Попередня     Головна     Наступна




АНОНІМ

СЛОВО О ЗБУРЕНІЇ ПЕКЛА,


ЄГДА ХРИСТОС, ОД МЕРТВИХ ВСТАВШИ, ПЕКЛО ЗБУРИВ




Люципер мовить до Ада:


Знаю я, Аде, о том Христі много причин,

іж он єст од коліна Давидова Маріїн син,

Которий сам себе сином божіїм іменуєт

і чоловіком також називуєт.

О том пророці здавна проповідують

і повість тую тілько дармо розмножують;

Од повшости тисящі богом і чоловіком його

визнавають,

а наших собі за ні за що мають.

Але юж маю слуги в справах моїх біглих

не тілько на землі, але і на облаках світлих.

Знаю я, що ся діє і на краю світа,

коли бог оснував землю і положив на ній

дочаснії літа.

Так под небом і в морях і под землею що ся діє, знаю,

в єдной годині през слуги свої много новин маю.

А о том Христі і раз не знаю,

но вісті певної єще ожидаю.

Дивная би то річ була, іж би бив на землі божий син;

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Не могу і разумом поняти,

з которих би ся он могл причин взяти.

Знаю я єще і ангели, іж служать в небі богу,

а і о том ніт . . . . . . . . . . . . (Дефект рукопису. — Ред.)

Єще і на землі од слуг своїх много новин маю,

а там єще певної відомості ожидаю.

А я тії справи, що бог сотворив, всі знаю,

а що ся іменуєт сином божіїм, того не разуміваю.

І я бив-єм ангелом світлим і на облацєх жив

і всього ся там приглядів.

І знаю, що бог Адама создав од землі

і все живоє, єже єсть на верх землі,

І в рай на востоці його посадив,

аби на землі бога і творця свойого хвалив.

Але я тому барзо позавидів,

Адама і Єву ужем з розуму ізвів,

Іж божію заповідь преступили, —

на то-єм привів, що ізгрішили.

А кгди згрішили, познали ся нагими, (*Дефект рукопису. — Ред.)

Іж бог їм не хотів того гріха терпіти,

Послав ангела свойого і вигнав їх із райської розкоші, *

Которої розкоші і розумом не поняти, *

І од того часу ділай землю і в поті лиця твойого хліба сніси,

а сього учинення свойого не віси.

В той час возрадовав-єм-ся і сміяв-єм з нього, же-м привів,

що-м тоє одержав, чого-м хотів.

Албовім дев'ять хоров ангелов бог маєт,

од которих завше хвалу приймаєт.

А я тілько помислив, зараз і струченний з неба,

і там мя посадив, где було мні треба.

Але то ся все стало з моєї причини, *

Іж од древа заказаннаго зрадив овоц скоштовати

І єще-м ся о том старав,

аби ся мні Адам з потомством записав.

І сини Адамові на тоє подвів,

же Каїн Авеля із світа ізгладив.

О од того часу зачав пекло будувати

і душі грішнії із сього світа ізбирати

Із всім потомством. Ніхто мні не завидів.

Адама перворожденнаго запровадив

І всіх дванадесять патріярхов


* * *


І царей незлічоних,

і рицеров барзо моцних,

Самсона барзо сильнаго

і цара Александра, всього світа можнаго,


І Давида-цара, з которого плем'я їсуса Христа'

повідають

о нем всі пророці, которії люд научають,

А пана мойого, Ада, і нас всіх в пеклі понижають,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Которих во одхланях моїх повно

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

І завше у мене, їх єст много,

А хто ж у мене єще не будет,

той до скончання світа мене не забудет.


Ад до Люципера мовить :

Пане Люциперу, пане старосто,

хоч у тебе самого слуг тисяш, сто.

Чомусь мні гадки великії в голові здоймають

і фрасунки немалії мене строскають.

Зажиймо ми поради, а Христа того занехаймо,

і слуг своїх к себі заволаймо,

І кажімо ми їм, аби тому Христу дали покой,

жеби його не зачіпали, щоби і нам бив упокой.

