Попередня     Головна     Наступна       Див. також: Климентій Зиновіїв. Вірші. Приповісті посполиті.




Климентій ЗІНОВІЇВ



О ЛЮДЄХ ПРАВДИВИХ

І ХОТЯЩИХ ПРАВДИ НАУЧИТИСЯ НАУКА


Хоч то мовять: правдою не поживитися,

а ліпшей од неправди завше хранитися, —

Кгди ж із дна моря правда святая виймаєт

і, хоч не пожитечна, а часом сприяєт.

І паки, правду рекши, тілько бойся бога,

а так правая будет до неба дорога.

І єще ж яко же там прежде повишше ріх

такую ж річ, що мовлю — правда то єст не гріх.

Зачим нехай всяк зволить в правді ся кохати,

котрою лятвій зможет часом оправдати.

А поневаж і сам бог во всем єст правдивий,

пред ним же не справдить всяк несправедливий.

Тім кождому правдивим бити подобаєт,

єсли хто по сем віку в небі жить желаєт.



О СМЕРТІ


О смерте, смерте, чому ти так єстесь страшна —

не тілько ти, леч твоя і пам'ять ужасна?

Кди ж богатих і вбогих нікгди не минаєш,

але равно з душами всяких разлучаєш,

Яко то розмаїтих панов благородних,

так славних і преславних і великородних,

На високих гонорах породи шляхетної

і величайших властей фамилії славетної,

А особливе простих і великоможних,

чесних же і пречесних і ясновельможних,

Так зась гетьманов і крольов державних,

а посполу і царей великодержавних,

А затим єпископов всяких освященних

і всяких архієреїв преосвященних,

І з убогих духовних особ найподлійших,

а з ними також вп'ять і патріарх святійших.

Зачим давай довольно навет кому жити,

єсли то не мощно нікому опустити.



О ВОЛОЧАЩИХСЯ ЧЕРНЦЯХ ПО МІСТАХ, ПО ШКОЛАХ І ПО КОРЧЕМНИХ ДВОРАХ


Многії волоцюги з гультяйства бивають,

особно і чернці також ся пробігають —

Не хотять в монастирєх послушаннє міти

і ведлуг свойого спасення терпіти.

Да повіється іний к бісу по своїй волі,

шукаючи на згибель собі свояволі.

А свояволя добра, да не пожитечна,

з которої ся рождаєт згибель доконечна.

Особливе теж чернця она погубляєт

а і світського также, вім, не направляєт.

Прето свято б діло всім єй не заживати,

да статечность і цноту з побожностю ховати.

Аже не тілько свіцький часом ховать не вмієт,

да туда ж і чернець іний вандровний шалієт

І людей до згоршення свіцьких привожает

і погибелі своїй душі примножаєт.

Такому не потреба милостиню давать,

але всюда годно єст киями частувать.

І будет іний чернець през ввесь вік ся волочить,

а трафляється тому в школі ся і скончить,

Або где нагле лунет у корчемном дому,

то уже і не знати, що чинити тому.

Может неразсудной той шинкарці напити,

а що горш, і комедій яких начинити.

І кгди в корчмі згинет, в гной, як пса, закопати,

поневаж так важився зле пуступувати

І чесним законникам неславу вношати,

і монастирям безчестность наволокати.

Людям здається, же всяк чернець так злонравний,

як он нецнотливий син і преокаянний.

Не хочет в монастирю той жительствовати

і старшому і братії ся повинувати.

Да злий раб, яко гультяй, завше волочиться,

а в монастирю нігде йому жить не хочеться.

Биле би по городах людям очі поров,

бодай тілько його кат самого іспоров.

І єсли, вп'ять мовлю, где такий в миру згинет,

аж неслава закону нашому (* На полі рукопису авторське пояснення: «чернецькому». — Ред.) прослинет.

