Головна            текст англійською            див. також: М.Панчук. Політичне русинство в Україні

РУСИНСЬКЕ ПИТАННЯ

Павло Роберт МАҐОЧИЙ — професор Торонтського університету (Канада)

Хто такі русини?

У 1875 році географи зі старого Угорського королівства спорудили пам’ятник у віддаленому регіоні країни, який мав напис: "Точні прилади підтвердили, що на цій точці, де широта і довгота пересікаються, знаходиться центр Європи" (1). Через більш ніж сторіччя, у 1977 році, було споруджено другий пам’ятник для відзначення центру континенту, що знаходиться у точці перетину двох ліній: перша веде з арктичного побережжя Норвегії на півночі до берегів Криту на півдні, друга — з берегів Ірландії на заході до Уральських гір на сході. Місце цих пам’ятників знаходиться біля села Ділове (колишні Требушани) у підніжжі північно-центральних Карпат. Ця територія споконвічно була заселена східними слов’янами, які називалися карпатськими русинами, руснаками або просто руськими людьми. Таким чином, у географічному відношенні русини не периферійна група, а радше та, чия батьківщина — Карпатська Русь — знаходиться буквально у серці Європи.

Згідно з теперішніми міжнародними кордонами русини живуть на більш-менш компактній території у межах трьох країн: України, Словаччини та Польщі. Також існує невелика група русинів на території колишньої Юґославії — нащадки імміґрантів, які покинули карпатську землю у XVIII та XIX століттях. Теоретично русини нараховують 1,2 мільйона чоловік. Це число включає 977 000 у Закарпатській області (у минулому — Підкарпатська Русь) України; 130 000 на Пряшівщині (Словаччина); 80 000 на Лемківщині, а також в інших частинах Польщі; та 30 000 у Воєводині (Бачка) і у Хорватії.

Проблема термінології

Важливо пам’ятати, що мається на увазі під терміном русин. Традиційно східнослов’янські поселенці карпатського регіону називали себе русинами або ж руснаками (місцевий варіант). Однак у двадцятому столітті, а особливо у його другій половині, історичні назви русин (руснак) були зміненими на інші, як, наприклад, українець на Закарпатті (Україна), в Словаччині (передусім на Пряшівщині) або лемко у Польщі. Існують також русини, які відмовилися бути об’єднаними з будь-якою зі східнослов’янських груп, тому ототожнювалися з панівними національностями країн, у яких жили: з поляками у Польщі чи словаками у Словаччині. Ці зміни у національному самовизначенні у багатьох випадках відбулись поступово, спонукою до них стали або інтелектуальні переконання, або ж національна асиміляція, особливо у національно змішаних родинах. В такому випадку діти часто ототожнювалися самі або своїми батьками з домінуючою національністю — словацькою або польською.

Однак здебільшого зміни у термінології були результатом урядових наказів, у яких назва русин була забороненою в офіційному вжитку, так, як це сталося після 1945 року у радянському Закарпатті та у Польщі, а з початком 1950-х років — у Чехословаччині. Наслідком стало те, що у межах однієї етнолінґвістичної групи, одного села, а іноді навіть одної сім’ї були люди, які називали себе по-різному: русинами, лемками, українцями, словаками та поляками. Більше того, східнослов’янські назви — русин/руснак, лемко, українець — дехто вважає синонімами, а інші переконані, що ці терміни взаємно виключаються. Іншими словами, дехто вважає, що русини — це просто стара історична назва українців і що лемко — це регіональна назва українців; інші переконані, що імена лемко чи руснак є регіональними формами для русинів, народу який є відмінним від українців та інших сусідніх національностей.

Слід зауважити, що підраховане число русинів (1,2 мільйона) стосується усіх людей одного лінґвістичного та етнографічного походження, незважаючи на те, як вони себе ідентифікують на папері, в паспорті чи за переписом населення. Наше зацікавлення спрямоване у першу чергу на сучасний рух русинів або на ту частину групи (точні цифри невідомі), яка вважає себе окремим народом.

Історична основа

У рамках цієї праці немає можливості подавати обширний нарис історії русинів. Однак необхідно мати на увазі декілька історичних фактів для того, щоб збагнути теперішню ситуацію.

Русини ніколи не мали своєї держави чи політичної незалежності. Зі середньовічних часів Угорщина, Польща та Австрія урядували русинською землею. Незважаючи на це, протягом останніх півтора століття, у різний час, сусідні правлячі держави визнали, що русини мають право на свою територію і тому мали б одержати певний ступінь автономії чи самоврядування (2). Вперше таку спробу було здійснено наприкінці 1849 року, після поразки Угорської революції, коли австрійський уряд розділив Угорщину на п’ять військових та кілька цивільних округів. Один з цивільних округів — Унгвар (Ужгород) — і було утворено у Підкарпатті: органи врядування складалися з місцевих політичних та культурних діячів русинського походження. Цей експеримент тривав лише кілька місяців.

