[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3448-3459.]

Попередня     Головна     Наступна





Українські Січові Стрільці, т-ва для військ. вишколу, створені при Укр. Січ. Союзі К. Трильовським у Львові 1913. 1914 їх у Галичині було 94.


Українські Січові Стрільці (УСС), Усусуси, Леґіон УСС, єдина укр. нац. військ. формація в складі австро-угор. армії, зформована з добровольців, які відгукнулися на заклик Гол. Укр. Ради 6. 8. 1914 і стояли під проводом Укр. Бойової Управи (УБУ). Кадри УСС вийшли з укр. парамілітарних орг-цій Галичини, що діяли перед першою світовою війною: т-ва Укр. Січ. Стрільців (див. «Січ»), створеного в березні 1913 у Львові (1914 — 94 т-в), а також «Січей», т-в «Сокіл» і Пласт. На заклик Гол. Укр. Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкін. серпня — на поч. вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі пов. Галичини були вже захоплені рос. армією. З того ч. австр. влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців.

По короткому вишколі на Закарпатті (Ґоронда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два з пол. курені (коменданти: сотн. М. Волошин, сотн. Г. Коссак, отаман С. Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи ген. П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бриґад (їх командирами були українці: ген. С. Кобилянський і ген. С. Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії ген. Фляйшмана.

Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бриґади боронили карп. переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим комендантом з ініціятиви УБУ був отаман Т. Рожанковський, після нього поручник М. Галущинський. У березні 1915 австр. Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу ген. Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило леґіон на два самостійні курені (коменданти Г. Коссак і сотн. С. Ґорук, згодом В. Дідушок) і резервову сотню.

Першим успіхом Леґіону УСС була перемога на горі Маківці 29. 4. — 3. 5. 1915; далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями. З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 — підполк. А. Варивода), у серпні 1916 Леґіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин — 28 і бл. 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30. 9. 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полк. Ф. Кікаль. На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника О. Левицького. Удруге відчутних втрат леґіон УСС зазнав на поч. липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон попав майже весь Леґіон УСС. (Від полону врятувалося бл. 400 старшин і стрільців). З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС зформовано новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруча, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австр. окупаційною владою, був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи архикн. Вільгельма Габсбурґа (полк. Василя Вишиваного). Куренем командував до Збруча Д. Кренжаловський, після нього отаман М. Тарнавський і сотник О. Микитка (до Листопадового зриву). На поч. жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину. Під час укр.-поль. боїв за Львів Леґіон УСС прибув до Львова щойно 3 листопада і вже не зміг змінити бойової ситуації в місті.

Далі Леґіон УСС входив до складу групи «Схід» УГА і в січні 1919 був переформований на 1 бриґаду УСС в складі одного, пізніше двох полків піхоти УСС, кінної сотні УСС, гарматного полку УСС і допомогових відділів. Командантом 1 бриґади УСС був отаман С. Букшований.

Про поповнення частин УСС дбала резервова сотня УСС (кіш УСС), до якої належали ще збірні станиці у Львові, Станиславові, Сиготі, Відні і Бойова Управа УСС у Відні. Кіш УСС організував три комісаріяти УСС на Волині, які керували осв.-виховною справою й організували укр. шкільництво та Пресову Кватиру УСС, що мала свої відділи в полку, Коші й Вишколі УСС.

Вишкіл УСС належав спершу до Коша УСС, з листопада 1915 став окремою формацією, якою командував М. Тарнавський, згодом полк. К. Слюсарчук, отаман Г. Коссак і врешті сотн. С. Краснопера. 1916 вишкіл УСС підпорядковано вишкільній групі нім. Півд. армії (командувач принц Оскар Гогенцоллерн); майже 7 000 старшин і бійців УСС отримало бойовий вишкіл від нім. інструкторів, завдяки чому в майбутньому частини УСС були найкраще вишколеними частинами УГА.

Поповнені українцями з рос. армії, УСС зформували в Києві у листопаді 1917 Гал.-Бук. курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій укр. армії.

Укр. Січові Стрільці були першими укр. частинами на бойовищах Сх. Европи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військ. традицій, для зростання укр. патріотизму, створення військ. словництва, термінології, військ. фолкльору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми укр. однострою (мазепинка). Пам’ять про УСС і досі жива в укр. народі, як є живим символом УСС — «червона калина», пісня УСС і традиція елітарної частини укр. армії.

Література: Укр. Січ. Стрільці 1914 — 20. Л. 1935, 3 вид. Монтреаль 1955; Думін О. Історія Леґіону УСС 1914 — 18. Л. 1936; Ріпецький С. Укр. Січ. Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Нью-Йорк 1956.

