[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна





IX. Закінченнє будови Руської держави; часи Володимира Великого


ЛЇТОПИСНА ТРАДИЦІЯ ПРО ВІЙНУ ЯРОПОЛКА І ОЛЕГА, ЇЇ ПРИЧИНИ, СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИМИРА І ЛЄҐЕНДА ПРО РОГНЇДЬ, ВІЙНА З ПОЛОЦКОМ, КОНФЛЇКТ З ЯРОПОЛКОМ, ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРА НА ЯРОПОЛКА, ОПОВІДАННЄ ЯКИМІВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ І НОВІЙШІ ПРОБИ ОСВІТЛЕННЯ СЕЇ ВІЙНИ



Сїмолїтня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюваннєм в Київі зайнята в лїтописи самою боротьбою синів Святослава 1). Боярські правительства, що правили іменем малих князїв, пильнували, зовсїм природно, кожде своєї волости; полїтична система руських земель стратила почутє своєї одности й розпала ся фактично на ґрупу самостійних волостей, поки з поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енерґічна і здібна індівідуальність та взяла ся до скріплення ослабленої державної системи.

Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лїнїї покликаний до сієї ролї. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймнї так складають ся лїтописні відомости. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.

Лїтопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусїдом Олегом. Лїтописець, очевидно — за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатнїйших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважнїйша по нїм особа, і при Ярополцї він мабуть стояв на чолї правлїння. Лїтопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надїхав на се, бо теж бавив ся тодї ловами, і довідавши ся, що се син Свенельда, вбив його; лїтопись не поясняє — чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступленнє границї. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його переспективою прилучення Деревської волости. Ярополк дїйсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утїкачки: зіпхнули його з греблї й забили конї й люде, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдови за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втїк за море, і Ярополк посадовив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бЂ володЂя единъ в Руси“  2).

Розумієть ся се оповіданнє, що інїціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілїйна історія, не виглядає дуже серіозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнїйшою вставкою в лїтописне оповіданнє, яке знало тільки звичайне боярське підмовлюваннє: „пойди на братъ свой и прими волость єго“  3). Історія Ярополка цїла обробляє оден сей мотив — як гинуть князї від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир местник за пролиту кров); послухав Блуда — позбавив себе помочи землї й мусїв віддати ся на заріз. В дїйсности мати під боком осібного князя в Деревській землї, сидячи в Київі, само по собі не було Ярополкови вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлїкту. А може й не треба було нїяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської полїтичної системи і на київського князя клало як певного рода обовязок чести — взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Яроподк свідомо взяв ся до сповнення сього завдання, в тім нема сумнїву. Инакше не було причини Володимирови кидати свій Новгород, і не було-б чого Ярополкови посилати своїх посадників в його волости. Мусїло бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами полїтичного звязку між ними мусїв повторяти ся не раз уже по смерти київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береть ся до збирання батьківських земель.

Але і роля Володимира в дїйсности не була така припадкова, як представляє лїтопись.

По словам лїтописи здібний і енерґічний „робичич“ тїкає з Новгорода, побоявшись крівавих заходів Ярополка, але не має заміру капитулювати перед ним. По якімсь часї  4) він вертає в Новгород з сильними варязькими ватагами, змовленими за морем, виганяє з своїх волостей Ярополкових посадників з їх залогами і зараз потім посилає Ярополкови вість про войну: „Володимеръ идетъ на тя, пристраивай ся противу бити ся“  5), але сама дає зрозуміти, що в дїйсности воно мусїло йти не так хутко. Каже, що Володимир „събра вои многы — Варягы и Словены (Новгородцїв) и Чюдь и Кривичи“, і аж тодї пішов на Ярополка. І тут же пізнїйша вставка вставляє війну з полоцьким князем.

