[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3476-3487.]

Попередня     Головна     Наступна





Ф


Фабричне законодавство, закони, постанови і розпорядження щодо режиму праці на фабриках, зав. й ін. підприємствах; під цією назвою діяло в дорев. Росії, а в СССР Ф. з. є частиною трудового права.

Петро I встановив у Росії 1722 робочий день на фабриках 13,5 год. та запровадив посаду держ. наглядача за здійснення цього закону. Першим більш-менш повним актом Ф. з. було «положення» про взаємини між робітниками і власниками підприємств (1835). У другій пол. 19 в. царський уряд, видав низку законів, якими реґулювалася праця на пром. підприємствах: 1882 — 8-годинний робочий день для малолітніх (від 12 до 15 pp.); 1886 — ряд постанов про наймання фабричних і с.-г. робітників та про їх взаємини з працедавцями; 1894 — утворення фабричної поліції; 1899 — робочий день для: звич. робітників (11,5 год.); 1903 — створення посади фабричного «старости» для полагоджування конфліктів між робітниками й підприємцями; 1905 — введено право страйку (1906 це право обмежено для с.-г. робітників); 1912 — закон про страхування і лікарські каси.

1917 Тимчасовий уряд, а на Україні Центр. Рада видали низку актів Ф. з., якими запроваджено поступові закони на зразок зах. про охорону праці: заборона нічної праці для підлітків і жінок, утворення фабрично-заводських комітетів. III Універсал Укр. Центр. Ради запровадив 8-годинний день праці та встановив держ. контроль над виробництвом. Утворені на поч. революції в березні — квітні 1917 фабрично-заводські комітети мали розробляти тарифи зарплатні для укладення нових колективних договорів, дбати за поліпшення умов праці й брати участь у роб. контролі. Спершу комітети були неполіт., згодом частина їх підпала під вплив большевиків, а ін. намагалися зберегти свою незалежність від партії навіть після больш. перевороту; саме з них набиралися діячі «роб. опозиції». У січні 1918 больш. уряд ухвалив злиття їх з профспілками (див. Робітничий контроль).

Контрольним органом за виконанням Ф. з. в царській Росії була фабрична інспекція (з 1882), яка однак діяла лишена приватних підприємствах. На Україні були дві округи фабричної інспекції: Київ. (охоплювала 7 укр. губ.) і Харківська (2 укр. губ.) з старшим фабричним інспектором та губ. «присутствієм» у фабричних і гірничих справах як контрольними установами на чолі. Фабрична інспекція продовжувала діяти і за Центр. Ради. У березні 1919 раднарком УССР перетворив її на роб. інспекцію.

В. Маркусь


Фабрично-заводська семирічка (ФЗС), неповна сер. школа в УССР, що була створена у другій пол. 1920-их pp. на базі заг. семирічної школи, при пром. оселях з метою пов’язання заг. навчання й одночасного ознайомлення з виробничою практикою ближчого до неї підприємства. Практичного значення ФЗС не мали і при реорганізації шкільної системи 1934 стали звич. семирічками.


Фавр Володимир (1874 — 1920), гігієніст родом з Харкова, з 1911 проф. Харківського Жін. Мед. Ін-ту. Праці присвячені питанням гігієни та епідеміології (малярія, туберкульозе, чума, венеричні хвороби тощо).


Фаворов Олексій (* 1900), вчений у галузі рослинництва родом з слободи Миколаївка на Харківщині, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). 1924 закінчив С.-Г. Ін-т у Харкові і по закінченні працював на Одеській крайовій с.-г. досл. станції та в Одеському С.-Г. Ін-ті; з 1956 працює в Н.-Д. Ін-ті землеробства і тваринництва зах. р-нів УССР. Праці з питань селекції та аґротехніки с.-г. культур. Спільно з ін. виплекав сорт картоплі Одеської 24, сорт суданської трави Одеська 25, сорт дині Кримка одеська 48.

[Фаворов Олексій (1900 — 1981, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Фадеїчев Владислав (* 1906), архітект родом з Харкова, закінчив архітектурний фак. Харківського Художнього Ін-ту (1930). У 1950 — 60-их pp. працював перев. з Б. Дзбановським й ін. Визначніші праці: Клюб інж.-техн. працівників у Лисичанському, драматичний театр у Макіївці, будинки техніки у Луганському й проєктного ін-ту «Укрдніпрошахт» у Києві, співавтор проєкту забудови Нововолинського та ін. З 1971 викладач Київ. Інженерно-Будів. Ін-ту.


Файнберґ Яків (* 1918), фізик родом з Золотоноші, чл.-кор. АН УРСР (з 1964). Закінчив Харківський Ун-т 1940, з 1946 працює в Харківському Фізико-Техн. Ін-ті АН УРСР і 1949 — 72 — в Харківському Ун-ті (з 1963 — проф.). Праці з електродинаміки, зокрема теорії прискорювачів елементарних частинок, хвилеводів та фізичної плазми.


Файншмідт Ісак (1875 — 1940), терапевт і фтизіятр родом з Орла; з 1905 працював у Харкові, з 1923 — проф. Харківського Мед. Ін-ту. Праці Ф. присвячені проблемам туберкульози, пневмонії, лікуванню серцевосудинних захворювань, діябету тощо.


Фалієв (Фалеєв) Іван (1858 — 1924), учений у галузі рибництва родом з Києва. Праці перев. з питань прикладної іхтіології. З ініціятиви Ф. на Україні створено перші розплідники для ставкових риб і рибні заповідники.


Фальк (Falk) Кнют-Улуф (* 1906), проф. славістики в Люндському Ун-ті (Швеція, 1945 — 72). Гол. праці з слов. топономастики, зокрема монографія про назви Дніпрових порогів у записі Константна Багрянородного, 849 (Dneprforsarnas namn i Kejsar Konstantin Porfyrogenetos De administrando imperio, 1951), в якій Ф. намагався довести, що «слов.» назви порогів — укр. і вже в 9 в. виявляють такі риси укр. фонетики, як г з праслов. ґ, у з о в новозакритих складах та ін. Хибність цих поглядів довів Ю. Шевельов 1955 (передрук у його «Teasers and Appeasers», 1971).


Фальківський (справжнє прізвище Левчук) Дмитро (3. 11. 1898, с. В. Липеси на Берестейщині — 16. 12. 1934, Київ), поет. Вчився в Берестейській гімназії; за революції працював у больш. підпіллі. 1920 — 23 служив у Червоній армії (в органах ЧК), по демобілізації з 1924 жив у Києві. Друкуватися почав 1924 й містив поезії в ж. «Червоний Шлях», «Життя й Революція», «Всесвіт», «Глобус»; належав до літ. групи Ланка-МАРС. У ліриці Ф., поруч з мотивами поліської природи, гол. увага зосереджена на відображенні трагічних подій революції 1917 — 20 на Україні. Крім поезій, Ф. писав нариси, оп., сценарії. Попри його рев. минуле, офіц. критика ставилася недовірливо до творчости Ф., і в посиленому в зв’язку з убивством С. Кірова терорі його разом з Г. Косинкою, О. Влизьком, К. Буревієм та ін. розстріляно в групі двадцять вісьмох.