Л. Шанковський


Українські Установчі Збори, виборна законодавча установа, конституанта укр. народу, завданням якої було устійнити новий лад і затвердити конституцію укр. держави. Труднощі порозуміння Укр. Центр. Ради (УЦР) з Тимчасовим Урядом, який не дозволяв на повну автономію, спонукали укр. політ. формації висунути ідею У. У. З. Вже у I Універсалі УЦР проголошувала, що тільки Всенар. Укр. Збори (сойм) мають право ухвалювати всі закони, які повинні встановити порядок і лад на Україні. 6 Сесія УЦР працювала над виробленням порядку виборів до У. У. З. і їх скликанням. Ухвала в справі У. У. З. викликала гостру реакцію рос. централістів проти УЦР, гол. кадетів, які на знак протесту вийшли з її складу. Згодом, у кін. вересня, проти скликання У. У. З. протестували рос. с.-д. (меншовики), с.-р. та жид. «Бунд», уважаючи У. У. З. за намагання відірвати Україну від Росії. У висліді неґативної настанови нац. меншостей Мала Рада ухвалила компромісову позицію, намагаючися погодити принцип самовизначення України через У. У. З. а принципом єдности федеративної рос. респ., що мали визнати Всерос. Установчі Збори. 12. 10. 1917 УЦР ухвалила основи законопроєкту про вибори до У. У. З. і доручила Малій Раді остаточно затвердити закон та відбути вибори.

III Універсал призначав день виборів на 9. 1. 1918, а день скликання — 22. 1., зазначаючи, що до У. У. З. законодавча влада належить УЦР. До У. У. З. обирано чл. на основі заг., рівного, безпосереднього і таємного голосування, з дотриманням принципу пропорційного представництва. Активне і пасивне право виборів мали особи обох статей у віці понад 20 pp. Мало бути обрано 301 чл. (1 депутат на 100 000 населення). Виборчу комісію очолював В. Мороз.

Тільки в неокупованих р-нах України, у яких за укр. списками подано понад 70% усіх голосів, обрано 171 чл. на всіх 301. УЦР ухвалила не відкладати важливіших справ (проголошення самостійности УНР) аж до У. У. З. й у IV Універсалі зазначала, що до їх скликання сама правитиме, й наказувала закінчити вибори до У. У. З. Однак дальші події не дозволили здійснити ці настанови й У. У. З. не були скликані.

Література: Христюк П. Замітки і матеріяли до іст. укр. революції 1917 — 1920 pp., т. I — II. Відень 1921; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923 pp. т. I. Доба Центр. Ради. Ужгород 1932.

А. Жуковський


Українсько-Американська Асоціяція Університетських Професорів, заснована 1961 у Клівленді (ЗДА) з метою проф. взаємодопомоги та популяризації укр. справ серед акад. кіл; об’єднувала в час заснування 45, а 1980 бл. 300 укр. проф. ун-тів і коледжів у ЗДА і Канаді. Гол. були: М. Мельник, М. Пап, П. Стерчо, Ю. Фединський, М. Степаненко, І. Каменецький. 1971 засновано при У.-А. А. У. П. Наук. фонд (гол. М. Мельник), який сприяє вид. наук. праць своїх чл. У.-А. А. У. П. є чл. Конференції центр. укр. акад. проф. т-в Америки. З 1971 видає неперіодичні «Професорські вісті» (до 1981 — 25 чч.).


Української Бесіди Театр (до 1914 Театр Руської Бесіди), перший укр. проф. театр 1864 — 1924, створений і утримуваний т-вом Укр. (Руської) Бесіди у Львові, до 1914 частинно субвенціонований Гал. соймом. У. Б. Т. обслуговував Галичину й Букорину, гостинно виступав у Кам’янці Подільському, Жмеринці, Житомирі та в Польщі (Новий Санч, Тарнів, Краків), гостив на своїй сцені, крім акторів львівського поль. театру, М. Кропивницького (1875), М. Садовського і М. Заньковецьку (1905 — 06), що, побіч обміну сценічним досвідом, чимало спричинилися до піднесення мист. рівня побутового репертуару на гал. сцені. Деякі актори У. Б. Т. виступали також на поль. сцені (Стечинська, Осиповичева, Моленцька, Гембицька, Гриневецький, Плошевський та ін.), а значна частина була обізнана з мандрівними трупами сх. і центр. укр. земель. У. Б. Т. спочатку очолювали О. Бачинський (1864 — 67 і 1881), А. Моленцький (1869 — 73); вони користувалися, побіч убогої гал. драматургії (Р. Моха, І. Гушалевича, І. Наумовича, В. Ільницького, С. Витвицького), гол. репертуаром центр. земель (п’єси Г. Квітки-Основ’яненка, водевілі Янковського, Велісовського, В. Дмитренка, С. і Г. Карпенків та ін.). За дир. Т. Романович (1874 — 80) У. Б. Т. визначався добрим акторським складом і поширенням репертуару, що підготувало ґрунт І. Біберовичеві й І. Гриневецькому (1882 — 92), період директорства яких звичайно називали «золотим віком» гал. театру. Вони впровадили на гал. сцену укр. іст. (О. Огоновського, К. Устияновича, й. Барвінського), побутову (М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, Я. Кухаренка) і міщанську (Г. Цеглинського) драму, оперу (М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського, П. Бажанського), зах.-евр. драматургію (В. Сарду, А. Скріба, Ж. Оне, А. Коцебу, К. Ґуцков, Ф. Шіллер, Г. Кляйст, К. Ґольдоні) та оперету (Р. Плянкет, К. Лекок, К. Міллекер, Ж. Оффенбах, Й. Штравс та ін.). Після деякого занепаду по смерті І. Гриневецького рівень У. Б. Т. знову піднісся за директора Й. Стадника (1906 — 13), Р. Сірецького і С. Чарнецького (1913 — 14), гол. через поширення зах.-евр. оперного репертуару й евр. драми. Під час війни, зокрема і в 1915 — 20-их pp., актори У. Б. Т. виступали в різних трупах: «Тернопільські театральні вечорі» (Л. Курбас), «Стрілецький Театр», «Чернівецький Театр» і «Театр ЗО УНР» (К. Рубчакова), «Театр Начальної Команди УГА» (І. Рубчак), «Укр. Людовий Театр» (В. Коссак), «Укр. Незалежний Театр» (Т. Ничка, Й. Стадник), «Укр. Новий Львівський Театр» (А. Бучма) і, нарешті, знову в У. Б. Т. О. Загарова — Й. Стадника, субвенціонованому Б. Овчарським. У липні 1924 Т-во Укр. Бесіди за браком фінансової бази відмовилося від дальшої опіки над театром.

