[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 329-351.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ (до п’ятого тому, книга 2)



У другій частині п’ятого, останнього з досі надрукованих томів коментованої праці Грушевський звертається до одного з найцікавіших періодів історії вітчизняної літератури, котрий називає «першим відродженням». Це література 1580 — 1610 рр., яка, втіливши і відтворивши справжній вибух пробудженого релігійного і національного самоусвідомлення, разом з тим внесла до скарбниці українського та світового письменства і непідробну перлину — збережені часом твори Івана Вишенського.

Приділяючи, — і це зрозуміло, — головну увагу спадщині «духовного вождя і трибуна «Малої Росії», дослідник розглядає її в контексті того літературного феномена, фактом якого вона була, або, точніше, на тлі котрого вона постала, — православно-уніатської (католицької) полемічної літератури кінця XVI — початку XVII ст. При цьому і структура викладу підсумків дослідження творчості Вишенського підкорена завданню історичного аналізу цього величного результату богословських студій, публіцистичної думки і літературної праці двох генерацій українських книжників: розділи про «перші» та останні твори письменника перервані розповіддю про «інші літературні сили православного табору» і письменницький доробок Іпатія Потія.

Бувши в літературознавстві насамперед істориком — а у володіннях Кліо, і це одна з оригінальних рис Грушевського-історика, не в останню чергу дослідником історії культури і літературознавцем, — учений і тут прискіпливо шукає та щасливо знаходить соціологічні, релігійні, соціально-психологічні витоки і чинники «першого відродження» в літературі. А головним його відкриттям на цьому полі є, мабуть, послідовно проведена думка про «реформаційні імпульси», що ідейно запліднили бурхливий розвиток української літератури в кінці XVI — на початку XVII ст. Фермент ідей західноєвропейської Реформації, що своєрідно зброджував навіть у творчій свідомості «нашого афонського пророка», виступає у Грушевського як конкретне, науково встановлене явище прямого зв’язку та типологічної суголосності «першого відродження українців» з Ренесансом у Західній Європі.



Реформаційні Імпульси


Накреслена в розділі картина поширення ідей Реформації в Польщі в основних своїх рисах не застаріла. Польські дослідники продовжували розробляти історико-культурні аспекти порушених Грушевським проблем: Zempicki S. Renesans i humanism w Polsce. Warszawa, 1952: Krzyzannwski J. W wieku Reja i Stańczyka. Warszawa, 1958; Barycz H. W blaskach epoki odrodzenia. Warszawa, 1968; Szmydtowa Z. O Erazmie i Reju. Warszawa, 1972. S. 118 — 284.

Станіслав Оріховський останнім часом дедалі частіше розглядається як письменник український: Наливайко Д. С. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження // Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. К., 1984. С. 161 — 185; Сас П. М. Проблема людини в творчості українського письменника XVI ст. Ст. Оріховського // Україна і Польща в період феодалізму: Зб. наук, праць. К., 1991. С. 34 — 46.

Це — один з проявів певної тенденції поширювати коло авторів давньої української літератури за рахунок літератур сусідніх народів, про яку вже доводилося писати (РЛ. 1986. № 7. С. 69 — 70). Саме тому зроблений Грушевським огляд творчості С. Оріховського звучить у наш час дуже актуально. По-перше, історик чітко і, на наш погляд, справедливо вирішує питання про національну позицію Оріховського, зазначаючи, зокрема, його «твердий „руський" патріотизм (в розумінні провінціальнім, а не національнім!)». По-друге, Грушевський не приховує і не затушовує, як це роблять сучасні дослідники, ні величезного значення творчої спадщини письменника саме для польської літератури, ні обставин його боротьби проти целібату, ні його знов-таки твердого католицького консерватизму в останні роки життя, коли Оріховський, який, до речі, рядка не написав українською мовою, перейшов із загальноєвропейської латинської на мову польську.

Такий тверезий — а в Грушевського, як ще побачимо, і конструктивний — погляд на діяльність Оріховського дуже потрібний нам тепер, коли студент в університетському підручнику знаходить, наприклад, такі твердження: Оріховський «ратував за розумне об’єднання церков, яке б не допустило володарювання хижого Риму. Тому його можна вважати одним з перших українських полемістів XVI ст., за що його високо цінували деякі полемісти XVII ст., зокрема Захарія Копистенський» (Грицай М. С. Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література / За ред. М. С. Грицая. 2-ге вид., перероб. і доп. К., 1989. С. 109 — 110). Оскільки ж цей фрагмент передує оглядові полемічної літератури XVI — XVII ст., студент і не зрозуміє, що Оріховський у головному пункті цієї полеміки стояв би — якщо б дожив до унії — на боці Петра Скарги та Іпатія Потія. Що ж до похвали Оріховському з боку Захарії Копистенського, то він, як легко переконатися, сприймає «каноніка премыского» як інонаціонального прибічника української справи, бо називає його «старим правдолюбцем ляхом» і «польським духовним».

Знайдений З. Целіховським «діалог римського ксьондза з руським попом» тепер, справді, вважають твором анонімним і М. Рею не атрибутують.



Реформаційні ідеї між українцями: полеміка з євангелицькою й католицькою критикою


Згадані Грушевським «московські проповідники раціоналістичних поглядів», що діяли в 70-ті роки XVI ст. на Волині, останніми десятиріччями привертали пильну увагу російських дослідників: Будовниц И. У. Русская публицистика XVI века. М.; Л., 1947. С. 270 — 279; Зимин А. А. И. С. Пересветов и его современники. М., 1958. С. 182 — 214; Клибанов А. И. Реформационные движения в России в XIV — І-ой пол. XVI в. М., 1960.

«Звісний Ісайя Кам’янчанин» — . ієродиякон (світське ім’я Яким), родом з Кам’янця. 1561 р. приїхав до Москви з дорученням від Остафія Воловича і Григорія Ходкевича добути давні слов’янські рукописи для надрукування в Литві й Україні. Зробив донос на митрополита Кизичеського Іоасафа, що привіз до Москви грамоту від патріарха Константинопольського. Йшлося про те, що Іоасаф цілував у Вільні хрест королеві. У свою чергу, митрополит звинуватив Ісайю у єресі, що викликало його заслання до

Вологди, потім до Ростова. Р. Г. Скринников, найбільший шпигуноман серед сучасних російських істориків, висловлює підозру в тому, що Ісайя був просто литовським шпигуном — таку ж безглузду, як і ідентичне його звинувачення на адресу Андрія Курбського.

Постать Ісайї та твори його, «Плач» і «Скарга», написані в Ростові, привернули увагу дослідників після того, як Е. Кінан, відкривши подібність кількох місць у цих творах до Першого послання Андрія Курбського до Івана IV, написаного 1564 р., після втечі, справив наукову сенсацію: спробував довести фальшованість усього славнозвісного листування князя Андрія з тираном (Кеепап E. L. The Kurbskij — Groznij Apocripha. Cambridge, Mass., 1971).

Монографія Е. Кінана викликала гучну полеміку, в якій взяли участь славісти як російські, так і із інших країн.

Симон Будний (бл. 1530 — 1593) — видатний білоруський і польський діяч Реформації, кальвініст, пізніше антитринітарій. Видавничу та літературну діяльність цього просвітника останніми часами почали активно вивчати білоруські історики культури: Голєнченко Г. Я. Русские первопечатники и Симон Будный // Книга. Исследования и материалы. М., 1965. Сб. 10. С. 150 — 161; Подокшин С. А. Скорина и Будный. Очерк философских взглядов. Минск, 1974; Парзцкі Я. І. Сымон Будны. Мінск, 1975.


«Московські еміеранти-друкарі, Федоров і Мстиславець», не зацікавили, як бачимо, автора «Історії української літератури». А втім, дослідження українських учених, присвячені діяльності Івана Федоровича (так його називали в Україні), виявили і вплив на його острозькі та львівські видання українського мистецтва XVI ст., і важливий внесок його в розвиток книжної культури України як видавця, письменника і редактора біблійних текстів (Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова. Львів, 1974. С. 19 — 79; Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 2-ге вид., перероб. і доп. Львів, 1983).


Російський емігрант князь Андрій Михайлович Курбський (бл. 1528 — 1583) прислужився українській літературі не «лише класичним оповіданням... про наших шляхетських вільнодумців». Взагалі його вже настав час розглядати — як це, зрештою, і робить тут Грушевський — серед діячів не тільки російської, а й української культури. Д. Чижевський свого часу принагідно звернув увагу на те, що в Курбського «переклади навіть мовно стоять під впливом литовсько-руського оточення» (Чижевський Дм. Історія української літератури. Прага, 1942. Кн. 2. IV: Ренесанс та реформація. V: Барок. С. 8. Учений продовжив таким чином видання після смерті автора першої «книжки» (1941) М. Гнатишака). Проте і в його оригінальному творі, славнозвісній «Історії про великого князя Московського», російські дослідники традиційно знаходять «полонізми», які також традиційно пояснюють тим, що князь Андрій своєю «Історією...» намагався дискредитувати царя Івана як претендента на польський трон під час безкоролів’я 1573 р.: звертаючись до польських магнатів, мовляв, автор хотів, щоб вони його зрозуміли. Але чи до польських магнатів він звертався? Якщо саме таким був адресат його твору, викладеного — за винятком згаданих «полонізмів» — вишуканою церковнослов’янською мовою, то «Історію...» в такому разі довелося б перекласти, як казав сам князь, «польською барбарією» та віддати до друкарні. Автор не зробив ні першого, ні другого, бо звертався до українського православного магнатства і православної шляхти, з якими, до речі, переважно і спілкувався під час свого майже двадцятирічного перебування на Волині. А рекомі «полонізми» або ж здавна були притаманні українській мові («той», «сподевался», «мурованноє», «позычающе» та ін.), або ж були органічні в тій штучній україно-білоруській книжній мові, що виконувала тоді в Україні функцію літературної («блазенство», «міста» в значенні «міста», «гетман», «шляхта», «вязней» та ін.). Ці спостереження дають можливість поставити питання про причетність «Історії...» до української літератури.

Уривок з трактату «Списаніє против люторов» передруковано В. П. Колосовою за виданням А. Попова: Укр. література XIV — XVI... С. 194 — 198, 546.

