[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1648-1658.]

Попередня     Головна     Наступна





Моралевич Яків (1878 — 1961), економіст і гром. діяч родом з сх. Поділля; у 1917 — 18 pp. працював у мін-вах торгівлі та промислу і нар. госп-ва УНР; на еміґрації проф. Укр. Госп. Академії і пізніше УТГІ; з 1949 р. у ЗДА. Підручники з рахівництва.

[Моралевич Яків († Денвер, Колорадо). — Виправлення. Т. 11.]


Морачевська Зінаїда (1900 — 22), осв. діячка в с. Сенчі на Полтавщині, в 1920 — 22 pp. керівниця повстанчої групи проти большевиків (псевд. Лісова Квітка), спершу в р-ні с. Чернухи, 1921 в р-ні Ромодан-Миргород, пізніше Миргород — Полтава; загинула в бою з большевиками.


Морачевська Марія (1897 — 1961), маляр і педагог, родом з Золочівщини, учениця школи О. Новаківського, з 1950 р. в ЗДА; виставляла у Львові і ЗДА. Портрети, ікони, краєвиди, натюрморти, квіти.


Морачевський Пилип (1806 — 79), перекладач св. Письма на укр. мову, родом з Чернігівщини, педагог. Його переклад св. Письма (дві євангелії були перекладені вже у 1860 р.) довгий час не був дозволений до друку церк. владою й появився щойно у 1906 — 11 pp. (4 євангелії). Всеукр. Правосл. Церк. Рада у Києві схвалила переклад М. для вжитку в церк. відправах.


Моргилевський Іпполіт (1889 — 1942), історик архітектури, чл.-кор. Академії Архітектури СССР, викладач Політехн., Будів. і Художнього ін-тів у Києві (з 1923 р. проф.); дослідник стародавньої укр. архітектури, зокрема Борисоглібського собору в Чернігові, Михайлівського Золотоверхого манастиря і Софійського собору в. Києві (гол. Комісії АН УРСР для його дослідів) та ін. Серед праць: «Київська Софія в світлі нових спостережень» «ЗНТК», т. 22, 1926), «Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідами» і «Успенська церква Єлецького манастиря в Чернігові» («ЗНТК», т. 23, 1928) та ін.

[Моргилевський (Моргілевський) Іпполіт (* Радовка, Оренбурзька губ., Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Моргуліс Наум (* 1904), фізик родом з Поділля, чл.-кор. АН УРСР, проф. Київ. Ун-ту (з 1932); основні праці (понад 100) присвячені дослідженню фіз. властивостей електронів, фізики надвисокого вакууму, взаємодії атомів та йонів з поверхнями твердих тіл тощо.

[Моргуліс Наум (1904, Летичів — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Моргун Олександер (1874 — 1961), земський діяч і кооператор, за освітою правник, родом з Миргородщини; до революції працював у земстві й був мировим суддею, пізніше консультант Укр. Кооп. Ради і проф. Кооп. Ін-ту в Харкові й Києві, на еміґрації проф. Укр. Високої Екон. Школи й УТГІ в Мюнхені. Праці з історії укр. кооперації, економіки України й ін.

[Моргун Олександер (* Великий Перевіз — † Дорнштадт, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Мордовець (Мордовцев) Данило (1830 — 1905), укр. і рос. письм., публіцист та історик з старого укр. коз. роду, що оселився на Дону; закінчив Петербурзький Ун-т (1854) і служив на відповідальних посадах у мін-ві анутр. справ і шляхів сполучення. У ранній творчості належав до радикальної інтеліґенції, потім перейшов до критики поглядів В. Бєлінського і М. Чернишевського (роман «Знамення времени», 1869). Літ. діяльність почав віршованим перекладом на укр. «Краледворського рукопису». Також укр. мовою романтична поема «Козаки та море» (1859), іст. оп. «Дзвонар», «Солдатка» (1859), «Старці» (1885), романи «Дві долі», «Семен Палій» та ін.; романи рос. мовою на укр. теми: «Сагайдачный», «Царь и гетман» та ін. Великий вплив на М. щодо вибору укр. тематики та її насвітлення мало дворазове перебування його на Україні (1883 і 1886) та знайомство з Т. Шевченком, «Кобзар» якого він рецензував (1860) і писав про зустрічі з ним у спогадах «Из прошлого и пережитого» (1902), та М. Драгомановим і М. Костомаровим. Важливіші з іст. праць М. — «Гайдамаччина» (1870) та гострий публіцистичний виступ проти поглядів П. Куліша на іст. минуле України «За крашанку — писанка. П. Ол. Кулішеві» (1882). М. багато сприяв вид. укр. письменників у Петербурзі, боронив укр. театр від нападів рос. преси. Не зважаючи на різноманітну діяльність М. в укр. літ. житті того часу, сучасне рос. сов. літературознавство вважає його чисто рос. письм., іноді навіть не згадуючи про його укр. діяльність (див. «Большая Советская Энциклопедия», т. 28). Найповніше вид. М. укр. мовою «Твори», І — II (1958).

[Мордовець Данило (29.12.1830, слобода Данилівка, тепер Волгоградська обл., Росія — 23.6.1905, Кисловодськ, Ставропільщина). — Виправлення. Т. 11.]


Мореля, див. Абрикоса.


Моринці (IV — 11), с. на півд. Київщині, тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл., а якому нар. Т. Шевченко; 3 500 меш. (1959).


Морільйо (Morillo) Яків (* 1900), есп. єзуїт; в період між двома світовими війнами викладав у кат. духовній семінарії в Дубні; засновник і дир. Центру сх. студій у Мадріді, при якому є укр. секція; автор статтей про Сх. Европу й Україну; ред. «Oriente Europeo».


Морква (Daucus L.), рід рослин з родини окружкових. На Україні всюди росте М. дика (D. carota L.), дворічна рослина з білими квітками, неїстівним коренем. Культивується М. посівна [D. sativus (Haffm.) Roehl], цінна дворічна їстівна й кормова рослина. Корінь М. посівної має 4,6 — 9,4 мг провітаміну A (каротину) і є основним джерелом добування вітаміну A; він має також вітаміни B1, B2, C, а бадилля — вітамін B2.


Мороз Анатолій (* 1928), письм. родом з Полтавщини, гол. ред. в-ва «Радянський письменник». Літ.-критична праця «Про народність у літературі» (1958), повість «Двадцять п’ять сторінок однієї любови» (1959) та ін.


[Мороз Валентин. — Доповнення. Т. 11.]


Мороз (псевд. Костянтинович, Недоля) Данило (1841-94), письм. родом з Чернігівщини, чл. старої Громади в Києві; під впливом М. Вовчка оп. «Безталанна» в «Основі» (1862); п’єси «Був кінь, та з’їздився» (1864), «Неспарована пара» (1885); підручник «Арихметика або щотниця». (1862); переспіви з Міцкєвіча.

[Мороз (псевд. Костянтинович, Недоля) Данило (* Сахнівка — † Тбілісі, Грузія). — Виправлення. Т. 11.]


