[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1556-1565.]

Попередня     Головна     Наступна





Мито, заг. назва поборів від перевозу товарів через кордони певних територій, а також за користування шляхами, мостами, портовими й ринковими спорудами тощо. Спочатку М. було гол. чином джерелом прибутків держави, а в новіші часи — засобом вирівнювання коштів та цін для охорони від чужоземної конкуренції. Перші вістки про М. на Україні належать до 9 в. Про М. згадується в договорах України-Руси з Візантією 10 в. За лит.-поль. доби існувала досить складна система М. Властиво М. були різноманітні торг. оплати, держ., гром. (світські й церк.) й приватні (правні й безправні), а пограничне М., пов’язане з закордонним торгом, називалося цлом. Пограничне М. стягала держава або безпосередньо через своїх урядовців (зокрема митників), або віддаючи митні комори в оренду великим підприємцям. Стрункішу систему М. мала Коз.-Гетьманська держава 17 — 18 вв. Починаючи від Б. Хмельницького, держ. скарб (безпосередньо через військ. екзактора або через відкупників-орендарів) збирав пограничне М. — «індукту» (девізне) й «евекту» (вивізне). Універсал Б. Хмельницького 28. 4. 1654 встановлював держ. М. на чужоземні товари й доручав збирання його окремому дозорцеві Астаматієві. Але гетьманський уряд іноді звільняв від М. купців місц. (українців і чужинців, зокрема греків) і закордонних. Б. Хмельницький дбав також про звільнення укр. торгу від митних оплат за кордоном (проєкт торг. договору з Туреччиною на поч. 1650-их pp.). Внутр. М. стягали або держава, або з дозволу уряду різні громади (міста, манастирі тощо). Приватне М. на Гетьманщині було досить винятковим явищем. Ця система з тими чи тими змінами існувала до пол. 18 в. Починаючи від Петра I, рос. уряд, використовуючи М. як один із засобів своєї колоніяльної політики на Україні, вніс низку суворих змін у митну систему Гетьманщини. 1754 р. був скасований митний кордон між Україною й Росією і Україна втратила свою митну автономію.

Рос. тариф 1767 р. цілком забороняв увіз з-за кордону тих товарів, що вироблялися на території Рос. Імперії, а отже й на Україні, а на решту імпорту накладав дуже високі М. У 1850 й 1857 р. митні тарифи були значно знижені, і це сприяло надходженню на Україну різних товарів з Европи, але поруч з цим конкуренція, особливо нім., знищила цілий ряд молодих пром. підприємств на Україні. З 1877 р: рос. уряд повернувся до політики протекціонізму. Митні побори відтоді й до самої революції весь час зростали, досягаючи 33 — 100 відсотків від ціни. Ця політика певною мірою вийшла на користь швидкому зростанню пром-сти на Україні за цей час.

У 1918 р. в гетьманській державі митний кордон між Україною й Росією був відновлений. Так само уряд УССР в першій пол. 1919 р. офіц. вважав, що митний кордон між Україною й РСФСР існує. Пізніше він знову зник.

В СССР, не зважаючи на держ. монополію зовн. торгівлі, імпорт також оподатковується М. Особливо високе М. на споживчі товари (від 7 до 40 відсотків). На засоби виробництва М. майже немає.

О. Оглоблин, В. Голубничий


Митрак Олександер (1837 — 1913), закарп. письм., етнограф і лексикограф, гр.-кат. свящ.; писав нар. мовою елегійні й патріотичні вірші, язичієм — нариси з життя закарп. села («Путевые впечатленія на ВерховинЂ», «Русскій народ», «Свобода угорскихъ русиновъ» та ін.), друковані перев. в гал. газ. «Слово», в ужгородському «Листку» і «Карпаті»; зібрані ним нар. пісні частково вміщені у зб. Я. Головацького («Народные песни Галицкой й Угорской Руси»). На підставі рос. словників Даля і Павловського склав «Русско-мадьярский словарь» (S. Mitrák: „Orosz-magyar szótár“; бл. 70 000 слів, 1881); крім низки Ц.-С. виразів, цей словник включає понад 1000 окремо відмічених сер.-закарп. діялектизмів, поданих гол. о. Іваном Сільваєм; підготований М. «Мадьярско-русский словарь» надрукований в Ужгороді 1922 р.

[Митрак Олександер (* Плоске, Закарпаття — † Росвигове бл. Мукачева, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Митрополит (грец. μητροπολιτης), латинське metropolita), у сх.-рим. імперії єпископ гол. м. провінції, що, крім своєї єпархії, мав ще деяку владу над ін. єп. цієї провінції. Титул М. досі зберігся у сх. і зах. Церквах; у латинській Церкві це тепер лише почесний титул, в сх. — М. має більше прав, якщо він є поза патріярхією; ці права мінялися впродовж століть залежно від церк.-політ. обставин. Так було й на Україні.

Від прийняття християнства М. для України-Руси були київ. М., які перебували в юрисдикції царгородських патріярхів. В дотат. добу М., за винятком Іларіона і Клима Смолятича (обох українців), призначав царгородський патріярх, хоч це суперечило звичаям сх. Церкви, за якими патріярхові належало лише затвердження кандидата, обраного на місці, в церк. області. Церк. залежність київ. М. від патріярха обмежувалась актами вищого канонічного порядку та церковної політики (див. ближче Київська митрополія), так що можна говорити про фактичну автокефалію київ. митрополії.

Права й авторитет М. були означені апостольськими правилами, грец. номоканоном і уставами руських кн. (св. Володимира та Ярослава Мудрого). М., що у своїй єпархії мав усі права епархіяльного єпископа, скликав єп. своєї митрополії на собори, головував на них і стежив за виконанням їх ухвал, дбав про призначення єп. на вакантні катедри (київ. митрополія перед тат. навалою об’єднувала 16 єпархій), затверджував і висвячував кандидатів на єп., доглядав за виконанням церк. постанов у єпископіях своєї митрополії, візитував їх, приймав скарги на єп., судив на єпископських судах, а при потребі й усував їх. М. мав навіть судовласть над деякими цивільними справами (поступово її обмежено). М. репрезентували церкву перед вищою світською владою і мали великий вплив на всі держ. справи як дорадники кн., а в часи тат. лихоліття були оборонцями населення перед тат. ханами.

