‹‹       Головна     Слово о полку Ігоревім





Борис ЯЦЕНКО

ДОВІЛЬНІ ПРИПУЩЕННЯ, ДОВІЛЬНІ ПРОЧИТАННЯ


[Рецензія на книгу Скляренко В.Г. “Темні місця” в “Слові о полку Ігоревім”. К., 2003. – 145 с.]



Текст “Слова о полку Ігоревім” у Мусін-Пушкінському списку (далі: СМП) був добре збережений і, на думку більшості дослідників, не потребував жодних перестановок чи суттєвих кон’єктур. І все ж, на нашу думку, певної смислової і текстологічної реконструкції текст потребує. За час побутування “Слова” з кінця XII ст. дещо змінилися окремі поняття і граматичні зв’язки у реченнях. До того ж графічні помилки, які виникали під час переписувань, певною мірою “затемнили” зміст окремих фрагментів. Вони і привертають до себе постійну увагу вчених, оскільки можуть містити не розкриті до цього часу поетичні образи і цінну інформацію з характеристики епохи.

З початку XIX ст. кон’єктури в текст “Слова” вносилися без будь-якого наукового обгрунтування, часто, як вважали, “за змістом”. Але з вивченням інших пам’яток, зокрема літописів і “Задонщини”, ця робота стала більш осмисленою і цілеспрямованою, з посиланням на лексичні аналоги. І.Козловський і М.Щепкіна започаткували основи палеографічного аналізу тексту “Слова”, хоч і не змогли вирішити, який тип письма – півустав чи скоропис – був в CMП. В.Перетц (1926) зробив реконструкцію тексту “Слова” в півуставі XV ст. Так само і Л.Жуковська (1985) запропонувала, як аналог, Хутинський пролог 1479 р. до тексту... першого видання “Слова”, зігнорувавши орфографічну та палеографічну інформацію Катерининської копії.

Але на цій основі не можна пояснити жодне з розходжень між текстами Катерининської копії (К) і першого видання (П). Тому деякі дослідники, зокрема О.Творогов та Л.Мілов, вдавалися до різних припущень про цілком свідомі “альтернативні написання” перших видавців під час підготовки тексту до друку. Тим самим О.Мусіну-Пушкіну та його співробітникам закидали свавільне ставлення до СМП. І водночас графічні розходження та описки в текстах К та П, у фрагментах, виписаних І.Єлагіним, О.Малиновським, М.Карамзіним, у перекладах XVIII ст. і були тим матеріалом[1], який давав підстави зробити науково обгрунтовану реконструкцію СМП. У 1986 р. нами був запропонований мeтод палеографічної трасології – спосіб використання помилок переписувачів та інтерпретаторів – для реконструкції графічних накреслень СМП. За цим методом були пояснені розходження між К та П, встановлено, що СМП був написаний київським скорописом XVII ст., прочитано окремі темні місця[2].

Проте науковий пошук триває, як це може засвідчити і публікація праці В.Скляренка про тлумачення “темних місць” у “Слові”. Книжка містить статті, які друкувалися в тижневику “Українська мова та література” і в деяких інших виданнях з середини 1990-х рр., в ній розглянуто 41 фрагмент, дано ще один переклад “Слова”.

Треба віддати належне авторові, який у пошуках власного варіанту того чи іншого прочитання, опрацював великий обсяг тексту. У 29-ти випадках із 41-го він, в основному, пристає на тлумачення, запропоновані в XIX–XX ст.ст. у дослідженнях М.Граматіна, О.Вельтмана, М.Максимовича, Д.Дубенського, П.Вяземського, О.Потебні, О.Огоновського, О.Гонсіоровського, Ф.Корша, О.Соловйова, Р.Якобсона, М.Гудзія, О.Орлова, Д.Лихачова, О.Творогова та ін. Певна частина цих тлумачень не викликає серйозних заперечень. Щодо решти, в яких В.Скляренко намагається обгрунтувати свою окрему позицію, то вони потребують детального аналізу.

