[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3811-3823.]

Попередня     Головна     Наступна





Шевченка пік, вершок 4 200 м на півн. схилі Великого Кавказу, у Боковому хребті. Вкритий снігом і льодовиками. 1938 укр. альпіністи вперше зійшли на нього і назвали його ім’ям укр. поета.


Шевченко (V — 18; до 1921 — Лиса Гора), с. м. т. в Донецькій обл., підпорядковане Красноармійській міськраді; 3 700 меш. (1984). Видобуток вугілля. Засноване 1912.


Шевченко Варфоломій (1821 — 92), троюрідний брат і свояк Т. Шевченка; автор «Споминів про Тараса Григоровича Шевченка», друкованих у львівському ж. «Правда» (1876). Збереглися 22 листи поета до Варфоломія і 11 від нього до поета. Ш. допомагав поетові викупити родичів з кріпацтва, придбати ділянку землі для садиби, наглядав за утриманням могили в Каневі.


Шевченко Василь (1897 — 1981), фітопатолог, фахівець у ділянці с.-г. наук. зокрема розведення цукрових буряків, родом з с. Мліїв на Черкащині. Завідував лябораторією фітопатології Селекційної станції у Білій Церкві (1922 — 41), відділом фітопатології Всесоюзного дослідного ін-ту цукрових буряків (1945 — 73). Праці з ділянки природи імунітету і хвороб цукрових буряків; розробив методу селекції цукрових буряків і зернових культур на стійкість проти хвороб.


Шевченко Іван (* 1903), партійний діяч й історик ком. партії родом з с. Боровиці на Чигиринщині. Закінчив Черкаський Пед. Ін-т (1935), 1929 — 39 на партійній роботі, проф. іст. КПРС Київ. Ун-ту (з 1962). Автор праць: «Із іст. соціял-дем. орг-цій на Україні» (1956), «Коммунистическая партия Украины в борьбе за укрепление союза рабочих и крестьян. 1919 — 1920 гг.» (1968).


Шевченко Іван (* 1905), хірург-онколог родом з с. Нового Стародуба на Херсонщині. Закінчив Харківський Мед. Ін-т (1930), працював лікарем-хірургом на Харківщині, дир. Київ. рентґено-радіологічного та онкологічного ін-ту (1945), проф. Київ. Ін-ту удосконалення лікарів (1952 — 59). Гол. онколог Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР (з 1952). Автор понад 100 праць, у т. ч. 8 монографій з питань передпістрякових станів, профілактики злоякісних пухлин, пістряка стравоходу тощо. Запропонував низку метод діягностики та лікування хворих на злоякісні новоутворення. Один з засновників вчення про передпухлинні захворювання.


Шевченко Ігор (* 1922), історик-візантолог, нар. у м-ку Радосьць (Польща); студіював у Кардовому Ун-ті в Празі і Кат. Ун-ті в Лювені (Бельгія). З 1949 дослідник і викладач ун-тів: Каліфорнійського, Мічманського, Колюмбійського (проф. з 1962) і Гарвардського (з 1965). Одночасно був співр. чи викладачем-гостем в ін. наук. інституціях та ун-тах: у Мюнхені, Оксфорді, Барі, Парижі та ін. У Гарварді заступник дир. Укр. Наук. Ін-ту (з 1973) та діючий дир. (1977, 1980 і 1985), Ш. є д. чл. НТШ, УВАН і низки амер. та ін. установ і т-в, у тому ч. чл.-кор. Австр. АН, Міжнар. Асоціяції Візант. Студій (заступник гол. з 1976, гол. з 1986), брав участь в археологічних експедиціях, гол. в манастирі св. Катерини в Сінаї.

Ш. написав бл. 150 праць з візантології (історія, гагіографія, іст. культури, літератури та мистецтва), історії візант.-слов. взаємин й з укр. історії, серед них: «Etudes sur la polémique entre Théodore Métochite et Nicéphore Choumnos» (1962), «Society and Intellectual Life to Late Byzantium» та «Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World» (вид. Variorum Reprints, 1981 — 82). У 1946 склав «Англо-укр. словник з вимовою» та переклав «Колгосп тварин» Дж. Орвела (під псевд. І. Чернятинський) з передмовою автора; зредаґував листи М. Драй-Хмари франц. мовою («Le Flambeau», т. 31, 1948). Автор низки ст. про кн. Святослава, «Изборник» 1073, св. Кирила і Методія, Петра Могилу й ін. Співред. наук. журн.: «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.», «Harvard Ukrainian Studies», «Dumbarton Oaks Papers», та вид. іст. джерел («Corpus Fontium Historiae Byzantinae», з 1975). Бібліографія Ш. до кін. 1984: «Harvard Ukrainian Studies», т. 7 (1983), що з’явився як зб. «Okeanos», присвячений Ш. з нагоди його 60-ліття.

