[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1658-1671.]

Попередня     Головна     Наступна





«Музагет», літ.-мист. об’єднання в Києві, засноване 1919 р. (проіснувало бл. одного року), що об’єднувало поетів і мистців різних напрямів (Я. Савченко, Д. Загул, Ю. Меженко, В. Ярошенко та ін.) з перевагою символістів. Об’єднання видало одну кн. журн. «М.» (чч. 1-3, 1919), що містить багато матеріялу, цінного для вивчення історії літератури тієї доби: поезії П. Тичини, ст. Д. Загула, Ю. Меженка, що ставили наголос на нац. особливостях укр. літератури. Більшість чл. «М.» загинула пізніше від сов. терору, а об’єднання було затавроване як «буржуазно-націоналістичне».


Музеї. На Україні зародками М. були в княжу добу бібліотеки і ризниці церков і манастирів, скарбниці кн., згодом у 16 — 18 вв. колекції гетьманів, манастирів, коз. старшини. Перші М. засновано на Україні на поч. 19 в. Головніші укр. М. були створені протягом 19 і поч. 20 вв., і вони залишилися основою усіх важливіших, зокрема іст.-археологічних, мист. і краєзнавчих, сучасних М. в УССР. Про початки й розвиток укр. М. див. ст. В. Дубровського «Музеї і пам’ятки культури і природи на Україні» в ЕУ 1, стор. 1018 — 1027.

Вершка свого розвитку укр. музейництво досягло в кін. 20-их і на поч. 30-их pp. Буйне зростання укр. М. у той час було зумовлене їх поповненням матеріялами з приватних, здебільша націоналізованих іст. і мист. колекцій, як також відданою працею численних ентузіястів музейної справи. У 1929 р. в УССР діяли 94 М. (1934 р. — 138, 1940 — 174); у 1932 р. в самому Києві існувало 32 М., у Харкові — 17 М. (без 4.М. Всеукр. Соц. Музею), в Одесі — 10 М., в Полтаві — 5 М. На Зах. Україні в той час було 12 укр. М., в тому ч. у Львові — 6. Розвиток укр. музейництва був припинений в результаті проведеного в другій пол. 1930-их pp. розгрому укр. наук. і культ. установ, що його першою фазою були репресії — заслання, зняття з посад, а то й розстріли численних керівників і співр. укр. М., і другою — реорганізація М. у пропаґандивні культ.-осв. установи, супроводжена занедбуванням, подекуди нищенням справжніх музейних цінностей, особливо — важливих для укр. історії і культури. Дуже нищівною була також політика сов. режиму щодо музейних цінностей і збірок по укр. церквах і манастирях, ліквідованих у 20-их і 30-их pp. Великого знищення укр. М. зазнали під час другої світової війни: багато музейних колекцій було евакуйовано на територію РСФСР чи ін. сов. респ. і не завжди їх потім повернено (як, напр., зб. заповідника-М. «Києво-Печерська Лавра»), деякі були знищені в наслідок воєнних дій, ще інші були вивезені нім. окупантами в Німеччину.

Після 1945 р. їх було в УССР (уже з зах. укр. обл. і Кримом) — 119 (1940 — 174); на це зменшення вплинуло також об’єднання ряду М. Були ліквідовані тоді також укр. М., що опинилися під Польщею (Перемишль, Сянік), зб. яких тільки частково збереглися в поль. М. Одночасно на Україні виник ряд нових М., створених здебільша з пропаґандивно-політ. спрямуванням для підкреслення «возз’єднання України з Росією», як, напр., Переяслав-Хмельницький Держ. Іст. М. (заснований 1954), Полтавський Держ. Іст. М. Полтавської битви (з 1950), М. О. Суворова в Ізмаїлі та ін. У 1961 — 63 рр. з УССР було 130 М., в тому ч. у Києві 11 (1940 — 15), Львові 7 (12), Полтаві 6, Криму 14 (24). В 1965 р. держ. М. було 126. М. в УССР підпорядковані Управлінню М. та охорони пам’яток культури при Мін-ві Культури УССР. Згідно з офіц. настановами гол. завданням М. є «пропаґанда серед трудящих політ. і наук. знань», і тому гол. увага приділяється іст.-революційним та політ. осв. М., під цим кутом побудовані колекції й експозиції усіх ін., в тому ч. іст.-археологічних, мист., краєзнавчих та ін. М.

За характером своїх збірок і також за орг-цією експозиційної і наук. роботи М. поділяються на галузеві (іст., мист., етногр., наук.-природничі, пром., техн. та ін.). літ.-мист. (меморіяльні) та комплексні (краєзнавчі).

З іст. М. в УССР (1965 — 25) найвидатніші: Київський (з 1898 p.; у 1924 — 33 pp. відомий п. н. Всеукр. Іст. М. ім. Т. Шевченка), Харківський (з 1920 p., до 1933 р. п. н. Всеукр. Іст. М.), Дніпропетровський (кол. Іст.-археологічний М., заснований 1905 р. на базі колекції О. Поля, що його дир. був у 1905 — 33 pp. Д. Яворницький), Чернігівський (кол. М. Укр. Старожитностей В. Тарновського, створений 1902 р.) і Львівський (з 1940 р. на базі Іст. М. м. Львова й ін.). До іст.-археологічних М. належать: Одеський (з 1825), Керчинський (з 1826), Херсонеський (з 1892), Бахчесарайський (заснований 1955 на базі палацу-М. та археологічного М. «печерних міст») та ін. Крім названих у Києві й Львові існують філії моск. Центр. М. В. І. Леніна. До іст. М. зараховують ще іст.-архітектурні заповідники — Києво-Печерську Лавру та Софійський М.

Багатством мист. збірок відзначаються мист. М. і ґалерії, що їх було у 1965 р. в УССР 27, між ними: три Київські Держ. М. — Укр. Мистецтва (з 1936), Зах. і Сх. Мистецтва (кол. Б. і В. Ханенків; з 1870 р.) та Рос. Мистецтва (кол. М. Терещенка; з 1890 p.); Харківський Держ. М. Образотворчого Мистецтва (створений 1886 р. на базі колекції Харківського Ун-ту та Міськ. М. Мистецтв), Львівський Держ. М. Укр. Мистецтва (кол. Нац. М.; з 1905) і Львівська Держ. Картинна Ґалерія (створена 1940 p.), Полтавський Держ. Художній М. (з 1918 р. на базі колекції М. Ярошенка та ін. зб.); Одеська Держ. Картинна Ґалерія (з 1899) і Одеський Держ. М. Зах. та Сх. Мистецтва (створений 1945 р. на базі кол. Ґалерії Старовинного Живопису з 1919 p.). Ін. картинні ґалерії: Теодосійська ім. Айвазовського (з 1880 p.), Симферопільська (з 1920 p.), Севастопільська (створена 1927 р. на базі Ялтинського Художнього М.), Закарп. Обл. в Ужгороді (з 1948) та ін. Особливе місце між мист. М. посідає Київський Держ. М. Театрального Мистецтва УРСР (з 1923).

Окремі етногр. М. існують тільки в Галичині: Укр. Держ. М. Етнографії і Художнього Промислу у Львові (створений 1951 р. на основі зб. Етногр. М. НТШ і Львівського М. Мист. Пром-сти) і М. Нар. Творчости Гуцульщини в Коломиї (на базі заснованого 1927 р. М. «Гуцульщина»).

З творчістю укр. письм. і мистців пов’язані літ.-меморіяльні М. (1965 р. — 27). Велику групу між галузевими М. УССР творять наук.-природничі або природознавчі М. (1959 р. — 24). Найстарішим і найбагатшим поміж ними є Львівський Наук.-Природничий М. АН УРСР (створений 1940 р. на базі зб. М. ім. Дзєдушицьких з 1857 р. та Природничого М. НТШ). Ін.: ботан. М. Ін-ту Ботаніки АН УРСР та Київ. і Чернівецького ун-тів; геол. М. — Ін-ту Геол. Наук АН УРСР та Київ., Львівського і Харківського ун-тів; зоол. М. — Ін-ту Зоології АН УРСР та Дніпропетровського, Київ., Львівського. Одеського, Ужгородського і Чернівецького ун-тів; мінералогічні М. — Дніпропетровського, Львівського та Харківського ун-тів; палеонтологічний і петрографо-мінералогічний Одеського Ун-ту; М. Дарвінізму Харківського Ун-ту та ін.

Найпоширеніші в УССР є краєзнавчі М. (див. Краєзнавство, стор. 1160; 1965 р. їх було 48). звичайно створені на базі різних, часто цінних іст., археологічних, природничих і мист. реґіональних зб. чи навіть М. Найвизначніші з них: Полтавський (1891), Житомирський (кол. Волинський, 1900), Кримський у Симферополі (1899), Миколаївський (постав 1950 на базі природничо-краєзнавчого і іст. М.), Чернівецький (1945), Закарп. в Ужгороді (1945) й ін. До краєзнавчих М. можна також зарахувати т. за. самодіяльні М., посталі звич. в іст.-краєзнавчих гуртках у сіль. місцевостях (1959 р. в УССР бл. 200, 1965 р. їх нараховують до 1 000).

На Кубані існують Історико-краєзнавчий та Художній М. в Краснодарі та ряд краєзнавчих М. по менших м. Краєзнавчі М. є в Горлицях на Лемківщині (Польща) та в Свиднику на Пряшівщині в Чехо-Словаччині (М. Укр. Культури; з 1955 p.).

