Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту

Додаток 2

Фрагменти, вставлені у виданнях "Синопсиса" 1678 та 1680 року

Фрагменти з видання "Синопсиса" 1678 року

Про події у Києві в часі татарського нападу на Чигирин  ⁷⁵⁹.

Літа від Сотворіння Світу 7196, від Різдва ж Христового 1677 напущенням ненависника роду християнського, внук сина неправди, Турецький султан, попрямував на православнорóссійський край, найбільше ж на Богоспасаємий царствений град Київ, бажаючи його під свою бусурманську владу підбити, послав численні свої турецькі й татарські війська з Ібрагім Башею ⁷⁶⁰ із ханом Кримським перше під славний старовинний город козацький головний Чигирин, наказавши Чигирина добувати, а добувши, негайно іти під Київ. Але Господь, Котрий раду народів зводить нанівець ⁷⁶¹, протистоячи гордим, розсіює горді думки сердець їхніх — хоча бо і сідмицю Чигирина всіма силами, всілякими воїнськими хитрощами, непрестанними приступами, підкопами, гранатами, стрільбою без ліку день і ніч здобували, і час від часу завершення злого наміру свого чаяли, але не могли бажаного досягти. З граду бо Чигирина міцно ратники царської пресвітлої величності і козаки боронилися, і поган великі тисячі побили, в облозі сидячи.

Коли ж багаточисельні сили тієї ж царської пресвітлої величності з боярином князем Григорієм Григоровичем Ромодановським і численні полки козацькі з гетьманом війська його царської пресвітлої величності Запорозького Іоанном Самойловичем до Дніпра на відсіч чи на звільнення Чигирина прийшли, погані агаряни, почувши про великі сили государеві, хоча й злякалися, проте страх той криючи в серці, сильніше до Чигирина приступали, ні трохи часу на відпочинок обложеним чигиринським не даючи. Найбільше ж серпня числа 27 всіма силами здобували город. Чигирин, всіляко уже здобути його стараючись, доки не приспіла відсіч государська під Чигирин.

А в Богоспасаємому царственому граді Києві того ж місяця серпня, на пам’ять преподобного отця нашого Пимена Великого ⁷⁶² був обхід навколо всього великого верхнього городу Києва з хрестами: з Чудотворною іконою Пресвятої Богородиці Києво-Печерською (котра ніколи до того часу не виносилась з обителі Печерської), з чесним хрестом, в якому знаходиться часточка Животворного Древа Хреста Господнього, і мощами багатьох святих угодників Божих, і з іншими Святими Чудотворними іконами, при його царської пресвітлої величності боярині і воєводі Київському, князі Іоанні Борисовичі Троєкурові, і за окольничого Іоанна Івановича Ржевського. Там же в труді був і сам всечесний панотець Інокентій Гізель, архимандрит святої Києво-Печерської обителі, з іншими чесними ігуменами святих монастирів Київських і інших безліч безлічі духовного і мирського чину людей. Всі ледь не протягом всього дня літнього трудилися, за Чудотворною іконою Пресвятої Богородиці ходячи, і в розчулені та скрусі сердечній молебний спів і молитви приносячи до Спасителя Бога і до Пресвятої Богородиці, Котра рятує від бід. І таким новим несенням Чудотворною Києво-Печерської ікони Пресвятої Богородиці, велике чудо і безмірна радість здійснилася: того ж бо дня під Чигирином заступництвом Звитяжної Воєводи і Заступниці християн без причини раптово напав на горделивих поган страх і трепет великий. І негайно навернулися до втечі полки чужинські з великим небувалим таким соромом, і великою згубою сил бусурманських, які Невидимою Силою Божою гнані були так, аж непрестанною втечею вдень і вночі знеможена, безліч їх велика скрізь по дорозі загинула. Ледве інші від превеликого Страху Божого назад втекли. Град же Чигирин звільнився від усіх бід, і заразом мережі марнотнодумного наміру агарянського на Богоспасаємий Царствений град Київ немов павутина знищилася. А ми всі з допомогою Господа, Котрий сотворив Небо і землю, за заступництва Пресвятої Богородиці, молитвами святих рóссійських чудотворців, преподобних отців наших Антонія і Феодосія, і інших Києво-Печерських і всіх святих молитвами, великим щастям великого государя нашого царя і великого князя Феодора Олексійовича, всія Великої, і Малої, і Білої Росії самодержця, під його високою государевою рукою добре вибавленні були.

Та по такій, отже, милості Божій, теплим предстательством Щонайдобрішої Заступниці Паніматки Богородиці, з допомогою святих рóссійських чудотворців, преподобних отців Печерських, і всіх святих молитвами, православного монарха нашого, його царської пресвітлої величності висока держава царева піднімається, розширюється, утверджується, і той великий государ наш, його царська пресвітла величність, із переможним над усіма ворогами і супостатів пересиленням, в мирі, в тиші, і в загальному благополуччі із роду в роди перебуває, амінь.

