Головна            текст англійською            текст російською




ПОЛІТИЧНЕ РУСИНСТВО В УКРАЇНІ


Май ПАНЧУК — професор, заступник директора Інституту національних відносин і політології НАН України






Регіональні особливості та етнокультурна спільність


Втрата державності або ж, в силу різних обставин, включення частини території одного етносу до державного утворення іншого та відповідна політика зневажливого ставлення до історії, культури, мови, мистецтва, етнічних особливостей, традиційного способу життя інкорпорованої нації призводить до її деформації або й глибинних змін її національної самосвідомості. У цьому разі відновлення історичної пам’яті етносу чи відірваної від нього гілки настає як наслідок зміни політичної ситуації (державна незалежність, правовий статус тощо), так і під впливом ініційованого інтелектуальними елітами етнічних спільнот відродження національних цінностей через трансформацію вікової спадщини в реальні економічну і політичну сили. Цей процес проходить по-різному, нерідко набуваючи характеру гострої внутрішньої конфронтації. Згадаймо хоча б безконечні розколи у національних рухах за часів Першої світової війни, тобто в період масової появи на політичній мапі світу великої кількості незалежних держав. Явище це загалом закономірне, адже йдеться про активний пошук шляхів майбутнього для конкретного етнічного утворення. Проте непоодинокими є випадки, коли все це робиться не в інтересах тієї чи тієї національної спільноти, а з суто амбіціозних політичних міркувань.

Під таким кутом зору доцільно, напевне, розглядати і проблему русинства.

Етнотворчі процеси у давньому слов’янстві обумовили появу державного союзу східнослов янських племен, що став однією з наймогутніших держав Європи IX-XII ст. під назвою Київська Русь. Етнічна диференціація населення давньоруської держави (етноніми: руські, русичі, русини) призвела до сформування до середини XVII ст. українського народу, який усвідомив себе як етнокультурну спільноту. В наступні століття паралельно з етнонімом українці вживався як тотожний до нього (свідомо чи несвідомо) етнонім русини. Водночас терміни нерідко протиставлялися.

Ця проблема впродовж тривалого часу ставала предметом наукових дискусій, результати яких часто використовувалися політичними силами різних країн та орієнтацій у своїх вузько прагматичних цілях. І головною причиною таких наукових та політичних колізій стала не проблема артикульованості етноніму русини і його співвідношення з етнонімом українці, а географічне розташування регіону, де автохтонами були русини і на який в різний час претендували різні держави. Та й володарів було чимало. Османська імперія, Кримське ханство, Молдавія, Росія, Угорщина та Австро-Угорська імперія, Румунія, Польща, Чехословаччина впродовж століть розривали ці землі на більші чи менші шматки. Його населення пережило потужний колонізаційний асиміляторський тиск, що його легко порівняти з трагедією. З огляду на всі перипетії історії та обумовлені нею впливи етнічного прикордоння на українському етносі як цілісності не могли не позначитися як вияви цих впливів, так і регіональна специфіка життєдіяльності етносу, вони й сьогодні мають місце у традиційно-побутовій культурі, характерних рисах зовнішності, мовно-діалектних особливостях. Такі відмінності не є чимось унікальним, притаманним лише українському народові. Жителі, наприклад, Баварії вважають себе водночас німцями і баварцями. Існує глибока відмінність навіть у самій лінґвістичній природі мови, не кажучи уже про відмінності у звичаях мешканців Аквітанії і Гасконії, надто ж паризьких передмість. Та все-таки там ніхто не заперечує своєї належності до французької нації і загальноприйнятої самоназви за збереження і своєї власної.

В Україні своєрідності та культурно-побутові відмінності локальних етнічних груп українців значною мірою зумовлені, окрім чинника природно-географічного, впливами культур сусідніх з українцями етнічних спільнот — росіян, білорусів, поляків, румунів, словаків, угорців, чехів, молдаван, спілкування з якими впродовж століть залишило помітний слід у традиційній українській культурі. Водночас поняття Україна, українці стало етнотопонімом переважної більшості народу. Носії місцевих етнонімів (подоляни, галичани, волиняни, слобожанці тощо) ніколи не протиставляли себе загальній назві народу і країни. До такого самого розуміння природних історико-географічних процесів у XX ст. дійшли і русини Закарпаття.