Мороз Захар (1904 — 58), літературознавець і драматург родом з Вінниччини, викладач Харківського і Київського пед. ін-тів, співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка (1948 — 58). П’єси «Звичайна дівчина» (1946), «Чудодійна сила» (1949) та ін.; зібране вид. «П’єси» (1959). Як літературознавець М. працював перев. в ділянці історії укр. драматургії; серед великої кількости праць окремі розділи в «Історії укр. літератури» (1954 — 57), «Образ позитивного героя в укр. дожовтневій літературі», «Драматургія Лесі Українки» (1952), «Проблема конфлікту в драматургії» (1961) та багато ін.

[Мороз Захар (* Немирів, Брацлавський пов., Подільська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мороз Іван (1869 — 98), драматичний актор, мав власну трупу, з якою з 1892 подорожував по Україні, Росії й Польщі (Одеса, Харків, Петербурґ, Москва, Варшава).


Мороз Михайло (* 1904), маляр родом з Бережанщини, учень Мист. школи О. Новаківського у Львові (1923 — 27) і Школи Мист. Промислу в Парижі (1929); до 1944 p. працював перев. у Львові, з 1949 р. в ЗДА. М. брав участь у виставках мист. орг-цій РУБ, УТПМ і АНУМ у Львові, 1940 р. у Києві, Харкові й Москві, на еміґрації в Німеччині, Голляндії, ЗДА (5 власних виставок у Нью-Йорку) і Канаді. М. майстер краєвиду, зокрема гірського (Гуцульщина) й морського, портретист (портрет митр. А. Шептицького, дружини й ін.). Творчо М. еволюціонував від акад. імпресіонізму до своєрідного експресіонізму.

[Мороз Михайло (1904, Пліхів — 1992, Статен Айленд, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Морозенко (Мрозовицький) Станислав († 1649), діяч з часів Хмельниччини, з гал.-подільського шляхетського роду. Вчився у Краківському і Падуанському ун-тах; був «покойовим дворянином» у короля Володислава IV, але незабаром виїхав на Україну, де став полк. реєстрового козацтва (на підставі ординації 1638 p.); полк. корсунський (1645-49). Приєднався до Б. Хмельницького й був організатором рев. війська на Поділлі; брав участь у битві під Пилявцями (1648) і керував коз. кіннотою під Збаражем, де був забитий. Герой нар. пісні «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче».

[Морозенко (Мрозовицький) Станислав, м. б. Морозенко Нестор (Мрозовицький Станислав) (?, імовірно Спас, Белзьке воєводство — 1649, Збараж, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Морозов Юрій (1836 — 1900), фізик і географ; праці з фіз. географії Харківщини (гідрогеогр. опис Дінця, клімат м. Харкова тощо).


Морозова Анастасія (* 1906), драматична акторка, з 1924 р. на сцені пересувних театрів, згодом у Вінницькому, Житомирськогу і Запорізькому драматичних театрах. Гол. ролі: Варка («Безталанна»), Маруся («Маруся Богуславка»), Варвара («Богдан Хмельницький») та ін.

[Морозова Анастасія (1907, Сулін, тепер Ростовська обл., Росія — 1984, Запоріжжя). — Виправлення. Т. 11.]


Морозова Людмила (* 1907), маляр родом з Києва, 1932 р. закінчила Київ. Художній Ін-т (учениця М. Козіка і Ф. Кричевського); з 1951 р. в ЗДА викладач Queen’s Borough Art Society; виставляє з 1935 p.: на Україні, в Німеччині і ЗДА; портрети, краєвиди, натюрморти.


Морозовськ (V — 22), м. на Донщині, р. ц. Ростовської обл. РСФСР, 27 000 меш. (1959), зал. вузол (станиця Морозовська), харч. пром-сть, зав. с.-г. машин. За переписом з 1926 р. українці становили в Морозовському р-ні 27,5% всього населення.


Морозовський Ной (1892 — 1953), фтизіятр родом з Олександрії, у 1934 — 53 pp. керівник Укр. Н.-Д. Ін-ту Туберкульози в Києві та керівник катедри Ін-ту удосконалення лікарів, з 1940 р. гол. Укр. Наук. Т-ва лікарів-фтизіятрів; праці присвячені питанням статистики, епідеміології, діягностики, клініки туберкульози та орг-ції боротьби з туберкульозою.

[Морозовський Ной († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мороховський Йоаким (світське ім’я Ілля; † 1632), церк. діяч і письм.; вихованець грец. колеґії в Римі, королівський секретар Жигмонта III, з 1613 єп. володимирський, співр. митр. І. Потія і Й. Рутського. Автор полемічних творів: „Faryhoria...“ (1612; відповідь на «Тренос» М. Смотрицького), „Dyskurs o początku rozerwania cerkwi greckiej od kościoła rzymskiego“ (1622), життєписів св. Йосафата Кунцевича і І. Потія тощо.


Морська (справжнє прізвище П’єткевич-Фессінґ) Марія (1895-1932), драматична акторка родом з Волині, дружина О. Загарова. У 1919-21 pp. працювала у Держ. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка в Києві; 1921-23 — в театрі «Укр. Бесіди» у Львові; у 1923-25 pp. — в укр. театрах в Ужгороді й Подєбрадах. М. виконувала провідні ролі в п’єсах Г. Ібсена («Лялькова хатка»), Ґ. Гавптмана («Візник Геншель»), А. Шніцлера («Любощі») і гол. сальонові ролі в п’єсах В. Винниченка («Закон», «Гріх», «Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та ін.). В останні роки відійшла від театру, померла у Варшаві.


Морський дракончик, змійка (Trachinus draco L.), риба родини Trachinidae, довж. тіла до 40 см, поширений у Чорному м.; м’ясо смачне, їстивне.


Морський йорж, скорпена (Scorpaena), риба родини скорпеневих, довж. тіла до 30 см; в Чорному і Озівському м. зустрічається М. й. чорноморський (S. porcus L.) та золотий (S. notata afimbria Slastenenko); пром. значення невелике.


Морський кіт, плахур колючий (Trygon pastinaca L.), риба родини плахуровато-колючих, довж. тіла до 1 м (іноді до 2,5 м), вага — до 10 кг (зрідка до 22 кг); поширений в Чорному м. (гол. в півн. — зах. р-нах) і — рідше — Озівському: має деяке пром. значення.


Морський транспорт, див. Чорне м., Озівське м.


Морфіл (Morfill), Вільям (1834 — 1909), англ. славіст, проф. Оксфордського Ун-ту, приятель М. Драгоманова. Ст. про укр. літературу, зокрема про Т. Шевченка.


Морфологія, поруч синтакси, частина граматики, що вивчає значущі частини слова (морфеми). В укр. мові морфеми поділяються на корені, префікси (або приростки), суфікси (або наростки) і закінчення. Перші три використовуються для словотворення, останні для допасування слова до речення. Відповідно до цього морфологія складається з двох частин — словотвору й словозміни, з власними закономірностями.


