[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3459-3466.]

Попередня     Головна     Наступна





Уланів (IV — 9), с. на півн.-сх. Поділлі, Хмельницького р-ну Вінницької обл., положене над р. Сниводою, бл. 2 700 меш.; кол. торг. м-ко (1926 82% населення становили жиди).


Улашин (Ulaszyn) Генрик (1874 — 1956), поль. мовознавець-славіст молодограматичної школи, родом з-під Таращі на Київщині. Студіював у Київ. Ун-ті (1905 — 07), у Кракові, Відні й Ляйпціґу. 1917 — 19 викладав мовознавство У Поль. Університетській Колеґи в Києві, 1918 — 21 — проф. слов. філології в ун-ті у Львові, 1921 — 39 у Познані, з 1945 в Лодзі. Крім праць про поль., ц.-слов. і рос. мову (серед ін. «Поль. язык», К. 1916), писав чимало на укр. теми: «Kontrakty kuowskie. Szkic hist.-obyczajowy, 1798 — 1898» (1900), «Kumać po lembersku» («Książka» 1902; про поль. злодійське арґо у Львові), ст. в «Dziennik-y Kijowski-м»; про терміни «русин», «руський», «малоруський», «українець», «український» (1929 — 47) і т. д. Для зрозуміння генези назви Мала Русь (= культ. старша) важливі його праці про значення назв Malopolska і Wielkopolska (1950 — 54).


Улашківці (V — 6), с. Чортківського р-ну Тернопільської обл., розташоване на зах. Поділлі над р. Стрипою; 2 500 меш. Колись м-ко з великими ярмарками; василіянський манастир.


Улинець Олекса (* 1903), нар. коломийкар з с. Тишава на Закарпатті; перебуваючи 27 pp. на заробітках у різних країнах, створив понад 1 000 пісень на фолкльорній коломийковій основі, під великим впливом поезій Т. Шевченка. Основні мотиви пісень У. — розмова з батьківщиною: «Чуєш, брате», «Линуть вісті», «На чужині вас думаю, в рідний край посію», «Тяжко мені на чужині», «Верховино, світе милий» та ін.

[Улинець Олекса (1903 — 1978, бл. Мукачева). — Виправлення. Т. 11.]


Уличі (угличі, улучі), сх.-слов. плем’я, що заселювало у 6 — 9 вв. пониззя Дніпра від р. Росі до Чорного м. У. були у добросусідських відносинах з тиверцями, але ворогували з полянами і київ. князівством. Кн. Олег 885 р. воював з У. У 10 в. під натиском печенігів У. пересунулися на зах. і оселилися над Богом і Дністром, доходячи до Дунаю і Чорного м.; їхнім гол. городом був Пересічень. У сер. 10 в. (за кн. Ігоря), після завоювання воєволою Свенельдом, У. увійшли до складу Київ. Руси і разом з ін. племенами, творили основу укр. народу. Після 940 літопис не згадує про У. Є припущення, що під тиском половців У. у 12 в. переселилися на півн., між гор. Случчю і Богом і були відомі п. н. болоховців.

Література: Рыбаков Б. Уличи. Краткие сообщения Ин-та Материальной Культуры. т. 35. М. — Л. 1950: Березовец Д. Поселення уличей на Тясмине. Материалы и исследования по археологии СССР. 108. М. 1963; Брайчевський М. Літописні племена. У кн. Походження Русі. К. 1968. Bolsacoy-Ghimpu A. A propos des Oulitches. Revue des études sudest européennes, 12. 1974.


Улізко Яків (Яків Петренко) († до 1686), козак Корсунського полку (1649), військ. суддя у війську Івана Золотаренка на Білорусі (1654 — 55), полк. Корсунський (1659 — 65); разом з Юрієм Хмельницьким 1660 перейшов на поль. бік, 1665 потрапив до моск. полону; ген. суддя у П. Дорошенка (1674); перейшов до Самойловича і був стародубським полковим суддею (1676 — 78). Його нащадки (син Тиміш, стародубський полковий хорунжий 1686 — 87, помер 1720), були в лавах стародубської старшини, а зголом належали до чернігівського й полтавського дворянства.


Уліт (Tringa), рід птахів родини сивкових. Ловж. 20 — 37 см, вага 58 — 200 гр. Відомо 14 видів, з них на Україні — 7, у тому ч. травник (T. totanus). поручайник (T. stagna tills), чорниш (T. ochropus). Мисливські птахи.


Улянівка (III — 15), с. м. т. Білопільського р-ну Сумської обл. положене на Слобожанщині, над р. Виром; 4 500 меш. (1970). Харч. пром-сть. У. заснована наприкін. 17 в.


Ульянівка (V — 11), м. (з 1974), р. ц. Кіровоградської обл. Положена над р. Синицею (ліва притока Бога) на Придніпровській височині. 10 900 меш. (1975). Харч. пром-сть (цукроварна та ін.).


