[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 66-85.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

ПРО ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ЯК ОДИН З ЕЛЕМЕНТІВ ДОБРОБУТУ



Оце такі підстави необхідності того, щоб людські істоти мали змогу вільно формулювати й висловлювати свої думки без жодних обмежень. І такими бувають згубні наслідки для інтелектуальної, а через неї й для моральної природи людини, якщо така свобода не визнається чи не стверджується попри заборони. З’ясуймо ж, чи не вимагають ті самі причини й того, щоб люди були вільні також діяти згідно зі своїми думками: втілювати їх у життя, не зазнаючи з боку своїх співвітчизників ні фізичних, ні моральних перешкод, — доки вони роблять це на свій власний страх і ризик. Звичайно, це останнє застереження є необхідним. Ніхто не претендує на те, щоб дії були такими ж вільними, як і думки. Навпаки, навіть думки втрачають свою недоторканість, коли вони висловлюються в умовах, що перетворюють їх висловлення на безсумнівне підбурювання до якоїсь шкідливої дії. Думки, що торговці збіжжям морять голодом бідняків або що право на приватну власність є грабіжницьким, не повинні зазнавати жодних перешкод, доки вони просто циркулюють у пресі, але ті ж самі думки можуть потягнути за собою справедливе покарання, будучи усно висловлюваними перед збудженим натовпом, що зібрався біля дверей будинку торговця збіжжям або поширювані в тому самому натовпі у вигляді плакатів. Дії будь-якого типу, які без виправданої причини спричиняють шкоду іншим, можуть зазнавати — і в особливо важливих випадках настійно вимагають — контролю у вигляді негативного ставлення і, при необхідності, активного втручання з боку людства. Такими мають бути межі, встановлені для свободи індивіда: він не повинен створювати неприємностей іншим людям. Але, якщо він утримується від того, щоб дошкуляти іншим людям у тому, що їх безпосередньо стосується, а лише займається речами, які стосуються його самого, згідно зі своїми схильностями й судженнями, тоді ті самі аргументи, котрі доводять, що вільною повинна бути думка, доводять також і те, що людині дозволяється без перешкод втілювати, за власний рахунок, свої думки на практиці. Те, що людство не є несхибним; що /67/ його істини є, здебільшого, лише напівістинами; що єдність думки, — якщо її досягнуто не в результаті максимально повного та вільного порівняння протилежних точок зору, — не бажана, а розмаїття думок є не злом, а благом, доки людство ще не стало набагато здатнішим визнавати всі грані істини, ніж воно є нині, — всі ці принципи не меншою мірою стосуються способу дії людей, ніж їхніх поглядів. Наскільки, доки людство не набуло досконалості, корисне існування різноманітних поглядів, настільки ж необхідне й існування різних форм життєвого досвіду; і так само слід припускати й вільні межі варіацій характеру, доки це не призводить до завдання шкоди іншим; і так само повинна стверджуватися на практиці цінність різних стилів життя, якщо тільки хтось вважає за доцільне їх випробовувати. Сказати б коротко, в речах, що безпосередньо не стосуються інших, бажано, щоб індивід міг стверджувати себе вільно. Там, де правила поведінки визначаються не особливостями характеру особистості, а традиціями чи звичаями інших людей, завжди відчувається брак однієї з суттєвих складових людського щастя й головної складової індивідуального та суспільного прогресу.

Найбільша складність, з якою доводиться стикатися при впровадженні цього принципу, полягає не у визначенні засобів для втілення визнаної мети, а в байдужості широкого загалу до цієї мети як такої. Якби в суспільстві домінувало відчуття, що вільний розвиток індивідуальності є однією з головних невід’ємних складових добробуту; що він являється не лише одним серед рядових елементів того, що позначається термінами цивілізація, виховання, освіта, культура, а сам по собі є необхідною частиною та умовою усіх цих речей, — то не виникало б небезпеки недооцінення свободи; і визначення меж між нею та суспільним контролем теж не являло б собою особливої складності. Але зло криється в тому, що суспільна свідомість навряд чи визнає, що особистій спонтанності внутрішньо притаманна якась цінність або що вона сама по собі заслуговує на якусь особливу увагу. Більшість, будучи задоволеною звичаями людства в тій формі, в якій вони нині існують (адже саме більшість робить їх такими, якими вони є), не може усвідомити, чому ці звичаї не можуть задовольняти кожного; і навіть більше: спонтанність не входить до складу ідеалів більшості моральних та соціальних реформаторів; вони скоріше ставляться до неї трохи ревниво, як до джерела неспокою і, можливо, бунтівних перешкод загальному прийняттю того, що ці реформатори, за своїм особистим судженням, вважають за благо для людства. На-/68/віть у Німеччині небагато осіб розуміють значення доктрини, котру виклав у своєму трактаті такий видатний вчений і політик, як Вільгельм фон Гумбольдт 1, — що "мета людини, — тобто те, що продиктоване вічними й незмінними веліннями розуму, а не навіяне туманними та мінливими пристрастями, — полягає в найвищому й найгармонійнішому розвитку її сил для утворення повної й стійкої цілісності," а з цього випливає, що метою, "до досягнення якої повинна безперервно спрямовувати свої зусилля кожна людська істота і на яку повинні особливо орієнтуватися ті, хто прагне справляти певний вплив на своїх співгромадян, — є сильна й здатна до розвитку особистість," і що для цього їй необхідні дві умови: "свобода й розмаїття вихідних можливостей," і що з поєднання цих умов постає "особиста енергія та різнобічність," які разом складають "оригінальність."



1 Вільгельм фон Гумбольдт (1767 — 1835), німецький політик і мислитель, роботу якого "Сфера та обов’язки врядування" дуже високо оцінював Міл. Цитату, яку Міл обрав епіграфом есе "Про свободу", взято з цієї роботи. (Прим. перекл.)