В.Скляренко прагне розв’язувати проблеми лише на мовній основі, інколи вдаючись до палеографічних роздумів. Він не заглиблюється в ідейний зміст “Слова”, його історичну основу й концепцію, в поетику пам’ятки. Щоправда, його увагу привернули Троян, як нібито слов’янський бог у Києві, війни Всеслава (лише у плані констатації факту), а також фраза “отъ стараго Владимера до нынъшняго Игоря”, тобто, на його думку, від 1080 до 1185 р., і тут він зауважив: “під Володимиром ми розуміємо Володимира Мономаха, а не Володимира Святого, на відміну від Д.С.Лихачова” (С. 13–14).

Принципово важливо, що В.Скляренко як позитивний момент у “Слові”, відзначив: “похід Ігоря оспівується, а до самого Ігоря автор ставиться з великою симпатією” (С. 10. – підкреслення моє. — Б.Я.). Проте дослідник не втримався на цій позиції, зауваживши далі: “народи осуджують Ігоря за те, що він здобуток Святослава потопив на дні половецької річки Каяли” (С. 42). При цьому він ототожнює різні за значенням дієслова “каяти” і “хаяти” (С. 25). І ще: “поразка Ігоревого війська звела нанівець попередні перемоги над половцями”, “принесла ганьбу замість колишньої слави” (С. 61). Отож виходить, що у “Слові” оспівано ганебний похід? Цілком очевидно, що дослідник міг би уникнути цієї суперечності, врахувавши історичні реалії кінця XII ст., зокрема і той факт, що князь Ігор поставлений поряд зі “старим Володимиром”, київським князем, як рівновеликий.

В.Скляренко погоджується з В.Перетцом, що СМП був написаний півуставом кінця XV – початку XVI ст. (С. 35, 47). Тому, пропонуючи в афоризмі Бояна кон’єктуру “пъвцю” замість “птицю”, він пише: “Кон’єктура ъв замість ти палеографічно достовірна. Оскільки в рукописах XVI ст. на кінцях горизонтальної лінії (перекладки) півуставної літери ъ писалися дві палички, спущені вниз (ліва паличка спускалася до самого низу, як у літери Т), то ця літера при стертій петлі була схожа на Т (три палички з верхньою горизонтальною рискою). Оскільки в рукописах XVI ст. півуставна літера В являла собою чотирикутник або квадрат, то, у випадку, коли дві горизонтальні рисочки стерлися, вона могла бути прийнята за И” (С. 99. – Тут і далі підкреслення моє. – Б.Я.).

Ця довга цитата вповні розкриває палеографічну лабораторію дослідника, який практикує той самий підхід до півуставу і в інших кон’єктурах: “з Т виносним, яке стерлося”; “був паерик, який стерся” (С. 35); “при стертості язичка”; “з С виносним, що стерлося”; “із стертим паериком” (С. 53); “стерлися всі надрядкові лінії”; “С тут було виносним і, як всі виносні літери аналізованої частини тексту, стерлося” (С. 54); “всі надрядкові літери стерлися у словах возни(к), тр(и), и(с)кусы” (С. 97); “з двома похилими надрядковими рисочками (які стерлися) замість И” (С. 95–96); “з К виносним, що стерлося” (С. 95); “з виносним С, що стерлося” (С. 96); “літера С у цьому слові була виносною і стерлася” (С. 111); “як зазначає М.В.Щепкіна, виносні літери в Мусін-Пушкінському списку “Слова” (написані дрібніше), якщо не стерлися, то зблідли, а тому могли бути пропущені” (C. 111) та ін. Однак там немає жодного аналога до пропонованих прочитань.

В.Скляренко зосереджує увагу, як правило, на конкретній фразі, не аналізуючи її граматичного, лексичного і логічного зв’язку з текстом “Слова” вцілому. Так і вийшло, що Боян розливався не лише “думкою по дереву”, а й “сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами” (С. 131). Тобто, дослідник сприйняв слово “растекашется” буквально в сучасному розумінні “текти” (литися). Так само не слід ототожнювати “мыслію по древу” і “мыслено древо”. Адже у давній руській літературі, особливо в перекладній, йдеться навіть про “мысльного (уявного?) фараона”.