Ульянов Петро (1899 — 1964), скульптор-монументаліст родом з Смолєнщини; закінчив Харківський Художній Ін-т (1927), викладач 1936 — 63 Київ. Інж.-Будів. Ін-ту. Пам’ятники М. Щорсу і В. Боженкові в Житомирі (1932), Л. Глібову в Чернігові (1934); скульптурні портрети сов. держ. діячів, письм. (Т. Шевченка, А. Міцкєвіча, М. Ґорького) та ін.

[Ульянов Петро (* Пацинь — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ульянова Валентина (* 1939), графік родом з Донецького; закінчила Київ. Художній Ін-т (1965). З 1967 викладач Київ. Художнього Ін-ту. Працює в книжковій ілюстрації та станковій графіці.


Уманець Василь (* 1916), композитор і педагог родом з Київщини; муз освіту здобув у Київ. Консерваторії (1945); викладач муз. шкіл Києва і Дніпропетровського; твори для симфонічної оркестри, струнного квартету, сольоспіви на слова укр. поетів, пісні для дітей, обробки нар. пісень; праці на теми укр. хорової музики.


Уманець Федір (1841 — 1908), письм.-історик і гром. діяч зі старого коз.-старшинського роду Глухівщини, гол. Глухівської пов. земської управи (1887 — 95) і Чернігівської губ. земської управи (з 1895). Був близький до укр. нац. руху, сприяв поширенню укр. елементу в діяльності Чернігівського земства (запросив до нього як службовців Б. Грінченка, М. Коцюбинського, М. Вороного, В. Самійленка та ін.). Автор праць зі історії України та Польщі й історії укр.-поль. взаємин: «Гетман Мазепа» (1897), «Вырождение Польши. Два года после Ягеллонов» (1872), «Кн. Константин-Василий Острожский» («Русский архив», IV, 1901). Низка ст. про укр.-поль. справи; публіцистична праця «Общественное воспитание в России» (1867). Особливу вагу має монографія У. про гетьмана Мазепу, в якій автор, використовуючи також архівний матеріял (зокрема зі збірок П. Дорошенка і Марковичів), уперше в новітній укр. історіографії дав спробу позитивної характеристики Мазепи як людини й держ. діяча.

О. О.


Уманський Моріц (1907 — 1948), театральний і кінодекоратор; родом з Житомира. Навчався у Київ. мист. індустріяльній проф. школі і Київ. Художньому Ін-ті. Оформлював у Київ. Театрі ім. І. Франка: «Украдене щастя» І. Франка (1939), «Маруся Богуславка» М. Старицького (1945), «Дванадцята ніч» В. Шекспіра (1948) та ін.; у Київ. Театрі Рос. Драми: «Камінний господар» Лесі Українки (1946) й ін., а також фільми: «Щорс» (1937), «Олександер Пархоменко» (1941), «Подвиг розвідника» (1947) та ін. Працював у ділянках книжкової і журнальної графіки та пляката.

[Уманський Моріц († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Уманський Олександер (2. 2. 1900, Київ — 1973), укр. учений у ділянці будів. техніки; закінчив 1925 Київ. Політехн. Ін-т. Під керівництвом Є. Патона та К. Сімінського виконав у 1925 — 30-их pp. ряд проєктів мостів на Україні. Від 1930 проф. Київ. Інженерно-Будів. Ін-ту, працював в Ін-ті Будів. Механіки ВУАН. 1935 призначений до Воєнно-Повітряної Академії в Москві (з 1963 її проф.). Свої численні праці 1927 — 35 pp. друкував укр. мовою та працював над укр. техн. термінологією ділянки будів. механіки. По довгій перерві 1960 знову друкувався укр. мовою (в ж. «Прикладна механіка»). Найважливіші праці: «Наплавні мости» (1931 та 1939), «Спеціяльний курс будів. механіки» (1934), «Згин та кручення тонкостінних авіяційних конструкцій» (1939), «Курс видержливости матеріялів» (2 тт., 1952), «Курс інженерної механіки літака» (1957).

С. Ю. П.


Уманцев Федір (* 1914), мистецтвознавець родом з Донеччини, закінчив Київ. Ун-т, дослідник укр. мистецтва 14 — 17 вв. Співавтор (а М. Анікіною) праці «Укр. живописний портрет» (1970), ст. у 2 — 4 тт. «Історії укр. мистецтва» (1967 — 70) і в «Нариси історії укр. мистецтва» (1966).


Уманці, коз.-старшинський рід правобережного походження, відомий з часів Хмельниччини. Пилип Іванович У. («Пилипча») був сотником глухівським (1653 — 68) і полк. ніженським (1669 — 74). Нащадки його єдиного сина Дем’яна У., протопопа глухівського, були городовими отаманами й сотниками глухівськими (1726 — 67) й янпольськими (1772 — 81), а дехто потрапив і до полкової старшини: Василь Семенович У. 1736 — 38 був ніженським полковим хорунжим. З цього роду походив Олександер Олексійович У. († 1877), лікар і письм., дослідник чуми в Єгипті у 1842 — 43, автор кн. про подорож на Близький Схід (1850) і нарисів з історії Причорноморщини (1887). У. були великими землевласниками й земськими діячами на Чернігівщині в 19 в., зокрема Федір Михайлович У. (див.).