М. Л.


Шевченко Йона (1887 — 1937), театральний критик, театрознавець і актор школи Л. Курбаса родом з с. Гнідина на Київщині. Автор праць: «Сучасний укр. театр» (1929), «Укр. драматурги» (1929) тощо. Ш. працював у «Молодому Театрі», згодом у «Березолі». Ролі: Мулен («Чорна пантера...» В. Винниченка), Інквізитор («Йоля» Ю. Жулавського), Перший Пан («Газ» Г. Кайзера) та ін. Заарештований за єжовщини, загинув на засланні.

[Шевченко Йона (1887 — 1940). — Виправлення. Т. 11.]


Шевченко Лазар (1884 — 1936), актор на характерних і героїчних ролях та режисер, родом з с. Гнідина на Київщині, брат Йони Ш. Працював у театрі «Руської Бесіди» у Львові (1907 — 14), згодом у Держ. Нар. Театрі (1918), у робітничих театрах Донбасу, від 1934 режисер Всеукр. радіомовлення в Києві. Отруєний під час арешту.


Шевченко Лев (1896 — 1919), бойовий літун рос. армії, згодом сотн. Армії УНР й організатор «Вільного козацтва» на Звенигородщині, керівник Звенигородського повстання проти німців, загинув 1919. Походив з роду Т. Шевченка.


Шевченко Людмила (1895 — 1969), етнограф і фолкльорист родом з с. Кирилівки на Черкащині. По закінченні Київ. Ін-ту Археології (1925) співр. ВУАН, чл. Комісії культ.-іст. та секретар Комісії районового дослідження Півд. України. 1934 — 47 на наук. роботі в Київ. музеях, згодом співр. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії ім. М. Рильського. Досліджував укр. нар. промисли. Ст. у вид. ВУАН: «Звичаї, зв’язані з закладинами будівлі» (1926), «Спомини про акад. В. М. Гнатюка» (1927), «Автобіографія кобзаря Павла Кулика» (1929), «Анна Павлик», «Родинний та гром. стан жінки на Україні», «Мистецтво укр. горців» та ін.

[Шевченко Людмила († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Шевченко Михайло (* 1923), співак — ліричний баритон родом з с. Олексіївни на Кіровоградщині. Муз. освіту здобув у Київ. Консерваторії (1956) і там таки викладав (1974 — 79). З 1955 соліст Київ. Опери; кращі партії: Іван («Катерина» М. Аркаса), Назар («Назар Стодоля» К. Данькевича), Шевченко («Тарас Шевченко» Г. Майбороди), Щорс («Полководець» Б. Лятошинського).


Шевченко Олександер (* 1908), металюрґ родом з Катеринослава, чл.-кор. АН УРСР (з 1972). Закінчив Дніпропетровський металюрґічний ін-т (1932), викладав у тому самому ін-ті (1934 — 41). З 1945 працює у Всесоюзному наук.-дослідному ін-ті трубної пром-сти в Москві. Праці з технології обробки тугоплавних металів, безперервної прокатки труб, виробництва труб для нафтодобувної пром-сти.

[Шевченко Олександер (1908 — 1984, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Шевченко Семен († 1868), майстер дрібної скульптури родом з с. Нових Петрівців на Київщині; вихованець Межигірської фаянсової фабрики, зокрема нім. скульптора Т. Ваха. З 1802 підмайстер у медальєра І. Самбірського, з 1811 в лябораторії майстра Х. Вімерта. На Межигірській фабриці Ш. виробляв сервізи, вази, тарілки з портретами Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша та ін., а також статуетки. Свої вироби декорував нар. рослинними мотивами (стилізоване виноградне та дубове листя, квіти) і покривав перев. зеленою поливою.


Шевченко Тарас (9. 3. 1814 — 10. 3. 1861), великий поет, художник, мислитель, борець за духовно-нац. і держ.-політ. відродження України. Серед клясиків світової літератури Ш. посів значне місце. Його твори перекладено досі більш як стома мовами, а сама бібліографія шевченківської бібліографії різними мовами сягає трьох сот назв.

