[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна





ПОШИРЕННЄ ОСВІТИ І КНИЖНОСТИ, ПОШИРЕННЄ ВІЗАНТИЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



Заходячи ся коло розповсюднення християнства, Володимир підтримував заразом і звязані з ним сторони культурного житя, що були з ним нерозлучні — штуку і книжню освіту; і освіта і артистична творчість в Візантиї, як і на Заходї, тодї передовсїм служили релїґійним потребам, і тому християнство було заразом ключем, можна сказати, до цїлої тодїшньої цивілїзації. З огляду на се становище, яке Володимир зайняв взагалї супроти візантийської культури, трудно сказати, з чого він виходив тут властиво — чи з змагань до можливо широкого розвитку християнського елєменту, чи з змагань до присвоєння самої візантийської культури, котрої основу становило християнство. В тім і в другім разї результат був би той сам.

На жаль, ми маємо тут знову тільки загальні, сумаричні згадки в наших джерелах. Вони одноголосно кажуть, що Володимир по охрещенню Киян забрав ся до будови церков, але не дають майже нїяких близших подробиць про се. Лїтопись оповідає, що Володимир „повелЂ рубити церкви и поставляти по мЂстамъ, идеже стояша кумиры"; так в Київі поставлено церкву св. Василя, Володимирового патрона, на місцї, де стояли ідоли Перуна й иньші, коло княжого двора. Каже вона також, що ставлено „по градомъ церкви и попы". Ще загальнїйше кажуть про се иньші джерела (Іларіон, житиє, „Память і похвала"). Близші відомости подає лїтопись тільки про будову церкви Богородицї в Київі  1): вона каже, що будовали її майстри з Візантиї, прикликані для сього, далї що Володимир передав до сеї церкви взяті в Корсунї ікони, церковні річи й хрести, і призначив до неї священників, приведених з Корсуня.

При сїм оповіданню треба мати на увазї істнованнє у нас широко розновсюдненої корсунської лєґенди. Як я згадував уже, в землях Руської держави повно було ріжних корсунських річей, з яких декотрі зовсїм безпідставно називали ся корсунськими 2); тому з усякими оповіданнями про корсунські святинї треба бути обережним, і нам далеко інтереснїйші иньші подробицї лїтописного оповідання. І так лїтописець і автор жития підчеркують, що церква Богородицї була камяна: про иньші церкви, ставлені зараз по охрещенню, лїтопись каже, що Володимир їх „повелЂ рубити", себ то ставити з дерева. Отже кладуть ся початки камяного будівництва на Руси. Далї — для сеї церкви спроваджують ся майстри з Візантиї, переймаєть ся церковна архітектура.

Нема причин легковажити сї важні культурно-історичні вказівки лїтописи, тільки їх не треба брати занадто абсолютно. Так камяне будівництво було вже й перед тим: лїтопись оповідає про камяний княжий „терем" за часів Ольги, отже у всякім разї уважає його давнїйшим від Володимира 3); і візантийські майстри могли бути на Руси давнїйше. Але в звязку з новими, церковними течіями візантийське мистецтво на довго бере перевагу над течіями східнїми, що конкурували тут з ним давнїйше.

Церква св. Богородицї, очевидно, мала бути митрополїєю, і була нею аж до побудовання нової „митрополїї" — св. Софії заЯрослава; инакше не можна собі витолкувати її богатої фундації. Завдяки Володимировій дотації вона звала ся спеціально „Десятинною". Церква ся не істнує, бо завалила ся в 1240 роцї, але розкопки її фундаментів в XIX ст. показали, що церква була справдї велика: навіть беручи її внутрішній, основний „корабель", вона була не богато меньша від пізнїйшої Софійської катедри 4), але збудована инакше, в простїйшім плянї, як потім будовали ся звичайно тільки поменьші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах в XIX столїтю, далеко не займає цїлої площі давньої церкви і не дає понятя про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке понятє починають давати нові розкопки її фундаментів: останки старої підлоги, фресків і т. и.

Можна вважати вповнї правдоподібним, що Володимир будував і більшекамяних церков, тільки на певно не можна їх вказати: всї такі традиції більше або меньше сумнївні.

Що Володимир хотів прищепити на Руси візантийську штуку не тільки для церковних потреб, на се вказує переказаний лїтописею факт, що він звелїв узяти з Корсуня до Київа чотири бронзові фіґури коней та дві бронзові статуї — „капища" 5), і вони були поставлені в Київі в сусїдстві Десятинної церкви і княжого двора 6).