Окремі зб. поезій: «Чабан» (1925), «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931); найновіше вид. за ред. М. Неврлі «Ранені дні» (Пряшів, 1969); там і докладна бібліографія.


Фальковський Іриней (28. 5. 1762, Білоцерківка на Пирятинщині — 29. 4. 1843, Київ), осв. і церк. Діяч, письм., Правос. єп. Студіював у Київ. Академії й Будапештському Ун-ті (1775 — 82); проф. і ректор (1783 — 1804) Київ. Академії. З 1799 архимандрит Гамаліївського, згодом Києво-Братського манастиря; єп. чигиринський і коадьютор київ. (1807 — 12), смоленський (1812 — 13), знову коадьютор київ. і управитель Михайлівського Золотоверхого манастиря. Ф. автор численних літ. (вірші, філос., іст., богословських та ін.) творів, зібраних у 92 тт. (у рукописі). Друком появилися: «Календарії» (1797) з іст. ст., «Сокращение церковной хронологии...» (1797), «Christianae Orthodoxae Dogmatico-polemicae theologiae... Compendium» (1802), а також проповіді, біографічні записки (1762 — 83), матеріяли про Київ. Академію тощо.

[Фальковський Іриней (світське ім’я Іван) (28.5.1762 — 29.4.1823). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Булашев Г. Преосвященный Ириней Фальковский, епископ Чигиринский. К. 1883.


Фальц-Файни, великі землевласники в Таврійській губ., німці. З сер. 19 в. володіли 200 000 десятин землі в Дніпровському і Мелітопільському пов.; у їх посілостях нараховувалося 200 — 400 000 овець. Фрідріх Ф.-Ф. (1863 — 1920) заснував 1883 заповідник «Асканія Нова». По революції Ф.-Ф. еміґрували до. Німеччини, а їх маєтки націоналізовано. «Асканія Нова» оголошена держ. заповідником.


Фанаґорія (Fanagoreia), старогрец. м. на Таманському піво., засноване в сер. 6 ст. до Хр. вихіднями з м. Теос; важливий торг. і ремісничий центр Прикубання. З 5 ст. до Хр. входила до складу Боспорського царства, за винятком деякого часу в 1 ст. до Хр., коли при допомозі Риму здобула на деякий час автономію і дістала назву Агріпія. У 4 ст. по Хр. Ф. була зруйнована гунами. На місці Ф. тепер городище поблизу селища Сінного, Темрюцького р-ну Краснодарського краю. Археологічні розкопи виявили сильні оборонні споруди міста, а також нові цінні знахідки зразків античної скульптури й фраґментів настінних розписів.

[Фанаґорія (Phanagoreia). — Виправлення. Т. 11.]


Фармаковський Борис (1870 — 1928), рос. археолог та історик античного мистецтва родом з Вятки, чл.-кор. Рос. АН (з 1914). Дослідник грец. колонії Ольвії (1896, 1901 — 15, 1924 — 26). Ф. усталив методику розкопів грец. колоній у Півд. Україні; провадив також розкопи в Києві (б. Десятинної церкви, 1908 — 09), Евпаторії та ін.


Фармакологія, наука про ліки та діяння їх на живий організм. Одна з найдавніших наук. яка виникла разом з медициною, але саме слово Ф. згадується в мед., літературі щойно з кін. 17 в. Ф. розподіляється на заг., яка вивчає механізми діяння ліків на живий організм, і спеціяльну, що вивчає вплив окремих лікувальних препаратів на людину чи тварину.

На Україні ліки гол. чином з трав, а іноді з тканин тварин, виготовляли здавна нар. знахарі, передаючи рецепти на їх виготовлення з роду в рід. З поширенням християнства виготовлення ліків поступово перейшло до манастирів, зокрема ченці Києво-Печерської Лаври лікували хворих та забезпечували їх ліками власного виробництва. Ліки виготовлювали також кустарі; їх завозили з чужоземних країн, де їх продавали в т. зв. «зелених» крамницях, разом з горілкою та різними спеціями. Відомо, що в 16 і 17 вв. вже існували рукописні книги про ліки, що їх називали «травниками», «зелейниками» або «вертоградами». Перші аптеки на Лівобережній Україні були утворені на поч. 18 в., коли Петро I наказав відкрити по великих містах «казенні» та дозволив засновувати приватні аптеки, якими здебільша керували чужоземні аптекарі; працювали та вчилися у них також особи з місц. населення. Курс фармацевтичного навчання тривав 5 — 6 pp., після чого аптекарські учні складали іспити на звання «ґезель» та відряджалися до польових аптек на 2 — 3 pp. По відбутті служби вони мали право складати іспити на звання провізора і самостійно працювали як фармацевти. За Катерини II у 1787 був виданий перший аптекарський указ, який реґляментував всю аптекарську справу в Рос. Імперії, у тому ч. й на Україні. Приблизно тоді ж вийшов у світ перший підручник з Ф. «Врачебное веществословие или описание целительных растений» (4 тт., 1783 — 89), що його написав укр. лікар Н. Максимович-Амбодик. У 19 в. при ун-тах були відкриті фармацевтичні відділи, а на мед. та ветер. фак. почалося викладання курсів Ф. Відповідно до встановленого 1845 порядку, аптеки набирали учнів з осіб, які мали освіту не менше 6 кляс клясичної гімназії. Після трирічного навчання та іспитів вони одержували звання аптекарських помічників. Далі, після трирічної практики в аптеці та продовження Дворічного провізорського курсу при ун-ті і держ. іспитів, вони здобували дипломи провізорів. Згодом вони могли там також складати іспити і обороняти дисертації на звання маґістра фармації. Завідувати аптеками доззолялося тільки провізорам або маґістрам. Лише в земських аптеках винятково могли працювати фельдшери під наглядом лікарів.

На укр. землях, які в 15 — 18 вв. входили до складу Речі Посполитої, аптекарі мусіли відбути відповідний вишкіл і мати апробату Краківської Академії; у Львові вони творили проф. корпорацію.

На Зах. Україні з кін. 18 в. діяли австр. закони, в 1920 — 30-их pp. поль. Аптекарські студії за Австрії тривали 2 pp., за Польщі — 4 pp. на фармацевтичних відділах Львівського Ун-ту, по закінченні яких студент одержував титул маґістра. У 1868 — 93 pp. у Галичині діяло Гал. Т-во Аптекарів (видавало 1871 — 1939 журн. «Czasopismo Towarzystwa Aptekarskiego»).

По революції 1917 підготову фармацевтів при аптеках скасовано. 1920 у Харкові засновано А. Розенфельдом Ін-т Експериментальної Фармації. Фармацевтична та фармакологічна освіта мінялася багато разів; 1921 були засновані фармацевтичні навчальні ін-ти з 4-річним курсом навчання (у Харкові й Одесі) та фармацевтичні технікуми з 3-річним навчанням (у Києві, Вінниці та Харкові); 1923 засновано хем.-фармацевтичні фак. при Харківському та Одеському ун-тах; 1930 укр. фармацевтичні навчальні заклади перейшли з системи наркомату освіти до наркомату охорони здоров’я, після чого Одеський Ін-т був перетворений на мед.-аналітичний, а фармацевтичні технікуми на ін-ти з п’ятирічним терміном навчання. 1940 створено фармацевтичні фак. при Львівському Мед. Ін-ті та Київ. Ін-ті для удосконалення провізорів. 1937 були введені звання кандидатів та докторів фармацевтичних наук. Після воєнного занепаду і відновлення (з деякими змінами) фармацевтичних ін-тів 1954 створено курси удосконалення і спеціялізації фармацевтів та заочну підготову провізорів з осіб, які мають сер. фармацевтичну освіту та стаж понад 5 pp. При Одеському Фармацевтичному Ін-ті утворено фак. заочної освіти.

