Попередня     Головна     Наступна




Петро ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ


ВІРШІ НИЩЕНСЬКІЇ, УТІШНІЇ ("Завше-м я в школі того по вас потребував...")
ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ ("А що, панове, либой єсте мя познали, дворака...")
ВІРШ ДРУГИЙ НИЩЕНСЬКИЙ ("От юж і я з далекой землі привандрував...")
ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ, ХОРОШИЙ І СМІШНИЙ ("А чи чули-сьте, панове, о нашой пригоді?")
ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ ("Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа...")
ВІРШІ НИЩЕНСЬКІЇ А СМІШНІЇ ("Грицю, брате мой милий, час і нам на влови...")
"Повім я вам, панове, красную приповість..."




ВІРШІ НИЩЕНСЬКІЇ, УТІШНІЇ


Завше-м я в школі того по вас потребував,

Аби-м вас всіх сполечне у церкві оглядав.

Тепер вас роковоє свято днесь зобрало

І мені тут щасливе оглядати дало.

От тепер же із вами буду розмовляти,

Із святом тим хвалебним всіх поздоровляти.

Але вперше школьную скажу вам пригоду.

Волю кому носити хоч решетом воду,

Ніжли в школі клепати таковую біду,

Бо-м і нині слушного не їв-єм обіду.

А также-м ся готував, як іншії люде,

І мовив-єм до себе, гаразд уже буде.

Зготував-єм був собі в юшці по блощиці

І поставив-єм страву тую на полиці.

Гдесь ся вош от як курка великая взяла

І, лізучи лапами, юшку мні пролляла.

І м'ясо все у смітті барзо поваляла,

А сама от як заяць на двор поскакала.

Я за нею, а она на порозі стала

І на мене зубами, як вовк, заклацала.

Я до кия, она там чудо учинила,

Бо ворону на сміттю зараз ухватила

І почала лабами з пір'я оскубати,

А мене страх великий почав ізнімати.

Витну її киїськом, хтів-єм, щоб застила,

А вош зараз ворону із зубов пустила

А мені так до очей скочила потужне,

Же-м ся мусив против неї поставити мужнє.

Але-м пляцу той воші щире не дотримав,

Бо мене так вдарила, аж-єм із ног упав.

Так я кгвалту закричав, аж нищії наші

Прудко з школи вибігши і горщисько кваші

Винесши, та квашею очі їй залляли,

А другії віжками прудко вош зв'язали

І почали до школи вош тую тягнути.

Шесть нас тягло — не могли воші той двигнути.

А наш Самсун-товариш, ухвативши вила,

Притисне вош за шию, як ізмогла сила.

А вош з-под вил так прудко барзо вискочила

А Самсона нашого за нос ухватила

І так його вкусила своїми зубами,

Же лікарства не знайдем і межи бабами.

Тепер пильно питаєм премудрих докторов

І довціпних шукаєм усюди лікаров,

Би наш Самсон-товариш до здоров'я пришов.

Так я йому лікарство здоровеє нашов.

Кажуть люде, якіїсь з маслом палєниці

Гарячії прикладать щодень к потилиці,

І ковбаси до зубов кажуть прикладати,

Солониною радять также нос вкладати.

Єще ж мні єдні кажуть: якоєсь порося

Печеноє к лікарству барзо би здалося,

Коли б тілько а лятво где його достати,

Обачите, як його буду утинати.

Дайте мені, для бога, із шмат солонини,

Бо ми не міли такой у школі звірини.

Ачей би-сьмо Самсона свойого влічили

І здоровим пред вами всіми поставили.

Дайте втож і ковбаси, бо чомусь вмліваєт

І невесело з огню чомусь все співаєт.

Коли б тоєй ковбаси доволі скоштовав,

То б вам «Христос вродився» весело заспівав.





ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ


А що, панове, либой єсте мя познали, дворака,

Відомий запевне, бо вмію добре стріляти з пузака.

Що вдень обачу, то вночі застрілю.

Пошов я на ожину, так мужик кричить: «Ілю!

Імай которого сина,

Бо не удержиться йому на голові чуприна!»

