Попередня     Головна     Наступна




Олександр БУЧИНСЬКИЙ-ЯСКОЛЬД

ЧИГИРИН 1


[ВІДПОВІДЬ ГЕДЕОНА ХМЕЛЬНИЧЕНКА 2 ТУРЕЦЬКОМУ ЦАРЮ]


Цесарю найясніший і неподоланний,

Твій меч є гнів божий на всі християни.

Чи є сила над тебе де-небудь сьогодні?

Ти — найближчий до бога, при гробі господнім

Єси сторожем чулим, онук його власний

І син місяця рідний, навіть тінню ужасний.

Фаетон 3 що на зорі, так хрещеним ти в мислі —

Бич Юпітера 4 гнівний, над світом навислий.

Хто посміє повстати на тебе, з'ядливий?

Але, може, вгамуєш свій гнів справедливий

І даси нам розважне своє повеління,

А ми приймем твоє над србою правління?

Чигирин із козацьким зухвалим гетьманством,

Україну безкраю з усім християнством

Покладемо під меч твій, під місяця ноги,

Трупом всіємо землю, лиш дай нам підмоги!



Ледве саян турецький, пилом прибитий,

Опускати почав був щит, золотом ритий,

По Хотині 5, настали враз нові невчаси —

Знов турецькі й татарські грають тулумбаси.

Брязка й блискає зброя, глушить вуха, рве скроні,

Скрізь іржать у тривозі ляком збуджені коні,

Витягають з возівень кбчі вже і гарби,

На світ божий виносять ще цісарські скарби 6,

Відмикають шпихліри, де лежать запаси,

Нагромаджені дбало в старожитнім часі

У підвалах глибоких, запалом обняті,

Константанів побожних 7 трусять тайні спряти.

А чи згубі, чи зиску на одну хвилину

Піддадуться, прегорду нахиливши спину?

Суне сила велика в бідну Україну,

Котра тридцять вже років плаче на руїну,

Геть обдерта з багатства ворогами чужими

Та найбільше у чварах між синами своїми,

Розшматована тими, що в злій ворожнечі

Хату жаром спалили із власної печі!

Боже, боже! В ці літа люто тне щербата —

Батька син убиває, брат іде на брата.

Та нехай вже! Ще гірший гак нас підсікає,

Попередні нещастя він переважає.

Власні уже хвороби забуття ковтає,

Брат братові провини у біді прощає.

Знову дрож усіх трусить — Магомета сили

В храмах наших попрати все святе схотіли,

В чім старання гаряче завжди мали люди.

Та святий дух святого Лазаря вже будить:

Баранович, єпископ старший, той, що ревно

Віру праву пильнує в Сіверщині, певно,

Як той лікар умілий, вже рецепти пише,

Поки болість погана пошестю скрізь дише.

Він скликає на раду розумом прехитрих.

Трьох осібно згадаю, в рівнозначних митрах:

Гізеля, що піднісся, мов Атлет, у вірі,

З Галятовським й Можайським, що так само щирі,

У союзі духовнім, всі три — прелатове.

Теж ігумени інші, вірні побратове,

З України всієї, спільне послушенство

Учинивши, відбувши пильно набоженство,

Почали міркувати про війни причини,

За що бог світ приводить до злої руїни.

І нічого не бачать, лиш гріхи затяті

Поміж людом. Тож треба ліки на те дати:

Хай по всій кра'іні молитви пробачні

Возсилають до бога і прості і значні

За монарха одного грецького визнання,

Що до нас виявляє щире піклування

І за нашу дідизну, за ясне гетьманство,

За усе пурпурове і вельможне панство.

Всяк слухняно рецепт той виконать готовий.

Аби збувся нещастя і зостав здоровий.

Аж уже притискає хижо Україну

Смок азійський, найперше лихо Чигирину:

Там фортецю преславну обложив, проклятий,

До Дніпра ж іншу силу поспішив послати,

Щоб затримати наших біля переправи,

На Дніпра узбережжі ставить свої лави.