Автор «славного трактату» Петро Скарга (1536 — 1612) був одним з найталановитіших письменників давньої Польщі. Цей блискучий стиліст цінувався сучасниками насамперед як проповідник та агіограф. Грунтовно дослідивши свого часу українські переклади «Житій святих» П. Скарги, M. K- Гудзій зробив цінні спостереження і над впливом його на стиль українського проповідництва XVII ст.: Гудзий H. K. Переводы «Żywotów Świętych» Петра Скарги в юго-западной Руси. К., 1917. С. 6 — 8.

«Протипанський памфлет» про Петра Гугнівого і «папіссу» став темою спеціальної статті, автор котрої спробував розшукати «фольклорні джерела твору»: Яременко П. К. До питання про українсько-слов’янські літературні взаємини у XVI ст. (Український антикатолицький памфлет кінця XVI ст. «Слово... о папах блудных, Петре Гугнивом, и яко жонка нечистая папою бысть») // Філологічний збірник. К., 1958. С. 203 — 210.

Новітнє перевидання частини цього памфлету В. П. Колосовою за виданням А. Попова: Укр. література XIV — XVI... С. 192 — 193, 546.

У тексті розділу вимагають «прояснення» такі посилання: Сочинения князя Курбского / Изд. Г. 3. Кунцевича. СПб., 1914. Т. 1. Сочинения оригинальные (Русская историческая библиотека. Т. 31); Драгоманов М. П. Переднє слово // Громада. Женева, 1878. С. 6 — 8; передруковано: Драгоманов М. П. Вибране. К., 1991. С. 286 — 288; К литературной деятельности мниха Камянчанина Исаии / Сообщение Д. И. Абрамовича. СПб., 1913 (Памятники древней письменности и искусства. № 181); Петров Н. И. Западнорусские полемические сочинения XVI века // Труды Киев. духовной академии. 1894. № 2. С. 154 — 186; Списание против люторов в двух редакциях // ППЛ. 1903. Кн. 3. Стб. 47 — 182; Полемическое сочинение против протестантов (нач. 2-й половины XVI ст.). Против повести нынешних безбожных еретиков, што поведают не молитися ангелом, ни апостолом, ни пречистои Богородици и ни которому светому, и ни всем святым; а ни закона хрестиянского не исповедуют, ни апостольского учения и всех святых святителей и преподобных отец, и уставы законныя отлагают // Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. К., 1914. Ч. І. Т. 8. Вып. і. С. 3 — 44; Послание до латин из их же книг 1582 года // ППЛ. 1903. Кн. 3. Стб. 1123 — 1148, 1305 — 1308.



Початок нової літератури. Герасим Смотрицький і Василь Острозький


На кількох сторінках, присвячених Герасимові Смотрицькому-прозаїку, Грушевський створює колоритний образ «українського Рабле» — і це порівняння дуже влучне, бо йдеться не лише про певні паралелі в стилі «медонського кюре» і ректора Острозької школи, а й про справді близькі риси світогляду і життєвої вдачі. Мабуть, не треба пояснювати, що мова не про самих письменників, а про ті образи оповідачів, що їх вони пропонують читачам у своїх творах. Оскільки ж стиль «веселої балаканини», введений у друковану літературу Герасимом Смотрицьким, уже знайомий читачеві з розгляду листа Філона Кміти Чорнобильського (т. 5, ч. 1), виникає — через «Промову Мелешки», до котрої ще дійде черга у кінці даної частини тому, — певна історико-літературна перспектива і до «Гребінки та Квітки в їх апострофах до читача!»

Методологічно важлива думка Грушевського, що «хаотичність старого викладу» пов’язана, кажучи сучасною мовою, з настановою на усне сприймання тексту. Це багато що пояснює і в побудові прозових творів послідовників Герасима Смотрицького, а також нагадує про необхідність почати нарешті вивчення традицій українського народного красномовства, що відбилися в цих творах давнього письменства.

Уривки «Каленъдаря римского нового» за виданням С. Т. Голубєва передруковано О. І. Білецьким: Білецький. Хрестоматія... С. 112 — 118. Повне новітнє перевидання брошюри за першодруком, відомим тепер у двох примірниках, виконано В. П. Колосовою: Укр література XIV — XVI С. 212 — 234, 548 — 550.

Бібліографія: Махновець. Давня... С. 544 — 546. Див. також оглядові праці: Яременко П. К. Герасим Смотрицький // РЛ. 1960. № 5. С. 57-68; Колосова В. П. Идеологические предпосылки деятельности острожского кружка (Герасим Смотрицкий как редактор-полемист) // ФЧ 1981 М 1985. С. 84-90.

Повторену Грушевським у дуже обережній формі гіпотезу про ототожнення Острозького письменника Василя з «паном Василем, намісником суразьким» у наш час рішуче захищає І. 3. Мицько, котрий ідентифікує обох з Василем Андрійовичем Малюшинським, шляхтичем з оточення князя К. Острозького: саме він був «суразьким старостою», а до того ж «строїтелем». Острозького шпиталю. І. 3. Мицько підтримує також гіпотезу про атрибуцію Василю Суразькому підготовки до друку анонімного видання «Маргарита» Іоанна Златоуста (Острог, 1595), яку приймають і автори каталогу українських стародруків (Запаско, Ісаєвич. Пам’ятки... С. 31. № 41). І. 3. Мицько бачить у полемісті й автора післямови до «Правила істиннаго живота христіанского» (Острог, 1598): Мыцко И. З. Украинский писатель-полемист Василий Суражский — сподвижник Ивана Федорова // ФЧ 1979. М., 1982. С. 18-23

Додатковий аргумент ( за чи проти) при вирішенні питання про атрибуцію усіх цих творів (трактату, передмови до «Маргарита» та післямов) могло б дати стилістичне зіставлення цих творів між собою, а також з іншою літературною продукцією острозького гуртка, але тут на заваді стане досить невиразна індивідуальна забарвленість стилю трактату.

Важливу проблему своєрідності богословської позиції Василя Острозького порушено в статті: Паславский И. В. К вопросу о философских взглядах деятелей Острожской академии (Идеи неоплатонизма в произведениях Василия Суражского и Клирика Острожского) // ФЧ 1981. С. 76 — 83. Розвідка грунтується на одній цитаті з Клірика Острозького і на трьох — з трактату Василя Острозького. Автор зазначає, що в Острозі при всій повазі до Арістотеля «середньовічні «перипатетичні» системи усякого роду рішуче відкидалися», а Василь Острозький «критикував католицьких богословів перш за все за надмірне (?) маніпулювання авторитетом Стагірита». Але наведена на підтримку цієї думки цитата свідчить, що цей православний богослов ставився до арістотелізму з такою ж ворожістю, як і Іван Вишенський: «И ни котороє ученіє в них, ни человеческоє, ани божественноє, твердо быти мнится, если не Аристотелскими силлогизмами ствердят є» (с. 77). Друга думка автора є розвитком давно вже зробленого в науці спостереження про вплив на українських книжників ПсевдоДіонісія Ареопагіта (див. хоч би в т. 5, ч. 1 коментованої праці). Проте висновки автора з посилань на Ареопагіта Острозьких книжників не відповідають фактам. Справді, Клірик Острозький «наводить слова Ареопагіта про те, що сутність божества «ани вымовити, ани ведати не єсть речь можна» (с. 81). Проте це ідея православна — постулат неможливості пізнання сутності Божої, що «вище всякого пізнання не тільки людей, але й ангелів» (Пространный христианский катехизис... М., 1842. С. 25). Католіки ж, навпаки, постулюють, що Бог є «познаваємий розумом». Таким чином, справа не в тому, що «острозькі вчені слідом за Псевдо-Діонісієм відкидають так зване позитивне богослов’я як метод пізнання «вищої сили», а в тому, що посилання на нього допомагають їм заперечувати саме католицьке «позитивне богослов’я».

Далі читаємо, що «В. Суразький повністю приймає неоплатонічну інтерпретацію, за якою сутність вищої істоти розуміється як нескінченне єдине начало, без котрого і поза котрим нічого не існує». А ця його позиція «означала помітний відхід від церковної персоніфікації (?) бога і примітивних уявлень (чиїх? — C. P.) про нього... Тлумачення В. Суразького давали значний поштовх для розвитку пантеїстичних уявлень. Уже у нього самого знаходимо думку, що бог «везде бо єсть і все наполняєт» (с. 81). Проте Василь тут викладає не що інше, як загальнохристиянський (і православний, і католицький, зокрема) постулат «всюдисутності Божої». До речі, на початку свого трактату Василь якраз рішуче заперечує пантеїзм («почитаніє многобожія»).

У рецензії на монографію І. В. Паславського «З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст.» (К., 1984) Я. Д. Ісаєвич зазначає: „Інколи йдеться про «пантеїзм», «гуманізм», «реформацію» в тих випадках, коли можна стверджувати лише наявність відповідних тенденцій, елементів, зародкових форм ідеології" (РЛ. 19вб. № 10. С. 75). Невтомний дослідник історії української культури висловився тут надто вже делікатно. Пора вже нарешті перестати плутати грішне з праведним і навчитися спочатку досліджувати богословські трактати саме як богословські, а потім вже шукати в них відбитки світських «філософських ідей».

Бібліографію літератури про Василя Острозького див.: Махновець. Давня... С. 558 — 559. Уривки з його трактату за виданням ППЛ передрукувала В. П. Колосова: Укр. література XIV — XVI... С. 236 — 249, 550 — 551.

У розділі згадуються «листи Максима Грека». У миру Михайло Тріволіс (бл. 1470 — 1555), в молоді роки учень спочатку італійських гуманістів, потім Савонароли, спочатку чернець-домініканець, а потім афонський, він 1516 р. виїхав як учений перекладач до Москви, де невдовзі опинився в монастирській в’язниці, а потім у довічному засланні. Енциклопедична просвітницька діяльність Максима Грека справила благотворний вплив на слов’янську православну культуру XVI — XVII ст.

Виникає необхідність «розкрити» такі посилання в тексті розділу: Брошюра Бенедикта Гербеста 1586 года // ППЛ. 1882. Кн. 2. Стб. 581 — 600; «Ключ царства небесного» — западнорусское полемическое сочинение, 1587 г. // Архив Юго-Западной России... 1887. Ч. І. Т. 7. С. 232 — 249; Каленъдар римский новый // Там же. С. 250-265; Dobrowsky I. Institutiones linguae slavicae dialecti veteris quae quum apud russos, serbos aliosąue ritus graeci tum apud dalmatas glagolitas ritus latini slavos in libris sacris obtinet. Windobonae, 1822; Палинодия Захария Копыстенского и ее место в истории западнорусской полемики XVI и XVII вв. / Исследование В. З. Завитневича. Варшава, 1883; Каратаев И. Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами. СПб., 1883. Т. I, с. 1491 по 1652 г. (Сб. ОРЯС. Т. 34).



