Попередня     Головна     Наступна





M. A. Жовтобрюх

ЧАСТИНИ МОВИ В "ГРАМАТИЦІ СЛОВ’ЯНСЬКІЙ" І.УЖЕВИЧА


[Східнослов’янські граматики XVI-XVII ст. Київ, 1982. — С.51-58.]



Видатна праця І.Ужевича "Грамматыка словенскаıа" написана латинською мовою в останнє десятиріччя першої половини XVII ст. /Паризький рукопис 1643 р. — далі скорочено П., Арраський 1645 р. — далі Ар./. На жаль, не будучи у свій час опублікованою, не змогла відіграти належної їй ролі в розвитку української граматичної науки, однак вона є одним з важливих свідчень розвитку граматичної думки на Україні того часу.

Зіставне висвітлення багатьох граматичних явищ староукраїнської літературної мови, якій ця праця присвячена, переконує в тому, що автор був добре обізнаний не тільки з відповідною літературою, яка вийшла з-під пера українських культурних діячів і педагогів кін. XVI — поч. XVII ст., зокрема із знаменитою книгою М.Смотрицького "Грамматіки СлавєнскиА правилноє Сvнтаґма" /1619/, а й з граматиками мов інших слов"янських народів та з граматикою латинської мови. І.Ужевич, як і інші вчені його часу, додержуючись традиційної теорії частин мови, що склалася ще в античну добу, розрізняв у староукраїнській літературній мові вісім частин мови: ім’я /Nomen/, займенник /Pronomen/, дієслово /Verba/, дієприкметник /Particulum/, прислівник /Adverbum/, прийменник /Prepositionem/, сполучник /Coniuctionem/ i вигук /Interiectionem/.

У складі частин мови замість невластивого не лише українській, а й усім іншим слов’янським мовам "различїА" він, як і М.Смотрицький, на відміну від львівської граматики 1591 р. та граматики слов’янської Л.Зизанія /1596/ називає вигук. Крім доброго знання мови, що є об’ектом опису в його праці, відчувається й безсумнівний вплив не грецької граматичної традиції /як на багатьох його східнослов’янських попередниках/, а латинської, про що довідуємося від нього самого: "Слов’яни, як і латини, мають вісім частин мови" /Ар., с.20/.

Система частин мови в "Граматиці слов’янській" І.Ужевича характеризується в порівнянні з найвидатнішою тогочасною граматичною працею, якою була "Граматика" М.Смотрицького, не принципами класифікації лексико-граматичних одиниць, не визначенням їх кількості, а насамперед описом їх граматичних категорій, Якщо М.Смотрицький, описуючи особливості, властиві, граматичним категоріям різних частин мови, орієнтувався на старрслов’янську мову в її східнослов’янській редакції, то І.Ужевич прагнув знайти визначальні риси цих категорій, властиві українській мові, і часто, ставлячи перед собою, треба думати, практичні завдання і наслідуючи поширені тоді в Західній Європі методи граматичного опису будь-якої мови, характеризував їх у порівнянні з мовою латинською, польською, рідше з старослов’янською /"святою слов’янською /II, с. 10 б/, грецькою, а іноді й з єврейською.

Частина мови, що виступає в І.Ужевича під назвою ім’я, обіймає за сучасною, класифікацією прикметники і іменники. Її харакристика в паризькому рукописі розпочинається з прикметників, в арраському — з іменників, і розглядаються в ній граматичні категорії роду, числа і відмінка, причому їх аналіз здійснюється ліг з позицій властивих їм форм. Ніяких дефініцій частин мови і граматичних категорій автор граматики взагалі не подає. Викладаючи матеріал про прикметники, він насамперед зазначає, що вони в чоловічому роді мають закінчення -ый /небесный, пристойный, пышный/ або -ий /высокїй, низкий/, у жіночому або А /слична або сличнаА/, у середньому -оє /небесноє/.

Виділяються в граматиці з тими ж самими родовими закінченнями й субстантивні прикметники /крайчий — той, що ріже хліб для столу володаря; торговоє — мито за продані речі; братоваА — братова жінка/, хоч, звичайно, без уживання цього терміна;вони виступають там під назвою іменники загальні / Nomina Apellatius. II., с.10/ та прикметники чол.р. на , жін.р. на і середн. р. на , що "утворилися від власних і загальних іменників" /Стефановъ, Стефонова, Стефаново, воєводинъ, воєводина, воеводино/, тобто ті, які М.Смотрицький називав "притАжатєлными" /присвійними/. Керуючись формальним принципом, до цієї ж групи І.Ужевич зараховував і "прикметники святої слов"янської мови" типу блажєнъ, благословєнъ, возлюблєнъ /II., с.10-10б/. Категорія роду іменників теж пов’язується у граматиці з їх закінченнями. Саме такий підхід зумовив диференціацію в ній загальної граматичної категорії роду не на сім часткових родових категорій, як маємо у М.Смотрицького, а на три: рід чоловічий, жіночий і середній.

