[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 489-522.]

Попередня     Головна     Наступна





§7. НА ЗЛАМІ СТОЛІТЬ


Грушевський як учений


Михайло Сергійович Грушевський (1866 — 1934 рр.) належить почасти до старшого, почасти до молодшого покоління української націонал-демократи. За віком він радше один із старших «дітей», як Грінченко, Коцюбинський, Липа, Самійленко; небагато молодша від нього Леся Українка. Публікуватися почав 1890 р., перед війною йому було вже під п’ятдесят, 1917 р. в середовищі Центральної Ради його називали «батьком» — і не тільки через величезне чоло та бороду, грандіозний список наукових праць та причетність до всіх «українських справ», а й через культурно-політичну близькість саме до старшого покоління.

Грушевський вчився у Антоновича в Київському університеті, /490/ належить до його Київської документалістської школи. Від Драгоманова Грушевський взяв, можливо, хіба що уявлення про українську культуру як «плебейську» і селянську *. Проте Драгоманов намагався спрямувати українську культуру на міські та європейські шляхи. Що ж до Грушевського, то він залишається «народником» у соціологічному й філософському розумінні від самого формулювання своєї програми у вступній лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львові. Тут Грушевський зазначає, що історія України-Русі є єдиний процес і може бути предметом вивчення тому, що всі її періоди сполучені єдиною ідеєю — «змаганнями народними», і «народ, маса народня зв’язує їх в одну цілісність і єсть, і повинен бути альфою і омегою історичної розвідки». У зв’язку з цим вся культура, якою живиться населення певної землі і яку воно продукує, може бути розглянута лише остільки, оскільки вона відображає ідеї цієї народної маси: «Культура, що розвивається у верхніх верствах наро-

ду, цікава нам головним чином не сама по собі, як тим, що відбивається в ній загальнонародного» **.



* Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1.

** Там же. — С. LII.



Як зазначає О. Пріцак, Грушевський приїхав до Київського університету з дещо припізненими загальноідеологічними уявленнями: в його віддаленій Холмщині, а потім на Кавказі він спілкувався з українською літературою та науковими публікаціями через треті руки, переважно через журнали, і виніс лише загальні народницько-ліберальні переконання, до того ж із впливом сімейної релігійності. Переїзд на навчання в атеїстичне студентське середовище Києва спричинився до тривалої кризи.

Таким чином, Грушевський був абсолютно нечутливий до спроб соціології обійтися без абстрактного «героя історії», анонімних соціальних сил чи народних мас. Як і для Костомарова, для Грушевського все те, що виходило за межі народного, тобто селянського, кола інтересів, втрачало національну атрибуцію. Проте в ході роботи над історією української культури XV — XVII ст. Грушевський істотно змінив свої орієнтації: він безумовно відносить до української культури також професійну, міську, орієнтовану на релігійні цінності і потреби, в тому числі книжну літературу, писану не народною українською мовою. Таке розширення горизонту національної культури не було тоді безперечним і суперечило вихідному прагненню не орієнтуватися на культуру «верхніх верств народу».

Коли на запрошення Вовка і Ковалевського Грушевський прибув до Парижа і завдяки Ковалевському ознайомився з французькою соціологією, він з радістю знайшов собі опертя в /491/ концепціях Е. Дюркгейма та Л. Леві-Брюля. Обидві концепції полонили Грушевського, і подальшу частину своєї фундаментальної праці «Історія України-Руси» він писав уже, за власними визначеннями, як соціолог.

Вже сама ідея подати історію України аж від найдавніших часів до наших днів не як якісь «українські клапті в російській історії», за висловом ученого, а як суцільний історичний процес, мала невмируще значення. Початок праці Грушевського над «Історією України-Руси» підводив риску під цілою епохою української національної історичної самосвідомості і починав новий її етап. Та обставина, що за колосальну працю, непосильну для однієї людини, Грушевський взявся без ясної історіософської перспективи, озброєний достатньо примітивними загальними концепціями, лише полегшила йому роботу з величезним матеріалом.

Проблеми, які постали перед ним як перед істориком, були пов’язані передусім із загальною концепцією історії. По-перше, Грушевський потопав у матеріалі, чим далі, тим більше, тому так і не спромігся дійти хоча б до половини того масиву історичних подій, які хотів описати. Цього б він, напевне, уникнув, якби відсівав фактаж згідно з вимогами концепції, але тоді б ми не мали такого чудового живого викладу в безмежній історичній перспективі, такого широкого фундаментального історичного полотна. По-друге, приймаючи концепцію поділу праці Е. Дюркгейма, концепцію соціальної структури та різних функцій соціальних класів (всупереч марксистським «критикам» Грушевського, він чудово розумів і показував особливості позицій різних соціальних сил в історії), Грушевський не міг залишатися на старих народницьких засадах. Він не міг не побачити і не показати, що в певні періоди історії народні маси виступають як «чернь», і, отже, носієм прогресивних і відповідних до інтересів нації тенденцій виступають окремі елітарні кола, наприклад, козацька старшина. Це торувало шлях до елітаристськи-консервативних концепцій, в попередню епоху репрезентованих Кулішем. Проте Грушевський залишається загалом на старих, народницьких засадах.

Грушевський видрукував перед революцією сім томів своєї «Історії України-Руси», що охоплювали період до XVII століття. Крім того, він опублікував короткі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури: «Очерк истории украинского народа», що витримав з 1904 р. по 1911 р. три видання, і «Ілюстровану історію України» (Київ, 1912 р.). Окреме коло його інтересів — історія української літератури, три з п’яти томів якої він видав перед революцією. Незалежно від того, як приймалися ці твори, завдяки Грушевському наявність окремої національної української історії не можна було заперечувати так само, як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.

Напередодні війни і революції не було в українському національному русі постаті, яка могла б зрівнятися з Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і неймовірно цілеспрямованій організаторській праці. Пізніше він вражав своїх колег тим, що /492/ працював за будь-яких умов, навіть під час головування на засіданнях в революційному Києві, вичитуючи свої верстки. Цей невеличкий сухорлявий чоловічок мав затятий характер, був упертим та егоцентричним, але відданість його науці й «українській справі» не мала меж.

Феномен Грушевського не пояснюється самими лише його вольовими рисами та обсягом його наукового доробку. Головне все ж полягало в тому, що Грушевський писав історію України. Не було іншого поля для формування національної самосвідомості настільки важливого, як осмислення власного історичного «Я». З тих, хто в захваті називав Грушевського батьком, переважна більшість не читала його академічних творів; для них пояснення національної генеалогії залишалось чимось близьким до міфу, їм достатньо було віри в те, що «батько» все описав і пояснив. Але для кожного, хто хотів заглибитися в справу, можна було розкрити книжки професора й спиратися на останнє тверде підґрунтя історика — документ. Багато з цих документів уже навіки втрачено, і ми можемо лише з вдячністю згадувати ретельного дослідника за те, що він їх для нас зберіг.

У 1917 р. Грушевського вумовили стати членом партії українських есерів. Він погодився з огляду на те, що есери орієнтувалися на селянство, а це збігалося з його власними орієнтаціями. Проте треба зважити на те, що в ті роки всі так само називали себе соціалістами, як зараз, після поразки комунізму, лякаються цього слова. Насправді Грушевський був і залишився класичним націонал-демократом лівого, народницького напряму.





Нова політика галицької націонал-демократи


У польській громаді Галичини були демократичні, орієнтовані на співпрацю з українцями елементи, але загалом галицька польська шляхта залишалась вкрай консервативно-націоналістичною. Наприкінці 80-х років стосунки з поляками Ю. Романчук характеризував як «замкнену, глуху ненависть».

В австро-угорській політичній системі питання, що виходили за межі внутрішньої політики, як от польська або українська проблеми, знаходилися у віданні міністерства закордонних справ, наприкінці століття — почасти у віданні військової розвідки й генерального штабу. У зв’язку з загостренням австроросійських відносин і польська, і українська проблеми набули першорядного значення для зовнішньої політики імперії.

В 1879 — 1895 рр. прем’єром і міністром внутрішніх справ Австро-Угорщини був Едуард фон Тааффе, який проводив клерикально-федералістичну політику і взяв курс на «нову еру» в польсько-українських стосунках. Оскільки вже існувала угода з поляками стосовно долі Галичини, виникла складна ситуація, що вимагала прямих україно-польських переговорів. У зв’язку з падінням престижу москвофілів йшлося про угоду між польськими національними лідерами і народовцями. Організацію переговорів було покладено на намісника Галичини К. Бадені. В полагодженні стосунків між польською та українською громадами було особливо зацікавлені консервативні східноукраїнські діячі, оскільки їх турбували насамперед умови для культурницької роботи на /493/ потреби України. Ініціаторами угоди стали В. Антонович і О. Кониський.

Переговори почалися обережно, як особисті стосунки в колі А. Сапєга — О. Барвінський — О. Кониський — В. Антонович — А. Хамєц — А. Тележинський (троє останніх училися разом в університеті, Хамєц був учасником польського повстання 1863 р. і переховувався у Антоновича, потім виїхав до Австрії і став відомим поліцейським чином). За спиною учасників переговорів, крім Бадені та Романчука, стояли митрополит Сембратович і маршал галицького сейму Е. Санґушко. Крім того, О. Кониський домовлявся з редакцією «Діла» — І. Белеєм та І. Гладиловичем — про свою співпрацю з редакцією народовецького органу, але безрезультатно.

Переговори викликали гостре невдоволення у радикалів-драгоманівців — Франка, Павлика, Терлецького та інших, які 4 — 5 жовтня 1890 р. скликали збори радикальної інтелігенції у Львові і проголосили створення РУРП — Русько-Української Радикальної Партії. Можливість об’єднання блоку українських клерикалів і націонал-демократів з польськими націоналістами викликала стурбованість Драгоманова. Він розумів, що йдеться не стільки про польсько-українську, скільки про австро-українську угоду і, отже, про радикальний пронімецький поворот у політичних орієнтаціях українського руху, згубний для престижу руху в Наддніпрянській Україні.

25 листопада 1890 р. на сеймовому засіданні голова українського парламентського клубу Ю. Романчук прологосив початок «нової ери». Український клуб декларував готовність до співпраці на засадах вірності католицькій церкві й австроугорській державі та династії Габсбурґів за умов визнання рівноправності українців на економічному та культурному полі. Краківські польські політики не відгукнулися ніяк, а «подоляки» зустріли «еру» вороже. Почалася напружена полеміка в українських колах, сеймовий клуб розпався.