Мілем Лазара четверодневнаго у себе,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

А кгди он заволав словом своїм кгвалтовим,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

І вирвав у мене із зубов острих і притупив,

которії собі од віка мів.

І тепер ся того бою,

жеби мні не було клопоту з тобою.

Люципер до Ада мовить:

Не фрасуйся, пане Аде наш!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Хто вже не буде у тебе,

а ти будеш міти Псуса у себе.

Єсли ж то так страшен Маріїн син,

ово і я постараюся і буду шукати на нього яких

причин.

Уже напустив на нього жидов, і войшли у раду,

аби на нього найшли фальшивую зраду,

І до того за злость його подмовив Іуду,

аби видав Пруса до фальшивого суду.

Чинить ся богом, а хто ж перед ним стоїть?

Не вижу і я його, бо ся он і мене боїть.

А од тих апостолов дванадцяти

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

не будемо боязливими, хоч би било і тисящ

кілька двадцять.

І буду на нього міти сторожу пильную

од слуг своїх, од которих маю приязнь

прихильную.

В каждой годині буду знати,

Що той Гїсус будет уміти

і що будет чинити.


Ад до Люципера мовить :

Люциперу-старосто, добрий друже,

прошу тя, коло господарства мойого пильнуй

дуже.

Але рачте Христа не зачіпати,

бо мої усі жили починають дрижати.

Боюся я, аби мні не було яких страхов,

аби-сьмо не утратили пекельних кгмахов.


Люципер до Ада мовить :

Пане Аде мой, чому еси так боязливий?

Не бачиш перед собою войська, а так лякливий.

Не тривож мене і моїх слуг вірних,

которих маю і у сторонах чужих.

Але, Аде, добрую надію маю,

душу Христову собі поймаю.

Зараз пошлю з войськом старшого воєводу Трубая,

а другаго Бенеру под Єрусалим до великаго гаю,

Аби Христа пильно стерегли,

жеби ангели душі його до неба не взяли.


Люципер до слуг мовить:

Гей, панове воєводи, пане Бенеро і ти, Трубаю,

а я вас для того до себе волаю,

Жеби-сьмо поради зажили,

а того Іісуса душі до неба не пустили,

Бо його жиди конечне разп'ясти мають

і о тоє пильно старають.

І нам ся о тоє пильно треба старати,

аби-сьмо до себе душу його могли поймати.


Тепер би-м бив пан всього світа,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Безпечне біжіте,

а душу його пильно стережіте,

Аби-сьте того Гісуса поймали,

а мні о том рихло знати давали.


Люципер мовить до Ада :

Юж-єм, Аде, послав по Іїсуса слуг своїх вірних,

Бенеру і Трубая, воєвод немалих.

А кгди будуть бубнити,

в той час душу його будуть провадити.

А ми сюда ангелов не допускаймо

і віри їм не даймо,

Аби нас не зрадили

і душі його до неба не запровадили.

Не бойся, Аде, пане мой милий!

Чом єст так барзо унилий?

Єще я в господарстві твоєм не оспалий

і вік пробув немалий.

Не бойся Маріїна сина! Кгди он чоловік,

не вчинить нам нічого вовік.

А я завше з тобою

готов хоч і на пляц до бою.

А пекло — то моя столиця,

где рачить його моя правиця.

Кгди он божий син, не терпів би он муки

і не видан би бив жидом на смертельнії руки.


Ад до Люципера мовить :

Юж я плачу і ламентую,

хоч єще жадної навальності не маю.

Живот мой дреніє

і в очах моїх мріє.

Живот чуєт, тілько не скажет:

падобно той Іїсус, пришедши, всіх нас пов'яжет.


Люципер до Ада мовить :

Що, Аде, по том, що так плачеш і прорицаєш,

що єси прожив, то всі дні свої проклинаєш?


Ад до Люципера мовить :

О старосто Люциперу, стражею затвори пекло,

жеби жадної душі з нього не втекло.

А там ізо всіх сторон мідянії ворота поставив

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

І затвори желізними ланцухами моцними стягнув

і твердими колодками барзо замкнув.

