[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IV     Наступна

ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ЇЇ СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД; ПОЛЬСКО-УКРАЇНСЬКА ЕТНОҐРАФІЧНА ГРАНИЦЯ, ПОЛЬЩЕННЄ; ПАМЯТЬ РУСИ НАДЪ ВИСЛОЮ; МІШАНІ ТЕРРИТОРІЇ. УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ГРАНИЦЯ. ЗАКАРПАТСЬКА РУСЬ — ГРАНИЦЯ СЛОВАЦЬКА Й УГОРСЬКА, СЕМИГОРОД, РУСЬ НА ДУНАЮ; СТАРИННІСТЬ ЗАХІДНЬОЇ КОЛЬОНИЗАЦІЇ, ЇЇ МІШАНІ ТЕРИТОРІЇ, ЇЇ СТРАТИ.

Полишивши на боцї, як непорішене і властиво другорядне питаннє, справу племінного імени, перейдемо до огляду самої західньої української кольонїзації. Як я вже сказав, лїтопись наша дуже мало говорить про сї західнї окраїни (так само і про східнї та полудневі) та й не багато знає про них (приклади тому наведу низше). Тому ми повинні звернутись до реґресивного методу, і виходити з пізнїйших фактів про тутешню українську кольонїзацію.

Як ми вже знаємо, сучасна етноґрафічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхівя Дунайця й відси розширюючись іде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнїм напрямі, займаючи верхівя Попрада, Ропи, Вислоки й Вислока до Сяну  ¹). В околицї Ярослава уступаєть ся вона з правого боку Сяну на лївий й іде відси на вододїл Висли й вислянського Буга, що має мішану, польсько-українську людність; більш меньш лїнїя середнього Вепра, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лїнїю, на схід від котрої український елємент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейнї Нарева він стрічаєть ся з білоруською кольонїзацією, що займає тепер полудневу частину нїманського басейна  ²).

На полуднї від Карпат українські осади зачинають ся також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; Узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою кольонїзацією українські осади йдуть по згірям Карпатів вздовж угорської границї над Попрадом, по верхівям Торицї, Топлї, Ондави, Лаборця  ³), аж над Угом починаєть ся більша неперервана українська територія, що йде далї між Карпатським хребтом та верхньою Тисою  ⁴) й її притокою Вишевою (Visso) ⁵), поки не стрічаєть ся на верхівях Вишеви, Бистрицї, Молдави з волоською кольонїзацією. За границями неперерваної української території, на підгірю українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську кольонїзацію, далеко на полудень, в басейни Бодрога, Гернада, Солоної (Sájó), Красної й Самоша, хоч сї полудневі українські острови в значній мірі о стільки вже денаціоналїзовані, що про їх українську народність свідчить головно східнїй обряд.

Вже сама фіґура сїєї української етноґрафічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень — то тільки скелєт, з атрофірованими, майже страченими мяснями етноґрафічного тїла. Очевидно, що кольонїзація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусїла заходити в гори з рівнин — з півночи, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами  ⁶). Само собою також ясно, що теперішнї українські елєменти в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонїзації, а не нові здобутки її: нової масової української кольонїзації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давнїйше, то мусїла бути давнїйше значнїйша, бо на наших очах український елємент, досить витревалий взагалї, винародозлюєть ся тут на мішаних територіях, в тїснїйшій стичности з переважною чужою кольонїзацією.

Я почну з польсько-української границї. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останнїх десятолїть, бачимо, що на західнїй граничній лїнії Русини помалу польщать ся: їх приріст звичайно далеко меньший, нїж приріст Поляків, і певна частина їх держить ся ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила  ⁷). А процес сей тягнув ся віками. Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим трівала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм завсїди був аґресивним, де стрічав ся з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонїзацію, а православна віра переважно не виходила за границї оборони, та й то часто дуже слабої. Кольонїзаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давнїх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна кольонїзація польська та нїмецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся нїмецька кольонїзація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елєменти, бо сї Нїмцї-католики польщились ранїйше чи пізнїйше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сїй польсько-українській границї Русь мусїла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности. І ми дїйсно знайдемо в історичних джерелах цїлий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілеґіовані громади міські й сїльські відтїсняють тубильну людність на другий плян і винародовлюють. Костели збудовані на ново або „перероблені“ з православних церков перетягають її на католицтво; закриваннє православних церков тягне за собою католиченнє і польщеннє, і т. д. ⁸).

Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської кольонїзації, що се на перший початок здаєть ся неймовірним. В Казимирі над Вислою була церква св. Духа, як видно з руської записи на євалгелію, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в.) ⁹). В сусїднім Цмельові (за Вислою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундацийнім привілею 1505 р., надаючи сьому місточку нїмецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і  руські  ¹⁰). Люблин ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православія і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на виднїйші православні святинї, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблинї 5 кіп, а під час брацького руху при кінцї XVI в. (1594) по ініціятиві „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблинї при сїй церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між иньшими забраними унїятами „монастира і церкви в Люблинї“. Канонїк Красїньский (1612), описуючи границї Руси (а веде їх з під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) ¹¹), між руськими округами згадує Люблинщину. На Українї, під час розбудженя національної свідомости в серединї XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, а „Ляхів“ відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проєктах роздїлу Польщі 1657 p. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Нїмана): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли ¹²).

При світлї сих фактів в зовсїм иньшім світлї стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел. і вічні короводи західнїх українських князїв з Польщею: багато української землї, а ще більше — землї з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгинї Оди (кінець X в.) згадує про Русь на пограничу з Прусами та „руські землї, що протягають ся аж по Краків“, і по всякій імовірности се була Русь не тільки полїтична, а й етноґрафічна — о стільки докладно вона відповідає пізнїйшим етноґрафічним границям. Але пограничний пояс на рівнинї дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюдненнє рівнини по Вислоку і Сяну показуєть ся мішаним ¹³). З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса нїмецьких кольонїстів була в Сяніцькім ¹⁴), і сей процес накликання чужих кольонїстів звістний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись нїмецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право нїмецькій громадї в Сяноку  ¹⁵). Але крім сїєї пізнїйшої нїмецької і польської кольонїзації мішаннє етноґрафічних елєментів мусило початись ще давнїйше, через стрічу української кольонїзації з польською.

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослабленнє українського елєменту на заходї, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова східно-словянська кольонїзація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближала ся навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонїзації спер ся з нею на вододїлах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонїзація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тодї — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінцї тільки неужиточна гірська країна зістала ся міцно в українських руках.

Далї на північнім заходї, на білоруськім пограничу українська територія тепер кінчить ся більш меньш дорогичинською околицею; в басейнї Нарева бачимо вже переходові говори, посереднї між українським і білоруським (заблудовські говори) ¹⁶). Українська територія таким чином тепер виступає рогом на північ, в басейнї Буга, між польським і білоруським елєментом, і відповідає полїтичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нура, правого притока Буга ¹⁷). Північну частину Побужа (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають славянською займанщиною на ятвязьких ґрунтах  ¹⁸); сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку кольонїзацію на Побужу ми нїчого не знаємо ¹⁹), як і взагалї не маємо фактів, що вказували-б на якусь пізнїйшу руську кольонїзацію в сїм краю. Тільки той факт, що берестейсько- дорогичинське Побуже якось слабше тримаєть ся Волини, натякає на якусь осібність сього краю — чи етноґрафічну, чи суспільно-полїтичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужа, за Берестєм, виходячи за лїнїю припетсько-нїманського вододїлу, була пізнїйшою займанщиною; але нїяких певних фактів, що свідчили-б тут про пізнїйший характер української кольонїзації, досї нема. Остаточно справа лишаєть ся невиясненою. Дуже багато ще є роботи фільольоґам, археольоґам, етноґрафам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалї для вияснення історії теперішньої границї української території на півночи, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.

Переходячи на полудневі згіря Карпатів, ми і тут бачимо теж явище, що і на північних. Український елємент тримаєть ся дуже добре там, де сидить в збитих масах (навіть зростає, невважаючи на неможливі економічні й культурні відносини й сильну еміґрацію) ; але в мішаних територіях слабне й постійно винародовлюєть ся.