Занепад Київ. держави й зруйнування Києва татарами були причиною, що київ. М. з другої пол. 13 в. перенесли свій осідок на Московщину. Тому у 14 — 15 вв. на деякий час постали дві нові митрополії — для Гал.-Волинської (Гал. митрополія) й Лит. (Лит. митрополія) держав. М. з осідком у Москві й у Литві титулувалися далі «М. київ. і всієї Руси». У 1461 р. остаточно оформилася моск. митрополія (з 1589 р. патріярхія), яка припинила зв’язки з Царгородом, а укр.-білор. землі залишилися в складі київ. митрополії. В поль.-лит. державі права М. обмежували як поль. королі чи В. лит. кн., так і патріярхи (від них узалежнено деякі братства — ставропігії — й деякі манастирі). М. обирав тепер собор єпископів з участю кн. та духовенства, пізніше затверджував В. кн. чи король. У 1475 — 97 pp. М. обирали руські вельможі й клир. 1498 р. з призначення В. кн. Олександра (а не вибором на соборі) М. став Йосиф Болгаринович. Це був перший вияв права патронату, що ставило ієрархію в особливу залежність від світської влади. Затвердження (благословення) патріярха стало лише формальністю.

Після Берестейської унії 1596 р. недовгий час існувала тільки одна київ. митрополія з’єднана з Римом (кат.), з відновленням правос. митрополії 1620 р. діяли дві — правос. і кат. — київ. митрополії. Правос. М. обирали тоді на зібранні свящ., гетьмана і коз. старшини (але, напр., Петра Могилу обрали правос. посли на варшавському соймі 1632 p., король Володислав IV затвердив цей вибір), а патріярх благословляв обраних. З зростанням впливів Московщини київ. правос. М. швидко втратили свої права й привілеї. 1686 р. їх підпорядковано моск. патріярхові; 1688 р. їм віднято титул «і всієї Росії» та наказано титулуватися «київ., гал. і Малия Росії», з 1721 р. київ. М. були призначувані Святішим Синодом і втратили формально права обл. М., у 1722 — 43 pp. їм навіть відібрано титул М., з 1770 р. заборонено в титулі вживати слова «і Малия Росії». Таким чином М. фактично зведено до стану епархіяльних архиєреїв. Проте ще у 18 в. київ. М. (крім одного румуна) були українці; у 19 в. — перев. росіяни.

Після революції 1917 р. епархіяльні з’їзди домагалися відокремити укр. єпархії від моск. церк. адміністрації й відновити давні права київ. М. Укр. уряд 1918 р. проголосив, що церква має бути автокефальна під зверхністю київ. М., що й ствердив законом у 1919 р. Події перешкодили здійсненню цієї автокефалії. 1921 р. моск. патріярх утворив свій укр. екзархат на чолі з М., що не мав особливих прав. Одночасно укр. нац.-церк. кола створили окрему УАПЦ (діяла у 1921 — 36 pp.), очолену київ. М. (перший В. Липківський), активність якого однак постійно була обмежувана переслідуваннями сов. влади. Тоді існувала також Укр. Синодальна (Обновленська) Церква, очолена теж М. Ці М. діяли одночасно й перев. не визнавали один одного, а їхні Церкви перетривали тільки до 1937 р. Особливі закиди канонічного порядку висувалися проти УАПЦ і її М.

По другій світовій війні на Україні є призначений моск. патріярхом екзарх України, що має титул М. київ. і гал., але насправді має права лише звичайного єп. Натомість УАПЦ існує далі на еміґрації і має трьох М., які очолюють УАПЦ в Европі, Укр. Правос. Церкву в ЗДА й Укр. Гр.-Правос. Церкву в Канаді; титул М. має також голова Укр. Правос. Церкви в Америці, призначений царгородським патріярхом. Спосіб обирання цих М. — різний.

На укр. землях у новіші часи діяли ще ін. правос. М. Так для правос. Буковини 1873 р. була утворена автокефальна бук.-далматська митрополія з осідком у Чернівцях. М. іменував австр. цісар; за рум. окупації він підпорядковувався рум. патріярхові. Правос. Автокефальна Церква у Польщі з 1922 р. мала свого М., висуненого поль. урядом і затвердженого Царгородом.

Київ. кат. М. після Берестейської унії мали на основі булі папи Климента VIII Decet Romanum Pontificem з 1596 ті самі права, що київ. М. у царгородській юрисдикції. Їх обирали безпосередньо на зборах єп. та василіянських протоархимандритів, рекомендував — король, а затверджував — Рим. (Тільки Іпатія Потія та А. Селяву затвердив Рим винятково без вибору їх єпископами). З переходом укр.-білор. земель під Росію права М. були сильно обмежені, а 1838 р. остаточно скасовані.

У відновленій 1807 р. гал. митрополії М. мали права київ. М., які папа Пій VII підтвердив булею «In Universalis Ecclesiae regimine», але ці права поступово обмежували австр. уряд, Римська Курія, а почасти самі М., так що їм залишився тільки титул з деякими почестями та право приймати апеляції, як це здавна є в латинській церкві. Теперішній гал. М. Й. Сліпий є екзархом. України і (з 1963) верховним архиєп.

1956 р. титул М. надано архиєп. вінніпезькому (Канада), 1958 р. — філядельфійському (ЗДА).

