Головна




Богдан КІСТЯКІВСЬКИЙ



М.П.Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя


М.П.Драгоманов і питання про самостійну українську культуру (На роковину смерті)


(за виданням: Б.Кістяківський. Вибране. – Київ, 1996)




Кістяковський Богдан (1868—1920), відомий правник, соціолог і філософ права; проф. Ярославського Ліцею і Київського Ун-ту, д. чл. ВУАН. Писав ст. на політ. теми в «Освобождении», «Русской Мысли» (під псевд. «Украинец») та в «Украинской Жизни». Редагував твори М. Драгоманова, написавши до них вступну розвідку. Наук, праці К. присвячені теорії права та соціології. Найважливіші: «Gesellschaft und Einzelwesen», «Социальные теории науки и право» та ін. Для філософії мають значення його ст. до методології наук. К. обороняв у них «методологічний плюралізм», виходячи з поглядів модерного кантіянства. (Енциклопедія українознавства. Т.3.)







М.П.Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя




Політичні твори Михайла Петровича Драгоманова посідають визначне місце в історії розвою російської суспільної думки. В них уперше було чітко й виразно вияснено пекучу потребу переходу Росії до конституційного ладу. Ввесь свій вік Драгоманов з гідною подиву енергією і невсипущістю доводив, що існування Росії як великої держави і цілковите прилучення російських народностей до цивілізованих націй немислиме без оновлення російського державного життя. Але вбачаючи в розв'язанні політичних питань єдиний засіб кінчити з невпорядкованістю російського життя і через те приділяючи їм виняткову увагу, Драгоманов аж ніяк не обмежував ними коло своїх зацікавлень. Його політичні погляди були оперті на твердому грунті широких наукових узагальнень, які були випливом його величезної ерудиції на полі вселюдської історії. В центрі його світогляду стояло не політичне життя суспільства, а щастя народних мас, що можливе, як він твердо був переконаний, лише за високого рівня культури. За найбільше благо культури він мав повний розвій індивідуальності як кожної поодинокої особистості, так і цілих народів. Охоплюючи поняття культури в її найповнішому значенні, він мислив її як досконалу організацію всіх сторін життя — економічної, соціальної і духової, і то організацію цілого народу, а не тільки його верхів. Ця остання риса в розумінні культури була подиктована широким демократизмом, притаманним тому поколінню російської інтелігенції, молодість якого зійшлася з великою справою визволення селян; в особі Драгоманова цей демократизм утілився в найдосконалішій і послідовній формі. Ввібравши в себе демократичні почування з тієї громадської атмосфери, в якій він виріс і виховався, він перетворив їх на струнку систему ідей, які довів до логічного завершення, зробивши всі крайні висновки. Звідсіля — його палка оборона прав пригноблених народностей і передусім права на культурний розвій рідного йому українського народу. Проповідуючи не лише рівноправність осіб, але й рівноправність націй, він вважав, що останнє можна здійснити тільки за федерації народів. Своїми філософськими поглядами Драгоманов, віддаючи данину своїй добі і схиляючись перед успіхами дослідних наук та позитивного знання, був переконаним позитивістом і раціоналістом. Але це не завадило йому піднестися до визнання особистості як найвищої цінності і, що має ще більшу вагу, до поглибленого розуміння ідеї особистості, яке виявило себе у визнанні цінних якостей, властивих особистості, і за кожною культурно-самовизначеною народністю. От через що саме не без підстави можна сказати, що Драгоманов, не усвідомлюючи того, за своїми філософсько-історичними поглядами був близький до справжнього ідеалізму 1.



I


Схарактеризувати літературно-політичну діяльність М.П.Драгоманова є річ нелегка 2. Вона тривала понад чверть століття, від кінця шістдесятих років до дня його смерті 8/20 червня 1895 року. Особливо інтенсивною вона була починаючи з 1876 року, в останні вісімнадцять років життя Драгоманова, коли він перебував за кордоном як політичний емігрант. За складом свого розуму більше вчений, ніж публіцист, Драгоманов через свій гарячий темперамент не міг не озиватися на пекучі політичні питання, які висував його час. Зовнішні умови примусили його стати на позицію політичного агітатора. Але агітатором у точному сенсі слова він ніколи на був. Навіть у властиво агітаційні видання він вносив свою широку наукову ерудицію і всю глибочінь своєї думки. Всі його політичні твори свідкують про багатство його знань з політичної історії передових народів і про домежну продуманість його головних засновків. Як публіцист і політичний письменник, Драгоманов озивався на всі злоби дня, але нічого не написав на саму лише злобу дня. З приводу кожної часткової події він висував принципові питання і користався з неї задля того, аби широко поставити й розвинути свою загальну соціальну та політичну програму. А втім, обставини сприяли йому в цьому, бо при початку його закордонної вільної письменницької діяльності перед Росією постали найбільш загальні питання, висунуті повстанням південних слов'ян і вслід за ним російсько-турецькою війною. У цілій низці політичних брошур, написаних у 1876 — 1878 рр. з приводу війни 3, Драгоманов спішив зазначити, що Росія не може провадити успішної зовнішньої політики, а поготів війни, доки в ній самій неподільно панує бюрократія, а російське суспільство приречене на німування. Він невтомно доводив, що не можна визволяти "слов'янських братів" від "турків зовнішніх", допоки над визволителями непорушно панують "турки внутрішні"; що встановлювати свободу в чужій країні можуть тільки люди вільні у себе вдома; що свобода — "чисте діло" і потребує "чистих рук" і що люди, які заплямували себе інтендантськими та іншими крадіжками та кривавими приборканнями пограбованих своїми колишніми поміщиками селян, своїм дотиком до справи свободи можуть тільки занапастити її. У зв'язку зі слов'янським питанням стояло й питання про Україну, яка відкрила для Московської держави в XVII столітті Чорне море і поставила перед Росією завдання витати турків з Європи і перетворити Балканський півострів на вільну федерацію південнослов'янських держав з можливим приєднанням до неї Греції, Албанії та Румунії. Завдання це, так зване Східне питання, коштувало Росії неймовірного числа марних жертв, до яких треба віднести й останню російсько-турецьку війну, а проте воно не доконане й досі; а тимчасом з правильною політикою і справдешньою моральною підтримкою південнослов'янських народів з боку Росії воно було б доконане самими цими народами без кривавих війн Росії з Туреччиною. Причина такої маси марних жертв полягала у тім, що політика царського уряду не була безкорислива і "визвольна", як її вихваляли різні офіціози та всілякі похлібці офіційних сфер серед російської преси, а була суто егоїстична та завойовницька. Драгоманов уважав за потрібне вказувати на те, що супроти південних слов'ян російська бюрократія тепер застосовує ту ж саму політику, яку застосовував супроти України московський приказний лад у XVII сторіччі і петербурзький бюрократичний режим у XVIII сторіччі. Україна, що прилучилася до Московської держави як до визволительки від магнатсько-єзуїтських порядків, учинених Люблінською та Берестейською уніями 4, по приєднанні опинилася ще в більшій неволі через бюрократичне самодержавство. Поневолення України доступило своєї кульмінаційної точки якраз напередодні російсько-турецької війни у відомому указі 1876 року, який чи не зовсім касував українську літературу 5. Драгоманову було ясно, що остаточне поневолення України, як великий успіх російського самодержавного уряду, було також і знаком на посилення та закріплення неволі всього російського народу. Як українець, він з особливою силою усвідомив цінність особистої і суспільної свободи для українського та всього російського народу. Невтомній проповіді свободи особистості і суспільства та вимаганню конституційних гарантій для неї він насамперед і присвятив свою літературно-політичну діяльність за кордоном.

Але Драгоманов був не лише невтомним проповідником особистих свобод; він був у певному сенсі й першим проповідником їх у Росії. Значення свободи особистості, здійснення якої можливе тільки за конституційних установ, не усвідомлював навіть К.Д.Кавелін, коли в суперечці з Герценом 1862 року заперечував конечну потребу конституції для Росії і нападав на ті дворянські зібрання, які тоді порушили це питання 6. У конституційному ладі він бачив тільки участь народного представництва в законодавстві та управлінні країною, але не гарантію особистої свободи. Що ж до самого Герцена, то хоча він і визначив ясно величезне значення особистої і суспільної свободи для Західної Європи, хоча й вивіз із Росії непримиренну ненависть до самодержавства і свідомість неможливості жити на батьківщині за відсутності свободи особистості, хоча й твердо засвоїв західноєвропейські політичні вчення, вгрунтовані на визнанні невід'ємних прав людини й громадянина, та однак не зробив політичне визволення особистості предметом такої ж гарячої проповіді, як визволення селян від кріпосної залежності. А проте саме після визволення селян, надто ж після придушення польського повстання, все промовляло про те, що встановлення прав особистості і свободи суспільства є найістотніше завдання доби. І навіть ревний західник Тургенєв не звернув увагу Герцена на цю прогалину в його літературно-політичній агітації. У спорі з Герценом про Слов'янство і Захід 7 він старався лише переконати свого суперечника у перевагах Заходу, покликаючись до його невмирущої культури і властивого всьому ладові його життя шанування прав особистості й суспільної свободи; та й він не вказав Герценові на те, що свобода особистості є найближчою нагальною потребою російського народу і лише її здійснення наблизить Росію до Заходу; він не порадив Герценові замінити проповідь витвореної ним своєрідної сумішки слов'янофільського месіанства, народництва й соціалізму енергійною проповіддю свободи особистості, суспільства і держави. Ще менше вважали за потрібне обстоювати у своїх творах свободу особистості як головне політичне благо представники "російської соціологічної школи" П.Л.Лавров та М.К.Михайловський, які заклали соціально-філософські підвалини російського соціалістичного і революційного руху сімдесятих і вісімдесятих років. Хоча вони невтомно розвивали свої ідеї про те, що в майбутньому ідеальному соціальному ладі особистість має бути "всебічно розвиненою" і "безумовно цільною", одначе не вважали за потрібне висунути як головну вимогу свого часу завоювання політичних прав для особистості. Зрозуміло, що й соціально-революційна російська інтелігентна молодь початку сімдесятих років, безмежно віддана народній справі, яку вона вбачала у здійсненні аграрного соціалізму, молодь, котра зовсім самовіддано пішла у народ проповідувати його серед селянського й робітничого люду, менш за все думала про свободу особистості і суспільства, а конституційний лад цілком > ототожнювала з пануванням буржуазії. Посеред цієї цілковитої неуваги до щонайпекучішої потреби російського народу Драгоманов зі своєю невтомною проповіддю особистої та суспільної свободи і представницьких конституційних установ, яку він провадив починаючи з середини сімдесятих років, посідає зовсім виняткове місце.

Виступивши як перший російський письменник, котрий зробив проповідь прав особистості і політичної свободи своєю головною справою, Драгоманов не об'явив, звісно, нічого абсолютно нового для російського життя. Ідеї політичної свободи, вироблені в Західній Європі ще в половині XVII століття, становлять невід'ємну власність кожної по-європейському освіченої людини. Відтоді як їх було вироблено, жодна суспільна група і жоден політичний письменник, які стоять на рівні європейської освіти, не можуть не бачити їхньої цінності та значення, вони не можуть бодай час від часу в тій або іншій формі не наполягати на них. У Росії традиції боротьби з самодержавством за політичну свободу тягнуться від декабристів через Герцена до революціонерів шістдесятих років і від цих останніх — до народників і народовольців сімдесятих і вісімдесятих років. І в цій славній традиції російського суспільства зовсім виразно виступає значення Драгоманова як першого послідовного конституціоналіста, творця першої російської конституційної теорії 8. "Драгоманов, — за словами П.Б.Струве, — перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко й виразно вияснив російському суспільству смисл і значення конституційного ладу, та особливо — прав особистості, засад самоврядування"9. Бувши соціалістом, Драгоманов був водночас послідовним лібералом і демократом, якими й є завжди справжні соціалісти. Він невтомно доводив, що ідейний лібералізм у найвищій мірі цінний передовсім для соціалізму, адже ж бо і пропаганда і здійснення останнього можливі лише на грунті особистої, суспільної і державної свободи. Але він ніколи не дивився на політичну свободу тільки як на засіб для здійснення соціалізму і визнавав за нею цілком самостійне й незмінне культурне, політичне та суспільне значення. Щодо цього його ідеї надзвичайно сучасні, і він є ніби безпосереднім учасником нинішньої боротьби політичних партій і керунків.

Проповідь ідеї політичної свободи і обстоювання конституційних форм державного устрою як єдиного засобу втілити ці ідеї в житті Драгоманову доводилося поєднувати з критикою тих поглядів, і революційних включно, в яких він бачив хибне розуміння і неправдиву оцінку вільних політичних форм. Конечність критики була подиктована тією обставиною, що Драгоманов ніколи не міг визнати задовільним розв'язком питання про політичну свободу створення самого тільки центрального народного представництва. Виходячи з ідей федералізму, який грунтується на щонайширшому визнанні автономних прав політичних, соціальних та національних груп, він, воліючи водночас лишатися на грунті реальної політики, наполягав, щоб у Росії представництво державне було міцно пов'язане з представництвом місцевим і крайовим і щоб участь народу та його представників у розв'язанні загальнодержавних питань опиралася на широкий розвій місцевого самоврядування. Він ненастанно доводив згубність централізму для самого існування політичної свободи — хоч би від кого той централізм виходив, чи то від самодержавної бюрократії, чи то від централістських революційних партій, і нехай би заради чого його проповідували — чи то в ім'я хибно витлумаченої ідеї про єдність і неподільність Росії, чи то в ім'я історичних прав Польщі на Литву, Білорусію та Україну і на відновлення польської державності в старих кордонах 10.

Братися до критики чужих поглядів Драгоманову особливо часто доводилося починаючи з кінця сімдесятих років, коли на боротьбу за політичну свободу виступили російські революціонери. Виявляючи надзвичайну енергію і безприкладний героїзм у боротьбі з самодержавством, російські терористи порівняно мало дбали за правильність своїх теоретичних поглядів, бо ж до боротьби за політичну свободу вони дійшли емпірично, дорогою практики, а не дорогою теоретичного розвою власних ідей. Драгоманов від самого початку побачив, що не може працювати спільно з російськими терористами, незважаючи на те, що їх об'єднувала боротьба за політичну свободу. Тому коли Желябов після виникнення партії "Народної волі" звернувся до нього з пропозицією бути літературним речником партії за кордоном, він відхилив цю пропозицію. Та незабаром йому випало піддати систематичній критиці як теоретичні погляди, так і методи боротьби російських революціонерів 11. Цей критичний перегляд усього світогляду російських соціалістів і революціонерів він зробив головно у своїх статтях, що з'являлися у часописі "Вольное Слово"12 впродовж майже двох з половиною років, від початку 1881 до середини 1883 року. З-поміж них особливо видатною є низка статей, виданих затим у 1882 році окремою книжкою під назвою "Историческая Польша и великорусская демократия". У цьому творі Драгоманов історично і критично розглянув революційні рухи натерені Росії починаючи від тридцятих років XIX століття дотично до питання про політичну свободу і децентралізацію в Росії, зокрема в їхньому зв'язку з польським і українським питаннями. Наприкінці книжки він розвинув свою політичну програму, оперту на принципі автономії земських одиниць, тобто сільських і міських громад, волостей, повітів, губерній та країв.

Рівночасно з появою цього твору Драгоманова у часописі "Вольное Слово", тобто в 1881 р., організація земських діячів-конституцірналістів, яка виникла ще на спаді сімдесятих років, але тільки на початку вісімдесятих твердо склалася у так званий "Земський союз""-опрацювала свою політичну програму. Коли порівняли оці програми, то стало видно, що земці-конституціоналісти сходяться в розв'язанні головних програмових питань з Драгомановим. Цей збіг походить, звичайно, від того, що обидві програми брали за вихідну точку єдину вже існуючу в Росії організовану суспільну силу — земство І що в попередні роки найзавзятішим провідником ідей конституціоналізму був Драгоманов, переконаний федераліст і автономіст. Вплив Драгоманова позначився також і в тім, що найвидатніші і дійові члени "Земського союзу" належали до південноросійських або українських земств — чернігівського, полтавського та харківського. Внаслідок збігу програм сталося й організаційне зближення поміж "Земською спілкою" і Драгомановим. Наприкінці 1882 р. спеціальний делегат 14 "Земської спілки" запропонував Драгоманову взяти на себе редагування "Вольного Слова", і він прийняв це доручення. Здавалося, що дякуючи "Вольному Слову" та "Земському союзові" має настати момент, коли Драгоманов нарешті дістане змогу спертися у своїй пропаганді та агітації на широкий громадський рух. Керований Драгомановим часопис "Вольное Слово", заснований попервах з метою дати різним опозиційним та революційним елементам в Росії можливість вільно висловлювати свої думки, зробився органом агітації на користь політичної свободи з широким земським самоврядуванням. До того ж у часописі приділяли велике місце соціальному питанню та його поставленню в окремих країнах Західної Європи й Америки, аби знайомити читачів з неохопною складністю цього питання й відучувати їх від однобічних і поквапливих рішень та висновків. Але діяльність Драгоманова як редактора "Вольного Слова" тривала дуже недовго. Урядова реакція, яка чимраз дужчала, а головно — реакція суспільна, що саме розпочалася, невдовзі задушила і "Земський союз", і "Вольное Слово". Надії на скликання земського собору на час коронації Олександра III не справдилися, і під дією розчарувань "Земський союз" розпався. Більшість членів його були мало схильні до впертої й наполегливої агітації, а російське суспільство робилося чимраз менше чутливим до неї. Позбавлене підтримки як з боку видавців, так і з боку читачів, "Вольное Слово" мусило припинити своє існування.

Але влітку того ж таки 1883 р. до Драгоманова з Росії були звернені нові запити, які дали йому поштовх написати один з найважніших його політичних творів. Спочатку йому доправили декілька політико-соціальних програм, складених у різних українських гуртках, які мали зносини з активними російськими революціонерами. Ці програми різнилися від звичайних тоді програм російських революціонерів, пройнятих більше чи менше якобінським централізмом, і наближалися за своїми федералістичними тенденціями до програми Драгоманова. Потім до Драгоманова приїхали делегати від деяких з тих гуртків, аби спільно виробити програму й статут для заснування політичного товариства "Вільний союз", яке поклало б собі за мету пропаганду (переважно на Україні, але не випускаючи із уваги й цілу Росію) ідей політичної свободи і соціальних реформ у їхньому зв'язку з федералізмом. Драгоманову було дуже важко порозумітися із цими делегатами, бо вони ще були під сильними чарами теорії і практики партії "Народної волі". Вони не надавали великого значення повільній організаційній та пропагандистській діяльності й хотіли якомога скоріше заманіфестувати своє існування якоюсь гучною справою, на кшталт "народовольських заходів", але тільки з федерально-українським забарвленням. Водночас їм не подобалася та увага, яку Драгоманов приділяв австрійській Русі і політиці західних слов'ян, бо вони вважали таке розширення політичних інтересів за непотрібне ускладнення справи. Врешті-решт делегати якось порозумілися із Драгомановим, головні пункти статуту й програми політичного товариства "Вільний союз" було опрацьовано й видрукувано, і делегати повезли друковані їх примірники до Росії. А вже тут поліція вистежила чільних "вільносоюзників", і політичне товариство вмерло на самому початку. Проте політичні друзі Драгоманова забажали, щоб він видав вироблену програму "Вільного союзу" зі своїми докладними поясненнями і доповненнями. Тож твір Драгоманова "Вольный союз", який вийшов у Женеві 1884 року, і становить за формою програму й статут політичного товариства.

Програма, викладена в книжці "Вольный союз" ["Вільна спілка"]15, містить також і проект конституційної реорганізації Росії. В ньому особливо привертає до себе увагу параграф, що встановлює загальне виборче право, і то право обирати мають усі громадяни, котрі досягли 21-річного віку. Тут ми маємо беззаперечний доказ того, що російський лібералізм, передовим речником якого наприкінці сімдесятих і на початку вісімдесятих років був Драгоманов — тією мірою, якою він, як ідейний українець, загалом міг бути представником загальноросійського лібералізму, — завжди незмінно стояв за цю найпершу вимогу політичного демократизму. Але найголовнішу прикмету цього проекту становить наполягання на широкому місцевому самоврядуванні, особливо обласному, як основі державного самоврядування, здійснюваного центральним народним представництвом.

Проект російської конституції, викладений у "Вільній спілці", тривалий час був єдиним докладно опрацьованим проектом. Лише через десять років, біля середини дев'яностих років, у Росії було складено й пущено по руках інший "Проект русской конституции", що його 1895 року видав "Фонд вольной русской прессы" в Лондоні зі статтею С.Степняка (Кравчинського)16. Цей другий проект є надзвичайно схожий з проектом Драгоманова; лише деякі пункти в ньому опрацьовано детальніше, в інших же зроблено куди більші поступки сучасному державному ладові в Росії. Так, наприклад, у ньому збережено Державну Раду в її колишньому складі з довічно призначуваних монархом сановників замість запропонованої у "Вільній спілці" "союзної думи", як другої палати, що складається з депутатів, котрих обирають "обласні думи". У своїй статті, присвяченій порівнянню цих двох проектів, С.Степняк говорить з приводу цієї схожості: "Обидва ці проекти показують разючу схожість у найістотніших рисах. Та ми не думаємо пояснювати це запозиченням. Адже ж бо й Драгоманов не вигадував свого проекту, а лише припасовував до російських умов зразки суспільного устрою вільних держав, випробувані перебутим досвідом... Схожість обох проектів лише показує, що обидва упорядники визнали як найбільш відповідні для Росії одні й ті ж самі великі взірці". Ми, одначе, не можемо пристати на цю думку С.Степняка і гадаємо, що він тут не мав рації. Певно, в жодній ділянці законодавства не робилося стільки запозичень, як у складанні конституцій; а тепер взагалі навіть і неможливо виробити конституцію цілком вільну од запозичень. Тільки ж оті взірці, з яких можна запозичувати, є дуже вже різнорідні, а подеколи й діаметрально протилежні, від французьких і аж до американських та швейцарських федералістичних конституцій. Що Драгоманов робив свої запозичення з американських та швейцарських зразків, це пояснюється тим, що він, бувши українцем, частенько мав привід і нагоду переконатися, яким лихом є державний централізм. Від самої появи своєї за кордоном, він завжди поєднував пропаганду політичної свободи з боротьбою проти централізму і з проповіддю федералізму або, принаймні, широкого обласного самоуправління. Особливо завзято йому випало боротися проти державного централізму в усіх його формах і різновидах, бо російські революційні кола завжди виявляли симпатію і природній нахил до французьких якобінських теоретичних поглядів і тактичних прийомів. Саме завдяки цій невсипущій протицентралістській проповіді Драгоманова у вісімдесятих і першій половині дев'яностих років ліберальний рух у Росії відрізнявся дуже сильними федералістичними симпатіями, на противагу чисто революційним рухам, здебільшого нейтралістським. Симпатії до федералізму є тим природніш! для російського лібералізму, що як раніше, так і на добру міру в наш час він спирається на земство. З уваги на цей загальний вплив Драгоманова на розвій і розуміння ідей лібералізму в Росії, ми певні, що й автор Проекту російської конституції", опублікованого Лондонським фондом, мусив був відчути на собі безпосередній вплив як ідей, так і літературних творів Драгоманова. За вельми важливий непрямий доказ нашої думки ми маємо ту обставину, що в останні дванадцять років, які минули вже по смерті Драгоманова, коли вплив його ідей природньо дуже ослаб, у російському лібералізмі почали переважати симпатії до "інших великів взірців" конституційних установ. Аби переконатися в тім, годі бодай у загальних рисах порівняти проект конституції, викладений у "Вільній спілці", з проектом, складеним гуртом петербурзьких та московських членів "Союза Освобождения"17. В останньому обминули навіть польське питання. Але найдивовижнішим є те, що цей проект не розширює компетенцій земств та інших одиниць самоврядування і не створює їм гарантій, які визначено самою конституційною хартією, а віддає встановлення цих компетенцій та їх гарантій звичайному законодавству. Проект також не віддає виключно судовим органам розв'язання спорів про компетенцію поміж органами центрального уряду та органами місцевого самоврядування. Навіть коли цей проект перероблювала "комісія бюро загальноземських з'їздів", до нього не було внесено ніяких змін у цих пунктах. Ми бачимо в останній обставині беззаперечний доказ того, що тимчасом як енергія та завзяття у змаганнях за загальнодержавне представництво серед земських діячів у недавно пережиту нами бурхливу визвольну добу незмірне зросли, інтерес до справ земського й загалом місцевого самоврядування серед них дуже підупав. Тільки в останніх часах, коли незважаючи на існування Державної Думи суспільство показує себе безсилим у боротьбі за конституційний лад, чимраз частіше лунають заклики обіперти оновлення нашої держави на демократизованих земствах. На противагу цим проектам, виробленим різними громадськими гуртами в останні роки, проект, викладений у творі "Вільна спілка", вигідно відрізняється саме тим, що в ньому приділено особливу увагу питанням місцевого самоврядування; так, наприклад, у ньому в саму конституцію введено визначення компетенцій одиниць місцевого самоврядування; ці компетенції є значно розширені як наслідок створення більшої, а відтак впливовішим самостійнішої від губернського земства одиниці самоврядування — обласного земства; зрештою, розв'язання спору про межі компетенції поміж органами місцевого самоврядування і центральним урядом є віддане виключно судові. Вважаємо за потрібне зазначити, що гейдельберзький професор Макс Вебер, котрий, як громадянин однієї з західноєвропейських держав, звичайно, є краще обізнаний з тим, як функціонують конституційні установи на практиці, звернув увагу на знехтування питань про компетенцію земств у проектах, які вийшли з кола "Союза Освобождения", і виставив проти них переваги проекту, викладеного у "Вільній спілці"18.

У своєму творі "Вільна спілка" Драгоманов не тільки звів докупи всі запропоновані ним у різні часи розв'язки програмових питань, але й також погрупував свої погляди з питань тактики. Висхідною точкою для розв'язання всіх тактичних питань йому завжди слугувала теза: "чисте діло потребує чистих засобів", — виставлена ним ще супроти російського уряду, коли перед російсько-турецькою війною він указав на нещирість його "визвольної" політики на Балканському півострові. Також і в полеміці з російськими революціонерами він невпинно доводив, що в боротьбі проти російського уряду доцільними можуть бути лише безумовно моральні засоби. Зокрема, він дуже багато спинявся на недоцільності залучення до активної політичної діяльності і до нелегальних організацій учнівської молоді.

