[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна





ЛЇТОПИСНЇ ЗВІСТКИ ПРО ВОЛОДИМИРОВІ ПОХОДИ, ВІЙНА З ВЯТИЧАМИ, РАДИМИЧАМИ Й БОЛГАРАМИ; СКЛАД ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ І УДЇЛИ СИНІВ. СПРАВА ЗАХІДНЇХ ЗЕМЕЛЬ: ПРИЛУЧЕННЄ ЗАБУЖА, СПРАВА ПРИНАЛЕЖНОСТИ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ ДО ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ, ВАРТІСТЬ ЛЇТОПИСНОЇ ТРАДИЦЇЇ, ЗАХІДНЇ ГРАНИЦЇ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКІ Й ИНЬШІ ЗАХІДНЇ ВІДНОСИНИ. БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ



Перші роки князювання Володимира мусїли піти на збираннє „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятолїтнього (від смерти Ольги) правлїння боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду дїяльности Володимира, з сїєї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомости, що дають хиба дуже далекий образ її. В перших пяти роках князювання Володимира в лїтописи маємо зареєстровані отсї події:

Під 981 р. Володимир привертає західнї українські землї: „иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“  1).

Під 983 р. похід Володимира на Ятвягів, звязаний з історією київських мучеників. Володимир спустошив землю Ятвягів („взя землю ихъ“) 2). Про сї західнї походи поговорю далї.

Під 981-2 р. стоїть боротьба на сходї: Вятичі, примушені Святославом до дани, очевидно, скинули по його смерти київську зверхність; Володимир мав їх побідити й примусити давати дань, яку давали за батька, але вони підняли нове повстаннє, і Володимир на другий рік мав знову ходити на них і побіждати їх „вътороє“  3). Вони одначе заховали, мабуть, і на далї свою самоуправу, примушені були тільки до дани.

Під 984 р. війна з Радимичами, давнїми підданими Руси. Не знати, чи вийшло з послушности се взагалї не визначне нїчим племя, чи було яке спеціальне повстаннє, чи (може найскорше) був се похід на якогось князя чи намістника, котрого треба було привести до послушности, як Рогволода. Радимичі були, розумієть ся, побіджені. З сею війною звязана приказка, що „Піщанцї (Радимичі з над р. Пісчани) від вовчого хвоста тїкають“, і пояснено, що „вовчий хвіст“ — було імя воєводи Володимира. Правдоподібно одначе, що сей вовчий хвіст був собі звичайний вовчий хвіст, і ним від непамятних часів дражнили Піщанцїв їх сусїди, а воєвода з нього вийшов як лїнґвістичний міт — обясненнє певної фрази через дїєву особу, якогось героя. Одначе мусїла бути за часи Володимира якась війна з Радимичами, коли сей вовчий хвіст не відсунено в часи Олега.

Під 984 р. подано похід на Болгарів. В лїтературі були ріжні здогади, які се Болгари, але ясно, що не иньші, як волзькі. На се вказує участь в походї Торків, котрих в тім часї представити над Дунаєм не можна, і похвала Володимиру (і Володимирове житиє, котре вважаєть ся за джерело похвали) сих Болгарів зве „Сребреними Болгарами“, а се було призвище Болгар волзьких  4). Тут маємо, очевидно, продовженнє походів Святослава на схід. Володимир виправив своє військо човнами (по Оцї і Волзї), а взяті до сього в союзники приволзькі орди Торків, що по знищенню Хозарської держави появили ся в сих краях, прибули суходолом. В лїтописи при тім росказана анекдотка. Добриня каже Володимиру: я оглянув взятих в полон Болгарів, вони в чоботях (себ то — за великі пани як на нас), дани нам давати не будуть, лїпше шукаймо „лапотників“ (таких, що в личаках ходять), і Володимир помирив ся з Болгарами. Ся анекдотка показувала, що Володимир по Святославовій руїнї, коли Болгари почали знову поростати в пірє, хотїів привести їх до становища данників Руси, але хоч їх побіджено, пляну сього прийшло ся виріктись, і Володимир укладає з ними згоду й вертаєть ся назад. Старе житиє Володимира поруч сього походу його на „Сребрених Болгар“ має ще похід на Хозарів 5), і хоч в лїтературі сю звістку легковажать, вважаючи за схиблену згадку про походи Святослава, одначе я не бачу причин так нею помітувати і в звязку з сформуваннєм Тмутороканської волости і кримськими справами така війна з хозарськими недобитками вповнї можлива.

