[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 365-393.]
Попередня
Головна
Наступна
ПОНЕВОЛЕННЯ ЖІНОК
Розділ І
У цьому есеї я хочу якомога докладніше обгрунтувати одну думку, яка виникла в мене ще в ті далекі часи, коли в моїй голові ледь-но сформувалися перші погляди на соціальні та політичні справи, і яка відтоді не тільки не слабшала й не змінювалась, але й дедалі більше підтверджувалася життєвим досвідом та роздумами: йдеться про те, що головний принцип, який визначає теперішні соціальні стосунки між двома статями — власне правова підлеглість однієї статі іншій, — сам собою хибний і сьогодні є однією з головних завад удосконаленню людства; його мусить замінити принцип цілковитої рівності, котрий не надаватиме жодного привілею чи влади одній стороні і не допускатиме жодного утиску іншої.
Навіть слова, якими я мушу пояснювати зміст свого завдання, свідчать, що воно таки нелегке. Та було б помилкою вважати, що складність проблеми зумовлена браком чи недоладністю логічної аргументації, на якій тримається моє переконання. Труднощі тут ті ж самі, що й у кожному випадку, коли доводиться змагатися з великою силою почуттів. Якщо якийсь погляд глибоко закорінений у почуттях, він не втрачає сили, а скоріш міцніє під тиском спрямованих проти нього поважних аргументів. Бо якби він був засвоєний як наслідок аргументованих доказів, то спростування тих доказів похитнуло б і самі переконання; та коли такий погляд грунтується виключно на почуттях, то нехай там які невідпорні будуть зовнішні аргументи, а його носії лиш зайвий раз переконаються, що їхні почуття, либонь, мають якусь глибшу підставу, недосяжну для аргументів; а що почуття ніде не діваються, то вони всякчас зводять свіжі редути доказів, латаючи тим часом пробоїни в старих мурах. І така сила-силенна причин працює на збудження й поглиблення пов’язаних із цим предметом почуттів у багатьох людей, які збираються в громади й захищають давні звичаї та установи, що ми вже й не дивуємося, коли бачимо, як мало впливає на цих людей поступ великих духовних і соціальних перемін, і не сподіваємося, що варварство, за яке люди найдовше чіпляються, може в чомусь бути кращим, аніж те, якого вони вже позбулися. /368/
На того, хто виступає проти майже одностайних поглядів, лягає тяжкий у всіх відношеннях тягар. Якщо його взагалі почнуть слухати, то, навіть за умови надзвичайної майстерності, йому має ще й дуже поталанити. Йому важче домогтися суду, аніж будь-якому позивачеві — вироку. Якщо він і доможеться, щоб його вислухали, то перед ним зразу ж поставлять цілу низку логічних вимог, яких ніколи не ставлять до інших людей. Бо у всіх інших випадках тягар доказів покладається на сторону, яка стверджує. Коли когось звинувачують у вбивстві, то докази його вини мусить навести той, хто звинувачує; звинувачений же не повинен доводити свою невинність. Коли виникає розбіжність думок стосовно реальності якоїсь сумнівної історичної події і це практично не зачіпає почуттів учасників дискусії — як, скажімо, у суперечці про облогу Трої, — то ті, що обстоюють реальність такої події, мусять надати свої докази раніше, ніж запитають думку їхніх опонентів; і ніколи від опонентів не вимагається більшого, ніж довести, що докази протилежної сторони не мають ваги. Те ж саме і в практичних справах: вважається, що докази мусить наводити той, хто виступає проти свободи, хто бореться за запровадження будь-яких утисків чи заборон, будь-яких загальних обмежень вільної діяльності людини, будь-якого позбавлення окремої людини або спільноти прав чи привілеїв, наданих іншим людям або спільнотам. Апріорна перевага надається інтересам свободи і безсторонності. Не повинно бути ніяких обмежень, якщо тільки вони не продиктовані вимогами загального блага, і закон не повинен зважати на окремих осіб, а ставитися до всіх однаково, за винятком тих випадків, коли певні позитивні причини юридичного або політичного характеру вимагають спеціального підходу. Але тому, хто поділяє мої погляди, жодним із цих очевидних правил скористатися не дадуть. Марно казав би я, що ті, хто підтримує вчення про право чоловіків повелівати і обов’язок жінок слухатися та про здатність чоловіків і нездатність жінок до урядування, представляють стверджувальну сторону, а відтак зобов’язані навести вагомі докази своїх тверджень — або ж визнати їх хибність. Так само марно казав би я, що ті, хто відмовляє жінкам у свободах і привілеях, безумовно дозволених чоловікам, мусять під тиском подвійної презумпції — що вони чинять опір свободі й що нав’язують односторонність, — висунути якнайвагоміші докази на користь своєї позиції, а якщо ті докази полишатимуть хоч найменший сумнів, то висновки для них можуть бути лише негативними. Такі мої заяви могли б бути сприйняті з повагою в будь-якій справі за-/369/гального характеру — та тільки не в цьому випадку. Аби мати хоч якусь надію, що до мене прислухаються, я мусив би не тільки відповісти на все те, що будь-коли говорилося прибічниками протилежних поглядів, але й домислити все, що могло ними говоритися, та познаходити всі їхні можливі резони, та відповісти на них вичерпно; а вже спростувавши всі стверджувальні аргументи, я був би знову примушений наводити безперечні позитивні аргументи на доказ заперечення. І якби я навіть зумів упоратися з оцим усім, виставивши супротивній стороні безліч невідпорних аргументів і не лишивши жодного її аргументу неспростованим, то й тоді моя робота мало що значила б. Бо коли якась справа підтримується, з одного боку, звичкою загального вжитку, а з другого — популярними почуттями, то, значить, на користь цієї справи працює такий потужний передсуд, що перед ним безсиле будь-яке переконання, котрого можна досягнути звертанням до інтелекту будь-якого гатунку, окрім хіба найвищого.
Я нагадую про ці труднощі не для того, щоб на них скаржитися, — адже, передовсім, це нічого б не дало: вони неминучі, коли продираєшся крізь хащі людських розумінь, борешся проти ворожості почуттів та практичних уподобань більшості. Ті людські розуміння таки ще потребують куди кращого окультурення, ніж вони мали його будь-коли досі, перш ніж можна буде сподіватися на ту здатність самостійно зважувати аргументи, коли людина спроможна відкинути практичні принципи, в яких вона народилася й була вихована і які сьогодні значною мірою слугують фундаментом світового порядку, — і то відкинути по першій же логічній атаці, аргументам якої немає чого протиставити. І тому я дорікаю людям не за те, що вони мало довіряють аргументам, а за те, що надто довіряють звичаям і загальним почуттям. У дев’ятнадцятому сторіччі виник, як реакція на вісімнадцяте сторіччя, характерний передсуд: нераціональним елементам людської природи тепер приписується така сама непогрішність, яку в минулому сторіччі визнавали за раціональними елементами. Апофеоз Розуму ми замінили апофеозом Інстинкту. А інстинктом ми називаємо все, що знаходимо в собі, але не можемо збагнути його раціональну основу. Це ідолопоклонство, найпринизливіше і найзгубніше у порівнянні з усіма теперішніми фальшивими кумирами, а водночас і найстійкіше серед них, міцно триматиметься доти, аж доки його не змете з дороги серйозна психологія, яка відкриє справжні корені того, перед чим ми схиляємось як перед замислом Природи чи волею Бога. Щодо поставленої проблеми, то я погоджуюсь /370/на ті несприятливі умови, які нав’язує мені передсуд. Я погоджуся, що усталені звичаї та популярні почуття рішуче переважають мою аргументацію, якщо не зможу довести, що протягом багатьох століть вони завдячували своїм існуванням не власній грунтовності, а іншим причинам, і що силу свою вони черпали не з кращих, а з гірших частин людської природи. Я погоджуся, щоб мене засудили, — якщо я не зумію довести, що в самого судді нечисте сумління. Моя поступка не така вже й велика: цей доказ становить найлегшу частину моєї роботи.