Фрагменти з видання "Синопсиса" 1680 року

Про свободу чи вільність слов’янську

Слов’яни, що день від дня сильно підвизалися в хоробрості та мужності своїй, воювали також і проти давніх грецьких та римських кесарів, і завше завойовували славну перемогу, живучи повсякчас вільно. Допомагали ж і великому царю Олександру Македонському та батьку його Філіпу завойовувати під себе держави світу цього. Тому, заради славних справ і трудів військових дав Олександр-цар слов’янам привілей чи грамоту, на пергаменті золотом написану в Олександрії, [права на] вільності і землю їх підтверджуючи, перед Різдвом Христовим року 310 ⁷⁶³.

І Август-кесар (в царство якого Цар Слави Христос Господь народився) не наважувався з вільними і сильними слов’янами на борню виступити. Дехто радив йому воювати з ними, але він на раду їхню відповів таке: "Не гідно мені золотою вудкою рибу ловити", маючи на увазі: Не хочу більше згубити, ніж набути". І писав Август-кесар з-поміж гетьманів своїх, Лентула, наказуючи, аби не наважувався слов’ян дратувати ⁷⁶⁴.

Знаходиться в літописах польських, що влада славенорóссів і до Риму сягала. І князь один славенорóсський Одонацер, війною взявши Рим, тримав його під владою своєю літ тринадцять ⁷⁶⁵. Слов’яни ж, розсіявшись, і осівши, в різних землях різними іменами прозвалися...

Про цимбрів ⁷⁶⁶

Цимбри походять від старшого Афетового сина Гомора, на честь якого первісно називалися гоморами. Грецькою називалися кимерами або цимблерами. Потім прозвані були цимбрами. Розмножившись же в родах своєї, — одні сіли в Диких Полях, інші — над Доном і Волгою-ріками, інші — над Богом-рікою ⁷⁶⁷, інші — над Дніпром, над Десною, Сосною, і над іншими ріками. Інші — понад морем Чорним, де Очаків, Крим, Перекоп, і над озером Меотис. Інші ж сіли [там], де [нині] Волинь, Поділля, Підляшшя, Жмудь і Литва, оскільки від них же цимбрів і Литовський народ походить. Люди, що походили з того ж цимбрського народу, з часом були названі — одні готами, епідами, інші — половцями, ятвягами і печенігами. Але всі ті цимбри були народом войовничим мужнім; і з північних країн, найбільше звідти, де нині литва, пруси і шведи через неродючість землі пішли до Франції і Іспанії. Потім звідти до волохів чи до римлян. Римляни ж їм не хотіли землі дати. Вони війну розпочали із римлянами, багато разів перемагали римлян, і поселення свої розпоширили і розселилися, як хотіли. По тому, не скоро, коли в тих багатих країнах поживши в мирі, розбагатівши, і до військових справ розлінившись, неждано від певного вождя римського на ім’я Марій нещадно переможені були. Через те ослаблені в своїх силах в той час цимбри знову повернулися до країн північних, і сіли в різних і місцях, і країнах над вищеназваними ріками. Всі ж вірою порізнилися: одні — християни; інші поганами лишалися.

Київська топонімічна легенда про заснування Видубицького монастиря

Носиться й така повість, яку [чув] від старих людей: як деякого ідола, коли волочили [його] вірні [християни] з гори, [аби] втопити в Дніпрі, б’ючи його нещадно, [то] біс у тому ідолі кричав, ридаючи сильно. І звідтоді дорогу ту з гори нижнє од монастиря Золотоверхого Михайлівського назвали в давнину: "Чортове беремище", що означає "Тяжко чорту"; бо слов’янською "бремя" означає "тяжесть". [Коли] ж кинутий був той бовдур до Дніпра — поплив униз; а невірні люди, йдучи берегом, плакали й звали, кажучи: "Видибай наш господарю боже, видибай!", що означає: "Випливи". Ідол же той видибав чи виплив там на беріг, де нині монастир Видубицький, і нарекли місце те від видибання ідолового урочищем "Видибичі", а потім "Видубичі". Але й там, коли невірні люди хотіли взяти того ідола, вірні ж, прибувши, камінь до нього прив’язали й утопили ідола. Задля того, оповідають, перший митрополит Михаїл за Володимира, посадивши іноків на горі недалеко од того Чортова Беремища, в своє ім’я і церкву святого архистратига Михаїла збудував, оскільки, як на небесах святий архистратиг Михаїл чорта скинув, так і тут він же подумав з гори чорта, що в бовдурі був, скинути. На Видубичах же церква [в ім’я] того ж святого архистратига Михаїла сотворена задля того: як бо в Хонях святий архистратиг Михаїл чудо сотворив, заглибивши [до] ріки невірних, так і тут видибалого чи виплилого у бовдурі чорта помислив у воду заглибити ⁷⁶⁸.

Поширення розділу про викрадення Ярополка  ⁷⁶⁹

Про княжіння Ярополка Мономаховича в Києві

Цей благовірний князь Переяславський Ярополк Володимирович, по приставленні брата свого, благовірного князя Мстислава, сів у Києві на престолі батьковому. Цей через деякий час обманутий був сенатором короля польського Болеслава Кривоустого на ім’я Петро Влостович, спійманий і зв’язаним завезений до Польщі таким чином.