Окремий розділ під назвою "Про порівняння" присвячений студенюванню прикметників. Починається він з констатації, що "порівняння у слов’ян, як і в латинів, подвійне, тобто правильне і неправильне" /II., с.16/. Під правильним ступенюванням розуміється творення вищого і найвищого ступеня без зміни основи звичайного прикметника /зацный, зацнєйшій, або зацнЂйший, найзацнєйший/, а під неправильним — творення вищого й найвищого ступеня від іншої основи, ніж у звичайного прикметника /добрий, лЂпший, найлЂпший, злый, "поганий", горший, найгорший/, тобто суплетивні форми, або з утратою у вищому ступені суфікса основи звичайного прикметника /глубокїй, глубшый — "втрачає дві літери і к — у вищому ступені", II., c.176/.

Іменники автор "Граматики слов’янської" об’єднує в чотири відміни. До першої відносить всі іменники на /воєвода, монарха, панна, шапка, креска/, до другої — іменники чол.р. на і середа, на /панъ, станъ, слово, тєлıатко/, до третьої — іменники чол.р. на та і середн. р. на та -ıа /учень, день, Дунай, збавєнє, имА, тєлА/ і до четвертої — іменники жін.р. на та -А /пЂснь, вЂсть, лазнА, господынА/. До четвертої ж відміни відносяться й іменники жін.р. на типу пЂчъ, тваръ, тобто з кінцевим депалаталізованим приголосним.

Відмінків у граматиці І.Ужевича всього шість: називний, родовий, давальний, знахідний, кличний і орудний /Ablatiuo/. Місцевий відмінок у всіх наведених як іменникових, так і прикметникових парадигмах відсутній. Але автор вводить поняття нecталого відмінка. Несталі відмінки "не належать до жодного з відомих відмінків. Ніколи самостійно не вживаються в мові", вони набувають свого повного значення" лише з прийменниками при, на, в: на обЂди, при панахъ, в жєлєзи /II., с. 176/. З цього приводу О.І.Соболевський у свій час зазначив, що "Ужевич не зміг упоратись s місцевим відмінком і як філолог виявився багато нижче свого сучасника Мелетія Смотрицького"1.



1 Соболевский А. Й. Грамматика И.Ужевича. — Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца, т. 19, в. 2, ч. 5. К., 1905, с. 6.



І все ж І.Ужевич виявив себе непоганим знавцем граматики тієї мови, яку описував. У зауваженнях до іменникових парадигм, а часом і в самих парадигмах, розкидано чимало матеріалу, що свідчить про його тонкі спостереження над живою староукраїнською мовою, як наприклад, про те, що іменники з кінцевим приголосним ц у вокативі змінюють ц на ч /отче/, що іменники око, ухо у множині мають закінчення /очи, уши/, а не і відмінюються, як іменники жін. р. на , що голос, ні о та е в іменниках на -окъ, -ось, -енъ, -ецъ, -елъ /выродокъ, початокъ, овесъ, козелъ, бубенъ, отецъ, козелекъ — козеня та ін./ та іменниках тилу день, день, ученъ тощо в усіх відмінках, крім наз. одн., випадають /початокъпочатка, бубенъбубна, деньднıа/, а в іменниках жін. р. типу матка, шапка, влошка, "італійка" і под. після приголосного перед к у род. відм. множ. з’являється голосний, при цьому подаються і закономірні винятки /пророкъ, потокъ, смокъ, камень і т.д,/, що в дав. відм. одн. задньоязикові приголосні змінюються на зубні /маткаматцє/ та ін.

У концепції І.Ужевича граматична категорія числа представлена як тричленна. Проте в парадигмах імені і займенника подаються лише форми однини та множини. Про двоїну йдеться при розгляді дієслівних категорій і то лише в паризькому рукописі.

Досить широко подані в граматиці займенники: особові, зворотний, присвійні, вказівні, питальні, неозначені, заперечні. Ті з них, що мають родові форми, наводяться в чоловічому, жіночому і середньому роді. Займенник онъ розглядається у складі не особових, а вказівних займенників і подається як у нечленній, так і в членній формі /онъ і оный, она і онаА, оноє і оно/. Аналогічні форми в паризькому рукописі наводяться й в інших займенниках, а саме: овъ і овый, ова і оваА, ово і овоє, нашъ і нашый, наша і нашаА, нашоє, і нашє; вашъ і вашый, ваша і вашаА, вашоє і вашє; таА і та, тоє i то. В арраському ж рукопису займенник овъ зовсім не фігурувє, певно, як уже не властивий українській мові, а повні форми в жіночому й середньому роді усунені. В знах. відм. одн. займенник 2-ої ос. ты має форми тебе і тА, але до останньої, хоч лише в паризькому рукописі, зроблена примітка, що вона стосується старослов’янської /"святої"/ мови; до відповідної форми 1-ої ос. мА подібна примітка відсутня. Деякі займенникові паралелізми, що наводяться в граматиці, відбивають, певно, орфографічну невпорядкованість староукраїнської літературної мови того часу, напр., у дав. відм. мнЂмнє, тобЂтобє, собЂсобє, а такі, як ктохто, щошто, чогочєго /в арраському рукописі лише чого/, можливо, й діалектні варіанти, поширені також і в творах староукраїнської літератури.