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, т. V, Л. 1905; Петрушевич А. Авторитет, права і привілеї митрополита в єрархії греко-руської Церкви від початку аж до наших часів, ж. Нива. Л. 1963; Лотоцький О. Автокефалія, І — II. В. 1935; Власовський І. Нарис історії Укр. Автокефальної Церкви І — IV. Нью-Йорк 1955 — 61; Стасів М. Metropolia Haliciensis. Рим 1960; Patrylo I. Archiepiscopi-Metropolitani Kievo-Halicienses. Рим 1962; Lozowei P. De Metropolitarum Kioviensium potestate (988 — 1596). Рим 1962; Полонська-Василенко Н. Іст. підвалини УАПЦ. Рим 1964.

В. Ленцик


Митрополія, див. Митрополит.


Митропольський Юрій (* 1917), математик родом з Полтавщини, д. чл. АН УРСР (з 1961), з 1953 — зав. відділом Інту Математики АН УРСР, з 1958 — його дир., з 1961 гол. Бюра відділу фіз.-матем. наук. Основні праці М. стосуються матем. фізики, зокрема теорії нелінійних коливальних процесів.


Митрофанов Сила († 1772), лікар, навчався в Києво-Могилянській Академії та в школах при Моск. і Петербурзькому ген. шпиталях, 1765 р. захистив докторську дисертацію в Лейденському Ун-ті; з 1770 р. як гол. лікар Київ. військ. шпиталю провадив боротьбу з чумою на Поділлі, на яку й помер; праця про спонтанний пневмоторакс й ін.


Митура Олександер, автор панегірика на честь Є. Плетенецького «ВЂзерунокъ цнотъ...» (1618), перевиданого В; Перетцом 1909 р.


Митуса (Дмитро), співак при дворі перемиського владики, що згадується в Гал.-Волинському Літописі під 1241 р. Про М. склав поему М. Костомаров («Співець Митуса»).


«Митуса», літ.-мист, місячник молодої ґенерації письм.-символістів, перев. з рядів УСС, виходив у Львові 1922 p.; ред. В. Бобинський, Р. Купчинський і П. Ковжун (вийшли 4 чч.).


Митюков (Митюк) Каленик (1823 — 85), вчений правник, із старого київ. міщанського роду; проф. рим. права (1846 — 81) і ректор (1865) Київ. Ун-ту; один із засновників Київ. Юридичного Т-ва (1877) й довгий час його гол. Гол. праця: «Курс римского права» (1884).

[Митюков (Митюк) Каленик (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Михаїл, св. архангел і архистратиг, як у старозавітній, так і в христ. традиції — переможець сатани. Він посідає визначне місце у староукр. письменстві (переклади, запозичені мотиви) як той, що виганяє збунтованих ангелів, змагається з сатаною вогненним мечем (з таким мечем св. М. звич. виображують на іконах), супроводить Богородицю у «Хожденії по муках», а згідно з гуцульською колядою — «св. М. рай запирає, рай запирає, пекло втворяє». У Гал.-Волинському літописі (13 в.) згадується про поміч св. М. Чимало церков і манастирів на Україні (зокрема київ. Золотоверхий і Видубецький) були присвячені св. М. (річне свято його 8 листопада ст. ст.). Ім’я М. (Михайло) поширене на Україні з давніх часів (імена князів, митр. тощо) й дуже популярне в укр. героїчному епосі, зокрема в билинах київ. й гал.-волинського циклу (Михайло Поток, Михайло Козарин, Михайло Ігнатович) та в старій укр. леґенді про Михайлика й Золоті Ворота в Києві. Про традиційний культ св. М. на Україні свідчать його виображення на гербах князів (печатки Мономаховичів), земель і міст (зокрема Київ. воєводство, Київ. губ., Київ), на церк. і військ. прапорах, у родовій геральдиці тощо, а також укр. топоніміка. Г. Сковорода написав трактат «Брань архистратига М. со сатаною» (1783). Світлий і грізний образ св. М. відбився і в укр. образотворчому мистецтві (В. Боровиковський).


Михаїл I († 998?), за церк. традицією, перший митр. київський, грек, прибув до Києва з Царгороду; був похований у Десятинній церкві, 1730 мощі його перенесено до Києво-Печерської Лаври. Канонізований правос. церквою.


Михаїл II, київський митр. 1130 — 45, грек; в наслідок конфлікту з В., кн. Всеволодом Ольговичем покинув митрополію й виїхав до Царгороду.


Михаїл Єрмаков (1862 — 1929), рос. церк. діяч родом з Петербурзької губ., закінчив Київ. Духовну Академію, у 1890-их pp. ректор Волинської Духовної Семінарії, 1899 р. хіротонізований на єп. Новгород-Сіверського, з 1912 р. архиєп. гродненський і берестейський, чл. Святійшого Синоду, з 1921 р. митр. київ. (Рос. Правос. Церкви) і патріярший екзарх України, з 1923 р. ув’язнений большевиками, а у 1925 — 27 pp. виселений поза межі УРСР. З 1927 р. підтримував церк. лінію патріяршого містоблюстителя митр. Сергія та входив до складу Патріяршого Синоду; під час свого перебування в Києві очолював боротьбу проти Укр. Автокефальної Правос. Церкви та «Живої» (Синодальної) Церкви.


Михаїл (світське ім’я Матей) Копистенський († 1610), з перемиської шляхти, з 1591 р. єп. перемиський; 1596 р. не приєднався до унії з Римом і не тільки затримав у православії перемиську єпархію, але й допомагав іншим правос. єпархіям, висвячуючи для них свящ. Відомий його лист на з’їзд опозиційної шляхти (рокошан) у Любліні (1606), у якому М. описує переслідування православних.


Михаїл Хороший (* 1883), архиєп. УАПЦ родом з Київщини; закінчив Київ. Духовну Семінарію та Іст.-Філол. фак. Київ. Ун-ту, з 1920 свящ., 1942 хіротонізований у Києві, 1943 архиєп. Миколаївський, з 1944 на еміґрації в Німеччині й Бельгії, з 1951 очолює сх.-кан. єпархію Укр. Гр.-Правос. Церкви з осідком у Торонто. Написав «Поширений катехизис Правос. Церкви» (1946), «Пояснення трудних місць в євангелії від Іоана», «Світова епопея» 3 тт. (1953 — 56) — віршований твір для молоді; муз. твори: Вечірня, Утреня і Літургія, Ораторія на текст «Музи» Т. Шевченка та ін.