Як загальний робочий принцип у певних судових справах застосовується сильна презумпція того, що ось така й така практика дає або принаймні колись давала похвальні результати. Так буває в тих випадках, коли ця практика спершу була застосована (або опісля повторювалась) як засіб досягнення добрих результатів і коли її фундаментом стає методичний досвід судочинства, який до тих результатів веде найефективнішим шляхом. Якщо влада чоловіків над жінками, коли вона ще тільки запроваджувалась, постала як результат свідомого порівняння між собою різних способів організації управління суспільством і якщо після випробування всіх різноманітних варіантів соціальної організації (коли жінки управляють чоловіками, коли між тими й тими існує рівність або коли режим управління змішаний чи поділений будь-яким можливим способом) на підставі досвіду було вирішено, що режим, за якого жінки перебувають у повній залежності від чоловіків, не беруть ніякої участі у громадських справах і кожна з них юридично зобов’язана коритися чоловікові, з котрим пов’язала свою долю, — що цей режим і є тим устроєм, який найкращим чином веде обидві статі до щастя й добробуту, — то тоді загальне прийняття цього варіанту можна розглядати як певний доказ того, що на той час він був найліпшим; хоча треба сказати, що й за таких умов усі аргументи, на підставі яких він був рекомендований, подібно до багатьох інших первісних соціальних факторів вирішального значення, можуть із плином віків просто перестати існувати. Та в нашому випадку картина виявляється у всіх відношеннях протилежною. По-перше, думка на користь сучасної системи, де слабша стать цілковито підлягає сильнішій, базується лише на теорії: жодна інша система ніколи не випробовувалася, тож досвід — у тому сенсі, в якому він вульгарно протиставляється теорії, — не може претендувати на остаточний вердикт. По-друге, прийняття цієї системи нерівності аж ніяк не було наслідком наміру, замислу, якихось соціальних ідей чи взагалі будь-/371/яких понять про шляхи поліпшення життя людства або організації суспільства. Це випливає безпосередньо з того простого факту, що від найдавніших часів існування людського суспільства кожна жінка, залежно від того, як поціновували її чоловіки, та з огляду на меншу потужність її м’язів, мусила бути прив’язаною до певного чоловіка як рабиня. Закони й системи державного устрою завжди починаються з визнання тих відносин, які вже існують між індивідами; вони перетворюють те, що було простим фізичним фактом, на законні права, дають їм санкцію суспільства й далі мають за головну мету запровадження організованих державних засобів для утвердження й захисту цих прав, на відміну від безладних і беззаконних конфліктів фізичної сили. Ті, кого вже раніше упокорено примусово, відтепер будуть зобов’язані коритися на законних підставах. Рабство, яке раніше було справою суто силових стосунків між власником і рабом, упорядковується і стає предметом угоди поміж власниками; власники ж, зобов’язуючись один перед одним задля спільного захисту, гарантують своєю колективною силою недоторканість приватної власності (включаючи рабів) кожного з учасників угоди. За давніх часів рабами була величезна більшість представників чоловічої статі і всі жінки. Спливло безліч віків, деякі з них позначені яскравим розквітом культури, але філософам довго ще не вистачало мужності порушити питання про справедливість або соціальну доцільність того чи того рабства. Та поступово такі сміливці почали з’являтися, і, зрештою, в руслі загального суспільного прогресу, принаймні в країнах християнської Європи (щоправда, в одній із них — лише кілька років тому), рабство чоловічої статі було заборонене; що ж до статі жіночої, то воно поступово перейшло у м’якшу форму залежності. Але ця залежність, у теперішньому її вигляді, є не оригінальною інституцією, щойно народженою з міркувань справедливості та соціальної доцільності, а примітивним станом задавненого рабства, яке поступово пом’якшувалося та модифікувалося тими самими чинниками, що сприяли пом’якшенню звичаїв узагалі та додали людським стосункам більше справедливості й милосердя. Жіноча залежність так і не втратила брутальних ознак первісного походження. А тому й ніякої презумпції на її користь не можна вивести з самого лише факту її існування. Єдина презумпція може грунтуватися хіба на тому, що це існування триває ще й досі, коли так багато інших явищ, похідних від того ж огидного першоджерела, відійшло в небуття. І пересічній людині справді дивно чути твердження, що /372/нерівність у правах між чоловіками й жінками не має іншого походження, окрім права дужчого.
Що таке твердження сприймається як парадокс, можна до певної міри пояснити поступом цивілізації та поліпшенням моральних принципів людства. Ми живемо сьогодні — тобто живуть народи однієї чи двох найрозвиненіших країн світу — на такому рівні, коли право дужчого, здається, цілком відкинуто як регулятивний принцип у житті суспільства: ніхто його не сповідує, і в більшості стосунків між людськими істотами нікому не дозволяється його практикувати. А якщо хтось і практикує, то робить це під певним приводом, створюючи видимість, ніби в такий спосіб задовольняється якийсь загальносуспільний інтерес. Приймаючи цю видимість, люди тішать себе думкою, що принципові простої сили покладено край, що право дужчого вже не може слугувати виправданням для жодних живих ще й сьогодні залишків минулого. Хоч би звідки брали свій початок теперішні інституції, міркують собі люди, зберегтися до наших цивілізованих часів вони могли лише за умови глибоко обгрунтованої певності, що вони, ці інституції, якнайкраще пристосовані до людської природи й ведуть до загального добра. Люди не розуміють страшенної живучості інституцій, у підвалини яких закладено право сильного; не розуміють, як важко від них відмовлятися; як добрі й погані нахили та смаки можновладців ототожнюються з самою владою і з її тривкістю; як повільно, одна по одній, ці недобрі інституції відступають — і то спершу найслабші, котрі найменше пов’язані з повсякденним життям; і як надзвичайно рідко ті, що одержали законну владу як наслідок влади фізичної, віддають її раніше, ніж фізична влада перейде до супротивної сторони. Що ж до жінок, то тут такого переміщення фізичної сили не відбувається; а враховуючи всі специфічні й характерні відмінності конкретного випадку, можна зразу ж із певністю сказати, що ця галузь правової системи, побудованої на силі, хоча й пом’якшена у своїх найжорстокіших виявах трохи раніше, ніж інші галузі, щезне останньою. Виживання цієї форми соціальних відносин, побудованої на силі, серед безлічі інституцій, заснованих на праві рівності, було неминучим, хоча й єдиним винятком на загальному тлі законів і звичаїв; але оскільки цей виняток не афішує свого походження й оскільки його істинна природа не дискутується, то він і не дисонує з новітньою цивілізацією — цілком подібно до того, як домашнє рабство у давніх греків не дисонувало з їхніми уявленнями про себе як про вільних людей. /373/
А правда полягає в тому, що люди теперішнього та двох-трьох попередніх поколінь втратили практичне відчуття первісних умов життя людства; і лише одиниці — хто добре вивчив історію або багато разів побував у тих куточках світу, де ще живуть представники давно минулих часів, — здатні уявити собі реальну картину життя древнього суспільства. Тепер нам важко усвідомити, яким всеосяжним життєвим принципом був колись закон більшої сили, як відкрито і всенародно він визнавався — я не скажу, що це було цинічно чи безсоромно, бо ці слова означають, що існує щось таке, чого слід соромитися, а подібного уявлення годі було б шукати в головах тодішніх людей, за винятком хіба філософів або святих. Історія накопичила безліч фактів людської жорстокості, показуючи, як точно повага до життя, власності і всього земного щастя будь-якого класу чи будь-яких осіб завжди вимірювалась їх спроможністю силувати інших; як проти кожного, хто чинив будь-який опір озброєній владі — хоч би які страшні обставини той опір провокували, — спрямовувався не лише закон сили, але й усі інші закони та поняття про соціальний обов’язок; в очах же тих, кому чинився опір, це був не просто злочин, а найтяжчий з усіх злочинів, що за нього належала найжорстокіша кара, яку тільки можуть присудити люди. Перші крихітні ознаки почуття обов’язку щодо прав підлеглих з’являються у сильного тоді, коли його щось змушує дати їм — задля своєї вигоди — певні обіцянки. Хоча такі обіцянки, незважаючи на урочисті клятви, протягом багатьох століть безліч разів скасовувалися чи порушувалися з найменшого приводу або спокуси, та, мабуть-таки, це рідко траплялося без певних гризот — коли не брати до уваги людей нижче середнього рівня моральності. Найдавніші республіки, що спершу засновувалися на підставі певної взаємної домовленості або, в будь-якому разі, формувалися з індивідів, які мало поступалися один одному в силі, дали таким чином перші приклади людських стосунків, захищених і керованих не силою, а іншим законом. І хоча первісний закон сили продовжував діяти повною мірою між ними та їхніми рабами, а також (за винятком обмежень, передбачених спеціальними угодами) між державою та її підданцями чи між незалежними державами, скасування цього примітивного закону навіть у такому вузькому секторі започаткувало регенерацію людської природи, оскільки дало життя почуттям, величезне значення яких — навіть у сфері матеріальних інтересів — невдовзі підтвердив досвід і які віднині треба було тільки поширювати, а не творити. Хоча раби не були частиною /374/ державної спільноти, та саме у вільних державах уперше з’явилася думка, що вони як людські істоти теж мають права. Я вважаю, що стоїки були першими (коли не брати до уваги єврейського закону), в чиїй етичній системі передбачалося, що люди мають моральні обов’язки у ставленні до своїх рабів. Ніхто й ніколи після розквіту християнства не цурався цього положення, принаймні теоретично; і ніколи відтоді, як виникла католицька церква, не бракувало людей, котрі його захищали. А водночас найважчим завданням, яке будь-коли стояло перед християнством, було утвердження цієї моральної норми. Бо вже понад тисячу років веде церква боротьбу за неї, але без помітного успіху. І річ не в тому, що церкві бракує влади над людським розумом. Її влада величезна. Вона спонукувала королів і дворян зрікатися найдорожчих своїх маєтків задля її збагачення. Вона вміла надихати тисячі людей у розквіті сил і в повноті влади на те, щоб ті кидали все, зачинялися в монастирях і заробляли собі спасіння вбогістю, постом і молитвою. Вона могла посилати сотні тисяч людей за моря й землі, через Європу й Азію, аби вони там віддавали свої життя за звільнення Гробу Господнього. Вона могла примушувати королів відмовлятися від рідних дружин, яких вони палко кохали, з тієї причини, наприклад, що подружжя виявилося рідним у сьомому (за нашим численням у чотирнадцятому) коліні. І вона це робила. Та вона не могла примусити людей менше битися між собою чи не так жорстоко поводитися з кріпаками, а при нагоді й з вільними громадянами. Вона не могла примусити їх відмовитися від жодного із застосувань сили — сили військової чи панівної. І ніколи й ніщо не могло їх до того примусити, аж поки не знаходилася на них іще більша сила. Тільки зростання могутності королів клало край війнам — за винятком воєн між королями чи претендентами на королівство. Тільки посилення багатої й войовничої буржуазії в укріплених містах та плебейської піхоти, яка на полі бою виявилася сильнішою, ніж недисципліноване лицарство, дозволили трохи загнуздати пихату тиранію дворянства. Та вона ще довгий час давалася взнаки й тоді, коли пригноблені вже мали достатньо сили на відчутну відсіч; на континенті ця боротьба тривала аж до Французької революції, тоді як в Англії своєчасна й ефективна організація демократичних класів поклала край сутичкам раніше, запровадивши закони рівності та вільні національні інституції.