Король Польський Болеслав Кривоустий, прочувши, що князі Руські, з’їхавшись до Києва, домовилися воювати з поляками, злякався вельми, і почав зі своїми сенаторами радитися, як би угоду руських князів на ніщо перетворити. Тоді, серед інших радників, знатний сенатор на ім’я Петро Влостович, відповідаючи, каже: "Не можна перепинити течію, доки перш не закопане буде джерело; так і дерево до того росте, доки коріння не викопати. Так і незгоди всілякі не можуть бути притишені, доки не буде стятий чільник цих заворушень. Але таке можна зробити ліпше таємним чином, ніж явною війною". На здійснення цієї виправи сам той Влостович визвався, утвердивши Болеслава, аби [надіючись] на задуми його, перебував із усією Польщею в повному безстрашші. І, взявши з собою декількох своїх вірних слуг, втік на Русь до Ярополка, вдаючи, що пограбований і вигнаний з батьківщини своєї Болеславом Кривоустим, обзиваючи його жорстокосердим мучителем і загалом, злодієм, і не достойним сану королівського. Такими лукавими словами обманутий, Ярополк повірив Влостовичу і вдячно прийняв його до себе, втішаючись, що послав йому Бог помічника для порад. Влостович же той, час від часу непрестанно лайливими словами обзиваючи Болеслава, вкрався тим своїм робом і до Ярополкових таємних рад, і [до] вірної дружби. Одного разу прилучилося князю Ярополку до села свого в заміський двір поїхати з нечисленними людьми. І Влостович там же при ньому їхав зі своїми слугами, надіючись свій задум слушного часу здійснити. Коли ж Ярополк з малою своєю дружиною почав обідати, негайно улучив Влостович [слушний] час, і, захопивши Ярополка, зв’язав його, і, на коня як ягня поклавши, швидко поскакав до Польщі, маючи задля цієї справи скрізь коней розставлених, і перевози на ріках вготовлені. І так привіз Ярополка здоровим до Болеслава. Болеслав же передав Ярополка стражі, а Влостовича за таку вигадку хвалив і багатьма дарами ущедрив. Проте того ж року викуплений був Ярополк від того обманного полону, і сів на престолі батьківському в Києві. Обіду ж свою вимістив негайно підступом описаним тут [нижнє].

Про те, як воздав Ярополк Болеславу підступом за підступ

Ярополк, князь Київський, бажаючи понад усе воздати обманом за обман Болеславові, спорядив на нього одного мужа розумного, що знав угорську мову. Той, приїхавши до Болеслава Кривоустого, вигадав, що був вигнаний з Угор, ніби в нього Бела, король Угорський, все майно відібрав за те, каже Болеславу: "що за внука твого боровся, і всіляко старався, аби він став королем Угорським. Болеслав же, повіривши того мужа хитрощам, прийняв його з честю і благим бажанням. І дав йому велике староство Визлицьке, за дев’ять стадій від Кракова, і зробив задля дотепності його своїм радником. Коли ж Болеслав з безліччю чільних поляків виїхав до німецького городу Бамброна задля замирення з кесарем римським Ліотарієм, староста той Вислицький, побачивши час принагідний для здійснення підступу, пустив поголос по навколишнім волостям, ніби Рóссійські князі йдуть з великими військами погубити Польщу, і, іменем короля, наказав, аби всі поляки з усім своїм майном звезлися до Вислиці, оскільки добре укріплене [це] місто. Коли ж збіглося без ліку поляків до Вислиці, тоді староста той швидко Болеславу звістив, аби постарався прийти з військом до Віслиці. Приїхав же Ярополк до Віслиці в час назначений, [і] відкрив йому всі ворота градські, а руські вої, в’їхавши до граду, порубали те велике зібрання поляків, і град запаливши, самі з великим прибутком і полоном знатних осіб повернулися [додому]. Але Болеслав, мстячи за велику обіду, повоював Володимирське княжіння вогнем і мечем.

Другий підступ помсти Ярополка над Болеславом

Ярополк, князь Київський, вдруге бажаючи свою обіду вимістити, настроїв усіх своїх, аби більше підступом, ніж війною старалися до взяття в полон чи до забиття Болеслава Кривоустого. І хитрістю направив галичан, аби Болеслава просили про повернення князя свого Ярослава, вигнаного своїми руськими князями знову на Галич; і аби його [Болеслав] самовладно зволив звести на престол князівський. А ще Ярополк найняв шляхту угорську прикордонну, яка також облудно просила Волеслава і Ярослава, обіцяючи йому в усьому бути помічниками і вірними [підданими]. Болеслав же Кривоустий, повіривши в їхнє бажання, і не чекаючи зла, з нечисленними воями Ярослава на княжіння галицьке проводив. Коли ж наближався до граду Галича — спочатку полки угорські, зготовлені до бою, зустріли Болеслава з поздоровленнями, і проминувши поляків, засаду їм приготували. По уграх виїхали галичани, і також проминули поляків за їх військом стали в строю військовому. Болеслав, побачивши те, зрозумів, що попав у ловчу сіть. І сказав про те Всебору, воєводі Краківському, гетьману військ польських. Ось обступили приготовані до бою полки. Негайно ж і Ярополк приспів. І вдарив кріпко на поляків, аж гетьман польський Всебор, не мігши витримати, побіг, і з ним більшість війська польського до втечі навернулося.