В аналізі фрази “истягну умь” В.Скляренко зупинився лише на тлумаченні І.Тіунова, який вирішив, що князь Ігор підкував свій розум чи свій задум (С. 8). Але в Словнику Памви Беринди истягнути – це “випитувати”, “пильно вивідувати” тощо[3]. Саме за цим значенням пішов М.Граматін, коли занотував: “истягнуть” у словенській мові означає – “испытать, изведать, опробовать”[4].

Прикро, що у фразі “Спала Князю умь похоти” В.Скляренко віддав перевагу тим інтерпретаторам, які бачили в діях Ігоря лише похоть (бажання, охоту, жагу). Але цього слова немає у тексті поеми. В Катерининській копії інакше – по хоти. Слово хоть зустрічається і в розповіді про Всеволода, який у розпалі бою забув “милыя хоти”, свою кохану жону Глібівну. Лише формування негативного образу Ігоря відвернуло дослідників від цього світлого епізоду: у важкий момент прийняття рішення Ігор подумав про свою Ярославну, про свою хоть. Тому слід погодитися з тлумаченням П.Вяземського (“про жону свою”), В.Перетца (“про кохану”), І.Новикова (“про милу жінку свою”), що і відповідає змісту фрагмента.

Морфологічний і синтаксичний аналіз фрази “Спала Князю умь по хоти” переконує в тому, що “спала” тут аорист (“Спалахнув ум...”), а не перфект “спала” від дієслова “падати”, як вважає В.Скляренко, приєднуючись до думки перших видавців та ін. Аорист “спала” однотипний із аористом “запала” у фразі “Заря свътъ запала” (С. 10), який теж витлумачений В.Скляренком як перфект. Найточніший переклад: “3opя-світ запалала” (М.Гудзій, Л.Махновець).

Так само не вписується в поетику “Слова” нововведення В.Скляренка, як-от: “зби(т) див”, який опинився “връху древа” (С. 15); “влъци въс(т)ражать” (С. 19); “хаяти” замість “каяти” (С. 25); “розбуди!” (нак. сп.) замість “убуди” (аорист) (С. 33); “золото і срібло” у плачі руських жінок – це чомусь у В.Скляренка полеглі воїни (С. 42–45). А треба було звернути увагу на протиставлення: руські жони позбавлені золота і срібла, але то готські діви видзвонюють руським золотом.

В.Скляренко повністю переосмислив важку для розуміння, але важливу з погляду історичної інформації фразу із “сну Святослава”: “Всю нощь съ вечера босуви врани възграяху у Плъсньска на болони бъша дебрь Кисаню и не сошлю къ синему морю (Ироич. Пъснь. С. 23–24). Дослідник поділив її на дві частини: “Босуви врани” і “Бъша дебрь... морю”, уникнувши незручного для нього поєднання двох топонімічних назв “Плъсньск” і “Кисань”; останню він взагалі ліквідував.

У перекладі В.Скляренка цей фрагмент виглядає так: “Усю ніч з вечора Бусові ворони каркали біля Пліснеська. На вільному раніше просторі були непрохідні хащі із зміями, і неслися вони до синього моря” (С. 138. Виділено мною. – Б.Я.). Дослідник не помітив у тексті першого видання “Слова” явної суперечності: якби ворони каркали всю ніч, то автор “Слова” не уточняв би – з вечора. Цю невідповідність зауважив В.Німчук, який прочитав: “В сю нощь съ вечора...”[5]. Тобто дія (воронячий грай) обмежується лише вечором, і це важливо, бо далі стоїть “възграяти” – дієслово доконаного виду. Отож утворений від нього імперфект възграяху, що повинен передавати тривалість дії, не відповідає змісту уривку. На нашу думку, в СМП був не імперфект, а плюсквамперфект “възграяли... бъша”[6].

А смисл цього фрагменту, на нашу думку, такий: ворони зібралися у зграї під Пліснеськом на оболоні дебрі Кисані (на межі Волинської і Галицької земель), де Роман Мстиславович у боротьбі за Галич був розбитий 1188 року угорцями, і понеслись до синього моря, де сіверяни билися з половцями в 1185 р. Святослав ніби встановлював зв’язок між цими подіями: Ігор і Роман після своїх невдач повністю залежали від київського князя.

