[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VI. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VI     Наступна





ШЛЮБ — ОПОВІДАННЄ ПОВІСТИ, ФОРМИ ШЛЮБУ, ВКАЗІВКИ СУЧАСНОГО ВЕСЇЛЬНОГО ОБРЯДУ, ПИТАННЄ ПРО СЛЇДИ ПРИМІТИВНИХ ФОРМ СУПРУЖЕСТВА; ПАТРІАРХАЛЬНА РОДИНА



Як похоронні обряди тісно звязані з релїґійним світоглядом, так обряди шлюбні ведуть нас в сферу відносин родинних і суспільних.

Клясичне місце Повісти так оповідає про шлюб у руських Словян 1):

„Поляне бо своих отецъ обычай имяху 2) тихъ и кротокъ, и стыдЂнье къ снохамъ своимъ, и къ сестрамъ и матеремъ своимъ  3), и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дЂверемъ велико стыдЂнье имуще, и брачныи обычаи имъяху: не хожаше женихъ 4) по невЂсту, но привожаху 5) вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А Деревляни живяху звЂрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы; и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья 6) въ нихъ не быша, но умыкаху у воды дЂвица. А Радимичи и Вятичи и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лЂсЂ, якоже всякий звЂрь, ядуще все нечисто, и срамословьє в них передъ отци и передъ снохами; и бьраци не бываху у нихъ, но игрища межю селы; и схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бЂсовьскыя пЂсни, и ту умыкаху жены себЂ, съ нею же кто свЂщавашеся; имяхуть же по д†и по три жены“.

В сїм оповіданню деякі дослїдники, під впливом теорій про примітивні форми пожитя, добачали у руських Словян ще на початках історичного житя істнованнє неунормованих супружих відносин — стадне житє й хапаннє жінок. Але сього нїяк не можна з нього вивести. Лїтописець монах признавав шлюбом тільки віддаваннє молодої її родичами нареченому і з сього погляду хвалив собі рідні полянські звичаї, а деревлянської або сїверянської умички за шлюб не признавав. Але з його-ж власного оповідання виходить, що тим способом чоловіки брали собі жінок, отже супружество істнувало; брак „стида“ проявляєть ся в „срамословію“, тільки всього, і то найбільше лїтописець може закинути Сїверянам й иньшим — що вони мали по кілька жінок, а не те що вони не мали унормованих супружих відносин. Правда, покликують ся ще на варіант оповідання Повісти в Переяславській лїтописи, де представлено так, що сї відносини на „игрищах“ не вели до трівких супружеств: „иныхъ поимающе, а другыхъ поругавше метаху“, але варіянти сїєї лїтописи мають ясні прикмети пізнїйших моралїстичних вставок — мірковань аскета-книжника, і не мають значіння такого, аби могли поправляти або доповняти оповіданнє Повісти  7). Міцні звязки чоловіка і жінки, їх обовязковість і нерозривність навіть по смерти, посвідчена ріжними джерелами (обовязкова смерть жінки на могилї чоловіка, кари за невірність і т. и.), не лишають місця для форм стадних, гетеристичних і т. и. в сю добу. Оповіданнє Повісти досить виразно дає знати, що хапаннє дївчат, де воно ще практикувало ся, було вже символом, пережитком, обрядом:

„умыкаху, съ нею же кто свЂщевашеся“, отже наперед дївчина давала свою згоду, і тільки в такім разї наступала та умичка — отмица, як її звуть полудневі Словяне (у них сей обряд місцями задержав ся в дуже свіжій формі до XIX в.). В сучаснім українськім весільнім обрядї заховали ся тільки досить слабі відгомони його в видї оборони молодої її родом, від роду молодого, в згадках весїльних пісень про оружну боротьбу між ними і погоню матери і роду молодої за забраною боярами молодою, як от:


Будемо бити да воєвати, Марієчки не давати,


або:


Принадь, принадь, Марисуню, до стола,

Обступили боярчики довкола —

Киньми грають, двір рубають,

Шабельками витинають, Марисунї шукають і т. и.  8).


В оповіданню Повісти про умиканнє XI в. сей обряд виступає в далеко реальнїйшій формі. Але він і тодї був тільки обрядом. Сама обстанова, в який він виступає (сї ігрища межи селами, де сходили ся сусїдні роди), вказує, що умичка стратила реальний характер, приладила ся до певних забав, релїґійних церемоній (подібно як купальські обряди); значить за сим обрядом уже тодї лежали довгі часи розвою 9).