І тисящу тисящ маю войська збройного,

може, і Христос не ходить так гойно.


Святий Іоанн Креститель мовить до Ада:

Смутися, Аде, плач і ляментуй вовік,

кгди ідет до нас бог і чоловік.

Готував єси на нас пекло, в'язення,

котороє іж будет во твоє врем'я.

Весполь із слугами твоїми

будете под ногами божими.

Возстани, Давиде, і в струни вдаряй

а творця свойого і бога вихваляй!

Ото будет запевне по нас

і не пойдет одсюду без нас.


Люципер мовить до святого Іоанна Крестителя:

Постой, їоанне, єще ся не вихваляй

і того Іїсуса не прославляй!

І ти тут будеш, і твой їїсус будет у нас,

а хто дужчий, той ся виграєт змежи нас.

І ти ся не вификглюєш, хоч би-сь ся як фикгльовав

з тим, которому я дорогу готував,

Бо єс Іоанн, зовуть тя покаянію проповідник,

але ти власний Гісусов похлібник.

Для того ти в'язнєв моїх потривожив,

же їм єси повість розмножив,

Як то тут маєт Іїсус до пекла уступати

і всіх моїх в'язнєв од мене взяти.

То і нікгди не дочекаєш,

тілько славу тую дурно розмножаєш.

А довго ще ти тут будеш стояти

а що раз то больш о Христі повідати?

А ходи но ти сюда, больше не повідай,

товариству моєму і мні страху не задавай,

Бо ми ся і знаку його не боїмо

і на божество його не глядимо.

Знаю я, же єст бог в небі,

которому співають ангели: «Слава тебі!»

Але тут бога немаш,

. . . . . . . . . . *

А ти пророкуєш і сам його не знаєш,

тілько його на помощ призиваєш.

Бо бог в небі со ангели пануєт,

а моя слава по всем світу розкошуєт.

І мене люде всі на язиці носять

і больше, ніжли бога, о що просять.

А я ведлуг просьби їх буду чинити,

а хто мої учинки чинить, буду його любити.

А за тоє їм обфітую ласку покажу,

не єдного в огонь пекельний усажу.

А ти, Іоанне, пойди, больш не повідай,

товариству своєму не помагай.

Виджу я, же ти фікглюєш,

і розумію, же ся утекти готуєш.

Ой, не увойдеш од мене, рицеру-пташку,

ми того не боїмося, Іванашку.

Подобно той Іїсус буде, то й ти будеш із нами

в той такой ямі.


Отож посел первий біжить і мовить:

Пане Аде наш,

а кгди ж над тебе большого немаш!

Послали мене воєводи Бенера і Трубай,

нічого ся на раз не лякай.

А що єси хотів і просив, то все поорудували

і Христа того у ланцухи поубирали.

Водять його жиди од града до града,

ніхто йому не дасть і раз правди.

Чулем од жидов, іж веден будет за місто,

і знаю добре, іж готують на нього лобноє місто.


Посел вторий прибігає і мовить :

Ото юж, пане Аде наш, жиди Христа на кресті прибили

і желізними гвоздьми руці і нозі прибили.

Ой, уже не буде в жидов така рада конечне,

а ми будем з тобою жити навіки безпечне.

Послали мене воєводи повідати

і радость тую розмножати.


Посел третій прибігає і мовить :

Отож, пане Аде, Христос умираєт,

на кресті главу свою прикланяєт.

Жиди все тіло його ізбили


і копієм бок його пробили.

Осталися там наші воєводи,

аби, душу його взявши, принесли сюда на нашії

угоди.


Люципер до Ада мовить:

Видиш, Аде, такую новину,

що ся стало през мене Маріїну сину.

Юж жиди на кресті його прибили

і бок йому копієм пробили

і терновий вінець на главу вложили.

А нам потреба о душі його пильноє старання міти,

аби душу його поймати во своя сіті.


Ад до Люципера мовить :

Моя то рада такая

і голова старая:

Душі Христової не беріте

ані її стережіте.