Перші писання Вишенського: меморіал львівського братства і «Писаніє до всіх, в Лядській землі живущих»


Реальну, не гіпотетичну, біографію Івана Вишенського за минулі десятиріччя доповнити не вдалося. На жаль, радянські вчені навіть «загубили» якось важливі спостереження І. Я. Франка, розвинуті Грушевським,_ про те, що «будучий мніх Іван» (до речі, світського імені ми не знаємо) мав чи дитиною, чи вже підлітком зустрічатися у Судовій Вишні з місцевим ксьондзом Мартином Кровіцьким, приятелем і послідовником молодого С. Оріховського, котрий так само оженився, так само захищав «східний обряд» і був визначним публіцистом свого часу. Пора вже нарешті й «провести ближче порівняння між писаннями Вишенського і публікаціями Кровіцького» — і виконати те завдання, що його ставили перед собою І. Франко, В. М. Перетц та Грушевський, але з різних причин не виконали.

Тепер відомо вже шість списків творів Івана Вишенського. До трьох зазначених Грушевським І. П. Єрьомін додає ще три — усі XIX ст.: Вишенский Иван. Сочинения / Подгот. текста, ст. и коммент. И. П. Еремина. М.; Л., 1955. («Литературные памятники»). С. 272, 276. Як вважає дослідник, ці нові списки «походять від того ж самого зібрання творів Вишенського, котре представлене московським списком зібр. Уварова», і «в окремих, щоправда рідких, випадках дають матеріал для виправлення помилкових читань московського списку» (с. 276).

Процитована праця І. П. Єрьоміна є найгрунтовнішим дослідженням творчості Івана Вишенського після праць І. Я. Франка і Грушевського. Написано було багато, висловлено було досить цікавих спостережень, проте текстологічно опрацював усю письменницьку спадщину Вишенського, комплексно осмислив її як певну систему текстів тільки цей петербурзький дослідник. Зацікавлення І. П. Єрьоміна (1904 — 1963) цією проблемою не було випадковим. Учень В. М. Перетца, академіка ВУАН з перших, учасник ного Філологічного семінарія, І. 11. Єрьомін перейняв від учителя любов до українського красного письменства і бажання його досліджувати. Він автор монографії про І. П. Котляревського (М., 1952) і численних статей з історії української літератури; на жаль, у рукопису залишилися його змістовні «Лекции по истории украинской литературы XIX — начала XX вв.» (24 д. а.).

Останній докладний опис «Підгорецького списку»: Гординський Я. Рукописи бібліотеки монастиря св. Онуфрія ЧЂну св. Василя Великого у Львові. У Жовкві, 1927. Вип. I. C. 239 — 243.

Якщо Грушевський нараховує двадцять творів Вишенського, то І. П. Єрьомін — тільки шістнадцять. Різниця пояснюється тим, що «Послання афонітів», котре Грушевський услід з І. Я. Франком атрибутує Вишенському, Єрьомін друкує в розділі „Матеріали до історії тексту послання Івана Вишенського «К утекшим от православноє вЂры єпископом»" (с. 329 — 332); окрім того, «лист до кн. Вишневецького», котрий Грушевським розглядається як окремий твір, І. П. Єрьомін рахує у складі «Зачапки мудрого латинника з глупым русином» і так само передмову «Книжки» (у Грушевського — «Терміни») та статтю «О чину прочитанія» не вважає, на відміну від історика, окремими творами.


«Питання хронології творів Івана Вишенського» І. П. Єрьомін, а за ним й інші дослідники вирішують головним чином так, як і Грушевський (хоч і не посилаються на нього), а саме, — починаючи з «Писанія до всЂх обше в Лядской земли...»

Слово «терміна» тепер І. П. Єрьомін перекладає як «стан, становище» (c. 350), а В. О. Шевчук як «виклад» (Вишенський Іван. Твори / Пер. з книжної української мови Вал. Шевчука. К., 1986. С. 19). Варіант Грушевського («чорновик, брульон, начерк»), здавалося б, добре узгоджується з традиційним авторським (а тут і чернецьким) самоприниженням, але сам він обирає значення «змістовніше: означення, дефініції». З іншого боку, в листі Юрія Рогатинця з Острогу до львівського братства від 9 грудня 1596 р., на який посилається Грушевський, слово «терміна» («термЂн») вживається тричі. У двох перших випадках йдеться про копію листа князя Острозького до єпископа Балабана та до «владики премыского» (Копистенського), в котрих князь вимагав, щоб «з братствы церковными згажали». Дивно було б, якби князь віддав Рогатинцю чернетку цього листа, і зовсім це неможливо в останньому випадку: «Посыл[а]ю термЂну листу єго милости князя по полску писаног[о] до всЂх околичных християн...» (Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVII ст.): Зб. документів. К., 1975. № 71. С. 114). Отже, і у Вишенського слово «терміна» (від юридичного terminatio — «висновок», «ухвала, постанова») означає список твору, призначений для поширення шляхом рукописного тиражування.

Спробу Грушевського розглядати «кінцеву приписку» «Писання...» як «логічний вступ» цього твору не можна вважати вдалою, бо при такій композиційній кон’єктурі урочистий тон заголовку і суголосного йому початку «Писання...» перебивається діловою за стилістикою «припискою», а водночас підписом.

Привертає увагу полеміка Грушевського з Франком щодо форми «Писання...»: історик вважає, що «остільки воно риторське, оскільки того вимагає сей літературний рід. Він вимагає паралєлізмів, образовості, і понад се зайвого „многословія" Посланію ніяк не можна накинути». Перед нами — одна з реалізацій важливого методологічного принципу, за яким художні якості пам’ятки необхідно оцінювати, виходячи з тих естетичних критеріїв, котрими керувався її творець.

Автор між іншими посилається на такі праці: Четыре сочинения афонского монаха Иоанна из Вишни, по поводу возникшей в Южной и Западной Руси унии, или соединения восточной православной церкви c западною римскою (конца XVI века) // Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. К., 1865. Т. 2. С. 205 — 270; Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., 1883. Т. 1; Неизданные сочинения и послания Иоанна Вишенского начала XVII стол. // Архив Юго-Западной России... Ч. І. "Т. 7. С. 19 — 48; Франко Ів. Іван Вишенський, руський писатель XVI віку. Коломия, 1892; передруковано із скороченнями: Франко І. Я. Твори: В 20 т. К., 1955. Т. 16: Літературно-критичні статті. С. 413 — 429; передруковано скорочено і під назвою «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність»: Матеріали... Т. 1. С. 266 — 278; Франко Ів. Іван Вишенський і єго твори. Львів, 1895; фрагмент передруковано: Матеріали... Т. 1. С. 278, — 286; передруковано із скороченнями: Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. К., 1981. Т. 30. С. 7 — 211; Перетц В. М. Іван Вишенський і польська література XVI в. // Науковий збірник за р. 1924. К., 1925 (Зап. укр. наук, тов-ства (тепер історичної секції ВУАН). Т. XIX). С. 37 — 54; Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII вв. І — VIII. Л., 1926 (Сб. ОРЯС. Т. 101. № 2). С. 15 — 49; Мопиmenta Confraternitas Stauropigiane Leopoliensis / Ed. W. Milkowicz. Leopolis, 1895.



«Порада» i «ИзвЂщеніє o латинских прелестех»


Звертаючись на початку розділу до духовного авторитету, що його здобув у далекій Україні афонський чернець своїми першими літературними виступами, Грушевський робить багатозначуще зауваження: «По довгій перерві, творче слово опанувало життя своєю незрівняною руховою силою». Сказане тут освітлює філософську підоснову «Історії української літератури» з боку трохи несподіваного: ми бачимо, що вчений, всупереч своїм марксистським і позитивістським симпатіям, указує у вітчизняній історії момент, коли сила духовна була спроможною «опанувати життя», його матеріальні, приземлені потяги та інтереси.

З прийнятою Грушевським здогадкою Й. Третяка, що в «Пораді» йдеться про смерть бездітного сина Костянтина-Василя Острозького, а тому й сам твір належить до ранніх, погодився і І. П. Єрьомін (с. 297 — 301), а за ним і пізніші історики літератури.


Вираз письменника «крывонигій бачмажниче изъ своєю крывоножною бачмагою» не дістав поки що пояснення. «Кривонога бачмага» — це не тільки «башмак — рід черевика», як коментує Грушевський, це «башмак» новомодний європейський, тобто спеціально покроєний окремо на праву та на ліву ноги, тому й здається незвичному спостерігачеві «кривим». Чернець же ходить «у невитертих черевиках або чоботях» — народному взутті, яке в XVI ст. було ще для обох ніг однаковим і розношувалося відповідно вже самими власниками.

«Скачомудрець» — це все ж таки скоріше їздець, жокей, до того ж і названо його після «возницъ».

Місця у творах Вишенського, де, на думку історика, «манера паралельних виразів переходить у нуднувату многословність», після відомого дослідження M. M. Бахтіна про народну «сміхову культуру» середньовіччя і Ренесансу сприймаються вже по-іншому. По-перше, «каталоги», що їх знаходимо в «Пораді» — «сміхотворців», посуду та напоїв, «глузувань», «різних родів собак», «родів коней», «родів повозів» (Грушевський), музик, різноманітних служників — становлять паралель до «голосних площадних номінацій», явища, характерного для громадського міського життя західноєвропейського «пізнього середньовіччя», але широко відбитого і в літературі XV — XVI ст., де M. M. Бахтін знаходить «довгі переліки імен, назв або нагромадження дієслів, епітетів, переліки, що займають іноді по кілька сторінок» (Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М., 1990. С. 195). У нас такі номінації з’являються рано: перший з відомих мені у «Молінні Данила Заточника» ще Київської доби і саме у сміховому переліку епітетів «старої жени злообразної», потім вони зустрічаються у сміхових пам’ятках вже XVI — XVII ст. — «Євангелія руська схизматицька», «Казання руське», згодом подибуємо їх і в «Енеїді» І. П. Котляревського. Отже, в даному випадку не можна відкидати й можливість впливу на Вишенського відповідних явищ західноєвропейської літератури, тенденції якої він міг сприймати через сучасну йому польську, і вірогідність безпосереднього відбиття стихії народного сміху, хоч би і в ярмарковій його формі.