Протягом 60 pp. У. Б. Т. ставив водевілі, мелодрами, оперети, перекладні п’єси зах.-евр. драматургів й укр. побутову драму. Найбільшим успіхом користувалися нім. драматурги (крім уже названих, Г. Зудерман, Ґ. Лессінґ, Ф. Геббель, Ф. Ґрільпарцер, Ґ. Гавптман, М. Гальбе), далі скандінавські (Г. Ібсен, Б. Бєрнсон, А. Стрінберґ), франц. (Е. Ростан, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєр) й англ. (О. Вайлд, Б. Шов, В. Шекспір). Побіч укр. опер М. Лисенка, М. Аркаса, Д. Січинського), укр. глядач в У. Б. Т. вперше познайомився на укр. сцені з операми: «Жидівка» (Галєві), «Мадам Баттерфляй» (Пуччіні), «Кармен» (Бізе), «Травіята» (Верді), «Фавст» (Ґуно), «Оповідання Гофмана» (Оффенбаха), «Сіцілійське парубоцтво» (Маскані), «Продана наречена» (Сметани), «Галька» (Монюшка) та ін. За той час на сцені У. Б. Т. виступали визначні актори: І. Гриневецький, К. Плошевський, С. Янович, А. Стечинський, В. Юрчак, І. Рубчак, Л. Курбас, М. Бенцаль, Б. Бучма, В. Блавацький, Т. Бачинська-Лютомська, М. і Т. Романович, І. Біберовичева, А. Осиповичева, С. Стадникова, Ф. Лопатинська, універсальна К. Рубчакова та ін. У. Б. Т. чимало спричинився до пробудження нац. свідомости гал. українців і здобув собі не тільки тривке місце в історії гал. відродження, але й великою мірою спричинився до постання модерного укр. театру на Центр. і Сх. Укр. Землях (Л. Курбас, Я. Бортник, Ф. і Ф. Лопатинські, М. Крушельницький, Й. Гірняк, Є. Коханенко, С. Паньківський, С. Федорцева, О. Рубчаківна-Юра, А. Бучма й багато ін.). Див. ще ЕУ 1, стор. 849 — 57.

Література: Чарнецький С. Нарис історії укр. театру в Галичині. Л. 1934; Лужницький Г. З історії укр. театру, ж. «Київ», ч. 2 — 4 і 2. Філядельфія 1953 — 54; Лужницький Г. Зах.-евр. репертуар в укр. театрі. Альманах «Гомону України» на 1959. Торонто 1958.


Українсько-польська війна 164857. Конфлікт, який почався 1648 як типове коз. повстання, невдовзі перетворився на війну всього укр. народу, а особливо козаків і селянства проти Речі Посполитої Поль. Вождем укр. війська став Богдан Хмельницький. В У.-п. в. можна виділити 6 фаз.

Січень — листопад 1648. Це час, коли ряд блискучих перемог зрушив все укр. суспільство, мобілізував широку підтримку для Хмельницького (далі Х.) і перетворив суто коз. повстання на заг.-укр. антиполь. рух.

21. 1. 1648 Х. на чолі невеликого загону реєстрових і запор. козаків, напав на поль. залогу на о. Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запор. Січ від поль. контролю, притягнуло запорожців на бік Х., обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготова ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливий був договір, який Х. уклав з Туреччиною, а також з крим. ханом Іслям-Ґіреєм, за яким Туган-бей з 40-тисячним загоном татар мав допомогти козакам.

Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти Х. Не сподіваючись поважніших труднощів, поль. полководці — В. гетьман М. Потоцький і польний гетьман М. Калиновський — поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Бл. 10 000 повстанців оточили поль. 6 000 аванґард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16. 5. 1648 знищили його, а 26. 5. 1648 к. Корсуня X. з татарами розгромив гол. поль. військо, керівники якого попали в тат. полон.

Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між укр. коз.-сел. і поль. шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М. Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом кн. Я. Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Поль. військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, кат. духівництвом і жидами, чимало яких допомагали поль. шляхті.