Але особливо визначною є його мужня і наполеглива боротьба проти політичного терору як засобу для здобування політичної свободи. Від самої появи у нас політичного терору він однозначно виступив проти нього; з приводу події 1 березня він піддав терор безумовному осудженню, висловивши свою думку не тільки в статтях у російських виданнях, але й у осібній брошурі, опублікованій по-французькому 19, і до скінчення днів своїх він не переставав осуджувати всі види політичного терору. Тепер, коли російський політичний тероризм перейшов через усі ступені свого розвитку, доводиться тільки дивуватися з того, як дотепно Драгоманов одразу ж оцінив значення цього способу боротьби з урядом і як вірно він передбачив усі його наслідки. Він, наприклад, наперед указав, що цей метод боротьби обернеться проти тих, хто його у нас висунув, що в руках уряду і реакційних партій він стане наймогутнішим знаряддям боротьби з цілим визвольним рухом і з самим принципом політичної свободи. Аргументація Драгоманова в цьому питанні є така цікава і характерна для нього, що краще за все дати слово йому самому: При тому політичному порядку, — каже він, — якому піддана зараз Росія, і в такий час, який вона зараз переживає, ніхто не може поручитись за себе, що він не вчинить убивства, котре матиме політичний характер. Та хоч трошки далекоглядні політичні діячі, а поготів прихильники політичної волі, мусять уникати всього, шр може означати собою зведення вбивства в систему політичної боротьби чи надати вбивству вигляду принципово-законної дії. По-перше, це зробило б вузькою саму політичну боротьбу, спрямувавши її більше проти осіб, ніж проти певного порядку, і надавши їй поверхового характеру та й властиво легших завдань, а по-друге, і головне, визнавши вбивства як законний спосіб політичної боротьби, прихильники політичної волі пособляли б у підтримці одкиненого ними принципу й підкопували б власну будучину. Надто ж це треба сказати про тих прихильників політичної волі, котрі надають переважного значення захистові прав особистості, прав людини й громадянина, а всім формам та установам суспільним приділяють значення лише постільки, поскільки вони забезпечують ці інтереси і права. Недоторканість життя є, без сумніву, щонайперше серед прав особистості, і тепер найбільш розвинені люди дійшли до цілковитого й безумовного відкинення різного роду смертної кари навіть і за найширших гарантій судової справедливості. Але вбивство з особистого заміру не може бути нічим іншим, як дією особистої сваволі, і нехай би які добропорядні були його мотиви, а воно все ж таки залишається сваволею; вбивство ж за ухвалою таємного політичного товариства є передовсім страта за приговором таємного суду без того, щоб вислухати оборону підсудного, — суду, члени якого є заразом і оскаржувачі, і свідки, і судді, тобто це є дія прямо деспотична Коли вбивство з особистого заміру може бути за певних випадків виправдане обставинами, які його спричинили, то зведення таємного суду змовників у дію законну не може бути нічим іншим, як підриванням у суспільній свідомості ідеї про права людини й громадянина; останні ж за самим смислом поняття свободи мусять стояти вище від усього у суспільному порядку, і порушення їх не може минутися безкарно для цілого цього порядку та його розвою, а в першій черзі не може залишитися безкарним для тих суспільних елементів, які хочуть поступного розвитку суспільства і які через те, що вони найчастіше стоять у меншості, якнайбільше мають потребу в гарантіях свого існування. Вся історія політичних убивств у цивілізованих країнах говорить на користь правдивості цього твердження і проти тієї думки, спроби поширення якої недавно робилися в Росії, а саме, мовбито політичні вбивства становлять особливо зручний (і до того ж новий) прогресивно-революційний спосіб дії". Відтак Драгоманов докладно спиняється на історії політичних убивств і так званих "народних розправ", викликаних боротьбою партій. Висновок, якого він доходить, є разом із тим і пророцтвом стосовно Росії. "Усі ці факти доводять, — говорить він, — що вбивства для політичних партій становлять щонайменше знаряддя гостре з обох боків, а через те і мало надійне для справи переміни певного політичного порядку і встановлення іншого. Мало того, ці факти, на нашу думку, дають підстави чекати, що в Росії (де уряд тепер аж так нагадує уряд неаполітанських Бурбонів) монархічна реакція у скрутних для неї обставинах і собі візьметься до політичних убивств і до розправ яких-небудь московських різників. Тим-то ми думаємо, що учасники організованої боротьби за політичну волю в Росії, натомість захоплюватися двосічною політикою пристрастей і безпосередніх чуттів, повинні завчасно підготуватися до паралізації таких вищезгаданих заходів реакції з допомогою широкої пропаганди справді вільних політичних ідей і твердої організації для захисту вільних установ, можливих до здійснення тільки з децентралізацією представницького врядування"20.

Ідеї Драгоманова замало стояли в гармонії з політичними течіями, поширеними у сімдесятих і вісімдесятих роках у російському суспільстві. Надто ж далекі й чужі вони були декотрим верствам російської революційної інтелігенції. З цього незрідка виходили неслушні й жорстокі полемічні вихватки проти нього. Але політична проникливість і публіцистичні заслуги Драгоманова не могли лишитися неоцінені бодай деякими з найвизначніших представників російського революційного руху. Наступні рядки з привітання, надісланого 1894 року до святкування тридцятиріччя літературної діяльності Драгоманова і підписаного С.Степняком (Кравчинським), Є.Лазаревим та В.Волховським, показують, як високо ставили вони заслуги Драгоманова у справі політичного розвою Росії: "Україна, яка дала нам найвидатнішого споміж наших художників слова, засновника російської белетристики, і силу першокласних поетів, артистів, музикантів та вчених, може пишатися тим, що за тяжкої доби формування політичних партій у Росії вона висунула одного з найбільших політичних мислителів нашого часу, котрий більш як хто інший із сучасників допоміг вивести російську революційну інтелігенцію з того ідейного хаосу, в якому вона стояла років ще п'ятнадцять тому. Свідомо чи несвідомо, по волі чи затуляючи вуха, російські революціонери майже в цілій своїй масі прямують тією дорогою, яку передбачив і без упину показував Драгоманов від перших же днів своєї появи за кордоном. Чимало з його практичних настанов і вказівок, опертих на грунті докладного вивчення політичного організму теперішньої Росії і на глибокім знанні політичної історії передових народів освіченого світу, аж так випереджають події, що можуть бути оцінені й утилізовані лише по здійсненні політичного перевороту, який уможливить для Росії зорганізованість і впорядкування у згоді з її бажаннями і потребами, їх можна назвати його політичною спадщиною, заповіданою нащадкам — маємо надію, що не занадто далеким"21.

Політичні твори Драгоманова російською мовою доволі повно характеризують його як борця за права особистості та політичну свободу і як проповідника федералістичних засад, але вони не так добре знайомлять із ним як з українцем і соціалістом. То є річ цілком зрозуміла, бо у творах своїх російською мовою він звертається до російського суспільства в цілому і пише на теми, які цікавлять його взагалі. І хоча він при цьому завжди говорить як українець і соціаліст, та його погляди щодо українських і соціалістичних питань окреслені не так повно, як за тих випадків, коли він просто звертається до своїх земляків і до тих суспільних верств, серед яких він вважав за потрібне провадити переважно пропаганду соціалізму. Для знайомості з діяльністю Драгоманова як українця і соціаліста треба оглядатися на його твори українською мовою, а між ними здебільшого на ті, які надруковані у п'яти томах збірки "Громада"22, що він видавав її впродовж п'ятьох років, з 1878 по 1882 р., у Женеві, та у часописі "Народ"23, який виходив шість років, з 1890 по 1895 р., у Львові.

Говорячи про трудящу народну масу, Драгоманов головно мав на оці селянство, а через те висував на передній план аграрний соціалізм. От тим-то його, як соціаліста, можна назвати народником. Але народницький напрямок його соціалізму зумовлювало, з одного боку, те, що міста і міське життя у сімдесятих та вісімдесятих роках були розвинені дуже слабо, надто ж на півдні Росії, а з іншого — те, що український народ, до якого були звернені його соціалістичні твори, складається виключно із селян. З ідейним російським народництвом він не мав нічого спільного. Йому були однаково чужі що централістський соціалізм Лаврова, забарвлений у тогочасний марксизм і розроблюваний в органі Лаврова "Вперед"24, що бланкістський змовницький соціалізм Ткачова з його органом "Набат"25. Між західноєвропейськими соціалістами Драгоманов найбільше зачерпнув свої ідеї в Прудона. Готовність визнати ідеалом найбільш скрайні форми федералізму, які межують з анархією, наближала його до Бакуніна. Та од Бакуніна його відвертало заперечення останнім сучасної культури та перехідних форм державності, надто ж заперечення ним теперішньої правової держави.

У першому томі збірки "Громада" Драгоманов розвинув свою програму ідеального устрою, опертого на федеративних відносинах між громадами. Ось як він малює його: "В цьому-то товаристві: в рівності й в спільному господарстві над усім тим, що потрібно людям, і єсть корінь волі й для людей, маючих свої держави й не маючих їх'. Але "така велика купа людей, скільки єсть їх на всій нашій Україні, не може бути одним товариством, інакше б вона перестала бути й вільним товариством. Вона мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх своїх справах, інакше які-небудь громади будуть поневолені робити не те, що вони хотять, і не там, де вони сидять". "Не буде рівної волі й тоді, коли хто-небудь буде справлятись в усьому за другого, як це робиться в виборних державах. Виборний тільки тоді не стане начальством, коли він просто справить те діло, за котрим його вислав другий, котрий знав наперед, яке то діло, й наказав, як його треба справити. З цього ясно, що справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або, ліпше сказати, громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств, котрі просто чи через виборних людей для кожної справи обертаються до других товариств, з котрими їм найближче, найлегше, найпожитніше бути спільними, за потрібними їм справами, оддаючи їм поміч за поміч. Розважаючи далі, побачимо, що й громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб. От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств". Та змалювавши цю ідеальну мету, він за якийсь десяток сторінок зазначає й конкретніші завдання. "... Ми вважаємо, що нашим людям слід добиватись і тих змін, котрі, як показують приміри усіх других країн Європи, мусять наступити й в Росії ще раніш, ніж велика частина громад зрозуміє потребу докорінної зміни в теперішніх порядках: добиватись скасування царської й чиновницької сваволі, котра, певно, заміниться виборним урядом (царством уставним, а далі виборною гетьманщиною або республікою). При теперішньому стані Росії, котра дуже вже явно держиться тільки мужицькими грішми, сама панська рада з виборних людей з усього царства не може бути без того, щоб зараз же в ній не піднялась розмова про податки мужицькі й про наділ мужикам поля. А вже одна розмова про це послужить тому, щоб більше одчинити очі мужицтву на всі державні й громадські порядки, й поведе за собою дальші бажання й зміни"26. Відтак, звертаючись до української інтелігенції, особливо молодої, яка закінчує університети, він закликав її селитися серед українського народу, аби провадити пропаганду соціалізму. Він доводив, однак, що соціалізм можливий до здійснення лише по загальному культурному піднесенні народних мас, а тому соціалістам не можна обмежуватися тільки створенням соціалістичної партії і проведенням пропаганди соціалізму, а треба брати участь у цілому культурному житті свого народу. В цьому пункті, який він, щоправда, не зовсім вдало сформулював як бажання, щоб "соціалісти на Україні складали не партію, а громаду", він зустрів особливо багато заперечень з боку російських та українських соціалістів-революціонерів, які вважали за потрібне зосередити всі свої сили єдино на пропаганді соціалізму і вкрай зневажливо ставилися до культурного піднесення народних мас. Водночас Драгоманов був прихильником того погляду, що соціалізм можливий до здійснення тільки економічним шляхом. В одній із своїх статей у "Вольном слове" він піддає критиці погляди соціалістично-анархістського журналу "Le Revolte" і так визначає своє ставлення до революційного й еволюційного соціалізму: "Саме поняття соціальна революція не має сенсу, якщо слово революція розуміти в звичайному значенні громадянської війни... Революція, як збройне повстання якоїсь меншості (більшості нема чого повставати), є поняття з кола відносин політичних, державних, і там воно вповні має сенс, бо якоїсь меншості буває задосить для знесення даного зовнішнього державного устрою і встановлення іншого, хоч не завжди буває задосить для його зміцнення. Та що може зробити будь-яка меншість у такій справі, як заведення спільного спожиткування статками, яке потребує самохітної згоди й високого морального розвитку величезної більшості населення?! Тут замало й не дуже великої більшості". "Для того ж, — веде він далі, закінчуючи свою думку, — щоб люди могли твердо замінити старий порядок новим, надто ж таким складним, як націоналізація чи навіть інтернаціоналізація власності, треба їм мати у головах готовий план такої організації, який виробляється, або краще сказати, виростає рядом проб у ненастанній різнобічній боротьбі з застарілим порядком і в таких же пробах встановлення порядків нових. Цей ріст і становить суспільну еволюцію, де громадські дії, як вибухи класової зненависті, бунти і революції, звісно, є неминучі, але складають тільки частину й до того ж зовсім не найсуттєвішу"27. Те ж саме він повторює і в своєму автобіографічному нарисі, принагідно визначаючи тут свою тактику в австрійській і російській Україні. "Як соціаліст за своїми ідеалами, — пише він, — маю певність, що здійснення цього ідеалу можливе тільки у певній поступності і за високого розвитку мас, а тому й досягти його можна радше за допомогою розумової пропаганди, як кривавих повстань. Через те що Україна — моя вітчизна — розділена на дві частини, австрійську й російську, і через те що в першій існує певна політична свобода, якої нема в Росії, то, по моєму розуму, діяльність соціалістів у кожній частині має бути осібна: в Австрії можна розпочинати організацію властиво соціалістичної партії з робітників і селян русинів у спілці з поляками та євреями, в Росії ж треба передовсім добути політичну свободу; соціалістичні ж ідеї можуть поки поширюватись у Росії тільки науково-літературним способом. Добути ж політичну свободу в Росії українська нація, на мою думку, може не шляхом сепаратизму, а лише спільно з іншими націями і краями Росії шляхом федералізму"28.

Говорячи про Драгоманова як соціаліста, не можна не вказати на те, що він перший наполягав на необхідності для соціалістів різних національностей Росії провадити пропаганду соціалізму в звичному для них колі своєї національності і до того ж своєю національною мовою. Питання, звісно, стояло найголовніше про пригноблені чи так звані плебейські національності, що почасти позбавлені своєї інтелігенції і мають зглядно бідні національні літератури, а не про національності панівні — польську й великоруську, котрі пожирали добру частину інтелігентних сил у пригнічених національностей. Про практичне здійснення цієї найнасутнішої для успіху соціалістичної пропаганди вимоги Драгоманов сам оповідає у своїх статтях, написаних 1881 року. "Передовсім, — каже він, — зорганізувалися зовсім осібно від "російських" соціалісти українські, розпочавши в 1875 р. друкувати свої видання у Відні, а тоді у Женеві та Львові. З 1878 р. з'являються соціалістичні брошури нових польських соціалістів, а згодом програма "польських соціалістів". Під ту ж пору беруться до своєї організації й бесарабські вихідці з Румунії. Нарешті, 1880 року в Женеві друкується відозва групи "соціалістів-євреїв", де передбачалося друкування книжок для пропаганди серед єврейської робочої людності на сході Європи її живими мовами (в 1877 р. покійний Ліберман зробив спробу соціалістичного видання давньоєврейською мовою). Відзначаючи згодом ті труднощі, з якими українці боролися і які їм ще доведеться подолати, прямуючи цією дорогою застосування соціалістичної за формою пропаганди до своєї національності, Драгоманов наостанок говорить: "Але рано чи пізно українські соціалісти-федералісти не тільки матимуть за собою український народ, котрий таки ж і тепер складає масу біля 20 000 000 душ, але й побачать поряд себе федеративно-соціалістичні партії: естонську, латиську, литовську, білоруську, словацьку, словинську, румунські, кавказькі, гурти єврейські, а також здорові од державно-національної зарази елементи партій великоруських, польських, німецьких та угорських. Деякі ознаки тієї світлої будучини видно уже й тепер"29. Сьогодні ми знаємо, що ця націоналізація соціалізму, звісна річ, за формою, а не за ідеями, яку Драгоманов уперше висунув як нагальну потребу, за яку він ввесь вік боровся і перехід якої в реальний факт виразно побачив наперед, здійснилася в сучасному соціал-революційному й особливо соціал-демократичному русі у Східній Європі. Лише майбутній історик зможе визначити, наскільки ідеї Драгоманова вплинули на розвій самостійного соціалістичного руху в тій або іншій із згаданих національностей. Цікаво, однак, відзначити, що деякі національності, в яких на початку 80-х років соціалістичного руху ще не було або він тільки зароджувався, як, приміром, латиші та євреї, тепер значно випередили українців у широті свого соціалістичного руху і силі своїх соціалістичних організацій. Це залежало, певна річ, не від більшої пасивності українських соціалістів, а від того, що їм доводилося переборювати більші труднощі, бо в українському народі освіченість поширена слабше, а національну культуру в ньому душили такими заходами, які становили виняток навіть у самодержавній Росії. Та коли Україна припізнилася проти деяких інших національностей, які складали Росію, в силі та інтенсивності свого соціалістичного руху, то вона натомість висунула такого першорядного соціально-політичного мислителя і діяча, як Драгоманов, а це є найліпшою запорукою на майбутнє.

Драгоманов завжди вказував на те, що він українець, відзначаючи в такий спосіб свою належність до української нації, але націоналістом він ніколи не був. На закид у націоналізмі, зроблений проти його українських видань органом Лаврова "Вперед", він відповів: "Вважати нас за націоналістів може лише той, хто ніяк не звикне до того, що є люди, котрі говорять про ті національності, про які мовчить державна і панська школа, і хто через це не згадує про націоналізм, коли чує про соціалістичні партії німецької, французької, польської чи навіть про якусь "всеросійську" партію, але згадує про нього відразу ж, як тільки встане розмова про мужицькі й недержавні національності"30. Тому Драгоманов був безумовний противник політики національного сепаратизму, ба й навіть, передовсім як реальний політик, не вважав за потрібне в даний момент наполягати на здійсненні національно-політичної й адміністративної автономії України як цілого, бо автономію менших країв визнавав як легше здійсниму і більше згідну з принципами децентралізації; до того ж він був упевнений, що й у рамках обласної автономії можуть бути задоволені всі головні спеціально-українські потреби. Так, наприклад, у програмі, викладеній у творі Драгоманова "Вільна спілка", зовсім не встає розмова про національну автономію України як такої; навпаки, у ній тільки висунено як головну вимогу створення обласної автономії для всієї Росії, при чому, за планом автора, зокрема на терені України мали бути утворені кілька областей. Про переваги обласної автономії для розв'язання національного питання Драгоманов говорить і у своєму автобіографічному нарисі. "У рамках цієї автономії, — говорить він, — я бачив і розв'язання національних питань у Росії, виступаючи у такий спосіб проти всіляких сепаратизмів і навіть націоналізмів австро-угорського штибу, за таке розв'язання національного питання, яке, приміром, існує в Швейцарії, де ані ціла країна, ані навіть кантони зовсім не є поділені за расовим принципом, і яке виробляється в Бельгії між фламандцями та валонами"31.

Можна пожалкувати, що через оті вкрай ненормальні умови, в яких розвивалося російське та українське суспільство останніми десятиріччями, ця радше широка, ніж вузька програма більше не вдовольняє теперішніх українців. Панівний напрямок у теперішній українській пресі є безумовно націоналістичний, і головне вимагання, що його висувають сучасні політичні письменники і діячі, полягає в національно-політичній автономії України 32. Це є вислід того, що політичні питання аж до останнього часу не підлягали відкритому обговоренню в літературі, а політичні твори Драгоманова ще навіть недавно були для Росії забороненим плодом. От саме через такі обставини культурний і літературний центр України зі свого природнього осереддя — Києва — перейшов до Львова під захист австрійської конституції, що було визнано як ненормальність і Імператорською Академією наук у доповідній записці про стан малоросійської літератури. Разом із тим посилився й ідейний вплив на українську інтелігенцію тієї специфічно австрійської суспільної та розумової атмосфери, що створює її непримиренна й озлоблена боротьба націй в Австро-Угорщині. Але, звісно, це є тільки пояснення, а не виправдання того націоналістичного напрямку, який переважає в теперішній українській інтелігенції. Виправдати його не можна, бо він подиктований є більше чуттями і пристрастями, аніж здоровим глуздом.

На противагу тій або іншій формі політичного відособлення, Драгоманов бачив найпекучішу з проблем України в її культурно-національному самовизначенні. Лише розвій самостійної української культури може піднести культурний рівень українських народних мас і ввести Україну в сім'ю європейських цивілізованих народів. А за конче потрібні для здійснення цього він вважав розвій і всебічне збагачення українського письменства. У його ранніших статтях проступають якісь вагання у розгляді питання про вагу і роль української літератури, але у пізніших працях, написаних за кордоном, ці вагання зникли. У них він є непримиренний ворог ідеї "українського письменства для хатнього вжитку", бо має її за непрактичну й неекономну. За існування двох літератур, українська інтелігенція й надалі була б відірвана від українських народних мас, що становить головне лихо України. Але з тим же близькість і єдність українського письменства з загальноросійським, або великоруським, на його думку, є вельми корисні і цінні для України. Важливість цієї близькості в його очах посилювалася ще й тим, що, як він твердо вірив, російська література набуде всеслов'янського і навіть світового значення.

На кінець вісімдесятих років урядова і суспільна реакція в Росії сягнула свого найвищого розвитку. Тому початок дев'яностих років був найглухішим часом для російської закордонної преси. "Свободная Россия" і "Самоуправление" виходили недовго і припинилися ще 1889 року 33. У першому із цих часописів Драгоманов опублікував свої чудові статті з історії боротьби земств за політичну свободу і представницькі установи в Росії. Без цих статей відома записка Вітте,34, видана за кордоном редакцією "Освобождения", не була б така багата й цікава своїми фактичними даними. Це визнає навіть зовсім не прихильний до лібералізму взагалі і до Драгоманова зокрема Ленін у своїй статті про цю записку в соціал-демократичному часописі "Заря", де він зауважує, що "автор записки п. Вітте частенько не вказує, що він списує Драгоманова, хоча в інших місцях він на нього посилається"35. Інші російські закордонні органи на той час ще не виникли, а старі журнали припиняли своє існування; навіть "Общее дело", що проіснувало майже 14 років, перестало виходити в 1890 році. Правда, в Нью-Йорку з 1891 року впродовж кількох років виходив часопис "Прогрес", але він видавався радше для закордонних російських колоній, ніж для Росії. А "Летучие листки фонда вольной русской прессы в Лондоне" з'явилися тільки 1894 року, і то мали переважно інформаційний характер. Але і в ті останні роки свого життя Драгоманов, позбавлений змоги писати на політичні теми російською мовою, зробив величезну послугу російському визвольному рухові, видавши два томи у вищій мірі цінного листування Герцена й Огарьова з Тургенєвим, Кавеліним і Бакуніним.

Проте головна заслуга Драгоманова перед російським визвольним рухом у цю глуху пору в суспільному й політичному житті Росії полягала у тій політичній пропаганді, яку він провадив у статтях, надрукованих ним у "Народі", органі "російсько-української радикальної партії", що виник 1890 року в Галичині під впливом політичного пожвавлення серед галицьких русинів-українців. У "Народі" Драгоманов писав про політичні справи, дотичні не самої лише України, але й цілої Росії. Завдяки "Народу", і статтям Драгоманова в ньому, Україна на якусь хвилину навіть випередила Великоросію. Українська молодь дуже завзято розповсюджувала отримувані поштою й доправлювані контрабандою числа 'Народу", а його агітація підготувала, між іншим, надзвичайно швидке поширення соціал-демократичних ідей на півдні Росії на початку дев'яностих років минулого століття. В якій мірі марксистський, а потім і соціал-демократичний рух на півдні Росії ріс паралельно з агітацією 'Народу", можна судити з того, що перший переклад російською мовою "Ерфуртської програми" Каутського було видано 1894 року в Галичині і надруковано у тій же друкарні в Коломиї, де друкувався тоді "Народ". Підготовчою агітацією "Народу" почасти пояснюється і та обставина, що напередодні і під час першого з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії південь Росії, і зокрема Київ, вели перед у російському соціал-демократичному русі, а "Робітничу газету", редаговану в Києві, було визнано першим центральним органом партії 36.