Моршин (IV — 4), с. м. т. Стрийського р-ну Львівської обл., бальнеологічний і перев. питний курорт, положений на Передкарпатті серед смерекових і листяних лісів; 3 300 меш. (1959). Мінеральні води хлоридно-сульфатно-натрієво-магнієві (джерело «Боніфацій») для пиття й хлоридно-натрієві («Магдалина») для купелів; торфолікування. Лікування хронічних гастритів, виразок, захворювань кишківника, печінки та жовчного міхура, також суглобів і нервової системи. М. як курорт розвинувся тільки з 1920-их pp., щороку лікується бл. 25 000 осіб.


Мосендз Леонид (1897 — 1948), письм. на еміґрації, за фахом інж.-технолог, родом з Могилева Подільського. З Армією УНР виеміґрував 1920 р. до Польщі, потім до Чехо-Словаччини, закінчив Укр. Госп. Академію в Подєбрадах (1928), з 1945 р. в. Австрії. Співр. «ЛНВ» і «Вісника». Поеми «Вічний корабель» (1923), «Каніферштан»» (1945), «Волинський рік» (1948), зб. поезій «Зодіяк» (1941), під спільним з Ю. Кленом псевд. Порфирій Горотак — зб. «Дияболічні параболи» (1947); автобіографічна повість «Засів» (1946) і зб. оп. «Людина покірна» (1937) та «Відплата» (1939), роман «Останній пророк» (посмертне вид. 1960). Основна ідея творчости М. — визвольна боротьба укр. народу. Цій ідеї підпорядковані й публіцистичні праці М.: «Штайн — ідея і характер» (1935), памфлет (під псевд. О. Лясковець) «Хвильовий — леґенда і дійсність» (1948) та ін. Крім того переклади з англ., франц., нім. й ін.

[Мосендз Леонид (20.9.1897 — 13.10.1948, Бльоне, Швайцарія). — Виправлення. Т. 11.]


Мосін Олександер (1871 — 1929), оперовий співак — драматичний тенор, родом з Катеринославщини; 1897 р. закінчив Моск. Консерваторію (кляса співу Є. Лавровської). Співав на оперових сценах Тифлісу, Ростова, Петербурґу, Москви, Одеси. М. один з засновників укр. опери по революції і з українізацією її став солістом Харківської (1925), потім Київської (з 1926) опер. Гол. партії: Вакула («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Левко («Майська ніч» М. Римського-Корсакова), Калаф («Турандот» Пуччіні), Вальтер («Майстерзінґери» Р. Ваґнера).

[Мосін Олександер (* Шестірня, Херсонський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Москаленко Артем (* 1900), викладач Полтавського Пед. Ін-ту, потім доц. Одеського Пед. Ін-ту і Одеського Ун-ту, двічі звільнений за «укр. буржуазний націоналізм». Автор ряду варіянтів іст. фонетики й морфології укр. мови («Іст. граматика укр. мови», 1946, «Конспект з іст. граматики укр. мови з методичними вказівками», 1953, та ін.), ст. з іст. укр. мови і праць з діялектології — заг. («Методика збирання діялектологічного матеріялу», 1949, «Потебня як діялектолог», 1960) і спеціяльно Одещини («Словник діялектизмів укр. говірок Одеської обл.», 1958), з історії укр. лексикографії («Нарис історії укр. лексикографії», 1961).

[Москаленко Артем (1901, Григорівка, Олександрівський пов., Катеринославська губ. — 1990, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Москаленко Валентин (* 1895), хірург родом з Сумщини, у 1930-их pp. проф. Дніпропетровського Мед. Ін-ту, з 1943 р. на еміґрації; праці з галузі оперативної хірургії, топографічної анатомії та ін.


Москаленко Кирило (* 1902), сов. маршал укр. роду, під час другої світової війни командувач армії на фронтах України; згодом на високих військ. постах у Москві, з 1960 р. командувач ракетними військами, заступник мін. оборони СССР.

[Москаленко Кирило (1902, Гришине, Бахмутський пов., Катеринославська губ. — 1985, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Москаленко Надія, сучасний мовознавець, викладач Дніпропетровського й Одеського ун-тів; праці з історії укр. мови «Нарис історії укр. граматичної термінології» (1959).

[Москаленко Надія (* 1928, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Москаленко Федір (* 1901), філософ родом з Чернігівщини; з 1932 р. викладав марксистську філософію і логіку у вузах Києва та Воронежу, з 1955 р. — проф. Київ. Ун-ту; праці присвячені розробці питань логіки в марксизмі-ленінізмі та сов. філософами.


Москальов Митрофан (1873 — 1940), хірург і уролог, проф. Київ. Мед. Ін-ту (1921 — 31), з 1932 р. консультант різних лікувальних закладів Києва; низка праць з хірургії, урології, зокрема з ділянки хірургічного лікування туберкульози легень.

[Москальов Митрофан (* Єлець, тепер Липецька обл. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Москва, див. Додатки.

[Москва. — Доповнення. Т. 11.]


Москвофільство (також русофільство), москвофіли, спершу мовно-літ., пізніше суспільно-політ. течія, виникла у першій пол. 19 в. серед українців (гол. інтеліґенції) Закарпаття, Галичини й Буковини з програмою єднання з Рос. Імперією і рос. народом. М. охоплювало широкий діяпазон культ. і політ. настанов від захоплення, симпатій і сподівань на допомогу у боротьбі з поляками й угорцями аж до самозаперечення українства і визнання цілковитої єдности з рос. світом.

М. почало проявлятися спершу на Закарпатті (вже з кін. 18 і на поч. 19 вв.) у вживанні й пропаґуванні рос. мови, у переїзді закарп. молоді й учених на студії і працю в Росію, у зацікавленні рос. культ. життям, у визначенні закарп. українців «общерусами» (вже 1805). М. особливо поширилося після перебування рос. військ на Угорщині 1819 р. Його ідейними провідниками були А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський та ін.; ідеї М. ширилися в газ.: «ВЂстникъ законовъ державныхъ» (1850 — 58), «Церковная газета» 1856-58), «Церковный ВЂстникъ» (1858), що їх редаґував Раковський. Закарп. М. мало великий вплив на розвиток і поширення М. в Галичині, особливо ж у 1850-их рр.

