[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3466-3476.]

Попередня     Головна     Наступна

«Урядовий Вісник Правительства Карпатської України», офіц. публікація автономного уряду Карп. України, жовтень 1938 — березень 1939; вийшло 5 чч. — перше в Ужгороді, далі в Хусті. Ред. В. Ґренджа-Донський.

Уряд Української Народної Республіки (УНР) в екзилі в 1920 — 18 pp., держ. центр, який у наслідок больш. окупації України перебував спершу частково (кін. 1919), а з кін. 1920 весь — поза межами України, на території Польщі в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом осередками держ. установ та їх дії були: Варшава, а також Париж і Прага.

Правною основою У. УНР були «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Держ. Нар. Раду», затверджені 12. 11. 1920 Директорією на Україні. Ці акти, базуючися на законах Трудового Конґресу, передали Держ. Нар. Раді законодавчі функції та контроль над У. УНР. Однак, до скликання цієї Ради її функції покладалися на Раду Нар. Мін., а Директорія (властиво її гол.) виконувала функції гол. держави; затверджувала закони, договори, призначення, представництво перед ін. державами. Гол. Директорії, на випадок неможливости йому виконувати обов’язки, заступала колеґія, а в разі неможливости її скликати — гол. Ради Нар. Мін.

В екзилі держ. центр існував без законодавчого органу, тільки короткотривало 1921 діяла в Тарнові Рада Республіки, представницький орган УНР у складі делеґатів партій, проф. і культ. орг-цій. Щойно з 1948 створено Укр. Нац. Раду, як екзильний парлямент.

Гол. Директорії (гол. держави) до 25. 5. 1926 був С. Петлюра, згодом А. Лівицький; 1939 — 40 цю функцію виконував В. Прокопович. Виконавчим органом держ. центру була Рада. Нар. Мін. УНР, яку очолювали А. Лівицький (1920 — 21 і 1922 — 26), П. Пилипчук (1921 — 22), В. Прокопович (1926 — 39), О. Шульгин (1939 — 40), по другій світовій війні К. Паньківський (1945 — 48). Під час другої світової війни У. УНР не діяв, але А. Лівицький підписував різні звернення до нім. уряду як гол. Директорії. По закінченні війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій з Зах. України й організованої громадськости з підсов. України.

У. УНР в екзилі діяв через різні мін-ва й установи. На внутр. відтинку через опозицію деяких партій до політики екзильного У. УНР йому не вдалося створити координаційного політ. осередку, а держ. центр часто трактовано як окрему партію («уенерівці»). Труднощі середовища УНР почалися з підписання Варшавського договору (справа Галичини), згодом дійшла орієнтація на Польщу (чл. уряду вважали це за «орієнтацію на Зах. Европу»). Критиковано також ставлення У. УНР до боротьби українців під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною, бо він толерував окупацію й обмежувався вимогами задоволення «потреб укр. меншости». Внутр. ресортом керували О. Саліковський, О. Лотоцький, по другій світовій війні — М. Ветухів (1945 — 48). Підпорою екзильного У. УНР була Укр. Радикально-Дем. Партія (кол. есефи), яка давала більшість чл. уряду. УСДРП до У. УНР не входила, але льояльно ставилася до нього. Натомість УПСР під проводом М. Шаповала була рішуче протиекзильного У. УНР. Те саме робили й гетьманці (Укр. Союз Хліборобів-Державників) та націоналісти (ОУН). Постава політ. угруповань Галичини, насамперед УНДО, зазнала еволюції від неґування (через Варшавський договір) до своєрідного толерування і навіть співпраці в конкретних політ.-гром. акціях.

Зовн. діяльність провадили А. Ніковський, згодом О. Шульгин (до 1946). Спершу існували укр. дипломатичні місії УНР в поодиноких країнах: К. Мацієвич у Румунії, А. Лівицький у Польщі, М. Славінський у Чехо-Словаччині, Р. Смаль-Стоцький у Німеччині, М. Василько в Швайцарії, В. Мурський у Туреччині, О. Шульгин у Франції та ін. Остання проіснувала найдовше, ін. були ліквідовані на поч. 1920-их pp. О. Шульгин, як гол. місії УНР у Парижі, пізніше як мін. закордонних справ, утримував зв’язок з Ліґою Націй, протестуючи проти больш. окупації України і проти виступів сов. дипломатії чи проти терору та голоду на Україні. Деяку міжнар. діяльність виявляв У. УНР через Укр. Т-во для Ліґи Націй. Окремою ділянкою праці закордонної політики У. УНР була орг-ція співробітництва поневолених Москвою народів — Прометейський рух, в якому, крім українців, брали участь представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Спеціяльну увагу У. УНР звертав на військ. ресорт (який очолювали ген. М. Безручко, В. Петрів, В. Сальський, М. Омелянович-Павленко), керуючи вишколом військ. кадрів та орг-цією кол. комбатантів. Деяке ч. старшин УНР працювали як контрактові офіцери в поль. армії. Для популяризації військ. справи У. УНР організував Укр. Воєнно-Іст. Т-во, видавав ж. «Табор», «За Державність» та ін. літературу.

Гром.-культ. діяльність екзильний У. УНР налагоджував через співзвучні гром. формації, що існували в різних країнах: Союз Укр. Еміґраційних Орг-цій у Франції, Укр. Центр. Комітет у Польщі, Громадсько-Допомоговий Комітет Укр. Еміґрантів у Румунії, Укр. Об’єднання в Чехо-Словаччині та ін., працю яких координувала Гол. Еміґраційна Рада (гол. О. Шульгин). У Парижі засновано 1926 Бібліотеку ім. С. Петлюри, яка зберігала архівні матеріяли УНР. 1938 У. УНР заснував Укр. Могилянсько-Мазепинську Академію Наук. Заходами У. УНР поль. уряд заснував Укр. Наук. Ін-т у Варшаві. Неофіц. органам У. УНР був тижневик «Тризуб» у Парижі (1925 — 40).

По другій світовій війні гол. Директорії А. Лівицький вирішив реорганізувати У. УНР. Для цього створено 1947 Укр. Нац. Раду як передпарлямент держ. центру УНР в екзилі, що мав продовжувати ідейно і леґально традиції УНР з міжвоєнного часу.

