[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1580-1596.]

Попередня     Головна     Наступна





Мірабеля, див. Слива.


Міракль (miracle), середньовічна рел. драма з 12. в., поширена по всій Европі. На Україні у 17 — 18 вв. кілька драм про св. («Олексій, чоловік Божий», «Успіння Богородиці» та ін.).


Мірза-Авак’янц (нар. Дворянська) Наталя (* 1889 — 1937?), історик родом з Полтавщини, проф. Полтавського і Харківського ін-тів нар. освіти та Київ. Ун-ту (1935 — 37); один з фундаторів Полтавського Т-ва для дослідження й охорони пам’яток старовини та мистецтва (1918 — 20); чл. Харківського Н.-Д. Ін-ту історії укр. культури ім. Д. Багалія. Праці з історії Гетьманщини 17 в. й історії сел. рухів на Україні 20 в., м. ін.: «З побуту укр. старшини кінця 17 в.» (1919), «Селянські рухи 1902 р. на Полтавщині» (1924), «Селянські розрухи на Україні 1905 — 07 pp.» (1925), «Нариси з історії суду на Лівобережжі другої пол. 17 в.» (1926) і популярно-наук. «Історія України в зв’язку з історією Зах. Европи» (1928). Заслана 1937 p., дальша доля невідома.


Міри. Система мір, особливо довжини, була на Україні, як і в багатьох країнах світу, вже з доіст. часів антропометричною. Основу її складали частини людського тіла або його, функції, чим і пояснюється ідентичність назв первісних М. довжини у різних народів: палець, п’ядь, лікоть, стопа, крок, сажень. Ін. міри (площі, об’єму, ваги й місткости) виводилися або з аґрарних чи домашніх чинностей людини або ґрунтувалися на речах її праці чи оточення. М. на Україні були не однакові в різних її частинах і змінювалися впродовж часу.

У княжу добу і пізніше, аж до кін. 16 в., була вироблена, як це засвідчують літописи й ін. пам’ятки, своя система М., яка в основному залишилася й надалі в нар. метрології. З менших М. довжини були відомі: п’ядь — мала, що дорівнювала відстані між великим і вказівним пальцем руки (яких 19 — 20 см), і велика — від великого пальця до мізинця (22 — 23 см); сажень (також сяжень), назва якого походить від слова сягати — міряти руками чи ногами, що теж був різної величини і в основному відповідав довжині розтягнених рук чи двом великим крокам (яких 176 см), або відстані від кін. пальців ноги до кін. пальців витягненої вгору руки (яких 216 см) і дорівнював точно грец. оргії. Вимірювання ногами велося з допомогою стопи (1/2 великого ліктя) і кроку, що відповідав пол. латинського passus. Для вимірювання більшої відстані застосовувано: верстви (версти) — великі й малі (від 500 до 1 000 сажнів): поприще (1 000 кроків або 720 м; 50 поприщ дорівнювало 36 верствам) і перестріл — відстань випущеної з лука стріли.

З М. площі в іст. пам’ятках згадується тільки вить — ділянка землі. М. ваги в княжій Русі були: золотник (4,3 г — вага візант. соліда 10 — 11 вв.); гривня, що важила 96 золотників (409,5 г) і відповідала тогочасній, відомій також на Україні грец. литрі (приблизно 1 фунт); ансир (128 золотників — яких 546 г); пуд (40 гривень, який дорівнював давньогрец. золотому талантові); кентар або контар (з грец.; З пуди або 120 гривень) та берковець (10 пудів або 400 гривень), що його назву взято із сканд. мов. У пам’ятках 14 в. згадуються ще, як одиниці ваги, почка (1/20 золотника), кап (срібла). У 11 — 12 вв. були вживані також грец. одиниці ваги — дидрахма (приблизно 2 золотники), сикл, сиклос та ін.

Для вимірювання сипних речей, зокрема зерна, застосовувалися горсть, лукно — ймовірно пізніший гарнець, ослинка, відро, четверик, який відповідав рим. квадранталові (26,1 л) і корець, мішок або мірка, що вміщувала приблизно 6 пудів зерна. З ін. М. місткости, зокрема для соли, були головажня і пуз (мішок соли в дві чверті), для меду — колода (10-12 відер) і провара. Для вимірювання рідин, як також сипких речей, існували: кобель, скордь; відро, корець, бочка і кадь (або окова), що вміщувала 12 до 14 пудів. Для визначування кількости речей (снопів, овочів, яєць, грошей тощо) вживано М. копа — 60 штук і полукопа (полукіпок — про снопи) — 30 штук.

Основні М. княжого часу утрималися в нар. укр. метрології і частково також в системах М. держав, з межах яких перебували укр. землі, також і в пізніші століття аж до останнього часу. Особливо ж тривалими були М. довжини: п’ядь, лікоть, сажень (відомий в нар. ужитку під двома назвами — махового, від розпростертих горизонтально рук, і косового або косого — відстань від лівої ноги дорослої людини до кін. правої руки, піднятої угору), також стопа, крок і приг. Заг. вживана була верства, а в нар. побуті гони — первісно довж. зораного поля, згодом М. поля і відстані; які поділялися на малі — 60 сажнів, сер. — 80 сажнів і великі або добрі гони, що відповідали рим. стадії і дорівнювали 240 великим крокам або 185 м. Для вимірювання площі збереглася з княжої доби М. — десятина, ймовірно також вить — 6-8 десятин, і соха — 400-600 десятин. З М. ваги утрималися золотник, пуд, берковець та староукр. міри місткости, як відро, корець, бочка, зокрема четверик (нар. чвертка або мірка).

У лит.-поль. добу залишилися старі М., але й прийнялися нові, як лит. і поль., так і (менше) з Московщини. Ситуаційне змінилася і після реформи М. у В. Лит. Князівстві і в Польщі у 16 в. Якщо йдеться про М. довж., то з Зах. поширився цаль (рос. дюйм), що відповідав ширині великого пальця. Цаль мав 24,8 мм, стопа — 12 цалів (298 мм), лікоть 2 стопи або 24 цалі (596 мм). Але поширенішою М. з 16 в. був аршин (довжина руки), що прийшов із Сх. Аршин мав різні виміри, найчастіше 72 см; він ділився на 4 чверті (18 см). Більші віддалі міряли, як і давніше, верствами, що тоді мала 700 сажнів, і милями — геогр. або нім. (7 422), укр. (9 278) і малими поль. (5 556 м.).

Для визначення М. площі, крім старої десятини, закріпився на зах. укр. землях морґ, що поширився з Німеччини через Польщу; він мав різну величину (м. ін. старий коронний морґ — 0, 5 985 га, лит. — 0,7 123 га) і поділявся на 300 прутів. Різні визначення й величини мав також лан; м. ін. лан малий (також флямандський чи й хелминський) дорівнював 30 морґам — бл. 16,8 га, великий (французький) 43 й 1/3 морґа — бл. 25 га. Із введенням «устави на волоки» (див. Волочний перемір) у 1557 р. лан подекуди називали волокою, яка спершу дорівнювала 30 і пізніше 33 морґам.

Крім староукр. М. ваги, вживався поль. фунт, який мав звичайно 2 гривні або 32 лути, або 8 400 асів; камінь мав 32 фунти, а центнер 126 фунтів. За основу М. місткости вважався гарнець, що ділився на 4 кварти або 16 кватирок і дорівнював. 3,23 л; 72 гарнці становили бочку. Для визначування кількости штук того самого предмета вживано в нар. системі — крім копи — франц. термін тузинь (з рос. дюжина) — 12 штук.

З переходом укр. земель під володіння Росії введено рос. систему М., яка в основному склалася на поч. 18 в. і — з невеликими змінами — перетривала аж до введення метричної системи М. після 1917 p. M. довж. була верства (1,0668 км), що ділилася на 500 сажнів (2,133 м); сажень мав 3 аршини (71,1 см), аршин 16 вершків (4,44 см). Одночасно існував й інший поділ сажня, а саме він ділився на 7 футів (30,48 см), фут на 12 дюймів (2,54 см), дюйм на 10 ліній (2,54 мм), лінія на 10 точок. М. площ була десятина (1,0954 га), що ділилася на 2 400 квадратових сажнів (4,55 м²), а сажень на 9 квадратних аршинів (0,506 м²).

М. для сипких тіл була четверть (209,9 л), яка дорівнювала 2 мірам, 8 четвертикам (26,24 л), 64 гарнцям (3,28 л). М. рідин була бочка (491,96 л), що ділилася на 40 відер (12,3 м), відро на 10 кухлів (штофів) або 20 пляшок (0,61 л), пляшка на 5 чарок (0,21 л) або 10 шкаликів. М. ваги був берковець (163,805 кг), що мав 10 пудів (16,38 кг) по 40 фунтів (0,4095 кг); фунт ділився на 32 лоти (12,8 г), лот на 3 золотники (4,27 г), золотник на 96 долів (44,4 мг).