Кадри фармакологів на Україні формуються в основному з лікарів, ветеринарів, хеміків та фармакологів. Розвиткові укр. Ф. значно сприяли праці О. Черкеса, П. Радіонова, Г. Петровського та ін. У розвитку фармацевтичної освіти на Україні чималу ролю відограли М. Валяшко (1874 — 1955), якого вважають за її засновника, та Я. Фіялков, який упродовж багатьох років завідував катедрою фармацевтичної хемії в Київ. Фармацевтичному Ін-ті. Укр. фармакологи з 1961 об’єднані в Наук. Фармацевтичне Т-во, яке через Всесоюзне Т-во підтримує зв’язки з Міжнар. орг-цією фармакологів, заснованою 1966. Див. також Аптеки.

На еміґрації 1945 — 51 діяв фармацевтичний фак. при Укр. Техн.-Госп. Ін-ті в Мюнхені. Укр. аптекарі ЗДА і Канади є чл. Укр. Лікарського Т-ва Півн. Америки, а його ж. «Лікарський Вісник» містить також дослідження з Ф.

Література: Бычков М., Рачковский С. Фармацевтическое дело, его организация и законодательство. М. — Ленінград 1927; Клист И., Маймин С. Тридцать лет советской аптеки. М. 1948; Прусак А. Из истории аптечного дела на Руси. ж. Аптечное дело, ч. 4, 1953; Зархин И. Очерки истории отечественной фармации. М. 1956; Сорок лет советского здравоохранения в СССР (1917 — 1957), гол. ред. Ковригина М. 1957; Schulz H. The Training of Pharmacists in Soviet Russia. Review of Eastern Med. Sciences. ч. 11 — 12, 1958; Rombieriński R. Historja farmacji. В. 1963.

Г. Шульц


«Фармерське Життя», совєтофільський тижневик Т-ва Робітничо-Фармерський Дім, виходив 1925 — 40 у Вінніпеґу, з 1937 зі стор. «Робітниця». Ред. Д. Присташ, М. Сав’як і С. Пура. «Ф. Ж.» перестало виходити у висліді заборони кан. уряду.


Фарфорова промисловість, див. Порцеляново-фаянсова промисловість.


Фасмер (Vasmer) Макс (1886 — 1962), нім. мовознавець-славіст родом з Петербурґу; чл. кількох нім. академій, д. чл. НТШ і чл.-кор. АН СССР. З 1917 проф. Саратовського і Петербурзького, 1919 Тартуського (Естонія), з 1921 Ляйпціґського, пізніше Берлінського ун-тів. Засновник і ред. журн. «Zeitsehrift für slavische Philologie» (від 1924). Наук. праця Ф. зосереджувалася навколо двох гол. комплексних питань: етимологія і прабатьківщина слов’ян, зокрема сх. Серед етимологічних праць Ф. гол. були «Греко-славянские этюды» (1906 — 09), «Kritisches und Antikritisches zur neueren slavischen Etymologien» (1910 — 1913), синтезою чого став «Russisches etymologisches Wörterbuch» (1950 — 1958). Хоч у центрі уваги Ф. були рос. етимології, він широко залучав укр. матеріял (не завжди повний і достатньо перевірений), так що ці праці мають значення й для укр. етимології. Етногенетичні праці Ф. базувалися на широкому використанні водних назв, геогр. назв взагалі й іст. матеріялів. Його погляди на прабатьківщину слов’ян підсумовані в «Die Urheimat der Slaven» (1926). Протягом багатьох pp. Ф. працював над первісними межами й розпросторенням сх. слов’ян, установивши півн. засяг іранських впливів («Die Iranier in Südrussland», 1923), півд. і сх. засяг балтицьких впливів і півд. засяг фінських впливів («Beiträge zur historischen Völkerkunde Osteuropas», I — IV, 1932 — 36), як також межі впливів вікінґів («Wikingerspuren in Russland», 1931, та ін.). Ці праці мають основоположне значення також для проблем походження укр. мови. Побічним наслідком цих праць була публікація двох важливих довідникових видань: «Wörterbuch der russischen Gewässernamen» (1960 — 1973) і «Russisches geographisches Namenbuch» (1962 — 81), закінчені після смерти Ф., перший Айсолдом та ін., другий Г. Броєром та ін. Обидва вид. включають вичерпний (крім Закарпаття) укр. матеріял. Праці Ф. з специфічно укр. тематикою: до річкових назв (Десна — 1930 — 31, Псло — 1932, Дніпровські пороги — 1960), іст. проблем: підпис Анни Ярославни (1927 і пізніше); перехід je- > о-, укр. імператив (1925). З діялектології Ф. писав про болг. впливи в закарп. говірках, зредаґував і видав діялектні записи Наконечної. На його замовлення Ганцов написав ґрунтовний огляд досліджень з укр. діялектології. Бібліографія писань Ф. в «Festschrift für Max Vasmer», 1956, і «Zeitschrift für slavische Philologie» 31 і 34.


[Фасоля. — Доповнення. Т. 11.]


Фатальчук Володимир (* 1903), графік родом з м. Горохова на Волині; мист. освіту здобув 1929 у Київ. Художньому Ін-ті. Працює разом з Ольгою Юнак у книжковій графіці та плякаті. Оформлення й ілюстрації до кн.: «Укр. нар. казки» (1951), «Антологія укр. поезії» (1957), «Кобзар» Т. Шевченка (1959), «Укр. нар. пісні» (I — II, 1964 — 65), «Хмельницький» І. Ле (1959) та ін.

[Фатальчук Володимир (1903 — 1981, Київ), „Кобзар“ Т. Шевченка (1960). — Виправлення. Т. 11.]


Фатьма-Коба, печера в Байдарській долині в Криму, в якій відкрито (розкопи Г. Бонч-Осмоловського 1927 і С. Бібікова 1956 — 58) стоянку часів мезоліту. При розкопах виявлено шари азільської і тарденуазької (скорчене поховання кроманьйонської людини) культури.


«Фауна України», монументальний, 40-томний довідник про всі групи тваринного світу на території України і суміжних територіях, опрацьований і виданий Ін-том Зоології АН УРСР. Виходить з 1956 з ініціятиви І. Підоплічка (1905 — 75); у складі ред. колеґії: В. Касьяненко, І. Підоплічко, І. Білановський, Г. Бошко, М. Воїнственський, О. Маркович, В. Пучков, І. Сокур. Перші томи «Ф. У.» присвячені описові хребетних, наступні — безхребетних, два останні — історії фавни України, її зоогеогр. характеристиці та історії дослідження. «Ф. У.» значне досягнення укр. зоологів, яке відповідає найкращим вимогам світової систематики. Використовуючи великі музейні збірки, «Ф. У.» узагальнює багаторічні дослідження фавни України та показує, які питання фавни ще не вивчені. Для кожної родини, роду та виду подано відповідні діягнози, таблиці для їх визначення, подано синоніміку виду, його опис і поширення, екологічні особливості і т. д. До 1981 видано 20 тт. у 31 випусках.

