — 1935), археолог, брат Михайла М., проф. Петербурзького Ун-ту, завідувач кавказького відділу в Етногр. музеї в Петербурзі (1907 — 33), досліджував катакомбову культуру бронзової доби в степ. Україні та ранньоіст. пам’ятки на нижньому Дону, Підкавказзі й Таманському півострові, при чому віднайшов місце грец. колонії Танаїсу і літописного городу Тмуторокані. Заарештований 1933, помер у Сибіру.

[Міллер Олександер (* Міллерово, Каменський пов., Донщина). — Виправлення. Т. 11.]


Міллерово (V — 21), м. обл. підпорядкування на Донщині, р. ц. Ростовської обл. РСФСР. Положене над р. Глибокою (ліва притока Дінця), зал. вузол, 33 000 меш. (1959). Машино-будів. і мех. зав., харч. пром-сть; с.-г. технікум, мед. училище. За переписом з 1926 р. українці становили в М. 41%, а в околицях понад 80% всього населення.


Мілове (IV — 21), с. м. т. на Середній височині, р. ц. Луганської обл.; 4 600 меш. (1959).


Мілонадіс Костянтин (* 1926), скульптор-модерніст; скульптури в бронзі, дереві, камені і т. зв. кінетичні конструкції, з дроту; учасник амер. і укр. виставок (у Чікаґо, Нью-Йорку, Нью-Орлеані, Детройті та ін.), організатор і чл. мист. групи «Монолт» у Чікаґо; викладач ун-та Нотр-Дам і Валпарейзо у ЗДА.

[Мілонадіс Костянтин (* бл. Кременчука, Полтавська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Мілюков Павло (1859 — 1943), рос. історик і політ. діяч конституційно-демократичної партії, проф. Моск., а згодом Софійського ун-тів. Як посол до III і IV рос. Держ. Думи обороняв культ. права українців, а під час першої світової війни гостро виступав проти рос. політики в окупованій Галичині. 1917 р. був мін. закордонних справ Тимчасового уряду першого складу; до відродження укр. державности поставився активно вороже. На еміґрації очолював орг-цію рос. респ.-дем. об’єднання й видавав щоденник «Последние новости» в Парижі. Головніші праці: «Очерк истории русской культуры» І — III (1096 — 1901), «Главные течения русской исторической мысли» (1897), «Из истории русской интеллигенции» (1902), «История русской революции», 2 тт. (1918) та ін.


Мілютенко Дмитро (* 1899), драматичний і фільмовий актор родом з Слов’янського; в Театрі ім. І. Франка (у Харкові 1923 — 26 і в Києві з 1937), у «Березолі» (1927 — 33) і в Театрі ім. Т. Шевченка (1934 — 36) у Харкові. З-поміж бл. 150 ролей, які виконав М., визначніші: Калитка («Сто тисяч»), Пузир («Хазяїн»), Перелесник («Лісова пісня»), Півень («Диктатура»), Часник («В степах України»), Великий інквізитор («Дон Карльос»), Блазень («Король Лір») та ін. М. знімався в бл. 30 фільмах: Усков («Тарас Шевченко»), Потоцький («Богдан Хмельницький»), Пшеремський («Олекса Довбуш») та ін.

[Мілютенко Дмитро (1899 — 1966, Ташкент, Узбекістан; похований у Києві). — Виправлення. Т. 11.]


Мілян Наталія (1896 — 1941), скульптор, закінчила Краківську Академію мистецтв (у К. Лящки); чл. АНУМ, виставляла в Кракові й Львові; портретні студії (м. ін. Лесі Українки), композиції на рел. теми, плоскорізьби.


Мілянич Атанас (* 1902), інж.-будівельник, пластовий і гром. діяч (особливо в госп. ділянці), організатор торг. і пром. станиць у Галичині, гол. дир. Торг.-пром. банку (Промбанк) у Львові (1936 — 39), керівник госп. (1940 — 41) і фінансових (1944 — 45) справ УЦК, фінансовий дир. Цукроуправління України (1942 — 44); тепер у ЗДА.

[Мілянич Атанас (1902 — 1987, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Мілях Олександер (* 1906), дир. Ін-ту Енерґетики АН УРСР (з 1959) і чл.-кор. АН УРСР (з 1964); праці присвячені теоретичним дослідженням електричних кіл і електродинамічних систем та вивченню електромагнетних процесів.