Ш. народився у с. Моринцях на Київщині, в родині селянина-кріпака. Рано втративши матір, а потім і батька, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяків, Ш. ознайомився з деякими творами укр. літератури, а відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді робив перші спроби розпочати навчання у маляра. Коли Ш. минуло 14 років, його зробили дворовим слугою поміщика П. Енґельгарда в м-ку Вільшані. З осени 1828 до соч. 1831 Ш. побував зі своїм паном у Вільні, де, можливо, відвідував лекції малювання у проф. Віленського Ун-ту Й. Рустемаса. У Вільні Ш. був очевидцем рев. подій і міг читати патріотичні прокламації повстанців. З цього періоду зберігся малюнок Ш. «Погруддя жінки», що свідчить про майже проф. володіння олівцем.

Переїхавши до Петербурґу (1831), Енґельгард взяв з собою Ш., а щоб мати дворового маляра, віддав його в науку на 4 роки до живописця В. Ширяєва. Ночами, у вільний від роботи час, Ш. ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші. Влітку 1836 він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціяновим, які разом із К. Брюлловим та В. Жуковським на весні 1838 викупили молодого поета з кріпацтва. Перед Ш. відчинилися двері в шир. світ науки й мистецтва. Оформившися студентом Академії мистецтв, Ш. став улюбленим учнем Брюллова. Бувши вже не абияким портретистом, він опанував також мистецтво ґравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. Воднораз Ш. наполегливо працював над поповненням своєї освіти, жадібно читав твори клясиків світової літератури й захоплювався іст. та філос. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Ш. написав вірш «На вічну пам’ять Котляревському», який разом із чотирма ін. його поезіями побачив світ в альманасі Гребінки «Ластівка» (1841). Першу зб. своїх поетичних творів Ш. видав 1840 п. н. «Кобзар». До неї ввійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими вид. вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844). Вірші Ш. справили на укр. суспільство велике враження, зате рос. критика загалом неґативно поставилася до молодого поета, звинувативши його гол. чином у тому, що він пише «мужицькою мовою». Влітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Ш. намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів укр. живопису. Ш. тричі приїздив на Україну. 1843 побував у Києві, де познайомився з М. Максимовичем та П. Кулішем, і на Полтавщині відвідав Є. Гребінку та родину Рєпніних. Тоді ж побачився з закріпаченою ріднею. Під впливом баченого і пережитого на Україні Ш. написав вірш «Розрита могила», в якому висловив гнівний осуд поневолення укр. народу царською Росією. Під час цієї першої подорожі Ш. задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Цей задум він почав здійснювати, повернувшися до Петербурґу, в лютому 1844. Перші 6 офортів цього циклу вийшли друком у листопаді того ж р. Під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов 1844 передрук першого вид. «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки». Того ж р. Ш. написав гостро політ. поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодерж. системи тодішньої Рос. Імперії.

Після закінчення Академії мистецтв Ш. на весні 1845 вдруге повернувся на Україну, де його зустріли як великого нац. поета. Ставши співр. Київ. Археографічної Комісії, Ш. багато подорожував по Україні, збирав фолкльорні й етногр. матеріяли та змальовував іст. й архітектурні паім’ятки. Восени 1845 Ш. написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»), «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Давидові псалми»; важко захворівши, написав наприкін. 1845 вірш «Заповіт», в якому проголосив заклик до рев. боротьби за визволення свого поневоленого народу. Через їхній яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Ш. не могли бути надруковані й тому розповсюджувались серед народу в рукописних списках. Сам Ш. переписав їх для себе у спеціяльний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843 — 45).

На провесні 1846 Ш. прибув до Києва і в квітні того ж р. пристав до Кирило-Методіївського Братства, таємної політ. орг-ції, заснованої з ініціятиви М. Костомарова. Не без впливу Ш. укладено статут та ін. програмові документи кирило-методіївців. У березні 1847, після доносу, почалися арешти чл. братства. Ш. заарештували 5. 4. 1847, відправили під конвоєм до Петербурґу й ув’язнили в казематі т. зв. Третього відділу. Під час допитів поет виявив не абияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Перебуваючи бл. двох місяців за ґратами, Ш. продовжував писати вірші, що їх згодом об’єднав у цикл «В казематі». Серед в’язничних мурів, чекаючи кари, Ш. зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати...». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».

Ш., в якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж ін. притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурґу. На вироку Микола I власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Ш. продовжував крадькома: малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Ш. написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й леґенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Ш. зайшло на весні 1848 у висліді включення його до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних рис, сепій та акварель, Ш. написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Ш. зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830 — 31, і заприязнився з поль. істориком Бр. Залєським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 Ш. вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на піво. Манґишлак.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та — не зважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фіз. виснаження — Ш. таємно продовжував малярську й літ. діяльність. Лише під час т. зв. Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав коло 100 малюнків акварелею й олівцем. Знайшовши коло форту добру глину й алябастер, Ш. почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Христитель». Поет тоді почав писати рос. мовою повісті з укр. тематикою та багатим автобіографічним матеріялом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та ін.).