Е. Ж.


Фащівка (V — 19), с. м. т. на Донбасі; у Перевальському р-ні Ворошиловградської обл.; видобуток кам’яного вугілля, центр. збагачувальна фабрика. Заснована 1870.


Фащівка (V — 19), с. м. т. на Донбасі, у Антрацитовому р-ні Ворошиловградської обл.; видобуток кам’яного вугілля. Заснована на поч. 18 в.


Фаянс, див. Порцеляново-фаянсова промисловість.


Февдалізм, панівна за середньовіччя у Зах. і частково у Центр.-Сх. Европі суспільно-екон. система, досить контроверсійна щодо наявности в історії України і сх. слов’ян, тому що це питання різно інтерпретує зах., у тому ч. укр. несов., та марксистська іст. наука. Згідно з зах. істориками, основними рисами Ф. є інститути васалітету (угода між паном і васалем, що єднає їх обопільними зобов’язаннями та льояльністю) і лену або спадкового зем. володіння (одержаного васалем від пана за несення військ. й ін. повинностей). Ф. почався за післякаролінґського періоду (9 — 10 вв.) і поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя і новітньої доби.

Значно ширше розуміння Ф. подає сов. історіографія, яка більше підкреслює його соц.-екон. аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-екон. формацій: від первісно-общинного через рабовласницький, февдальний і капіталістичний лад — до соціялізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути заг. дійсною для всього людства, хоч допускаються різниці в еволюції окремих народів; так само можливе, що за певних умов така чи інша формація не розвинулася. Напр., у германських і слов. народів перехід від первіснообщинного ладу до Ф. відбувся без витворення рабовласницької формації. Природу даного ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому клясова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму і кінцевого соціялізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних кляс — первісних виробників та панівної кляси, яка, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Февдальний лад характеризується натуральним (неринковим) гос-вом, гол. хліборобством. Основними клясами Ф. є напіввільні селяни, прикріплені до землі, та зем. власники (аристократія). Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці (див. Панщина) та несення ін. служб, натуральних данин, пізніше й грошевої ренти.

Через брак істотних інститутів Ф. — васалітету й лену, — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність Ф. у сх. слов’ян; цієї думки була більшість укр. дорев. істориків, включно з М. Грушевським. Сов. історики натомість твердять, що февдальний період на сх.-слов. землях тривав від виникнення Київ. Держави в 9 — 10 вв. до скасування кріпацтва 1861. Така концепція, висунена Леніном, а згодом розвинена в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та ін., була догматично прийнята сов. історіографією з 1930-их pp.

Сов. історики розрізняють три етапи «руського» Ф.: рання февдальна монархія (з 9 — 10 до поч. 16 вв.), станово-представницька монархія (16 — друга пол. 17 в.) і абсолютна монархія (з кін. 17 в.). У стосунку до України сов. історики підкреслюють антифевдальний характер коз. повстань в 16 — 17 вв. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині укр. земель володіння поль. февдалів і завдало значного удару Ф. Проте, февдальні відносини згодом були відновлені на Україні завдяки перетворенню коз. старшини на нову февдальну аристократію та поновному запровадженню кріпацтва. Сов. історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Росії і України: вона прихильно оцінює «проґресивну» ролю рос. монархів і февдалів у будуванні рос. держави і культури, натомість неґативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були пророс. орієнтації.

З суто емпіричних причин, всупереч твердженням марксизму, недоцільно визначати ціле тисячоліття історії загальниковим ярликом Ф. і розтягати його на кожне суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння Ф. як комплексного явища, у якому об’єднуються різні взаємопов язані соц.-екон., політ., правні й культ. елементи.

Маючи це на увазі, можна представити такий нарис розвитку та ролі Ф. в історії України. Київ. Русь, очевидно, не була февдальною державою за її початкового періоду (9 — 10 вв.). Її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнар. торгівля, воєнна здобич та данини (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес февдалізації почався на Русі-Україні у сер. 11 в. з поселеннями княжої дружини, на землі. Одночасно Київ. Держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Виникнення багатьох осередків держ. влади нагадувало подібний розвиток у Зах. Европі дещо раніше. Укр.-руські кн. і бояри 12 — 13 вв. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання чести і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Февдальні тенденції найсильніше виявлялися у зах. князівстві Галичина (згодом Гал.-Волинській Державі), де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх поль. і угор. аристократій. Однак, не зважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні різниці між Руссю-Україною удільного періоду та февдальною Зах. Европою. На Русі не було формальних договірних відносин між кн. і боярином. Зем. маєтності бояр були не умовними февдальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київ. В., а згодом і старші удільні кн. здійснювали зверхню владу над меншими удільними кн., але тому що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їх взаємовідносини мали характер скоріше міжродинних, ніж февдальних зв’язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не між сюзереном і васалем. Назагал населення було вільне, хоч було й багато рабів (гол. полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали перев. через заборгованість. До тат. навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політ. правами, що здійснювалися через віча. На противагу до зах., руські міста не мали самоврядування і міщани правно не відрізнялися від сіль. населення. Церква на Русі, за візант. традицією, була менш активна у держ. справах від Рим. Церкви у Зах. Европі.

Якщо суспільно-політ. лад княжої держави дотат. періоду можна вважати февдальним лише з великим застереженням, то у Лит.-Руській Державі існував уже повнотою Ф. Т. ч. вершок февдального розвитку на Україні припадає від сер. 14 в. до 1569, коли на Зах. Ф. вже заникав. У В. Князівстві Лит. під владою В. кн. існувала ціла ієрархія кн. і княжат (що належали до Ґедиміновичів або походили з різних віток Рюриковичів), вельмож і маґнатів некняжого роду (барони, за латинськими джерелами) і зем. бояр, пізніше названих, за поль. зразком, шляхтою. Кн. й маґнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військ. з’єднання під час походів та опановували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі зобов’язання військ. служби. У нагороду за службу шляхта одержала впродовж 15 в. ряд привілеїв, що їм забезпечували права власности, звільнення від податків та ін. пільги, участь в органах земського управління. Ці права були закріплені у земських уставах, а пізніше скодифіковані в Лит. Статуті.

Своєрідним явищем В. Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-кат. лит. та правос. руську (білор.-укр.) групи. Остання була в більшості, але перша була впливовіша у Вільні і центр. уряді. Конституційно Лит.-Руська Держава розвинулася у февдально-парляментарну систему. Важливим органом була Пани-Рада, з якою В. кн. ділив владу, вона його заміняла за його відсутности (коли, як поль. король, він перебував поза В. Князівством). На поч. 16 в. виникли земські соймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, утворюючи т. ч. другу палату — Сойм. Важливі міста здобули за нім. зразком міську самоуправу на базі Маґдебурзького права. Але й міста були виключені з держ. управління, що було заг. явищем у Сх. Европі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію зем. власників і були зведені до кріпацького стану.