Література: Яковлів А. Основи конституції УНР. ж. Тризуб, ч. 114 — 115, 1928; Шульгин О. Державність чи Гайдамаччина? Париж 1931; Шаповал М. Ляхоманія. ж. Наша Доба. Прага 1931; Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. Париж 1934; Сальський В. Шляхи боротьби. Ж. Тризуб, чч. 174 — 177. 1940.

А. Жуковський

Усатівська культура, розкопи пізнього етапу трипільської культури, зроблені вперше 1921 археологом М. Болтенком б. с. Усатове на Одещині. Розкопи провадилися й пізніше (останні в 1960-их pp.); вони виявили, що населення У. к. втратило багато рис, притаманних попереднім фазам трипільської культури. Змінився характер житлобудівництва, мальованої кераміки, з’явилися кургани як поховальні споруди.

Давнє поселення У. к. розташоване на плято над Хаджибейським лиманом б. Одеси. Тут відкрито залишки споруд з кам’яних плит місц. вапняку, вироби з кременю — ножі, проколки, скребла, вістря на стріли, а також вкладні до серпів і кам’яні зернотерки та кістки свійських тварин. З глиняних виробів — прясла для прядіння та намисто, уламки посуду, прикрашеного шнуровим орнаментом; зрідка тонкостінний посуд з добре відмуленої глини, розмальований брунатною та червоною фарбою. Цікаві глиняні культові вироби, жін. статуетки, фігурки тварин.

Основною госп. діяльністю в У. к. було скотарство (перев. вівці та велика рогата худоба, пізніше і коні). Хліборобство за У. к. не відогравало значної ролі в госп-ві. Розташування поселень У. к. на узбережжі м. сприяло рибальству. Знайдено багато кісток сома і осетра, кам’яні грузила для сіток та кістяні рибальські гачки.

Поблизу поселення У. к. розкопано 18 курганів з кромлехами і два безкурганні могильники. Прикметною рисою обряду поховань було укладання померлих в ямах в скорченому стані на лівому боці. У центр. могилах під курганним насипом поховано родових ватажків. У похованнях знайдено мідні кинджали, сокири, шила, а також глиняний посуд. Знахідки в курганах мідних речей вказують на зв’язки з країнами Півн. Кавказу та сх. Середземномор’я, на існування обміну з балканськими сусідами та з носіями егейської і малоазійської культур. Значну ролю у зміні матеріяльної і духовної культури пізньотрипільських племен У. к. відограли тісні зв’язки а чужими етнічно племенами Степ. України і сх. територій. Племена пізньоямної культури, які посувалися зі сх. на півн.-зах. Причорномор’я наприкін. III тисячоліття до Хр. остаточно асимілювали усатівські племена, які жили у 2400 — 2000 pp. до Хр.

Пам’ятки типу У. к. зосереджені на півн.-зах. узбережжі Чорного м., перев. в Півн. Україні і Молдавії, а також на нижньому Подністров ї та Дністрово-Дунайському межиріччі. Своєрідні риси пам’яток У. к. дають підставу деяким ученим вбачати в них самостійну археологічну культуру часів енеоліту.

Література: Болтенко М. Раскопки Усатово Большекуяльницкого поля культурных остатков. Вісник Одеської комісії краєзнавства, ч. 2 — 3. О. 1925; Лагодовська О. Усатівська культура та її місця в археологічному минулому України. Вісник АН УРСР, ч. 6, К. 1947; Лагодовська О. Пам’ятки Усатівського типу. Археологія, т. 8, 1953; [Болтенко М. Стратиграфия и хронология] Большого Куяльника. Материалы по археологии Северного Причерноморья. О. 1957; Патокова Е. Обряд погребений усатовских курганных могильников. Записки Одесского археологического общества. О. 1967; Збенович В. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. К. 1974.

Н. Кордиш-Головко

Усачов Олексій (1891 — 1957), рос. графік, деякий час жив у Києві і (1925 — 30) був викладачем Київ. Художнього Ін-ту. Дереворитні портрети («Автопортрет», 1927), пейзажні мотиви («Вулиця в Києві», 1927), побутові сцени («Домашні збори»), екслібриси, афіші; учасник виставок «Сучасної укр. графіки», організованих у Львові АНУМ.

Усенко Іван, маляр-портретист першої пол. 19 в. родом з м. Яготина, кріпак кн. Рєпніної; малярства вчився у придворних малярів графів Розумовських у Батурині. Малював акварельні портрети родини Рєпніних та їх знайомих. 1837 на виставці у Полтаві виставляв вдалі копії з картин Рембрандта й Тіціяна.

Усенко Іван (* 1906, с. Келеберда на Чернігівщині), геолог-петрограф, чл.-кор. АН УРСР (з 1967). З 1968 керівник відділу Ін-ту геохемії і фізики мінералів АН УРСР. Праці з петрографії, стратиграфії і металогенії Укр. Кристалічного масиву.

[Усенко Іван (1906 — 87). — Виправлення. Т. 11.]

Усенко Павло (1902 — 75), поет і комсомольський діяч родом з Дніпропетровщини, чл. літ. орг-ції «Плуг», пізніше організатор літ. орг-ції «Молодняк» (1926). Друкуватися почав 1922, перша зб. типово комсомольської поезії «КСМ» (1925), як і низка наступних: «Поезії» (1932), «Лави ідуть КаеСеМові» (1933), «Лірика бою» (1934) тощо. За війни кілька зб. бойової тематики: «За Україну!» (1941), «Клянись!» (1942), «Весна», «З вогнищ боротьби» (1943); також низка повоєнних зб. у стилі соцреалізму. «Твори», I — II (1963 і 1972).

[Усенко Павло (* Заочіпське — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Усенко Трохим (* 1881), проф. Київ. Політехн. Ін-ту, фахівець з механічної технології металів, репресований на поч. 1930-их pp.

Усик Яків (1872 — 1961), нар. різьбар-скульптор родом з с. Мар’янського на Миргородщині; різьбив орнаментальні рельєфи, серед ін. портрети Т. Шевченка, І. Франка, П. Мирного, О. Вересая, а також тематичні композиції.