Але ж Грушевський коментує більш складний випадок: «Єще єси кровоЂдъ, мясоЂдъ!..» (13 неологізмів на «...Ђдъ»!). Це, з одного боку, «образи бенкетні», і їхнє аскетичне забарвлення найближче до тенденції згаданих М. М. Бахтіним антипапських сатир — від «Трактату Гарсії з Толедо» XI ст. до протестантських XVI ст. (с. 200). Проте хіба і в тексті українського аскета не відбивається зазначена дослідником «загальнонародна надмірна душа» бенкетних образів, що немов виплескується за межі сатиричного їх застосування? «Вкрадений у народа хліб не перестає бути хлібом, вино завжди прекрасно, хоч і п’є його папа» (с. 322). Що ж стосується прийому побудови отих каталогів (потім буде «периноспалъ» та под., ще потім «тЂлолюбитель» і под., «перцолюбецъ» та ін.), то він дуже нагадує застосований в епізоді пародійної літанії (акафіста), з якою Панург у романі Рабле звертається до брата Жана і в якій роль інвокації виконує непристойне «eouitlon» (c. 460 — 461). Подібність своїх вигуків, звернутих до «мирянина», до молитовних звертань акафіста Вишенський навряд чи усвідомлював і, в усякому разі, не використовував це як сатиричний прийом (хоч трохи згодом з’явиться і православний пародійний акафіст «Мегметію Смердящому», Мелетію Смотрицькому — уніату), але структурна подібність тут безперечна і примушує замислитися над тими шляхами, що ними прийоми народної «сміхової культури», вже олітерату. рені на Заході, проникали до афонської келії українського аскета.

«Текст ап. Павла про молоко віри» — l Kop. 3.2.


«Євангельська притча про багатого чоловіка, котрому зародила нива», — Лк. 12.16 — 21, і далі з цієї ж притчи (12.19).

Згадуючи в кінці розділу дискусію про правдивість деталей змальованої Вишенським у трактаті «ІзвЂщеніе краткоє...» картини боротьби за православний календар, Грушевський дає повчальне з методологічного боку пояснення тим перебільшенням, що їх робить тут письменник: дослідник вказує і на літературний характер розповіді, і на її фольклорні джерела, і на особливості соціально-психологічного сприйняття релігійної борні сучасниками.



Писання до кн. Острозького і «до утекших єпископів»


«Євангельський фарисей», котрого нагадує Вишенському «римська пиха», — персонаж притчі, що її розповідає учням Ісус Христос на дорозі в Єрусалим (Лк. 18.9 — 14).

Даній Грушевським характеристиці «послання афонітів» протистоять у науці міркування І. П. Єрьоміна, що теж приймає Франкову атрибуцію твору Вишенському, але з важливим «застереженням. На відміну від інших творів Вишенського послання „от святоє Афонскоє горы скитствующих" надруковано невластивою йому відносно чистою слов’янською мовою. І ця обставина наштовхує на думку, що текст послання, перш ніж потрапити до друку, був підданий ґрунтовній правці редактором „Книжиці"»; можливо також, що «правка зачіпила не лише мову, а й зміст» (с. 304). Це тільки гіпотеза, особливо сумнівна в останній здогадці. До того ж Грущевський не раз демонструє, що Вишенський добре володів церковнослов’янською мовою.

На початку «Писанія...» Вишенський повідомляє, що до нього дійшло приписуване ним «подвигу» єпископів-зрадників «писаніє зовомоє: „Оборона згоды зъ латинскимъ костеломъ и вЂрою Рыму служачею"». Якщо Грушевський бачить тут «іронічно парадійований заголовок книги Скарги «Описаньє и оборона събору руского Берестейского», то І. П. Єрьомін — якийсь уніатський полемічний трактат, написаний Іпатієм Потієм, що до нас не дійшов: Ерємин И. П. Неизвестный памятник украинской публицистики конца XVI века // Сб. статей к сорокалетию ученой деятельности акад. А. С. Орлова. Л., 1934. С. 86 — 92; Вишенский Иван. Сочинения. С. 304 — 306. При всій її дотепності (вчений реконструює структуру трактату, доводить авторство Потія і т. п.) ця гіпотеза не може бути підтримана — з огляду на той пієтет, з яким ставилися греко-католицькі історики унії до перших виступів на її захист і який яскраво відбився в історії вивчення української полемічної літератури; далі, такі твори в Речі Посполитій друкувалися, чому ж тоді саме цей трактат Потія не зберігся, чому він не згадує про цей свій твір в інших полемічних творах і т. п.? А головне — це іронічний характер заголовка, на що звернув увагу Грушевський: справді, в тих умовах уніат не написав бы: «згоды зъ... вЂрою Рыму служачею».

Фразу, яку Грушевський, додаючи два набраних тут курсивом слова, читає як «Видите ли, яко потварь на их, ижъ ихъ малыми быти разумЂєте?», І. П. Єрьомін передає таким чином, не застерігаючи при цьому виправлень: «Видите ли, яко потвар на них, маленкими быти розуміючи, змышляете» (с. 90). Оскільки обидва дослідники передають текст того ж самого списку, приклад цей демонструє необхідність продовження текстологічного дослідження літературної спадщини Вишенського.



«Терміна о Лжи»


«Заклик з Содому до Сигору» — алюзія на біблійний текст (Буття. 19.15 — 23; у новітньому перекладі І. І. Огієнка «Сигор» передано ближче до давньоєврейської вимови: Цоар).

В «Обліченії діавола миродержца...», як свого часу А. Ю. Кримський, Грушевський вбачає написану спеціально для «Книжиці», «програмну статтю». 1. П. Єрьомін теж відкидає гіпотезу І. Я. Франка, котрий датував цей твір 80-ми роками XVI ст.: «Перед нами не лірична сповідь людини з неусталеними ще поглядами, а палка промова публіциста-агітатора, що захищає свої переконання» (с. 294). Це так, але для подальшого вивчення твору перспективнішим здається зауваження Грушевського: «За епіграф дано цитату з Євангелія Матфея про спокусу Христа дияволом, що послужила первовзором Вишенському для сього твору». Справді, цей євангельський текст (Мт. 4.8 — 10) стає у Вишенського структурною основою та об’єктом наслідування. Але місце Ісуса Христа заступає «голяк-странник», за яким впізнається постать самого автора, котрий, до речі, називає себе «странни-ком» і в інших творах: «Прето да знаєш, диаволе, як я от тебе жоны, дому, земли дочасноє не прагну...» Але як тоді розуміти рефрен твору «Иди за мною, сатана!»? Це вже не перефразування сказаного Христом, а привласнення собі його слів. З точки зору формальної перед нами не що інше, як ототожнення оповідача з боголюдиною. Чи можна визначити цю форму рецепції біблійного тексту як травестію, хоча й серйозну? Деяке право на це дають побутові деталі, якими наповнилося у афонського ченця це наслідування діалогу Ісуса Христа з дияволом, не кажучи вже про парадоксальність ситуації, в якій від диявола можна отримати «поповське преложенство и стан от вышняго и до послЂднего стопня», а також про звичні у Вишенського іронічні нотки: «грошики собЂ зберу, фолварки покуплю, домок приоздоблю».

Думку Грушевського про те, що стаття «О єретиках» є «допискою» до «Ізвіщенія краткаго...», І. П. Єрьомін дещо конкретизує: можливо, що вона була написана «як додаток до шостої глави багатьма роками пізніше «ИзвЂщения»; редагуючи у самому кінці XVI ст. зібрання своїх творів, «Книжку», Вишенський міг спеціально для цього збірника написати замітку «О єретиках», керуючися бажанням вичерпати тему, розроблену в „ИзвЂщении"», та додати кілька рядків і про лютеранство (с. 310).

„Новину", як тепер доводить із залученням нових аргументів І. П. Єрьомін, Вишенський „виписав" з якогось болгарського рукопису „на самому останньому етапі праці над „Книжкою"» (с. 313).



Інші літературні сили православного табору 1590-х рр. — Львів’яни.


Про Стефана Зизанія тепер знаємо, що він був сином міщанина Івана Куколя з Потилича, отже Тустановським брат його Лаврентій називався не через походження з Тустанович, а до Стефана це прізвище взагалі не мало відношення.

Тепер відомо, як закінчилося життя цієї видатної людини. У Вільні 15 жовтня 1599 р. він прийняв постриг під ім’ям Сильвестр у Святотроїцькому монастирі, але того ж року змушений був втекти звідси до Молдавії. За свідченням, що їх дали 28 серпня 1603 р. у рогатинському раєцькому уряді чернець Веніамін, коректор друкарні Балабана, і «намісник рогатинський» Іван Масловський, навесні 1600 р. Стефан-Сильвестр вийшов з Яського монастиря св. Сави у Волощині на прощу «до св. Юри» і на шляху на очах інших ченців був зарубаний «військом Михайловим» (Михайла Хороброго): Ружицький Е. Невідомий документ про смерть Стефана Зизанія // Архіви України. К., 1972. № 1. С. 64; Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні. С. 133 — 134. № 78. Цілком можливо, що під виглядом прощі Стефан-Сильвестр повертався до Львова, щоб продовжити боротьбу проти унії.

Літературу про Стефана Зизанія див.: Махновець. Давня... С. 349 — 352. Після виходу в світ цього бібліографічного посібника з’явилося кілька оглядових праць білоруських вчених: Алексютович Н. А. Культурно-просветительская деятельность братьев Зизаниев // Из истории философской и общественно-политической мысли Белоруссии. Избранные произведения XVI — начала XIX вв. Минск, 1962. С. 126 — 132; Подокшин С. Рационалистические и гуманистические идеи во взглядах Стефана и Лаврентия Зизаниев // Вопросы философских наук. Материалы IX конференции молодых ученых Белоруссии. Минск, 1965. Вып. 6: Философия. С. 230 — 236.

Уривки з «Казання св. Кирила...» за виданням К. Студинського передрукувала В. П. Колосова: Укр. література XIV — XVI... С. 249 — 253, 551 — 552.