Чигирин без підмоги відчай огортає,

На своїх сподівання вже ніхто не має,

Лиш на бога надія, тож тому молитви

Шле вельможний і простий на порозі битви:

— Гей, терпцю не стає вже, всемогутній боже!

Нашу неміч твоя міць лиш підтримать може.

Ми від рана до рана скніємо в облозі,

Уві сні безпорадні, наяву в знемозі.

Твань всіх смородом душить, жар пече Пітонів.

Звідкіля оця гідра 8? Із яких затонів?

Чи із мушлі гнилої ветхого Тритона 9?

Чи її породила мстива Тизифона 10?

Тисне хмара тяжка нас магометів клятих 11.

Вдар по них! Зволь в оброк їх гарпіям 12 віддати!.


. . . . . . . . . . . . . . . .


Роксоланські дощенту нівечать обози.

Вже татарин тороки ладить й поворози.

Та ще рано збиратись в сонячну дорогу 13

На Вкраїні ще гетьман не пробив тривогу.

Тільки сталим покликав добровільців словом.

Хижо кілька їх тисяч прослизає ровом,

Йдуть до міста таємно поночі й завидна,

Щоб обложеним людям поміч сталась гідна.

Щоб утримати місто, доки усі сили

Проти вражого війська вийти не поспіли.

Вів тих Яків Корицький — мужність його знана,

А тому за вождя він волею гетьмана.

У легкім обладунку йдуть служиві сміло,

Сам князь Ромодановський їх веде на діло.

Наш Корицький бувалий, не зазнавши шванку,

Ще і з хісном для слави, опинився в замку...


. . . . . . . . . . . . . . . . .


Ці поля чигиринські здавна не орались,

Гострим скопані списом, смертю засівались.

Милі довгі встелялись тілом яничарів,

Скрізь вали насипались з диких тих татарів.

Коні топчуть там трупи, трупом полягають,

На турецьких бахматів руси вже сідають.

Повно мають коштовних в завоях блаватів.

Пішо йшов козак битись — з битви на бахматі.

Ошукався наш воїн: взяв без броду качку,

Не ходив до них морем, сухо дав трепачку.

Не шанують тут мертвих, ratum (Присуд (лат.). — Ред) з Чигирина:

Погреб вовк їм відпіє, із'їсть поганина.

Воювать з козаками — хай знають — не жарти,

Не попустять нікому українські варти!


Пся кров жалю не гідна, бо до християнства

Жалю й трохи не мала, чинячи тиранства.

А коли ще по битві голота у злоті,

Більше в неї зі злота на турка охоти,

Крикне: «Виб'ємо турка, поганина скрушим

І його володіння обріжем і здушим!»

Бачте, мовила якось одна пророкиня:

«Рушить турок на край наш, а прийде — загине!»

В тайні лицарі раду почали чинити:

Хоче хто непорушно в отчій вірі жити,

Має мужнє той серце в зброю прибирати,

Стане враз поганин, як пір'я, пурхати.

А ті турки, що в коші сховались від бурі,

Чи битими зостали, чи, немов ті кури,

Що їх яструб розполохав, де враз і поділись,

Котра куди утрапить, геть всі розлетілись.

Всюди од орлів царських 14 загнані у сіті,

Голови свої буйні почали губити,

І про міни забули, що самі заклали

Там, де скелі усе місто пасмом облягали.

Наче лин на безводді, зі спертим вже духом,

Чи немов бик шалений, що перед обухом

Крутороге донизу чоло нахиляє,

Топче землю ногами, пісок розриває,

Б'ється лобом і шарпа заюшені скроні,

Перед смертю у злості розлюченій тоне.

Він шукає поради, та хто порятує,

Як чола уже довбня безжальна чатує?

Вже сам хан знемагає з смертельної рани,

Радять раду з башею Браїмом султани,

І дунайський вже берег відкрився їх зору,

Щоб їх хвиля козацька із степу-простору

Не змела, позганявши в дубові відроги,

Де б вони понизались на шнур, як міноги.

То ж баша той гукає, розпалений в січі,

На загибель трикратно війська під мур кличе:

«Краще нам не уникнуть гяурського гроту,

Ніж ганебно бажати собі повороту.

