[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна





КОНФЛЇКТ З СИНАМИ, СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА, ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЇЯЛЬНОСТИ



Для другої половини Володимирового князювання лїтопись, головне наше джерело, дуже бідна відомостями: маса років пустих, особливо від 1000 р. почавши. Нїчого дивного. Про те, що наповняло сю другу половину, розповів лїтописець сумарично під кількома роками (988, 996-7), а докладно датованих поодиноких фактів він не мав. В тій половинї скупила ся многоважва, многостороння, інтензивна робота Володимира коло внутрішньої будови держави; дещо дала для її характеристики лїтопись, дещо мусимо доповнити, комбінуючи свій матеріал.

Передовсїм се була християнїзація й защіпленнє візантийської культури на Руси. Ми сконстатували, що пляни Володимира були широкі: християнство було тільки одним з моментів у культурній еволюції Руси, до котрої змагав Володимир, хоч заразом — моментом так важним, що він давав переважну закраску цїлій тій еволюції. Коротка характеристика лїтописи, уміщена в кількох рядках — хрещеннє городів і сел, ставленнє церков, научаннє дїтей — се проґрама роботи довгих років, роботи інтензивної й тяжкої, що мусїла коло себе скупляти енерґію й увагу свого керманича.

Не мало містить в собі також і коротеньке оповіданнє лїтописи про Володимирових синів, розсаджених в ріжних руських волостях. Сих синів приходило ся розсаджувати не на порожні крісла; се був цїлий переворот у внутрішнїй орґанїзації держави. Поволї підростали сї сини, й крок за кроком переводила ся система династичного звязку на місце давнїх адмінїстрацийних відносин. Поруч із тим мусїла йти многоважна робота коло иньших справ внутрішньої орґанїзації. До нас від неї долинули тільки глухі, невиразні відгомони. Володимир, оповідає принагідно лїтопись, „думав" з дружиною „о строєньи землинемь, и о уста†земленемь, и о ратЂхъ", — про справи устрою й порядку в землях і справи воєнні. Вона дає нам і приклад того, які то справи виникали в тих „думах" над „земським устроєм". Намножили ся розбійники, і епископ запитав Володимира, чому він їх не карає? Володимир відповів: „бою ся гріха". На се епископи сказали : Біг поставив тебе на „казнь" лихим, а на ласку добрим, треба тобі карати розбійників, тільки докладно розбираючи справу. Володимир після сього скасував „вири" (грошеві кари) і почав розбійників карати (смертю). Але згодом епископи і „ старцї" (земська старшина) сказали: багато приходить ся воювати, здались би „вири" на коней та на зброю. І Володимир пристав на сю раду, і відновлено давню практику кар грошевих 1).

Се оповіданнє в лїтописи має характеризувати побожний настрій князя, переміну, що стала ся з колишнїм грішником. Але вона дає нам характеристичний виривок з тих реформ, які при участи дружини, земських заступників і нового культурного елєменту — духовенства, переводили ся сильною рукою Володимира у внутрішнїм укладї руських земель, для приладження його до нових полїтичних і культурних вимог. Тих реформ ми не можемо вислїдити навіть в приближенню, але можемо констатувати їх істнованнє.

Ми мусимо тут піднести ще одну сторону у внутрішнїй дїяльности Володимира.

Лїтопись, житиє, пізнїйші билини залюбки і дуже богато оповідають нам про Володимирові пири: вони стали епічною характеристикою його доби 2). Лїтопись або житиє бачать в них знов таки прояв християнського милосердя, дослїдники — прояв гуманної, ясної вдачі Володимира; але може бути, що сї „пировання" мали й трохи глубший підклад.

Я зверну увагу на те, що сї славні пири робили ся „по вся дни", „и при князЂ и безъ князя", значить — не мали на метї самої утїхи князя, друге — що в сих пирах брала участь не тільки дружина, а й громадські люде. На церковні празники Володимир спрошував „старЂйшины по всимъ градомъ и люди многы". Правдоподібно, „старци градскии" засїдали не тільки в радї Володимира, а й на його пирах 3). Як в радї, так і на трапезах стрічали ся репрезентанти суспільности з дружинними й церковними, тут зміцняли ся відносини сих елєментів та заглажував ся антаґонізм їх, що відчував ся, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна його виказати наочно. В такім разї гроші, що видавали ся на сї пири, а такі потрібні були на „рать многу", не були викинені марно і з полїтичного погляду.

Та інтензивна робота коло внутрішньої орґанїзації держави вела ся серед „рати великої бес переступа" проти Печенїгів, до котрої Володимир мусів скупляти на полудню сили з цїлої держави. Не повторяючи сказаного про се на иньшім місцї  4) пригадаю тут тільки, що при кінцї X і на початку XI в. київська околиця була попросту в бльокадї від Печенїгів; що боротьба з ними, при всїм напруженню, вела ся з дуже перемінним щастєм, з небезпечностями для особи самого Володимира; що для оборони загрожених околиць вели ся ґрандіозні фортіфікаційні роботи на великій оборонній лїнії й примусова кольонїзація полудневих погранич.

Легко зрозуміти, що за сими двома справами — внутрішньою роботою і боротьбою з степом у Володимира не ставало анї охоти анї спромоги заходити ся з иньшими сусїдами Руської держави. Його задачею супроти них мусїла бути оборона, захованнє в цїлости набутого. Важнїйших війн тут не було, в тім можемо покласти ся на нашу лїтопись, що почавши від 988 р., поза війнами з Печенїгами, нотує однїський похід під 993 р., як вона каже — на Хорватів 5). В дїйсности, розумієть ся, було таких фактів більше — такі були війни з Болеславом в 992 і 1013 р., про котрі я казав вище; ще більше, очевидно, вело ся війн поодинокими Володимировими синами з ріжними сусїдами їх волостей; але чогось важнїйшого тут, мабуть, не було — ми знали б певно хоч дещо.