На укр. землях під Австрією були до введення метричної системи у 1875 р. т. зв. віденські М.: довжини — сажень (1,9 м), що ділився на 6 стіп (31,6 см), лікоть (77,8 см), поштова миля (7,566 км); площі — австр. морґ (0,576 га), що мав 1 600 кв. сажнів (3,6 м²), кв. миля (57,4 км²). Деякі з цих М. вживалися також на Закарпатті під Угорщиною.

Крім нар. мір, уживаних ще в княжу добу, на Україні існували ще впродовж 19 — 20 вв. різні М., давнішого чи новішого походження. З М. довж. уживалися (особливо для вимірювання полотна): міра (30 цалів або 76 см), стіна або стінка (приблизно 7 м), постав (бл. 28 м). З М. площі були поширені: чвертка (8 — 10 десятин), загін (5 — 6 десятин), відріз (3 десятини), різа (2 десятини або подекуди й більше), полурізка (чверть загона або півтори десятини), пішак (11 морґів), клітка (12 морґів), день — зем. площа, що її можна зорати впродовж дня (приблизно 0,75 десятини), упруг третина дня, поле, що його можна зорати одним запрягом волів. З. М. об’єму користалися сажнем (кубічним, зокрема для дров). З М. ваги і місткости в півд.-сх. і зах. Україні було поширене прийняте від тюркських народів око (1 248 — 1 283 г ваги або 1 - 1½ л місткости) і камінь (24, 30, 32 і 36 фунтів), з допомогою якого важили віск, оливо, цукор, тютюн, тощо. Усі ці М. в різних, обл. України часто були відмінні щодо величини.

Дуже поширені також в нар. метрології визначення, що становить 1/4 якоїсь М.: чвертка, четвертина, четвертуха, четверть. Як М. ваги й місткости відомі теж восьмина, восьмуха (1/8 фунта, кварти).

З введенням метричної системи М. в Австро-Угорщині з 1875 р. і країнах кол. Рос. Імперії після 1917 р. (в СССР остаточно з 1927 р.) більшість вищеназваних М. і нар. і офіц. вийшли з ужитку. За основну одиницю вимірювання довж., площі й об’єму прийнято — метр, маси і ваги — кілограм і місткости — літр (Метрична система мір).

Література: Беляев Н. О древних и нынешних русских мерах протяжения и веса. Зб. Seminarium Kondakovianum. І. Прага 1927; Moszyński K. Kultura ludowa Słowian. Czełść II. Кр. 1934; Черепний Л. Русская метрология. М 1944; Рыбаков Б. Русские системы мер длины XI — XV в. Советская этнографія, ч. І. М. 1949; Справочник мер. М. 1900; Ковалів П. Лексичний фонд літ. мови київ. періоду X — XIV ст., 1 — 2, Нью-Йорк 1962 — 64; Граціанська Л. Народна лічба та міри на Україні. Зб. З історії вітчизняного природознавства. К. 1964.

Б. Кравців


«Мірило Праведноє», староруський підручник для суддів, зб. 12 — 13 в., в якому містяться повчання про праведні й неправедні суди, візант. й руські закони — церк. й цивільні (зокрема широка ред. «Руської Правди») та ін. матеріяли. Найдавніший список «М. П.» — Троїцький з другої пол. 14 в. (тепер у Держ. бібліотеці СССР ім. Леніна в Москві), опублікований частково у 19 в., а повністю у вид. АН СССР за ред. М. Тихомирова у 1961 р.


Мірмекей, грец. виробнича колонія в Криму, за 5 км на півд. від Керчі, де був м. ін. вироблюваний посуд з пластичним орнаментом мегарського типу.


Мірна (нар. Хильчевська) Зінаїда (1875 — 1950), гром. діячка, дружина Івана М., 1917 р. чл. Укр. Центр. Ради, 1919 співзасновниця й заступниця гол. Укр. Жін. Нац. Ради в Кам’янці Подільському, згодом гол. її філії в Берліні, довголітня гол. Укр. Жін. Союзу в Празі; 1937 чл. Ради Світового Союзу Українок. Ст. в пресі, переклади з франц.; померла в Празі.


Мірний Іван (1872 — 1937), гром. і політ. діяч родом з Харківщини, чл. Укр. Центр. Ради, 1917 виконував обов’язки губ. комісара Київщини, пізніше Держ. секретаря, за гетьмана й Директорії дир. канцелярії мін-ва закордонних справ; з 1924 у Празі, чл. управ різних т-в, дир. канцелярії Укр. Пед. Ін-ту, співр. багатьох газ.

[Мірний Іван († Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Мірошниченко Євгенія (* 1931), співачка — кольоратурне сопрано, родом з Харківщини; закінчила Київ. Консерваторію (у клясі М. Донець-Тессейр); солістка Київ. Акад. Театру Опери й Балету. Гол. партії: Віолетта («Травіята»), Розіна («Севільський цирульник»), Йолана («Милана»), Мюзетта («Богема») та ін. Нагороджена на міжнар. конкурсі вокалістів у Тулюзі (Франція) 1958.


Міртовський Микола (1894 — 1959), невропатолог, проф. Дніпропетровського (1930 — 55), пізніше Львівського мед. Ін-ту; праці присвячені питанням захворювань вегетативної нервової системи, епілепсії, ботулізму, гіперкінезів тощо.

[Міртовський Микола (* Саратов, Росія — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Мірчук Іван (1891 — 1961), філософ й історик укр. культури та гром. діяч, родом із Стрия; закінчив Віденський Ун-т (1914), з 1919 р. на еміґрації: у Відні, Празі, Берліні й Мюнхені, де й помер. Доц. (з 1921) й проф. (з 1926) УВУ, з 1946 р. його ректор; проф. (з 1926) і дир. (1930 — 45) Укр. Наук. Ін-ту в Берліні; д. чл., НТШ (з 1938) і дир. його Іст.-Філос. Секції (з 1947), чл.-кор. Баварської АН (з 1949), У працях з ділянки філософії висвітлював укр. світогляд і духовість, в якій знаходив синтезу Сх. й Зах.; звідси його студії над окремішністю укр. духовости від рос. та шукання впливів зах., зокрема нім. філософії на Україні („Tolstoj und Skovoroda — zwei nationale Typen“, „Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts“ кн. 2, 1929; „Das Dämonische bei den Russen und Ukrainern“, 1950, «Ict.-ідеологічні основи теорії III Риму», 1954 й ін.). З цією проблематикою пов’язані праці про історію укр. культури, зокрема в редаґованому ним посібнику „Handbuch der Ukraine“ (1941) та в його синтетичному творі „Geschichte der ukrainischen Kultur“ (1957). M. був заслуженим організатором укр. наук. й культ. життя в Німеччині та його представником перед нім, світом. Чл. гетьманських орг-цій, м. ін. заступник през. Гол. Ради, гол, Укр. Громади в Берліні.

[Мірчук Іван (18.6.1891 — 2.5.1961). — Виправлення. Т. 11.]


Мірчук (нар. Голомбек) Марія (1886 — 1963), перекладач укр. прози на нім. мову (з 1927), видала зб. укр. новель „Die Scholle“ (1942), автор критичних нарисів в нім. журн., співр. у наук. працях свого чоловіка І. Мірчука.


Мірчук Петро (* 1913), політ діяч і журналіст родом з Галичини; з 1939 р. на еміґрації, з 1950 р. в ЗДА. Чл. проводу Закордонних частин ОУН (1948 — 52) та співред. низки націоналістичних органів. Автор кн. і ст. про М. Міхновського, Є. Коновальця, С. Бандеру, спогадів («У нім. млинах смерти», 1957), публіцистичних праць: «За чистоту позицій укр. визвольного фронту» (1955), «На іст. закруті» (1959), нарисів історії УПА й ОУН: «Укр. Повстанська Армія» (1953), «В рев. змагу» (1964) та ін.


«Місіонар» (1921 — 39 п. н. «Місіонар Пресв. Ісусового Серця»), популярний кат. журн. вид. оо. Василіян у Жовкві в 1897 — 1944 pp. (1915 в Загребі, 1940 — 41 у Перемишлі), спочатку двотижневик, згодом місячник, тираж 30 — 50 тис, з додатками: «Малий Місіонарчик» (1903 — 14 і 1939), «Вісник Місійного Т-ва» (1913) і «Календар Місіонара» (з 1901). Ред.: оо. П. Філяс (1897 — 98 і 1921 — 26), Л. Березовський (1898 — 1908 і 1916 — 20), М. Марисюк (1927 — 32 і 1940 — 41) та ін.