Люблінську унію 1569 можна вважати закінченням февдального періоду, у властивому розумінні, в історії України. Унія створила зфедеровану Поль.-Лит. Річ Посполиту і передала укр. землі з-під лит. влади під владу поль. корони. Система шляхетської демократії, введена на Україні, була в основному нефевдальною у її інституційно-правних і політ. аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування февдальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов’язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військ. характер і стала верствою с.-г. підприємців. Великі землевласники і сер. шляхта в погоні за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок с.-г. продукції призвів до посилення панщини і до орг-ції плянтаційного типу фільваркового госп-ва (див. фільварки). Деякі історики вважають і цю «другу кріпаччину» за форму Ф. Але вживання цього терміну не повинно закривати істотної різниці між середньовічним Ф. і фільварковим госп-вом, пов’язаним з закріпаченням, характерним для ранньої нової доби Сх. Европи.

Належить зробити деякі зауваження у зв’язку з Ф. щодо суспільного розвитку на Україні в 17 — 18 вв. Основною причиною повстання 1648 було дуже поширене соц. невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина була не тільки антифевдальним сел. бунтом, але скорше нац.-визвольною боротьбою укр. народу, у якій брали участь усі прошарки населення за винятком маґнатів та їх службовців. Запор. Військо було ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина правос. дрібної шляхти. Гетьманська Держава, яка виникла у висліді революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані февдальною, ані, очевидно, «буржуазно-демократичною». Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Европи 17 в. Самобутнім для України було пристосування коз. військ. орг-ції, яка виникла в умовах степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соц. прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з коз. старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (кляса хліборобів-войовників), міщан (до яких далі стосувалося Маґдебурзьке право) та посполитих селян. Суспільна диференціяція стала виразнішою після Б. Хмельницького, а на другу пол. 17 в. припадав вияв чималих клясових антагонізмів. Однак становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій ін. країні Сх. Европи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Самобутній розвиток України зазнав великих змін упродовж 18 в. у висліді натиску та інтервенцій Рос. Імперії. Це викликало між ін. й екон. руїну укр. міст та постійне погіршення становища селян. Остаточне скасування автономії України 1783 збіглося з відновленням кріпацтва.

Починаючи з кін. 18 в., суспільний лад на Україні був пристосований до панівної системи у Росії. Якщо мова про суть цієї системи, то сов. історики визначають її як «февдальну». Проте цього погляду не поділяють несов. історики. Елементи Ф., що існували на території півн.-сх. Руси, пізнішої Росії, за удільного періоду (12 — 14 вв.), були придушені й усунені з виникненням Московської держави.

В. Князівство, пізніше Царство Моск., в 15 — 17 вв. розвинулося в патримоніяльне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (напр., Оттоманську Імперію), аніж евр. февдальні монархії. Особливостями моск. системи були: брак забезпечення особистих прав і права власности, відсутність автономних корпоративних з’єднань і цілковите підкорення всіх соц. груп, включно з «служилим дворянством», необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра І. надали Росії фасаду тогочасних евр. абсолютних монархій, але не змінили патримоніяльної суті системи. Якщо питання про суспільно-політ. характер уладу Моск. держави та Рос. Імперії може ще бути дискусійним, то дві тези можна уважати задовільно доведеними: 1) суспільний розвиток України впродовж 400 pp., під час лит., поль. і коз. періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до рос. держави мало перев. шкідливі й реґресивні наслідки для суспільних відносин укр. народу.

Література: Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства. М. 1910, 2 вид. Гаґа 1966; Павлов-Сильванский Н. Феодализм в удельной Руси. п. 1910; Багалій Д. Нарис історії України на соц.-екон. ґрунті, т. I. Х. 1928; Греков Б. Феодальные отношения в Киевском государстве. М. — Ленінград 1936; Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київ. Русі. К. 1939; Vernadsky G. Feudalism in Russia. Speculum, т. 14. 1939; Юшков C. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М. 1949; Zur Periodisierung des Feudalismus und des Kapitalismus in der geschichtlichen Entwicklung der UdSSR. Берлін 1952; Греков Б. Киевская Русь. М. 1953 (англ. вид. М. 1959); Крупницький Б. Основні проблеми історії України. Мюнхен 1955; Дядиченко В. Нариси суспільно-політ. устрою Лівобережної України кін. XVII — поч. XVIII ст. К. 1959; Backus O. The Problem of Feudalism in Lithuania, 1506 — 1548. Slavic Review, p. 21, ч. 4. 1962; Chirovsky N. Old Ukraine: Its Socio-Economic Development Prior to 1781. Maдисон, Н. Дж. 1963; Голобуцький В. Екон. історія Укр. РСР. К. 1970; Goehrke С. Zum gegenwärtigen Stand der Feudalismus. Diskussion in der Sowjetunion. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. Neue Serie. p. 22. ч. 2. Мюнхен 1974; Okinshevych L. Ukrainian Society and Government 1648 — 1781. Мюнхен 1978; Данилова Л. Теоретические проблемы феодализма в сов. историографии. М. 1980; Sysyn F. The Problem of Nobilities in the Ukrainian Past: The Polish Period 1569 — 1648. Rethinking Ukrainian History. Едмонтон 1981.

I. Лисяк-Рудницький


Федак Василь (* 1910 в с. Кадубівці, Буковина), правос. церк. діяч у Канаді, куди прибув 1912, свящ. Укр. Греко-Правос. Церкви, з 1978 єп. Саскатуну. З 1981 керує справами Сх. епархії з осідком в Торонто.

[Федак Василь (* Кадобівці). Архиєп. Торонтонський (з 1983), митр. Укр. Правос. Церкви в Канаді (з 1985). — Виправлення. Т. 11.]


Федак Степан (9. 1. 1861 — 6. 1. 1937), визначний гром. діяч, філантроп, за фахом адвокат, родом з Перемишля. З 1874 у Львові, вихованець бурси Ставропігійського Ін-ту, Акад. гімназії і Львівського Ун-ту. Студентський діяч, чл. Акад. гуртка, дириґент студентського хору і 1891 співзасновник т-ва «Боян». Організатор екон. установ: чл. Управи «Нар. Торгівлі», чл.-засновник Т-ва взаємних забезпечень «Дністер» (з 1909 його гол. дир.), Центробанку, Ревізійного Союзу Укр. Кооператив, Зем. Банку Гіпогенного, «Карпатії», Укр. Щадниці в Перемишлі, віцепрез. (з 1913) Крайового Банку (згодом Банку Госп-ва Крайового), з 1906 чл. Апеляційної комісії для заробіткового податку. 1915 вивезений росіянами як закладник до Києва (звідки повернувся 1916), де організував опіку й допомогу для українців з Галичини. У листопаді 1918 держ. секретар харч. справ уряду ЗУНР. У грудні 1918 Ф. організував Горожанський Комітет для опіки й допомоги укр. полоненим, інтернованим і політ. в’язням. По ліквідації (вересень 1921) Комітету його секції оформилися у статутові т-ва (Укр. Т-во Допомоги Інвалідам, Союз Укр. Адвокатів, перший гол. Ф.) і нелеґальний, але толерований владою Комітет допомоги політ. в’язням, який Ф. очолював до кін. життя.