Як письменник Юрко Рогатинець фактично не привертав увагу пізніших істориків літератури, натомість виступає як персонаж історичного роману Р. Іваничука «Манускрипт з вулиці Руської» (1979). Небагату літературу про нього зібрав Л. Є. Махновець (Махновець. Давня... С. 509 — 510).

«Декларація братства Потіеві», яку Грушевський вводить у коло літературних пам’яток полеміки, потім, на жаль, не вивчалася саме як твір літератури, цікавий і своєю художньою формою: до спостережень, зроблених істориком, можна було б додати, зокрема, оригінальну інтерпретацію жанрової форми послання, „обернення" автором (чи авторами) етикетних формул цього жанру («радоватися не глаголемъ!»).


«Розшифровуємо» такі посилення розділу: Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI й начала XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них й заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. Казань, 1898; Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI і поч. XVII в. / Видав К. Студинський. Львів, 1906. T. l (Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Видає комісія археографічна НТШ. Т. 5); Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб., 1851. Т. 4.



Острозькі письменники кінця 1590-х років


«Апокризису» (тепер пишуть «Апокрисис») присвячено монографічну працю: Яременко П. К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет і його «Апокрисис». Львів, 1964. Тут багато запізненого на кілька століть антикатолицького та антиуніатського пафосу, взагалі характерного для «доперебудовних» праць цього літературознавця, обмаль нової агрументації (зокрема, на користь гіпотези Й. Третяка про авторство Мартина Бронєвського), але досить прихованої компіляції праць старих дослідників. П. К. Яременко рішуче заперечує твердження, що анонім написав твір на замовлення, отримавши за нього «село». Але що протиставляє він свідченням сучасників, наведеним і в Грушевського? Тільки «читання в серці» Філалета: твердження це суперечить «самому духові „Апокрисиса», його патріотичній пристрасності, ідейно-політичній загостреності, переконаності». Зопалу відкинувши й саме протестантство аноніма, автор зрештою зупиняється знов-таки на риторичному вирішенні питання: «Головне в тому, що Філалет сміливо виступає проти усякого гноблення...» і т. п. А втім, було з’ясовано, що польський текст «Апокрисиса» надрукував у Кракові антитринітарій Олексій Родецький: Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981. С. 11. Думку С. Т. Голубєва, підтриману згодом М. Возняком, що перекладачем «Апокрисиса» українською мовою міг бути Клірик Острозький, П. К. Яременко в авторефераті докторської дисертації приписує собі: Яременко П. К. Исследование украинской полемично-публицистической литературы конца XVI — начала XVII ст. ст. («Слово... о папах блудных», Г. Смотрицкий, Ст. Зизаний, Хр. Филалет, Клирик Острожский, «Пересторога»). Доклад о содержании опубликованных работ... К., 1966. С. 18.

Основна література про «Апокрисис»: Махновець. Давня... С. 222 — 223, 593 — 595, 435 — 436. Уривки із староукраїнського перекладу за виданням ППЛ надрукували О. І. Білецький (Білецький. Хрестоматія... С. 118 — 123) та В. С. Харитонов (Укр. література XIV — XVI... С. 289 — 305, 554 — 555).


«Православним полемістом, закритим псевдонімом Гел. Діпліца», був, як з’ясував чеський дослідник Е. Шмурло, протестант Євстахій Гізель (Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. С. 127 — 128).

Думці Грушевського про «колективність» постаті Клірика Острозького протистоять новіші гіпотези М. С. Возняка та П. К. Яременка. Перший ототожнює його з Іовом (Іваном) Борецьким (Возняк M. C. Письменницька діяльність Іова Борецького на Волині і у Львові. Львів, 1954. С. 64 — 68). Другий вважає, що за цим псевдонімом ховався Гаврило Дорофейович, відомий друкарський діяч кінця XVI — початку XVII ст. (Яременко П. К. Герасим Смотрицький. С. 67; Його ж. Исследование украинской полемичнопублицистической литературы... С. 19 — 20). Останню гіпотезу підтримав Я. Д. Ісаєвич, бо Гаврило Дорофейович був «кліриком, але не священиком і не монахом» (Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. С. 13. Див. також: Запаско, Ісаєвич. Пам’ятки... № 37, 44. С. 31 — 32). Треба зазначити, що творчість самого Гаврила Дорофейовича залишається практично невивченою. Див.: Коляда Г. І. Гаврило Дорофеєвич, український літератор XVII ст. // РЛ. 1958. № 3. С. 49 — 59. У свою чергу, В. П. Колосова вважає «лайвірогіднішим припущення про авторство Мелетія Смотрицького» (Укр. література XIV — XVI... С. 552).

Бібліографію питання див.: Махновець. Давня... С. 434 — 436. Твори Клірика Острозького у скороченні передруковано В. П. Колосовою: Укр. Література XIV — XVI... С. 254 — 288, 552 — 554.

Дем’ян Наливайко як прозаїк після виходу в світ праці Грушевського практично не вивчався. Єдине, що з’явилося друком, — розвідка К. Копержинського, про яку згадує історик: Копержинський К. «Лекцій словенскія Златоустаго от бесЂд евангельских от иерея Наливайка выбраніе» // Сб. статей в честь академика А. И. Соболевского. С. 381 — 385. Бібліографія: Махновець. Давня... С. 429 — 430.

У тексті розділу автор посилається, між іншими, на такі видання: Голубев С. Библиографические замечания о некоторых старопечатных церковнославянских книгах, преимущественно конца XVI й XVII столетий // Труды Киев. духовной академии. 1876. № 1. С. 121 — 161; Осинский А. Мелетий Смотрицкий, архиепископ Полоцкий. К., 1912 (Окремий відбиток з Трудів Київської дух. акад., 1911. № 7 — 8, 9 — 12).



Потій


Розділ становить цікаву спробу об’єктивного розгляду особистості, громадської постаті та літературної спадщини людини, ім’я якої стало одіозним не тільки в православній публіцистиці кінця XVI — початку XVII ст. «Автократична вдача» Іпатія Потія, те, що в релігійній полеміці він покладався на силу католицької держави, його методи боротьби, «вульгарний, лайливий тон» його полеміки не повинні відвертати нас від вивчення спадщини цього письменника — так само, як не знеохочують істориків російської культури людські якості видатного її діяча, а заразом тирана і патологічного вбивці Івана Грозного.

Дуже неповну бібліографію див.: Махновець. Давня... С. 466 — 471.



«Пересторога»


Розділ містить новаторське розуміння «Перестороги» як «певного роду історіософії, так би сказати — української Теодіцеї XVI — XVII вв.» Водночас заключне порівняння твору із «Словом о законі і благодаті» дає читачеві змогу зазирнути до методологічної «святая святих» дослідника: його непокоїть складність установлення прямих зв’язків між літературою Київської доби і XVI — XVII ст., і він проводить цей зв’язок немов понад відмінностями форми творів та літературних шкіл, але на рівні «прояву розбудженої мислі», спроб «звести в цілість різнородні прояви життя і дати їм розв’язку і ключ», а також на рівні типологічне близького «поборювання» та «нейтралізації» аскетичних східних впливів письменниками XI та початку XVII ст. Звідси два важливі для реалізації генерального задуму „Історії української літератури" висновки. Перший — поява в „Пересторозі" «ідеї активного політичного громадянства — «річі-посполитої народу Руського», для котрого віра, конфесія, церков — се тільки одна із функцій, знаряд його політики». Отже, національна ідея сприяла секуляризації культури. А з цим пов’язаний другий висновок: у „Пересторозі" втілено „ідеологію нового часу", заповідь „громадської активності і боротьби", шляхом якої, незважаючи на „пароксизми церковної реакції", і піде далі українська культура.

Ця висока нота, взята дослідником, не зацікавила його наступників у вивченні „Перестороги", котрі займалися більше пошуками її автора. М. С. Возняк знайшов його в особі Івана Борецького (Возняк M. C. Письменницька діяльність Івана Борецького...). Цю гіпотезу обережно підтримано в праці: Загайко П. К. Українські письменники-полемісти кінця XVI — початку XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії. К., 1957. С. 62 — 68. П. К. Яременко без особливої, як завжди в його працях, аргументації висунув гіпотезу про авторство «діяльного братського пресвітера і талановитого літератора-хроніста Андрія Вознесенського» (Яременко П. К. „Пересторога" — український антиуніатський памфлет поч. XVII ст. К., 1963).

Михайло Гунашевський, що створив єдиний відомий список „Перестороги", за дуже вірогідною гіпотезою Грушевського, був складачем так званого Львівського літопису, що зберігся в тому ж самому його збірнику, що й цей памфлет. Див.: Грушевський M. C. O так называемой Львовской летописи (1498 — 1648) и ее предполагаемом авторе // Изв. АН СССР. Серия VII. Отдел общ. наук. М., 1931. № 5. С. 569 — 588; Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження. 2-ге вид. К., 1971. С. 12 — 23.

M. C. Возняк здійнив видання памфлету за єдиним відомим списком ЦНБ: Возняк М. С. Письменницька діяльність Івана Борецького... С. 25 — 63. За цим виданням передрукував уривки «Перестороги» О. І. Білецький: Білецький. Хрестоматія... С. 156 — 162. Нове перевидання твору за рукописом здійснив В. І. Крекотень: Укр. література XVII... С. 26 — 66. 513 — 522.



Пізніші писання Вишенського


„Краткословный отвЂтъ Феодула» в працях сучасних дослідників спеціально, як правило, не розглядається. Якщо Грушевський залишав відкритим поставлене І. Я. Франком питання — «чи маємо перед собою другу редакцію оцінки (нового видання книги П. Скарги. — С. Р.), чи вона ж була і першою», то І. П. Єрьомін взагалі не бачить у Франковій гіпотезі «ніякої необхідності» (с. 317).

Тепер І. П. Єрьомін датує «Лист до Домнікії» «недЂлею цвЂтоносною» не 1606, а 1605 року. Підстава: «врЂмя не мало», яке, за свідченням Ігнатія з Любарова, біографа Іова Княгиніцького, письменник прожив у цього свого друга, дослідник оцінює як не «місяць або два, а близько року» (с. 320). Незважаючи на фактичну голослівність такого датування твору, воно закріпилося в науковій літературі.

«Листи з Афону» І. П. Єрьомін вважає можливим датувати вслід за І. Я. Франком і M. C. Возняком «близько 1610 р. або навіть пізніше» (с. 325).