Так само лише в пережитках держала ся форма купна жінки чоловіком. “ВЂно“, що давало ся чоловіком, властиво значить цїну і було зпочатку оплатою за жінку її роду, цїною, якою жених зовсїм реально викупав для себе і свого рода жінку і її потомство у її роду. Але в епоху, що нас тепер інтересує, воно у східнїх Словян зійшло вже на просто шлюбний дарунок, що давав ся вже по довершенню шлюбу родинї жінки. Володимир, побравши ся з Анною, дає „за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля“. Ярослав, видавши сестру за польського князя Казимира, дістає від нього „за вЂно“ вісімсот невільників. Ібрагім-ібн-Якуб (X в.) каже також, що у Словян жених дає батьку молодої значний дарунок 10).

В нинїшнїм весільнім обрядї память про продажу жінки її родом виступає ще дуже виразно. Рід молодого торгує доньку у її матери і брата й купує за гроші й дарунки:


Ой темно, темно в полї, темнїйше на дворі,

Там бояре ворітечка обняли.

Вийди, мати, й питай, коли торгують — то продай,

Чорниї чобіточки вимовляй...


Про брата:


Братчику, намисничку, сядь собі на крісличку,

прав собі червоного від пана молодого,


або:


хто нам червоним брязне, той собі дївку возьме...


і звісна співанка:


Татарин, братик, Татарин,

продав сестру за таляр,

русу косу за пятак,

біле личко пішло й так  11).


Але се память реальних явищ значно давнїйших нїж XI вік. В оповіданню Повісти про Полян, здаєть ся, бачимо уже початки посагу — так мабуть треба розуміти се „приношаху что по ней вдадуче“  12). А посаг був явищем розмірно дуже пізнїм, і для становища жінки в родинї чоловіка незвичайно важним.

Умичка і купно жінки були взагалї основними формами шлюбу у індоевропейських племен і в більше або меньше сильних пережитках задержали ся у ріжних народів в історичних часах, так само як і у нас (вони з рештою не були якоюсь виключною прикметою Індоевропейцїв і загально звістні по цїлім світї)  13). Бачучи їх лише в обрядових пережитках в перших історичних часах у наших племен, ми тим самим мусимо признавати їх шлюб і родинне житє взагалї дуже сильно виробленими. Се дїйсно показують иньші — історичні й лїнґвістичні свідоцтва. Не тілько в початках історичного житя українських племен, а навіть в часах прасловянських ми бачимо вироблену вже патріархальну родину й патріархальні родові відносини. Лїнґвістичні факти показують, що патріархальний побут панував уже в цїлій силї в часах перед роздїлом індоевропейських племен. Коли припустити, що індоевропейські племена дїйсно перейшли через такі форми шлюбу й родинного житя, як стадна й родова спільність жінок, спільний шлюб братів і матріархальний рід, як то приймає певна школа соціольоґів, — то прийдеть ся заразом признати, що сї форми були пережиті предками індоевропейських племен десь давнїйше перед їх роздїлом, бо в часах безпосередно перед роздїлом, як свідчить язиковий запас, патріархальний тип мав повну перевагу.

Але се зістаєть ся взагалї великим питаннєм, чи індоевропейськими племенами були пережиті такі форми як стадна спільність жінок, спільний шлюб братів, або матріархат. Звісна схема еволюції супружества, уставлена згаданою школою (Багофена, Морґана, Мак-Лєнана й ин.), парне патріархальне супружество чоловіка й жінки вважає кінцевим явищем в довгім ланцюху еволюції супружества, що вийшовши з неунормованих, стадних відносин чоловіків і жінок, переходило через спільність жінок родову, братську, взагалї форми полїандричні, характеризовані матріархатом, і аж вкінцї дійшло до форм патріархальних  14). Але ся схема має характер тільки гіпотетичний і зовсїм не може бути признаною за унїверсальну, инакше сказавши — про полїандричні й матріархальні форми родини напевно можна говорити лише у тих племен чи рас, де є виразні докази істновання сих форм, бо розвій супружих і родинних відносин не мусїв конче переходити у всїх племен через отсї форми  15).