Потім з дальших років маємо в тімже житиї (і в Похвалї) ляконїчну згадку про якийсь похід „на Пороги“, другого року по охрещеннї, може для забезпечення свобідної комунїкації Днїпром з Кримом і Візантиєю, з огляду на тодїшнї зносини, а в лїтописи ще похід, на Хорватів під 993 р.

З принагідної звістки лїтописи про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, що Володимир доконав великої роботи. Він не тільки поставив в залежність від себе волости, що входили в склад Руської держави, але більшість сих волостей привів до тїснїйшого звязку з Київом, розсажавши своїх синів в їх центрах, замість колишнїх „світлих і великих“ князїв, що часом набували забогато значіння й ставали фактично самостійними князями, і таким чином скріпив звязь земель династичним звязком. Велика родина Володимирова зробила йому тут важну прислугу; він мав від своїх численних жінок дванадцять синів і ще замолоду розсажав їх в головнїйших містах, очевидно — під опікою ріжних бояр, як сам замолоду правив в Новгородї. Лїтопись виказує у Володимирових синів отсї волости: Новгород Вишеслава, потім Ярослава, Псков Судислава, Полоцьк Ізяслава, Смоленськ Станислава, Туров (Дреговичська земля) Святополка, Володимир (Волинська земля — очевидно разом з карпатською Русю і польським пограничем) Всеволода, Тмуторокань (Подонє, кримські і кавказькі волости) Мстислава, Ростов (центр мерянських кольонїй) Ярослава, потім Бориса, Муром (центр поокських кольонїй) — Глїба  6). В безпосереднїй управі Володимира зісталось середнє Поднїпровє — землї Полян, Сїверян і Радимичів, та новоприборкані Вятичі; сї останнї платили дань, але, правдоподібно, заховали своїх князїв (іще столїтє пізнїйше бачимо тут якогось загадкового „Ходоту і його сина“).

Коли порівняти сю територію, взяту під близшу власть Володимиром, з тією, яку бачимо обсадженою київськими династами за Святослава (землї Полян і Деревлян, може Сївера, та Новгород), бачимо значний поступ з розвою державної одности. Ся робота мусїла зайняти довший час, не могла обійти ся без боротьби; звістки про війни з Полоцьком, Радимичами, Вятичами, походи на західнї окраїни — то тільки уривкові й припадкові відгомони сїєї сторони в дїяльности Володимира.

Спеціально про західнї походи лїтопись повинна-б була оповісти далеко більше; тепер же маємо тільки ті коротенькі записки про три походи: на Ляхів, на Ятвягів і на Хорватів, і по них наступає звістка, що Володимир жив (в другій половинї свого князювання) в згодї „съ киязи околными єго: съ Болеславомъ лядьскымъ и съ Стефаномъ угорьскымъ, и съ Андрихомъ чешьскимъ“  7), та ще пізнїйша Галицько-волинська лїтопись, з нагоди походїв Данила від Калїш, завважає, що перед Данилом нїхто не ходив так глубоко „в землю Лядську“, тільки „великий Володимир“ 8). Стільки дає нам наша історіоґрафія. Західня знає тільки, що між Володимиром та польським Болеславом були напружені відносини: 992 р. Болеслав не міг прийти в поміч імператору Отону, бо сподївав ся великої війни з Русю 9), а Тітмар згадує про похід Болеслава на Русь 1013 р., з невідомих причин і з невідомим результатом. От і все.

Во главі угла тут лежить наведена вище звістка лїтописи під 981 р.: „йде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ Перемышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дня подъ Русью“  10) — звістка, що задала великого труду історикам.

Значіннє сих слів ясно: Володимир ходив походом на Ляхів і відібрав у них Перемишль, Червень і иньші міста. Не мучачи й не натягаючи тексту не можна инакше зрозуміти: розумієть ся, при тім польськими сї міста могли бути на погляд лїтописця тільки полїтично, а не етноґрафічно, бо стільки про руську кольонїзацію на заходї він мусїв знати. Проби такого читання: Володимир зайняв лядські городи, а також Перемишль, Червень і ин. („грады ихъ, Перемишль“ і ин.), не відповідають вимогам старої складнї, бо в нїй інтерпункція не мала нїякої ролї; се тільки натяганнє для виратовання лїтописної відомости через виключеннє з „лядських городів“ Перемишля й ин., але таке натяганнє нїчого не виратує.

