Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту





Додаток 3


Святитель Димитрій Ростовський (Туптало)

Житіє св. Ольги



Дане житіє написане свят. Димитрієм на основі псковського ізводу її агіографії. До нашого часу псковське житіє дійшло у двох видах. Це, т.зв. поширене проложне житіє та поширене житіє святої, написані на псковських теренах із залученням місцевих переказів про святу. Згідно студій Н. Серебрянського воно було створене XVI ст., вірогідно псковським апографом Василієм (в чернецтві Варлаамом) 779. За змістом ці два житія знаходяться у тісному взаємозв’язку один із одним, оскільки в них використано псковські легенди про св. Ольгу. Є. Голубінський довів, що проложна редакція була первісною 780. Н.Серебрянський, погодившись із цим твердженням, відносив проте обидва твори до однієї епохи, і навіть припускав, що вони написані однією особою. Він датує появу обох житій XVI ст., і, з певною долею вірогідності, відносить їх до творчості псковського агіографа Василія (в чернецтві Варлаама) 781. Поширене проложне житіє дійшло нашого часу в єдиному списку. Поширене ж житіє відоме як в окремих списках, так і в складі великого московського історіографічного зібрання, відомого під назвою "Степенної книги".

Д. Абрамович вважав "Степенну книгу" одним із джерел свят. Димитрія 782. Проте це — не так. Насамперед, у власноручних посиланнях святителя та передмові до "Житій святих" вона не зазначена. Найвірогідніше, свят. Димитрій просто не знав її — адже його знайомство з московською агіографічною та історичною літературою взагалі було доволі обмежене, а "Степенна книга" навіть у московській літературі значного поширення не набула. Крім того, промосковська ідеологічна схема твору була абсолютно несумісна з поглядами свят. Димитрія, а тому він, в разі знайомства з даним текстом, міг і свідомо ігнорувати його.

На разі, В. Перетц свого часу повідомив про існування української редакції поширеного житія св. Ольги, а також опублікував його текст за списком 1670-х рр., що належав до книжкового зібрання Києво-Печерської лаври  783. Він також вважав джерелом українського тексту "Степенну книгу". На разі, зважаючи на значне поширення окремих списків поширеного житія та постійні торгові й культурні контакти між Україною та Псковом, з таким же успіхом можна припустити, що український текст є редакцією, створеною на основі якогось первісного тексту житія. На підтвердження останнього висновку вказує існування в ньому ряду читань, ближчих до первісного псковського тексту 784. Втім, оскільки український текст адаптовано до українського ізводу церковнослов’янської мови (в т.ч. і з великими домішками розмовної мови), зрозуміло, що певне, більш чи менш велике редагування відбувалося й на цьому етапі. Так, українська редакція має доволі значні відмінності, порівняно із текстом "Степенної книги". "При розробці тих же тем він застосовує нерідко інші фарби, шукає інших засобів вираження, що відповідають як літературним вимогам його середовища, так і його індивідуальному письменницькому почерку" 785.






11 липня... Того ж дня житіє та успіння святої праведної великої княгині руської Ольги, нареченої в святому Хрещенні Оленою, баби великого князя Володимира


з рукописних давніх Четій та літописів різних зібране коротко


Ольга Блаженна, як зоря возсіяла в землі Руській, темрявою ідолобісівства потьмареній, перед зорею пресвітлого дня Святої Віри, освітленого Сонцем Христовим. Була вона з роду шляхетного, правнука іменитого мужа Гостомисла 786, який [ще] до князів рóссійських у великому Новгороді правив, [і] за його порадою покликаний був із варягів на велике князівство Рóссійське Рюрик із братами.

Народилася ж Ольга у селищі, званому Вибутським, яке й нині є біля міста Пскова 787. Міста ж того на той час ще не було. І вихована була отроковиця, хоча й і в ідолопоклонському нечесті, проте в добрих батьківських настановах. Була бо дуже цнотлива й премудра, як про те небавом дізнаємося з наступної оповіді.

Великий князь рóссійський Рюрик, помираючи, залишив по собі сина Ігоря, отроцького віку, [і] його, як занадто молодого, доручив родичу своєму Олегу до[ки не досягне дорослого] віку. Олег же, зібравши воїв багато, пішов до Києва, маючи з собою малого Ігоря, спадкоємця князівства. І убивши там Аскольда й Діра, включив Київ до своїх володінь, і був самодержцем усіх рóссійських земель, зберігаючи те велике княжіння [для] Ігоря Рюриковича, племінника свого. І перебував від початку у Києві, як і у великому Новгороді, влаштовуючи державу.

А князь Ігор, юначого дійшовши віку, ловами бавився. Привелося йому, навколишні городи та села землі своєї проходячи й ловами тішачись, побувати в тих краях, які нині є в межах Псковського граду. Там біля вищеназваного селища Вибудського лови діючи, побачив на протилежному боці ріки бажану здобич, але не міг перебратися через ріку, бо не мав човна. І, невдовзі, побачивши якогось молодика, що плив по ріці в човнику, [і] його до берега покликавши, звелів себе за ріку перевезти. Коли ж пливли вони, поглянув Ігор на обличчя гребця того, і побачив, що не юнак то є, але дівчина, Була ж блаженна Ольга, про яку нам належить оповідати, вельми вродливою. І поглянувши на неї, негайно уражений [був] у серце, і розгорівся до неї хтивістю, і почав говорити слова любасні, які спокушали [дівчину] до негідних любощів. Вона ж, розгадавши збентеження думок його і хтивості розпалення, почала до нього не юначим, але старечим розумом, перебиваючи бесіду його, говорити: "Для чого бентежишся, о княже, суєтне думаючи? Слова бо твої явно свідчать про негідне бажання твоє, що наругу мені сотворити хочеш. [Але] цього не буде, я бо про те й чути не хочу. Але, молю тебе, пане, послухай мене і відкинь від себе ці безглузді й ганебні думки, яких соромитися належить: згадай же і подумай про себе, що князем є, а князю треба бути немов світило, для всіх — образом діл добрих, як правителю й судії законів людських. Ти ж якого нині хочеш припуститися беззаконня? І якщо сам творитимеш зло, зборений нечистою хтивістю, то як зможеш іншим заборонити злотворіння, і праведно судити [у] державі твоїй? Відкинь же таку твою ганебну жагу, якою чесні люди гидують, і [за те] тебе, хоча й князем є, можуть зненавидіти, і знущатися [над] ганебними діяннями твоїми. Знай і те, що, хоча й саму мене тут бачиш, і проти твоєї сили [нічого] не вдію, проте не переможеш мене. Якщо бо маю бути твоїм насиллям переможена, то негайно стане для мене захистом глибина річкова. Краще бо мені в чистоті померти й вóди ці мати замість труни, ніж дівочій [цноті] моїй бути порушеною". Такі й інші численні слова про цнотливість вимовила до Ігоря блаженна Ольга. Він же, це почувши, отямився й засоромився свого безумства, і нічого не мігши відповісти проти [того], мовчав, соромлячись. І так, ріку перепливши, розлучилися. І дивувався князь такій розсудливості та цнотливості юної дівчини. Це — початок добрий [житія її], і диву подібно, [що] блаженна Ольга, яка ще не відала Бога, і ні Заповідей Його не чула, такий показала подвиг цноти, дівочу свою чистоту пильно уберігаючи. І премудрими словами, які від розуму, подібного чоловічому, виходили, хтиву лютість юного князя приборкала, і привела його до тями.

Невдовзі князь Ігор з родичем своїм Олегом пішов знову до Києва, бажаючи там влаштувати престол великого князівства Всерóссійського. І зробили так: сіли княжити у Києві, а у великому Новгороді, як і в інших великих руських містах, намісників своїх посадовили.

[Коли ж] настав час великому князю Ігорю брати шлюб, багато дівчат красних вибрані були, аби котрась із них удостоїлась царських хоромів, [та] не полюбилася жодна князю. Але згадавши цнотливу й прекрасну Ольгу, негайно за нею родича свого Олега послав. І з великою честю привів її до Києва, й одружився з нею законним шлюбом 788.

По тому родич і вихователь княжий Олег помер, і почав Ігор бути самодержцем по всій землі Руській, і мав спочатку тяжкі війни з навколишніми народами. Ходив же і на Цариград, і багато грецьких земель повоювавши та данину на греків наклавши, повернувся зі здобиччю й славою. І жив надалі у спокої, мир маючи з усіма навколишніми країнами. Родився ж йому від Ольги син Святослав, який по тому був батьком великого князя Володимира. І самодержавствував Ігор на великому княжінні благополучно, престол маючи у Києві. Багатства ж до нього звідусіль стікалося предостатньо, бо й далекі країни данину та дарунки численні йому давали 789.

Та настигла його кончина таким чином: оскільки уже одійшов був од численних битв і мирно жив, захотів був побачити землю свою, і став обходити городи і землі Руської держави, й належні з них данини брати. Прийшов же і до древлян. І згадавши попередню ворожість їхню — як на початку княжіння його відступили від нього древляни, і заледве війною знову були ним покорені — збільшив їм данину і обтяжив їх. Вони ж, запечалившись, порадившись із князем своїм Младитом, який ще називався Низкиня 790, кажуть: "Якщо вовк внадиться до овець, то, по одній беручи, все стадо поїсть, доки не уб’ють його. Так і ми, якщо не вб’ємо Ігоря, то він усіх нас погубить." Так вирішивши, стали чекати слушного часу. Князь Ігор отриману від древлян данину відіслав до Києва, а сам іще у них лишився з малою дружиною. Тоді вони, час для себе зручний улучивши, неждано на нього напали, і посікли дружину його, а самого вбили під градом своїм Коростенем, і поховали його там 791. Така була кончина великого князя Ігоря Рюриковича, доброго землі Руської властителя, навколишнім же народам страшного. Правив князівством, по смерті вихователя свого Олега самодержавствуючи, літ тридцять два 792.

Велика княгиня Ольга, почувши у Києві про убивство мужа свого, плакалася за ним сильно із сином Святославом. Також і всі люди київські плакали.

А древляни по убивстві великого князя набралися великої зухвалості, [і] нараяли своєму князю Младіту Низкину взяти княгиню Ольгу за жону, а Святослава, спадкоємця Ігоревого, що малим був хлопчиком, як-небудь таємно умертвити, аби таким чином князь їхній став правителем усієї Русі 793. І послали негайно до Києва у лодіях мужів вельможних двадцятеро 794 до Ольги, аби вони просили її зволити з князем їхнім до шлюбу стати, а коли [треба] і погрозами (коли б не зволила), що і з примусу стане жоною властителю їхньому. І їхавши водним шляхом, послані мужі досягли Києва й пристали до берега. Почувши про приїзд їхній, княгиня Ольга покликала їх до себе, і каже до них: "Чи добре доїхали, гості чесні?" Вони ж сказали: "Добре". Каже княгиня: "Розповідайте, чого до нас прийшли". І говорять мужі: "Послала нас древлянська земля до тебе, сповіщаючи таке: "Не гнівайся, що мужа твого вбили. Був бо муж твій неначе вовк, хижачачи і грабуючи, а наші князі — добрі є, оскільки розпоширили древлянську землю. І нинішній наш князь кращим є від Ігоря: лагідний, люблячий та милостивий до всіх, молодий літами і вродливий. Піди, отже, ти за нашого князя, та будеш нам господинею, не лише руської землі, але й нашої древлянської властителькою". Ольга ж, таячи бажання своє [помститися] і біль у серці по чоловікові, притворно ж радість на обличчі своєму зобразивши, каже: "Любі є мені слова ваші, бо чоловіка свого мені уже не воскресити. У вдівстві ж перебувати не безбідно є, а син мій ще малий отрок. Піду з радістю за князя вашого молодого, бо і я ще не стара. Але нині йдіть спочивати до лодій ваших. Ранком же покличу вас на учту, яку влаштую на вашу честь, аби всі дізналися про причину приходу вашого та моє рішення. І потім піду до князя вашого. Ви ж, коли ранком прийдуть до вас посланці звати до нас на учту, знайте, що маєте зберегти честь князя, котрий послав вас, і вашу. І таким чином прийдете до Києва, і палати бенкетної дістанетеся: в лодіях [принесені будете] киянами на головах, аби всі бачили вашу честь і зрозуміли мою до вашого князя любов, заради якої великою честю вирізняю вас з-поміж людей своїх".

Вони ж, раді бувши, пішли до лодій своїх. Княгиня ж Ольга думала, якою смертю погубити, помстившись за убієння мужа свого. І веліла тої ночі викопати яму глибоку у дворі княжому, який був поза градом 795, де була прекрасна палата, в якій готували бенкет.

Ранком послала княгиня знатних мужів звати сватів на учту. Вони ж, немов божевільні, сидячи в лодіях, говорять: "Ми не підемо ні піші, ні на конях, ні на колісницях [не поїдемо]. Але як послані єсмо від великого князя нашого в лодіях — так нас і несіть на головах ваших до княгині вашої". Кияни ж, посміявшись безумству їхньому, кажуть: "Князь наш — убитий, а княгиня наша за вашого йде князя, і ми нині — немов невільники, творимо наказане нам." І, посадивши їх у малі лодійки по одному, несли, надутих та гордих. І коли принесені були на вищеназваний двір княжий, княгиня Ольга, дивлячись на це з палацу, веліла вкинути їх до глибокої ями, для них вготованої. І прийшла сама до ями, і, заглянувши до неї, покликала [їх], говорячи: "Чи подобається вам честь сія?" Вони ж кричали: "О, горе нам! Ігоря вбили, а добра [тим] не набули, але отримали ще більше зло!" І веліла Ольга засипати їх живими в тій ямі 796.

Зробивши це, велика княгиня Ольга швидко послала гінця свого до древлян, говорячи: "Якщо дійсно хочете взяти мене за вашого князя — пошліть до мене людей більше, і знатніших, ніж перші, аби з честю повели мене до князя вашого. Пришліть же їх негайно, доки не утримали мене люди київські". Древляни ж з великою радістю та щирістю послали до неї п’ятдесят щонайобраніших мужів, які були після князя найголовнішими старійшинами землі древлянської. І коли вони до Києва прийшли — веліла Ольга приготувати для них велику лазню. І послала до них, просячи, аби, перш за все, по труді путньому, помилися в лазні й спочили. По тім же до неї прийшли. Вони, радіючи, увійшли до лазні. І коли почали митися — негайно приставлені на те слуги, за велінням княгининим, зовні закріпили міцно замкнуті двері, і, обклавши лазню соломою та хмизом, запалили. І згоріли з лазнею всі вельможі древлянські та слуги їхні.

І знову послала Ольга гінця свого до древлян, повідомляючи про свій прихід невдовзі на шлюб до їхнього князя, і велячи, аби приготували медів та усякого пиття та харчу на тому місці, де убили мужа її, щоби, прийшовши туди, насамперед чоловіку своєму першому (перед другим шлюбом) сотворила тризну (це є поминання й учта за звичаєм поганським). І по тому зіграють весілля. Древляни ж цьому раді були, і негайно всього наготували вдосталь. Велика княгиня Ольга, за обіцянкою своєю, з багатьма людьми, не стільки до шлюбу, як до борні вготованими 797, пішла до древлян. І коли до стольного їхнього граду Коростеня наближалася, — вийшли назустріч їй древляни, прикрашені святковим одягом, одні — на конях, інші ж — пішо. І прийняли її з великою радістю і з веселощами.

Вона ж пішла перше на могилу мужа свого, і плакалася за ним плачем великим. І здійснивши за давнім поганським звичаєм тризну чи поминання, повеліла над гробом насипати могилу велику. І кажуть до неї: "Пані княгине, мужа твого вбили, оскільки немилостивий до нас був, як вовк хижий. Ти ж — милостива єси, як і наш князь, і поживемо нині у всякому блазі". І відповіла до них Ольга: "Не печалюся вже за першим мужем, здійснила бо над ним, що належало здійснити. Нині ж радісно йду до нового шлюбу з князем вашим". Також питали древляни про послів своїх перших і других. Відповіла їм княгиня: "Ідуть за нами іншим шляхом з усім моїм багатством".

По тому Ольга відклала печальний одяг, одяглася в шлюбний гарний, як належить князівській честі, і показуючи, ніби є радісна і весела; і веліла древлянам їсти й пити, і веселитися, своїм же людям веліла, аби служили древлянам, їли з ними, але не упивалися. І коли древляни всі повпивалися, — веліла неждано княгиня людям своїм зброєю, для того вготованою — мечами, ножами й списами — вбивати древлян. І померли забитими щось біля п’яти тисяч, [чи] й більше. Так велика княгиня Ольга, веселість древлян розчинивши у крові, і за вбивство ними чоловіка свого відомстивши, повернулася до Києва.

Наступного ж року Ольга, зібравши військові сили, пішла на древлян із сином своїм Святославом Ігоровичем, наставляючи його до помсти за батькову смерть. Вийшли й древляни проти них з немалою силою, і, зійшовшись, билися кріпко обидві сторони, і перемогли кияни древлян, і гнали, сікучи, аж до стольного граду Коростеня; і зачинили древлян у місті, а Ольга добувала їх цілий рік, стоячи під градом невідступно. Бачачи, що не вдасться взяти місто ратними приступами, вдалася премудра княгиня до хитрісної думки, і послала до обложених у граді, говорячи: "Чому, нерозумні, хочете від голоду вмерти, не бажаючи мені покоритися? А всі інші городи ваші вже мені покорилися й данину дали. І перебувають далі без страху, в містах і селах, працюючи на нивах своїх". Вони ж кажуть: "Хотіли б і ми покоритися тобі, але боїмося, аби не помстилась на нас за князя свого". Ольга ж знову послала до них, говорячи: "Уже помстилась я багато разів на старійшинах ваших, і на інших [людях]. А нині не помсти, але покори вашої й данини потребую". І вирішили древляни дати їй данину, яку сама захоче. Ольга ж каже до них: "Знаю, що нині збідніли ви від воєн, і не можете мені дати данини медом, ні воском, ні хутрами, ні іншими якимись дійсними речами. Не хочу і я обтяжувати вас великою даниною, але певну малу данину дасте мені в ознаменування вашої покірності: дасте по три голуби й по три горобці кожен від дому свого, і достатнім мені [буде], бачачи ваша упокорення." Древляни ж данину цю за ніщо маючи, до того ж посміявшись над розумом жіночим, [і] негайно з великою старанністю зібравши від кожного дому по три голуби й горлиці, послали до неї з поклоном. І каже Ольга до мужів, що прийшли до неї з міста: "Ось уже покорилися мені й сину моєму. Живіть у мирі, я ж завтра відступлю від міста вашого, і піду собі". Так відпустила мужів тих. І раділи всі у граді, почувши такі слова княгинині. Ольга ж роздала птиць воїнам своїм, звелівши, аби пізнього вечора до коленого голуба й горобця вогню із сіркою в маленьких шматинках захованого, прив’язали, і всіх разом у повітря випустили. [Коли] усе було зроблено — полетіли птиці до міста, звідки взяті були, і влетів кожен голуб до гнізда свого, і кожен горобець до стріхи своєї і негайно в багатьох місцях загорівся град. А Ольга в той час наказала військовим своїм силам з усіх боків приступити до міста і здобувати [його]. Люди ж міські, не мігши стерпіти вогню, з міста побігли, і потрапили до рук ворогів своїх. І так було взяте місто, і вибито незліченну кількість народу древлянського. Інші ж із жінками й дітьми у вогні згоріли, [а ще] інші — в ріці, що біля міста [протікає] втопилися. В той час і князь їхній древлянський загинув. А хто лишився живим — з тих більшість у полон відвели. А інших — останніх — лишила княгиня жити на місцях їхніх, данину тяжку на них наклавши.

Так велика княгиня Ольга преславно відомстила була древлянам [за] смерть мужа свого, і всю древлянську землю собі підкорила, і до Києва урочисто повернулася. І правила всіма частинами Руської держави, не як жона, але як муж сильний і розумний, [який] владарює, і проти ворогів міцно воює. І була ворогам страшна, своїми ж людьми любима, доброзвичайна і милостива. І нікого не обижала, суди праведно судила, покарання з милосердям накладала. Добрим давала честь, злим — страх. Кожному по справах і достоїнствах відміряла, і в усіх справах та управліннях благодумна й премудра [була]. Ще ж і старців та убогих, і бідних обдаровувала. Прихильна [була] до тих, хто шукав милості її: чолобитні швидко вислуховувала, і прохання правдиві виконувала. І всі діла її, хоча й у безвір’ї поганському робилися, були вгідні Богу, і християнської Благодаті достойні. Ще ж бо, до того всього, і житіє смиренне і цнотливе мала, бо не захотіла вийти за іншого мужа, але перебувала у дівстві чистому, оберігаючи скіпетр монарха Рóссійського для сина свого цілим, аж до віку [дорослого] його. [Коли] ж виріс і змужнів син її — вручила йому все управляння великого князівства, а сама від тих турбот і розмов звільнившись, жила далі безпечально, благодіянь не припиняючи.

Коли ж наблизився час належний, в який Преблагий Бог рóссів осліплених невір’ям хотів просвітити Світлом Святої Віри, і до пізнання Істини привести, і на шлях Спасіння настановити — благословив того просвітлення початок здійснити слабкою посудиною жіночою, цією блаженною Ольгою, на посоромлення мужам жорстокосердим, як раніше жонами Мироносицями Воскресіння Своє проповідував, і [руками] жони — Олени цариці — Чесний Хрест, на якому Розіп’ятий був, із надр земних усьому світові явив. Так по тому в землі Руський дивовижною жоною, новою Оленою, княгинею Ольгою, Віру Святу насадити зволив, знайшов бо в ній посудину обрану [для] Святого Імені Свого, аби принесла Його до Руських земель. Розпалив бо в серці її зорю благодаті Своєї невидиму, відкриваючи очі розуму до пізнання Істинного Бога, Якого не знаючи, уже зрозуміла спокусу й облуду поганської нечесті, і явно знала те, що ідоли, яким нерозумні люди поклонялися, не є богами, але бездушною справою рук людських, чому не лише не поклонялася їм, але й гидувала ними. Праведного ж Богопоклоніння, як добрий купець безцінних перлів, усією душею шукала. Його ж і знайшла тут. Промислом Божим наставлена, чула від когось, що один є Бог Істинний, Творець Неба і землі, і усього створеного, в Якого вірують греки; і крім Нього нема іншого Бога.

Вона ж істинного Богопоклоніння бажанням сподвигнута, як [людина] неляклива, захотіла сама піти в Греки, і своїми очима бачити чин Служби Християнської, і по-справжньому дізнатися [все] про Істинного Бога. Взявши із собою декого з-поміж руських знатних боярів та дворян, пішла з численним майном на кораблях до Цариграду, і прийнята була там із великою честю царем і патріархом 798, яким принесла багато дарунків, достойних таких осіб. І так слухаючи пильно словес Божих. І розпалилася серцем до любові Божої, віруючи в Нього безсумнівно і бажаючи прийняти Святе Хрещення.

Грецький же цар, що був на той час вдівцем, бувши красою та розумом її, а також славою, хоробрістю та широтою держави Рóссійських народів спонуканий, хотів взяти її собі за дружину. І каже до неї: "Достойна ти єси, княгине Ольго, царицею [всіх] християн бути, і з нами разом у стольному Царства нашого граді жити". І говорив їй про супружництво. Вона ж робила вигляд, ніби не відкидає шлюбу з імператором, проте перш просила хрещення, говорячи: "Задля Хрещення святого прийшла сюди, а не задля шлюбу; коли хрестите мене, тоді й про шлюб поговоримо, недобре бо нечестивій та нехрещеній жоні йти за мужа-христяинина". І постарався цар швидше охрестити її. Патріарх же повчивши її належно про Святу Віру, огласив до хрещення. І коли зготовлена була купіль святого Хрещення, попросила Ольга, аби сам цар був її восприємником, "інакше бо, — каже, — не хочу хреститися. Коли сам цар не буде моїм хрещеним батьком — піду звідси без хрещення, ви ж перед Богом відповідатимете за душу мою". Вволив цар бажання її, і хрещена була блаженна Ольга святішим патріархом, а сам цар став отцем її у хрещенні, восприйнявши її від святої купелі. І нарекли їй ім’я Олена, як і перша цариця-християнка, мати Костянтина великого, Оленою була названа. По Хрещенні ж святіший патріарх, Літургісавши, причастив її Божественних Таїн Пречистого Тіла й Крові Христової. І благословив її, говорячи: "Благословенна ти в жонах Руських, оскільки облишила єси пітьму, і набула єси світла істинного: многобожжя ідольське зненавиділа єси, Єдиного ж Істинного Бога полюбила єси: смерті вічної уникла єси, життя ж безсмертного обручницею себе зробила; від сьогодні почнуть блажити тебе всі рóссійські сини". Так її патріарх благословив. Хрестилися ж при ній і численні обох статей з-поміж тих, хто прийшов із нею.

І була радість у Цариграді задля хрещення великої княгині Руської, і сотворив цар учту велику в той день, і веселилися, славлячи Христа Бога. По цьому знову була бесіда царя з Ольгою, нареченою у святому Хрещенні Оленою, про шлюб. І відповіла йому блаженна Олена: "Як можеш, мене доньку твою хресну, взяти собі за жону? Бо це не лише в законі християнському, але і в поганському негідним є, і недозволено батькові доньку свою за жінку собі мати". І каже до неї цар: "Перехитрила [мене] єси, о, Ольго." І знову блаженна Ольга до царя говорить: "Говорила тобі й раніше, що не задля того прийшла сюди, аби царствувати з тобою. Достатньо бо мені й Рóссійської монархії з сином моїм; але та уневістюсь Безсмертному Цареві Небесному Христу Богу, Котрого возлюбила всією душею моєю, аби й Царствія Його вічного сподобилася". Тоді цар облишив марне бажання своє й плотську любов, возлюбив її духовною любов’ю, як доньку свою, і давши їй дари великі, відпустив її з миром. Вона ж, лишаючи Царгород, пішла до святішого патріарха взяти в дорогу благословення, і каже до нього: "Помолися Богу, святіший отче, за мене, яка повертається до своєї країни, де син мій в поганському облудстві перебуває, і всі люди, в давній нечестивості утверджені, закам’яніли: та вивільнить мене там Господь від усякого зла Твоїми святими молитвами." Патріарх же каже до неї: "Донько моя, у Святому Дусі вірна й благословенна! Христос, якого Хрещенням Святим набула єси, Той сам збереже тебе від усякого зла, як же зберіг Ноя від потопу, Лота — від Содому, Мойсея з ізраїльським [народом] — від фараона, Давида — від Саула, Даниїла — від вуст левових, трьох отроків — від печі; так і тебе вибавить від всілякої напасті, благословенна бо ти єси в роді твоєму, і блажитимуть тебе внуки і правнуки твої в останні літа." Таке благословення від святішого патріарха отримавши, блаженна Олена мала [його] за більше від найдорожчих дарів. Разом же отримала й повчання про чистоту та молитву, про піст та воздержання, та про всі добрі діла, що належать доброму християнському житію. Ще ж отримала від нього і чесний хрест, і святі ікони, і пресвітерів, і кліриків, і книги, і інші священні речі, і пішла, радіючи, додому. Оповідають же і те, що Хрест чесний, якого вона взяла з рук святішого патріарха, мав такий напис: "Возродилася Руська земля до Бога Святим Хрещенням, яке прийняла блаженна Ольга". Той хрест по блаженній кончині святої Ольги зберігався вірними, що по ній лишилися, до часів великого князя київського Ярослава Володимировича, котрий, збудувавши велику й прекрасну церкву Святої Софії, поставив у ній хреста того — у Вівтарі, з правого боку. [Проте], там уже його нема, бо протягом багатолітніх розорень Києва святі його церкви спустошувалися 799. Але повернімося до оповіді про святу Ольгу.

Прийшовши до Києва, нова Олена, велика княгиня Ольга, почала немов сонце, світлом Віри пітьму ідольської нечестивості проганяти, і потьмарених просвітлювати. І збудувала першу церкву в ім’я святого Николи на Аскольдовій могилі 800, і багатьох киян до Христа навернула. Але сина свого Святослава ніяк не могла привести до розуму істинного та до пізнання Бога, бо той не слухав слів її, оскільки все заняття його полягало у військовій справі, був бо муж хоробрий і любив битви, і весь свій час більше серед війська й битв, ніж у домі провадив. На материні ж повчання та напучування до себе, говорив: "Якщо прийму християнську Віру і Хрещення, то відступлять від мене бояри мої та воєводи, і всі люди; і не буде мені з ким проти ворогів воювати, і Батьківщину нашу захищати." Так князь Святослав відповідав. Тим же, хто хотів хреститися — не забороняв. Але небагато серед вельмож прийняли святе Хрещення, тим більше, що над хрещеними насміхався — невірним бо віра Християнська юродством здається; а з простого народу безліч наверталося до святої Церкви.

Пішла ж свята Ольга й до великого Новгорода, й до інших городів держави своєї, і всюди, наскільки могла, приводила людей до Христової Віри, і плюндрувала ідолів, на місцях же їхніх ставила чесні хрести, від яких потім численні знамення й чудеса здійснювалися на увірування невірних. Прийшла і в ту вітчизну свою, де народилася, у весь Вибуцьку, і повчила там родичів своїх пізнанню Бога. Коли в землі тій прийшла до берега ріки, названої Великою, що тече з півдня на північ, і була навпроти того місця, де в ріку Велику інша ріка, яка зі сходу тече, прозвана Псковою, впадає, (був тоді в місцях тих ліс великий і діброви численні) побачила з обох боків ріки, зі сходу, три пресвітлі промені, що з неба на ті місця сходили, і осявали [їх]. Не лише сама свята те чудесне світло бачила, але й усі, котрі були з нею. І зраділа блаженна вельми, і дякувала Богу за преславне те видіння, яке предзнаменувало їй просвітлення Благодаттю Божою тої землі. І звертаючись до свого почту, пророцьки промовила: "Знайте, що промислом Божим, на цьому місці трисяйними променями осяяному, має бути церква Пресвятої Живоначальної Трійці, і град великий і славний, усіма [добрами] виповнений, має сотворитися." Те мовивши, помолилася доволі Богу, і хрест там поставила. Є ж і донині храм молитви на тому місці, на якому поставила була хрест Ольга свята.

Обійшовши ж численні рóссійскі городи, провісниця Христова повернулася до Києва, і чимало в ньому благого у Бозі здійснювала, бо як і[ще] в невір’ї бувши, виповнена була справ добрих, то наскільки ж, Вірою Святою просвітившись, прикрасилася всякими добродійствами, стараючись добре вгодити новопізнаному Богу, Творцю і Просвітителю своєму! Згадавши ж про видіння те, яке бачила на ріці Пскові, послала туди золота й срібла багато на створення церкви Святої Трійці, і звеліла при ній людям селитися, і невдовзі повстав город великий Псков, від ріки Пскови названий, і прославилося в ньому Ім’я Пресвятої Трійці 801.

В той час великий князь Святослав, лишивши матір свою Ольгу святу в Києві, а з нею і дітей своїх: Ярополка, Олега й Володимира — пішов на Болгар. І завоював землі їхні, взяв городів вісімдесят, і в стольному їхньому граді Переяславці вподобав жити. А блаженна Ольга, в Києві перебуваючи, внуків своїх, дітей Святославових, навчала християнської віри, наскільки можна було дітям [те] зрозуміти. Проте хрестити їх не насмілилася, аби ніякого зла не сотворив син її непокірливий. І залишила по волі Господній бути їм.

Як барився Святослав у Болгарах, прийшли печеніги неждано в київські межі, і, обступивши град Київ, здобували його. В ньому ж свята Ольга затворилася з внуками своїми. Не могли взяти городу, Господь бо рабу свою вірну беріг, захистив град від супостатів молитвами її. Дізнався ж і Святослав у Болгарах про нашестя печенігів на Київ, [та] постарався швидко прийти із силою своєю, і неждано напав на печеніжські полки, і переміг їх, і прогнав далеко. І увійшовши до Києва, цілував матір свою, що вже хворіла, і знову хотів залишити її й піти в Болгари. І говорить до нього, плачучи, блаженна Ольга: "Чому лишаєш мене, сину мій, і куди йдеш? Чужих шукаючи, своє кому вручаєш? Діти бо твої ще малими є, я ж стара і хвора, і уже чекаю скорої кончини своєї, і відшестя мого до бажаного мені Христа, в Якого вірую. І уже нині ні про що інше піклуюся, лишень за тебе печалюсь, оскільки багато тебе вчила й молила облишити нечестя ідольське, і пізнати правого Бога, якого я пізнала; ти ж зневажив це. І знаю, що за твій переді мною непослух чекає тебе на землі недобрий кінець, а по смерті — безкінечна мука, вготована невірним. Нині ж лише оце останнє виконай прохання моє: не ходи нікуди, доки я з життя цього відійду й похована буду: тоді йди, куди захочеш. По приставленні ж моєму нічого не творіть наді мною згідно з вашим поганським звичаєм, але пресвітери мої й клірики хай поховають грішне моє тіло згідно звичаю християнського. Могили ж наді мною та не наважтеся насипати, ні тризни творити. Але пошли золото в Цариград до святішого патріарха, аби той молитву й службу Божу відслужив за душу мою, і обдарував милостинею старців." Те почувши, Святослав плакався вельми і все наказане нею сотворити обіцяв, лиш Віри Святої відцурався. І по трьох днях геть знемогла блаженна, і причастилася Божественних Таїн Пречистого Тіла й Животворної Крові Христа Бога нашого, і старанно молилася до Бога та до Пресвятої Богородиці, Котру постійно в Бозі за Помічницю собі мала; також закликала і всіх святих. А найбільше молилася про просвітлення по ній землі Руської, прозрівала бо майбутнє, і безліч разів протягом життя свого пророцьки прорікала, що просвітить Бог людей Руських, і численні зпоміж них будуть великі святі (що невдовзі збулося) просила [про те] перед смертю своєю. І ще молитву маючи в устах, чесна її душа, від зв’язків плотських звільнилася, і в руці Божі праведною увійшла, і так перенеслася з землі до Небес, і сподобилася палацу безсмертного Царя Христа Бога, і перша від землі Руської свята, до лику Святих приєдналася.

Приставилась же блаженна Ольга, в святому хрещенні названа Оленою, місяця липня в одинадцятий день. Жила в шлюбі від дівства свого років сорок два, а перед шлюбом була дівчина повних літ та сили близько двадцяти років маючи. По смерті чоловіка свого в десяте літо сподобилася святого Хрещення. По Хрещенні ж боговгідно прожила літ п’ятнадцять 802. Усіх же літ життя її було близько дев’яноста 803.

І плакався по ній великий князь Святослав і внуки її, і бояри, і сановники, і всі люди плачем великим. І похована була чесно за звичаєм християнським.

По приставленні ж святої Ольги збулося її проречення про поганий кінець синів, і про обрій просвітлення землі руської. Син бо її Святослав, по недовгих літах, (як же про те преподобний Нестор Печерський пише), князем печенізьким на ім’я Куря в бою вбитий був. І відсік той печенізький князь голову Святославову, зробив череп своєю чашею, обкувавши його золотом, і написав на ній слова такі: "Хто шукає чужого — себе губить". І пив із тої чаші, коли вгощався з вельможами. Так великого князя київського Святослава Ігоревича, що був хоробрим та непереможним у війнах, погана настигла смерть, за прореченням матері його, оскільки не послухався її 804.

Збулося ж і її пророцтво про землю Руську, оскільки, як пройшло по приставленні її двадцять літ, внук її Володимир Хрещення святе прийняв, і всі рóссійскі народи Вірою Святою просвітив. Збудував же церкву кам’яну в Ім’я Пресвятої Богородиці (названу Десятинною, оскільки дав на неї Володимир десяту частину від маєтків своїх), і порадившись зі святішим Леонтієм митрополитом Київським, що був по Михаїлі, вийняв із землі чесні мощі святої Ольги, баби своєї, цілі й нетлінні та пахощів виповнені, і з великою честю до тої Богородичної Церкви, і не під спудом, але явно поклав їх, задля тих, хто до неї приходив із вірою і проханням своїм здійснення отримували — численні бо зцілення від всіляких недугів від чесних тих мощей подавалися.

Не належить же обійти мовчанням і сіє: було над гробом її в стіні церковній віконце. І коли хто з вірою безсумнівною приходив до святих її мощей, віконце те само по собі відчинялося, і видно було тому, хто стояв назовні, через віконце її чесні чудотворні мощі, що всередині лежали, від яких і сяйво чудесне бачили достойні такого видовища. І тим недужі, хто мав віру, негайно уздоровлювалися. А коли приходили з маловір’ям — не відкривалося саме віконце, і не можна було мощі святі бачити, навіть якби і в саму зайшов церкву — тільки раку бачив. Такий зцілення не міг отримати. А вірні все корисне душам і тілам їхнім отримували молитвами святої праведної Ольги, нареченої в просвітленні Оленою, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Отцем, і Святим Духом, нині і прісно, і у віки віків, амінь 805.

Котрого літа, за котрого царя грецького і від якого патріарха Ольга блаженна отримала Святе Хрещення, про те нема точної звістки, оскільки в Історіях та Літописаннях чимало невідповідності трапляється.

У Пролозі пишеться, що хрестилася Ольга за Царя Іоанна Цимисхія від патріарха Фотія, літа буття світу 6463 (955) 806. Таке [датування] і в рукописних четіях знаходимо.

В Книзі правил святих отців, названій Кормчою, в царство благовірного царя Олексія Михайловича, в патріаршество святішого Никона в Москві виданій, на листі восьмому, про хрещення святої Ольги пишеться, що відбулося [воно], в царство Іоанна Цимисхія, за патріаршества Василія Скамадрена 807.

Преподобний Нестор Літописець Печерський Київський оповідає, що велика княгиня руська Ольга хрестилася в царство Костянтина, що був восьмим того імені, прозваний Багрянородним, сина царя Лева премудрого, за патріаршества Полієктового 808.

Георгій Кедрин, історіограф грецький, в своєму Синопсисі, хрещення Ольги оповідає в царство Костянтина Багрянородного, сина Левова, в патріаршество ж Феофілактове.

Також і інший грецький історіограф Іоанн Куропалат, за царствування Костянтинового в патріаршество ж Феофілактове хрещення Ольги Россійської княгині зазначає.

Ще ж і третій грек Іоанн Зонарос, про Феофілакта патріарха оповідає, що був у той час, коли хрестилася Ольга 809.

Задля такої суперечності не наважився [я] в хрещенні святої Ольги написати [ні] ім’я цареве, ні патріархове. Вирішив же тут навести ряд царів і патріархів, літа, що були, так:


Від Різдва Христового


[858] В літо від сотворіння світу 6366, цар Михаїл син Феофіла й Феодори, вигнав святішого патріарха цариградського Ігнатія, звів на престол Фотія.

[867] Літа 6375 цар Михаїл убитий, по ньому постав на царство Василій Македона. Той зігнав Фотія з престолу патріаршого, знову повернув святого Ігнатія на престол.

[8 78] Літа 6386 Ігнатій святий преставився, Фотій знову престол прийняв зволенням царя Василія Македоном.

Від цього царя Василія і від патріарха Фотія присланий був архієрей в Русь, котрий вклав Євангелію у вогонь, і не згоріло, а в той час княжив у Києві Олег з молодим Ігорем Рюриковичем  810.

[886] Літа 6394 цар Василій Македон помер. Настав по ньому син його Лев премудрий, і знову Фотій з патріаршества зігнаний був, прийняв же по ньому престол Стефан, брат царів.

[888] В літо 6396 Стефан патріарх помер, Анатолій настав.

[890] В літо 6398 Анатолій помер, настав Миколай Містик.

[901] В літо 6409 Миколай з патріаршества зігнаний, Євфимій же, духівник царів, на престол зведений.

[903] В літо 6411 Ольга одружилася з великим князем Київським Ігорем Рюриковичем  811.

[911] В літо 6419 цар Лев премудрий помер, настав по ньому син його Костянтин, восьмий того імені, прозваний Багрянородним. Патріарх же Євфимій зігнаний був із престолу, а Миколай Містик знову на престол повернутий був. По Миколаї був патріарх Стефан Амасійський, по Стефані Трифон, по Трифоні Феофілакт.

[954] В літо 6462 Феофілакт патріарх умер, настав Полієвкт. Царствував Костянтин Вагрянородний.

[955] В літо 6463 Велика княгиня Ольга прийняла святе хрещення в Цариграді.

[960] В літо 6468 Костянтин Багрянородний помер.

[969] По ньому син його Роман був, по Романі — Никифор, прозваний Фокою.


З цього кожен, хто бажає, хай погляне і побачить, хто був цар, і хто патріарх на час хрещення Ольги святої.






















Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.