У Галичині М. прищепилося під впливом ідей рос. панславізму, одним з гол. ідеологів якого був проф. Моск. Ун-ту М. Поґодін, пропаґатор етнічної і мовної одности «Гал, Руси з Великоросією», який у 1835 і в 1839 — 40 pp. побував у Львові і вступив у контакт з Д. Зубрицьким та ін. Під проводом Зубрицького у 1839 — 40 pp. створився гурток прихильників об’єднання з «Великою Руссю», т. зв. «Погодинская Колония», до якої входили тогочасні провідні літ. і гром. діячі. Я. і І. Головацькі, Б. Дідицький, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шехович, І. Здерковський та ін. Не зважаючи на обстоювану більшістю з них до 1849 р. і проголошену Гол. Руською Радою 1848 р. приналежність «русинів» у Австрії до великого укр. народу, названі діячі перейшли на позиції єдности «гал.-руської» мови з рос. Розчаровані у своїх розрахунках на підтримку центр. австр. уряду, який передав адміністрацію Сх. Галичини практично в руки поль. шляхти, і зневірені у власних силах, провідні зах.-укр. діячі на чолі з частиною консервативного духовенства («Святоюрці», див. ЕУ 1, стор. 485 і ЕУ 2, стор. 1 109) почали орієнтуватися культ. і політ. на Росію, підкреслюючи при цьому постійно свою льояльність до Австр. монархії. Себе вони визначали вже у 1850-их pp. «твердою Руссю», «старорусинами» чи «твердорусинами» в протиставленні до прихильників живої укр. мови — «хахлів» чи «українофілів». У 1860-их pp. у т. зв. народовецькому таборі для них прищепилася назва «москвофіли» або й презирлива — «кацапи». У своїх початках гал. М. проявлялося гол. ч. у поширенні знання про Росію (цьому сприяли численні поїздки М. до Росії), рос. мови й письменства та введенні рос. правопису (етимологічного, що його в Галичині читали з укр. вимовою) і — частково — рос. мови в місц. укр. літературу.

Відвертіші позиції гал. М. зформулювали у 1860-их pp. їхні лідери: Б. Дідицький у мовній ділянці (його ст. у газ. «Слово»; він же автор, виданої анонімно брошури «В один час научиться Малорусину по великорусски») і І. Наумович в політ. (з трибуни гал. сойму). За поґодінською теорією М. визнавали триєдину спільноту «руських» племен, нар. мову вживали лише в творах, призначених для простолюддя, у вид. для інтеліґенції вводили рос. мову або — частіше — «староруську» — т. зв.: «язичіє», що було мішаниною ц.-слов., укр. і рос. мов. На його створення склалися: бажання єдности з рос. народом при незнанні рос. мови, аристократичне відділення від мови простолюддя і вплив церк. кіл, отже нахил до церк. мови. У всіх випадках вважався обов’язковим етимологічний правопис. У таборі М. опинилася майже вся гал., бук. і закарп. інтеліґенція. Спираючись на духовенство, зокрема на вищу ієрархію, М. переважали аж до 1880-их pp. над молодшим поколінням — народовцями, які розвинулися під впливом дем. течій на Наддніпрянщині і стояли на укр. нац. ґрунті та обстоювали живу нар. мову в літературі.

В руках М. опинилися культ.-осв. установи — Ставропігійський Ін-т, Нар. Дім у Львові та Гал.-руська Матиця (обидві останні засновані Гол. Руською Радою) і залишилися в їхніх руках також і пізніше, хоч їхні впливи зменшилися, бо управи цих орг-цій не приймали нових чл. з укр. нац. табору. Як противагу до заснованої народовцями 1868 р. «Просвіти» М. заснували 1876 р. «Общество ім. Качковського» з такими самими завданнями та опанували засновану 1870 р. «Руську Раду», що мала продовжувати традиції Гол. Руської Ради. Пресовими органами М. були: «Слово» (1361 — 87), «Русская Рада» (1871 — 1912) та «Наука» (з 1871), згодом «Проломъ» (з 1880), «Галичанинъ» (1893 — 1913) і «Русское Слово» (1890 — 1914). Попри уявну льояльність до Відня, М. фактично були щораз більш залежні від рос. чинників. Це виявив процес проти О. Грабар і товаришів (її батька А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) перед австр. судом у Львоаі у 1882 р. за злочин держ. зради. Правда, обвинувачених виправдано, але процес ослабив М., з чого скористав укр. нац. рух.

На поч. 20 в. М. пережило великі зміни. Вже 1900 р. з ініціятиви Руської Ради постала перша політ. орг-ція М. «Русская Народная Партія». Молодше, радикальніше покоління («новокурсники»), з В. Дудикевичем і Д. Марковим на чолі, стало тоді на позиції повної нац. і культ. єдности гал. русинів з росіянами і прийняття рос. літ. мови. Активність цієї групи збільшилася, коли після закінчення рос.-японської війни зросло напруження між Австро-Угорщиною і Росією, яка мала на меті зайняти Галичину, Буковину і Закарпаття і дала М. до диспозиції значні фонди. Тоді збільшилися зв’язки М. з рос. панславістами (подорож М. Глібовицького на нараду до Петербурґу, участь у всеслов. конференції у Празі, що відбулася 1908 р. при активній участі рос. націоналіста графа В. Бобрінського). Одночасно проти зміцненого вже укр. табору (у виборах до віденського парляменту 1906 р. він здобув 27 мандатів, М. тільки 5) гал. поляки почали підтримувати М. і допомогли їм ввести 1908 р. до гал. сойму 8 своїх послів (укр. партії — 12). 1909 p. M. розбилися остаточно на т. зв. старо- і новокурсників. Старокурсники (гол. діячі: М. Король, о. В. Давидяк, далі — О. Мончаловський, о. І. Костецький, Ю. Павенцький й ін.; до них скорше схилялися М. Глібовицький і В. Курилович) були проти повного з’єднання з російством, не зривали з нар. мовою і декларували льояльність супроти Австрії; їх пресові органи: газ. «Галичанинъ» та популярний тижневик «Русское Слово». Лідерами новокурсників були Дудикевич і Марков; ін. діячі: С. Лабенський, М. Глушкевич, о. М. Раставецький, о. К. Сеник, К. й І. Черлюнчакевичі, О. Вальницький та ін. Їхні пресові органи: щоденник рос. мовою «Прикарпатская Русь» (1909 — 15) і популярний тижневик «Голос Народа» (1909 — 14).

З двох груп М. активнішими Сули новокурсники. Вони опанували більшість низових москвофільських клітин — читалень «Общества ім. Качковського», «Русских Дружин» (пожежно-гімнастичні орг-ції на зразок укр. «Січей» і «Соколів», об’єднані в Союз Русских Дружин) і кооператив; мали перевагу в студентських орг-ціях («Друг» у Львові, «Буковина» у Відні).

За останні роки перед першою світовою війною русофільська аґітація в Галичині значно посилилася, чому сприяла як матеріяльна підтримка М. з боку «Галицко-русского Общества» у Петербурзі, 1909 р. заснованого і очолюваного В. Бобрінським (ін. опікуни М.: Д. Вергун, архиєп. холмський Євлогій, архиєп. волинський Антоній, Ю. Яворський, гал. М., який з 1904 р. діяв у Києві), так і неясна політика центр. австр. і гал. адміністрації. В русофільському дусі виховувалася молодь у численних бурсах, чимало з неї посилалося на навчання до правос. рос. духовних семінарій, чл. рос. Держ. Думи брали участь у москвофільських політ. маніфестаціях, покровитель М. Бобрінський без перешкод вів пророс. аґітацію в селах Галичини й Буковини, ширилася пропаґанда переходу на рос. православіє, зокрема на Лемківщині й Золочівщині. Наслідком цієї активности були проведені 1914 р. процеси за держ. зраду проти С. Бендасюка і товаришів у Львові (їх звільнила одностайно поль. лава присяглих), проти О. Кабалюка і 180 селян в Мармароському Сиготі в 1913 — 14 pp. (багато з них засуджено) й ін.