Консолідація українського народу, якій сприяло і об’єднання окремих частин його етнічно різних земель, зумовила поступове витіснення з ужитку назв окремих регіонів (Малоросія, Новоросія, Східна Галичина, Малопольща і т.ін.) та утвердження спільної назви — Україна. І відбувалося це аж ніяк не автоматично, а за умов гострої полеміки, наукових і політичних дискусій між виразниками української єдності та її супротивниками. Тож цілком логічно, що й на Закарпатті напівадміністративні, політизовані назви Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Руська Крайна поступаються місцем етнічній назві краю — Закарпатська Україна.





Політика недомовленостей


Звичайно, важко розраховувати, що такий етнологічний екскурс в минуле українського народу поділяли чи поділять усі без винятку дослідники історії Закарпаття. Безперечно, однак, що на сьогодні всі справді наукові арґументи за та проти українськості Закарпаття уже викладені та обговорені. Як самі факти, так і підсумки тривалих дискусій навколо них добре відомі і речникам русинської відрубності. Відомі вони і Павлу Маґочому, автору фундаментальної праці "Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)" (авторизований переклад якої з англійської з’явився 1994 р. в Ужгороді українською мовою). Події і процеси там розглянуто на широкому історичному та етнологічному тлі, автор серйозно аналізує дискусійні проблеми. Книжку справді можна було б читати, як і радить у своїй вступній статті колишній директор науково-дослідного Інституту карпатознавства Іван Поп, без втручання інтерпретаторів, якби не ледь помітні зміщення акцентів, хронологічні неточності та ледь помітна авторська упередженість при мотивації дій тих чи тих політичних сил, їхніх лідерів, які діяли у Закарпатті і поза ним.

Маґочому належить і авторство у визначенні кордонів Карпаторусинської Батьківщини, карта якої долучена ним до текстів доповідей на міжнародних конференціях 1991 — 1992 pp. До неї включені окремі райони Польщі, Словаччини, Румунії й України, де проживають гуцули, лемки та бойки — етнічні групи нашого народу, які поряд з самоназвою вже давно вживають етнонім українці, наголошуючи цим самим органічну етнокультурну єдність з українським народом. І хоч карта фіксує стан етнічного "навантаження" в центрі Європи на 1910 рік (саме з цим роком співвіднесено з картою карпато-русинські поселення), її політичне навантаження, безперечно, прикладного характеру — унаочнення країни, до якої мають тяжіти усі русини.





Точні цифри невідомі...


Ідеологи сучасного політичного неорусинства дуже полюбляють всілякі статистичні підрахунки. Уже на початку статті Маґочого читаємо: "Теоретично русини нараховують 1,2 мільйонів чоловік". До них автор зараховує 977 тис. русинів Закарпаття (звернемо увагу: не близько мільйона і не понад 970 тис., а точно 977 тис.), 130 тис. — Словаччини, 80 тис. — Польщі та 30 тис. — Воєводини і Хорвата.

Не будемо звертати уваги на зайві (після найпростішої арифметичної дії) 17 тис. чоловік, як і на те, що обрахунками "загублено" певну кількість українців (рутенів, русинів) Румунії, хоч до згаданої карти райони їх проживання внесені. У даному разі важливішим є те, що Маґочий визнає, що традиційно східнословянські поселенці Карпатського регіону називали себе русинами або ж руснаками... Тобто так само, як і населення інших регіонів України у давнину аж до утвердження в різних регіонах в різний час етноніму українці. На Закарпатті в документах ще з XIII ст. в означеннях поселень також фіксувався етнонім руський, русин — Рускавці, Руська, Великий Русков, Малий Русков тощо. Тобто, теоретично простежуючи етногенез українського народу, до русинів слід зарахувати 37,4 млн. українців в Україні, 4-5 млн. — східної та понад 7 млн. західної діаспор. Отже, русини нараховують не менше 50 млн. чоловік. Такі підрахунки, зроблені на запозичених у П.Маґочого "теоретичних" засадах, перекреслюють його ж таки карту карпато-русинської країни, ядром якої мала б бути Підкарпатська Русь.