Більшість людей таки погано усвідомлює, яким усеосяжним і неодмінним загальним правилом поведінки був закон сили впродовж майже всього історичного шляху людства (а будь-який інший /375/ закон міг діяти тільки як виняток, і то в силу спеціальної угоди) і як лише зовсім недавно з’явилася можливість правити суспільством хоч за якимось моральним законом; але ще менше люди пам’ятають і розуміють, наскільки живучі установи й звичаї, для яких ніколи не було жодних інших підстав, крім закону сили, наскільки міцно тримаються вони століттями в людській свідомості, яка нізащо не допустила б їх відкритого запровадження. Ще не минуло й сорока років з того часу, коли англієць міг тримати в рабстві й продавати як власність людську істоту; ще в цьому столітті він міг ловити рабів, утримувати їх і замордовувати роботою буквально до смерті. Цей абсолютно екстремальний вияв закону сили, засуджений усіма тими, хто мириться практично з будь-якою іншою формою свавільної влади, вияв, що серед усіх інших викликає найбільше обурення у безстороннього свідка, був законом у цивілізованій християнській Англії ще за пам’яті нині живих людей; а на половині території англо-саксонської Америки ще три чи чотири роки тому не тільки існувало рабство, але й торгівля рабами; ця торгівля і спеціально для неї культивоване розмноження рабів були звичайною практикою в рабовласницьких штатах. І було не лише обурення цим явищем, але й, принаймні в Англії, рабство викликало менше співчуття та інтересу, ніж усі інші форми зловживання силою; річ у тім, що його мотивом була жадоба до наживи та й тільки, і ті, хто мав ту наживу, становили дуже незначний відсоток населення; у людей же особисто не зацікавлених у работоргівлі вона викликала чисто природну відразу. Цього крайнього прикладу чи не задосить, щоб уже не шукати іншого. Та все ж згадаймо довгі віки абсолютної монархії. В Англії сьогодні майже всі впевнені, що військовий деспотизм є виявом закону сили і як такий не має жодного іншого походження чи виправдання. Але ж у всіх інших великих народів Європи він або й досі існує, або ж зовсім недавно перестав існувати, хоча ще й тепер має багатьох прихильників серед усіх верств населення, а особливо серед значних та впливових осіб. Такою є міць узвичаєної системи, дарма що далекої від досконалості й дарма що майже на кожному етапі історії їй протиставлялися великі й добре відомі зразки інших систем, навіть більше — вони демонструвалися майже завжди найяскравішими і найпрогресивнішими спільнотами. Отже, і в цьому випадку той, хто тримає надмірну владу і безпосередньо в ній зацікавлений, — лише один; буквально всі інші є підлеглими і страждають від нього. Таке ярмо природно й неминуче принижує всіх, за винятком того єдиного, хто сидить на /376/троні, та ще, може, одного, котрий сподівається той трон успадкувати. Як же ж разюче відрізняються ці явища від влади чоловіків над жінками! Я тут не маю наміру передчасно засуджувати чи виправдовувати чоловічу владу. Я лише показую, наскільки вона мусить бути живучішою, нехай і невиправдано, ніж оці інші форми домінування, що все ж дожили до нашого часу. Вся насолода й гордощі від володарювання, весь особистий інтерес і користь від ужитку своєї влади в цьому випадку не є привілеєм окремого класу, а належать усій чоловічій статі. Для більшості своїх носіїв ця влада не є об’єктом якихось абстрактних мрій; на відміну від політичної влади, за яку звичайно борються фракції і яка мало що значить для всіх учасників, за винятком лідерів, вона приходить конкретно й безпосередньо просто в хату до кожного голови сім’ї і до кожного, хто ним збирається стати. Гречкосій користується або може користуватися своєю часткою цієї влади нарівні з найвищим дворянином. І це якраз той випадок, коли жадоба влади є найсильнішою: адже кожний, хто прагне влади, бажав би її встановити саме над тими, хто до нього найближчий, з ким проходить його життя, з ким у нього найбільше спільних інтересів і чия незалежність найчастіше заважає його особистим уподобанням. Отже, якщо в інших згаданих випадках влада, яка відверто тримається на силі і в якої значно менше підтримки, так повільно й з такими труднощами ліквідується, то що ж казати про цю владу, навіть якщо вона тримається на тих самих підвалинах. Необхідно врахувати й те, що ці можновладці мають такі переваги у попередженні можливого бунту, як ніхто інший. Кожна з підданок живе під безпосереднім наглядом, можна сказати, просто під рукою свого господаря, у такій інтимній близькості з ним, якої не може бути з іншими підданцями, а відтак вона не має змоги ні укласти спілку проти нього, ні бодай у чомусь його перевершити; з іншого боку, вона має всі підстави шукати його ласки та уникати будь-якого загострення стосунків. Усім відомо, як часто в політичній боротьбі застосовується підкуп або залякування лідерів. Якщо ж говорити про жінок, то тут кожний суб’єкт підлеглого класу перебуває в хронічному стані одночасного підкупу й залякування. Багато хто з лідерів, та й численні їхні послідовники, встановлюючи зразки опору, повинні майже цілковито пожертвувати насолодами життя чи принаймні обставинами, які його полегшують. Якщо коли якась система привілеїв і примусової підлеглості глухо й навіки заклепувала ярмо на шиї гноблених, то це саме система гноблення жінок. Я ще не довів, що це погана система; але кожен, хто зда-/377/тен задуматися над цим предметом, повинен побачити, що навіть коли це й так, то все ж їй напевне судилося пережити всі інші форми несправедливої влади. І якщо окремі з найбрутальніших інших форм ще й досі існують у багатьох цивілізованих країнах, а в декотрих перестали існувати зовсім недавно, то було б дивно, коли б оця найглибше закорінена форма хоч десь виявилася помітно розхитаною. Тут навіть більше підстав дивуватися, що проти неї все ж висувається так багато і таких обгрунтованих протестів та доказів.