Повний перехід новокурсників на рос. позиції, з одного боку, а зростання укр. нац. стихії з другого — спричиняли постійний перехід частини москвофільських діячів до укр. табору (І. Свєнціцький, С. Дрималик, М. Король й ін.). Про співвідношення сил укр. і москвофільського таборів свідчать такі дані: у 1914 р. «Просвіта» мала 2 944, а «Общество ім. Качковського» бл. 300 читалень; Укр. Крайовий Ревізійний Союз об’єднував 909, «Русский Рев. Союз» 106 кооператив; при виборах до гал. сойму 1913 р. вибрано 30 послів з укр. табору і лише одного М.

Історія М. на Буковині була подібна, але тут воно скорше втратило своє значення, бо не мало підтримки місц. адміністрації. З пол. 1880 — их pp., коли в руки народовців перейшли гол. культ. («Руська Бесіда», 1884) і політ. («Руська Рада») установи, політ. установою М. було «Общество Народная Рада»; їх пресові органи: «Правос. Буковина» (1893 — 1901), «Буковински ВЂдомости» (1895 — 1909), «Православная Русь» (1909 — 10), «Русская Правда» (в 1880 — 1890-их pp. у Відні, з 1910 в Чернівцях), всі писані «язичієм». Гол. діячі: В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко.

Найсильніше М. закорінилося на Закарпатті, під угор. тиском частина інтеліґенції угорщилася, частина шукала порятунку в Росії й панславізмі. М. тут було сильніше, ніж народовецький рух (докладніше див. ЕУ 2, стор. 719-20).

1914 — 20-і pp. На поч. світової війни гал. москвофільські провідники, які в той час перебували у Росії, заснували 11. 8. 1914 у Києві «Карпаторусский Освободительний Комитет» та видали відозву до «Многострадального Русского Народа Галицкой Земли», щоб він вітав рос. армію, а українські вояки австро-угор. армії щоб переходили на сторону рос. війська. Після зайняття Львова Комітет передав свої повноваження «Русскому Народному СовЂту» під головуванням В. Дудикевича. Під час окупації Галичини 1914 — 15 pp. M. брали активну участь у рос. адміністрації та допомагали ліквідувати українство.

Перед зайняттям Галичини й Буковини рос. військами австр.-поль. адміністрація Галичини під претекетом «руської зради» провела разом з військ. владою масові арешти не лише серед М., але й серед свідомих українців. Тисячі українців заслано до концентраційних таборів у Талергофі, Терезієнштадті й ін. (їх, за малими винятками, звільнено 1915 p.), тисячі людей стратили відступаючі перед рос. армією австр., а гол. угор. війська.

Після відступу рос. армії гал. М., що подалися за ними на Схід (гол. скупчення — Ростов над Доном), мали змогу пізнати різницю між укр. і рос. народами й багато з них стали свідомими українцями. Чимало з них після 1917 р. брали участь у будуванні укр. держави над Дніпром, а згодом ЗУНР і боролися в лавах укр. армій.

1920 — 30-ті pp. Залишки гал. М. ще у грудні 1918 р. створили у Львові «Русский Исполнительный Комитет» і відновили щоденник «Прикарпатская Русь» (виходив до кін. 1920 p.). «Русский Исполнительный Комитет» співпрацював з укр. Міжпартійною Радою, стояв в опозиції до поль. влади й не брав участи у виборах до поль. сойму 1923 р. Незабаром М. розбилися на кілька груп. Їхня лівиця з К. Вальницьким, К. Пелехатим й ін. 1923 р. створила партію «Народна Воля» (орган «Воля Народу»; 1921 — 28) й після об’єднання 1926 р. з совєтофільським холмсько-волинським Сельсоюзом в Укр. Селянсько-Робітниче Об’єднання (Сельроб) стала бодай зовн. на укр. плятформу. Консервативна частина М. гуртувалася в «Русскій Народній Організації» і шукала підтримки у поль. урядових чинників, які й віддали в їхнє розпорядження нар. установи — «Народний Дім у Львові» (комісар, М. Бачинський), «Ставропігійський Ін-т» й ін. вона також тісно співпрацювала з рос. меншістю у Польщі. Ця течія поділилася на дві незначні групи: праву й більш угодову — «Русская Аграрная Партия» (РАП) і «Русская Селянская Организация» (РСО), що знову об’єдналися 1931 р. Одночасно гал. М. відновили «Общество ім. Качковського», Руський Ревізійний Союз (він об’єднував 1939 р. бл. 250 кооператив: РСУК — 3 455) та ін. При виборах до поль. сойму М. не здобули жадного мандату, лише 1932 р. два їхні посли увійшли з поль. списку Безпартійного Бльоку співпраці з урядом. Попри співпрацю з поляками М. перебувало в стані постійного занепаду, і його прихильники майже зовсім перейшли до укр. табору. Значніші впливи М. мало тільки на Лемківщині (див. Лемки).

Ще слабшим М. було на Буковині, натомість чималий вплив мало на Закарпатті, але й тут у 1930-их pp. переміг укр. табір (див. ЕУ 2, стор. 721-23).

Рештки М. залишилися донині серед частини закарп. і лемківської еміґрації у ЗДА (див. ЕУ 2, зокрема стор. 818).

Література: Терлецький О. Москвофіли й народовці в 1870-их pp. Л. 1902; Студинський К. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850 — 1862. Л. 1905; Свенцицкий И. Материалы по истории возроджения Карпатской Руси (Сборник Галицко-Русской Матицы, 2 т. Л. 1905, 1908; Павлик М. Москвофільство та українофільство серед австро-руського народу. Л. 1906; Лозинський М. Українство і москвофільство серед укр.-руського народу в Галичині. Л. 1909; Марков Д. Русская и украинская идея в Австрии. Л. 1915. Левицький К. Історія політ. думки гал. українців 1848 — 1914. Л. 1926; Андрусяк М. Нариси з іст. гал. москвофільства. Л. 1935; Малкин В. Русская литература в Галиции. Л. 1957; Соловей Д. Винищення українства і основна мета Росії у війні 1914 р. Вінніпеґ 1963.

С. Ріпецький


Москіти, двокрилі комахи, переносники вірусу москітної гарячки. На півд. України (Одещина, Крим) поширені: М. папатачі (Phlebotomus papatasii Scop.) і М. китайський (Ph. chinensis) та ін.