П.Маґочий проголошує: "Наше зацікавлення спрямоване передовсім на сучасний рух русинів або на ту частину групи (точні цифри невідомі), яка вважає себе окремим народом".

"Точні цифри невідомі". Чи так воно насправді? На кінець 1993 р. заявили про себе як русини 55 чоловік, на кінець 1994 р. — 96. В усякому разі, саме ці цифри називалися на науково-практичних конференціях, що відбулися в Ужгороді у грудні 1993 і 1994 років.

П.Маґочий не може не знати про рішення обласної Ради народних депутатів Закарпаття, ухвалене ще 1992 року, за яким на підставі Закону України "Про національні меншини" кожен мешканець області має право без будь-якого примусу визначитися, хто він — українець чи русин? Тим часом, незважаючи на цифри, з травня 1993 р. заявило про себе "Временное правительство Подкарпатской Руси". Діячі цього уряду (І.Туряниця, Т.Ондик чи В.Сочка-Боржавін) добре усвідомлювали, яку частину населення краю вони репрезентували.





Заручники у політичній грі


Проте не варто переоцінювати кількісні показники. Ми маємо усвідомлювати, що, по-перше, йдеться про частину українського народу, процес самоусвідомлення якої був найтривалішим і найскладнішим, що тут, у Закарпатті, особливо виразно простежуються специфіка і культурні нашарування інших національних спільнот — в господарських заняттях і народному будівництві, в одязі і харчуванні, промислах і ремеслах, фольклорі, розмовній мові. Прагнення місцевої людності зберегти свою господарську, культурну та релігійну самобутність цілком зрозуміле. По-друге, процес консолідації української нації, однієї з найчисленніших у Європі, не завершений і сьогодні. Це зумовлено, насамперед, довготривалою бездержавністю народу. Українська Народна Республіка (УНР), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), Карпатська Україна як державні утворення генерували ідеї української національної державної єдності, але були ліквідовані внаслідок зовнішнього військового втручання. Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) з часу "добровільного" вступу до Союзу РСР поступово втрачала функції держави українського народу. І, певно, логічним буде припущення, що саме приєднання до Української РСР західних земель, населенню яких у складі сусідніх країн "дозволялося" бути рутенами, руснаками, русинами, та тільки не українцями, забезпечило безперервність, тяглість українства, його відродження за нових історичних умов.

По-третє, врахуємо, що Україна, за словами І.Прізеля, не знала ані революції, що могла б об’єднати громадян у пориві національного ентузіазму, ані харизматичного лідера — своїх Джорджа Вашинґтона чи Махатми Ганді, котрі могли би захопити народ ідеями державотворення. Не випадково, що вже після проголошення незалежності активізуються ті політичні сили, які орієнтуються на "спільний економічний простір СНД", "рубльову зону", власне, на поступову трансформацію СНД в якийсь новий союз, федерацію чи конфедерацію. Як у нашій країні, так і поза нею, вони пильно й зацікавлено придивляються до етнополітичних процесів в Україні і прагнуть надати їм відповідного спрямування. У цьому річищі штучно загострюється проблема "схід-захід" Украни і програмується можливість конфронтації.

Свідченням того є і політичне русинство. Спроби реанімувати русинський рух у Карпатському регіоні стратегічно спрямовані на дестабілізацію ситуації в Словаччині, Польщі, Угорщині та інших кранах Центральної Європи. Але насамперед вони спрямовані проти незалежної Украни. Заручником у цій політичній грі хочуть зробити ту частину українського наюду, яка, попри всілякі заборони і вимоги самозречення, у першій половині цього століття самоусвідомила себе як українці.





Право на територію чи ідеологія окремішності?


І сьогодні від адептів ідеї окремішності русинів можна почути, що, мовляв, у травні 1919 року русини згодилися разом з чехами та словаками вступити до спільної нової держави — Чехословаччини.