Але без такої поправки, коли Перемишль і Червень і ин, мають бути польськими городами, відомість нашої лїтописи натрапляє на иньшу трудність. Дїло в тім, в 980-х р., коли Володимир мав відбирати від Польської держави Перемишль и Червень, Краківська земля сама була в руках Чехів. Се каже чеський хронїст Козьма Празький  11); його відомомість польські історики були поставили в непевність 12), але знайшлось свідоцтво у сучасника — ґеоґрафа Ібрагима ібн-Якуба, що теж зачисляє Краків до чеських міст, а польського князя Мешка зве „володарем півночи“  13). Чи Краківська земля належала до Польської держави перед тим, не знати. Знаємо, що основою сеї держави були великопольські землї, а Краків належав до Мешкового наступника Болеслава. Тим часом українські городи між Сяном і Бугом могли дістати ся під Польську державу тільки в такім разї, коли вона володїла Малопольщею: дуже мало правдоподібно, щоб вона могла захопити в свої руки сей український клин, не володїючи Малопольщею, або затримала його по тім як Чехи опанували Малопольщу 14) і володїла Перемишлем, не володїючи Краковом. Тому звістка нашої лїтописи, що Володимир відбрав сї руські городи „від Ляхів“, стає досить сумнївною.

Але може вони належали до Чехії, й під лїтописними Ляхами треба розуміти Чехів ? Чеські історики дїйсно втягають в границї тодїшньої Чеської держави прикарпатську Русь. Підставою до того їм служить фундаційна грамота празького біскупства, видана в 1086 р. цїсарем Генрихом IV, як потвердженнє, мовляв, давнїйшої фундації, з часїв Отона. В нїй справдї границями празького біскупства на сходї названі ріки Буг і Стир 15). Таке незвичайне розширеннє празької діецезії на схід толковано тим, що границями її служили границї Чеської держави, отже Буг і Стир виходять границями Чеської держави за часів засновання празької епископії, себ то в 970-х рр. тільки що річку Стир для більшої імовірности декотрі при тім поправляють на Стрий 16).

Тепер одначе не можна сумнївати ся, що ті границї празької діецезії не автентичні, що такої фундаційної грамоти з Отонових часїв не було, і що маємо тут витвір останньої чверти XI в., подиктований тодїшнїми претенсіями празької катедри на моравську діецезію 17). Але яким титулом втягнено сюди Галицьку Русь (порічя Буга і Стира — се пограничне Галицької Руси від північного заходу, від Волини), — се все таки зістаєть ся загадкою і про се можна робити хіба тільки здогади 18). Що се стоїть в звязку з традицією про чесько-моравське панованнє в малопольських землях, вповнї правдоподібно. Може бути, що в X в. разом з Краковом до Чехії належали й деякі пограничні українські землї. Але припускати, що дїйсно цїла Галицька Русь належала в X в. до Чеської держави, дуже трудно, можна сказати — неможливо. Не поможе тут нїчого й таке толкованнє лїтописної записки 981 р., що тут під Ляхами треба розуміти Чехів: на се давно вже було висловлено справедливу увагу, що лїтопись добре вміла відріжняти Ляхів від Чехів.

Нема одначе потреби брати нашу лїтописну звістку дуже серіозно що до кождого слова. Лїтопись в сїй части походить десь з кінця XI в., а хоч деякі оборонцї сеї звістки (особливо в польській історіоґрафії), щоб збільшити й авторітетність, висловляють здогад, що редактор лїтописи використав тут якусь, давнїшу лїтописну записку, то на се нема нїякої вказівки нї в сїй звістцї, нї взагалї в сїй части лїтописи 19). А навіть приймаючи, що лїтописець виходив тут з старшої традиції, ми не можемо знати, як виглядала ся традиція в своїй старій формі: чи там сї городи також відберали ся „від Ляхів“. Маємо на кождім кроцї слїди власних комбінацій редакторів лїтописи, і „Ляхи“ в сїй записцї могли також дуже легко зявити ся наслїдком такої комбінації.