На еміґрації найвидатнішим укр. М. був створений 1925 р. в Празі М. Визвольної Боротьби України, що існував до 1948 р. Бібліотечні і музейні зб. Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі, заснованої 1929 р. були вивезені 1941 р. нім. окупаційною владою до Німеччини і там пропали без сліду. Після другої світової війни на еміґрації виникла низка укр. М.-архівів, здебільша пов’язаних з бібліотеками. У ЗДА діють: М.-Архів УВАН, посталий ще 1945 р. в Авґсбурзі, Укр.-М.-Архів у Клівленді, перевезений з табору Гайденав у Німеччині і розбудований Л. Бачинським і з ним пов’язаний Пластовий М. (з 1952); Бібліотека і М.-Архів при Консисторії УПЦ в ЗДА, створені заходами архиєп. Мстислава в Бавнд-Бруку (з 1950); Укр. Нац. М. (і бібліотека), посталий 1954 р. за почином К. Лисюка в Онтаріо (Каліфорнія), що 1958 р. об’єднався з організованим М. Сіменовичем Укр. М.-Архівом у Чікаґо і діє п. н. Укр. Нац. М. у Чікаґо; Укр. Нац. М.-Архів у Детройті (з 1957); Дієцезальний М. у Стемфорді (відкритий 1964) й ін. У Канаді діють: М. при Осередку Укр. Культури і Освіти у Вінніпеґу (з 1951), Укр. М. і Бібліотека оо. Василіян у Мондері (з 1957), М. Укр. Війська при Укр. Воєнно-Іст. Ін-ті в Торонто; Дієцезальний М. в Едмонтоні та ін. Крім названих існують музейні зб. Союзу Українок Канади (в Саскатуні з 1936), Ліґи Укр. Кат. Жінок Канади (в Едмонтоні, Саскатуні й Торонто), Союзу Українок Америки та зав’язок військ. М.-архіву при Об’єднанні бувших Вояків Українців у Філядельфії.

Література: Див. ЕУ 1, стор. 1027; Мезенцева Г. Музей Украины. К. 1959; Кирилюк Г. Музеї України. К. 1963.

Б. Кравців


Музей Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка, заснований 1921 р. при Кабінеті Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка ВУАН; основою музею стали зб. і бібліотека Ф. Вовка, перевезені, згідно з його заповітом, з Ленінграду до Києва його учнем О. Алешо; музей поповнено зб. Музею Укр. Наук. Т-ва; керівник Музею О. Алешо, згодом А. Онищук. У 1934 p. M. A. E. разом з Кабінетом ліквідовано, а його працівників репресовано.


Музей-Архів УВАН у ЗДА, заснований 1945 р. в Авґсбурзі (Німеччина), з 1950 р. діє у Нью-Йорку під керівництвом В. Міяковського з відділами друків (понад 13 000 кн. і кількадесят тис. періодики), рукописів і речевих пам’яток (малярство і скульптура, фото, філятелія). М.-А. УВАН має свій відділ у Клівленді (очолює Л. Бачинський) і в Балтіморі (Укр. Студентський Архів, створений О. Зінкевичем); окремі, передані до М.-А. архівні зб. і матеріяли (напр., В. Винниченка) зберігаються в Архіві Колюмбійського Ун-ту в Нью-Йорку. М.-А. влаштовує час від часу виставки з різних ділянок мистецтва, як також присвячені пам’яті й діяльності окремих письм., мистців і наук. та гром. діячів.


Музей Визвольної Боротьби України, заснований 1925 р. у Празі з ініціятиви проф. УВУ гол. для збереження пам’яток укр. визвольних змагань і надбань укр. еміґрації, утримуваний її коштами (перев. із ЗДА — м. ін. Г. Лисюком-Калеником, і Канади). Власником музею було Т-во М. В. Б. У. (його гол.: І. Горбачевський, С. Смаль-Стоцький, А. Яковлів, Д. Дорошенко), дир. — Д. Антонович. заступником дир. — С. Наріжний. М. В. Б. У. мав до 1 млн експонатів, приміщених з 1938 р. у власному будинку; відтоді існувала постійна експозиція частин зб. Серед відділів і колекцій М. В. Б. У. найцінніші: архів (архіви місій УНР, Союзу Визволення України, таборів укр. полонених, укр. військ. таборів у Чехо-Словаччині, Укр. Респ. Капелі О. Кошиця, листування укр. діячів тощо), укр. періодики (бл. 1 200 назв), військ., мистецтво (понад 1 500 експонатів), нумізматики (укр. паперові гроші і т. д.), бібліотека тощо. М. В. Б. У. видавав свій бюлетень «Вісті». Збірки Музею зазнали часткового знищення під час нальоту бомбардувальників на Прагу у лютому 1945 p., дальше його існування загальмували сов. військ. чинники. З листопада 1945 р. діяв у дуже скромних розмірах п. н. Укр. Музей (дир. С. Наріжний); у березні 1948 р. закритий чехо-словацькою владою. Архів М. В. Б. У. вивезено до Москви, решту майна передано до Слов’янської Бібліотеки в Празі.


Музика, див. ЕУ 1, стор. 866-80, хронологічна таблиця Театр і Музика та Доповнення.


[Музика. — Доповнення. Т. 11.]


«Музика», орган Всеукр. Муз. Т-ва ім. М. Леонтовича, виходив 1923-25 як місячник і в 1927 р. як двомісячник у Києві (останні 3 чч. вийшли в Харкові). В «М.» міщено ст. з іст. укр. музики і муз. етнографії, огляди муз. життя, біографічний і бібліографічний матеріял. Між співр. М. Грінченко, К. Квітка, П. Климко, М. Вериківський, П. Козицький, Ю. Юрмас й ін. Наступником «М.» став ж. «Музика — Масаж».


Музика Максим (* 1889), лікар-бактеріолог та гром. діяч у Галичині; гол. Т-ва студентів «Мед. громада» у Львові (1911 — 17), викладач у Львівському (Таємному) Ун-ті (1921 — 25), д. чл. НТШ і дир. його Бактеріологічно-Хем. Ін-ту (до 1940), гол. Укр. Лікарського Т-ва (1925, 1927, 1930) і чл. редколеґії «Лікарського Вісника» (1922 — 39) у Львові, активний чл. Укр. Гігієнічного Т-ва. Праці з бактеріології та епідеміології.

[Музика Максим (1889, Львів — 1972, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Музика Ярослава (* 1896), дружина Максима М. (див.), маляр-графік і реставратор; студіювала у Львові (у С. Батовського), Москві (у І. Грабаря) і Парижі (а школі А. Льота); співзасновник АНУМ; виставляла у Львові, Празі. Берліні, Чікаґо, Неаполі, Льос-Анджельосі. М. працює різноманітною технікою (олія, дереворит, лінорит, аквареля. олівець); гол. праці в ділянці книжкової графіки (1920 — 30-і pp.), екслібрісу, ґравюри на основі візант. ікони. Як реставратор М. працювала над відновленням ікон Нац. Музею у Львові. Після другої світової війни відбула 8 pp. заслання в Сибіру, звідки вернулася до Львова.

[Музика Ярослава (1898, Залізці, Зборівський пов., Галичина — 1973, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


«Музика — Масам», популярний місячник для масової муз. роботи, виходив у Харкові 1928 — 31 (останній рік п. н. «Музика мас») як орган Нар. Комісаріяту Освіти, ВУРПС, ЦК ЛКСМУ та Всеукр. Об’єднання пролет. музик «Пролетмуз».


«Музикальна Бібліотека», муз. в-во у Львові (1885 — 87), засноване з ініціятиви хору О. Нижанківського; видало кількадесят випусків творів А. Вахнянина. М. Лисенка, О. Нижанківського, П. Ніщинського, М. Вербицького, М. Кумаповського, С. Воробкевича, В. Матюка та ін.


Музикознавство (музикологія). Одним з перших укр. музикознавців можна вважати М. Дилецького, автора підручника «Грамматика пЂнія мусикійскаго» (1677). Піднесення муз. освіти наприкін. 18 і поч. 19 вв. уможливило появу муз. публіцистики й критики, а навіть працю з теорії музики («Теория музыки...» Ґ. Гесс де Кальве, 1818).

Проте М. у 19 і на поч. 20 вв. було слабо розвинене. Буйніше розвивалася лише укр. муз. фолкльористика. Її розпочали численні текстові записи (найстаріші з 16 в.) і зб. гол. В. Трутовського, М. Цертелева, М. Максимовича, М. Маркевича й ін. та перші спроби характеристики укр. пісень Д. Зубрицького (див. докладніше ЕУ 1, стор. 188 — 94). У другій пол. 19 в. особливості укр. муз. фолкльору і його відмінності від рос. відзначали П. Сокальський, О. Сєров, М. Лисенко. Ін. дослідники: на Центр. і Сх. Землях — В. Горленко, О. Гулак-Артемовський, О. Рубець, М. Янчук, П. Демуцький, О. Кошиць, Є. Ліньова, О. Маслов, Г. Концевич, та ін.; на Зах. Україні (тут досліди з муз. фолкльористики з поч. 20 в. були зосереджені в Етногр. Комісії НТШ) І. Колесса, В. Шухевич, С. Людкевич, І. Роздольський і особливо Ф. Колесса.

Ст. і розвідки на муз. теми писали (зокрема у «КСт.», «Зорі». «Укр. Хаті», «ЛНВ». «Артистичному Віснику», «Неділі») А. Вахнянин, І. Воробкевич, М. Комаров, С. Людкевич, Й. Миклашевський, О. Нижанківський, В. Сокальський, І. Стешенко й. ін. Про церк. музику писали М. Вербицький, П. Бажанський, К. Харлампович та ін.; ґрунтовніші праці належать рос. ученим: І. Вознесенському, В. Металлову, А. Преображенському, Д. Розумовському. С. Смоленському й ін.