[Усик Яків († Миргород). — Виправлення. Т. 11.]

Усиков Олександер (* 1904, с. Янківка на Сумщині), радіофізик, д. чл. АН УРСР (з 1964). Працював у Харківському Фізико-Техн. Інституті АН УРСР (1936 — 55); згодом в Ін-ті Радіофізики і Електроніки АН УРСР (1955 — 73 його дир., з 1973 завідувач відділу). Гол. наук. праці присвячені створенню імпульсних магнетронних ґенераторів дециметрових і міліметрових радіохвиль і застосуванню їх у радіольокації й ін. проблемам ґенерації та поширення радіохвиль.

Успенка (V — 20), с. м. т. Лутугинського р-ну Ворошиловградської обл., положене в сх. частині Донбасу, над р. Вільхівкою (притока Луганки); 18 800 меш. (1966). Коксохем. зав., чимало меш. У. доїздить на працю до Лутугиного.

Успенська (Волоська) церква у Львові, збудована 1591 — 1629 за пляном П. Римлянина, з участю В. Капиноса і А. Прихильного, на замовлення Львівського Братства і значним коштом молд. господаря О. Лапушняну та його дружини Роксани. Церква поставлена на місці погорілої 1571, збудованої П. Італійцем 1547. Структура церкви витримана в стилі італ. ренесансу, але на основі традицій укр. будівництва: на вісі зах.-сх. тридільна і триверха, як основний тип укр. дерев’яних церков. Стіни розчленовані пілястрами, з арками вікон і плоскорізьбами на метопах, різьбленими одвірками півн. і півд. дверей, а на парусах угорі вирізьблені герби жертводавців; різьбарські роботи виконали львівські різьбарі Костянтин і Яків Кульчицькі. Іконостаси для церкви малювали Ф. Сенькович, 1630 (згорів) і М. Петрахнович, 1638 (тепер у церкві с. Великі Грибовичі б. Львова), який у 19 в. замінено іконостасом М. Яблонського. 1926 — 27 церкву оздоблено високомист. вітражами П. Холодного старшого. Раніше від церкви побудовано 1572 — 78 дзвіницю (названу ім’ям фундатора — вежею Корнякта), яка мала служити фортецею під час облог і сторожевим пунктом для охорони; будівничі П. Барбона і П. Римлянин. Спершу триповерхова з шатровим триступінчатим дахом і пірамідальним ліхтарем. Пошкоджена під час облоги Львова, 1695 була реконструйована Я. Бобером, дістала четвертий поверх з барокковим шоломом і високим ліхтарем серед чотирьох пірамід. Висота вежі 66 м. Пізніше була побудована каплиця Трьох Святителів, посвячена 1591 (названа ім’ям церковці, збуреної під час спустошення Львова 1340). Вона простої конструкції: прямокутник з трьома банями, завершеними ліхтарями. Порталь, прикрашений рельєфним орнаментом з виноградної лози, належить до архітектурних шедеврів Львова. Будову каплиці приписують П. Красовському. Комплекс У. ц. є одним з найкращих зразків укр. архітектури, у ньому в досконалих пропорціях поєднано традиційні риси з ренесансовими.

С. Гординський

Успенський збірник, велика (304 фоліо) зб. текстів для читання кін. 12 — поч. 13 в. (перев. житія святих з травневого циклу, менше — з ін. місяців, а також казання, гол. Іоана Золотоустого); більшість текстів — перекладені з візант. ориґіналів у Болгарії, деякі, можливо, в Моравії, включно з найстаршим збереженим відписом Житія св, Методія; серед текстів є також найдавніший запис ориґінальних староруських творів («Сказаніє і страсть і похвала св. мученику Бориса і Гліба», Сказаніє чудес Романа й Давида, Житіє Теодосія Печерського). Відкритий О. Бодянським 1855 в Успенському соборі в Москві. Зберігається в Держ. Іст. Музеї в Москві (вид. за ред. С. Коткова 1971). На думку В. Яґіча, А. Соболевського і А. Шахматова та ін. У. з. виник у Києві (або взагалі на Україні). Мову окремих частин У. з. описували А. Попов (1879), Шахматов (1881), Соболевський (1885), А. Лук’яненко (1907), І. Попова (1913), Р. Айтцетмюллер (1970) та ін.

Успенський собор Печерського манастиря у Києві, побудований 1073 — 78 заходами Теодосія Печерського за ігумена Стефана, коштом кн. Святослава II (Ярославича). В основі собор був шестистовпним хрестовокупольним одноверхим храмом з трьома навами, які назовні закінчувалися гранчастими апсидами. Стовпи у прорізі мали форму хреста. Пропорції ширини до довж. храму (2 :3) стали основними для ін. храмів княжої доби. Фасади були розмежовані пласкими пілястрами, з півкруглими вікнами між ними. У зовн. декорі орнаменти з цегли (меандрові фризи) ; внутр. центр. частина була оздоблена мозаїками (серед ін. Оранта), решта стін мали фресковий розпис. За Києво-Печерським Патериком, одним з авторів мозаїк мав бути чернець Аліпій. Після багатьох перебудов ці твори не збереглися. В кін. 11 в. собор дістав різні прибудови, серед ін. з півн. боку хрещальню (св. Івана) у формі малої церковці; у 17 в. — додаткові бані й орнаментальні оздоби в стилі коз. барокко. При відступі сов. військ з Києва 16 — 17. 9. 1941 собор був підмінований, і після вибуху 3. 11. лишився в руїнах, досі не відбудований. Успенський Собор у Володимирі Волинському, збудований волинським кн. Мстиславом Мстиславовичем 1160 за виробленим типом шестистовпного хрестовокупольного одноверхого храму (як Кирилівська церква у Києві), що свідчить, що його будували київ. будівничі. Стіни храму гармонійно розчленовані арками на півколонках; мав фрескові розписи; перебудований у 18 в. Заг. вигляд маєстатично-монументальний, не зважаючи на мало вдалу реставрацію, виконану 1896 — 1900 архітектами А. Праховим і Г. Котовим.

Успенський (Юріївський) собор у Каневі, збудований 1144 кн. Всеволодом Ольговичем, тип малого шестистовпного хрестовокупольного одноверхого храму, близького архітектурою до київ. церков — Кирилівської і Богородиці Пирогощі. Фасади храму прикрашають ряди малих ніш, колись оздоблених фресками; фресками були прикрашені й уступчасті порталі. Собор порівняно добре зберіг усі риси старої архітектури.

Устав, ранній тип письма кириличних рукописів. Кирилиця, утворена за болг. царя Симеона (893 — 927), є точним графічним відтворенням (з новими літерами для специфічно слов. звуків) тогочасного візант. грец. алфавиту унціяльного письма (litterae unciales, від uncia в сенсі «цаль»: 2,46 см, тобто «літери заввишки в цаль»), що вживалось для богослужбових кн. і збереглось у грец. відписах Нового Завіту від 4 в.

На Україну У. прийшов із Св. Письмом, і перші датовані рукописи були виконані на Україні в 11 в.: «Ізборник Святослава» (1073) та «Ізборник Святослава» (1076). У. написане також Остромирове Євангеліє (1056 — 57). Останнє виявляє (див. ЕУ 1, мал. 265) типові риси У.: літери розміщаються точно між двома рівнобіжними лініями, за межі яких виходять лише д, з, р, у, х, ц, щ; літери прямовисні, «геометричні», з правильними прямими лініями та заокругленнями; їхня сер. шир. наближається до висоти (т. ч. вони майже вписуються в квадрат); відстані між літерами великі; поділу на слова нема; окрім небагатьох титл, надрядкових знаків майже нема. За висотою літер — 6 — 7 мм — це ще досить великий У. (Літери грец. «унціялу» теж були фактично менші, ніж цаль). Подібним, але трохи меншим У. «сер.» величини написано «Ізборник» 1073 (див. ЕУ 1, мал. 266, де в підписі має бути 1073); відступи між літерами менші, деякі літери нахиляються вправо, і з’являються «акценти». Пізніші приклади У. — Галицьке євангеліє (1144) та Пандекти Антіоха (11 — 12 вв.) (див. ЕУ 1, мал. 278 і 277).

Заміна пергамену папером, збільшення попиту на книжки та потреби ділового письма призвели від 13 в. до прискорення темпу писання, що виявилося у втраті ретельної геометричности, викривленні та нахилі прямих частин літер і спрощенні деяких літер: так виник переходовий тип письма, т. зв. великий півустав, літери якого далі зменшувалися й звужувалися, і т. ч. у 15 — на поч. 16 вв. уже переважав півустав, а в 16 — 17 вв. прийшов скоропис. Одначе, У. ще зустрічається у богослужбових книгах, напр., у Пересопницькому євангелії (1556 — 61) (див. ЕУ 1, мал. 269), хоча надрядкові літери й акценти типові для півуставу; великий півустав Крехівського апостола (1563 — 72) (див. ЕУ 1, мал. 271) близький до У. (Див. також ЕУ 1, стор. 359).

Література: Horodyski B. Podręcznik paleografii ruskiej. Кр. 1951; Черепний Л. Русская палеография. М. 1956 (далі див. ЕУ 1, стор 366).

В. Свобода

Устав, закон або зб. правил, що реґулював ту чи ту ділянку правовідносин, також важливий акт законодавства, що становив джерело права за княжої доби. Відомі княжі У. Володимира В., Ярослава, Володимира Мономаха. У В. Князівстві Лит. деякі законодавчі акти називалися У. (див. Земські уставні грамоти). У 1557 т. зв. «Устава на волоки» поль. короля Жигмонта II Авґуста впроваджувала волочний перемір. У царській Росії У. — збір законів якоїсь ділянки. Уставними грамотами називалися акти, що визначували відносини між поміщиками й селянами по сел. реформі 1861.

Тепер термін У. іноді вживається на означення статуту (конституції) якоїсь установи, напр., У. Помісної Укр. Кат. Церкви, схвалений укр. кат. єпископатом 1973.

Устав, сукупність правил богослужбових відправ, забраних у документі, що його Латинська Церква визначає як «Ordo celebratiois»; в Укр. Церкві У. був зібраний в кн. Типик (див. також Церковні обряди).

Устав Володимира Мономаха, закони київ. кн. Володимира Мономаха, вміщені у розширеній ред. «Руської Правди». У. В. М. був прийнятий після повстання у Києві 1113 представниками вищих станів з поступками для міщан і нижчих станів населення. Він реґулював становище залежних селян — закупів, обмежуючи владу пана (заборона бити закупа), обмежував лихву, забороняв перетворювати на раба неспроможного платити боржника-купця, якщо це сталося наслідком нещасливого випадку тощо. У ньому точніше визначено становище холопів. У складенні уставу брали участь, крім кн. Володимира Мономаха, тисяцькі — Ратибор (київ)., Прокопій (білгородський), Станислав (переяславський) і дехто з бояр.

«Устави на Волоки», див. Волочний перемір.

Уставні грамоти, акти, що визначали в Росії відносини між селянами і поміщиками після скасування кріпацтва 1861. У них визначалися повинності селян і кількість їм виділеної в користування землі. Мирові посередники мали завдання наглядати за виконанням У. г. Тому що часто У. г. були несприйнятні для селян, на цьому тлі відбувалися у 1860-их pp. сел. заворушення, також і на Україні.

[Установчі Збори. — Доповнення. Т. 11.]

Устилуг (III — 5), м. (з 1940) Володимир-Волинського р-ну Волинської обл., положене на правому березі Бугу при впадінні в нього р. Луги; 3 900 меш. (1970). Місц. пром-сть. Вперше згадується в літописах з 1150.