[Мілях Олександер (1906, Симферопіль, Таврійська губ. — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мільницький Йосиф (1837 — 1914), гр.-кат. свящ., церк. діяч і письм., віцеректор Духовної Семінарії у Львові, ред. ж. «Галицкій Сіонъ» (1880 — 82); «Выклады о молитвосло†ерейском» (1903), «Богословіе норовственное» (1908), житія св., ц.-слов. граматика та ін.


Мінеї (від грец. ‛ο μην — місяць), церк.-рел. зб. житій святих, переказів та повчань, складені за порядком днів кожного місяця, у т. зв. місяцеслові (менолог), виникли у Візантії приблизно в 9 в. На Україні з’явилися в перекладах в 11 в.: 1) Четья-Мінеи — зб. житій та повчальних творів більшого обсягу, призначена для читання. Зберігся переклад Ч.-М. на березень (у т. зв. «Супрасльському рукописі»). У кін. 17 в. св. Д. Туптало склав велику Ч.-М., що відограла велику ролю на Україні й за її межами. 2) Службова Мінея — зб. церк. співів (тропарів, кондаків тощо) для церк. служб на празники і пам’яті св.


Мінералогія, наука про мінерали, їх склад, властивості, походження, зміни і використання для потреб нар. госп-ва; М. належить до галузі геол. наук. Розвиток М. на Україні тісно пов’язаним з геологією. До 1917 р. досліди з М. провадились перев. катедрами М. Харківського, Львівського, Київського і Новоросійського ун-тів, Львівської і Київської Політехнік та Катеринославського Гірничого Ін-ту; у 1920 — 30-их pp., крім геол. установ (див. стор. 366), Укр. відділами Ін-ту мінералогії сировини, Ін-ту добрив та ін. Тепер працю з Ділянки М. веде гол. Львівське Геол. Т-во (видає цінний «Минералогический сборник»; до 1962 р. — 16 тт.), Гн-т Геол. Наук АН УРСР, Ін-т геології корисних копалин АН УРСР (у Львові), Ін-т мінеральних ресурсів у Києві (видає «Матеріяли з мінералогії України»). Найвизначнішим мінералогом України був В. Вернадський; ін.: М. Безбородько, М. Єфремов, Л. Іванов, П. Лебедєв, В. Лучицький, М. Сидоренко й багато ін.; з сучасних визначніші Є. Лазаренко, М. Семененко та ін.


Мінеральні води, води (звич. підземні) з підвищеним вмістом деяких хем. елементів і сполук (йод, бром, літій, барій, залізо, стронцій та ін.) і газів (вуглекислота, радон, сірководень тощо) або підвищеною температурою, що надає їм лікувальних властивостей. Серед М. в. визначаються: вуглекислі, азотні, сірководневі, залізисті, бромисті, йодисті, літійні й ін.; окрему групу становлять радіоактивні М. в.; М. в. з підвищеною температурою поділяються на теплі (20 — 37°), гарячі або термальні (37 — 42°) й дуже гарячі або гіпертермальні (понад 42°).

У зв’язку з різною будовою укр. земель, розміщення М. в. на них дуже нерівномірне. Найбільше М. в. зосереджено в Карпатських і Кавказьких горах та на їхніх передгір’ях, менше на площі Укр. кристалічного масиву, на Опіллі і в Крим. горах; решта, перев. рівнинна територія України вбога на М. в., а ті, які є — це перев. М. в. низької концентрації. Назагал лише невеличке ч. М. в. на Україні використане для лікування.

Радіоактивні (радонові, радієві) М. в. пов’язані з Укр. кристалічним масивом. Попри їх високі лікувальні якості, вони слабо використані й ще мало обслідувані. Найважливіші з них є в Миронівці, Хмільнику, Полонному (лише вони використані), далі в Житомирі, Знам’янці, Владиславці й ін.