В кін. літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих нім. жовнірів) проти Х. Але провід цього війська (О. Конєцпольський, М. Остророг, кн. Д. Заславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати гол. полководцем поль. сил, не мав належного контакту з наступаючим поль. військом. Певні своєї перемоги, поль. полководці допустили Х. зайняти дуже вигідні позиції б. Пилявців. У бою, який відбувся 23. 9. 1648, повстанці (бл. 80 000) вщент розгромили поль. військо. Військо X., яке мало бл. 100 000, перейшло на зах. укр. землі й на поч. листопада 1648 облягло Львів. Деякі коз. відділи дійшли до етнічно поль. і білор. земель, де також вибухли антишляхетські й антиполь. повстання. Ідучи назустріч проханням укр. міщан, Х. покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. Але по виборі нового поль. короля 21. 11. 1648 — Яна II Казіміра, кандидатуру якого підтримував X., укр. військо повернулося на Наддніпрянщину й урочисто вступило до Києва 2. 1. 1649.

Квітень — серпень 1649. У Х. назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув дальші перемоги, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.

Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян Казімір у квітні 1649 перейшов у наступ проти X. Гол. поль. військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а лит. військо, яким командував гетьман Лит. і кн. Януш Радзівіл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея X. на поч. липня (10. 7.) оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян Казімір і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15. 7. 1649, X. несподівано напав на короля і оточив його б. Зборова. Тим часом у червні й липні лит. військо майже дійшло до Києва, але коз.-сел. напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що X. остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадоволений великим зростанням укр. сил, відтягнув свої загони і змусив X. почати переговори з поляками.

28. 8. 1649 Х. уклав з поль. делеґацією під проводом Ю. Оссолінського Зборівську угоду.

Серпень 1650 — вересень 1651. Тоді міжнар. сили почали відогравати більшу ролю в укр.-поль. конфлікті. Також козаки зазнали перших військ. поразок, які змусили їх відступити з позицій, що їх вони здобули за попередніх pp.

Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Поль. дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік В. Лупула, господаря Молдавії. Х. посилив свої зв’язки з крим. татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню поль. впливів у Молдавії, X. у серпні 1650 вислав велике коз.-тат. військо в Молдавію і примусив В. Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша.

Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдавії, 50-тисячне поль. військо несподівано напало 20. 2. 1651 на Брацлав. У червні відбувся гол. бій б. м. Берестечка на Волині. Поль. армія, у якій було бл. 20 000 найманого нім. війська, набраного з ветеранів 30-літньої війни, стала проти укр.-тат. війська. Але укр. військо, знову зраджене татарами, зазнало поразку і 10. 7. 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На поч. серпня лит. військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Х. зібрав 50 000 війська і 24 — 25. 9. вступив у тяжкий, але не вирішальний бій з ворогом б. Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, у висліді яких була укладена дуже невигідна для Х. Білоцерківська угода 28. 9. 1651.

Невдовзі по підписанні договору поль. військ. частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.

Весна 1652 — зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, появилися ознаки ослаблення і зневіри, і Х. покладав щораз більшу надію на зовн. допомогу. 1651 — 52 він посилив зв’язки з крим. татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдавія. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдавією, а далі з Туреччиною і Крим. Ханатом. X. вислав Тимоша на весні 1652 з великим коз.-тат. військом до Молдавії. Під Батогом. 2. 6. 1652 відбувся бій з 30-тисячним поль. військом, з якого Х., що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молд. бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15. 9. 1653 поклала кін. молд. орієнтації Х. Тим часом на Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне поль. військо наступило на Поділля, але було оточене об’єднаними силами козаків і татар під Жванцем на поч. грудня 1653. Та у вирішальний момент татари знову погодилися з поляками, без згоди укр. союзника, і Х. мусів замиритися (5. 12.) з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова тат. зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.

Майже від поч. повстання Х. утримував дипломатичні зв’язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте поль. поразки на Україні і загроза, що Х. визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням т. зв. Переяславської угоди (у січні — березні 1654). За цією угодою, Україна визнала протекторат моск. царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військ.-політ. допомогу Москви проти Польщі.

Літо 1654 — осінь 1655. На цей час з’єднані укр.-моск. сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Гол. бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й на Зах. Україні. Улітку 1654 моск. військо і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною.

Під час білор. походів виникло певне напруження щодо питання — кому мають належати завойовані землі: чи Військові Запор. чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20. 1.1655 облягли Умань. Х. і моск. полководець В. Шеремєтєв, на чолі 70 000 укр.-моск. війська, пішли назустріч ворогові, й 29. 1. 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний бій б. Охматова. На весні того р. укр.-моск. сили перейшли в наступ на зах.-укр. землях і в кін. вересня облягли Львів, але у жовтні, коли татари, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід.

Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування X. москвинами зростає, і він шукає ін. союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала швед. королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 півн. частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням швед. сили, Москва уклала з поляками Біленське перемир’я (24. 10. 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

Укр. уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, Х. вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти зах. землі й з’єднати їх з Україною.

Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військ. підтримку з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 50-тисячне укр.-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з кн. Юрієм II Ракоці й полк. А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угор. війська над місц. людністю й інтриґи моск. аґентів у коз. війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що поль. військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. У кін. липня 1657, оточений поляками й татарами під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22. 7. 1657). Спроба Ждановича втримати антиполь. фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6. 8. 1657) і укр.-поль. війна на цьому фактично закінчилася.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VIII, IX; Kubala L. Szkice historyczne, I — VI, 1881 — 1922; Петровський М. Визвольна війна укр. народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії 1648 — 54. К. 1940; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. К. 1954; Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. Мюнхен 1954 (там же бібліографія); Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 — 1654 гг. К. 1962; Wójcik Z. Dzikie Pola w ogniu. В. 1968.

О. Субтельний


Українсько-польська війна в Галичині 191819, почалася 1. 11. 1918 збройним виступом проти укр. влади у Львові об’єднаних поль. підпільних військ. орг-цій під командуванням сотн. Мончинського. Такі ж місц. характету повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та ін. м., перев. користуючися прихильністю комендантів місц. австр.-угор. залог, але вони були ліквідовані на поч. листопада 1918 укр. військ. частинами. Активна військ. підтримка поль. повстання у Львові варшавським урядом спричинила поч. війни між Польщею і ЗУНР. Військ. допомогу поль. повстанню до кін. 1918 подавала гол. поль. Зах. Галичина, а від січня 1919 — вся поль. держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили 1919 дивізії ген. Ю. Галлера, зформовані у Франції для війни з большевиками.

Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21. 11., доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль Щоб уникнути оточення, командувач укр. сил полк. Г. Стефанів наказав укр. частинам у ніч проти 22. 11. 1918 залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на зах. кордонах ЗУНР. 4. 11 українці відбили Перемишль, але вже 11. 11 втратили його знову, що дозволило гал. полякам тримати безпосередній зв’язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Кватира Гал. Армії використала для орг-ції бойових груп, пізніше корпусів Гал. Армії (див. Укр. Гал. Армія). Уже в першій пол. грудня існував поль.-укр. фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на півн. до Крилова на Холмщині.

З грудня 1918 У.-п. в. велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на зах. і півн. фронтах, де поляки з поч. січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи зал. колією Ярослав — Рава-Руська, що їм давало базу для дальших операцій.

Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 і на поч. січня 1919 Начальна Кватира УГА вирішила знищити зал. сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція 15. 2. — 19. 3. 1919). Дальшому успіхові наступу перешкодила Військ.

Місія Антанти під проводом А. Бертельо, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир’я. 2. 3. 1919 почалися знову воєнні дії, і 19. З поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія ген. Л. Боти) прийняла Начальна Кватира Гал. Армії, але відкинули її поляки і, не зважаючи на зобов язання не вживати проти українців зформованої у Франції армії ген. А. Галлера, частину її (35 000) спрямовано на протиукр. фронт. У сер. травня 1919 поляки почали заг. наступ на укр. позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25. 5. 1919 лінії Болехів-Ходорів-Бібрка-Бузьк; деякі з’єднання УГА (1 гірська бриґада і група «Глибока») втратили зв’язок з гол. силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді рум. армія захопила півд.-сх. територію ЗУНР. Це змусило Начальну Кватиру Гал. Армії відвести частини УГА в півд.-сх. трикутник Галичини, замкнений pp. Збруч-Дністер. Після короткого відпочинку й реорг-ції укр. частин під командуванням ген. М. Грекова, що тоді очолював УГА, вона 7. 6 перейшла до наступу (т. зв. Чортківська офензива). Успішними боями відкинуто поль. сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіязм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Гал. Армії прийняти умови перемир’я та демаркаційну лінію, т. зв. лінію Дельвіґа.

Цілковитий брак боєприпасів примусив, однак, укр. частини відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем і Дністром. Тому що дальша боротьба з бл. 110-тисячною поль. армією, яку Франція забезпечила всіма модерними воєнно-техн. засобами, була безнадійна, УГА 16 — 18. 7. 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з большевиками.

Докладніше див. «ЕУ 1», стор. 527 — 540.

Література: Див. Українська галицька Армія.

P. M.


[Українсько-російські культурні взаємини. — Доповнення. Т. 11.]


Українсько-Руська Видавнича Спілка (з 1922 — Укр. Вид. Спілка), акційне т-во, засноване 1899 у Львові з ініціятиви М. Грушевського (він був і гол. дир.) для видавання творів укр. письм., перекладних творів світової літератури і популярно-наук. кн. Гол. ред. були І. Франко та В. Гнатюк. З 1905 У.-Р. В. С. перебрала від НТШ видання «Літ.-Наук. Вісника», 1907 — 14 і 1917 — 18 «ЛНВ» і частково друк кн. були перенесені до Києва. По перерві на час війни 1922 в-во відновлено у Львові і діяло до 1932, але його діяльність була значно обмежена. До 1917 У.-Р. В. С. видала понад 300 кн. у двох серіях — белетристики і гол. популярно-наук. літератури. В літ. серії вийшли серед ін. твори В. Винниченка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Л. Мартовича, В. Стефаника, М. Черемшини, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Б. Лепкого; переклади з В. Шекспіра, Г. Байрона, Г. Гайне, К. Гамсуна, Г. Гавптмана, Е. Золя, Ґ. де Мопасана, Г. Понтоппідано, К. Ґуцкова, В. Оркана, Л. Толстого, Ф. Достоєвського та ін.; у популярно-наук. — Е. Карєєва («Філософія культ. і соц. історії XIX ст.»), І. Тена («Філософія штуки»), Дж. Інґрема («Історія політ. економії»), Ф. Енґельса («Початки родини»), К. Кавтського («Народність і її початки») та ін.