He можна погодитись і з поділом фрази “Темно бо бъ въ Г дeнь” (Ироич. пъснь. С. 25) (тобто в третій день), в якій словосполучення “въ Г день” віднесено до наступного речення. Крім того, фрагмент “и въ моръ погрузиста” В.Скляренко поставив відразу ж після слів “два солнца помъркоста”. Таким чином, весь переклад вибудований так: “Бо темно було. Позавчора два сонця померкли // і в море опустилися” (С. 138).

Однак автор “Слова” говорить про поразку сіверян на третій день від початку битви. Про це прямо сказано і в літопису, і в тексті поеми: “Бишася день, бишася другий. Третьяго дни къ полуднію падоша стязи Игоревы” (Ироич. Пъснь. С. 18). При уважному прочитанні пам’ятки цього факту не можна було не помітити. А тим часом В.Скляренко ототожнив “въ Г (третій) день” (прямий відлік) із сучасним російським “третьего дня” (зворотний відлік), що означає позавчера, але до “Слова” не має ніякого стосунку, не відповідає ні логіці, ні поетиці пам’ятки. Адже ніхто у Києві не міг знати, що відбулося позавчора за сотні кілометрів у Половецькому степу.

В.Скляренко намагається прив’язати уривок фрази “Темно бо бъ” до факту сонячного затемнення, зазначивши: “Ігор і Всеволод зазнали поразки і попали в полон, бо було затемнення, яке віщувало поразку (поразка була визначена наперед)” (С. 56)*. Але темінь у “Слові” проходить через увесь твір, і лише князі-сонця освітлювали собою весь простір: “чръныя тучя съ моря йдуть, хотять прикрити Д солнца...” (Ироич. Пъснь. С. 12). І зовсім стало темно в третій день, після поразки сіверян, коли сонця померкли. При цьому Ігор і Всеволод в море не опускалися, тобто не потонули. Отож перестановка тут і непотрібна, і неможлива: по Руській землі простерлися половці, мов пардуже гніздо, і в мор людей занурили, і велике буйство подали Хинові[7].

Здавна певні труднощі виникали при тлумаченні фрази у зверненні до Рюрика і Давида: “Не ваю ли злачеными шеломы по крови плаваша?” (Ироич. Пъснь. С. 29). Існує кілька варіантів перекладу цього фрагменту. Але найбільш неймовірне пояснення запропонував В.Бєлінський: “Не вы ли плавали в крови по шеломы золоченые?”[8]. Тут конструкція фрази і її зміст повністю змінені. Однак цю ідею підхопив згодом Ом.Огоновський: “Чи не плавали ви по крові так, що тільки голови ваші з золоченими шоломами були замітні?”[9]. Посилаючись на Огоновського, цю думку уподобав і В.Скляренко: “На наш погляд, смисл аналізованої фрази полягає в тому, що Рюрик і Давид пролили так багато ворожої крові, що ця кров їм була по шию, і коли вони йшли, то здавалося, що їх шоломи плавають по крові” (С. 71). Приблизно таке тлумачення дав також О.Югов.

В.Скляренко вносить у фразу дві кон’єктури: змінює ваю на ва (тобто: ви обоє), а плаваша на плаваста: “У рукопису “Слова” плаваста, очевидно, було написане з с виносним, яке стерлося.., і верхня горизонтальна риска в т, будучи тоншою від паличок, могла стертися разом з виносним с, що й зумовило прочитання плава(с)та як плаваша” (С. 71–72).

Проте це речення неозначено-особове і не слід нічого в ньому змінювати. Займенник ваю цілком закономірний. Інші приклади в тексті “Слова”: “Ваю (вас обох) храбрая сердца...” (у зверненні до Ігоря і Всеволода); “у ваю (вас обох) желъзны поморы...” (у зверненні до Романа і Мстислава). У тому ж останньому зверненні знаходимо: “васъ умъ”. На перший погляд, це помилка. Але лише в тому плані, що автор (або переписувач) не дотримав граматичної форми двоїни (“ваю”) і автоматично замінив на множину “васъ”, зберігши конструкцію фрази. Подібне написання є й у “Велесовій книзі”: “то іес нас б(о)г а меже б(о)гі” (д. 31).