Та хоч би яким незвичним здавалося людям вчення, подібне до доктрини фон Гумбольдта, хоч би яким дивним їм здавалося, що хтось так високо оцінює індивідуальність, усе-таки їм доводиться припустити, що це питання має неабияке значення. Ніхто не вважатиме, ніби зразок поведінки полягає в тому, що люди не повинні виходити за рамки точного копіювання інших. Ніхто не стане стверджувати, ніби людям узагалі не слід припускати, щоб їхні власні судження й індивідуальні характери якось виявлялися в їхньому стилі життя чи особистій поведінці. А з другого боку, було б безглуздо стверджувати, що люди повинні жити так, ніби до їхнього приходу світ нічого не знав, ніби попередній досвід зовсім не доводить, що одним стилям існування та поведінки слід віддавати перевагу над іншими. Ніхто не заперечує, що людей треба виховувати й навчати в молодості так, щоб вони могли пізнати перевірені результати людського досвіду й скористатися ними. Але привілей і природний стан людської істоти, яка досягла повноліття, полягає в тому, щоб користатися цим досвідом й інтерпретувати його у свій власний спосіб. Саме вона повинна з’ясувати, яка частина записаного досвіду пасує її обставинам і характеру. Традиції й звичаї інших людей певною мірою свідчать про те, чого їхній досвід навчив їх — непрямо, але свідчать, і тому вимагають поваги з боку кожної особи. Але (передовсім) їхній досвід може бути занадто вузьким або вони можуть його хибно інтер-/69/претувати. По-друге, їхня інтерпретація досвіду може бути правильною, але не підходити для означеної особи. Звичаї створюються для звичайних обставин і звичайних характерів, а обставини чи характер даної особи можуть бути незвичайними. По-третє, хоча відповідні звичаї можуть бути хорошими звичаями й підходити даній особі, але наслідування звичаю просто як звичаю не виховує і не розвиває в ній жодної з притаманних людині якостей, що відрізняють її від інших істот. Людські здатності до сприйняття, судження, розрізнення, розумової активності й навіть моральних уподобань виявляються лише при здійсненні вибору. Той, хто діє певним чином лише тому, що це є звичаєм, не робить жодного вибору. Він не набуває практики ні вирізнення найкращої з наявних можливостей, ні прагнення до її втілення. Розумові й моральні сили, подібно до мускульних, можуть розвиватися лише в процесі використання. Коли людина щось робить лише тому, що це роблять інші, її здатності використовуються не більшою мірою, ніж коли вона вірить у щось лише тому, що в це вірять інші. Якщо підвалини точки зору особи не є результатом власних міркувань, її розум не тільки не може зміцнитися внаслідок прийняття цієї точки зору, але, ймовірно, послаблюватиметься. І, якщо мотиви дії не випливають з її власних почуттів та характеру (там, де це не стосується вподобань та прав інших), то ця дія призводить до розвитку інертних і бездіяльних почуттів та характеру, замість активних і енергійних.

Той, хто дозволяє, щоб світ або найближча до нього частина світу обирали за нього план його життя, не має жодної потреби в будь-яких здатностях, окрім мавп’ячого хисту до імітації. А хто обирає свій план сам, той залучає всі свої здатності. Він повинен використовувати свої здатності до спостереження, — щоб бачити; здатності до міркування й судження — щоб передбачати; здатності до діяльності — щоб збирати матеріал для прийняття рішення; здатності до розрізнення — щоб приймати рішення, а коли рішення ухвалене, то мобілізувати здатності до наполегливості й самоконтролю — аби дотриматися свого ретельно зваженого рішення. Він потребує всіх цих якостей і використовує їх усі рівно настільки, наскільки визначною є та частина його поведінки, яку він визначає на основі власних суджень і почуттів. Можливо, що і без усіх цих речей його б провели по життю якоюсь доброю стежкою й зберегли б від шляхів, що приносять зло. Але якою буде його порівняльна цінність як представника людства? Справжнє значення має не лише те, що саме роблять люди, але й до якого типу /70/ належать ті люди, які це роблять. Без сумніву, найважливішим серед плодів людської праці, на вдосконалення якого витрачається частина життя особи, є сама людина. Коли уявити собі, що зводити будинки, вирощувати збіжжя, битися на війні, вирішувати судові справи і навіть будувати церкви й читати проповіді могли б машини — автомати в людській подобі, — то людство багато втратило б від заміни цими автоматами навіть тих чоловіків і жінок, котрі нині населяють найцивілізованіші частини світу і являють собою не більше, ніж наймізерніших з істот, яких тільки колись створювала природа. Людина, за своєю природою, подібна не до машини, котру потрібно збудувати за певною моделлю й точно пристосувати до призначеної для неї роботи, а до дерева, яке потребує того, щоб самому рости й розвиватися з усіх боків, відповідно до тенденцій тих внутрішніх сил, завдяки яким воно є живою істотою.

Можливо, людство врешті-решт усвідомить, що бажано, щоб люди користувалися власним розумом і що свідоме наслідування традицій або навіть свідоме відхилення від традицій краще, ніж просто їх сліпе й механічне дотримання. До певної міри, й нині існує припущення, що наше розуміння навколишніх явищ повинне належати саме нам; але не існує такої ж самої готовності припустити, що і наші пристрасті та пориви так само повинні належати нам, чи що оволодіння власними поривами будь-якої сили веде аж ніяк не до ризику й пастки. Але ж пристрасті та пориви становлять таку саму значну частину властивостей досконалої людської істоти, як і переконання та самоконтроль; і потужні пориви ризиковані лише тоді, коли вони не мають відповідного врівноваження, коли якась частка прагнень і схильностей розвивається на повну силу, а інші — залишаються слабкими й пасивними. Люди вдаються до поганих вчинків не через те, що мають сильні пристрасті; вони це роблять через слабку свою совість. Не існує природного зв’язку між сильними пристрастями й поганими вчинками. Існує інший природний зв’язок. Коли йдеться про те, що пристрасті й почуття однієї особи сильніші й різноманітніші, ніж пристрасті й почуття іншої, то це лише означає, що вона має більші природні поклади людської сировини, а отже, здатна, ймовірно, на більше зло, і, напевне, на більше добро, ніж інша. Сильні пориви — це лише інша назва енергії. Енергію можна вжити для лихої справи; але енергійна натура завжди може зробити й більше добра, ніж натура млява й байдужа. Люди, найбільше наділені природними почуттями, — це завжди ті самі люди, культивовані /71/ почуття яких теж можуть стати найсильнішими. Та ж сильна чуттєвість, що робить живими й потужними особисті пориви, є так само витоком, з якого народжується найпристрасніша любов до доброчинства й найжорсткіший самоконтроль. І суспільство виконує свої обов’язки, а також захищає свої інтереси, саме культивуючи цю чуттєвість, а не відкидаючи матеріал, з якого робляться герої, лише тому, що воно не знає, як саме їх робити. Про особу, пристрасті та пориви якої належать їй самій — коли вони є вираженням її натури, розвинутої й зміненої її культурою, — кажуть, що вона має характер. Той, чиї пристрасті та пориви йому не належать, не має характеру або має його не більше, ніж парова машина. Якщо пориви людини не тільки належать їй, але, до того ж, є потужними й управляються сильною волею, то людина має енергійний характер. Той, хто вважає, що наділена пристрастями й поривами індивідуальність не повинна себе розкривати, має також стверджувати, що суспільству не потрібні сильні натури, (тобто йому нібито не на користь, коли до його складу входить багато Людей з характером) і що високий середній рівень енергійності — небажаний.