Дехто може заперечити, що, мовляв, не може бути коректним порівняння між пануванням чоловічої статі й тими формами несправедливої влади, котрі я навів як ілюстрації, оскільки останні є свіллям, наслідком простої узурпації, тоді як чоловіча влада, навпаки, є природною. Та чи існувало коли-небудь панування, яке не здавалось би природним тому, хто панує? Був час, коли поділ людей на два класи — малочисельний рабовласників і величезний рабів — навіть найкультурнішим людям здавався природним, і то єдино природним, способом існування людського роду. Не хто інший, як Арістотель, чий інтелект дав такий могутній поштовх розвиткові людського мислення, мав саме таку думку, без найменшого сумніву чи застереження, і трималася вона на тих самих передсудах, на яких звичайно тримається твердження про домінування чоловіків над жінками: існують, бачте, різні натури людей, вільні й рабські, і греки належать до вільних натур, а от варварські раси фракійців та азіатів — то природні раби 1.
1 Арістотель, Політика, кн. 1, 1252В, 1254А-55А; кн. 7, 1327В. (Прим. перекл.)
Та навіщо той далекий Арістотель? Хіба не захищають рабовласники на Півдні Сполучених Штатів ту ж саму доктрину з тим самим фанатизмом, з яким люди завжди чіпляються за теорію, котра виправдовує їхні пристрасті та узаконює особисті інтереси? Чи не закликають вони небо й землю в свідки, що панування білої людини над чорною — природне, що чорна раса за природою своєю неспроможна бути вільною і призначена для рабування? А дехто доходить до твердження, ніби для всіх людей фізичної праці воля взагалі неприродна. Знову ж таки, теоретики абсолютної монархії завжди доводили, що лише монархічна форма правління — природна, що вона народилася з патріархату, примітивної і спонтанної форми суспільства, що первісною моделлю для неї була батьківська влада, більш древня, ніж саме суспільство, і, на їх думку, найприродніша з усіх влад. Навіть більше: сам закон сили для тих, хто не обстоює /378/ ніякого іншого закону, завжди здавався найприроднішою з підстав для здійснення влади. Народи-завойовники переконані, що сама Природа диктує закон: завойовані повинні коритися завойовникам, або, в благозвучнішому викладі, слабкі й миролюбні народи мусять підкорятися хоробрим і мужнім. Перше ж знайомство з життям людей середньовіччя показує, як панування феодального дворянства над людьми нижчого стану здавалося абсолютно природним самому дворянству і якою неприродною була б навіть думка про те, що людина нижчого класу може вимагати рівності з панами або влади над ними. Мало чим відрізнялися від цього й погляди упокорених класів. Звільненим кріпакам та міщанам, навіть у розпалі найлютішої боротьби, ніколи й на думку не спадало вимагати своєї частки влади; вони прагнули лише певного обмеження тиранічної влади над собою. Отже, правда-таки, що неприродне, як правило, означає просто незвичне, а все звичне здається природним. Оскільки ж підлеглість жінок чоловікам є загальним звичаєм, то будь-яке відхилення від цього звичаю, цілком природно, здається неприродним. А як незмінно, навіть у цьому випадку, почуття залежить від звичаю — можна переконатися на величезному досвіді. Ніщо так не дивує людей з найвіддаленіших куточків світу, коли вони вперше дізнаються про Англію, як те, що цією країною править королева; це їм видається таким неприродним, що вони майже й не вірять. А для англійців у цьому немає нічого неприродного — тому що вони до цього звикли. Зате їм здається неприродним, щоб жінки ставали солдатами чи членами парламенту. Але в феодальні часи, навпаки, війна й політика не вважалися неприродними для жінок, і це було звичне явище; здавалося цілком природним, що жінки з привілейованих класів мають мужній характер і нічим, крім фізичної сили, не поступаються своїм чоловікам і батькам. Незалежність жінок грекам не видавалася такою неприродною, як іншим древнім народам, завдяки легендарним амазонкам (в їхнє історичне існування греки вірили) і, до певної міри, спартанкам: ці останні, хоч за законом і не менш підлеглі чоловікам, ніж в інших грецьких державах, фактично були вільнішими й, одержуючи таку саму фізичну підготовку, як і чоловіки, дали безліч доказів того, що таки їм не поступаються. Навряд чи можна сумніватися, що саме спартанський досвід підказав Платонові, серед багатьох інших ідей, доктрину про соціальну й політичну рівність обох статей 1.
1 Платон, Республіка, кн. 5, 451-60. (Прим. перекл.) /379/
Але слід сказати, що верховенство чоловіків над жінками, на відміну від інших форм влади, не утримується силою; жінки приймають його добровільно, не скаржаться, а стають підлеглою стороною за власною згодою. Щоправда, значна кількість жінок цієї влади не приймає. Від тих найдавніших часів, коли жінки дістали змогу висловлювати свої почуття на папері (єдина форма гласності, яку їм дозволяє суспільство), ми спостерігаємо невпинне зростання потоку протестів жінок проти фактичних соціальних умов; а недавно тисячі їх, організовані найвидатнішими і добре відомими в суспільстві жінками, виступили з петицією про надання їм права голосу на виборах до Парламенту. Вимоги жінок про таку саму грунтовну освіту і в тих же галузях знань, що й для чоловіків, лунають дедалі наполегливіше і, схоже, матимуть успіх; із кожним роком посилюються вимоги про надання жінкам доступу до тих професій і занять, які раніше були для них закриті. Хоча в нашій країні немає, як у Сполучених Штатах, регулярних з’їздів організованої партії, що боролася б за права жінок, але є численне й активне Товариство, організоване й кероване жінками, яке домагається усунення перешкод на шляху до політичних прав. Більш чи менш колективні протести жінок проти нестерпних умов їхньої праці спалахують не лише у нас та в Америці; подібні приклади можна спостерігати також у Франції, Італії, Швейцарії, Росії. А скільки ще жінок мовчки плекають ті ж самі мрії й сподівання, — мабуть, ніхто не знає; та є безліч ознак того, як багато жінок могли б їх плекати, коли б не були так ретельно навчені придушувати ці мрії як несумісні з природою їхньої статі. Не можна також забувати, що жодний поневолений клас ніколи не вимагав зразу повної свободи. Коли Симон де Монфор уперше закликав депутатів Палати громад до парламентського засідання, чи ж мав хто з них хоч найменший намір вимагати, щоб обрана їхніми виборцями асамблея мала право створювати й розпускати міністерства, диктувати королю свою волю в державних справах? Жодна подібна думка не з’явилася навіть у найамбітніших із них. Дворяни вже висловили свої претензії: все, чого вимагала Палата громад, — це звільнення від деспотичного оподаткування та захист від брутальної поведінки королівських чиновників. Можна вважати за природний політичний закон, що всі, хто перебуває під будь-якою владою давнього походження, завжди починає зі скарг не на саму владу, а лише на її гнобительські дії. Ніколи не бракувало жінок, які бідкаються на погане до них ставлення з боку власних чоловіків. Цих жінок було б незрівнянно більше, якби /380/ їхні скарги не викликали передовсім повторення і посилення чоловічого деспотизму. Якраз ця обставина й прирікає на невдачу всі спроби, підтримуючи саму владу захищати жінок від надуживань нею. В жодному іншому випадку (крім дітей) особа, відносно якої юридично доведено, що вона постраждала, не повертається під фізичну владу винуватця, котрий спричинив страждання. Саме тому дружини, навіть у випадках явного й тривалого знущання, дуже рідко насмілюються скористатися законами, які захищають їхні права; а коли й вдаються до таких дій у хвилину нестримного обурення чи завдяки втручанню сусідів, то зараз же по тому роблять усе, аби розкрити якомога менше правди й порятувати свого тирана від заслуженого покарання.