[Михаїл Хороший (1885, Федорівка, Херсонська губ. — 1977, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Михайленко Андрій (* 1909), проф. електро-інженерії Саскачеванського Ун-ту; укр. гром. і церк. діяч, чл. екзекутиви Союзу Укр. Самостійників.


Михайленко Петро (* 1914) юрист, проф. карного права Львівського ун-ту (1946 — 56), згодом старший наук. співр. сектора держави і права АН УРСР, з 1960 — заступник начальника Вищої школи МВС УРСР. Праці з ділянки сов. карного права, серед ін. «Нариси з іст. кримінального законодавства Укр. РСР» (ч. 1, 1959).


Михайличенко Гнат (1892 — 1919) письм. і політ. діяч родом з Курщини, ідеолог лівого крила Укр. ком. партії (боротьбістів), чл. Центр. Ради від УПСР, у 1919 р. короткочасно нар. комісар освіти УССР; розстріляний денікінцями. Літ. спадщина М. невелика: кілька поезій у прозі, новелі («Повія», «Місто», «Дівча», «Тюрма» та ін.) і найгол. твір, що стоїть на межі лірики й прози, — «Блакитний роман». Для всієї творчости М. прикметне намагання поєднати рев. ком. ідеологію з розв’язанням укр. нац. питання. Останнє було причиною того, що большевики, визнавши спочатку М. фундатором сов. літератури на Україні, пізніше вилучили твори М. з ужитку, залишивши його під забороною й по смерті Сталіна.

[Михайличенко Гнат (* Студенок [тепер Миропілля] — † Київ). Повернення М. в літературу почалося щойно з кін. 1980-их pp. — Виправлення. Т. 11.]


Михайлів Леонид (1884 — ?), політ діяч, чл. УСДРП; за Центр. Ради в березні-квітні 1918 очолював мін-во праці; з 1919 заступник гол. дипломатичної місії УНР у Польщі; з 1921 на Волині, де працював у Луцькому в Українбанку; 1939 вивезений большевиками, дальша доля невідома.


Михайлів Юхим (1885 — 1935), маляр символіст родом з Херсонщини; студіював прикладне мистецтво в Строґановському училищі (1902 — 06) і малярство в Училищі живопису у В. Сєрова (1906 — 10) у Москві. З 1918 р. М. у Києві — активний чл. багатьох гром установ, керівник Мист.-пром. школи, гол. Муз. Т-ва ім. Леонтовича, чл. УХЧУ й ін.; 1935 засланий до Котласу, де й помер. Творчість М. в основному концентрувалася довкола трьох тем: нац. ренесансу (триптих «Україна», «Музика зір», «Поезія ночі»), сюжетів з минулого України («До богині Лади», «Творець Бога», «Мусянжовий вік», «Кам’яні баби», «Сковорода», «Булава», «Чайка», «Сум Ярославни») і мотивів смерти («Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», «За завісою життя», «Прометей»). Праці з етнографії («Ткачування на Україні», 1919, «Гончарна кераміка на Україні», 1921), мистецтвознавства і літературознавства (біографічно-критичні монографії про О. Мурашка, М. Жука, Л. Позена; ред. і вступ до «Співомовок» С. Руданського); вірші в журн. 1910 — 17 pp., переклади.


Михайлівна (V — 20), с. м. т. в Донбасі, Ровенківського р-ну Луганської обл., 8 000 меш. (1959); кам’яновугільні шахти.


Михайлівна (VI — 16), с. на Приозівській низовині, р. ц. Запор. обл., 14 000 меш. (1959); харч. пром-сть.


Михайлівні, с. Ново-Воронцівського р-ну Херсонської обл.; тут було досліджуване у 1952 — 55 pp. велике поселення ранньої бронзової доби осілих хліборобів та скотарів, в якому в широких маштабах було використано камінь для різноманітних госп. потреб (житлові споруди, оборонні мури). При цьому виявлено багато виробів з кременю, каменю, міді та бронзи, частина яких була імпортована з Кавказу й Семигороду. Досліджено також ряд одночасних поховань так зв. ямної культури.


Михайлівська цілина, відділ Укр. державного степового заповідника АН УРСР, розташований на Слобожанщині у Лебединському р-ні Сумської обл., площа 202 га. Як заповідник місц. значення заснований 1928, з 1951 переданий АН УРСР, з 1961 в складі Укр. держ. степ. заповідника АН УРСР. М. ц. є н.-д. базою Ін-ту Ботаніки АН УРСР; рослинність М. ц. характеристична для півн. лучних степів.


Михайлівський Золотоверхий манастир, чоловічий манастир у Києві, заснований у 1050-их pp. кн. Із’яславом-Дмитром Ярославичем як Дмитрівський манастир, з соборним храмом св. Дмитра Солунського. Син його, Святополк-Михайло, збудував там 1108 р. церкву архистратига Михаїла з позолоченими банями, прозвану Золотоверхою. В часи татарщини Михайлівську церкву зруйновано, а манастир перестав існувати. По відновленні манастиря (16 в.) назва Михайлівської церкви була перенесена на Дмитрівську церкву і на весь манастир. Гол. святощі М. З. м. — мощі великомучениці Варвари, за переказом привезені з Візантії в 11 в. (тепер — в Андріївському соборі в Києві). М. З. м. був надзвичайно шанований і популярний в народі до останніх часів. Гетьмани, старшина і моск. царі щедро обдаровували й прикрашали його.