Ще в 1950 році Л.Булаховський висловив досить продуктивну ідею, що особові займенники в род. відм. інколи мають відтінок присвійності і так вживаються в реченнях. При цьому він звернувся до “Слова”, наголосивши, що “Ваю храбрая сердца...” – це “вас (обох) храбрые сердца”, а не “ваши храбрые сердца”[10]. До цієї проблеми він звернувся і 1958 р.[11].

Отже, наш переклад: “Хіба не вашими золоченими шоломами по крові плавали?”[12]. Автор явно засуджує Рюрика і Давида, які були слухняним знаряддям у ворогів Русі. Тому, до речі, і шоломи у них лише золочені, а не золоті, як у решти князів. Порівн.: у Гзака і Кончака стріли золочені, тобто меншої вартости.

В.Скляренко доклав немало зусиль і винахідливости, щоб інакше, аніж у “Слові”, витлумачити лексему “время” у фразі “меча времени чрезъ облаки” (Ироич. Пъснь. С. 30). І врешті зупинився на тому, що время – це “вірьовка або ремінець із зав’язаними вузлами на позначення часу” (С. 74). Таким нібито способом Осмомисл тримав у покорі сусідів, “метаючи “времена” (листи із строго визначеним часом на виконання висловлених у них вимог) через хмари” (С. 75).

Не аналізуючи цю досить дивну форму утвердження сюзеренітету, нагадаємо, що лексема “время” вжита ще у декількох місцях тексту пам’ятки: “по былинамь сего времени” (С. 2); “първыхь временъ усобіцъ)” (3); “соловію стараго времени” (6); “поють время Бусово” (26–27); “жирня времена” (19); “за обиду сего времени” (С. 29–30); “пъснотворца стараго времени” (44). Зміст цих фрагментів цілком прозорий, нема жодного натяку на якесь інше значення, окрім часового. Отож треба погодитися з першими видавцями, які, зберігши написання “меча времены”, все-таки переклали бремены, хоч образ залишається незрозумілим. Заміна бв трапилася й у слові “сбисть звърину въ стады” (9), а в Щукінському списку XVI ст. було спочатку написано “леведи” і виправлено на лебеди. У київському скорописі XVI–XVII ст. графема “б” була в одному з варіантів схожа на “в”[13].

Ми вже зазначали, що В.Скляренко часто виділяє фразу з контексту і намагається дати їй оригінальне тлумачення, хоч рішення знаходиться поряд, у самому контексті або в тексті “Слова”. Так сталося і з його кон’єктурою “умьно дъло” замість “умъ на дъло”. Видно по всьому, що його дезорієнтувало словосполучення “васъ умъ”, особовий займенник “васъ” в ролі присвійного, про що йшлося вище. До того ж і пропонована ним безприйменникова конструкція “храбрая мысль носить васъ умъно дъло” не вписується в граматичну систему “Слова”. А тим часом уже в наступній фразі бачимо: “плаваеши на дъло въ буести” (31). Отже, будь-яке втручання в текст тут не потрібне.

Чи може “Хинова” бути угорцями, а “хиновські стрілки” угорськими, як стверджує В.Скляренко вслід за О.Соловйовим? Знову ж таки треба було з довір’ям поставитися до “Слова”, де згадані й “угорьский иноходьцы”, і “Горы Угорскыи”. Інших визначень цього народу тут немає. Отож справедливим видається міркування ряду дослідників, що у “Слові” йдеться про фінів (С.Шамбінаго, В.Міллер, M.Бacкaков), причому фінів (Хинову) Владимиро-Суздальської землі (Б.Яценко). Їх розбив ще зовсім юний Роман Мстиславович під Новгородом 1169 року. Тому в переліку переможених ним народів Хинова стоїть на першому місці. А щодо угорців, то Роман не перемагав їх, навпаки, був сам розбитий ними 1188 року.