Хто великі народи позбавив свободи,

Хто клав скелі під ноги й Кандійськії води,

Той чи ж може облишить, не взявши, ці кліті,

Грудьми лева не збивши павучої сіті?»

А тим часом дня злото в антисвіт спадає,

В сріблі місяця в табір козак упадає.

Ну ж, дивіться, як красно клейнод їхній має —

Турський місяць для турка на пагубу сяє.

Ледь баша у наметі козацький шум чує —

Вже в обозі турецькім козак порядкує.

На коня-бунтифера баша охляп впадає,

В чистім полі притулку для себе шукає,

Доганяє виправу, глядить, де кочують, —

Аж вони вже по битві ніч вічну ночують.

Ой, страхи обіймають його враз гарячі,

Як він ріки криваві в тім полі побачив.

Тут і там — мов одинець хрущить у ліщині —

Мурзи то із абизом, немов дикі свині.

Але їх запорожець і під листям чує,

Як найліпший мисливець на здобич чатує,

Наче кішку чи лиску в густім кущовинні,

Ниже влучно з гвинтівки, лиш оком накине;

А в степу, на просторі, верхівець їх гонить,

І шаблюка з тріумфом їх звішує з коней.

Стелить милі їх трупом, кладе переправи

З тіл турецьких вкраїнець для вічної слави.

Поки поле сягає, аж ген до границі,

Розлилися турецькі гіркі кривавиці.

Геть роззули турчина з пещот його пишних,

Із солодких подушок в наметах розкішних,

Бо вже трощать по кошах його катаракти,

А самого провадять в незвідані тракти.

Аспри й інші монети сипляться, як пір'я,

Козаки турків нищать — нема тим довір'я,

Більше лупу з їх трупу гадають набрати,

Коли тим кінець прийде, і змовкнуть гармати,

Вірять в Того, на Кого турок кривду хилить,

Із хреста той Чийого радо кпини чинить,

Гонять турка потужно поза Чорним лісом,

Замикають в дім темний 16, щоб мав справу з бісом.

Турків вибили й коші позносили з грунту.

Чи й потрафить паша сам дійти Трапезунту 16?

Бо хоч темних лісів той проскочив оплоти,

Та на гірші ще спаде в пана свого гроти.

Сам же, parta tueri*, пильнуючи цноту,

Quam quaerere **, спішить в дім козак на роботу.


* Берегти здобуте (лат.). — Ред.

** Аніж завойовувати (лат.). — Ред.






АФЕКТ ВДЯЧНОСТІ


Не нам, боже, не нам,

А імені твоєму дай славу.



Не собі козак славу приписує, боже,

Хоч і нехтувать скарбом звитяжства не може,

Але, першість оддавши твоїй славі, пане,

Крушить міццю твоєю міць турків поганих,

їхні топче загони на захист отчизни,

Щоби віра Христова тривала без близни,

Берег рідний боронить, не жде з турком миру,

Бо з ним не мирився з часів Владимира 17,

Котрий груди російські, в залізо окуті,

Боронив, скло крушивши ісламської бути.

Тим то й зараз простує козак тим же слідом,

Не отих сибаритів смакує обідом,

Що хвалитись лиш звикли взірцем Геркулеса,

А самі не проскачуть зараз і півкреса.

Отож рус за приміром старої відваги

Гонить пбскоком бистрим татарські ватаги

І, турецькі шоломи зумівши схилити,

Вічну славу козацьку береться значити:

Насипає кургани, ладнає купреси,

А на них пише лемми: «Fugaces opressi» (Тут поховано тих, що тікали (лат.).Ред.).

Вікопомно читайте, ставши на могили,

Що насипав рус туркам з господньої сили.

Вознеси за нас руку, покрий, боже, вірних,

Хай беруть руси гору і громлять невірних,

Хай твій Хрест своїм сяйвом, як віск, їх розтопить,

Хай розійдуться з димом, хай туман їх потопить,

В Магомета у пеклі питають хай раду —

Морський вітер підняв їх, хай пилом осядуть,

Хай пізнають — богів бог, той, що у Сіоні!