Про заходи Володимира коло освіти ми маємо властиво одну згадку в оповіданню лїтописи про працї Володимира для християнства: „нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє". Справедливо було завважено, що коли йде мова про дїтей „нарочитої чади", себ то вищих верств суспільности, значнїйших родин, то очевидно, що тут мало ся на метї не приготовленнє клїриків — що виходили не з тих аристократичних, а з иньших кругів, а щось більше — прищіпленнє тодїшньої візантийської освіти, культурного виховання вищим кругам, одно слово — приводить нас все до того самого Володимирового змагання: увести Русь в круг культурних інтересів тодїшнього культурного — візантийського світа, І сї змагання не були марні — ми маємо уже з перших поколїнь учеників чоловіка, що стоїть на висотї тодїшньої візантийської культури — се митрополит Іларіон, автор похвального слова Володимирови.

Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли істнували перед Володимиром значнїйші християнські громади на Руси, то мусїли бути завязки книжности й школи 7). Але з орґанїзацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусїв зрости дуже значно, і вона мусїла розвинути ся на далеко ширшу міру. Як саме подавала ся наука, як орґанїзоване було научаннє — се справа, за браком виразних звісток джерел, неясна й суперечна, і я про неї буду говорити ширше на иньшім місцї 8). Мусимо собі представляти колєктивну науку, то значить певного рода школи на візантийський взір у „дідаскалів" і „маістрів" при епископських катедрах та більших церквах. Вища державна академія в Царгородї, зложена з кількох професорів, під проводом свого ректора, була в упадку в другій половинї X в. і до середини XI в., тож ледво чи могла служити взірцем для Володимирової доби — хіба для грецької місії давнїйших часів, але про неї нїчого не знаємо 9).

Ще одну подробицю візантийської культури, пересаджену на руський ґрунт за Володимира тут пригадаю, а то монету 10). Перед Володимиром ми не маємо якоїсь битої руської монети 11), за Володимира зявляєть ся золота й срібна, роблена на взірець сучасних візантийських (копіовано штампи монет імп. Василя і Константина). Золоті монети важать як і візантийські солїди коло 1/72 візантийського фунта („золотник"), Вони мають з одного боку образ Спасителя, з другого — дуже нефоремну сидячу фіґурку Володимира в царських інсіґнїях, з хрестом в руках; коло нього геральдична фіґура і напись: „Вламиръ (Владимиръ) на столЂ"; одна монета (примірник через се не зовсїм певний) має инакше: „Владимиръ а се єго злто". Золоті монети взагалї стрічають ся дуже рідко, хоч ті примірники, які маємо, биті ріжними штампами — отже не було їх дуже мало. Срібних монет з іменем Володимира переховало ся богато (кілька соток); є їх кілька типів, і в науцї ведеть ся суперечка, чи всї вони належать старому Володимиру, а не молодшим князям сього імени. Перший тип їх дуже подібний до золотих і приналежність його Вододимирови не підлягає сумнїву. Важать вони ріжно, напись: „Владимиръ на столЂ", або „Владимиръ, а се єго с(еребро)", з ріжними відмінами. Иньші монети з іменем Володимира ріжнять ся виконаннєм фіґури князя (на декотрих — особливе т. зв. IV типа, вона зроблена вже далеко лїпше), а ще більше тим, що з другого боку вони мають замість образа Спасителя геральдичну фіґуру і наоколо неї напись: „Владимиръ на столЂ", а з другого боку: „а се єго сребро"  12). Походженнє й значіннє тієї геральдичної фіґури досї не відгадане, але вона повторяєть ся, і на иньших тодїшнїх виробах — на цеглї Десятинної церкви. З огляду на нефоремність роботи в порівнянню з візантийськими взірцями, матрицї всїх типів Володимирових монет уважають роботою руських монетників.

Отсе й усе більше меньше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантийської культури на Україну. Розумієть ся, се дуже мало в порівнянню з великим значіннєм сього моменту в культурній історії українського народу — того повороту, який він тут витворив. В перших віках свого історичного житя Україна займала посереднє становище між впливами оріентальної культури й візантийської — що зрештою й сама була алїяжем античних і оріентальних елєментів. В другій половинї X в. на Українї робить ся несвідомий зворот від Сходу до Візантиї. Торговля й культурні впливи Сходу по части ослабляли ся самі, по части були підкопані походами руських князїв; заразом Руська держава приходить у все тїснїйшу стичність з Візантиєю — полїтичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енерґічно попхнув Русь в сїм напрямі. Се було як раз тодї, як культивована західно-римською культурою Нїмеччина підбивала своїм полїтичним і культурним впливом західню Словянщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Риму — Візантиї. Се було зовсїм природно — Візантия була близша ґеоґрафічно, а культура її — і духова і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом як над Нїмеччиною сходила блїдонька зоря. При тім візантийська культура була близша й своїм змістом — вона-ж була перейнята не тільки східнїми елєментами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й словянськими. А предвидїти, що західнїй культурі призначено було рости, а візантийській — малїти, тодї не можна було. Візантия стояла і полїтично і культурно в зенїтї своєї сили й слави.

