[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 117-178.]

Попередня     Головна     Наступна            Варіанти             Коментарі





1857


94. ДО А. І. ТОЛСТОЇ

9 січня 1857. Новопетровське укріплення


Новопетровское укрепление.

1857. Генваря 9.


Драгоценное письмо ваше, от 8 октября минувшего года, получено в укреплении 26 декабря, а мне передано распечатанное 1 генваря как подарок на Новый год. Какое мелкое материальное понятие о подарке и о празднике! Детское понятие. Есть люди, дожившие до седых волос, и все-таки дети. Иные тихие и кроткие, другие буйные и шаловливые дети. Дети, не наученные опытом понимать самые простые вещи. Как например, не говорю уже о десятилетнем моем чистилище. Довольно и шестимесячного, трепетного, душу гнетущего ожидания. И что же? Они, разумеется бессознательно, крадут из моей мученической жизни самые светлые, самые драгоценные четыре дня. К шестимесячной пытке прибавляют еще четыре дня. Дикое преступление! А между тем бессознательное. Следовательно, только вандализм, а не преступление. И я с умилением сердца повторил слова распятого Человеколюбца: «Прости им, не ведят бо, что творят».

Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу? Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная! Радуйся, как я теперь радуюсь, друже мой душевный! Радуйся, ты вывела из бездны отчаяния мою малую, мою бедную душу! Ты помолилася тому, кто, кроме добра, ничего не делал, ты помолилася Ему молитвою бесплотных ангелов. И радость твоя, как моя благодарность, беспредельны.

Шатобриан сказал в «Замогильных записках», что истинное счастие недорого стоит и что дорогое счастие — плохое счастье. Что он разумел под этим простым словом? Счастие Лукулла или Фамусова? Не думаю. Римскому и московскому барину недешево обходилась трехчасовая еда, которая в продолжение трех суток в желудке не варилась. Следовательно, обжора не может похвалиться даже счастием скота. И выходит, что знаменитый турист, эмигрант, дипломат и, наконец, автор «Аталы» /118/ не имел никакого понятия о настоящем счастии. А на такого счастливца, как, например, я теперь, гордый аристократ-педант и взглянуть не хотел, не только завести речь о счастии со смердом. Бедный! Малодушный вы, шевалье де Шатобриан де Комбур! Флорентийский изгнанник выдрал бы вас за уши, как болтуна-школьника за такую чепуху.

Дант Альгиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче... А я... я был несчастнее флорентинского изгнанника. Зато теперь счастливее счастливейшего из людей. И выходит, что истинное счастье не так дешево, как думает шевалье де Шатобриан. Теперь и только теперь я вполне уверовал в слово: «Любя наказую вы». Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то, по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастием, счастием, какого шатобрианам и во сне не увидеть.

Пока я мог взяться за перо, чтобы написать вам хоть что-нибудь, не похожее на настоящую чепуху, я бродил несколько дней вокруг укрепления. И не с одним письмом вашим неоцененным, а с вами самими, сестро моя, Богу милая! И о чем я не говорил с вами, чего не рассказал, чего не поверил я душе вашей восприимчивой! Все. И мрачное минувшее, и светлое будущее, все с самомалейшими подробностями. И если, как вы питаете надежду на личное свидание наше, если повторится эта сердечная исповедь, то боюсь, что это будет повторение слабое и бесцветное.

Я до того дошел в своих предположениях, что вообразил себя на Васильевском острове в какой-нибудь отдаленной линии, в скромной художнической кельи об одном окне, работающим над медною доскою (я исключительно намерен заняться гравированием акватинта. Живописцем я себя уже и вообразить не могу). Далее, воображаю себя уже искусным гравером, делаю несколько рисунков сепией с знаменитых произведений в Академии и в Эрмитаже, и с таким запасом отправляюсь в мою милую Малороссию и на хуторе у одного из друзей моих, скромных поклонников муз и граций, воспроизвожу в гравюре знаменитые произведения обожаемого искусства. Какая сладкая, какая отрадная мечта! Какое полное, безмятежное счастие! И я верую, я осязаю мое сладкое будущее. Я посвящаю мои будущие эстампы вашему /119/ драгоценному имени, как единственной моей радости, как единственной причине моего безмятежного счастья.