Усі обставини, і соціальні, й природні, складаються так, що колективне протистояння жінок чоловікам видається малоймовірним. Становище жінок радикально відрізняється від становища інших гноблених класів — їхні володарі вимагають від них не просто служби. Чоловікові мало звичайної покори, він хоче мати від жінки ще й почуття. Всі чоловіки, за винятком найжорстокіших, бажають мати не просто надійно прив’язану до них жінку, не силувану, а добровільну рабиню, і не просто рабиню, а коханку. А тому застосовують усі практичні засоби, щоб поневолити розум жінки. Господарі всіх інших рабів, домагаючись послуху, покладаються на страх — персональний чи релігійний. Господарі жінок, домагаючись більшого, ніж простого послуху, перетворили всю систему освіти на засіб досягнення своєї мети. Всі жінки з дитинства виховуються в переконанні, що їхній ідеальний характер має бути цілком відмінним від чоловічого: не особиста воля, не самоконтроль, а покора, прийняття контролю ззовні. Всі моральні приписи твердять, що таким є обов’язок жінки, а популярна сентиментальна література навчає, що в природі жінки — життя для інших, повне зречення самої себе, нічого особистого, сама лише відданість. А відданість мається на увазі лише дозволена — до власного чоловіка та ще до дітей, що становлять додатковий і нерозривний зв’язок між жінкою й чоловіком. Якщо взяти до уваги три обставини — 1) природний взаємний потяг між протилежними статями; 2) повну залежність дружини від чоловіка, коли будь-який привілей чи задоволення вона одержує або як його дарунок, або принаймні залежно від його волі; і, нарешті, 3) той факт, що головні плоди людських змагань, такі як увага, пошана, задоволення соціальних амбіцій, жінка загалом може шукати й отримувати лише через чоловіка, — то мусимо визнати, що було /381/ б велике диво, коли б провідною зіркою всього жіночого виховання й формування характеру не стало бажання зробитися привабливою для чоловіків. І якщо вже цей могутній засіб впливу на жіночу душу здобуто, то егоїстичний інстинкт примушує чоловіків і собі повною мірою користуватися ним як засобом утримування жінок у покорі, представляючи їм сумирність, покору й повну віддачу індивідуальної волі в чоловічі руки суттєвими складниками жіночої сексуальної привабливості. Чи ж варто сумніватися, що будь-яке інше ярмо з тих, які людство вже скинуло, дожило б до наших днів, коли б для його збереження існували такі ж засоби і коли б вони так само неухильно застосовувалися для пригнічення людських душ? Якби змістом життя кожного молодого плебея стало завоювання особистої прихильності з боку якогось патриція; якби кожен молодий кріпак прагнув зажити особистої ласки з боку поміщика; якби життя під одним дахом і задоволення забаганок господаря вважалось винагородою і її прагнули всі підлеглі; якби найздібніші серед них могли розраховувати на найжаданішу винагороду; і якби, коли вже ту винагороду здобуто, їх відгороджували залізною стіною від будь-яких інтересів, не звернених на господаря, від будь-яких чуттів і бажань, коли їх не поділяє чи не насаджує господар, — то чи не було б ще й сьогодні такої величезної різниці між кріпаком і поміщиком, між патрицієм і плебеєм, як і між чоловіком і жінкою? І чи не вважали б усі поспіль, окрім хіба поодиноких філософів, що ця різниця є фундаментальною й незмінною ознакою людської природи?
Цих попередніх міркувань більш ніж досить, аби переконатися, що звичай, хоч яким би поширеним він не був, не становить у нашому випадку ніякої презумпції і не може бути підставою для жодного передсуду на користь того устрою, який ставить жінок у соціальну й політичну підлеглість чоловікам. Але я можу сказати більше: хід історії й тенденції прогресивного людського суспільства не лише не створюють жодної презумпції на користь цієї системи нерівних прав, але й висувають сильну презумпцію проти неї; і, оскільки вся історія людського вдосконалення аж до сьогодні, весь потік сучасних тенденцій підтверджують кожний висновок із цієї проблеми, то виходить, що цей релікт минулого дисонує з майбутнім і тому неминуче має зникнути.
Адже що є особливо характерним для сучасного світу? Що найбільше відрізняє сучасні інституції, сучасні соціальні ідеї і саме сучасне життя від інституцій, ідей і життя далекого минулого? А те, що людська істота вже не народжується для заздалегідь при-/382/значеного їй місця, не прикута вічними ланцюгами до нього, але має свободу користуватися своїми здібностями і кожною сприятливою нагодою для побудови власної долі на власний розсуд. У давнину людське суспільство будувалося на зовсім інших принципах. Усі народжувалися з уже визначеним соціальним станом і майже завжди утримувалися в ньому законом або ж були позбавлені засобів виходу з нього. Як одні люди народжуються білими, а інші чорними, так одні народжувались рабами, а інші — вільними громадянами; хтось народжувався патрицієм, хтось — плебеєм; одні з’являлися на світ феодальними дворянами, інші — простими людьми, посполитими. Раб чи кріпак міг стати вільним лише за згодою на те його господаря. У більшості європейських країн до кінця середньовіччя внаслідок посилення королівської влади перехід простих людей у дворянський стан теж був неможливий. Навіть у дворянина старший син народжувався виключним спадкоємцем батьківських маєтків, і минуло багато часу, перш ніж остаточно утвердилося право батька позбавляти старшого сина спадщини. В ремісничому ж середовищі лише той, хто народився членом гільдії або був прийнятий до неї її членами, міг по праву займатися своїм ремеслом у межах гільдії; і ніхто не міг займатися жодним важливим ремеслом інакше, як тільки на законній підставі, виконуючи всі приписи властей. Виробників, які насмілювалися вести свою справу новими, вдосконаленими методами, прив’язували до ганебного стовпа. У сучасній Європі, особливо в тих частинах її, де відбулися найновіші перетворення, переважають протилежні доктрини. Закон і уряд не втручаються в керівництво соціальними й промисловими процесами, не визначають, хто і як ними управлятиме і який спосіб управління є законним. Усі ці питання полишені на повний і нічим не обмежений розсуд громадян. У нашій країні скасовано навіть ті закони, котрі вимагали, щоб робітник проходив певний термін навчання: стало очевидним, що у всіх випадках, коли навчання потрібне, цієї потреби вистачить, щоб воно здійснилось. Стара теорія виходила з того, що індивідуальному працівникові треба залишати якомога менше вибору; все, що йому належить зробити, має бути, наскільки це практично можливо, визначено згори, вищим розумом, бо сам він неминуче наробить помилок. Новітня ж думка, плід тисячолітнього досвіду, полягає в тому, що ті речі, в котрих людина безпосередньо зацікавлена, ніколи не робитимуться як слід, якщо не будуть полишені цій людині на її власний розсуд; і що будь-яке втручання з боку влади, за винятком захисту прав інших людей, /383/ неминуче виявляється шкідливим. Цей висновок, до якого так довго йшло людство й не бажало його визнавати, аж доки не були перепробувані — з жахливими результатами — всі варіанти протилежної теорії, нині домінує неподільно у промисловому середовищі найрозвиненіших країн і майже неподільно у тих країнах, які хоча б стали на шлях розвитку. Він не означає, що всі виробничі процеси однаково ефективні, а всі працівники однаково кваліфіковані на всіх ділянках роботи; йдеться про те, що свобода індивідуального вибору виявилася на сьогодні найкращим засобом визначення найефективніших процесів і що завдяки їй кожна операція потрапляє до рук саме того працівника, який найкраще підготовлений до її виконання. Нікому не спаде на думку видати закон про те, що ковалями повинні працювати тільки фізично дужі чоловіки. Свобода й змагання — цілком достатні умови, щоб ковалями ставали міцні хлопці, бо якщо комусь не вистачає фізичної сили, то він більше зароблятиме іншим ремеслом, до якого краще пристосований. У відповідності з цією доктриною можна передбачити, що з боку влади було б порушенням розумної межі визначати наперед, на якихось загальних підставах, що та чи та людина не відповідає певній роботі. Сьогодні загальновідомо й загальноприйнято, що коли такі підстави й існують, то жодна не буває непогрішною. Навіть коли якась із них добре обгрунтована для більшості випадків (що дуже сумнівно), то ще існує меншість виняткових випадків, де вона не діє, і тоді штучні бар’єри на шляху реалізації людиною своїх здібностей задля власної користі й користі інших людей приносять подвійний збиток — несправедливість до конкретної людини і втрати для суспільства. З іншого ж боку, в тих випадках, коли хтось і справді береться не за своє діло, звичайних мотивів людської поведінки виявляється загалом достатньо, аби відвернути некомпетентну особу від упертих і безнадійних спроб.