1917 — 40-і pp. У 1920-их pp. дослідчу працю з М. на Центр. і Сх. Землях вели Кабінет Муз, Фолкльору при Етногр. Комісії ВУАН і Муз. Т-во ім. Леонтовича (орган «Музика»), а з 1928 р. Всеукр. Т-во Рев. Музик України (вид. «Муз.-Наук. Записки»). Тоді ж появилася «Історія укр. музики» М. Грінченка (згодом заборонена) та праці з муз. фолкльористики К. Квітки, М. Гайдая. Д. Ревуцького. Ін. музикознавці — І. Белза, В. Костенко. І. Кривусів. Ф. Полфіоров; муз. критики — П. Козицький, Ю. Масютин (Юрмас) та ін. Ліквідація муз. орг-цій на поч. 1930-их pp. та визнання соцреалізму обов’язковим у муз. творчості спинили й знецінили творчу, дослідчу та вид. продукцію. Цей стан небагато змінився із створенням Ін-ту Укр. Фолкльору АН УРСР (1936). катедри іст. музики у Київ. Консерваторії (1935, керівник А. Ольхівський; його «Історію укр. музики», 1941 знищено) та ж. «Радянська Музика».

На Зах. Україні й на еміґрації студії з М. пов’язані з Комісіями НТШ — Етногр. і Музикологічною (з 1934) і Укр. Високим Пед. Ін-том та УВУ в Празі. Деяке значення мала поява перших муз. ж., зокрема «Укр. Музики». У ділянці муз. фолкльору далі працювали. Ф. Колесса; іст. укр. музики — З. Лисько, Ф. Стешко, В. Барвінський, С. Людкевич, В. Витвицький, Б. Кудрик (церк. музика); муз. критики: В. Барвінський, Н. Нижанківський, А. Рудницький та ін. 1938 р. появився «Дириґентський порадник» В. Витвицького, М. Колесси і З. Лиська.

Після 1945 р. дослідча праця з М. в УССР зосереджена в Ін-ті Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР і в муз. консерваторіях. З іст. укр. музики вийшли конспективні нариси М. Гордійчука, В. Довженка та збірна праця «Нариси з історії укр. музики»; праці присвячені іст. музики Зах. України (М. Загайкевич), укр. клясичній (Л. Архимович) і радянській опері (М. Михайлов), фортепіяновій (М. Дремлюга) і симфонічній музиці (М. Гордійчук), взаємовпливам укр. музики і сусідніх країн (В. Довженка, Л. Єфремової, Г. Тюменової й ін.; їх розглядають однобічно під кутом впливу рос. муз. культури на укр.). Вийшли мемуари Ф. Колесси і О. Лисенка про М. Лисенка і листування М. Лисенка; появилося бл. 50 монографічних студій про окремих композиторів — С. Гулака-Артемовського (Л. Кауфмана), К. Стеценка (М. Грюхіної і Л. Єфремової). М. Лисенка (Л. Архимович і М. Гордійчука), П. Сокальського (Т. Карашевої), С. Людкевича (М. Загайкевич), Л. Ревуцького (Т. Шеффер), Б. Лятошинського (І. Белзи і Н. Запорожець), А. Штогаренка (М. Боровика), К. Данькевича і М. Скорульського (М. Михайлова), П. Козицького і Ю. Мейтуса (М. Гордійчука), Ф. Колессу (С. Грици) та ін. Для масового читача призначена «Бібліотека з питань мистецтва». Великою перешкодою для розвитку М. є, після припинення появи «Радянської Музики», брак укр. муз. журналу.

З ділянки муз. етнографії видано зб. нар. пісень і посмертні вид. праць М. Грінченка і П. Демуцького та перевидано фолкльористичні праці 19 і поч. 20 вв. (М. Гоголя, М. Лисенка, М. Максимовича, О. Сєрова, П. Сокальського). До ориґінальних праць належать: О. Правдюка «Ладові основи укр. нар. музики» (1961), Л. Ященка «Укр. нар. багатоголосся» (1962), В. Золочевського «Ладо-гармонічні основи укр. радянської музики» (1964). У зв’язку з «творенням» сов. муз. фолкльору вийшли такі зб.: «Радянські нар. частушки і коломийки» (1953), «Українські радянські нар. пісні» (1955) та ін. На еміґрації появилися «Спогади» (2 тт., 1947 — 48) і «З піснею через світ» (1952) О. Кошиця, монографії про М. Гайворонського — В. Витвицького (1954) та про Ф. Якименка, Д. Бортнянського і М. Березовського — П. Маценка, «Укр. музика» А. Рудницького (1963), «Укр. нар. мелодії» З. Лиська (т. 2-ий з заплянованих 10, 1965), праці про хорове мистецтво — М. Антоновича; ст. в журн., зокрема в муз.-мист. квартальнику «Вісті» (з 1962, Міннеаполіс). З ін. музикознавців треба згадати А. Ольхівського (автора твору «Музика під совєтами. Агонія мистецтва», англ. мовою), Р. Придаткевича, Є. Цегельського, А. Вирсту, О. Залеського.

Література: Грінченко М. Історія укр. музики. К. 1922, 2 вид. Нью-Йорк 1961; Кудрик Б. Огляд історії укр. церк. музики. Л. 1937; Барвінський В. Огляд іст. укр. музики, в Історії укр. культури. Л. 1937; Olkhovsky A. Music under the Soviets. Нью-Йорк 1955; Гордійчук М. Укр. радянська музика. К. 1957; Довженко В. Нариси з іст. укр. радянської музики, ч. 1. К. 1957; Грінченко М. Вибране. К. 1959; Загайкевич М. Муз. життя Зах. України другої пол. XIX ст. К. 1960; Рудницький А. Укр. музика. Мюнхен 1963; Архімович Л., Каришева Т., Шеффер Т., Шреєр-Ткаченко О. Нариси з історії укр. музики. 2 чч. К. 1964; Живі сторінки укр. музики, ред. В. Довженко. К. 1965.

Р. М.


Музиченко Олександер (1875 — 1940), педагог, методист, родом з Херсонщини; до 1917 викладач у Ніженському історико-філол. Ін-ті, у 1920-их pp. проф. педагогіки в Київ. Ін-ті Нар. Освіти й завідувач трудової школи в Києві; праці з педагогіки і методики початкового навчання, шкільні підручники.

[Музиченко Олександер (* Станислав). — Виправлення. Т. 11.]


Музичка Андрій (* 1886), літературознавець родом з Галичини, проф. Одеського Ін-ту Нар. Освіти. Праці з нової укр. літератури: «До початків нової укр. літератури» (1925), «Шляхи поетичної творчости І. Франка» і «З творчости І. Тобілевича» (1927), розвідки про Лесю Українку, М. Черемшину та ін. В пол. 1930-их pp. був репресований і вивезений з України. Живе в РСФСР.

[Музичка Андрій (1886, Добриводи, Збаразький пов. — 1966, Семипалатинськ, Казахстан), був репресований і вивезений до Казахстану, де викладав у Семипалатинському Пед. Ін-ті — Виправлення. Т. 11.]


Музична освіта. На Україні вже в 11 в. існували церк. співацькі школи при манастирях і соборах. У 15-17 вв. осередками М. о. були братські школи. З другої пол, 17 в. центрам М. о. стала Києво-Могилянська Колеґія (з 1701 — Академія), де вчилися м. ін. М. Березовський і А. Ведель. Першими проф. муз. школами були співацько-муз. школа у Глухові (з 1738). в якій м. ін. учився Д. Бортнянський, і вокально-інструментальні кляси у Харківському Колеґіюмі (з бл. 1773). До поширення М. о. у 18 в. і згодом спричинилися міські цехи музик, муз. школи при кріпацьких, військ. і міськ. капелях і оркестрах (напр., при маґістраті у Києві), зокрема духовні семінарії, Київ. Духовна Академія й учительські школи, в яких навчали співу й музики. У Харківському Ун-ті (з 1805) були виклади з теорії музики й вчили співу й гри на муз. інструментах. Поширене було навчання приватними учителями, часто чужинцями.

Спеціяльні муз. школи виникли на Україні у другій пол. 19 в. Здебільша це були школи «Императорского Русского Музыкального Общества» (засноване 1859 у Петербурзі), пізніше перетворені на училища. З приватних муз. шкіл найважливіші: у Києві М. Тутковського (з 1893), у Катеринославі — Г. Нойгавза, в Одесі — П. Столярського, в Кам’янці Подільському — Т. Ганицького. Для розвитку укр. М. о. найвизначнішу ролю відограли Муз.-Драматична Школа М. Лисенка у Києві (з 1904).

Чимале значення у творенні укр. М. о. мали посталі наприкін. 19 — поч. 20 в. муз. гуртки й т-ва, які виховали кілька поколінь дириґентів і співаків. З них найважливіші: у Києві — Аматорське Хорове Т-во (у 1870 — 90-их pp., дириґент М. Лисенко), хор при соборі св. Софії (Я. Калішевський), Київ. Т-во Любителів Музики (з 1893), Студентські хори Київ. Ун-ту (з 1899) і Духовної Академії (О. Кошиць, Я. Яциневич), т-во «Боян» (з 1905, М. Лисенко) та ін.; в Одесі Муз. Т-во (з 1881), у Полтаві — Т-во Камерної Музики і «Боян» та ін.

Муз. школи вищого типу на Україні виникли 1913 p., коли Київ. і Одеське муз. училища перетворено на консерваторії. До цього часу вищу М. о. українці діставали за кордоном, перев. у Італії й Німеччині, а у другій пол. 19 в. у муз. консерваторіях у Петербурзі (1862) і Москві (1866). За Укр. Держави 1917 р. Муз.-Драматичну Школу ім М. Лисенка злито з Київ. Консерваторією п. н. Держ. Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка і відкрито муз. консерваторію у Харкові.