Другий збірник творів і «Мисленне Позорище» Вишенського


Гіпотезу Грушевського про відправку Вишенським князеві Михайлу Вишневецькому другого збірника критично розглядає І. П. Єрьомін. На його думку, вона не має «достатніх підстав», бо йдеться не про новий збірник творів, а «про низку самостійних і незалежних один від одного творів, що розташовані (в рукопису зібр. Уварова. — C. P.) у довільній послідовності, котра усталилася в рукописній традиції. У листі ж до Вишневецького письменник мав на увазі «Зачапку...» і, можливо, ті три «цвЂточки», про котрі згадується в передмові до „Зачапки"» (с. 315 — 316). Питання потребує додаткового текстологічного дослідження.

Як бачимо, стосовно сутності згаданих «цвЂточків» Грушевський фактично приєднується до думки І. Франка. Натомість І. П. Єрьомін висуває гіпотезу, що це могли бути твори не самого Вишенського, а якісь невідомі книжки «богословію тезоіменітиє» інших авторів (с. 322 — 323). Але ж Вишенський вказує з достатньою ясністю: «умыслив аз от своеє простоты и глупства славянского языка православныє вЂры три словесныє цвЂточки, которых ... посылаю». Звичайно, «умыслив», хоч і слабко, але семантично пов’язане з попереднім «не имЂх вам что другоє подарку послати». Проте в контексті творчої спадщини Вишенського «простота і глупство» стосуються насамперед головного в ній — духовної, письменницької діяльності, і те, що він став би прикладати свою формулу самоприниження (а фактично, як довів Е. Р. Курціус стосовно цих етикетних формул у християнських авторів, — самозвеличування) до ситуації «подарку» чужих творів, здається дуже сумнівним.

Принагідно вкажемо й на паралель до згаданих «ЦвЂточків» у «Квіточках Франциска Асизького», з героєм котрих (1182 — 1226) літературний образ Вишенського-аскета багато в чому перегукується.

Розглядаючи «Позорище мисленноє», Грушевський, мабуть через недогляд, забуває згадати, що насправді перекладач «Книги о священст※ відтворив місце, що так обурило Вишенського, з необхідною точністю.

Якщо спробувати коротко узагальнити концепцію творчості Вишенського в коментованій праці, почати треба з констатації її багатоаспектності. По-перше, Грушевський розглядає постать письменника в аспекті соціологічному, зокрема, він скрупульозно фіксує все, що вказує на міщанське походження Вишенського, а також на міщанську ж обмеженість його демократизму. Другий аспект — світоглядний. Дослідник знову й знову повертається до основної, на його думку, колізії у світогляді Вишенського — сам аскет і містик, навряд чи внутрішньо не переконаний у заробленому вже ним самим «спасінні», він не бачить іншого шляху «спасіння» для православної людності Речі Посполитої. Із цієї принципової позиції він і відкидає усю латинську (фактично і світську — за вирваним у нього винятком граматики) науку, яку намагалися культивувати львівські братчики. Як аскет, він тяжіє до ідеалу ранньохристиянського і відразу після зради єпископів пропонує цілком реформаційні ідеї. Поштовхом до цього міг бути й об’єктивний процес впливу на Вишенського (можливо, ним самим і не усвідомленого) релігійних пошуків західних реформаторів. Третій аспект — естетичний. Не проходячи повз художні прорахунки письменника, Грушевський водночас намагається, як уже зазначалося, вийти на об’єктивний, такий, що грунтується на внутрішніх для письменника і заданих традицією, в річищі котрої він творить, естетичних критеріях, метод аналізу художніх особливостей творів Вишенського.

Цю загальну концепцію можна розглядати як певний розвиток ідей, висунутих дослідниками XIX — початку XX ст., насамперед І. Я. Франком. У свою чергу, світоглядний аспект цієї концепції творчості Вишенського набув подальшого розвитку в Д. Чижевського. Зокрема, він не погоджується з тими дослідниками, що хотіли би бачити у філіппіках афонського ченця явище „соціального протесту", бо «в дійсності це християнсько-аскетичний протест та протест не проти «гніту», а проти усього сучасного суспільства і культури». І далі: «„Соціяльна несправедливість" та „внішняя наука" — ці обидві перешкоди, що стоять на шляху до внутрішнього удосконалення. Тому Вишенський бореться проти них. І є в кожнім разі несправедливо малювати його лише як соціального радикала та культурного реакціонера: і „радикалізм", і „реакційність" випливають з глибших та для самого Вишенського єдине важливих мотивів, з містичного аскетизму» (Чижевський Дм. Історія української літератури. Кн. 2. С. 30, 33).

Натомість радянські літературознавці в 50 — 60-х рр. відступили з міцної, надійно укріпленої фактами та науковою аргументацією позиції Грушевського. Через рік після публікації цитованої праці Д. Чижевського по інший бік фронту виходить стаття С. І. Маслова, котрий знайшов для Івана Вишенського лише такі слова: «...Вишенський не тільки захищає православну церкву, але й одночасно виступає як трибун, борець за права приниженого, експлуатованого українського селянства. Всю силу свого яскравого, барвистого слова він спрямовує проти панів і князів світських і духовних...» і т. п. (Маслов С. І. Культурно-національне відродження на Україні в кінці XVI і першій половині XVII ст. // Матеріали... Т. 1. С. 210). У свою чергу, І. П. Єрьомін писав про Вишенського: «...виразник сподівань «убогої Руси» — широких мас трудового народу, він виступив з протестом не тільки проти національного гніту, а й проти гніту соціального» (Еремин И. П. Иван Вишенський и его общественно-литературная деятельность // Вишенский Иван. Сочинения. С. 226; див. також переклад фрагмента цієї статті: Матеріали... Т. 1. С. 288).

Ця фраза і почала з деякими варіаціями повторюватися в наступних працях радянських літературознавців, ставши своєрідним „загальним місцем" праць про Івана Вишенського, автори яких частіше, на жаль, забували додати, що він був аскет і містик.

Проте навіть І. П. Єрьомін удостоївся окрику П. М. Попова, котрий надрукував рецензію на його видання 1953 р. під трохи вже старомодним для 1956 р. „проробковим" гаслом (Попов П. М. За глибоке вивчення літературної спадщини // Вісн. АН УРСР. 1956. № 3. С. 73 — 78) Автор повчав, що «необхідно на фактах, не приховуючи слабких сторін письменника, показати, що у нього провідною була саме життєва, патріотична, демократична сторона його творчості» (с. 75). «Необхідно» було з погляду загальної ідеологічної доктрини, котрій мали підпорядковуватися й розум, і совість науковця. Є в рецензії й такий докір: „Єрьомін навіть не згадує проте, що Вишенський щиро і глибоко поважав та любив братній російський народ", тимчасом як твори письменника були, бачте, „у свій час одним із проявів ідеологічної підготовки... возз’єднання України з Росією» (там же).

Головним «каменем спотикання» у світогляді Вишенського був його консерватизм, сутність якого не становила, як ми бачили, проблеми для Грушевського і Д. Чижевського. Знов-таки І. П. Єрьомін поклав початок ще одному «загальному місцю» в працях про Івана Вишенського, пояснивши його „сувору проповідь" послідовного аскетизму за допомогою цитати з Ф. Енгельса: „Щоб розвинути свою революційну енергію... щоб об’єднати себе як клас, нижчий прошарок повинен... відмовитися від тих небагатьох насолод, котрі ще роблять на час якимсь зносним його пригноблене існування і котрих не міг позбавити його навіть найсуворіший гніт» (с. 254 — 255). В. С. Харитонову так сподобалася ця ідея, що він і через тридцять років медитує навколо неї, навіть не посилаючися на Ф. Енгельса: «Іван Вишенський виступив з позиції плебейського аскетизму, і його виступи допомагали нижчому прошаркові не тільки українського, а й усіх східнослов’янських суспільств усвідомити себе як клас, відчути свою силу і розвити революційну енергію...» (Харитонов В. С. Іван Вишенський і розвиток ідей європейського гуманізму // Літературна спадщина Київської Русі та українська література XVI — XVIII ст. К., 1981. С. 200).

П. К. Яременко у «посібнику для студента-філолога та вчителя» висловлює своє розуміння цієї проблеми: „Ні, не був Іван Вишенський ні консерватором, ні ретроградом у злободенній проблемі народної школи і культурного розвитку". А аргументує свою думку риторичним запитанням: «Чи логічно було б, щоб такий твердий «русин», як Іван Вишенський, ненавидячи унію.., заявив про свою симпатію до західної культури?..» (Яременко П. К. Іван Вишенський. К., 1982. С. 103).

В. С. Харитонов підходить до цієї проблеми ще з одного боку: щоб зняти фактичне протистояння Вишенського європейському гуманістичному знанню та освіті, він за всяку ціну намагається зробити гуманістом його самого: «Насправді ж, думається, Іван Вишенський заперечував не гуманізм взагалі, а „освічений гуманізм"... Позиції, з якиих виступав письменник, можна визначити як типові позиції народного гуманізму» (Харитонов В. С. Про гуманістичні традиції давньої літератури // РЛ. 1978. № 1. С. 62). У вже цитованій спеціальній розвідці знаходимо й додаткові пояснення, наприклад: „Аскетизм Івана Вишенського можна назвати аскетизмом в ім’я людини" (с. 201). Ми вже звикли до таких термінів, як „середньовічний гуманізм", навіть до „ісихастського гуманізму", і за ними, медієвісти вбачають певні аналоги високому гуманізмові епохи Відродження. Що ж тоді таке „народний гуманізм", протиставлений „освіченому"? Якщо просто людяність, то яке все це має відношення до виступів Вишенського проти освіти, що виходить за межі граматики, до його прагнення звузити інтелектуальний кругогляд православних земляків тим, що вони зможуть вичитати з Часослова та Октоїха?