Крім поодиноких статей із різних політичних питань, Драгоманов опублікував у "Народі" дві серії статей під заголовком "Чудацькі думки про українську національну справу" і "Листи на Наддніпрянську Україну", що вийшли й окремими книжками. Вони становлять pendant до його "Історичної Польщі і великоруської демократії". У них він розглянув історично і критично весь український рух і нещадно засудив усе націоналістичне і, особливо, шовіністичне в ньому. Але безумовно заперечуючи націоналізм, він не заперечує ваги для людства нації як такої; він не вважає її лише за пережиток старих часів і явище протикультурне, як деякі інші соціал-демократичні мислителі. Навпаки, внаслідок роздумів над вагою нації і національності він дійшов певності, що вони мають величезну соціальну і культурно-політичну вартість для людини. Вартість нації полягає, одначе, як на нього, не в національних святинях ("народних святощах"), як заявляють націоналісти, а в тому, що вона є певною формою солідарності межи людьми. Піддавши критиці теорію національних святощів, він довів, що всі вони, крім національної мови, є доволі сумнівними вартостями. Проте й національну мову він відмовився визнати як святиню, а тільки визнавав за нею вартість як знаряддя культури й цивілізації. Та й солідарність, створювану нацією, цінував він лише постільки, поскільки вона є грунтом і засобом для здійснення вищих соціальних і політичних ідеалів європейської цивілізації. Погляд Драгоманова на вартість нації як форми солідарності межи людьми заслуговує на особливу увагу. Звичайно нехтують таке значення нації. Останніми часами через мало не виключне панування у головах інтелігентних людей, надто ж молоді, соціологічної доктрини Маркса за єдину цінну форму солідарності межи людьми визнають класову солідарність. Тільки ж при цьому частенько забувають, що не всяка класова солідарність має соціально-культурну вартість. Солідарність аграрних і промислових капіталістів, певно ж, цілком природно постає серед загальної боротьби класів, проте вона нічого не варта з погляду ідеалу соціального і політичного устрою, або, точніше, з цього погляду її вартість є просто негативна. Споміж усіх класових солідарностей справжню вартість має єдино солідарність, створена спільністю класових інтересів трудящих мас загалом і пролетаріату зосібна. Але вартість і цієї солідарності впирається не в те, що вона є класова, як багато хто помилково гадає, а в те, що вона зрештою мусить зробитися національною, тобто охопити всю націю і знести її поділ на класи. Коли не тепер, то в майбутньому пролетаріат конечне становитиме більшість нації, а його ідеал буде здійснений як ідеал всієї трудящої нації. От тим-то в ідеалі класова солідарність пролетаріату або взагалі робочого люду збігається з національною солідарністю. Правда, на це заперечать, що Маркс бажає не національної, а інтернаціональної солідарності. Однак таке заперечення виходить із непорозуміння. Суб'єктом інтернаціональної солідарності є не поодинокі, відірвані од своїх націй індивідууми, а індивідууми, котрі входять до національних груп і організацій або ж самі ці національні групи. Інтернаціональна солідарність через те саме й зветься інтернаціональною, що вона створюється межи націями або національними колективностями. Це виражено і в гаслі: "Пролетарі всіх країн (тобто націй), єднайтеся". "Чудацькі думки про українську національну справу" і "Листи на Наддніпрянську Україну" — то найкраще, найбільш виважене і зріле з усього, написаного Драгомановим на політичні теми. Розглядаючи в цих книжках питання про нації загалом, він дає в них також і огляд культурного ррзвою недержавних націй в цілій Європі. Лише на тлі цієї загальної картини засвоєння і втілення ідей європейської цивілізації різними національностями стає зрозуміле і дістає своє виправдання, як він гадає, і гаряче поривання кращих представників української нації до національно-культурного самовизначення України. Ці дві книжки, що містять виклад ідей Драгоманова про національність, яких ми тут могли тільки торкнутися, продовжують одна одну і становлять ніби два випуски однієї й тієї ж книжки, яку б треба назвати "Національна справа на Україні". І тут мимоволі зринає в пам'яті одна чудова російська книжка, що має схожу назву, — "Национальный вопрос в России" Вол.С.Соловйова; у цих двох книжках, які належать представникам двох російських народностей, є дуже багато спільного. Ми схильні думати, що російські народності внесуть у світову цивілізацію нове розуміння національної справи і споможуть її розв'язати, вказавши для цього нові шляхи. Тимчасом як західноєвропейські народи висунули для своїх національностей суто егоїстичні ідеали — зовнішню могутність, промислову і торгову зверхність, воєнну і літературну славу, в Росії найглибший її мислитель указав для своєї нації виключно етичні ідеали і проповідував самозречення і відмову од національного егоїзму. Але він при цьому просто виходив із того факту, що існування Росії, або власне Великороси, яка створила могутню державу, ніколи не ставилося під сумнів. Тим більше вражає те, що кращий представник соціально-політичної думки в Україні також висунув для своєї нації лише вселюдські Ідеали і наполягав на відмові од національної винятковості та егоїзму. Для українця відкинути національний егоїзм багато важче, бо Україна майже ніколи не мала самостійного й незалежного політичного існування. Українець, котрий гаряче любить свою батьківщину, живе звичайно під найтяжчими враженнями, бо культуру його народу за минулих часів вигублювали, а всі спроби перенести західноєвропейську культуру на його рідний грунт у ближчі часи всіляко придушували. Тому зрозуміло, що деяких представників української інтелігенції іноді опановує абсолютно стихійне почуття культурно-національного самозбереження, з якого виплоджується національний шовінізм. Але Драгоманов зумів перебороти в собі всі інстинктивні низькі почуття і стати над ними у розв'язку українського національного питання, поглянути на нього з уселюдської точки зору. З огляду на все це ми гадаємо, що, геть попри всю різницю в літературних талантах і несхожість світоглядів і думок з усіх інших питань, книжку Драгоманова про національну справу в Україні, як внесок у розв'язання національного питання малоросійської нації, треба поставити поряд з "Национальным вопросом в России" Вол.С.Соловйова, котрий дав розв'язок національного питання з погляду нації великоруської.




II


Життя Драгоманова є тісно пов'язане з його політичною діяльністю. Михайло Петрович Драгоманов народився у вересні 1841 року в Гадячі, повітовому місті Полтавської губернії. Дрібнопомісний дворянський рід Драгоманових вийшов із тієї козацької вибірно-служилої суспільної верстви, яка в автономній "гетьманській" Малоросії прозивалася "козацькою старшиною". У родині батька Михайла Петровича український елемент уживався поряд із загальноросійським. Його батько виховувався і провів молодість у Петербурзі, де вивчив французьку й англійську мови, полюбив російське письменство і навіть друкував свої перекладні твори у літературних альманахах двадцятих і тридцятих років минулого століття. Та оселившись у малоросійському селі, він узявся збирати народні малоросійські пісні і пробував писати по-малоросійськи. Мати Михайла Петровича, котра виросла на хуторі в Полтавській губернії, своїм вихованням і симпатіями була близька до малоросійського народу, тому як розмовну мову в родині звичайно вживали мову малоросійську. Нижчу освіту Михайло Петрович здобув у Гадяцькому повітовому училищі, а середню — у Полтавській гімназії, де він проходив курс з 1853 по 1859 рік. більшість учителів, як у Гадячі, так і в Полтаві, були малороси, котрі охоче користалися малоросійською мовою, надто ж у її жартівливих зворотах. У Полтаві мелодрама українського поета Котляревського "Наталка Полтавка" мала начеб офіційне значення, і чи не щорік її грали з благодійницькою метою аматори з вищого губернського товариства. Отож і в школі український елемент уживався з загальноросійським, але останній, як мова офіційна і до того ж володарка багатшого письменства, безперечно, брав гору.

У гімназії на інтелектуальний розвиток Драгоманова особливо добродійний вплив мали два вчителі: вчитель латини К.І.Полевич та вчитель історії О.І.Стронін. Полевич, поляк за походженням і католик-аскет за вірою, був справжній педагог-ідеаліст, котрий всю душу свою вкладав у справу викладання. Коли він учив латини, то звертав увагу не на граматику, а на читання класичних письменників і прислужився до того, що Драгоманов гаразд обізнався з римською класичною літературою, а як вступав до університету, то навіть вільно читав Таціта. Стронін, згодом відомий соціолог, був за походженням великорос, але уродженець Полтавської губернії; на початку шістдесятих років він брав дійову участь в усіх громадських починах полтавської інтелігенції і, працюючи в недільній школі, написав популярну брошуру з природознавства малоросійською мовою, а також складав малоросійську "Азбуку" для початкового навчання грамоти звуковим методом; хоча вся його діяльність мала суто культурницький характер і він держався вочевидь антинаціоналістичних тенденцій, його було звинувачено в намірі "відірвати Малоросію від Росії" і 1863 року заслано до Шенкурська Архангельської губернії, де він і написав свої соціологічні дослідження. Як учитель, котрий не обмежувався своїми офіційними обов'язками, він заохочував Драгоманова якомога більше читати і допоміг йому виробити загальний демократичний і політичний світогляд на грунті широких історичних узагальнень. А втім, Драгоманов приохотився до читання історичних творів до вступу в гімназію і ще учнем повітового училища двічі прочитав "Историю государства Российского" Карамзіна та "Историю Малой России" Бантиш-Каменського. У середніх і вищих класах гімназії за вказівкою Строніна він спільно з гуртком однолітків читав твори Шлоссера, Маколея й Прескотта, що виходили в російських перекладах. Історичні твори Гізо він тоді вже прочитав у оригіналі, бо знання французької мови він виніс ще із родини, вивчивши її під керівництвом батька. Грецької мови тоді ще не викладали у наших гімназіях, та він захоплено читав у російських перекладах Гомера й "Історію Греції" Жілліса. Замість грецької, природничі науки викладали тоді за програмами, куди ширшими, ніж у подальшому, коли запанувала класична система; завдяки непоганому викладачеві природничих наук для Драгоманова не було нічого нового у тім реалізмі, яким трохи згодом почала захоплюватися російська молодь, протиставляючи його гуманізмові. Він був у п'ятому класі гімназії, коли почалася агітація на користь визволення селян, яка, за його власним визнанням, "заполонила всю його душу". Під ту ж пору Драгоманов завдяки Строніну познайомився з повістями Марка Вовчка з українського народного побуту, які зробили на нього глибоке, зворушливе враження, але головно своїм змістом, а не українською мовою і формою. Коли Драгоманов був у старших класах гімназії, Стронін почав давати йому закордонні видання Герцена і поряд із тим переконував його вивчати іноземні мови, бо, за його словами, російський уряд може, коли здумає, "заборонити всю літературу російською мовою". Під впливом отих напучувань ще в гімназії Драгоманов вивчив німецьку мову 37.

По закінченні курсу в гімназії Драгоманов восени 1859 року вступив до Київського університету, на філологічний факультет. У Києві він одразу ж прилучився до одного із студентських гуртків, які завели тут недільні школи; коли не брати Остзейського краю, то це були перші недільні школи в Росії, бо в Петербурзі вони з'явилися трохи пізніше. Багато з учасників цих гуртків узялися викладати в недільних школах, аби провадити політичну пропаганду. Але невдовзі їм довелося переконатися, що пропаганда серед дітей неінтелігентних сімей майстрових є неможлива і що вона зовсім недоцільна серед неписьменного дорослого населення. Тому більшість із тих, хто працював у недільних школах, врешті-решт заходилася коло навчання грамоти і суто викладацької справи. Студентські гуртки, що працювали в недільних школах, поділялися на українські і космополітичні. Драгоманов пристав до космополітів. Але цей поділ і змагання, яке вели поміж собою представники одного й другого напрямків, мали суто теоретичний характер. На практиці ж і тим і тим доводилося вчити російської мови і за російськими підручниками, через те що недільні школи мусили приставати до встановленого тоді єдиного типу загальноросійських шкіл; та й не було на той час удосталь підручників українською мовою. А проте і ті й ті користалися у викладанні українською мовою і паралельно з навчанням російської мови вчили також і української, встановлюючи правила тієї та іншої мови і вказуючи на їхні відмінності. Прийоми ті не залежали від тих або тих поглядів на українську національність, а були подиктовані елементарними вимогами педагогіки, бо українську людність не можна навчити правильної російської мови, не показуючи її відміни од української і зневажаючи останню, як це практикується в офіційних школах.

Жива педагогічна справа недільних шкіл захопила дуже багатьох; на практиці вироблялася викладацька вмілість і складалися гарні підручники та популярні книжки. Але в 1862 році після петербурзьких пожеж недільні школи в Росії повсюдно було закрито, що дало новий привід для невдоволення молоді, додало сили її революційним настроям і спрямувало властивий їй надлишок енергії на ризиковані заходи політичного штибу. А втім, для гуртка Драгоманова знайшлася нова педагогічна справа. В Південно-Західному краї сам уряд у своєму намірі протидіяти польській пропаганді наважився завести сільські школи; для того ж, щоб готувати вчительський персонал, було задумано створити у Києві Тимчасову педагогічну школу. Але для такої великої справи уряд дав занадто мало коштів, приділивши на три губернії лише 10 000 карбованців. Тоді інспектор народних училищ Київського учбового округу М.А.Тулов, порівняно ліберальна й розумна людина, звернувся до студентів, котрі виявили педагогічні здібності в недільних школах, і десь шестеро з них погодилися безкоштовно давати уроки в Тимчасовій педагогічній школі. Драгоманов був між цими студентами і викладав російську історію. Викладацький персонал Тимчасової педагогічної школи, що складався, опріч тих шести студентів, також з кількох молодих учителів, утворив із свого кола раду, яка в 1862 — 63 рр. фактично порядкувала справою насадження перших російських народних шкіл у західній Україні. Київська шкільна адміністрація з тим же наміром протидіяти польським політичним і культурним впливам визнала за потрібне допустити й українську мову в початковому навчанні; з цією метою було задумано скласти книжку для початкового читання, де б матеріал був розміщений так, щоб читач переходив поволі від народної української мови до загапьноросійської, а відтак до церковнослов'янської. На користь такого плану висловилася тоді більша частина педагогічних рад гімназій Київського учбового округу, коли міністерство доручило їм розглянути проект статуту початкових училищ. Цей принцип був майже схвалений і в Міністерстві народної освіти, на чолі якого стояв тоді Головнін. Але на цей час у вищих урядових колах виникла боротьба поміж прихильниками церковно-парафіяльних і світських міністерських шкіл. Боротьба цих двох партій перекинулася і в провінцію. У Києві прихильники церковно-парафіяльних шкіл, виступаючи проти світських шкіл, нападали, між іншим, і на Тимчасову педагогічну школу, звинувачуючи її в тому, що в ній викладають 'нігілісти" та "українські сепаратисти". З цих аргументів скористалися й "Московские ведомости", які вже тоді почали агітацію проти "польської інтриги". Скінчилося тим, що міністерство, "аби зробити поступку громадській думці", наказало усунути з педагогічною школи викладачів-студентів, замінивши їх на вчителів гімназій, котрі викладали за плату. Між тими, кого усунули, був Драгоманов, якого вдруге без усякого розумного приводу відірвали од улюбленої справи; це сталося саме тоді, коли він мав на гадці прочитати ще раз свій курс та й узятися його друкувати. Невдовзі після розгрому Тимчасової педагогічної школи загинули, як ми далі побачимо, й почини її викладацької ради, спрямовані на раціональнішу постановку викладання російської грамоти серед українського населення.

З інших подій, які припадають на студентські роки Драгоманова, гідною згадки є відставка попечителя Київського учбового округу Пирогова в 1861 р. і польське повстання 1863 р. Бюрократично-самодержавний уряд не міг довго терпіти чисто конституційних порядків, заведених Пироговим у Київському учбовому окрузі, з фактичним здійсненням академічної свободи в університеті і з заміною солдатської дисципліни моральним впливом в середніх і нижчих навчальних закладах. Незважаючи на те, що імператор Олександр і! двічі схвалив плани управління учбовим округом, подані йому Пироговим, останнього все-таки було увільно у відставку навесні 1861 р. Тоді весь педагогічний світ Київського учбового округу і краща частина громади у Києві вирішили висловити Пирогову свої симпатії, влаштувавши на його честь кілька бенкетів. На першому з них Драгоманов виголосив од імені студентів промову як їхній делегат; київський цензор заборонив друкувати промову Драгоманова в місцевих газетах, і її було надруковано тільки в присвяченій цьому бенкету брошурі проф. Шульгіна та в двотижневому виданні Каткова "Современная летопись русского вестника". Виступ Драгоманов на бенкеті на честь Пирогова мав для нього великі наслідки. З одного боку, він збільшив у нього зацікавлення до політичних питань, а з іншого — зблизив його із гуртом ліберальних професорів і серед них особливо з професором загальної історії В.Я.Шульгіним. Під керівництвом останнього Драгоманов розширив свої наукові студії над вселюдською історією. Попервах зосередившись на історії Стародавнього Риму, він зацікавився соціальною боротьбою останніх часів республіки і виникненням християнства, а відтак захопився релігійною історією стародавнього світу в цілому. Пррф. Шульгін повною мірою оцінив здібності Драгоманова і 1862 року, йдучи у відставку, порекомендував його раді Київського університету як майбутнього кандидата в професори, пропонуючи відрядити його по закінченні курсу за кордон.

Польське повстання 1863 року мало великий вплив на політичний розвиток Драгоманова. Уродженець тієї частини України, яка лежить на лівому березі Дніпра, він до вступу в університет не мав конкретного уявлення про поляків у "правобережній" Україні, або в так званому Південно-Західному краї. Полякам загалом він співчував, хоча з тим же не забував, що Польща свого часу гнітила Україну. Тільки в Києві він побачив, що поляки в Південно-Західному краї — не народ, а аристократія, і його вразила відсутність елементарного демократизму і вільнодумства навіть у поляків-студентів. Він також не міг не завважити скрайню нетерпимість поляків до росіян і особливо до українців.

Студенти-українці у Києві вже з 1859 р. були зорганізовані в осібний національний гурток. Незважаючи на те, що в 1862 — 63 рр. до цього гуртка прилучилися від 250 до 300 членів, він далеко не охоплював усіх студентів — українців з роду, котрі становили на той час величезну більшість "православних" студентів у Київському університеті, тобто приблизно біля п'ятисот душ. Члени цього гуртка дбали про розвиток української мови й письменства і вважали, що в майбутньому українська нація мусить стати на самостійному місці поряд із польською і великоруською. Та чіткого уявлення про те, в чому має полягати самостійність української нації, більшість членів гуртка не мала. Взагалі серед членів гуртка панували дуже різні політичні та соціальні погляди. Драгоманов, як українець за народженням і демократичними симпатіями до народу, котрий його оточував, багато в чому поділяв прагнення та ідеї українських націоналістів, але багато в чому вони здавалися йому реакційними. Він не міг, приміром, миритися з погордою українських націоналістів до російської літератури і в сперечаннях з ними без упину вказував їм на те, що російське письменство поки що куди більше розвинене, як українське, й куди більше сповнене всеєвропейських інтересів. Так, наприклад, він бачив незрівнянно більше освітнього матеріалу і культурного, і політичного характеру в "Колоколе і Современнике", ніж в українському часописі "Основа". Драгоманову не до вподоби була також і різкість українців щодо поляків, а думка про хоч би яку спілку з самодержавним урядом проти поляків здавалася йому обурливою з морального і помилковою з політичного боку. За такі погляди українці-націоналісти називали Драгоманова та його однодумців "космополітами", вважаючи це слово за лайку. Але самі "космополіти" охоче носили це прозвище, вбачаючи в ньому прогресивніше гасло.

Тим часом польське повстання наближалося до Києва. Поляки, навіть і демократи, всерйоз доводили, що вони мають право на західну "правобережну" Україну, бо в ній дворянство, або, як тоді почали говорити, 'інтелігенція", — польське. Опозиція проти цих польських домагань побільшувала силу українців серед київської "православної" молоді. І навпаки, вплив "космополітів" падав мірою того, як надходили повідомлення про те, що столичні російські радикальні й революційні гуртки ставали безумовно на бік поляків. Бачачи помилки "космополітів і не поділяючи багато чого в бажаннях українців, Драгоманов нарешті охолов до політики студентських гуртків, не став ходити на сходки і весь поринув у свої наукові студії і педагогічну діяльність, скільки мав доступ до неї в Тимчасовій педагогічній школі.

Та розцуравшися з українцями внаслідок незгод у політичних питаннях, він невдовзі знову зблизився з ними через спільні педагогічні інтереси. Коли він дізнався, що українці склали план видання цілої серії популярних книжок, то вступив до їхньої організації "Громада", яка зразу ж обрала його до комісії, утвореної для редакції цих книжок. Проте цьому планові не судилося здійснитися. Саме на той час якраз почалася реакція проти польського повстання. Реакціонери й державні централісти, чиїм органом зробилися "Московские ведомости" Каткова, ведучи боротьбу проти поляків, зобачили й у цілому прогресивному і демократичному рухові вияви "польської інтриги". Але найдужче Катков нападав на українців, оголосивши українське відродження справою "польської інтриги" й угледівши навіть у суто літературних змаганнях українців політичний сепаратизм. Російський бюрократичний уряд, який завжди спішив давити кожен вияв самостійної діяльності російського суспільства, спрямованої на піднесення народної культури, і цього разу пішов назустріч бажанням реакціонерів і централістів. 1863 року міністр внутрішніх справ Валуев видав постанову про заборону друкувати українською мовою популярно-наукові та педагогічні книжки, бо, за словами цієї постанови, "никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может". Того ж таки року й Св. Синод заборонив друкування не тільки українського перекладу Євангелії, поданого на затвердження ще 1860 року, але й загалом усіх книжок духового змісту на українській мові, отож Євангелії в українському перекладі "з благословення Св. Синоду" судилося з'явитися лише в наші дні 38. За таких умов праця тієї "громадської" комісії, яка редагувала популярно-наукові книжки на українській мові і членом якої було обрано Драгоманова, звісно, мусила припинитися. Не могло здійснитися також і видання згаданої повище книжки для початкового читання з поступовим переходом від української до російської і церковно-слов'янської мов, яку впорядковувала рада викладачів у Тимчасовій педагогічній школі. Ця перша за часом заборона української література була спрямована проти книг, щонайпотрібніших для культурного піднесення малоросійського населення. Наприкінці 50-х і на початку 60-х років минулого століття, коли в пресі здійнялася суперечка про вагу малоросійського письменства, навіть московські слов'янофіли, котрі завжди були великоросійськими, а не всеслов'янськими націоналістами, з І.С.Аксаковим на чолі визнавали за малоросійською літературою право на існування, але обмежували її культурну роль лише "хатнім ужитком". Тимчасом урядовими постановами 1863 р. було заборонено саме малоросійську літературу для хатнього вжитку.

Навесні 1863 р. Драгоманов скінчив курс в університеті. Вже восени того ж року йому довелося шукати занять і заробітку, поготів, що на цей час, як було сказано вище, його було звільнено з Тимчасової педагогічної школи. Про відрядження його за кордон із науковою метою коштом університету поки що не могло бути й мови, бо коли пішов проф. Шульгін, ліберальна партія на філологічному факультеті Київського університету занепала, а консерватори ставилися до Драгоманова неприязно. Щоб зміцнити своє становище в університеті, він, за порадою Шульгіна, вирішив подати дисертацію pro venia legendi. Водночас для заробітку він узяв запропоноване йому місце вчителя географії у київській 2-й гімназії. Свою дисертацію "імператор Тіберій" він обороняв на початку 1864 р. Незважаючи на те, що симпатії професорської колегії були не на боці Драгоманова, безперечні здібності його підохотили історико-філологічний факультет і раду Київського університету прийняти його в число приват-доцентів. У 1865 р. історико-філологічний факультет навіть доручив йому читати обов'язковий курс для студентів на правах штатного доцента. Тим часом матеріальні клопоти в нього побільшувались; після смерті батька й закінчення університету обов'язки у вихованні сестри і брата перейшли до нього, а в 1864 р. він дуже молодим одружився. Йому доводилося добувати засоби до життя літературною працею, переважно газетною. Тоді він почав надсилати кореспонденції, літературно-критичні розбори, а дещо пізніше й передові статті у "С.-Петербургские ведомости", які на той час орендував і редагував В.Ф.Корш, котрого згодом усунув гр. Дм.О.Толстой. Найчастіше Драгоманов писав про політичне становище Південно-Західного краю, бажаючи розсіяти ту плутанину в поглядах, яка була поширена в російському суспільстві через нашарування різнорідних думок, подиктованих то аристократично-польськими, то бюрократично-московськими тенденціями. З часу слов'янського з'їзду в Москві в 1867 р. редакція "С.-Петербургских ведомостей" запропонувала Драгоманову писати керівні статті про слов'янське питання і "вести на эти темы полемику с московскими газетами". Він написав тоді немало фейлетонів і передових статей, в яких старався розглядати російсько-польські та й взагалі слов'янські справи з точки зору демократично-федеративної. Не раз він заторкував і українське питання, поготів, що на цей час він тісніше зблизився з київським українським гуртком, який дуже порідів з 1863 р., і знов узявся за українську педагогічну справу.

1865 року в губерніях на лівому боці Дніпра завели земство, а рівночасно з тим на чергу було поставлено питання про народні школи. Чернігівські земці, між якими було декілька чоловік з університетською освітою й українськими бажаннями, звернули увагу на конечну потребу введення української мови у місцевих школах. Водночас і в управлінні київського генерал-губернаторства, на чолі якого стояв генерал-губернатор Безак, побачили потребу оживити народні школи, що були в занепаді з 1863 р. під гнітом клерикалізму, який запанував тоді. Через це пожвавлення інтересу до шкільної справи Драгоманову майже одночасово запропонували писати про неї і чернігівські земці і проф. Шульгін, котрий з 1864 р. зробився редактором офіціозної газети 'Киевлянин', що провадила в 1865 — 1866 рр. доволі радикальні ідеї, хоча й строго монархічні. Та на чолі Київського учбового округу стояв тоді новий попечитель князь Ширинський-Шихматов — неприхильник не тільки народного, але й світського елемента у початковій народній освіті. Драгоманов мусив доводити, що народна освіта може лише тоді посуватися успішно, коли її вестимуть народною мовою і почнуть із рідних народові творів усної словесності. На цю тему він написав низку статей у "С.-Петербургских ведомостях", серед яких особливо варті уваги такі: "Земство и местный элемент в обучении" та "О педагогическом значении малорусского языка". В останній статті ("Спб. В." 1866 р. №93) він, між іншим, доводив непридатність для будь-яких, надто ж для українських шкіл, "Книги для чтения в школах Киевского учебного округа", виданої кн. Ш.-Шихматовим замість упорядкованої 1863 року, як було сказано вище, вчителями Тимчасової педагогічної школи. Книга кн. Ш.-Шихматова починалася зразками церковнослов'янської писемності, тоді подавала статті на російській літературній мові і, нарешті, великоросійські народні пісні та оповідання, але жодного слова по-українському. Драгоманов, навпаки, пропонував починати з української народної словесності і потім поступово доходити до російської літературної та великоросійської народної мови. Критики його, особливо "Московские ведомости" і сам кн. Ш.-Шихматов, угледіли в цьому його "сепаратизм". Князь Ш.-Шихматов надіслав до Міністерства народної освіти подання про те, що Драгоманов "українофіл" і "сепаратист". Міністр гр. Дм. Толстой у відповідь запропонував передати цю справу на обговорення і рішення Київського університету. Але попечитель, не зовсім певний доброго результату і побоюючись занадто великого розголосу, зі свого боку, порадив обмежитися поки що суворим наглядом над Драгомановим. Нагляд цей тривав декілька років і був причиною того, що, коли Драгоманов 1869 року оборонив нарешті свою магістерську дисертацію, а 1870 року був обраний радою Київського університету на штатного доцента, то попечитель, уже новий, не наважився самостійно затвердити цей вибір. За домовленістю з міністерством попечитель відклав затвердження Драгоманова у званні штатного доцента до повернення його з-за кордону в 1873 р. Це мало доволі неприємні наслідки для Драгоманова, бо на поїздку за кордон із науковими цілями він дістав багато меншу стипендію від університету, ніж мав би отримати у тім разі, якби його затвердили штатним доцентом. Але, з іншого боку, всі ті події зробили величезний вплив на спрямування його інтелектуальних і громадських інтересів.