В УССР з 1920 р. встановлено три типи муз. учбових закладів: муз. проф. школи (пізніше училища) для готування хористів, оркестрантів і артистів естради сер. кваліфікації (1923 — 24 р. — 27 з 7 350 учнями), муз. технікуми для виконавців вищої кваліфікації (8 з 3 760 студентами) і високі школи — муз.-драматичні ін-ти у Харкові, Києві й Одесі (670 студентів), які 1932 p., після відокремлення М. о. від театральної, перетворено на муз. консерваторії.

Нині в УССР — як і в усьому СССР початкову М. о. дають муз. школи — семирічки (1962 р. — 279 з 68 000 учнів), сер.-муз. училища (29) і сер. спеціяльні муз. школи (5), вищу — консерваторії у Києві (є аспірантура), Львові й Одесі та Харківський Ін-т Мистецтва, В укр. консерваторіях не вчать оперово-симфонічної дириґентури і режисури балету; ці дисципліни викладають тільки у Ленінградській Консерваторії. При консерваторіях і муз. училищах є вечірні й заочні відділи. До форм позашкільної М. о. треба зарахувати гуртки художньої самодіяльности. студії на підприємствах тощо.

На Зах. Україні М. о. провадилася при церк. хорах і дяківських школах. Найвизначнішим осередком М. о., завдяки єп. І. Снігурському, був у 19 в. Перемишль: «Заведеніе пЂвческо-учительское» (з 1817, дир. о. І. Могильницький) і муз. школа при катедральному хорі (з 1829); в них учили м. ін. А. Нанке, В. Серсавій, Ф. Лоренц; звідти вийшли М. Вербицький і І. Лаврівський. Більші хорові й дяківські школи існували у Львові при бурсі Ставропігійського Ін-ту (з 1877 р. учитель церк. напівів о. І. Дольницький) і в церкві св. Юра (керівник Р. Криштальський), при катедрі у Станиславові (керівник Г. Полотнюк), Півцо-учительська Семінарія в Ужгороді, школа для дяків при правос. митрополії у Чернівцях (тут учився І. Воробкевич) та ін. У Львові діяла Муз. Консерваторія, у Чернівцях — Муз. Школа. Великі заслуги в поширенні М. о. мали т-ва «Боян» у Львові (з 1891) та ін. м. З ініціятиви «Бояна» 1903 р. виник Союз співацьких і муз. т-в у Львові з першою укр. муз. школою (див. Муз. Ін-т ім. М. Лисенка). Для ширення масової М. о. у 1930-их pp. багато зробило т-во «Просвіта» у Львові, організувавши курси для хорових дириґентів. У Чернівцях на поч. 20 в. муз. школи мали Т-во для плекання укр. музики, співу й драматичної штуки (з 1905) і «Буковинський Кобзар» (з 1920). На Закарпатті М. о. ширили у 1920-их pp. чл. Укр. Респ. Капелі. У 1941 — 14 pp. при Ін-ті Нар. Творчости у Львові працювали муз. школи нижчого типу, курси диригування, заочні курси теорії і композиції та ін. До 1939 р. високу М. о. українці діставали перев. у Відні, Празі, Берліні, Ляйпціґу, Варшаві, Кракові та ін.

На еміґрації музикознавство викладалося а УВУ (Ф. Стешко), й в Укр. Високому Пед. Ін-ті (муз.-пед. відділ; Н. Нижанківський, П. Щуровська-Россіневич, Я. Якименко). У ЗДА з 1924 р. існувала у Нью-Йорку Укр. Муз. Консерваторія, керована М. Гайворонським і Р. Придаткевичем. У 1952 p., з ініціятиви Р. Савицького, засновано Укр. Муз. Ін-т з централею у Нью-Йорку і мережею філій (1964 — бл. 60 учителів і бл: 400 учнів, з 1961 дир. З. Лисько). У Канаді до піднесення і поширення М. о. спричинилися Вищі Осв. Курси, згодом Осередок Укр. Культури й Освіти в Вінніпеґу (гол. викладачі О. Кошиць і П. Маценко). З 1952 р. діє Укр. Муз. Ін-т М. Лисенка в Торонто. У ЗДА і в Канаді є чимало приватних муз. шкіл (Укр. муз. курси А. Рудницького, Т. Губицького, фортепіянові студії В. Кіпи, Н. Климкевич, З. Маркович, Н. Котович та ін.; у Канаді — І. Мельника, І. Павликовської й ін.). Укр. муз. педагоги вчать також в амер. вищих муз. школах (у ЗДА — Р. Придаткевич, М. і А. Рудницькі, А. Ольхівський, Є. Барабаш, Б. Кушнір, В. Білан; в Канаді — Л. Колесса, Л. Жук та ін.).

Література: див. Музикознавство.

Р. М.


[Музичні інститути. — Доповнення. Т. 11.]


Музичне Товариство ім. Леонтовича (Всеукр. Муз. Т-во ім. М. А. Леонтовича), постало 1922 р. в Києві на базі Гром. Комітету пам’яті М. Леонтовича (з 1921). М. Т. Л. мало філії в Харкові, Полтаві, Вінниці, Чернігові, Тульчині, Миколаєві, Ізюмі та ін. м., об’єднувало понад 30 муз. колективів і понад 300 чл.; провадило інструктивну, концертову, наук.-досл. і вид. діяльність; органом т-ва був ж. «Музика». Серед діячів М. Т. Л. були: М. Вериківський, М. Грінченко, К. Квітка, П. Козицький, М. Радзієвський та ін. Розкритиковане за нібито пропаґанду зах. модерних муз. течій (експресіонізм, конструктивізм), М. Т. Л. було змушене поступово передати контроль над діяльністю своїх філій Головполітосвіті, спрямовувати працю композиторів на масовість і проголосити декларацію «Жовтень у музику» (1924). 1928 М. Т. Л. перетворено на Всеукр. Т-во Рев. Музик (ВУТОРМ).


Музичне Товариство ім. Миколи Лисенка у Львові, постало 1903 p., спочатку як Союз Співацьких і Муз. Т-в з власною муз. школою п. н. Вищий Ін-т Музичний, з 1907 р. перейменований на Муз. Т-во ім. М. Лисенка і Муз. Ін-т його ж імени. Гол. Т-ва були — В. Шухевич і Й. Дрималик (з 1916); дир. Муз. Ін-ту — А. Вахнянин, С. Людкевич (1908-15) і В. Барвінський (з 1916). У перші pp. М. Т. мало 40 чл., а Муз. Ін-т 6 учителів і понад 50 учнів; у 1935 — 150 чл., 24 учителів і 250 учнів; заходами С. Людкевича засновано філії Т-ва з ін-тами в Перемишлі, Станиславові, Стриї, Дрогобичі, Коломиї, Тернополі, Золочеві, Яворові й Бориславі. У 1935 р. всі філіяльні Муз. Ін-ти мали 30 учителів і 350 учнів. М. Т. відограло важливу ролю в розвитку муз. культури на Зах. Укр. Землях, його ін-ти стали 1940 р. базою для Держ. Консерваторії у Львові і муз. шкіл на провінції. Силами і заходами учителів і учнів муз. ін-тів М. Т. відновлено його діяльність на еміґрації в ЗДА і Канаді (див. Українські Музичні Інститути).


Музичний Інститут ім. М. Лисенка, див. Музичне Товариство ім. Миколи Лисенка у Львові.


«Музичний Календар-Альманах», виходив 1904 — 07 у Львові заходом Р. Зарицького. «М. К. А.» на 1904 р. присвячений М. Лисенкові.


Музично-Драматична Школа Миколи Лисенка, заснована у Києві 1904 p. M. Лисенком, керувалася програмами консерваторії і муз.-драматичного училища Моск. Філармонічного Т-ва; дир. школи М. Лисенко (1904 — 12), між викладачами: М. Зотова, Г. Любомирський, О. Мишуга, О. Муравйова та ін. Драматичним відділом керувала М. Старицька, викладачі: Г. Гаєвський, І. Литовський, В. Перетц та ін. При школі, заходами О. Бородая, був заснований музей нар. інструментів. Учні школи влаштовували публічні концерти, вертеп, вистави укр. нар. і побутових драм. По смерті М. Лисенка (1912) школою керувала Маріянна Лисенко. У 1918 р. М.-Д. Ш. М. Л. перетворено на Держ. Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка, який проіснував до 1934 p., коли муз. частину ін-ту було приєднано до Київ. Держ. Консерваторії, а драматичну — до Київ. Держ. Ін-ту Театрального Мистецтва. До 1918 p. M. — Д. Ш. М. Л. була першою й єдиною укр. муз.-драматичною школою на Центр. і Сх. Землях. Вона випустила багато визначних діячів укр. муз. та театральної культури.


Музично-Драматичний Інститут ім. М. Лисенка, див. Музично-Драматична Школа Миколи Лисенка.