Та боронити цїлости держави Володимирови приходило ся не тільки від заграничних ворогів: на зладжену ним державну систему підіймали руку часом і свої. Династичний звязок, положений Володимиром в основу сїєї системи, хоч був міцнїйший від давнїйшого, не забезпечав її вповнї від непевностей і порушень. Останнї роки житя Володимира власне були охмарені повстаннями його синів. Вище я розповів за якісь замисли одного з старших Володимирових синів — туровського князя Святополка на свого батька. Одиноке наше джерело в сїй справі — Тітмар оповідає, як ми вже бачили, що Святополк за намовою свого тестя Болеслава польського забирав ся до повстання на батька, але Володимир, завчасу довідавши ся, увязнив Святополка. Потім його випущено: перед смертю батька він перебував в Київі на волї, але мабуть без волости, або може мав для резиденції й удержання Вишгород — принаймнї бачимо якісь близші відносини й особливу прихильність до нього Вишгородцїв.

За Святополком виступив з послушности батькови Ярослав, теж оден з старших Володимирових синів. Лїтопись поясняє, що давнїйші новгородські посадники обовязані були виплачувати річно новгородській залозї (очевидно, висиланій сюди з Київа) тисячу гривен, а дві тисячі присилати батькови до Київа, і се саме мав чинити Ярослав, але перестав присилати гроші до Київа. Володимир постановив оружною рукою приборкати непослушного сина й почав робити приготовання: звелїв прорубати в лїсах дороги для війська та мостити мости через ріки й болота. Ярослав не відступив перед сїєю перспективою боротьби й спровадив собі в великім числї Варягів з-за моря, як колись його батько на Ярополка. Але похід не прийшов до кінця, „Богъ не дасть дьяволу радости", каже лїтопись — Володимир вмер серед сих приготовань і усобиця відограла ся вже по його смерти.

Смерть застала Володимира ще не в старих лїтах — він ледви чи мав і 60 лїт  6), і застала зовсїм не приготованим, а се поставило його державу в дуже трудні обставини.

Володимир, здаєть ся, призначав на своє місце одного з молодших синів — Бориса; перед смертю він покликав його до себе в Київ з його Ростовської волости. Але позиція Бориса в Київі не була відповідно приготовлена, а до того в момент смерти Володимира самого Бориса не було в Київі: його вислано з військом на Печенїгів, що вступили в Переяславську волость  7). Натомість в Київі перебував на вільній стопі Святополк посварений з батьком, а в Новгородї приготовляв ся до війни Ярослав. Се все витворило сильні замішання зараз по смерти Володимира і захитало державою.

Володимир умер 15 липня 1015 р., в своїм дворі на Берестовім (над Днїпром коло пізнїйшого Печерського монастиря). Смерть його кілька днїв держали в секретї супроти непевних обставин, вкінцї вивезено його тїло в церкву Богородицї Десятинної, і тут поховано в марморянім гробі поруч його жінки Анни, що вмерла 1011 р. 8). В 1240 р. церква упала в київській руїнї, й з нею пропали гроби похованих там руських князїв. В 1635 р., за митрополита Петра Могили, забравши ся до реставрації Десятинної церкви, мали знайти в її руїнах кости Володимира, „въ мраморномъ гробЂ, идЂже древле положени быша", але не маємо нїяких близших звісток про ті прикмети, по яким констатували тодї, що се гріб Володимира, а тепер і самого гроба вже не маємо. Могила задумував перенести ті Володимирові кости з церемонїєю до Софійської катедри і просив московського царя прислати для сього новий гріб, але гроба з Москви не прислали, і той Володимирів гріб і мощі (окрім кількох костей, що в видї релїквій по тій Могилиній нахідцї переховують ся по ріжних місцях) самі незнати де подїли ся  9).








Примітки


1) „И живяше Володимиръ по строєнью дЂдню и отню", кінчить лїтопись (Іпат. с. 87); думаю, що сї слова по контексту належать спеціально до карної практики, хоч можна б їх брати й незалежно від неї, як загальну характеристику.

2) Чтенія київські с. 15 і 21, Іпат. с. 91.

3) Лїтопись каже, що ті щоденні пири Володимира робили ся „бояромь, и грыдьмъ, и соцькимъ, и десятникомъ, и нарочитымъ мужемь". Як би виходити з термінольоґії поч. XII в., коли лїтопись закінчувала ся, то се б була мова тільки про дружину, але чи „бояре, соцькі, десятники" були в X в. тільки дружинниками, можна сумнївати ся a priori, так само яв і при загальнім напрямі Володимирової полїтики досить неймовірно, аби сї прийнятя робило ся тільки для дружини.

4) С. 240-242.

5) Іпат. с. 83.

6) Се виходить з того, що його батько по смерти Ігоря був „велми дЂтескъ".

7) Іпат. с. 80.

8) Іпат. л. 89-90, Тітмар VII. 52. Скілїца-Кедрен одначе кладе смерть Вододимирової жінки на пізнїйше.

9) Акты Южной и Зал. Россіи III с. 29, Terathurgima с. 4, Голубевъ Петръ Могила II с. 426 і далї, Закревскій Описаніе Кіева І с. 281 і далї. Слова Могили про морморяний гріб Володимира уневажняють здогади, що гріб з червоного шіферу, знайдений в фундаментах Десятинної церкви, в 1824 р., може бути Володимировим гробом, знайденим Могилою. Тепер як Володимирові останки переховують ся: голова в київській Лаврі, рука в Софійській катедрі, нижня щока в московській Успенській катедрі.











Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 9.]


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.