На певних ранніх стадіях розвитку суспільства ці сили могли бути й були набагато міцнішими, ніж влада, яку тоді мало суспільство, щоб дисциплінувати й контролювати їх. Були часи, колі частка спонтанності та індивідуальності була надлишковою, й соціальні принципи мусили завзято з ними боротися. Тоді складність полягала в тому, щоб схилити наділених сильним тілом чи розумом людей до покори будь-яким правилам, котрі вимагали від них контролю над власними поривами. Щоб подолати це ускладнення, закон і дисципліна (втілені, наприклад, в особах пап, які змагалися з імператорами) стверджували свою владу над усією людиною, приборкуючи й беручи під контроль усе її життя, аби контролювати її характер, — суспільство не могло знайти інших ефективних засобів для його стримування. Але тепер суспільство явно приборкало індивідуальність, і людській природі вже загрожує небезпека не надлишку особистих поривів та вподобань, а їх нестачі. Все вельми змінилося від тих часів, коли пристрасті осіб, що завдяки суспільному стану або особистим обдаруванням були наділені силою, перебували у стані постійного бунту проти законів та звичаїв, і їх потрібно було суворо обмежувати, щоб гарантувати хоч якусь безпеку їхньому оточенню. В наш час кожен, — починаючи з найвищих класів суспільства й закінчуючи найнижчими, — живе під поглядом ворожого і страшного ока це-/72/нзури. Не тільки відносно речей, які стосуються інших, але й стосовно речей, що відносяться лише до них самих, індивіди та цілі сім’ї не ставлять собі таких запитань, як: "Що мені подобається найбільше?" — "Що відповідає моєму характерові та схильностям?" — "Як зробити, щоб усе найвище й найкраще, що є в мені, відігравало гідну роль? Як дозволити йому рости й квітнути?" Натомість вони запитують себе: "Що відповідає моєму становищу?" — "Що звичайно роблять особи мого суспільного та матеріального стану?" Або, ще гірше: "Що звичайно роблять люди, вищі за мене за суспільним та матеріальним станом?" Я не кажу, що при виборі вони віддають перевагу тому, що їм диктує звичай, над тим, що відповідає їхнім власним схильностям. У них просто не трапляється схильностей до чогось, що виходило б за рамки звичаю. Таким чином у ярмо потрапляє сам розум. Навіть у тому, що люди роблять задля власної насолоди, перше, про що вони думають, — це відповідність звичаям. Вони люблять натовпом. Вони обирають лише серед речей, які роблять всі. Люди уникають, наче злочину, особливостей у смаках, ексцентричності в поведінці. І врешті-решт через те, що люди не йдуть за своєю природою, вони втрачають усяку природу. Їхні людські здатності всихають і гинуть, вони стають неспроможними на будь-які сильні бажання чи природну насолоду й залишаються взагалі без жодних самотужки виплеканих, тобто власних, думок та переконань. То бажано, щоб людська натура перебувала в такому стані, чи не бажано?

За теорією кальвіністів — бажано. Згідно з нею, одним із найбільших людських злочинів є свавілля. Все добро, на яке здатна людська істота, можна звести до покори. У тебе немає вибору, ти повинен робити саме так, а не інакше. "Все, що не є обов’язком, є гріхом". Оскільки людська природа в корені розбещена, то ніхто не отримає спокути, доки цієї людської природи не буде в ньому вбито. Для того, хто дотримується таких теоретичних поглядів на життя, придушення будь-яких людських здатностей, обдаровань та чуттів не є злом. Людині не потрібні ніякі здатності, окрім здатності віддаватися на волю Божу. І коли вона вживає якесь із своїх обдаровань не на те, що вважається найдоцільнішим для досягнення цієї мети, то вважається, що краще б у неї цього обдаровання й взагалі не було. Так твердить кальвіністська теорія, і в пом’якшеній формі її дотримується багато людей, котрі не вважають себе за кальвіністів. Пом’якшення полягає в наданні не такої аскетичної інтерпретації тому, що називають волею Бога, і в ствердженні, що його воля полягає в тому, що люди все-таки мають /73/ керуватися деякими із своїх схильностей, але, звичайно, не в такий спосіб, як хотіли б вони самі, — а через покору, тобто, шляхом, визначеним для них владою, а значить, неминуче, однаковим для всіх.

Приблизно в такій-от хитрій формі й існує в наш час сильна тенденція до прийняття цієї вузької теорії життя й до обмеженого і вузького типу людського характеру, котрий вона пропонує. Без сумніву, багато хто щиро вірить, що затиснені й стримані таким чином людські істоти відповідають тому, що хотів зробити з них їхній Творець, так само, як багато хто гадає, нібито дерева набагато гарніші, коли їх обрізати, надавши їм різноманітних штучних чи тваринних форм, аніж коли дозволити їм рости так, як велить їм їхня природа. Але, якщо релігія хоч якоюсь мірою припускає, що людину створила якась добра Сутність, то з цією вірою більше узгоджується думка про те, що ця Сутність надала всьому людству саме тих якостей, котрі слід культивувати й розвивати, а не викорінювати й знищувати; і що ця Сутність втішається кожним наближенням її створінь до втіленої в них ідеальної концепції, кожним зростанням їхніх здатностей розуміти, діяти чи насолоджуватися. Існує й відмінний від кальвіністського ідеал людини: концепція, згідно з якою людству даровано певну природу зовсім не для того, щоб воно її просто відкинуло. "Поганське самоствердження", достоту, як і "християнське самозречення" 1 є одним з елементів, що надають людині цінності. Існує грецький ідеал саморозвитку, в якому змішуються, не витісняючи один одного, платонічні та християнські ідеали самоконтролю. Можливо, Джоном Ноксом бути й краще, ніж Алківіадом, але бути Періклом таки краще, ніж будь-ким із них. І, напевно, якби Перікл жив у наші часи, то він не був би позбавлений жодної з благодатей, котрими був наділений Джон Нокс.