У своєму автобіографічному нарисі Драгоманов сам говорить про себе, що донос кн. Ш.-Шихматова мав своїм наслідком остаточне прикріплення його до українського напряму, бо він за природною реакцією взявся ретельніше до вивчення українських питань, спочатку педагогічного, а потім і національного взагалі. А втім, під той же час зсукувалися й інші нитки, що міцніше прив'язали його до українського руху. Працюючи над стародавньою історією, він звернув особливу увагу на релігію і міфологію арійських народів. Від давніх народів він перейшов до нових, тут спинився і на народних переказах, і взагалі на усній творчості слов'ян, а між ними особливо українців. У 1867 р. він і кілька його приятелів надумали розпочати видання збірок української народної словесності, опублікувавши той рукописний матеріал, який нагромадився у різних осіб дякуючи захопленню у попередні роки збиранням літературно-етнографічних даних. До речі, то були майже єдині українські видання, не заборонені тоді російською цензурою. Дуже скоро по тому гуртом осіб було видано дві книжки казок і дві книжки пісень 40. Після того у 1869 р. Драгоманов і професор російської історії В.Б.Антонович спільно взялися до укладання зводу українських політичних пісень з історичним коментарем. Перші два томи цього видання вийшли в Києві у 1874 і 1875 рр. під назвою: "Исторические песни малорусского народа с примечаниями В.Антоновича и М.Драгоманова", т. 1 (Песни века дружинного и княжеского, X — XV вв. Песни века казацкого: А. Борьба с турками и татарами) та т. 2 (Песни века казацкого: В. Борьба с поляками до смерти Богдана Хмельницкого — 1657 г.). Ставши емігрантом і живучи у Парижі, Драгоманов продовжував це видання самотужки. У 1883 і 1885 рр. він видав два випуски цих пісень під назвою: "Політичні пісні українського народу, XVIII — XIX ст." Вип. 1 (Запорожці, 1709 — 1740). В. 2 (Пісні з остатніх часів автономії Гетьманства Малоросійського і Слобідської України, 1709 — 1765). Опріч того, в 1881 р. він виклав у окремій книжці плоди своїх дослідів над політичними піснями українського народу, які належали до XIX століття. Книжка ця видана під назвою: "Нові українські пісні про громадські справи". Женева, 1881. То є надзвичайно вартісне дослідження про те, як озивалися у народній психології і в народних уявленнях суспільні явища XIX століття, наприклад рекрутські набори, звільнення селян від кріпосної залежності, пролетаризація селянства, ходіння на заробітки на фабрики та ін. Незважаючи на незмірну вагу з боку наукового і культурного цього науково опрацьованого видання історичних і політичних пісень українського народу, Драгоманов не довів його до кінця. Він і не міг цього зробити, живучи у Женеві, далеко від батьківщини, і терплячи всі невигоди становища політичного емігранта.

Ближче знайомство з українською народною поезією не тільки дало Драгоманову багатий матеріал для найважливіших його наукових праць, у чому ми цілком переконаємося нижче, але й остаточно визначило весь його політичний світогляд. Ось що він сам говорить про це у своєму автобіографічному нарисі: "Вивчення багатого і чудового українського народного письменства, надто ж політичних пісень, що становлять собою поетичну історію українського народу, розказану ним самим, примусило мене міцно полюбити цей народ і пережити всіма силами душі всі подробиці українського питання в Росії та Австро-Угорщині. Дослідження ж пісень про боротьбу українців з турками у зрівнянні з такими ж піснями народів балканських примусило мене вдуматися у так зване східне питання, а все вкупі доводило мене до думки про наглу потребу широкого заведення федерально-демократичної справи в усій Східній Європі. Мені здавалося, що українці, а зокрема кияни, мають зіграти важливу роль у цій справі, але для того, я думав, їм треба якбільше політичної освіти: більше знайомства з західноєвропейською наукою, а також з історією і теперішнім станом і своєї батьківщини і західних слов'ян"41.

У вересні 1870 року Драгоманов виїхав за кордон, бо дістав від університету відрядження з науковою метою на два роки. Та замість гаданих двох років він пробув за кордоном три роки. Першу зиму 1870 — 71 рр. він прожив у Берліні, старанно відвідуючи лекції Моммзена та інших професорів і готуючи надруковані пізніше в "Отечественных записках" та "Знаний" 42 статті про боротьбу церкви і держави у середні віки та в перехідну епоху до нового часу. Його перебування у Берліні зійшлося з війною Німеччини з Францією. Він, отже, мав змогу спостерігати тут самий розпал німецького шовінізму; при цьому його вкрай неприємно вражала німецька національна нетерпимість і погорда щодо інших народів, надто ж до слов'ян. Із Берліна він проїхав через Саксонію і слов'янські землі — Баутцен і Прагу — до Відня. У Відні він ближче познайомився зі слов'янами, і зокрема зі своїми одноплемінниками — русинами з Галичини. Восени він поїхав до Гейдельберга продовжувати свою наукову працю, розпочату в Берліні. Але ті враження, які зробили на нього у Німеччині й Австрії переможні оклики і гордовитий тріумф німців, з одного боку, і жалюгідне, принижене культурне і соціальне становище слов'ян — з іншого, не давали йому спокою. У своїх "Австро-русинських споминах" він розповідає, що в Гейдельберзі його так опосіли думки про те, "яку б то силу показала Славія, якби в ній запанувала федеральна демократія в дусі Костомарова — Шевченка, а не сполячення, а потім московське "обрусение", що він геть ні про що більше не міг думати. Аби хоч трішки спекатися тих гнітючих думок, він узявся писати статтю "Восточная политика Германии и обрусение", яку було вміщено у "Вестнике Европы" за 1872 рік і яку ми передруковуємо на початку пропонованого тому його політичних творів 43. То був перший великий публіцистичний твір Драгоманова. У ньому вже окреслились усі головні риси його політичного світогляду. Ідеї політичного федералізму і демократизму, вважав Драгоманов, можуть справдитися тільки з культурним піднесенням народних мас. Але для скорого росту культури найширших народних мас він уважав за неодмінний розвій не тільки великих літератур світових народів, але й усіх бідніших літератур різних малих національностей. У своїх підцензурних статтях він з необхідності більше спинявся на культурному і літературному розвитку малих національностей, ніж на щонайважливішому наслідкові його — здійсненні федерації народів. Багато зі своїх чисто політичних висновків він полишав робити самим читачам. Таким робом йому вдавалося підказувати читачам свої політичні федерально-демократичні ідеї, примушуючи доходити висновків про їхню слушність на підставі найрізніших фактів. Він досягав цього, опрацьовуючи у цілій низці статей матеріал, дотичний до культурного і літературного розвитку малих національностей у різних країнах. Із цієї низки праць особливо вартими згадки є статті: "Новокельтское и провансальское движение во Франции" — "Вестник Европы", 1875 г., серпень і вересень; "Евреи и поляки в Юго-Западном крае" — "Вестник Европы", 1875 г., липень; "Народные наречия и местный элемент в преподавании" — 'Вестник Европы", 1875 р., серпень; та "Очерки новейшей литературы на малорусском наречии". Останню статтю було вирізано цензурою з "Вестника Европы" 1874 р., вересень і жовтень, і вперше буде надруковано російською у пропонованому виданні. Тієї ж самої мети — збудити співчуття до сповідуваних ним ідей федералістичного демократизму — домагався Драгоманов і в своїх статтях про галицько-русинський літературний, суспільний і політичний рух. Але мотиви, що керували ним під час складання цих статей, були куди складніші й різноманітніші. В них інтерес до питань культури набуває цілком самостійного і незалежного значення. Вивчаючи різні напрями русинського письменства ще у Росії, а згодом зустрічаючись і знайомлячись із галицькими русинами у Відні, Драгоманов дійшов висновку, що в отих думках про літературно-суспільні напрями, які існують серед галицьких русинів, панує цілковите непорозуміння. Поділ русинів на русофільську і українофільську партії є зовсім неслушний, затим що обидві ці партії є однаково далекі від Росії, принаймні від тієї культурної Росії, якої кращим проявом є російська література. Він переконався, що головною рисою обох цих партій треба визнати "австро-рутенство", тобто доморощений клерикалізм і панування найвідсталіших літературних, соціальних і політичних поглядів, запозичених у австрійсько-німецьких та шляхетсько-польських бюрократичних і аристократичних кіл. Ім'я "рутенство" найбільше пасує цьому культурно-національному типові, бо воно, хоча й походить від латино-німецької переробки слова "русин", та відрізняє цей тип однаково і від усього російського і від усього українського, А втім, Драгоманов визнав, що "рутенство є особливо притаманне русофільській або московській партії, бо, не знаючи ані російської мови ані літератури, вони кланяються перед Росією офіційною та її державною могуттю. Московські слов'янофіли, котрі були у зносинах із галицькими москвофілами 44 ще від часів Погодіна, тільки підтримували у них хибне уявлення про Росію, а заразом і їхнє австро-рутенство, бо натомість знайомити їх із живим російським письменством вони доправляли їм лише слов'янофільські видання, які в самій Росії ніхто не читав. На противагу цьому галицькі народовці 45, або українофіли, завдяки вивченню української літератури, формальному культові Шевченка й знайомству з науковими працями українців про Україну російською мовою, все-таки засвоїли деякі демократичні й антиклерикальні ідеї; але й вони зберегли в собі ще багато чисто рутенських рис. Взагалі Драгоманов виявив, що хоча галицькі русини за своїм географічним становищем й ближчі до Західної Європи і хоча й живуть вони у конституційній державі, а проте за своїми політичними поглядами, тобто у тім, що стосується соціально-політичного демократизму і радикалізму, вони куди більше відстали од Західної Європи, ніж інтелігентні українці, котрі живуть у самодержавній Росії. З усього цього він зробив висновок, що російське письменство своїм демократизмом і радикалізмом може бути надзвичайно корисне галицьким русинам, навіть і з боку національного, через те що роблячись демократами, вони природно ставатимуть і українцями, бо працювати їм доведеться серед українського народу. Він одразу ж узявся втілювати цю ідею, збираючи російські книжки і гроші на їх купівлю і жертвуючи їх русинським громадським установам і бібліотекам. Дякуючи його старанням у Віденському русинському товаристві "Січ" 46 утворилася свого часу багата приватна російська книгозбірня в Австрії. Про цю свою діяльність він сам говорить: "Сміливо можу сказати, що жоден московський слов'янофіл не розповсюдив у Австрії стільки "московських" (російських) книжок, як я — "український сепаратист" 47. Разом з тим, вважаючи за безплідні всілякі сперечання про національності, він пропонував припинити їх і об'єднуватися на реальній праці для народу.

Усі ті думки дуже захоплювали Драгоманова в другу і третю зиму його перебування за кордоном в 1871 — 1873 рр., з науковою метою проведені ним у Італії. Тоді він і написав декілька великих статей про літературний і суспільний рух у Галичині російською і українською мовами. У своїх російських статтях про Галичину, вміщених у "Вестнике Европы" за 1873 р. і передруковуваних у пропонованому томі 48, він, природно, спрямовував свої критичні удари проти слов'янофілів, доводячи, що їхня політика є шкідлива навіть і з чисто слов'янської або російської точки зору, бо, підпираючи лише реакційні бажання, вона пособляє денаціоналізації західних слов'ян і веде тільки до панування австрійських бюрократичних та інших антинародних елементів. Писати по-українському Драгоманова запросили галицькі "народовці (українофіли), коли він проводив у Флоренції третю зиму, прожиту ним за кордоном. На той час, у 1872 р., "народовці надумали поновити свій часопис "Правда" 49, в чому їх підтримували українці в Росії, обіцяючи матеріальну і літературну допомогу. Сповіщений про такі обіцяння, Драгоманов негайно відгукнувся на запрошення і написав для "Правди" декілька літературно-критичних статеєк і нотаток. Одначе від самого початку поміж ним і "народовцями", котрі порядкували редакцією "Правди", показалися розбіжності з головних питань. Аби раз і назавжди вияснити їх, він написав велику статтю "Література російська, великоруська, українська і галицька", яка, на наполягання друзів Драгоманова — українців із Росії, була надрукована частинами в "Правді" в 1873 та 1874 рр., а потім вийшла і окремою брошурою. У своїх "Австро-руських споминах" він говорить про неї: "Я задумав критично переглянути всю тодішню українофільську й наррдовську ортодоксію, зробити те ж саме і з ортодоксією москвофільсько-панруською — а нарешті дати нарис реалістично-прогресивного українства й панруськості зовсім на інших підставах. Замір мій ліпше всього вкладавсь у мотто: Destruam et aedificabo!"50.

Українські статті Драгоманова в "Правді" послужили зовнішнім приводом для усунення його з Київського університету. До Росії він повернувся наприкінці літа 1873 року і 1 вересня приїхав у Київ. Тут на нього чекало значне пожвавлення серед інтелігентних гуртків, бо за його відсутності в Києві було відкрито Південно-Західний відділ Імператорського Російського Географічного Товариства 51. Після повернення з-за кордону він цілком поринув у свої наукові праці, бо пускатися у політику в нього попервах, за його власним визнанням, навіть не було часу. Тепер він нарешті був затверджений штатним доцентом Київського університету і мусив поспішати з опрацюванням своїх лекцій, позаяк читав обов'язкові курси для студентів з історії стародавнього світу. Поза тим, він брав дуже діяльну участь у працях Південно-Західного відділу Географічного товариства і готував праці для наступного Третього археологічного з'їзду в Києві. В 1874 р. у другому томі Записок Південно-Західного відділу Географічного товариства було вміщено його працю "Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях". У ній він показав, як західні пісенні теми, переходячи на Русь, дістають нашарування тих країв, через які вони мандрували. На київський Археологічний з'їзд, що засідав з 2 по 16 серпня того ж таки 1874 року, він подав спільно з проф. В.Б.Антоновичем уже згадані "Исторические песни малорусского народа", т. 1, у коментарях до яких зроблено пояснення, оперті на порівняння їх з піснями інших народів. На тому ж з'їзді він виголосив реферат "Песни и сказания о кровосмешении", що був плодом його досліджень над сказаннями про Едіпа та розлучених братів і сестер у слов'янській народній словесності. Цілком опублікувати згадану працю йому вдалося тільки через сімнадцять років, у 1891 р., в одній науковій болгарській збірці, коли він став професором Вищої школи в Софії. Крім того, він готував тоді велику збірку "Малорусские народные предания и рассказы", яка вийшла в Києві 1876 року. Нарешті, на цей же час припадає ціла низка дрібніших статей і нотаток наукового характеру. Але тут ми не будемо говорити не тільки про них, а й про ті видатні наукові праці Драгоманова, які належать до пізнішого часу, тому що оцінка його наукових праць не входила до нашого завдання. Але, наближаючись до моменту в житті Драгоманова, коли він приневолений був залишити академічну діяльність, ми таки ж мусимо, бодай коротко, схарактеризувати його як ученого.

Головні наукові заслуги Драгоманова лежать не на полі опрацювання всесвітньої і римської історії, кафедру якої він посідав як штатний доцент. Без сумніву, ступінь магістра йому було цілком заслужено надано за його дисертацію "Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит". Але то була на добру міру юнацька праця, написана тоді, коли автор мав лише 27-28 років, коли він ще не побував за кордоном, не попрацював під керівництвом кращих представників західноєвропейської науки і не вивчив усіх скарбів, що зберігаються в іноземних бібліотеках. А проте пізніше з питань всесвітньої історії йому пощастило опублікувати лише окремі статті. Його наукові' інтереси помалу перейшли у бік дослідження української і слов'янської народної творчості. У цих дослідженнях він застосовував порівняльний метод, деякого дедалі більше схилявся починаючи ще з 1869 року. Незважаючи на дуже детальний характер деяких його праць про окремі мандрівні сказання й легенди, вся його наукова діяльність на цьому полі освітлювалась найширшими поглядами. Його дослідження не вміщалися, зокрема, ані в галузі етнографії, ані історії усної народної словесності; обіймаючи і ту й іншу галузі, вони по правді повинні бути віднесені до фольклору як найбільш всеохопної науки про всю сукупність духового життя народів. Раз у раз виявляючи запозичення одного народу в іншого у витворах їхньої народної словесності, він показував, як багато є інтернаціональних елементів у найбільш, здавалось би, національних творіннях окремих народів. У цьому він бачив суто наукове підтвердження всього свого світогляду, в якому широкий інтернаціоналізм, опертий на визнанні цивілізації плодом вселюдської творчості, переплітався з гарячою любов'ю до рідного народу. Вважаємо за потрібне навести стислу характеристику цього боку наукової діяльності Драгоманова, дану одним із учнів його, найвидатнішим із сучасних українських письменників і вчених Ів.Франком у промові, виголошеній ним у 1894 р. на ювілейному бенкеті на честь тридцятиріччя літературної діяльності Драгоманова. "У нас, — сказав Ів.Франко, — Драгоманов перший узявся за істинно наукову працю над творіннями народного духу. Він більше від будь-кого в Україні зробив для наукового вияснення народних переказів. З пісень і оповідань він найголовніше звернув увагу на ті, що їх попередні вчені особливо любовно об'являли оригінальними витворами нашого народу, вважаючи їх якнайкраще придатними на те, аби на їх підставі розуміти народну душу. Драгоманов, порівнюючи їх з піснями й оповіданнями інших народів, показав, що це прийшлі твори, перейняті нами в сусідів, разом з тим він показав, як важливо знати, звідкіля і як ці твори заходили до нас і які погляди та знання вони несли нашому народові. Таким чином у тих "мужицьких" та "бабських"піснях і казках, про які в нас і досі декотрі говорять зневажливо, Драгоманов навчив нас бачити сліди давніх культурних зв'язків нашого народу з іншими народами, докази таких духовних зносин і впливів, про які у нас дуже мало інших і писемних доказів. Натомість угадувати народну душу, ми вчимося на підставі цих творів краще розуміти історичний розвій народу, переважно розвиток його вірувань та його фантазії. Драгоманов, надто ж у останні роки, живучи у столиці Болгарії Софії, опублікував болгарською мовою цілу низку таких праць про народні перекази і вірування, в тім числі — й нашого народу. Ці праці поставили його нарівні з кращими знавцями сього предмета в цілому слов'янському світі, і про них дуже схвально відгукуються німецькі, французькі й американські вчені, а декотрі з них спеціально вивчають нашу мову, щоб читати наші пісні та повісті і праці про них Драгоманова"52.

Драгоманов справді мав широку славу і великий авторитет серед європейських учених. Це особливо яскраво виявилося у 1894 році на тому ж таки святкуванні ювілею його тридцятирічної літературної та наукової діяльності. Тоді з усіх країв Європи до Львова надсилали гарячі й навіть захоплені вітання, наприклад Альфред Рамбо, В.Морфілль, Г.Пітре, Л.Леже, М.Шіффа, Гастон Парі, Анрі Карнуа та ін. У Росії ж Драгоманов і як учений не так дуже відомий, бо через цензурні умови вчені в Росії незрідка не могли посилатися на його твори навіть і тоді, коли ними користалися 53. Крім того, його наукові твори опубліковані різними, часто-густо маловідомими мовами, як, наприклад, болгарська, і розкидані в масі спеціальних видань і часописів. Лише українці, завдячуючи Галичині, мали змогу знайомитися і з науковими творами Драгоманова. Треба визнати великою заслугою Наукового товариства імені Шевченка у Львові і найпослідовнішого учня Драгоманова М.Павлика видання зібрання наукових творів Драгоманова про українську народну словесність і літературу 54.

Одначе треба нам вернутися до розповіді про життя Драгоманова. У Києві він не міг надовго обмежитися виключно науковою діяльністю і мусив помалу втягнутися як у публіцистичну працю, так і в гурткове життя київського інтелігентного кола. Деякі із згаданих вище статей загального змісту в петербурзьких і галицьких часописах написані саме в цей час. У 1875 р. перед ним відкрилося поле для публіцистичної діяльності і в Києві, бо фактичне порядкування редакцією місцевої газети "Киевский телеграф"55 перейшло до гуртка українців, у якому він був найвидатнішою літературною силою. У "Київському телеграфі" він умістив низку статей про українські, галицькі і слов'янські справи; він розвивав у них свої федеративно-демократичні ідеї з приводу поточних політичних подій, надто ж перших передвісників очікуваної кризи на Балканському півострові. Водночас він також готував до друку збірку творів поета українських горян-гуцулів Федьковича, але видати її йому вдалося у Києві тільки в 1876 році; до неї він написав передмову українською мовою про розвиток галицько-українського письменства 56. Хоча до 1876 року він не підписав своїм прізвищем жодної зі своїх публіцистичних статей ні в українських ні в російських часописах і газетах, та його авторство, проте, не лишалося таємницею. Тому на нього сипалися доноси в Міністерство народної освіти. Звісно, одних тих доносів було б доволі, аби порушити справу проти Драгоманова. Але у міністра народної освіти гр. Д.О.Толстого до цього додавалися ще й особисті рахунки з Драгомановим, бо останній не раз зачіпав його у своїх статтях, та й не міг не зачіпати, коли писав про справу народної освіти взагалі і поставу її в Південно-Західному краї зосібна Через ці доноси попечитель Київського учбового округу в травні 1875 року викликав до себе Драгоманова і повідомив йому бажання міністра, аби Драгоманов подав прохання про відставку. На запитання про причину попечитель відповів, що міністрові стало відомо, буцімто Драгоманов у закордонних виданнях проповідує відокремлення Малоросії від Росії і приєднання її до Польщі". Вважаючи себе абсолютно безвинним у виставленому проти нього звинуваченні, Драгоманов відмовився по своїй волі виходити у відставку, а як доказ безглуздості звинувачення надіслав свої статті у "Правді". Після того на час вакацій він поїхав до Галичини, де відвідував і народні зібрання, хоча, звісно, не виступав на них. Із Галичини надійшли нові доноси, цього разу від галичан-москвофілів. Коли Драгоманов повернувся до Києва, попечитель знову запропонував йому подати прохання про відставку; тепер це робилося за особистим розпорядженням імператора Олександра II, якому доповіли про цю справу. Тільки й цього разу Драгоманов відмовився визнати себе винуватим без суду й слідства і подати у відставку. Тоді у вересні 1875 року його було увільнено міністерством за 3-м пунктом 57.

Зразу ж за увільненням від професорських обов'язків в університеті Драгоманов надумав податися за кордон, щоб провадити пропаганду в російській закордонній пресі на користь політичної свободи і закласти вільну українську пресу. В цьому намірі його підтримували всі його друзі й товариші з київської української організації, так званої "Громади". Київська "Громада", яка зародилася, за вищенаведеним свідченням Драгоманова, на початку 60-х років як студентський гурток, на цей час складалася виключно із людей зрілих, переважно учителів гімназій і кількох професорів університету. Тому з кінця 60-х років на відміну од студентських "Громад", які тільки поставали, вона почала зватися "Старою Громадою". Подібно до київської "Громади" в інших культурних центрах України — в Одесі і Харкові — утворилися свої українські організації, що взяли собі таку ж назву. Крім того, кожна "Громада" мала своїх членів у провінції, бо переселяючись з університетського міста до меншого культурного центру, "громадянин" звичайно не виходив із "Громади" і не рвав зв'язків зі своєю "Громадою". Незрідка такий "громадянин", мешкаючи в неуніверситетському місті, знаходив у ньому інтелігентних українців, прихильних до свого народу і охочих працювати на його користь, або ж у якомусь університетському місті збиралося скількісь членів з однієї й тієї ж "Громади" чи із згаданих кількох

"Громад", і тоді в тому місті виникала своя "Громада". А що ті організації широко розійшлися і мали в самих собі і між собою відносно міцний зв'язок, то завдяки цьому вони були доволі значною силою. В усякім разі, їхня інтелектуальна сила не може підлягати сумніву, бо вони увібрали в себе цвіт інтелігенції всієї південної Росії. Зокрема, київська "Громада" в середині 70-х років дуже високо стояла і за пануючим у ній політичним радикалізмом і за видатними розумовими та громадськими якостями її членів. Тоді до київської "Старої громади" примикали: проф. В.Б.Антонович, Антепович, В.Л.Беренштам, Білий, Ф.Винниченко, В.М.Волк-Карачевський, Ф.К.Волков, О.О.Волькенштейн, П.Г.Житецький, І.А.Житецький, проф. М.І.Зібер, проф. О.Ф.Кістяківський, М.В.Ковалевський, О.Я.Кониський, П.А.Косач, О.П.Косач, І.СЛевицький, О.І.Левицький, П.І.Линтварьов, І.ІЛинтварьов, Г.І.Линтварьов, О.І.Лоначевський-Петруняка, О.Михалевич, Михальчук, В.П.Науменко, Ф.Т.Панченко, С.А.Подолинський, В.А.Рубінштейн, І.Я.Рудченко, О.О.Русов, Т.Р.Рильський, М.П.Старицький, Є.К.Трегубов, М.І.Троцький, М.Я.Фойницький, Ю.Ю.Цвітковський, П.П.Чубинський, Шершавицький, Я.М.Шульгін та Шульженко 58. Згодом до неї прилучилися також проф. Ф.Г.Міщенко і проф. І.В.Лучицький. Біля середини 70-x років установилася найбільша солідарність поміж київською "Громадою" і Драгомановим, котрий був її членом з 1863 року.