Тут виникають принаймні два запитання: 1) хто саме вносив та ухвалював пропозицію? 2) якою була участь у цьому Львова та Києва як двох центрів української держави? Часткову відповідь на ці запитання знаходимо в згаданій книзі Магочого (1). Тим часом залишаються поза увагою найістотніші обставини. У 1918 — 1920 роках українські етнічні землі (разом із Закарпаттям) були охоплені виром революцій, громадянської війни та військової експансії сусідніх країн. Українська нація знекровлювала себе в протиборствах УНР доби Центральної Ради і Гетьманату та УНР доби Директорії, у боротьбі за чи проти радянської влади (УРСР). Шукали та так фактично і не знайшли спільної мови провідники УНР і ЗУHP.

З ласки переможців у світовій війні — країн Антанти та США — заселені українцями землі були розподілені між сусідніми з ними країнами. Північну Буковину та частину Бессарабії отримала Румунія, Східну Галичину, а згодом і Західну Волинь — Польща, Закарпаття — Чехословаччина. Волевиявлення населення цих земель до уваги не бралося.

Було б відходом від історичних реальностей подавати як виняткове прагнення закарпатців об’єднатися тоді лише з Україною. Існували вельми впливові політичні сили, які орієнтувалися й на Угорщину, й на Чехословаччину. Проте аналіз документів засвідчує, що найчисленнішу соціальну опору в країні мала саме орієнтація на об’єднання з Україною. З таким висновком, власне, погоджується й П.Маґочий. Всенародні збори русинів-українців 21 січня 1919 р. в Хусті, 420 учасників яких представляли 175 населених пунктів Закарпаття, він називає найрепрезентативнішими "з усіх тогочасних зборів", а саму подію "найзначнішим виявом проукраїнських симпатій Підкарпатської Руси". Тим дивніше сприймаються твердження щодо розв’язання проблеми на той час. "Найбільш важливим (виділено нами. — Авт.) було те, що русинське питання дійшло до міжнародного політичного форуму, де "найповніший рівень самоврядування" для "русинської території на південь від Карпат" був ґарантований двома міжнародними угодами, прийнятими на Паризькій мирній конференції (Сен-Жермен-ан-Ле, 10 вересня 1919 р. та Тріанон, 4 червня 1920 року), а також Чехословацькою конституцією..."





Русинське питання та інтереси великих держав


На Паризькій конференції фактично завершилися торги, в яких Закарпаття відігравало роль розмінної монети. Внаслідок цього не останньою чергою процес національного самоусвідомлення лемків, бойків, гуцулів, русинів як українців був штучно загальмований.

На перші ролі було висунуто і заохочено тих діячів краю та еміграції, які слухняно виконували волю керівників союзних під час війни держав. Не випадково особливу активність виявляв лідер американських русинів Г.Жаткович. Він побував у

Парижі і Празі, зустрічався з В.Вільсоном і Т.Масариком, організував "плебісцит" серед русинів діаспори (не в Закарпатті. — М.П.), які й "прийняли чехословацьку пропозицію". Президент США телеграмою Г.Жатковичу висловив задоволення саме таким розв’язанням русинської проблеми, а Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини невдовзі отримала губернатора — того ж таки Г.Жатковича. Нав’язані русинам вожді прищеплювали своєму народові нову ідеологію. Попри декорацію самоврядування (губернатор, частковообраний сейм, національний гімн та народний театр), уже в серпні 1920 р. Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини оголошує в Закарпатті воєнний стан. Протягом 1921-1923 років тільки в Ужгороді було відкрито 7 чеських шкіл, але жодної української (русинської). На кінець 20-х років 19 тис. гектарів землі в краї були віддані чеським колоністам. І це тоді, коли кожне з 63731 селянських господарств (74%) мали у своєму володінні до 5 гектарів землі. Фактично багато із демократичних статей Чехословацької конституції, зокрема й та, що "Підкарпатська Русь має власний сейм, який обирає собі президію", так і не були втілені в життя.

Не будемо, проте, детально аналізувати соціально-економічне становище краю. Досить проглянути тодішні архівні матеріали та пресу, щоб у цілому уявити реальну картину — земельний голод, хронічне безробіття, масові демонстрації і мітинги протесту, що супроводжувалися сутичками з поліцією та численними жертвами. Державною мовою тут була оголошена чеська, водночас заборонялись навіть слова "українець", "український народ". 70% населення краю (у центрі Європи!) наприкінці 20-х років було неписьменним.