Нехай ідет вона до неба,

а нам його тут не треба.

Бо всі пророці поднеслися і радують,

приход його духом святим чують.

Мусить то правдивий бог бути,

а для єдної душі всіма треба ґиґнути.

Бо уже, я бачу, близько конець наш,

і наше старшинство тепер єст, а завтра немаш.


Посел четвертий прибігл і мовить:

Отож Христос юж умер,

але я бачив недавно тепер.

Але кгди душа його вийшла з тіла,

тогда не єдина плоть ізімліла.

І ми ся полякали

і далеко од неї повтікали.

Хотіли-сьмо його поймати,

а кгди обачили, страшно було к ней приступати.

Ангельськії войська около оступили

а нас до неї не допустили.

Дрижала земля, був страх і доки,

же аж ламалися ланцухи.

Сонце і місяць попреміняли,

і много од мертвих повставали.

А тії аж од страху падали

і через три години лежали.

І ми, ся страху уже набравши,

ідемо до пекла, зброю побравши,

І чули-сьмо од ангелов, же во третій день воскреснет —

і прийде до нас

і маєт взяти всіх в'язнєв конечне у нас.


Воєводи мовять Бенера і Трубай :

Великий наш пане Аде, і ти, пане Люциперу, старосто,

запевне до нас Христос ідет просто.

Ми хотіли душу його собі взяти,

але божії сили не дали к ней приступити.

Виділи-сьмо страх незносний, блискавиці і громи великії

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Подобно правдивий і власний бог,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Бо ніхто таких чудес чинити не может, кроме бога.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Уступили-сьмо до пекла поради зажити,

що б із тим Христом чинити і як прожити,

Бо будет тут запевне до нас,

а, почавши од Адама, і всіх святих маєт узяти у нас.


Люципер мовить до слуг своїх :

Буду ся боронити, як могучи,

бо не подобаєт мі із свойого панства утечи.

Єсли он божий син, нехай собі в небі пануєт,

а з нами і пеклом нехай ся не воюєт.

Бо било би мні за встид, кгди би-м ся йому кланяв

і дані давати кгди би-м ся поднімав.

Корольовав-єм п'ять тисящ літ, мало не довіку,

а тепер би-м ся в моці дав єдному чоловіку?!

Буду його чекати аж на пляц, Аде, з тобою,

а кгди ж он чоловік, то я ся його не бою.

І буду ся з ним мечне войовати,

хоч би-м мів і поле програти.

До броні всі ся, мої жовніре, беріться,

а кгди який страх прийшов, то ви ся не смутіться,

Ставте ся противко його мечне,

а я за вами з другим войськом потенжне

[Буду] ставати. А ворота желізнії рихло зачиняйте

і, зводи звівши, ланцухами заволікайте.

Бо уже то Христос прийдет,

але, хто дужчий, той внійдет.

А вам нехай серце од страху не умліваєт,

іж од Христа того все повтікаєт,

Але берітеся до нього сміле,

ставайте з ним ціле.

Але я знаю, же не новина вам войовати

і не таких рицеров в полю і в пляцу імати.

І всі крольове і царі наших рук не втекли,

але і самі бачите, же єст оні у пеклі.

През то ви не тривожтеся

і Христа того не бойтеся.

Єще ожидаю посла остатного

і на пляц пристя Христового.


Посел остатній прибігає і мовить:

Пане Аде, і ти, пане Люциперу, старосто,

ознаймую вам, іж Христос ідет до нас просто.

Цар Грозний ангелов, множество

серафим з ним і його божество.

Нічого ми противо єдного ангела не могли скурати,

а самого страшно було і слухати.

Побігли-сьмо до пекла, даючи знати

вам, як би нам прожити.


Люципер до слуг мовить і корогов бачить:

Оно ж ідет ко нам! Пильно стережіте

і в руках своїх оружіє держіте.

А як до вас прийдуть, грозно одповідайте,

а єсли би ся ламав, ангелов забивайте.