І сам король Болеслав був поранений, і, як відбиваючись, відступав, кінь під ним, не раз поранений, упав. Тоді один простий воїн, піднявши Болеслава на коня свого посадив, і від смерті йог вибавив. Того воїна потім Болеслав честю знатною вшановував. А воєводі, котрий втік з бою, заячий кожух і куделю з веретеном у подарунок послав, виявляючи йому тим знаменням недбалість його і недолугість заячу і справи жіночі, а не чоловічі. Той воєвода з відчаю свого сам собі смерть заподіяв. А Болеслав Кривоустий по тій над собою перемозі з безкінечної туги, життя втратив. Перемігши його також хитрістю, Ярополк Мономахович, великий князь Київський і обман той, через Влостовича здійснений, знаменно вимістивши, прославив життя своє, настільки Бог йому зволив, на престолі батьківському, і почив у Господі. Похований же був у Києві в церкві святого Андрія 1140 року.

Інформація про турецько-татарське нашестя 1678 року

Про другий бісурманський  ⁷⁷⁰ похід під Чигирин  ⁷⁷¹

В літо від Різдва Христового 1678 [року] жорстокосердий та богопротивний Турський султан, перебуваючи в лютій шаленості і скорботі, і [бажаючи] сором лиця свого безчесного втолити, ще більші свої турецькі і татарські сили подвиг, і послав із поганим візиром своїм на ім’я Мустафа і з численними пашами під Чигирин. Ті бісурманські сили, прийшовши місяця липня числа 8 до Чигирина, здобували його різними засобами — приступами, страшною вогняною стріляниною, гранатами, підкопами і всілякими підступами протягом довгого часу, стараючись злий намір свій здійснити. Але велику згубу собі там набули: бо ратні його царської пресвітлої величності люди під орудою розумного мужа, його царської пресвітлої величності окольничого і воєводи Чигиринського Іоанна Івановича Ржевського, а війська Запорізького звитяги полковника Чигиринського Григорія Карповича і інших хоробрих полковників військових, що там були, промислом мужньо проти тих ворогів піднялися, як зі стін градських різною стрільбою стріляли і відбивалася, так і з граду виходячи, по шанцях поганських безліч безлічі яничарів убивали, і в полі часті бої заводячи, безліч турок і татар вражали, і живими численних начальників і пересічних поган захоплювали, аж такому Божою силою укріпленню православного воїнства, мужності, промислу, безстрашшю і особливій хоробрості богатирській вельми дивувалися бісурмани.

І уже вороги, в зневірі і малодушності бувши, по більшості перебували у відчаї, думаючи, що намір їхній нездійсненний, з печаллю і вічним соромом своїм чи від граду відступити чи усі на приступах до кінця загинути.

Про преславну перемогу над турками і татарами на горі

Коли більші сили його царської пресвітлої величності на чолі з боярином і воєводою князем Григорієм Григоровичем Ромодановським і численні полки Війська Запорізького на чолі з гетьманом Іоанном Самойловичем, з Богом даним йому ґречним паростком Симеоном, біля Дніпра зійшлися, — негайно всі разом, озброївшись силою міцного в битвах Господа, пішли липня 31-го з поля Бужинського до Чигирина на відбиття своїх, зі всіма обозами прямо в очі ворогу, що сполчився навкруг Чигирина.

Почувши про це, візир турецький, хоча і був у ще більшому страху і жаху, але, насмілившись, зважився послати сімнадцять пашів ⁷⁷² з багатьма бісурманськими силами, і кримського хана із всіма ордами, і яничарську піхоту проти військ православних, стараючись загородити їм проходи на шляхах, і на тісних місцях і переправах [дорогу] заступивши. Всіляко з усіх боків налягли на обози государеві московський і козацький, і немалі перешкоди учиняли.

Православне ж військо, мужньо в хоробрості військовій підвизаючись, тверду відсіч давало ворогам на всі сторони, із повною відвагою всі прямо йдучи проти бісурман на горі, що від Черкас до ріки чигиринської Тясмину лежить, на гору до вивозу, названого Кувічинським. Вороги ж, покривши ту гору своїми військами, і всі зручні для сходження на неї місця зайнявши яничарами з численною вогнепальною зброєю, не давали зійти [на неї] християнським воїнам, так що гора та від безлічі ворогів, від висоти і труднощів сходження на неї, немов якась страшна хмара з вогненним дощем і лютим громом стрілянини бісурманської, висіла над православними воїнами, і під нею воїни царської величності були змушені баритися день і дві ночі у великій праці й утисках.