Українсько-совєтська війна 191721, різними фазами тривала від кін. 1917 до кін. листопада 1921. По проголошенні УНР (20. 11. 1917) большевики почали підготовку до захоплення України при допомозі зросійщеного міськ. елементу та рос. ґарнізонів і прифронтових частин, що перебували під їх впливом. Підготоване на 11. 12. 1917 больш. повстання у Києві було придушене, а больш. частини вислано ешельонами за кордони України. Збольшевізовані відділи 2 Ґвардійського корпусу, що під проводом Є. Бош їхали з фронту до Києва, були роззброєні укр. корпусом П. Скоропадського б. Жмеринки і відряджені до Росії.

Грудень 1917 — квітень 1918. Після відкинення укр. урядом ультиматуму Совєта Нар. Комісарів у Петрограді (17. 12. 1917), який намагався леґалізувати больш. військ. загони на Україні, почалася У.-с. в., яку большевики провадили від імени створеного 25. 12. 1917 у Харкові свого уряду. На Україні большевики мали, крім прихильних військ. загонів на Зах. фронті, запасні полки по містах, також частини червоної ґвардії, що набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак гол. їхню силу становили загони рос. червоної ґвардії, що наступали з півн. Цій больш. армії протиставилося військо Укр. Центр. Ради, що складалося з малочисельних добровольчих частин і куренів Вільного Козацтва.

25. 12. 1917 30-тисячна рос. армія під проводом В. Антонова-Овсєєнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська на Україну в напрямах Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно по містах Лівобережжя було підготовано повстання місц. больш. груп, при чому больш. пропаґандою розкладено деякі укр. ґарнізони. 26. 12. 1917 большевики зайняли Харків і, наступаючи звідти, захопили Лозову, Катеринослав (9. 1. 1918), Олександрівське (15. 1.), Полтаву (20. 1.). Брянська група захопила Глухів (19. 1.) і Конотоп (16. 1.).

Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, ft звідти на півн. — Бахмач (27. 1.), де зійшлися 3 рос. групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Укр. Центр Рада для захисту столиці вислала військ. частини, зформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач. Серед цих частин (разом бл. 600 бійців) був і Студентський Курінь, розбитий 4-тис. больш. загоном у бою під Кругами (29. 1. 1918). Для підготови окупації Києва большевики організували 29. 1. 1918 повстання, здебільша чужонац. робітників, т. зв. Київ. січневе повстання з центром на зав. «Арсенал» (див. Додатки), яке, однак, 4. 2. 1918 було ліквідоване загонами новозформованого куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Наступ рос. червоноґвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 8. 2. укр. уряд залишив столицю; 9. 2. до Києва вступили загони Муравйова, жорстоко поводячись з укр. населенням.

З Києва больш. військо почало похід на Правобережжя, зводячи бої з частинами Вільного Козацтва. На Волині збольшевиченій кол. рос. 7 армії вдалося захопити Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку, а загони Укр. Центр. Ради обороняли позиції на лінії Житомир-Коростень-Сарни.

Після укладення Берестейського миру (9. 2. 1918) і домовлення з нім. і австр. урядами про звільнення України від больш. окупації укр. частини під проводом ген. К. Прісовського і С. Петлюри, разом з нім. (з 24. 2. 1918) і австр. (з 27. 2.) повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 1. 3. 1918 звільнили Київ. Упродовж березня-квітня нім. і австр. війська звільнили Лівобережну Україну, а військ. загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий нім. наступом, В. Ленін доручив 14. 3. 1918 своєму представникові на Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати рос. загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіхів. У той час бої відбувалися за зал. вузли, а просування військ. частин здійснювалося панцерниками по залізничих коліях. Тим часом сов. Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12. 6. 1918, підписала з Укр. Державою прелімінарний мир.

Грудень 1918 — грудень 1919. Друга фаза У.-с. в. розпочалася під час протигетьманського повстання, очоленого Директорією УНР. 17. 11. 1918 у Москві створено Тимчасовий роб.-сел. уряд України, який при допомозі армії на чолі з В. Антоновим, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 почав з Курська наступ на Україну. Проти цієї агресії Директорія вислала сов. урядові протестні ноти (31. 12. 1918, 3, 4 і 9. 1. 1919), на які. не одержала відповіді, тоді вона 16. 1. 1919 оголосила війну сов. Росії. На той час укр. військ. сили складалися з реґулярних формацій: Корпус Січ. Стрільців, Запор. корпус, як також з недисциплінованих повстанських загонів, якими командували політ. не вироблені отамани (Н. Махно, М. Григоріїв, Ангел, Зелений та ін.), які часто переходили на бік большевиків. Впродовж грудня 1918 — січня 1919 больш. війська, при співдії деяких отаманів, зайняли Лівобережжя, а 5. 2. 1919 підійшли до Києва, і укр. уряд знову був примушений залишити столицю. У лютому 1919 большевики повели подвійний наступ: на півн. по лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючися відтяти відділи Армії УНР від УГА, і на півд. з р-ну Кременчук-Катеринослав через Знам’янку на Бірзулу-Жмеринку, з метою ізолювати укр. військ. частини від десанту Антанти. На цьому відтинку Армія УНР зазнала поразки, бо в певний момент отаман М. Григоріїв, незадоволений поступливістю Директорії супроти Антанти, перейшов на больш. бік. Третя больш. група повела наступ з Києва в напрямі Бердичів-Козятин-Жмеринка, щоб не допустити до з’єднання між півн. і півд. частинами Армії УНР.