Тільки через 2 роки після смерти Миколи I клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання (1857). Довідавшися про звільнення, Ш. цілком наново переробив написану ще 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести рос. мовою «Щоденник» («Журнал», з 12. 6. 1857 до 13. 7. 1858) — цінне джерело до біографії Ш., яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857 Ш. залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку, бо виїзд до Москви й Петербурґу йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Ш. жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культ. житті м., а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних рисунків.

На весні 1858 поет прибув до Петербурґу, де його тепло зустріли укр. друзі та численні прихильники, серед них і родина Ф. Толстого. У червні того ж р. Ш. оселився в Академії Мистецтв, де жив до самої смерти. І. Турґенєв і М. Вовчок приїжджали туди, щоб познайомитися з укр. поетом. Одержавши з чималими труднощами дозвіл, Ш. влітку 1859 повернувся на Україну, якої вже 12 років не бачив. Тут відвідав своїх рідних у Кирилівці та декого з давніх знайомих. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися. Ш. втретє заарештували і після кількаразових допитів зобов’язали повернутись до Петербурґу. До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. Виснажений моральними і фіз. стражданнями десятирічного заслання, Ш. зберіг давню поетичну силу, яка незабаром виявилася у нових його творах. Поема «Марія» становить, без сумніву, вершину творчости поета після заслання. 6 раніше написаних і в Росії заборонених поезій Ш. видано за кордоном (Ляйпціґ 1859). У друкарні П. Куліша вийшло в світ 1860 нове вид. «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Ш. Того ж р. надруковано й «Кобзар» у перекладі рос. поетів, а в січні 1861 випущено окремою кн. Ш. «Буквар», посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора накладом 10 000 примірн.

Бувши вже хворим, Ш. взяв участь у підготовці першого ч. журн. «Основа», яке вийшло ще за життя поета. У передчутті близького кін. Ш. записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». П. Зайцев слушно назвав цей твір незрівнянним поетичним докумендом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед лицем фіз. смерти. Великий poeta-vates України покинув життя у розквіті своєї творчости. Поховано Ш. споч. на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а через 2 місяці, згідно з заповітом, його тлінні останки перевезено на Україну і поховано на Чернечій горі б. Канева. Відтоді могила Ш. стала священним місцем для українців у всьому світі.

В іст. розвитку України Ш. — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Ш. — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Ш. до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Рев. творчість Ш. була одним із гол. чинників формування нац.-політ. свідомости нар. мас України. Впливи Ш. на різні сторони духовно-нац. життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Ш. — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим мистцем. Літ. спадщина Ш. обіймає велику зб. поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з ін. п’єс; 9 повістей, щоденник й автобіографію, написані рос. мовою, записки іст.-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 ст. та понад 250 листів. З мист. спадщини Ш. збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в ориґіналах і частково у ґравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мист. творів. Натомість у літературі про його мист. спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки ін. авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Вже за першого періоду літ. діяльности (1837 — 43) Ш. написав багато високохудожніх поетичних творів, в яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів нар.-пісенної поетики — було й чимало нових, ориґінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості укр. вірша (складна і гнучка ритміка, вживання неточних, асонансих і внутрішніх рим, використовування цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструґментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Ш. епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючися власним художнім чуттям і не оглядаючися на пануючі тоді літ. канони, Ш. знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.

До ранньої творчости Ш. належать баляди «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою і основними мотивами вони близькі до нар. поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», в якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсности, Ш. підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. З цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», в якій відобразилися думки молодого Ш. про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Ш. посідає соц.-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю укр. дівчини, яку знеславив моск. офіцер. У розвитку подій цей лірично-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба укр. народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Ш., як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Ш. оспівав героїчні походи укр. козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби укр. народу проти поль. панування. Іст.-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною рев. романтизму Ш.

Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчости Ш., є новим явищем в укр. драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 ст. б. Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п’єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсности. Етногр.-побутові картини увиразнюють іст. кольорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару укр труп. На тему Шевченкової п’єси К. Данькевич написав однойменну оперу (1960).