«Московські статті», договір, укладений у Москві, 11. 10. 1665 р. між гетьманом І. Брюховецьким і моск. урядом. Переговори відбувалися за дуже несприятливих умов для укр. уряду (повна залежність Брюховецького від Москви, загроза з боку Польщі, розбіжності серед коз. старшини, невдоволення нар. мас, нарешті, саме місце переговорів — Москва), який змушений був прийнятії моск. вимоги. «М. с.» фактично зводили нанівець суверенні права України, передаючи в руки моск. воєвод безпосереднє керування військ.-адміністративним і фінансово-госп. життям України, за винятком лише коз. стану, який і далі залишався на своїх автономних правах. Кількість моск. війська на Україні збільшувалася, при чому утримувати його харчами мала Україна. Моск. воєводи й військ. залоги вводилися до всіх більших міст, а навіть на Запоріжжя (Кодак). Збирання податків з населення (за винятком козаків) покладалося на моск. адміністрацію, і всі збори мали йти до рос. скарбу, для чого 1666 р. був проведений моск. урядовцями перепис усієї некоз. людности та опис її майна. Укр. Церква мала бути підпорядкована моск. патріярхові. «М. с.» викликали велико обурення на Україні й були однією з гол. причин антимоск. повстання, а згодом загибелі Брюховецького.

О. О.


Московченко Володимир (* 1909), мистець-декоратор родом з Катеринослава, декоратор Донецького Укр. Драматичного Театру (1934 — 41), з 1946 — Донецького Театру Опери та Балету.

[Московченко Володимир (1909 — 1970, Донецьке). — Виправлення. Т. 11.]


Московщина, див. Росія.


Моспине (до 1938 — селище Махорівка, VI — 19), м. в Донецькій обл., підпорядковане Донецькій міськраді, 20 100 меш. (1959); 2 кам’яновугільні шахти, брикетна фабрика, електромех. майстерні.


Моссора Любодар (* 1924), маляр-модерніст родом з Рогатина, з 1944 р. в Німеччині; праці перев. на рел. мотиви.


Моства, Льва, р. на Поліссі, ліва притока Ствиги (сточище Прип’яті), довж. — 160 км, сточище — 2 400 км².


Мости Великі (III — 5). м. Забузького р-ну Львівської обл., положене у Надбужанській котловині над. р. Раттю; 3 800 меш. (1959).


Мостиська (IV — 4), м. в Галичині на Надсянській низовині, р. ц. Львівської обл.; 4 300 меш. (1959).


Мостович Микола (* 1915), фізик родом з Волині, у 1947 — 53 pp. наук. співр. Сорбонни в Парижі, з 1953 р. у ЗДА, з 1958 — проф. фізики ун-ту в Люївілі; праці (і 7 патентів) з ділянки металюрґії та фіз. хемії.

[Мостович Микола (1915 — 1968, бл. Шелбівіл, Кентакі). — Виправлення. Т. 11.]


Мостович Прокіп (1863 — 1933), клясичний філолог-педагог, учитель гімназій у Галичині, дир. укр. гімназії в Коломиї, дослідник латинської стилістики і лексики; розвідки і ст. з обсягу клясичної філології, шкільні підручники.


Мотовилівка, с. Хвастівського р-ну Київ. обл. і зал. станція на шляху Хвастів-Київ; 18. 10. 1918 р. переможний бій СС з переважаючими гетьмансько-рос. військами (понад 3 000 бійців, в тому ч. дружина рос. старшин — 600 багнетів); втрати Січ. Стрільців — 20, в тому ч. сотники М. Загаєвич і Ф. Черник, рос. бл. 600. Перемога під М. спричинила укр. всенар. повстання й уможливила наступ укр. респ. військ на Київ та його здобуття (14. 12. 1918).


Мотовило, письм.-полеміст кін. 16 в., аріянин; жив при дворі кн. Костянтина Острозького й на його доручення написав працю (назва її невідома), спрямовану проти книги П. Скарги про церк. єдність.


Мотронинський Троїцький манастир, б. Чигирина, заснований у другій пол. 16 в. У 17-18 вв. осередок правос.-церк. життя на півдні Київщини. За ігуменства Мелхиседека Значка-Яворського (1753-68) — центр підготовки Коліївщини. М. Т. м. був ліквідований сов. владою.


Мох Олександер (* 1900), кат. публіцист, літ. критик (псевдо Араміс) і видавець родом з Галичини; власник і ред. в-ва «Добра Книжка» у Львові й (з 1952) у Торонто, ред. ж. «Поступ» (1920-30), «Світло й Тінь» (1932-39) у Львові, «Життя і Слово» (1948 — 49) в Інсбруку; співред. ж. «Світло» в Торонто; співр. кат. вид.

[Мох Олександер (1900, Глиняни, Перемишлянський пов. — 1975, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Мох Рудольф (1816 — 91), укр.-кат. свящ. і поет-драматург; автор перших світських п’єс для гал. театру; зб. поезій «Мотылъ» (1841), «Стихотвореніе» (1848), віршовані п’єси на зразок інтермедійних діялогів.


[Мохи. — Доповнення. Т. 11.]


Мохнацький Степан (1876-1955), укр.-кат. свящ., почесний крилошанин Львівської капітули, діяч і організатор Теребовельщини, почесний чл. т-ва «Просвіта»; з 1944 на еміґрації в Німеччині, з 1954 в ЗДА.


Моховинка (Sagina L.), однорічні або дворічні зіллясті рослини з родини гвоздикуватих, що утворюють звич. дернинки. На Україні — 4 види, з них найпоширеніші: М. вузлова [S, nodosa (L.) FenzL] і М. лежача (S. procumbnes L.); ростуть на вологих луках, галявинах, б. берегів, на піщаних місцях,


Мочеморди («Общество мочемордія»), гурток укр. ліберальних дідичів на Пирятинщині у 1840-их pp., до якого належали брати В. і П. Закревські, історик М. Маркевич, граф. Я. де-Бальмен, І. Корбе та ін. Так само як правобережні Балагули, М. провадили веселе товариське життя з бенкетами й пиятикою (звідси назва М.). Але М. властиві були глибші культ. та ґром.-політ. інтереси, а навіть прагнення нац.-укр. характеру, що приваблювало й Т. Шевченка. який приятелював з М. під час свого перебування на Україні у 1840-их pp. Вільнодумство М. стягало на декого з них урядові нагінки.


Мочульський Василь (1856 — 1920), літературознавець родом з Одещини, дослідник рос. літератури. Деякі праці присвячені історії укр. мови й літератури: «К истории малорусского наречия» (1894), «Малороссийские и петербургские повести Н. В. Гоголя» (1902), «Отношение южно-русской схоластики 17 в. к псевдоклассицизму 18 в.» (1904).

[Мочульський Василь (* Стрюкове, Ананьївський пов., Херсонська губ. — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мочульський Іван, кошовий отаман Запоріжжя (1719), коли запорожці були під протекцією крим. хана; був у зносинах з Орликом і збирався з 30 000 запорожців почати війну проти моск. панування на Україні.