Цікава примітка, яка засвідчує велику спостережливість автора, до займенників нихъ і него, а саме, що вони "вживаються з прийменниками, як-от: от нихъ, при нихъ" /П., с.216/. М.Смотрицький, як відомо, в парадигмі цього займенника наводить форму "о ихъ и благогласия ради о нихъ".

Там же говориться, що "словотвір займенників у слов’ян багатший, ніж у латинів, бо латини утворюють від первинних займенників тільки такі присвійні, як від ego-meus, від tu-tuus, sui-suue. Слов’яни від них, крім того, виводять інші присвійні займенники" /П., с.21/. Ілюструється це твердження прикладами: свойсвойскїй, твойтвойскїй, моймойскїй i нашънаскїй. Зауваження це, проте, швидше стосується не словотвору займенників, а відзайменникового словотвору прикметників, і воно, звичайно, дещо перебільшено узагальнює часткове деривативне явище староукраїнської мови, якщо навіть не брати до уваги, що деяк! з наведених прикладів видаються штучними /мойскїй, твойсїй/.

У порівнянні з іншими частинами мови І.Ужевич найбільше уваги і місця в своїй праці приділив дієслову. Він розглядає в ній такі граматичні категорії дієслова; спосіб — дійсний, наказовий, бажальний і умовний, час — теперішній, майбутній і минулий, стан — активний, пасивний, середній і середньопасивний, або відкладний, а в минулому часі та в бажальному й умовному способі також рід. У паризькому рукописі, крім форм однини і множини, послідовно подаються і форми двоїни, причому зазначається, що "двоїною свята слов’янська мова дуже часто користується" /с. 276/, але в арраському рукописі, ретельніше відтворюючи граматичні форми староукраїнської літературної мови, від двоїни автор відмовився, і дієслівні парадигми стали в нього включати лише однину й множину, крім дієслова глаголати, що належить, як сам він зазначає, до "Lingue Sacra" /c.51/ — "святої мови".

Додержуючись поширеного в західноєвропейських граматиках погляду, що дієслово бути є основним у мові, визначальним для всіх інших дієслів і що граматичні форми всіх дієслів можна об’єднати в єдині відмінювані парадигми, І.Ужевич у паризькому рукописі розділ "Про відмінювання дієслів" починає з бути, яке подає в усіх часах і способах у формах однини, двоїни і множини, а потім будує схему "єдиної відміни дієслів у їх послідовності" /с.25/. У арраському ж рукописі, певно, як вважає Є.М.Кудрицький, "повернувшись до досвіду українських граматистів" 2, від цього погляду відмовився і подає окремо парадигми дієслів І і II дієвідміни, а парадигми дієслова бути вміщує після них.



2 Граматика слов’янська І.Ужевича. Примітки. К., 1970, с. 69.



У дієслівних формах досить часто відбивалися південно-західні діалектні особливості, напр.: мин.ч.однина — ковалемъ, ковалєсь, коваль /чол.р./, коваламъ, ковалась, ковала /жін. р/, коваломъ, ковалось, ковало /середн. p./, множ. — ковалисмы, ковалистє, ковали. Парадигма майбутнього часу дієслів недок. виду нічим не відрізняється від сучасної, але представлені в ній лише аналітичні форми /буду ковати, будешь ковати/. Допоміжне дієслово бути, як і інші дієслова і дієвідміни, в теп. і в майб. ч. докон. виду /будеть, куєть, скуєть/ зберігає традиційне закінчення -ть. Арраський рукопис граматики І.Ужевича містить властиву для багатьох говорів південно-західного наріччя української мови парадигму дієслова аналітичного майбутнього часу докон. виду: буду ковалъ, будемъ ковалъ, будеть ковалъ, будемъ ковали, будете ковали, будуть ковали.