Мусимо памятати, що лїтопись укладала ся по свіжо пережитій боротьбі наших князїв з Польщею за „Червенські городи“ й иньші західної України. Зовсїм природно, що лїтописець міг перенести таку боротьбу на кількадесять лїт назад і захотївши пояснити, як Володимир прилучив до Руської держави землї за Бугом, догадав ся, що він відобрав їх „від Ляхів“, тим більше, що мусїв знати за походи Володимира на Польщу, коли памятає їх автор галицької лїтописи в XIII в. 20). Самої звістки лїтописи про походи Володимира на початках його князювання на захід для привернення західнїх україн, ми через се ще не відкидаємо. Ті західнї україни могли вже давнїйше стояти під полїтичним впливом Київа, але потім вийти з під нього, і Володимир їх прилучав би на ново. Чи стояли вони в тім моментї, бодай в части під певним впливом Чехів? Се можливо, але ми про се нічого не знаємо на певно. Полїтична же залежність їх від Польщі супроти сказаного вище представляєть ся сумнївною.

Західню границю сих Володимирових надбань виказує звістна запись вдови Мешка Оди з 990-х (992-6) рр., де вона означаючи границї Польської держави, веде їх від Балтійського моря границями Прусів „аж до місця званого Русь і границями Руси аж до Кракова“  21). Північний граничний пункт сїєї лїнїї поясняє й заразом потверджує сучасник Тітмар, кажучи, що св. Бруно загинув в 1009 р. на границях Прусії й Руси“ 22). Розумієть ся, імя Руси в сих звістках прикладаєть ся до тих україн тільки через те, що вони належали до Руської — київської держави; наданнє Оди вичисляє границї не етноґрафічні, а полїтичні. Взявши на увагу ті походи Володимира в прикарпатські краї й на Побуже (на Ятвягів), мусимо бачити тут границї Володимирової держави, хоч можливо, що сї границї були ним тільки привернені, відновлені, а не на ново здобуті. На заходї й західнїй півночи сї границї досягали границь східно-словянської кольонїзації, може й забравши дещо до тієї території від литовських племен, та містили в собі й мішані польсько-українські погранича. Опанованнє Перемишля, Червна й ин. городів та боротьба з Ятвягами — се тільки де-котрі моменти в сїм доконанім Володимиром дїлї. Чи були при тім якісь конфлїкти з Польщею, не знаємо.

На певно про конфлїкти з Польщею можемо говорити з того часу, як на княжім столї в Польщі засїв Болеслав Хоробрий (992) 23). Але близше про тодїшню боротьбу Польщі й Руси не знаємо нїчого, і я тільки позволю собі висловити здогад, що причиною могли бути забрані Володимиром пограничні землї з мішаним залюдненнєм, або може й які польські землї. Але як і в відносинах до Чехії, де Болеслав не задовольняєть ся тим, що відбирає забрані Чехами польські землї, а пробує прилучити до Польщі й землї чеські, — так було і з Русию. Заміри Болеслава стають нам ясними з подїй по смерти Володимира: Болеслав забирає тодї т. зв. Червенські городи, себто верхнє Побуже, а правдоподібно й землї верхнього Днїстра. Мабуть на сїм же ґрунті розвинули ся перед тим ворожі відносини між Болеславом і Володимиром, за його житя. Можливо, що вони стояли в певнім звязку і з польсько-чеською боротьбою, коло котрої обертала ся тодїшня польська полїтика. Вже в 992 р., як ми бачили з нїмецьких джерел, заносило ся на війну між Русию и Польщею. В нашій лїтописи є під 993 р. похід на Хорватів; може ся „хорватська війна“ лишила ся відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь иньшої війни, з Чехією або Угорщиною, за карпатську Україну  24).

Пізнїйший наш лїтописець згадує про походи Володимира в глубоку Польщу. Їх найвідповіднїйше буде як раз тут умістити. Чим воно скінчило ся тодї, не знати, але ся згадка про глубокі походи Володимира, котрої нема причини легковажити, свідчила-б за тим, що в сїй боротьбі гору брав Володимир. Се й само по собі досить правдоподібно, коли візьмемо на увагу сили Володимирової держави й ті иньші полїтичні справи, що займали тодї Болеслава та роздїляли його сили й розбивали енерґію (боротьба з Полабськими Словянами й Чехами, потім з Нїмеччиною 25). Згадку лїтописи про пізнїйшу згоду Володимира з Болеславом я уважав би натяком, що по першій боротьбі настала згода між Володимиром і Болеславом, коли він мусїв, з усїма силами звернутись против нїмецького цїсаря (1003). Се потверджує зовсїм певна звістка сучасного нїмецького хронїста Тітмара, що Болеслав видав свою доньку за Володимирового сина Святополка.