Більш тонкий підхід знаходить І. В. Паславський у вже згаданій монографії. Він розвиває тезу про «пантеїстичну містику Івана Вишенського як форму ідеологічної опозиції церковному феодалізмові». Пантеїста з Вишенського І. В. Паславський робить тим же методом, що з Василя Острозького (Суразького), і так само незугарно (див. вище). Цікаві наступні міркування історика філософії: «Що стосується способу пізнання істини, то І. Вишенський як послідовний неоплатонік-містик вважає, що ним може бути тільки «чисте споглядання», стан особливого «містичного екстазу». І як неоплатоник він допускає, що в процесі пізнання істини можлива тотожність суб’єкта і об’єкта. Саме цими міркуваннями Вишенського, а не якимсь його обскурантизмом... слід пояснювати те різко негативне ставлення до «силогізмів арістотельських», яке так виразно постає майже з кожного його твору» (Паславський І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст. С. 33). Зрозуміло, що в творах Вишенського, на які посилається І. В. Паславський, немає застосованої тут термінології, і що нічого він „як неоплатоник-містик" не „допускає". Просто тому, що він не філософствує, а наслідує систему свого вчителя, і тому, що він не є неоплатоніком, як не є ним і Псевдо-Діонісій Ареопагіт. Див. вичерпні пояснення щодо останнього: Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной церкви / Пер. с фр // Мистическое богословие. К., 1991. С. 112 — 122. Що ж до висновку І. В. Паславського, то в основі його думка, зрештою банальна: містик з недовірою сприймає логіку; до „обскурантизму" письменника це відношення, справді, не має.

Треба, зрештою, і поважати християнські переконання Вишенського, тим більше, що „християнський ідеал" письменника, як справедливо зазначає Д. Чижевський, дуже високий. Він, зокрема, «висуває такі принципові, основоположні питання, які цілком виводять його «полеміку» з рамок його часу та його країни: так, наприклад, він ставить питання про християнський ідеал церкви — правдива церква не пануюча, як католицька, а переслідувана, терпляча, як старохристиянська» (с. 22). Так, це глибока богословська думка, але своєрідна духовна краса притаманна і credo Вишенського, як ось цьому: «МнЂ бо довлЂєт простый и нехитрый Христос, въ немъ же вся сокровища премудрости и разума». Хіба сучасники тільки сприймали ці звірення як суголосне своїм душевним переконанням, хіба не відчули би його як інтимно пережите у власній душі Григорій Сковорода і Федір Достоєвський, Костянтин Леонтьєв і Франсуа Моріак?

До проблеми естетичної своєрідності прози Вишенського наступники Грушевського шукали різні підходи. Так, І. П. Єрьомін знайшов у письменника „зразки вже цілком зрілого реалістичного зображення дійсності" (с. 268), що викликало справедливе заперечення П. М. Попова (с. 74). Але ж і книжка вийшла: Ніженець А. М. Реалізм у творчості Івана Вишенського: Конспект лекцій по спецкурсу... Харків, 1964.

Темпераментно написаний розділ про творчість Івана Вишенського праці Л. Є. Махновця „Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст." (К., 1964. С. 59 — 252) демонструє драму літературознавця, котрого ідеологічна автаркія змушує інтерпретувати «сміхові» твори, маючи за зразок і модель аналізу соціологічну концепцію „демократичної сатири» В. П. Адріанової-Перетц, — отже, з позицій не лише „добахтінських", але ж і немов „до Фрейда" і „до Хейзінги". Про П. Скаргу тут читаємо: «Адже одним словом „єзуїт" — все сказано!» (с. 111). Про Вишенського, котрий єпископів-уніатів просив повернутися на шлях спасенний: «Ненависних панів„владик безбожних" плебей Вишенський таврував як нелюдів, страхітливих потвор-хижаків» і т. п. (с. 86). Певна розгубленість перед естетичним феноменом Вишенського помітна і в міркуваннях Д. Чижевського: „Стиль Вишенського занадто вже не „цицероніанський" та його погляди на латинську культуру надто негативні, щоб шукати джерел його літературної техніки в античній риториці. Пафос його „біблійний", але стилістикою він не дуже нагадує старозавітних пророків" (с. 23).

На нашу думку, для подальшого вивчення цієї проблеми важливе значення має зауваження В. О. Шевчука, що «наслідуванням Павлу (апостолу. — C. P.) зумовлюється й сама форма творів Вишенського — послання» (Вишенський Іван. Твори. С. 227). Адже в посланнях апостола Павла (автентичними вважають звернені до римлян, до галатів, 1-е та 2-е до коринфян) засвоєно принципи побудови античної діатриби — жанру, появу якого пов’язують з ім’ям мандрівного ритора Біона Бористеніта (III ст. до н. е.), а наповнення серйозним етико-філософським змістом — з діяльністю школи стоїків. Таким чином, разом з формою пауліністських послань у творчу свідомість Вишенського проникли і були ним використані композиційні та стилістичні принципи діатриби — найбільш живого, невимушеного, такого, що передбачає уявну суперечку з уявним співрозмовником, найбільш розмовного і просторічного жанру античного красномовства.

Компаративні дослідження творчості Вишенського після праць В. М. Перетца, котрий з’ясував зв’язки її з сучасною польською літературою (головним чином типологічні), зосередилися на тематиці україно-російській: Еремин И. П. К истории русско-украинских связей в XVII веке // ТОДРЛ. М.; Л., 1953. Т. 9. С. 291 — 295; в українському перекладі: Матеріали... Т. 1. С. 261 — 265; Шолом Ф. Я. Иван Вишенський и Максим Грек. (Из истории русско-украинских литературных связей XVI — начала XVII в.) // Славянская филология. Сб. ст. М., 1958. Т. 3. С. 294 — 315; Робинсон А. Н. Борьба идей в русской литературе XVII века. М., 1974. С. 316 — 327 та ін.

Основним науковим виданням творів Вишенського залишається поки що видання І. П. Єрьоміна, хоч воно і не цілком відповідає вже сучасним науковим вимогам; сказане стосується, звичайно, і його української версії (із спрощеним науковим апаратом): Вишенський Іван. Твори / Вступ. ст., упоряд., підгот. текстів та приміт. І. П. Єрьоміна. К., 1959. За виданням І. П. Єрьоміна уривки з творів письменника передрукував О. І. Білецький (Білецький. Хрестоматія... С. 124-155), а „Книжку", послання до Домнікії і до Іова Княгиницького — В. Л. Микитась (Укр. література XIV — XVI... С. 306 — 376, 555 — 561). Примітки В. Л. Микитася, на жаль, іноді скоріше дезорієнтують читача: „Євангеліє — друга частина Біблії"; Петра і Павла буцімто вважають «авторами Нового завіту Біблії — Євангелій»; „Вишенський та інші полемісти дияволом часто називають папу римського" (с. 557). Примітку про „пана Петра" в посланні Іову просто переписано в І.П. Єрьоміна (с. 561).

З видання І. П. Єрьоміна переклав усі твори Вишенського сучасною літературною мовою В. О. Шевчук (див. вище). Передмову „Іван Вишенський та його послання» (с. 3 — 18) під назвою "Мандрівничий, котрий розпікав людське сумління» передруковано: Шевчук Вал. Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. К., 1990. С. 68 — 82. У цій змістовній передмові враховано, безперечно, й ідеї Грушевського, хоч ім’я його і не назване. Як письменникові й належить, В. О. Шевчук намагається реконструйовати особистісну біографію Вишенського, висловлюючи іноді при цьому і думки дискусійні (с. 72, 74). В інформативних примітках до перекладу розкрито, зокрема, цитати Вишенського з Біблії. Уривки з цього перекладу передрукував М. М. Сулима: Давня українська література: Хрестоматія / Упоряд. М. М. Сулима. К., 1992. С. 241 — 255, 549 — 550.

Бібліографія: Махновець. Давня... С. 230 — 236.



Послання Львівського братства до братства Новокостянтинівського


Як літературний твір це послання після Грушевського не вивчалося.



М. Смотрицький та його „Тренос"


Розділ зацікавлює насамперед вдалою спробою соціально-психологічного аналізу тієї популярності, яку „Тренос" здобув у сучасників письменника, а також методикою, що її Грушевський застосовує в пошуці об’єктивної естетичної оцінки трактату.

Грушевський схиляється до думки, що сам автор читав „Θρηνος" як „Тренос", бо, „мабуть, вимова була Еразмова". Йдеться про існування двох систем вимови давньогрецьких графем. Традиційну візантійську вимову (так звана „система Рейхліна") зберегла православна традиція, і за нею Θ читається як „ф", а η як „і". За системою ж Еразма Роттердамського Θ читається як латинське „th", а η як латинське „е" (ē).

Постать Мелетія Смотрицького в останні десятиріччя привертала пильну увагу як білоруських, так і українських вчених. З праць перших назвемо лише монографії: Прокошина В. С. Мелетий Смотрицкий. Минск, 1966; Короткий В. Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. Минск, 1987. Між авторами цих праць виникла полеміка про роки життя письменника. О. С. Прокошина наполягає, що це були 1572 — 1630 рр. (с. 36 та ін.), тимчасом як В. Г. Короткий більш аргументовано, на наш погляд, доводить, що Мелетій народився у першій половині 1577 р., а вмер 27 грудня 1633 р. (Короткий В. Г. К биографии Мелетия Смотрицкого // Рус. лит. Л., 1982. № 2. С. 182 — 184). У нас В. В. Німчук дослідив діяльність Мелетія Смотрицького як видатного вітчизняного філолога: Німчук В. В. Граматика М. Смотрицького — перлина давнього мовознавства // Смотрицький Мелетій. Граматика. К., 1979. С. 92 — 111. Див. також: Абрамович С. Д. Мелетій Смотрицький та проблеми філологічної культури барокко // Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. С. 1.37 — 160. Автор останньої праці, відволікаючись від зазначеної в її назві проблеми, необгрунтоване модернізує творчість письменника. П. К. Яременко в оглядовій праці «Мелетій Смотрицький: Життя і творчість» (К., 1986) і в спеціальній статті ставить перед собою мету довести, що „обвинувачення Смотрицького в ренегатстві хибне, позбавлене обгрунтованих доказів» (Яременко П. К. До питання про еволюцію світогляду Мелетія Смотрицького // Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. С. 96 — 116).

Фрагмент „Треноса" (в читанні видавця-„Триноса") в перекладі із старопольської мови В. І. Крекотня та Р. П. Радишевського надрукував В. І. Крекотень (Укр. література XVII... С. 67 — 92, 222 — 226). Бібліографія: Махновець. Давня... С. 547 — 554.