М. З. м., що в 19 — 20 вв. мав бл. 240 ченців і послушників, був резиденцією єп. чигиринського, першого вікарія київ. митрополії, при манастирі була дяківська школа. Архиєрейський хор дав багато для культури хорового співу на Україні; в ньому працювали композитори К. Стеценко, Я. Яциневич та ін.

Соборна церква М. З. м., збудована 1054 — 57 pp. кн. Із’яславом на 3 нави, в середині була багато прикрашена мозаїками й фресками роботи київ. майстрів (в тому ч., можливо, Аліпія Печерського), і тому мала особливу іст.-мист. вартість. Вона не раз була пошкоджена в 13 — 16 вв.; відбудована золотоверхою й прикрашена в стилі барокко, була перебудована в кін. 17 — на поч. 18 вв., при чому фрески були затинковані. Частину фресок відкрито в кін. 19 в., але більшість їх лишилася не дослідженою під тинком.

За сов. влади М. З. м. закрито і всі цінні речі конфісковано, а в 1934 — 36 рр. його зруйновано. Найкращі мозаїки й уже розчищені фрески забрано до Держ. Третьяковської ґалерії у Москві, як зразки «давнього російського мистецтва», не розчищені загинули.

В. Павловський


Михайлівці (словацьке Michajlovce, V — 2), м. в півд.-сх. Словаччині, 10 000 меш., частину яких складають т. зв. сотаки, пословачені українці, за віровизнанням до 1950 р. гр.-католики; в М. був редемптористський манастир сх. обряду (велика церква, збудована 1933 р. В. Січинським); тепер осідок правос. єпископа.


Михайло Всеволодович († 1246), чернігівський кн., син Всеволода Чермного з родини Ольговичів; учасник першої битви укр. військ з татарами над р. Калкою (1223). По смерті Мстислава Удатного гал. (1228) заявив претенсії на гал. князівство, розпочавши довголітній конфлікт з Данилом і Васильком Романовичами, під час якого зайняв на деякий час Галич і Київ, що належав Даниловому союзникові Володимирові Рюриковичу. 1239 перед наїздом татар виїхав на Угорщину; після повороту на короткий час зайняв Київ, а потім повернувся у Чернігів. 1246 р. їздив до хана Батия, щоб одержати від нього ярлик на князювання у Чернігові, але був замучений за те, що не погодився виконати тат. ритуально-двірські обряди. Є підстави вважати, що справжньою причиною смерти була його прозах орієнтація і зв’язки з зах. державами. Правос. церква канонізувала М. В. як мученика за христ. віру.

[Михайло Всеволодович (1179 — 1246, Сарай бл. Астрахані). — Виправлення. Т. 11.]


Михайло Олелькович († 1481) кн. Слуцький, брат останнього київського кн. Семена Олельковича; не діставши київського князівства, організував змову князів проти централістичної політики Казіміра Ягайловича; змову було відкрито й М. О. страчено.

[Михайло Олелькович († Вільна). — Виправлення. Т. 11.]


Михайло Федорович Романов (1598 — 1645), цар моск. (з 1613), засновник династії Романових, що царювала в Росії до березня 1917 р.

[Михайло Федорович Романов (1596, Москва — 1645, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Михайлов Костянтин (1882 — 1961), муз. педагог родом з Кролевця, закінчив Київ. Муз. Училище у клясі В. Пухальського; один із засновників Київ. Філармонії і Київ. Консерваторії, у якій був проф. кляси фортепіяна (з 1917) й бл. 40 pp. заступником дир.

[Михайлов Костянтин († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Михайлов Михайло (1829 — 65), рос. письм., публіцист і рев. діяч. Був знайомий з Т. Шевченком і перекладав його поезії на рос. мову. Поезії М. перекладав на укр. П. Грабовський.


Михайлович Григорій († 1632), уніятський єп. пинський (1624 — 34), брав участь у львівському синоді 1629 р.


Михайлов-Сидоров Михайло (1890 — 1956), муз. педагог-вокаліст родом з Коростишева; учився в Муз.-Драматичній Школі ім. М. Лисенка в Києві; з 1925 викладач Харківського Муз.-Драматичного Ін-ту, з 1940 проф. Харківської Консерваторії; автор «Начерку з питань вокальної педагогіки» (1930).

[Михайлов-Сидоров Михайло († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Михайловський Володимир (* 1914), учений в галузі автоматики, телемеханіки і вимірювальної техніки, родом з Харківщини, чл.-кор. АН УРСР (з 1961); з 1951 очолює відділ автоматичних і теле-мех. пристроїв Ін-ту Машинознавства і Автоматики АН УРСР. М. один з засновників теорії метод і засобів контролю глибинних параметрів, автор понад 80 наук. праць.

[Михайловський Володимир (1914, Костянтиноград, Полтавська губ. — 1978, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Михайловський Олександер (1882 — 1932), інж.-технолог, гром. діяч; замолоду чл. РУП, у 1918 — 19 pp. чл. Полтавської Губ. Земської Управи і заступник її гол., 1919 — 22 дир. департаменту зем: реформи УНР, на еміґрації доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; фахівець з мех. технології і млинарства; праці про млинарство Полтавщини.

[Михайловський Олександер († Подєбради, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]


Михайло-Коцюбинське (II — 12; до 1936 — Козел), с. м. т., р. ц. Чернігівської обл., положене за 15 км на зах. від Чернігова; 2 900 меш. (1959).


Михайлюк Андрій (1912 — 37), поет родом з Київщини, автор зб. «Вірші» (1932), «Кінець ідилії» (1933), «Сонячний день» (1936) — усе здебільша на теми «соц. будівництва»; знищений 1937, реабілітований посмертно вид. з його спадщини зб. «Поезії» (1959).

[Михайлюк Андрій (1911, Германієка — 1937, Київ). Заарештований 11.9.1937 за приналежність до „контррев. націоналістично-терористичної орг-ції“, розстріляний у Києві 24.10. того ж р. — Виправлення. Т. 11.]