Якщо цей загальний принцип соціальної й економічної науки виявиться неправильним, якщо окремі люди, навіть із тією допомогою, яку їм можуть надати у вигляді порад їхні знайомі, не зможуть знаходити кращі рішення щодо своїх покликань і здібностей, ніж це робить закон і уряд, — то й тоді людству нелегко буде відкинути цей принцип і повернутися до давньої системи регулювань і обмежень. Але якщо цей принцип правильний, то й діяти ми мусимо відповідно: не встановлювати такого порядку, коли людина, народившись дівчинкою, а не хлопчиком, чорношкірою, а не білою, простолюдином, а не шляхтичем, одержує готову до-/384/лю на все своє життя і їй ніколи не увійти до вищих кіл. не обійняти жодної, за рідкісними випадками, поважної посади. Навіть припускаючи справедливість найвищої претензії — що чоловіки мають кращу здатність до всіх функцій, які вони в наш час виконують, — ми застосовуємо ті ж самі аргументи, котрі юридично обмежують можливості стати членом парламенту. Якщо лише один раз за дванадцять років за умовами виборчого права буде відсіяна потрібна людина, то це реальна втрата, тоді як відсіяння тисяч непридатних людей не дає ніякої користі, бо коли електорат схиляється до вибору таки непридатної людини, то кандидатів завжди знайдеться безліч. Якщо справа важка й важлива, то людей, здатних із нею гарно впоратись, завжди виявляється менше, ніж треба було б, навіть коли вибір нічим і ніяк не обмежений; і будь-яке обмеження сфери вибору вже позбавляє спільноту певних шансів на вибір компетентної особи, водночас ніскільки не захищаючи від невдалого рішення.
У сучасних передових країнах безправне становище жінок залишається останнім прикладом (є, щоправда, ще один виняток), коли закони й інституції сприймають новонароджену істоту як таку, що ніколи в житті не матиме права претендувати на певні речі. Виняток становить право на королівський трон. Ще народжуються люди для трону; ніхто, крім членів королівської родини, ніколи не може зайняти його, та й самі члени родини не можуть зайняти його інакше, як тільки відповідно до визначеного порядку спадкування. Всі ж інші звання й соціальні вигоди відкриті для всієї чоловічої статі; домогтися їх, щоправда, можна в більшості випадків тільки через багатство, але й багатство здобувати нікому не заборонено, і немало чоловіків із найнижчих станів таки здобувають його. Звичайно, для більшості це становить нездоланні труднощі, якщо не трапиться щасливий випадок; але принаймні жодна істота чоловічої статі не підлягає жодній законній забороні: ні закон, ні суспільна думка не додають штучних перешкод до перешкод природних. Королівська влада, як я вже сказав, є винятком; але в цьму випадку всі відчувають, що виняток таки й потрібен — потрібна така собі аномалія в сучасному світі, що виклично протистоїть його звичаям і принципам і що її може виправдати лише надзвичайна, особлива доцільність; і хоч би як по-різному її оцінювали окремі люди й цілі народи, вона фактично й безперечно існує. Але в цьому виключному випадку, коли висока соціальна функція з поважних причин пов’язана з правом народження, а не змагання, всі вільні народи примудряються по /385/ суті дотримуватися принципу, від якого вони формально ніби відмовились: вони обмежують таку функцію умовами, відверто спрямованими на те, щоб особа, якій цю функцію номінально належить виконувати, насправді цього робити не могла; в той же час відповідальний чиновник, котрий реально її виконуватиме, здобуває свій пост у змаганні, до якого юридично допускаються всі дорослі особи чоловічої статі. Таким чином правові обмеження, суб’єктами яких є жінки в силу самого факту їх народження, залишаються єдиним прикладом такого явища в сучасному законодавстві. Ні в якому іншому випадку, крім цього (який охоплює половину людства), ні для кого немає такої суцільної заборони доступу до вищих соціальних функцій через фатальність народження — заборони, якої жодні зусилля й жодні зміни обставин не можуть подолати; навіть релігійні обмеження — а в Англії та й в усій Європі вони практично вже перестали існувати — не закривають жодної кар’єри перед людиною, яка перейшла в іншу віру.
Отже, соціальна підлеглість жінок виявляється ізольованим фактом серед сучасних соціальних інституцій, єдиною тріщиною в їхньому юридичному фундаменті, самотнім реліктом старого світу, скрізь уже зметеного разом з його мисленням і практикою, але збереженого в одній, найзагальнішій і найважливішій сфері; от ніби який гігантський дольмен або величезний олімпійський храм Юпітера розташувався на місці собору св. Павла, і там тепер відбуваються щоденні богослужіння, а до найближчих християнських церков люди заходять лише в пости та свята. Ця глибока розбіжність між одним соціальним фактом і всіма іншими, які його супроводять, радикальна протилежність між його природою та прогресивним рухом, яким так пишається сучасний світ і який так послідовно викоренив усе інше подібного типу, — все це, безумовно, подає вдумливому спостерігачеві людських тенденцій серйозний матеріал для роздумів. З першого ж погляду виникає негативна презумпція, значно вагоміша, ніж усе те, що звичай і практика за подібних обставин могли створити позитивного; принаймні її досить, як у виборі між республіканською й королівською владою, щоб урівноважити альтернативу.
Найменше, чого можна вимагати, — щоб питання не розглядалось як заздалегідь визначене існуючими фактами й поглядами, а було відкрите для дійсного, посутнього обговорення — як питання справедливості й доцільності; і рішення, як завжди при владнанні соціальних проблем, повинне залежати від того, що компетентна оцінка тенденцій і наслідків визнає найвигіднішим для /386/ всього людства, без поділу на статі. Дискусія має бути справжньою дискусією, з глибоким обгрунтуванням, а не на рівні загальних і нечітких декларацій. В ній, наприклад, не повинно бути місця голослівному твердженню, ніби досвід людства промовляє на користь існуючої системи. Досвід не міг порівняти два напрямки, тому що завжди мав справу лише з одним. Коли б хтось сказав, що доктрина про рівність між двома статями тримається лише на теорії, то йому треба нагадати, що протилежне вчення теж спирається лише на теорію. Все, що можна виснувати на її користь із прямого досвіду, — що людство змогло існувати під її пануванням і досягло того рівня досконалості й розквіту, який ми тепер бачимо; але чи настав той розквіт швидше і чи був він більшим, ніж це могло б бути за іншої системи, — на це питання досвід відповіді не дає. З іншого боку, досвід таки показує, що кожний крок на шляху вдосконалення незмінно супроводжувався поліпшенням соціального становища жінок, і це привело істориків і філософів до висновку, що звеличення або приниження жінок можна розглядати як найкращий тест і найточнішу міру цивілізованості народу чи епохи. Протягом усіх прогресивних періодів людської історії становище жінок змінювалось у бік наближення до рівності з чоловіками. Саме собою це ще не означає, що подібне пристосування буде продовжуватися до повної рівності, але, безумовно, дає певний привід для саме такого припущення.
Немає також ніяких підстав казати, що природа обох статей забезпечує їм пристосування до фактичних їхніх функцій і становищ, а тим самим робить ці функції й становища прийнятними для них. Посилаючись на здоровий глузд і на склад людського розуму, я стверджую, що ніхто не знає і не може знати природи обох статей, допоки їх можна спостерігати лише в теперішніх взаємних стосунках. Якби чоловіки жили десь суспільством без жінок, або жінки — без чоловіків, або якби існувало суспільство чоловіків і жінок, де б жінки не перебували під контролем чоловіків, то тоді можливі були б і якісь позитивні знання про моральні й ментальні особливості кожної статі. Те ж, що заведено називати природою жінок, є надзвичайно штучна річ — результат примусу й гноблення в одних напрямках і неприродної стимуляції в інших. Можна стверджувати без вагань, що ніколи ні в якого іншого класу залежних людей характер не був так глибоко й радикально спотворений стосунками з господарями; бо якщо завойовані та поневолені народи й були в певних відношеннях тяжче гноблені, /387/ то зате рештки їхньої сутності, яких не розчавила залізна п’ята гнобителя, лишалися без уваги з його боку і за першої сприятливої можливості розвивалися за власними законами; коли ж казати про жінок, то саме деякі особливості їхньої природи завжди культивувалися й викохувалися на благо й насолоду господаря. І от, коли певні продукти загальної життєвої сили розкішно квітнуть і бурхливо розвиваються в тій теплій оранжерейній атмосфері з активним підживленням і щедрим поливом; коли інші пагони з того ж кореня, залишені надворі на морозі та ще й навмисне присипані кригою, припиняють ріст; коли деякі з них просто випалюються вогнем дотла, — то в цей час чоловіки, з тією нездатністю впізнати плоди своїх зусиль, якою відзначається всякий бездумний розум, ліниво вірують, що дерево саме собою росте якраз так, як вони й хотіли, і що воно загинуло б, коли б одна його половина не утримувалась у теплому парнику, а інша — на морозі.