Мукачів (V — 3), м. обл. підпорядкування на Закарпатті, положене над р. Ляторицею в місті її виходу з Карпат на Потиську низовину; 50 500 меш. (1962). М. старовинне поселення, на терені якого виявлено сліди селищ від неоліту аж по княжу добу (м. ін. багато кельтських та рим. монет, залишки кельтського масового виробництва, див. ЕУ 1, мал. 295). Більшого розвитку М. зазнав у 13 в. як торг. і стратегічний центр на шляху до Галичини, що його захищав замок, положений на скалистій горі (188 м.). Замок і довколишні домени були власністю різних родів, в тому ч. і укр. кн. Федора Коріятовича (1393-1414). 1445 р. М. дістав маґдебурзьке право. З 15 в. центром укр. рел. й культ. життя усього Закарпаття був Святомиколаївський манастир на Чернечій горі б. М., до кін. 18 в. також осідок мукачівського сп. (див. Мукачівська єпархія). Завдяки своєму стратегічному положенню М. був у 16 — 17 вв. місцем воєн між Габсбурґами й Семигородом (див. Закарпаття, 717 стор.); після поразки угор. партії цісар Карл VI передав М. з замком і доменами 1728 р. у власність Шенборнів; у 19 в. замок став держ. в’язницею.

Серед населення М. крім українців і угорців у сер. 18 в. з’явилися німці й насамперед з кін. 17 в., жиди, які у 19 в. становили вже більшість населення (М. був важливим осередком жидівства; деякий час тут існував центр хасидизму; 1925 р. була заснована перша на укр. землях гімназія з гебрейською мовою навчання). В угор. часи М. був найбільшим м. Закарпаття торг.-ремісничо-адміністративного характеру (М. був гол. м. Березької жупи). За Чехо-Словаччини М. втратив частину свого значення на користь Ужгороду. У 1938 — 44 pp. М. знов належав до Угорщини; у 1942 — 43 pp. тут перебували у в’язниці кілька сотень укр. патріотів. 26. 11. 1944 р. комуністи скликали у М. з’їзд нар. комітетів Закарп. України, який ухвалив приєднати Закарпаття до УССР.

У сов. часи населення збільшилося, попри відплив чехів і знищення жидів, завдяки припливу сіль. елементу з Закарпаття та рос. адміністративно-військ. персоналу; ч. меш. (у тис): 1921 р. — 21. 1930 — 26, 1962 — 50,5. Приблизний склад населення: українці — понад 60% (1921 р. — 24%), угорці 18% (22), росіяни бл. 10°/с (1921 р. їх не було), жиди — 6% (48), ін. — бл. 5 (6). Пром-сть: харч. (зокрема броварні), тютюнова, деревообробна і мебльова (м. ін. виріб мист. меблів, фабрика лижв), трикотажна, швейна й ін. Багато шкіл (м. ін. с.-г. і кооп. технікуми; пед., проф.-техн. і механізації сіль.-госп. училища), драматичний рос. (хоч. росіяни становлять 1/10 населення) театр.

В. Маркусь


Мукачівська епархія, єпархія на Закарпатті з осідком спершу у Мукачеві. згодом в Ужгороді. Перші відомості про сп. на Закарпатті походять з 1491 p., коли угор. король Володислав II затвердив єп. Івана, що перебував у манастирі св. Миколи б. Мукачева. Хоч унія на Закарпатті була прийнята. 1646 р. (див. Ужгородська унія), проте тільки 1664 р. уніятський єп. Партеній Петрович-Ростошинський перебрав Святомиколаївський манастир, а тим самим М. е. У зв’язку з поширенням унії 1725 p. M. е. охопила й Мармарощину. Через брак автентичного документу про заснування М. е. та канонічного підтвердження унії Апостольською Столицею, угор. римо-кат. єпископи Яґеру (Eger) намагалися підпорядкувати собі й М. е. Тому єп. М. Ольшавський 1749 р. почав боротьбу за унезалежнення єпархії, яка закінчилася проголошенням самостійної М. е. папською буллею 19. 9. 1771 р. „Eximia Regalium Principum“. Сама реорганізація М. е. була проведена єп. А. Бачинським, що 1775 р. переніс осідок єпархії до Ужгороду (назва М. е. залишилася).

Спочатку до М. е. належали всі гр.-кат. парохії півн.-сх. Угорщини. Пізніше відокремилися: Пряшівська єпархія (1818), рум. єпархії у Великому Варадині (1823) й у Ґерлі (1853) та угор. Гайдудорозька єпархія (1912). М. е. нараховувала 1930 р. 360 000 вірних.

При канонічному створенні М. е. підпорядковано Остригомському (угор. Esztergoiu) угор. митрополитові. Намагання єп. А. Бачинського підпорядкувати її гал. митр. зустріли угор. опір. Звільнен ня від зверхности остригомського митр. відбулося аж 1937 p., коли Рим плянував створити Мукачівську митрополію з епархіяльними осідками у Пряшеві, Ужгороді й Хусті. Друга світова війна перешкодила цим плянам.

У 1918 — 25 pp. наслідком рел. боротьби, частина вірних М. е., гол. на Мармарощині, перейшла на православіє. 1929 р. була організована М.-Пряшівська правос. е. з осідком у Мукачеві, до якої належало 121 000 вірних (1930).

Зайняття Закарпаття большевиками 1944 р. принесло з собою переслідування гр.-кат. Церкви, замордування останнього єп. Т. Ромжі й ліквідацію сов. урядом гр.-кат. М. е. 28. 8. 1949 р. проголошено скасування унії на Закарпатті й утворення правос. М.-Ужгородської е. з осідком у Мукачеві (див. також Закарпаття).

Література: Hodinka A. A munkácst görögkatholikus püspöksés története. Будапешт 1910; Pekar B. De erectione canonica eparchiae Mukačoviensis. Рим 1956; Baran A. Metropolia Kioviensis et Eparchia Mukačoviensis. Рим 1959.

о. А. Пекар


Мукден (офіц. назва Шеньян), м. в півд. Манджурії, 2,4 млн. меш. (1957), осередок китайської важкої пром-сти, важливий транспортний вузол. На поч. 20 в. у зв’язку з будовою Східньо-Китайської залізниці в М. виникла укр. колонія, яка занепала під час рос.-японської війни (1904 — 05); у 1920 — 30-их pp. у М. жила невелика група українців.


Мулькевич Карло (* 1904). видавець і ред. ж. «Спортові Вісті» (1931 — 32) у Львові, «Вісті» (1945 — 48) у Бельгії, ж. «Спортові Вісті» у Торонто (1954); зб. новель «Фраґменти Революції» (1927).


Мум фон Шварценштайн (Mumm von Schwarzenstein) Альфонс (1859-1924), нім. посол у Києві, разом з ген. В. Ґренером причасний до гетьманського перевороту, прихильник відбудови «єдиної» Росії.


МУН, див. Молоді Українські Націоналісти.


МУР (Мистецький Український Рух), об’єднання письм. укр. антикомуністичної еміґрації в Европі. Засноване 1945 в Фюрті. До ініціятивної групи належали: І. Багряний, В. Домонтович, Ю. Косач, І. Костецький, І. Майстренко і Ю. Шерех. МУР організував три з’їзди письм. (1945, 1947 і 1948) і кілька творчих конференцій. Гол. М. був У. Самчук, заступником — Ю. Шерех. Чл. і кандидатів М. було 61.

Настановою М. було зібрати письм., розпорошених після кін. другої світової війни, організувати вид. їх творів і стати центром творчих дискусій між представниками різних стилів і літ. напрямів у межах широко зрозумілої нац. ідеології. М. відіграв позитивну ролю, об’єднавши майже всіх визначніших еміґраційних письм. з різних земель (підсов. Україна, Галичина, еміґрація часу між двома світовими війнами), організувавши широку дискусію навколо окремих видатних літ. творів і заг. питань про стилі вільної укр. літератури і збудивши інтерес до літератури серед численної укр. еміґрації. Проте, в обставинах повоєнних труднощів у Німеччині МУР-ові не вдалося організувати в-ва і свого журн., як зрештою не вдалося стопити в справжню єдність письм. різних ідеологічних напрямів і територіяльного походження. З проведенням грошової реформи в Німеччині й масовим роз’їздом еміґрації до ія. країн праця М. припинилася і об’єднання розпалося.

М. видав три дискусійні зб. «МУР», один альманах творів красного письменства «МУР» і кілька вид. «Малої бібліотеки МУР-у». Поза тим чл. М. використовували його вид. марку «Золота Брама» як ознаку того, що дане вид. схвалене МУР-ом як мистецьки вартісне. З цією маркою вийшли кн. І. Багряного, В. Барки, В. Домонтовича, Д. Гуменної, Ю. Клена, Ю. Косача, І. Костецького, Б. Кравцева, Т. Осьмачки, У. Самчука, Я. Славутича, С. Парфанович та ін.

Докладний огляд історії й діяльности М. див. у ст. Ю. Шереха «Укр. еміґраційна література в Европі 1945 — 1949» («Овид», чч. 3 — 6, 1954).

Ю. Ш.


«Муравейник-Комашня», тижневик, орган Київ. Союзу Установ Дрібного Кредиту, з 1916 р. Київ. Союзу Кооп. Установ, виходив у 1913 — 19 pp., спочатку рос. і укр. мовами, у 1914 — 16 — тільки рос., з 1917 — укр. п. н. «Комашня», і в 1919 р. п. н. «Кооп. Кредит (Комашня)». Гол. ред. П. Доманицький.


Муравін Лев (* 1906), скульптор родом з Білгороду; закінчив Харківський Художній Ін-т (1929) у Е. Блох; офіц. сов. скульптури і скульптурні композиції для виставок СССР за кордоном, портрети укр. діячів (Лесі Українки, О. Богомольця). З 1951 p. M. працює в Москві.

[Муравін Лев (1906 — 1974, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйов Володимир (* 1885), ботанік-фітопатолог, чл.-кор. АН УРСР родом з Херсону; праці з ділянки фітопатології й селекції цукрових буряків та ін.