Політика «нової ери» продовжувалась недовго. 1894 р. більшість народовців на чолі з Ю. Романчуком відмовилась від неї і оголосила про перехід до опозиції. Навесні 1894 р. п’ятеро послів до сейму виступили з ініціативою скликати з’їзд мужів довір’я від усіх українських партій — народовської, радикальної та москвофільської. Спільної програми не вийшло, але радикали спробували принаймні поєднатися з народовцями. На позиціях співпраці залишилися клір, О. Барвінський та А. Вахнянин із часописом «Руслан» (з 1896 р.). З групи Барвінського — Вахнянина виросла невелика Християнсько-Суспільна Партія.

Тим часом програма ініціаторів «нової ери» поступово реалізувалася. Вона передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Шевченка статусу Наукового з перспективою перетворення його на українську Академію на зразок чеської, розвиток українського шкільництва. Фактично було відкрито кафедру української історії (яка називалась кафедрою історії Східної Європи), Наукове Товариство ім. Шевченка із постійною субвенцією на нього, проте неакадемічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й /494/ Станіславові та жіночій у Львові; паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську утраквістичну семінарію у Самборі; відокремлено українську гімназію від польської у Перемишлі тощо.

Намісник Бадені був проти роботи Антоновича на кафедрі, отже вирішено було запросити його учня М. Грушевського, який входив у Києві до молодіжного оточення Кониського, друкував художні твори в «Ділі» ще гімназистом, користуючись покровительством Нечуя-Левицького. Антонович не схотів їхати до Львова, посилаючись на сімейні обставини, але насправді він не бажав брати участь в інтригах у новій обстановці і покладався на бойовий характер Михайла Грушевського. Двадцятивосьмилітній Грушевський переїхав до Львова 1894 р., став на чолі кафедри, очолив історико-філософську секцію НТШ.

Проект реорганізації Товариства ім. Шевченка розробляли О. Кониський, О. Барвінський та І. Франко ще 1888 року. 1892 р. до реорганізованого Товариства Франка не було прийнято, проте одразу після переїзду до Львова Грушевський ставить перед управою НТШ питання про залучення його до співпраці. Наступного року Грушевський став редактором «Записок Товариства ім. Шевченка». А 1896 р. виникла статутна криза в НТШ, яка закінчилась обранням Грушевського головою НТШ 2 лютого 1897 р. і прийняттям нового статуту, який наближав НТШ до академічної установи. Франко увійшов до президії НТШ як «референт філологічної секції».

З 1895 р. виходять «Записки Наукового товариства» під редакцією Грушевського (вийшло 100 томів до 1914 р.) і низка неперіодичних видань. Журнал «Зоря», що від О. Партацького 1885 р. перейшов до Товариства ім. Шевченка, було за ініціативою М. Грушевського об’єднано з журналом І. Франка «Житє і слово», і з 1898 р. на їх основі виходить журнал НТШ «Літературно-науковий вісник» (головний редактор М Грушевський, члени редакції І. Франко, О. Борковський і О. Маковей, останні двоє пізніше замінені видатним етнографом В. Гнатюком).

Група «молодших» радикалів, які проголосили себе марксистами, — Юліян Бачинський, Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Олександер Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович та інші — опублікувала в «Народі» за 1 травня 1891 р. свої власні політичні вимоги, а 18 вересня 1891 р. на конференції у Львові проголошено Українську Соціал-Демократичну Партію як частину австрійської соціал-демократії.

Ю. Бачинський видає 1895 р. у Львові брошуру «Україна irredenta», де висуває гасло самостійності України. Під її впливом з’їзд радикальної партії у Львові 1895 р. приймає заяву про політичну самостійність України як програму-максимум. Гасло самостійності підтримане студентською маніфестацією на Високому замку у Львові після виступу Л. Цегельського (1898 р.). Тоді його приймають як програму-максимум і УСДП, і народовці.

Грушевський виступав посередником в об’єднавчих переговорах українських партій, у нього і деяких інших галичан виникає ідея «третьої партії». Влітку 1899 р. на Археологічний конгрес у Київ приїжджають, незважаючи на демонстративну відмову галичан у зв’язку з /495/ забороною української мови, О. Колесса та М. Шухевич зі Львова. Справжньою їх метою було досягнення грошової підтримки громадовців для створення «третьої партії». Восени з цією ж метою до Києва приїхав Грушевський і зустрівся зі «старими». Грушевський намагався заспокоїти громадовців щодо союзництва народовців і москвофілів на виборах, пояснюючи, що передвиборні блоки — справа нормальна, що слід відрізняти «твердорусинів» від москвофілів, і критикував австрійську урядову національну політику. Це мало б викликати роздратування у правих — але Кониського не було, Антонович мовчав, а Лисенко і Науменко були мирно настроєні завдяки розмовам Колесси та листам Франка. Підтримки Грушевський не зустрів; натомість керівники Громади запропонували Грушевському і Франкові об’єднати народовців і радикалів на соціалістичній програмі. Обидва ввійшли до комітету реформ, а на з’їзді нової партії — до її проводу.

26 грудня 1899 р. у Львові засновано Українську Національно-Демократичну Партію, до складу якої ввійшли члени правого крила РУРП і більшість народовців. До Народного комітету УНДП обрані М. Грушевський, К. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак та І. Франко. Перший з’їзд партії відбувся в січні 1900 року. Першого січня 1900 р. УНДП прийняла в програмі-максимум вимогу соборної незалежної України, «де б усі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу». Реальна програма вимагала автономії українського краю в рамках Австрії.

Невдовзі і Франко, і Грушевський виходять із УНДП, Франко — як непримиренний радикал, Грушевський — як людина, якій важко ужитися з націонал-демократичним галицьким керівництвом.

Згодом УНДП стала найвпливовішою партією Галичини. її підтримує новий митрополит (1901 — 1944 рр.) Андрій Шептицький, який ставить на меті утворення українського патріархату з осідком у Києві під зверхністю папи Римського. 1908 р. Шептицький здійснив таємну подорож до Росії, зустрічався з представниками різних сил, у Велеграді, колишній столиці Великої Морави, регулярно проводив екуменічні зустрічі.

1900 р. з ініціативи москвофільської Руської Ради постає «Русская народная партія». Зміцнюються зв’язки галицьких москвофілів з російським імперським панславізмом. 1909 р. в Петербурзі засновано «Галицко-русское общество» на чолі з Бобринським. Більш помірковані «старокурсники» залишалися лояльними щодо Австрії; «новокурсники» йшли на співпрацю з Росією до кінця. З окремими москвофілами, в тому числі провідними, співробітничала російська розвідка.

Польські консервативні націоналісти, які переважали в Галичині, подекуди підтримували москвофілів, відчуваючи загрозу з боку «українців».

«Правиця» ППС — підпільна бойова частина партії на чолі з Пілсудським — пропонує 1906 р. свої послуги австрійському генштабу. Австрійські розвідники утримуються від формальної співпраці, розраховуючи, проте на те, що під час війни матимуть добру розвідувально-диверсійну мережу.

Таким чином, напередодні війни існують таємні політичні і військові /496/ зв’язки Росії з промосковськими антипольськими галицькими колами, Австрії з антимосковськими польськими колами. Подібних зв’язків у Австрії чи Німеччини з українськими колами не було. Однак політично галицькі націонал-демократи чітко орієнтовані на антиросійський австро-німецький блок.

З 1899 р. у Львові регулярно проводилися студентські віче за участю студентів-українців інших австрійських університетів. Студенти вимагали українського університету. Після виборів 1907 р. намісник граф Анджей Потоцький, звинувачений у змові з москвофілами проти націонал-демократії, був убитий студентом-українцем. Віче 1910 р. відбулось без дозволу ректора і закінчилось криваво. Під час бійки між поляками та українцями в університеті загинув українець Адам Коцко, студент Леонтович був тяжко поранений.

Під впливом заворушень і на тлі загострення стосунків з Росією уряд імперії 1912 р. робить кроки назустріч українцям. Крайова адміністрація одержує вказівку про однакове трактування обох народностей, починає розв’язання проблеми українського університету, збільшує дотації на культурні та економічні потреби українців, визнає селянське товариство «Сільський господар» на чолі з Є. Олесницьким загальнокрайовим становим представництвом українських селян. На цей час українська Галичина, набагато бідніша й відсталіша в агротехнічному відношенні, ніж Наддніпрянщина, була незрівнянно краще організована: крім політичних партій, тут діють З тис. українських народних шкіл, 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл, 2 944 читалень «Просвіти», понад 500 кооперативів з розвиненою інфраструктурою, преса, спортивні організації «Сокіл» (з 1898 р.) і «Січ» (з 1900 р.).

Згідно з цісарським листом від грудня 1912 р., у Львові 1 вересня 1916 р. мав відкритися український університет. У планах австрійського уряду було перетворення НТШ на Академію.

На виборах до сейму 1913 р., що відбулися після дострокового розпуску сейму скликання 1908 р., було обрано 30 послів від українських партій і від москвофілів.

7 грудня на таємній нараді українських партій прийнято рішення: «З огляду на добро і будуччину української нації по обох боках кордону, на випадок війни між Австрією і Росією, все українське громадянство однозгідно і рішуче стане по боці Австрії проти Російської імперії, як найбільшого ворога України» *.



* Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — С. 489.



На цьому тлі відбуваєтюся конфлікт у керівництві НТШ, що закінчився усуненням Грушевського.

Грушевський принципово займав «надпартійну» позицію, що й підтвердив під час нетривалого перебування в Україні в часи революції. За цим стояли і його наукова позиція, що не могла витримувати політичного диктату, і його нездатність ходити під чиїмось керівництвом взагалі.

Особисті конфлікти у Грушевського в житті були частими, хоча спочатку у Львові вони не мали політичного характеру.