Вуглекислі М. в. поширені в Карпатах, гол. на Закарпатті й на Лемківщині. Тільки на Лемківщині (Криниця, Жеґестів, Висока й ін.) вони здавна використані; в Галичині, на території сучасної УССР, вони відомі б. Жабйого (селище Буркут). На Закарпатті нараховується бл. 120 М. в.; вони поділяються на 1) содові вуглекислі води боржомського типу, поширені гол. на зах. Закарпатті, б. Сваляви (Лужани, Плоске, Поляна Квасова, Свалява); 2) солянолужні вуглекислі води ессентукського типу, гол. в сер. частині Закарпаття (Сойми, Драгове й ін.); 3) вуглекислі води типу нарзанів (Кобилецька й Косівська Поляна, Кваси, Луги, Келечин, Ужгород та ін.); 4) вуглекислі соляні води (в долині р. Уж). Тільки перша група використана і то недостатньо. На Передкавказзі є світового значення Кавказькі Мінеральні Води (крім вуглекислих також ін. М. в.).

Сірководневі М. в. зосереджені гол. на Опіллі (Немирів, Шкло, Любінь Великий, Пустомити, Черче й ін.), у Криму (Теодосія й ін.), крім того, Синяк на Закарпатті, Мацеста б. Сочі й ін.

Глявберові, соляні та соляно-лужні М. в. є у передгір’ях Карпат (Трускавець, Моршин й ін.) і Крим. гір та в межах Дніпровсько-Донецької й Причорноморської западини (Миргород, Луганське, Куяльник й ін.).

Крім використання М. в. на курортах, щораз більше поширюється їх розлив. 1961 р. було виготовлено в УССР на більш, ніж 30 зав. 190 млн пляшок М. в. (в гому ч. 9 млн експортовано за межі УССР; одночасно імпортовано 30 млн), 1962 р. бл. 200 млн, 1965 р. (заплямовано) 320 млн. Серед них пол. становили слабо мінералізовані, т. зв. столові води. Найбільш поширені М. в. на Україні такі: Житомирська, Куяльницька, Миргородська, Кримський Нарзан, Нафтуся (Трускавецька), Шепетівська, Драгівська, Великодолинський (Овідіопільський) нарзан, Харківська (I і II), Теодосійська й ін.

Див також Курорти.

Література: Бабинець А. Джерела М. в. в УРСР. К. 1958. Академія Наук Укр. РСР, Використання природних лікувальних ресурсів України. К. 1959; Иванов В., Овчинников А., Яроцкий Л. Карта подземных М. в. СССР. М. 1960; Бабинець А., Гордиенко Е., Денисова В. Лечебные минеральные воды и курорты Украины. К. 1963.

P. M.


Мінеральні Води (IX — 24), м. крайового підпорядкування, р. ц. Ставропільського краю РСФСР, положене на Передкавказзі над р. Кумою; 39 000 меш. (1959). Підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, харч. пром-сть, виробництво будів. матеріялів, пляшковий зав.


Мінеральні добрива, див. Добривна промисловість.


«Мінерва» (Minerva — Jahrbuch der gelehrten Welt), довідкові річники про високі школи й наук. установи в усьому світі, появлялися в 1891 — 1914, 1920 — 38, 1952 і 1956 pp. у в-ві В. Ґруйтера в Берліні. У 1924 — 33 pp. при «М.» виходив ж. „Minerva-Zeitschrift“. У «М.» подаються матеріяли й про укр. наук. та культ. установи, які в 1920 — 30-их pp. опрацьовував З. Кузеля.


Міністерства, відділи центр. виконавчої і адміністративної влади в державі, очолювані міністрами; термін М. вживається також на визначення цілого уряду (сукупність М.).

М. існували в Росії (з 1802 p., див. ЕУ I, стор. 480) і Австрії. Нерідко рос. М. очолювали українці, напр., мін. освіти були П. Завадовський (1802 — 10), О. Розумовський (1810 — 16) і Є. Ковалевський (1858 — 61), мін. уділів (1802 — 06) і юстиції (1814 — 17) Д. Трощинський, мін. внутр. справ (1802 — 07 і 1819 — 25) та гол. Комітету Мін. (1827) кн. В. Кочубей та ін. В Австрії єдиним українцем мін. був І. Горбачевський (мін. здоров’я у 1917 — 18 pp.).