1 "З есе" Стерлінга. (Прим. перекл.)



І людська істота постає в наших роздумах піднесеною й гарною зовсім не через уніфікацію в собі всього індивідуального, а через його культивацію й вживання в межах, обумовлених правами інших людей; відповідна праця не лише формує характер того, хто її виконує. Завдяки тому ж процесу стає багатим, різноманітним та рухливим усе людське життя; високі думки та піднесені відчуття отримують щедру поживу, і зміцнюються зв’язки, що поєднують кожного індивіда з його расою, наділяючи расу безконечно більшою цінністю. Пропорційно до розвитку власної індивідуа-/74/льності, кожна особа стає ціннішою для себе самої, і тому отримує здатність набувати більшої цінності для інших. Її власне існування набуває більшої повноти життя, а коли більше життя міститься в окремих складових, то його більше й в цілій масі, що з них складається. Аби утримати найсильніші людські істоти від порушення прав інших, не обійтися без певного тиску; але навіть із точки зору людського розвитку це отримує належну компенсацію. Засоби розвитку, що їх втрачає індивід, коли його утримують від задоволення своїх схильностей чинити зло іншим, здебільшого могли б здобуватися за рахунок розвитку інших людей. І навіть сам такий індивід може отримати повний еквівалент утраченого — через розвиток соціальної частини його природи, котрий став можливим завдяки обмеженням, накладеним на виявлення егоїстичної частини. Дотримання жорстких правил, заради розвитку інших людей, розвиває почуття й здатності, дія яких спрямована на благо іншим. Але обмеження в речах, що не впливають ні на чиє благо, що засновані лише на чиїхось вподобаннях, не розвивають жодних цінних якостей, окрім сили характеру, яка може виявитися в опорі обмеженням. А коли особа поступиться таким обмеженням, то результатом буде пригнічення й притуплення всієї натури. Для того, щоб натура кожної людини отримала рівні можливості, важливо, щоб різним особам було дозволено вести різний спосіб життя. Та чи інша епоха здобувала увагу нащадків пропорційно до того, наскільки у відповідні часи існувала така терпимість. Навіть деспотизм не призводить до своїх найтяжчих наслідків, доки під його владою існує індивідуальність. І все, що пригнічує індивідуальність, є деспотизмом, незалежно від того, під яким ім’ям він виступає, і незалежно від того, чи сповідує він втілення Божої волі, а чи людських постанов.

Сказавши, що індивідуальність дорівнює розвитку і що тільки культивація індивідуальності створює або може створити всебічно розвинутих людських істот, я міг би на цьому й завершити свою аргументацію. Адже хіба можна сказати щось більше чи краще про будь-який стан людських стосунків, ніж те, що він наближає людських істот до того, аби ті досягли найкращого, на що вони спроможні? І хіба можна сказати щось гірше про будь-яку перешкоду на шляху блага, ніж те, що вона цьому заважає? Однак немає сумніву, що цих міркувань бракує, аби переконати тих, кого якраз найбільше потрібно переконати; і необхідно далі показати, що ці розвинуті людські істоти певним чином корисні для нерозвинутих, — показати тим, хто не бажає свободи й хто не став /75/ би нею користуватися, що вони, в якийсь зрозумілий їм спосіб, можуть отримати нагороду за те, що дозволять іншим людям користуватися свободою без жодних перешкод.

Отже, найперше, я висловлю думку, що вони, можливо, зможуть у них чогось навчитися. Ніхто не стане заперечувати, що оригінальність є цінним елементом людських стосунків. Завжди потрібні особи, що можуть не лише відкривати нові істини й вказувати, що дещо з того, що колись було істинами, вже більше не є істинним, але також запроваджувати нові практики й давати іншим приклад освіченішої поведінки та кращого смаку й сенсу людського життя. Цього не може заперечити ніхто, хто не вважає, ніби світ вже досягнув досконалості в усіх своїх методах та практиках. Це правда, що ця перевага не може бути вжита кожним однаково; порівняно із загальною чисельністю людства, існує лиш небагато осіб, чиї експерименти, будучи перейнятими іншими, ймовірно, приведуть до якихось удосконалень встановленої практики. Але ця меншість являє собою сіль землі; без таких людей людське життя застигло б, неначе болотна вода. Саме вони не тільки впроваджують нові речі, яких не існувало раніше, але й підтримують життя в тому, що вже існує. Хіба зникла б потреба в людському інтелекті, коли б не залишалося більше нічого нового, що можна було б створити? Хіба це було б підставою для того, щоб люди, котрі роблять давно відомі речі, забули, навіщо вони їх роблять, і робили їх, як скотина, а не як людські істоти? Просто найкращі переконання та практики мають занадто сильну тенденцію дегенерувати до механічного стану, і якби не існувало безперервної низки осіб, чия невичерпна оригінальність не дозволяє цим переконанням і практикам ставати беззмістовною традицією, то утворена мертва матерія не змогла б опиратися найменшому поштовху будь-якої дійсно живої сили, і не існувало б жодної причини, чому б цивілізація не мала виродитися так само, як це сталося, наприклад, з Візантійською Імперією. Щоправда, геніальні особи перебувають і, ймовірно, завжди перебуватимуть у незначній меншості, але для того, щоб вони взагалі існували, необхідно зберігати той грунт, на якому вони ростуть. Геній може вільно дихати лише в атмосфері свободи. Геніальні особи ex vi termini 1 індивідуальніші, ніж будь-які інші люди — отже, вони не так здатні без болючого стиснення прилаштовуватися до будь-котрого з невеличкої кількості шаблонів, що їх пропонує суспільст-/76/во, аби позбавити своїх членів клопоту формувати власний характер.