В.Скляренко долучив до фрази “Которое бо бъше насиліє...” початок наступного речення і переклав: “Бо яке було насилля від землі Половецької на сьомому віці Трояновому?” (С. 88–89). І звідси зробив висновок: “На сьомому віці Трояновому половці і русичі жили мирно і ніякого насилля від половців не було” (С.89). Однак про мирне співіснування не йшлося. В 1061 р. половці на чолі з князем Сокалем, вперше з’явившись біля кордонів Руси, завдали поразки Всеволоду Ярослававичу[14]. І з того часу понад 150 років тривали безперервні війни з різними половецькими родами. Крім того, в середині XI ст. 7-й вік Троянів лише розпочався, а з ним і спустошливі походи половців як на Всеславову волость (їх приводив Мономах, уперше 1077 р.), так і на всю Руську землю (їх приводив син Мономаха Юрій Долгорукий 12 (!) разів).

Що ж до Которое, то це справді займенник і виступає в значенні не питального, а сполучного слова, поєднує означальне речення з головним. У XVI–XVII століттях “Который”, як сполучне слово, часто ставилося після крапки і писалося з великої букви[15]. Закінчення –ое треба читати як –ої. У київських документах того часу флексія ое була досить поширена – “церкви золотове(р)хое кие(в)ское”[16]; “власное руки своее”, “маетности моее”[17].

Отож все звернення Святослава Київського до Ярослава Новгородського й онуків Всеслава перекладається так: “Ярославе і всі онуки Всеславові! Уже понизіть стяги свої, вкладіть свої мечі вережені – уже-бо вискочили з дідівської слави. Ви ж бо своїми крамолами почали наводити поганів на землю Руськую, на волость Всеславову, котрій теж було насилля од землі Половецької”[18].

Значна література існує і в розшифруванні фрази “Утръ же воззни стрикусы, оттвори врата Новуграду, разшибе славу Ярославу” (35). В.Скляренко розглядає всі відомі варіанти тлумачень і далі пише: “Стрикусы, на наш погляд, – сполучення трьох слів: с тр(и) и(с)кусы “в три спроби, з трьох спроб” (С. 95). З літописів відомо, що Всеслав підходив до Новгорода в 1067, 1069, 1077 роках, і лише перший приступ був успішний. У В.Скляренка ж: “уранці ж з’явився, з трьох спроб відчинив ворота Новгороду” (С. 96). Тобто три спроби уклалися в один ранок.

Інше прочитання запропонував Л.Булаховський – “вънзи (о)стры кусы”, де кусы – “зуби хижих звірів”[19]. І ця догадка відкриває можливість для простішого вирішення цієї проблеми. На нашу думку, тут потрібен лише інший поділ на слова: “Утръ же воззнис трикусы”. Тобто Всеслав, уже в ранзі великого київського князя, підняв трикуси (тризуб, символ верховної влади) – і ворота Новгорода відчинилися[20].

У тлумаченні фрази “Рекъ Боянъ и ходы на Святъславля пъс(но)-творца...” (С. 44) В.Скляренко повертається до варіанту, запропонованого на початку XIX ст. П.Бутковим, який гадав, що “и ходы” треба читати як “исходь” (кончина), що цими словами Бояна автор нібито звертається до жони покійного учасника походу Святослава Олеговича, Ігоревого небожа. На думку ж В.Скляренка, ці слова сказані самим Бояном, але жоні Святослава Ярославовича (пом. 1076 р.): “Рекъ Боянъ исходъ на Святъславля...” (С. 111).

Проте така конструкція викликає серйозні заперечення, особливо “исходъ на Святъславля” (“на кончині Святослава”), що В.Скляренко вважає безприйменниковим зворотом і проводить зовсім не правомірну паралель з обставинами місця – “на ръцъ на Каялъ” (С. 112). До того ж “Святъславля” узгоджується не з “исходъ”, а з наступним словом “пъс(но) творца” (у двоїні). Тому з більшою підставою можна припускати, що йдеться все-таки про двох співців – Бояна і Ходину. Вперше цю гадку висловив І.Забелін[21]. Наявність у давній Русі імені “Ходына” підтверджує й В.П.Адріанова-Перетц[22].