Значно важливішим виявився період політичної активності, що почався після Першої світової війни. У той час новий уряд у Будапешті, намагаючись зберегти землі, де проживали русини, у складі Угорщини, утворив у грудні 1918 року автономний край русинів (Руську Країну). Цей край продовжував існувати навіть після того, як у березні 1919 року до влади прийшов проросійський комуністичний режим (3). Водночас із русинами став загравати щойно тоді утворений чехословацький уряд, який обіцяв їм самоврядування в окремій провінції з проектованою назвою "Русинія" або "Підкарпатська Русь", якщо вони приєднаються до нової держави чехів і словаків. У травні 1919 року русини пристали на цю пропозицію. Слід особливо зазначити, що русинська проблема вже тоді набувала міжнародного політичного звучання: дві міжнародні угоди, підписані на Паризькій мирній конференції у Сен-Жермен-ан-Ле 10 вересня 1919 року та у Тріаноні 4 червня 1920 року, а також чехословацька конституція від 29 лютого 1920 року ґарантували "русинській території на південь від Карпат найвищий ступінь самоврядування".

Протягом наступних двох десятиріч переважна більшість русинів (приблизно три чверті усього русинського населення) мешкала у Підкарпатській Русі — території, що мала русинську назву і всі атрибути самоврядування, включаючи губернатора, частково виборний законодавчий орган, державний гімн. Існували національний театр та русинські школи. І ось, нарешті, під кінець 1938 року Підкарпатська Русь (на той час вже перейменована на Карпато-Україну) отримала реальну автономію. Її вимагали не тільки місцеві політики — це було одним з пунктів сумнозвісної Мюнхенської угоди, що призвела до переділу Чехословаччини. Карпато-Україні судилося проіснувати не більше півроку — до березня 1939 року, коли було остаточно ліквідовано те, що залишилося від Чехословаччини.

У двадцятому столітті мали місце також три нетривалі спроби незалежного існування русинів. Перша у 1919 році. Після того, як лемки, які проживали у колишній австрійській провінції Галичині, зазнали невдачі у своїх намаганнях приєднатися до своїх братів-русинів, що жили на південь від Карпат, вони утворили незалежну республіку, яка проіснувала шістнадцять місяців — до того часу, коли її уряд у березні 1920 року був заарештований польською владою. Остання й стала повним володарем русинських земель на північ від Карпат (4). В той же час у східній частині Підкарпаття свою республіку утворила етнічна група гуцулів. Ця республіка протрималася чотири місяці — з лютого до червн») 1919 року, коли її розігнали румунські війська. Остання невдала спроба відбулася линів двадцять років по тому, коли уряд Карпато-Української автономії суто символічно проголосив її незалежність 15 березня 1939 року — в останній день існування Чехословаччини. Невдовзі туди були введені угорські війська, і русинські землі знов було приєднано до Угорщини (5).

Хоч русинська земля і знаходиться у географічному центрі Європи, вона у той самий час є культурною межею, знаменитим переділом між католицьким Заходом та православним Сходом, який Рікардо Піккіо у широкому культурному сенсі окреслив як Slavia romana та Slavia orthodoxa (6). Зважаючи на те, де русини проживають, переділ-глибоко вплинув на русинську психологію.

Сама мова чи різні діалекти, якими русини розмовляють, відображають впливи з обидвох культурних сфер. Таким чином, незважаючи на те, що мова русинів цілком належить до східнослов’янських мов, значна частина їх словникового складу, їхні акценти у вимові та навіть їхній синтаксис є західнослов’янськими.

Культурний переділ виразився у тому, що для традиційної русинської культури є найголовнішим чинником, — у релігії. Частина русинів є православними, але більшість, принаймні протягом останніх двох сторіч, є католиками або ще точніше — грекокатоликами. Ці дві віросповідні відмінності відображають інтелектуальне спрямування, яке розвинулось у східну або західну орієнтації. Східна орієнтація підпорядкувалася надії, що християнський Бог та його посередники, Христос та непорочна Марія, колись полегшать тягар земного життя. Навпаки, західна орієнтація переконує, що особа, отримавши освіту чи політичний досвід, зможе якимось чином привести до ладу своє життя і мати певний контроль над своєю власною долею.

Східно-західна дихотомія русинської психології також виразилася у ставленні до національної етнічності. Східна орієнтація схильна думати універсалістично і задовольнятися тим, що русини є частиною єдиного східнослов’янського православного релігійного та культурного світу. Західна орієнтація, унікальна у своїй відмінності грекокатоликів від інших католиків, приймає ідею національної та лінгвістичної специфічності. Універсалізм, з одного боку, та специфізм, з другого, стали тими засадами, що вагомо вплинули на політичних та культурних діячів, особливо якщо це стосувалося національного питання.

Будучи бездержавним народом, русини щонайменше до другої половини XX століття покладалися на своїх лідерів та інтеліґенцію, коли йшлося про визначення напряму національного відродження. Русинське національне відродження почалося у другій половині XIX століття і завершилося у міжвоєнні роки. До того часу воно розвинулося у всебічний рух, що торкався політичних, культурних та соціальних питань. Більшість представників національної інтеліґенції згоджувалася в основному принципі — що русини є східними слов’янами і що їхні лінґвістичні та культурні традиції мають основу на сході, незважаючи на виразні західні впливи. Каменем спотикання для інтеліґенції стало питання, чи русини є гілкою російського або українського народів, чи вони створюють відмінну четверту східнослов’янську національність. Не дивно, що дебати з приводу національної та лінґвістичної орієнтації швидко підхопилися місцевим політиканством. Політики мали свої власні інтереси і часто опортуністично використовували національне питання для партійних чи інших ідеологічних домагань.

Щодо представників націоналістичної інтеліґенції — вона легко здійснила заповіді усіх діячів початкових стадій національних рухів. А саме: вона не мала труднощів у використанні історії для формування ідеології, котра могла переконати народ у тому, що він є російський, український або русинський (7). Дебати з приводу національної орієнтації русинів не розв’язалися до Другої світової війни, незважаючи на досягнення у міжвоєнні роки української орієнтації на найбільшій русинській території — Підкарпатській Русі (Карпатській Україні).