Ся історія війни Володимира з Полоцьком рано була оброблена як поетична тема і дійшла до нас в сїй поетичній формі. Володимир і Ярополк в однім і тім самім часї сватають Рогнїдь, доньку Рогволода, полоцького князя, що прийшов зза моря. Батько питає доньку, кого вона волить; донька каже, що не піде за „робичича“ (сина рабинї — гіперболїчний натяк на нешлюбну матїр Володимира), вона волить Ярополка. Сю відповідь переказали Добринї, братови Володимирової матери; той загнївавсь і постановив пімститись. Серед приготовань Рогнїди до весїльної подорожі до Київа Добриня з Володимиром впадають в Полоцьку землю з великим військом. Добриня наругав ся над родиною Рогволода за зроблену зневагу; Рогволода з двома синами вбито; Рогнїдь узято й вона неволею мусїла стати жінкою Володимира, що слїдом пішов на її жениха Ярополка і вбив його. За такі нещастя Рогнїдь прозвано Гориславою. Від Володимира родивсь у неї син Ізяслав, але потім він мав иньших жінок, став її упускати: прискучила вона йому. Зависть прилучила ся до всїх тих гірких почуть, які перед тим Рогнїдь мала на Володимира, і думка про пімсту її опанувала. Якось в ночи, коли Володимир ночував у неї, вона хотїла його зарізати ножем, але Володимир прокинувсь і вхопив її за руку; вона признала ся, що хотїла помстити ся за батька, коли Володимир перестав любити її з дитиною. Володимир постановив її вбити за се; він звелїв їй прибрати ся „во всю тварь цесарскую“, як була вбрана при шлюбі, і чекати його, сидячи на ліжку; мабуть ся святочна обстанова мала побільшити вражіннє кари. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і коли Володимир увійшов до покою, той виступив перед батьком та сказав, як його мати навчила: „батьку, ти думаєш, що ти сам тут?“ Побачивши малого оборонця (і на випадок-местника за матїр), Володимир кинув свій меч, що наготував на Рогнїдь, і сказав: „а хто ж тебе тут сподївав ся?“ Бояре задля сина відрадили йому убивати жінку, а намовили дати їй з сином батьківщину. Володимир так і зробив. „І від того часу Рогволожі внуки підіймають меч на Ярославових внуків“, кінчить ся повість „вЂдущих“ в лїтописнім переказї.

Як я сказав, вона має виразні ознаки поетичного оброблення  6). Оповіданнє лїтописи під 980 р. — се початок повісти, в цїлости-ж вона подана в Суздальській лїтописи під 1128 р. Тут має вона пояснити традиційну ворожнечу династій Ізяслава полоцького і Ярослава київського, але складала ся вона очевидно зовсїм незалежно від сеї тенденції і мало надавала ся для сеї мети, бо Ярослав, син Рогнїди, був так само „Рогволожим внуком“, як і Ізяслав. Приладжено її до сеї тенденції вже пізнїйше, і в тім напрямі може змінено й деякі подробицї, але початок її старший, нїж та династична ворожнеча, з котрою звязувано її потім 7). Вона входить в цикль переказів про Володимира, як великого і ненаситного женолюбця, пересказів безсумнївно богатих і розроблюваних con amore і сучасниками і пізнїйшою творчістю (такий еротичний темперамент в представленнях тодїшнїх являв ся прикметою енерґії й сили, і не мав в собі нїчого непочестного з не-церковного погляду), — тільки переховали ся вони в убогих останках, переважно на услугах побожної лєґенди  8). Поетична поволока одначе не підриває значіння історичного факта, з котрим звязала ся лєґенда- війни Володимира, перед його походом на Київ, з сусїднїм полоцьким князем, що в сї переходові часи прийшов був до фактичної самостійности й хилив ся на сторону Ярополка. Чи влучно одначе умістив редактор повісти сей епізод між поворотом Володимира з-за моря і йото походом на Київ, се иньше дїло. Може воно в дїйсности було й инакше.

Подібно як з усеї дїяльности Ярополка на полуднї маємо припадком тільки його війну з братом Олегом, хоч на сїм його полїтична дїяльність мабуть не кінчила ся, і подібних війн, котрими він змагав ся підбити собі старі київські волости, могло і мабуть таки було далеко більше, — так і з дїяльности Володимира чи Володимирового двору полоцька війна, захована нам припадком лєґендою про Рогнїдь, мабуть теж не була єдиною. Тим часом, як Ярополк збирав волости на полуднї, Володимир чи його амбітний реґент Добриня мабуть не дармували на півночи і займали ся тимже, поки нарештї сї два володарі — полудня і півночи — не стріли ся і не звели рішучої битви між собою за те, кому з них володїти усею руською державною системою. Утеча Володимира з Новгорода і Ярополкове посадженнє намісників у Новгородї показують на конфлїкт далеко ранїйший від Володимирового походу на Київ. Конфлїкт Володимира з полоцьким князем, що хилив ся на сторону Ярополка і шукав у нього помочи против претенсій новгородського князя, теж міг значно випередити стрічу Володимира з Ярополком, може навіть викликав або прискорив сю стрічу і боротьбу двох представників двох дружинних гнїзд — полудневого і північного. По лїтописи Ярослав був одним з молодших синів Володимира від Рогнїди — ставить ся звичайно на третїм місцї 9), а вмер на 76-ім роцї житя в р. 1054, так що все се (коли нема тут де помилки) відсуває шлюб Володимира за Рогнїдю на кілька років перед його походом на Київ — десь на 976 або 975 р.

Сама війна Володимира з Ярополком відома нам дуже мало. Лїтопись знає з неї властиво тільки зраду Блуда, „воєводи Ярополча“, що здавши ся на обіцянки Володимира, став йому „пріяти“ й своїми підступними радами привів Ярополка до погибели, та оповіданнє про Варягів, участників Володимирового походу.