Сучасна сатира: Промова Мелешка


Головна думка Грушевського — це твір, що висміює «анахронізми з різних ведмежих кутів» — не була прийнята радянськими дослідниками. Білоруський вчений А. В. Коршунов доводить навіть, що „Промова Мелешка" „в основних своїх рисах цілком відповідає історичному Іванові Мелешку. Найімовірніше в основі літературного твору лежать справжні записи депутата сейму Івана Мелешка. Пізніше ж невідомий автор опрацював ці матеріали, надавши їм літературну форму" (Коршуноу А. В. Гістарычна мемуарная літаратура // Гісторыя беларускай докастрычніцкай літаратуры: У 2 т. Мінск, 1968. Т. 1: З старожытных часоў да канца XVIII ст. С. 345.

Г. А. Нудьга вважає, що „в пародії висловлені прагнення тих прошарків української шляхти, що вороже ставилися до нових порядків, за яких велику силу одержували іноземці, а разом з тим не могли поділяти думок тих, хто обороняв консерватизм у побуті" (Нудьга Г. А. Пародія в українській літературі. К., 1961. С. 81). У свою чергу, білоруські вчені висловлюють думку, що в творі звучить „міцний і рішучий голос" білоруської шляхти „проти іноземного засилля на білоруських землях і національного ренегатства" (Чемерицкий В. А. Предпосылки гуманизма в Белоруссии // История белорусской дооктябрьской литературы. Минск, 1977. С. 76. Пор: Коршуноу А. В. Гістарычна мемуарная літаратура. С. 345 — 349).

Л. Є. Махновець, котрому дуже не хочеться „виключати цю інтересну пам’ятку з лав демократичної сатири", висловлює абсолютно голослівну гіпотезу, що автором її був „який-небудь убогий сеймиковий або магістратський канцелярист" (Махновець Л. Є. Сатира і гумор української прози XVI-XVIII ст. С. 383).

І у визначенні жанру твору вчені не дійшли спільного висновку. Л. Є. Махновець бачить у ньому, як і Г. А. Нудьга, „пародію на сеймові орації" (с. 383). А. І. Мальдіс і В. А. Чемерицький наголошують на тому, що „промова Мелешка" — „не пародія на сеймові промови, а своєрідна літературна містифікація, свідомо здійснена невідомим автором, щоб краще висловити свої думки" (Мальдис А. И., Чемерицкий В. А. Литература периода барокко // История белорусской дооктябрьской литературы. С. 270).

Цікаво, що сучасні вчені (Махновець Л. Є., А. І. Мальдіс, В. А. Чемерицький) раз по раз звертають увагу на таку дивну рису твору, як індиферентність автора щодо питань конфесійних. А чи не пояснюється це тим, що він ці питання для себе вирішив? Інтерпретація автора як шляхтича-уніата (або католика) підтримала б те розуміння його твору, яке пропонує Грушевський.

Отож доводиться констатувати невирішеність основних питань вивчення твору, навіть його національної приналежності. Характерні обопільні звинувачення видавців твору — кого в „білорусифікації" його тексту (Л. Є. Махновець В. Ластовського), а кого в українізації (А. В. Коршунов М. І. Костомарова). Щоправда, нещодавно В. Л. Микитась однозначно відніс „Промову Мелешка" до „здобутків білоруського письменства" (Тримай М. С., Микитась В. Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література. С. 272), Мабуть, це все ж таки не остаточне вирішення питання.

Майбутні дослідники твору можуть звернутися до публікації ще одного, 1663 р., його списку: Ластовський В. Гісторыя беларускай (крыўскай) кнігі. Ковно, 1926. С. 447 — 449. Уточнено й дату його виникнення — між 1622 і 1632 рр.: Крапивин П. К вопросу о времени появлення „Речи Ивана Мелешки" // Изв. АН БССР. Минск, 1955. № 5. С. 65 — 74.

Спробу реконструкції тексту „Промови Мелешка" за двома списками див.: Махновець Л. Є. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст. С. 380 — 382. Бібліографія: Махновець. Давня... С. 413 — 414.

Згадану Грушевським „єзуїтську пародію про клопотання митрополита до св. Петра за виленського купця Злотовича" ширше дослідив Л. Є. Махновець, котрий датує її 1635 р. і подає текст у кириличній транслітерації: Махновець Л. Є. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст. С. 433 — 434.



З мемуарної літератури — записки Балики


Розділ вводить у вивчення явища, котре в історико-культурному плані поки що не розглядалося — „нових мемуарів на чисто політичні теми".

XVII століття справді багате на такі твори: згадати хоч би „Новини" про повстання 1630 р. (у Львівському літописі) або „Діаріуш" Афанасія Филиповича.

Повний текст „записок": В. А. Записки киевского мещанина Божка Балыки о московской осаде 1612 года (Из летописного сборника Ильи Кощаковского) // КС. 1882. Т. 3. Июль. С. 97-105.



Віршування


Тепер автора обох віршованих передмов Острозької Біблії „Герасима Даниловича" без застережень ототожнюють з Герасимом Смотрицьким. Див., напр.: Запаско, Ісаєвич. Пам’ятки... № 13. С. 27. Невідомо, з яких жанрових ознак виходив М. С. Грицай, зазначаючи з приводу вірша „Зрі сія знаменія...": „За характером перший вірш нагадує оду". Але цікаві його спостереження над використанням „колядкового образу" (Грицай M. C. Давня українська поезія. К., 1972. С. 9 — 10). Творчості Герасима Смотрицького як автора передмов до Острозької Біблії присвячені змістовні розвідки В. П. Колосової: Колосова В. П. Герасим Смотрицький і Козма Пресвітер (до питання про україно-болгарські літературні зв’язки)// Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. С. 39 — 47; Ее же. „Слово на єретики" Козмы Пресвитера и предисловия к Острожской Библии Ивана Федорова // ФЧ 1983. М., 1987. С. 174 — 180. Ці передмови розглядалися також у працях: Сазонова Л. И. Украинские старопечатные предисловия конца XVI — первой половины XVII в. (борьба за национальное единство) // Русская старопечатная литература (XVI — первая четверть XVIII в.). Тематика и стилистика предисловий и послесловий. М., 1981. С. 132 — 133, 148 — 149 та ін ; Ее же. Украинские старопечатные предисловия конца XVI — первой половины XVII в. (особенности литературной формы) // Там же. С. 160, 183 та ін.

„Похвали" Андрія Римши на герб Остафія Воловича (1585) і на герб Льва Сопіги (1588) пізніші дослідники віднесли би вже до барокового жанру геральдичної прикнижної епіграми. Див.: Чижевський Дм. Український літературний барок. Прага, 1941. С. 51 — 56.

Наведені Грушевським римовані фрагменти з «Ключа...» Герасима Смотрицького точніше було б розглядати як римовану прозу.

«Просфониму» M. C. Возняк вважав можливим атрибутувати Кирилові Транквіліону-Ставровецькому (Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. 2. Ч. 1. С. 77 — 78). Оскільки ця гіпотеза не аргументована, Грушевський її навіть не згадує.

Цікаво, що історик називає одну із частин цього привітання учнів львівської братської школи митрополитові Михайлу Рогозі „декламацією". І справді, вся композиція за жанром є декламацією, а звідси випливає, що це — перший (1591) друкований твір української драматургії. Проте автор узагальнюючої праці з давньої української драматургії „першою відомою нам декламацією" вважає „ВЂршЂ" на Різдво Памви Беринди (1616): Грицай М. С. Давня українська драматургія XVII — XVIII ст. К., 1974. С. 13.

Новітні видання наведених у розділі поетичних творів див.: Die alteste ostslawische Kunstdichtung 1575 — 1647 / Hrsg. von Hans Rothe. Giessen, Schmitz, 1976. Hbd. 1; Укр. поезія XVI — XVII...; Укр. література XIV — XVI...

Новіші праці про теорію віршування в давній Україні та практичні її втілення: Сулима М. М. Теорія віршування на Україні в XVI - XVII ст. (спроба опису та реконструкції) // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVII ст. С. 101 — 117; Його ж. Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст. К., 1985.



Закінчення


Ця своєрідна післямова не стільки підводить підсумки здійсненого в другій частині тому дослідження епохи „першого відродження", скільки перекидає місток до наступного періоду, коли змінюється соціальна база національно-культурного руху — місце міщанства займає козацтво, — але водночас відбуваються важливі зрушення, як побачимо, і в ідеологічному підкладі літератури, і в її естетичних конвенціях, теж неприйнятних для цих нових гарантів можливості розвитку національної культури: остаточно формується література, орієнтована не на грецький Схід, а на латинський Захід.













СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ЩО ВИКОРИСТАНІ В ПРИМІТКАХ



Білецький. Хрестоматія... — Хрестоматія давньої української літератури: До кінця XVIII ст. /Упоряд. О. І. Білецький. 3-є вид., доп. К., 1967.

ВУАН — Всеукраїнська Академія наук.

Запаско, Ісаєвич. Пам’ятки... — Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. Львів, 1981. Кн. 1 (1574 — 1700).

КС — Киевская старина. Ежемесячный исторический журнал. Киев; (відновлений 1992 року під назвою: Київська старовина).

Матеріали... T. l — Матеріали до вивчення історії української літератури: В 5 т. К., 1959. Т. 1: Давня українська література. Доба феодалізму — до кінця XVIII ст. /Упоряд. О. І. Білецький і Ф. Я. Шолом.

Махновець. Давня... — Українські письменники: Біобібліографічний словник: У 5 т. К., 1960. Т. 1 / Уклав Л. Є. Махновець.

НТШ — Наукове товариство ім. Шевченка. Львів.

ОРЯС — Отделение русского языка и словесности Академии наук. Санкт-Петербург — Петроград — Ленинград.

ППЛ — Памятники полемической литературы. Киев.

РЛ — Радянське літературознавство. Київ; (з 1990 року виходить під назвою: Слово і час).

ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинский Дом) Российской АН. Ленинград — СанктПетербург.

Укр. література XVII... — Українська література XVII ст.: Синкрет. писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / Упоряд., приміт. і вступ. ст. В. І. Крекотня; Ред. тому О. В. Мишанич. К., 1987. («Бібліотека української літератури»).

Укр. література XIV — XVI... — Українська література XIV-XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори / Автор вступ. ст. і ред. тому В. Л. Микитась; Упоряд. і приміт. В. П. Колосової та ін. К., 1989. («Бібліотека української літератури»).

Укр. поезія XVI — XVII... — Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упоряд. В. П. Колосова, В. 1. Крекотень. К., 1978. («Пам’ятки давньої української літератури»).

ФЧ — Федоровские чтения. Москва.

ЦНБ — Центральна наукова бібліотека НАН України ім. В. І. Вернадського.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.