1939 рік став кінцем природного розвитку дискусії про русинську національність. Починаючи з цього року і протягом наступної половини століття, дебати з національного питання були ефективно придушені державним втручанням. Спочатку це сталося під фашистським режимом в Угорщині (у черговий раз приєднала Підкарпатську Русь), у Словаччині (залишила за собою Пряшівщину) та в німецько-окупованій Генеральній Губернії (правила Лемківським реґіоном); а потім, як наслідок радянської влади після 1945 року, чи прямо у Підкарпатській Русі (перейменованій на Закарпатську Україну), чи посередництвом прорадянського комуністичного уряду в Польщі та Чехословаччині. Як відомо, комуністична доба зі своїм антидемократичним підходом до національного питання протривала до революцій 1989 та 1991 років. Єдиним винятком стала невелика група русинів з Воєводини. Хоча комуністичний режим був встановлений і там, юґославський уряд дозволив русинам Воєводини вирішити свою власну національну орієнтацію.

Зовсім інакшою була ситуація русинів, які проживали на карпатській вітчизні. Радянський режим проголосив, що подальша дискусія є зайвою, тому що національне питання давно вирішене. Базуючись на рішенні Комінтерну від 1925 року, русини, незважаючи на те, як вони себе називали, були проголошені українцями. Усі, хто виступав проти української точки зору, були звинувачені у "антиісторичній" і тому "антирадянській" позиції, часто такі люди позбавлялися своїх робіт; а деякі навіть були заарештовані як "контрреволюціонери". Тісно пов’язаною з цим розвитком подій була ліквідація спочатку у радянському Закарпатті (1949 p.), а потім у Чехословаччині (1950 р.) греко-католицької церкви, котра у середині XX ст. була твердинею русинської орієнтації.

Коли комуністичний режим запанував у Польщі (1945 р.) та Чехословаччині (1948 p.), ці країни прийняли радянський напрям і декретували, що русинська національна меншина, яка проживала у межах їхніх країн, є українцями. Русинські видання та вжиток назви русин у офіційних документах були забороненими. Ситуація була особливо важкою у Польщі. Не лише тому, що лемківські русини були проголошені українцями, а й тому, що їх масово і насильно депортували з їхньої карпатської батьківщини у 1947 році і розкидали по колишніх німецьких землях повоєнної західної та північної Польщі (8).

Іронічним буде зауваження про вигоди вживання, чи, власне кажучи, зловживання, назвою українець, яку прийняли держави. Для прикладу, проголошуючи, що населення було українським, Радянський Союз був у змозі виправдати приєднання Підкарпатської Русі, території, яка протягом війни мала за домовленістю бути повернута Чехословаччині. Націоналістична ідеологія могла тепер добре прислужитися сталінським політичним намірам на міжнародній арені. У будь-якому разі, як могла радянська держава трудящих відмовити проханню братам "українським робітникам" із Закарпаття, які вимагали "добровільного" злучення з "матір’ю Україною"?

У сусідній Польщі ототожнення лемків з українцями полегшило урядові депортацію русинського населення. Комуністичний уряд Польщі доводив, що, будучи "українцями", лемки допомагали антикомуністичній Українській повстанській армії (УПА), яка утримувалася у Карпатах і вела війну з польськими і радянськими владами після закінчення Другої світової війни. На південь від Карпат, у Чехословаччині, адміністративне нав’язування українства, починаючи з 1952 року, стало сприятливим для тих словаків, які завше твердили, що "їхні руснаки" були насправді "словаками греко-католицького віросповідання" (9). По суті, насильницька протягом 1950-х та 1960-х років українізація (разом з ліквідацією місцевої греко-католицької церкви та насильницькою колективізацією селянських земель) призвела до швидкої словакізації та національної асиміляції, якої русини ще ніколи не зазнавали. Однак правда й те, що протягом того ж періоду чехословацький уряд широко фінансував створення значної кількості культурних організацій, що були українськими за національною формою, але соціалістичними за змістом. Добре оплачувана місцева українська інтеліґенція змогла добитися деяких наукових та літературних здобутків. Однак це мало вплинуло на русинські селянські маси у Словаччині. Для них вибір був простий: якщо людина не могла вважатися русином, краще назватися словаком, ніж українцем (ім’я українців, між іншим, асоціювалося з ненависним Сходом).

І знову колишня Югославія була винятком. Уряд там надав русинам і фонди, і законні гарантії у той час, коли місцева інтелігенція вирішила прийняти русинську орієнтацію і розвинути місцеву говірку у соціологічно завершену русинську літературну мову. Фактично русини стали одною з п’яти офіційних національностей в автономній Воєводині.

Однак Юґославія стала винятком, який підтвердив правило, а саме: після 1945 року русини перестали існувати. Усі радянські, чехословацькі та польські документи і публікації говорили про населення лише як про українське (10). На Заході українські еміґранти і північноамериканські спеціалісти з радянської та східноєвропейської галузей також прийняли позицію, що русини не існують. За Новою Колумбійською Енциклопедією (1975 року): "Між українцями і русинами (рутенами) немає ніякої етнічної чи лінґвістичної різниці." "Більшість (закарпатського) населення є українцями" (11).