Центр. виконавча влада за укр. державности у 1917 — 20 pp. мала різні назви: за Центр. Ради — Ген. Секретаріят УЦР, окремі відділи якого очолювали ген. секретарі; з січня 1918 р. прийнято назву М., а для цілого уряду Рада Нар. Міністрів УНР; виконавчою владою гетьманського уряду була Рада Міністрів; за Директорії відновлена Раду Нар. Міністрів, яка продовжувала існувати під тією ж назвою і в екзилі. Виконавчий орган УНРади, утвореної у 1947 р. на еміґрації, не вживає назви М., а складається із ресортів для окремих справ. М. також звалися відділи автономного карпато-укр. уряду в 1938-39 pp.

Перший сов. уряд на Україні, утворений у грудні 1917 р. звався Народним Секретаріятом (у противагу до Ген. Секретаріяту УЦР), з 1919 р. прийнято термін нар. комісаріят; з 1946 р. (в СССР й УССР) — назву М. (див. Міністерства в УССР).


Міністерства в УССР, за сов. термінологією «центр. галузеві органи держ. управління УРСР». Поряд з М. звич. з такими ж правами, але здебільша з меншими оперативними функціями, існують ще ін. центр. установи при Раді Мін. УОСР: Держ. Плянова Комісія, Укр. Рада Нар. Госп-ва, Комітет Партійно-Держ. Контролю ЦК КП України, Комітет Держ. Безпеки, ряд т. зв. «держ. комітетів» Ради Мін., Центр. Статистичне Управління тощо. До березня 1946 p. М. називалися нар. комісаріятами; введення назви М. мало гол. престижевий характер.

Мін., разом з головами держ. комітетів, комісій і Укр. Ради Нар. Госп-ва, входять до складу Ради Міністрів УССР — уряду УССР. М., як також держ. комітети і комісії, поділяються на союзно-респ. та респ. Союзно-респ. М. УССР підпорядковані як Раді Мін. УССР, так і відповідному союзно-респ. М. СССР. Респ. М. підлягають безпосередньо Раді Мін. УССР. За останні роки є виразна тенденція зменшувати ч. респ. М. (як також держ. комітетів) або перетворювати їх на союзно-респ. Так, напр., у 1962 і 1963 зліквідовано респ. М. Внутр. Справ (натомість створено союзно-респ. М. Охорони Гром. Порядку) і М. Юстиції (з передачею його функцій Верховному Судові УССР). За станом на 1964 до респ. М. УССР належать: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, виробництва і заготівель сіль.-госп. продуктів, комунального госп-ва, монтажних і спеціяльних будів. робіт, освіти, охорони гром. порядку, соц. забезпечення, торгівлі. Союзно-респ. М.: вищої і сер. спеціяльної освіти, енерґетики і електрифікації, закордонних справ (має чисто репрезентативні функції), зв’язку, культури, охорони здоров’я, сіль. госп-ва, фінансів. Конституційна постанова, що респ. М. підпорядковуються тільки Раді Міністрів УССР, має здебільша тільки декляративне значення, бо в практиці вона порушується центр. органами в Москві і насправді точного розмежування компетенцій нема. Разом з тим у складі уряду СССР існує (як органи його виключної компетенції) ряд загальносоюзних М.

М. утворює, реорганізує і ліквідує, а міністрів призначає і звільняє Верховна Рада УССР, а в період між її сесіями, на пропозицію Гол. Ради Мін., Президія Верховної Ради з наступним затвердженням цих актів Верховною Радою. Мін. відповідає перед Верховною Радою УССР, її Президією і Радою Мін.; він здійснює керівництво відповідною галуззю управління на основі принципу єдиноначальности. Завдання М. визначаються спеціяльними «положеннями», затверджуваними Радою Мін. Актами М. є «накази», «інструкції», «обов’язкові постанови». Ці акти можуть бути скасовані Радою Мін. УССР, а у випадку союзно-респ. М. також і відповідними М. СССР. Усі мін. є чл. КПСС і за свою діяльність відповідають, з одного боку, перед Радою Мін. УССР, а з другого — перед партійними інстанціями.

До 1957 р. керування пром-стю і будівництвом здійснювалося цілим рядом загальносоюзних і, рідше, союзно-респ. М. Після переходу від галузевої до територіяльної системи управління пром-стю (1957) усі пром. М. як в центрі, так і в союзних республіках згодом скасовано, а для управління пром-стю створено окремий адміністраційний апарат Рад Нар. Госп-ва, репрезентований в УССР Радами Нар. Госп-ва територіяльного ступеня, створеними у 1957 p., та Укр. Радою Нар. Госп-ва (з липня 1960), підпорядкованою як урядові УССР, так і центр. органам у Москві.