Але тут десниця Господня створила силу ⁷⁷³! Тут безліччю слави Своєї стер Бог супротивних, коли, озброївши силою Христа Господа, сильного в битвах, православні, ополчившись, серпня 3-го числа, у день суботній, під твердим управлінням розсудливого вождя військ запорізьких, усіма полками рушили [вперед]: хоробрі вої йшли першими, обози ж за ними ішли, просто на гору попрямували і з усякою відвагою й мужністю серця наступали на обози і війська бісурманські. Тоді лук сильних знеміг, а немічний препоясався силою" ⁷⁷⁴; бо предстательством Пресвятої Богородиці, непосоромлюваної християнської Надії, заступництвом преподобних отців Печерських, і з допомогою усіх святих, заразом же і явленням преподобного отця Сергія, ігумена Радонезького, великого чудотворця, щастям і молитвами благовірного государя нашого, царя і великого князя Феодора Олексійовича, усієї Великої, Малої і Білої Рóсії самодержця, швидко православні воїни здолали того лютого супостата і доконче перемогли того прегордого хана.

Бісурмани ж, бачачи таку несподівану хоробрість християнських воїнів і мужнє серце їх, подібне до серця лева, до полювання готового ⁷⁷⁵, раптом відчули, нечестиві, страх і трепет, і розтанула позірна міць сил їхніх поганських; від шанців же, і з усіх гармат, великих і менших зброй вогнепальних, від наметів і всіх запасів своїх побігли прожогом, переганяючи один одного й один одного залишаючи, бігли, куди дивилися очі, так що й отут виповнилося написане: "пожнет един тысяшу, а два двигнета тмы" ⁷⁷⁶. Бо стріли православних воїнів рясно упилися кров’ю бісурманською, і меч без числа поїв м’яса їхнього бісурманського, проводу, пашів і мурз, багато і живих поган потрапило в руки християнського війська; а ті, що тікали по своїх же мостах, поставлених ними на ріці Тясмині, від великого страху й тісняви без ліку душили один одного і, падаючи з мостів, без ліку потонули. Намети ж, гармати, запаси і великі коштовності ворожі дісталися хороброму його царської пресвітлої величності воїнству.

Тоді всі христоімениті вої утішалися міццю сили Бога Вседержителя, хвалячи і величаючи Його, як єдиного переможця, що перемагає і смиряє високо вознесену ворога гординю, що дає ж неоскудно міць православному царю нашому і возносить ріг Христа Свого ⁷⁷⁷.

Про прихід під Чигирин військ православних

Після такої урочистої перемоги над бісурманами усі військові обози царської величності і військ запорізьких, піднявшись на вищезгадану гору, прийшли під Чигирин, серпня 4 дня, і стали під містом над рікою Тясмином. Тоді жорстокосердий ворог, візир турецький, від великої туги і сорому свого через велику загибель своїх нечестивців, ледь не втратив богохульної душі своєї; усе-таки бісурмани, що залишилися, кинулися навтьоки; а православні війська, святкуючи урочисту перемогу, сподівалися, що тому занепалому супостату вже не повстати.

Лютий же супостат християнського роду, диявол, від великої своєї злості, збудив того лукавого візира, як власну свою сатанинську посудину, від останньої зневіри і малодушності, немов від смертоносного сну, навчив його утримати бісурманських воїнів, що залишилися, від утечі. Той же, помалу прийшовши до тями, виповнився люті і всілякої неправди і, подумавши, що вже не може військовими приступами взяти місто Чигирин і у відкритому бою постояти проти мужніх сил християнських, вдався в таємні злохитрі підступництва, у яких безперестану вправлявся доти, доки, підкопавши, як тать, у землі під нижнє місто, не взяв його і не спалив його вогнем. Ратні ж люди його царської пресвітлої величності, вийшовши з верхнього міста з гарматами, із усякою зброєю і запасами, запалили його, а самі без утрат пройшли до обозів військ государевих і козацьких полків.

Про повернення військ християнських від Чигирина і про втечу турків і татар від військ православних

Після чигиринської битви раті його царської пресвітлої величності і війська запорізькі повернулися до Дніпра і знову стали в колишніх своїх шанцях, на полі Бужинськім, при березі Дніпровському. Але вороги Хреста Господнього, хоча й ослаблені були в підупалих силах своїх поганських, заохочені гріхами нашими, насмілилися знову на битву: бо сам візир з усіма своїми турецькими силами, і хан зі своїми татарськими ордами рушити услід за військами царської величності і почали всіма силами з усіх боків, особливо 14-го числа серпня, у середу, налягати, наміряючись, як голодні звірі, усіляко православних пожерти. Однак сили його царської пресвітлої величності з військами запорізькими, і тут, наставлені твердим управлінням вождя, такий бій зав’язали з поганими, який ще не бачений був у нинішнім віці.