Завважали, що Русини особливо легко підпадають під словацький вплив; нехочі переймати що не будь у Мазурів, вони дуже охоче переймають словацьку мову, навіть ходячи до них на заробітки, тим більше мешкаючи в сусїдстві  ²⁰). Тим поясняли масу двоязичних словацько-українських сел на західнїм краю Руси, але треба-б ще прослїдити докладнїйше тутешнї кольонїзаційні відносини: чи не буде теперішня українсько-словацька мішанина в певній мірі також результатом і старої мішаної кольонїзації, а не тільки самого ослаблення українського елєменту на його західнім пограничу. Що одначе в мішаних територіях український елємент тут слабне дїйсно, се не підлягає сумнїву. Русини Спишського комітату переважно вже так пословачені, що тільки грецький обряд і українські елєменти в мові вказують подекуди, що ми маємо до діла з колишніми Русинами, і над сими „руськими могилами“ уже йде завзята суперечка — чи маємо тут пословачених Русинів, чи споконвічних Словаків ²¹). Документи з попереднїх столїть виказують Русинів там, де вже тепер сидять самі Словаки; ще на початку сього столїтя мали бути значні останки Русинів на Ґронї (Gran), де тепер вже значать ся самі Словаки.

Подібне дїєть ся й на українсько-угорськім пограничу, особливо завдяки державній, суспільній та економічній перевазї мадярського елементу. Ще на початку минулого сього столїтя подорожний Росиянин, переїздячи від Мишкольца через Кошицї на Бардіїв, чув себе серед руської стихиї: „від Мишкольца до границь Польщі (!) села і міста по більшій части заняті Руснаками“ ²²). Тут може бути й перебільшеннє. Але число Русинів на рівнинї, між Мадярами таки дїйсно на очах малїє. Які-ж мусів понести страти руський елємент протягом мадярського „тисячолїтя“! Мусимо думати, що українські кольонїї, які й тепер ще переходять за Солону (Sájó), Красну, Самош, лишили ся останками далеко густїйшої колись, коли не масової кольонїзації (слїди її сильно переховались ще в топографічних назвах). Незалежно від початкового розселення, українська людність мала тенденцію іти з своїх суворих гір на рівнину, шукати лекшого хлїба (так повстали й українські кольонїї в Бачцї, над Дунаєм-недалеко устя Тиси, уже в XVIII в.). З другого боку мадярська людність припливала поволї на териториї пограничні з підгірм. В витворених таким чином мішаних територіях український елємент не міг вкінцї удержатись.

В Семигородї вже нема Русинів, вони згинули, можна сказати, на нашій памяти: ще на початку XIX столїття мали бути їх останки  ²³). Слїд Русинів зістав ся тут тільки в числених хоро- і топоґрафічних назвах на цїлім просторі Семигорода, у всяких мадяризованих, румунїзованих і ґерманізованих назвах — Oroszi, Oroszfalva, Oroshegy, Rusesti, Rusielu, Russdorf, Reusdorfel, Rusz i т. и. ²⁴). Ороґрафічна й топоґрафічна номенклятура Семигорода взагалї зраджує колишню словянську кольонїзацію, на котру аж пізнїйше налягали угорські, волоські, нїмецькї верстви, — кольонїзацію осїлу і культурну від початку: на се вказує факт, що експльотація соляних і рудних богацтв Семигородських гір іде від їх словянських осадників; окно, баня, сольнок-словянські назви для рудних і соляних ям, — сї слова в мадяризованих і румунїзованих топоґрафічних назвах повторяють ся дуже часто ²⁵). В документах сї словянські елєменти виступають, від коли починаєть ся для Семигорода документальний матеріал — в XII в., а численні „руські“ назви на території Семигорода виразно вказують, що той словянський елємент в деякій части був українським  ²⁶). Документальні слїди руського імени маємо від XIII в.: нпр. гора Ruscia в грам. 1228 р., місто Forum Ruthenorum, засноване на початку XIII в.; показуєть ся, що Bisseni актів XIII в. теж часом означають Русинів  ²⁷). Ще в XV віцї було тут чимало Русинів, як бачимо з з згадки одної папської булї (1446) про численний і великий руський нарід в Угорщинї і Семигородї ²⁸).