О. О.


Умань, Гумань (V — 11), м. обл. підпорядкування, положене на Придніпровській височині над р. Уманкою (сточище р. Бога); 80 000 меш. (1980). Перша згадка про У. з 1629 (м. Брацлавського воєводства); у 1648 — 67 у складі коз.-гетьманської держави — полкове м. і важлива фортеця; за Андрусівським перемир’ям знов увійшло до складу Речі Посполитої. Після зруйнування турками і татарами (1674) більшість людности переселилася на Лівобережжя; у 18 в. набуло знову значного екон. і культ. (манастир і школа Василіян) значення. У 1726 — 1832 належало поль. маґнатам Потоцьким. В околицях У. діяли загони гайдамаків, які на короткий час опанували У.: 1737, 1750 і 1768 (під проводом М. Залізняка і І. Ґонти, які винищили поль. шляхту, що сховалася в У. і духовенство — «уманська різня»). З 1793 У. увійшла до складу Рос. Імперії, з 1797 — пов. м. Київ. губ., 1837 — 57 — центр військ. поселення Київ. і Подільської губ. З другої пол. 19 в. населення У. значно зросло (1860 — 10, 1897 — 29, 1914 — бл. 50 000 меш.), на що вплинуло і з’єднання У. залізницею з Києвом (1890) та Одесою (1891); екон. характер торг. (гол. збіжжям) і ремісничий; переважало жид. населення. За сов. часів м. почало розвиватися щочно з 1960-их pp.: населення в тис: 1926 — 44,8, 1959 — 45, 1970 — 63, 1980 — 80. Різко змінився нац. склад населення (у %) 1926: українці 43,3, жиди 49,5, росіяни 4,6; 1959: 76,5, 5, 16.

Гол. галузі пром-сти: машинобудів. і приладобудування (зав.: «Мегомметр», оптико-мех., театрального устаткування), харч. (зав.: овочеконсервний, маслосироробний, вітамінний, лікеро-горілчаний, м’ясокомбінат й ін.), легка (фабрики: швейна, взуттєва, мист. пром. виробів), будів. матеріялів (зав.: толевий, цегельні тощо). Дві високі школи (с.-г і пед ін-ти), технікум механізації сіль. госп-ва, пед., мед. і муз. училища. Уманський краєзнавчий музей (заснований 1917), держ. заповідник — дендропарк «Софіївка».


УМО, Українське Мистецьке Об’єднання, діяло 1929 — 31 у Києві, об’єднувало мистців-реалістів старшого покоління, які вийшли з АХЧУ (Ф. Кричевський, К. Трохименко, І. Їжакевич, М. Козик, Ф. Коновалюк, В. Коровчинський, Г. Прахов, Г. Світлицький, О. Сиротенко, Т. Тимощук, І. Хворостецький, І. Шульга та ін.) й здійснювали гасло «Мистецтво в маси». УМО було критиковане чл. АРМУ і АХЧУ за назадництво й реакційність.


Унава, р. на Придніпровській височині, права притока Ірпеня (сточище Дніпра); довж. 87 км, сточище 680 км², перев. ширина річища 2 — 10 м. Над У. — м. Фастів.


Унбеґавн (Unbegaun) Борис (1898 — 1973), рос. мовознавець-славіст нім. походження, д. чл. УВАН у ЗДА. Студіював у Любляні й Парижі, проф. Брюссельського (1936 — 53), Страсбурзького (1937 — 53), Оксфордського (1953 — 65), Колюмбійського в Нью-Йорку (1938 — 39, 1959 — 60, 1965 — 71) і Нью-Йоркського (1964 — 73) ун-тів. Гол. праці з сучасної рос. мови та її історії, історії сербської й рос. літ. мов, слов. етимології, ономастики на широкому іст.-культ. тлі. Укр. проблемам присвячені його ст. про кафські (Крим) грамоти 1502 (1950), про походження назви рутенці (1949, 1950, 1953), про укр. позики в рос. мові 17 в. (1960), про геогр. назви 18 в. у півд. Україні й Криму (1936) і про типи й структуру укр. прізвищ (великий розділ у його кн. „Russian Surnames“, 1972). У журн. „Revue des etudes slaves“ провадив впливові річні огляди публікацій з укр. мовознавства (1932 — 68).


Унів, кол. с. Перемиського пов. в Галичині (1300 меш.), тепер с. Міжгір’я Золочівського р-ну Львівської обл.; у минулому важливий монаший і друкарський осередок. В У. з 14 в. діяв манастир Успення Богородиці з оборонними мурами, спершу правос, 1700 — 1790 — належав до Василіянського Чину, у 18 в. один з важливіших манастирів у Галичині; згодом занепав. 1919 митр. А Шептицький переніс до У. осередок Студитів з осідком ігуменату. Тут розвинуто було серед ін. малярську школу, палітурню, а з 1935 друковано церк.-рел. місячник «Промінчик Сонця Любови». За сов. влади Успенську Лавру перетворено на в’язницю, а манастирські будинки на будинок відпочинку для старших осіб.