Володимир, каже лїтопись, прийшов на Ярополка „съ вои многыми“. Ярополк не почував у себе відповідних сил до відпору й засїв у Київі. Володимир розпочав облогу і з часта приступав до міста, а підмовлений ним Блуд старав ся під час сих боїв вбити Ярополка. Але між Киянами не можна було найти людцїв для того; Ярополк у Київі, очевидно, мав повагу і популярність, тому Блуд лихими радами старав ся поставити його в можливо трудне становище, а потім нарадив втїкти з Київа, настрашивши, нїби то Кияне мають зносини з Володимиром і хочуть Ярополка видати. Ярополк втік в замок Родню на полудневій границї Київщини, але тут його в облозї притис голод і всяка біда. Тодї Блуд намовив його піддати ся Володимирови. Ярополк послухав; але коли прибув до Володимира, тут Варяги на даний знак пробили його мечами. Володимир по тім опанував Київщину; Похвала Володимиру дає день сеї події — 11 червня  10). Головну заслугу в тім покладали собі Варяги: вони зажадали, щоб Володимир дав їм контрібуцію по дві гривни від кождої душі в Київі, замість грабовати місто, — бо на се давало їм право оружне здобутє („се градъ нашь и мы прияхомъ и“). Володимир жалував грабувати свою нову столицю; він пообіцяв зібрати гроші за місяць, а тим часом, очевидно, зібрав військо проти Варягів, Тодї вони, зрозумівши до чого йде, сказали: „обдурив ти нас, пусти-ж до Греків“ (на службу). Володимир зіставив у себе на службі здібнїйших, а решту виправив до Візантиї, ще й перестеріг імператора, аби не тримав їх в столицї, „а то зроблять тобі, що тут зробили“, та аби не пускав назад на Русь. Оповіданнє, як бачимо, дуже наівне, ловить лєґендарні перекази, зверхнї подробицї, не входячи глубше в причини і зміст сеї боротьби. Новійші дослїдники пробували освітлити його певними прінціпіальними мотивами. Оповіданнє т. зв. Якимівської лїтописи, що Добриня в війнї з Ярополком рахував на його непопулярність в народї, „зане христіанамь даде волю велику“  11) — дав привід перенести сю боротьбу і на релїґійний ґрунт: Ярополк був прихильником християнства, Володимир виступив против нього як прихильник поганства, завдяки сьому знайшов прихильників серед самих Ярополкових боярїв, які тримали ся поганства, і повалив тим способом Ярополка, а ставши князем Київщини, приложив всї старання до того, щоб поганський культ підняти, оживити, зробити поганську віру жизненним нервом сучасного житя, і коли се не вдало ся — бо поганство показало свою мертвоту і нездатність до конкуренції з иньшими релїґіями, які здобували собі прихильників на Руси — Володимир рішив пошукати иньшої віри для сеї ролї. Одначе, незалежно від дуже малої авторитетности самої „Якимівської лїтописи“  12), таке обясненнє боротьби Володимира з Ярополком не знаходить собі нїякого потвердження в наших відомостях. Ми не маємо слїдів опозиції християнству в Київі, і лїтопись досить виразно говорить про популярність в Київі Ярополка, а якесь спеціальне манїфестованнє своєї прихильности для поганства з боку Володимира також не має підстави в джерелах. Нема нїякої причини його боротьби з Ярополком переводити на иньший ґрунт з того дїйсного, на якім вона розвинула ся — ґрунту полїтичного, на котрім стрінули ся два збирачі Святославової спадщини, як півстолїття пізнїйше стріли ся так само знов два збирачі Володимирової спадщини — так само київський і новгородський. Все той самий момент київсько-новгородського суперництва, що полишив глубокі слїди і в історії нашої лїтописної традиції.

Утечею Ярополка з Київа і смертю його справа не була порішена. Київ прийшло ся здобувати силоміць. Сю подробицю лїтописного оповідання можемо прийняти за певну, як і те, що головну ролю відограли при тім норманські ватаги, приведені Володимиром. Вони хотїли використати сю свою заслугу, жадали контрібуцій і мабуть хотїли вчинити якийсь бунт проти Володимира, але той встиг, не доводячи до конфлїкту, сю справу полагодити й зіставити Варягів з нїчим. Мандрівка Варягів від Володимира в Візантию по сїй кампанії сама по собі можлива  13). Але може бути, що ми маємо тут відгомін дещо пізнїйшого факта — як Володимир послав корпус війська на поміч Візантиї 14)








Примітки


1) Про хронольоґію сих років в. примітцї 11.

2) Іпат. с. 49.