По-новому звучать мотиви рев. боротьби у творах Ш. періоду «Трьох літ» (1843 — 45). Провівши 8 місяців на Україні, Ш. зрозумів своє іст. завдання і свій обов’язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісової рев. боротьби. Перехід Ш. до нового періоду літ. діяльности позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсности на Україні. В сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») Ш. з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість рос. царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» вважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкєвіча, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні у політ. поемах Ш. «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим...» та вірші «Холодний Яр» (всі 1845).

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілога («Стоїть в селі Суботові»), Ш. втілив свої роздуми про іст. долю України в алегоричних образах, що зазнали в підсов. літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь неґативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить т. зв. «Тезам про 300-річчя возз’єднання України з Росією»). У поезії «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політ. медитації та героїчної оди, Ш. з сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до рев. боротьби. Цей вірш Ш. мав значний вплив на розвиток самосвідомости не тільки на Україні. Ш. послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» — вдумлива поетична аналіза тогочасного суспільно-політ. і нац.-культ. життя на Україні, що мала служити дороговказом на шляху нац., соц. і культ. відродження укр. народу. У поезії «Холодний Яр» Ш. відкинув неґативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу I «лютим Нероном», гостро картав ту частину укр. панства, що покірно плазувала перед рос. царатом.

У грудні 1845 Ш. написав цикл віршів п. н. «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й усучаснення біблійних текстів. Вміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політ. спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Ш. змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерний для нового періоду творчости Ш. є також вірш «Минають дні, минають ночі». В ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з досконаліших зразків світової політ. лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на іст. теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи іст. сюжет (засудження і спалення чес. реформатора Гуса в Констанці 1415) з дійсністю свого часу, Ш. створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу рос. царату. В іст.-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Ш. гнівно осудив Катерину II за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення укр. селянства. До зб. «Три літа» включено також соц.-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, в якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-псих. драми матері-покритки звернувся Ш. в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльности. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та ін. Тему трагічної долі покритки Ш. розробляв також у відмінних одна від одної балядах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Цикл «В казематі», написаний на весні 1847 в умовах ув’язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Ш., період арешту й заслання (1847 — 57). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої моск. пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що кінчається словами: «Свою Україну любіть. / Любіть її... во врем’я люте, / В остатню, тяжкую мінуту / За неї Господа моліть!»

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що починається тими ж словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Ш. підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв’язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діяпазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість ориґінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політ., філос. лірика.

До ліричних творів автобіографічного характеру, в яких Ш. змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та ін. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює свої особиста настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та ін.). Автобіографічні мотиви зустрічаються і в таких поезіях гром.-політ. звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жін. безталання (т. зв. жін. лірика Ш.), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотности. Поет часто вдається до жанру нар. пісні й пісенної образности, але побутово-соц. аспект зображення у багатьох випадках переростає в політ. узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фолкльорного матеріялу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолкльорні мотиви й образи набирають у Ш. ознак нової мист. якости. Деякі вірші Ш. ще за його життя перейшли в нар.-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фолкльорних творів.

Поет і на засланні продовжував плямувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та нац. поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політ. актуальність донині зберіг заклик Ш. у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства укр. і поль. народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Ш. використав казахську леґенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на рев. події в Зах. Европі була сатира «Царі», одна з найзначніших політ. поезій Ш. часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, Ш. створив поему, яка містила в собі заклик до рев. повалення царату («Бодай кати їх постинали, / Отих царів, катів людських!»). Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» зустрічається у вірші «Саул» (1860).

На засланні Ш. написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це укр. Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, зустрічався вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом п. н. «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Ш. дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилась за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, що стає народним месником, Ш. вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов’язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Ш. порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах іст. рефлексії поета перегукуються з його суб’єктивними настроями політ. засланця. Та найбільше турбувало і мучило Ш. страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Ш. написав на засланні рос. мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мист. якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов’язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам укр. нац. кольориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Ш., в якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Ш. має велике значення для вивчення біографії і творчости поета. Він також дуже цінний для характеристики рев., суспільно-політ., філос. та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Десятирічне заслання вимучило Ш. фізично, але не зломило його морально. Після виходу поета на волю починається останній етап його творчости (1857 — 61). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За іст. сюжетом поеми (переслідування християн рим. імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи рос. царів з борцями за нац і соц. визволення (аналогію Миколи I — Нерон Ш. використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політ. сатира, спрямована проти рос. самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів на Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Ш. написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчости.