То ж я, сарака, ногами закидаю

А на товариство голосно волаю:

«Втікайте коло Беркової хати,

Бо юж мужик хоче вас забігати,

А я ся му заставлю, як кобилі заяць...»

Тілько-м, панове, вимовив, а он мене кияськом

по гребту паць,

Взяв мене кияком окривати,

Аж-єм мусив кгвалту волати: :

«Кгвалт, панове, рятуйте, хто чує,

Бо юж мі на кгвалт духу не стає!»

Не треба вам, панове, школьної роскоші повідати,

Бо могли-єсте коли-кольвек о ній давно чувати.

Волимо вас, панове, з святом віншувати,

Бо в сей день предпразденственний люде празнують

І всі себе взаємне з святом віншують.

А особливе тії люде — п'яниці роковії —

Поглядають на мене, як вовки лісовії.

Погляньте но, панове, каждий п'яницю познає,

Бо в п'яниці сукня латами пошита,

Як Мо[й]сева хата, рядном побита,

В п'яниці чоботи із того ременю,

Що в літі деруть по дерев'ю.





ВІРШ ДРУГИЙ НИЩЕНСЬКИЙ


От юж і я з далекой землі привандрував,

Сто миль єсь-ми з чучманських країв мишурував

І видів-єм там барзо великії дива.

Скажу вам всім, єсли хто купить мені пива.

Там гори маслянії, книшами порослі,

Дві стоять високії, докупи ся зрослі.

На тих горах дві бабі, що пироги плещуть,

Два заяці лапами усе у піч мещуть.

Так я пирог одтіль оттакий був-єм там ухватив

І вкусив-єм зубами, аж он зараз застив

І зуби мні закленув, що-м був онімів

І говорити слова єдного-м не умів.

Але тепер господь бог одтворив мні мову.

Повім же вам, панове. Поймав я був сову.

Так тая сова очі мні видрала

І самая з рук моїх фортельне вирвала.

Дайте мені, панове, гарячого книша

А потіште в нещастю бідного голиша.





ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ, ХОРОШИЙ І СМІШНИЙ


А чи чули-сьте, панове, о нашой пригоді?

Ось коли то я повім біду [в моїм] роді!

Що ж, коли ся нещастить, мусимо терпіти

А при єдном сухарі в церкві божой піти.

І я-м ся був на тії свята приготував,

Леч хтось із ненависті мене очарував.

Вчинив-єм був в великой і я конві квашу,

На котрую просити мів-єм милость вашу.

Аж якась невіста так мя зчарувала,

Же ввесь пожиток з кваші моєй одобрала.

Коли стала квашиїде по печі іграти,

Мусили всі нищії з запічка втікати.

А Гапон, наш товариш, ухватив лопату,

Почав квашу тиснути, видячи утрату.

А кваша, як живая, по школі скакала,

Мівши гнів на Гапона, по кутах шукала.

Коли кваша Гапоном о землю вдарила,

Аж головою його двері одтворила.

Здумійтеся, панове, що за моць у кваші,

Не могли єй вгамувати всі нищії наші.

Оден кричить: «Панове, по човен ходімо

А по шию в той кваші уже не бродімо!»

А кваша валом стала през порог ся лляти.

Єдна свиня, прибігши, почала хлептати.

Кваша тая і свиню так прудко промкнула,

Же квікнула, як її о землю кинула.

А сама так почала, як море, шуміти.

Мусили-сьмо ся усі той речі здуміти.

Такой біди квашище нам всім наробила,

Же шипом ся догори, як живая, збила.

А один нам порадив суллю присолити,

Тогди ж уже не могли-сьмо із запічка вийти.

Коли почала нас та й кваша обливати,

Не могли-сьмо юж жаден у запічку спати.

Не познала ж сина там і родная матка,

Бо кождому од кваші присхла і рубатка.

Просимо ж вас, панове, о нас пам'ятайте

А до школи нам страви і хліба давайте,

Бо носите калачі од кума до кума,

А до школи принести немаш у вас ума,

Не принесе до школи жаден солонинки

І минет вас, мовите, кучати дур ниньки.