Там бо голоси до Небес піднімалися від голосних лементів незліченних воїв! Там сонце затьмарилося через густий дим, що піднімався від вогненної стрілянини. Там повітря потьмарилося від пилу, піднятого вгору кінськими копитами. Там, здавалося, земля застогнала від превеликих сил військових, що на ній боролися! Там стріли, випущені з численних луків, падали, як густі краплі дощові. Там кулі, від великої і малої вогнепальної зброї падали, немов вогненний град! Там звуки вогняної стрілянини чулися, як страшний грім! Там мечі оголені блищали подібно до блискавці! Там руки християнські освятилися в крові поганській! ⁷⁷⁸ Бо у тім бою багато хто з найкращих поганських богатирів, проводу, упали трупами; але кінець ще не наставав. Жорстокосерді бо бісурмани, після такого падіння свого, ще сім днів забарилися над Дніпром, нападаючи з усіх боків на обози військ християнських, день і ніч стріляючи з багатьох і великих гармат, і копаючи шанці в різних місцях, і всякі хитрості пускали в хід задля перемоги.

Сини ж царської величності і війська запорізькі хоробро і мужньо стояли проти бісурман і велику безліч їх побивали, кожного дня і години виходячи з обозів, і незлічимі втрати заподіювали нечестивим своїми військовими хитростями і хоробрістю своєю: тих убивали, тих ранили, тих же живими забирали в полон; так що через крайнє виснаження і нездоланні утруднення довелося нечестивим у силах своїх ослабіти й знемогти.

Нарешті бісурмани, бачачи, що вони вже зовсім не можуть протистояти сильній хоробрості і міцній мужності воїнів християнських, зважилися з превеликого страху, не як воїни, якими вони з’явилися спочатку, але як злодії, вночі таємно втекли назад (з дев’ятнадцятого на двадцятий день серпня), до вічного сорому свого і на всенародне ганьблення, і ледь із третього частиною сил своїх бісурманських і то з великими труднощами могли забратися додому. А сили його царської пресвітлої величності і війська запорізькі цілими по домівках розійшлися, дякуючи Богу.

Про прихід численних сил царських і військ запорізьких до Києва

Року від створення світу 7183, від Різдва ж Христова 1679, великий государ цар і великий князь Феодор Олексійович, усієї Великої, Малої і Білої Рóсії самодержець, чуючи, що ворог Хреста Господня, турецький султан у душозгубній своїй гордині похваляється богоспасаємий град Київ, виступаючи всіма силами, підкорити своїй бісурманський владі чи зруйнувати його, той благочестивий помазаник Божий, розпалюваний ревністю до споконвічної вотчини своєї, особливо ж до преславної великої чудотворної Києво-Печерської лаври, [до] чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, і до безлічі святих угодників Божих, мощей преподобних отців Печерських чудотворних, які нетлінно в печерах лежать, як про багатоцінні перла і щонайдорогоцінніші камені своєї царської діадеми, і про всі монастирі й церкви Божі, Богом спонукуваний, Богом наставлюваний і Богом зміцнюваний, порадившись із премудрим своїм царським синклітом, не без старанного про те чолобиття іменитого малоросського владаря і гетьмана військ його царської пресвітлої величності запорізьких Іоанна Самойловича, негайно послав [на] вчасну допомогу обороні святих місць київських проти христоненависних бісурман численні свої государські сили з багатьма великородними князями, ближніми боярами, окольничими, воєводами й іншими і з іншими умілими у військових справах вождями; на місці ж своєму царському послав щонайіменітішу особу, боярина, воєводу і намісника Казанського, головного вождя, шляхетного князя Михайла Алегуковича Черкаського із багатьма своїми царедворцями (з чудотворною іконою Високого Царя і Бога Вседержителя і Спаса нашого Ісуса Христа, царське своє моління, із непереможною зброєю Чесного і Животворящого Хреста Господня, що мав подобу хреста, який явився на небі великому царю Костянтинові, і містить у собі волосся Господа нашого Ісуса Христа і часточку Животворящого Древа Хреста Господнього, з іншими мощами святих угодників Божих, з церквою своєю государевою, і з ними духовного чина мудрими воїнами, по благословенню великого панотця, святішого Іоакима, патріарха Московського і всієї Росії, відпущеними, з благошляхетним чоловіком, обізнаним у Писанні Божественному, архимандритом Новопечерського монастиря Пресвятої Богородиці, що під Брянськом, Маркелом, і з чесними благовченими пресвітерами і дияконами великої соборної церкви, із ключником тієї ж великої церкви пресвітером Іаковом, та тієї ж великої церкви соборним пресвітером Гавриїлом і з іншими, духовною зброєю, словом Божим, озброєними, і молитвами до Бога в допомогу христоіменитому воїнству), з численними кінними і пішими військами, пожалував йому у товариші стольника воєводу Бориса Петровича Шереметєва, з особливими військовими полками, і стольника і воєводу князя Феодора Юрійовича Борятинського, з відбірними ж військами.