Опозиція в НТШ була пов’язана з Михайлом Павликом. Павлик працював бібліотекарем НТШ по 2 год. на день і у квітні 1900 р. обраний дійсним членом НТШ, а 1902 р. став секретарем філологічної секції. Криза почалася /497/ з прохання Павлика підвищити йому зарплатню і закінчилася виступом Павлика «проти монархічного ладу в нашім товаристві». Павлик разом із С. Дністрянським та С. Рудницьким, географом, учнем Грушевського, уклали проект Статуту НТШ, який мав би поставити Голову НТШ під контроль Ради Товариства. 1904 р. Грушевський подав у відставку і повернувся лише після довгих умовлянь. Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші просили Франка, Гнатюка і Томашівського не подавати у відставку. Вершиною конфлікту стали статті Павлика в народовецькому «Ділі» «Не кличте всує!», спрямовані проти Франка за відхід від Драгоманова і проти Томашівського за панегірик Грушевському, і «І ще раз: не кличте всує!», де вже мали місце іронічні оцінки «Історії України-Руси». Франко за мовчазної згоди головного редактора — Грушевського, відповів нищівним «Михайло Павлик. Замість юбілейної сильветки» (ЛНВ, т. 29, кн. 3, 1905).

Ці скандали відбувалися впродовж 1904 — 1905 рр., але тут у Росії сталася революція, і Грушевський виїхав до Києва, перенісши туди й «Літературно-Науковий Вісник».

Конфлікт був особистим, але невдоволення Грушевським назрівало. Природне використання Львова і львівських інституцій для потреб цілої України викликало роздратування у галичан, бо послаблювало позиції галицького суспільства в боротьбі навколо власних повсякденних проблем. Характерно, що Грушевський приймав незалежницьку ідеологію галицьких політиків, будучи «народовцем», але повернувся до федералізму з відходом від політичних партій і оголошенням своєї «надпартійності». Так само, як і «соціалізм» Грушевського, це було всього лише тверезим урахуванням реальної ситуації в Наддніпрянській Україні.

Великий конфлікт назрів у 1913 р., але вже перед ним було розходження Грушевського з Франком. Одразу після публікації О. Огоновським шеститомної «Історії літератури руськой» Франко 1907 р. загорівся бажанням написати «Історію української літератури», яка «стане гідно обік «Історії України» Грушевського, тільки з тою різницею, що написана живо» *. Чим далі писав Франко свою невдалу працю, чим більше чинив опір Грушевський її публікації, тим гіршими були їхні стосунки. Досить сказати, що Франко вирішив, ніби первісний текст київського літопису написаний віршем, і намагався «реконструювати» цей текст віршами старослов’янськими та українськими. 1915 р. Франко вже писав про «фальшиві історичні конструкції проф. Грушевського».



* Див.: Корнійчук В. «Історія України-Руси» М. Грушевського в рецепції І. Франка // Михайло Грушевський і Західна Україна. — Львів, 1995. — С. 94.



Останній конфлікт виявився вже суто політичним, хоча в ньому був свій драматизм: ініціатором конфлікту став талановитий учень Грушевського Степан Томашівський (1875 — 1930 рр.), який разом з Франком так активно підтримував Грушевського в 1904 — 1905 роках.

1911 р. Грушевський надрукував збірник статей «Наша політика», в якому критично аналізував галицьку політичну ситуацію. Він вбачав у ній відрив політичного керівництва від народу, втрату ідеології, занепад культурно-національних вартостей.

Керівники УНДП запропонували, по суті, усунути Грушевського від керівництва НТШ, і це знайшло підтримку у провідних науковців. /498/ Франко тоді вже почувався зовсім хворим, а Степан Томашівський, імовірно, був автором анонімної брошури «Наша політика і професор Грушевський», що вийшла того ж року. 1913 р. видрукувана ще одна брошура проти Грушевського за підписом «Комітет народного добра», дуже зла за тоном.

Грушевський подав у відставку. Наступником його обрано С. Томашівського.

Томашівського розділяли з Грушевським не тільки особисті непорозуміння: розходження були і політичні, і навіть світоглядні. Грушевський залишався народником, для нього невиразна маса трудящих була не тільки справжнім носієм національної культури, а й творцем історії. Томашівський повертається до того історичного світогляду, підвалини якого заклав ще Куліш. Історію, на його погляд, творять національні еліти, і саме це уявлення є засадовим для державницької школи, що її розвинув молодший колега Томашівського В. Липинський.

Подальший хід подій показує, що звинувачення, висунуті Грушевським галичанам 1911 р., були всього лише дуже абстрактним і невиразним формулюванням глибинних розходжень. Цілком зрозуміло, що політичне керівництво наддніпрянської України не могло прийняти австро-німецької орієнтації напередодні війни.

Ще у березні 1911 р. наддніпрянпі А. Жук, В. Дорошенко, Л. Юркевич, В. Степанківський, В. Липинський і галичанин В. Кушнір вели переговори про створення органу «Вільна Україна» — зародку пронімецької та антиросійської Спілки Визволення України. Липинський звертався до Грушевського з пропозиціями підтримати організацію, але Грушевський поставився до цієї ідеї дуже обережно. Липинський сам, повідомляючи про відповідь Грушевського, радив колегам бути обережними із австрофільством. Уже після початку війни, виїжджаючи до Росії, Грушевський зустрічався з керівниками СВУ у Відні, не підтримав їх ідей, але пообіцяв тримати у курсі справ через нейтральні країни. До відомостей про СВУ керівники націонал-демократії в Києві поставилися неприхильно.

Активним діячем СВУ став противник Грушевського ще з часів конфлікту з Павликом Степан Рудницький (1877 — 1937?). Його оцінюють як фундатора української геополітики *.



* Див.: Torbakov Igor. A rebirth of ukrainian geopolitics. — «The Harriman review». — Spring, 1996.



Пізніше, 1926 р., Рудницького, одного з відомих діячів Західно-Української Народної Республіки, професора Вільного українського університету в Відні, запросили в УРСР, де він очолював Український науково-дослідний інститут географії і картографії в Харкові аж до арешту 1933 року. Рудницький опублікував 1923 р. в Берліні книгу «Українська справа зі становиська політичної географії»; книга написана 1920 р., але можна думати, що співробітництво Рудницького з СВУ ґрунтувалось на подібних геополітичних ідеях. З позицій Рудницького, обґрунтованих у цій книзі, Росія як імперія існуватиме тільки за умов, коли до її складу входитиме Україна; без України вона не втримає свого великодержавного статусу. З погляду Рудницького, незалежність України і втрата Росією статусу імперії спричинились би до того, що Росія — на користь собі і цілому світу — зосередилась би на власних внутрішніх /499/ проблемах. Підтримка Рудницьким та шерегом інших політиків Німеччини в першій світовій війні недвозначно говорить про те, на що вони розраховували.

Наскільки реалістичними були розрахунки галицьких політиків, показав розвиток подій в час війни.

У мемуарах колишнього начальника розвідувальної служби австрійської армії Макса Ронґе говориться, що спочатку австрійці покладали певні надії як на польські легіони, так і на СВУ під керівництвом Меленєвського та Скоропис-Йолтуховського і групу зарубіжних українців на чолі з М. Залізняком. Проте спочатку Міністерство закордонних справ, а в середині 1915 р. і розвідувальний відділ припинили стосунки з СВУ. «Ставлення населення зайнятої нами Волині жодним чином не говорило про те, що воно чекає від нас звільнення. Переважна маса українців не визнавала нас... Були, щоправда, і такі російські українці, які мріяли про звільнення і приєднання до центральних держав, але це були одиниці, які не справляли жодного впливу на загальну масу, і ми їх могли використовувати тільки в нашій розвідувальній службі як агентів проти Росії. Серед полонених української національності їх пропаганда не могла добитися успіху. Ці полонені цікавились соціалістичними ідеалами і в жодному разі не національними» *.



* Ронге Макс. Разведка и контрразведка. — К., 1993. — С. 124.



Дещо оптимістичніше дивились на перспективи українського руху німці, не обтяжені проблемами польських організацій, але й тут серйозного успіху в СВУ не було. Приголомшуючий успіх мала місія СВУ до Туреччини, яка закінчилася декларацією Талаат-паші про визнання необхідності утворення української держави. Виношувалися плани військово-морського десанту біля Одеси чи на Кубані, в якому разом із турками взяли б участь і українці, але тут схаменулися самі керівники СВУ, які визнали (в грудні 1914 р.) таку акцію політично шкідливою. Розгром турецької армії Росією зробив проблему неактуальною.





«Батьки і діти» в наддніпрянській націонал-демократії


Поворот в орієнтаціях галицької націонал-демократи загострив обстановку в керівництві наддніпрянського Громадовського руху. Відмовившись від культурно-політичної стратегії Драгоманова, не підтримуючи і проавстрійської політики Антоновича — Кониського, Київська Стара Громада залишалася на невизначених культурницьких позиціях. У середовищі громадовців визрівав конфлікт «батьків» з молодшим поколінням.

1890 р. в Харкові створено таємне «Братство Тарасівців»; засновником його був Іван Липа (1865 — 1923 рр.), лікар, який писав під псевдонімом «Петро Шелест» (!). Товариство було нечисленне і після арештів 1893 р. швидко розпалося. Проте значення його виходить за рамки звичайної історії таємних товариств; досить згадати його учасників — Борис Грінченко (1863 — 1910 рр.), Микола Міхновський (1873 — 1924 рр.), пізніше Михайло Коцюбинський (1864 — 1912 рр.), Володимир Самійленко (1864 — 1925 рр.), Микола Вороний (1871 — 1942 рр.), Євген Тимченко, Олександр Черняхівський, Володимир Шемет та інші. Серед тодішніх «тарасівців» — чи не /500/ найвідоміші постаті українського літературного та політичного життя нового покоління. Якщо згадати, що через кілька років (точніше, 1900 р. і теж у Харкові) заснована Революційна Українська Партія (РУП) і серед засновників її — син професора Дмитро Антонович, син Олександра і Софії Русових Михайло Русов, то складається враження про сильну радикалізацію молодшого покоління діячів національного руху.

Серед молодих лідерів справді багато прямих нащадків старшого покоління. У Михайла Старицького було дві дочки; старша Людмила вийшла заміж за згаданого доктора О. С. Черняхівського, молодша Марія («Муха») — за Івана Стешенка (1873 — 1918 рр.), який єдиний з молодшого покоління був членом Старої Громади. Євген Тимченко був родичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О.Ф. Кістяківського; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником. Одружений був Богдан на дочці відомого громадовського діяча Марії Беренштам. Численна родина Косачів, племінники і племінниці Драгоманова, а серед них насамперед — Леся Українка, відігравали значну роль у культурному й політичному житті.