Устимовичі (Сахно-Устимовичі), коз.-старшинський рід на Хорольщині (Полтавщина), який походить від Софона (Сахна), сотника городинського († 1678) і сина його Устима Софоновича (Сохновича, Сохненка, † 1727), сотника власівського 1704, 1705), який згодом пішов у ченці з ім’ям Іларіона й був настоятелем Мотронинського манастиря. Його нащадок Прокіп Андрійович У. (бл. 1756 — бл. 1814), полковий писар, був учасником Комісії для опису кол. Гетьманщини (1780), а пізніше дир. департаменту Морського Мін-ва в Петербурзі. Син Прокопа У. — Адріян У. (бл. 1797 — 1851) був адьютантом і чиновником для особливих доручень при малоросійському військ. губернаторі кн. М. Рєпніні й брав участь у формуванні коз. полків 1831 — 32 pp., a згодом був курським цивільним губернаторам. Він був одружений з дочкою Г. Милорадовича, що поріднило його з Полуботками й Апостолами. Син Адріяна — Микола У. (1832 — 91), активний діяч сел. реформи 1861 на Полтавщині, дід (по матері) Олександра Шульгина. До цього роду належали також: Петро Максимович У. (бл. 1786 — після 1865), декабрист (з 1821; під час служби в Грузії, був чл. Кавказького таємного т-ва, метою якого була незалежність Грузії, й приятелем О. Грибоєдова); і Микола Миколаєвич У. (1863 — 1918), інженер-технолог, перший гол. (отаман) Ради Мін. Укр. Держави 1918 (див.).

О. О.

Устинівка (VI — 13), с. м. т. і р. ц. Кіровоградської обл., положена над р. Березівкою (притока Інгулу); 4 600 меш. (1970). Харч. пром-сть.

Устиянович Корнило (1839, с. Вовків на Львівщині — 22. 7. 1903, с. Довге Львівська обл.), маляр представник клясицизму й академізму в Галичині, письм. і публіцист, син о. Миколи У. Мист. освіту здобув у Віденській Академії Мистецтв (1858 — 63). Працював у Відні, в Галичині й на Буковині. Найчисленніше виявився у церк. монументальному малярстві: ікони для понад 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів, 7 декоративних картин тощо, з яких помітніші: «Христос перед Пилатом» (1880) у Відні, «Мойсей» (1887) у Преображенській церкві у Львові, «Хрищення Руси», «Володимир В.», «Св. Ольга» у церкві с. Вістова (Калущина) та ін. У. створив бл. 40 портретів; низку картин на іст. теми («Василько Теребовельський», «Шевченко на засланні», «Літописець Нестор», «Плач Ярославни», «Коз. битва», «Семен Палій...», «Скасування панщини» та ін.); 1882 — 83 редаґував й ілюстрував сатирично-гумористичний ж. «Зеркало» і «Нове Зеркало». Збереглися нечисленні пейзажі У. («Дзвіниця», «Морський пейзаж», «Чорне море», «Кавказький пейзаж», «Скит Манявський», «Пейзаж з хрестом», «Захід сонця», «Ранок»), в яких, поруч з портретами, найсильніше відчутні традиції клясицизму й академізму з нахилом до романтизму. Під час студій у Відні У. еволюціонував від панславізму (зародки якого виніс з дому й поглибив у Відні під впливом рос. свящ. М. Раєвського) до активного укр. патріотизму (під впливом поль. мистців А. Ґротґера і А. Ґротовського та письм. Б. Залеського). У. як письм. вперше виступив 1861 з поезіями, писаними язичієм; з 1872, під впливом укр. літератури, друкував нар. мовою у «Галичанині», «Слові», «Зорі, «Правді», «Ділі», «Основі» ст. про гал. мистецтво. У 1870-их pp. появилися перші його іст. поеми — «Іскоростень», «Вадим», «Святослав Хоробрий» і драми — «Ярополк», «Олег Святославич, кн. Овруцький» — обидві були виставлені в театрі «Руської Бесіди» у Львові (1878 і 1883), в якому У. працював деякий час сценографом. У. видав свої твори п. н. «Письма Корнила У.» (3 тт., 1875 — 77) й окремо брошуру «М. Ф. Раевскій и российскій панславизмъ. Споминки зъ пережитого и передуманого» (1884). Мист. спадщина У. зберігається перев. у Львівському Держ. Музеї Укр. Мистецтва.

Література: Нановський Я. Корнило Миколайович Устиянович. К. 1963.

Устиянович (Устіянович) Микола (7. 12. 1811 — 3. 11. 1885), письм. і гал. гром. діяч, свящ., походив з родини посадника м. Миколаєва (Львівщина); 1838 закінчив Львівську Духовну Семінарію, був парохом у с. Славсько (Стрийщина). 1848 У. був одним з ініціяторів «Собору Руських Учених», виступав за єдність Руси (Галичини і Наддніпрянщини); 1861 — 66 — посол до гал. сойму. Деякий час У. редаґував «Галичо-Рускій ВЂстникъ». З 1890 жив у м. Сучаві (Буковина), де й помер. 1836 написав перший вірш нар. мовою («Сльоза на гробі М. Гарасевича»), що й зблизило його з М. Шашкевичем; далі до 1846 майже нічого не писав, вражений кампанією проти нар. мови. Під впливом подій 1848 активізувався в літ. творчості, — писав поезії й прозові твори. У ліричних віршах У. відчутні нац. і соц. мотиви, любов до гірської природи Карпат, знання фолкльору. Вірші «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» стали нар. піснями. Етногр. матеріяли становлять основу прозових писань У.: «Старий Єфрем», «Месть верховинця»; «Страсний Четвер». Останні 20 pp. У. згасав як письм., пишучи тоді дещо штучним язичієм.

Твори: Поезії. Л. 1860; Твори М. Устияновича і А. Могильницького. Л. 1913 (досі найповніше вид.); Письменники Зах. України 30 — 50-их pp. XIX ст. К. 1965 (вибір кращих творів).

Устрики Долішні (Ustrzyki Dolne, IV — 3), м. в сер. Бескиді над р. Стрвяжем; до 1939 м-ко в Ліському пов. 1945 — 51 у складі УССР, пізніше Польщі, пов. м. в Ряшівському воєводстві. До 1939 У. Д. відомі ярмрками худоби; рафінерії нафти.

Устрицький Єронім († 1748), перемиський єп. (1715 — 46), здійснив у своїй епархії реформу, ухвалену Замойським синодом (1720), в якому брав участь.