Дієслова наказ. сп. мають категорію часу, причому форми теп. і майб. ч. спільні. В однині наказ. сп., як і в сучасній мові, представлені у теп. ч. лише форми дієслів 2-ої і 3-ої ос., а в множині — повна особова парадигма; форми 3-ої ос. творяться від дієслова теп. та майб. ч. дійсного сп. з допомогою частки нехай: куй, нехай кує або куєть, куймы, куйте, нехай кують. У паризькому рукописі подаються і форми наказ. сп, минулого часу, їм властива повна особова парадигма у чол., жін. і середн. родах як в однині, так і в двоїні та множині: нехай быхъ былъ, -ла, -ло, нехай бысь былъ, -ла, -ло, нехай бы былъ, -ла, -ло, нехай бысмы были, нехай быстє были, нехай бы были. В арраському рукописі вони відсутні. Форми бажального способу складаються з плюсквамперфекта і препозитивної частки бодай: бодай бымъ ковалъ, бодай бысь ковалъ, бодай бы ковалъ і т.д.; бодай бымъ былъ ковалъ... Вживаються вони в усіх трьох родах.

Умовний спосіб, зауважується у граматиці, "у всьому подібний до бажального за винятком того, що замість бодай ставиться прислівник кгдыколи" /П., с.27/.

Інфінітив можливий у двох формах — на -ти і -ть; ковати, варити і ковать, варить.

Хоч дієприкметник традиційно вважається окремою частиною мови, в граматиці І.Ужевича він розглядається в системі дієслова після інфінітива. Форми типу пануючи, за сучасною термінологією дієприслівники теп.ч., в паризькому рукописі називаються дієприкметником самостійним, або "всякого роду" /с.27/, а типу пануючий, пануючаА, пануючоє — дієприкметником другим, що твориться від попереднього додаванням родових прикметникових закінчень. Форма типу панованА іменується герундієм, від неї зміною А на є творяться іменники середн. роду. У арраському рукописі перша з них /куючи/ виступає під назвою герундій II, а друга — кованА, варєнА /віддієслівний іменник/ — герундій I.

Окремо і дуже стисло, в дусі античної традиції, розглядається категорія стану дієслова. Категорія виду в граматиці І.Ужевича відсутня.

У розділі "Про прислівник" звертається увага на те, що вони творяться переважно від прикметників /добре/ й дуже часто з кінцевим : трудно, прудко. Але деякі з них походять з відмінкових форм у сполученні з прийменником з: здалека, звысока. Якщо ж вони творяться від прикметників приналежності /пофранцуску/ чи "стосуються до обов’язків людей або вдачі тварин" /П., с.486/ — похлопъску, погултайску, то творяться від прикметників прийменником по і закінченням . Основним у цьому розділі /паризький рукопис/ є розподіл прислівників на групи за їх значенням — прислівники місця, часу, числа, ствердження, заперечення, вказування, бажання, спонукання, питання, подібності, якості, кількості, вагання, з’єднування, вибору, заборони, порівняння, здрібнення, співвідносності. Наведені ілюстрації свідчать, що І.Ужевич до прислівників зараховував і частки /не, ні, ані, нехай, бодай та ін./, деякі займенники /чєму/, в окрему групу виділяв демінутивні прислівники /смачнюсенько, дробнюсєнєчко/ тощо. В арраському Рукописі виклад прислівників стисліший, зокрема в ньому відсутній їх розподіл на функціонально-семантичні групи.

Прийменники класифікуються за їх уживанням з певними відмінками, при цьому зазначається, що їх "може бути стільки, скільки і в латинів, але їх властивості щодо сполучення слів дуже різні. Деякі з них у латинів полюбляють знахідний відмінок, а слов’яни вживають їх з давальним або з родовим" /П., с.52/.

Сполучники бувають прості, складні і подвійні /а, бо, або, алє, притымъ, прєто, ижъ/. Про вигуки зазначається, що вони, як і в інших мовах, вживаються для виявлення різного душевного стану: радощів /гойда/, суму /ахъ, охъ/, сміху /ха-ха-ха/ тощо.

Оцінюючи вчення про частини мови в "Граматиці слов’янській" І.Ужевича в цілому, вважаємо, що її автор, будучи, безперечно, під впливом античної традиції в її латинській і взагалі західноєвропейській інтерпретації, а також і в інтерпретації тогочасної вітчизняної граматичної літератури, в описі граматичних категорій староукраїнської літературної мови виявив достатню самостійність, прагнучи, хоч це і не завжди йому щастило, визначити саме ті з них, які їй властиві, та виявити форми, в яких вони реалізувались /пор. тричленна категорія часу дієслова, чотиричленна, способу при шестичленній часу і способу у М.Смотрицького, тричленна категорія роду — при семичленній у М.Смотрицького, власна двочленна категорія числа та ін./. Це свідчить про широку ерудицію І.Ужевича в сучасній йому граматичній теорії і глибоке знання об’єкта, вперше ним включеного до граматичного опису.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.