1 За визначенням. (Прим. перекл.)



Коли через свою боязкість вони погодяться, щоб їх утиснули в один з таких шаблонів і щоб якусь частину їхньої натури, не здатну рости у встановлених рамках, залишили нерозвиненою, то суспільству буде мало користі від їхньої геніальності. А якщо вони наділені сильним характером і розбивають свої кайдани, то стають для суспільства, котре виявляється неспроможним перетворити їх на посередності, взірцями, на які можна вказувати з поважною осторогою й говорити, що вони "дикі," "неврівноважені" й таке інше — так само можна було б скаржитися на Ніагару за те, що вона не тече між своїх берегів рівно, як голландський канал.

Я досить наполегливо наголошую на значенні генія й на необхідності дозволити йому вільно розвивати власні думки й практики, добре при цьому усвідомлюючи, що в теорії такої позиції ніхто не заперечуватиме, але знаю, що на практиці майже кожен лишається до неї абсолютно байдужим. Люди вважають, що геніальність — то непогана річ, коли вона надає людині спроможності створити зворушливого вірша чи намалювати картину. Але стосовно генія в істинному розумінні цього слова, генія оригінальності в думках та діях, то, хоча ніхто не скаже, що він не є чимось дивним, але майже всі в душі вважають, що без нього можна чудово обійтися. На жаль, це занадто природно, щоб із цього дивуватися. Оригінальність — це та річ, корисність якої не може бути відчута неоригінальним розумом. Носії такої свідомості не можуть зрозуміти, навіщо їм потрібна оригінальність — та і як вони це зроблять? Якби вони могли зрозуміти, що з нею робити, це була б не оригінальність. Найперша послуга, що її може зробити для них оригінальність, це розкрити їм очі, і якби це колись пощастило зробити повною мірою, то у них самих з’явився б шанс стати оригінальними. А поки що нехай вони згадають, що ніколи не робилося нічого, що не було б колись здійснено кимось вперше і що всі добрі речі, які тільки існують на світі, є плодами оригінальності, і нехай їм вистачить скромності, щоб повірити, що для неї ще залишилося щось, що потрібно здійснити, нехай вони переконають себе, що, чим більше вони потребують оригінальності, тим менше усвідомлюють цю потребу.

Коли подивитися на речі тверезо, то хоч би як хтось висловлював чи навіть віддавав шану справжній або уявній розумовій вищості, в усьому світі існує загальна тенденція до набуття посередністю все більшої влади над людством. В античній історії, в часи середньовіччя і, меншою мірою, під час тривалого переходу від /77/ феодалізму до нинішнього часу, індивід був силою сам по собі. І якщо він мав або видатні таланти, або високе соціальне положення, то він являв собою значну силу. Нині індивіди загубилися в натовпі. В політиці стало майже банальністю казати, що світом тепер править суспільна думка. Єдина влада, яка заслуговує на цю назву, — це влада мас, а влада урядів — то лише доки вони залишаються органами, що відповідають тенденціям й інстинктам мас. Це справедливо відносно як соціальних і моральних стосунків у сфері приватного життя, так і публічних взаємин. Ті люди, чия точка зору виступає під назвою публічної думки, не завжди належать до одного і того ж типу суспільства: в Америці це — все біле населення, в Англії — переважно середній клас. Але вони завжди являють собою масу, сказати б інакше — колективну посередність. І ще важливіша новина полягає в тому, що маса нині не переймає своїх точок зору від церковних чи державних сановників, чи від видатних лідерів і не бере їх із книжок. Мислення мас виробляється для них людьми, дуже схожими на них самих, людьми, які звертаються до них і промовляють від їхнього ж імені, обговорюючи найнагальніші теми через газети. Я не скаржуся на це все. Я не стверджую, ніби щось інше сумісне з нинішнім низьким станом людської свідомості, в якості загального правила. Але уряд посередності не перестає від цього бути посереднім урядом. Жоден уряд, чи демократичний, чи такий, що складається з численної аристократії, ні в своїх політичних діях, ні в поглядах, якостях та розумових настроях, котрі він заохочував, ніколи не міг, у жодному відношенні, окрім формального верховенства, піднятися над посередністю. Багато з них дозволяли собі керуватися (в їхні найкращі часи це завжди буває так) порадами та впливом обдарованіших і краще освічених осіб — небагатьох або однієї. В усіх мудрих чи благородних речах ініціатива йде і повинна йти від індивідів — спочатку здебільшого від одного індивіда. Честь і слава пересічної людини полягає в тому, що вона здатна до цієї ініціативи приєднатися; що вона спроможна внутрішньо відповісти на мудрі та благородні речі й може керуватися ними з відкритими очима. Я не заохочую того типу "вшанування героїв," коли сильна, геніальна людина отримує оплески за намагання захопити владу над світом і примусити світ, всупереч його бажанню, виконувати її повеління. Все, на що може претендувати герой, це показати іншим шлях. Влада примушувати інших іти цим шляхом не лише несумісна з свободою та розвитком інших людей, але й розбещує саму сильну людину. Однак здається, що, коли погля-/78/ди маси пересічних людей стали або стають панівною силою, то для противаги й виправлення цієї тенденції варто було б усе більше й більше наголошувати на індивідуальності тих людей, котрі перебувають на більших висотах думки. Саме в цих обставинах особливо важливо, щоб оригінальні індивіди зазнавали не обмеження, а заохочення до дій, відмінних від дій маси. В інші часи, якщо вони діяли лише інакше, але не краще, ніж інші, таким діям не можна було надати жодної переваги. А в наш час доброю послугою є вже сам приклад нонконформізму як такий — просто відмова схилити коліна перед звичаєм. І саме тому, що тиранії загальної точки зору притаманна схильність виставляти ексцентричність як догану, бажано, щоб люди були ексцентричними, аби цю тиранію подолати. Ексцентричності завжди було вдосталь там, де було вдосталь сильних характерів. І рівень ексцентричності в суспільстві взагалі завжди був пропорційним наявному в ньому рівню геніальності, розумової енергії та моральної відваги. Те, що нині так мало людей наважуються бути ексцентричними, є ознакою головної небезпеки нашого часу.