Михайляк (VI — 5), один з найвищих верхів у Гуцульських Альпах, збудований з тріясового вапняку.


Михалевич Микола (1843 — 1922), гр.-кат. свящ. у Галичині, один з засновників новітнього пасічництва на Зах. Україні; підручник пасічництва «Пасіка» (5 вид.) з 1877 р.


Михалевич Михайло (* 1906), графік родом з Києва, учень Київського Художнього Ін-ту, Мист.-Пром. Школи в Празі і Празької Академії Мистецтв; працював на Карп. Україні й у Львові, з 1944 в Німеччині, з 1960 у ЗДА; участь у виставках графіки у Львові, Неаполі, Канаді й ЗДА; працює перев. в книжковій графіці, ілюстратор дитячих кн. і журн.

[Михалевич Михайло (1906 — 1984, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Михалевич Опанас (1848 — 1925), гром. діяч — укр. народник, за фахом лікар, родом з Волині (Ковельщина); чл. Київської Громади, 1878 — 85 pp. — лікар у Єлисаветі, де був на чолі «українофільського» гуртка, який вів. культурницьку працю та сприяв діяльності народовольців. За поширення заборонених цензурою книжок заарештований 1885 р. і після дворічного ув’язнення в Одесі засланий на Сибір; 1892 р. повернувся до Єлисавету і там жив до смерти. Вів етногр. записи, переклав і видав своїм коштом у Галичині «Багатства народів» А. Сміта.


Михалків, с. Борщівського Р-ну Тернопільської обл.; тут були викопані два золоті скарби (1878, 1897) трако-кіммерійського походження (в тому ч. княжа корона) і досліджуване також погребище княжої доби (К. Гадачек, 1900). Див. ЕУ I, мал. 294, 20.


Михальський Володимир (1858 — 1919), гром. діяч на Буковині, австр. прокурор, відомий з об’єктивности в політ. процесах (Анни Павликівни, «Гасла» та ін.).


Михальчук Кость (1840 — 1914), визначний мовознавець, чл. київ. старої Громади, д. чл. НТШ, Укр. Наук. Т-ва у Києві, Іст. Т-ва Нестора Літописця. У «Наречиях, поднаречиях и говорах Южной России» («Труды» Чубинського, 7) М. виступив основоположником наук. укр. діялектолоґії, як описової, так і генетичної, запровадивши триподіл укр. говірок на півн., півд.-зах. і новіші півд.-сх. з дальшим накресленням вужчих підгруп. Хоч М. не дав систематичної історії укр. мови, в низці ст. він розглянув гол. питання укр. іст. фонетики й морфології та генези укр. мови. Методологічно М. був одним з попередників структуралізму. Бібліографія праць М. у Ю. Шереха: «Кость М.» (1952).

[Михальчук Кость (Костянтин) (2.1.1841, Зозулинці, Бердичівський пов., Київ. губ. — 20.4.1914, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Михас Іван († 1908), селянин з Самбірщини, один з піонерів радикального і січового руху в Галичині, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії; виступав разом з І. Франком на багатьох вічах, відомий як добрий промовець; переслідуваний і караний владою.


Михневич Осип (1809 — 85), філософ-ідеаліст родом з Волині, вихованець Київ. Духовної Академії, з 1836 р. її проф., з 1839 р. проф. Рішельєвського Ліцею в Одесі, з 1859 р. помічник попечителя Київської, з 1867 р. Варшавської шкільних округ. М. разом з О. Новицьким і С. Гогоцьким послідовник філос. вчення Геґеля і Шеллінґа; стояв на позиціях ідеалізму, підкреслюючи зокрема ролю «об’явленої релігії» як джерела пізнання. Ст. з історії філософії, підручник логіки (два вид. 1848 і 1874), популярний виклад філософії Шеллінґа (1850).

[Михневич Осип (* Локачі, Володимир-Волинський пов. — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мицик Іван (1913 — 11), активний чл. і бойовик ОУН; засуджений (за вбивство провокатора) 1931 р. поль. надзвичайним, судом на 20 pp. ув’язнення, звільнений з розвалом Польщі. Призначений крайовим провідником ОУН (група полк. А. Мельника), згинув при невияснених обставинах під час нім. окупації Зах. України.

[Мицик Іван (* Синевідсько Вижне, Стрийський пов., Галичина — † бл. Єзуполя, Станиславівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Мицик Роман (* 1909), екон. діяч, активний чл. ОУН, брат Івана М.; один з організаторів і дир. Промбанку у Львові (1936-39), фінансовий референт УЦК, дир. кооп. банку «Дністер» у Львові (1941 — 43). Тепер у ЗДА.


Мицкевич Йордан (1745 — 1826), церк. діяч, проф. василіянських шкіл, родом з Перемищини; з 1788 р. ген. прокуратор василіян у Римі, багато зробив для відновлення Гал. митрополії 1807.


Мицюк Олександер (1883 — 1943), економіст і соціолог, гром. діяч; замолоду прихильник РУП, 1905 засланий за орг-цію Сел. Спілки в Золотоніському пов., після повороту діяльний чл. УПСР; 1918, за Директорії, мін. внутр. справ, 1920 товариш мін. нар. госп-ва: на еміґрації проф. Укр. Госп. Академії і УВУ і кілька разів його ректор, д. чл. НТШ. Понад 60 праць і більших розвідок, м. ін. «Селянство й економія большевизму» (1930), «Евразійство» (1930), «Аґраризація жидівства України» (1933), «Укр. економіст-громадівець С. Подолинський» (1933), «Укр. хлопоман і економіст Тадей Рильський» (1933), «Нариси з соц.-госп. іст. Підкарпатської Руси», 2 тт. (1936 — 38), наук.-популярні праці (м. ін. про переселення з України), високошкільні підручники («Історія політ. економії», 2 тт., «Аграрна політика», 2 тт., літографовані), спомини (з 1917 — 19 pp.).