[Муравйов Володимир (1885 — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйов Михайло (1880 — 1918), підполк. царської жандармерії, 1917 перейшов на бік большевиків та очолював їх частини, що в січні 1918 р. наступали на Київ, тероризував укр. населення, масово розстрілював свідомих українців та громив укр. нац. визвольний рух. Зрадив большевиків і поповнив самогубство.

[Муравйов Михайло (* Бурдоково, Костромська губ., Росія — † Сімбірськ). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйова Олена (1867 — 1939), педагог-вокаліст, родом з Харкова; вчилася в Моск. Консерваторії; викладач співу в муз. училищах у Катеринославі і Москві, з 1906 р. в Київ. Муз.-Драматичній Школі М. Лисенка, згодом в Ін-ті ім. М. Лисенка і в Київ. Консерваторії; виховала багатьох видатних співаків, серед ін. З. Гайдай, І. Козловський, О. Петляш, Л. Руденко.

[Муравйова Олена (* Москва — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйов-Апостол Іван (1770 — 1851), рос. держ. діяч (посол у Гамбурзі, Копенгаґені й в Мадріді; сенатор) і письм. (гол. твір «Путешествие по Тавриде в 1820 году», 1823). Людина ліберальних поглядів, М. був противником кріпацтва; близький приятель укр. діячів — В. Капніста, Д. Трощинського та ін.


Муравйов-Апостол Іпполіт (1806 — 26), декабрист, син Івана М.-А. (див.), рос. старшина; взяа участь у повстанні. Чернігівського полку і, поранений під час розгрому його, поповнив самогубство.

[Муравйов-Апостол Іпполіт (* Петербурґ — † Ковалівка, Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйов-Апостол Матвій (1793 — 1886), декабрист, син Івана М.-А (див.), рос. підполк., адьютант «малоросійського» ген.-губернатора кн. Рєпніна. Один з організаторів «Союза Спасения» і провідний чл. «Союза Благоденствия», чл. Південного Товариства. За участь у повстанні Чернігівського полку засуджений на смертну кару, замінену 20-літньою каторгою й засланням до Сибіру; амнестований 1857 p. Автор «Воспоминаний» (1922).

[Муравйов-Апостол Матвій (* Петербурґ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйов-Апостол Сергій (1796 — 1826), декабрист, син. Івана М.-А. (див.); рос. підполк., один з організаторів «Союза Спасения» і «Союза Благоденствия», чл. Південного Товариства й керівник його Васильківської Управи. Прагнучи до централізації рев. сил, спричинився до угоди між Південним Товариством і Товариством З’єднаних Слов’ян, натомість поставився неґативно до Малоросійського Таємного Товариства В. Лукашевича. Був прихильником респ. ладу, що мав бути встановлений шляхом військ. повстання. Для аґітації серед солдатів М.-А. склав (разом з М. Бестужевим-Рюміним) рев. «Правос. Катехизис». Очолив повстання Чернігівського полку (грудень 1825 — січень 1826); важко поранений у бою б. с. Ковалівки на Васильківщині, був ув’язнений і повішений у Петропавлівській фортеці, в Петербурзі.

[Муравйов-Апостол Сергій (* Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Муравйови-Апостоли, дворянський рід на Полтавщині, що по жін. лінії походив від гетьмана Д. Апостола. Іван Муравйов (1770 — 1851), правнук гетьмана, 1801 р. дістав право іменуватися М.-А. і володіти маєтками Апостолів на Миргородщині. Його сини — Матвій, Сергій та Іпполіт — були декабристами. Рід М.-А. у чоловічій лінії вигас наприкін. 19 в.


Муравський Павло (* 1914), дириґент капелі «Думка» (1941 і 1946 — 48), з 1948 р. мист. керівник і гол. дириґент капелі «Трембіта».

[Муравський Павло (* Дмитрашківка, Ольгопільський пов., Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Муравський шлях, гол. шлях з Півд. України на півн., що мав велике військ. й торг. значення. М. ш. починався від Перекопу і йшов на півн. Лівобережжям, між верхів’ями річок Молочні Води й Кінські Води, перетинаючи річки Вовчі Води, Самару й Орель і йдучи далі на території харківського полку (Слобожанщини) б. м. Коломака й Валок. Далі М. ш. проходив на Московщину між верхів’ями річок Дінця, Ворскла, Псла й Сейму. М. ш. ішли торг. зносини з Кримом, і ним користувалися татари для своїх нападів на Лівобережну Україну, Слобожанщину та Московщину.


Муратов Ігор (* 1912), письм. родом з Харкова, друкується з 1931 р. Як учасник другої світової війни попав у нім. полон; в 1950-их pp. деякий час працював у берлінському комітеті «За возвращение на родину» і був ред. його укр. пропаґандивного органу «За повернення на батьківщину». Тепер у Харкові. Зб. поезій «Космографік» (1933), «Загибель синьої птиці» (1934), «Багаття» (1940), «Двадцятий полк» (1941), «Ідуть богатирі» (1951), «Лірика» (1954); повісті: «Буковинська повість» (1951), «Жила на світі вдова» (1959), «Свіже повітря для матері» (1961) та ін.

[Муратов Ігор (1912 — 1973, Харків). Зб. поезій „Осінні сурми(1964), „Каравани“ (1966), „Розчахнута брама“ (1967), „Мить і вічність“ (1973), роман „У сорочці народжений“ (1964). Твори у 4-х тт. (1982 — 83). — Виправлення. Т. 11.]


Мурафа, р. на Поділлі, ліва притока Дністра, довж. — 162 км, сточище — 2 440 км²; найбільші притоки Мурашка (66 км) та Лозова (63 км).


Мурашко Андрій († 1674) родом з лю. бецької шляхти, наказний полк. чаусівський на Білорусі (1658), охотницький полк. у гетьманів Д. Многогрішного (1669) і І. Самойловича. Боронив м. Ладижин від турків і був забитий ними після взяття м.


Мурашко Микола (1844 — 1909), маляр, графік, визначний педагог і мист. критик, родом з Глухова; вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв (1864 — 67), 1809 75 pp. учив малювання в сер. школах Києва. 1875 p. M. відкрив Київ. Рисувальну Школу, якою керував до 1901 р. З 1901 p. M. жив у с. Бучі б. Києва, де й помер.

З творів М. відомі пейзажі Києва, Дніпра, Криму, портрети (М. Ґе); як графік М. виконав низку автолітографій, в тому ч. портрети Т. Шевченка, Петра Могили, автопортрет, види Києва, ілюстрації до казок Г. К. Андерсена та ін. Свої погляди на мистецтво М. висловив у численних ст. і рецензіях («Впечатления школьной выставки», 1883; «О некоторых веяниях в педагогике искусства». 1899 й ін.), та в «Воспоминаниях старого учителя», доведених до 1884 р. (2 тт. 1907, 3 т. упорядкував і видав син М. 1910).

[Мурашко Микола (1891, Святе 1949, Нью-Брансвік, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Турченко Ю. М. І. Мурашко. К. 1956.


Мурашки Микола (1891 — 1949), укр. гром діяч у ЗДА, родом з Ярославщини (Галичина), в ЗДА з 1907 p.; гол. Укр. Нар. Союзу у 1929-49 pp., гол. Першого Конґресу Амер. Українців 1940 р. і перший гол. Укр. Конґресового Комітету Півн. Америки.


Мурашко Олександер (1875 — 1919), визначний маляр, один з основоположників і перших проф. Укр. Академії Мистецтв у Києві (1917), нар. у Києві студіював у Київ. Рисувальній Школі М. Мурашка (1891 — 94), у Петербурзькій Академії Мистецтв у І. Рєпіна (1894 — 1900) та в Мюнхені, Італії й Парижі (1901 — 04); у 1904 07 pp. жив у Петербурзі, з 1907 р. у Києві, викладав у Київ. Художньому Училищі (1909 — 12) та у власній мист. студії, якою керував спільно з А. Крюгер-Праховою (1912 — 17). М. чл. Нового Т-ва Художників і учасник його виставок (1904 — 14); з 1909 р. експонував свої картини в Парижі, Мюнхені (золота медаля за «Карусель») і Амстердамі; у 1910 р. учасник міжнар. виставки у Венеції («Недільний день», «На терасі»), того ж року персональні виставки в Берліні, Кельні і Дюссельдорфі; з 1911 р. постійний учасник мюнхенських сецесіоністів; з 1916 р. чл. Т-ва Передвижників і співорганізатор Київ. Т-ва Художників. Забитий на вулиці Києва за невідомих обставин.

У малярській творчості під впливом подорожей за кордон М. позбувся реалістичної манери І. Рєпіна й «передвижників», властивої йому за першого періоду («Похорон кошового», «Благовіщення», портрет Я. Станіславського та ін.), ставши з поч. 1910-их pp. імпресіоністом. Відповідно до цього сюжетність стала в нього другорядною, натомість на перший плян висунулося кольористичне розв’язання теми з перевагою яскравих жовтого, червоного й синього кольорів («Неділя», «Селянська родина», «Праля», «Продавчині квітів» й ін.). М. відограв значну ролю в розвитку укр. малярства поч. 20 в. і здобув визнання на Заході: його картини є в музеях і приватних зб. Амстердаму, Нью-Йорку, Будапешту. Женеви й ін. м.

[Мурашко Олександер (7.9.1875 — 14.6.1919). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Каталог посмертної виставки картин проф. Укр. Академії Мистецтв О. О. Мурашка (1875 — 1919) з передмовою Ф. Ернста. К. 1929; О. О. Мурашко (некролог) в ж. Мистецтво, червень-липень 1919; Сліпко-Москальцев К. О. О. Мурашко. Х. 1931; Шпаков А. Олександер Олександрович Мурашко. К. 1959.