Я вже казав, що незвичайним речам необхідно надати найбільшої можливої свободи, аби з часом з’ясувалося, які з них гідні того, щоб перетворитися на звичаї. Але незалежність дії й зневажання звичаїв заслуговують на заохочення не лише тому, що вони надають шанс винайти кращі способи дії, кращі звичаї, достойніші загального визнання; і справедливо претендувати на те, щоб запроваджувати власні способи життя, можуть не тільки люди, наділені безсумнівною розумовою зверхністю. Немає жодної підстави для того, щоб усе людське існування будувалося за якимось одним зразком або за якоюсь невеликою їх кількістю. Коли людина має більш-менш пристойний здоровий глузд та досвід, то її власний спосіб організації свого буття є найкращим не тому, що він є найкращим сам по собі, а тому, що це її власний спосіб. Людські істоти не подібні до овець та й навіть вівці не є абсолютно однаковими. Людина може придбати собі пальто чи пару чобіт, котрі їй пасуватимуть, тільки якщо вони або зроблені за її міркою, або вона має змогу вибрати їх собі з широкого асортименту. То невже її легше задовольнити життям, ніж пальтом, і хіба людські істоти подібніші між собою за своїм психічним та духовним устроєм, ніж за формою своїх ніг? Якби люди різнилися між собою лише смаками, то це вже було б достатньою підставою для того, щоб не намагатися підігнати їх під один зразок. Але різні особи вимагають також різних умов для свого духовного розвитку. І во-/79/ни не можуть усі вести здорове життя в однаковій моральній атмосфері, достоту, як усе розмаїття рослин не може існувати в однакових фізичних умовах. Ті ж самі речі, що одній людині допомагають культивувати найвищі грані своєї натури, іншій заважають. Один і той самий спосіб життя може викликати в однієї особи здорове збудження, підтримуючи всі її здатності до дії та насолоди в найкращій формі, а для іншої те ж саме може бути нестерпним тягарем, через який все її внутрішнє життя буде затримане або зруйноване. Ці розбіжності між людськими істотами — в їхніх джерелах насолоди, в їхньому сприйнятті болю, у впливі на них різноманітних фізичних та моральних факторів — є такими, що, коли не існує відповідного розмаїття способів життя, вони не можуть ані здобути собі належної частки щастя, ані дорости до тієї розумової, моральної та естетичної висоти, на яку за своєю природою здатні. Чому ж тоді толерантність, наскільки це стосується суспільної думки, поширюється лише на смаки та способи життя, яким щастить добитися визнання завдяки численності своїх послідовників? Ніде (за винятком деяких монархічних інституцій) розмаїття смаків не залишається абсолютно невизнаним. Особа може, не накликаючи на себе ніяких звинувачень, захоплюватися чи не захоплюватися веслуванням, чи палінням, чи музикою, чи атлетичними вправами, чи шахами, чи картами, чи навчаннями, — тому що тих, кому до вподоби всі ці речі, й тих, кому вони не до вподоби, забагато для того, щоб їх придушити. Але чоловіки, а тим більше жінки, яких можна звинуватити в тому, що вони роблять "те, чого не робить ніхто," або не роблять "того, що роблять усі," зазнають таких зневажливих зауважень, ніби за ними є якась тяжка моральна провина. Аби дозволити собі розкіш робити дещо з того, що вони хочуть, без шкоди для своєї репутації, потрібно мати якийсь титул чи іншу позначку свого високого соціального становища, а чи відношення до осіб з високим соціальним становищем. Повторюю: дозволити собі робити дещо, — бо хоч би хто наважився дозволити собі забагато, той накличе на себе ризик чогось гіршого, ніж зневажливі зауваження, — він ризикує бути визнаним de lunatico і позбавленим свого майна, яке буде передане його родичам 1.

Існує одна характерна риса нинішнього напрямку суспільної думки, спеціально розрахована на те, щоб зробити цю думку нетерпимою до будь-яких виражених виявів індивідуальності. Пересічні представники людства мають не лише помірний інтелект, але й помірні схильності. Вони не мають смаків та бажань, доста-/80/тньо сильних, щоб схилити їх до чогось незвичайного, і тому не розуміють тих, хто їх має, зараховуючи їх до числа диких і нестриманих осіб, на яких вони звикли дивитися зверхньо. Тепер, на додаток до цього факту (загального факту), нам залишається тільки уявити собі, що розпочався якийсь потужний рух, спрямований на поліпшення моралі, і зразу стає очевидним, чого нам слід чекати в такому випадку. В наші дні такий рух якраз і розпочався; вже досягнуто значних успіхів на шляху впорядкування людської поведінки й подолання непоміркованості. І в інших країнах також панує філантропічний дух, для втілення якого немає благодатнішого грунту, ніж удосконалення моралі та розважливості своїх співгромадян. Ці тенденції часу є причиною того, що суспільство більш, ніж раніше, схиляється до того, щоб диктувати загальні правила поведінки й намагатися примусити кожного відповідати ухваленій нормі. І ця норма, сформульована чи ні, полягає в тому, щоб не мати сильних пристрастей. Відповідний ідеал характеру — не мати взагалі ніякого вираженого характеру; калічити, стискуючи, як стискує тісне взуття ніжку китайської красуні, будь-яку частину людської натури, котра помітно випинається за визначені межі й намагається надати особі помітної відмінності від стандартних обрисів посередності.



1 Є щось, що заслуговує на презирство і водночас викликає страх у тих свідченнях, згідно з якими останнім часом будь-яка особа може бути проголошена судом нездатною управляти власними справами; і після її смерті її заповіт на власне майно може бути анульований, якщо цього майна достатньо, щоб сплатити за відповідний судовий процес, що може бути зроблено за рахунок самого цього майна. Переглядаються найменші деталі її повсякденного життя, і, коли вдається знайти щось, що найнижчі з істот сприймають та зображують як дещо відмінне від абсолютної посередності, то це виставляється перед присяжними в якості свідчення божевілля, — і часто успішно. Оскільки присяжні є чи не такими самими простаками й невігласами, як і свідки, а судді часто допомагають увести їх в оману, через власну надзвичайну необізнаність в питаннях людської натури та життя, яка постійно дивує нас в англійських юристах. Ці процеси дуже багато можуть розповісти про стан почуттів та думок, що побутують серед простого люду стосовно людської свободи. Далекі від надання індивідуальності будь-якої цінності, далекі від поваги до права кожного індивіда на дію за власним розсудом та схильностями у справах, що їх не стосуються, судді та присяжні не можуть навіть уявити собі, що психічно здорова особа може бажати такої свободи. В минулі дні, коли висувалися пропозиції спалювати атеїстів, деякі милосердні люди пропонували поміщати їх, натомість, в божевільню; нині не було б нічого дивного, якби ми побачили, що люди це роблять і самі собі аплодують, радіючи з того, що замість переслідувати когось за релігійні переконання, вони прийняли такий гуманний і християнський спосіб ставлення до цих нещасних, тихо втішаючись, що ті отримали, чого заслужили. /81/