Така «сімейність» говорить радше про нечисленність громадовського рухівського активу. Але все ж слід сказати, що те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів, виростало поза вузьким колом націонал-демократичних гуртківців. Це були молоді люди з нижчих прошарків «освічених класів», вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, на українських віршах, які майже поголовно намагались писати і самі, на українському театрі, що полонив багатьох освічених українців, молодість яких припала на кінець століття. Конфлікт став конфліктом «батьків і дітей» у переносному розумінні.

Заклики тарасівців вражали своєю категоричністю: «тепер українофіли вже неможливі, як дійсні і щирі патріоти, як люде ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільським, то сьміливо, не вагаючи ся можемо сказати, що то не єсть син України, то її ворог, то зрадник, перевертень, ренеґат» *.

Ані «Братство Тарасівців», ані окремі молоді члени громадовського руху не висували якихось радикальних політичних гасел. В маніфесті «Братства Тарасівців» йдеться про федеративний устрій Росії і Австрії; дуже радикально там сказано тільки про мову — «так кожен із нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по вкраїнському» **.



* Profession de foi молодих українців // Українська суспільно-політична думка в 20 ст. — Т. 1. — С. 22.

** Там же. — С. 24.



Про незалежну українську державу заговорив Міхновський тільки в брошурі «Самостійна Україна» 1900 р.; у Грінченка в його «Листах з України Наддніпрянської», надзвичайно войовничих за тоном, теж нічого нового в політичній програмі немає. Грінченко говорить про «незалежність української нації», але виявляється, що то незалежність в рамках конституційної Російської держави.

Увесь запал молодих радикалів звернутий на мову. «Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному ґрунті (а ми думаємо, /501/ що се аксіома), то всяке відхилення він національного ґрунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, — себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток» *. «Мусимо сказати голосно нашій молоді: дивіться, як не треба робити! Дивіться і згадайте поетове слово про тих перевертнів, що пособлюють і останню полатану сорочку здирати з матері-України!» **.



* Грінченко Б. Листи з України Наддніпрянської // Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — С. 104.

** Там же. — С. 40.



Ця шалена й безкомпромісна позиція в мовному питанні виражала глибоку суть справи. Таку «програму» легко було аргументовано критикувати, але аргументи тут нічого не важили. Це була суто емоційна, ірраціональна позиція й опозиція, молоді діячі інституціоналізувались як етнічні націоналісти і протиставили себе «немічному раціоналістичному лібералізмові» — бодай не в програмі, а тільки психологічно.

Соціально-психологічну природу цього протесту ясно видно в казці молодого Коцюбинського «Хо», написаній 1894 р. Хо — персонаж, що нагадує Гоголевого Вія: так само, як під поглядом Вія, під його поглядом мертвіє від жаху все живе. Проте Хо сам хотів би, щоб люди перестали його боятися і він міг піти на відпочинок, — і ось мужні борці за народну справу йдуть по селах, повні віри й любові до своєї країни... Кінець царства страху — ось як уявляються радикальному поколінню нові часи. Це ще не був конкретний програмовий крок — але тут уже було все для розриву з раціоналістичним поступовством, звичною до компромісів повсякденною культурницькою роботою. Далі міг бути зроблений будь-який відчайдушний крок.

Гранична, не виміряна раціональними обрахунками позиція могла б бути не мовною, а якоюсь іншою, але обов’язково символічною: головне, що вона різко віддаляла аванґард, еліту від сірої і хаотичної маси. Розходження стосувалися поки що енергії тієї самої просвітницької роботи. Далі елітаризм висунув гасло державництва. По суті, «національно-державницький» напрям був, з культурно-політичної точки зору, насамперед елітарним, ґрунтованим на винятковій ролі державотворчої еліти; саме цей крок мусив зробити енергійний «націонал», щоб порвати з негідним «українофільством».

А поки що молоді глузували з жалюгідних лібералів. Найпопулярнішими віршами Самійленка (автора переважно дуже бравурних патріотичних поезій, — між іншим, сьогодні всі знають лише його /502/ «Тихесенький вечір на землю спадає...») стали численні сатири на лінивих лжепатріотів, які не злазять з печі:


Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти.


Прагматичний і розсудливий Чикаленко згадував, що на молодь завжди справляли велике враження палкі й плутані промови Івана Стешенка, після яких не можна було пригадати, про що ж він так пристрасно говорив. Із старими громадовцями Стешенко розмовляв з ледве прихованим презирством. Про Грінченка, якого Громада викликала з Чернігова до Києва для роботи над словником, Чикаленко розповідає, що той був дуже милий в приватній розмові, але ставав абсолютно нестерпним на засіданнях — чіплявся до кожної фрази, відстоював якісь незрозумілі позиції й принципи, був різким і сам без потреби ображався. Уживався він тільки з молодими керівниками видавництва «Вік» — С. Єфремовим, семінаристом В. Дурдуківським та ін. Мабуть, це було наслідком не тільки його вдачі, а й відчуттям ворожості до старшого покоління.

При цьому ні Грінченко, ні Єфремов не висунули нових культурницьких чи політичних вимог, залишаючись у рамках того ж таки просвітництва. І не посередніми віршами чи партійно-політичною діяльністю, а саме своїм культурницьким доробком і увійшов Грінченко в історію. Йому Україна зобов’язана й остаточним оформленням фонетичного правопису, і безцінним словником української мови.

У «Листах», підписаних псевдонімом «Вартовий», Грінченко називав серед тих нечисленних вождів української культури, які чинять опір обмосковленню, Антоновича, Кониського, Нечуя-Левицького і... «Чайченка», тобто себе самого. Радикальний національний рух спирався, таким чином, на традицію консервативного культурництва.

1900 р. Антонович з Кониським задумали створити Загальну українську організацію на засадах індивідуального входження «свідомих українців», а не вже існуючих Громад. Це була спроба якось обійти Стару Громаду. На І з’їзді цієї організації почесними членами її Ради обрано В. Б. Антоновича, П. Г. Житецького та М. В. Лисенка, а Кониський виявився настільки непопулярним навіть серед створюваної ним організації, що не був обраний нікуди. Загальна організація існувала, скликала з’їзди, вела, як і раніше Громади, культурницьку роботу, але не виходила на політично-партійну арену. Найбільшим авторитетом в українському національному русі залишався М. Лисенко, на засіданнях найчастіше головувала або В. Науменко, або І. Шраг. Після революції 1905 р. в Київ переїхав Грушевський; він і став визнаним головою Загальної організації. Всього до організації входило, за свідченням Є. Чикаленка, «душ 150» по всій Україні.

Частина націонал-радикалів, які не вийшли за рамки політики та ідеології консервативного громадовства, залишилася в єдиних організаційних націонал-демократичних структурах, тим більше, що розвиток революції на Наддніпрянщині не сприяв піднесенню національної свідомості, висуваючи дедалі більше соціальні проблеми і насамперед проблеми села. /503/

Кількість передплатників україномовної преси, як згадує Є. Чикаленко, незалежно від змін її політичного курсу коливалася близько 5 тисяч. Пізніше, влітку 1917 р., передплатників було майже 6 тисяч. Це яскраво свідчить про перевагу соціальних та загальнодемократичних цілей у настроях суспільства Східної України над суто національними.

Коли почалися вибори до Державної думи, здійснювалися спроби виставляти кандидатів «від українців», але тільки на Полтавщині вдалося провести одного депутата — колишнього «тарасівця» В. Шемета. Учасники українського національного руху змогли пройти в Державну думу тільки через загальноросійські політичні партії, передусім через кадетів. 1908 р. було знову створено безпартійну організацію — Товариство Українських Поступовців (ТУП), з єдиною програмовою вимогою — федеративний устрій Росії та автономія України. Фактично це була невелика група, як тоді говорилося, «свідомих», «твердих» або «щирих» українців з літературно-громадського середовища, яка намагалася в час політичної реакції продовжувати культурницьку політику і готувати кадри для нових політичних умов. Після смерті Лисенка, Старицького й Антоновича лідерство Михайла Грушевського (який повернувся до Галичини) було поза сумнівами.

Між тим радикалізація молодої генерації продовжувалась.

Ще в РУП утворилася націоналістична опозиція (М. Міхновський, А. Макаренко), частина якої потім виділилася в Народну партію (УНП), вже зовсім крихітну. Написана на замовлення лідерів РУП М. Міхновським нині широко відома брошура «Самостійна Україна» (1900 р.) була настільки радикально-націоналістичною, що від неї РУП після тривалих вагань відмовилася.

Головна ідея брошури полягає в тому, що оскільки Переяславська угода 1654 р. не виконана російською стороною, Україна має моральне право її розірвати. З погляду Міхновського, невиконання росіянами «Переяславської конституції» морально повністю розв’язує руки українцям: «нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля». «Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся также відповідною, як і боротьба фізічною силою» *. Оскільки українська інтелігенція «раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю», «ніколи не служила своєму народови», то тільки нова, «третя інтелігенція» є представником нації і «стерно національного корабля належить ся їй» **. Проголошуючи гасло «Одна, єдина, нероздільна Україна від Карпатів аж по Кавказ», Міхновський підсумовує: «Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами вітчини. Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишить ся на нашій терріториї, ми не маємо права покласти оружія» ***.



* Міхновський М. Самостійна Україна // Українська суспільно-політична думка в 20 ст. — Т. 1. — С. 68,70.

** Там же. — С .69.

*** Там же. — С. 71.



Не менш виразний націоналізм Міхновського в написаних ним «Десяти заповідях УНП». Тут маємо, наприклад, такі постулати: «2. Усі люди /504/ твої брати. Але москалі, поляки, мад’яри і жиди це вороги нашого народу, як давно вони панують над нами і визискують нас. 3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів. 4. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів» тощо *. Доведений до морально-політичного принципу непримиренної ворожості до російської мови мовний екстремізм зливається з гаслом етнічної чистки. Звичайно, в такому оформленні, та ще в країні, де увесь інтелігентний прошарок нації мав російську освіту і рідко вмів спілкуватися інакше, ніж по-російськи, гасло самостійності України не могло бути привабливим.