Многое и многое хотел бы я сказать и рассказать вам. Но во мне теперь такой беспорядок, хуже всякого ералаша. Дождусь ли я того тихого, сладкого счастья, когда вам лично стройно, спокойно, с умеренностью перерожденного христианина, расскажу вам, как сон, мое грустное минувшее. А теперь все, что я пишу вам, примите за самую безалаберную, хотя и искреннюю, импровизацию. Примите и простите мне, друже мой единый, эту, быть может, грубую, искренность [три рядки нрзб.] существует на свете?

Всем сердцем моим целую графа Федора Петровича, вас, детей ваших и всех, кто близок и дорог благородному сердцу вашему. До свидания!

Где Осипов? Что с ним? С июня месяца я жду от его послания и плитку сепии, и, верно, не дождуся. Не попал ли и он в число друзей моих, которым было запрещено всякое сообщение со мною? Храни его Господь.






95. ДО БР. ЗАЛЕСЬКОГО

10, 15 лютого 1857. Новопетровське укріплення


10 февраля 1857.


Письмо твое, мой искренний друже, от 18 сентября минувшего года, получил я 28 генваря текущего года. Что значит эта черепашья медленность, я не понимаю! Ираклий говорит, что ты адресовал его через Астрахань и что оно опоздало к последнему почтовому пароходу и должно было через Самару и Оренбург путешествовать в наше кочевье. Так ли, иначе ли, все же оно дошло до меня, и я со слезами сердечной радости прочитал его.

Друже мой единый! Твоя радость, твое счастье так беспредельно-полно, что мне остается только пожелать тебе, твоей счастливой матери, отцу и всему близкому твоему сердцу, осталося пожелать долгих и долгих и безмятежных дней. Ты так искренно, так живо, радостно описываешь свое свидание, что я как бы присутствую при этой прекрасной сцене, как будто сам целую и слезами обливаю руки твоей так долго скорбящей и теперь так полно счастливой матери. Ты боялся возмутить мое искренно любящее тебя сердце описанием своей радости. Напрасно. Твоя радость нераздельна с моей радостью, нераздельна, как любящая душа с такой же любящей душою. Эта психологическая истина не требует материальных доказательств.

Ты пишешь, что кароокие и голубоокие siostrzeńcy твои спрашивают тебя, когда приедет к ним старый друг твой, который любит добрых и милых детей? Целуй их, мой единый друже, и скажи им, что сердце мое давно уже с ними и что сам я приеду к ним скоро и поцелую их так, как ты их теперь целуешь. Фанта/120/зия! Воображаемое счастие! Пока и этого довольно. Для душ, сочувствующих и любящих, воздушные замки прочнее и прекраснее материальных палат эгоиста. Эта психологическая истина непонятна людям положительным. Жалкие эти положительные люди. Они не знают совершеннейшего, величайшего счастия на земле, они, одурманенные себялюбием, лишены этого безграничного счастия. Рабы, лишенные свободы! И ничего больше.

Вместе с твоим радостным письмом получил я письмо из Академии художеств от жены нашего вице-президента графа Толстого. Она пишет мне, что сделано все для моего искупления и что в скором времени она ожидает счастливого результата. Как ты думаешь, можно ли на этом фундаменте строить воздушные замки? Ты скажешь — можно. А я уже их и построил. И какие прекрасные, какие светлые замки! Без бойниц и амбразур, без золота и мрамора мои роскошные прекрасные замки! Но им позавидовал бы и сам несвижский васпанку *, если б он мог теперь завидовать чему-небудь. Я вот что построил на этом прекрасном фундаменте.


* Моспанку (выражение кормленой свиньи).


Первое, или первая поэма. Интродуксио: расставанье с пустынею, в которой я столько лет терпел. Расставанье с Карлом, Михайлом и Бюрно, которого я только раз увидел и полюбил. Потом пауза до Москвы. Потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи. Потом, потом... вот какой финал. Вместо петербургской железной дороги я выбираю простую почтовую дорогу, смоленскую или виленскую, и приезжаю прямо в Рачкевичи. Здесь начинается вторая часть поэмы. Встречаюся с тобою, плачу и целую руки твоей счастливой матери, целую твоего счастливого отца, сестер, карооких и голубооких siostrzeńców твоих, и в объятиях полного счастия отдыхаю, повторяя стих великого поэта: «Мало воздуха всей Аравии наполнить мою свободную грудь». Вместо «Аравии» я буду говорить «Литвы». Отдохнувши от этой полной радости, я почти силою беру тебя из объятий твоей счастливой матери, и в одно прекрасное утро мы с тобою молимся перед образом Божией Матери Остробрамской. Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему. Из литовской столицы по варшавскому шоссе мы летим прямо в Академию художеств и дополняем наше и без того полное счастие двумя годами студенческой затворнической жизни. А сколько радости в этой затворнической жизни! Эта радость и это счастие понятно только тому, кто любит божественное искусство так, как мы с тобою его любим. Не правда ли, прекрасный, великолепный и не совсем воздушный замок? Фундамент почти ручается за его сбыточность и прочность.