Особливої уваги заслуговують у цій фразі сполучення “ти головы”, “ти тълу”. Дослідники майже одностайні в тому, що і в літописах, і у “Слові” голова – це князь, а тіло в такому разі – його волость, князівство. Займенник ти виконує роль як особового займенника (“тобі”), так і присвійного займенника (“твоїй”). У 1015 р. Предслава попереджує Ярослава: “Не ходи, брате, отець ти умерлъ, а брать ти убіень оть Святополка.” Так у Лаврентіївському літописі[23]. А в Софійському першому літописі знаходимо: “отець твой умре, а брать ти убитъ”[24]. Отже, в аналізованій фразі необхідний переклад: “твоїй голові”, “твоєму тілу”. Займенники ти, ми, си зберігають і ознаки присвійності[25].

В.Скляренко безперечно має рацію, підмітивши, що “цей фрагмент був потрібен автору “Слова” заради останньої фрази – “Руской земли безъ Игоря”, Руській землі погано без Игоря, вона без нього, як тіло без голови” (С. 110). Цілком зрозуміло, що для такого важливого політичного висновку необхідні були дуже вагомі історичні підстави. І автор знаходить їх, проводячи паралель між діяльністю Ігоря і його діда Олега. На нашу думку, слова Бояна звернені до тмутороканського вигнанця Олега Святославовича: “Тяжко тобі без Чернігова, але й Чернігову зле без тебе”. То було запрошення Олегові на чернігівський престол у 1094 році. І воно наштовхує автора “Слова” на такий же захід – запрошення князя Ігоря на київський престол у 1198 році[26].

Ми розглянули лише ті фрагменти, де найповніше проявилися особливості підходу В.Скляренка до тлумачення “темних місць”. Як і дослідники першої половини XIX ст., В.Скляренко вносить кон’єктури в текст “Слова” на свій розсуд, “за змістом”, не підтверджуючи аналогами з давніх пам’яток, тобто наукове обгрунтування фактично відсутнє. При цьому ігнорується контекст, граматичні явища, поетика “Слова”. Палеографічний “аналіз” зводиться лише до здогадів про стерті літери і позначки – “дві похилі надрядкові рисочки” і “паерики” (тобто кендеми і ярчики в сучасній термінології. – Б.Я.).

Можливо, наслідки були б більш переконливими, якби дослідник дещо змінив свою орієнтацію на російські видання XIX–XX ст.ст. і використав також дослідження вітчизняних учених – М.Грушевського, П.Житецького, С.Гординського, Д.Чижевського, праці учасників Сумських наукових конференцій 80–90-x років, а також українські рукописні фонди з XVI–XVII століть в ЦНБ та ЦДІА.

Недбале ставлення В.Скляренка до зв’язку слів у реченнях, зокрема визначення безприйменникових зворотів навіть там, де вони відсутні, до дієслівних часів тощо ще більше затемнює зміст “Слова”. Так, імперфект “бяшетъ” (С. 1) переданий чомусь умовним способом, аорист “убуди жирня времена” (С. 19) – наказовим сп. (разбуди! замість “пробудила”), імперфект “проліясте” (С. 26) в доконаному виді (пролили замість “проливали”) та ін.

Не можна погодитись і з розривами сталих синтагм і словосполучень. Так, “въ пламянъ розъ” В.Скляренко відніс до наступного речення і пояснив: “Приполум’яному розі (тобто при сонячному затемненні) жони руські заголосили...” (С. 120). Тим самим був утрачений поетичний образ про “смагу ... въ пламянъ розъ”. Щодо фрагментів “въ Г день” (С. 25) і “На седьмомъ въцъ Трояни” (С. 35), то про них сказано вище.

Неприйнятними є і підміни лексеми “гроза” в декількох місцях: “ніч стогнучи йому битвою”; “вовки битву підстерігають”; “приспав був битвою” – замість “нощь стонущи ему грозою” (С.8); “влъци грозу въсрожать” (С. 9); “успиль отець ихъ Святъславь грозный великый Кіевский грозою” (С. 21). “Гроза” тут (у поетичному вираженні!) має значно ширше значення, аніж просто “битва” (Див., наприклад, у зверненні до Осмомисла: “Грозы твоя по землямъ текуть” – С. 30).