Але сей шлюб не поправив відносин між сватами, і згода не була трівка. Той сам Тітмар оповідає, що Святополк увійшов в потайні зносини з Болеславом і за його намовою готовив повстаннє проти батька, але Володимир завчасу довідав ся і увязнив сина разом з його жінкою та її духовником еп. Райнберном, приданим їй Болеславом: очевидно, Володимир підозрівав Райнберна, що й він приложив рук до сїєї справи 26). Дуже правдоподібно, що посїваючи таку фамілїйну війну в руській династії, Болеслав сподївав ся здобути сею дорогою інтересні для нього українські землї, і дїйсно осягнув був свого — тільки пізнїйше, вже по смерти Володимира.

Коли викрили ся ті інтриґи в родинї Володимира, не знаємо. Бачимо тільки, що незадовго перед смертю Володимира прийшло у нього до нового конфлїкту з Польщею: 1013 р. Болеслав завів згоду з цїсарем і рушив на Русь, прибравши собі до помочи Нїмцїв і Печенїгів. Але під час походу прийшло до бійки між Поляками й їх союзниками Печенїгами, Болеслав казав вирізати всїх Печенїгів, і похід на тім скінчив ся, очевидно — не мавши иньшого результату крім спустошення руських земель 27). На иньшім місцї Тітмар згадує, що Болеслав уступав ся за свого зятя Святополка 28). Не знати, чи не мав і похід 1013 р. сеї мети 29); але Болеслав при тім мусїв мати й загальнїйші мотиви, що виступили на верх кілька лїт пізнїйше, і його вмішання в родинні справи Володимира могли бути тільки приводом для полїтичних плянів — територіальних здобутків.

Так стояли справи з Польщею. Ще меньше, а властиво нїчого ми не знаємо, як було з українськими землями на полудень від Карпатів. З українськими землями на їх північних згірях землї закарпатські вязались орґанїчно, і прилученнє перших було прилученнєм, певно, і тих других до Київської держави — по скільки в тім часї могла бути якась трівка і скристалїзована українська колонїзація — чого властиво з певністю сказати не можемо. В вище згаданім лїтописнім текстї говорить ся, що Володимир в другій половинї свого князювання жив у згоді „с князи околными“ — з Болеславом польським, Стефаном угорським, Олдрихом чеським 30). З Чехією Володимир мусїв бути в безпосереднїй стичности, як вона володїла Краковом (за Болеслава II); хто зна, може були й які конфлїкти; може тут лежить зерно тої звістки про похід Володимира на Хорватів 31). Коли з Угорщиною Володимирова держава теж стикалась безпосередно й були які полїтичні стрічі між ними (а на се може натякати ся згадка лїтописи), то се могло б мати місце і за Карпатами 32). Але і тут може бути у лїтописця ретроспективне освітленнє, з становища пізнїйших відносин до Угорщини.








Примітки


1) Новг. с. 31, Іпат. с. 54.

2) Шахматов вважає історію мучеників, зачерпнену з книжного сказанїя, за механїчно причеплену до сеї ятвязької війни (Разыск. с. 26, 27, 147), але може бути і навпаки — що ятвязький похід був звязаний з історією мучеників в старій традиції і завдяки їй для нас захований.

3) Шахматов висловив здогад, що другий похід на Вятичів се дублєт першого (Розыск, с. 175), але виразних вказівок на се нема.

4) Пор. Іпат. с. 423. Новійшими часами бачили в них дунайських Болгарів нпр. Ґолубінский Ист. церкви І с. 167, Линниченко в Трудах К. Дух. Акад. 1886, XII, Успенский в Ж. М. Н. П. 1884, IV с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск. с. 175). Приймаючи, що се був похід на Болгар Дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнїйшими переговорами з Візантиєю вмішав ся до боротьби Візантиї з Болгарією й виступав як раз по сторонї Візантиї; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантиєю відносини були ворожі.

5) Ятвигы (зам Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побЂди я и дань взять на нихъ“ — Чтенія київськ. іст. тов. II, с. 16.

6) В старших кодексах (з ґруп Іпатської, Лаврентиївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадують ся, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дїйсно сидїв в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ.