Мурзакевич Микола (1806 — 83), історик і археолог, білор. походження; проф. і дир. Рішельєвського Ліцею (згодом ун-ту) в Одесі; один з фундаторів Одеського Т-ва Історії й Старожитностей (1839). Праці з історії та археології Півд. України (зокрема «Описание городов и уездов Азовской губернии», 1853). Автобиография» видана 1836 р.

[Мурзакевич Микола (* Смоленськ — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мурзак-Коба, печера в Криму над р. Чорною, б. с. Чартунь, де було виявлене подвійне поховання мезолітичної доби.


Мурин Любов (* 1901). жін. діячка; організаторка Союзу Українок, а потім союзу укр. працюючих жінок «Жіноча Громада» та жіноцтва Укр. Радикальної Партії; кількакратно ув’язнена поль. владою.


Муровані Курилівці (V — 8). с. м. т., р. ц. Вінницької обл., положене на сх. Поділлі; 3 900 меш. (1959).


Мурська Софія (1894 — 1946), гром. діячка родом з Канівщини, дочка Францішки Вольської і дружина Володимира М. (див.), активна на еміґрації в Туреччині (м. ін. участь в міжпар. жін. конґресі у Царгороді 1935), з 1936 р. в Галичині, померла в Німеччині; ст. про Туреччину, переклади з франц. і англ. мов.


Мурський Володимир (1888 — 1935), гром. і політ. діяч та публіцист родом з Галичини (до 1914 нар. учитель), 1917 — 18 діяльний в Одесі й Києві, згодом на еміґрації в Австрії. Польщі й Туреччині, де був представником екзильного уряду УНР; помер у Царгороді. Ст. укр., поль. і тур. мовами, дві книжки про Україну тур. мовою, переклади.


Мусійко Олександер (* 1903), учений селекціонер і аґротехнік, з 1958 дир. Всесоюзного селекційно-генетичного ін-ту в Одесі; праці присвячені питанням селекції і аґротехніки кукурудзи, гречки та ін. культур.

[Мусійко Олександер (1903, Мусійки бл. Решетилівки, Полтавщина — 1980, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мусійчук Степан (1894 — 1952), правос., свящ., гром. діяч і письм. у ЗДА, родом з Коломийщини; ред. газ. «Січ» (1920 — 23), автор драми «В боротьбі за волю» (1925), зб. віршів, гімнів Укр. Нар. Союзу, Союзу Українок Америки, «Січі».

[Мусійчук Степан (1896, Коршів — 1952, Янґставн, Огайо). — Виправлення. Т. 11.]


Мусорґський Модест (1839 — 81), видатний рос. композитор, творчість якого значною мірою пов’язана з Україною. Серед ін. М. написав кілька творів на укр. теми: «Гопак», «На Дніпрі» («Пісня Яреми») на текст Т. Шевченка, опера «Сорочинський ярмарок» (за М. Гоголем), у яких використав укр. нар. мелодії («Ой чумаче, дочумакувався», «Утоптала стежечку», «Зелений барвінок», «Одколи ж я Брудеуса» та ін.). У 1879 p. M. подорожував по Україні, вивчав історію України, укр. побут і нар. творчість, як також підтримував зв’язки з діячами укр. культури (М. Лисенком).

[Мусорґський Модест (* Карєво, Псковська губ., Росія — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мустьєрська культура, культура кін. старшого палеоліту (бл. 40 000 pp. тому), прикметна вже визначеними формами крем’яного знаряддя (гостроконечник, шкребло) та вживанням костей як виробничого матеріялу (ЕУ 1, стор. 371, мал. 280). Назва від місцевості Moustier у Франції. М. к. знана на Україні вже з понад 20 місцевостей (гол. а Криму, на дол. Дніпрі, над Дінцем і б. Одеси).


Мусянович Ярослав (* 1915), гром. діяч у Франції, за фахом лікар; гол. Укр. Нац. Єдности (1949 — 61). з 1960 р. гол. Укр. Руху для Об’єднання Европи.

[Мусянович Ярослав (* Яворів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Муха, ватажок (мабуть, селянин з військ. досвідом) сел. повстання в Галичині 1490 — 92 pp., скерованого проти шляхти й поль. уряду. Повстання почалося 1490 р. на Покутті й незабаром М. на чолі 9 — 10 000 загону захопив півд.-сх. частину Галичини, загрожуючи наступом на Львів. Поль. уряд послав проти М. значне шляхетське військо й вдався по допомогу до Прусії. Повстанці зазнали великої поразки під Рогатином, і М. втік до Молдавії. 1491 р. повстання під проводом Андрія Барула (мабуть, помічника М.) знову, вибухло на Покутті, а 1492 р. з’явився сам М. у Галичині, але був підступно схоплений поляками і ув’язнений у Кракові, де незабаром помер.


Мухавець, права поліська притока Бугу, довж. — 130 км, сточище — 6 200 км², судноплавний; М. іде водний шлях Буг-Дніпрово-Бузький канал — Пина-Прип’ять. У гирлі М. до Бугу положене м. Берестя.


Мухин Віктор (* 1914), скульптор-монументаліст, брат Миколи М. (див.), родом з Донбасу; скульптурні композиції з сов. іст. тематики, пам’ятники, портретні погруддя.

[Мухин (Мухін) Віктор (1914, Зайцеве, Бахмутський пов., Катеринославська губ. — 1977, Луганське). — Виправлення. Т. 11.]


Мухин Микола, на еміґрації під ім’ям — Богдан (1910 — 62), скульптор родом з Донбасу; студіював у художніх ін-тах Одеси, Харкова, Києва (останній закінчив у 1941 p.); виставляв у Москві, Ленінграді, з 1941 р. у Львові, у різних м. Німеччини, пізніше в Нью-Йорку й Філядельфії (де жив з 1950 p.). M. працював різною технікою і в різному матеріялі (віск, камінь, відливання в сріблі й бронзі та ін.), витворивши своєрідне експресіоністичне виображення укр. іст. тематики («Слава», «Чумаки», «Рапсодія Козаччини», «Кн. Ігор», «Степ»). Крім того, виконав кілька робіт для амер. церков («Тайна вечеря» в мармурі для лютеранської церкви св. Марка в Салем).

[Мухин Микола, на еміґрації під ім’ям Богдан (1916, Зайцеве, Бахмутський пов., Катеринославська губ. — 1962, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Мухин Михайло (* 1894), літературознавець і публіцист, родом з Києва, з поч. 1920-их pp. на еміґрації в Празі, по другій світовій війні в. Німеччині, співр. «Вісника» Д. Донцова. Праці присвячені критиці М. Драгоманова («Драгоманов без маски», 1934, та ін.). «Україна в сучасній поль. та московській літературі» («Книголюб», 1927 — 32), «Україна у французькій літературі 1920 — 30» (1931) та ін.

[Мухин Михайло (1894 — 1974, Альтан, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Мухін Єфрем (1766 — 1850), видатний лікар і проф. родом з Чугуєва; вчився в Харківському Колеґіюмі та Єлисаветградській мед.-хірургічній школі (деякий час її викладач); проф. Моск. Медико-Хірургічної Академії (1808 — 18) та Моск. Ун-ту (1813 — 35), почесний чл. Харківського Ун-ту. М. автор першого в Росії ориґінального підручника з хірургії (1806) і анатомії (1813 — 15) та низки праць з різних ділянок медицини; один з засновників хірургічної, терапевтичної та анатомічної шкіл в Рос. Імперії.

[Мухін Єфрем († Кольцове, Смоленщина, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Мухоловка (Muscicapa), невеличкий (вага до 20 гр.) комахоїдний птах з ряду горобиних, гніздовий, перев. ліс. На Україні поширені 4 види: М. сіра (M. striata Pall.) — по всій Україні, М. строката (M. hypoleuca Pall), М. білошийка (M. albicollis Temm.) і М. мала (M. parva Bechst.) — в Лісостепу, Карпатах і на Поліссі.


Мучник Леонид (1896 — 1966), маляр і педагог, жид. роду з Одеси, проф. Одеського Художнього Ін-ту; картини на теми революції і другої світової війни (перев. бойові дії на морі).

[Мучник Леонид († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мучниця звичайна [Arctostaphylos uva ursi (L.) Spreng.], невеликий приземкуватий вічнозелений кущик з родини вересуватих. Росте у соснових і рідше мішаних лісах, на сухих піщаних ґрунтах на Поліссі. Листки М. з. мають глюкозидарбутин, флавонол і дубильні речовини (до 35%). М. з. вживають на лікування гнійних процесів, а також як в’яжучий засіб при катарах сечового міхура, кровотечах та ін.; листки використовують у дубильній пром-сті.


Мушина (IV — 1), м. і курорт на Зах. Лемківщині над р. Попрадом, 3 300 меш. (1959); до 1946 p. M. була поль. етнічним островом серед суто укр. території (в Мушинському гр.-кат. деканаті українці становили понад 70% населення).


Мушкетик Юрій (* 1929), письм. родом з Чернігівщини, гол. ред. журн. «Дніпро», друкується з 1952 р. Повісті «Семен Палій» (1954), «Вогні серед ночі» (1959), «Чорний хліб» (1960); романи «Гайдамаки» (1957), «Серце і камінь» (1962) та ін.

[Мушкетик Юрій (* Вертіївка), гол. ред. журн. „Дніпро“ (1958 — 72). Гол. Спілки Письм. України від 1986, відограв активну ролю у відродженні укр. нац. культури. Сатиричний роман „Обвал“ (1985), іст. роман „Яса“ (1987). — Виправлення. Т. 11.]


Мушмула, див. Чишкун.