Втрачені зміст і логіка й у таких викладках, як-от: “розливався думкою по дереву (на дощечці)”, “скачучи (він же соловейко!) по дощечці для письма” (?); “Ігореві, того (Велеса) внуку” замість “того (Олега) внуку”; “кінцем списа згодовані” замість “конець списа...”, де конець – прийменник (поряд інший приклад: “конець поля Половецького”); “лебеді розполохані” замість “...розпущені” (для соколиного полювання); “Ранкова зоря сховалася” замість “Зоря-світ запалала”, провіщаючи схід Сонця; “О Руська земле, уже ти не за горою!” (?); “на дні Каяли... Руського золота (тобто руських воїнів) насипали!”; “залізні зав’язки під шоломами” (?); “Ярославові і всі внуки Всеславові!” замість “Ярославе і всі...” (Кон’єктура Д.Лихачева – “Ярославові...” не підтверджується ні в граматичній системі, ні поетикою, ні історичними реаліями “Слова”); “Народи раді...” замість більш прийнятного “Села раді...” або “Землі раді...”; тощо. Отож наміри В.Скляренка дати такі тлумачення “темних місць”, які дозволили б поемі “засяяти ще яскравіше” (С.3), не були реалізовані. Дослідник обмежився лише сумнівними мовними абстракціями, не взявши до уваги історичні реалії і поетичні образи “Слова”, залишився в атмосфері довільних припущень щодо прочитань тексту пам’ятки, якими були переповнені публікації в XIX столітті.

м.Київ





ПРИМІТКИ




[1] Дмитриев Л.А. История первого издания “Слова о полку Игоревe”. Материалы и исследования. М.; Л., 1960.

[2] Яценко Б.І. 1) Словознавча конференція в Ленінграді. – Рад. літер-ство. 1986. – № 3. – С. 79–80; 2) “Слово о полку Ігоревім” та його доба. – К., 2000.

[4] Граматин Н. Слово о полку Игоревомъ... М., 1823. – С. 97.

[5] Німчук В.В. “Слово о полку Ігоревім” і народна мова. – Мовознавство. – 1968. – № 4. – С. 36.

[6] Див.: Успенский сборник XII–XIII веков. – М., 1972. – С. 55, 109, 356 та ін. Також: Яценко Б. “Слово...” та його доба. – С. 170, 192, 210.

* Затемнення свідчило про небезпеку, яка насувалася на Русь. Похід сіверяж неминучий (Б.Я.).

[7] Яценко Б.И. О некоторых особенностях рукописи “Слова о полку Игореве. – ТОДРЛ. СПб., 1992. – Т. 45. – С. 351–363.

[8] Белинский В.Г. ПСС. – М., 1954. – Т.5. – С. 340.

[9] Огоновський Ом. Слово о пълку Игоревъ . Поетичний пам’ятник Руської письменності XII віку. – Львів, 1876. – С. 95.

[10] Булаховський Л.А. Вибрані праці. – К., 1978. – Т. 3. – С. 44.

[11] Див.: IV Международный съезд славистов. Сборник ответов на вопросы по литературоведению. – М., 1958. – Т. 2. – С. 63.

[13] Там само. – С. 169, 195, 207, 211.

[15] ЦНБ НАН України. І. 57487, арк. 167 зв.

[16] Там само. – ДА/216. 1632 р.

[17] Там само. – Арк. 94.

[18] Яценко Б.І. “Слово о полку Ігоревім” та його доба. – С. 99.

[19] Булаховський Л.А. Вибрані праці. – Т. 3. – С. 473.

[20] Яценко Б.І. “Слово” та його доба. – С. 121, 196, 213.

[21] Див.: Археологические известия и заметки. – М., 1894. – № 9. – С.297.

[22] Адрианова-Перетц В.П. “Слово о полку Игореве” и памятники русской литературы XI –XIII веков. – Л., 1968. – С. 186–187.

[23] ПСРЛ. – Т. І. – Стп. 135–136.

[24] Там само. – Т. 5. – С. 84.

[25] Див.: Німчук B. В. “Слово о полку Ігоревім” і народна мова. – Мовознавство, 1968. – № 4. – С. 39–40.

[26] Яценко Б.І. “Слово” та його доба. – С. 61–62, 121–122.




Електронний текст надісланий читачем сайту. 19.viii.2004











‹‹       Головна     Добірка "Слово о полку Ігоревім"


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.