«Місіонар», популярний кат. місячник, вид. оо. Василіян у Прудентополісі (Бразілія), виходив у 1911 — 16 pp. і з 1935 п. н. «Український М. у Бразілії».


«Місіонар», популярний рел. місячник вид. СС. Василіянок у Філядельфії (ЗДА) з 1917 р.


Місіонес, провінція в півн.-сх. Арґентіні, положена між ріками Парана і Уруґвай, між респ. Бразілією і Парагваєм; 29 800 км² і 390 000 меш. (1964), в тому ч. бл. 20 000 українців; гол. м. Посадас. Рельєф — низовина над гол. ріками і хвиляста височина (до 600 м височини) між ними. Клімат субтропічний, вогкий (сер. температура січня + 28°, липня +16° Ц.; 500 — 2 000 мм атмосферичних опадів на рік); ліси й степи. Основне зайняття меш. сіль. госп-во.

М. — найдавніша поселенча земля українців в Арґентіні. Перші укр. поселенці прибули, 1897 р.;, масово — 1900 — 03 pp. (понад 5 000; виключно з Галичини), менше — у 1928 — 38 pp. (також з Волині). Укр. скупчення розміщені в півд. частині М.; найбільші з них Апостолес (понад 200 родин, в околицях понад 300; це також найстаріше укр. поселення), в Обера (з околицями 400), Ляс Тунас (понад 300), Сан Хозе (з околицями помад 220 родин), Посадас (понад 200), Трес Капонес (200), Ґаліціяна (180) Кампінас (170) й ін. Див. також карту.

Основне зайняття українців — сіль. госп-во; плекають парагвайський чай, риж, кукурудзу (для ін. збіжжя кліматичні умови не відповідні), маніоку, овочі, тютюн, цукрову тростину; випас худоби. Значно менше зайнято в пром-сті й торгівлі.

За віровизнанням українців католиків є бл., 17 000, священиків (ЧСВВ) — 8, церков 12, каплиць 14; діють рел. т-ва. Правос. Українців бл. 2 500, 2 священики, 5 церков. Є кілька укр. нар. і сер. шкіл, якими керують оо. Василіяни і сс. Василіянки. Гол. укр. культ. осередком є Апостолес (школи;. арґентінсько-укр. клюб, ред. рел.-суспільного місячника «Життя», що його видають з 1948 pp. оо. Василіяни).

о. Ю. Мельничук


Місія, як акція проповідництва й поширювання християнства серед нехрист. людности (зовн. М.), була одним з гол. завдань давньої укр. церкви. Від кін. 10 в. різні М. діяли на слов. і неслов. землях Київської держави. Ширення християнства йшло швидко, часто методами насильства. Так, за літописам, землю новгородську «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем». Багато місіонерів загинуло, а серед них, у землі в’ятичів, св. Кукша, чернець Києво-Печерського манастиря (кін. 11 — перша пол. 12 в.). Одночасно діяла внутр. М. церкви, що намагалася християнізувати держ., суспільне та приватне життя. Манастирі, зокрема положені в далеких околицях держави, були поважними місійними осередками.

Пізніше укр. правос. духовенство брало участь в М. Рос. Церкви. У Сибіру визначились єп. іркутські Інокентій Кульчицький та Софроній Кришталевський-Назаревський і митр. тобольські Іоан Максимович і Філотей Лещинський, який притягав до місійної праці також світських українців-засланців з доби Мазепи. У 18 — 19 в. українці працювали у Китаї, в Пекінській М., мабуть, також на Алясці й Алеутських о. (А. Гончаренко). З укр.-кат. духовенства в новіші часи в М. брали участь о. Бабій (забитий у Китаї), о. Мартинець (в Індії) — обидва з чину Вербистів, та ін.

Укр. землі в 16 — 17 вв. були тереном численних М. Римо-Кат. Церкви, а в 20 в. — прот. церков.

Внутр. М. в Укр. Кат. Церкві це — система проповідей, богослужень й ін. духовних вправ, пов’язаних в одну ціцість з метою поглиблення віри й обнови рел, життя. У 17 — 18 в. внутр. М. василіян стояли на високому рівні; місіонери становили собою окрему клясу монахів з окремими правами й обов’язками, вони мусіли закінчити вищий курс богословія. Правила місійної діяльности були точно визначені в кн. о. К. Срочинського, ЧСВВ „Methodus peragendi Missiones apostolicas in provincia Ruthena OSBM“, 1772. Після реформи в кін. 19 в. василіяни відновили М. в Галичині (одним з перших був А. Шептицький — пізніше митр.) і незабаром поширили їх на укр. еміґрацію в Півн. і Півд. Америці. Внутр. М. вели також Редемптористи.

Р. М.


Містерії (mysterium), середньовічні рел. п’єси здебільше алегоричного змісту, що з Франції поширилися по всій Европі. На Україні Я. Борецький завів 1626 р. т. зв. «пасії» — богослужби з елементами містерії. Пізніше до типу М. належали численні бароккові п’єси алегоричного характеру: «Комедія на день Рождества Христова» св. Д. Туптала, «Воскресеніє мертвих» Ю. Кониського та ін. У добу романтики в 19 в. поширеним жанром стала романтична М.; типовим зразком цього типу в укр. літературі є М. Т. Шевченка «Великий Льох».


Місто, поселення замкненого типу, з особливими (міськ.) правами, з більшою кількістю меш., зайнятих — у протилежність до хліборобського сіль. оточення — гол. у ремісничо-пром. виробництві, в торгівлі й транспорті, як також в адміністрації та в різного роду культ. і суспільних установах і вільних професіях, а лише подекуди (в малих М. і м-ках) і в сіль. госп-ві. Виникнення М. було зумовлене, з одного боку, вищим рівнем сіль. госп-ва на даній території, відокремленням ремісничо-пром. виробництва від хліборобства і розвитком торгівлі і, з другого — потребами оборони, адміністрації й культ.-осв. життя. М. є госп., культ. і адміністративним центром для навколишнього р-ну.

Як усюди, так і на укр. землях критерії, на підстепі яких зараховують оселі до М. (чи м-ок), міняються, і тому порівняння кількости М. і міськ. населення у різні доби лише умовне. Крім того, статистичні дані, особливо для давніших часів, досить випадкові і часто-густо непевні.

Антична доба. Предвісником М. на Україні можна вважати найбільше трипільське поселення у Володимирівці. Справжні найдавніші М. на території нинішньої України були засновані щойно греками у 7 — 5 вв. до Хр. на узбережжях Чорного м. (див. Греки). Розташовані серед місц. племен, ці античні М. вели з ними жваву обмінну торгівлю й поступово ставали великими виробничо-ремісничими і торг. центрами. Найвидатнішими з них були Ольвія в гирлі р. Бога, Тірас (Тіра) в гирлі Дністра, Фанагорія на Таманському піво., Танаїс у гирлі р. Дону, Херсонес, Теодосія, Пантікапей у Криму й ін. (див. карту на стор. 429). Найбільші з них стали М.-державами з дем. ладом. М. на узбережжі Керчинської протоки з 5 в. до Хр. входили до складу Боспорського царства; у 1 в. до і після Хр. грец. М. потрапили в залежність від Риму. Населення античних М. України складалося не тільки з грец. колоністів, але також з виходнів з місц. племен. — скитів (зокрема осілих), таврів, сарматів, тракійців. Обопільні впливи помітні і в культурі цих М. і в культурі місц. племен. До античних М. можна зарахувати Неаполь Скитський, столицю скитського царства в Криму, заснований у 3 в. до Хр. і заселений здебільша скитами й греками. Зародками М. можна вважати великі скитські городища — Більське і Кам’янське (див. Кам’янка Дніпровська).

В античних М. розвивалися різні роди ремесла: металюрґія, ювелірство, каменярство, ганчарство, ткацтво, гарбарство та ін., а також рибальство і виноробство. До Греції, Малої Азії, Єгипту вивозили з цих М. пшеницю, рибу, хутра, мед, віск, продукти тваринництва тощо, також рабів. Ввозили предмети розкоші, зброю, тканини, мист. кераміку, вино, олію та ін. М. мали прямолінійне плянування з аґорою-ринком як центром, будівлі були з каменю й цегли, вулиці мощені; все М. було оточене міцними кам’яними мурами, іноді 12 м висоти, бойовими баштами і добре укріпленими проїзними брамами (докладніше див. Ольвія, Херсонес). Грец. М. на півн. побережжі Чорного м. були значними осередками культури і мистецтва (храми, бібліотеки, театри тощо).