7) Лавр. 124, Іпат. с. 87.

8) Іпат. с. 505.

9) Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script. III p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар VI. 55.

10) Новг. с. 81, Лавр. с. 80, Іпат. с. 54.

11) І. 33. На сїй підставі вже Репель (І с. 144) підозрівав тут в нашій лїтописи помилку, що Червенські городи були відібрані від Ляхів.

12) Małecki Kościelne stosunki w pierwotnej Polsce — Przewodnik nauk. i liter. 1875 c. 197, Kętrzyński Granice Polski w X w. c. 3 (відб. з XXX т. краківських Rozpraw).

13) ИзвЂстія ал-Бекри с. 47. Звістка його належить до третьої чверти X в., в близшім датованню його подорожи дослїдники не згожують ся: однї приймають 965, иньші знов 973 р.; виказ чималої спеціальної лїтератури про Ібрагіма див. у Якоба Ein arabischer Berichterstatter, 1896 с. 9, і ще новійший у Вестберґа Комментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба, 1903 ст. З і далї; про ріжні виводи року подорожи Ібрагима тут с. 72 і далї. Останнїми часами С. Закшевский пробує (властиво поки що — заповідає пробу) поставити в сумнїв звістку Ібрагіма про Краків (Sprawozdania z posiedzeń akademii 1910, 7); але поки що ся звістка стоїть не захитана.

14) Такі здогади висловляв краківський професор, тепер уже покійний К. Потканьский, порушуючи сю справу в рядї своїх праць: Krakόw przed Piastami, 1898 — Rozprawy wydz. hist.-filoz. XXXV, і знову, в новій редакції, під тим же титулом — Rocznik Krakowski, т. I, далї — Granice biskupstwa krakowskiego (Rocznik т. IV) і вкінцї — Przywilej z 1086 roku (Kwartalnik histor. 1903). Він стояв при лїтописній записцї 981 р., а з фактом приналежности Кракова до Чехії старав ся її погодити такою комбінацію, що Краков належав до Чехів тільки з близшею своєю околицею, а східню Малопольщу, і з нею західню Русь забрав Мешко, й задержав її й після того, як Чехи забрали Краків, і тільки в 981 р. відібрав ті руські волости Володимир. Шельонґовский в своїй недавнїй працї Najstarsze drogi z Polski na wschόd (l909) старав ся доказати можливість прилучення західньої України до Великопольщі через Мазовше, перше нїж була прилучена до неї Малопольща, Все се одначе довільні гіпотези, що не мають иньшої підпори окрім тоїж лїтописної звістки і грішать штучністю й довільністю. Як припускати, щоб Чеська держава при своїй екстензивности в другій половині X в. обмежила ся близшею околицею Кракова, і під носом у неї Мешко володїв протягом десятолїть східньою Малопольщею й Галицькою Русию? Як неправдоподібно виглядає роспростореннє Мешкової держави під Карпати, клином між Чеською державою й Руською! Приналежність східньої Малопольщі до Мешка в серединї X в. виводить ся тільки з того, що коли до Мешка належали Червенські городи, то мусїла й Малопольща до нього належати. Володїння Чехів обмежають ся тїснїйшою околицею Кракова знову з огляду на туж звістку. Wiadomość t. zw. Nestora, ktόry ja podaje, jest pewną i prawdopodobnie nawet się opiera na jakiejś rocznikarskiej zapisce (Kw; hist. c. 25) — більше того на її потвердженнє Потканьский не міг нїчого сказати (Див. ще в моїх рецензіях в т. XXVI і LIX Записок Наук. тов, ім. Ш.).

15) Inde ad orientem hos fluvios habet terminos Bug scilicet et Ztir cum Cracovia civitate — Cosmas I. 87; крім Козьми фундація відома в в копії монахівського державного архива, де в чім відмінній, виданій Штумпфом (Acta imperii III ч. 76).

16) Palacki Dìjiny I. l с. 252, Dudik Mä hrens allgemeine Geschichte I. 383 sd., Tomek Dìjiny I § 12 й ин.