Сучасна ситуація

Так прийшли 1980-ті роки. Перші ознаки змін з’явилися у Польщі, де лемівські русини, ті, які були розігнаними по заході" разом з близько 10 000 тих, хто >умів повернутися до карпатської землі, почали збиратися на щорічні культурні фестивалі. Ці "неофіційні" фестивалі не отримували урядової фінансової підтримки, але, разом з тим, вони не перебували ні під чиїм ідеологічним контролем. Як результат, лемки почали відроджувати ідею, що вони не є ані поляками, ані українцями, а радше частиною окремого слов’янського народу, близько спорідненою з русинами, які живуть на півночі від Карпат, у Словаччині. Лемки спочатку діяли в ізоляції, і це було реальністю протягом декількох років (12).

Пізніше настали зміни, принесені "ніжною" революцією 1989 року у Чехословаччині. Засновувались ініціативні комітети, у яких домінували особи, не пов’язані з комуністичним режимом. Спочатку ініціативні комітети спробували перетворити (вони б сказали — демократизувати) українські організації, але коли цього досягти не вдалося, то заснували свої власні русинські організації та видавництва.

У той самий час у сусідньому Закарпатті перша русинськи орієнтована організація була заснована у лютому 1990 року в обласному адміністративному центрі — Ужгороді. У Товариства карпатських русинів були відділи по всьому Закарпатті, його цілі спочатку носили культурний та екологічний характер — поширювати і плекати місцеві традиції та історію. Але незабаром Товариство рушило у напрямі політичних вимог, за визнання русинів як окремої національності та повернення автономного статусу Підкарпатській Русі, який, як вони вважали, був незаконно відібраний у неї у 1945 році.

До кінця 1990 року на територіях, де проживають русини, виникло ще п’ять нових русинських організацій. Окрім Товариства карпатських русинів на українському Закарпатті, це були: Русинська оброда у Меджилабірцях у Чехо-Словаччині (березень 1990 року); Стоваришіння лемків у Легниці у Польщі (квітень 1990 року); Об’єднання приятелів Підкарпатської Русі (Spolecnost pratel Podkarpatske Rusi) у Празі (жовтень 1990 року). До весни 1991 року з’явилася шоста організація: Русинська організація в Угорщині (Magyarorszagi Ruszinok Szervezete) у Будапешті (березень 1991 року). Більшість цих організацій має свої власні русиномовні газети чи журнали (13) або ж має доступ до існуючих часописів. Організації виставили вимоги: визнання русинів окремою національністю; кодифікації русинської літературної мови і, зрештою, запровадження її у школах як мови викладання; ґарантування русинам усіх прав як національній меншині у країнах, де вони проживають, або, у випадку Закарпаття, визнання русинів як домінуючої місцевої національності.

Як у всіх нових чи відроджених рухах, русинська орієнтація мусила найперше засвідчити про себе тим людям, яких вона репрезентувала. А це було проблемою, оскільки, за винятком Юґославії, русини ніде не контролювали місцеві мас-медіа.

Їхні власні публікації менше сприяли поширенню русинської програми або принаймні обізнаності щодо існування русинських рухів, ніж люті полеміки на сторінках нерусинської преси у Польщі, ЧехоСловаччині і особливо українському Закарпатті. Місцеві проукраїнські діячі напали на русинську інтелігенцію як "анахронічну", "неосвічену", яка "прислужується американському імперіалізмові" та "зраджує" українському народові (14). Результат — більше ніж потрібно уваги напівсенсаційного, публіцистичного характеру було приділено русинському питанню. Чеська та словацька преса також стежила, хоч і з більшою раціональністю, за русинсько-українською дискусією, особливо у контексті національного питання.

Приховану ізоляцію русинських провідників у відповідних країнах подолав березень 1991 року, коли за ініціативою Русинської оброди Перший світовий конґрес русинів був скликаний у Меджилабірці в Чехо-Словаччині. І справді, незважаючи на історію взаємозв’язків між русинськими громадами на батьківщині та на імміграції в Америці, вперше протягом XX століття представники з усіх країн, де живуть русини (України, Чехо-Словаччини, Польщі, Юґославії, Сполучених Штатів), зібралися разом в одному місці. Конгрес проголосив себе "інтерреґіональним комітетом", чиє існування дало величезний імпульс у піднесенні національної самосвідомості у більш як 300-х осіб, які були присутніми, не згадуючи вже про нечисленну кількість інших, які прочитали про конгрес у масово поширених пресових повідомленнях (15).

Цікаво зазначити, через тиждень після конгресу Чехо-Словаччина проводила свій перепис населення, у якому людям вперше після Другої світової війни було дозволено відповісти, що вони належать до русинської національності. Незважаючи на проблеми з самою постановкою питання про національність і пізнішої класифікації, у Словаччині 17 000 людей відповіли, що вони є русинами, у порівнянні до 14 000, що назвалися українцями (16). Цей факт піднімає питання кількості. Спостерігачі доречно запитають, скільки людей вважає себе русинами? І навіть щодо тих, хто назвався русином, чи це обов’язково означає відмову від одночасного ототожнення з українською національністю? Узнати точні відповіді на ці запитання поки що є неможливим. Нам відомо лише те, що у Словаччині в березні 1991 року з тих осіб східнослов’янського походження, які не визнали себе словаками і які мали вибір між русинською та українською орієнтаціями, 55 відсотків вибрали русинську. Щодо русинів у Польщі та в українському Закарпатті, то ми просто не знаємо їхньої кількості на цьому етапі — не маючи ні інформації перепису, ні наукової статистики чи членства у політичних партіях.