При манастирі в У. діяла відома Унівська друкарня (У. д.). 1618 ігумен К. Ставровецький-Транквіліон почав друкувати на пересувній друкарні «Зерцало богословія». Справжню друкарню в У. заснував львівський єп. Арсеній Желиборський, який перевіз сюди львівську друкарню, з 1646 у ній працював відомий друкар А. Скульський. В У. видано «Псалтир», «ПЂтныи Акафісты» (1660). Опіку над У. д. продовжував архимандрит Варлаам Шептицький (1670 — 1710), за якого друкарі Симеон і Василь Ставницькі видали «Выкладъ о церкви святой» (1670), а Дмитро Кульчицький «Псалтир» (1678). У 1673 в У. д. молд. митр. Дософтей (Доситей) Барила видав рум. мовою кирилицею відомий віршований «Псалтир» („Psaltirea pre versuri tocmita“) за зразком Я. Кохановського, «Акафісти» (1673) і «Літургіон» (1679), перекладені з укр. видань. За єп. Афанасія Шептицького (1722 — 46) в У. д. видано «Собраніє припадковъ» (1732) і «Служебникъ» (1733). За весь час в У. д. видано бл. 60 кн., друк яких відзначався добрим поліграфічним виконанням. У 1770 У. д. занепала через суперництво Львівського Ставропігійського Братства.

[Унів, кол. с. Перемишлянського пов., тепер с. Міжгір’я Перемишлянського р-ну. — Виправлення. Т. 11.]

Б. Казимира


Універмаги, універсальні маґазини — великі підприємства роздрібної торгівлі, що мають у продажу майже всі види непродовольчих (часто і продовольчих) товарів; перев. розміщені в окремих спорудах або у складі загальноміськ. торг. центрів. Порівняно з ін. типами крамниць У. мають вищу рентабельність. Наявність в У. великого асортименту товарів дає змогу споживачам купити в одному приміщенні усі потрібні товари з мінімальною витратою часу.

Перші У. з’явилися на Україні в кін. 18 в. у Києві та Львові. На 1978 в УССР було 914 У., з них 767 у системі споживчої кооперації. Тільки 147 У. системи держ. торгівлі відповідають сучасним нормам маґазинів (понад 1 000 м² площі). У. є лише у кожному третьому місті УССР. Першим У. з самообслуговуванням на Україні і в СССР був ЦУМ (Центр. універсальний магазин) у Вінниці (1969). Найбільшими У. є «Україна» та ЦУМ у Києві, «Білий лебідь» у Донецькому тощо.


Універсал, акт влади, який доводить до заг. відома певну постанову, політ. рішення чи надання привілеїв. На Україні в 17 — 18 вв., на зразок поль. королів чи сойму, У. видавали гетьмани, особи з ген. старшини або й полк.; У. стосувалися військ. справ (оголошення походу, сторожової служби), зем. (підтвердження землеволодіння, роздача маєтностей), призначення на урядові пости, надання особистих або групових привілеїв (напр., містам), стягнення податків, зовн. політики (прийом послів, союзні взаємини тощо). Деякі У. мали характер давніх охоронних грамот. У. укладався в гетьманській або полковій канцелярії і містив у вступі імена Тих, хто видавав і кому видано У., а в кін. дату видання і підпис. Деякі У. розповсюджувалися у копіях, які розсилалися до місц. адміністрації. Іноді У. оголошувалися прилюдно на площах чи в церквах.

Пізніше назву У. надано і деяким політ. документам: зверненням до народу представників визвольного руху: керівники Коліївщини 1768 видали У. до селян з закликом до боротьби проти поль. шляхти за визволення «з неволі і ярма панського», 1917 — 18 Центр. Рада назвала У. свої гол. держ.-політ. акти (див. Універсали Укр. Центр. Ради).

Універсали Української Центральної Ради, грамоти-проклямації, що їх видавав укр. парлямент до заг. відома, наподоблюючи У. гетьманів коз. доби. Укр. Центр. Рада (УЦР) видала 4 У., які визначили етапи укр. держави — від автономної до самостійної.

I У. (23. 6. 1917) проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому Урядові на його неґативне ставлення до автономної України. Згідно з I У., «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенар. Укр. Зборами. Автором I У. був В. Винниченко. По проголошенні автономії 28. 6. 1917 створено Ген. Секретаріят.