Ф. — активний чл. майже всіх укр. товариств, сеньйор Ставропігійського Ін-ту і почесний чл. «Просвіти» (а 1925), один з найбільше шанованих і популярних постатей Львова. Батько Степана Ф.-Смока, Олени Ф.-Шепарович, Ольти Ф.-Коновальцевої і Софії Ф.-Мельникової.

[Федак Степан († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Федак (псевд. Смок) Степан (1901 — 45), рев. діяч родом зі Львова, син Степана Ф., юнаком вступив до Укр. Січ. Стрільців, вчився у Військ. Академії у Вінер-Нойштадті, воював у лавах УГА й армії УНР. Як чл. Укр. Військ. Орг-ції здійснив атентат на поль. през. Й. Пілсудського і воєводу О. Ґрабського 25. 11. 1921 у Львові. В кін. другої світової війни згинув без сліду у Берліні.

[Федак (псевд. Смок) Степан (1901 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Федак-Шепарович Олена (1894 — 1982), жін. і гром. діячка, за фахом журналістка родом зі Львова, дочка С. Федака, дружина Лева Шепаровича; під час першої світової війни займалася харитативною діяльністю, 1919 — представниця уряду ЗУНР для справ Червоного Хреста, 1921 співзасновниця Союзу Українок у Львові, чл. його проводу і заступник гол.; 1928 — 35 чл. проводу УНДО. 1938 співзасновниця «Дружини кн. Ольги». 1935 — 39 співред. двотижневика «Жінко» і «Громадянка». Брала участь в міжнар. жін. конґресах. На еміґрації в Австрії і з 1949 в ЗДА; померла у Нью-Йорку.


Феддерс Юлій (1838 — 1909), маляр родом з Латвії; акад. петербурзької Академії Мистецтв (з 1880). З 1880-их pp. жив на Україні; помер у Ніжені. Укр. пейзажі: «Річка Донець біля Святих Гір» (1882), «Поблизу Святогорського манастиря» (1882), «Дніпровський поріг» (1892), «Вугільні ями» (1897) та ін.


Феделеш Кирило (1881 — 1950), пед. і просвітянський діяч, закарп. гр.-кат. свящ., засновник і гол. антиалькогольного т-ва «Тверезість», посол до карпатоукр. сойму 1939. 1945 вивезений на Сибір, де й помер.


Феденко Богдан (* 1924), політ. діяч, публіцист, історик, нар. у Празі, син Панаса Ф., з 1952 живе в Парижі; доц. УВУ (з 1980). Видавець і ред. профспілкового місячника «Вільний Робітник» у Парижі (1952 — 63). Чл. ЦК Укр. Соц. Партії, делеґат від неї на конґресах Соц. Інтернаціоналу; чл. міжнар. Центру вільних проф. діячів на чужині. Ф. автор іст. довідок, зокрема про М. Драгоманова, з найновішої історії: «300-ліття Переяславського Договору і сов. пропаґанда» (1958), «Україна після смерти Сталіна» (1953), автор роману франц. мовою «Taormina» (1969).

[Феденко Богдан (1924 — 1989, Мюнхен; похований в Парижі). — Виправлення. Т. 11.]


Феденко Панас (1893 — 1981), політ. діяч, історик, публіцист родом з с. Веселі Терни на Катеринославщині. Чл. Укр. Центр. Ради (1917 — 18) і Трудового Конґресу (1919), чл. ЦК УСДРП (з 1919), співред. «Робітничої Газети» (1919), делеґат УСД РП в Екзекутиві Соц. Інтернаціоналу. На еміґрації з 1921 в Польщі, Празі й Мюнхені; доц. і проф. Укр. Високого Пед. Ін-ту М. Драгоманова (з 1926) і УВУ (з 1934) в Празі і Мюнхені. Провідний чл. УСДРП на еміґрації в Празі, згодом у Німеччині, представник УСДРП, а 1950 — 67 — Укр. Соц. Партії в Укр. Нац. Раді. Праці; «З дипломатичної діяльности Данила Грека» (1929), «Політ. пляни Я. Коменського та Україна» (1932), «Укр. гром. рух у XX ст.» (1934), «Історія соц. та політ. боротьби в Україні» (1935), «Укр. нац. відродження в XX ст.» (1936), «Nationalitätenfrage in der Sovietunion» (1937), «Ukraine, Her Struggle for Freedom» (1951), «Ісаак Мазепа» (1954), «Україна в XX ст.» (1959), «Соціялізм в минулому й сучасному» (1968). Публіцистичні ст. на іст. і політ. теми. Автор іст. повістей з коз. доби: «Гомоніла Україна» (1942), «Гетьманів кум» (1943); «Несмертельна слава» (1953, під псевд. В. Тирса), «Amor Patriae» (1962). Помер у Мюнхені.


Федералізм, держ.-правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій (ф.), які є формою інтеґрації близьких геогр., споріднених іст. й культ. та зв’язаних ін. інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й держ. статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонац. держави намагаються через ф. уникнути фраґментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові держ. одиниці за нац. ознаками.

Модерні ф. датуються з часу утворення ЗДА (1787); найстаршою з існуючих ф. є Швайцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав-кантонів, через кон-федеральний союз до сучасної федеральної держави. Держави-члени ф. об’єднуються на рівних правах, а прерогативи і влада надрядної (спільної) держави та її чл. визначені та ґарантовані конституцією. Функцією ф. є децентралізація політ. системи й деконцентрація влади. Ф. становить вищу форму автономії (автономізму) і є вислідом змагання до самоуправління. Самодерж. структури та імперські концепції заперечують Ф., а дем. системи, зокрема респ. та ліберально-конституційні доктрини, сприяють йому.

Ф. на Україні до 19 в. Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, за істориком М. Костомаровим, Київ. Русь, що була союзом земель (князівств), Одначе цей процес не вивершився достатньо через тат. завоювання та перевагу на півн. ін. держ. ладу: централізації влади й унітарної держави. Рос. історик П. Данилевський вбачав у Київ. Державі «самодержавно-слов. ф.». В. Ключевський визначав Київ. Русь не як політ. ф., а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Нім. історик Ґеорґ фон Равх називає її «Fürstenfoederation». З укр. істориків права Р. Лащенко і М. Чубатий погоджуються з Костомаровим, що київ. союз князівств виявляв федеративні тенденції. У Моск. Державі федеративного принципу не було, бо навіть коли Москва приєднувала здебільша силою ін. князівства й нерос. держ. формації та залишала їм тимчасово якийсь ступінь автономії (Гетьманщина, В. Військо Донське, Грузія), це будувалося на васальній основі.

Статус укр. земель у Поль. чи Лит. державах так само не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набрав рівнорядного статусу, а Річ Посполита не була надрядною державою. Могли бути зародки Ф. у концепції І. Виговського і Гадяцькій угоді (1658), але це не вийшло поза початкову стадію плянування.

Ф. у 19 в. Модерна федералістична думка розвивається на Україні і в Росії щойно з 19 в. Серед декабристів лише Т-во З’єднаних Слов’ян підносило ідею ф. для слов. народів, однак без надання федеральних прав Україні. Рос. слов’янофіли в принципі відкидали ф., бо їхнім ідеалом була сильна влада рос. «земсько-нар. царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов’ян проти неслов. світу.