Покажись у всій славі на своєму троні!

Хай мечеть басурманську твоя сила звалить,

Щоб не мовили: «Де ж бог, якого ви звали?»

А ми мовим: «Бог з нами! Хто на нас повстане?

Не зостанеться й сліду по вас, басурмани!»

Богу нашого силу самі ви пізнали,

Чудо боже зі страхом усім розказали:

Якась пані вельможна обходила мури,

В злотоглави убрана і царські пурпури,

Вам фатальним декретом одверто грозила,

А по з'яві страшній тій з очей ся поділа.

Християнська покрова та пані поштива,

Пишний гонор вам зіб'є — вона справедлива,

Скрушить лук ваш, напнутий на край християнський —

Християнин осилить нахід басурманський,

Сильних лук переможе і, руки до бога

Воздівши, заволаєм з рідного порога:


«Чи бач, як цей незбожник, мов кедр той ліванський,

Розпустив попід небо свій гонор шайтанський!

Чого ж нам дивуватись? Ті, що гордували,

В скорім часі без вісті і сліду пропали.

Хай рука твоя, боже, мечем нашим блисне,

Як полізе знов гаддя на нас ненависне,

Як знов підем до бою триглавій Гекаті 18

На кордоні вітчизни смерть певну завдати.

Будь тим в поміч, що хвалять хреста міць святого,

Щоб змогли шкуру звіра зідрать навісного,

Як спочатку в тій битві дав нам ти наснагу,

То й надалі порушуй в наш бік рівновагу.

За те вічно, наш боже, тебе будем чтити,

Що в Україні турок так славно побитий.

Добре Альфу читають тобі в Греко-Русі:

Боже! вірить невірних нехай русь примусить!

Хай Омегу в тім стилі також прочитає,

І хай військо турецьке до решти здолає.

Вірю, зробиш так, боже, як літера каже,

Скоро вже та химера під ноги нам ляже.

Тій літері дошкульно тепер саме шкодять —

Геть звичаї турецькі із шкіл рідних гонять.

Ти сам Альфа й Омега, всеможний наш боже,

І тих літер безчестя од тебе знеможе.

Зваж на кривду тих літер і власні обмови,

Зваж і турка віддай нам під шаблі марсові.

Амінь! Дай, боже!





ЗАКЛИК ДО ЛИЦАРЯ


Мало в полі робили, хоч у полі руси

Дорогий час втеряли, зазнавши спокуси.

Дарма, лицарю славний, ти з того фрасуєш,

Жени турка геть з краю, в лісах зазимуєш!

А весною здолаєш несхожені Татри 19,

В Пропонтиді 20, при морі, розкладеш свої ватри.

Підіпри тільки віру, віддай за образу —

Твоє ім'я досягне верхів'їв Кавказу.

Гемус, гострі Родопи, Медіни 21 багаті

Магометовий спадок тобі зможуть дати.

Скруши гріб золотавий страшного Дагона 22,

Бо того потребує хреста оборона.





ОХОЧЕКОМОННА СТЕЖКА ЗА ТРУДЯЩИМ ВОЇНОМ В РОЦІ 1678-м


На рік сімдесят восьмий, мій любий вояче,

Де візму я Пегаса 23 й перо голуб'яче,

Щоб з тобою степами нам в битвах літати

За поганством, а потім десь одпочивати

В полі, в золоті квітів, чи на перелозі,

Чи у човнах шугати по морській дорозі,

Чи валами широкі обсипать границі,

Чи розкоші зазнати в цілющій теплиці 24,

Чи мости на Дунаї ламати турчинам,

Чи лоби розбивати гидким волошинам,

Чи полями у ротах спішити на раті,

Із неволі в татарів ясир одбивати,

Чи із Кам'янця гнати ворожу ватагу

І тим цісарю скласти чималу повагу 25,

Чи продертись крізь чорних лісів гущавини,

Щоб і рештки татарські прогнать з України,

Чи край шляху покластись Моравського 26 спати,

На могилах піщаних розставивши чати?

Дасть мені те напевно Фавоній 27 ласкавий,

Щоб набув я із вами безсмертної слави.