Устя, р. на Волині, ліва притока Горині, довж. 68 км; сточище — 762 км², переєічна ширина річища в сер. течії 8 м. Над У. — м. Рівне.

Усть-Лабинськ (VIII — 20), до 1958 Усть Лабинська станиця, м. на Кубані, р. ц. Краснодарського краю РСФСР, положене на правому березі р. Кубані при впадінні р. Лаби; 36 000 меш. (1970). Харч. пром-сть (зав.: цукровий, масло-сирний, мех., ремісничо-мех., цегельня; комбінати: етеромасляний, аґрарнопром.). Усть-Лабинський р-н лежить на мішаній рос.-укр. території; за переписом 1926 українці становили в У.-Л. 28,5%, росіяни 63,7% (відповідно в р-ні: 31,6% і 66,8%).

Усть-Чорна (V — 4; нім. Königsfeld), с. м. т. Тячівського р-ну Закарп. обл., положене в Ґорґанах, на гор. течії р. Тересви; 4 800 меш. (1966); лісокомбінат, туристична база. Заснована У.-Ч. в 1760-их pp. нім. колоністами; в 1944 всі німці репатріювалися.

Утевський Арон (* 1904, Конотіп), біохемік, чл.-кор. АН УРСР. Закінчив Харківський Ін-т Нар. Освіти (1924). З 1925 працював в Укр. Біохем. Ін-ті, з 1930 — в Харківському Мед. Ін-ті, з 1975 — керівник лябораторії Н.-д. Ін-ту кріобіології й кріомедицини АН УРСР. Наук. праці стосуються біохемії середклітинного обміну, ферментів і гормонів. У. також автор філос. і літ. творів.

[Утевський (Утєвський) Арон (1904 — 88). — Виправлення. Т. 11.]

Уткін Володимир (* 1923), нар. в Пустоборі Рязанської обл., механік, д. чл. АН УРСР; праці з ділянки прикладної механіки і машинобудування.

Утлюцький лиман, затока в півн.-зах. частині Озівського м., від якого відокремлена косою Федотова та о. Бирючим. Довж. 45 км, шир. 2 — 20 км, площа бл. 400 км²; найбільша глибина 3,5 м.

«Утренняя Звезда», літ. альманах, виданий 1833 у двох кн. у Харкові, ініціятором був Г. Квітка-Основ’яненко; видавці — І. Петров та І. Срезневський. У першій кн. вміщено рос. мовою «Отрывки из записок о старце Григорие Сковороде» І. Срезневського й укр. переклад нарису «Недобрый глаз» О. Сомова. У другій кн. — першу повість Г. Квітки-Основ’яненка укр. мовою «Салдацький патрет», його «Супліку до пана іздателя», в якій письм. доводив право укр. народу на свою нац. літературу, й уривок з повісти «Маруся»; вірші П. Гулака-Артемовського, байки Є. Гребінки й уривки з його укр. перекладу «Полтави» О. Пушкіна, уривки з «Енеїди» І. Котляревського і пісні на його слова з нотами.

Уходники, люди різних станів — селяни, міщани, бояри і навіть маґнати, які любили пригоди і риск та ходили у 14 — 16 вв. на «уходи» в степ на полювання, рибальство, збирання меду. У. походили з суміжних зі степом Черкащини, Канівщини, Київщини, Брацлавщини; йшли на весні на низ Дніпра, а на зиму поверталися до своїх осель. Інколи У. платили воєводам (місц. урядникам) десятину здобутку. Життя в степах було повне небезпек, включно з боротьбою проти татар, для чого У. об’єднувалися у ватаги. Дійшовши до певної організованости, У. відбивали у татар «ясир» і награбовану худобу. З часом залишалися назавжди в степах, гол. на Пониззі Дніпра, перетворюючися на окрему суспільну верству населення; їх почали називати козаками.

Учбові округи, учбово-адміністративні одиниці в Рос. Імперії, створені 1803. На поч. 20 в. було 12 У. о., у тому ч. на Україні 3: Київська (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська і Полтавська губ.), Одеська (Херсонська, Катеринославська, Таврійська і Басарабська губ.), Харківська У. о. (Харківська, Воронезька, Курська, Пензенська, Тамбовська губ. та область Війська Донського).

[Училища і школи трудових резервів. — Доповнення. Т. 11.]

«Учитель», тижневик (1874) і двотижневик (1880), присвячений справам нар. шкіл, виходив у Львові 1869 — 74 (з додатком для дітей п. н. «Ластбвка») і 1880, видавець і ред. М. Клемертович. В «У.», крім ст. пед. змісту і літ. творів, міщено ст. на екон. і культ.-осв. теми, матеріяли з питань сіль. госп-ва тощо.

«Учитель», перший пед. тижневик на Закарпатті, виходив в Ужгороді з квітня до грудня 1887; видавець і ред. А. Ріпай. Вийшло 30 чч.

«Учитель», пед.-наук. двотижневик (1911 місячник), орган Укр. Пед. Т-ва (до 1911 Руського Т-ва Пед.; див. «Рідна Школо»), виходив у Львові з червня 1889 до червня 1914 (до 1892 друкувався етимологічним правописом). Ред.: Т. Грушкевич (1890 — 93), І. Копач, В. Щурат, І. Ющишин (1911 — 14). З 1905 «У.» поширив тематику на актуальні пед.-виховні проблеми, питання шкільного і домашнього виховання на всіх укр. землях і в ін. евр. країнах, містив наук. розвідки, хроніку з життя виховних і наук. установ, огляди й рецензії. Визначніші співр.: М. Грушевський, І. Франко, С. Ковалів, Г. Шерстюк, Л. Чепіга, С. Черкасенко, М. Гехтер та ін.

«Учитель», пед. журн., вид. Шкільного Відділу крайової адміністрації Підкарп. Руси, виходив тричі на місяць в Ужгороді 1920 — 36; ред. І. Панькевич, С. Бочек, Ю. Ревай.