На противагу до рос. концепції укр. слов’янофільство, репрезентоване Кирило-Методіївським Братством, висунуло на чоло своєї програми ідею ф. слов. народів, рівних і вільних, з респ. і дем. ладом. Братство передбачало для України центр. місце у слов. ф. («Книги битія укр. народу»). Серед кирило-методіївців найвиразнішим представником Ф. був М. Костомаров. На свій час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони інспірували ін. політ. мислителів і діячів.

Деякі рос. ліберальні і рев. кола сер. 19 в. так само бачили у ф. розв’язку багатьох проблем царської самодерж. Росії. Зокрема проголошував ідеї Ф., включно з правом України на автономію у новій рос. ф. чи навіть на відокремлення, О. Герцен (статті в ж. «Колокол»). Федералістами були проф. Казанського Ун-ту А. Шапов, письм. і публіцисти М. Огарьов та М. Чернишевський; останній розглядав ф. як союз рівних «держав-племен», базований на самоуправлінні. Анархічний Ф. відстоював серед росіян М. Бакунін.

На передового теоретика Ф. на Україні й у Росії взагалі вибився М. Драгоманов, що органічно продовжував гол. ідеї Кирило-Методіївського Братства. Він перегукувався з рос. лібералами-федералістами, але його концепція ф. була глибша і краще наук. обґрунтована. У політ. Ф. (на противагу до екон. ф. П. Прудона) Драгоманов бачив найкращу розв’язку нац. питання Росії й Австрії, як також найкращу форму демократії. В основу ф. Драгоманов ставив самоврядування громад і ширших обл. (земель), які об’єднуються у «вільний союз-спілку» на основі сучасних принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях, а централізм, навіть респ. й парляментарний, на його думку, чужий справжньому Ф. Ідеал політ. ф. Драгоманова реалізується у висліді децентралізації і відбюрократизування держави «знизу вгору» при повному визнанні самоуправних одиниць. Спільним держ. органом ф. має бути двопалатна дума, що репрезентує все населення та нац. держави. Практично на сучасному йому етапі Драгоманов сприяв земському рухові і міському самоуправлінню (автономія міст), що мало привести рос. політ. життя до ф.

В основу Ф. Драгоманова покладена «вільна громада» (звідси назва — громадівство) і вільні договірні взаємини між громадами і землями. В одному зі своїх проєктів, беручи до уваги екон.-геогр. критерій, він поділив Росію на 20 складових автономних земель; у тому ч. 4 на укр. землях (поліська, київ., одеська, харківська). Драгоманов суґерував для Галичини федералістичну концепцію, яка базувалася б на коронних краях Австрії.

У женевській «Громаді» з’ясовував свої федералістичні погляди, виходячи з драгоманівської «громади», яка представляє найповнішу демократію, також С. Подолинський. Україна, за Подолинським, мала становити федеративну республіку вільно об’єднаних громад, яка своєю чергою може увійти до світової ф. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе у всіх справах обов’язкові норми, а спільна «рада громад» є радше арбітром у випадку конфліктів між ними. Не тільки законодавча і виконавча влада мали бути децентралізовані, а й судівництво. Спільними органами ф. мали бути федеральна поліція, військ. штаб, статистичне управління і деякі відомства спільного екон. плянування й управління.

Ф. у 20 в. Погляди Драгоманова і Подолинського поділяла політ. активніша частина діячів на Придніпрянщині в кін. 19 в., зокрема коли з поч. 20 в. почали виникати політ. партії. Тільки Рев. Укр. Партія (на поч.) та Укр. Нар. Партія були самостійницькими. Ін. (соц.-дем., радикально-дем., Т-во Укр. Поступовців) висували ще програму автономії й евентуально ф. Перев. такою була програма й ін. нерос. фракцій у Держ. Думі (див. Союз Автономістів); також на першій стадії революції 1917 З’їзд народів Росії, що зібрався у вересні 1917 під проводом М. Грушевського, поставив вимогу перебудови держави за федеративним принципом. З рос. партій лише соц.-революціонери були готові прийняти для респ. Росії ф. Меншовики і большевики були централістами, такими ж були й октябристи, а кадети погоджувалися на обмежену автономію для нерос. народів. Соц. партії нерос. народів, включно з жид. «Бундом», виступали за ф. Проголошена 14. 9. 1917 за А. Керенського Рос. Республіка свого політ. устрою не визначала взагалі. Більшість ін. народів, зокрема окраїнних, швидко стали на позицію самостійности. Больш. переворот прискорив серед них еволюцію від автономії до самостійности. Це ілюструють універсали Укр. Центр. Ради. Хоч 3 Універсал ще декляративно відстоював ф., але фактично вже не було з ким федеруватися. Бувши послідовно вірними «самовизначенню» й дем. ідеям «нар. волевиявлення», творці 4 Універсалу залишили можливість установчим зборам вирішувати питання про можливий федеративний зв’язок УНР з ін. частинами Росії. З поч. 1918 практично всі укр. партії стояли за самостійність України. Рос. партії на Україні ще теоретично наполягали на ф., хоч переконаних федералістів у рос. антибольш. русі було мало. Коли шанси Укр. Держ. у альянтській дипломатії були майже жадні, гетьман П. Скоропадський, під впливом свого рос. оточення, оголосив 14. 11. 1918 ф. України з Росією, однак і ті росіяни, які співдіяли з ним, радше вважали її тактичним маневром для відновлення рос. централізованої держави. Після рев. подій 1917 — 20 й короткотривалого існування укр. держави вже не було поважнішої укр. групи, що підтримувала б ф. Помітний виняток становив гал. політик В. Панейко, який 1922 представив плян конфедерації з Росією як альтернативу до поль. панування над зах.-укр. землями.

Об’єднання УНР і ЗУНР не відбувалося на плятформі ф., скорше зарисовувалося після 21. 1. 1919 злиття двох держав при тимчасовому залишенні двох окремих політ. і військ. структур. Внутр. укр. Ф. для майбутньої України пропонували два правники в окремих проєктах конституції УНР — С. Дністрянський та О. Ейхельман.

На шляху федеративного перетворення була в 1938 — 39 pp. Чехо-Словацька Республіка, у складі якої мала бути Карпато-укр. Держава.

Сов. Ф. в теорії і на практиці. Рос. марксисти, йдучи слідом за К. Марксом і Ф. Енґельсом, відкидали Ф. (Г. Плеханов, В. Ленін), бо він підважував їх центр. ідею — концентрацію влади в руках роб. кляси, на ділі ж — партії, та засади марксівського соціялізму взагалі. Ленін і большевики були також проти федеральної структури Рос. Соціял-Дем. Роб. Партії (конфлікт з укр. «Спілкою» і жид. «Бундом»). В антифедералістичному наставленні большевики зустріли рос. революцію й готували свій переворот, хоч критикували Тимчасовий уряд за антинац. політику супроти окраїнних народів. Коли ці останні вже були на шляху до усамостійнення, 3 Всерос. з’їзд совєтів ухвалив 25. 1. 1918 постанову, за якою «сов. Рос. Республіка засновується на засадах вільного союзу вільних націй, як федерація сов. нац. республік». 1920 Комінтерн підтвердив ф. як переходову форму сов. державности до цілковитої єдности. Утворена 1917 Рос. Сов. Федеративна Соціялістична Республіка уважалася скорше ф. автономних «народів», а не «держав». Ще до того, створивши в грудні 1917 для України сов. уряд у Харкові, большевики проголосили, що Україна перебуває у федеративному зв’язку з Росією. Після вимушеного зірвання цього зв’язку (Берестейський мир між центр. державами і Росією) та оголошення сов. України «самостійною», як також у відповідь на намагання большевиків у центрі розбити єдність України творенням окремих сов. респ. (Донецько-Криворізької, Таврії, Криму й Одеської), укр. націонал-комуністи і прихильні їм ліві есдеки та есери плянували в лютому-квітні 1918 оформити УНР як «самостійну федеративну сов. республіку».