Від 3 в. по Хр. почався занепад античних М.; до остаточної загибелі їх призвела гунська навала у 4 в. по Хр. На руїнах деяких з них згодом виникли нові М. Зокрема відбудований у 5 в. Херсонес (Корсунь) зберіг античні традиції й відограв велику ролю у формуванні староукр. культури.

М. у княжу добу поставали з «городів» («градів»), оборонно положених і укріплених валами, тинами, ровами. Існування таких городів засвідчене вже для 6 в. по Хр. (антські городища), а згодом вони ставали осередками племінної орг-ції (див. ЕУ I, стор. 409 — 10). Більшість з них були невеликих розмірів, але деякі, положені особливо вигідно (при річкових перевозах, перевалах через гори тощо), ставали центрами торгівлі, і до них напливало населення, яке творило пригороддя й підгороддя, де розвивалася торгівля та ремесло.

За неповними літописними даними в Київ. Русі 9 — 10 вв. існувало 24 М. (на Україні найвидатніші: Київ, Чернігів, Переяслав, Перемишль, Червень, Вишгород, Білгород, Іскоростень, Вручий, Любеч, Туров, Пересічен); в 11 в. з’явилося ще 64 М. (з них на Україні: Берестя, Белз, Володимир Волинський, Бузьк, Пинськ, Прилука, Дорогобуж, Із’яслав, Луцьк, Теребовль, Стародуб, Новгород-Сіверський, Курськ та ін.); у 12 в. згадуються нові 134 М. (зокрема на Україні: Галич, Дорогичин, Пересопниця, Путивль, Рильськ, Глухів, Остер, Канів, Корсунь і багато ін.); у 13 в. з’являється ще 47 нових М. (з них на Україні: Холм, Львів, Крем’янець, Кам’янець, Коломия, Бакота, Сосниця тощо). Загальна кількість відомих М. Київ. Руси 9 — 13 в. досягала 300, але фактично їх було значно більше.

Розміщення М. на території нинішньої України було нерівномірне. Найбільше їх було на сер. Подніпров’ї, зокрема поблизу Києва, на Волині і в Галичині; на Закарпатті перші М. поставали навколо замків (Ужгород, Мукачів, Хуст) або з осель нім. колоністів (Бардіїв, Берегів). Див. також карту ЕУ I, стор. 416 і карту, яка подає хронологію виникнен,ня М. на укр. землях.

На цій карті представлені лише важливіші М. — всі ті, що мають титул М. тепер, та деякі важливіші, які мали його в минулому. Також із стародавніх М., що перестали пізніше існувати, позначено лише найважливіші. Невелике мірило карти не дозволяє подати назви всіх М. (зокрема на Донбасі). Скорочення: Artemiv. — Артемівське; Dun. — Дунаївці; Hrub. — Грубешів; Kad. — Кадіївка; Колі. — Комунарське; Lit. — Літин; Ljat. — Лятичів; Мак. — Макіївка; Neap. Skyt. — Неаполь Скитський; Osterśkyj Horod; — Остерський Городок; Peresop. — Пересопниця; Perev. — Переворськ; Phanagor. — Фанагорія; Slovjan. — Слов’янське; S. V. — Судова Вишня; Teod. — Теодосія; Zv., Zvenyhor. — Звенигород; Zvenyh. — Звенигородка.


Більшість М. була невеликого розміру і з незначною кількістю населення. Оборонна частина Києва (дитинець) займала за Володимира В. і за Ярослава Мудрого до 100 га; разом з підгороддям Київ мав якихось 500 га. У Чернігові дитинець мав площу 15 — 16 га, підгороддя до 100 га; числа для Переяслава — бл. 8,5 і 50 га, для -Галича — бл. 50 і бл. 200 га. Ч. населення конкретніше невідоме: Київ (те саме і Новгород В.) нараховували в добу свого розквіту 50 — 100 000 меш. (Лондон, найбільше М. Зах. Европи у 14 в. — 40 000), меншими М. були Чернігів і Переяслав. Чимало М. не мало й 1 000 меш. До тат. навали постійно збільшувалася кількість М., їхній простір і ч. меш.

Староукр. М. поділялися на дві частини: міський центр («дитинець» або «верхнє М.») був окремою, розташованою на підвищеному місці фортецею, укріпленою валами, стінами й ровами та захищеною природними умовами (ріками, ярами тощо); тут містився князівський двір, резиденція єпископа, одна або й кілька церков з подвір’ями, приміщення для дружинників. Другу, більшу частину М. творило підгороддя (пригороддя), «окольний град» і «посад», що у Києві, Чернігові й ін. М. мало назву «поділ». Цю частину заселювали здебільша ремісники, торговці й купці, згодом і вона /була охоронювана також окремими укріпленнями. Ремісничо-торгові квартали підгороддя ділилися на «кінці» — поселення ремісників: кожум’яки селилися б. води, ганчарі б. глинищ, від чого квартали набували відповідних назв (напр., Кожум’яки, Гончарі у Києві). Іноді назви «кінців» визначалися етнічним складом їхнього населення. Вулиці М. здебільша сходилися до міськ. центру або торгової плоші. інколи на їх напрям впливали природні умови або оборонні споруди. В наслідок обмеження території М. оборонними мурами міські забудови були скупчені, а вулиці вузькі. Житлові будинки були з дерева, муровані — перев. палаци князів та єпископів, церкви й манастирі; ці останні часто мали оборонні споруди. Див. також плян стародавнього. Києва (ЕУ 2, стор. 1003) і Чернігова.

Основу госп. розвитку М. княжої доби становили ремесла і торгівля. Високо розвинені у 11 — 12 вв. ремесла нараховували понад 60 окремих видів виробництва, не раз вузько спеціялізованих. Торгівля мала унормований характер; у кожному М. для неї було відведене спеціяльне місце — торг (торжок, торжище, базар). У Києві, що був центром транзитної торгівлі між Сх. і Зах., на поч. 11 в. було вісім торгів; тут пересували купці не тільки з різних М. Руси, але й з багатьох країн Зах. й Сх. Деякі з чужоземних купців («гості») мали в укр. М. окремі квартали і церкви. Частина населення М. займалася хліборобством. Населення менших М. було в соц. відношенні мало диференційоване і в основному не відрізнялося від сіль. Лише в більших М. творилися зародки міщанського стану. На чолі його стояли купці, що вели торгівлю з закордоном («гості»), які подекуди й зливалися з боярами, що також часто брали участь у закордонній торгівлі; нижче від цих «луччих людей» стояли чорні люди (чернь), до яких належали звичайні торгівці і ремісники, далі хлібороби та князівська, боярська й церк.-манастирська челядь. Соц. диференціяція міськ. населення того часу була досить пливка. Управа М. належала князям або призначуваним ними урядникам — тисяцьким (в Гал.-Волинській державі у 13-14 вв. воєводам) і соцьким. Ці урядники, хоч і призначувані кн., поступово ставали у взаєминах з ним речниками міськ. населення. Деякі адміністративні й судові функції виконували також княжі слуги-тивуни (тіуни). Органом народоправства по більших М. було віче — заг. збори вільних людей для розгляду справ особливого значення. Самоуправою користувалися в той час по М. деякі чужонац. групи, зокрема в Гал.-Волинській державі її мали з 13 в. вірмени, жиди і особливо нім. колоністи (Маґдебурзьке право, що його пізніше діставали й ін. нац. групи). Купці і ремісники мали подекуди змогу утворювати свої проф. об’єднання з деякими автономними правами; відтоді відомі зародки ремісничих цехових об’єднань-дружин.

Велику ролю відогравали М. княжої доби в розвитку культури. Як осередки держ. і рел. життя, вони сприяли розвиткові книжного знання, письменности й освіти, літератури і мистецтва. При княжих дворах і по міських манастирях та церквах поставали перші школи, бібліотеки. Будівництво церков, княжих палаців і оборонних споруд впливало на розвиток архітектури, живопису, скульптури та різного роду прикладного мистецтва. Високим рівнем своєї економіки і культури М. Київ. Руси дорівнювали передовим М. тогочасного світу.

Розвиток староукр. М. припинився через тат.-монгольську навалу 1239 — 41 pp. Більшість М. на території Центр. і Сх. Укр. Земель разом із столичним Києвом були важко зруйновані, а деякі цілком знищені. Спустошення зазнали також волинські й гал. М.; проте, за малими винятками, всі вони незабаром були відбудовані й наново укріплені, а навіть постали нові (Холм, Львів). Більші М. Зах. земель формувалися з поч. 13 в. своїм зовн. виглядом і внутр. життям за зах.-евр. зразками.

Сер. 14 — сер. 17 вв. Після тат. навали 1239 — 41 pp. лише М. в Гал.-Волинській державі не припиняли свого розвитку. Більші з них оформилися в самостійні з юридичного й госп. погляду одиниці. Такими вони залишалися і під Польщею (Галичина, Зах. Поділля) чи Литвою (Волинь, Сх. Поділля).