Дніпра кинувши берег в день сьомий іюля,

Досягає Інгулу уже ваша куля,

Де хан кримський розвіяв препишні прапори,

Отоманському війську шлях стелячи скорий.

Свої груди незломні навстріч наставляйте

І плацдарм чигиринський мерщій розширяйте!

Дай же, боже, зламати у місяця роги,

Хай цей вірш тріумфально досягне порогів,

І якщо його стане на війська повагу,

То співатиму знов я про вашу відвагу!





ДО СКЕПТИКА


Не дивуйся, сусіде, що я ті народи

Славлю, котрі із рабства ідуть до свободи,

Бо й господь у несилі свої славить сили

І живе в простоті, аби ми не слабіли!



















Олександр БУЧИНСЬКИЙ-ЯСКОЛЬД


Відомостей про життя і діяльність Олександра Бучинського-Яскольда нема. Згадується він двічі у літопису С. Величка (с. 409, 414). Наводимо ці уривки:

«...гди взглядом збурення Чигирина і остатка України [цар турецький] своє Хмельниченкові ознаймив наміреніє, теди таковий от н[ьо]го (яко Александр Бучинський Яскольд в своєм гетьману Самойловичу, року 1678 приписанном, «Чигирин» названном, панегірику свідительствубт) одержал одвіт...» (С. Величко, с. 409).

«О [...] войськ турецьких под Чигирин виправі, козацьких прешлих незгодах і наступовавшом тогда страху а святительських сьогобочних малоросійських і всього обще духовенства, к тому і всього народа, о ізбавленії од того нахожденія бісурменського Малія Росії тщательних молебствіях, также о суккурсу в Чигирин од Самойловича-гетьмана посланном, муза поетицькая чрез панегіристу козарського Александра Бучинського Яскольда сицевії в панегірику, «Чигирин» названом, співають рифми...» (С. Величко, с. 414).


Чuгupuн. — Подається у перекладі з польської В. І. Крекотня за списком у літопису Самійла Величка: Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России..., т. 2, с. 409 — 410, 414 — 418, 434 — 449.


 1 Чигирин — місто на Черкащині; у 1648 — 1660 рр. гетьманська резиденція й адміністративно-політичний центр України, до 1711 р. — полкове місто; в 70-х роках XVII ст. правобережна частина Чигиринського полку була ареною жорстокої боротьби російсько-українських військ проти гетьмана Петра Дорошенка і турецько-татарських завойовників. На 1677, 1678 рр. припадають завойовницькі походи турецько-татарських агресорів під Чигирин. Султанська Туреччина, маючи на меті підкорити Україну, 1677 р. оголосила війну Росії. Воєнний план турків передбачав спершу здобути Чигирин, а потім, посадивши в ньому гетьманом свого ставленика Юрія Хмельницького, розгорнути наступ на Ки'ш і Лівобережну Україну. Влітку 1677 р. 120-тисячне турецько-татарське військо під командуванням Ібрагіма-паші підійшло до Чигирина. У тритижневих боях російсько-українське військо (32 тисячі російських солдатів і близько 25 тисяч українських козаків) на чолі з воєводою Григорієм Ромодановським і гетьманом Іваном Самойловичем відбило ворожий напад, завдало противнику значних втрат і змусило його панічно відступити з України. Влітку 1678 р. турецько-татарське 200-тисячне військо під командуванням візира Кара-Мустафи знову рушило на Чигирин. У запеклих боях 120-тисячне російсько-українське військо протягом місяця відбивало шалені атаки напасників і змушене було залишити Чигирин. Та, виснажені боями і під ударами запорозьких козаків, очолюваних кошовим Іваном Сірком, завойовники, зруйнувавши місто, відступили з України. Султанському урядові довелося припинити війну й укласти Бахчисарайський мирний договір 1681 р.

 2 Хмельниченко Гедеон. — Йдеться про Юрія Хмельницького.

...цесарю найясніший... — Турецьким султаном у 1648 — 1687 рр. був Магомет IV.