II У. (16. 7. 1917) зафіксував наслідки домовлень між УЦР і Тимчасовим Урядом; останній визнавав УЦР і Ген. Секретаріят як крайовий орган України і водночас Ген. Секретаріят ставав органом центр. уряду; з свого боку, УЦР визнавала Всерос. Установчі Збори, а до їх скликання зобов’язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

III У. (20. 11. 1917) проголосив Укр. Нар. Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв’язків зі Росією, і дем. принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив нац. автономію для меншостей (росіян, поляків, жидів), скасував смертну кару, як також право приватної власности на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місц. самоврядування, визначив 9. 1. 1918 днем виборів до Укр. Установчих Зборів, які мали бути скликані 22. 1. 1918.

IV У. (22. 1. 1918) проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою укр. народу», а виконавчий орган, Ген. Секретаріят — Радою Нар. Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори нар. рад — волосних, пов. і місц., установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власности і соціялізацію землі. Доручив Раді Нар. Мін. продовжувати розпочаті переговори з центр. державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з большевиками.

I У. оголошено на Всеукр. Військ. З’їзді; II У. на сесії Укр. Центр. Ради, III і IV поставлено на голосування чл. Малої Ради, чим надано їм значення законопроєктів. Директорія УНР не зберегла практику оголошення У. Замість У. почали видавати декларації.

Література: Грушевський М. Укр. Центр. Рада й її Універсали: перший і другий. К. 1917; Грушевський М. На порозі нової України. К. 1918; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 20 pp. т. I — II. Відень 1921.

А. Ж.


«Універсальний Журнал» («УЖ»), ілюстрований місячник, виходив з листопада 1928 до серпня 1929 в Харкові; гол. ред. Ю. Смолич. Крім белетристики й публіцистики, «УЖ» багато уваги присвячував питанням мистецтва й театру, а також оглядам культ. життя в світі. В «УЖ» співробітничали письм. О. Вишня, О. Близько, В. Ґжицький, О. Досвітній, М. Йогансен, М. Семенко, О. Слісаренко, Ю. Яновський та ін.; мистці В. Кричевський, І. Падалка, А. Петрицький. Розрахований на широкого читача, «УЖ» являв собою зразок кваліфікованої укр. журналістики.


Університет (з латинської universitas — сукупність), автономний високий навчальний заклад, тип якого виробився в Европі за середньовіччя; в У. об’єднується низка фак. для підготови фахівців високої кваліфікації з т. зв. точних і гуманітарних наук. На відміну від зах. сов. У. автономії не мають. Відмінна й структура сов. У. від зах., зокрема відсутністю богословських й мед. фак. Останні після 1917 відокремлено від У. і перетворено на самостійні ін-ти. Про У. на Україні до 1955 див. Високі школи. Відтоді відкрито новий У. у Донецькому (1965) і відновлено Симферопільський (1972), наслідком чого ч. У. в УССР зросло з 7 до 9. Усі вони перейшли з респ. до заг.-союзного підпорядкування Мін-ву Вищої Освіти СССР. Ч. студентів на кін. 1970-их pp. — бл. 110 000. Заг. стан укр. У. у ч. видно з табл.:

Дата заснування

Місто

Кількість факультетів

Кількість викладачів

Кількість студентів

1661

Львів

13 (1978)

Понад 700 (1973)

Бл. 12 000 (1973)

1805

Харків

12 (1978)

Понад 900 (1977)

Бл. 12 000 (1977)

1834

Київ

17 (1979)

Пон. 1 500 (1979)

Бл. 18 700 (1979)

1865

Одеса

9 (1978)

2 400 (1974)

11 500 (1974)

1875

Чернівці

9 (1978)

Понад 500 (1977)

Бл. 10 000 (1977)

1918

Дніпропетровське

10 (1978)

Понад 800 (1978)

Понад 12 700 (1978)

1918

Симферопіль

8 (1978)

Понад 300 (1975)

5 700 (1975)

1945

Ужгород

11 (1978)

570 (1976)

Понад 9 400 (1979)

1965

Донецьке

10 (1978)

Бл. 700 (1978)

10 200 (1978)

Назагал ч. У. на Україні пропорційно до ч. населення значно менше, ніж на Зах., але також менше й порівняно з ін. країнами сов. бльоку: 1 на 5,4 млн (на 1975 — 76), тоді як по всьому СССР це співвідношення було — 1 на 4,4, у Румунії — на 3,5, у Польщі — на 3,4, у Болгарії — на 2,9, у Сх. Німеччині — на 2,7, в Угорщині — на 2,6, у Чехо-Словаччині — на 2,4.

На відміну від зах. У. в СССР (й УССР) практикується вечірнє й заочне навчання («без відриву від виробництва»), особливо поширене з ініціятиви М. Хрущова від 1958. Воно зросло в УССР з 44,2% від заг. ч. студентів 1958 — 59 до 61,3% 1965 — 66. Після падіння Хрущова, це ч. почало спадати і на 1977 — 78 знизилося знову до попередніх 44,2%.

До У. приймають осіб віком до 35 pp. на основі (як і до ін. високих шкіл) конкурсного іспиту. Перевага надається особам, що по закінченні сер. школи мають 2-річний стаж праці на виробництві (до якої прирівнюється перебування на військ. службі). Особливими привілеями користуються співр. КҐБ й міліції, яких приймають без іспитів, якщо вони мають бодай поч. вищої освіти з свого фаху, або за наявности тільки сер. — за улегшеним іспитом поза конкурсом.