Бо напрод згинення он монастирі осуждаєт,

же, мовить, жадний мене ігумен не приймаєт,

Мушу ся волочити по тоєй неволі, —

а то лжет, биле б йому нашаліться доволі,

І зась брешет, же, мовить, нігде мя не приймають —

биваєт то і правда, же нецноти його знають,

Єднак лжет то, яко пес: в монастирях приймують

всяких, паче ж, котрії добре поступують,

Бо мовять: вольно псові і на бога брехать,

і на кого-кольвек, як псові, также щекать.

Бо що і од шибениць котрії втікають,

і тії в монастирях часом ся освобождають.

А чернець, в монастирю не хотящий жити,

єдно то будет бісу по вандровках служити.

Котрий і нагороду од нього восприймет —

пропасть вічну, кгди душу його той собі приймет.

І хто ж того в поминник может уписати

і з преставльшимися братіями поминати.

Нехай уже сам себе такий поминаєт

і богові за діла злії одвіт даваєт.

А поминанія он отнюд не достоїн,

але осудовиська і по смерті достоїн.

Єсть же то правда, як не єдної матері діти:

іний, хоч странствуєт *, да статок будет міти,

Не пойдет таковий где в корчму ночувати,

але до священика может ся впрохати **,

Або хоч і до простих, так же людей чесних,

а не до корчемних котрих домов безчесних,

І подякуваннє людям добрим, вставши, оддати

і в путь свой, где надобно, з богом поспішати,

І не будет той в граді і в весі медліти,

тілько паче в монастир вп'ять жити хотіти ***.

Тому, кгди попросить, і ялмужну дать годиться —

будет бо за дающих той богу молиться.

І як в монастирю начнет знову пробувать,

начнет за благотворців к богу мольби вношать.

І аз, пишущий се, тож некгдись провандровався —

люб в далекії краї, да зле не блукався,

І вп'ять беззазорно став в манастир поспішать

і в нім по-давньому, з ласки божої і старших, пребивать.

А неуважних плутов тих не похваляю,

єднак не волочитись і тим щиро прияю.

Бо лучшей на єдном єст місцю стокрот жити

і в обителі святой безропотно служити.


* На полі рукопису авторське уточнення: «ідет». — Ред.

** На полі рукопису авторський запис: «Не маш в книзі сій большогр... над сього вірша — 90 строк і чотири». — Ред.

*** На полі рукопису авторське уточнення: «бавитись». — Ред.


Так мощно і богові, чаєм, угодити

і, през помощ його, всі гріхи оддалити.

Прето і ви, братіє, звольте ся возвращать

к монастирям на житла і до смертей пробувать

Неісходно, бо всяк в монастирю живущий

обрящет блаженство в сей вік і в будущий.

Котрого блаженства вам і мні дай боже заслужити,

би-хмо през заслуги могли по смертєх в небі жити.

Чого і вп'ять вам зичу, і дай то боже,

а волочитися безпутне барзо непригоже.

Уже ж і од вас, вандровних, прощенія желаю,

а од вандровок вас богу в храненіє вручаю.




О ДРУЗІХ ЗИЧЛИВИХ


З давніх часов приповість тая то пробуваєт:

не мій собі сто коп, як сто другов, — повідаєт.

Бо сто коп, як то мовять, гроші — слина,

а друзі не забудуть, як якая година,

Ховай, боже, пригоди, аж так тобі помогуть

і подадуть рятунку, як котрії ізмогуть.

Прото треба із всіми по-друзькій пробувати

і всіми силами їх ласки запобігати.

Бо хто не хочет людям людськості виявляти,

того і в пригоді мало будуть рятувати.

Кгди мовять не імай ся хто-кольвек за пригоду,

не дай, боже, кождому, аж будет міть свободу.

Зачим, прошу вас, з всіми приязливе живіте

і друг за друга єще і богу ся моліте,

А вас бог, яко отець синов, будет любити

і од всяких напастей всегда станет хранити.




О УБОГИХ ЛЮДЄХ


О горе бідним людєм убогим на світі,

же не могуть скутечної радості іміти.

А багатому аще і скорб часом ткнеться,

то в том же йому часі рихло і минеться.