Як звичайно буває у випадку ідеалів, що виключають половину того, що слід було залишити, чинні схвалені норми пропонують лише внутрішню імітацію іншої половини. Замість величезних енергій, спрямованих потужним розумом та сильними почуттями, міцно контрольованими совісною волею, ці норми призводять до домінування слабких відчуттів та слабких енергій, котрі таким чином можуть бути утримані в межах зовнішньої узгодженості з правилами, без жодного напруження волі чи розуму. І характери, наділені хоч би якою помітною часткою енергійності, вже стають не більше, ніж традиційним явищем. Навряд чи в цій країні нині існує якась значна можливість, окрім бізнесу, для виходу енергії. Ще й досі можна вважати, що в цій сфері витрачається досить багато енергії. Незначна частина енергії, яка не йде на цю справу, витрачається на якісь захоплення, котрі можуть бути корисними, навіть філантропічними, але взагалі являють собою якусь одну річ, і здебільшого річ маленьку. Велич Англії нині є явищем суцільно колективним; маленькі на індивідуальному рівні, ми виявляємося здатними на щось велике лише завдяки нашій звичці до об’єднання, і це цілком задовольняє наших релігійних та моральних філантропів. Але зовсім інша вдача була у людей, що зробили Англію тим, чим вона стала; і, щоб уникнути занепаду, вона також потребуватиме людей зовсім іншої вдачі.

Деспотизм звичаю повсюдно стає незмінною перешкодою поступу людства, постійно протиставляючи себе тій готовності до прагнення чогось більшого, незвичного, що її, в залежності від обставин, називають духом свободи або духом поступу чи вдосконалення. Дух вдосконалення не завжди є духом свободи, бо він може мати на меті насильницьке впровадження покращень серед людей, які цього не бажають; і дух свободи, відповідно до того, наскільки він намагається опиратися таким спробам, може вступити в локальну й тимчасову спілку з супротивниками вдосконалення; але єдиним надійним та постійним витоком удосконалення є свобода, бо саме завдяки їй незалежних центрів удосконалення може існувати стільки ж, скільки існує індивідів. Однак прогресивний принцип у будь-якій формі, — чи у вигляді любові до свободи чи то до вдосконалення, — протиставляє себе владі звичаю і, як мінімум, включає в себе звільнення від цього ярма. І змагання між ними має в історії людства найбільше значення. Більша частина людства, власне кажучи, не має історії, бо деспотизм Звичаю там здійснюється повною мірою. Так стоять справи всюди на Сході. Там Звичай є останнім вирішальним фактором в усіх справах; /82/ справедливість і право означають відповідність звичаю; ніхто і не думатиме про оскарження аргументу, заснованого на звичаї, — хіба що якийсь сп’янілий від влади тиран. І ось ми бачимо результат. Усі ці народи, напевно, колись мали оригінальність: не виникли ж вони зразу численними, освіченими та обізнаними в багатьох мистецтвах життя. Вони все це створювали самі й були тоді найвеличнішими й наймогутнішими народами світу. А що з ними трапилося тепер? Вони стали підлеглими або васалами тих племен, чиї пращури ще вешталися лісами, коли предки перших уже мали прекрасні палаци та розкішні храми, але цими останніми звичай управляв не повністю, а ділив свою владу зі свободою й прогресом. Виявляється, що народ може бути протягом певного часу прогресивним, а потім зупинитися. А коли ж він зупиняється? Коли вже більше не має індивідуальності. Якби подібні зміни відбулися й серед народів Європи, вони б не набули такої ж самої форми: деспотизм звичаю, який загрожує цим народам, не є абсолютно сталим. Він не припускає жодної своєрідності, але не запобігає змінам, якщо тільки всі люди змінюються разом. Ми відкинули стандартні костюми наших пращурів; кожний, як і раніше, повинен одягатися так само, як і решта людей, але один чи два рази на рік може змінюватися фасон. Таким чином ми подбали, щоб зміна, коли вона відбувається, відбувалася заради самої зміни, а не з міркувань краси чи зручності. Адже одне й те саме уявлення про красу чи зручність не з’явилося б в один і той самий момент у всього світу, аби в інший момент бути всіма одночасно відкинутим. Але ми є не лише мінливими, а й прогресивними: ми постійно робимо все нові механічні винаходи й використовуємо їх, аж доки вони замінюються кращими. Ми прагнемо до вдосконалень у сферах політики, освіти, навіть моралі, хоча, стосовно останньої, наші уявлення про вдосконалення переважно полягають у тому, щоб переконувати чи примушувати інших людей бути такими ж хорошими, як ми самі. Ми заперечуємо не прогрес; навпаки, ми тішимо себе думкою, що ми — найпрогресивніший народ, який тільки жив коли у світі. Ми ведемо війну проти індивідуальності: мабуть, ми вважаємо, що робили б просто чудеса, коли б усі стали однаковими, забуваючи, що відмінність однієї особи від іншої є, взагалі, найпершим, що привертає увагу тієї й іншої до недосконалостей власного типу, до переваг іншого чи до можливості, сполучивши найкращі сторони обох, створити щось краще за будь-який з них. Ми маємо тривожний приклад Китаю — народу великого таланту і, в певних відношеннях, навіть мудрос-/83/ті, якому надзвичайно пощастило отримати на ранньому етапі своєї історії на диво хороший набір звичаїв, створених людьми, яким навіть найпросвіченіші європейці мали б дарувати (з певними застереженнями) звання мудреців та філософів. Вони відзначилися також досконалістю їхнього апарату якнайглибшого закарбування набутої ними мудрості в свідомості кожного члена спільноти й забезпечення того, щоб люди, які найкраще цю мудрість перейняли, здобували посади, що гарантують їм честь і владу. Без сумніву, люди, що це здійснили, відкрили секрет людської прогресивності й повинні були безперервно триматися на чолі світового поступу. Та навпаки, вони застигли й залишалися в такому стані протягом тисяч років, і якщо їхній розвиток колись продовжиться, то лише за допомогою іноземців. Вони досягли успіху, що перевершив усякі сподівання, у справі, над якою нині так наполегливо працюють англійські філантропи: зробити всіх людей однаковими, аби всі керувалися у своїх думках і поведінці одними й тими ж самими максимами та правилами. Плоди цього ми вже бачили. Сучасний режим суспільної думки є неорганізованою формою явища, організовану форму якого являє собою китайська освітня та політична система. І якщо індивідуальність виявиться неспроможною успішно стверджувати себе всупереч цьому ярму, то Європа, попри своє шляхетне минуле й християнське віросповідання, тяжітиме до того, щоб перетворитися на другий Китай.