Навчання, залежно від фак., триває 4 — 6 pp., на вечірніх і заочних відділах — 5 — 6, на т. зв. заг.-техн. фак. (в Ужгороді й Чернівцях) — 3 pp. До 1967 У. мали «заг.-наук.» фак. з скороченою програмою до 2-3 pp.; деякі з них були філіялами поза осідком У. (у Горлівці при Донецькому, у Рівному при Київ. У.). Після ліквідації цих фак. філіяли в Горлівці й Рівному існували ще до кін. 1960-их pp. п. н. заочних відділів. 1968 відкрито (як заочний фак., а потім відділ заг.-техн. фак.) філіял Ужгородського У. у Виноградові, ліквідований 1978.

Сов. політика в ділянці університетської освіти виявляє виразне спрямування на нац. дискримінацію й русифікацію. Поряд з існуючою відсотковою нормою, понад яку не вільно приймати на У. жидів, так само всілякими засобами обмежується й ч. укр. студентів, супроти яких перевага надається росіянам, навіть приїжджим з РСФСР, супроти місц. українців. Наслідком чого в У. УССР на 1965 було тільки 61% студентів-українців. А за даними «Укр. Вісника» (ч. 7 — 8, весна 1974), існує інструкція, за якою до високих шкіл зах. областей України заборонено приймати понад 25% місц. молоді. Адміністративно-викладацький персонал укр. У. також великою мірою рос., навіть в У., найменше зросійщених, напр., у Львівському на 1950 українців було менше пол., в Ужгородському на 1959 — тільки 61%.

Особливо від кін. другої світової війни У. на Україні перетворилися на вогнища посиленої русифікації. Замість обов’язкових вступних іспитів з укр. й рос. мов, від 1954 укр. поступово усунено й обов’язковою лишилася тільки рос. мова. Пляномірне усування укр. мови з викладання набуло прискорення з 1959 (на основі хрущовського закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям»), так що на 1970-і pp. укр. мова тільки частково збереглася на укр. відділах філол. фак. Через те, що вчені звання централізовано надає Всесоюзна Атестаційна Комісія (ВАК) у Москві, кандидатські й докторські дисертації укр. вчені зобов’язані писати рос. мовою, навіть з укр. літератури й мовознавства. В університетських вид. переважають, за малими винятками, російськомовні.

На еміґрації, крім Укр. Вільного Ун-ту, який існує з 1921 (тепер у Мюнхені), заходами Верховного Архиєп. Й. Сліпого створено 1963 Укр. Кат. Ун-т ім. св. Климента в Римі (з кількома філіялами). УВУ має право надавати наук. ступені.

Див. ще гасла про окремі ун-ти.

Б. Струлінський


Університети марксизму-ленінізму, установи в системі партійного навчання в СССР й УССР, посередня ланка між вищими партійними школами при ЦК КПСС і ЦК КПУ та різними нижчими короткореченцевими курсами політ освіти для чл. партії і непартійних (див. Партійна освіта в СССР). У. м.-л. створено 1938, час навчання спершу 2, тепер 23 pp. без відриву від виробництва, звич. вечорами; є також відділи заочного навчання. У. м.-л. підготовляють гол. пропаґандистські кадри; діють при міськкомах КПСС, а їх філії існують при деяких великих підприємствах; складаються з фак. (заг., партійно-госп. і пропаґанди). У 1963 на Україні діяв 41 У. м.-л. з 37 000 слухачів, 1975 в СССР було 353 У. м.-л. з 335 000 слухачів, у тому ч. бл. 15% в УССР. Серед слухачів 1/3 непартійних, перев. працівників сов. держ. і госп. установ.


Унія, церк. з’єднання з рим. Церквою при єдності віри в різнорідності обрядів. Потреба У. постала після розколу Вселенської Церкви (1054) на зах. кат. і сх. правос. Перша У. була укладена на соборі в Ліоні (1274) між візант. і латинською Церквами. На Фльорентійському соборі (1439) знову укладено У., однак і вона не довела до єдности Вселенської Церкви. Було кілька спроб об’єднання укр. Церкви з рим. На Ліонському I соборі (1245) брав участь архиєп. Петро, висланий правдоподібно київ. кн. Михайлом або гал. Данилом, щоб одержати від Зах. через папу Інокентія IV допомогу проти татар. У висліді розмов Данила і Василька з папським леґатом Пляно де Карпіні дійшло до У. Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони. Ця У. тривала коротко, бо Данило не одержав допомоги і під тиском татар зірвав з Римом. 1439 укладено У. на Фльорентійському соборі. Київ. митр. Ісидор (родом грек) брав участь у ньому і підписав У. від імени київ. митрополії. Але через вороже наставлення Москви й поль. ієрархії він покинув київ. митрополію і повернувся до Риму, хоч місц. князі на Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митр. Ісидорові.