Мушник (Мушніков.) Сергій (* 1921), поет родом з Петропавловська, з 1923 у Харкові, друкується з 1946 р. Зб. «Моя земля» (1949), «У широкім степу» (1951), «Подих життя» (1956), «Полудень» (1959) та ін.


Мюллер (Mueller) Льоренц († 1598), посол поль. короля Стефана Баторія в Швеції й Данії, автор записок до історії евр. Сходу другої пол. 16 в. „Polnische, Liffländische, Moschowitersche, Schwedische und andere Historien“ (1585), у яких відзначає деякі події з укр. історії (м. ін. про боротьбу і страту Івана Підксви), описує Київ й укр. степи.


Мюнстер (Muenster, Münster) Себастіян (1489 — 1552), нім. географ; в 4-й кн. його найважливішого твору „Cosmographia“ (6 тт., 46 вид. — перше 1544) є опис Зах. Укр. Земель (Галичини і Правобережної України), які М. визначає як Русь (латинське Russia або Ruthenia, колись Roxolania) із столицею Львовом і відрізняє від Московії.

[Мюнстер (Münster) Себастіян, „Cosmographia universalis“ (6 тт., 46 вид. перше 1544, Базель). — Виправлення. Т. 11.]


Мюнхен (München), столиця Баварії, 1,2 млн. меш. (1964), з 1945 р. найважливіше скупчення укр. еміґрації в Европі. До 1945 p. M. не відогравав в укр. житті більшої ролі. Ще до 1914 р. у М. студіювало деяке ч. українців, гол. в. Академії Мистецтв (м. ін. І. Труш, О. Мурашко, М. Сосенко, Ю. Нарбут, М. Паращук, який тут жив у 1909 — 15 pp. і заснував разом з ін. перше укр. т-во „Ukrainischer Bildungsverein in M.“) і в ун-ті (м. ін. А. Шептицький у 1889-90 pp.). У 1918-23 pp. у М. діяв консулят УНР (консул В. Оренчук), з 1919 р. тут перебував І. Полтавець-Остряниця. З 1940 р. до М. наплинуло чимало українців на студії і більше — робітників, вивезених німцями на працю. Тоді ж постала укр. кат. парохія, діяло студентське т-во «Батурин».

З 1945 p. M. став найбільшим скупченням укр. еміґрації в Німеччині та Европі й центром укр. політ. життя. У 1945 — 49 pp. у Мюнхені й околицях жило від 15 000 до 20 000 українців — більшість у таборах для переміщених осіб. Найбільші табори: Карсфельд (до 1948 p., бл. 3 000 осіб), Варнер-Касерне (у 1949-51 pp., бл. 3 000), у Шляйсгаймі-Фельдмохінґу (у 1946 — 1953 pp., бл. 2 000), Ляймі (у 1946 — 48 pp., бл. 250), Розенгаймстр. (у 1946 — 50 pp., бл. 100); крім цього, існували переходові табори. М. був тоді осередком майже всіх укр. політ. партій і орг-цій та суспільно-гром., церк., культ. і госп. (централя укр. кооперації) установ на Зах. Німеччину або амер. окупаційну зону. У М. студіювало понад 5 000 укр. студентів — як в укр. (УВУ, Укр. Техн.-Госп. Ін-т, Укр. Висока Екон. Школа, Укр. Правос. Богословська Академія), так і в нім. високих школах. Існувало 3 укр. гімназії і 1 учительська семінарія. Тут відновило свою діяльність НТШ (1947) і діяла УВАН. М. був найважливішим укр. вид. осередком: у 1945 — 50 pp. виходило 74 газ. і журн.

З 1948 р. у зв’язку з масовим виїздом українців з Німеччини (ЕУ-1, стор. 592) їхнє ч. в М. постійно зменшувалося і становить нині (1965) бл. 2 000 осіб. Все ж таки М. є далі осідком низки центр. орг-цій та установ як для українців у Німеччині, так і для всієї укр. політ. еміґрації. — Укр. Нац. Ради і її Виконавчого Органу, УГВР, Закордонних Частин ОУН та централь ряду ін. політ. партій; гром. — Центр. Представництва Укр. Еміґрації в Німеччині, Укр. Санітарно-Харитативної Служби, Об’єднання Укр. Жінок, Т-ва і Ліґи бувших укр. політ. в’язнів, представництва ЗУАДК на Европу, Крайового Об’єднання Укр. Христ. Руху; екзархату для українців католиків у Німеччині й двох парохій — укр.-кат. та УАПЦ; комбатантських — Союзу Укр. Ветеранів, Об’єднання Укр. Комбатантів та Союзу укр. інвалідів; Союзу Укр. Студентства в Німеччині, студентського т-ва «Запороже», молодіжних орг-цій Пласт і СУМ тощо. На міждерж. полі працює Нім.-Укр. Т-во, Антибольш. Бльок Народів та Укр. Т-во Евр. Руху.

М. є важливим осередком укр. науки: тут діють УВУ, НТШ, УТГІ, з 1962 р. об’єднані в Домі Укр. Науки; далі УВАН; українці працюють в Ін-ті для досліду СССР і на радіостанції «Свобода». З пресових органів виходять тижневики: «Християнський Голос», «Шлях Перемоги», місячники: «Сучасність», «Укр. Самостійник», „ABN — Correspondence“, „Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart“ та ін. (1953 p. перестала виходити «Укр. Трибуна»); укр. журналісти об’єднані в Союзі Укр. Журналістів. У М. існують в-ва: «Христ. Голос», «Дніпрова Хвиля», «Сучасність», «Укр. видавництво», «Кат. видавництво», «Молоде Життя», „Ukraine“; друкарні «Логос», «Ціцеро», «Біблос» та ін.

Література: Наріжний С. Укр. еміґрація. Прага 1942; Prokoptschuk G. Ukrainer in München und in der Bundesrepublik. Мюнхен 1958 — 59.

Г. Прокопчук


Мякотін Венедикт (1867 — 1937), історик, публіцист і політ. діяч, один з лідерів «Трудовой Народно-Социалистической партии». На поч. 1890-их pp. жив у Києві, де працював під керівництвом І. Лучицького над соц.-екон. історією України-Гетьманщини і був співр. «КСт.»; згодом у Петербурзі; на еміґрації проф. Софійського Ун-ту (Болгарія). М. ін. праці: «Прикрепление крестьян в Левобережной Малороссии» («Русское Богатство». 1894), «Из истории Нежинского полка» (1897), «Очерки социальной истории Малороссии XVII — XVIII ст.» («Русское Богатство», 1912 — 1915); нове вид. «Очерки соц. ист. Украины XVII — XVIII ст.» (Прага 1925). Опублікував Генеральне слідство переяславського полку 1729 р. («Сборник-Харьковского Историко-Филологического Общества», т. VIII).

[Мякотін Венедикт (* Ґатчіна, Петербурзький пов. — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Мясковський (Miaskowski) Войцех, підкоморій львівський, чл. поль. посольства Адама Киселя для переговорів з Б. Хмельницьким 1649 р. у Переяславі; автор цінного щоденника („Diariusz drogi do Wojska Zaporoskiego...“).

[Мясковський (Miaskowski) Войцех (? — 1650). — Виправлення. Т. 11.]


М’ясна промисловість, галузь харч. пром-сти для забою та комплексної переробки худоби і птиці на харчові (м’ясо, ковбаси, консерви тощо) і технічні продукти. До 1920-их pp. M. п. України мала здебільша кустарний характер; у 9 укр. губ. 1912 р. нараховувалося лише 4 великі різні. У 1930-их pp. в УССР почали будувати великі м’ясокомбінати (1940 р. — 36), що переробляють м’ясо на різні фабрикати й всебічно використовують сировину. М. п. УССР випускала 1940 p., включаючи субпродукти першої категорії, — 299 300 т виробів.

Після воєнного знищення продукція М. п. швидко зростає (у 1 000 т): 1950 р. — 308,5, 1955 — 479,1, 1960 — 911,4, 1961 — 920,7, 1964 — 864,5 (21% загальносоюзного). Тепер М. п. за заг. обсягом продукції посідає перше місце серед галузів харч. пром-сти. 1960 р. в УССР працювало 73 м’ясокомбінати, 51 птахокомбінат, 8 ковбасних фабрик і багато забійних пунктів. М. п. поширена по всій Україні, найбільше в р-нах споживання м’ясних продуктів (великі міста, Донбас), а також в р-нах, багатих на сировину. Найбільші м’ясокомбінати є у Києві, Дніпропетровському, Полтаві, Вінниці, Харкові, Донецькому, Одесі, Запоріжжі, Луганському, Львові, Мелітополі, Кременчуці; на Кубані й Передкавказзі — в Краснодарі, Армавірі, Сочі, Кропоткіні.

Р. М.


М’ястківський Андрій (* 1924), поет родом з Вінничини, ред. вид. «Молодь» у Києві. Зб. поезій «Над Бугом-рікою» (1955), «Від землі» (1957), «Там, серед поля» (1958), «Обрії» (1959), вірші для дітей, прозовий роман «Жито на камені» (1960) та ін.


М’ята (Mentha L.), довгорічні рослини з родини губоцвітих. На Україні в дикому стані є 10-11 видів. З культ. видів найважливіша М. холодна або М. перечна (M. piperita L.), 30-60 см заввишки, з листків якої добувають етерову олію, що має 40-65% ментолю. Ментоль вживають у медицині проти нежиті, міґрені й при астмі; вивар з листків м’яти — на поліпшення травлення, як болезаспокоюючий засіб при шлункових захворюваннях; м’ятну олію використовують в парфумерно-косметичній і лікерно-горілчаній пром-сті.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.