Мочульський Михайло (1875 — 1940), літературознавець, критик і перекладач, д. чл. НТШ родом з Миколаєва на Львівщині, працював правником. Досліди з історії нової укр. літератури: «Ґощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини» (1936), «Погруддя з бронзи. Микола Цертелев і Іван Манжура» (1938), «Іван Франко» (1938), поетів «укр. школи» в поль. літературі та ін. Крім того, переклади В. Стефаника на поль. мову, ст. з етнографії тощо.

[Мочульський Михайло († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Мочульський Теоктист (1732 — 1818), церк. діяч і вчений родом з Правобережної України, вихованець Київ. Академії. Ігумен манастирів у Глухові, Києві й Полтаві; архиєп. білгородський (1787 — 99) і курський. (1799-1818); чл. Рос. Академії. Дбав про Харківський Колеґіюм і Білгородську духовну семінарію. Автор праць про церк. устав, церк. спів, пасхалію, підручників логіки та риторики; склав програму для початкових шкіл та поради для виховання дітей духовенства.

[Мочульський Теоктист († Курськ, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Мочутковський Йосип (1845 — 1903), лікар родом з Херсонщину, у 1869 р. закінчив Київ. Ун-т і працював а Одеській міськ. лікарні, з 1893 р. проф. нервових хвороб Клінічного Ін-ту для удосконалення лікарів у Петербурзі; засновник Бальнеологічного т-ва, Т-ва взаємодопомоги лікарів, «Южнорусской медицинской газеты» (1892 — 96) в Одесі. Праці з питань інфекційних захворювань, нервових хворобі, бальнеології, туберкульози; як і Ґ. Мінх, дослідом на самому собі довів заразливість крови хворих на висипний та поворотний тифи.


Мошинський (Moszyński) Казімір (1887 — 1959), поль. етнограф і славіст, проф. Краківського і Віленського ун-тів, д. чл. Поль. АН та НТШ, ред. ж. „Lud słowiański“; м. ін. „Obrzędy, wiara i powieści ludu z okolic Brzeżan“ (1913), „Z Ukrainy“ (1913), „Polesie Wschodnie“ (1928); укр. матеріял широко використаний у праці „Kultura ludowa Słowian“ (I — III, 1929 — 39). М. обстоює думку про волинсько-півд. поліську прабатьківщину слов’ян („Pierwotny zasiąg języka prasłowiańskiego“, 1957).

[Мошинський (Moszyński) Казімір (* Варшава — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Мошки (Simuliidae), родина довговусих двокрилих; самки більшости видів живляться кров’ю теплокровних тварин і людини. На Україні поширені гол. ч. у сточищах Дніпра, Дністра і Дунаю. М. — переносники збудників гемоспоридіозів свійських птахів, онкоцеркози коней і великої рогатої худоби й філяріозів свійських тварин.


Мощенко Костянтин (1876 — 1963), етнограф і архітект, дослідник укр. нар. мистецтва; працював у Київ. Іст. Музеї (з 1904), згодом керував іст.-етногр. відділом Полтавського Музею (1907 — 25) і відділом станкового мистецтва Київ. Лаврського Музею (1926 — 30); 1933 — 37 на засланні; з 1944 р. в Німеччині. М. зібрав зразки з нар. ужиткового мистецтва і архітектури, зокрема з Полтавщини, Катеринославщини й Поділля; опрацьовував проєкти житлових будинків в укр. нар. стилі на Полтавщині, внутр. оформлення помешкань, ужиткових виробів; «Досліди сел. будівництва на Кам’янеччині» (1927), «Укр. будинок Григорія Ґалаґана» (1962) та ін.

[Мощенко Костянтин (* Харківщина — † Дорнштадт, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Мриц Ольга (* 1894), ботанік, д. чл. НТШ, у 1920 — 30-их pp. учителька сер шкіл, у 1939 — 44 pp. викладач Мед. Ін-ту у Львові; праці про мохи околиць Львова і Карпат.


Мрозович Андрій (1770 — 1843), закарп. клясичний філолог і літературознавець, дослідник рим. поезії, зокрема поетичної творчости Овідія, видавець і коментатор його творів (1818, 1848).


Мстислав Андрійович († 1172), кн. суздальський, син Андрія Боголюбського, на доручення якого брав участь у поході на Київ 1169 p., що. скінчився здобуттям і зруйнуванням Києва.


Мстислав Володимирович († 1036), кн. тмутороканський і чернігівський, син Володимира В. Засновник Тмутороканського князівства, уславився в битвах з хозарами (1016) і касогами (1022), перемігши у двобої їхнього хана Редедю. Намагання Ярослава Мудрого з’єднати в своїх руках всю Руську державу спонукали Мстислава збройно виступити проти нього. У битві під Листвином б. Чернігова (1024) переміг М. і захопив Лівобережжя, за винятком Переяславщини, яка залишилася при Ярославі. З того часу між обома братами наступило порозуміння і тісна співпраця: військо Ярослава допомагало М. у битвах проти ясів (1029), а М. допоміг Ярославові відвоювати від Польщі Червенські городи (1031). Лицарський, шляхетний і щедрий для дружини, М. нагадував прикметами вдачі свого діда Святослава Завойовника.

[Мстислав Володимирович (? — 1034 чи 1036, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Мстислав I Великий Володимирович (хресне ім’я Федір, 1076 — 1132), син Володимира Мономаха і Гіди, англ. королівни, дочки Геральда II. За життя батька як новгородський кн. брав участь у походах на половців і успішно боровся з Олегом Святославичем. Після смерти батька (1125) посів київ. стіл, продовжуючи традиції зверхника всіх Рюриковичів та тримаючи престиж київ. кн. на тій висоті, на яку поставив його Мономах. 1130 р. повернув під впливи Києва Полоцьк; вів активну закордонну політику: розгромив половців, загнавши їх за Волгу й Яїк, та з успіхом воював з литовцями. Продовжував династичну політику своїх попередників: сам одружився із швед. королівною Христиною, дочку Малфріду віддав за норв. короля Сіґурда, Інґеборґу за данського принца Кнута, третю — за візант. цісаревича Олексія, Єфросинія одружилася з угор. королем Ґейзою II.

[Мстислав I Великий Володимирович (* Турів — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

М. Ж.


Мстислав Глібович († бл. 1239), син Гліба Святославича, союзник Данила Романовича, що допоміг йому в боротьбі з Михайлом Всеволодовичем одержати Чернігівське князівство (1234). Перший з укр. князів ставив чоло передовим частинам тат. армії хана Батия. Розбитий ними 1239 p., втік до Угорщини.


Мстислав Данилович († між 1290 і 1308 pp.), син Данила Романовича, одержав від батька Теребовлю, а після смерти свого двоюрідного брата Володимира Васильковича став волинським кн. Брав активну, участь у поль. справах, допомагаючи кн. Конрадові Мазовецькому здобути Сандомирську землю.