[Мицюк Олександер (* Новоолександрівка, Катеринославська губ. — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Мичка, білоус (Nardus stricta L.), довгорічна трава з родини злакових, з повзучим кореневищем і вузькими листками; колос тонкий, однобічний, колоски лянцетно-шилуваті, звич. темно-фіялкові. Росте на сухих луках, на пісках, найчастіше на Поліссі й у Карпатах; до колосіння рослину добре їсть худоба. М. придатна для укріплення пісків; на Поліссі з її стебел плетуть капелюхи.


Миша лісова (Sylvimus), рід гризунів родини мишачих; живиться рослинною їжею й комахами, шкідлива. На Україні два види: М. звичайна (S. sylvaticus L.), довж. тіла до 110 мм, така ж сама довж. хвоста, поширена майже по всій території; М. жовтогорла (S. flavicollis Melchior) — поширена перев. в лісах.


Миша мала (Micromys minutus Pallas), гризун з родини мишачих, довж. тіла до 70 мм, хвоста — до 67 мм; селиться в чагарниках, бур’янах, на полях у кулястих кубельцях, які в’є на рослинах; живиться рослинами і колоссям, шкідник, псь ширений по всій території України, крім Криму.


Миша польова (Apodemus agrarius Pallas), вологолюбний гризун з родини мишачих, поширений по всій Україні, за винятком Степу; довж. тіла до 125 мм, хвоста — до 95 мм; живиться насінням, коренеплодами, комахами й ін.; шкідник с.-г. культур.


Миша хатня (Mus musculus L.), рід гризунів родини мишачих; невеличка тваринка (довж. тіла 4 — 11 см, хвоста — 4 — 10 см), космополітичний і коменсальний вид; шкідник с.-г. культур; поширювач ряду небезпечних бактерійних захворювань серед людей і тварин. У Степу та Лісостепу живе підвид — М. курганчикова (M. m. hortulanus Nordmann).


Мишецький Семен, кн., рос. військ. інж., який був у 1736 — 40 pp. на Україні, зокрема на Запоріжжі, і склав цікавий опис устрою й побуту запорожців та топографії й природи Запоріжжя — «История о казаках запорожских...» (1740). Твір М., дуже поширений у рукописних примірниках 18 в., був надрукований О. Бодянським у «Чтениях Московского Общества Истории и Древностей» (1847, т. VI і окремо) і з більш досконалого списку — в «Записках Одесского Общества Истории и Древностей» (1852).

[Мишецький Семен (1716 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Мишівка (Sicista), рід гризунів родини тушканчикових, зовні схожих на мишей; довж. тіла 5 — 8 см, хвоста — 7 — 11,5 см; хутро сірувате, черевце ясне, живиться рослинною їжею, зиму перебуває у сплячці. На Україні є: в Степу й Лісостепу М. степова (S. subtilis Pallas), в ліс. і лісостеп. смугах М. лісова (S. betulina Pallas), нечисленна; в Кавказьких горах (S. caucasica Vinogradov) M. кавказька.


Мишій (Setaria P. B.), рід рослин з родини злакових, однорічні трави з овальними колосками, зібраними в колосуваті волоті; на Україні три види: М. сизий [S. glauca (L.) P. B.], М. зелений [S. viridis (L.) P. B.] і М. кільчастий [S. verticillata (L.) P. B.]. Ростуть як бур’яни на полях у посівах і на городах; в молодому стані — кормова рослина. До М. належать деякі харчові рослини: чумиза [S. italika (L.) P. B.], бор, могар.


Мишковський Євген, див. Мєшковський Євген.


Мишковський Тит (1861 — 1939), богослов, гр.-кат. свящ. родом з Лемківщини, доц. (з 1899), надзвич. (з 1903) і звич. (з 1908) проф. біблійних наук Львівського Ун-ту, з 1920 проф. Гр.-Кат. Духовної Семінарії, з 1928 Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові (кількакратний декан і проректор); чл.-засновник Богословського Наук. Т-ва у Львові Праці з ділянки біблійних і літургічних наук. Важливіші: „Chronologico-historica introductio in Novum Testamentum“ (1892), „De ratione litterarum A. T. in Cantico Mariae conspicua“ (1901), „Isaiae liber in versionibus Graeca LXX et Latina Vulgata et Palaeoslavica exhibitus et explicatus“ (1907); «Наш обряд и облатиненіе его» (ж. «Церк. Восток» 1913); «Изложеніе цареградской литургіи (св. Василія Великого и св. Йоанна Златоуста) по ея древнему смислу и духу» (1926); ст. в богословських журн.; видавець книг літургічного вжитку: Требника й Ізборника.

[Мишковський Тит (* Перегримка, Сяніцька округа — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Мишоїд, каня, канюк (Buteo), рід хижих птахів родини яструбиних. На Україні поширені три види (усі перелітні): М. зимняк (B. lagopus Brünn), сер. розмірів, вага бл. 1 кг, зимує по всій Україні; М. звичайний (B. buteo L.), поширений у лісах по всій Україні, прилітає в березні, відлітає у вересні; М. степовий (B. rufinus Gretz) — рідкісний гніздовий птах у степу.


Мишуга Лука (1887 — 1955), гром. і політ. діяч, журналіст, родом із Стоянівщини (Галичина), братанич Олександра М. (див.); закінчив правничі студії у Віденському Ун-ті (1911); 1915-18 працював з УСС на Волині, після розвалу Австрії організував там місц. адміністрацію, деякий час комісар ЗУНР у Радехові, потім у штабі ген. М. Юнакова в Кам’янці Подільському; з грудня 1919 на дипломатичній службі у Відні, секретар місії ЗУНР до Риги в 1921 і з того ж року представник уряду ЗУНР у ЗДА (де й залишився) із спеціяльною місією організації Позики нац. оборони. Ініціятор заснованого 1923 р. Об’єднання Укр. Організацій в Америці і його ген. секретар (до 1940), співтворець Укр. Конґресового Комітету Америки у 1940 р. і чл. його політ. ради, гол. ЗУАДК (з 1953). Автор виданих 1919 р. у Кам’янці Подільському брошур «Які тепер суди на Україні» і «Держ. адміністрація на Україні», друкованих у берлінському «Укр. Прапорі» (1920 — 21), спогадів про похід укр. військ на Київ 1919 p., та ін.; ред. «Пропам’ятної книги» Укр. Нац. Союзу (1936) й ін. альманахів та календарів Укр. Нац. Союзу і «Свободи», ініціятор вид. англомовної «ЕУ».