У березні 1919 військо УНР перейшло в протинаступ, завдаючи відчутних ударів большевикам у р-ні Бердичів-Козятин-Житомир і підступаючи аж під Київ. Цей стратегічний маневр Армії УНР унеможливив большевикам прорватися через Румунію на Угорщину для допомоги ком. військ. частинам Бели Куна, які захопили владу на Угорщині. У квітні 1919 большевики скористалися з відходу військ Антанти, щоб наступом на сер. відтинку на Жмеринку відтяти укр. півд. групу від решти Армії УНР; через непослух отамана О. Волоха ця група мусіла 16. 4. 1919 перейти Дністер, де румуни її роззброїли, і тільки пізніше через Галичину дістатися на Волинь.

 У руках укр. влади залишилася значно звужена територія і смуга, завширшки 40-50 км на півд.-зах. Волині в р-ні Дубного-Бродів.

Спроба перевороту отамана В. Оскілка (19. 4. 1919) ослабила також півн. протибольш. фронт на Волині. Тоді ж у настроях населення наступили певні зміни. Антиукр. політика сов. уряду УССР та жорстокі реквізиції больш. війська викликали обурення серед селян, які поповнювали лави повстанців, вороже наставлених до больш. влади. За таких обставин навіть просов. незалежна УСДРП створила свій рев. комітет, який збройно виступив проти рос. большевиків. У травні 1919 большевики скористалися з наступу поляків у р-ні Луцького, (чим була ослаблена Півн. група Армії УНР), щоб наступом з півн. й півд.-сходу захопити Рівне, Шепетівку, Проскурів і навіть Камянець-Подільський. У таких обставинах Армія УНР, уклавши перемир’я з поляками (24. 5. 1919), реорганізувалася у складі 4 військ. груп: Січ. Стрільців, Запор., Волинську й Півд.-Сх., охоплюючи разом бл. 15 000 бійців і на поч. червня зручним наступом витиснула большевиків з півд.-зах. Поділля, звільнивши Кам’янець-Подільський, який стам тимчасовим осідком укр. уряду. В кін. червня — на поч. липня большевики знову здобули втрачену територію, захопивши Проскурів (5. 7. 1919) і підійшовши під Кам’янець. Однак в сер. липня, зміцнившися повстанським загоном Ю. Тютюнника (рештки загону Григорієва), що пробився крізь зону, контрольовану большевиками, Армія УНР відтиснула больш. за лінію Городок — Ярмолинці — Шаргород — Дунаївці — Нова Ушиця — Вапнярка.

Після переходу УГА за Збруч (16 — 17. 7. 1919) у серпні 1919 почався спільний похід Армій УНР і УГА проти большевиків під командуванням ген. М. Юнакова і В. Курмановича. Об’єднані армії в ч. 85 000 бійців і бл. 15 000 укр. повстанців наступали на Київ й Одесу; після завзятих боїв на Подільському відтинку вони зайняли Вінницю (12. 8), Хмельник, Янів, Калинівку, Старокостянтинів (14. 8), згодом Бердичів (19. 8), Житомир (21. 8), і 31. 8 укр. частини сер. відтинку увійшли у Київ. Однак, у той самий час до Києва увійшла і Добровольча Армія А. Денікіна. Щоб не допустити до конфлікту з ними укр. частини відтягнено з Києва. З суперництва між українцями і денікінцями скористалися большевики, які перекинули свою 14 армію з оточення в р-ні Катеринослав-Ольвіопіль через Сквиру до Житомира. Конфлікт з Денікіном викликав розходження між командуванням УНР і УГА, ситуацію ще ускладнила епідемія тифу. УГА підписала сепаратну угоду з Денікіном (б. 11. 1919). У цей час сов. війська почали захоплювати Правобережжя, яке перед тим здебільша було окуповане Денікіном, а на зах. поляки окупували рештки території під владою УНР. Армія й уряд УНР, опинившися в кін. листопада в оточенні большевиків, поляків і денікінців, вирішили на нараді в Чорториї (4. 12. 1919) припинити реґулярну військ. дію, натомість продовжувати боротьбу партизанським способом у запіллі большевиків і денікінців.

Грудень 1919 — листопад 1920. У Зимовому поході (6. 12. 1919 — 6. 5. 1920) Армія УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка оперувала в запіллі большевиків на Єлисаветщині, з лютого 1920 за Дніпром на Золотонощині, де воювала з 14 сов. армією.