Умови Фльорентійської У. стали підставою при укладенні У. 23. 12. 1595 в Римі, святочно проголошеної 8. 10. 1596 в Бересті. Гол. діячами її були: І. Потій і К. Терлецький. Від У. під тиском кн. К. Острозького відступили єп. Г. Балабан (львівський) і М. Копистенський (перемиський). Вони під проводом протосинкела Никифора відбули окремий синод у Бересті. Висвячення правос. ієрархії єрусалимським патріярхом Теофаном 16. 10. 1620 створило дві митрополії, кат. і правос, і загострило боротьбу, кульмінаційним пунктом якої було вбивство архиєп. полоцького Й. Кунцевича. На Закарпатті т. зв. Ужгородську У. уклали 1646 спершу 63 свящ., а 1652 прийняло її все зах. Закарпаття. Мармарощина перейшла на У. 1716 — 21. Перемиська епархія прийняла У. 1692, а Львівська — 1700 (Львівська Ставропіґія щойно 1708).

З упадком Польщі Росія почала ліквідувати У., починаючи від Катерини II. Спочатку була ліквідована уніятська митрополія та всі епархії, за винятком полоцької, Микола I 1839 ліквідував рештки У. на Правобережжі, Волині і Білій Русі, а Олександер II — на Холмщині і Підляшші. Росія за окупації Галичини 1914 заарештувала митр. А. Шептицького й насаджувала силою православіє під проводом єп. Евлогія. Такі самі спроби були й за другої світової війни (1939 — 41), але без успіху. Щойно по окупації 1944 та арешті всієї ієрархії Гр.-Кат. Церкви, на т. зв. Соборі у Львові 1946, при участі 214 свящ. та кількох мирян, під наглядом поліції унедійснено Берестейську У. і Гр.-Кат. Церкву підпорядковано моск. патріярхові. Так само ліквідовано У. на Закарпатті 1949 і Пряшівщині 1950. Синод укр. кат. ієрархії в Римі 2. 12. 1980 ствердив, що акт ліквідації У. т. зв. львівським собором не дійсний, проти чого протестував у Ватикані моск. патріярх (22. 12. 1980).

В. Ленцик


«Унія» (Unio), вид. спілка на Закарпатті (з осідком в Ужгороді), заснована 1902 замість Общества св. Василія Великого. Займалася також культ.-осв. працею, видавала ж. «Наука», «Слово Боже», угорською мовою „Görök-katholikus Szemle“ («Гр.-кат. огляд») та популярні книги. Діяла також в період між двома війнами.


Уніяти (від латинського unio — єдність і uniti — з’єднані), назва українців і білорусів, які в Берестейській унії об’єдналися з Рим. Церквою при збереженні попередніх обрядових і канонічних особливостей (див. Унія). Цей термін, гол. у правос.-кат. полеміці, набрав зневажливого значення. З’єднані сх. католики потім прийняли в Австро-Угорщині назву греко-католиків (див. Укр. Кат. Церква). Як зручний термін на відрізнення українців католиків від православних і римо-католиків деякі чужомовні автори вживають його й досі без будь-якого принизливого значення.


УНРРА (United Nations Relief and Rehabilitation Administration — Адміністрація Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови), міжнар. орг-ція, створена альянтськими державами у Вашінґтоні 1943 для допомоги потерпілим у війні країнам. 18. 12. 1945 до УНРРА приєдналася УССР. Місію УНРРА у Києві очолював Макдафі. Персонал її у виконуванні своїх функцій мав труднощі з боку сов. влади. У квітні 1946 Київ відвідав ген. дир. УНРРА Ловелл Рукс. До кін 1946 на Україну вислано допомоги харчами, одягом, ліками та устаткуванням на суму 215 млн дол.

УНРРА опікувалася матеріяльно й адміністративно втікачами і переміщеними особами з Сх. Европи в Німеччині й Австрії 1945 — 47, організуючи репатріяцію бажаючих повертатися на батьківщину та даючи захист неповоротцям. У Мюнхені УНРРА організувала міжнар. ун-т для студентів-втікачів, у якому вчилося багато українців, також викладали укр. проф. УНРРА ліквідувалася 1947, а її функції щодо опіки над втікачами перебрала Міжнар. Орг-зація для втікачів (ІРО).

В. М.


Упеник Микола (* 1914, слобода Платово-Іванівка Ростовської обл.), поет і публіцист; перша зб. віршів «Лірика» вийшла 1935. Автор низки книг, присвячених шахтарській праці й звеличенню сов. життя: «Поезії» (1946), «Краснодонський зошит» (1947), «Слово про вічну дружбу» (1949), «Українська поема» (1950), «Вітчизна миру» (1951), «Поезії» (1967), «Багряне листя» (1974) та ін. Пише також для дітей.

[Упеник Микола (1914 — 94). — Виправлення. Т. 11.]