Второй воздушный замок, или поэма на одну и ту же тему. Вступление то же самое. Сцена в Моске та же самая. Но вместо /121/ смоленской дороги выбрана петербургская железная, и я в Петербурге, в скромной квартире о двух комнатах, изучаю искусство гравирования акватинта и ожидаю к себе тебя, моего искреннего друга. Ты приехал. Живем мы с тобою скромно, почти бедно, в маленьких комнатках, неутомимо работаем, учимся и наслаждаемся своим учением. Два года пролетают незаметно над нами, и мы, ежели не полные, по крайней мере, сознательные артисты, через Вильно и Слуцк возвращаемся в Рачкевичи, целуем твою счастливую мать, отца, сестер и карооких и голубооких сыновцев твоих.

Вторая моя поэма немного прозаичная, но в сущности полнее первой. Так или иначе, а ты должен быть в Академии художеств или будет прореха, не зашитая дыра в твоей и в моей жизни. Недостаточно видеть, любоваться прекрасным, умным, добрым челом человека, необходимо нарисовать его на бумаге и любоваться им, как созданием живого Бога. Вот что нужно для полноты нашей радости. Для полноты нашей жизни.

Позыч, выпроси 25 рублей на месяц, в продолжение двух лет. Как знаешь сделай, только сделай, это для тебя и даже для меня необходимо: для меня потому, что я желаю видеть и целовать моего друга совершенного, а для твоего совершенства необходима Академия художеств. Без разумного понимания красоты человек не увидит всемогущего Бога в мелком листочке малейшего растения. Ботанике и зоологии необходим восторг, а иначе ботаника и зоология будет мертвый труп между людьми. А восторг этот приобретается только глубоким пониманием красоты, бесконечности, симметрии и гармонии в природе. О, как бы мне хотелось теперь поговорить с тобою о «Космосе» и послушать, как ты читаешь песни Вайделоты.

Пускай молятся твои кароокие и голубоокие siostrzęńcy. Молитва ангелов внятнее Богу.



15 февраля.


Я остановился на высшем градусе моей сердечной фантазии, остановился для того, чтоб дождать следующей почты и подкрепить мои предположения ясным и положительным документом. Почта пришла 14 февраля и не привезла мне ничего такого, на чем бы основываясь, я мог продолжать свои предположения. Предчувствие, вера, надежда. И ничего больше.

Получил ли ты мое письмо от октября, не помню которого дня, адресованное прямо в Слуцк, а не в Рачкевичи? Я писал тогда о свидании моем с сердечным старым Бюрно. Если не получил, то напиши мне, я тебе другой раз опишу это короткое и бесконечно длинное свидание. А теперь, как и тогда, прошу тебя, мой сердечный друже, пиши ему, целуй его седую молодую голову, целуй его чистое живое сердце, целуй его божественную /122/ христианскую душу! Целуй его как артиста, как брата, как человека! Я ничего теперь не могу больше сказать. Сердце мое переполняется любовью и изнемогает при воспоминании о нем.

Целуй Аркадия, жену его и детей его. Целуй Сигизмонда и желай ему самого блестящего успеха на избранной им дороге.

Писал бы тебе еще много и много, но, как я сказал, документа нет, а без него самая яркая фантазия ничего больше, как сальная свеча в казармах. Фантазия должна опираться на положительное.

Семена джугары и две штуки материи шерстяной пошлю тебе в последней половине марта. А когда ты его получишь, Бог знает.

Целую твою счастливую мать, твоего отца, твоих сестер и твоих ангелов siostrzęńcow.

Не забывай меня, друже мой единый.






96. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

22 квітня 1857. Новопетровське укріплення


Христос воскресе! Батьку отамане кошовий!