Повернувшись до Петербурґу, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму», афористично проголошує гасло всієї своєї творчости: «... Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово». Ш. й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політ. і особистої лірики меті пробудження нац. і соц. свідомости нар. мас України. Використовуючи характеристичну для його творчости мист. форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої рев. розправи над гнобителями України — рос. царями. Поема «Марія» (1859), присвячена одній з основних тем шевченківської творчости — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Ш. не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Ш. мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур’яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченкам ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Ш. почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», III. закінчив за 10 днів до смерти. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Ш. творчости і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

У духовній іст. України Ш. посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для укр. культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку укр. літератури і мови, а його живописна і ґраверська творчість стала визначним явищем не тільки укр., а й світового мистецтва. Поезія Ш., при всьому зв’язку з усною нар. творчістю, попередньою укр. й евр. літературами, була явищем наскрізь ориґінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, ред. акад. вид. творів III., справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій іст. світової літератури. Творчість великого поета внесла в укр. літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши укр. літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих евр. літератур, Ш. надав їй загальноевр., а разом з тим і світового значення.

Поєднавши в своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, в тому числі й ц.-слов. та літописно-іст. елементами, Ш. підніс укр. літ. мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Ш. укр. мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філос. та політ.-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Ш. заклав основи термінологізації укр. лексики, підносячи цим самим укр. літ. мову до рівня розвиненіших мов світу.

Провідним мотивом творчости Ш., що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно зв’язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його рев. заклик «...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» був зовсім новим словам не лише в укр. літературі. У розвитку нац. і соц. самосвідомости укр. народу творчість Ш. відіграла величезну ролю. Поет став гол. надхненником нац.-визвольного руху на всіх землях України. Тому що його творчсть порівняно швидко стала популярною і серед ін. поневолених Москвою народів, вона вплинула на весь іст. процес у Сх. Европі. Таким чином, значення Ш. виходить далеко за межі іст. культури. Ш. — епохальне іст. явище. Це відразу зрозумів такий чуйний духовний захисник великорос. імперії, як В. Бєлінський. Запалавши «особистою ненавистю» (його власні слова), він підказував петербурзькому урядові застосувати до Ш. кару, що означала б його творчу смерть. Ідейно-політ. зміст і висока естетична цінність поезії Ш. приваблювали читачів ін. народів. Перші переклади творів Ш. з’явилися ще за його життя рос., поль., чес. і нім. мовами. Кількість перекладів зростала з кожним роком, так що тепер різні твори з «Кобзаря» перекладено понад стома мовами. Найбільшої популярности набув Ш. «Заповіт» (досі відомо понад 60 перекладів і стільки ж муз. інтерпретацій цього твору).

Поряд із критичними, публіцистичними та наук. працями про життя і творчість Ш. (див. Шевченкознавство) невпинно з’являються твори на шевченківську тематику як у нар. словесній, муз. та мист. творчості, так і в мист. літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Мист. шевченкіяна обіймає велику кількість поетичних, прозових та драматичних творів. Шевченківська тематика вийшла далеко за межі укр. нац. культури і набула міжнар. звучання. Серед іншомовних творів, присвячених великому укр. поетові, слід відмітити п’єсу бенґальського драматурга М. Рая «Тарас Шевченко» (Калькутта, 1965) та роман поль. письм. Є. Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія» (Варшава, 1966, 1970, 1972; укр. переклад Торонто, 1980).