Забули-сьте, панове, о нас і о богу!

Пойдемо ж і ми од вас в іншую дорогу.

А чим церков божая себе украшаєт,

Чим ся, чловєче, твоя душа подношаєт?

Церков божая з гімнов читаних сіяєт

А читання з співанням за клейноти маєт.

А ми то в церкві божой щоденне співаєм

А за ваше здоров'я господа благаєм,

Аби вам тут бог дав вік в фортунах проживати,

По том з Христом рожденним в небі царствувати





ВІРШ НИЩЕНСЬКИЙ


Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа

Привандрував-єм до вас зарання на свята.

Осідлав-єм собі кий, кий моцний, дубовий,

А прилетів-єм до вас оттут на світ новий.

Взяв-єм собі у торбу кабаки і хлеба,

Бо служалому того завше тілько треба.

Тілько-м бігучи през ліс, за хащ зачапався,

Обернувся взад, аж мні бандолет урвався,

їхав-єм через ліси, так теж і болота,

Не бояв-єм ся збойцов, немита голота.

Правда, бив-єм гетьманом, рядив-єм обозом,

Спотикав-єм ся з курьми, лежачи под возом.

А як почала мя гусь за ноги кусати,

Мусив-єм із-под воза далей утікати.

Правда, пиятиками не рад ся я бавлю,

Где вижу повен куфель, то там ся я ставлю.

То юж мя там вітають за лоб і чуприну,

Не раз мою отую деруть сукманину,

А все мене волають: «Ти, мосцивий пане,

Не кождому твоєї чуприни нам стане!»

Радьте мене, панове, що маю чинити,

Чи єще ся мні вчити, чи ся оженити.

Пойду собі до когось панни обзирати,

Бо мене там всі хотять войтом обебрати.

І вам всім на мешкання там же іти ражу,

Пошлюблю же, на добрих кгрунтах вас осажу.

Там то, панове, небо низько барзо лежить,

Тілько ся на двох кишках, юж печених, держить.

Там жонки, коли собі в морю хуста перуть,

То на небо пранники, як на камінь, кладуть.

Оттам то у коморі місяць наставаєт,

А в день ясний на печі сонце спочиваєт.

А звізди там, як дині, всюди валяють,

Свині в золотих коритах микгдалі їдають.

Ріка горільчаная через ринок течет —

Пий там кождий, хоч кгар[н]цем, ніхто слова не речет.

А воробці у срібних там панчохах ходять

І ковбаси живії по вербах ся родять.

Свині в літі і зимі в дубах ся поросять,

Пчоли меду по чверці в кождий день приносять.

Місто тоє барзо єст обварованноє,

Кропивою, лободою обмурованное. ..

Там моя ж отчизна стоїть над водою,

Укритая пранником, пошита бідою.

Ідіть там на мешкання, кгди буду вмирати,

Могу тую отчизну я вам одказати.

Завчасу і дороги мене іспитайте,

А за працу хоч по три гроші мені дайте.

Ідіте ж всі а право з Янова до Крилова,

З Крилова до Зборова, [із] Зборова до Яворова,

З Яворова до Бузанова, з Бузанова до Крем'яньця,

З Крем'яньця до Кам'янця,

З Кам'янця до Львова, зі Львова до Кракова,

З Кракова до Очакова, з Очакова до Піотркова,

З Піотркова до Чигирина,

З Чигирина до Оринина,

З Орина до Карапчійова,

З Карапчійова до Олійова,

З Олійова до Кудринець,

А з Кудринець до Федьковець,

З Федьковець до Ожеговець на ожини,

Бо там чверть за шелюг свіжини.

З Ожеговець до Городка,

Аж там ріпа солодка.

З Городка до Бучача,

Аж там по шелюгу кляча.

З Бучача ідіть просто в землю Чучманськую

А будете там міли повагу панськую.

Там єст староста, котрий от як кут морчить,

Мов до нього, що хочеш, а он усе мовчить,

Бо єст барзо багатий, у скарбах обфітий.