Серед усіх перешкод, що так заважають поступові думки та виробленню добре обгрунтованих поглядів на життя і громадський устрій, найбільшими сьогодні є невимовна байдужість і невігластво людей стосовно тих чинників, які формують людський характер. Хоч би якою була (чи здавалася) та чи інша частина роду людського, такою, вважається, вона й повинна бути за своєю природою, навіть коли найперше ознайомлення з обставинами її існування виразно показує причини, які роблять її саме такою, а не іншою. Скажімо, ірландський селянин-орендар, який безнадійно заборгував своєму лендлордові, не виявляє ніякої працелюбності — з цього деякі люди роблять висновок, що всі ірландці ліниві від природи. З того, що конституцію можна скасувати, коли владні органи, призначені для її виконання, спрямовують проти неї свою силу, дехто робить висновок, що французи нездатні до вільного урядування. Через те, що греки обдурили турків, а турки лише пограбували греків, знаходяться люди, які вважають, що турки від природи — народ щиріший. І оскільки жінки, як заведено казати, цікавляться в політиці лише особами, то вважається, що про загальне добро жінки дбають менше, ніж чоловіки. Історія, яку ми тепер розуміємо значно краще, ніж раніше, дає зовсім інші приклади; досить звернути увагу на надзвичайну чутливість людської природи до зовнішніх впливів та на неймовірну мінливість саме тих її виявів, які зазвичай вважаються універсальними та однотипними. Але в історії, як і в мандрівках, люди схильні бачити лише те, що вже є в їхніх головах; і справжню науку від історії /388/ здобувають хіба поодинокі дослідники, які не вкладають у її вивчення надто багато від себе.
І отже, у цьому щонайтяжчому питанні про природні відмінності між двома статями — питанні, що на нього за теперішнього стану суспільства неможливо знайти повну й правильну відповідь, — майже кожен сповідує свою догму, але водночас майже всі нехтують або легковажать єдиним засобом, який дозволяє вловити бодай частку істини. Таким засобом є аналітичне дослідження найважливішої галузі психології, а саме, законів впливу обставин на характер. Бо хоч би якими величезними й невикорінними здавалися моральні та інтелектуальні відмінності між чоловіками й жінками, докази на користь їхнього природного походження можна знайти тільки негативні. Можна говорити про природність лише тих відмінностей, які доконечно не можуть бути штучними; це той залишок, який ми одержуємо після вилучення всіх характеристик кожної статі, що їх можна пояснити впливом освіти та зовнішніх обставин. Необхідно володіти найглибшими знаннями законів формування характеру, щоб дозволити собі стверджувати бодай те, що існує взагалі якась різниця (не кажучи нічого про її сутність) між двома статями як моральними й розумними істотами; і оскільки ніхто ще такими знаннями не володіє (навряд чи існує інший предмет, якому, за всієї його значущості, присвячувалось би так мало досліджень), то ніхто поки що й не має права на якусь позитивну думку з цього приводу. Все, що можна собі сьогодні дозволити, це припущення — більш чи менш імовірні, більш чи менш підтверджені знанням законів психології, які ми все ж поступово вивчаємо й застосовуємо до процесів формування характеру.
Навіть найперші, елементарні поняття про відмінності між двома статями, не кажучи вже про те, як і чому ці відмінності виникли й стали такими, якими вони є, знаходяться ще в зародковому, невизначеному стані. Лікарі-практики та фізіологи до певної міри окреслили відмінності в будові тіла; це важливий елемент знання для психолога, але чи знайдеться хоч один психолог серед лікарів-практиків? Що ж до розумових здібностей жінок, то спостереження за ними приносить не більше користі, ніж спостереження за здібностями звичайних чоловіків. Це такий предмет, про який нічого не можна знати напевне, тому що ті, хто тільки й міг би щось повідомити, тобто самі жінки, подають дуже мало свідчень, та й бідненькі свідчення ті переважно підкуплені. Неважко вивчати дурних жінок. Дурні люди майже однакові в усьому світі. Поняття й почуття дурної людини можна надійно визначити через /389/ поняття й почуття, що домінують серед її оточення. Не так стоїть справа з тими, чиї погляди й почування зроджуються з їхньої власної природи і власних здібностей. Рідко який чоловік справді дещо знає про характер жінок хоча б із власної родини. Я не маю на увазі їхні здібності, бо їх ніхто не знає, навіть самі жінки; та й звідки, якщо тими здібностями здебільшого ніколи ніхто не цікавиться. Я маю на увазі ті їхні думки й почуття, що існують реально. Не один чоловік переконаний, що він досконало знає жінок, оскільки мав інтимні зв’язки з декотрими, а, може, й з багатьма з них. Якщо він добрий спостерігач і якщо його досвід поширюється не лише на кількість, а й на якість, то, можливо, він дещо й дізнався про одну невелику — хоча, без сумніву, важливу — сферу їхньої природи. Що ж до всіх інших сфер, то важко знайти людину, яка про них знала б ще менше, бо тут мало від кого щось приховується так ретельно. Найдоступнішим об’єктом для чоловіка, котрий узявся б вивчати жіночий характер, може бути, звичайно, його власна дружина: і практичних нагод більше, і хвилини повної симпатії не такі вже безнадійно рідкісні. Це й справді, я вважаю, те джерело, з якого були добуті всі бодай чогось варті знання з цього питання. Але більшість чоловіків мають можливість подібного дослідження лише на одному прикладі; і тому можна, хоч іноді це й смішно, з поглядів чоловіка на жінок узагалі скласти уявлення про його дружину. Для того, щоб цей єдиний приклад дав якісь результати, необхідно, щоб і жінка була варта вивчення, і чоловік мав не тільки здатність до компетентного судження, а й відповідний характер — співчутливий сам собою і так пристосований до характеру дружини, щоб інтуїтивно-симпатично читати її думки або принаймні давати їм вільно розкритися, нічим не лякаючи. Мені таке поєднання властивостей здається чи не рідкіснішим від будь-якого іншого. Нерідко трапляється між подружжям на диво довершена єдність почуттів і спільність інтересів стосовно зовнішнього світу, але доступ до внутрішнього життя партнера у кожного з них такий же обмежений, як і при звичайному знайомстві. Навіть у випадку справжньої пристрасті владність однієї сторони й підлеглість другої виключають можливість повного довір’я. Начебто ніщо навмисно не приховується, та багато чого й не показується. Подібне явище кожному з нас траплялося спостерігати в аналогічних стосунках між батьками й дітьми. Так, за всієї взаємної симпатії між батьком і сином, батько часто-густо не знає й не підозрює тих рис синівського характеру, про які давно й добре знають однолітки й приятелі сина. А річ у тому, що стосунки, коли одна людина дивиться на іншу знизу вгору, вкрай /390/ несприятливі для повної відвертості й щирості. Небажання втратити прихильність думок чи почуттів старшого діє так сильно, що навіть у прямолінійних людей є підсвідома схильність показувати лише кращі свої риси, а якщо й не кращі, то принаймні ті, які старшому приємно бачити; і можна з певністю стверджувати, що повне знання одне одного між двома людьми коли й існує, то лише за умови, що ці люди не тільки дуже близькі, але й рівні між собою. А що ж тоді казати, коли одна людина не лише перебуває під владою іншої, але й привчена все поціновувати з погляду комфорту й задоволення свого господаря, а вже від неї самої той господар має бачити й почувати одну лише приємність! Усі ці перешкоди стануть на шляху чоловіка, коли він захоче здобути більш-менш повне знання хоча б про ту єдину жінку, яку має достатню можливість вивчати. Якщо ж ми до того зауважимо, що зрозуміти одну жінку ще не означає зрозуміти будь-яку іншу жінку; що коли б чоловік навіть мав можливість вивчати багатьох жінок певної верстви чи певної країни, то в такий спосіб все ж не зміг би зрозуміти жінок інших верств та країн, а коли б і зміг, то це були б жінки якогось невеликого періоду історії, — то, отже, маємо всі підстави вважати, що ті знання, які чоловікам дано здобути стосовно жінок (хоча б про те, якими жінки були і якими є, не кажучи вже про те, якими могли б бути), є вкрай неповними й поверховими, і такими вони й будуть завжди, поки самі жінки не скажуть усього, що мають сказати.