Для українських племен, і для словянських народів взагалї таких дуже певних доказів ми досї не маємо. Ті слїди й пережитки, які вказують ся в сучасній етнольоґії на доказ істновання у них полїандрічних і матріархальних фаз супружества, переважно дуже непевні. Належить памятати, що супружі відносини підлягають дуже сильним впливам ріжних економічних, культурних і релїґійних чинникїв, в них бувають кроки наперед і назад, і ніяк не можна всякі прояви ослаблення супружого союза й морального житя уважати без дальших церемонїй за пережитки початкового неунормованого супружества. Тому наприклад добачати в слабкости супружих звязей у козаків останки початкового стадного житя, а в куницях, плачених за дозвіл на шлюб дїдичеви, викуп за право, яке старшина мав до всіх жінок роду, або в великоросийськім снохачестві — останки сього права, досить небезпечно. Що було-б, як би ми не знали, що ослабленнє супружества у деяких великоросийських сектантів було випливом новійшої релїґіозної доктрини  16), або наприклад, що поява зовсїм реального купна жінок у українських осадників Таврії стала ся найновійшими часами, очевидно під впливом татарських взірців, — та й схотіли б добачати тут пережитки колишнїх форм супружества?

З ріжних пережитків, на які вказувано, слїди старших форм супружих і родинних відносин в рітуалї українського весїля найбільше серіозні. Але й їх належить брати cum grano salis. Весїльний рітуал — се не скостенїлі обрядові схеми, донесені нам в непорушній цїлости, а поетична перерібка, амальґама ріжних обрядів, свобідно доповнена всїлякими побутовими подробицями, не звязаними навіть безпосередно з шлюбним рітуалом (таким нпр. треба вважати цїле представленнє шлюбу в княжій обстанові — князь і княгиня, бояре, дружина молодого і т. д.)  17). Тому коли нпр. в перезві бачать останок первісного гетеризму (стадного супружества), в церемонії частування-відгомони фратроґамії (спільного супружества братів), в важній ролї матери й брата (не батька) молодої у вступних церемонїях — образ матріархальних відносин  18), то все се лишаєть ся не більше як інтересною гіпотезою, поки її не потвердять иньші факти і вказівки (як потверджують ся обряди умички й купна, відносини родові, й т. и.) 19). В кождім разї, припускаючи навіть слїди таких старших форм супружества, їх треба признати значно старшими не тільки від прасловянських часів, а навіть від часів індоевропейського розселення  20).








Примітки


1) Навожу з Іпат. с. 7, даючи в нотках варіанти Лавр. й ин.

2) Имуть.

3) и къ родителемъ своимъ.

4) зять.

5) приводяху,

6) брака

7) В Повісти противставляють ся моральні звичаї Полян „звірячому“ житю иньших народів; пізнїйший книжник, котрого роботу маємо в Переяславській лїтописи, чи не зрозумівши, чи тенденцийно перекрутивши, дає зовсїм инакший образ : словянські народи давнїйше жили морально (ся моральність характеризуєть ся оповіданнєм повісти про Полян), але пізнїйше „Латина“ (або в значінню католиків, або в значінню західно-европейцїв), перейнявши неморальні звичаї „от худыхъ Римлянъ, а не отъ витязЂй“, передала їх і Словянам: „Словяне же отвращахуся ихъ, овіихь къ нимъ присташя мало“ (с. 3). По сїм наступає опись неморальности: тут вкупі маємо всякі страхи про ігрища, і уживаннє косметиків (начаша друга прЂд другою червити лице и белимъ тръти). В сумі сї моралїстичні нападки роблять вражіннє досить пізнїх додатків, підсичених фантазією черця про всякі страхи світського житя.

8) Труды экспед. въ юго-зап. край IV дод. ч. 61. Твори В. Навроцького I с. 46.

9) Ковалевский пробував відріжнити в оповіданню Повісти Сїверян, Радимичів і Вятичів, у яких умичка стала обрядом, і Деревлян, що нїби то практикували умичку зовсїм серіозно. Але се неможливо. A priori неправдоподібна така величезна культурна ріжнипя у так близьких собі племен, як Деревляне й Сїверяне, що перед якимись чотирма столїтями вийшли з спільної правітчини. Уважнїйше ж придививши ся до тексту Повісти, побачимо, що автор не робить ріжницї між сими племенами: сказане про Сїверян і иньщих лише докладнїйше розвиває коротку характеристику Деревлян; „одинъ обычай имяху“ значить — „мали такий самий звичай (як і Деревляне). Противставляють ся лише — „кроткій обычай“ Полян і „звЂрскый образъ“ їх сусїдів.