Натомість М. на Центр. і Сх. Землях за час 120-літнього тат. панування були в стані занепаду і почали розвиватися тільки з переходом під лит. зверхність у другій пол. 14 в. Розвиток існуючих М. і заснування нових були викликані вимогами оборони і колонізації загрожених тат. наскоками пограничних земель. За своїм характером це були здебільшого адміністративно-оборонні пункти з хліборобським в основі населенням і лише з частковою концентрацією в них торгівлі й ремесла. Їхню топографічну структуру визначали укріплені замкифортеці, з більшими або меншими ремісничо-торговими пригороддями під їхніми мурами або й окремими хліборобськими поселеннями поблизу. За В. кн. Витовта ці замки-М. сягали берегів Чорного м., після його смерти (1430) оборонна лінія відійшла на півн., у зону півн. Лісостепу (див. докладніше Замки). Численні замки вже існуючих М. поставали також у Гал. землі, на Волині й на Закарпатті, Під охороною замків населення М. постійно і скоро збільшувалося. Колонізаційний процес на Поділлі й Правобережжі був перерваний у кін. 15 в. нападами крим. татар, зокрема погромом Києва Менглі-Гіреєм (1482). З цього занепаду укр. М. почали підноситися тільки в другій пол, 16 в. вже в складі Поль, Речі Посполитої, коли в наслідок нової колонізації заходами поль. влади і маґнатів відновлено багато зруйнованих і запустілих М. і замків та засновано нові. Цей процес ще пожвавився у першій пол. 17 в.: в самих тільки воєводствах Київському та Брацлавському в той час постало бл. 300 нових М. і м-ок. На розвиток і відновлення М. впливало також зростання політ. сили козацтва, під охороною й опікою якого відродився Київ, ставши знову центром нац.-рел., культ. і госп. життя, і багато ін, М., що з незначних міських поселень чи то й сіл ставали адміністративно-військ. осередками козацтва (Чигирин, Біла Церква, Фастів, Терехтемирів та ін.).

У пол. 17 в. на укр. землях було бл. 1 000 осель з титулом М. чи м-ок: на зах.-укр. бл. 440, на сх.-укр. бл. 530; з них у Київ. воєводстві — 385, перев. м-ок. Більші з них на держ.-королівських землях мали маґдебурзьке право і окремі привілеї, менші — на приватних панських землях — відрізнялися від сіл лише тим, що їхні мешканці були звільнені від панщини і сплачували чинш або данину в натурі. Справжні — своєю екон. структурою й виглядом — М. гол. чином існували на Волині і в Галичині, які були менше загрожені тат. наскоками. Звідти проходили гол. торг. шляхи із зах. на Чорне м. і Близький Сх. Внутр. торгівля М. — гол. обмін хліборобськими продуктами села і ремісничими М. — відбувалася на торгах, закордонна — на річних і піврічних ярмарках, які притягали купців з різних країн Зах. і Сх. Більші М. мали т. зв. право складу, на основі якого приїжджі купці мусіли затримуватися на деякий час у даному М. і давати там свій крам на продаж місц. купцям. Зменшення торгівлі з Причорномор’ям і Близьким Сх., спричинене зайняттям Константинополя турками, а Криму татарами та зміною міжнар. торг. шляхів, загальмувало екон. розвиток М. у другій пол. 15 в. майже на 100 pp.

Найбільшим М. України і одночасно її найважливішим торг. і пром. центром був тоді Львів (у пол. 17 в. — бл. 30 000 меш.), далі Київ (бл. 15 000) і Кам’янець Подільський (понад 10 000); інші важливіші М.: в Галичині — Перемишль, Стрий, Сянік, Ярослав; та Волині — Луцьке, Володимир, Крем’янєць, Острог; на Холмщині — Замости, Холм, Красностав; на Підляшші — Берестя; на Поліссі — Пинське; на Поділлі й Брацлавщині — Бар, Брацлав, Вінниця; на Київщині — Житомир, Овруч, Біла Церква; на Лівобережжі — Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Переяслав.

Населення М. за національністю і віровизнанням зазнало деяких змін порівняно з княжою добою. Вже за Гал.-Волинської держави до М. Зах. України припливали чужинці — гол. німці, вірмени, поляки й жиди, а під час поль.-лит. володіння також італійці. У 16 в. більшість німців і вірмен зазнала польонізації, наслідком чого М. Зах. України набули мішаного укр.-поль.-жид. характеру, здебільшого з перевагою польщизни. Людність М. Центр. і Сх. України була перев. укр.

Своїм зовн. виглядом більші зах.-укр. М. були подібні до М. Зах. — Польщі, Німеччини,Чехії. Львів, Перемишль, Кам’янець, Замостя та ін. мали форму чотирикутника, оточеного високими і грубими мурами із стрільницями й оборонними баштами та брамами. Посередині М. був чотирикутній ринок з ратушею, де сходилася реґулярна мережа вулиць. Вулиці були вузькі, забудова щільна, муровані будинки дво- і триповерхові, з трьома вікнами на кожному поверсі. Багато будівель було в ренесансовому стилі (див. Львів, стор. 1407). За мурами М. творилися передмістя — підгороддя або підзамчя. М. Центр. і Сх. України забудовувалися не так щільно, вулиці не мали реґулярної мережі; будинки були перев. з дерева. М. розташовувалися б. укріпленого замка й часто мали власні укріплення (див. Київ, стор. 1005 — 06), на Лівобережжі прості, здебільша земляні й дерев’яні. Більшість осель з титулом М. і м-ок своїм виглядом мало чим відрізнялися від сіл.

Великі зміни на цей час сталися і в устрої М. У княжу добу вони перебували у тісному зв’язку з землею, у 14 — 15 вв. відокремилися від села з госп. і правного погляду. Це сталося завдяки поширенню нім. маґдебурзького права. М. дістали самоврядування з власними управліннями і судами (докладніше див. Маґдебурзьке право). Міщанство ставало окремим станом, засновувано цехи, які об’єднували ремісників за їхніми фахами. Повне маґдебурзьке право мали лише більші М., решта М. і м-ок підпорядковувалися своїм дідичам і державцям, деякі з них мали самоврядування. Проте порівняно з Зах. Европою права М. в Речі Посполитій, зокрема на Україні й Білорусі, були обмежені, а маґдебурзьке право дещо модифіковане. Король, воєводи, старости самі призначали урядовців на чолові посади в деяких М. і втручалися в міські справи. Міщани різних нац.-віроісповідних груп підлягали різним юрисдикціям. Нарешті, М. не мали свого представництва у соймі і соймиках, а шляхта постійно обмежувала їхні права, зокрема і в екон. ділянці (напр. вилучені з-під міськ. зверхности «Юридики»), що призводило до їх занепаду.

На Закарпатті більші королівські М. (Ужгород, Мукачів) у 14 в. втратили привілеї «вільних», себто самоуправних М. Пізніше, хоч вони на деякий час підпали під владу маґнатів, поодинокі їхні привілеї були далі шановані. Їхня орг-ція відповідала приблизно статутові М. на маґдебурзькому праві.

За соц. структурою населення М. поділялося в основному на три групи: т. зв. патриціят — міські багатії, які мали провід, сер. міщанство та незаможне — плебс; за нац. складом перев. укр. були дві останні групи. Мешканці передмість були обмежені в торг. і ремісничій діяльності й не користувалися всіма правами М. («містичів»). Окрему групу становили підданські селяни підміських сіл, залежні від шляхти і міських багатіїв, та челядь і залежні ремісники в садибах і міськ. госп-вах шляхти та духовенства. Така соц. диференціяція була прикметна для більших М.; населення менших М. було більш одностайне: до його складу входили гол. ч. торгівці й ремісники, підлеглі «ратушному праву», та численні селяни, здебільша підданські. Чималий відсоток населення М. творило незалежне і від міськ. самоврядування і від влади королівських урядників духівництво — світське і чернече; катедри й манастирі мали власні зем. посілості й підданих, що займалися сіль. госп-вом, різними промислами, а також торгівлею. Окрему групу людности М. становили жиди, які мали власну самоуправу поза маґдебурзьким правом. Деяку самоуправу в рамках міськ. самоуправління мали вірмени.