Окреслюючи оптимістично становище Закарпаття в міжвоєнний період, П.Маґочий пише: "Нарешті Підкарпатська Русь (пізніше перейменована на Карпатську Україну), отримала справжню автономію (виділено нами. — Авт.) в кінці 1938 року." Насправді "автономна Підкарпатська Русь" та "самостійна" Карпатська Україна постали результатом геополітичної гри, з одного боку, Гітлера та його союзників, з другого — лідерів провідних країн світу, які сподівалися спрямувати зазіхання фашистської Німеччини на Схід. У цій грі місцеві політичні об’єднання та їхні вожді відігравали роль політично сліпих маріонеток. Переважна більшість населення краю була деморалізована і відсторонена від вирішення власної долі. Дещо спрощуючи політичні процеси тих років, можна сказати, що автономія і самостійність Підкарпатської Русі, Карпатської України проіснували рівно стільки часу, скільки Хорті "дозрівав" до вдячності Гітлеру за дозвіл окупувати все Закарпаття. "Не можу висловити, який я щасливий, оскільки ця багата ресурсами провінція ... справді має для Угорщини життєве значення, — дякував Хорті. — Я ніколи не забуду цього свідчення дружби ..." Ось на якій основі, і тільки на ній, творилася "справжня автономія" Підкарпатської Русі (Карпатської України).





Природний процес чи комунізація русинів?


Належність до української нації засвідчують і численні факти виявів української "лінгвістичної орієнтації" закарпатців. Скажемо лише, що 1937 р. у "Маніфесті до українського народу Підкарпаття" з вимогою навчати дітей українською мовою виступили понад двадцять політичних партій і товариств, чимало газет і журналів. Таке ж прагнення переважало і серед учасників плебісциту, проведеного того ж таки року за рішенням Міністерства освіти Чехословаччини. А перший сейм Карпатської України своїм законом 15 березня 1939 р. проголосив: "Державна мова Карпатської України є українська мова" (2).

Отже, саме тоді проукраїнська орієнтація як природний процес національного самоусвідомлення русинів, попри прояви русофільства, угрофільства та ін., стала переважати в суспільній свідомості русинів-українців Закарпаття. Йшлося ж бо про бездержавний народ, розірваний на частини сусідніми державами, політика яких була однозначною: русифікація, румунізація, мадяризація, чехізація.

На той час у світі не знайшлося жодної міжнародної політичної сили чи бодай організації ліберально-демократичного спрямування, що підтримала б прагнення українців до об’єднання. Таке гасло висунув улітку 1924 р. V конгрес Комінтерну. Я далекий від аполога комуністичного руху та Комінтерну, але не можна заперечувати, що реалізація такого заклику об’єктивно відповідала інтересам українського народу.

У 20-30-х роках комуністи Закарпаття були досить впливовою силою. На виборах до чехословацького парламенту 1924 р. вони отримали майже 40 відсотків голосів виборців краю, значно більше, ніж будь-яка з інших 12 партій, які також брали участь у виборах. Незаперечним був успіх комуністів і на виборах 1935 р. Комуністи краю, як і Західної України та Буковини, обстоюючи позиції націонал-комунізму, орієнтувались на об’єднання з радянською Україною. Проте їхні сподівання на можливий вільний розвиток об’єднаного українського народу в УРСР (СРСР) виявились марними.

У Закарпатті ідею єдності усіх українських земель, крім комуністів, з різною мірою послідовності обстоювали соціал-демократична, християнсько-народна партії, Просвіта та інші об’єднання. Отож утвердження цієї ідеї у суспільно-політичному житті закарпатців — це наслідок природного процесу їхнього національного самоусвідомлення. І зв’язувати його зі встановленням комуністичного режиму принаймні некоректно.