Мовлю то вам, панове, — пан там знаменитий.

Там вола печеного за грош тілько купиш.

Коли того не будет, змовите мні: «Мутиш!»

А у вола з-под хвоста часник течет з оцтом,

Зеленая салата, коли схочеш з постом.

Там земля багатая, о том усі знайте,

За відомость певную коляду мні дайте.

Я був гетьманом славним, а тепер капланом,

Ліпше мя тоє здобить, ніж що єст-єм паном.

І вам до домов своїх благословлю пойти.

Можете ся з сватами і з кумами зійти.

Ідіте ж а церковних дверей не зопсуйте,

Поєдинцем ідіте, всі ся разом не суньте.





ВІРШІ НИЩЕНСЬКІЇ А СМІШНІЇ


Грицю, брате мой милий, час і нам на влови.

Озьми ж собі із мішок житньої полови.

Видів-єм, же летіло з неба пасок много,

Я тілько не вловив-єм, мізерний, нічого.

Прудко барзо летіли і на цминтар впали.

Люде зараз коло них громадами стали.

Коли ж стали всі разом онії ловити,

Я засупся, бігучи, не могл-єм мовити.

Аж при бігу жадної уже не застав-єм.

Ходячи по цминтару, тілько засвистав-єм.

«Где ся тоє поділо?» — помислив-єм собі

І, зотхнувши, поднесл-єм руки в небо обі:

«О боже, дай же і мні хоч одну поймати

Пасху з передпічкою, нехай буду знати,

Що то нині за манна із неба зступила,

Але мене, як бачу, єдного окпила,

Що-м жадної не поймав, як купою впали

І шерекгом в цминтару поважне стояли!»

Аж гляну на улицю до єдної хати,

Пієнкний мя запах зайшов, почав я вонхати.

Помишлю, чи не пасху там то тепер їдять?

Прикрадуся, аж усі поза столом сидять.

А єдина дитина на припічку сидить

Та єще нескубену передпічку держить.

Я, тихенько скравшися, мислив-єм, же вхвачу,

А ухвативши, хиже полегеньку втечу...






Повім я вам, панове, красную приповість,

Хто собі варив їсти, знаю добре, же той їсть.

А я на тоє єдин тілько не зобрався.

Жаль мі того великий, для того-м озвався.

А що ж, хоч би-м і рад був заложити кухню,

Мусив би-м заставити остатную сукню.

Бо в котрий кут погляну, не знайду нічого,

А в запічку табором вошей лазить много.

Скажіть мені, где воші дорого продають?

Мені за сто шелєга жадного не дають.

А ми то, небожата, много бід зажили,

Нім тих вошей у школі собі намножили.

А єст такії люде, що нізащо мають,

А особливе тії, що біди не знають.

Та ж і вош мізерная тілько где струп чуєт,

Там звикла і мешкати, не тілько ночуєт.

А ми то з давніх часов, учачися в школі,

Нічого не маємо, а нендзи доволі

Мусимо заживати для святой науки,

Би-сьмо клейнот дорогий дали церкві в руки.

Нехай ся просвіщаєт з нашого убозтва

І нам теж уділяєт щедрот бозьких мнозтва.

Мусимо і вошами в світі торгувати,

Коли злота не маєм людєм дарувати.

Чей ми що за свой товар в Христа виторгуєм,

А чого нам не станет, ми ся заборгуєм.

Азали Христос-господь і нендзу познаєт,

Котрий і достатки всім вірним в світі даєт,

А нас, нищих, достатком небесним збогатить

І покармом ангельським в вічності наситить.

Бо-сьмо тут багатії в убозтво і скорбі,

Же нам повиростали юж на хребтах горби.

Маєм тварі висхлії каждий із голоду

А натерпіли-сьмо ся зимна і холоду,

Кождого дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли би не пошов, то дяк почнет бити.

Іди голий і босий до церкви читати.

Чи маєш ти чоботи, не будуть питати.

Але скоро крикнет дяк: «До церкви вставайте!» —

Зараз ся, небожата, до дзвона хватайте.

То нищий за повороз скоро тілько порвет,

Юж руки од морозу не прудко одорвет.

Пам'ятаймо ж тут усі на щастя оброти,

Бо єдними входимо на світ тот вороти.

З живота матки нашой єднако ся родим,

Хоч не єднаково з світа того сходим.

Леч чловєка фортуна не єдна пістуєт,

Бо бог і щасливості в нещастя ницуєт.

Сам бувши створителем, у своїй вічності

Взяв на себе убозтво нашой мізерності,

Вбогих калік мізерних братією назвав

І оним багатий дом у небі зготував.

Сам взиваєт нищетних на банкет до себе,

Сам себе видав на смерть, чловєче, для тебе,

Сам не мів где на світі приклонити глави,

Аби тебе впровадив до вічної слави.

Сам теж до пекельної пущався темності,

Би тебе з нендзи вирвав а ввів до світлості.

Сам нищим і убогим до нас прийти рачив,

Бо наші недостатки із неба обачив.

Тепер нас поратував в остатнії літа

І живот нам дарував творець всього світа.

Юж не будеш, чловєче, навіки вмирати,

Тілько рач побожності і цноти збирати,

Би-сь ся з ними пописав у солнечном небі

Пред своїм сотворителем, уваж тоє себі.
















Петро ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ


Попович-Гученський Петро (друга половина XVII ст.) походив, мабуть, із галицького Поділля, можливо, з Теребовельщини. Це засвідчують назви місцевостей, згадувані в його творах. Ім'я Петра ПоповичаГученського знаходимо на одній із сторінок рукописного збірника, що містить ці вірші.

Публікуючи їх, M. C. Возняк зауважує: «Нема даних... рішити, чи згаданий в одній записці Петро Понович-Гученський був автором, чи тільки переписчиком вірш, чи, може, навіть тільки властителем збірника. Та що в віршах стрічаються тут і там перечеркнення, наче би докази самостійного складання вірш, бо на місце перечеркнень є дальше інший поправний текст, можна приймити, що межи тими віршами е також духові продукти згаданого вище Петра Поповича-Гученського. На всякий спосіб безсумнівне се, що він любувався у таких віршах, списував і розширював їх, отже, був одним із діяльних українських віршописців другої половини XVII в.

Коли можна би доказати, що вірші, уривок драми й інтермедія походять від одного й того самого автора, що дуже можливе аадля однаковісінької мови, манери й цілого способу висказування своїх думок і в'язення їх у віршову форму, в такім разі мали би ми діло з талановитим предтечею Котляревського XVII в. й то духовником. Що в збірці змішані гумористичні... вірші з проповідями та й ораціями, се не тільки не перечить можливості такого здогаду, але й промовляє за ним, бо збірник представляє в такім разі цілість тих духовних інтересів, які захоплювали талановитого школяра, потім дякоучителя, пізніше священика» (Возняк М. Різдвяні й великодні вірші-орації зі збірника кінця XVII — початку XVIII ст. — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1910, т. 96, кн. 4, с. 145 — 146).


Вірші нищенськії, утішнії («Завше-м я в школі того по вас потребував...»). — Подається за публікацією М. Возняка, с. 126 — 128.

Вірш нищенський («А що, панове, либой єсте мя познали, дворака...»). — Подається за публікацією М. Возняка, с. 128.

Вірш другий нищенський («От юж і я з далекой землі привандрував...»). — Подається за публікацією М. Возняка, с. 128 — 124

Вірш нищенський, хороший і смішний («А чи чули-сьтє, панове, о нашой пригоді?..»). — Подається за публікацією М. Возняка, с. 129 — 130.

Вірш нuщенський («Ось і я з Кобиволок триста миль з-за світа...»). — Подається за публікацією М. Возняка, с. 130 — 132.

Вірші нищенськії а смішнії («Грицю, брате мой милий, час і нам на влови...»). Подається за публікацією М. Возняка, с. 142 — 143.

«Повім я вам, панове, красную приповіст ь...» — Подається за публікацією М. Возняка, с. 143 — 145.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.