* Цит. за: Горєлов М. Передвісники незалежної України. — К., 1996. — С. 34.



РУП перші роки свого існування не мала власної програми і тільки 1903 р. відмовилася від політичної ідеології Міхновського. Київська громада РУП запропонувала свій проект, в якому РУП проголошувалась частиною світового соціалістичного руху, а в національному питанні приймала гасло автономії України. На 2 з’їзді 1905 р. РУП перейменована на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП). УСДРП не справляла серйозного впливу на робітництво України і залишилась невеличкою групою молодої інтелігенції. Як бачимо, УСДРП формувалася в рамках радикальної частини націонал-демократії і радше була частиною національно-визвольного руху з удедалі більшим соціалістичним забарвленням.





Традиція й «модерн»


Та суб’єктивістська (і в доброму, і в недоброму значенні слова) течія в культурі, що тоді пов’язувалася з терміном модерн, в Україні політизована з самих початків свого виникнення. За витоками український модерн, чи авангардизм, різко відрізняється від російського. Звичайно, європейська література та малярство справляли однаково потужний вплив і на Україну, і на Росію. Проте у російського модерну були власні джерела. Російський символізм мав сильні імпульси від містичної теософії та антропософії Штайнера та Блаватської. Теоретики символізму (Вяч. І. Іванов) звертаються до Ніцше та європейських джерел з метою ідейного обґрунтування певного варіанта універсального і позаконфесійного богобудівництва, до чого виявляються небайдужими люди надзвичайно різні — від християнських персоналістів Булгакова і Бердяєва до ультралівих Богданова, Луначарського та Горького.

В Україні вплив модерну йде безпосередньо з Польщі на Галичину і звідти — на Наддніпрянщину В польській культурі своєрідним заломленням Ніцше став яскравий письменник Пшибишевський; безпосередній зв’язок з літературою і малярством у Галичині мав Виспянський, який жив у Кракові й особисто підтримував добрі стосунки з такими українськими діячами, як письменник Василь Стефаник та художник Михайло Жук (1883 — 1964 рр.), який вчився і у Мурашка в Києві, і в Кракові в Академії мистецтв. Утворене 1906 р. у Львові товариство «Молода муза» (поети і письменники Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, композитор С. Людкевич, /505/ критик М. Євшан та ін.) знаходилось під великим впливом модерністської «Молодої Польщі». Найповажнішою особою в «Молодій музі» був краків’янин — викладач української мови й літератури Краківського університету Богдан Лепкий (1872 — 1941 рр.). В його спогадах назва «Молода муза» пов’язується з іншим можливим варіантом назви — «Молода Україна» та аналогіями з «Молодою Польщею» та «Молодою Скандинавією». Зрештою, були і антології новітньої української поезії під назвою «Молода Україна», і відверті апеляції до містичного відчуття новизни світовідкриття, споріднені з ранньохристиянським очікуванням «нових часів». Т. Гундорова посилається на Остапа Луцького: «відхиляється звільна широка заслона, з незнаних далей долітає якась дивна пісня — в задуманих душах людських родиться віра, що там далеко, «за дев’ятою горою, за дев’ятим морем синім» — кінчається не життя і світ, лиш межа; за нею інший, кращий світ» *.

Це трепетне й екзальтоване відчуття чи передчуття пришестя Нових Часів надавало поетичним відкриттям особливого сенсу й значення, створювало віру в новітніх художньо-філософських пророків і впевненість у тому, що старі духовні боги вмерли. Власне, визначити суть того різноликого явища, яке з легкої руки критиків-стародумів одержало спільну назву «модерн», просто неможливо: декадентами, модерністами чи символістами народницька реалістична естетика одразу вилаяла всіх, хто писав у різних нових манерах. Проте єдиний стрижень цієї новітньої літератури існував: це було загострене відчуття суб’єктивності, не тільки увага до людського «Я», до психології і до вічних проблем індивіда, насамперед волі до життя, любові й смерті, але й спроба все життя і всю реальність побачити крізь мерехтливе і нестійке «Я», подивитись не на миттєвість з погляду вічності, а на вічність крізь нетривке «тепер».

Перші ж кроки новітньої української естетики, що її традиціоналісти визначили як декадентство, або модернізм, були пов’язані з прагненням зберегти чи завоювати україномовній літературі читача. Інтелігенція читала Метерлінка, Ібсена, Кнута Гамсуна, Гауптмана, Бодлера, Верхарна, російських символістів. Виправдовуючись перед старими авторитетами, на це посилались організатори новітніх збірок — Вороний, Коцюбинський. При цьому Вороний не шкодував лестощів, щоб зберегти стосунки з традиціоналістами: «Будь же ласка, не поскупіться та пришліть нам щось із ваших пречудових творів, — писав він Нечуй-Левицькому, — що як мед той липовий, і солодкі, і запашні, і добрі на вжиток» **. Нечуй меду не прислав, а Панас Мирний на звернення Коцюбинського відповів, що на Україні інтелігенції немає, і писати треба, як писали.



* Див.: Гундорова Т. Проявлення слова. — Львів, 1997. — С. 88 — 89.

** Цит. за: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997. — С. 101.



«Молода муза» стала явищем не стільки української поезії, скільки української літературно-філософської культури. Умонастрої, що запанували в бунтівній групі літераторів, викликали шалений опір у консервативної народницької критики, яка вбачала у модернізмі відмову від громадських національних гасел, втому і втечу, повторення західницького занепадництва і взагалі протиприродність. Характерно, що найбільш /506/ непримиренними ворогами «модерну» стали вожді вчорашніх «молодих» першої хвилі — Б. Грінченко і особливо С. Єфремов.

«Молода муза» існувала до 1909 р., а того ж таки року в Києві Павло Богацький (1883 — 1962 рр.) та Микита Шаповал (1882 — 1932 рр.) заснували журнал українського модерну — «Українська хата» (1909 — 1914 рр.). Сполучною ланкою цих товариств були поет Микола Вороний (1871 — 1942 рр.) та критик Микола Євшан (1889 — 1919 рр.). Власне, початок українського модернізму пов’язують з відозвою Миколи Вороного про видання альманаху «З-над хмар і долин», опублікованою в львівському «Літературно-науковому віснику» 1901 року. Колишній «тарасівець» Вороний емігрував до Австро-Угорщини, жив у Відні та Львові, зблизився з галицькою літературною та театральною публікою, повернувшись в Росію 1897 р., грав в українському театрі, писав і вів партійну роботу в РУП. За його власними словами, він прагнув лише взяти від модерну все корисне і не формулював якихось радикальних модерністських програм; його поезія досить прив’язана до звичних трафаретів і, принаймні, не стала поетичним відкриттям. Те ж можна сказати про доброго, але не епохального поета Олександра Олеся (Кандиби, 1878 — 1944 рр.), перша збірка якого «З журбою радість обнялась» вийшла 1907 р. і принесла йому велику популярність. Олесь, як і Вороний, досить традиційний за своїми виразними засобами. Проте естетичне й критичне обличчя журналу було дуже виразне — завдяки, насамперед, Миколі Євшану і Микиті Шаповалу («Сріблянському»).

Микола Євшан писав і в журналі «Молодої музи» «Світ», і в «Українській хаті». Родом із Станіславщини, Євшан (справжнє прізвище Федюшко) став у роки війни офіцером австрійської армії, потім УГА і помер від тифу в Вінниці.

Один із організаторів «Української хати» Микита Шаповал, який писав вірші і критичні статті під псевдонімом «Сріблянський» (він народився в слободі Сріблянка під Бахмутом), був надзвичайно характерною та яскравою постаттю українського модерністського руху, яка поєднувала художні й політичні орієнтації. Він походив з дуже бідної багатодітної селянської родини і не мав ніякої освіти, крім лісової школи (університет він кинув, щоб зосередитися на роботі в журналі). Природна обдарованість заміняла йому, де це було можливо, професійну підготовку; врешті — вже після революції — він став фаховим соціологом. Політичні колеги — Грушевський, Винниченко — залишили про нього спогади й оцінки, досить неприємні: вони створюють образ людини неврівноваженої, егоцентричної та імпульсивної. На захист Шаповала можна сказати, що його легко було вивести з гри звинуваченням в егоїстичних мотивах: він ображався, спалахував і відмовлявся від посад і позицій, чим суперники негайно користалися. До «свідомого українства» Шаповал прийшов під впливом прихильника Міхновського, пізніше — «соціаліста-самостійника» О. Макаренка. Його радше можна було б назвати радикальним народником: Шаповал вважав неукраїнським усе в українській історії, що передувало Котляревському. Козаки не були українцями, /507/ бо залишалися «руськими» православними патріотами; Сковорода писав Бог зна якою мовою. Навіть вживання української мови не давало гарантії українства, бо можна було бути ще й «ідеологічно неукраїнським».

Євшан і Шаповал роблять новий крок порівняно з галицьким наслідницьким «новомузівством». Вони постулюють духовне існування такої України, що належить до наймодернішого Заходу, і під цю Україну, так би мовити, творять українців («маємо Італію, тепер для неї треба зробити італійців», сказав один із діячів Рісорджіменто після завоювання незалежності). Зрозуміло, що підґрунтям такої ідеології мусив стати Ніцше, при цьому Ніцше досить ходовий і популярний, взятий поза зв’язком із його полемікою з Ваґнером, Ніцше-«надлюдина», розтиражований десятками переспівів. У Євшана можна прочитати практично все, що проголосив після війни Дмитро Донцов — аж до витлумачення Шевченка й Лесі Українки як єдиних сильних індивідуальних особистостей в українській літературі.

Теза про творення моралі сильним самотнім індивідом, творення нації силою національного духу обранців є дальшим кроком у тому напрямі, який був обраний радикалами-«тарасівцями».