Учительні євангелія, зб. проповідей на весь рік на теми євангельських притч, перев. рукописні. Прототипом їх було ц.-слов. У. є. (преславського) єп. Костянтина (894), але популярними на Україні У. є. стали в 16 — 18 вв. Ц.-слов. переклад (до 1407) У. є. царгородських патріярхів Калліста (1350 — 54, 1355 — 62) і Філотея (1354 — 55, 1362 — 76) вийшов друком 3 рази (1568 — 69, 1595, 1606). Переклад на укр. просту мову видано в Єв’ї під Вільною 1616 (вдруге в Києві 1637). Розвиток У. є. 16 — 18 в. позначений був перев. впливом поль. джерел: «Postyll-i» кальвініста М. Рея (1557), а потім також його противника, католика Я. Вуєка (1573). З понад 100 збережених рукописних У. є. 16 — 18 в. понад 30 виявляють впливи Рея. Укр. У. є. використовували апокрифи (на подобу Вуєка, але не Рея). Особливо важливі для історії укр. мови переклади розділів євангелій на живу мову в У. є. 16 — 18 в. (повного четвероєвангелія укр. мовою ні правос., ні гр.-кат. Церква не допустила тоді до вжитку). Відоміші У. є., крім згаданих: Тростянецьке, бл. 1560; свящ. Андрія з Ярослава, Л. 1585; зі Скотарського на Закарпатті 1588 (проти євангеликів); Почаївської Лаври 16 в.; Березнянське 16 в. (закарп.); Катеринославське 1592; Язловецьке кін. 16 в.; Тригірське поч. 17 в.; К. Транквіліона-Ставровецького (друк. 1619, 1696, 1697); о. І. Капишовського з Ортутова, 1640; Ладомирівське 17 в., обидва останні з Пряшівщини і зі спільного ориґіналу; Я. Флюки сер. 17 в.; Данилівське не пізніше 1646 (проти протестантів і католиків); о. Яворського і С. Рихвальського, Рихвальт 1666; о. С. Тимофієвича з Решетилівки 1670; Ф. Дулишковича 1673; Нягівське 17 в. (з впливами протестантизму); Углянське («Ключ») кін. 17 в.; Канівське кін. 17 в.; П. Колочавського 1737; І. Прислопського з Камінної на Грибівщині 18 в. та ін. У 18 в. на підрос. Україні У. є. зникли у зв’язку з русифікацією; дещо пізніше під Польщею — у зв’язку з польонізацією і занепадом правос. церкви. Але від 1789 гр.-кат. Василіяни в Почаєві почали видавати зб. проповідей на весь рік (за новими поль. зразками), які своєю «простою мовою» нагадували давні У. є. Пор. ще Святе Письмо.

Література: Крыжановский Г. Рукописные евангелия киевских книгохранилищ. К. 1889; його ж. Рукописные евангелия Волынского епархиального древнехранилища. Волынский историко-археологический сборник І. Житомир 1896; Тиховский Ю. О малорусских и западнорусских У. є. XVII — XVIII вв. и их месте среди южнорусских переводов Св. Писания. Труды XII Археологического съезда, III, М. 1905; Житецкий П. О переводах евангелия на малорусский язык. Известия Отделения русского языка и словесности Императорской АН. X. З. П. 1905; Перетц В. К вопросу о У. е. XVI — XVII в. Сборник Отделения русского языка и словесности АН СССР, 101, 2. П. 1926; Janów J. Przyczynek do źródeł ewangeliarza popa Andrzeja z Jaroslawia. Prace Filologiezne. XV, 2, B. 1931.

Б. Струмінський

Учительское Товарищество Подкарпатской Руси, русофільська орг-ція учителів на Закарпатті, заснована 1920 в Ужгороді; спершу об’єднувала й учителів народовецького напряму, які 1930 відокремилися і заснували Учительську Громаду Підкарпатської Руси. У. Т. П. Р. домагалося введення рос. мови у школах Закарпаття; видавало журн. «Народна Школа» (1921 — 38). Гол. діячі: В. Шпеник (перший голова), М. Василенков, П. Федор та ін.

Учительська Громада у Львові, станове т-во укр. учителів сер. і вищих шкіл, засноване з ініціятиви Ю. Стефановича 1. 11. 1908. До 1914 У. Г. мала 11 філій: Бережани, Коломия, Тернопіль, Перемишль, Станиславів, Стрий, Сокаль, Рогатин, Городенка, Яворів, Львів; 398 чл. Гол. до першої світової війни були М. Грушевський (1908 — 12) і Ю. Романчук (1912 — 14). За цього періоду діяльність У. Г. була спрямована на створення укр. держ. гімназій у більших м. Галичини, українізацію утраквістичних гімназій, зрівняння в правах реальних шкіл з гімназіями. У. Г. домагалася призначення окремого референта для укр. шкіл при мін-ві освіти, виступала проти польонізації Львівського ун-ту. Неуспіх цих заходів примусив У. Г. створити Секцію приватного шкільництва, організувати приватні сер. школи і підготовні курси для вступу до гімназій.

За воєнного і повоєнного часу діяльність У. Г. у Львові послабла. З 1920-их pp. У. Г. спрямувала свою діяльність на оборону офіц. назви «український», на боротьбу проти утраквізації гімназій, проти шкільних поль. підручників, на оборону шкільництва й учительства перед поль. урядом, на самодопомогу; створила фонди: «лихоліття» (допомога родинам воєнних безповоротців, безробітним, вдовам і сиротам по учителях), посмертний, власної хати, будови вакаційних осель, відпочинкових будинків для учителів (у Ямнім, Рожанці) тощо. Крім того, У. Г. створила фахові секції для складання програм навчання з укр. мови (гол. Я. Біленький), історії (О. Терлецький), географії (О. Дашкевич) і нац. виховання. До 1939 У. Г. мала 12 філій, 4 експозитури, бл. 490 чл. Видавала свій орган «Наша Школа» (1909 — 14), «Світло» (1921 — 22), «Укр. Школа» (1925 — 39). Крім названих вище, У. Г. пізніше очолювали: К. Студинський (1916 — 20), С. Громницький (1920 — 25), о. С. Кархут (1926), О. Терлецький (1927 — 30) і з 1930 В. Радзикевич. У. Г. співпрацювала з «Рідною Школою», «Просвітою» і з укр. парляментарною репрезентацією. Активними діячами У. Г. були: Л. Сальо, С. Недільський, Д. Джердж, Р. Ілевич, Р. Цегельський, К. Кисілевський, І. Рибчин, І. Сітницький, І. Боднар, І. Мандюк, М. Паньчук, Г. Павлюх, М. Мельник, С. Левицький та ін.