Нехай он тут не ідет! Нікому не фолкгуйте,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Бо нічого тут

по ньому не буть.

Нехай в небі сидеть,

а войовати ся з нами і пеклом нехай не ідет,

Коли он єст божий син,

а не знаю, для яких ідет сюда причин.

Не маєт он до нас жадної справи,

Не могу юж я розуміти, який то цар слави.


Святий Іоанн Креститель мовить :

Бо-сь ти такого цара слави не чував

із уст моїх, о котором я пророкував

Не тілько, але і всі пророці, почавши од початку світа,

през усі минувші літа.


Люципер мовить до святого Іоанна Крестителя:

Знаю я, Іоанне, добре все то ти справив,

але не той то цар слави,


О котором ти пророкував,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Я бога-цара, в небі сидящаго, знаю,

а тут на землі сього цара не разуміваю.

Одколь би ся он могл узяти,

того і разумом не могу поняти.


Люципер до слуг своїх мовить :

Гей, панове молодці, нехай вам серце не умліваєт,

іж од духа того всі повтікають,

Менжне ся беріте і за двері ставайте

і криком намагайте,

страх їм задавайте.

Бо я розумію, єжели не будуть кгвалту чинити,

рад би-м я з ним покою зажити,

А если би о колько в'язнєв просив,

певне, же би-м із десяток не хтів би-м зборонив.

Бо я чого іншого не боюся,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . *

Ані од письма не слишав,

ані од людей добрих не чував,

Який би то бив цар слави,

же грозно маєт прийти і сокрушити наші глави.


Слуги до Люципера мовять :

Пане Аде наш, що ми по тії часи видали,

то, прийшовши, все повідали,

їж он чинив великії чуда

не тілько во Єрусалимі, але і всюда;

Мертвих словом воскрешав,

хорих уздоровляв,

а нас словом своїм далеко проганяв,

І нічого не скурали-сьмо з ним,

бо ангелов множество при нім.


Христос близько приходить і мовить:

Господь кріпок і силен,

господь силен во брані!

Возьміте врата, князі, ваша

і возьміте ся, врата вічная,

внідет во вас цар слави!

Христос третій раз благословить і мовить...**


* Дефект рукопису. — Ред.

** На цьому в рукописі текст уривається. — Ред.








АНОНІМ


«Слово о збуренії пекла, єгда Христос, од мертвих вставши, пекло збуpuв». Великодна («пасійна») драма, знайдена і вперше опублікована І. Франком («Южнорусская пасхальная драма» — «Киевская старина», 1896, июнь, с. 380 — 412; июль, c. l — 29; Франка Іван. Зібр. творів. У 50-ти т. К., 1981, т.30, с. 262 — 311; «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма». — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1908, т. 81, кн. 1, с. 5 — 50; Франка Іван. Зібр. творів. У 50-ти т. К., 1982, т. 37, с. 456 — 499; І. Франко датує її першою половиною XVII ст. і відзначає, що п'єса ця «замітна своєю мовою і своїм віршовим розміром»; «вона написана мовою майже чисто народною і розміром, подібним до розміру козацьких дум»; оригінальністю теми вона відрізняється «від усіх відомих нам західноєвропейських, а в тім числі і польських пасійних драм». Відлуння її сюжету в Галичині і на Лівобережжі засвідчує, що драма ця «вже в XVII віці мусила бути часто переписувана і перероблювана...» (Франко Іван. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — Франко Іван. Зібр. творів. У 50-ти т. К., 1984, т. 41, с. 244 — 245).

Подається за текстом рукописної збірки Антона Петрушевича з бібліотеки Народного дому у Львові, № 181, с. 25 — 39; цей текст датується кінцем XVII ст. (Свєнціцький Іл. Опис рукописів Народного дому з колекції Антона Петрушевича. Частина друга (Українсько-руський архів, Львів, 1911, т. 6, с. 194 — 200). Збірник зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника АН УРСР. Текст опубліковано у'статті: Возняк М. Знадібки до української великодної драми. — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1927, т. 146, с. 142 — 153.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.