3) Шахматов у своїх „Разысканіяхъ“ с. 353 і далї уґрунтував се досить основно, вказавши, що в новгородських редакціях читаємо: „Ярополкъ княжа въ Кіе†и воєвода бЂ у него Блудъ“, і се безпосередно вяжеть ся з дальшим оповіданнєм про Блуда, іґноруючи Свенельда. Інтересно также, що в Длуґошевім оповіданню про сї подїї нема нїчого про убийство Люта і намови Свенельда, а Ярополк іде на Олега просто за для principandi maioritate (c. 129).

4) В лїтописи се стоїть під 980 р., але тут, очевидно, зібрані подїї з кількох років.

5) Іпат. с. 50. ·

6) Давнїйшу лїтературу епізода про Рогнїдь, як поетичний утвір див. у Довнара-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской з. с. 71, з новійшого: Лобода Русскія былины о сватовствЂ, 1904, гл. VI, Шахматовъ Корсунская легенда гл. XII.

7) Так мусить бути змінений здогад дослїдників, що толкували сю лєґенду, як символизацію династичної боротьби київських Ярославичів з полоцькими Ізяславичами — див. працї Д.-Запольского, Лободы ор. с., Голубовского НЂсколько соображеній о кн. ТурЂ.

8) Здогад Шахматова (Корсунская легенда 1. с.), що лєґенда про Рогнїдь являєть ся перерібкою лєґенди про.сватаннє грецької царівни здаєть ся менї зайвим — се два самостійні епізоди з цїлого циклю, що могли запозичати ся певними мотивами, але мають самостійний початок.

9) Новг. с. 30, Іпат. с. 53.

10) Про рік сеї події див. примітку 11, тамже про відносини Похвали до лїтописи. Видання Похвали (новійші) з ріжних кодексів в Чтеніях київ. істор. тов. II с. 17, в Записках петерб. акад. т. 72 (1893) і в Записках академії иньшої серії (серія VIII т. I, 1897).

11) Ся „лїтопись“ оповідає, що назустріч Володимирови, коли він рушив на Київ, Ярополк вислав своїх послів, намовляючи його до згоди, а заразом військо в землю Кривицьку; Володимир злякав ся і хотїв вертати, але Добриня заспокоїв його наведеними вище міркуваннями, а з висланими Ярополком воєводами завів зносини, перетягнув на сторону Володимира і вони прилучили ся до нього недалеко Смоленська (Татищевъ, І с. 38). Соловйов, не рішаючи питання про автентичність сього оповідання, таке поясненнє Володимирової побіди релїґійним роздвоєннєм і боротьбою поганства з християнством уважав правдоподібним і дотепним, навіть як би воно було видумане; не тільки ставленнє ідолів. але й славне Володимирове женолюбство він уважав його демонстрацією против християнства (І с. 158-9). Новійшими часами Сркуль (ор. с.), іґноруючи Соловйова і критичні замітки, піднесені против виводів Соловйова Ґолубінским (12 с. 148 і д.), висловив анальоґічні гадки, але вони майже нїчого не дають нового понад те, що висловив свого часу Соловйов, і в повній силї против його виводів можуть бути повторені виводи Ґолубінското.

12) В тій формі, в якій її маємо — себто в виривках надрукованих Татїщевим (ориґінал зник), ся „лїтопись“ має виразні слїди ученої руки XVIII в., тому її екстраваґанції не мають навіть такої вартости, як лїтописні перерібки XVI-XVII вв., котрими тепер користуємо ся cum grano salis. Найбільш гостра оцїнка сеї лїтописи — Ґолубінского (О такъ наз. Іоакимовской лЂтописи — Прибавленія къ твор. отцевъ церкви 1881. IV). Історія питання у Сенигова Ист.-крит. изслЂдованія (1887) і у Иконникова Опытъ русской исторіографіи II с. 330-l.

13) Інтересно, що як раз на той час, коли по лїтописній хронольоґії мали податися з Київа до Царгорода Варяги, на четвертий рік царювання імп. Василя, припадає звістка візантийських джерел про прихід якогось нїмецького князя: Πέτδος 'αδελφός του̃ βασιλέως Φδαγγίας (на иньшім місци 'ο γνήσιος 'ανέψιος τόυ̃ 'ρηγός Γεδμανω̃ν) (Cecaumeni Strategicum ed. Wassiliewski et lernstedt — Записки петерб. унїв. т. 38, § 224). Знайти такого прінца між нїмецькими трудно, але й бачити тут варязького конунґа теж не легко. Див. коментар до сеї звістки Васїлєвского в Ж. М. Н. П. 1881, VIII.

14) Меньш правдоподібним здаєть ся минї новійший здогад Шахматова (Разыск. с. 481), що се факт перенесений сюди з усобицї Володимировичів.











Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 1.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.