Характеризуючи політичне мислення Драгоманова, ми з'ясували, що він не був націоналістом. Але поряд з тим, знайомлячись із цілою низкою фактів з його життя, ми бачили, що тільки-но виникала якась практична справа, чи педагогічно-культурна чи соціально-політична на користь народу, як він сходився з українцями, навіть сутими націоналістами, бо він усвідомлював, що для українського народу можна працювати тільки будучи українцем. До нього можна застосувати слова, сказані ним у одній із його статей з приводу творів Гоголя: "За часів Гоголя ще можна було написати "Вечера на хуторе", "Тараса Бульбу" не по-малоросійськи, а тепер не можна". Точнісінько так у часи Гоголя, тобто в 20-х і 30-х роках XIX ст. ще можна було створювати таємні політичні товариства у південній Росії навіть і демократично-федералістичного напряму, якою була спілка "Об єднаних слов ян" 59, не маючи ніяких українських симпатій і не відчуваючи ніякої солідарності з українським народом. Але вже в 40-х роках, за доби Кирило-Мефодіївського братства, це було неможливо; починаючи з 60 і 70-х років кожен щирий демократ і радикал, котрий працював на Україні і серед українського народу, мусив зробитися українцем. Драгоманов приходив до українства, виходячи із вироблених європейською цивілізацією вселюдських ідеалів, зокрема з принципів політичного радикалізму і демократизму. Як послідовно мисляча і надзвичайно ерудована людина, котра оглядала становище українського народу не тільки в слов'янстві, але взагалі в Європі, і то не лише в останньому сторіччі, а й в усіх давніших, він доходив висновку, що найвищі соціальні, політичні та культурні ідеали європейської цивілізації можуть справдитися на українському грунті і серед українського народу лише в українській національній формі. Та його українство не було вислідом тільки логічних викладок і суто розумової праці. Ми бачили вище, що знайомлячись з українським народом, вивчаючи його історію і письменство, особливо народну поезію, він гаряче полюбив його. В історії України та її географічному розташуванні він підмічав, як ми могли допевнитися з одного його зізнання, наведеного вище, вказівки на її культурну і політичну роль у слов'янському світі. Зокрема, в тому інтелектуальному русі XIX сторіччя, що відомий під іменем національного відродження, він знаходив надзвичайно важливі суспільно-політичні ідеї, які можуть і собі внести щось нове і вартісне у російську, та й взагалі слов'янську культуру. Він бачив їх у політичній програмі гуртка українців 40-х років, так званого Кирило-Мефодіївського братства, найвидатнішими членами якого були Шевченко і Костомаров. Такими ідеями він вважав ідеї слов'янської федерації і братерства народів. Підбиваючи підсумки своєї діяльності, у відповіді на вітання з приводу його тридцятирічного ювілею він писав, що головною справою цілого свого життя він вважав проповідь і змагання здійснювати в практичній політиці ті провідні ідеї, до яких прийшли у 40-ві роки славні Кирило-Мефодіївські "брати" і які становили основу українського демократизму в гуртках 60 та 70-х років, що існували в часи його молодості; ці ідеї він тільки коригував з новітнім розвоєм світової науки й політики. Усе це показує, що Драгоманов, не будучи націоналістом, зрештою, як за вимогою розуму, так і за потягом серця, зробився гарячим і відданим українським патріотом.

Така складна постановка питань про націоналізм та інтернаціоналізм, звісно, не могла бути зрозумілою для оточення. В усіх національних і громадських групах вона викликала непорозуміння і призводила до того, що проти Драгоманова незрідка виставляли найфантастичніші звинувачення. Так, наприклад, великоросійські соціалісти-революціонери український патріотизм Драгоманова вважали за націоналізм і докоряли йому за нього. Самі ж вони, називаючи себе інтернаціоналістами, силкувалися здаватися байдужими до інтересів своєї національності, але це в них зле виходило. А що були вони народники, то віру свою зводили на надмірному перебільшенні деяких національно-російських інституцій — общини та артілі, і тому в них інтернаціоналізм та антинаціоналізм часто-густо зводилися на те, що вони вимагали від представників усіх невеликоросійських націй байдужості до своєї національності і визнання великоросійських національних рис як єдино рятівних для соціальної революції. У польському колі ідеї Драгоманова наштовхувалися на ще більшу недовіру. Надто після появи етапі Драгоманова "II movimento letterario ruteno in Russia e Galizia" в італійському журналі "Rivista Europea" (1873 p. №№ 1 та 2) польські журнали частенько почали називати Драгоманова "московським агентом". Нарешті, ідеї Драгоманова збудили опозицію і в колі його земляків-українців. Останні ніяк не могли примиритися з поглядами Драгоманова на російську літературу: вони не згоджувалися з тим, що російське письменство має величезну культурну вартість і для України й безумовно заперечували, корисність і необхідність розповсюдження її в Галичині, їм здавалося, що русинська частина Галичини є куточок України, де українська нація може розвиватися зовсім самобутньо й незалежно від великоросійських культурних впливів. Тому їх обурювала думка Драгоманова про те, щоб сприяти демократизації й радикалізації галицького суспільства через ознайомлення його з російським письменством. За такі думки українські націоналісти називали Драгоманова "обрусителем" і "москалефилом"60.

Серед членів київської "Старої Громади" було також багато таких, котрі не погоджувалися з філософсько-історичними і політичними поглядами Драгоманова. Чимала частка "громадян" наближалася за напрямом своїх думок до українських націоналістів. Але відміни ці в середині 70-х років вирівнювалися внаслідок загального радикально-демократичного настрою всієї "Старої Громади". Політичній радикалізації "Громади" сприяли дві обставини: по-перше, очікувані репресії проти українського літературного і культурного розвитку, які не забарилися настати вже в 1876 р., коли було видано відомий указ, який чи не зовсім забороняв українську літературу, і закрито навіть суто наукове товариство "Юго-Западный отдел Императорского Русского географического общества", а його секретаря і віце-президента відомого етнографа П.П.Чубинського було вислано з Києва; по-друге, назріваюча криза в російському державному житті. Цю кризу Драгоманов та його друзі цілком виразно передбачали ще в 1875 — 1876 рр. Та вони помилялися щодо її наслідків — вони тоді були переконані, що вона потягне за собою встановлення конституційного ладу в Росії й аж ніяк не могли передбачити, що слідом за кризою настане реакція за царювання Олександра III.

Отже, Драгоманов їхав за кордон не одиноким партизаном; за ним стояли доволі поважні суспільні сили, на які у той час справді можна було обіпертися. Його місія полягала у тім, щоб обстоювати в російській та українській пресі ідеї політичного федералізму і сприяти найліпшому для обласного та національного автономізму розв'язанню державної кризи в Росії; треба було принаймні запобігти розв'язанню цієї кризи через встановлення суто централістської конституції, з якою Україна та український народ могли б опинитися у стані пригноблення ще більшого, ніж за самодержавства. Драгоманов вирушив за кордон на початку 1876 р., бо мусив прожити ще біля півроку в Києві, щоб завершити свої наукові й літературні справи. Спершу він оселився у Відні, вважаючи його найвигіднішим пунктом для того, щоб працювати заразом і для російської і для галицької України. На той час він остаточно розцурався з галицькими "народовцями" (українофілами), в чому мав тоді немалу підтримку і від київської "Громади". До того ж правильність його програми і тактики підтвердив саме в цей час один з найбільших його успіхів серед галицької молоді і взагалі в Галичині. Під впливом його статей у рутенсько-москвофільській газеті "Друг"61, органі москвофільської ж студентської організації "Академічний гурток"62, було видрукувано в оригіналі твори російської літератури із властиво народними великоросійськими зворотами мови, як, наприклад деякі оповідання Гліба Успенського. На цих зразках редакція "Друга" та його читачі наочно переконалися, як різняться жива російська мова і справжня література з тією мертвотою, яку їм подавали в різних галицько-москвофільських органах, не виключаючи й самого "Друга", як твори доморощеного "російського" письменства на "загальноросійській" мові. Відтак редакція "Друга" заявила, що основою для живої галицько-російської літератури може бути лише та мова, якою розмовляє народ у Галичині, тобто мова українська. Разом з тим не стало підстави для розмежування русинських студентських організацій на москвофільські й українофільські, а тому москвофільський "Академічний гурток" та українофільський "Дружній лихвар"63 об'єдналися. З редакції "Друга" вийшли найталановитіший галицько-український поет і вчений Ів.Франко та найстійкіший і найпослідовніший публіцист і політичний діяч М.Павлик. Однак, незважаючи на такий успіх у Галичині, Драгоманову невдовзі довелося переконатись, що він не зможе вільно діяти, живучи в Австрії, бо австрійська поліція почала піддавати конфіскації його видання. У наступні роки він навіть був геть позбавлений можливості безпосередньо впливати на галицьких українців, позаяк галицька поліція, починаючи з 1877 р., порушила кілька процесів супроти перших галицько-українських соціалістів, вихідців із редакції "Друга", що викликало страшенну паніку серед русинського загалу в Галичині. Ось тут і стало особливо добре видно, що конституція, не виборена впертими змаганнями, а дарована згори, якою и була австрійська конституція в Галичині, фактично не гарантує ані недоторканості особи, ані особистих і громадських свобод. Тому в подальшому Драгоманову довелося проповідувати галичанам передусім необхідність боротьби за елементарні й громадські свободи, в чому легко переконатися з цілої низки його статей про галицькі справи у "Вольном слове". Сам Драгоманов після того, як перші його видання було конфісковано в Австрії, переніс свою діяльність до Женеви, куди він переїхав на постійне мешкання ще 1876 року і де прожив безвиїзно, коли не рахувати нетривалих подорожей до Парижа й Італії, до осені 1889 року.

Про життя Драгоманова як політичного емігранта найліпше свідчить його літературна, наукова і видавнича діяльність, схарактеризована нами повище. Упродовж вісімнадцяти років, які він прожив за кордоном до самої своєї смерті, не було жодної бодай скількись важливої події, на яку б він не відгукнувся. Його літературна і видавнича діяльність українською мовою була присвячена не тільки політичному пробудженню українських народних мас і пропаганді серед них соціалізму, але й усебічному розвиткові української культури і літератури. Так, наприклад, уже в 1877 році він видає свою працю "Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії", де розбирає питання про народну освіту в Україні під найширшим культурним поглядом, і то з використанням даних зі свого особистого педагогічного досвіду. В 1879 році у четвертому випуску збірки "Громада" з'являється його історико-літературне дослідження "Шевченко, українофіли і соціалізм", яке Ів.Франко у передмові до його другого видання називає "окрасою української критичної літератури"64. Крім того, Драгоманов написав цілу низку популярних брошур. Ще до від'їзду з Києва йому пощастило видати брошуру "Про українських козаків, татар та турків", яка знайомила українського читача, з огляду на очікувану російсько-турецьку війну, з історією зіткнень України з Туреччиною. Після того в Женеві він написав і видав спільно з С.А.Подолинським брошури: "Про багатство та бідність" і "Про хліборобство", — і самостійно: "Про те, як наша земля стала не наша" і "Про те, як де земля поділена і як би слід її держати". Головним його виданням у Женеві українською мовою була збірка "Громада", де більшість статей є писані ним. Ініціатива цього видання належала не йому, а іншим членам "Старої Громади", і ця ж таки київська організація в цілому своєму складі зобов'язалася підтримувати видання Драгоманова літературно і матеріально. Та помалу ця підтримка з батьківщини чимраз слабшала. Врешті, біля середини 80-х років під впливом урядової та суспільної реакції поміж Драгомановим і "Київською Громадою" показалося велике охолодження. У грудні 1885 року, довго не маючи жодної звістки з батьківщини, він скаржиться у листі до Ів.Франка, що незважаючи на сотню друзів, з котрими він уклав братерську спілку, незважаючи на його праці, в яких найзаклятіші вороги знаходили дещо вартісне, незважаючи, зрештою, на його готовність працювати і робити що завгодно, він сидить без діла. Потім він додає, що часами він цілком об'єктивно передбачає можливість нервового удару чи божевілля, коли ж у нього з'являється думка про самогубство, то його втримує не так турбота про дітей, як про не виданий ще третій випуск "Политических песен украинского народа"65. Історія поступового розходження Драгоманова з "Київською Громадою" ще не може бути написана, бо поки що немає досить матеріалу для того, щоб правильно висвітлити її. Втім, нещодавно опубліковано два чудових листи Драгоманова до "Громади", датованих лютим і квітнем 1886 року 66. В них він докладно спиняється на всіх питаннях, через які сталися незгоди і виникло взаємне охолодження. Листи ці просякнуті надзвичайною сердечністю і трагізмом тону; водночас вони вражають багатством аргументів, наведених на доказ того, що сам Драгоманов незмінно виконував зобов'язання, взяті ним на себе. Та це не тільки захисна промова, а й оскаржувальний акт. Проте ми не маємо даних, які дали б змогу судити про те, що наводила "Стара Громада" на свій захист і як вона точніше формулювала свої звинувачення проти Драгоманова 67. Це одне є безперечним, що під впливом реакції серед "громадян" запанувала гранична пасивність щодо політичних питань. Не спостерігши тих результатів від літературно-політичної та видавничої діяльності Драгоманова, яких від неї сподівалися, багато хто з "громадян" зовсім охололи до неї і навіть заперечували безсумнівні позитивні сторони її. Водночас різкіше виявилися і старі незгоди: одні з "громадян" вважали Драгоманова занадто радикальним з погляду політичного, інші — замало радикальним із погляду національного. Зрозуміло, що за таких умов спільна праця "Київської Громади" і Драгоманова не могла далі тривати.

Але межи членами "Старої Громади" були й безумовні прихильники Драгоманова, котрі до того ж дуже завзято обстоювали його ідеї та інтереси. Один із них, Микола Васильович Ковалевський (1843 — 1897), навіть визнав за потрібне вийти з "Громади", щоб бути цілком вільним у організації підтримки Драгоманова 68. В останні десять років життя Драгоманова, коли київська та інші "Громади" зреклися політичної діяльності і цілком поринули у культурну працю, Ковалевський був найбільш невтомним і провідним організатором матеріальної та моральної підтримки, яку подавали Драгоманову з батьківщини. Він об'єднував усіх поодиноких членів старих "Громад", котрі зоставалися вірні ідеям Драгоманова, і провадив найенергійнішу агітацію і пропаганду цих ідей, знаходячи їм нових прихильників, для чого без упину подорожував по всій Україні. За його наполяганням і на зібрані ним кошти було видано твір Драгоманова "Вольный союз". Потім, оскільки було визнано, що політичний орган тимчасово не може мати успіху і впливу через страшенну суспільну реакцію, дійшли думки, що Драгоманов поки напише історію української літератури в її зв'язку з історією культури. Ковалевський збирав кошти, аби Драгоманов мав змогу виконати цю роботу, і Драгоманов узявся за неї. На підготовчих монографіях ця робота спинилася, й "історія української літератури" лишилася ненаписана. Знову відкрилася можливість писати на політичні теми, треба було провадити політичну пропаганду й агітацію, — все це, а потім і смерть, завадили Драгоманову створити цю працю.

З 1887 року Драгоманов знову дістав можливість писати у галицько-українських часописах. На той час підросла нова радикальна галицько-українська інтелігенція. Тепер М. Павлик та Іван Франко вже не були єдиними послідовниками Драгоманова в Галичині, якими вони виявилися після низки процесів наприкінці 70-х років, коли інші прихильники ідей, проповідуваних Драгомановим, під впливом реакції і загальної паніки, відступилися від них або не схотіли їх активно підтримувати, а деякі навіть загинули у непосильній боротьбі за існування. Наприкінці 80-х років Драгоманов умістив декілька статей у галицько-українських часописах "Ватра", "Товариш" і "Зоря"69. В 1888 р. Олександр Якович Кониський (1836 — 1900) заснував у Львові часопис під старою назвою "Правда". Головні прихильники Кониcького також виділилися із "Київської Громади", бо держалися радикальніших поглядів на національне питання, ніж більшість її членів, і не відмовлялися від політичної пропаганди. Кониський вважав за потрібне обіпертися також на українську молодь, а вся радикальна українська молодь була послідовницею ідей Драгоманова. Мабуть, ця обставина і змусила Кониського зробити спробу зблизитися з Драгомановим, і він попросив Драгоманова написати програмову статтю для "Правди", запевнивши його, що видання часопису матиме напрям, згідний з його ідеями. Одначе, коли вийшло перше число "Правди", Драгоманов побачив, що поряд із його програмовою статтею в "Правді" чутно зовсім інші ноти, чужі й навіть ворожі його ідеям. По взаємних роз'ясненнях виявилося, що Кониський — представник іншого політичного радикалізму, націонал-шовіністичного 70, який в разі чого ладен іти пліч-опліч з політичною реакцією і навіть з клерикалізмом, аби тільки добути якісь вигоди на користь української' національності, вірніше, української мови. Тоді Драгоманов різко порвав з "Правдою" та її керівниками, а видання "Правди" після того пустилося суто шовіністичного напряму.

З 1890 року Драгоманову відкрилася нова арена для літературно-політичної діяльності. Того року в січні було закладено у Львові на кошти, отримані Драгомановим від одного українця під час всесвітньої Паризької виставки 1889 р., русинсько-український часопис "Народ". Він виходив спочатку під редакцією Павлика і Франка, а згодом самого лише Павлика. Кошти на продовження цього видання і літературну поміч з України доправляв Ковалевський, котрий на той час особливо посилив свою агітаційну діяльність. У перший рік видання "Народа" Драгоманов писав у ньому зглядно мало, та з 1891 року до самої своєї смерті він був не лише провідним його співробітником, але й керівником, наскільки взагалі можна було керувати часописом, маючи зв'язок із редакцією тільки листівно. Були роки, коли жодного числа "Народу" не виходило без однієї чи кількох його статей і нотаток.

Вище ми дали характеристику літературно-політичної діяльності Драгоманова в "Народі" і, зокрема, застановилися на його найголовніших статтях. Тут треба підкреслити, що у зв'язку з пожвавленням його літературної діяльності з політичних питань завдяки "Народу" він ізнов узявся до писання популярних брошур для народу. Між 1892 і 1895 роками у Львові і Коломиї було видано цілу низку таких брошур. Деякі з них написані на суто політичні теми, як "Шістсот років Швейцарської Спілки" та "Старі хартії вольності", інші — на теми, дотичні до історії та філософії релігії, як "Віра та громадські справи", "Про братство хрестителів або баптистів на Україні", "Євангельська віра в старій Англії", "Оповідання про заздрих богів" і, нарешті, "Рай і поступ'. Остання серія писана була здебільшого для українських штундистів. У ній Драгоманов, користаючись історичними фактами, розповів українському народові про зв'язок межи боротьбою за свободу совісті і боротьбою за політичну свободу кількома роками раніше, ніж про цей зв'язок знову заговорили всі з приводу книги Єллінека "Декларація прав людини і громадянина". На жаль, смерть завадила Драгоманову завершити цю серію брошур; лишилася ненаписана й остання брошура з цієї серії про Роджера Вільямса. Усі ці брошури в своєму роді майстерні твори, що могли б стати окрасою будь-якої популярної літератури.

Щоб завершити характеристику літературно-політичної діяльності, яку Драгоманов розвинув у своїх статтях у "Народі", ми мусимо ще вказати на те, що він брав найближчу участь у боротьбі галицьких політичних партій. На початку 90-х років у групуванні і стосунках російсько-українських партій в Галичині сталися великі зміни. Спочатку завдяки 'Народу" зорганізувалася і висунула свою програму нова русинсько-українська радикальна партія. Вона за своєю програмою загалом прилучилася до політичних ідей Драгоманова; першими провідниками її в Галичині були М.Павлик та Ів.Франко, а "Народ" якийсь час виходив як орган цієї партії, і тільки згодом було визнано за краще, щоб його редакція обстоювала програму партії, зберігаючи незалежність від партійної організації. Майже одночасно з "народовської", або українофільської, партії виокремився осібний напрям, який дістав назву, від проголошеного ним гасла, так званої угоди, — "угодовців". Напрям цей ще задовго перед тим підготовлювали часопис "Правда" і галицький керівник його Ол. Барвінський. Цей напрям торував собі шлях скрайнім і непримиренним націоналізмом, а врешті-решт пішов на угоду з поляками, тобто з їхньою, панівною в Галичині, клерикально-аристократичною партією. На підставі цієї угоди "угодовці" зрікалися всякого демократизму й політичного радикалізму і зобов'язувались боротися з радикально-демократичними течіями серед русинів, надто ж із "радикальною партією", а за це діставали деякі поступки для української мови в Галичині. Противники "угодовців" говорили, що ті запродали інтереси свого народу за українські написи на поштових скриньках. Одначе, фактично "угодовцям" було обіцяно деяке зрівняння української мови з польською в адміністративному й судовому діловодстві та нові українські середньоосвітні заклади — вчительські семінарії і гімназії, а також декілька нових кафедр у Львівському університеті. Але навіть ці обіцянки не були виконані цілком. Тимчасом лихо, заподіяне "угодою", було величезне, бо через неї деякі представники українофільства, правда, на галицькому грунті, були заплямовані очевидною спілкою з аристократами і клерикальними елементами, що почасти лягало незаслуженою плямою і на цілий напрям.

Ще до заснування "Народу" в особистому житті І громадському становищі Драгоманова сталися великі зміни. Його запросили посісти кафедру професора загальної історії у Вищій школі в Софії, а восени 1889 р. він туди переїхав жити. Болгарський уряд спершу уклав з ним контракт на три роки, але в 1891 р. мало не увільнив його за наполяганням російського уряду. Проте в 1892 р. болгарська Рада Міністрів вирішила поновити з ним контракт ще на один рік, а в 1893 р. цей контракт було продовжено знову на три роки. Але вже в 1890 році у Драгоманова з'явилися перші симптоми страшної хвороби, яка звела його у могилу. Попервах софійські лікарі пояснювали біль у лівиці і грудях ревматизмом або невралгією. Та коли стан його здоров'я погіршився і він звернувся у Відні до Нотнагеля, той визначив безсумнівну аневризму аорти. Часом Драгоманова мучив жахливий біль, він геть втрачав голос і мусив цілими днями лежати. А проте він не випускав пера з рук і, як ми бачили, дуже багато написав у ці роки. Крім того, він продовжував читати лекції; останню лекцію він прочитав у день своєї смерті. Він помер у Софії 8/20 червня 1895 року.

В останні роки життя, коли його особливо гнітило становище емігранта і сушила велика туга за батьківщиною, зв'язок із громадським і політичним життям Галичини був йому єдиною розрадою. За його власними словами, Галичині він завдячує тим, що "не перетворився на безгрунтового емігранта і тілом і душею". За півроку до його смерті, у грудні 1894-го, його друзі і прихильники в Галичині врядили свято з нагоди 30-річчя його літературної діяльності. У цьому ювілеї, що його він сам гірко називав своїм похороном, взяла участь і ціла Україна; з усіх найвіддаленіших навіть її куточків надсилали адреси І вітання у прозі та віршах. В одному віршованому вітанні з його рідної Полтавщини було дуже гарно схарактеризовано величезну вагу його доробку в небагатьох словах:


Бажали ми народові свободи,

Бажали ми, щоб очі він розкрив,

І, як другі всесвітнії народи,

Для поступу, для правди й щастя жив.

І тут над всі, мій брате незабутній,

Здіймавсь Твій стяг, лунав Твій глас могутній 71.






Примітки
















Богдан Кістяківський

М.П.Драгоманов і питання про самостійну українську культуру
(На роковину смерті)




I


Значення М.П.Драгоманова для культурного піднесення, політичного пробудження та розвою національної самосвідомості України є невимірне.

Оцінити його в короткій журнальній статті було б зовсім неможливо 1. Досить указати на те, що М.П.Драгоманов перший після Кирило-Мефодіївського братства висунув і розвинув широку українську політичну програму, довівши, що потреби українського народу можуть бути вповні задоволені тільки по створенні в Росії федерального державного устрою. Згодом, після видання указу 1876 року, що забороняв українську літературу, він, заклавши в Женеві вільну українську друкарню, більше за всіх посприяв тому, щоб українське слово не було задушене й не завмерло, а навпаки, росло і ширилось. Завдяки його літературній і видавничій діяльності в Женеві до вже існуючої тоді української художньої та популярної літератури приєдналася публіцистична й чисто наукова література українською мовою. Далі, пособляючи ще від самого початку сімдесятих років, щоб українці писали в галицьких органах, та й собі дійово працюючи в першому галицько-українському або, вірніше, першому загальноукраїнському органі "Правда", заснованому за енергійного сприяння П.О.Куліша, М.П.Драгоманов перший висловив у пресі ідею, що українцям треба боротися з цензурною забороною української літератури в Росії шляхом перенесення своєї літературної діяльності в австрійську Галичину. На користь здійснення цієї ідеї він розпочав згодом систематичну агітацію в пресі. Як відомо, ця ідея невдовзі набула широкої популярності на Україні і завдяки дружній праці українських літературних сил на галицькому грунті у вісімдесятих і особливо дев'яностих роках минулого сторіччя діяння указу було спаралізоване. Разом з тим М.П.Драгоманов з усіх російських українців, коли не брати, звісно, митців слова й особливо нашого геніального поета Шевченка, зробив у XIX сторіччі найбільший вплив на культурний, політичний, а разом з тим і національний розвій галицьких українців. З боку останнього, тобто з боку впливу на національний розвій галицьких українців, з М.П.Драгомановим міг би позмагатися лише П.О.Куліш і особливо О.Я.Кониський. Але тоді як вплив останнього після його смерті дедалі меншав і падав, а скоро й зовсім перестане, тим паче, що він ніде не виклав своїх національно-політичних ідей систематично, вплив М.П.Драгоманова завдяки цілій низці обставин — перевиданню його праць, видрукуванню деяких раніше невідомих його досліджень, виходу тепер уже понад десяти томів його листування і, нарешті, самовідданій діяльності його послідовника М.Павлика — продовжує рости і ширитись навіть у XX сторіччі. Отже, можна сміливо сказати, що жоден українець, — ми знову виключаємо наших поетів і говоримо про минуле сторіччя, — не сприяв у такій мірі культурно-національному об'єднанню українців, належних до різних держав, як М.П.Драгоманов.

Якщо ж ми перейдемо до наступних заслуг М.П.Драгоманова перед Україною, то повинні будемо затим відзначити, що своїми науковими працями він підніс дослідження пам'яток нашої народної словесності на таку височінь, що здобув собі європейську наукову славу в колах учених фахівців із фольклору. Тут особливо вартою згадки є його праця над політичними піснями українського народу, яку він розпочав у Києві вкупі з В.Б.Антоновичем, а потім один продовжував у Женеві. Одночасово з ознайомленням європейського наукового світу з творами української народної словесності та їх науковим опрацюванням він і в широких колах європейської читацької публіки розповсюджував звістки про українське красне письменство та культурно-національне відродження України в XIX сторіччі. Для цього він виступав на літературних конгресах, — наприклад у Парижі та Відні, — з доповідями (до речі, його доповідь на паризькому конгресі преси 1878 року про українську літературу й цензурну заборону її указом 1876 року було надруковано окремою брошурою), а також помістив цілу низку статей у різних французьких, італійських, німецьких та англійських виданнях. Отже, він був зачинатель тієї справи, яка вже понад десять років ведеться систематично завдяки виданню спочатку "Ruthenische Revue", а тепер "Ukrainische Rundschau" 2. Точнісінько так упродовж тридцяти років, з 1865 по 1895 р., М.П.Драгоманов більше, ніж будь-хто, зробив для ознайомлення російського суспільства з українським рухом і потребами українського народу. Його численні статті, присвячені цим питанням, мають скласти доволі значну частину, на жаль, ще тільки розпочатого чотиритомного зібрання його статей, що видається під загальною назвою "Политические сочинения". Отже, й за цього випадку М.П.Драгоманов чи не один тривалий час робив те, для чого тепер створюються цілі органи преси, такі як "Украинский Вестник" та "Украинская жизнь"3.