До соц. диференціяції в М. приєднувалася ще рел.-нац. В деяких М. маґдебурзьким правом користувалися лише римо-католики, отже участь українців у самоврядуванні була обмежена. (Винятком був Кам’янець Подільський, де були три громади: укр., поль. тавірмен.). Там управа М. була в руках поляків, укр. міщани часто діставали для мешкання тільки невеликий квартал, їх обмежували в цеховій, проф.-ремісничій і купецькій діяльності, не дозволяли будувати церкви тощо. Найбільше обмежень українці зазнавали у Львові (див. стор. 1408), але навіть у менших М., де вони становили більшість, перевагу в управі М. мали латинники. Укр. міщани мусіли вести одночасно боротьбу і проти соц. і проти рел.-нац. гніту (спільно з усім «поспільством»). У цій боротьбі орг-цією укр. міщанства стали братства. Завдяки їхній діяльності в часи, коли вищі стани почали підпадати польонізації, керівництво укр. нац. життям переходило до міщанства. Укр. міщанство, зокрема у 16 в., стало осередком боротьби за укр. права на рел., політ. і культ. полі. Воно також дало нове спрямування і укр. погранично-степ., здобичницькій козаччині — підсилило її активними інтелектуально вищими силами та приєднало її до спільних нац.-політ. змагань та прагнень держ. відродження України.

Укр. М. того часу відогравали зизначну ролю в розвитку культури;, в них зосереджувалося літ. життя, освіта (братські школи, колеґії, тощо), переписування книжок, а пізніше друкарська і видавнича справа (Львів, Острог, Луцьке, Київ). Високого рівня досягло міське будівництво, створивши зразки укр. архітектури і сприявши розвиткові образотворчого і багатьох ділянок прикладного мистецтва. М. України, зокрема Зах., були також важливими поль. і жид. культ. осередками.

Пол. 17 — кін. 18 в. М. України цієї доби розвивалися під знаком політ., соц. і екон. змін, що їх принесло повстання Б. Хмельницького 1648 р. і утворення коз.-гетьманської держави. Поділ України на рос. і поль. сфери впливів (1667 і остаточно 1686) спричинив те, що доля М. і міщанства пішла ін. шляхами на Правобережжі й Зах. Україні, які залишилися під владою Польщі, ніж на Гетьманщині.

М, Зах. України й Правобережжя перебували, починаючи з пол. 17 в. в стані занепаду. Він був викликаний занепадом торгівлі з Близьким Сх. і зміною торг. шляхів (це відбилося зокрема на М. Зах. України, упадок яких почався вже в першій пол. 17 в.), майже безнастанними війнами та політикою поль. шляхти й магнатів, які обмежували самоврядування М. і їхнє екон. життя. Наслідком цього М. і міщанство зубожіли: торгівля підупала, цеховий лад зазнав розкладу, бо паралельно ширилося і позацехове ремесло (двірські ремісники і т. зв. «партачі»). Одночасно в М. зростав жид. елемент, який, виконуючи ролю торг. і кредитових посередників, часто адміністраторів магнатських маєтків, зосередив у своїх руках більшість пром. і торг. підприємств та кредитових операцій. Разом з упадком М. зменшувалося їхнє; населення, зокрема більших (напр., у Львові з 30 000 у пол. 17 в. до 20 000 у пол. 18 в.).

М. Зах. України й почасти Правобережжя дедалі польонізувалися, особливо у 18 в., а укр. міщанство ставало менш активним. Братства обмежували свою діяльність церк. справами, осередок укр. культури перейшов на Гетьманщину, куди й виїхало з зах. укр. М. чимало культ. діячів. Архітектура була в стані застою, хоч у той час постало кілька видатних будівель-церков (собор св. Юра у Львові), ратуша в Бучачі тощо.

Цілком відмінним шляхом пішов розвиток М. Гетьманської держави. Після знищення або вигнання поль. адміністрації й частини шляхти основним чинником міськ. життя стало, поряд з міщанством, козацтво, в лави якого влилося також чимало міщан. Особливе значення в Гетьманській державі мали більші М. з своїм патриціятом, екон. і культ. стан якого був досить високий. Ці М. мали маґдебурзьке право. Менші М. і м-ка мали неповне, т. зв. ратушне самоврядування. Їх пром-сть і торгівля (ярмарки) не стояли високо, і більшість населення було сіль.-госп. На Гетьманщині нараховують бл. 90 М. і м-ок (друга пол. 17 в.); за ревізією 1764 р. (без Полтавського і 4 сотень Миргородського полків) на Гетьманщині було 117 М. і м-ок. Ці М. і м-ка були засновані перев. в першій пол.

17 в. у зв’язку з колонізацією Лівобережжя, деякі (зокрема на півд. пограниччі) пізніше. Гол. М. Гетьманщини 17 — 18 в. — Київ, Батурин і Глухів (гетьманські столиці); Стародуб, Ніжен, Чернігів, Переяслав, Прилука, Лубні, Полтава, Миргород, Козелець і Гадяч (полкові осередки); Новгород-Сіверський, Остер, Погар, Мглин, Почеп, Кролевець (сотенні осередки). Докладних даних про ч. меш. М. немає; загалом вони були невеликі. Навіть Київ у пол. 18 в. мав. усього 2 450 дворів (тобто яких 15 000 меш.). 1781 р. Ніжен мав 1 623 двори, Глухів — 1 085, Стародуб — 863.

За нац. складом населення М. Гетьманщини було майже виключно укр.: зовсім зникли поляки і залишилося дуже мало жидів, зате з’явилося деяке ч. росіян, зокрема в Києві та в ін. торговельних та адміністративних осередках, а також на півн. Гетьманщини (т. зв. «розкольничі» слободи в Стародубському й Чернігівському полках). У півн М. було трохи білорусів. У Ніжені, Переяславі й Києві були досить численні колонії греків. Крім того, було трохи волохів, балканських слов’ян, а з пол. 18 в. грузинів.

Порівняно з добою до 1648 р. соц. структура міськ. людности зазнала деяких змін. До складу населення М. входило, крім міщанства (воно й далі ділилося на патриціят, сер. міщанство й плебс), козацтво й коз. старшина, більшість яких, крім сіль. госп-ва, були зайняті в торгівлі й промислі, в яких мали більше свободи, ніж міщани. Як і раніше, в М. жило духовенство світське й манастирське та різні групи «підданського» населення, залежні від старшини і манастирів. У Києві і більших М. Лівобережжя було чимало рос. військових.

В основному міщанство зберігало свої давні права, але коз. старшина намагалася їх зменшити, і лише деякі гетьмани (В. Хмельницький, І. Мазепа, Д. Апостол) забезпечували М. привілеї чи надавали нові. Самоврядування М. обмежувала, крім того, централізаційна політика Москви, яка, почавши з 1654 p., призначала до Києва, а також до деяких ін. більших М. України воєвод та військ. залоги. Виборні початково міські посади ставали по великих М. все більше привілеєм коз. старшини або переходили (як, напр., у Києві в пол. 18 в.) до призначуваних рос. урядом рос. офіцерів чи урядовців, іноді навіть неукраїнців. Менші М. часто-густо потрапляли шляхом гетьманських чи царських надань у власність верхівки коз. старшини.

Після скасування гетьманату 1764 р. почалася поступова ліквідація самоврядування М. Лівобережжя. На більші укр. М. поширено рос. «городове положення» 1785 p., на підставі якого були створені дві, залежні цілком від губернатора і казенної палати, думи — заг. і «шестигласна», до компетенції яких належали всі важливіші справи міськ. урядування. За маґістратом зберігалася тільки судова влада над міщанами і завідування цехами.

З екон. погляду більшість М. Гетьманщини мала мішаний характер: пром.-торг.-рільничий. Для пром-сти характеристична дальша диференціяція виробництва; у першій пол. 18 в. в деяких М. (напр., у Києві, Ніжені) виникли перші мануфактури. Рос. централістична політика намагалася підпорядкувати торгівлю М. Гетьманщини інтересам рос. уряду й ринку. Це виявилося м. ін. у протеґуванні торг. діяльности рос. купців на Україні. Попри це у більших М. виросло заможне купецтво, організоване в крамарські сотні (з другої пол. 18 в. — гільдії). За нац. складом воно було укр., але відчувало чимраз більшу конкуренцію рос. купецтва (зокрема в Києві) й подекуди греків та ін.

Культ. життя М. Гетьманщини в другій пол. 17 — впродовж 18 вв. досягало високого розвитку. Київ з осідком митр., численними манастирями і церквами, Києво-Могилянською Академією, друкарнею Києво-Печерської Лаври став центром культ. життя всієї України, особливо в часи гетьмана І. Мазепи. Важливими культ. осередками були Чернігів і Новгород-Сіверський — терен літ. і друкарської діяльности Л. Барановича; Переяслав, що мав, як і Чернігів, колеґію, гетьманські столиці Батурин і Глухів. Цінними творами позначився розвиток різних ділянок літератури й мистецтва — малярства, різьби тощо. Особливого розвитку досягла укр. архітектура в будівництві церков, ратуш й ін. будівель у барокковому стилі (коз. барокко). Високо стояла наука й освіта, гол. осередками яких були Київ, Чернігів, Переяслав, а в кін. 18 в. ще й Новгород-Сіверський та Полтава.