На Карпатських горах руське розселеннє не кінчилось. Словянські елєменти в хороґрафії, що служать нам свідками про стару словянську кольонїзацію на всїм протягу Семигорода, не обмежають ся ним, а йдуть і далї на полудневий схід — на територію теперішньої Молдави ²⁹). Руську кольонїзацію на нижнїм Дунаю знаємо документально- вже бачили свідоцтво про неї з нашої лїтописи : „присЂдяху къ Дунаєви“. Останки її держались тут навіть після турецького печенїзько-половецького руху, і були досить значні ще в XII в., коли Галицьке князївство в своїх руках держало нижнїй Дунай („затворивъ Дунаю ворота, суды рядя до Дуная“ — Слово о полку Ігоревім). Тут перебувало велике число риболовів і ріжних промисловців та всякого вільного люду (прототип пізнїйшого козацтва), котрого центром був звістний Берладь (Бирлат) на нижнїм Дунаю  ³⁰). З півночи до сеї наддунайської українскої кольонїзації безпосередно притикали українськї кольонїї в Семигородскім гірськім краю, і коли під натиском Печенїгів українські осадники мусїли усуватись з чорноморського побережа, ся чорноморська людність мусїла в певній части рушити ся і в сїм напрямі — в гори, та скріпити початкову кольонїзацію.

Таким чином ми подибуємо Русинів на цїлім полудневім карпатськім підгірю, почавши від Татр до полудневих Трансильваньських Альпів, і далї на полудень — до моря. Як же могло-б і бути инакше ? Коли в загальнім руху словянства на захід і полудень східно-словянська кольонїзація опановала північне підгірє Карпатів, а з другого боку-просторонь між Днїстром і Дунаєм („сЂдяху по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви“), цїлком природно, що ся кольонїзація, підіймаючись в гору річками і ними-ж спускаючись на другий бік, мусїла опановати й гірський карпатський пояс, майже порожнїй, позбавлений осїлої людности (бо навіть і оборонці теорії, що останки романїзованих Даків, предки сучасних Волохів, заховались під час великого руху народів в Карпатських, спеціально — в Семигородських горах, признають сї останки незначними). Инакше не могло-б і бути. І розумієть ся, се мусїло початись зараз, скоро українська кольонїзація присунулась до Карпатських гір від півночи і сходу, а се мусїло мати місце десь в VI-VII вв. Тим поясняєть ся, що ми не маємо нїяких звісток про міґрацію Русинів за Карпати: переселення пізнїйшого не було, а при першім розселенню ми взагалї про словянську міґрацію маємо звістки тільки там, де Словяне в своїй кольонїзації приходили до конфлїкту з культурними державами. Переселення Русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізнїйша угорська історіоґрафія для обяснення української кольонїзації  ³¹), се по части непевні, по части незначні факти, і вони, розумієть ся, не спроможнї обяснити сїєї масової кольонїзації, а про дїйсну українську міґрацію ми не знаходимо нїяких звісток в історичні часи.

По думцї звістного Анонїма — нотаря короля Белї (XII чи XIII в.), ватагу Русинів привів з собою Альм з під Київа, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він нїби йшов з Галичини на верхи Уга) були руські вояки і селяни ³²). Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували Угри до теперішьої Угорщини — що се була спішна втїкачка від Печенїгів, і навіть, як каже Константан — Печенїги уганяли за Уграми ³³), то можемо напевно сказати, що анї Уграм не було в голові забирати з собою Русинів, анї Русини не мали тодї охоти до них прилучатись. Для нас Анонїм тут служить тілько відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що Русини в Угорщинї такі-ж давні осадники як і Угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непамятних часів — коли ще Угри мандрували до Угорщини. І по угорській міґрації вони мусїли зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли Угри над Дунай, се річ неясна і суперечна ³⁴); по всякій правдоподобности вони з над нижнього Дунаю до Угорщини мусїли йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночи. Але кудою-б не йшли вони, в усякім разї вони на початках опанували тільки середно-дунайські землї і поволї тільки підбивали собі сусїдні краї. Підгірська карпатська країна остаточно війшла в склад Угорської держави ледви чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгірєм, могла, бодай часами входити в круг полїтичного впливу Київа. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуть ся на Руси Угорськими горами вже в кінцї XI і на початку XII в., з огляду на їх полїтичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в., зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes)  ³⁵)-з етноґрафічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.