Нарешті, після того, як ще М.І.Костомаров у своєму листі в "Колокол"4 Герцена вказав на неправильність поглядів, висловлюваних навіть деякими найпрогресивнішими представниками сусідніх з українським великоруського й польського народів щодо народу українського і бажаних для нього форм та шляхів розвитку 5, М.П.Драгоманов перший дав систематичний огляд і критику цих, подиктованих здебільшого необізнаністю, а іноді завойовницькими й експлуататорсько-зажерливими інстинктами, бажань наших сусідів. У своєму творі "Історична Польща і великоруська демократія", присвяченому цьому питанню, М.П.Драгоманов розвинув також принципи нормальної організації сусідських взаємин між українським народом, з одного боку, та великоруським і польським — з другого. Коли не так систематично, та не менш виразно він указав на єдино справедливі принципи, які треба покласти в основу регулювання взаємин між українським народом і народами, котрі живуть серед нього невеличкими острівцями, тобто між українською більшістю й інородницькою меншиною; до речі, ці вказівки він дав ще тоді, коли питання про справедливе ставлення до інородницької меншини теоретично не ставилось навіть в Англії, тобто в країні культурнішій від Росії, зі своєю справедливішою конституцією. Зокрема, він наполегливо радив українцям сприяти виникненню і розвою національної самосвідомості серед єврейських народних мас, висловлюючи ці поради в той глухий для єврейського народу час, коли в Україні не існувало ще єврейського національного руху.

Цей голий перелік того, що зробив М.П.Драгоманов для України, показує, яка широка, яка на диво різноманітна була його діяльність. Кожна із цих сторін варта була б спеціального дослідження, і жодне з цих досліджень не вмістилося б у рамках середньої журнальної статті. Та ми й не можемо робити предметом нашого нарису якусь із сторін діяльності М.П.Драгоманова в її цілому. Для нього ми вибрали більш скромне завдання, а саме — ознайомлення читачів з поглядами М.П.Драгоманова на питання про самостійну українську культуру. Серед інших питань українства це питання є особливо навидноті у нашій пресі й збуджує жвавий інтерес у нашому суспільстві завдяки появі в журналі "Русская мысль" присвяченої йому статті якогось Українця 6. Але, мабуть, не стаття в "Русской мысли" поставила навидноті це питання, а навпаки, питання це поставило навидноті статтю, бо сама по собі стаття Українця доволі слабенька і має випадковий характер. Певно, якнасправді питання про самостійну вкраїнську культуру поставлене на перше місце самим українським суспільним життям, чи в кожнім разі воно мусить бути поставлене на порядок денний як найнагальніше і найпекучіше питання українства для нашого часу. Тим-то ми і вважаємо, що саме на часі викласти по змозі повно глибоко правильні погляди на це питання, висловлені свого часу М.П.Драгомановим.

Найбільш цільно виклав М.П.Драгоманов свої погляди на самостійну українську культуру в двох останніх своїх публіцистичних працях, названих "Чудацькі думки про українську національну справу" та "Листи на Наддніпрянську Україну". Привід до виникнення цих праць дало обговорюване тоді в українській пресі питання про значення російської літератури для українського національного розвою. Але своїм змістом вони далеко вийшли за межі поставленої попервах теми, і сам М.П.Драгоманов у передмові до другої частини своїх "Листів на Наддніпрянську Україну" говорить, що в цих двох працях "викладено в звісній мірі цільну систему думок про українські національні завдання — громадські й літературні" 7.

Якщо для німців та італійців у минулому столітті національне питання було питанням їхнього політичного об'єднання, то для українців воно було й досі лишається в першу чергу й переважно питанням їхнього культурного піднесення та розвою. Звісно, в українському національному русі є й такі дуже важливі сторони, як політична й соціальна. Вони були усвідомлені з перших моментів українського національного відродження і ще в першій половині XIX сторіччя були вповні з'ясовані й викладені в стрункій системі соціально-політичної програми Кирило-Мефодіївського братства. Одначе, цієї соціально-політичної сторони українського питання ми тут не зачепимо, тим паче, що й М.П.Драгоманов у своїх вищезгаданих публіцистичних творах, хоч і не оминув її зовсім, — інакше вони не могли б мати в собі "цільної системи думок про українські національні завдання", — але й не спинився на ній спеціально і не розглянув її докладно. Навпаки, свої погляди на соціально-політичні завдання українства М.П.Драгоманов розвинув головно в своїх доступних для російського читача публіцистичних працях російською мовою, а саме в "Исторической Польше и великорусской демократии" и "Вольном Союзе". Ця обставина є надзвичайно характерна для всього національного світогляду М.П.Драгоманова, а також для того часу, коли він діяв. Далі ми побачимо, що честь цілком ясно висловити й розвинути в пресі ідею про те, що український рух є в першу чергу й переважно рухом культурним, належить також М.П.Драгоманову, а не якомусь Українцеві з "Русской Мысли'. Правда, М.П.Драгоманов не вживає так часто термін "культура" і "культурний", як ми звикли його вживати за останні десять — п'ятнадцять років. Він говорить у таких випадках описово; налягає на певні літературні та просвітницькі завдання українства і вказує на те, що українство має сенс тільки як прогресивний і демократичний рух.

Якщо ж ми тепер перейдемо до самих поглядів М.П.Драгоманова на питання про самостійну українську культуру, то перш за все будемо повинні відзначити, що в своїх Чудацьких думках про українську національну справу" він виступає проти формального націоналізму. На підставі цілої низки історичних прикладів він указує на те, що "національна єднота в державі не завше може вести до більшої вільності і що думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди"8. І далі він резюмує свій погляд на формальний націоналізм у таких словах: "сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ"9. З цього він робить висновок, що ми в своєму українському національному русі станемо на "хисткий грунт.., як залишимо ясні думки всесвітньої людськості, котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до національної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового національства"10. В іншому місці, у своїх "Листах на Наддніпрянську Україну", він докладніше розвиває ці думки. За його словами, "ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались у всяких суб'єктивностях, в лісі історичних традицій і т.д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, який сам себе протиставляє людству або котрий себе сам протиставляє людськості, або космополітизму; ми не визнаємо примусових думок і почуть, котрі видаються за національні, ніяких обов'язкових історично-національних святощів, а надто ненависть до других національностей"11. Потім далі в тому ж публіцистичному нарисі він дає стислу формулу своєї української національної програми, яку він завжди провадив у своїй діяльності і яку тут він друкує жирним шрифтом. Вона виражається у словах: "космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці!"12.

У відповідь на посталий з непорозуміння докір, який робили М.П.Драгоманову, що відкидаючи формальний націоналізм, він відкидає й національність, він сам про себе каже: "Національності я признаю, а тілько противлюсь націоналізмові, тобто примусу держатися звісних почуть і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі"13. Пояснює він свою шану до національності й до пов'язаного з нею національного патріотизму міркуванням, вираженим у таких словах: "Я не тілько не думаю глузувати з етнографічного патріотизму, а дуже ціню його, як одну з підстав солідаризації людей; та лишень думаю, що одним їм люди не живуть і не можуть жити. До нього треба ще чогось"14. Та коли М.П.Драгоманов відкидав як ознаки української національності те, що українські націоналісти вважали національними святощами, — а критиці теорії так званих національних святощів він присвятив цілий розділ у першому з вищезгаданих своїх публіцистичних творів 15, — то в чому ж він убачав ознаки національності взагалі й української зокрема? На це питання він, звісно, не міг дати остаточної й повної відповіді; натомість він показує, як проблему про сутність національності ставлено в сучасній європейській науці. Про ознаки національності він говорить, що "тепер багато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певному ступені зросту або й навіть продуктом інтернаціонального процесу, який начався давно". За його словами, "тепер наука про національність мусить розібрати, що в певних ознаках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, — і багато ще треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом, щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей"16. Переходячи до питання про українську націю зосібна, він указує на ті висліди, що він дійшов їх у своїх наукових студіях. Про себе самого і свої праці з цього питання він говорить так: "В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної психології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації взятих у чужих народів тем і т.д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних висновків, доки сотні праць по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної словесності, — а є ще чимало й других кругів"17.

У зв'язку з цими поглядами на національність, націоналізм і космополітизм, а особливо у згоді зі своєю головною тезою, що національність і її вияви, особливо національна мова, мусять бути знаряддями проведення гуманітарних або вселюдських ідей у ті або інші народні маси, М.П.Драгоманов викладає й свої думки про самостійну українську культуру. То здебільшого думки про найважливіші органи всякої сучасної духовної культури — літературу. До того ж на ті часи українська література була чи не єдиним органом українського культурного руху. А що привід для виступу М.П.Драгоманова дало, як говорилося вище, обговорюване тоді ж в українській пресі питання про значення російського письменства для України, то він найперше вказує на те, що російська література справляє приємне враження не тільки на росіян, але й на кожну культурну людину, а також вона має й велику притягальну силу, бо розробляє загальнолюдські теми і завдання, а ця розробка і самі теми та завдання природньо й несилувано набирають своєрідного забарвлення, що створюється всією сукупністю великоросійського життя й відтворює психіку великороса в її головних рисах. 3 цього М.П.Драгоманов робить висновок, що "й наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи". Далі він указує на те, що "найліпше, що було писане на нашій мові, напр, твори Квітки, Шевченка, М.Вовчка, Федьковича, Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і твори нових російських письменників"18. За його словами, він "не раз усно й печатно говорив.., що українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образован! думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, тобто через російське письменство [...]". Далі він зауважує, що "не один уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письменства, про його право бути рівним з російським", і наполягає на тім, що це право треба здійснювати не на словах, а на ділі енергійною працею, бо "в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості [...]". Затим він аналізує факти культурної історії Великоросії та України і пояснює, як так сталося, що з кінця XVII і особливо з початку XVIII сторіччя "Московщина, бувши слабшою від України культурою масовою (і, на його думку, лишаючись такою й досі), стала вище від України культурою передніх рядів громади верств суспільства і через те перетягла до себе й передні ряди українські". З цього історичного уроку він робить такий висновок: "Коли ми хочемо хоч зрівнятись тепер з Московщиною, то напружімось, щоб хоч де в чому випередити її передні ряди; тепер, коли література російська задавлена цензурою, а наша в Галичині може мати велику вільність, саме час для такого напруження. Ось через що тепер нема більших ворогів будучими нашої національної літератури, як усякі консервативні, клерикальні й т.і. угодовці [...]"19.

Згадаймо, що М.П.Драгоманов писав про все це понад двадцять років тому. Відтоді українці свідомо чи несвідомо, умисне чи ненавмисне прямували шляхом, указаним М.П.Драгомановим. Надбання, зроблені українською літературою за цей час, колосальні. Ми не будемо їх тут перелічувати, а кому те цікаво, тому пропонуємо ознайомитись з самою сучасною українською художньою, публіцистичною й особливо науковою літературую. Скажемо лише, що тепер українська література в значно більшій кількості випадків може конкурувати з літературою російською, ніж це було двадцять років тому. Навіть відсутність конституційних свобод у Росії в перші чотирнадцять років після того, як вищенаведені рядки було написано, пішло почасти на користь тому, щоб українська література, згідно з передбаченням і порадою М.П.Драгоманова, могла конкурувати з російською, хоча взагалі таке запізніле введення конституційних свобод у Росії було для українського письменства не менш, а навіть більш згубне, ніж для російської.




III


Але досі наша мова була про один, хоча й головний, орган і знаряддя кожної культури, про українську літературу. Двадцять років тому, коли М.П.Драгоманов писав про завдання українського руху, це був чи не єдиний орган української культури. Щоправда, М.П.Драгоманов відзначає як "величезне надбання українства" у вісімдесяті роки минулого сторіччя розвиток українського театру. Цей розвиток можна вважати за якесь диво у культурній історії народів, бо він зійшовся з моментом найбільших нагінок на українство, з періодом занепаду всякої громадської діяльності і з пануванням глухої урядової реакції. Крім українського театру, який М.П.Драгоманов розглядає здебільшого як орган української літератури, він в інших місцях ще згадує іноді про українську музику та українські візерунки у вишивках; але згадки ці мають випадковий характер.

Тепер, по двадцяти роках, факти культурного розвою України показують, що й на український театр, і на українську музику ми повинні дивитися трохи інакше, тобто більше обертатися до іншого боку їхнього значення, ніж як робив це М.П.Драгоманов. Театр і музика були першими галузями нового українського мистецтва, які виросли і заявили про себе за найбільш несприятливих умов політичного і соціально-економічного існування українського народу. Тепер вони вже не одинокі і не становлять якоїсь випадковості чи якогось винятку. Всі галузі мистецтва відновлені новим українським літературним рухом, і в даний момент уже можна сказати, що все широке поле мистецтва служить на користь культурного піднесення України. Не тільки розвинулись українське малярство й українська скульптура, але й відживлено цю загнану в XVIII сторіччі російським світським і особливо духовим урядом і зовсім занедбану аж до останніх років XIX сторіччя українську архітектуру 20, що про неї за часів М.П.Драгоманова ніхто навіть і мови не здіймав. Тепер серед рідної природи не лише наше вухо втішає рідна розмова і рідна пісня, але й наше око відпочиває на рідних і дорогих нашому серцю формах будівель в українському стилі. Ті глибокі душевні почування, які ще два десятиріччя тому могла збуджувати в нас українська хата, що була єдиним представником українського архітектурного стилю, бо ж на де-не-де вцілілі українські церкви тоді ще годі було вважати, — їх ніхто не знав, — тепер же ці почування породжують і нові великі будівлі. Отже, цей вид мистецтва, де, як кажуть, найбільше виражена індивідуальна народна душа, відтворений і розвивається на Україні. Чи не веде це до того, що українці чимраз більше і більше прилучаються до вселюдської гуманітарної цивілізації, розвиваючи й почасти творячи наново свої оригінальні й самостійні культурні форми? Чи не є це виконанням тієї загальної програми української культурної діяльності, яку виробив свого часу ще М.П.Драгоманов, хоча, звісно, не всі сучасні культурні діячі вважають М.П.Драгоманова за свого культурного керівника, а деякі навіть не знають про вищеокреслену його програму?

Але високим мистецтвом не вичерпується культурна діяльність українців на терені мистецтва. З прикладного мистецтва в часи М.П.Драгоманова звертало на себе увагу збирання українських народних вишивок і почасти притягували до себе інтерес візерунки українських килимів і плахт. Відтоді Україна зробила величезний крок уперед, і тепер провадиться планомірна діяльність для розвитку всіх різновидів художніх ремесел на Україні. Звісно, розбуркати таланти й надати охоти творити дітям простого народу можна тільки розробляючи рідні форми, рідні візерунки і рідний орнамент. Отже, земства на Україні навіть за тих випадків, коли їхні керівники не симпатизують, а іноді й ворогують проти українства, змушені, коли не хочуть, щоб кошти, видані на підтримку кустарної промисловості, пропадали дурно, помагати розвиткові українського вжиткового мистецтва

З питанням про розвиток прикладного мистецтва пов'язане й питання взагалі про демократизацію мистецтва Український національний рух є переважно демократичний, тим більше, що український народ на момент виникнення цього руху складався із самих селян. Тому українці звертають свою головну увагу на те, щоб твори української культурної творчості йшли у народ і сприяли його культурному піднесенню. З високих видів мистецтва у вузькому значенні слова, тобто не включаючи до нього художньої літератури, найбільшу освітню вагу мають, безперечно, театр і музика. Український театр як стаціонарний заклад виник серед української інтелігенції, розвинувшись із аматорських вистав. Усі прославлені від початку вісімдесятих років минулого сторіччя українські актори старшої генерації, як Кропивницький, Карпенко-Карий, Старицький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський та ін., розвинули своє акторське обдаровання, беручи участь в аматорських виставах, і ніякої спеціальної театральної школи не закінчували. Якщо свого часу український театр прийшов до української інтелігенції і ступив до спеціальних театральних приміщень через аматорські вистави, то нині він іде у народ знов-таки головно у вигляді тих же вистав, що їх уряджають аматори. Тепер у більш або менш великих сільських місцевостях улаштовують українські вистави, учасниками яких є аматори не лише з представників української інтелігенції, але й на добру частину з робітників і селян.

Нарівні з постанням українських аматорських труп велике культурне значення має також виникнення в українських сільських місцевостях аматорських оркестрів і хорів. Надто ж є важливою організація і діяльність українських аматорських хорів. Разом з традиційними українськими "вечорницями" і славним, особливо своїм минулим, українським кобзарством вони поширюють і підтримують у народі знання і любов до народної поезії та пісні. Але в українських аматорських хорів, зорганізованих інтелігенцією серед народу, є й своє власне культурне завдання. Воно полягає як у тім, щоб ознайомити народ із творами українських композиторів, котрі належать до інтелігенції, так і в тім особливо, щоб повернути народові знання пісень, колись ним же самим і створених, але потім забутих ним або зовсім, або на добру частину, тобто в більшості місцевостей або повсюдно. Отже, ті ж самі твори народної поезії, ознайомлення з якими в часі пробудження інтересу до українського етнографічного матеріалу й виникнення українського національного руху переважно й викликали у перших українських культурних діячів любов та інтерес до українського народу, до його історичної долі та його побуту, а також породжували в них бажання й відвагу послужити його культурному піднесенню, тепер ці ж народні поетичні твори, дбайливо зібрані та збережені першими українськими діячами, мусять послужити культурному піднесенню самого цього народу. Адже ж точнісінько так, як упродовж XIX сторіччя українська народна пісня витіснялася з вуст і пам'яті народу потворними за змістом, мовою й формою творами фабрично-заводської, лакейської та солдатської поезії, так тепер відбувається і дедалі дужчає зворотний процес витіснення цих послідків сучасної міської культури чудовою українською піснею. Без сумніву, рідна пісня не тільки пробуджує національну самосвідомість в українськім народі, але й виховує в ньому любов і смак до всього художнього і прекрасного.

Але український національний рух допроваджує до піднесення не однієї лише духової культури українського народу. Він працює і над піднесенням його економічної культури. Тут ми знов-таки маємо констатувати, як далеко пішли ми від того становища, в якому була українська справа, коли М.П.Драгоманов розвивав свою програму української культурно-громадської діяльності. В сімдесятих роках, коли М.П.Драгоманов почав видавати в Женеві українську соціально-політичну збірку "Громада", він був соціалістом радикального революційного керунку. Та вже на початку вісімдесятих років він рішуче і твердо став на бік соціалізму реформаторського. І також він указував ще ті шляхи і засоби, за допомоги яких соціальні реформи повинні готуватися і згори, і, — що особливо важливо, — знизу. Але тільки звертаючись до українців, він налягав на те, що українська інтелігенція мусить сприяти виникненню й розвою знизу різних форм економічної організації серед народу. Українцям у Росії М.П.Драгоманов свого часу ще не вважав за можливе рекомендувати таке завдання.

Зовсім в інакшому стані перебуваємо ми тепер. Досить ознайомитися з першим-ліпшим оглядом українського життя, щоб переконатися в тому, що представники українського національного руху працюють тепер над організацією та розвитком усіх форм кооперативного руху серед українського народу. На останньому кооперативному з'їді, який відбувався в Петербурзі, представники українських кооперативних організацій були вже в силі грати дуже помітну роль. Тимчасом на цьому з'їзді з'ясувалося, що кооперативна справа в Росії може рости лише в тому разі, якщо її буде зорганізовано не по-централістськи, а по-федералістськи, з наданням автономії краям. Отаку резолюцію, котра дає простір зростові українського кооперативного руху, й було ухвалено на цьому з'їзді. Звісно, в цьому напрямі лишається ще дуже багато зробити. Українці мусять засвоїти собі ту систему організації та діяльності, яку застосовують поляки в Познані, а тому за найліпший керунок для них може правити недавно видана в російському перекладі книжка Л.Бернгарда. В кожнім разі українці мусять дбати про економічну організацію українських народних мас так же само, як і про їхню духову організацію. Тільки через таку всебічну організації український народ може і неминуче мусить перетворитися на могутній і цільний національний організм.




IV


З огляду на ті колосальні культурні завдання, які ставить собі і здійснює український національний рух, для кожного українця якось дивно прозвучав заклик до "ідейної боротьби" з розвоєм і ростом української культури, який недавно пролунав зі сторінок одного з органів російської прогресивної преси 21. Нашу українську культуру хочуть замкнути в межах якоїсь "скромної обласної культури". Представники своєрідно зрозумілої загальноросійської культури привласнюють собі право і силу вказувати нам оті межі, до яких може доходити наша культурна діяльність і далі яких вона не повинна сягати. Вони накладають заборону на деякі наші просвітницько-культурні починання, оголошуючи їх шкідливими.

Отже, наш національний рух, увесь сенс якого полягає, як ми бачили, в тім, що він є провідником найпередовіших гуманітарних ідей в українські народні маси, хочуть загнати чи то в якусь культурну безвихідь, чи то в кут. Нашу українську культуру хочуть позбавити її найвищих і найцінніших загальнолюдських елементів, хоча вони головно й надають їй життєвості і від них її здатність конкурувати з іншими культурами. Врешті, що є особливо незрозумілим, нам радять або диктують якбільше звужувати наші просвітницько-культурні завдання та діяльність і водночас ставлять нам за провину те, що ми буцімто партикуляристи.

Цікаво було б знати, чи вперше на сторінках російського прогресивного органу проповідують "ідейну боротьбу" супроти певного просвітницько-культурного руху за його надмірну широчінь. По правді кажучи, ми геть відмовляємося розуміти, чому таку проповідь провадять під прапором ідейності. Бо якщо оцінювати її за її справдешнім сенсом і за тими згубними наслідками, які вона може дати, то її треба визнати за найбільший вандалізм не тільки нашого часу, але й усіх часів. З тими культурно-руйнівними завданнями, що їх вона висуває, може зрівнятися лише культурно-руйнівна діяльність історичних вандалів. Було б дуже прикро, коли б російська прогресивна думка після Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Достоєвського, Толстого і, — коротко визначивши російську суспільну культуру, — після маніфесту 17 жовтня насправді й всерйоз додумувалась до таких речей. Та ми особисто схильні бачити в цьому головно прикре схиблення, яке пояснюється дуже кепською обізнаністю російського суспільства щодо справжніх культурних прагнень українського національного руху 22.

Проте від російського читача не можна й не варто приховувати того, що велике число українців незрідка ладні бачити тут головний і глибокий ґандж самої російської культури. Такі думки та настрої в багатьох представників українського національного руху викликані, певно, системою примусового зросійщення, яка вже давно й так нещадно провадиться проти українського народу. Спинятися тут на антикультурному, деморалізуючому впливі цієї системи, що є одним з найогидніших видів насильства над людським духом, ми не вважаємо за потрібне. Але питання про загальну вагу примусового зросійщення дуже близько стосується розгляданого нами питання про самостійну українську культуру. До того ж це питання вкупі з іншими постало перед М.П.Драгомановим тоді, коли він узявся до викладу своїх ідей щодо українських національних завдань у своїх працях, схарактеризованих вище, і було ним докладно розглянуте в них. Представники чистого антрополого-етнографічного українського націоналізму виступили тоді з твердженням, що зросійщення є специфічна риса великоросійської культури і що вона виражається в гаслі "сам живи, а іншим жити не давай". М.П.Драгоманов гаряче противився таким твердженням і доклав усіх зусиль, щоб довести їхню хибність. За його словами, "наскільки нам звісна історія й теперішній стан Європи, то ми можемо сказати, що не було й нема такої нації й національної держави, де б не було свого "обрусенія" або й не зосталось слідів того й досі, і що, значить, системи, подібні обрусенію, суть ознакою не певної національності, а певного порядку громадського, котрий відповідає певному періодові зросту народів. Оглядаючи історію всіх культурних народів, ми мусимо прийти до виводу, що система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському життю, як і система примусової релігії" 23. Цілий четвертий розділ своєї книжки М.П.Драгоманов і присвячує цікавому й, може, єдиному в своєму роді історичному нарисові боротьби ідеї вселюдської культури з ідеєю виняткової й примусової національності. Ми тут не можемо, звісно, навіть стисло викласти зміст цього нарису, а хто має інтерес до цього питання, того відсилаємо до нього самого 24 Що ж до ваги зросійщення для України, то Драгоманов доводить, що воно зрештою є безсилим у боротьбі з українською національною культурою. Ба й навіть більше, за його словами, "правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може сягнути на дорозі всесвітнього поступу"25. На доказ свого твердження М.П.Драгоманов указує межи іншими фактами осібно на закладення трьох університетів на терені України, хоча й запізніле, бо заснування університетів було передбачене ще в Гадяцькій угоді 26, укладеній гетьманом Виговським 1658 року, але все ж таки добродійне для українського національного розвою.

Однак, звичайно, надмірний оптимізм за цього випадку є зовсім недоречний. Треба просто сказати, що немає болючішого, тяжчого питання для кожного українця, ніж питання про примусове зросійщення. Наша дійсність рясніє такими потворними фактами насильства і гніту над "вільним словом" і духом нашого народу, а в минулому в нас такі, що не скоро забудуться, факти, як указ 1876 року, котрий навіть тодішній уряд не посмів розпублікувати для загального відома, й заборона української Євангелії, яка конфісковувалась жандармами як нелегальна книжка аж до 1905 р., що було б дивно, коли 6 українці по-інакшому ставились до цих дібр сучасної всеросійської культури. Зрозуміло, що й цей недавно проголошений вищесхарактеризований заклик до "ідейної боротьби" з українством примусив українців оглядатися, чи не наготовують яке-небудь нове насильство над їхнім духовим ростом. У чому має полягати ця "ідейна боротьба без попусту", це поки не вказане тим публіцистом 27, котрий її проповідує; та наперед можна сказати, що вона може породити тільки нову і, можливо, більш умілу і витончену, а тому, на думку автора, дійовішу форму насильного зросійщення. Втім, уже в даний момент ця проповідь широко використана, як несподівана підтримка з чужого табору, русифікаторською пресою всіх відтінків для захисту старих форм примусового зросійщення. І не тільки в інтересах культури Росії, хай би в яких формах вона виражалася, але й з особистих симпатій до автора цієї проповіді та з поваги до його заслуг ми хотіли б, щоб цей невдалий його виступ на користь "всеросійської" культури не мав інших наслідків.