Упир (вампир), мітологічний образ у фолкльорі евр. народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб ссати кров живих людей. Укр. мітологічні леґенди малюють образ У. як старшого над відьмами. Образ його зустрічається і в укр. літературі, зокрема в творам І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін.


Уповноважений Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СССР для УССР, див. Рада в справах культів при Раді Міністрів УССР (додаток).


Уразовський Сергій (* 1903, Ровеньки, тепер Ворошиловградської обл. — 1961), фізико-хемік, чл.-кор. АН УРСР; проф. Харківського Політехн. Ін-ту (з 1938). Наук. праці стосуються фіз. хемії поверхових явищ.

[Уразовський Сергій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Урал, поширена в літературі назва Уральських гір, а також геогр.-екон. краю, що охоплює півд. частину Уральських гір і прилеглі до них (з зах., сх. і півд.) передгір’я (звич. хвилясті рівнини). Укр. поселенці живуть на Півд. У., до складу якого входять Оренбурзька і Челябінська обл. та Башкирська АССР. Півд.-сх. частина — Уральська обл. входить до складу Казахської ССР (Сер.-Азійський Степовий Край). Площа Півд. У. — 355 500 км², населення (на 1980) 9, 5 млн, у тому ч. 64% у містах.

Півд. У., на якому селилися українці, являє собою перев. лісостеп і степ з чорноземними ґрунтами; клімат суворо континентальний (температура січня: — 14 до — 18° Ц.; липня: +17 до 21° Ц.; атмосферних опадів 300 — 700 мм).

Укр. поселенці почали прибувати на У. тоді ж, як і на Поволжя — з 18 в., і працювали виключно як хлібороби. За переписом 1897, їх було 49 000. З кін. 19 в. еміґрація на У. збільшилася (як і за У.), і, за переписом 1926, ч. українців там зросло до 236 000. Найсуцільніше вони селилися на півн. сх. теперішньої Челябінської обл.; у багатьох с. вони переважали, були й суто укр. села з назвами: Полтава, Дворянське, Харківський хутір тощо.

У 1930-их pp., а ще більше по другій світовій війні відбулися великі зміни в стані укр. поселення. Не маючи нового припливу і позбавлені всіляких нац. прав, вони, як і в усій РСФСР, зазнавали денаціоналізації, зокрема мовної. Разом з тим, у зв’язку з зростанням індустріялізації У., вони переселялися до пром. м. Виникли великі укр. скупчення у м.: Челябінському (1957 — 29 700), Магнітогорську (23 100), Оренбурзі та ін.

Числа українців, за переписом 1970 (у тис): у Башкирській АССР — 76, в обл. Оренбурзькій — 113, Челябінській — 115, разом 304. У цих обл. більшість становлять росіяни (42,6%); ін. національності: башкири, мордва, білоруси. 51% українців жило у м. Про значний процес денаціоналізації свідчить у світлі урядової статистики те, що на 304 000 українців, тільки 64,2% подало укр. мову як рідну, а 18,7% нею ще вільно володіли. Довше, ніж укр. національність і мова, зберігаються деякі елементи фолкльору (зокрема пісні), одяг тощо. На денаціоналізацію чимало впливають мішані подружжя.

Р. М.


Урало-Кавказ (V — 20), с. м. т. Ворошиловградської обл., підпорядковане Краснодонській міськраді, 6 000 меш. (1970). Видобуток вугілля. У.-К. заснований 1914.


Урбан Михайло (* 1928), маляр і скульптор конструктивіст родом з Галичини. Студіював у Мист. Ін-ті й ін. високих школах Чікаґо. Виставляє з 1965 в ун-тах, музеях і ґалеріях ЗДА; кілька індивідуальних виставок, серед ін. в Укр. Ін-ті Модерного Мистецтва в Чікаґо (1973). У. творить конструктивістичні абстрактні скульптури, вільно аранжовані у просторі й декоративно поліхромовані; у малярстві культивує геометричні форми.


Урбар(іум), друкований у висліді реформ Марії Терезії у 70-их pp. 18 в. поукр. (й ін. мовами) формуляр угоди між панами і селянами Угорщини про повинності і права селян, який мав уточнюватись у кожному селі. Це перша друкована пам’ятка укр. нар. мови Закарпаття (Мараморощини), на думку О. Петрова, який її відкрив, дослідив з іст. і мовного погляду та перевидав 1908 у «Сборнику Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук», ч. 84. Відповіді селян на 9 запитань У. записувалися дослівно кирилицею або латинською абеткою. Такі записи, що збереглися з 212 сіл і включають багато особових і геогр. імен, становлять дуже цінний іст.-діялектологічний матеріял. їх досліджував і частково опублікував Л. Дежи (Dezsö) в „Studia Slavica Hungarica“ 3, 11, „Die Welt der Slaven“ 10 і „Slavica“ (Дебрецен) 10, а також І. Чередниченко («Наукові Записки» Чернівецького Ун-ту, 31).


[Урожайність. — Доповнення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.