Хоч як це парадоксально, українські модерністи при цьому починають з гасла «мистецтво для мистецтва». Про «чисте мистецтво» говорить Микола Вороний, полемізуючи з Франком, а Василь Пачовський (1978 — 1942 рр.) в першій своїй збірці «Розсипані перли» (1901 р.) писав: «То є штука, я не пхаю ту ідей». Характерно, що того ж року Пачовського було виключено із Львівського університету за політичний антипольський виступ (історичний факультет він закінчив у Відні). Як свідчив він у своїй «Автобіографії», його драма «Сонце Руїни» (1908 — 1909 рр.) була виявом нового душевного настрою, коли Пачовський «станув перед містичною загадкою свого народу»: осмислення історичної долі України як місії він пов’язує з загальноєвропейськими богобудівничими шуканнями — «зачинало родитися щось у роді релігійности, глибоко поняте шукання Бога, далеке від конфесії, що ставить питання про послідні причини і цілі світу і життя, і це не тільки одиниці, але й громадського життя» *. Богобудівництво Пачовського веде його до давньослов’янської міфології — маємо повторення духовного шляху Ваґнера, і воно таке ж політично визначене.

Заперечення ідеологічної спрямованості літератури й мистецтва, гасло «штука для штуки» були насправді не виявом аполітичності модерністської «Молодої України», а запереченням старого народницького мистецтва. На місце романтичного обожнення народу приходить його критика і навіть картання з позицій національного ідеалу, суб’єктивістське прагнення до елітарності.

Якщо абстрагуватися від різних, часто протилежних політичних реалізацій цих елітарно-суб’єктивістських настанов і розглядати тільки їх культурний зміст, то в один потік можна було б об’єднати і Євшана, і Донцова, який почав уже виступати як політик і критик-літератор, і Шаповала, і Вороного, і Пачовського, і молодого Винниченка, і навіть Коцюбинського та Ольгу Кобилянську.



* Цит. за: Нахлік Є. Василь Пачовський про всесвітню місію українського духу // Український світ. — 1995. — №1 — 3. — С. 31. /508/



Донцов став симпатиком фашизму, Винниченко — націонал-комунізму. Шаповал з тих же суб’єктивістських позицій прийшов у еміграції до своєрідного нового просвітництва.

Вороний, радикальний національний діяч, увійшов в історію, мабуть, все-таки найбільше своїм перекладом «Інтернаціоналу», який співався українськими комуністами на офіційних зібраннях і тоді, коли його автор уже був розстріляний НКВД.

Різноманітність і несумісність шляхів, які починалися від усвідомлення вагомості вольового первня в історії і культурі, засвідчена різністю життєвих доль українських інтелігентів, запалених на початку століття близькими радикальними ідеями. Умонастрої, що їх узагальнено об’єднують словом модерн, породжували дуже різні політичні результати, проте в мистецтві іноді не породжували нічого. Важко, а чи й неможливо визначити міру приналежності до «модерну» письменників, які вивищувалися над літературним тлом своїм яскравим обдаруванням, таких, як Ольга Кобилянська (1863 — 1942 рр.), Василь Стефаник (1871 — 1936 рр.) чи Михайло Коцюбинський (1864 — 1913 рр.).

Михайло Михайлович Коцюбинський зовнішність мав навіть аристократичну: це був високого зросту горбоносий чоловік із борідкою-еспаньйолкою та підкрученими вусами, його не псувала ані рання лисина, ані сивина. Насправді Коцюбинський доброї освіти не мав, не закінчив навіть семінарії, бо виріс у бідності. Батько був дрібним урядовцем, після його смерті на руках у Коцюбинського залишилася сліпа мати, а сам він змолоду був на обліку як політичний, і сяку-таку роботу (в філоксерній комісії) одержав завдяки допомозі громадовців. Уже будучи відомим письменником, Коцюбинський працював у Чернігові скромним земським статистиком. Гострота світосприйняття почасти зумовлена важкою сердечною хворобою, що поставила його в пограничну ситуацію і рано звела в могилу. Але високий літературний смак став наслідком самоосвіти, постійної роботи над собою.

Навіть у ранніх творах Коцюбинський виходить за межі традиційного романтичного поклоніння Народу як меті діяльності й еталону чеснот. Характерний для молодшого покоління непокірний і безстрашний заклик до дії, бодай «поза межами можливого», відлунює в його «Хо» та інших невеликих прозових творах. З безоглядністю людини дії сусідить зневага до лібералізму, що її бачимо в пізній прозі («Коні не винні»). Цей вольовий і персоналістський мотив упродовж усієї письменницької діяльності Коцюбинського знаходить вияв у глибокому інтересі письменника до психології персонажів, включаючи найпримітивніших напівлюдей, таких як кат Лазар в оповіданні «Persona grata». Вся історія заломлюється крізь буття індивіда, через його серце проходить межа між вічністю й обов’язком, тим «мушу», що прив’язує до сумної повсякденності. Коцюбинський не ідеалізує ні народну масу, ні тих мужніх і самовідданих людей, які торують шлях у майбутнє. Служниця Варвара проривається істеричним сміхом в обличчя інтелігентним господарям: «Ха-хаха!.. Б’ють... і нехай б’ють... Ха-хаха!... Бо годі панувати...». І, охоплений жахом чекання натовпу погромників, /509/ пан Чубинський раптом бачить її «босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини».

У незакінченій повісті «Fata morgana», що сполучає риси класичного реалістичного полотна на теми селянської революції й імпресіоністськи витонченого психологічного роману, не знайдемо виправдання тих селян, які, пограбувавши панів, для врятування від урядової розправи самі вбивають своїх ватажків. Все це — груба реальність, і разом з тим у читача немає сумніву, що життя має сенс лише як служіння цим нещасним людям.

Найсильніша художньо річ Коцюбинського — новела «Intermezzo». Потреба в самотності дає можливість людині не просто відпочити — сприйняти саму суть життя, пережити сенс його, відчути одвічну полярність світла й темряви. Герой звертається до сонця: «З тьми «невідомого» з’явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матнього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить».

Коцюбинський впродовж усього життя — в пошуках радикальних розв’язань національних і соціальних проблем, і впродовж усього життя йому світить оте сонце людяності. Коцюбинський мав ліві переконання, не випадкові і ліві пов’язання його сім’ї: син Юрій став відомим більшовиком і однією з перших жертв терору, як і зять Віталій Примаков та інша близька до його кола молодь. Він знав, що люди будуть жорстокими, коли візьмуться за зброю, і намагався примирити це якось із своїм гуманізмом.

Врешті в поезії, після скутих народницькою традицією, несміливих, наслідницьких спроб, з’являється відкриття музики українського слова. Леся Українка була одним із джерел інтелектуальної орієнтації літератури, звідки потреба економити слово, шукати найстисліший спосіб викладу. Проте саме в пошуках «мистецтва для мистецтва» з’являються перші знахідки музики вірша. Загалом поезія «Молодої музи» та «Української хати» не стала таким художнім відкриттям, як російська поезія «Срібного віку». З віршів тієї пори до сьогодні дожило небагато; так, Богдана Лепкого ми знаємо переважно по пісні «Чуєш, брате мій, товаришу мій». Справжнім художнім відкриттям епохи стала новела Василя Стефаника. Вона, здавалося б, нічим не відрізняється від численних оповідань на народні теми, що були й до того; але їх лапідарність змушувала автора до філігранної праці із словом для досягнення максимальної виразності. Передвісника майбутніх відкриттів у ритміці, інструментовці вірша вбачають у поезії Пачовського.

Школою молодої української поезії стали «суботи» Коцюбинського. Там зросли і Василь Еллан /510/ (Блакитний), і Павло Тичина. Звідси, з цього гуртка починалося становлення музики вірша Тичини. Перші його вірші позначені 1914 р., коли вже померли і Леся Українка, і Михайло Коцюбинський; свої геніальні рядки він скаже пізніше, в «Сонячних кларнетах» (1918 р.), але оте надзвичайне відчуття матеріалу слова, яке, наприклад, бачимо у вірші тієї пори:


Я стою на кручі —

за рікою дзвони;

жду твоїх вітрил я —

тінь там тоне, тінь там десь...


 — до цього чуда поезії дорога відкривається вже в передвоєнні роки.





Леся Українка


Біографія Лесі Українки трагічно нескладна, вона прожила всього 42 роки, більшість з яких лікувалась від туберкульозу; власне, біографія її — це історія її поезій, драм та інших творів. Лариса Петрівна Косач, за чоловіком — Квітка (1871 — 1913 рр.), належала до родини, що увійшла в історію української культури. Вона була племінницею, вихованкою і однодумцем Михайла Драгоманова. Драгоманов і помер на її руках — дізнавшись про діагноз лікарів, Леся Українка терміново виїхала до Софії й прожила там цілий рік, останній у житті великого українського діяча і мислителя. Свій внесок в культуру України зробили мати Лесі Українки Ольга Петрівна Косач (1849 — 1930 рр.) — член-кореспондент Академії наук України, письменниця («Олена Пчілка»), сестри Ольга та Ісидора, які померли в еміграції після війни, брат Михайло, племінник Юрій, теж емігрант.

Як письменниця Леся Українка набагато більш відома своїми поезіями, передусім громадянською лірикою. Сама вона не відділяла в собі письменника і політика. «Дядько хотів, — писала вона М. Павлику, — щоб і моя праця і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном його, а духовною дитиною» *. Так, власне, і сталося. Леся Українка — духовна дитина Михайла Драгоманова, вона підсумовує на зламі століть розвиток в українській політичній і художній культурі лінії Драгоманова.



* Леся Українка. Твори: В 4 т. — К., 1982. — Т. 4. — С. 316.



Здавалося б, абсолютним непорозумінням було віднесення її до модерністів і декадентів в одній із статей Сергія Єфремова. Леся Українка енергійно засуджувала суб’єктивізм у тому вигляді, якого він набув у Ніцше і ставав дедалі популярнішим. Вона — на відміну від Єфремова — чудово знала за першоджерелами новітню європейську літературу, сама себе відносила радше до «неоромантиків» і не приймала ані декадансу, ані гасла «мистецтва для мистецтва». Але все ж Єфремов якось відчував, що Леся Українка вже не належить до зрозумілої йому культурної генерації. В громадовських колах Лесю Українку називали космополіткою — через те, що її погляди різко розходились з націонал-культурництвом, і, залишаючи вимогу громадського змісту літератури незмінною, вона шукала сучасних, європейських, а не традиційно-народних форм.