Також послав його царська пресвітла величність і цих своїх більш шляхетних мужів з царського синкліту:

• Шляхетного боярина, і воєводу і намісника Смоленського, Петра Васильовича великого Шереметєва, з відбірними численними кінними і пішими вошами, і йому в товариші пожалуваний окольничий і воєвода Олександр Севостянович Хитрой з відбірними численними військами.

• Шляхетного боярина, воєводу і намісника тверського, князя Михайла Юрійовича Довгорукого (з чудотворною іконою преподобного Сергія Радонезького, великого чудотворця, в ім’я якого була освячена вищезгадана похідна государева церква у війську під Києвом, на березі Дніпра, у тій церкві щодня здійснювалася Літургія), з безліччю кінних і піших військ; тому був на поміч пожалуваний окольничий і воєвода, князь Григорій Панасович Козловський з відбірним численним військом.

• Шляхетного боярина, воєводу і намісника білгородського, Іоанна Богдановича Милославського, з численними кінними і пішими військами; йому пожалуваний був на допомогу думний дворянин і воєвода, і енерал Венедикт Андрійович Змієв, з відбірним численним військом. Тут же був і енерал-поручик Аггей Олексійович Шепелєв, освічений і старий воїн, з відбірними багатьма військами, [а] також і енерал Матвій Осипович Кравков, з відбірними воїнами; і інших багато воєвод, енерали, стольники, полковники, дворяни, голови стрілецькі, смоленська шляхта та інші великородні й іноземні начальники над безліччю військ государевих.

У Києві ж тоді був воєвода знатного роду, боярин і намісник Дорогобузький, князь Аникита Семенович Урусов, зі своїми помічниками, з окольничими і воєводою князем Данилом Панасовичем Борятинським і з думним дворянином і воєводою Іоанном Петровичем Ліхарьовим, що і керували численними міськими військами.

Боярин же і воєвода князь Іоанн Андрійович Хованський з численними військами великоновгородських і псковських полків у повній готовності стояв на найближчих прикордонних місцях.

Князь Іаков Семенович Борятинський з багатьма військами був посланий на Білгородську межу проти Кримської орди. Інші ж чималі сили Велико-Рóссійські й на Запоріжжя послані були.

Князь Каспулат Муцалович Черкаський з черкаськими і калмицькими багатьма ордами сторожив на муравских дорогах з боку Криму.

Згідно його ж царської пресвітлої величності указу і численні Мало-Рóссійські війська прийшли до Києва.

Гетьман військ його царської пресвітлої величності Запорізьких Іоанн Самойлович, з Богом даною йому ґречною порослю Григорієм, з енеральної старшиною і полковниками.

Між ними були:

• Енеральний обозний Петро Забіла.

• Енеральний суддя Іоанн Домонтович.

• Інший енеральний суддя Павло Животовський.

• Енеральний писар Сава Прокопович.

• Енеральний осавул Леонтій Артемович Полуботок.

• Бунчужний Костянтин Іванович і Енеральний хорунжий Стефан Забіла. Полковники війська його царської пресвітлої величності Запорізького зі своїми полками були ці:

• Насамперед київський полковник Костянтин Дмитрович Солонина.

• Чернігівський — Василь Борковський.

• Переяславський полковник Вуица Сербин у той час був на стражі на низу Дніпра.

• Ніжинський — Іаков Жураховський.

• Прилуцький — Дмитро Чарнавський.

• Стародубський — Григорій Карпович.

• Лубенський — Максим Ілляшенко.

• І Гадяцький полковник Михайло Васильович.

• Полтавський — Федір Жученко і Миргородський Павло — з полками своїми були на стражу на низу Дніпра, на границі полів татарських. І інші багато полків його царської пресвітлої величності війська Запорізького, кінні, компанійські і піхотні сердюки, від доброго свого серця так названі, добрі воїни. Кінний полк під проводом полковника свого Іллі Новицького тут же, під Києвом стояв; а кінний же полк під орудою полковника свого Іакова Павловського, був посланий у полк Полтавський для охорони від татарських і будь-яких інших ворожих нападів. Полковник же Іаков Корицький зі своїм полком кінним і іншими численними піхотними військами були відпущені в допомогу отаману кошовому Іванові Сірку на Запорожжя, де разом з государевими силами, з низовими і городовими військами стійко трималися, по силі своїй даючи відсіч туркам і татарам.

Над полками ж піхотними сердюцькими начальствували такі полковники: полковник на ім’я Андрій Ребриковський, полковник Петро Кожуховський, полковник Герасим Василенко, полковник Василій Іваній.

Усе-таки вищезгадані війська, зійшовшися під Києвом і обозами своїми ставши по обидва боки Дніпра, очікували того марнолюбного супостата бісурмана; але він, прочувши про настільки великі сили його царської пресвітлої величності і про повну готовність їх до війни зразу жахнувся, нечестивий, і, немов якась змія злякана, сховав у собі свою горду голову, і іноді піднімав її, заради сорому свого видаючи звуки, ніби ось він безстрашно йде з бісурманськими своїми силам, іноді ж знову ховав її, ніби навмисно приховуючи похід свій; особливо ж різноманітні хитромудрі підступництва ужив, щоб увести, якщо можна, в обман сили його царської пресвітлої величності і щоб вони розійшлися від Києва, а він міг би раптово напасти на Київ.