Мстислав Із’яславич († 1170), київ. великий кн., син Із’яслава Мстиславича; за життя батька князював у Переяславі, а потім у Володимирі Волинському, з 1167 р. у Києві, був заг. люблений киянами. Відновлюючи традиції Володимира Мономаха, організував похід всіх укр. кн. проти половців і розбив їх 1168 р. Вигнаний Андрієм Боголюбським з Києва 1169 p., помер у Володимирі Волинському.


Мстислав Мстиславич Удатний († 1228), новгородський і гал. кн., син Мстислава Ростиславича. З 1219 р. вів війни за Галичину із змінним успіхом; при допомозі свого тестя, половецького хана Котяна, розбив угор.-поль. війська і захопив Галич (1221). Гол. організатор першого походу на татар, що закінчився погромом укр. військ над р. Калкою 1223 р. Тесть короля Данила Романовича.

[Мстислав Мстиславич Удатний (перед 1176 — 1228, Торчеське, Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Мстислав Романович († 1223), син Романа Ростиславича, з 1197 р. кн. смоленський, приблизно з 1212 р. — київський, був одним з організаторів з’їзду укр. князів у Києві напередодні першого походу на татар; загинув у битві над р. Калкою.


Мстислав Ростиславич († 1180), син Ростислава Мстиславича, брав участь у війнах коаліції укр. князів проти Андрія Боголюбського і з успіхом боронив Вишгород, обложений військами його брата Всеволода (1173).


Мстислав Святославич († 1223), син київ. кн. Святослава Всеволодовича, кн. козельський і чернігівський. Один з організаторів першого походу проти татар; загинув у битві над р. Калкою 1223 р.


Мстислав Скрипник, світське ім’я Степан (* 1898), церк. і гром. діяч родом з Полтави; з 1920-их pp. діяч на Волині, у 1930-их pp. — Волинського Укр. Об’єднання і посол до Варшавського сойму (1930 — 39); відомий з виступів в обороні Правос. Церкви, був єдиним з укр. послів Волині, що. підписав пропозицію Укр. Парляментарної Репрезентації про автономію для укр. земель у Польщі. Хіротонізований на єп. переяславського в Києві 1942 p.; у 1942 — 43 pp. в’язень ґестапо, 1943 р. конфінований, 1944 — 46 pp. у Німеччині як єп. УАПЦ, 1947 — 49 pp. — правлячий єп. УГПЦ у Канаді, з 1950 як архиєп. гол. Консисторії і заступник митр. Укр. Правос. Церкви в ЗДА; ініціятор заснування рел.-культ. осередку в Бавнд Бруку. Прихильник зближення христ. церков, 1963 р. відвідав Патріярхію у Царгороді та був обсерватором на Ватиканському соборі.

[Мстислав Скрипник (10.4.1898 — 11.6.1993, Ґрімсбі, Онтаріо, Канада). Обраний патріярхом 5-6.6.1990, інтронізований 18.11.1990 у Києві Похований у Бавнд-Бруку (ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Мстиславець Петро († бл. 1580), друкар родом з Мстиславля на Білорусі; разом з І. Федоровичем видрукував у Москві «Апостола» (1564) і два вид. «Часословця» (1565) та в Заблудові «Євангеліє учительноє» (1569); з 1569 р. у Вільні, де на кошти патриціїв Мамоничів та ін. видрукував «Четвероєвангеліє» (1575), додавши до нього свій життєпис, та «Псалтир» і «Часословець» (1576).


Мстиславове євангеліє, написане можливо в Києві 1115 — 17 pp. на замовлення новгородського, згодом київ. кн. Мстислава Володимировича Олексою, сином пресвітера Лазаря у новгородській Благовіщенській церкві. Одна з найвидатніших палеографічних пам’яток тієї доби, зберігається в Держ. Іст. Музеї у Москві; частково видав Г. Воскресенський у кн. «Евангелие от Марка по основным спискам» (1898); мову вивчав Є. Карський («Русский Филологический Вестник», т. 34).


МТС, див. Машинно-Тракторні Станції.


Мудрак Юліян (1878 — 1950), екон. і гром. діяч, чл. управ центр. крайових установ: банку «Дністер», «Нар. Торговлі», «Сіль. Господаря», спілки «Діло», т-ва «Просвіта», НТШ, Т-ва укр. інженерів та ін. Помер на еміґрації в ЗДА.

[Мудрак Юліян (19.3.1893, Скопів, Перемиський пов., Галичина — 19.3.1966, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Мудрий Василь (1893 — 1966), журналіст, гром. і політ. діяч, д. чл. НТШ; 1921 — 25 квестор і секретар Укр. (Таємного) Ун-ту у Львові, 1921 — 31 чл. Гол. Управи т-ва «Просвіта» (з 1932 р. заступник гол.), з 1923 чл. редакції, в 1927 — 35 pp. гол. ред. «Діла»; 1926 — 39 заступник гол. УНДО (і автор його програми), з 1935 гол. УНДО, як також Укр. Парляментарної Репрезентації, речник т. зв. «нормалізації» укр.-поль. відносин і віцемаршал поль. сойму. На еміґрації гол. ЦПУЕ в Німеччині; з 1949 р. в ЗДА, де був м. ін. екзекутивним дир. Укр. Конґресового Комітету Америки. Розвідки про змагання за укр. ун-т у Львові («Боротьба за огнище укр. культури на Зах.-Укр. землях», 1923), про УНДО, про останню укр. еміґрацію, «І. Франко як гром. діяч» (1957) й ін.; численні ст. в пресі.

[Мудрий Василь (* Вікно, Скалатський пов., Галичина — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Мудрик Андрій (* 1893), кооператор і суспільний діяч, організатор кооп. молочарства в Галичині; у 1924 — 39 pp. орг. дир. «Маслосоюзу» у Львові, співред. «Кооп. Молочарства» (1926-39); ст. на кооп. теми, кн. «Кооп. катехизм» (1939); тепер у Канаді.

[Мудрик Андрій (1893, Павлокома, Берегівський пов., Галичина — 1969, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Мужиловський Андрій, церк. діяч і письм. першої пол. 17 в.; протопоп слуцький (1628, 1631), ієромонах Києво-Печерської Лаври (1633); 1631 р. коз. кандидат на київ. митрополію. Противник унії, брав активну участь у Київ. церк. соборі 1628 p., який осудив М. Смотрицького; автор полемічного твору „Antidotum przezacnemu narodowi Ruskiemu“ (1629), скерованого проти «Апології» Смотрицького.


Мужиловський Силуян (Самуїл; † 1654), коз. полк. і дипломат часів Б. Хмельницького, син Андрія М. (див.). Посол до Москви (1649, 1653), Литви (1649), Туреччини (1651), Криму (1653); ніженський полковий суддя (1654). Брав участь у білор. поході наказного гетьмана І. Золотаренка і був забитий ним під час сварки. Автор цікавої записки 1649 р. про початки Хмельниччини (опублікована в «Україні», 1914, II).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.