І що ж досі рятувало Європу від такої долі? Що дозволило європейській сім’ї народів бути прогресивною частиною людства, замість залишатися застиглою? Не якась притаманна їм абсолютна зверхність, — що коли вона навіть існує, то як наслідок, а не як причина, — а значне розмаїття їхніх характерів та культур. Індивіди, класи, народи були вкрай несхожі один на одного: вони прокладали величезну кількість стежок, кожна з яких вела до чогось цінного; і хоча протягом кожного періоду часу ті, хто йшов певною стежкою, були нетерпимими один до одного, і кожен вважав, що було б чудово, якби вдалося примусити мандрувати ось цією дорогою всіх, їхні намагання припинити розвиток інших рідко приводили до якогось сталого успіху, і кожному в свій час доводилося переймати найкраще з того, що пропонували інші. На мою думку, за весь свій прогресивний та різнобічний розвиток Європа повинна завдячувати саме цьому плюралізму шляхів. Але тепер ця перевага залишається у неї в набагато меншій мірі. Європа рішуче рухається у напрямку китайського зразка уподібнення /84/ всіх людей. Де Токвіль в своїй останній фундаментальній праці 1 зазначає, наскільки сьогоднішні французи більше нагадують один одного, ніж навіть представники попереднього покоління.



1 Книга Алексіса де Токвіля "Старий режим і революція," де він аналізує передреволюційне французьке суспільство. (Прим. перекл.)



Те ж саме, тільки набагато більшою мірою, можна було б зазначити й стосовно теперішніх англійців. У процитованому вище пасажі Вільгельм фон Гумбольдт визначає дві речі як необхідні умови людського розвитку — бо вони необхідні для того, щоб зробити людей несхожими один на одного, а саме: свободу й розмаїття вихідних можливостей. Друга з цих умов виконується у нас що не день то меншою мірою. Умови, що оточують різні класи та індивідів, формуючи їхні характери, щоденно стають усе подібнішими між собою. Раніше можна було сказати, що різні класи, різні райони й поселення, різні ремесла та професії жили в різних світах. Нині ж значною мірою, вони живуть в одному й тому ж самому. Відносно кажучи, вони нині читають одне й те саме, слухають одне й те саме, бачать одне й те саме, ходять до одних і тих самих місць, однаково спрямовують свої страхи та сподівання, мають однакові права та свободи й однакові засоби їх реалізації. І хоч би якими великими залишалися відмінності в їх соціальному становищі, вони — ніщо порівняно з тими відмінностями, які зникли. І цей процес уподібнення ще триває. Цьому сприяють усі політичні зміни нашої епохи, бо вони всі спрямовані на те, щоб підвищити низьке й понизити високе. До цього веде кожний крок на шляху поширення освіти, бо через освіту люди зазнають спільних впливів і отримують доступ до єдиного блоку фактів та настроїв. І розвиток засобів комунікації сприяє цьому, дозволяючи жителям віддалених місць вступати в особистий контакт і підтримуючи швидкий потік змін місця проживання. Розвиток комерції й виробництва сприяє цьому, поширюючи переваги, що їх надають кращі матеріальні умови й відкриваючи всі, навіть найвищі, об’єкти амбіцій для учасників загальної конкурентної боротьби, в рамках якої прагнення до піднесення стає характерною рисою не лише окремого класу, а всіх. І навіть більш потужним, ніж усі ці фактори, що сприяють загальній подібності між людьми, стає повне встановлення, у нас та в інших вільних країнах, верховенства в Державі суспільної думки. Разом із процесом поступового нівелювання різноманітних видів соціальної нерівності, які дозволяли відповідним людям зневажати точку зору мас; разом із тим, як /85/ із свідомості політиків практиків усе більшою мірою зникає сама ідея опору волі суспільства, коли точно відомо, що у нього є якась воля, — щезає будь-яка соціальна підтримка нонконформізму, будь-яка помітна суспільна сила, котра сама перебуває в опозиції до верховенства мас і надає захисту поглядам і тенденціям, що відрізняються від поглядів і тенденцій публіки.

Поєднання всіх цих причин утворює таку величезну масу ворожих до індивідуальності впливів, що нелегко зрозуміти, як вона досі може зберігати власні позиції. І це буде даватися їй все тяжче, якщо інтелектуальна частина суспільства не зможе примусити решту відчути її цінність — побачити, що розмаїття являє собою благо, навіть незважаючи на те, що їм може здаватися, ніби воно може завдати й певної шкоди. Якщо індивідуальність колись захищатиме свої вимоги, то час вдаватися до цього вже настав, — це треба робити, поки ще не завершено накинуту людству асиміляцію. Успішно протистояти цьому вторгненню можна лише на його ранніх стадіях. Вимоги, щоб усі інші люди були схожими на нас, міцнішають якраз за рахунок тих, хто їм підкорився. Якщо опір вагатиметься, доки життя зведеться до майже уніфікованого типу, всі відхилення від цього типу вважатимуться безбожними, аморальними, навіть потворними й протиприродними. Коли людство на певний час утрачає звичку стикатися з розмаїттям, воно швидко взагалі втрачає спроможність його бачити.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.