А. Б., Ю. С., О. Ю.


Міністерство Державної Безпеки в УССР (до березня 1946, р. — Нар. Комісаріят Держ. Безпеки), створене на весні 1941 р. шляхом виділення з Нар. Комісаріяту Внутр. Справ УССР. Як і цей останній, НКДБ-МДБ було установою союзно-респ. типу, тобто формально одночасно підлягало НКДБ-МДБ (по-рос. — Министерство Государственной Безопасности — МГБ) СССР і урядові УССР. Восени 1941 р. НКДБ було знову злите з НКЕС, а 1943 р. — знову відновлене як окремий наркомат. Відразу ж по смерті Сталіна МДБ вдруге злито з МВС. У березні 1954 створено Комітет Держ. Безпеки (КДБ) при Раді Міністрів УССР, підпорядкований одноіменному комітетові при Раді Міністрів СССР.

Завданням МДБ як органу політичної поліції була «охорона політ. й екон. основи сов. соц, держави і її держ. кордонів» (Юридический словарь, т. I, 1956, стор. 175). МДБ належали не тільки чисто поліційні, але й каральні функції, аж до застосування смертної кари включно. В системі МДБ (але з безпосереднім підпорядкуванням МДБ СССР) існували спеціяльні збройні сили («війська внутр. і прикордонної охорони»). Під керуванням моск. союзного МГБ перебували і численні «поправно-трудові» концентраційні табори. Функції МДБ перенесено на КДБ, за винятком права визначення кар, що на підставі закону про судоустрій з 1958 р. мають належати виключно судовим органам.

О. Юрченко


Мініх Бурґгардт-Христоф (1683 — 1763), граф, рос. ген.-фельдмаршал нім. походження; керував будівництвом Ладозького каналу, де в умовах тяжкої примусової праці загинули тис. укр. робітників. Командував рос. військом у поль. (1733 — 34) і тур. (1735 — 39) війнах, які важким тягарем лягли на укр. людність і спричинилися до великого занепаду госп-ва Гетьманщини. Діставши значні маєтки на Лівобережній Україні, М. вороже ставився до автономії Гетьманщини; після смерти гетьмана Апостола домагався для себе уряду «Управителя Малоросії» з титулом кн. Брав активну участь у рос. двірських інтриґах та переворотах, 1742 р. був засланий до Сибіру, звідки повернувся 1762 р.

[Мініх Бурґгардт-Христоф (1683, Ольденбурґ — 1767, Тарту). — Виправлення. Т. 11.]


Мініятюра (від мінії — вогнисто-червоної фарби з мінію), кольорова ілюстрація ранніх рукописів (в зах. світі частіша назва — ілюмінація), з 15 в. і гол. у 18 — пол. 19 вв. також назва маленьких майстерних творів образотворчого мистецтва, перев. портретів на пергамені, слоновій кості, перлямутровій масі або металі.

На Україну М. прийшла разом з грец. і болг. рукописами. Вони прикрашують найстаріші укр. книги — «Остромирове євангеліє» (1056 — 57; три М. євангелистів Іоана, Луки і Марка) і «Ізборник Святослава» (1073; вісім М., між ними Христос, кн. Святослав з родиною та ін.). М. виконані у візантійському стилі живими фарбами і золотом, прикрашені геометричним і рослинним орнаментом, що вказує на місц. впливи. П’ять М. «Кодексу кн. Ґертруди» (1078 — 87) — портрети київ. кн. Ярополка з дружиною Іриною, Богоматір на троні, Різдво Христове і Розп’яття з євангелистами, мабуть, зах.-укр. походження, виконані у візант.-романському стилі.