В Семигородї і на північнім побережу Дунаю виключною і єдиною українська кольонїзація не була. Не кажучи про Волохів, тут від часів початкового розселення мусїла стрічатись східно-словянська і полуднево-словянська (болгарська) кольонїзація. Угорська традиція говорить богато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістаєть ся питаннєм ще не вповнї виясненим, чи Семигород справдї належав до Болгарської держави, — дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. X в., землї на північ від Дунаю входили в круг її полїтичного впливу. Про масову полуднево-словянську кольонїзацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новійшими часами звернено увагу на словянські елєменти в мадярській і волоській мові — що вони в переважній чи значній части взяті з болгарських діалєктів, але се справа мусить бути ще докладнїйше розслїджена ³⁶). Останки семигородських Болгар (особливо в Чегредї), що звернули на себе особливу увагу останнїми часами  ³⁷), уважають ся за пізнїйших осадників (XIII-XIV в.) — Богомилів або воєнних невільників.

Стріча з болгарською кольонїзацією зрештою не мала важного значіння: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнїйшим був елємент волоський.

Вище я згадував за суперечку, о скільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романїзованої людности, і скільки тут мала значіння пізнїйша румунська кольонїзація з балканських земель; там висловив ся як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші- зміцнила їх уже пізнїйша міграція з балканських земель. Вона мусїла потопити не тільки словянську кольонїзацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно — і X, і XIII віком, а можна класти ще на давнїйші часи. Волохів (Вlасі) в Семигородї стрічаємо в актах XIII в., але вони мусїли тут зявитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську кольонїзацію дуже старою — старшою як угорська  ³⁸). При кінцї XII в. маємо виразні звістки про Волохів на північнім боцї Дунаю. По упадку Половцїв, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська кольонїзація мусїла зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську кольонїзацію — останки старшої кольонїзації, ослабленої турецьким натиском X — XII в., і новійшу, що прибувала на Подунавє від XIII в. ³⁹)

В результатї — українська кольонїзація в басейнї верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгірю, острівцями на рівнині), а в Семигородї і на Подунавю зникла цїлком. На се вплинула неоднаковість кольонїзаційшх обставин. Початкову українську кольонїзацію ми мусимо й тут, на сих західнїх окраїнах віповідно до її екстензивности представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганяти ся далеко, — але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнинї Дунаю й Тиси зявились Угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом полїтичної і всякої иньшої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української кольонїзації на Подунавю під волоським потопом. На карпатськім підгірю, полишені самі собі, в неінтересних для Мадярів місцевостях Русини протягом віків зміцнили ся й залюднили сї краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли Мадяри (Шеклери) і Нїмцї, а головно, що конкурентами Русинів, спеціяльно охочими до гірського, пастушого житя, виступили Волохи. Українські елєменти, які заходили сюди, мусїли тут відразу перемішати ся з волоськими, а що сї припливали далеко інтезивнїйше, а українські кольонїї тутешнї дуже слабко звязані були з територіями своєї масової кольонїзації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнїм Дунаю також іще при кінцї XVI в. звістні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція лєґату Комуловичу 1593 p. ⁴⁰).

Примітки

¹) Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлицї, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значило ся коло 61 тис. руської людности. Українська кольонїзація починаєть ся від заходу ґрупою сїл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередно притикають до українських, вже сильно пословачених сел в Спишськім комітатї. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережем Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхівя Вислока. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елємент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; ґрупа „Замішанських“ сїл в луцї Вислока між Коросном і Стришовим становить останнїй виступ: далї руськї осади слабшають і звужують ся до узенького окрайчика над Сяном низше Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцїльною низше Лежайська по обох боках Сяну.

²) Важнїйша лїтература українсько-польської границї див. в примітках (7); більше в вид. 2.