З пол. 17 в. почали засновуватися М. на Слобідській Україні у зв’язку з її заселенням укр. виходцями з Наддніпрянщини. Це були військ. укріплені оселі, в яких — гол. в полкових центрах — стали оселюватися також ремісники й купці. Сильніше їх зростання припадає щойно на 18 в. У 1770-их pp. Слобідська Україна нараховувала (без Острогозького полку) вже 8 М. і 44 м-ка. 1773 р. — гол. полкові М. мали таке ч. меш. (у тис): Охтирка — 11,0 (1732 — 4,7), Харків — 10,1 (3,7), Суми — 9,8 (3,8), Острогозьк — 9,1, Ізюм — 4,6 (1,6). Як і на Гетьманщині, більшість М. Слобожанщини становили козаки, а основним зайняттям було хліборобство. Своїм госп. характером М. Слобожанщини не різнилися від М. Гетьманщини.

Від кін. 18 в. до 1860 р. Після зайняття Півд. України Росією та її колонізації засновано там у другій пол. 18 в. і на поч. 19 в. ряд нових М. Перші з них постали як пограничні фортеці для забезпечення півд. кордонів імперії (напр., Єлисаветград, Новомиргород, Олександрія, Олександрівське, Павлоград та ін.; на Кубані — Катеринодар та ін.) або морських берегів (Херсон, Миколаїв, Таганріг); незабаром засновано було торг. порт Одесу; у Криму виник військ. порт Севастопіль і адміністративний центр — Симферопіль. Назагал у другій пол. 18 і на поч. 19 в. в Степ. Україні (без Криму) постало 22 М., а тільки 4 залишилося з тур. чи тат. часів.

М. Центр. і Сх. Земель в умовах рос. колоніяльної політики поволі зміняли своє обличчя. Насамперед це торкається правного стану й устрою М., що ставав досить подібним до ін. М. імперії. 1835 р. було остаточно ліквідовано маґдебурзьке право в Києві (відновлене 1802), а самоврядування ін. М. було обмежене здебільшого рамками комунального господарства і суто-профес. справ, міщанської частини людности М. На Правобережній Україні подекуди зберігалися залишки поль. устрою М. (таким реліктом зокрема були приватно-власницькі М. на Волині й Поділлі, що існували до 20 в.). На півдні, зокрема у приморській смузі, завдяки транзитові, звільненню від мита (Одеса) і гол. різнонац. складові людности, М. довший час зберігають інтернац. обличчя. Чимраз більшого впливу на життя М. набуває місц. рос. адміністрація. Мінялося і соц. співвідношення населення М., зокрема більших. Дворянство укр. й неукр. (на Правобережжі — поль., на півдні — частково рос.) походження, пов’язане з М. численними інтересами (службово-становими, екон., зокрема торг., культ.-осв. тощо) й чимраз більше тривалим, а то й сталим побутом; чиновництво (значною частиною рос., а на Правобережжі частково поль. походження) військові, духовенство (чимраз більше рос. або зрусифіковане), нарешті, інтеліґенція — поволі зміняють соц., а заразом і нац. обличчя М. Наплив рос. елементу серед міщанства, особливо купецтва (перев. 1 й 2 ґільдій) витискає укр. патриціят, а згодом і міщанство взагалі з їх традиційних екон. позицій і затримує укр. міщанство в межах передмістя. Наслідком цього була русифікація більших М. Центр. і Сх. Земель. Лише в невеликих (пов.) М. і м-ах укр. міщанство, зайняте не тільки в торгівлі й ремісництві, але великою мірою й у хліборобстві, зберігає свою перевагу й тим самим укр. характер М. На Правобережній Україні торгівля й ремесло, як: і раніше, залишаються перев. в руках жид. людности. На півдні України, зокрема у портових М., важливі торг.-пром. підприємства були, крім того, в руках вірмен, греків, а також (особливо закордонна торгівля) купців зах.-евр. походження.

М. на Зах. Укр. Землях у час переходу під Австрію (1772 — 74) перебували у великому занепаді. За винятком вільного м. Львова з своєрідною самоуправою й міщанськими привілеями, ін. М. і м-ка Галичини належали до старостинських або здебільша — до приватних магнатських маєтків. Їхнє ремісничо-торг. населення платило панам підданські чинші, а передміщани відробляли панщину.

Перехід під владу Австрії позначився далекосяжними змінами, насамперед у соц.-правній ділянці. Перші австр. закони звільнили міськ. населення від особистого підданства і вилучили міськ. території. Нагляд над справами М. перебрала австр. адміністрація, що внесло більш правові відносини, зокрема щодо укр. населення. В госп. ділянці, розбудова битих шляхів, які сполучали Львів з Віднем і більшими М. Галичини й Буковини, дала поштовх до розвитку торгівлі. Поряд із Львовом, гол. М. губернії із славними зимовими ярмарками — «контрактами», 1779 р. право вільного торг. М. дістали Броди, жид. громада яких сконцентрувала в своїх руках усю транзитну торгівлю Австрії з Росією й України з Зах. Европою. Пожвавили свою торгівлю Перемишль і Ярослав; торг. центрами стали відомі своїми річними ярмарками подільські М. — Тернопіль, Улашківці, Бучач. Зате пром-сть М. не виходила із стадії ремісничо-мануфактуного виробництва.

З нац.-політ. погляду, перехід під Австрію, при напружених у першій пол, 19 в. взаєминах між австр. урядом і поляками, означав зменшення впливу поль. адміністрації, над якою стала надрядна, нім., отже і послаблення польонізаційного натиску в М. У зв’язку з припливом нім. елементу — урядовців, купців та війська, і з введенням нім. мови, як урядової, більші М. Галичини й Буковини, зокрема Львів, Чернівці і Броди набули назовні нім. характеру. Вкінці приєднання частини укр. земель до Австрії мало культ. значення. Всі ці зміни сприяли зміцненню укр. елементу в М. Львів, Перемишль і Ужгород, осідки укр. владик стали осередками укр. нац. життя.

На укр. землях під владою Росії міськ. оселями вважалися ті, більшість населення яких належала до міщанського стану з правом займатися торгівлею й ремеслом. Вони поділялися на М. («городи» — губ., пов., т. зв. «безуездные» та заштатні, що в них не було осідку держ. адміністрації), які мали повні міські права, зокрема самоврядування, й містечка. У 1860-их pp. на Центр. і Сх. Землях (без Криму й Зах. Волині) було 113 М. і 547 м-ок (на Правобережжі, Гетьманщині й Херсонщині; м-ок не було на Слобожанщині і в півд.-сх. Степу); на 12 802 000 меш. у М. жило — 1 394 000 (10,9% всього населення); у м-ках — 1 340 000 (10,5%). У той час у Галичині було 109 М. і м-ок (їхнє ч. і статус був остаточно схвалений у 1896 р.) з 505 000 мені, (17,6% всього населення).

У 1858 р. на 850 М. і м-ок всіх укр. земель ледве 62 мало понад 10 000 меш. (в тому ч. 18 понад 20 000), 5 — понад 50 000 меш.: Одеса (114), Київ (71), Львів (70), Бердичів (54), Харків (50). Важливіші М. були розташовані на водних і сухопутних вузлах шляхів і жили перев. з торгівлі. В найбільших М. була розвинена фабрична пром-сть; більшість М. були також важливими адміністративними і культ. (4 ун-ти) центрами. М-ка мало чим різнилися від сіл, і значна частина їх населення займалася сіль. госп-вом. Розміщення М. на Центр. і Сх. Землях (тобто в межах УССР до 1939 р.) та їх величину на 1860 р. подає карта. На ній представлено ті оселі, які 1860 р. мали титул М., а також тогочасні м-ка, зокрема ті, що є тепер М.

1860 — 1914 pp. Скасування кріпацтва й приплив сіль. населення до М., будова залізниць почавши з 1860-их pp., розбудова пром-сти за останні десятиліття 19 в., збільшення капіталів вплинули на швидке зростання М., зокрема з кін. 19 в. Особливо зросли М., які мали корисні транспортові умови, нові виникали в гірничо-пром. р-нах і у Донбасі, а також у Дніпровському й Дрогобицько-Бориславському пром. р-нах, зате занепадали ті, які обійшла залізниця. Зміну величини М. і міськ. населення можна бачити на прикладі Центр. і Сх. Земель:

Групи М. за числом населення

ч. М.

1858 р. їх населення в 1000

ч. М.

1910 р. їх населення в 1 000

до 20 тис.