Твори. Іст. публікації літ. спадщини Ш. складна і досі достатньо не розроблена. Не зважаючи на довготривалу заборону укр. друкованого слова в колишній Рос. Імперії (1863 — 1905) та на всі цензурні й ін. перешкоди, що їх рос., а пізініше і поль. влада ставили поширенню саме Ш. творів, вони видавалися сотні разів, як на Україні, так і за кордоном. Перше повне, як на той час, вид. «Кобзаря» підготував і здійснив В. Доманицький (П. 1907, 1908). За дорученням філол. секції НТШ, І. Франко зредаґував 2-томний «Кобзар» (Л. 1908), що кількістю творів і багатством варіянтів перевершив усі попередні вид. До 100-річчя з дня народження поета вийшов «Повний збірник творів Т. Шевченка» за ред. Д. Дорошенка (Катеринослав, 1914). За кордоном, 5-томне «Повне видання творів Т. Шевченка» зредаґував і видав Б. Лепкий (Ляйпціґ, 1919 — 20). Першу спробу акад. вид. творів Ш. зроблено в 20-их pp. Комісія для видання пам’яток новітнього укр. письменства при УАН плянувала видати «Повне зібрання творів Т. Шевченка» у 8 — 10 тт., але видано лише 4-ий і 3-тій томи, підготовані з незвичайно багатим коментарем під керівництвом акад. С. Єфремова (т. 4, Щоденні записки, К., 1927; т. 3, Листування, К., 1929). За ред. С. Єфремова і М. Новицького тоді ж таки видано п. н. «Поезія» двотомник поетичних творів Ш. (К., 1927). Після розгрому наук. шевченкознавства в УССР «Повне видання творів Т. Шевченка» підготовано за ред. П. Зайцева Укр. Наук. Ін-том у Варшаві. Із заплянованих 16 вийшли 13 тт. (В.-Л., 1934 — 39). З деякими відмінами, виправленнями і доповненнями це видання вийшло вдруге в 14 тт. у ЗДА (Чікаґо, 1959 — 63). На Україні АН УРСР видала, згідно з тогочасними настановами ком. партії, «Повне зібрання творів» у 10 тт., що охопило літ. і мист. спадщину Ш. (т. 1 — 2, К., 1939, 1951 — 53; т. 3 — 10, К., 1949 — 64). Найповнішим і найточнішим підсов. вид. літ. спадщини Ш. залишилося досі «Повне зібрання творів» у 6 тт. (К., 1963 — 64). Окремо вийшла «Мистецька спадщина» в 4 тт. (К., 1961 — 64; відп. ред. В. Касіян). 5-томне вид. творів Ш. вийшло в Києві 1970 — 71 та 1978 — 79. Ін-т літератури АН УРСР готує до друку нове акад. зібрання творів Ш. у 12 тт. Рукописну спадщину Ш. і деякі прижиттєві вид. творів поета відтворено також фототипічним способом. Перше факсимільне вид. «Кобзаря» 1840 вийшло 1914 у Львові коштом НТШ. Фототипію унікального позацензурного примірника цього ж «Кобзаря» видано 1962 у Києві. З рукописної спадщини поета видано там же фототипічним способом «Малу книжку» і «Більшу книжку» (обидві 1963), альбом «Три літа» (1966), а також щоденник і автобіографію (1972).

Переклади. Рос. мовою: Т. Шевченко. Собрание сочинений в 5 тт. (М., 1948 — 49, 1955 — 56, 1964 — 65), Т. Шевченко, Кобзарь (М., 1972), Т. Шевченко. Собрание сочинений (1 — 4, М., 1977); поль. мовою: Т. Szewczenko. Wiersze wybrane (Л., 1913), T. Szewczenko. Zbiorek wybranych poezji (B., 1921), T. Szewczenko. Utwory wybrane (B., 1955), T. Szewczenko. Poezje wybrane (B., 1972), T. Szewczenko. Wybór poezji (Вроцлав, 1974) і чес. мовою: T. Ševčenko. Výbor básní (Прага 1900), T. Ševčenko. Výbor z dila největšiho básnika a buditele Ukrajiny (Прага, 1951), T. Ševčenko. Kobzar (Прага, 1953), T. Ševčenko. Nazar Stodola (Прага, 1958), T. Ševčenko. Hajdamáci (Прага, 1961); угор. мовою: T. Sevcsenko, Kobzos (Будапешт, 1953, 1961); рум мовою: Т. Sevcenko. Cobzarul (Букарешт, 1957, 1963); сербо-хорв. мовою: Т. Ševčenko. Kobzar (Беоґрад, 1969); болг. мовою: Т. (Шевченко. Избрани произведения (1 — 2. Софія, 1960), Т. Шевченко. Кобзар (Софія, 1964); нім. мовою: Ausgewählte Gedichte von Taras Schewtschenko. Übertr. v. Julia Virginia (Ляйпціґ, 1911), T. Schewtschenko. Der Kobzar (1 — 2. M., 1951), T. Schewtschenko. Die Haidamaken und andere Dichtungen (Берлін, 1951), Die ukrainische Lyrik 1840 — 1940. Ausgew. u. übertr. v. H. Koch (Вісбаден, 1955, Шевченкові твори: стор. 8 — 21), Т. Schewtschenko. Der Kobzar (M., 1962); англ. мовою: Т. Shevchenko. Selected Poems. Transl. by C. A. Manning (Джерсі-Сіті, 1945), T. Shevchenko. The Kobzar of Ukraine. Transl. by A. J. Hunter (Вінніпеґ, 1922, Нью-Йорк-Вінніпеґ, 1961), T. Shevchenko. Song out of Darkness. Selected Poems transl. by V. Rich (Лондон, 1961), The. Poetical Works of Taras Schevchenko. The Kobzar. Transl. by C. A. Andrusyshen and W. Kirckonnell (Торонто, 1964, 1977), Т. Шевченко. Вибрані поезії. Укр. і англ. мовами (К., 1977), Т. Shevchenko. Selected Works. Poetry and Prose (M., 1979); франц. мовою: Anthologie de la littérature ukrainienne jusqu’au milieu du XIXe siècle (Париж, 1921, Шевченкові твори: стор. 98 — 121), Le Jean Hus de Ševčenko. Trad. par S. Borschak et R. Martel (у ж. Le Monde Slave 1930, 1, стор. 378 — 388), T. Chevtchenko. Poésies. Trad. par E. Guillevic (Париж, 1964), T Chevtchenko. Le Peintre. Trad. par J. Lafond et Guillevic (Париж 1964), T. Chevtchenko (1814 — 1861). Sa vie et son œuvre. Recueil présenté par K. Uhryn et A. Joukovsky (Париж, 1964, переклади творів: стор. 79 — 116); Catherine. Poème de T. Chevtchenko, trad. par C. Szymanski (К., 1973); італ. мовою: Т. Scevcenko. Liriche scelte del «Cobzar». Versione e note di M. Lipovetzka e C. Meano (Мілян-Фльоренція-Рим-Неаполь-Палермо, 1927), T. Scevcenko. Liriche Ucraine. A cura di L. Salvini e di B. Sanminiatelli (Мілян, 1942); есп. мовою: T. Shevchenko. Obras escogidas (M., 1964); Шевченкове слово і слава. Антологія перекладів з Шевченка чужими мовами (ред. Б. Кравців. Чікаґо, 1964); Заповіт (ориґінал і переклади 45 мовами, вид. Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1964); Заповіт. Мовами народів світу. К. 1960, 1961, 1964.