У галузі політики Леся Українка спочатку не дуже відокремлює себе від галицької націонал-демократи, і не дядькові поради, а власний досвід /511/ перебування в Австрії наблизив її до радикалів. До Франка вона ставилася як до метра, а в конфлікті Павлика з Грушевським і Франком її симпатії були на боці Павлика. Разом з Іваном Стешенком, сестрою Ольгою та її чоловіком Михайлом Кривинюком вона бере участь у формуванні соціал-демократичної групи, співпрацює з галицькими соціал-демократами Миколи Ганкевича, проте різко розходиться з останнім у поглядах на моральнісні засади соціал-демократизму. Леся Українка категорично проти тези молодих радикалів — галицьких соціал-демократів про припустимість будь-яких засобів для досягнення високої національної та соціальної мети. 1903 р. Леся Українка написала відповідь М. Ганкевичу, який у статті «Політика і етика» твердив, що дозволено і робітничому класові обстоювати свої ідеї «фанатично, хоч би і з свідомою відвагою беззаконня». Ця позиція абсолютно неприйнятна для поетеси.

У своїй творчості Леся Українка залишилась реалісткою з «проривом в небесну блакить», ins Blau, за її висловом, — поділяючи радше Франкове ставлення до вибору художніх засобів і «Прометеєвого вогню». Для неї завжди було головним, про що писати, і писала вона про суспільні болі й сподівання. Поезія її залишається яскравим явищем у загальному потоці української громадської лірики, але як поет Леся Українка — в рамках традиції. Натомість там, де вона могла використати широкий художній простір, Леся Українка ні на кого не схожа. Найглибші духовні зрушення виявлялися в її драмах, які були погано зрозумілі почасти через те, що виявились не до снаги українській режисурі, почасти і через погану сценічність багатьох із них, а почасти просто через свою високу абстрактність.

Леся Українка не може дивитись на реальність по-позитивістськи спокійно і неупереджено. Раціоналізм знаходить вияв не стільки в зважуванні «тенденцій розвитку», скільки в голосі непокори богам і долі. Для поетеси християнство (а не тільки продукти його розвитку чи розкладу) є прикладом і проявом «вузькосердого квієтизму політичного», що позбавляє людей свободи духу. Понурий конформізм, політичне пуританство вимагають, по суті, кривавих жертв від людства, і ці жертви приносяться абстракціям («Доки буде слатись / під ноги їм, тиранам безтілесним, / богам безкровним, неживим примарам / живої крові дорога порфіра?»). Тут відчутний спротив не тільки камінному тиску християнської громади, а й народницькому громадовському загалу з його політичними «богами безкровними». Її палко кохана Україна — не абстракція і не безтілесна примара, Леся ставиться до неї так, як Шевченко — «Хоч би була вона сліпа, каліканедоріка, — мов рана, ятриться в ньому любов його велика» («На роковини», 1911 р.). Якщо ми згадаємо іронічне ставлення Драгоманова саме до цієї Шевченкової суперечності з «новою думкою», то побачимо, що і Шевченко, і Франко, і з ними Леся Українка «все по-старому судять та карають людей».

Звичайно зазначають, що в своїх драматичних творах Леся Українка виражає свій погляд на призначення митця в суспільному житті. Це /512/ принаймні не вся правда, бо для Лесі Українки проблема «митець і життя» є лише частиною більш загальної проблеми — «людина і доля», «людська воля і реальність».

Її драму «Касандра» можна розглядати і як вираз внутрішнього трагізму її художньої і суспільної програми, і як зразок розгортання в драматичному матеріалі того раціонального смислу, що сухо виглядає в матеріалі поезії. По суті те, що сказала Леся Українка в «Касандрі», сказано і в вірші «contra spem spero». Йдеться про неможливість і водночас необхідність жити без надії, знаючи неминучість трагічного кінця. З точки зору «модерну», надзвичайно поширеної в українській поезії початку століття теми «цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!» (О. Олесь), гедоністської філософії миттєвості істини або немає, або її бачити не треба, якщо вона вбиває надію. Лесине «без надії сподіваюсь» набуває розв’язання в драмі в ході протистояння пророчиці Касандри та її брата, релятивіста і агностика Гелена. Абсолютно безпідставними є спроби поєднати Лесю Українку з ідеологією містичного ірраціонального провіщення: антитеза «доказове міркування — інтуїтивне прозріння» просто відсутня в драмі, йдеться зовсім не про можливості інтуїції. Авторка, безсумнівно, на боці Касандри, яка відстоює правду будь-що, проти прагматичного Гелена, який каже: «Ти думаєш, що правда родить мову? / Я думаю, що мова родить правду». Дійсність залежить від того, що ми про неї кажемо, — це, можна сказати, модний нині постмодерн, але не Леся Українка.

Який же вихід? Знати все так невимовно важко, і винести тягар знань пересічна людина не може, за що й не люблять троянці свою пророчицю. Якщо в ліричному вірші йдеться нібито тільки про безнадію хворої поетеси, то в драмі видно, що йдеться і про громадянську трагедію Лесі Українки: адже вона залишилась майже одинокою в своїх політичних візіях, не прийняла жодної з програм, як не ототожнила себе ні з модерном, ні з його консервативними критиками. Згадуючи про «Касандру», слід мати на увазі, що в давньогрецькій естетиці та філософії найвища мужність — сміливо йти назустріч долі, дивлячись у вічі неминучому. Трагедія Касандри полягає в тому, що її народ нездатний на таку мужність. А коли вона стає бранкою ахейського царя, талант провидиці просто гине: бачити істину може тільки вільна людина серед свого народу, серед тих, кому вона служить і кого вона любить .

У «Лісовій пісні», вершині її творчості, митець гине, задушений «громадськими путами», міщанством, як і в її улюбленому «Затонулому дзвоні» Ґергарта Гауптмана. Але драма Лесі Українки глибша. Тут широко протиставлені людська й природна засади — передусім у самій людині. Всі ці русалки, мавки, потерчата, лісовики і перелесники є не лише поетичним уособленням природних сил, а й немовби дзеркалом природи, в яке дивиться людина і в якому вона відбивається.

«Не гідна ти дочкою лісу зватись! / Бо в тебе дух не вільний лісовий, / а хатній рабський!», гнівається лісовик на Мавку. Здавалося б, протиставлення зрозуміле: з одного боку — «солом’яний дух», «громадські пута», «хатній рабський дух», з іншого боку — «дух вільний лісовий». /513/ Істина в давньому і майже втраченому «золотому віці» природної людини, яку уособлює в п’єсі дядько Лев. Це — гармонійна особистість, і секрет цієї гармонійності в єднанні людини з природою. Чи не звучить тут сум за тими часами, коли первісна єдність людини з природою, вміння віднайти себе в природі, так поетично змальоване в стосунках дядька Лева з лісовою силою — не була ще порушена «солом’яним духом» ?

Цей сум відчутний, але тут не Руссо і не Толстой.

«Той, що греблі рве», Мавка, Перелесник тощо асоціальні, асоціальний і дон Жуан з «Камінного господаря». Але воля, яку знають міфологічні персонажі «Лісової пісні», дійсно позбавлена «громадських пут» — на відміну від свободи антисоціального героя дон Жуана. їхнє життя — це безпосередність, гра, минущість, уміння жити минущим, це суцільне «сьогодні», «тепер». Вони неначе втілюють мудру безтурботність природи — адже певна мудрість є і в тому, що недорізаний баран, конаючи, щипає губами траву і живе до останньої хвилини своїм «тепер». Ми, люди, нерідко заздримо такій здатності. Таке й лісове кохання:


Щастя — то зрада,

Будь йому рада,

Тим воно й гарне,

Що вічно летить.


У цьому світовідчутті миттєвості, такому милому серцю модернізму, немає дон-Жуанового прагнення до перемог, до влади. Це — чисте життя в «тепер».

«Солом’яний дух» позбавляє природної безпосередності. Він поступово заступає радість єднання з природою дріб’язковою буденністю, роздратуванням і турботами, лайкою господині, хижістю Килини. Загравання Килини з Лукашем нечисте, і потяг Лукаша до Килини не має тієї світлої безпосередності, як потяг русалки до «того, що греблі рве». «Солом’яний дух» навіть кохання робить важким і трагічним. Нарешті, лише людина по-справжньому знає смерть, маяття, чекання «того, що в скалі сидить». Щоправда, і русалку водяник лякає ним — «той, що в скалі сидить» може забрати кожного. Але він не бере участі в грі природних сил, які знають лиш «тепер». Мавку він може забрати тільки тоді, коли вона пізнала горе по-людськи:


Тебе візьму я. Ти туди належиш:

ти бліднеш від вогню, від руху млієш,

для тебе щастя — тінь, ти нежива.


Бути неживим за життя — таке горе може випасти лиш на долю людини. І лісовик повчає Мавку:


...Але минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, — там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш — і пропала воля!

МАВКА (сміється)

Ну, як-таки, щоб воля — та пропала!

Се так колись і вітер пропаде!


«Лісова пісня» — не лише трагедія Лукаша, а й трагедія Мавки, що ступила на людські стежки. Та коли Лукаш у відчаї вигукує: «Живи моєю кров’ю! Так і треба, / бо я тебе занапастив», — Мавка відповідає:


Ні, милий,

ти душу дав мені, як гострий ніж

дає вербовій тихій гілці голос. /514/


Гострим ножем страждань історія вирізьбила Людину з тим прекрасним і високим, що називала Леся духом, якому служили всі найсвітліші душі людські. Високе в людині — і Лукашева сопілочка, і Шіллер, і Венера Мілоська, і вміння любити, і вміння страждати.

Ця глибока повага до людини несумісна з моральним релятивізмом, з принципом «мета виправдовує засоби». Драма «Камінний господар» — розповідь про те, як свідома асоціальність вільної від моралі людини веде її в мертвотні обійми тієї ж камінної сили традиції, проти якої бунтував індивідуалізм. Цю обставину слід підкреслити з огляду на тлумачення Лесі Українки як попередниці безоглядного революціонаризму, що не гребує нічим для здійснення світлих ідеалів.

Ставши на людські стежки, Мавка стає разом з тим і безсмертною: «Ні, я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає!», — каже вона Марищу. Це вічне в серці є любов, що підносить людину вище власної індивідуальності, вище власного «Я».

Чим залишиться людина? Сухою вербою печалі? Чи, спалахнувши на мить, зникне в полум’ї небуття? Вона, якщо має душу, залишиться — залишиться слідом в бутті інших людей.


Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшися, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю,

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки,

голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.