Чому російська громада, хоч би й поступова, в цілому своєму складі не хоче дати нам справжнього простору й волі працювати над якнайширшим розвитком нашої культури? Адже коли якісь із наших культурних починань безгрунтовні, то вони відімруть самі собою. Чому замість проповіді ідейної боротьби з нами російська поступова громада поголовно не вважає за одне із своїх головних і найпекучіших завдань боротьбу з примусовим помосковленням як одним із найганебніших насильств над людським духом? Здавалось би, російська культура поставлена в такі сприятливі умови, що їй би нічого боятися конкуренції з українською культурою за умов змагання рівного з рівним. Упродовж XIX сторіччя російська культура аж так утвердилась і розширилась, вона завоювала стільки нових позицій, нарешті, вона завжди мала й матиме таку величезну матеріальну підтримку з державного казначейства, що хоч би мимоволі й мусила так чи інак поступитися деякими зі своїх теперішніх позицій українській культурі, проте зможе і за повної рівності умов робити принаймні такі ж швидкі успіхи, як і українська культура. В кожнім разі російська культура має всі шанси втримати за собою й здобути більш загальну і світову вагу, ніж яка інша слов'янська культура. Невже навіть деякі представники поступової російської громади так погано вірять у силу і міць російської культури? Невже й вони вважають за потрібне підпирати її значення, зріст і поширення насильством?

Проте нам заперечують, що ми порізнювачі, нам дорікають за те, що ми вчиняємо "нечуваний розкол" у російській громаді і російському культурному розвою. Для чого ж, однак, викривлювати факти? Хіба існування трьох російських народностей не є підставовий і первний факт? Наша діяльність над відновленням, витворенням і розвитком української культури, заповідана нам всією історією України й цілим рядом поколінь українських культурних діячів, наших пращурів, є простий наслідок цього підставого й первного факту. Правда, російська державна влада давно вже визнала цей головний факт як скасований. Та мало що в офіційних паперах оголошується скасованим і неіснуючим! Відколи представники російської поступової громади вірять таким офіційним повідомленням? Коли заглибитись у суть справи, то виявиться, що не ми порізнювачі і не ми вчиняємо розкол, а порізнюють і розколюють прихильники примусового помосковлення України, однаково що явні, що приховані. Ми ж констатуємо, що примусове зросійщення веде лише до посилення в українському русі галицько-української течії, яка багато вільніше розвивається в конституційній Австрії, і до його переваги над подніпровсько-українською течією, задавленою в русифікаторських лабетах. Разом з галицько-українською течією в українському русі дужчають і німецько-культурні, й польсько-культурні впливи, а тимчасом, на жаль, падає великоросійський вплив. Тож примусове помосковлення віддаляє нас від найближчого й симпатичного нам великоросійського народу, тільки ж винна у тому сама російська громада.

Оглядаючи різні галузі української культури й різні види української культурної діяльності, ми не чіпали другого за своїм значенням органу і знаряддя всякої культури, що найближче йде за письменством, — школи. Та всі добре знають, що школа поки належить виключно до розділу про примусове зросійщення України, а не до розділу про її культуру. То є найтрагічніший факт у теперішньому житті українського народу. З-поміж подій останнього часу можна відзначити дві обставини, що виразно ілюструють стан цього питання на теперішній час.

Передовсім отой російський прогресивний публіцист, чиї погляди на український культурний рух ми розбирали вище, заявив, що він не береться просто і ясно розв'язати питання про необхідність української народної школи, бо то є питання суто педагогічне. Може видатися, що ця відповідь подиктована поважним звичаєм автора вважати під час розв'язання всіх важливих громадських питань на наукові дані й теоретичні аргументи. Але він здається нам просто не зовсім щирим, хоча, може, і несвідомо. Адже ж педагогічні погляди і системи бувають різні. Російська громада, яка ще недавно спізнала всіх принад педагогічних систем ф. Дм.Толстого й Побєдоносцева, а в даний момент випробовує дібра педагогічної системи Кассо, пречудово знає це з власного досвіду. Тому представники російської громадської думки ніколи не цуралися просто й ясно розв'язувати всі питання, дотичні до життєвих інтересів російської школи. Звідкіля ж за цього випадку з'явилася отака ухильність і нерішучість? Чи не є вони плодом поки не усвідомленого бажання обороняти зажерні інтереси? В такому разі для себе це прагнення виправдовують, певно, тим, що стан народної школи на Україні розглядають як звичайний здобуток російської культури, а не гвалтівний пограбунок примусового помосковлення. Ми поки лише ставимо ці питання, але не важимося на них відповідати. Майбутнє покаже, чи не виступлять також і з російської поступової громади оборонці отої теорії, що її держиться тепер більшість поляків у Галичині в боротьбі з тамтешнім українським рухом. Це теорія так званого stanu posiadania28; вона полягає в проповіді того, щоб нізащо не відступатись від раз хоч би коли надбаного, хоч би яке неправдиве було саме надбання і який неправомірний був титул володіння. Є вже ознаки появи оборонців цієї теорії й серед російської громади.

Відтак інша, незрівнянно важливіша й обтяжена наслідками обставина, що характеризує стан народної школи на Україні, постала під час обговорення в Державній Раді закону про загальне навчання. От тоді-то проф. Багалій і запропонував дозволити в народних школах Малоросії викладання російських предметів малоросійською мовою впродовж першого року навчання; він аргументував цю пропозицію тим, що у віддалених сільцях та хуторах Малоросії, у "ведмежих куточках", діти не розуміють по-великоросійськи. В кожного українця, безперечно, серце стискалося, коли він читав газетне повідомлення об тім. Справді, будемо називати речі своїми іменами: те, що і як прохав у даному разі проф. Багалій, було проханням милостині. Звісна річ, ми далеко не жебраки культурні; це засвідчує вищевикладений короткий нарис теперішнього стану нашої культури. Та коли йшлося про культурно-голодних дітей нашого народу, то довелося спробувати й милостині попросити. Як поставилася Державна Рада до цього прохання — відомо; більшість висловилася за поправку Пихно, щоб з першого року викладання провадилося в школах Малоросії російською мовою. У відповідь на прохання шматка черствого хліба, — ми поки лише про нього й просили, — нам простягни камінь. На жаль, такі речі, як і недавня відмова нам у праві читати Євангелію рідною мовою, довго не забуваються.

Вороги нашого культурного розвитку, либонь, торжествують з приводу рішення Державної Ради. Тепер точку над "І" поставлено, більше нема двозначностей, нам уже не даватимуть попуску; отже, нечуваний розкол у російській громаді припиниться. Але правдиво-культурні рухи так легко не вмирають. Якщо нам не дали викладання рідною мовою, коли ми просили його як милостині, то ми візьмемо його іншим шляхом.

Цей шлях є найприродніший і вірний для нашого культурного руху. І на цьому шляху ніхто і ніщо не може перешкодити нам здійснити нашу культурну мету. Цей шлях указав нам ще М.П.Драгоманов саме в тих-таки двох творах, присвячених оглядові українських національних завдань. Найперше ми мусимо відзначити те, що М.П.Драгоманов думає про головну рису нашого літературного розвитку. Ось його слова: "Зваживши, що література живе для людей, а не люди для літератури, і зваживши, що в українській літературі найбільше має потребу той простий народ, котрий ніякої мови не знає, крім української, а нарешті, що ся мова простого нашого народу єсть основа і живої вищої літератури української, ми все таки скажемо, що головна праця наших писателів мусить бути виріб літератури нашої знизу в гору. Тут популяризаціина література мусить зайняти широке місце"29. Близько до цього погляду М.П.Драгоманова на українське письменство прилягає і його погляд на боротьбу за те, щоб завести українську мову в школах України. Він щодо неї говорить: "Через те, що з усіх ознак національності найбільшу вагу має мова, то уявімо собі, як може піти боротьба за українську мову в Росії при самій найменшій політичній вольності — правах особи й земської автономії, яких виборюють собі народи в Росії. Коли 6 упала попередня цензура, то впали о теперішні перешкоди для українських книг, переважно для популярних. Вже й досі українці доповнили, що вони можуть видавати популярні книжки настільки цінні, що їх перекладали й великоруси. По таких прикладах, які ми бачили в 1874 — 76 рр., коли українських книг, що були видані і розповсюджувались невеличким гуртком, розходилось по 27 000 екз. у рік, тоді як всеросійський офіціальний комітет грамотності розрішив тільки 42 000 екз. російських популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій волі українська популярна література зробила б неможливою всяку конкуренцію з нею на Україні, навіть коли б школи народні й зостались російськими. При одній волі вживати українську мову в школах приватних, навіть попри обов'язковій російській, скоро б показалось, що в українських школах діти хутчіше виучуються читати й розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні почали б вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому перечив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5 — 10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і російської мови, та певно й церковнослов'янської"30.

Отже, саме життя примусить уводити українську мову в школах на Україні, хоч би як протидіяли цьому явні и приховані вороги нашої культури. Всі зауваги про те, що сам наш народ хутко засвоює російську культуру і не має потреби в школі з рідною мовою викладання, грунтуються на абсолютно поверхових спостереженнях. Автори таких зауваг, як звичайно, самі побували в яких-небудь містах на території України, побалакали з яким-небудь справним городовим або двірником із "серця України" і почули від нього відповіді на стерпній російській мові. Тільки ж ми ніскілечки не перетендуємо на ці елементи; ми їх залюбки полишаємо російській культурі, і навіть коли почнеться масова реасиміляція українських міст, вони можуть не повертатися в коло українського народу. Справа не в окремих одиницях, а в народних масах. В українському селі перешкодити рецидивові неписьменності й збудити справжній інтерес і любов до читання може лише книжка на українській мові. Та й у містах на території України переважно українська книжка викликає в нижчих верствах населення запал і бажання поповнювати свою освіту. Не підлягає сумніву, що врешті-решт українська книжка переможе. Але, звісно, мусимо визнати, що це все-таки важкий обхідний шлях і, отже, процес культурного зросту наших народних мас штучно вповільнюється.

Наш огляд культурницької діяльності українського національного руху показав, що він у своїй правдивій суті, розкритій М.П.Драгомановим, змагається за вселюдські ідеали. Його цілі сходяться тільки з цілями поступу й росту просвіти. За своєю основою він є безумовно демократичний, бо головне завдання його — культурне піднесення українських народних мас. Російська поступова громада з уваги на цей характер національного руху поголовно повинна підтримувати його й старатися зламати систему примусової русифікації, як історичний гріх російської державності. Навпаки, ті з російських прогресивних людей, котрі проповідують ідейну боротьбу проти українського національного руху, мусять знати, що ніякими хитрощами вони не зможуть скинути з себе моральну відповідальність за те насильство над людським духом, яким є примусове зросійщення.



Примітки



















ПРИМІТКИ




М.П.Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя


Цей текст є грунтовно переробленою передмовою Б.О.Кістяківського до другого тому "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова (далі — СПС), яке вийшло у Парижі 1906 року. Перше видання було здійснене, як свідчила його титульна сторінка, коштом українців-конституціоналістів і надруковане у тій же друкарні, де друкувався журнал "Освобождение" — закордонний нелегальний орган "Союза Освобождения".

Текст подається за виданям: Драгоманов M. П. Политические сочинения (далі — ПС). — Т. 1. Центр и окраины. — М., 1908. — С.IX — LXXVII.


Прим. упорядника. Істинний, або науковий, ідеалізм — поняття, зміст якого Б.О.Кістяківський розкрив у статті "На захист науково-філософського ідеалізму". — 276.

Джерелами для біографії Драгоманова і характеристики його літературної та політичної діяльності можуть послужити такі видання: 1) Павлик М. Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. — Львів, 1896; 2) Биографический словарь университета Св. Владимира. — Киев, 1885; 3) Dizzionario degli scrittori contemporanei — Dictionaire des ecrivains contemporains par de Gubernatis; 4) Carnoy. Dictionaire des folkloristes; 5) Огоновский О., проф. История литературы русской. — Т.4. — Львов, 1895; Крымский А. Михаил Петрович Драгоманов. Некролог // Этнографическое обозрение. — Т.27; 7) Франко Ів. Життєпис Драгоманова // Життє і слово. — 1894. — Кн.1; 8) Франко Ів. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Літ.-наук, вісник. — 1906. — Кн.8; 9) Павлик М. М.Драгоманов і його роля в розвою України. — Львів, 1907; 10) Драгоманов М. Народні школи на Україні. — Женева, 1877; 11) Драгоманов М. Австро-руські спомини. — Львів, 1889 — 1892; 12) Драгоманов М. Два учителі — К.Й.Полевич и О.І.Стронін. Спомини. — Львів, 1902; 13) Драгоманов М. Автобиография // Былое. — 1906. — Июнь; 14) Из политических расследований 1882 г. касательно "противоправительственных сообществ не столь вредных" // Былое. — 1906. — Апрель; 15) Свод указаний, данных некоторыми из арестованных по делам о государственных преступлениях // Былое. — 1907. — Июнь; 16) Примечания к части "Свода", касающейся "сообщества украинофилов" А.Русова и Ф.Волкова // Былое. — 1907. — Июнь. З листування Драгоманова поки що опубліковані такі збірки, видані М.Павликом : 1) Драгоманов М. Переписка. — Т.1. — Львов, 1901; 2) Переписка М.Драгоманова з Т.Окуневським. 1883 — 1885. — Львів, 1905; 3) Переписка М.Драгоманова з Н.Кобринською. 1893 — 1895. — Львів, 1905. Крім того, видані: 4) Переписка

Ю.Бачинського з М.Драгомановим. 1894 — 1895. — Львів, 1902; 5) М.Драгоманов. Листи до Ів.Франка і інших. 1881 — 1896 / Видав Ів.Франко. — Львів, 1906. Найцінніший матеріал для характеристики наукових і політичних поглядів Драгоманова міститься, звичайно, в його творах. Вони розпорошені по різних російських та закордонних виданнях. Найважливіші його політичні твори були надруковані в збірці "Громада", п'ять томів, Женева, 1877 — 1882, та в журналах "Вольное слово", Женева, 1881 — 1883; "Свободная Россия", Женева, 1889, та "Народ", Львів, 1890 — 1895. Політичні твори його російською мовою, надруковані за кордоном, зібрані й видані редакцією "Освобождения" — "Собрание политических сочинений М.П.Драгоманова" (томи 1 і 2, Париж, 1905 і 1906). З наукових творів Драгоманова лише його статті про народну словесність та українську літературу видані українською мовою Науковим товариством імені Шевченка у Львові в його "Збірниках філологічної секції". Досі вийшли три томи — "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство" (т. 1, Львів, 1899; т. 2, 1900, і т. 3, 1906). Це видання продовжується, і четвертий том уже друкується. — 277.

3 Прим, упорядника. Драгоманов М.П. Чистое дело требует чистых средств // Молва. — 1876. — №41. — 10 окт. (СПС, т.2, с.20 — 45); Драгоманов М.П. Турки внутренние и внешние : Письмо к издат. "Нового времени". — Женева, 1876 (СПС, т.2, с.46 — 74); Драгоманов М.П.. Внутреннее рабство и война за освобождение. — Женева, 1877 (СПС, т.2, с.75 — 109); Драгоманов М.П. Выигрыш последней войны. — Женева, 1878; під назвою "До чего довоевались" — СПб., 1878. — 277.

4 Прим. упорядника. Люблінська унія (1569 р.) — об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського після поразки Литви у Ливонській війні, в результаті якої до Польщі відійшли українські землі (Волинь, Київщина, Брацлавщина).

Берестейська (Брестська) унія (1596 р.) — проголошення на церковному соборі у Бресті об'єднання православної церкви України і Білорусії з католицькою. — 278.

5 Прим. упорядника. Указ 1876 року, або Емський акт, містив у собі заборону ввозити літературу на "малороссийском наречии" без осібного дозволу Головного управління справами друку, друкувати та видавати у межах Російської імперії оригінальні твори і переклади "на том же наречии", за винятком історичних документів та пам'яток і творів художньої літератури. В історичних документах дозволялося вживати правопис першоджерел, у художній літературі будь-які відхилення від загальноприйнятого російського правопису не допускалися. Під забороною були театральні вистави та читання на "малороссийком наречии", а також друкування українських текстів до нот. — 279.

6 Прим. упорядника. Письма К.Дм.Кавелина и Ив.С.Тургенева к Ал.Ив.Герцену. С объяснит, примечаниями [и предисловием] М.Драгоманова. — Женева : Укр. тип., 1892. — XII, 227 с. — 279.

Прим. упорядника. Письма М.А.Бакунина к А.И.Герцену и Н.П.Огареву. С прилож. его памфлетов, биограф, введением и объяснит, примечаниями М.Драгоманова. — Женева, 1896. — 280.

8 Прим. упорядника. У СПС (c.XXXV) — "как первого русского конституционалиста-демократа". Така дефініція політичних поглядів М.П.Драгоманова спричинила різку критику з боку С.О.Єфремова, котрий вважав, що Драгоманов був передовсім українським соціалістом-федералістом (Єфремов С. Відгуки з життя та письменства // Нова Громада. —

1906. — №6. — С.159 — 162), заперечення І.Я.Франка (Франко І. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Літ.-наук. вісник. — 1906. — Т.36. — Кн.8) і М.І.Павлика (Павлик M. Михайло Драгоманів як політик. — Львів, 1911). Б.О.Кістяківський зважив на критику Єфремова і замінив терміни у визначенні, що породжували асоціацію з назвою партії конституціоналістів-демократів "Народная свобода", залишивши незмінною оцінку по суті. — 281.

9 Див.: Освобождение. — №72. — 281.

10 Прим. упорядника. Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия. — Женева, 1882 (вперше надруковано у "Вольном слове", 1881, №№3 — 20; СПС, т.1, с.1 — 268). — 282.

Прим. упорядника. Драгоманов М.П. К биографии А.И.Желябова // Вольное слово. — 1882. — №№39 і 40 (СПС, т.2, с.413 — 426). У статті Драгоманов надрукував лист Желябова до нього від 12.V.1880 р., де той запропонував йому виступити представником російської революційно-народницької партії на Заході, але Драгоманов відмовився, пояснивши це теоретичними незгодами з існуючими російськими фракціями і своїм бажанням працювати лише для української батьківщини. "В російських гуртках, — писав Драгоманов, — "науковий соціалізм" змінився на "народництво". Українські соціалісти, навпаки, уявляють вихід з українського народництва до європейсько-наукового, політичного і соціального напряму" (СПС, т.2, с.419). — 283.

12 Прим, упорядника. "Вольное слово" — щотижневик, редагований спершу А.П.Мальшинським (№№1 — 36), а потім М.П.Драгомановим, котрий оголосив це видання органом "Земського союзу". Видавався російською мовою у Женеві (1881 — 1883). Брали участь П.Аксельрод, І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький, М.Зібер, В.Гольдштейн, Алла Рабинович, В.Сидорацький, Н.Жебуньов, С.Кравчинський. Серед статей Драгоманова у "Вольном слове" про російське революційне народництво: "Нечто о чистоте средств" (1882, №21; СПС, т.2, с.369 — 372); "Бакунин о правде и нравственности в революции (1882, №2; СПС, т.2, с.378 — 379); "Обаятельность энергии" (1882, №34; СПС, т.2, с.380 — 391); "Народная воля" о централизации революционной борьбы в России" (1882, №37; СПС, т.2, с.391 — 412) та ін. — 283.

13 Прим. упорядника. Б.О.Кістяківський доклав багато зусиль, щоб довести існування "Земського союзу" — нелегальної організації земців-конституціоналістів і потрактування "Вольного слова" як її друкованого органу. (Див.: Кистяковский Б.А. М.П.Драгоманов по его письмам // Русская мысль. — 1911. — №9. — С.132 — 150; Кистяковский Б.А. Орган Земского союза "Вольное слово" и легенда о нем. К истории междупартийных отношений в России // Русская мысль. — 1912. — №11. — С.47 — 103; Кистяковский Б.О. Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России. — М., 1912. — IV, 131 с.; Кистяковский Б.А. М.П.Драгоманов и "Вольное слово" // Украинская жизнь. — 1912. — №1. — С.97 — 119). З цього приводу він вступив у полеміку з В.Я.Богучарським (Яковлєвим), котрий піддав сумніву існування "Союзу" як політичної нелегальної організації ліберальних земців, а "Вольное слово" вважав за друкований орган, організований з ініціативи лідера "Священної дружини" графа П.П.Шувалова і призначений відволікти революційно налаштовані верстви інтелігенції від терору та внести розкол у революційну еміграцію. Погляди Б.О.Кістяківського поділяли того часу А.А.Корнілов, В.Б.Веселовський, І.П.Білоконський. Те, що "Земського союзу" не існувало, визнано як доведений факт (див., наприклад: Петров Ф.А. Нелегальные земские совещания и съезды конца 70-х — начала 80-х годов XIX века // Вопр. истории. — 1974. — №9. — С.ЗЗ — 45; Пирумова Н.М. Земское либеральное движение. Социальные корни и эволюция до начала XX века. — М., 1977. — 186 с.). Складнішою справою виявилося висвітлення ролі М.П.Драгоманова у редагуванні "Вольного слова", перетвореного завдяки його праці на справжній орган ліберального напряму.

Взагалі ця історія ще має бути досліджена у контексті розвитку українського конституційного руху. Але немає сумніву, що прихильники конституції були і серед ліберальної інтелігенції, і серед можновладців. Починаючи від "громадського і придвірного лібералізму часів Олександра І" (слова Драгоманова) контакти між ними відбувалися і в 1870-ті роки, в часи "лорісмеліковської конституції" (див.: Науменко В.П. Кистяковский и украинство // Украинская жизнь. — 1915. — №1. — С.36-42), і в 1880-ті, і пізніше. П.П.Шувалов, "консерватор-західник", спілкувався з Драгомановим та І.І.Петрункевичем (одним із лідерів земського конституційного руху) з приводу свого проекту "Про дорадче представництво" (Шишманов И.Д. Конституционная записка графа П.П.Шувалова // Вестник Европы. — 1913. — №8. — С.136 - 166).

Традиція цілком негативної оцінки цих контактів є усталеною від революційних народників і аж до соціал-демократів (більшовиків). В.І.Ленін свого часу закидав П.Б.Струве щодо його неспроможності до дій та схильності до розмов з особами, котрі "мають доступ до престолу" (Ленін В.І. Гонителі земства і Аннібали лібералізму // Повне зібр. творів. — Т.5. — С.58). Очевидно, що за наявності цивілізованих політичних форм представництва партійних і громадських інтересів мирні стосунки поміж владою і суспільством уявлялися б як природні. — 283.

14 Прим, упорядника. Цим делегатом був, ймовірно, Віктор Олександрович Гольцев (1850 — 1906). — 284.

15 Прим, упорядника. Драгоманов M. Вольный союз — Вільна спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. Свод и объяснения. — Женева, 1884. — 109 с. — 286.

16 Прим. упорядника. Фонд вільної російської преси — закордонна організація соціалістів-революціонерів. Комітет Фонду (1891 — 1901 рр.) складали С.М.Степняк-Кравчинський, В.М.Чайковський, Л.Е.Шишко, Ф.В.Волховський, М.Войнич, Є.Є.Лазарєв, Л.Б.Гольденберг. Видання, про яке йдеться: Проект русской конституции : 2-е изд. / Со статьей С.Степняка-Кравчинского "Органические и случайные элементы в политических программах русских демократов". — Лондон, 1895. — 20, XI с. — 286.

17 Прим. упорядника. "Союз освобождения" — створена 1903 року нелегальна організація, яка об'єднувала конституціоналістів, представників інтелігенції та лібералів-земців, попередниця конституційно-демократичної партії "Народная свобода" та деяких інших ліберальних політичних партій. — 288.

18 Пор.: Weber Max. Zur Lagę der burgerlichen Demokratie in Russland. Archiv fur Sozialwissenschaft und Socialpolitik. — 1906. — Bd.XXII, 1.

Прим, упорядника. Рос. перекл.: Вебер М. Исторический очерк освободительного движения в России и положение буржуазной демократии. — К., 1906. — 146 с. Цей переклад був зроблений з ініціативи Б.О.Кістяківського. Німецький варіант виконаний також за його участю: він читав коректуру, співпрацював із М.Вебером ще під час обговорення теми та збирання матеріалу (див.: ЦДІА України. — Ф.263. — Оп.1. — Од. зб.58. — Арк.4). — 289.

19 Див.: Le tyrannicide en Russie et l'action de l'Europe Occidentale. Par M.Dragomanov. — Geneve, 1881. Рос. переклад див.: СПС. — T.2. — C.344 і наст. — 290.

20 Пор.: M.П.Драгоманов. СПС. — Т.1. — С.364 — 372.

Прим. перекладача. Цей уступ перекладено з російської. — 292.

21 Пор.: М.Павлик. Михаил Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. — Львів, 1896.

Прим, перекладача. Цей уступ перекладено з російської. — 293.

22 Прим, упорядника. "Громада" — українська політична і літературна збірка. Виходила у Женеві під редакцією М.Драгоманова, М.Павлика та С.Подолинського у 1878 — 1882 роках. Серед статей Драгоманова: "Переднє слово" (1878, №1); "Народні школи. Серед життя і письменства в Росії" (1878, №2); "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879, №4); "Нові українські пісні про громадські справи" (1882, №5). — 294.

23 Прим, упорядника. "Народ" — суспільно-політичний двотижневик, орган галицької радикальної партії. Видавався у Львові та Коломиї (1890 — 1895) під редагуванням М.Павлика та (.Франка. Серед праць М.Драгоманова, надрукованих у цьому часописі; "Неполітична політика" (1891 — 1892), "Чудацькі думки з приводу національного питання" (1891), "Листи на Наддніпрянську Україну" (1894) та ін. — 294.

24 Прим, упорядника. "Вперед" — журнал П.Л.Лаврова та його послідовників. Виходив у Цюриху і Лондоні (1873 — 1877). Ставлення його до українського питання М.Драгоманов критикував у "Історичній Польщі і великоросійській демократії" ("Вольное слово", 1881, №№3 — 20). — 294.

25 Прим, упорядника. "Набат" — політичний часопис бланкістського напряму, який протягом 1875 — 1881 років видавав П.М.Ткачов. — 294.

26 Пор.: Драгоманов M. Переднє слово до "Громади". — Женева, 1878. — С.39, 40, 41 та 50.

Прим, перекладача. Далі у цій примітці Б.Кістяківський зазначає, що всі вищенаведені уривки перекладено з української. Ми ж, звісно, даємо їх мовою оригіналу за виданням: Драгоманов М.П. Вибране. — К.: Либідь. — 1991. — С. 295, 296, 300.

Але, як нам видається, переклад Б.Кістяківського становить самостійний інтерес, і хоча ці уступи й завеликі, ми дозволимо собі як виняток навести їх цілком.