101

701

76

1067

20 — 50 „

8

227

28

870

50 — 100 „

3

171

9

626

понад 100 „

1

114

5

1 172

Разом

113

1 216

118

3 735

Людність М. становила 1858 р. 10,9% всього населення, 1897 — 11,6%, 1910 р. — 19,3% (в тому ч. 6,6% в 4 М. з населенням понад 100 000 меш.). Найсильніше збільшувалися великі і новопосталі М. Донбасу та пром. Придніпров’я. У 1858 — 97 pp. все населення Центр. і Сх. Земель зросло на 85%, М. на 120%, великих М. — на 140%. Зате занепадали м-ка через конкуренцію фабричного виробництва з ремісничим і кустарним та великих торг. фірм з дрібним купецтвом, їхня людність за 1858 — 97 pp. зросла лише на 72%. Чимало з них з екон. погляду було селами, натомість ряд справжніх М. не були ними з юридичного (напр., Юзівка — сучасне Донецьке з 48 000, Кам’янське — теперішнє Дніпродзержинське з 35 000 меш. й багато ін.). Населення в давніше розбудованих М. і гол. в новопосталих пром. центрах збільшувалося не так від припливу з перенаселених укр. сіл, як скорше з суто рос. земель (див. ЕУ 1, стор. 148 — 49). Прибулі до М. повинні були мати пашпорти з місця свого походження та одержати в поліції право на проживання в даному М., а влада давала перевагу виходням з корінної Росії (особливо до М. Півд. України), бо вони були ремісниками, натомість стримувала приплив укр. селян. Ч. росіян у М. України збільшував також напливовий адміністраційний елемент. В нових пром. М. півд. й півд.-сх. України вже відразу переважало рос. робітництво, а укр. поступово русифікувалося. На хід русифікації пролетаріяту на Україні поважний вплив мала також діяльність рос. політі партій та профспілок, що виникли в укр. М. значно раніше, ніж укр. орг-ції. На противагу русифікаторським засобам царського уряду, рос. церк. і гром. чинників до самооборони в більших укр. М. (бо в менших все ж таки перемагав місц. укр. елемент) стала нечисленна укр. інтеліґенція. Попри цензурні перешкоди і поліційні переслідування вона створювала напівлеґальні й таємні осв., наук., кооп., пізніше й політ. орг-ції та видавала пресу. Тільки на поч. 20 в. заг. зростання укр. свідомости і факт, що серед робітництва стали діяти й укр. політ. партії, спричинилися до збільшення укр. впливів у М. Однак аж до кін. 1920-их pp. пром. М. України були сильно зросійщені.

Слабшою була урбанізація на Зах. Україні. Так, вся людність Галичини зросла за 1869 — 1910 pp. на 55%, міськ. на 81% (в тому ч. Львова на 137%, ін. М. і м-ок на 71%). Це було викликане суперечністю інтересів М. і землевласників, у руках яких була адміністрація краю, й екон. політикою Австрії, що утруднювала індустріялізацію Галичини й Буковини (див. ЕУ 1, 348 — 50 стор.). Розвивалися лише гол. М. обох країв — Львів й Чернівці, М., які були важливими зал. вузлами (Станиславів, Стрий та ін.) й М. нафтового басейну — Дрогобич і Борислав; до цих М. напливало не тільки укр. сіль. населення, але ще сильніше поль. з Зах. Галичини.

У другій пол. 19 в. до тиску поль. суспільства приєднався ще тиск адміністрації, яку австр. уряд, після угоди з поляками, передав останнім. Однак при відродженій укр. нац. свідомості і в більш правових умовах Австрії укр. елемент міцнішав у М. Галичини й Буковини. М. стали осередками укр. політ. і культ. життя, а Львів в кін. 19 в. — осередком укр. нац. життя всієї України (див. ЕУ 2, стор. 1 409). Важливим осередком були Чернівці, меншими — Перемишль, Станиславів, Коломия, Тернопіль, Стрий, Бережани й ін.; на Закарпатті в деякій мірі — Ужгород.

Впорядкування і забудова М. не йшли пропорційно до їхнього зростання. Навіть у великих М. тільки центральна частина була щільно забудована і впорядкована (див. Київ, стор. 1007). М. на Центр. і Сх. Землях мали ледве 23% кам’яних будинків (в М. з понад 100 000 населення — 42%), 33% не мали вогнетривкого даху, бл. 90% будинків були одноповерхові (у М. понад 100 000 населення — 73%) — ч. на поч. 20 в. Краще стояла справа в Галичині.

Більшість М. мали мішаний госп. характер; пром. — були М. Донбасу, Катеринослав, Харків, в Галичині — Борислав (див. докладніше ЕУ 1, стор. 181).

1914-40 pp. Перші роки війни на Центр. і Сх. Землях спричинили зростання М., гол. великих, як завдяки напливу до них утікачів, так і евакуації на Сх. Україну пром. зав. з Польщі й Прибалтики. У перші роки революції і укр. державности (1917 — 18) до М. напливав укр. елемент з сіл, і м-ок, такозк до укр. спільноти поверталися відчужені від неї прошарки міськ. населення. Це допомагало українізувати установи, творити нові екон. підприємства, розбудовувати кооп. централі та культ. установи. Але цей процес був перерваний дальшими подіями, зокрема больш. навалою на Україну і голодом у М. у 1920 — 21 pp. В ці роки населення М. зменшилося на 1/4.

З 1923 р. людність М. знову зросла і 1926 р. досягла довоєнної кількости. Вже на поч. 1920-их pp. в УССР було проведено перегляд мережі М. і м-ок у зв’язку з їх екон. характером. Крім М., введено категорію т. зв. селищ міськ. типу (с. м. т.), які ділилися на офіц. (вони мали права М.) і неофіц., що підпорядковувалися сільрадам. З квітня 1924 p. M. вважалися оселі, які мали не менш 10 000 меш., с. м. т. не менш 3 000 меш., якщо більшість їх не була зайнята в сіль. госп-ві. У зв’язку з цим майже 40% давніх М. втратила титул М. зате М. став ряд м-ок і сіл. 1926 р. в УССР було (в межах до 1939 р.) 80 М., 96 офіц. і 226 неофіц. с. м. т. Далі у зв’язку із поширенням індустріялізації їхнє ч. постійно зростало: у 1940 р. нараховувалося (в межах до 1939 р.) вже 179 М. і 397 с. м. т., в яких жило 36,2% всієї людности (в УССР в сучасних межах — 33,4%).

Під кін. 1920-их pp., а особливо протягом 1930-их pp., в наслідок колективізації й голоду, а також організованого набору робочої сили в колгоспах для праці в пром-сті та напливу молоді до вищих шкіл в усіх більших М. УССР відбувався масовий наплив українців. У той же час — між 1924 і на поч. 1930-их pp. в М. урядово велася політика т. зв. українізації, тобто введення укр. мови не тільки в шкільництві, культурі, пресі тощо, але й в адміністрації, в комунальних обслугах, в госп-ві. В кін. цього періоду М., навіть на півд. України й на Донбасі, набрали укр. характеру не лише з уваги на наплив укр. населення з села, але й формою (вивіски, оголошення, назви вулиць укр. мовою), помітно поширилася й подекуди переважала розмовна укр. мова на вулицях і в установах. Однак неукр. населення М. чинило опір українізації. Після припинення політики українізації відновився поступовий процес русифікації М., керований Москвою.

Після колективізації й занепаду села центр ваги укр. нац. культ. й політ. життя перейшов остаточно до М. Уже в 1930-их pp. українці мали чисельну перевагу навіть і в більшості півд. пром. М., а серед робітництва становили вже понад 2/3 (серед техн. та госп. кадрів — понад пол.). Правда, больш. влада намагалася реґулювати наплив населення до М. засобами обов’язкової поліційної приписки, розподілом прав на помешкання тощо, але попит на робочу силу в надзвичайно швидко зростаючій пром-сті та загалом у М. утруднював урядовий контроль, а тому навіть розкуркуленим селянам, що втікали з села, іноді вдавалося осідати v, знаходити працю в М.

М. Зах. України не зазнали в той час поважніших змін; в них жило у 1921 р. 18,5% всього населення, 1931 р. 18,4%. Але позначалася тенденція зміцнення укр. нац. елементу, що з сіл (зокрема в Галичині й на Закарпатті) протискався до М. Також і соц. характер укр. міськ. населення зазнав змій. За Австрії доступ до установ для українців був порівняно легший, і туди була скерована увага суспільства. У Польщі й Румунії він був майже неможливий; зате збільшувалися кадри укр. пром. робітництва й ремісництва, дрібних торговців, представників укр. кооперації й вільних професій. Так при всіх перешкодах, які ставила чужа адміністрація і суспільство, творився і міцнів укр. «третій стан».

(Продовження ст. у п’ятому томі)










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.