Після підписання Варшавського договору (22. 4. 1920) почався поль.-укр. наступ на большевиків. Поруч поль. армії, дві укр. дивізії і армія, що повернулася з Зимового походу, почали наступ проти большевиків. Уже 7. 5. 1920 дивізія М. Безручка разом з поль. частинами увійшла до Києва. Однак ці початкові успіхи були перекреслені протинаступом больш. армії С. Будьонного, який за червень-серпень здобув територію по Збруч, і згодом зайняв велику частину Галичини і Волині та через Замостя прямував на Варшаву. Після розгрому большевиків під Варшавою (15. 9. 1920) почався черговий наступ поль.-укр. армій, які відтиснувши больш. загони, дійшли на Поділлі по лінії Яруга над Дністром — Шаргород-Бар-Літин. Ці операції були припинені 18. 10. 1920, коли поль. уряд підписав перемир’я з совєтами. Тоді Армія УНР в числі 23 000 бійців сама продовжувала боротьбу проти больш. військ до 21. 10. 1920, коли під тиском переважаючих військ мусила перейти Збруч на територію поль. держави, де була інтернована.

Другий Зимовий похід. Останній збройний виступ добровольців з-поміж інтернованих у Польщі вояків УНР проти большевиків, під командуванням ген. Ю. Тютюнника, відбувся в листопаді 1921. Завданням цього т. зв. Другого Зимового походу було рейдом у запілля большевиків скоординувати партизанські загони, дії яких мали викликати, повалення сов. режиму на Україні. Організовані дві групи: подільська (400 бійців) і волинська (800 бійців), 4. 1 перейшли сов. кордон і оперували на Правобережжі. Подільська група пройшла з успішними боями Поділля і дійшла до с. Вахнівки на Київщині, звідки повернула через Волинь до поль. кордону. Волинська група захопила Коростень і дійшла до с. Леонівки на Київщині, але не з’єднавшися з подільською групою, також подалася на Зах. Оточена кіннотою Г. Котовського, волинська група була розбита у бою під Малими Міньками (17. 11), а 359 бійців, що потрапили до полону, були 23. 11. 1921 розстріляні під Базаром.

Т. ч. закінчилася укр.-сов. війна, ведена реґулярними військ. формаціями, поразкою України. Ще кілька років велася, гол. на Правобережжі, партизанська боротьба проти больш. влади. Повстанські загони, хоч формально не підлягали командуванню Армії УНР, що вже була в екзилі, проте ідейно були пов’язані з боротьбою УНР за незалежність України (див. Повстанський рух на Україні 1918 — 22).

Див. також: Армія Укр. Нар. Республіки, Укр. Гал. Армія, Січові Стрільці.

Література: Капустянський М. Похід укр. армій на Київ — Одесу в 1919 р. Короткий воєнно-іст. огляд, ч. I — III. Л. 1921 — 22, Мюнхен 1946; Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 — 22 pp. Коломия — К. 1923; Доценко О. Літопис Укр. Революції. т. II, кн. 4 — 5, Л. 1923 — 24; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. т. I — IV, М. — Л. 1924 — 1933; Бош Е. Год борьбы. М. — Л. 1925; Базар. Збірник. Каліш 1932; Безручко М. Січ. Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932; Укр.-моск. війна 1920 р. в документах, т. I. В. 1933; Шандрук П. Укр. Армія в боротьбі з Московщиною (18. 10. — 21. 11. 1920). За Державність. Зб. 4, Каліш 1934; Рогозний Г. Базар. Чернівці 1934; Стефанів З. Укр. Збройні сили 1917 — 21 pp. т. I — III. Коломия 1934 — 35; Доценко О. Зимовий похід Армії УНР. В. 1935; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Прага 1940; Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 — 1922 гг.). М. 1954; Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпеґ 1954; Мірчук П. Укр.-моск. війна 1917 — 1919. Торонто 1957; Шанковський Л. Укр. Армія в боротьбі за державність (1917 — 1920). Мюнхен 1958; Shandruk P. Arms of Valor. Нью-Йорк 1959; Гражданская война на Украине. т. I — II, К. 1967; Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Нью-Йорк 1971; У 50-річчя Зимового Походу УНР. Нью-Йорк 1973; La guerre poldno-soviétique de 1919 — 1920. Institut d’Etudes Slaves. Париж 1975; Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія, т. II. Рік 1920. Нью-Йорк 1982.

А. Жуковський


Українці, див. Доповнення.

[Українці. — Доповнення. Т. 11.]


«Ukránia», інформативний місячник, виходив у Будапешті 1916 (20 чч.) угор. мовою, ред. Г. Стрипський. Містив матеріяли з укр. культ., політ. і госп. життя, літ. переклади; чимало уваги присвячував угор.-укр. взаєминам.


«Ukranía Libre», есп. мовою піврічник, вид. Інформаційного Ін-ту в БуеносАйресі (Арґентіна), виходив 1951 — 60 (19 чч.); гол. ред. Ю. Тис-Крохмалюк. Ж. інформував про культ., рел., політ. і госп. справи на Україні та укр. життя в Арґентіні. З 1963 Ін-т (дир. В. Косюк) видавав неперіодично публікації в серії «Україна, її історія і життя».


УКРМЕТ, див. Українська Метеорологічна Служба.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.