10) Іпат. с. 80, 108, адь-Бекрі вид. Розена с. 5.

11) Zbiόr wiadomości т. VII с. 158 X с. 29, Головацкій II с. 109.

12) Часто толкують се як віно, викуп за жінку. Але слова: я по ней“ вказують на посаг.

13) Див. паралєлї з ріжних країв і рас у Вестермарка Geschichte der menschlichen Ehe, 1893 розд. XVII, Hildebrand Recht und Sitte auf den verschiedenen wirtschaftlichen Culturstufen c. 9 і далї. Державинъ Обычай умыканія невЂстъ и его переживанія въ свадебныхъ обрядахъ у соврем. народовъ, 1905 (Сборникъ въ честь Ламанскаго). Пpo форми умички й купна у індоевропейських племен — Schrader Reallexicon sub vocibus Brautkauf, Baubehe.

14) Bachofen Muterrecht, 1861, Antiquarische Briefe, 1880. Morgan Ancient Society, 1877. Mac-Lennan Studies of ancient History, 1886. Giraud Teulon Les origines du mariage et de la famille, 1884, й ин. У нас сї погляди були спопуляризовані особливо книжкою Енґельса, виданою в українськім перекладі: Початок родини, приватної власности й держави, 1899 (Біблїотека Видавничої Спілки).

15) Див критику згаданої схеми в працях: Starcke Die primitive Familie in ihrer Entsehung und Entwickelung, 1888, Leipzig. Westermark Geschichte der menschlichen Ehe, 1893, Jena. Grosse Die Formen der Familie uud die Formen der Wirtschaft, 1896, Freiburg. Про Індоевропейцїв спеціально: Delbrück Die indogermanischen Verwandschaftsnamen, 1889, Leipzig, i Das Mutterrecht bei den Indogermanen (Preussische Jahrbucher т. LXXIX, I). Schrader über Bezeichnungen der Heiratverwandschaft bei den idg. Völkern (I. F. XVII) і також Reallexicon sub vocibus Polyandrie, Mutterrecht.

16) Згадаю нпр. ослабленнє супружих звязей у безпоповцїв, титулованнє сестрами жінок в деяких містичних сектах, протеґованнє гетеризму для ослаблення супружеств і формальні сексуальні оргії, до яких доходять декотрі з них. Щоб з того можна зробити, слїдячи їх методом переживань — як би не звісна була ґенеза сих явищ?

17) Крім загальних праць вказаних вище згадаю ще: Сумцовъ О свадебныхъ обрядахъ, преимущественно русскихъ 1881, Религіозно-миθическое значеніе малорусской свадьбы (К. Старина 1885, III), Къ вопросу о вліяніи греческаго и римскаго свадебного ритуала (ibid. 1886, l). Ящуржинскій Свадьба малорусская какъ релипозио-бытовая драма (К. Ст. 1896, XI). Свадебный обрядъ въ Угорской Руси — Ж. Старина 1892. Буковинське весїлє — Zeitschrift des Vereines für Volkskunde, 1901. Весільні рітуали з лївобічної України-Матер, до укр. етнольоґії т. І і III, галицькі ibid. т. X. Лїтература весїльного обряду у індоевропейських племен Schrader Sprachvergleichung 3 II с. 33.

18) Див. особливо працї Охримовича й Вовка.

19) значною правдоподібністю можна вилучити з сучасного українського й ино-словянського весїльного рітуала також певні моменти, що належали до старої шлюбної церемонії, як обрядовий перевід молодої з її оселї до оселї молодого, прощаннє молодої з її домом і домовими духами й вступна жертва духам рода її мужа, до котрого вступає, обрядовий хлїб (коровай) і обрядове деревце (гильце), й т. ин.

20) Виходило-б в такім разї, що їх відгомони, задержали ся на кілька тисячоліть в весільнім рітуалї, — і се вповнї можливо. Бачимо, що обряди купна й умички, які були  обрядами,  пережитками тому тисячу лїт, задержали ся в весїльнім обрядї до наших часів так свіжо, невважаючи на прискорене темпо культурної еволюції. Могли отже задержати ся й відгомони форм з часів перед-індоевропейських.











Попередня     ТОМ I     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VI. Стор. 4.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.