Література: Двадцятьпятьліття т-ва Учительська Громада, ювілейний наук. збірник. Л. 1935.

Учительська Громада Підкарпатської Руси, укр. проф. орг-ція учителів Закарпаття 1929 — 39. Виникла у висліді відходу свідомого укр. учительства від підтримуваного чехо-словацьким урядом Учительского Товарищества Подкарпатской Руси. У. Г. П. Р. мала 1 650 чл. у 1938, виявляла велику активність у різних осв. акціях, зокрема в боротьбі за українізацію шкіл. Пресовий орган «Учительський Голос». Провідні діячі: о. А. Волошин, Ю. Гуснай, Ю. Ревай, А. Штефан та ін. Щорічні з’їзди учителів були видатними подіями закарп. культ. життя.

«Учительське Слово», пед. ж., орган Т-ва Взаємна Поміч Укр. Вчительства, виходив у Львові 1912 — 39, спершу місячник, з 1913 — двотижневик (з деякими перервами у 1914 — 24). При «У. С.» виходили пед.-методичні ж.: 1923 «Життя і Школа», з 1927 — «Шлях навчання і виховання», який 1930 відокремився п. н. «Шлях виховання й навчання», з 1930 квартальник «Методика й шкільна практика». Ред. «У. С.»: І. Казанівський, Г. Коваль, І. Ліщинський, А. Зелений, А. Домбровський, І. Ющишин (1930 — 39).

«Учительський Голос», пед. і культ.-осв. місячник, орган Учительської Громади Підкарп. Руси, виходив у Мукачеві, Ужгороді й Хусті 1930 — 39; ред. О. Полянський; співр.: В. Свереняк, о. А. Волошин, А. Штефан, О. Маркуш та ін.

Учительські інститути, трирічні навчальні заклади в Рос. Імперії, в тому ч. й на Україні, для підготови вчителів міських і вищих початкових шкіл. Перший У і. відкрито у Глухові 1874; 1917 їх було 11 (в усій Рос. Імперії — 47). В УССР У. і. були ліквідовані, щойно 1934 у зв’язку з запровадженням заг. семирічного навчання та потребою нових кадрів для семирічних шкіл, знову організовано дворічні У. і., що готували учителів для 5 — 7 кляс. В УССР було їх 14, 1945 — 34, 1955 — 33. З 1950, у зв’язку з розвитком шкіл з повною сер. освітою і підвищенням вимог до учителів, У. і. реорганізовано на пед. ін-ти, частково на пед. училища.

Учительські семінарії, заклади сер. освіти для підготови вчителів початкових шкіл. На укр. землях в Рос. Імперії з 1860-их pp. У. с. були основним (хоч не єдиним) типом шкіл для підготови вчителів початкових шкіл. Курс навчання тривав від 3 до 4 pp. Першу У. с. відкрито 1869 в Києві (1870 перенесена до Коростишева), у 1870-их pp. У. с. відкрито в Херсоні, Переяславі, Вовчанському на Харківщині, Острозі на Волині тощо; у 1870-их pp. діяла також Земська У. с. у Чернігові. 1917 на Україні було 20 У. с. (в Рос. Імперії — 171). В УССР У. с. реорганізовано на трирічні пед. курси, згодом пед. технікуми.

На Зах. Укр. Землях під Австрією після шкільної реформи 1869 У. с. з 4-річним курсом навчання були єдиними закладами освіти для підготови вчителів початкових шкіл. В Галичині їх було 10 (7 чоловічих, 3 — жін.) з укр. і поль. мовами навчання. Крім того, існували 3 укр. приватні У. с., на Буковині — 2 У. с., на Закарпатті 3 (з угор. мовою навчання). Під Польщею У. с. реорганізовано 1932 на 3-річні пед. ліцеї; на Закарпатті 1920 — 39 діяли 3 У. с. (.2 з укр. і 1 з рос. мовою навчання). Під час другої світової війни на укр. землях у Ген. Губернії діяло 9 У. с.

Уша, див. Уж.

Ушакевич Василь, львівський ґравер на дереві другої пол. 17 в. — поч. 18. Виконав ґравюри до «Требника» (1668), «Апостола» (1666), до вид. «Тріодь цвітная» (1663) і «Тріодь постная» (1664, 1682, 1717).

Ушаков Микола (1899 — 1973), рос. поет і письм. на Україні родом з Ростова Ярославського в Росії. Весь час друкувався в рос.-мовних вид. УССР. Крім низки зб. поезій і прозових творів в офіц. дусі, перекладав на рос. І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського й ін. укр. авторів; ред. рос. видань творів Т. Шевченка (1939, 1949 — 56), М. Коцюбинського (1951).

[Ушаков Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ушинський Костянтин (2. 3. 1824, Тула — 3. 1. 1871, Одеса), визначний рос. педагог укр. походження, один з засновників пед. науки в Росії. Дитячі роки У. провів у с. Богданівці на Чернігівщині і закінчив Новгород-Сіверську гімназію, пізніше жив і працював у Росії (1862 — 67 за кордоном); помер в Одесі, похований у Києві. У. обстоював принципи народности у вихованні, зокрема ознайомлення учнів з нар. творчістю, домагався того, щоб навчання велося рідною мовою. Читанка У. «Рідне Слово» (1864) була поширена в школах України. У сов. педагогіці У. в 1930-их pp. називали реакціонером, а зі 1940-их «видатним вітчизняним» педагогом.

Ушиця, ліва подільська притока Дністра; довж. 122 км, сточище — 1 400 км². В сер. і дол. частині пливе глибоким, вузьким (0,3 — 1,3 км) яром. Річище — 10 — 15 м, має багато перекатів і порогів.

Попередня     Головна     Наступна