Зворот до візантийської культури в тодїшнїм становищу Руси був отже вповнї природним. В оцїнцї його супроти пізнїйших результатів нинїшнїми часами ріжнять ся значно: одним сей зворот до Візантиї, а не до Заходу представляєть ся дуже спасенним, иньшим — фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східно-словянської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у росийських славянофилів, другий — у приклонників західньої культури й католїцизму. Ми ж у самім сїм зворотї не бачимо нїчого анї особливо спасенного анї фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули вкінцї, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нїчим і шкідним. Візантийська культура сама по собі в кождім разї була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-нїмецька; згірдливі погляди на „візантийщину" нинї стали в науцї пережитком. Коли у східнього словянства ся візантийськакультура виродила ся в візантийщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можности присвоїти візантийську культуру в усїй глубинї й повнотї, в усїх її благороднїйших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинути ся. Зрештою підданнє візантийській культурі не потягало за собою зовсїм якоїсь виключности супроти культури західньої; як побачимо в своїм місцї — в дальших столїтях Україна, особливо західня все більше зближала ся до неї, і візантийські основи цивілїзації її не перешкаджали присвоєнню елєментів цивілїзації західньої.

А з становища історичного процесу вистане властиво уже того самого сконстатовання — що зворот Руси до візантийської культури в її тодїшнїх обставинах був вповнї природним.








Примітки


1) Іпат. с. 83.

2) Див. вище с. 283.

3) 1 Новг. с. 10, Лавр. с. 54, Іпат. с. 35: се місце читаєть ся з варіантами, але камяний терем є у всїх версіях.

4) Середнїй корабель старої Десятинної церкви по плянам зробленим в 1-ій пол. XIX в. має 20×38 метрів, цїла площа старих фундаментів 33×46, давнї части Софійської катедри 33×30. Результати нових розкопок ще не опублїковані.

5) Про значіннє сього слова див. Матеріалы для словаря Срезневского sub voce.

6) Іпат. с. 79.

7) Ламанский в недавнїй своїй працї поставив гіпотезу, що словянська книжність була принесена на Русь Кирилом уже в 860-х роках.

8) Т. III гл. 4.

9) Про тодїшнє візантийське шкільництво див. статю Скабаллановича Византійская наука и школы въ XI в. — Христіанское чтеніе 1884 кн. III — VI, сюдиж відчит Соколова о О народныхъ шяолахъ въ Византіи съ пол. IX до пол. XV в. (дод. до час. Церковныя вЂдомости, 1897, VII).

10) Важнійша лїтература: И. Толстой ДревнЂйшія русскія монеты вел. княж. Кіевскаго 1882, йогож О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ X — XI в. в Записках имп. русскаго археол. общества, нова серія т. III (се головні працї), Н. Черневъ — ЗамЂтки о древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — ВЂстникъ археологіи и исторіи т. VI (1888) і йогож статї в III і IV ввп. Сборника снимвовъ съ предметовъ древности, находящихся въ KieвЂ; H. Л. О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ в. к. Кіевскаго, 1889; ще розвідки Кунїка й Бартоломея в III і IV т. ИзвЂстій археологич. общества.

11) Поминаючи суперечне питаннє про болгарську монету Святослава — див. прим. 11.

12) Приналежність золотих і срібних монет І типа Володимирови на мій погляд доводить ся основно двома фактами: подібністю до штампів сучасників — Василя і Константина (гр. Толстой нефоремність Володимирової фіґури досить правдоподібно поясняє тим, що взірцем для неї були поясні портрети на монетах сих цїсарів) і друге — псковським скарбом, де кусничок срібняка І типа знайшов ся з кусничками иньших монет, що не йшли далї перших років XI в. Срібняки сього типа знайшли ся в київськім скарбі 1877 (було їх там більше як сто). Монети иньших типів з іменем Володимира належать до катеґорії „нїжинських срібняків" (велика нахідка коло Нїжина 1856 р.) Чернєв доводив, що то мусїли бути чернигівські монети, бо вони не стрічають ся в Київщинї; його арґументація не особлива, але розумієть ся, може бути непевність, чи се не монети котрого небудь иньшого Володимира. Гр. Толстой, боронячи приналежности і сих типів до Володимира Св., вказує, що монети II і III типа стріли ся в скарбах разом з монетами X і початку XI в. (Шванський і Могилівський скарби), а всї разом — в нїжинськім скарбі; монети Шванського і Могилівського скарбів дїйсно не йшли далї першої чверти XI в., і се справдї факт важний. Хронольоґія типів виясняєть ся перебитими монетами: є монета з штампом II типа на штампі І типа, і монета з штампом III типа на штампі II типа. Але треба сказати, що на монетах II типа імя Володимира читаєть ся з такими натяганнями, що воно дуже непевне











Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 7.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.