Традиція та авангард у мистецтві


Становлення нового світовідчуття, усвідомлення цінності та значущості внутрішнього світу людської особистості аж ніяк не було результатом певних політичних пристрастей. Радше навпаки — політичні й художні концепції формуються на тлі соціально-психологічних змін, утвердження нового світогляду, що знаходило вираз у напівусвідомлених змінах художніх смаків.

Найнаочніше ці зміни можна бачити й сьогодні, коли проходиш кварталами українських міст, забудованих у кінці XIX — на початку XX століть. Ми зараз не дуже розрізняємо ті п’яти-шестиповерхові кам’яниці, помальовані в не надто яскраві тони з білим; потрібні роз’яснення компетентної людини, щоб побачити, де «еклектизм», а де «модернізм». Між тим тодішній /515/ мешканець міста різкіше відчував різницю між ними. Будинки в стилі «модерн» сприймалися як дуже функціональні: там практично не було прикрас, невмотивованих конструкцією будинку, функцією його окремих елементів. Завдяки щедрій орнаментації цегляними викладками, що зближує «модерн» з його попередником, ми сьогодні не завжди помічаємо, яка велика різниця між лініями цих двох стилів. Лінії модерну мляві, тягучі, дещо на наш смак манірні, кольори приглушені — це особливо видно в оформленні книг того часу, характерні ознаки видні і на архітектурних спорудах. В цій архітектурі вперше ми бачимо відкриту суб’єктивність, наперед заданий загальний стиль, якому повинно підкорятися все, відкриваючи власні внутрішні можливості, те, що дане матеріалом.

Найбільш виразно проявляються світоглядні зрушення в українському малярстві.

Бунт проти академізму, що знайшов вираз у передвижництві, швидко набрав таких самих догматичних форм. Учні художників-реалістів, виїжджаючи за кордон, швидко зазнавали нових впливів і важко приживалися в домашній малярській стихії. Так, племінник Миколи Мурашка Олександр Олександрович Мурашко (1875 — 1919 рр.) вчився у Рєпіна, за картину «Похорон кошового» одержав звання художника. З-за кордону він повернувся в Росію зовсім новим майстром; Нестеров просить Рєпіна підтримати його, бо він у Мюнхені одержав золоту медаль, а тут «якось /516/ /517/ /518/ не вгадає «тону» наших виставок і ніде не міг прилаштуватися» *.



* Репин и Украина // Письма деятелей украинской культуры и искусства к Репину. — К., 1962. — С. 149.



В малярстві України склалася реалістична школа високого класу. В Київському університеті читав теорію та історію мистецтва О. Прахов, класичний, широко освічений мистецтвознавець. Через школу Мурашка, потім — Київське училище пройшло багато прекрасних майстрів. 1889 р. в Одесі за ініціативою художника Миколи Скадовського (1846 — 1892 рр.), друга О. Русова та ентузіаста української справи, створено «Товарищество южнорусских художников» (ТЮРХ). Крім одеських художників, до нього входили П. Левченко, М. Пимоненко, видатний польський художник Ян Станіславський, який часто приїздив в Україну, Леонід Пастернак (батько поета) та інші. Товариство стало фактично центром українських художників. На Заході українські художні товариства організовує учень Станіславського Іван Груш (1869 — 1941 рр.), зять Драгоманова. 1898 р. він створив у Львові Товариство до розвою руської штуки, а 1905 р. — Товариство прихильників української штуки, що організувало першу виставку українського мистецтва. Західноукраїнські художники переважно вчилися у Краківській Академії мистецтв. У кінці століття тут склалися два педагогічні центри: близька до імпресіонізму школа Я. Станіславського, який виріс на українському пейзажі, та символістська школа С. Виспянського.

Якщо Рєпін намагався виховувати «українських Матейків» і давав своїм учням завдання писати на українські історичні теми (найвідоміша картина — «Гість із Запоріжжя» Фотія Красицького (1873 — 1944 рр.), внучатого племінника Шевченка), то В. Д. Орловський вчив їх українському пейзажу. Цей український пейзажист-реаліст високого класу, з прекрасним відчуттям сонця, світла, повітря, відучив покоління своїх українських послідовників від типово передвижницьких «викривальних» сіреньких картин; у С. Васильківського (1854 — 1917 рр.), М. Ткаченка (1860 — 1916 рр.), П. Левченка (1859 — 1917 рр.) та інших пейзаж охоплений почуттям любові до своєї землі, сонячний і барвистий. При цьому, якщо Васильківський не пішов далі Коро і «барбізонців» і дещо сухуватий, то М. Ткаченко і П. Левченко пройшли школу імпресіонізму і повністю змінюють точку опори в пейзажі з безстороннього опису-оповіді про рідну природу на подання її через митецьке «Я». Розвивається історична тематика (особливо яскраво і романтично — у Самокиша) і жанровий живопис, що у Миколи Пимоненка (1862 — 1912 рр.) набуває /519/ характеру енциклопедії українського села.

Заявкою на певний синтез мистецтв в українському національному дусі було будівництво Полтавського земства, розпочате під покровительством голови земської управи Ф. А. Лизогуба. Натхненниками будівництва були брати Василь (1873 — 1962 рр.) та Федір (1880 — 1947 рр.) Кричевські; старший був і архітектором, і теоретиком мистецтва, і пейзажистом імпресіоністської школи, і дослідником народного мистецтва (обидва, заслужені діячі мистецтв УРСР, опинилися в еміграції у Німеччині після окупації, молодший Федір був репатрійований). До будівництва та оформлення Полтавського земства були залучені художники Васильківський, Самокиш, Беркос. Полтавський будинок став програмою національного стилю — такий стиль В. Кричевський реалізував у будинках Д. Милорадовича, Щитківського, Народного дому у Лохвиці, Меморіального музею біля могили Шевченка у Каневі, а також у серії надгробних пам’ятників, серед яких пам’ятник М. Грушевському в Києві та М. Коцюбинському в Чернігові. Риси модернізму тут набувають інтерпретації в дусі відновлених архітектурних і малярських національних традицій. Національно-демократична українська естетика покладала великі надії на розвиток цього стилю, але праці Кричевських залишились його вищим досягненням.

У першому десятилітті XX ст. вже виявляється і нова течія в українському мистецтві, що її узагальнено називають «авангард». Найенергійніший з українських авангардистів, художник і поет Давид Бурлюк (1882 — 1967 рр.) разом з братом Володимиром (1886 — 1917 рр.) взяв участь в московській авангардистській виставці «Стефанос»(«Вінок») ще 1907 р., а наступного року організував разом з Олександрою Екстер (1882 — 1949 рр.) та М. Кульбіним виставку «Звено» в Києві, у якій брали участь В. Баранов-Россіне, О. Богомазов, Н. Гончарова, М. Ларіонов та інші — художники як російські, так і переважно українські, вихованці Київського художнього училища. Через рік в Одесі скульптор В. Іздебський за допомоги вихованця Одеської школи, в майбутньому знаменитого абстракціоніста Василя Кандинського (1866 — 1944 рр.) організував «Салон Іздебського». /520/ Почалась активна діяльність групи художників, яким французький мистецтвознавець А. Наков після виставки 1973 р., присвяченої Татліну, дав назву «український авангард».

Імена українських авангардних майстрів — О. Екстер, А. Петрицького (1895 — 1964 рр.), О. Тишлера (1898 — 1980 рр.), О. Богомазова (1880 — 1930 рр.), В. Єрмілова (1894 — 1968 рр.), К. Малевича (1878 — 1935 рр.), братів Д. і В. Бурлюків, братів Михайла (1882 — 1939 рр.) і Тимка (1896 — 1922 рр.) Бойчуків, О. Архипенка та інших — добре відомі західним фахівцям та широкому колу любителів малярства. Проте лише після виставок останніх років зарубіжні спеціалісти змогли внести істотні поправки в свої уявлення про український авангард. По-перше, їх завжди сприймали як послідовників французьких і німецьких майстрів, натомість насправді розвиток тенденцій від постімпресіонізму та експресіонізму в Україні і в Європі йшов паралельно: 1908 р. Бурлюк ще не міг знати кубістів. Українські авангардисти звертаються до абстрактних форм у своїй власній митецькій історії — в композиціях Олександри Екстер вгадуються і барочні структури, і колористика ікони, а Бойчук відверто прагне опиратися на візантійські форми. Прагнення знайти нові форми, виявити в чистому вигляді музику кольорів і просторових форм у українських майстрів було настільки сильним, що вони легко переходили межі фігуративного мистецтва, повністю залишаючи зв’язок з реальним зримим образом, на що ніколи не могли піти ні Брак, ні Пікассо. Нарешті, українські авангардисти мали гостру потребу перебудови не тільки художнього, пластичного світу, але й реального довкілля, згідно з їх баченням смислу й ритмів життя. Це виявилося пізніше в активній участі авангардистів у революції, а в довоєнні роки прикладом такої /521/ «перебудови навколишнього світу» була діяльність Екстер, Прибильської, Давидової, Малевича в селянських кооперативах у селах Скопці біля Полтави і Вербівка поблизу Харкова. Тут майстри абстрактного і складного живопису чудово співпрацювали з народними майстрами-килимарями та декоративістами щодо створення нових просторових форм, вбираючи в свою художню мову традицію народного мистецтва і перебудовуючи, згідно зі своїм колористичним та просторовим баченням, типові структури організації простору *.



* Див.: Dmytro Gorbatchov. Avant-propos // L'art en Ukraine. — Toulouse, 1992.



Національно орієнтовані мистецтвознавці тривалий час ігнорували авангардне мистецтво України, розцінюючи його як космополітичне або російське явище. Нічого й говорити про марксистських критиків, які повністю залишались у народницькому традиціоналізмі. В дійсності український авангард належав до тієї маргінальної україно-російської культури загальноімперського характеру, яку неможливо атрибутувати однозначно. Лише у деяких митців, як, наприклад, Давид Бурлюк, знаходимо спроби усвідомити національне коріння свого /522/ малярства, але слід визнати, що це мало важить для самих художніх результатів. Важливо, що авангард створює в Україні новий художній світ, проникнутий загальноєвропейськими настроями і баченнями. Творчість українського авангарду напередодні воєнної катастрофи та революцій відбувалася в атмосфері напруженого чекання якихось грандіозних подій та відчуття космічного масштабу людського буття.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.