[Мишуга Лука (* Витків Новий, Радехівський пов. — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Мишуга (псевд. Філіппі) Олександер (1853 — 1922), визначний оперовий співак — ліричний тенор, педагог і меценат, родом з Галичини;, вчився у проф. Львівської Консерваторії В. Висоцького, в Міляні й Ніцці. З 1883 р. виступав з великим успіхом в оперових театрах Львова, Варшави (1884 — 92), Відня, Берліну, Лондону, Риму, Парижу, Мілану, Палермо, Києва, Петербурґу та ін.; у 1906 — 11 викладач Муз. — Драматичної Школи М. Лисенка в Києві, 1912 — 13 Муз. Ін-ту ім. Монюшки у Варшаві і з 1919 у власній студії під Стокгольмом у Швеції; найкращі партії М. — Йонтек («Галька»), Фавст, Вертер (в одноіменних операх), Каніо («Паяци»), Ленський («Євгеній Онєґін») та ін. М. помер у Фрайбурґу (Німеччина), похований у родинному с. Виткові Новім (Радехівщина); залищив значні гроші Ремісничо-Пром. бурсі й Муз. Ін-тові ім. М. Лисенка у Львові. Див. монографію «Олександер Мишуга — мистець і людина» (1938).


Мищенко Федір (1848 — 1906), клясичний філолог й історик родом з Прилуки; проф. Київ. Ун-ту (1872 — 84), чл. Київ. Старої Громади, співр., а згодом (1888) чл. ред. колеґії «КСт.»; за українофільство й гострі публіцистичні ст. 1884 р. наказом мін. освіти позбавлений катедри в Києві й лише 1889 одержав катедру в Казанському Ун-ті; чл.-кор. Рос. АН (з 1895). Праці з літератури (про Гомера, Гесіода, Платона, Арістотеля, Полібія, Софокла, «История греческой литературы», 1883, й ін.) та історії античної Греції, зокрема греко-скитського світу. Перекладав твори Страбона, Геродота, Тукідіда, Полібія та ін., публікуючи їх із своїми розвідками та коментарями.

[Мищенко Федір (1848 — 1906, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мищенко Федір (1874 — ?), історик церк. права й візантолог родом з Полтавщини, проф. Київ. Духовної Академії й Київ. Держ. Укр. Ун-ту (1918), з 1919 р. д. чл. ВУАН і гол. Комісії для вивчення візант. письменства. 1928 р. за наказом Нар. Комісаріяту Освіти УССР був виключений із складу академіків як кол. проф. Духовної Академії. Праці з церк. права, студія «З історії сх.-візант. культури» (ЗІФВ ВУАН, VII — VIII, X) тощо.


Мігулін Олександер (* 1893), зоолог і зоогеограф; «Шкідливі та корисні звірі України», 1927, «Звірі УРСР» (Матеріяли до фавни), 1938.

[Мігулін Олександер, з перекрученням правдивого прізвища й імени помилково повторене те саме гасло, що на стор. 1526: Мигулін Олексій. — Виправлення. Т. 11.]


Міґрація людности, переміщення людности в межах однієї країни (внутр. М. л.) або з однієї до іншої (зовн. М. л. — еміґрація й іміґрація). У внутр. М. л. населення може пересуватися з однієї частини країни до іншої або з сіл до міст (урбанізація), М. л. бувають тривалі або сезонові — в певні пори року чи на періодичні заробітки.

Про М. л. на Україні до кін. 1940 р. див. ЕУ 1, стор. 147-56. Про зовн. М. л. див. також Еміґрація, Іміґрація; про тимчасові М. л. — Сезонові міґрації.

Внутр. М. л. на Україні за останні десятиліття докладніше не відомі, гол. тому, що сов. перепис з 1959 р. не реєструє місця народження людности. Шляхом порівняння даних різних переписів і оцінок чисел населення України можна ствердити такі внутр. М. л.: 1) постійний відплив населення з сіл до міст (див. числа на 1 395 стор.); 2) відплив населення з аґрарних обл. (Полісся, Лісостеп, за винятком Київщини і Харківщини, та зах. Степ, крім Одещини) до Донбасу, Дніпровського пром. р-ну й Криму.


Мідна доба, також енеоліт. перехідна доба від кам’яної (неолітичної) до бронзової доби (2 500 — 1 800 до Хр.), названа так від першого вжиткового металу — міді (ЕУ 1, стор. 379).


Мідні руди, мінеральні речовини, що містять у собі мідь, яку екон. доцільно з них добувати. На Україні М. р. є в півн.-зах. частині Донбасу, в Слов’янсько-Артемівській улоговині (вони зв’язані з шарами пісковиків і — частково — з доломітами пермського віку); менші родовища на Приозівській височині, у Криворіжжі, базальтовому р-ні на Волині (Янова долина), на гал. Поділлі вздовж Дністра тощо. Всі ці родовища не мають тепер пром. значення, зате в минулому були здебільша експлуатовані (див. Кольорова металюрґія), останнє до 1870-их pp. (Донбас).


Мідянка, мідяниця (Coronella austriaca Laur.), змія родини вужевих, довж. 75, іноді 100 см; живиться перев. ящірками, а також комахами. Поширена по всій Україні; живе в сухих, соняшних місцях з хвилястим рельєфом, порослих рідколіссям або кущами.


Мідь, див. Мідні руди.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.