Однак можемо бути певними у тому, що після сорока років комуністичного режиму русини не зникли. Сьогодні існують русинські організації, русинські публікації і відносно широкий ряд письменників, викладачів, професіоналів та селян, які продовжують висловлювати у пресі та громадських маніфестаціях свою належність до окремого русинського народу (17).

Захист русинів у майбутньому

Як і у випадку багатьох національних меншин, майбутнє русинів залежатиме від готовності урядів держав, у яких вони проживають, забезпечити їх законною охороною та, можливо, фінансовою підтримкою для національного розвитку. У цьому плані русини самі мають інформувати і постійно нагадувати міжнародній громаді, що вони існують. У відповідь русини сподіватимуться, що міжнародна громада контролюватиме їхній статус і, якщо необхідно, зробить натиск на уряди відповідних країн для забезпечення захисту їхніх національних прав.

Фактично усі країни, де русини проживають, уже ратифікували декілька угод стосовно національних меншшин на зустрічах Наради з Безпеки і Співробітництва в Європі (НБСЄ). Особливо важливим для русинів були рішення, досягнуті у червні 1990 року на Копенгаґенській зустрічі НБСЄ. У Копенгаґені було ухвалено, що "належність до національної меншини — це особистий вибір кожного і не може народжувати ніяких незручностей". Більше того, "особи, які належать до національних меншин, можуть користуватися і задовольнятися своїми правами як особистими, так і громадськими з іншими членами своєї соціальної групи" (18).

Це означає, що, незважаючи на те, як науковці чи уряди визначать русинів, якщо існують особи чи групи осіб, які вважають себе русинами і вірять у те, що складають окрему національність, то вони мають право так вважати, а також мають право бути визнаними як русини урядами країн, у яких проживають. Копенгаґенська угода також визнала роль неурядових організацій у поширенні інтересів національних меншин, вона закликала країни-учасниці, щоб навчання історії та культури в освітніх установах "взяло до уваги історію та культуру національних меншин" (19). На зустрічі НБСЄ у Женеві (липень 1991 року) країни-члени прийняли положення спеціальної пропозиції, яка ґарантує право національним меншинам на участь у неурядових організаціях поза країнами їхнього проживання. Також пропозиція знову підтвердила принцип, що особи чи організації, які представляють національні меншини, мають одержати право "безперешкодних контактів... через кордони... з особами, з якими вони поділяють спільне етнічне чи національне походження" (20).

Нарешті, на зустрічі НБСЄ, що відбулася у Москві (вересень-жовтень 1991 року), країни-члени ще раз підтвердили угоди, досягнуті на всіх попередніх конференціях, і домовилися у подальшому, що "зобов’язання НБСЄ у ділянці прав людини (включаючи ті, що стосуються національних меншин) є справою безпосереднього законного зацікавлення всіх країн-учасників і не стосуються виключно внутрішніх справ цих країн" (21).

Перед тим, як ми розглянемо специфічно потреби русинів у кожній країні для захисту та забезпечення їхнього майбутнього існування, необхідно з’ясувати питання міжнародних кордонів. На карпатській батьківщині русини проживають у межах кордонів кількох держав, і за останні роки триває дискусія у пресі з приводу того, що певні політичні активісти вимагають повернення Закарпатської області України в лоно інших країн (22). Фактично більшість цих пропозицій — не більше ніж спекуляції, що були роздуті політичними суперниками та журналістами, які шукають сенсаційних повідомлень (23). Свого часу Чехо-Словацький федеральний уряд публічно заявив, що він "не може втручатися у долю" Закарпаття (24). А щодо русинських організацій, які з’явилися у 1991 році, жодна з них, навіть Світовий конгрес русинів, що відбувся у 1991 році, не висловили жодної вимоги зміни кордонів. Навпаки, усі нові організації, разом з переважною більшістю русинських промовців, де б вони не проживали, застерігають проти втручання в існуючі міжнародні кордони.

Однак Товариство карпатських русинів на Закарпатті відкрито закликало до повернення статусу автономії Підкарпатській Русі, яким вона користувалася протягом міжвоєнних років (25). Для того, щоби визначити точку зору місцевого населення, Товариство, разом з іншими закарпатськими організаціями народних меншин, закликало до включення питання, яке стосується Закарпатської автономії, до референдуму в рамках питання української незалежності, що відбувався 1 грудня 1991 року (26). Голосування показало, що 92% виступили за незалежність України та 78% — за самоврядування (27). Питання закарпатської автономії висвітлило неабиякий інтерес сусідніх країн, хоч це, звичайно, внутрішня проблема того уряду чи державної структури, що, зрештою, встановиться на території колишньої Української Радянської Соціалістичної Республіки. Коротко кажучи, Закарпаття було та мусить в осяжному майбутньому залишатися частиною України.

Однак, як суверенний член міжнародної спільноти, Україна несе відповідальність за забезпечення особистих та суспільних прав русинів або тих громадян України, які бажають називати себе русинами. Щоправда, український уряд уже забезпечив правами національні меншини, які проживають на українській території: росіян, євреїв, поляків, німців, татар тощо. До цього списку мають увійти і русини. Це означатиме, що "офіційна" чи так звана традиційна точка зору українців щодо русинів має змінитися. Українській владі необхідно взяти до уваги той факт, що у межах її кордонів, зокрема у Закарпатській області, існують особи, які називають себе русинами і у національному сенсі є відмінними від українців. Такі люди повинні мати право заявити себе русинами у паспортах та інших офіційних документах, а державний перепис населення повинен опублікувати статистичну інформацію про кількість осіб, які ототожнюють себе русинами, а не просто класифікувати їх українцями, як це є до сьогодні (28). Чому русини в Закарпатті не могли б залишатися русинами, а також функціонувати як повноправні громадяни суверенної демократичної Української держави?