Бо багач суддям очі мздою забиваєт

і тоєю до конця оних осліпляєт.

А убогий неборак, хоч мало споткнеться,

певне, побіденному, дармо не минеться.

Або будет в здоров'ю бідний шванкувати

іли которим іним лихом торгувати,

І єсли од багатих милості не получить,

то, хоч рад або не рад, з душею розлучить.

О боже, чому ж то ти вбогих опущаєш,

на скорб і на сльози їх оком не смотряєш?

Чи тим, же багач царство может купувати,

а ти, яко бог, можеш і нендзному дати,

А поневаж судія єст-єсь справедливий,

сотвори ж і на землі в панов суд правдивий,

Аби тя, судію, больш юж не оскорбляли

і жеби безвинне душ больш не погубляли.

Але даруй властєм мир і любов в їх серця,

молим ті ся, господи наш, од всього серця.




О БАГАТСТВІ І О НИЩЕТІ


Кождий би хотів собі також багатим бить,

але мусить на світі так жить, як набіжить,

І тим рогом чесатись, которим достанет —

і будет троха іміть, як робити станет.

Бо убогих повсюду больше єст найпаче,

і правдивая то річ єст, а не іначе.

Багатство кому то бог ісхочет даровать,

іний мало на тоє будет і працьовать,

А іний, хоч през ввесь вік труди полагаєт,

а єднак, побіденник, мало чого маєт,

І день од дня працюєт і не может міти,

тілько мусить, бідний, хоч і не рад, терпіти.

І подобно, то так бог восхотів іздавна,

що поставив чловєка чловєку неравна,

Бо єсли б праве могли всі багатими бить,

то нікому било би і хліба робить.

Ти же, боже, не забудь убогих до конця —

його же милості і ласці немаш конця —

А багатим повели вбогих вспомагати,

а небесним царством рач їм нагорожати,

І автора вспоможи сього як нищетна —

благодать бо і милость твоя неіщетна.




О УБОГИХ І О БАГАТИХ


Що далій на світі горш біда наставаєт,

же убогий чоловік во всім погибаєт.

Хоч может бідний в людей що і заробити,

то багатий не хочет слушне нагородити.

І що їм за користь, іж мзди удерживають,

а з того удержання пожитков не мають,

Бо стокротний їм за то ущербок биваєт,

кгди за сльози убогих бог таких караєт

Альбо громовим огнем, або теж водою,

аж виходять їм тії вдержання з бідою?

Зачим работникам, прошу, нагорожайте,

і єдним шелягом, кгди заробять, не вкривжайте,

Бо за милостиню і тоє ся вміняєт,

кто трудникам, як слушне годним, заплачаєт.

А написавшаго мя се слово простіте

і здраво і спасенно в довгий вік живіте,

Бо написах укор, іж неба вам прияю,

і паки милость вашу о ласку впрашаю.




О УРЯДОВИХ ЛЮДЄХ, СЛУХАЮЧИХ ЯБЕДНИКОВ


Що то, панове, у вас єст такії за звичаї,

же то оскорбляєте слуг своїх над звичаї,

А найпаче слуг вірних і юж заслуженних

і жадною мірою в чім неподозренних,

Кгди ж мерзським клеветником віру імаєте,

аж оні лгуть, яко пси, ви і не знаєте.

На вет кажіть тим лгарям довод доводжати,

а собі того часу всяко розсуждати.

А не міли би слушних доводов давати,

то зволяйте киями таких частувати,

їж би не сміли в другий раз того чинити,

да жеби і іному могли запрітити.

Прето ж, прошу, тих лгаров нікгди не слушайте

да дубовії почестки таким давайте.




О ЖОНАХ СВАРЛИВИХ І ЗЛОЯЗИЧНИХ


Рік Соломон: «Лучш со львом в пустині жити,

нежели со жоною злою в дому бити».

Сварлива жона і днесь — згибель чоловіку,

яко же некгдись бі-ста в стародавнєм віку.

Многії убо тогда през жон погибоша

мужіє, что себе їм в область дадоша.