³) Комітати Спиш, Шариш, Землин.

⁴) Майже від устя Боршови, трохи вище.

⁵) Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.

⁶) Говорю про сю кольонїзацію як цїлість; місцями могла вона рухатись і просто горами — але хиба виїмково.

⁷) Процентова табличка в 2 вид.

⁸) От нпр. Дубецько, на лївім боцї Сяну. Се тепер чисто польське місто; коло нього село Руська Весь, але в XV в. ся Руська Весь зветь ся Руське або Старе Дубецько (Akta grodzkie і ziemskie XVI N. 1647). Очевидно, старе місто було руське („в Руськім Селі“ і досї українська людність досить сильна), а коло нього засновалось місто на нїмецькім праві і спольщилосъ. Сей факт кидає нам світло і на значіннє такої-ж Руської Веси під Ряшевом, звістної теж з XV віка, (ibid.N.1394): я мабуть не помилюсь, сказавши, що се — старий, український Ряшів (коло неї і „Старе місто“). Взагалї на цїлім порічю Сянового колїна в околицї Дубецька і Динова українська людність уже сильно розведена й перебита польськими осадами. Вона малїє на наших очах, польщить ся і латинщить ся під напором католицьких духовних і світських чинників; латинські сьвященики рік за роком прилучають поодиноких осіб до латинської церкви й польської народности, а часом удаєть ся притягнути й цїлі осади місцями людність ще держить ся по традиції „руської“ церкви, але вже стратила мову й говорить по польськи; місцями задержали ся приписні (філїальні) церкви в маленьких українських кольонїях, як памятка колись більших громад або самостійних парафій. В самім Дубецьку нпр., невважаючи на істнованнє руської парохії, українська людність малїє: за 70 лїт (1883-1903), замість аби подвоїти ся, вона зменьшила ся о цїлу третину. В Динові з колишньої парафії лишила ся горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясеницї (між Диновим і Коросном)-а там уже давно нема Русинів. В сусїднім селї Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди памятали в нїм ще недавно, що тутешнї люде були Русинами, і ще недавно „переробила“ їх на Поляків якась панї, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел. повище Динова с. Кремінна на Сянї; тут теж була давнїйше руська парафія, лишила ся старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останнї 70 лїт також змалїла о цїлу третину; церковцю пробували захопити католики за помочию підробленого ключа на костел, але унїятам удало ся її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщеннє тутешнїх сїл — брошюра Ром. Прислопского ПримЂръ лятинизаторской гакаты на рубежахъ Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbiór wiadonaości do antropologii krajowej XIII с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в памяти нашій по кількох процесах недавнїх лїт, розуміють ся, не новина. Звісний цїкавий лист властительки Динівського ключа Катерини. Вановскої з 1593 року, де вона подає до відомости, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмістю та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали Русинів на латинство й пильнували, аби руських дїтей не хрещено у попів. Harasiewicx Annales eccltsiat ruthcnae s. 53-5. Правда, Русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досї численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшало ся число тутешнїх латинників-Поляків. В луцї Сяна між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсїм инакше виглядала. В Порохницькім деканатї, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх по над тридцять.Тепер нпр. в Кошичах, що тодї мали свою гр. кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр. кат. обряду, і хлопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р. с. 325 і 452, (розпорядженнє про хлопицьку церкву). Зубрицький Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. — Збірник іст.-філ. секції т. V с. 18. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (унїятські) ґрупи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сїл (Залїсє, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською кольонїзацією; в Ряшеві держить ся традиція про руську церкву, на місцї теперішнього костьола, в сусїдній Маляві і Луцї — також про руські Церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевим — той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).

⁹) Опись Румянцевскаго музея с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючи ся на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел.

¹⁰) Starožytna Polska ² II с. 385.

¹¹) Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio I с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.

¹²) Michałowski Księga pamiętnicza c. 375-6. Акты южной и зап. Россіи III с. 557: городы по Вислу рЂку и въ которыхъ жили русскіе люди благочестивые и церкви были“. IX с. 167: „Русскій народ роздЂлися нынЂ въ различные страны людей... и съ другіе стороны отъ рЂки Вислы, и изъ третьей страды отъ Немана, и изъ четвертые страны отъ СЂвска и Путивля“.