 3 Фаетон — за грецькою міфологією, син бога сонця Геліоса; керуючи сонячною колісницею свого батька, не зміг отримати вогненних коней

і запалив небо та землю; щоб запобігти катастрофі, Зевс знищив його блискавкою.

 4 Бич Юпітера — натяк на блискавку, якою Зевс (у римлян Юпітер) знищив Фаетона.

 5 ...по Хотині... — Тобто після Хотинської війни 1620 — 1621 рр. 6 ...ще цісарські скарби... — Скарби візантійських імператорів. 7 ...Константинів побожниx... — Йдеться про візантійських імператорів.

 8 Гідра — за грецькою міфологією, чудовисько з дев'ятьма головами; убита Гераклом; на місці відрубаної голови у неї виростало дві нові.

 9 Тритон — за грецькою міфологією, морський бог; зображався у вигляді людини з риб'ячим хвостом; звуками, що їх він видобував із гвинтоподібної мушлі, здіймав і втишував морські хвилі.

 10 Тизифона (Тісіфона) — за грецькою міфологією, одна із трьох Фурій (богинь помсти), які зображалися із зміїними головами, з бичем в одній руці й світильником у другій.

 11 ...магометів клятиx... — тобто турків і татар.

 12 Гарпії — за грецькою міфологією, казкові чудовиська з обличчями жінок і тулубами хижих птахів.

 13 Сонячна дорога — дорога на той світ, у царство небесне.

 14 ...од орлів царськиx... — Тобто від гербів.

 15 Темний дім — тут: пекло.

 16 Трапезунт (Трапезунд) — турецьке місто на південному березі Чорного моря, на північному сході Малої Азії.

 17 ...Бо з ним не мирився з часів Владимира... — Йдеться про поган-кочівників (печенігів і половців), які тлумачаться поетом як попередники татар і турків у протистоянні з християнською Руссю.

 18 Геката — за грецькою міфологією, богиня місяця, згодом символ всього таємничого і чарівного (тут натяк на місяць як символ ісламу); богиня темряви, яка панувала на землі, небі, морі і в підземному світі, даруючи чи відбираючи щастя, удачу, перемогу, багатство; стерегла брами Аїду і давала накази Церберові; вбачали в ній також богиню покути і богиню помсти за пролиту кров, а також богиню магії і чарів; ототожнювалась із Артемідою (або Селеною) як богиня місяця, з Деметрою і Персефоною як богиня підземного світу. Зображення її виставляли на роздоріжжях, а три її обличчя дивилися в різні боки — вони мали охороняти дороги і подорожніх від впливу злих демонів.

 19 Татри — гірський масив у західних Карпатах.

 20 Пропонтида — Мармурове море, що розділяє Європу і Азію; з'єднується Дарданельською протокою з Егейським, а Босфором з Чорним морем.

 21 Медіна — священне місто магометан в Аравії; тут знаходиться мечеть з гробницею Магомета.

 22 Дагон — у давніх семітів, зокрема у філістимлян, божество плодючості; зображалося у вигляді людини з риб'ячим хвостом. «Гріб золотавий хижого Дагона» — мабуть, гробниця Магомета в Медіні.

 23 Пегас — в грецькій міфології крилатий кінь, який народився із крові Медузи, коли Персей відтяв їй голову. На цьому коні Беллерофон боровся з Химерою. Ударом копита Пегас на вершині Гелікону викликав назовні чарівне джерело Гіппокрену, вода якого давала натхнення; Пегас став уособленням поетичного натхнення і вважався за коня муз і поетів.

 24 Цілюща теплиця — очевидно, морський лиман.

 25 ...цісарю скласти чималу повагу... — Йдеться про австрійського імператора, який на той час вважався головним противником турків у Європі.

 26 Моравський шлях (Муравський) — шлях, що вів з Перекопу до річки Конки, потім ішов на північ вододілом між Дніпром і Дінцем;

од нього відходили дві бічні дороги до Дніпра. Це один з головних шляхів XVI — початку XVIII ст., яким користувалися кримські і ногайські татари для нападів на Лівобережну і Слобідську Україну, а також на -південні російські землі.

 27 Фавоній — теплий західний вітер.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.