Щаслив той, хто жоні злой ся не подаваєт

і що, як бестії, по ребрах часто даваєт.

Будет таковий только міть верх над жоною,

над злою тварію і назбить проклятою.

І певная то річ єст, же такая — проклята,

бо од бога і людей ласка той однята,

І благословенія божого не маєт,

бо з дияволом собі товариство маєт.

Зачим, боже, сохраняй сам доброго мужа

од такой злой тварі, жеб не постигла нужа.

Бо ліпш, мовять, желізо у воді варити,

неже псюю личину, жону злу, учити.

Уже чоловік бідний такой не научить,

разві сам диявол кгди з душею разлучить.

А тепер, чоловіче, мусиш біду терпіти

і до смерті з такою не будеш добра міти.

І сам тя нехай господь рачить свободити

а жону твою злую з світа скоренити.

Ти же возхощи тоє од ней пострадати

за покуту і будеш в небі царствовати.

Єднак жоні своїй злой ні в чом не хилися

І на кождий день києм парить не лінися

А так певне од бога приймеш нагороду

і получиш од муки вічной собі свободу.




О НЕ ВМІЮЩИХ І О НЕ ХОТЯЩИХ ДІТЕЙ СВОЇХ УЧИТИ НА ДОБРІЇ ДІЛА


Которії родичі дітей не научають,

тії неприятелі дітєм своїм бивають.

Бо нїкгди без цвічення діти добрі не будуть

і, вироеши, хоч красти, хоч розбивати будуть,

Аж вас, родичов, скорбей доведуть немалих,

поневаж не вміли-сте цвічити їх малих.

І хоч би і хотів уже великого сина вчить,

тілько ж не зможеш тогда, власне дуба, нахилить.

І такий і батька часом за груди хватает

або теж пуд час і в шию кулаком даваєт.

І не ложную то я річ о том докладаю,

але по правді святой тоє вам ізвіщаю.

А так малих добре цвіч ведлуг твоєї уваги,

і не будеш терпіть за них од людей зневаги.

Я твоєї милості, як приятель, прияю

і повторе учити дітей поражаю.

За що і од людей добрих будеш міти славу,

і од господа, бога особную похвалу.




О РАТАЯХ,

АБО ТЕЖ О ПАШУЩИХ ХЛІБ ЛЮДЄХ


Над всі ремесла потребнійшоє подобно

пахарство, же тоє всьому світу вигодно.

Бо хоч би хто срібро і злото могл робити,

а, не міючи хліба, злота не вкусити.

Мовленна тая річ, же хліб серце укріпить,

єсли хлібом животи чоловік покріпить.

І без хліба не мощно всяким пробувати,

бо без нього з голоду могуть умирати.

І не тілько убогий хліба потребуєт,

але й багатому оний не 'попсуєт.

Багатий єще большей хочет його міти,

жеб по смерті його уживали й діти.

А так хліб святий всюда всім не безпотребен,

але й невірним он на світі потребен.

А ти, господи, безпреч хліба людям умножай

і довольно на ввесь світ його урожай.




О МУЗИКАХ, МЕНОВИТЕ О ЦИМБАЛІСТАХ І О СКРИПНИКАХ


Веселоє ремесло музицтво, повідають,

же іграми своїми смутних пудвеселяють,

А веселії паче веселими бивають,

когда музики в скрипку і в цимбали іграють.

І чесно также собі на світі пробувають,

кгди ж і самому богу похвалу оддавають.

Поневаж, як іниї ремісники цех мають,

так і оні, спасет їх бог, в цеху зоставають,

І ведлуг церковного укладу поражають,

і до церквей божіїх свічі часто справляють.

А кгди б хто мовив, же легким хлібом забавляють —

такий їм хліб господь дав — нехай не подивляють,

І хліба даремного нігде не уживають,

тільки його всякії през працю заробляють.

І прето, хто ремесла научаєт,

таковий менш простою роботою труждаєт.

Ремесло — свято діло, на світі ся знайдуєт,

котрий з пильною його охотою патруєт.