Цінні, хоч скромніші М. фігурального і орнаментального типу, мають рукописи (перев. зах.-укр.) 12 — 13 вв.: «Кристинопільський апостол» (12 в.). «Кримське євангеліє» (1144), «Галицьке євангеліє» (1266), «Перемиське євангеліє» (поч. 13 в.) і «Київ. (Спиридонієвий) псалтир» (1397) з 293 М. (понад 100 святих, бл. 50 сцен з життя царя Давида, чимало композицій іст., баталістичних, моралістичного, побутового характеру, алеґорій і своєрідних пейзажів, інколи прикрашених рослинною орнаментикою, виконаною манерою т. зв. «емальового стилю»). З 15 в. відомі М. у «Повчанні Єфрема Сирина» (1492). До ренесансової доби належать М. «Євангелія Києво-Печерської Лаври» (1538), «Євангелія з Хишевич» (1546), «Холмського євангелія» (М. сер. 16 в.), «Загорівського апостола» (1554), «Служебника» майстра Андрія (сер. 16 в.), цінні М. «Пересопницького євангелія» (1556-61), виконані Михайлом Васильовичем з Сянока та М. в євангеліях зі Стрия (1594), з Керманич (1596) і з Грималова (1602). Бароккові мотиви характеристичні для М. сер. 17 — поч. 18 в. в «Служебнику» Л. Барановича (1665) в «Огородку Марії Богородиці» А. Радивиловського (1676), «Збірнику повістей» (сер. 17 в.) та ін.

Новіші спроби відродити М. на основі візант. традицій належать уже до ділянки графіки (праці Ю. Нарбута, П. Ковжуна, Я. Гніздовського, Ю. Кульчицького й ін.).

Майстрі портретної М. кін. 18 — поч. 19 в. були В. Боровиковський і М. Топольський; в найновіші часи І. Мозалевський, І. Окіншевич та В. Трофименко.

Література: Пачовський В. Нарис історії мініятюри по рукописам. Л. 1913; Свєнціцький І. Прикраси рукописів Гал. України XVI в., І — III. Жовква 1922 — 23; Жолтовський П. Укр. рукописна книга та її оздоблення. Х. 1926; Свєнціцький І. Опис рукописів, ч. І. Кириличні пергаміни XII — XV вв. Л. 1933; Свирин А. Древнерусская миниатюра. М. 1950; Запаско Я. Орнаментальне оформлення укр. рукописної книги, К. 1960; Жолтовський П. Київські мініятюри 1397 р. Матеріяли з етнографії та мистецтвознавства, 6. К. 1961.

С. Гординський


Міннеаполіс (Minneapolis), м. в стейті Міннесота над р. Міссісіпі; 483 000 меш. (1960, власне М.), разом з м. Сент-Полом, що зливається з М., і передмістями 1,5 млн. Бл. 4 000 українців (разом з Сент-Полом); є 3 укр.-правос. парохії, 2 укр.-кат., 1 для закарпатців-католиків, 1 для закарпатців-правос.


Мінога українська (Lampetra mariae Berg.), безщелепна хребетна тварина кляси круглоротих, тіло довж. до 1 м, круглясте, без луски; поширена в басейні р. Дніпра, Дністра, Бога, Дінця, Кубані; малочисленна, пром. значення невелике. На Закарпатті розповсюджена М. угорська (L. danfordi Regan.), в сточищі р. Висли М. річкова (L. fluviatilis L.) і М. струмкова (L. planeri Bloch.).


Мінх Григорій (1835 — 96), епідеміолог і патолого-анатом родом з Тамбовщини, у 1876 — 94 pp. проф. Київ. Ун-ту, дослідник епідеміології сипного та поворотного тифів, прокази, чуми і сибірки. М. ще до відкриття збудників інфекційних хвороб доводив, що тифи переносяться кровосисними комахами, зокрема дослідом на собі довів такий спосіб передачі поворотного тифу; один з перших довів заразливість прокази.

[Мінх Григорій (1836, Грязі — 1896, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мінченко-Сіятовський Григорій (1878 — 1955), актор побутового пляну, родом з Полтавщини. З аматорської сцени 1900-их pp. перейшов до театру «Укр. Бесіди» у Львові (1921 — 23), згодом у трупах О. Міткевич, в театрі ім. Тобілевича і в станиславівських театрах.


Міньківський Олександер (* 1900), дириґент родом з Київщини; закінчив Київ. Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка; мист. керівник та гол. дириґент Хорової Капелі Укр. Радіокомітету (1934 — 41) та Держ. Заслуженої Капелі Бандуристів УРСР (з 1946); викладач (з 1951) і проф. (з 1960) Київ. Держ. Консерваторії.

[Міньківський Олександер (1900, Сніжна, Сквирський пов. — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Міоцен, див. Геологія України.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.