Література: див. Шевченкознавство.

Репродукції кольорових і графічних творів Т. Шевченка див. між стор. 3824 — 3825.

М. Антохій


Шевченко Федір (* 1914), історик, чл.-кор. АН УРСР (з 1969), родом з с. Дунаївців Подільської губ. 1937 закінчив Моск. Іст.-Архівний Ін-т. 1940 — 45 на наук.-адміністративній роботі в держ. архівах Чернівців, Краснодару, Узбецької ССР. 1944 — 50 викладач Київ. Ун-ту (з 1968 проф.); 1945 — 49 заступник гол. Комісії історії великої вітчизняної війни АН УРСР. 1949 — 60 завідувач відділу іст. країн нар. демократій, 1960 — 63 — допоміжних іст. дисциплін, 1960 — 68 історіографії і джерелознавства в Ін-ті Іст. АН УРСР, заступник дир. ін-ту (1964 — 67). З 1963 д-р іст. наук. 1968 — 72 дир. Ін-ту археології АН УРСР. Гол. праці: «Іст. значення віковічної дружби укр. та рос. народів» (1954), «Лук’ян Кобилиця» (1958), «Дипломатична служба на Україні під час визвольної війни 1648 — 1654 pp.» у кн. «Іст. джерела та їх використання» (випуск 1, 1964). 1957 — 71 відповідальний ред. «Укр. іст. журн.», упорядник і ред. зб. «Селянський рух на Буковині в 40-их pp. XIX ст.», співред. «Документів Богдана Хмельницького», відповідальний ред. щорічника «Історіографічні дослідження в Укр. РСР» (1968) та один з ред. щорічника «Іст. джерела та їх використання» (1964 — 72).


Шевченко Юрій (* 1926), вчений у ділянці механіки родом з Києва. Викладач Київ. Політехн. Ін-ту (1954 — 61), з 1961 в Ін-ті Механіки АН УРСР (з 1972 завідувач відділу), з 1982 чл.-кор. АН УРСР. Праці з питань розрахунку міцности машинобудівельних елементів при високих температурах, створив теорію термов’язкопластичности.


Шевченкове (IV — 12, до 1929 — Кирилівка), с. на Придніпрянській височині Звенигородського р-ну Черкаської обл.; З 800 меш. (1972). У К. пройшли дитячі роки Тараса Шевченка. На місці хати батьків Ш. встановлено обеліск, у садибі Шевченків влаштовано літ.-меморіяльний музей Тараса. Шевченка.


Шевченкове (IV — 18; до 1922 — Булацелівка), с. м. т., з 1970 — р. ц. Харківської обл. 6 500 меш. (1984). Комбінат хлібопекарства, асфальтобетонний зав.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.