"В ассоциации, в равенстве и в общем заведовании всем тем, что нужно людям, заключается основа свободы как для народов, имеющих государства, так и для не имеющих их". "Такая большая группа людей, какую представляет из себя украинский народ, не может составлять одну ассоциацию, иначе она перестала бы быть свободной ассоциацией. Она должна превратиться в ассоциацию ассоциаций, в союз общин, свободных во всех своих делах, так как в противном случае какие-нибудь общины будут принуждены делать не то, что они хотят, и работать не там, где они живут". "Не будет одинаковой для всех свободы и тогда, когда кто-нибудь будет делать все за другого, как это принято в представительных государствах. Выборный представитель только в том случае не превратится в начальство, если он лишь исполнит то поручение, которое было на него возложено избравшим его, знавшим вперед, в чем дело, и указавшим, как его надо решать. Поэтому ясно, что действительно свободными могут быть только маленькие государства или, правильнее, ассоциации, общины. Действительно свободным союзом может быть только союз общин, которые непосредственно или через депутатов, избранных при решении каждого отдельного вопроса, сносятся с другими общинами, с которыми им легче, ближе и полезнее всего быть в союзе, для того, чтобы устраивать общие дела и помогать друг другу. Рассуждая дальше, мы прийдем к заключению, что и община только в том случае будет дорога каждому, если она не будет никого заставлять принадлежать или не принадлежать к ней. И община должна быть союзом вольных людей. Дойти до того, чтобы союзы людей, как большие, так и малые, состояли из таких свободных людей, которые добровольно сошлись для общей работы и взаимной помощи [в свободные ассоциации], — это и есть та цель, к которой стремятся люди и которая не имеет ничего общего с современными государствами, каково бы ни было их устройство, являются ли они представительными или не представительными. Эта цель называется анархией (безначальством); она состоит в свободе каждого человека и в свободной ассоциации, или союзе людей и общин".

В останньому із цитованих уступів цього "блоку" Кістяківський передає слова "виборним урядом (царством уставним, а далі виборною гетьманщиною або республікою)" так: "представительным правительством, т.е. конституционным строем". — 296.

27 Прим. упорядника. Драгоманов М.П. "Le Revolte" об иллюзиях конспираторов и революционеров. (Вперше — "Вольное слово", 1882, №49; СПС, т. 2, с. 436 — 441.)

Прим, перекладача. Цей і наступні уривки перекладено з російської. — 297.

28 Прим, упорядника. Драгоманов M.П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичні праці (далі — ЛПП). — К., 1970. — Т.1. — С.65. — 298.

29 Прим, упорядника. Драгоманов М.П. Историческая Польша и великорусская демократия // ЛПП. — С. 180 та 181. Йдеться про "Обращение к еврейской интеллигентной молодежи", видане єврейським соціально-революційним гуртком у Лондоні 1876 р. російською мовою та на івриті. М.Драгоманов підтримав організатора гуртка А.Лібермана і 1880 року надрукував "Обращение к социалистам-евреям украинской области" (Женева, з підписами М.Драгоманова, А.Ляхоцького, М.Павлика). — 299.

30 Пор.: "Громада". Українська збірка, впорядкована Ми-хайлом Драгомановим. — Женева, 1879. — № 4. — С.361. — 300.

31 Прим. упорядника. Драгоманов М.П. Добавление к автобиографической заметке // ЛПП. — Т.1. — С.69. — 301.

32 Див.: О правах национальностей и о децентрализации: Доклад бюро съезду земских и городских деятелей 12 — 15 сентября 1905 г. — М. : Изд. "Народное право", 1906; Грушевский М., проф. Освобождение России и украинский вопрос. — СПб., 1907. Пор. також програми "Української радикальної партії" та "Української радикально-демократичної партії". — 301.

33 Прим, упорядника. "Свободная Россия" — вийшло одне число 1889 року, де була надрукована стаття М.Драгоманова "Либерализм и земство в России" (окремо вийшла в Женеві 1889 року).

"Самоуправление" — орган соціалістів-революціонерів ("народницької групи соціалістів-федералістів"), видавався у Женеві в 1887 — 1889 рр. - 302.

34 Пор.: Витте С. Ю., гр. Самодержавие и земство. — СПб. 1908. - 302.

35 Пор.: Ильин Вл. За 12 лет. Собрание статей. — СПб., 1908. — Т.1. - С.154.

Прим. упорядника. Йдеться про статтю В.І.Леніна "Гонителі земства і Аннібали лібералізму", надруковану в №2-3 "Зари" — соціал-демократичного науково-політичного часопису, який видавався у Штутгарті (1901 — 1902) редакцією "Искры" (Ленін В.І. Повне зібр. творів. — Т.5. — С.21 — 68). — 303.

36 Прим, упорядника. "Рабочая газета" була заснована соціал-демократичним гуртком у Києві 1897 року (Ю.Д.Мельников, Б.Л.Ейдельман та ін.). Вийшли два номери. На мінському І з'їзді РСДРП була визнана офіційним органом партії.

М.Павлик висловив незгоду з Б.О.Кістяківським з приводу такого поєднання ним українського радикалізму і соціал-демократії (див.: Павлик М. Михайло Драгоманов як політик). Але річ у тім, що, справді, на час видання "Ерфуртської програми" у російському перекладі (1894 р.), Кістяківський, один із лідерів драгоманівського гуртка у Києві, а разом із ним і близькі до цього гуртка П.І.Тучапський, його дружина В.Крижанівська та інші переходять до вивчення і пропаганди марксизму (див.: Дорошенко В. Українство в Росії. — Відень, 1920. — С.32 — 33), як, утім, і назагал більшість молодих учасників радикальних (драгоманівських) гуртків України. Б.Л.Ейдельман писав, що саме гурток, який зорганізував збір коштів серед київського студентства на видання "Ерфуртської програми" у Коломиї (а серед них був і сам Ейдельман), є "батьком" усіх соціал-демократичних організацій у Києві (див.: Эйдельман Б.Л. Первый съезд РСДРП. — M., 1926. — С. 53).

Насправді київський гурток, до якого належали деякі майбутні діячі соціал-демократії та більшовизму в Україні та Росії, не був партійним у пізнішому розумінні цього слова. Він продовжував "самоосвітню" традицію київських молодіжних гуртків, що колись були під опікою Громади, a згодом переступили за межі її культурно-просвітянської, науково-дослідницької та політичної програми. Члени гуртка студіювали не лише марксизм, "Капітал" та "Ерфуртську програму", а й праці західноєвропейських і російських економістів та істориків (див.: Мошинский И.Н. (Юзеф Канарский) На путях к первому съезду РСДРП. — M.: Изд-во политкаторжан, 1928. — С. 74). Тому невипадково один із мемуаристів ось так визначає мету київських гуртків 1890-х років: лекції із суспільних наук укупі з пропагандою марксизму як методу вивчення суспільних явищ (див.: Федорченко Л. (Чаров. Н.) Первые шаги социал-демократии в Киеве // Каторга и ссылка. — 1926. — №6 (27). — С.28). А для такого вивчення були потрібні підручники і джерела, серед них — найпопулярніша програма тодішньої соціал-демократії.

Далі у СПС фраза: "Ми бачимо тут, що соціал-демократичний рух може цілком успішно рости лише паралельно з ліберально-демократичним і втрачає дуже багато, коли стає до ворожнечі та боротьби з ним" (с.III). (Перекл. з рос. — Перекладач.)

У цьому зауваженні відбилося враження від боротьби В.І.Леніна у 1900 — 1901 рр. з "лібералами", очолюваними П. Б.Струве, до числа яких належав і Б.О.Кістяківський. — 304.

37 Прим, упорядника. Спогади М.Драгоманова "Два учителі" були надруковані у "Народі" (1894, с.178 — 224) і вийшли окремим виданням у Львові (1902). — 310.

38 Прим, упорядника. Цю історію висвітлено, зокрема, у статті М. Драгоманова "Язык, конфискованный Святейшим Синодом" ("Вольное слово", 1882, №26; СПС, т.2, с.573 — 582). - 316.

39 Прим, упорядника. Дисертація М.Драгоманова "Император Тиберий" на право викладати курс історії Сходу, Греції та Риму була надрукована у "Киевских университетских известиях" (1864 — 1865). — 317.

40 Прим, упорядника. Рудченко И. Народные южнорусские сказки. 4.1 — 2. — К., 1869; Южнорусские песни малорусского народа, с объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова. Т.1, 2. — К., 1874 — 1875. — 320.

41 Прим. упорядника. Драгоманов М. Автобиографическая заметка // ЛПП. — Т.1. — С.49. — 322.

42 Прим. упорядника. Статті М.Драгоманова "Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI — XVII вв." (Отеч. записки. — 1875. — №2. — С.445 — 494; №3. — С.75 -134) та "Из истории отношений между церковью и государством в Западной Европе" (Знание. — 1876. — №8. — С.1 — 63; №11. - С.1 - 38). — 322.

43 Прим. упорядника. Драгоманов М.П. Восточная Политика Германии и обрусение // ПС. — Т.1. — С.1 — 129. — 323.

44 Прим, упорядника. Москвофіли — суспільно-політична течія, яка виникла на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. До її складу входили почасти духовенство, інтелігенція, селянська буржуазія, котрі вбачали у Російській імперії ідеальну форму об'єднання слов'янських, включно і українського, народів. — 324.

45 Прим, упорядника. Народовці, або українофіли — ліберальний, національне свідомий рух української інтелігенції у Галичині та Буковині, який виник у 1860-х роках. У 1870-х роках мав форму національно-клерикальної, а з 1899 р. — національно-демократичної партії (у 1919 р. — українська трудова партія, у 1925 р. — Українське національно-демократичне об'єднання). — 325.

46 Прим, упорядника. Віденське товариство "Січ" — об'єднання українських студентів (1860 — 80-ті рр.), членами якого були Ів.Горбачевський, М.Бучинський, Гр.Цеглинський, Остап Терлецький, Вол.Навроцький. — 325.

47 Прим, упорядника. Драгоманов М. Автобиографическая заметка // ЛПП. — Т.1. — С.55. — 325.

48 Прим. упорядника. Йдеться про статті "Русские в Галиции" (перше вид.: "Вестник Европы", 1873, янв., февр.), "Литературное движение в Галиции" (перше вид.: Там же, авг., сент.). — 326.

49 Прим. упорядника. "Правда" — український літературно-науковий і політичний журнал ліберального напряму, виходив у Львові (1867 — 1870, 1872 — 1880, 1883 — 1884, 1888 — 1895), орган народовців. — 326.

50 Прим, упорядника. "Destruam et aedificabo!" (лат.) — "Зруйную і зведу!". — 327.

51 Прим, упорядника. Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства у Києві було створено 13 (25) лютого 1873 р. з метою вивчення географічних, етнографічних і статистичних відомостей у Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській та Полтавській губерніях. Першим головою відділу був Г.П.Ґалаґан, згодом — В.Б.Антонович. У роботі Відділу брала участь прогресивна українська інтелігенція — М.П.Драгоманов, М.В.Лисенко, М.І.Зібер, С.А.Подолинський, П.А.Косач, П.П.Чубинський, Ф.К.Вовк та інші. Відділ видав два томи "Записок" (1874 - 75 рр.), окремі монографії з питань фольклору та етнографії. 1874 року з ініціативи Відділу в Києві відбувся III Всеросійський археографічний з'їзд. — 327.

52 Пор.: Михаил Петрович Драгоманов, 1841 — 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М.Павлик. — Львів, 1896. — С.28 - 30.

Прим, перекладача. Наведений уривок Кістяківський переклав з української. — 330.

53 Пор. некролог Драгоманова, написаний А.Кримським: Этнографическое обозрение. — T.XXVII. Некролог цей існує тільки в поодиноких відбитках, через те що його вирізала цензура, а замість нього вміщено коротке повідомлення про життя і смерть Драгоманова і сухий перелік його творів. — 330.

54 Див.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Досі вийшли три томи: Т.1. — Львів, 1899. — 260 с.; Т.2. — Львів, 1900. — 238 с.; Т. 3. — Львів, 1906. — 362 с. Найближчим часом має вийти четвертий том.

Прим, упорядника. Четвертий том вийшов у 1907 р. — 330.

55 Прим, упорядника. "Киевский телеграф" — громадсько-політична і літературна газета. Видавалася у Києві з 1859 до 1876 року. Від 1874 р. стає фактично легальним органом київської Громади. У ній співробітничали М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Русов та деякі інші члени київської Громади. Була закрита за розпорядженням уряду. — 331.

56 Прим, упорядника. То була збірка "Повісті Осипа Федьковича" (К., 1876). — 331.

57 Прим, упорядника. "Третій пункт" — відставка "без прошения", коли службовець втрачає право на державну службу. Див.: ЛПП. — Т.2. — С.289. "Так відставлений чиновник тратить усяке право на державну службу, хіба новий начальник візьме його "под свою ответственность". — 332.

58 Див.' Свод указаний, данных некоторыми из арестованных по делам о государственных преступлениях" та "Примечания к части "Свода", касающиеся "сообщества украинофилов" А.А.Русова и Ф.К.Волкова (Былое. — 1907. — Июнь). Пор. також: В.Доманицький. Володимир Антонович// Нова Громада. — 1906. — №9. — 333.

59 Прим. упорядника. Спілка з'єднаних слов'ян — таємна революційна організація декабристів в Україні. Створена на початку 1823 р. у Новограді-Волинському братами О.І. та П.І.Борисовими і польським революціонером Ю.К.Люблінським. Програма спілки передбачала знищення кріпацтва і самодержавства, об'єднання слов'янських народів у єдиній демократичній федеративній республіці. У вересні 1825 р. спілка з'єдналася з Південним товариством декабристів. — 334.

60 Пор.: Крымский А. Некролог Драгоманова // Этнографическое обозрение. — Т.XXVII, — С. 130. — 336.

Прим, упорядника. "Друг" — літературно-науковий двотижневик студентського товариства "Академический кружок". Виходив у Львові з 1874 до 1877 року. До 1876 року мав "москвофільське" спрямування, яке змінилося, коли до редколегії увійшли І.Я.Франко та М.І.Павлик. — 337.

62 Прим, упорядника. "Академічний гурток" — львівський гурток орденської молоді москвофільського спрямування. Заснований 1871 р. — 337.

63 Прим, упорядника. "Дружній лихвар" — товариство українських студентів у Львові, засноване 1871 року. Згодом злилося з "Академічним гуртком" і дістало назву "Академічне братство". — 338.

64 Пор.: Драгоманов M. Шевченко, українофіли і соціалізм : 2-е вид. / 3 передмовою Ів. Франка. — Львів, 1906. — С.XI. — 339.

65 Див.: Драгоманов M. Листи до Ів.Франка і інших, 1881 — 1886 / Видав Ів.Франко. — Львів, 1906. — С.125. — 340.

66 Там же. — С.153 - 177 та 211 — 220. — 340.

Прим, упорядника. Про це див.: Архів Михайла Драгоманова. — Т.1. Листування Київської Старої Громади з М.П.Драгомановим (1870 — 1895 рр.). — Варшава, 1938. — 340.

68 Прим, упорядника. Магін. Микола Васильович Ковалевський: (Спомини) // Літ.-наук. вісник. — 1909. — Січень-березень. — 341.

69 Прим, упорядника. "Ватра" — літературно-наукова збірка, присвячена пам'яті Т.Шевченка і 25-річчю діяльності Ю.Федьковича (Стрий, 1887).

"Товариш" — літературно-науковий журнал. Вийшов один номер у Львові у 1888 р., підготував його І.Франко.

"Зоря" — літературний та суспільно-політичний журнал. Виходив у Львові з 1880 до 1897 року. З 1898 року його було реорганізовано у "Літературно-науковий вісник". — 342.

70 Прим, упорядника. Ця дуже категорична оцінка переконань О.Я.Кониського викликає щонайменше подив. А тим часом вона є показовою стосовно тих змін у поглядах Б.О.Кістяківського, які сталися вже через кілька років: з розчаруванням у спробах розв'язати національне питання за допомогою демократичних і конституційних перетворень російського суспільства на передній план виступає критика "національного егоїзму" цього суспільства, відбувається переоцінка історії українства та її окремих постатей (див. наступну статтю цього ж видання — "М.П.Драгоманов і питання про самостійну українську культуру", с.347). — 342.

71 Прим, перекладача. Під цими віршованими рядками Б.Кістяківський дає прозовий переклад російською. — 346.











М.П.Драгоманов і питания про самостійну українську культуру
(На роковину смерті)


Подаємо за виданням: Хатченко А М.П.Драгоманов и вопрос о самостоятельной украинской культуре. (К годовщине смерти) // Украинская жизнь. — 1912. — №6. — С. 10 — 35.

1 Короткий нарис, який, утім, виходить поза межі звичайної журнальної статті, дає Б.О.Кістяківський: "М.П.Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь" як передмова до книжки: Драгоманов М.П. Политические сочинения. Т.1. У ньому зазначено й решту літератури про Драгоманова. З її приводу з'явилося декілька критичних статей. Інтерес становлять тільки статті М.Павлика в галицькій газеті "Діло". Тепер вони видані й окремою брошурою: Павлик M. М.П.Драгоманов, як політик. — Львів, 1911. - 347.

2 Прим, упорядника. "Ruthenische Revue" — двотижневик, який видавали у Відні (1903 — 1905 рр.) депутати Віденського парламенту від українців. Редактор — галицький публіцист Роман Сембратович (1875 — 1905).

"Ukrainische Rundschau" — назва, яку двотижневик прибрав після смерті Р.Сембратовича. Редактор — В.Кушнір. Видавався до року 1915 у Відні з тією ж метою, що й попередній, — ознайомлювати світову громадськість зі станом справ у Галичині та підросійській Україні. — 349.

3 Прим, упорядника. "Украинский вестник" — громадсько-політичний і економічний тижневик, орган Української парламентської громади у І Державній Думі. Виходив з 21.V до 7.IX. 1906 р. для ознайомлення української та російської громадськості з українським рухом. Головний редактор — М.Славинський. Припинений з розпуском Думи.

"Украинская жизнь" — літературно-науковий і загальнополітичний місячник. Виходив у Москві (1912 — 1917). Головні редактори — А.Саліковський та С.Петлюра. — 350.

4 Лист M.I.Костомарова під заголовком "Украйна" вміщений у №61 "Колокола" О.І.Герцена (15.1.1860 р.). 1885 року цей лист М.П.Драгоманов перевидав у Женеві окремою брошурою з передмовою, де зокрема відзначив, що "се письмо дає нарис програми українських панславістів 40-х років і "українофілів" початку 60-х років. Та вона не може бути названа ані доволі ясною з політичного й соціального боку, ані доволі повною для свойого часу" (Костомаров М. Письмо до видавця "Колокола" / 3 передмовою М.Костомарова. Переклав В.Гнатюк. — Львів, 1902. — С.13). — 350.

5 Хатченко А.. Герцен и Украйна // Украинская жизнь. — 1912 . — Кн.4. — С.26. — 350.

6 Прим, упорядника. Українець — під таким псевдонімом у журналі "Русская мысль", який тоді видавав П.Б.Струве, була вміщена стаття Б.О.Кістяківського "К вопросу о самостоятельной украинской культуре (Письмо в редакцию)" (Русская мысль. — 1911. — Ns5. — С.131 — 146). — 351.

1 Драгоманов M.. Листи на Наддніпрянську Україну. — Коломия : Видання редакції "Народа", 1894. — С.98.

Прим, упорядника. "Тут і всюди нижче ми перекладаємо слова М.П.Драгоманова з української на російську мову", — зазначає в цьому ж посиланні Б.О.Кістяківський. А ми ті самі витинки подаємо українською за такими виданнями: Драгоманов М.П. Вибране. — К. : Либідь, 1992; Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — Коломия, 1894; Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: В 2-х т. — К., 1970. Коли видання, використані автором і нами, різняться, то після першого подаємо скорочену назву другого (відповідно: Вибране, Листи, ЛПП) і номер сторінки (див. прим. 8).

Прим, перекладача. Видається цікавим і доцільним звернути увагу читача на те, як перекладені Б.О.Кістяківським уступи із творів М.П.Драгоманова. Найприкметніші моменти ми відзначимо. Приміром, за даного випадку "національна єднота в державі" в його перекладі — "национально-государственное единство", "думка про національність" — "национальная идея", "неправда" — "несправедливость". — 351.

8 М.П.Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу: 2-е вид. / Накладом Івана Франка. — Львів, 1892. — С.28. Цей та наступний уривки надруковані в оригіналі розрядкою. — Вибране, 469. — 353.

9 Там же. — С.30; Вибране, 469.

Прим, перекладача. У Б.О.Кістяківського "державних справ" перекладено як "государственных отношений". — 353.

10 Там же. — С.42; Вибране, 473.

Прим, перекладача. У перекладі Б.О.Кістяківського "ясні думки всесвітньої людськості" — "ясные идеи всемирного гуманизма". — 353.

11 Листи, с.67. В оригіналі скрізь виділено розрядкою. — ЛПП, т.1, 465 - 466.

Прим, перекладача. Порівняно з оригіналом у перекладі Б.О.Кістяківського є такі особливості: слово "суб'єктивності" взято в лапки, "провідні думки" передано як "руководящие идеи", між словами "які визнаються" та "святощів" — пропуск. — 353.

12 Там же. — С.68; ЛПП, т.1, 466. — 354.

13 Драгоманов М.. Чудацькі думки... — С. 101; Вибране, 493 — 494, виноска. — 354.

14 Листи, с.175.

Прим, перекладача. Після слова "люди" в перекладі Б.О.Кістяківського пропущені слова "не живуть". — 354.

Драгоманов M.. Чудацькі думки... — с. 272 — 294; Вибране, 551 — 558. — 354.

16 Прим, перекладача. Вибране, 494, виноска. У Б.О.Кістяківського тут виноски не зроблено. — 355.

17 Драгоманов M. Чудацькі думки... — С.101; Вибране, 492.

Прим, перекладача. "Чужих" (про твори) Б.О.Кістяківський перекладає як "произведений других народов", "в однім крузі" — "в одной области". — 355.

18 Там же. — С.44; Вибране, 474.

Прим, перекладача. Перекладаючи дві останні цитати, Б.О.Кістяківський у першій передає слово "справ" як "вопросов", у другій — до слів "на нашій мові" додає для ясності: "на нашем украинском языке", після "Мирного" пропущено "Франка"; він обриває цитату, далі у Драгоманова: "від Пушкіна й Гоголя, а що все, писане національством, виходило мертвим". — 356.

19 Там же. — С.231 (Вибране, 537. — Упоряд.). М.П.Драгоманов писав свої праці, цитовані нами, не лише для росіян, а й для галицьких українців. Тому-то він і втручався у боротьбу галицько-українських політичних партій. "Угодовці" — це галицько-українська партія, що виникла 1890 року й уклала угоду з поляками. М.П.Драгоманов розповів про неї російським читачам паралельно з оповіддю про виниклу тоді ж радикальну українську партію. Див.: Драгоманов М.П. Политические сочинения. Стаття: "Новые движения среди русских галичан".

Прим. перекладача. "Московщина" має за відповідник у перекладі Б.О.Кістяківського слово "Великороссия". — 357.

20 Прим, упорядника. Українське, або "козацьке", барокко (кінець XVII — початок XVIII ст.). На час появи статті Б.О.Кістяківського вийшла книжка Г.Павлуцького "Древности Украины" (М., 1905), де висвітлювався цей предмет. — 358.

21 Прим, упорядника. Йдеться про статтю П.Б.Струве, вміщену в розділі "На разные темы" (Русская мысль, 1911, №1). Струве продовжив дискусію. Див.: Струве П.Б. Общерусская культура и украинский партикуляризм. Ответ Украинцу // Русская мысль. — 1912. — №1. — С.65 — 86. — 362.

22 Прим. упорядника. У статті Українця дано різкішу критичну оцінку ставлення російського суспільства до українського національного руху: "Тепер я повинен визнати, що головна риса, яка характеризує ставлення російського суспільства до українства, це різко виражений егоїзм" (Русская мысль. — 1911. — №5. — С. 133). Наведено і прізвища конкретних осіб — громадських діячів, котрі цей егоїзм демонстрували. Цим пояснюється те, чому Б.О.Кістяківський хотів зберегти інкогніто Українця, хоча, як писав М.П.Василенко, це не становило цілковитого секрету для сучасників (Василенко М.П.. Академік Богдан Олександрович Кістяковський // Зап. соц.-екон. відділу УАН. — 1923. — 1. — С. XXXIII).

Тоді ж таки Кістяківський разом із А.Ф.Саліковським запропонував В.П.Науменку дати відповідь П.Б.Струве на сторінках "Украинской жизни" (див.: Старый Украинец. Украинский книжный язык и общерусская культура (Ответ П.Б.Струве) // Украинская жизнь. — 1912. — № 1. — С. 40 — 52). Стаття Науменка виявилася невдалою і продемонструвала непослідовність і нежиттєвість позиції примирення поглядів українства та уявлень про "общерусскую культуру" (див.: Товкачевський Ан. Поцілунок Іуди українському народові // Українська хата. — 1912. — №3. — С.202 — 210). — 364.

23 М.Драгоманов. Чудацькі думки... — С. 136; Вибране, 505.

Прим, перекладача. Тут Б.О.Кістяківський перекладає "певного порядку громадського" як "известного общественного уклада", "примусової національності" — "обязательной национальности", "примусової релігії" — "обязательной религии". — 365.

24 Там же. — С. 117 — 238; Вибране, 499 — 539. — 365.

25 Там же. — С.95; Вибране, 491. — 365.

26 Прим, упорядника. Гадяцька угода укладена 16.Х. 1658 р. в Гадячі українським гетьманом Іваном Виговським з польським урядом про включення України під назвою "Великого князівства Руського" до складу Польщі. — 365.

27 Прим, упорядника. Йдеться про П.Б.Струве. — 366.

28 Прим, упорядника. Stan posiadania — в даному разі це межі, сфера чийогось впливу. Йдеться про Галичину як сферу польського політичного впливу, для чого й було висунуто ідею автономії Галичини в межах Австро-Угорщини. Див.: Грушевский M. Польско-украинская борьба. Украинцы // Формы национального движения в современных государствах. — СПб., 1910. — С.152 — 177. — 369.

29 Листи, 190. — 370.

30 Драгоманов М. Чудацькі думки... — С.260; Вибране, 547. — 371.











Див. також:
ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович. Біобібліографічний словник.
Б. Грінченко - М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу.
М. Попович. Ідеологія громадовства і Драгоманов.

Михайло Драгоманов. Вибрані праці.












© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
20.I.2002 (останні правки 2.I.2004)






Головна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.