¹³) Нпр. вибравши з сяніцьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше меньше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називаєть ся вже тодї Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Нїмецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів.

¹⁴) Жерела до історії України-Руси т. II (люстр. 1565 р.).

¹⁵) Див. т. V c. 223 і далї.

¹⁶) На лївім боцї Буга констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в нїй бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболєвский).

¹⁷) Див. т. II c. 369 і далї.

¹⁸) Jaroszewicz Obraz Litwy I с. 17; див. до сеї справи Барсова-2 с. 41 (він кладе ятвязьку кольонїзацію на Нїманї й його полудневих притоках до вододїлу з Бугом і Припетю), Андріяшева Очеркъ ист. Волынской зем. с. 39.

¹⁹) В XIII в., коли ми дїйсно маємо звістки про Ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобром.

²⁰) Головацький Нар. пЂсни І с. 743, Broch в Archiv fur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX с. 17.

²¹) Статї Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка.

²²) Броневскій Путешествіе отъ Тріеста до С.-Петербуга въ 1810 г. (1828) I с. 192, теж І. 137, 159, 163-див. Ламанского Славяне въ М. Азіи й т. и., додатки с. 56.

²³) Про се див. в примітках (7).

²⁴) Див. мапку назв звязаних з Русю у Піча Die dacischen Slaven с. 253, Кочубинскій op. c. с. 65.

²⁵) Матеріал зібраний у Кочубинского І с. 15 і далї.

²⁶) Др. Піч (Die dacische Slaven с. 257) бачить і в типі місцевої людности слїди руського елєменту, пор. Отчетъ Филевича с. 19.

²⁷) Ще письменники XVIII (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то Русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає Русинів (с. 63), хоч се імя значить властиво Печенїгів; Філєвіч переконав ся, що в ориґіналї грамоти 1324 p. замісь Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило-б, що сї імена часом уживались без ріжницї (грамота у Филевича Отчетъ с. 27, див. про неї тамже с. 9-10, 12-13).

²⁸) Quod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum XIII p. 497.

²⁹) На їх вказав ще Реслєр op. c. с. 325.

³⁰) Про наддунайську Русь див. більше в т. II гл. 7.

³¹) Вони вичислені вир. у Черніґа (II с. 146): Русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з Уграми, за герцога Тоска, з Предславою-жінкою Кольомана і з Федором Коріатовичем.

³²) Анонїм у Ендлїхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana гл. 10: Similiter (як і Половцї) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12).

³³) De adm. 38.

³⁴) Піч нпр. боронить і тепер оповідання Анонїма, що Угри прийшли через Карпати з півночи (Der nationale Kampf с. 65-5), Реслєр вів їх через залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусїдстві Зелїзних Ворот., і т. д.

³⁵) Кн. 2 гл. l.

³⁶) Про се нпр. розвідки Ашбота — Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Berührung — Archiv XXII, Болгарское шт и славянскія заимствованныя слова венгерскаго языка — ИзвЂстія отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II с. 376. Яґіч вказував в топографічних назвах Семигорода словянські неруські назви (Archiv XIX с. 237, пор XX с. 22 — 3). Справа ся також вимагає близшого розяснення.

³⁷) Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілєтіча, Блъгарски прЂгледъ 1894, XI і 1896, VI, статї Мілєтіча в Сборнику болгар, мінїстерства: СедмиградскитЂ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ — т. XIV, і рецензію Їречка в Archiv für slavische Phil. т. XX.

³⁸) Анонїм гл. 24.

³⁹) Цїкава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сїеї волоської міґрації на півничний берег Дунаю): він знає про витисненнє Волохами з подунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканцїв“ сих країв — Hist. Polon. X с. 277 вид. Пшездєцкого. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої лїтописи, як Волохи виперли з дунайських країв Словян; але бо Длуґош говорить про новійшу кольонїзацію Волохів, і не про словянських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.

⁴⁰) Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell' altri — Русская историческая библіотека, VIII с. 57.

Попередня     ТОМ I     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 8.]