Навпаки, незавершений процес усвідомлення закарпатцями української ідентичності був деформований з перших місяців комуністичного режиму. Спричинялося це і штучним адміністративним прискоренням, і брутальною ліквідацією греко-католицької церкви, і репресіями проти інтеліґенції проукраїнської орієнтації, і напливом до краю "інтернаціоналістського" активу тощо. Закарпатці, які тільки-но на кінець 30-х у більшості своїй усвідомили себе українцями, які в завершальні роки Другої світової війни розгорнули досить масовий рух за об’єднання з основним масивом українського народу, що й заманіфестував Перший з’їзд Народних комітетів краю, після 1945 р. виявилися не в складі України, адже як держави її фактично не було, а в складі Радянського Союзу.

В умовах СРСР, політики русифікації, що провадилися під ширмою інтернаціоналізму, формування "нової історичної спільності — радянського народу", українці Закарпаття з усіх частин етносу виявилися найменш захищеними перед тотальним тиском на їхню національну свідомість.

В умовах незалежної України спостерігаються спроби реанімувати русинський рух. Цьому сприяв ряд чинників.

По-перше. Хистку незалежність владні структури та, насамперед, політичні і громадські формування прагнули зміцнити шляхом об’єднання на основі державотворчого процесу громадян усіх національностей. Розпочалося справжнє національно-культурне відродження інонаціональних груп населення. Водночас в оцінці ступеня консолідації української нації виявився надмірний оптимізм, недооцінювалася специфіка окремих регіонів країни, у тому числі й Закарпаття. Спроби ж політичного проводу форсувати події — утвердити українофільство як державну ідеологію — окремими амбітними політиками на місцях використовувалися для конфронтації з офіційним курсом.

По-друге. Ліквідація комуністичних режимів у сусідніх Польщі, Румунії, Угорщині, колишній Чехословаччині реанімувала проблему національних інтересів, отож і державних кордонів.

По-третє. Відродженню русинського руху в Закарпатті сприяло винесення проблеми карпаторусинства на обговорення ряду міжнародних симпозіумів, а також низка публікацій у пресі Канади, Угорщини, Словаччини, Росії.

Майбутнє покаже, що все-таки спонукало ініціаторів цих акцій та авторів статей: наукова істина, турбота про долю русинів-українців чи щось інше. Проте вже нині виникає запитання, чому русинський рух, реанімований в усіх країнах, де проживають українці-русини, постає ніби відповідно до жорстко контрольованого плану? З чиєї волі русинські організації виникають за один — 1990 рік? Ось їхній перелік і хронологія утворення за П.Маґочим: Товариство підкарпатських русинів у Закарпатті (лютий 1990 p.), Русинська Оброда у Меджилабірцях (Чехословаччина, березень 1990 р.), Стоваришення лемків у Легниці (Польща, квітень 1990 p.), Об’єднання приятелів Прикарпатської Русі у Празі (жовтень 1990 р.), Руска Матка у Воєводині (грудень 1990 p.).

Тільки Русинська організація Угорщини в Будапешті утворюється в березні 1991 р. Така одночасність у "відродженні" русинського руху привертає до себе увагу вже хоча б тим, що процеси демонтажу комуністичних режимів у названих країнах не були синхронізовані. Русинські організації виникали на базі українських громадських, культурно-освітніх товариств, що тривалий час діяли в сусідніх країнах. Саме тому до організаторів цих утворень в П.Маґочого симпатія особлива. Перший світовий конгрес русинів (Межилабірці, березень 1991 р.) проголосив себе "інтерреґіональним комітетом". Внаслідок існування цього комітету, за П.Маґочим, відбулося піднесення національної самосвідомості у більш як ... 300 (!) присутніх на конгресі. Він, по суті, став міжнародним зібранням "вождів", які "приймають, а потім прищеплюють (...) ідеологію своєму народові".

На прикладі окремих лідерів політичного русинства в Закарпатті можна помітити конкретний механізм запровадження ідеології неорусинства. Ось лише деякі вимоги "народної програми" Подкарпацької риспубликанцької партії: "1. Образовати низависнину, нийтральну Риспублику Подкарпацьку Русь по типови Швийцариї... 2. Дустати повну политичинську и икономичиську низависимность... 10. Обы наш русиницький народ бов признаний руноправным народом сирид другых народув..."