Тимчасовий роб.-сел. уряд України 25.1. 1919 знову схвалив об’єднання України з РСФСР «на засадах сов. ф.». Це підтверджено окремим договором та ін. законодавчими актами в червні 1919 й пізніше. Не зважаючи на «федеративний зв’язок» сов. республік, Рос. Ком. Партія (большевиків) залишилася централізованою з одним ЦК, а партії окремих респ. діяли на правах обл. орг-цій.

Офіц. визначалися взаємини між РСФСР й ін. респ., в тому ч. й УССР, в 1918 — 23 як федеративні, базовані на політ., екон., військ. і дипломатичному союзі, проте в дійсності їх можна уважати лише як квазіфедеративні. Ролю спільних федеральних органів виконували держ. органи однієї держави (несиметричні відносини між членами ф.); не було жадних ґарантій для «суверенних» прав складових республік; їх взаємини базувалися то на договірних засадах, то на де факто втручанні РСФСР у справи ін. сов. республік. Сучасні сов. правники кваліфікують взаємини між РСФСР й ін. сов. республіками як «федеративні», однак цей погляд не був загальноприйнятий у 1920-их pp. M. Рейхель, А. Малицький, Н. Палієнко, Д. Магеровський, Є. Коровін взаємини між сов. республіками в 1919 — 23 pp. вважали конфедеральними. Дехто з зах. авторів також поділяє цей погляд (В. Ґсовскі), у тому ч. й деякі укр. правники на еміґрації (Б. Галайчук, О. Юрченко, Р. Якемчук).

Під час творення СССР була тенденція включити досі формально «незалежні» сов. республіки до РСФСР шляхом т. зв. автономії (Й. Сталін та ін.). Представники деяких сов. республік (України та Грузії), зокрема Х. Раковський, М Скрипник, В. Затонський, Мдівані, Цівцівадзе й ін., воліли конфедеративний зв’язок із залишенням найширших прав нац. республікам. Між двома крайностями Ленін своїм авторитетом вирішив дискусію на користь ф., яку утворено у майже клясичній формі щодо структури (див. Союз Сов. Соціялістичних Республік). Нову ф. створено на підставі союзного договору 30. 12. 1922, згодом конституції, за ячою об’єднувалися складові держави (РСФСР й деякі ін.) та унітарні. У зв’язку з цим, деякі сов. автори розглядають два типи сов. Ф.: держ. з’єднання вищого типу (СССР) і нижчого (РСФСР та деякі ін. республіки) — тільки з автономними формаціями. До цих належала в 1924 — 40 й УССР, маючи у своєму складі Молд. АССР (див. політ.-держ. устрій у ст. Укр. Сов. Соц. Республіка).

Конституції СССР (1924, 1936) та УССР (1925, 1929 і 1937) були побудовані на принципі формальної ф., а фактично СССР став централізованою державою. Цей останній аспект сов. державности зміцнює факт, що ніде немає ґарантії республіканських прав, які поступово і без формального конституційного процесу узурпувалися центр. органами. Через постійну тенденцію до централізації влади й довільну заміну респ. органів союзними деякі зах. дослідники заперечують федеративну природу СССР (Лівінґстон, Маврах, Файнер, Аспатурян). Більшість авторів, у т. ч. й укр., погоджуються, що йдеться тут про спеціяльний тип ф. (сов. ф.) з тенденцією до де факто унітарної держави при збереженні інституційно-функційних федеральних форм. Цього заг. процесу не змінили дві спроби поширення прав союзних респ. (1944 — надання республікам зовн.-політ. компетенцій і деяких прероґатив у військ. ділянці, а 1956 — 59 — поширення екон. прав), бо їх фактично не здійснено. Останніми часами триває далі процес «відфедералізування» СССР, хоч номінально конституція 1977 підтвердила принцип й інституції ф. Під час обговорення проєкту нової конституції СССР дехто висловлювався за поступове відживання ф. (П. Семьонов, Д. Златопольський), що узгоджується з ідеєю «злиття націй». Разом з тим за тривалість федеративного принципу висловлювалися Куличенко, С. Якубовська, Г. Александренко та ін. На характер цієї дискусії й майбутнє сов. ф. мають вплив еволюція нац. політики КПСС, а також після 22 з’їзду концепція т. зв. «сов. народу».

Література: Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси. ж. Основа, ч. 1. П. 1861; Drahomanov M. Essai d’un programme politique et social ukrainien. Женева 1884; Zasztowt-Sukiennlcka H. Fédéíralisme éín Europe orientale. Париж 1926; Рейхель М. Советский федерализм. М — Л. 1930; Ladreit de Lacharriéíre G. L’idéíe fédéírale en Russie de Riourik à Staline (862 — 1945). Париж 1944; Rudnytsky I. L. Mykhailo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. The Annals of Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA, vol. II, ч. 1 (3). Нью-Йорк 1952; Krupnytsky В. Federalism and Russian Empire, ibid., vol. II, ч. 2. Нью-Йорк 1952; Von Rauch G. Russland; Staatliche Einheit und nationale Vlelfalt. Мюнхен 1953; Чистяков О. Взаимоотношения советских республик до образования СССР. М. 1955; Pipes R. The Formation of the Soviet Union. Кембрідж 1964; Юрченко О. Природа і функція сов. федеративних форм. Мюнхен 1956; Якубовская С. Строительство союзного советского социалистического государства 1922 — 25. М. 1960; McNeal R. Stalin’s Conception of Soviet Federalism (1918 — 23); The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the USA, vol. IX, ч. 1 — 2. Нью-Йорк 1961; Bilinsky A. Die Entwicklung des sowjetischen Foederallsmus. Jahrbuch für Ostrecht. vol. III, ч. 2. 1962; Сокуренко В. Демократические учення о государстве и праве на Украине во второй половине XIX в. Л. 1966; Златопольский Д. СССР — федеративное государство. М. 1967; Kis T. Le fédéralisme soviétique. Оттава 1973

В. Маркусь


[Федерація Українських Професіоналістів і Підприємців. — Доповнення. Т. 11.]


Федерація Українських Соціял-Демократів у Канаді, заснована 1910 з чл. укр. філій Соціялістичної Партії Канади, які діяли вже з 1907. До Ф. У. С.-Д. увійшло 10 філій. Тому що Соц. Партія Канади була проти створення Ф. У. С.-Д., остання разом з ін. нац. філіями еміґрантів заініціювала заснування Кан. Соц.-Дем. Партії. 1914 Ф. У. С.-Д. прибрала назву Укр. Соціял-Дем. Партія в Канаді; її органом була газ. «Робочий народ».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.