17) Dümmler Pilgrim von Passau, Lösert Der Umfang des böhm. Reiches — Mittheilungen des Instituts für österr. Gesch. II, иньшу лїтературу старшу див. в статї Реґеля Учредительныя грамоты пражской єпархіи, в Сборнику учеників Ламанского, і у Кентжиньското op. c. с. 4. Новійше: Bachmann Beiträge von Böhmens Geschichte und Geschichtsquellen — Mittheilungen des Instituts XXI (він підозріває автентичність і привилея 1086 р.), Kalouśek O listine cisare Indricha z roku 1086 (Českičasop. historicky, 1902), Potkański O przywileju z 1086 г., Pekar K sporu o zaklädaci listinu biskupstvi piražskeho (Č. č. hist. 1904). Szelągowski Kwestya ruska w świetle historyi, 1911.

18) Найбільш правдоподібним здаєть ся менї, що редактори фундаційного привилею прилучили до Кракова західнї руські землї, які недавно перед тим пробував прилучити до Польщі Болеслав Сміливий, під впливом свіжої памяти про се. Сю гадку, висловлену мною в 1-му виданню сеї книги, розвинув Потканьский в статї Przywilej z 1086 r., толкуючи границю по Буг і Стир, як означеннє земель, які забрав був Болеслав Сміливий. На реальну границю одначе се означеннє в такім разї не надаєть ся, та й зістаєть ся взагалї дуже непевним, чи Болеслав Сміливий забрав західнї руські землї дїйсно (див. т. II гл. 2).

19) Див. ще низше, в І екскурсї.

20) Шахматов в своїм аналїзї лїтописи теж прийшов тепер до виводу, що записка про прилученнє забузьких земель мабуть оперта „на пригадках викликаних подїями 1081 р., коли Ярослав і Мстислав ,заяста грады Червеньския опять'“; вказуючи що між 981 р. і сею запискою 1031 р. рівно 50 лїт, він думає що й рік 981 зявив ся тут через відрахованнє сеї круглої цифри від події 1031 р. (с. 461-2). При тім одначе він зачисляє записку до першої редакції лїтописи (1039 р.), а се не певно — могла зявитись вона і при хронольоґізації лїтописи. Варто завважити, що старе житиє (і Похвала), вичисляючи походи Володимира, не має сього походу на Ляхів — так само і на Хорватів.

21) a primo latere longum mare, fine Bruzze usque in locum qui dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Craccoa et ab ipsa Craccoa usque ad flumen Oddere. Документ, властиво його зміст, захований в збірцї кард. Deusdedit з останньої чверти XI в., був богато разїв виданий, останнє виданнє (1905): Glanvell Die Kanonensammlung des Kardinals Deusdedit I с. 199. Новійша студія про сю запись: Lodyński Dokument „Dagome iudex“ a „Kwestya sardyńska“ w XI w. (Rozprawy w. hist. filoz., LIV, 1911); тут вказана й лїтература.

22) in confiinio predictae regionis (Pruciae) et Rusciae — VI. 58.

23) Про конфлїкт з Мешком говорить ще т. зв. Якимівська лїтопись (у Татїщева I. 38), але се джерело занадто непевне, аби на нїм щось будувати.

24) На сю звістку про хорватську війну пробує потрохи перенести вагу Шельонґовский, признаючи комбінативний характер записки 981 р. (Granica Polski i Rusi w X-XI w.-Sprawozd. akad. 1910, II, i Kwestya ruska — здогади переважно слабо уарґументовані і зроблені з невеликим знаннєм порушених питань).

25) Короткі звістки пізнїйших хронїстів — Нїмця Гельмольда (I. 15: omnem Slaviam quae est ultra Oderam tributis subjecit, sed et Russiam et Prussos) і Поляка Кадлубка (II. 12), що Болеслав підбив Русь, — очевидно, тільки побільшені відгомони його походів на Русь по смерти Володимира.

26) Тітмар VII. 52.

27) Тітмар VI. 55.

28) in quantum potuit vindicare non desistit — Тітмар VII. 52.

29) Линниченко (Взаимныя отношенія Руси и Польши с. 85) здогадував ся, що похід Болеслава 1013 р. мав результатом арештованнє Святополка; правдоподібнїйше може буде уважати арешт поводом до походу.

30) Андрихомъ в Лавр., в иньших хибно — Андроникомь.

31) Див. вище (с. 202) про Хорватів чеських.

32) Шельонґовский в цитованій книжцї (Najst. drogi), доказуючи брак безпосереднього сполучення між українською Галичиною і порічєм горішньої Висли, веде західнї дороги з України через Угорщину, але се дуже натягнено.











Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 2.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.