Спираючись на цей план, діє і так зване "временне правительство Подкарпацькой Руси". Члени "правительства" разом з екстремістами з русинського руху провадять відверту антиукраїнську пропаґанду — уряд і парламент України звинувачують в українському націонал-фашизмі, в окупації Закарпаття, в етноциді русинів, який "посилився після проголошеного Україною суверенітету" та в багатьох інших "гріхах". "Временне правительство" не обмежується вимогами лише економічної і культурної автономії, вони хотіли б мати "повну політичну і економічну незалежність". Час для цього, на їхню думку, найбільш сприятливий. "Україна ся находить в політичній і економічній катастрофі, — заявляв "міністр заграніча" згаданого "правительства" Т.Ондик — Не захабнеся (в перекладі з Ондикового це, певно, значить "не даймося" чи "не дозволимо". — М.Л.) вєдно з ньов строгнути до пропасти".

Це твердження цілком відповідає одному з етапів програми "захисту русинів у майбутньому", що її розробив П.Маґочий. її виконання має здійснюватися, як він вважав, а) "тиском" міжнародної громади; б) поглибленням розколу в українських товариствах у сусідніх країнах; в) утворенням автономної республіки Підкарпатська Русь. Сумнівно, щоб ця перспектива відповідала справжнім інтересам українців-русинів. Насамперед українцям-русинам Закарпаття.



* * *


Не кращі часи переживає українська нація, що прагне вирватись з тяжкої економічної кризи. В тугий клубок сплелися і постали перед молодою державою складнощі зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного характеру. Та найгострішою є проблема зубожіння більшості громадян країни. Соціальна перевтома, недовіра до гасел та ідеалів — неминучі складові подібних ситуацій.

В Україні ситуація обтяжується етнополітичними чинниками. Громадській свідомості нав’язуються альтернативні етнічній і політичній єдності схеми державного ладу та суспільно-політичного устрою. Партія слов’янської єдності та інші політичні об’єднання обстоюють ідею подвійного громадянства та українсько-російську двомовність в Україні. Аналітики цієї партії "спростовують" думку, згідно з якою сукупність східних слов’ян складають українці, росіяни і білоруси. Виявляється, є четверта, найбільша нація — "русичі". Їх, як було заявлено на другому з’їзді партії (березень 1995 р.) — 46 відсотків від загальної кількості східних слов’ян.

Етнічна і політична єдність України, її незалежність, перебувають під загрозою. Відвернути її — означає забезпечити вільний соціально-економічний, політичний і духовний розвиток українського народу, всіх національних громад України. В економічному відродженні незалежної України, послідовному здійсненні демократичних реформ — ґарантія майбутнього і українців-русинів Закарпаття, збереження та примноження їхньої самобутньої культури під надійним захистом держави. Реалістичним, обумовленим історією і справді перспективним може бути лише такий шлях розвитку краю. Всі інші, хоч би хто їх не пропонував, хоч якими б привабливими вони здавалися, можуть дестабілізувати ситуацію (і не тільки в Україні), викликати міжнаціональні конфлікти, позбавити закарпатців як частину українського народу права бути господарем на своїй землі.






Примітки


1. Magosci R.P. The Making of a National Identity: Subcarpathian Rus’, 1848-1948. — Cambridge, MA, 1978. — P.55-61.

2. Національні відносини в Україні в XX ст. — К., 1994. — С.242.





Джерело: Політична думка 1995, №2-3 (6) С.116-123.






Див. також:

Павло Р. Маґочий. Русинське питання. (Політична думка, 1995, №2-3(6)).       англійською

В. Маркусь. «Пудкарпатська рипублика».

Закарпаття. З Енциклопедії Українознавства-II.


Василь Ґренджа-Донський. Щастя і горе Карпатської України. Ужгород, 2002

Авґустин Волошин. Вибрані твори. Ужгород, 2002


На інших сторінках:

Олекса Мишанич. "Энциклопедия Подкарпатской Руси" і що за нею.

Олександр Гаврош. Автономія Закарпаття: народний самовияв чи номенклатурний путч?

Михайло Тиводар. Доводити, що Закарпаття — українське за духом, немає потреби.












Головна            текст англійською            текст російською



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.