Також було б бажаним, щоб нова українська держава стала децентралізованою цілісністю, в котрій кожен компонентний регіон мав би економічну та культурну автономію (29). Таким чином, питання про мову викладання в початкових школах, чи визначення національного напряму місцевих культурних та освітніх інституцій, чи виділення суми фінансування русинськоспрямованим групам, є питаннями, які мають бути вирішеними народною радою в Ужгороді, а не в Києві. Звичайно, не варто навіть згадувати, що має бути забезпечене вільне пересування людей через кордони з сусідніми русинськими районами в Словаччині та Польщі. На щастя, така можливість існує вже тепер.

У сусідній Словаччині ситуація русинів, особливо з часу "ніжної" революції, є набагато кращою, ніж в українському Закарпатті чи у Польщі. Однак дотепер словацький уряд забезпечив лише неплановані субсидії русинським організаціям та публікаціям. Як правило, бюджетні нарахування словацького уряду, призначені для східнослов’янської русинсько-української національної меншини, ідуть для Союзу русинів-українців Чехо-Словаччини, що є українсько спрямованою культурною організацією — прямим спадкоємцем (досі в основному з тими самими провідниками) колишнього прокомуністичного Культурного союзу українських трудящих. Словацькі фонди через інші міністерства також підтримують у Пряшеві кафедру української мови й літератури та її науково-дослідний відділ в Університеті імені П.Й.Шафарика, українську радіостанцію та українське видавництво, а також музей української культури у Свиднику, перейменований на музей регіональних культур імені А.Павловича. З усіх організацій, які отримують бюджетні субсидії, лише театр Олександра Духновича (колишній Український національний театр) є русинськоспрямованим.

Якщо підтримка національних меншин у Словаччині буде продовжуватися, то слід би забезпечити фонди для русинських та українських організацій. Але як уряд розділить фінансові дотації поміж східнослов’янськими меншинами, які донедавна були призначені лише українцям? Схоже на те, що єдиним розсудливим способом вирішення питання було би прийняття процентних співвідношень, які показали результати перепису населення 1991 року, себто виділення 55% бюджету на русинські культурні організації, школи та пресу, а 45% — на українські культурні організації, школи та пресу.

Є проблеми з створенням русинських шкіл у Словаччині, тому що, починаючи з 1960-х років, мова викладання у переважній більшості шкіл русинських сіл була зміненою — на прохання більшості — з української на словацьку. Більше того, частиною процесу консолідації стало закриття багатьох початкових шкіл у русинських селах. Навіть якщо приватні чи початкові школи знову там відкриються, цілком ймовірно, що мовою викладання у цих школах буде словацька. Однак треба було б подбати про забезпечення шкіл викладачами, а також підручниками русинською та українською мовами у тих селах, які висловлюються за русинську мову викладання. Найбільш важливо, щоб загальні словацькі підручники історії включали відповідне обговорення історії та культури русинів й інших меншин. Це буде також у згоді з угодою НБСЄ, укладеною в Копенгагені.

Русини, або лемківські русини у Польщі, можливо, найбільше потребують допомоги. Усі урядові фонди, призначені на культурну діяльність національної меншини, віддаються Об’єднанню українців Польщі, прямому нащадкові прокомуністичного Українського соціокультурного товариства (УСКТ). Допомога новому Об’єднанню українців має продовжуватися, адже більшість українців у Польщі не походять з карпатського району і там не проживають. З іншого боку, лемківські русини мають також бути визнаними як окрема національна меншина та отримати свою справедливу частку фондів.

Наприкінці повернемося до ситуації на Балканах. З часів Другої світової війни юґославська політика рівноправності щодо її шести складових республік та підтримка національних меншин, які живуть у їхніх межах, заохочувала Хорватську республіку, насамперед автономну Воєводину Сербської республіки, вільно фінансувати русинську культурну та освітню діяльність. Залишається сподіватися, що коли республіки Хорватія і, зокрема, Сербія подолають свої теперішні труднощі, то будуть продовжувати свою законну підтримку та охорону русинських меншин.

* * *

Русини є прикладом багатьох груп, які потерпіли від тоталітарного режиму, насадженого у Східній Європі протягом останніх чотирьох десятиріч. Тільки тепер виникає реальна можливість загладити несправедливості минулого та гарантувати майбутнє визнання русинів. Зрештою, стати частиною більшої європейської громади є в інтересах усіх країн, де проживають русини. Спосіб, яким ці країни розв’яжуть русинське питання, до певної міри визначить, наскільки вони готові до членства у новій Європі.

Примітки

1. За описом див. Федор Корецки, "Средок Европи - на Горніци" Nova dumka, VIII [21] (Vukovar, Yugoslavia, 1979), С. 101-102.

2. За подальшими деталями щодо русинської політичної етнічності у дев’ятнадцятому та двадцятому століттях див.: P.R.Magocsi The Shaping of a Nationak Identity: Subcarpathian Rus’ 1848-1948 (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1978). C. 46-47, 93-95 та 237-245.

3. Радянсько-марксистська література багата на опрацювання 40 днів радянської влади у Закарпатті. Див. Борис Співак та Михайло Троян, 40 незабутніх днів з історії боротьби за владу Рад у Закарпатті в 1919 році (Ужгород, Карпати, 1967).

4. Про маловідому Лемківську республіку та її стосунок до політичної думки в Західній Україні див. Paul Robert Magocsi, "The Ukrainian Question Between Poland and Czechoslovakia: The Lemko Rusyn Republic (1918-1920) and Political Thought in Western Rus’ Ukraine," Nationalities Paper (New York, видається).

5. Українськоорієнтовані еміґранти з карпатської України надавали особливого значення декларації про незалежність від 15 березня 1939 року, заявляючи, що декларація показала, як українська орієнтація нібито охопила серця і помисли цілого населення навіть перед тим, як радянська влада прийшла до регіону у кінці 1944 року. Див.: Peter G. Stercho, Diplomacy of Double Morality: Europe’s Crossroads in Carpatho-Ukraine, 1919-1939 (New York: Carpathian Research Centre, 1971). Ця точка зору також була висунута в Україні з початком горбачовської ери. Див. стенографічний звіт про роботу четвертої (виїзної) сесії Великої Ради Руху, яка відбулася в Хусті у відзначення 52 річниці одного дня незалежності: 4 сесія Великої Ради Руху (Хуст). ч.4 (Київ 1990 рік).

6. Ricardo Picchio, "Guidelines for the Comparative of the Language Question Among the Slavs," у Aspects of the Slavic Lanquage Qustion, Vol.1, ed. Ricardo Picchio and Harvey Goldblatt (New Haven, Conn.: Yale Concilium on International and Area Studies, 1984), C.l-42.

7. Здебільшого російськоорієнтована інтеліґенція, чи русофіли, були прихильниками православного віросповідання і вірили у єдність східнослов’янської християнської культури, представленої трьома гілками східних слов’ян — великоросами, білоросами та малоросами (включаючи карпато-русинів) — усі вони вважалися частиною єдиної "общерусской" національності. Представники українсько- та русинсько-орієнтованої інтелігенції були західноспрямованими греко-католиками, які вірили у різного рівня національні та/чи регіональні відмінності. Українофіли твердили про єдність народу, який простягнувся "від Карпат до Кавказу"; русинофіли переконували, що русинське населення у Карпатах (від Попраду до Тиси) становить окремий народ.

8. Сама депортація відбулася у дві стадії. Між 1945 та 1946 роками близько 200 000 лемківських русинів "добровільно" прийняли пропозицію переселитися на схід, в Україну, в обмін на поляків, які переселилися на захід, у межі нових повоєнних кордонів Польщі. Ті 80 000 лемківських русинів, які залишилися здебільшого у західному лемківському регіоні, були насильно депортовані у 1947 році. За подробицями див. Kazimierz Pudlo, Lemkowie: process wrastania w srodowisko Dolnego Slaska, 1947-1958 (Wroclaw: Polskie Towarszystwo Ludoznawcze, 1987), особл. С.24-34.

9. Починаючи вже з 1945 року, нові русинські політичні та культурні організації називалися українськими. Однак парадоксально: незважаючи на назви, вони діяли, вживаючи російську чи русинську мови як спосіб навчання та комунікації. У 1952 році указом комуністичної партії Словаччини політика українізації була розпочата. Вона забороняла термін русин та замінила російську мову на українську в школах. Див. Pavel Маси, "National Assimilation: The Case of the Rusyn-Ukrainians of Czechoslovakia," East-Central Europe, II, 2 (Pittsburgh, 1975), C.101-131.

10. Тоді як русинська національність не була визнаною офіційними колами Радянського Союзу та його сателітів, русинів (руснаків) у Юґославії визнали як окрему етнічну групу зі своєю літературною мовою. Див.: А.М.Калюта, Введеніе в славянскую філологію (Минск: Высшая школа, 1971). С.137-139.

11. "Ruthenia", in New Columbia Encyclopedia, ed. William H. Harris and Judith S. Levey, eds. (New York and London: Columbia University Press, 1975), C. 2383.

12. Про лемківсько-русинське відродження дивіться серію статей у Carpatho-Rusyn American, X та XI (Fairveiw, N.J., 1987-88).

13. Це включає: Бесіду, Польща, 1989 — дотепер); Отчий Храм (Ужгород, 1990 — дотепер); Podkarpatska Rus (Прага, 1991 — дотепер); Русин (Меджилабірці, Чехо-Словаччина, 1990 — дотепер); Народны Новинкы (Пряшів, 1991 — дотепер).

14. Павло Чучка, "Как русины стали украинцами", Закарпатская правда (Ужгород), 12-16 вересня, 1989 року; Василь Мельник, "Неорусинство і його інтерпретатори", Закарпатська правда (Ужгород), 18, 21, 22, 24 серпня, 1990 року; Юрій Балега, "Русинство: ідеологи і покровителі", там-таки, 6, 7, 9 вересня 1990 року; та Олекса Мишанич, "То хто же вони?: до ідейних витоків новітнього "карпаторусинства", Літературна Україна (Київ), 17 січня 1991 року.

15. Carpatho-Rusyn American, XIV, 2 та 3 (Faiview, N.J., 1991), С. 7-9 та 8-9.

16. Микола Мушинка, "Скільки русинів-українців у Словаччині", Свобода (Джерсі, Н.Дж.), 9 липня 1991 року.

17. Серед найбільш відомих: у Закарпатті — письменники Володимир Фединишинець, Іван Петровцій і Василій Сочка та політичні активісти Михайло Томчаній, Петро Годьмаш та Василь Заяць; у Чехословаччині — голова Русинської Оброди Василь Турок, дорадник Словацького уряду з національних питань Іван Біцко, а також редактор Александр Зозуляк; у Польщі — поети Петро Трохановський, Олена Дуц та голова Стоваришіння лемків Андрій Копша; в Югославії — директор видавництва "Руське слово" Любомир Медєші, письменники Дюра Папгаргай та Наталія Дудаш.

18. Document of the Copenhagen Meeting of the Conference of the Human Dimension of the CSCE (Копенгаген, 1990), С. 40-41, параграфи 32 та 32..

19. Там-таки, С.41, §34.

20. Report of the CSCE Meeting of Experts on National Minorities (Женева, 1991 рік), С.10.

21. Documents of the Moscow Meeting of the Conference on the Human Dimension of the CSCE (Москва, 1991 рік), С.2.

22. Республіканська партія Чехо-Словаччини ставила одною із своїх цілей "повернення Підкарпатської Русі" до складу Чехо-Словаччини. "Zpet do Ceskoslovensica," Republika (Прага), 18-24 жовтня 1990 року; "Rozhovor s predsedou SPR-RSC, Ph Dr. Miroslavem Sladkem," там-таки, жовтень 1991 року. Голова Національної соціалістичної партії Ч. Чейка заявляв, що Підкарпатська Русь досі підлягає під Чехо-Словацьку юрисдикцію. "NSS chtejf Podkarpatskou Rus", Lidova demokracie (Прага), З вересня 1991 року.

23. Відомий публіцист, представник Товариства прихильників Підкарпатської Русі в Празі Яромир Горжец писав про політичний активізм у Закарпатті у чисельних статтях чеської преси, а це не означає, що місцеве населення підтримало б ідею возз’єднання з Чехо-Словаччиною. Див. його публікації в Lidova demokracie (Прага): "Svobodu pro Podkarpatskou Rus" (7 жовтня 1991 року); "Cesi na Podkarpatsku" (18 вересня 1991 року); та "Podkarparsko zada samostatnou republiku" (20 жовтня 1991 року). Угорська преса також уважно слідкувала за вимогами закарпатської автономії: "Ruszin koztarsasag Karpataljan", Magyar hirlap (Будапешт), 10 вересня 1991 року; "A ruszinok kovetelese: legyen Karpatalja koztarsasag!", Naplo (Дебрецен), З жовтня 1991 року.

24. Цитата приписується тодішньому чехо-словацькому міністру закордонних справ Іржі Дінстбіру у "Svobodu pro Podkarpatskou Rus," Lidova demokracie, 9 жовтня 1991 року.

25. Текст декларації, який був відісланий колишнім — радянському президентові Михайлові Горбачову, Верховній Раді СРСР та Української РСР, а також Організації Об’єднаних Націй, вперше з’явився у газеті Товариства карпатських русинів "Отчий Храм" (Вересень-жовтень 1990 року).

26. "Резолюція мітингу Товариства Карпатських Русинів з питання національного відродження русинського народу і відновлення статусу Підкарпатського краю, Мукачеве, 01.09.1991 року", "Молодь Закарпаття" (Ужгород), 14 вересня 1991 року, С.4.

27. Павло Роберт Магочий, "Rusyns Regain Their Autonomy", Ukrainian Canadian Herald (Торонто), 16 березня 1992 року, С.7.

28. Радянські правила класифікації відповідей перепису населення Державного комітету зі статистики визначалися вказівками республіканських влад і вказівками Інституту етнографії та Інституту лінгвістики радянської Академії Наук. Дивіться "Словари национальностей и языков для кодирования ответов на 8 и 9 вопросы переписных листов" (Москва: Государственный комитет СССР по статистике, 1988 год).

Цікаво зауважити, що Інститут етнографії Академії Наук СРСР у нещодавньому повідомленні (4110/2171, від 6 лютого 1990 року) заявив: "Теоретически можно считать, что русины — понятие одного порядка с русскими, украинцами и белорусами, а не часть какого-либо из этих этносов". (Документ знаходиться у автора).

29. Дискусії щодо розбудови України велися протягом останніх декількох років. Сусідні Галичина та Закарпаття переконані, що вони могли б економічно функціонувати набагато краще, якби були незалежними від центру в Києві. Див.: Іван Гранчак, "Відновлені галузки карпатського краю: Україна федеративна?", "Новини Закарпаття", (Ужгород), 6 лютого 1991 року.

Джерело: Політична думка 1995, №2-3 (6) С.105-115.

Див. також:

Май Панчук. Політичне русинство в Україні. (Політична думка, 1995, №2-3(6)).      англійською      російською

В. Маркусь. «Пудкарпатська рипублика».

Закарпаття. З Енциклопедії Українознавства-II.

Василь Ґренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України. Ужгород, 2002

Авґустин Волошин. Вибрані твори. Ужгород, 2002

На інших сторінках:

Олекса Мишанич. "Энциклопедия Подкарпатской Руси" і що за нею.

Олександр Гаврош. Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенклатурний путч?

Михайло Тиводар. Доводити, що Закарпаття — українське за духом, немає потреби.

Головна            текст англійською            див. також: М.Панчук. Політичне русинство в Україні