Розсудливі ж вожді воїнства його царської пресвітлої величності, Богом умудрені й указом государевим наставлені, весь бісурманський злий підступ зрозумівши, усе літо стояли ополчені довкола Києва з великим побоюванням, постійно очікуючи приходу чи походу поган. Тоді ж і мости на Дніпрі під Києвом побудували широкі й міцні, яких з давніх часів не було, згідно государевого указу добрими майстрами, ратними царської величності стрільцями, під наглядом стольника і полковника Стефана Івановича Янова, на човнах, на якорях і на канатах, для більш зручного і швидкого переходу супроти супостатів.

Той же обманномудрий і ошуканець, бісурманин, бачачи, що в намірі і підступі своєму він аж ніяк не має успіху і що не зможе виступити, знову надумав деяку неправдиву причину до утримання військ своїх від походу на війну, покриваючи свій сором, ніби в ніщо ставлячи війська царської величності і лаючи їх здалеку у своїх землях, під Київ же боячись йти і подивитися в очі мужнім воїнам християнським.

Тоді війська його царської пресвітлої величності силою Всесильного Бога і щастям православного самодержця, звернувши ні в що обман ворога і божевільне вихваляння його і хитрування його, перебували в працях і турботах, щоб не виявитися без діла і розслабленими на службі государевій в такому зібранні і чеканні бувши, на ознаменування свого стояння під Києвом обвели місто Київське багатьма міцними валами.

А гетьман запорізьких його царської пресвітлого величності військ Іоанн Самойлович, на згадку свого стояння з численними військами під Києвом, а головне, маючи любов і вседушну пильність до святої Чудотворної Великої Лаври Києво-Печерської, задля благоліпності великої Успіння Пресвятої Богородиці кам’яної церкви, бажаючи обновити ім’я її і колишню красу, заради якої та церква інколи називалася Небу подібною, подбав обгородити її і зміцнити навкруг міцними земляними валами.

Та за таке промислення і зміцнення та зміцнить його Господь кріпкий і сильний, молитвами Пресвятої Богородиці і преподобних отців Печерських, на всяку справу, Небесному і земному царю благоугодну, з набуттям тимчасовою і вічної на висоті Небесній слави.

Усьому ж православному воїнству, що під’яло праці і всякі нестатки в тій богоугодній справі, та подасть Всемогутній Бог, предстательством Пресвятої Богородиці і преподобних отців Печерських, мужність, хоробрість і силу на подолання бісурман, на викорінювання твердинь їхніх поганських і на винищення всього роду їхнього нечестивого, чи на підпорядкування поганської їхньої держави під благополучне царювання православного монарха його царської пресвітлої величності. Усіх же загалом старших і менших христоіменитих воїнів, із усім посполитим православним народом, що живе під високою рукою його царської пресвітлої величності, та захистить бажаним спокоєм, та обдарує повною тишею довготу днів і та сподобить честі Вінця Небесного.

Особливо ж теплим предстательством Преблагої Предстательниці і загальнохристиянської Заступниці, Пречистої Госпожі Богородиці, допомогою святих Рóссійських чудотворців, преподобних отців Печерських і усіх святих молитвами та підніметься, розшириться і утвердиться висока держава царства його царської пресвітлої величності, і той великий государ наш, його царська пресвітла величність, заради настільки великого промислення і піклування, здійсненого ним задля цілісності богоспасаємого царственого свого граду Києва, святої чудотворної Великої Лаври Печерської й інших всіх обителей та церков Божих, про мирне і безпечне життя всіх християн, завжди так перебуває з переможним подоланням усяких ворогів і супостатів, у мирі, тиші і у всякім благополуччі із прекрасними своїми царськими родами, і з благородними князями і боярами, з усім своїм синклитом, з усіма царедворцями, із усіма духовного чину більшими і меншими богомольцями своїми, із усіма доброзичливцями ратними і з усім своїм народом з роду в рід. Амінь.

Вірш від типографів, поміщений в кінці видання

Къ читателю сєго лЂтописца ωт тvпографωвъ

Їзволившему Б[о]гу помощъ свою дати,

Обы книжица сіА ишла въ Міръ зъ печати,

Аллилуїа рещи ıакω подобаетъ,

Напечатанна дЂла Конецъ возглашаетъ.

Аще же и грЂхъ ıаковъ знайдетсА въ семъ дЂли,

Разумъ какωв[ъ], самъ вЂси, въ немощном естъ тЂли.

Мудрост даровати Б[о]гъ злω и добро знати,

А любовїю грЂхи каки; покривати.

Широтою зде слωвесъ тебЂ не стужаемъ,

Єсмы ли скудоумны, оумну сА смирАемъ.

Не вотще сА хуждшіє лучшу покарАєтъ,

Когда Сам Вышнїй Г[оспо]дь, такъ повелЂваетъ.

Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту