Попередня     Головна     Наступна






ІЗ ЗАПИСІВ ДОМЕНІКА РУДНИЦЬКОГО





Дума козацькая


Ой коли б ми знали

І коли б в[і]дали,

Як у пеклі лиха доля,

Тот час пошли би ми

Где до манастира

За гр[і]хи Бога прохати.

Всьогди в пеклі бути,

Всьогди з бісом жити —

О преклятая доля!

Волів би не знати

Батька ані мати,

Ніж в пеклі пробивати.

Бо коли дорога

До неба і Бога

Святого нам завинет,

Всяя наша справа

І козацька слава

Зміниться на погибель.

Чом не уважаєм,

Коли ображаєм

Господа тяжко гріхом,

Що бісу в неволю,

Вічную недолю

Самохоць оддаємся.

Світ дрижал пред нами

З неприятелями,

А бєс ся нами хлюбил

Ей, браття козаки,

Славнії юнаки,

Коли час, поправмося!

Мати Україна

Козацького сина

На славу породила.

Не гиньм[о] ж, як мухи

І дурні і плухі,

Мєрнє будем служити.






Ой, у Шахнового мосту...


Ой, [у] Шахнового [?] мосту

дали козакам хльосту.

Ой, бідна ж ти, наша головенько:

Нема ж кому [поради порадить] 1


1 У рукописі — «poradity poraditeki».



Ой, в нед[і]лю рано

наших сотников побрано.

Ой, бідна ж...


Ой, [в] понеділок рано

нашого Суkима стинано 1.

Ой, бідна ж...


Ой, ве второк рано

нашо[го] Павлюка з[ай]мано.

Ой, бідна ж...


Ледво пришли Робовниці (?),

не стало нас і половиці.

Ой, бідна ж...


П’ять тисячи зостало,

да і гетих дужо 2 мало.

Ой, бідна ж, бідна ж доля козацькая,

с[і]че нас рука ляцькая.

Ой, бідна ж...


1 У рукописі — «zhimamo»,

2 У рукописі — «huzo».







Гой, ріка Стиру, що хмель о віру...


Гой, р[і]ка Стиру, що Хмель о віру

зробив напр[о]тив миру

Где в Днєпр впадаєш, оповідаєш

радость і з войни і з [м]иру.

Хан наступаєт, сам помагаєт

козак[ам] ляхов бити,

По[д] Берестечком, малим містечком,

оних же кров пролити,

На перевозі, чи пак в дорозі

короля погромити,

Войском, гетьманом, королем-пан[о]м

татаром заплатити.

Середа пришла, вся орда вишла,

хан і Хмель з козаками,

Рано штурмують і настемпують —

тихо меже ляхами.

Аж Конєцпольски, хорунжи польськи

на[й]перши[й] вибігає,

З ним Любомир[ський], знат[ь] муж рицерськи,

з обозу приступає.

«О, Любомире, тобі при мир[і]

перед кролем іти,

Не з козаками і з татарами

найпервш[о]му ся бити.

Ідуть дєтини, як муж одини,

брат брату помагаєт,

А Вишневецьки, хо[ч] невеличкий,

своїх не одступаєт.

Біють ся живо, хот[я] ж нам диво

на того Осолінського,

Што нас воює, не наслядує

канцлера, дядка свого.

Той бу[в] спокойни, не шука[в] войни, —

сей на нас нат[и]раєт.

Бачив рицера хан подканцлєра

Сепєгу, што зближаєт

З свими пулками і рицерами —

к бунчуку ся змикаєт.

Пав страх на хана: шлет до гетьмана,

кгди ноч юж наступила:

«Штоб твоя рада, істотная здрада,

ніколи ся не снила,

Я проч од обозу да пак вихожу

за твою зраду тоб[і]!» —

Литки дрижали, бив страх немали

межи ляхами соб[і].

Крикнул: «Жовнєре, моцни рицере,

нашто нас наганяєш?

Гей, каштеляне, велик гетьмане,

лєпш, wо не умикаєш».

О[й], глянув, як звєр, крикнув, як лев,

на жолнєрські слова.

Острая, як мєч, товста, як пєч,

била тамтая мова 1.


1 Останні чотири рядки перегукуються з рядками пісні про Потоцького з «Літописця» Иоахима Єрлича. — Упор.







Ах, Україненько, бідна годиненько тепер твоя...


Ах, Україненько, б[і]дна годиненько тепер твоя,

Згинули козаки, добриї юнаки, ах, кров моя.

Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани?

См[і]лиє сотники, битниє десятники і ви, гетьмани?

Гдесь в поля дикі[ї], гдесь вас в нелюд[сь]кії смертухна загнала,

А в [і] сти нашого нещ[аст] я горкого вам не дала.

Колись татарському народу дикому страх бив козак,

Ах, тепер страх нови м[у]жньому людові кримський сайдак.

Так опановали, так нас опасали зо всіх сторон,

Що только нашої крві запоро [з] скої сам ждет ворон. /10/

Браття хорошиє, молойці гожиє во крві лежать,

Без голови тиє, без плеча другиє п[і]сок зоблять.

Кров ллється р[і]ками, услан[і] трупами побитих поля,

На гетьманов голови вложила окови тяжка неволя.

За провод, за дзвони — сороки, ворони смутно кр[я]чуть, /15/

За дяка гласного, за попа власного во[в]ки виють.

Ні труни, ні ями, погреб межи птаствами проклят маєм,

Б[і]дна головенько, кровная доленько, чим ся стаєм?

Як много поганьцов з наших же браньцов, дєток малих,

З них неприятельов, з них тепер татаров вид[и]м см [я] лих. /20/

Не один внук дєда, не один сусєд сусєда забив,

Власни брат на брата, батько на дитята меч наострив.

Нема ж уже ради, ані поради, што маєм дєлать,

Ах, только горенько і вельми т[я]женько в кут[і] думать.

Нехай хто знає, горко думає, што татар зробив, /25/

В тяжку годиненьку всю Україненьку з людей злупив.






Україненько, матухно моя...


Україненько, матухно моя,

Ах, як тяжкая бідонька твоя!

О[й] кримськи [...] ординець осяг,

На твою згубу, поганець, присяг,

Попелив м[і]ста, села вс[і] згубив,

Сотников твоїх найстарших побив.

Кров’ю красніють озера, броди,

Кров течет в р[і]ках — не питай води!

Кров зельоні[ї] змочила поля —

Ах, як тяжкая твоя недоля!

Дітки малиє ідуть в неволю,

На свою горко плачуть недолю.

Б[і]дниє матки скубуть волоси,

Смутниє небо т[о]вкуть голоси.

Україненько, матухно моя,

Одна в Господє надія твоя!

Глянь же, Господи, з ясного слонця:

Нехай Україна не гине до кóнця,

Одве[д]и стр[і]лки, злам сагайдаки,

Пожалуй, Батько, твої козаки!







Ой, на горі женці жнуть...


Гой, на горі женці жнуть,

Да долом, долом, да долиною козаки ідуть.

Межи ними три гетьмани,

Што ведуть войсько запорозьке долинами:

Один гетьман Дорошенко,

Што ведет войсько запорізьке хорошенько;

Други гетьман Сагайдачник,

Што згубив триста козаков, зли необачник;

Третій гетьман Дрогозденко,

Што ведет войсько московське борозденько.

Ідуть ляхи дорогами:

Закричу[ть], кликну[ть] вам «Пома[га]й Бог» за горами —

Помагай Бог козаченьк[а]м,

Щоб одкрикнули да з самопалов ляшеньк[а]м.







Ходив черчик улечкою...


Ходив черчик улечкою,

Звали ж його л[ю]бочкою.

«Черчику, любчику,

Пєнязю, вітязю

Пер[е]пєлонько ж мой!»


Да на черчику каблук [клобук] нови.

Да й сам черчик черноброви.

«Черчику, любчику!..»


Да у черчика да й шапочка,

Да і сам черчик, як любочка.

«Черчику!..»


Да у черчика сутаночка,

Да і сам черчик, як панночка.

«Черчику!..»


Да у черчика поясочок,

Да і сам черчик, як квіточок.

«Черчику!..»


Да у черчика да й ху[с] точка,

Да і сам черчик, як лас[о]чка.

«Черчику!..»


Да у черчика кавтаничок,

Да і сам черчик, як паничок,

«Черчику!..»


Да у черчика панчошечка,

Да і сам черчик, як кошечка.

[«Черчику!..»]


Да у черчика черевичоньки,

Да і сам черчик невеличеньки 1.

[«Черчику!..»]


1 Варіант: «черевичоньки» — «хорошонький»







Сам я не знаю, як на світі жити...


Сам я не знаю, як на св[і]ті жити,

Бивши з тілом на землі, Богу не гр[і]шити.

Я хочу жи[ти] і єще гр[і]шити,

А тут кажуть умерати і ве гробє гнити.

Постіль — труна, тісноє ложе:

Душа страху набереться, ох муй моцни Боже!

Скоро слонце взойде, Богу помолюс[я],

А вспомнявши на гр[і]х, слезами обольюся.

Ой біда, біда, що ж чинити маю,

До кого ж я прозьбу вознести маю?

До пресвятой Дівої Дєвиці,

До пребл[а]гославйоней Богородиці.

А ми заспєвайми п[і]снь пресвятую:

«Радуйся, Невіс[т]о Невіс[т] ная!»


Алілуя (6) et cetera *.


* І так далі. — (Лат.)







Бивало лиха много на світі...


Бивало лиха много на св[і]ті,

студено в зимі, гарячо [в] л[і]ті.

Голота всюгди гроши[й] не маєт,

а паном [що д]ень пак прибиває

Вєть не докучить одная бєда

з роду в род тягне мовчком сусєда.

Ниньки з тобою нароком іграєт,

завтра не за гаразд тобі оддаєт.

А што ж д[і]лати з лихом не[г]ожим?

Мусим [т]ерпіти, коли не зможем.

Чом то нам лихо горш догреваєт,

тепер змиваєт, тепер стераєт?

Глянем — на однім сорочки пусто,

на другом свити шовковей густо;

Один і хлєба крошки не маєт,

други пироги проч одкидаєт.

Отак на св[і]ті всьогди [т]ерпіти,

гаразд не гаразд — што ж з тим радити?







Чом ся ти, молойче, журиш...


Чом ся ти, молойче, журиш,

Чом соб[і] головеньку трудиш?

Ой, покинь, покинь тужити —

Почнімо Богу ся молити!


Бєс б[і]ду лихую збуде,

Што ж буде, то десєть набуде.

Ой, покинь!..


Ту правда кождого віка:

Без смутку не[ма] чловіка.

Ой, покинь!..


Не всьогди зима биває,

По ночі день наступає.

Ой, покинь!..


Не всьогди пйоруни біють,

І вітри зимниє виють.

Ой, покинь!..


На весну кл[е]н заквітає,

Хоць в ос[і]нь лист опадає.

Ой, покинь!..


Хоць слонце в хмуру заходить,

Єднак же по небі ходить.

Ой, покинь!..


Хоч лихо пива наварить

І горким жалем засквари[ть].

Ой, покинь!..


Хоць бреше людськая губа,

Хоць висить на шиї згуба.

Ой, покинь!..


Хоць нива пашні не родить,

Хоць осьмак з мош[н]и виходить»

Ой, покинь!..


Не то пан, што гроші маєт,

Але то, што Бога знаєт.

Ой, покинь!..


Бог долю берет і даєт

Бог лю[дя]м всьо удєляєх.

Ой, покинь!..


Часто бива, що рано плаче,

А в вечор весьоло скаче.

Ой покинь, покинь тужити,

зачнемо Господа хвалити!







Кари мене, Господи мой...


Кари мене, Господи мой,

О[д]но ж мене не кидай!

Рад я кару всеньку зношу,

Тилько твоєй ласки прошу/

Рука ж твоя, хоть тяжкая,

Однак ба[ть]ковская.

Каривши, пожалуєш,

Скаравши, помилуєш.

Ой лихо ж том[у] дитяті,

Которого не б’єт мати

І свайоволей єго любуєт,

А єго на гол[д] голдуєт.

Дубець же твой умє учить,

А нікого ж не засмутить.

Ря[д] не стоїть се одного,

Дубцьом твоїм схростаного.

Люби ж мене, Пане ж ти мой,

Люби мене, Господи мой!

А хоця ж любості твоєй

Онадуша душі моєй:

Як без дощу огороди,

[Я]к сохнет земля без води,

Так серденько усихаєт,

Кєди твоєй ласки не маєт.

Покин[е]ни сво[ї]й волі,

Чловєк лєп (?) стовпець солі,

Тяжки камєнь при дорозі,

Альбо гурба сухой лози;

Соль у воду сє стопляєт,

Камєнь мєсту (?) заваляєт.

А зосхла лоза до ч[о]го:

До огнєва гарячого.

Своя ж воля в пекл[і] горить,

А огонь єй не заморить.

А хоть сльоз рекі взбєрають,

Огня пак не зал[и]вають.







Чорнобрив ляшок дрова рубаєт...


Чорнобрив ляшок дрова рубаєт,

А козаченько тріски збираєт.

«Ой збирай, збирай, да вари їсти!»

«Лацно варити, нєт ч[и]м солити».

«Ой продай воли, да купи соли!»

«Лацно продати, нєт ч[и]м орати».

Коти[ться] [кришталь] по сіножаті;

«Стереж ся, козак, по нос[і] взяти».

«Ой коли ж таки, нєх тя чорт руша,

Не любить тебе козацка душа».

«Ой, пужай хутко гусеньки, не бав».

«Добра ноч, [дівчино], єще я не спав!»

«Коли ж ти не спав, не будеш спати,

Бо за годиноньку буде світати».








Летів чорни жук, жук...


Летів чорни жук, жук,

Да й до р[і]чки пук, пук.

Прилетіла єго мати,

Єла жучка жаловати:

«Ох, мой мили жучку,

Подай же мі ручку!»

Я, нещасна мати,

Пошла била жати —

Ти в силоньку уфав,

В бистру р[і]чку упав.

«Ох, мой мили жучку,

Подай же мі ручку!»

Вижу синка мого

В річку упадлого,

Ой, чи пить захотів,

Чи од слонця употів?

«Ох, мой миил жучку,

Подай же мі ручку!»

Що ж я почну собі,

Як дам раду тобі?

Альбо утоплюся,

Альбо удавлюся!

«Ох, мой милий жучку,

[Подай же мі ручку!]»

З очок сльоза плинет,

З жалю серце ниєт,

Оченьками луп, луп,

Ноженьками туп, туп.

«Ох, мой мили [жучку,

Подай же мі ручку],

Подай же мі обі,

Я дам раду тобі,

Альбо з ним навіки

Не [вийду] з тей ріки.

Ох, мой мили жучку,

Подай же мі ручку!

Чи я ж тобі, жучку,

Що злого зичила?

Чи я ж тобі, жучку,

Того не мовила:

«Не літай, не буяй,

По водоньці не пливай!»

— Ох, мой мили жучку,

Подай же мі ручку!»

Да [вже] ж рибки плинуть,

Хутко припливають,

Мого синка полкнути думають.

Ох, беруть, ох, і рвуть жучка —

Не зостала ручка.

А я, б[і]дна мати,

Що буду дєлати,

Коли мого синка

не буду видати?

Ой скочу, огринуся,

За тобою ут[о] плюся —

Нехай жаль мой знають,

Матку пожирають.








Сів собі воробейчик на кух[л]і...


Сів собі воробейчик на кух[л]і,

Да очиці йому подпухли:

«Ой, воробейчик, сенно неможеш,

Не відаю, чи жив будеш!»

Прилетіли к воробейчику синиці,

Погледіли воробейчикові в очиці:

«Ой, воробейчик, сінно неможеш,

Не відаєм, чи жив будеш!»

Прилетіли к воробейчику ластовки,

Погледіли воробейчикові головки:

«Ой, воробейчик, сінно неможеш,

Не відаєм, чи жив будеш!»

Став собі воробейчик тужити,

До смертухни крепко сє молити:

«Я, воробейчик, малая пташочка,

Невелика у мене душочка,

Ні я бію [не бію я] гуси, ні звіра,

Не маю з ніким приміра.

Ячменю жменя, конопель другая —

То моя потрава усяя.

Забий пугача сліпого,

Забий кажана дурного,

Крук, як бєс, чорний, много літ має,

Ворона довго кракає,

Орел біє гуси чужії,

Шуляк — курчата малії,

Я [ж], воробейчик, малая пташочка,

Невелика ве мнє душочка».

«Не тужи, воробейчику, не тужи,

Позбудеш южо твей нужи!

Твоя година юж наступає,

Смерть ся з косою зближає».

Затрепетав воробейчик скрильцями,

Вивернувся догори ногами,

Випустив духа, всі ся засмутили,

Що воробейчика позбили.

«Не плачте воробийчика, не [тужіте] 1,

Але за него Богу ся моліте!

Вічная пам’[ять] воробейчикові,

Нашому негди[сь], другові!»



1 У рукописі: «wyite».












ПРИМІТКИ


Із записів Доменіка Рудницького


Дума козацькая. — Із збірника Доменіка Рудницького (чи Гінтовта — Рудницького, оскільки на звороті передньої обкладинки книжки були записи імен Лаврентія Гінтовта та Доменіка Рудницького). — Арк. 2, з нотами.

Доменік Рудницький народився в Литві (за деякими джерелами, у Вільні), походив з православно-уніатської родини (пов’язаної з уніатським єпископом Феодосієм Любенецьким-Рудницьким). У 1690 — 1691 рр. вступив до ордену єзуїтів, у 1693 — 1694 рр. навчався у Віленській академії, згодом учителював у єзуїтських колегіумах, на початку 1700-х років висвятився на ксьондза. Викладав у колегіумах Новогрудка, Несвіжа, Гродна (1713), був проповідником у Слуцьку (1715) та Варшаві (з 1720 р.), у 1725 — 1728 рр. — прокуратор Литовської провінції, з 1728 р. — ректор колегіуму в Пултуську, з 1731 р. — ректор колегіуму в Ломжі. У 1737 р. повертається до Варшави, де й помирає 10 жовтня 1739 р.

Лаврентій Гінтовт — приятель Доменіка Рудницького з студентських років, єзуїт, місіонер у Білорусії, у 1722 р. діяв у Могильові на Дніпрі, 1726 р. був одкликаний до Вільна.

Збірник датується 1702 — 1716 рр. У ньому записано власні твори Доменіка Рудницького, а також вірші-пісні, популярні тоді в Речі Посполитій (як релігійного, так і світського змісту, польсько-, латинсько- й українсько-білорусько-мовні).

Збірник належав бібліотеці Залуських, зберігався з матеріалами цієї колекції у Петербурзькій публічній бібліотеці (Польськ. Q. XIV, № 97; в каталозі відзначений: «Rudnickiego, Domin, wiersze różne, in niektóre pieśni na noty położone... 56 лл.»). Згодом колекцію було передано до Варшавської національної бібліотеки; рукопис згорів під час Варшавського повстання 1944 р. Опис його див. у ст.: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Т. 6. — Кн. 2. — С. 62 — 97. Час його виникнення уточнено в праці: Eustachiewicz M. Twórczość Dominika Rudnickiego (1676 — 1739). — Wrocław, 1966. — S. 48 — 98. Хоч збірник Доменіка Рудницького склався на початку XVIII ст., в ньому містяться вірші-пісні, зокрема українськомовні, відомі з середини та другої половини XVII ст. (Як зазначає М. Євстахевич, «всі історичні [українські] пісні стосуються подій XVII ст. і вже тоді були популярні» — с. 60.) Загалом у збірнику було записано 92 тексти, переважно з нотами, із них 19 українськомовних (5 — духовних, 5 — громадсько-політичних, 5 — гумористичних та чотири варіанти). Всі тексти збірника писано латинкою.

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН — Т. 6. — Кн. 2 — Спб., 1901. — С. 71 — 72 (окремий відбиток — с. 19 — 20). Див. також: Шевчук В. О., 1989. — Кн. 2. — С. 94 — 97.

Подається за публікацією В. М. Перетца у кириличній транскрипції.




Ой, [у] Шахнового [?] мосту... — Арк. 34 — 34, звор. (запис зроблено між 1713 і 1716 рр., але пісня, мабуть, виникла у 1630-х роках).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Т. 6. — Кн. 2. — С. 84 (окремий відбиток — с. 32). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 142 — 143; Шевчук В. О., 1989. — Кн. 2. — С. 101.

Цікаве свідчення про популярність цієї пісні залишив Адам Корчинський у своєму «Wizerunku złocistej przyjaznią zdrady» (1698; рукопис ДПБ, sygn. Polskie XIV. Quarto nr. 17, kart. 87). Герой його оповідання «po kozacku // Gral zaporozskie dumy, ich żałosne trele) // Wywodząc o wojennych expedycyi dziele: O Sulimie, Neczaju, o Szachnowym mostu: // Niesłychane we Włoszech mutety po prostu». Навівши цю цитату, О. Брюкнер зауважує: «І справді, в тому єзуїтському рукописі (збірнику Доменіка Рудницького) читаємо (в передруці Перетца, стор. 84) думу: «Ой, у Шахнового мосту дали козакам хлосту. // Ой, в неділю рано Наших сотників побрано; // Ой, в понеділок рано Нашого Сулиму стинано» і т. д., з рефреном «Ой, бідна ж то наша головонько» і т. д. Отже, на Підгір’ї й у Вільні, чи Гродні, ті самі співано і переписувано думи, що є найліпшим доказом того, як вони були розповсюджені й популярні...» (Brückner AL Pieśni polsko-ruskie // Pamiętnik literacki. — Lwów, 1911. — Rocznik 10. — Zeszyt 2. — S. 195).

Подається за публікацією В. М. Перетца в киоиличній транскрипції.



Гой, р[і]ка Стиру, що Хмель о віру... — Арк. 34, звор. — 35 (запис зроблено між 17)3 і 1716 рр.).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Т. 6. — Кн. 2. — С. 84 — 86 (окремий відбиток — с. 32 — 34). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 152 — 154; [Білецький О. І.] Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967. — С. 237 — Варіанти: 1. [Петров А., Житецький Я.] Die Niderlage Bohdan Chmelnicki’s bei Beresteczko am Flusse Styr 1651, in gleichzeitiger Poetischer Bearbeitung // Archiy für Slavische Philologie. — Berlin, 1877. — Bd. 2. — C. 297 — 307, — «Duma Kozackaja o woyni z kozakamy nad rikoju Styru na te nutę: «Oy postyl bym ia sim ponedilków, osmuiu nedilenku». U roku 1651», записана на чистих аркушах книги «De Milidia equestri, antiqua et nova a P. Hermano Hugone», виданої близько 1627 — 1630 p. у Бельгії. Текст пісні «Ой постив би-м я сім понеділків...» див.: [Чубинський Л.] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Західнорусский край. — Т. 5. — С. 21:


Понеділковав сім понеділків,

Восьмую недільочку.

Принеси, Боже, кого мені гоже,

На мою постілочку.

Постеле ж моя, жінка біленька,

Ти ж не миленька:

Хоч м’ягко спати, важко здихати,

Що ні з ким розмовляти.

Милого ложа — міх да рогожа,

То мені постіль гожа:

Хоч твердо спати, да легко здихати,

Що є з ким розмовляти.


2. Перетц, 1900. — С. 94 — 97 — «Duma kozacka o Beresteckiem zwycięstwie 1651, 31 july», із рукописного збірника 1650 — 1671 рр. ДПБ в Санкт-Петербурзі (Разнояз. О. XVII, № 11, арк. 21 — 22). Див. також вказівку на фотокопію тексту із зібрання К. Бадецького: «Duma kozacka o wojnie z kozakami. Pod Beresteczkiem nad Styrem rzeką. Roku teraźniejszego 1651. Dnia 20 i 29 i 30 czerwca i potym dziewiątego i dziesiątego lipca. Na tę notę: «Oj postylbym ja sem ponedilkow, osmuju nedielenku» — в кн.: Eustachiewicz M. Twórczość Dominika Rudnickiego. — Wrocław, 1967. — S. 60.

Подається за публікацією В. M. Перетца в кириличній транскрипції.




Ах, Україненько, б[і]дна годиненько тепер твоя...». — Із збірника Д. Рудяицького, арк. 29, звор. (з нотами, запис зроблено після 1720 р.).

Це другий рукописний збірник Д. Рудницького, належав бібліотеці Залуських, а потім зберігався у Петербурзькій публічній бібліотеці (Поль. Q. XIV. № 31), звідки був перевезений до Варшави; згорів під час Варшавського повстання 1944 р.

Збірник описаний М. Возняком (Возняк М. Із співаника Домініка Рудницького // ЗНТШ. — 1929, — Т. 150. — С. 243 — 252) та М. Євстахевич (Eustachiewicz M. Twórczoćś Dominika Rudnickiego. — Wrocław, 1966. — C. 67 — 81). M. Євстахевич датує збірник 1716 — 1739 рр. і робить припущення, що основну його частину складено під час перебування Д. Рудницького у Варшаві (після 1720 р.).

У збірнику записано 65 пісень, що походять з XVII ст. та перших десятиліть XVIII ст.; серед них дві українські; 25 пісенних текстів — спільні із попереднім збірником Гінтовта — Рудницького, зокрема й пісня «Ах, Україненько, бідна годиненько...». Всі тексти записано латинкою.

Публікації: Возняк М. Із співаника Домініка Рудницького // ЗНТШ. — 1929, — Т. 150. — С. 248 (з нотами). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — Т. 1. — С. 173 — 174; Хрестоматія української дожовтневої музики / Упор. О. Я. ШреєрТкаченко. — К., 1974. — Ч. Ї. — С. 18 (з нотами); Шевчук В. О., 1989, — С. 93 — 94.

Оскільки пісня згадує «Дорошенків», «Хмельниченків», «Іванів» і «страхи», завдавані «нашому людові» кримськими татарами, то виникнення її слід, мабуть, віднести до часів Руїни, на другу половину XVII ст.

Перший запис пісні «Ах, Україненько, бідна годиненько тепер твоя...» (з нотами) зроблено Доменіком Рудницьким до 1713 р. у збірнику Гінтовта — Рудницького (1702 — 1716), арк. 6. Публікація: Перетц В. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2. — С. 73 — 74 (окремий відбиток. — С. 21 — 22). Запис цієї ж пісні, зроблений між 1713 — 1716 рр., з незначними лексичними змінами повторюється у збірнику Гінтовта — Рудницького на арк. 33 — 33, звор. — див.: Перетц В. Заметки и материалы... — С. 74 — 75 (окремий відбиток — с. 22 — 23). Подаємо відмінності обох текстів із збірника Гїнтовта — Рудницького (1702 — 1716) відносно тексту із збірника Д. Рудницького (1716 — 1739):

Текст 1, на арк. 6: р. 3... Хмельниченки и ви вани?; р. 5... гдесь в нелюдзії смертенька загнала; р. 6 — ... нещас[т]я горкого не дала; р. 7 — Коли ся...; р. 8 — ...страх нови нашому людові...; р. 10 — Що тильно...; р. 11 — ...молодці гожиє...; р. 13 — ... Крев лєєтсе...; р. 14 — ...тяжкая неволя; р. 15 — ...смутно кричать; р. 17 ...ні ями, погреб пташками проклят...; р. 18 — ...головенько, красная доленько...; р. 20 — ...татаров маєм сталих; р. 21 — Не однин внук дєда,

шведа шведа забив; р. 23 — Нема ж вже ані поради, што маєм діять?; р. 24 — ...тяженько о так думать; р. 25 — ...х[у]тко думає, що тотен зброїв.

Текст II, на ар к. 33 — 33, звор.: p. l — Ах, Україненько, б[і]дная доленько тепер твоя; р. 5 — ...смерть загнала; р. 6 — А в[і]сти вашого нещастя...; р. 8 — ...страх нови нужнему людові...; р. 9 — ...так вєс [?] опасали зе всюх сторон; р. 13 — Кров лєєтсє р[і]ками, власне трупами политих поля; р. 14 — ...тяжкая неволя; р. 18 — Б[і]дна головейко, кровная долейко...; р. 20 — ...татаров маєм см[і]лих; р. 23 — Нема ж вжо ради, нема ж і поради...; р. 25 — Нехай кто познає...; р. 26 — В тяжкую годиненьку...

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції, із врахуванням орфографії інших двох текстів, записаних Д. Рудницьким.



«Україненько, матухно моя...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 33, звор. — 34.

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901, — Кн. 2. — С. 82 — 83 (окремий відбиток — с 30 — 31). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 172; Шевчук В. О., 1989 — С. 97 — 98.

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції.



«Гой, на горі женці жнуть...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 34. Пісня виникла, мабуть, у другій половині XVII ст.

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2, — С. 83 (окремий відбиток — с. 31). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 88; Шевчук В. О., 1989. — С. 98.

Варіанти: Максимович М. Малороссийские песни. — 1827. — С. 18 — 19; Срезневский И. Запорожская старина. — Харьков, 1833. — Ч. 1. — Кн. 1. — С. 58 — 60; Закревский Н. Старосветский бандуриста. — М., 1860. — Кн. 1. — С. 65; [Чубинський Я.] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, — Спб., 1874. — Т. 5. — С. 958 — 959; [Головацький Я.] Народные песни Г’алицкой и Угорской Руси. — М., 1878. — Ч. 1. — С. 26. Деякі варіанти зберігають третю дійову особу пісні, але «Дрогозденко» замінений «хорунжим» (див.: Пісні Явдохи Зуїхи. — К., 1965. — С. 606):

...Посередині пан хорунжий,

Під ним кониченько,

Під ним вороненький

Сильно дужий.

Порівн. також: Kolberg O. Wotyń // Dzielą wszystkie. — 1964. — T. 36. — N 523. Щодо генези пісні висловлено багато думок. Розглядаючи один із народних її варіантів, М. Максимович відносив виникнення пісні до часів Петра Дорошенка, вбачаючи в Сагайдачнім когось із старшин запорозького куреня (Максимович М. Малороссийские песни. — М., 1827. — С. 254). І. Срєзвевський пов’язував пісню із Петром Конашевичем-Сагайдачним (Запорожская старина. — Харьков, 1833. — Ч. 1. — Кн. 3. — С. 58 — 60). І. Каманін розвивав гіпотезу І. Срезневського (Записки Українського наукового товариства в Києві. — 1908. — № 2. — С. 217 — 231). Датування пісні другою половиною XVII ст. підтримували В. Антонович і М. Драгоманов (Исторические песни малорусского народа. — К., 1875. — Т. 2. — С. 11) та Б. Грінченко («Пісня про Дорошенка й Сагайдачного» // Записки Українського наукового товариства в Києві. — 1908. — Кн. 1. — С. 44 — 71); у Дрогозденкові Б. Грінченко вбачав брацлавського полковника Дрозденка; текст із збірника Доменіка Рудницького він визначав як літературний. М. Євстахевич (Twórczość Dominika Rudnickiego (1676 — 1739). — Wrocław, 1966. — S. 61), розглядаючи питання про генезу цієї пісні, зазначає, що «Дрогозденко» може бути Дрозденком, сотником, «котрий привів Дорошенкові гетьмана Задніпрянської України Брюховецького в червні 1668 р., після чого Брюховецький був убитий», а Сагайдачний — «правдоподібно, не Петро Конашевич-Сагайдачний, а Григорій Сагайдачний, кошовий отаман в 1686 р.» (порівн. Korzon T. Dzieje wojen і wojskowości w Polsce. — Lwów, 1923, — T. 3. — S. 24, 402).

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції.



«Ходив черчик улечкою...» — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк._21 — 21, звор. (з нотами; запис зроблено до 1713 р.).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни d России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2. — С. 75 — 76, з нотами (окремий відбиток — с. 23 — 24).

Варіант у тому самому збірнику на аркуші 43 — 43, звор. (без нот; запис зроблено між 1713 і 1716 рр.) наводимо за публікацією В. М. Перетца, с. 76 — 77 (окремий відбиток — с. 24 — 25) у кириличній транскрипції:

Да ходив черчик да й уличкою,

Да звали ж єго да й любечкою.

«Черчику, любичку,

Пєнєзю, вітєзю,

Перепелочко ж мой!»

Да на черчику каблук (клобук?) новий

[Да й сам черчик] чернобровий.

«Черчичку, любичку!..»

Да на черчичку сутаночка,

Да й сам черчик, як панночка.

«Черчику!..»

Да [на] черчику поясочок,

Да і сам черчик, як квіточок.

«Черчику!..»

На черчику черевиченьки,

Да сам черчик невеличенький.

«Черчику!..»

Да на черчику панчошечка,

Да й сам черчик, як кошечка.

«Черчику!..»

Да у черчика кафтаничок,

Да й сам черчик, як паничок.

«Черчику!..»

Да у черчика да й шапочка,

Да і сам черчик, як ласточка.

«Черчику!..»

Да і сам черчик, як ласечка,

Да у черчика да й хустечка.

«Черчику!..»


Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції.


«Сам я не заю, як на св[і]ті жити...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк 24, звор. (з нотами; запис зроблено до 1713 р.) Псальма була популярна у XVIII ст. Повніший її варіант зберігся у рукописі ДІМ № 1743 поатку 1680-х років. — Арк. 142 звор. (див. Український кант XVII-XVIII століть. — К.., 1990. — С. 99 — 100, з нотами).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Т. 6. — Кн. 2. — С. 78, з нотами (окремий відбиток — с. 26).

Варіанти: Грушевський М. Співаник з початку XVIII в. // ЗНТШ — 1897 — Т.17. — С. 73-74; Перетц, 1900. — С. 160-169: 1) Збірник кантів і псальм: ДПБ, Q XIV, №41, арк. 117, звор. (початок XVIII ст.); 2) Богогласник Віленської публічної бібліотеки № 233 (15) (початок XVIII ст.); 3) Збірник: БАН, 16.6.29 (1729 р.); 4) Збірник: ДПБ, Q, XIV, № 16, арк. 34, звор. (середина XVIII ст.); 5) Збірник: ДПБ, Q. XIV, № 25, арк. 160 (перша половина XVIII ст.); 6) Збірник: Віденська публічна бібліотека, № 235 (92) (початок XIX ст.).

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції



«Бивало лиха много на св[і]ті...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 32 — 32, звор. (запис зроблено між 1713 і 1716 рр.).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2. — С. 80-81 (окремий відбиток — с. 28 — 29). Див. також: Нудьга Г. А., 1956. — С. 175.

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції



«Чом ся ти, молойче, журиш...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 32, звор. — 33 (запис зроблено між 1713 і 1716 рр.).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901 — Кн. 2. — С. 81 — 82 (окремий відбиток — с. 29 — 30). Див. також. Нудьга Г. А., 1956. — С. 176 — 177.

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції.



«Кари мене, Господи мой...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 45, звор. — 46 (запис зроблено між 1713 і 1716 рр.)

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2, — С. 89 — 90 (окремий відбиток — с. 37 — 38).

Подається за публікацією В. Перетца в кириличній транскрипції.



«Чорнобрив лящок дрова рубаєт...» — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 35 — 35, звор. (Запис зроблено між 1713 — 1718 рр.) Контамінація уривків трьох пісень. Схоже поєднання див. у пісні «Котиться кришталь по сіножаті» із збірника бібліотеки Музею Чарторийських (Возняк М. Матеріали... — С. 26).

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2. — С. 86 — 87 (окремий відбиток — с. 34 — 35).

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції.



«Летів чорни жук, жук...». — Із першого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 48, звор. — 49. (Запис зроблено між 1713 і 1716 рр.)

Публікація: Перетц В. Н. Заметки и материалы для истории песни в России // Известия ОРЯС АН. — 1901. — Кн. 2. — С. 90 — 92 (окремий відбиток — с. 38 — 40).

Подається за публікацією В. М. Перетца в кириличній транскрипції.



«Сів собі воробейчик на кух[л]і...». — Із другого збірника Доменіка Рудницького. — Арк. 25, звор. — 26, з нотами. (Запис зроблено після 1720 р.)

Публікація: Возняк М. Із співаника Домініка Рудницького // ЗНТШ. — Львів, 1929. — Т. 150 — С. 251 (з нотами).

Дві останні пісні належать до так званих тваринно-рослинних гротесків, популярних у XVII — XVIII ст. Пісня з початком, подібним до початку пісні про жука, є серед веснянок у зібранні П. Чубинського (див.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. — Спб., 1872. — Т. 3. — С. 183 — № 136).

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.