І хто ремесла свойого завше часто пильнуєт,

тому до його праці і сам бог пособствуєт.

Нехай же без ліності і музики іграють

і веселості людям молодим додавають,

А, наігравшися, нехай троха і спочивають

да по повной скляниці горілки випивають.




О ДРУКАРЯХ, ЩО КНИГИ ДРУКУЮТЬ


Пишу вірші друкарям, ремісникам славним,

которії друкують книги православним

Людєм, бо всім діло їх свято єст і чесно,

а барзій тим, котрії жиють благочесно.

Друкують же всякії церковнії обрядки

і всі християнськії рознії порядки.

На книгах бо вірнії моляться ко богу

і в книгах обрітають до неба дорогу.

Кгди убо правильнії книги хто читает,

таков бесіду з самим богом одправляєт.

Чирство же ся знайдуєт оних то ремесло,

але ускрутно вельми оно і тяжестно.

А особливе ногам, очам неспокойно

і не обрітається в роботі покойно.

Поневаж бо, як начнуть потягати праси,

аж на главах їх вскорі мокрі стануть власи,

Зачавши бо, мусять ся до поту труждати,

аж разві внощі могуть ізмало поспати,

І в великий роботу празник оставляють,

а тим часом способи вп'ять приготовляють.

І научив так бог їх рихло друкувати,

що за день, то не мощно за рок преписати.

Прето, як годні оні од вірних похвали,

так за труди вдостой їх, боже, вічной слави.




О СНІЦАРЯХ І О СЛЮСАРЯХ


Немаш труднійших в світі ремесл над сніцарства,

а другеє вп'ять трудні также і слюсарства.

Сніцарі бо церковний деісус одрізають,

а слюсарі рознії теж штуки работають.

І сніцар в премудрості великий єст хитрець,

і слюсар в ділах своїх не менший тож мудрець.

Рознії бо мудрості слюсар показуєт,

і сніцар без числа штук дивних виставуєт.

Прето слушне б їм двом братами ся називати,

же то премудростей навикли заживати.

Іний ремісник єдно діло токмо творить,

як сапожник заєдно сапоги готовить,

А в двох сих ремесников розмаїта трудность,

может ся почудити всяк, зря оних мудрость.

Прето ж їх в великой повазі треба міти

і шанувати особ жони їх і діти.

І дай, боже, на землі їм всякую довольность

за показуємую їми чудотворность,

І всяких ремісников нікгди не уменшай,

але для потреб людських повсюду умножай.




О СТРІЛЬНИКАХ,

ЩО СТРІЛИ КОЗАЦЬКІЇ РОБЯТЬ, І О КОЗАКАХ ПОХВАЛЬНОЄ


І стрільники козакам потребні бивають,

поневаж до воєнних справ стріли зробляють.

Бо і стрілою мощно так же поразити

і, як огненною стрільбою, умертвити.

І дивная річ стріли, кгди їх витягають

вгору і високо, так нічим не досягають.

Же которий знайдеться козак здорових рук,

то такий кріпко, моцно і добре тягнет лук,

Же аж может на версту воздух зачепити

і хмури воздушнії стрілою пробити.

І то по правді тому тако бити можно,

кгди і било на світі тоє то не ложно,

їж некгдись стріла вгору козаком пущенна

суха, а з висоти в дол мокра возвращенна —

Знать то, же скрозь дождевну хмуру стріла пройшла,

тілько що щось облаков небесних не дойшла.

Било то на сівері, в писця сього віку,

при людєх многих, а не при єдном чоловіку.

І тогда ж хмури частка на землю ізпала,

величеством, яко чловічая глава,

В подоби льода, і там же і ізтаяла

і водою світлою на землі зостала.

Прето дивуватися і зась стрілам треба,

же мало самого не досягають неба.

А ви, козаки, лук здорові потягайте

і з огненних оружій сміле випаляйте,

Бог вам нехай побіждать врагов помагаєт,

а вас од врагов в войськах і в домах сохраняєт.

Я всім милостям вашим сердечно прияю

а пришедших з войська миле поздоровляю.




О ВРЕМЕНАХ ЛІТНІХ І О ЗИМНІХ


Бог-господь сотворив нам времена і літа,

котрії будуть трвати до кончини світа.

І часи теж всякії од нього створенні,

но найпаче літнії, од всіх ухваленні.

Лучшей бо літо, в нем же всяк плод ся раждаєт

і на зимньоє врем'я пищу умножаєт.

І что вготуєт літо, зима прибираєт,

а растінія плодов взимі не биваєт.

І, як мовять, на зиму літо работаєт,

а зима работати на літо не знаєт.

І что одмітаем в час літній что ногами,

тоє з охотою б взяв взимі й руками,

А так пудданство зимі літо одправуєт,

кгди всякії запаси їй завше готуєт.

Подобно то ситості зима в собі не маєт,

что всякії літнії собрання з'ядает.

А і літо такоє жеб нікгди не било,

котреє нам би гріхи многі ізродило.

І не дай юж нам, боже, больш гріхов творити,

але рач і за тії ласкаве простити,

І зогрій духом святим в нас хладнії серця,

молим тя прісно о то од всього серця.




О ЧАСАХ ПОРОДНИХ І О НЕПОГОДНИХ


Єжели прилучиться в котрий час погода,

тогда людєм биваєт особна вигода,

Бо в погоду і смутний веселим биваєт

і в той час змало скорбі своєй забиваєт;

І работающим ліпш тогда работати —

чисто за всякую річ руками ся взяти;

Паче ж подорожнім безскорбна дорога,

котрії тогда безпреч о то молять бога.

А в безведрноє врем'я вся твар дряхлуєт

і не мало, леч кріпко серце болізнуєт,

Бо і статчина оних часов надсаждает,

которая в поїздах часто работаєт.

І особ чоловіку часові утрата

і на харч грошовая даремно ізтрата.

І непогоду давай, боже, когда треба,

а тогда удержуй, як її нам не треба.

Тілько ж во всяких речах воля твоя, боже,

і твоя, владичице і наша госпоже!

Єднак просим, подавай і безведрность мірно,

жеби християнський род не тужив безмірно.




О ШКОЛЯРАХ, ДРОВА КРАДУЩИХ,

І О ШКОЛІ


Школа — церковний угол, так ся називаєт,

кгди ж церковних набоженств дітей научаєт.

І, що в церкві правять, то в школі знайдуєт,

а безчиній в ній жадний нікгди не знайдуєт,

Бо, мовять, школа всяким странним дом єст вольний,

але, єднак же, праве он не своявольний.

І причетниками теж школярі ся іменують,

поневаж церкві святой щире услугують.

А що часом вкрадуть дров, же не міть где взять,

мішане і селяне не хотять купувать.

А знаю, же б тим ділом люде не згрішили,

іж би когда на який возок ся зложили.

Годило б ся церковним слугам то вчинити

або з двора готових їм не зборонити.

Могло б милостинею й тоє ся назвати,

а їм би рачив за то бог нагорожати.

Приповість же в школяров: не вкрав, але достав, —

а ти, боже, за дрова гріха їм не постав.

А по-козацький, хоч вкрав, то мовять, же добув —

кождий, розумію, козак о том слові чув.

А ви, панове, за сей вірш не подивіте

і хто його написав, і того простіте.




О СОБОРНОМ ТРУЖДАНІІ


Не дармо повідають, где, мовять, людей купа,

там не буде боліти праве нікгди у пупа.

І у гурту, теж мовять, їсться спорно й каша, —

правдивая то з віку реч і приповість наша.

І священик теж мовить: «Миром богу ся молім», —

і ми не надсядемся, єсли тоє сотворим.

Бо тяжкая робота єдного надсаждаєт

і працюючим збитнє здоров'я умаляєт.

І для того треба нам собором працювати

і, як могучи, своєй силки остерігати.




О УПАДАЮЧИХ ХРИСТИЯНЄХ В НЕВОЛІ БАСУРМАНСЬКП


Чтущи мні книги, в єдин час так начитав-єм

слово, і, где оно єст, ах, запам'ятав-єм,

Же жиючих в неволях вельми похваляєт

і блаженними оних людей називаєт.

Ми ж речем: не дай боже тих блаженств нам міти,

але, жеб не дождали їх наші і діти.

Бо в неволях і віру часом повреждають,

кгди і басурманами іниї ставають,

А которий не станет, терпить зле неволю,

покуль умрет або бог визволить на волю.

І що там за розкош, і якоє блаженство,

же на всяк день в роботах злое окрутенство.

Разві котрий щасливий, будет жить поволі,

і жону поймет вірну, єднак же в неволі.

Поневаж в наш край і тих турці не пущають,

аж кром фортелями котрими вихожають

І, вишедши, тогда ся блаженним назвет,

кгди без скорбі з багатством бог його пронесет.

А єднак нечестивих юж нравов набрався,

когда меж невірними людьми розживався —

Смісиша-сь бо в язиціх, навикша їх ділом,

іж оскверниша-сь мнозі душею і тілом.

Зачим не давай, боже, вірних в ту неволю,

леч храни, да будуть зде творить твою волю.




ВІРШ, ПРОЩЕНІЯ ПРОСЯЩИЙ,

ДО ВСЯКОГО ЧИНА ЛАСКАВИХ ЧИТЕЛЬНИКОВ


Кому вподобаєт та книга, благословіть,

а кому здасться злая, то прошу, не кленіть.

Із меж вас мієт бити, же всі біди знает,

прето нехай за сію книжку мя прощаєт.

А хто бід не познав, дай боже й не знати,

хранить його божая нехай навік мати.

Кгди ж з віку такої скорбі не познав чоловік,

аж по сії времена, по наш послідній вік.

А сам спаситель нехай в серця їх влагаєт,

да кождий, сіє чтущий, мя благословляєт.

І благословившого, боже, благослови

і за увагу вічним царством нагороди.

О том зде молю тебе, спасителю-боже,

і тебе, пречистая діво й госпоже.




СЕ ЖЕ ПАКИ ВІРШ ВМІСТО ПРЕДМОВИ ДО ЛАСКАВИХ І БЛАГОРАЗУМНИХ ЧИТЕЛЬНИКОМ, ОСОБЛИВЕ ДО ВІРШОПИСОВ


До чтущих написав-єм сіє прошеніє,

іж би мні дарували прощеніє,

А барзій премудрості всякой навченії

а хочай і в науках простих цвічонії.

Хто віршописець зволить сію книгу читать,

то, где мало омильность взрить, не рач дивувать,

Бо інде і не равно силляв докладав-єм,

єднак їм приличностей большей покладав-єм;

Может і сизора где знайти розерванна,

также і катенція где-кольвек неравна —

Кгди ж лятво ся чоловік скорбний помиляєт,

хоч знаєт в чом і силу, також похибляєт,

Поневаж всякому скорб способ одиймует,

а благофортунному довціп услугуєт;

І аз, пишущи в розних місцях, омиляв-єм,

же спокойного місця на тоє не мав-єм,

І, хоч мала книжка, рок-два компонував-єм,

іж щодень прешкоди в том завше дознавав-єм,

Аж покуль оскудівший смисл могл то кончити,

а аще б не так, могло б больш ся розширити.

Прето всякого чина до ног ся касаю

а за книгу ту од всіх прощен бить желаю.


* * *


Грішний автор, або теж викладач віршов сих,

будучи в гоненії, писав із скорбі їх.

Єднак охочий нехай хто-кольвек читаєт

а трудившагося їми добре вспоминаєт,

Да і його бог также пом'янет самого

і сохранить за любов од всякого злого.


* * *


Тому же подобноє автор докладаєт,

хоч не годен, паки ім'я покладаєт:


ІзложитЕль віРшОв сих МнОгих благ вам желаєт,

а НайпАче небесниХ добр щиро прияєт,

То єст вся Кому чину бЛагостИ Христової,

Милості бозської всЕгда готової,

ВічНая бо заплаТа созданна впрод віка

звлаща христолюбного ради чоловіка,

І милостям вашим зИчить то получити,

по Земном вІку радость вічну Наслідити, -

А нині чтущії се спасеннО здраВствуйте

І весЕло о Христі Всі многолітствуйте,

С его И паки обще всім желательствуєт

і вседневНо Христа-спаса молебствуєт

І покорно за сіє просить прощенія,

зичачи божіяго благословенія.



* * *


Сколько змоглем, в сей книзі віршов положив-єм,

которими о розних річах доложив-єм.

Ви же, здраві, оную на втіху читайте

а писавшого єя, чтя, благословляйте.

О том милостям вашим главу преклоняю

і непремінним ласкам назавше вручаю.



* * *


Богу ж даю і о сем благодареніє

а вам низькоє обще всім поклоненіє.

І за всяку річ навік буди йому хвала

і пречистой матері всегдашняя слава.

Амінь.


* * *


Тот же, що і в предмові вишшей пудписався

а од бога і од вас ласки сподівався.

Котрую і днесь ласку втож мні показуйте

і при добром здравії всі многолітствуйте.


* * *


Сим концем сія книга уже ся кончаєт,

а писавший єя всім поклон оддаваєт.




















Климентій ЗІHOВІЇВ


Климентій Зіновіїв (середина XVII ст. — після 1717) вчився, мабуть, у Києво-Могилянській колегії; замолоду постригся в ченці; мандрував, збираючи милостиню для монастиря, обійшов всю Україну, побував у Росії і в Польщі. Уклав рукописну книжку, яка містить його власні вірші і записи народних приповідок. Вважають, що книжка ця виникла між 1700 і 1709 рр., хоч твори писалися протягом тривалого часу. У віршах, переважно епіграматичного характеру, досить повно відображене тогочасне життя народу — ремісників, наймитів-бурлак, козаків, духівництва, гендлярів, урядовців; описано різноманітні ремесла, промисли. Повне видання його творів: Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971.

Вірші подаються за цим виданням. Зазначаємо номери, під якими вони йдуть у збірці Климентія у виданні 1971 р.


О людєx правдивих і xотящиx правди научитися наука, № 2.

О смерті, № 12.

О волочащихся чернцяx по містах, по школах і по корчемних двораx, № 55.

О друзіх зичливих, № 70.

О убогих людєx, № 76.

Обагатстві і о нищеті, № 89.

О убогих і о багатих, №90.

О урядових людex, слухаючих ябедников, № 110.

О жонах сварливих і злоязичних, № 132.

О не вміющиx і о не xотящих дітей своїх учити на добрії діла, № 158.

О ратаях, або теж о пашущux хліб людеx, № 169.

О музиках, меновите о цимбалістах і о скрипниках, № 174.

О друкарях, що книги друкують, № 183.

О cніцарях і о слюсарях, № 193.

О стрільниках, що стріли козацькії pобять, і о козаках похвальное, № 204.

О временах літніх і о зимніх, № 237.

О часах по годних і о непогодних, № 238.

О школярах, дрова крадущих, і о школі, № 265.

О соборном тружданії, № 266.

О упадаючих християнєх в неволі басурманськії, № 273.

Вірш, прощенія просящий, до всякого чина ласкавих чительников, № 283.

Се же паки вірш вміcто предмови до ласкавих і благоразумних чительников, особливе до віршопиcoв, № 284.

«Грішний автор, або теж викладач віpшов cиx...», № 285.

«Тому же подобноє автор докладаєт...», № 286.

«Сколько змогл-ем, в сей книзі віршов положив-єм...», № 287.

«Богу ж даю і о сем благодapeніє...», № 288.

«Тот же, що і в предкові вишшей nудnucавcя...», № 289.

«Сим концем сія книга уже ся кончаєт...», № 290.





Попередня     Головна     Наступна       Див. також: Климентій Зиновіїв. Вірші. Приповісті посполиті.


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.