Цей час ще не прийшов. І прийде він тільки поступово. Ще вчора жінка могла звернутися до широкої громадськості лише за умови своєї виняткової літературної освіченості або з особливого дозволу суспільства. Та й сьогодні рідко яка жінка зважиться сказати щось прикре для вух чоловіків, від котрих залежить її літературний успіх. Згадаймо лиш, як іще зовсім недавно сприймалися спроби, навіть з боку чоловіків, висловити якісь незвичні погляди чи почуття, що здавалися ексцентричними: це дасть нам бодай невеличке уявлення про перешкоди на шляху жінки, котру привчено сприймати звичаї й погляди як найвищий закон і котра спробувала б висловити в літературних творах справжню глибину власної природи. Видатна жінка, чиї твори поставили її на найвищу сходинку національної літератури, визнала за необхідне взяти епіграфом до найсміливішої своєї книги слова: "Un homme peut braver l’opinion; une femme doit s’y soumettre" 1. Більшість того, що жінки пишуть про жінок, є звичайнісіньким підлабузництвом перед чоловіками.
1 "Чоловік може зневажити громадську думку; жінка мусить їй коритися". З титульної сторінки книги мадам де Сталь "Дельфін " (1802). (Прим. перекл.) /391/
Чимала частина незаміжніх жінок пише, здається, лише для того, аби збільшити свої шанси на вибір чоловіка. Багато з них, і заміжніх, і незаміжніх, втрачаючи міру, виявляють таку запопадливість, що їй не раді й чоловіки, за винятком зовсім уже вульгарних. Проте тепер це трапляється не так часто, як бувало ще зовсім недавно. Освічені жінки висловлюються дедалі відвертіше і більше схиляються до вияву своїх почуттів. На жаль, самі вони, особливо в нашій країні, настільки штучно формуються, що їхні почуття лиш незначною мірою походять з особистих спостережень і осмислень, а переважною — з набутих асоціацій. І це засилля, хоч і зменшуватиметься з плином часу, триватиме доти, аж доки соціальні інституції забезпечать жінкам такий же вільний розвиток їхньої самобутності, як і чоловікам. А коли той час настане — і не раніше, — ми не тільки почуємо, а й побачимо все те, що необхідно знати про природу жінок і як до неї пристосувати все інше.
Я зупиняюсь так детально на труднощах, які перешкоджають більш-менш реальним знанням чоловіків про справжню природу жінок, тому що в даному випадку, як і в багатьох інших, "opinio copiae inter maximas causas inopiae est" 1 і мало надії на раціональне осмислення цієї проблеми, допоки люди тішитимуть себе думкою, ніби вони вичерпно розуміють предмет, про який більшість просто нічого не знає і про який не те що жоден чоловік, але й усі чоловіки разом узяті не мають таких знань, аби дозволити собі встановлювати закони й визначати, що є і що не є покликанням жінок. На щастя, без тих знань можна обійтися за будь-яких практичних обставин, коли йдеться про становище жінок у суспільстві й житті. Бо, відповідно до всіх принципів, за якими діє сучасне суспільство, свої питання жінки вирішують самі — користуючись власним досвідом і власними силами та здібностями. І немає іншого способу з’ясувати, що здатна зробити одна людина чи й ціла громада, як тільки спробувати; так само ніхто не відкриє їм, що конче потрібне для їхнього щастя, а що не потрібне.
1 "Загальноприйняті погляди в більшості випадків бувають хибними". З книги Френсіса Бекона "Новий органон" (1620). (Прим. перекл.)
Є одна річ, у якій ми можемо бути певними: до того, що суперечить жіночій природі, жінок нізащо не вдасться спонукати, якщо просто дати їхній природі волю. Взагалі людські намагання втрутитися в справи природи, з остраху, що вона не зможе досягти своєї мети, є цілком марною справою. Зайве забороняти жінкам те, до чого вони нездатні від природи. А те, до чого вони здатні, /392/ але в чому поступаються чоловікам, саме собою відпаде в процесі змагання; тому ніхто й не вимагає якихось пільг та щедрот на користь жінок, а вимагається скасування існуючих пільг і щедрот на користь чоловіків. Якщо жінки від природи мають більшу схильність до одних речей, ніж до інших, то немає потреби в законах і соціальних заходах, які примушували б жінок віддавати перевагу першим. Якщо в чомусь жіночі послуги цінуються найбільше, то вільна конкуренція стане найкращим заохоченням для жінок надавати саме ці послуги. Із сказаного випливає, що жінки найпотрібніші в тих справах, до яких вони переважно схильні, і тому надання їм відповідного доступу до цих справ зумовить найвищий підсумковий результат спільної діяльності обох статей.
Вважається, що чоловічий загал бачить природне покликання жінок у тому, щоб бути дружинами й матерями. Я кажу: вважається, бо якщо судити по діях і по всьому сучасному устрою суспільства, то можна зробити висновок, що погляди чоловіків якраз протилежні. Здається, чоловіки думають, що оце так зване природне покликання збуджує найбільшу відразу в жіночій природі, що коли б жінкам вільно було займатися чимось іншим — коли б існували будь-які інші засоби до життя, будь-які інші хоча б позірно привабливі способи тратити свої зусилля й час, — то надто мало знайшлося б жінок, котрі погодились би на свою "природну" долю. Якщо ці погляди справді поділяє більшість чоловіків, то добре було б, коли б про це хтось сказав відверто. Мені хотілось би почути відкрито проголошену ким-небудь доктрину (в багатьох творах на цю тему вона вже й проглядає): "Суспільство потребує, щоб жінки виходили заміж і народжували дітей. Але вони не робитимуть цього, якщо їх не примушувати. Значить, їх необхідно примушувати". І все стає на свої місця — ми маємо справу з логікою рабовласників Південної Кароліни й Луїзіани: "Необхідно вирощувати бавовну й цукор. Білі люди не можуть цього робити. А негри не будуть цього робити за ті гроші, які ми погодились би їм платити. Отже, треба їх примусити". Ще ближчим прикладом є примусова мобілізація: для захисту країни абсолютно необхідні матроси, але часом вони не хочуть вербуватися добровільно; отже, потрібна влада, котра буде їх примушувати. Як же часто застосовувалась ця логіка! І коли б у ній не маленький гандж, то й сьогодні вона діяла б безвідмовно. А гандж простий: спершу треба чесно заплатити матросам за їхню роботу. Зробіть так, щоб робота на вас була не менш вигідною, ніж на інших наймачів, — і вербувати виконавців вам стане не важче, /393/ ніж іншим підприємцям. На це немає логічної відповіді, крім "А я не хочу"; і оскільки люди тепер не тільки соромляться, але й справді не бажають красти у своїх робітників їхню платню, то й примусову мобілізацію вже ніхто не виправдовує. Ті, хто намагається примусити жінок іти до шлюбу, зачиняючи перед ними всі інші двері, ставлять себе під вогонь такої самої критики. Якщо вони думають те, що кажуть, то їхня думка цілком очевидна: чоловіки не можуть запропонувати жінкам такі шлюбні умови, які самі собою спокушали б жінок приймати їх. Навряд чи хтось буде в захваті від благодійника, котрий нав’язує благо типу "бери, що дають, бо й того не матимеш". Отут, я вважаю, й лежить ключ до почуттів тих чоловіків, котрі фактично заперечують таку ж свободу для жінок, яку мають самі. Я переконаний, що вони бояться не того, що жінки не захочуть іти до шлюбу, — бо, гадаю, жодний чоловік насправді такої можливості не припускає, — а того, що жінки будуть наполягати на рівності в шлюбі; що кожна розумна й здібна жінка віддасть перевагу будь-якій іншій долі, яка не здаватиметься їй принизливою, але не йтиме заміж, якщо заміжжя означатиме прихід господаря, і то господаря не тільки над нею, а й над усіма її земними маєтками. І коли б таки ці наслідки були неминуче притаманними шлюбові, то, я вважаю, і той острах мав би цілком поважну підставу. Я погоджуюся з тим, що, мабуть, мало яка жінка, здатна на діяльність, не вибрала б собі таку долю, коли перед нею відкриті всі шляхи до почеснішого місця в житті; хіба що на якийсь час вона може підкоритись нестримному entreinement 1 і стати нечутливою до всього на світі, крім своєї пристрасті. І якщо вже чоловіки вирішили, що закон про шлюб має бути деспотичним законом, то цілком слушно буде залишити жінкам і той єдиний вибір — або бери, що дають, або й того не матимеш. Тільки ж у такому разі все, що зроблено в сучасному світі для зняття кайданів із свідомості жінок, було помилкою. Аж ніяк не слід було надавати їм доступ до літературної освіти. Жінки, котрі читають, а тим більш пишуть, вносять суперечності й збурення в сучасний порядок речей; не слід було давати їм ніякої науки, крім навичок наложниць і домашніх служниць.
1 Захопленню — (фр.). (Прим. перекл.) /394/