Якраз на Великдень привезла мені астраханська почта твоє дружнєє ласкавеє письмо і 25-рублевую писанку. Зробив ти мені свято, друже мій єдиний! Таке свято, таке велике свято! що я його і на тім світі не забуду. Не видержав, голубе мій сизий (та який би його вражий син і видержав?). Упився, та так щиро упився твоїм могоричем, що аж голомозину собі розкроїв. От що зробив ти мені своєю не так писанкою, як братнім щирим словом.

Тільки що схаменувся я од твого слова і взяв уже перо в руку, щоб написать тобі спасибі, аж приходить із Гур’єва почта і привозить мені листи із самого Пітера. Один пише молодий козак Маркович з товариством і шле мені на починок трохи грошенят. Пише, що молоде товариство в столиці складчину для мене зробило. Треба було б і в другий раз упиться, але я якось видержав, тілько (без сорома казка) тихенько заплакав. Другий лист із столиці ж. Пише мені курінний Лазаревський і упевняє мене, що незабаром мене випустять із цієї широкої хурдиги. Він пише, що добрий цар наш уже дав приказ розбивать мої кайдани. І плачу, і молюся, і все-таки не вірю. Десять літ неволі, друже мій єдиний, знівечили, убили мою і віру і надію, а вона була колись чиста, непорочна, як те дитятко, взятеє од купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт, камень ошліфований! Але чого не зробить риторда химська? Я трохи-трохи не одурів на сім тижні. Та й тиждень же удався! Не дармо я його виглядав десять літ. Десять літ! Друже мій єдиний! Вимовить страшно. А витерпіть? І за що витерпіть? Цур йому, а то я справді одурію. Тепер думаю ось як зробить. Як, дасть Бог, дождуся з корпусного штабу одпуску, то думаю навпростець через Астрахань ушкварить на Чорноморію. /123/ Я ще її зроду не бачив. Треба хоч на старість подивиться, що то таке та славна Чорноморія. А поки те буде, посилаю тепер тобі, друже мій єдиний, своє поличчя. Нема в мене, брате, нічого білше тепер. Як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ, то може, ще який-небудь привезу тобі гостинець. Одного боюся, щоб не потребовали мене часом в Оренбург. А може, дасть Бог, що й не потребують. На чортового батька я їм тепер здався.

Чи старий Щепкін ще живий? От щира козацька душа! І молода, як у дитини. Чи не пишеш ти йому часом? Як пишеш, то целуй його за мене. Яку він там тобі «Пустку» читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину.

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна. Послав би тобі, друже мій єдиний, свій екземпляр, але я ще сам добре не начитався, мене, спасибі, люде добрі книгами не забувають. Нема, нема, та й пришле хто-небудь. А журнала уже десятий рік і в очі ні одного не бачив і не знаю, що там і діється в тій новій, чи современній, літературі. Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать. А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу що-небудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать.

Прощай, мій єдиний друже! Може, дасть Бог, що се літо побачимось, а поки те буде, цілую тебе, як брата рідного, а ти поцілуй за мене свою стару і перецілуй своїх діточок. І не забувай искреннего твоего друга кобзаря Т. Шевченка.

Умисне пишу тобі на одному листочку, щоб було де поличіє положить і щоб конверт не дуже важив.


Апреля 22.

1857.

Новопетровское укрепление.






97. ДО А. М. МАРКЕВИЧА

22 квітня 1857. Новопетровське укріплення


Христос воскресе!


На самий Великдень приплила з Гур’єва до нас почта і привезла мені письмо твоє і 16 руб. грошей. Спасибі тобі, друже мій незнаємий! Подякуй і поцілуй твоїх товаришей і земляків моїх щи/124/рих, спасибі їм, що не забувають безталанного старого кобзаря. Нехай не забуде їх Господь милосердий своєю доброю долею. Спасибі вам, молодії брати мої, і за книги. Спасибі йому, тому Николаю М., а Куліша, як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова. А може, воно тим і живо, що просто. І як не буде він продолжать своих «Записок», то його Бог святий покарає. Так і скажи йому, друже мій, як його побачиш.

Ще ось що. Чи не зострінешся там часом з Гербелем, переводчиком «Слово о полку Ігореві». Воно хоч і зоветься Гербель, а такий же сірий хохол, як і ми з тобою, молодий мій друже. Отож, як побачиш його, то подякуй йому за перевод «Малоросійської думи», надрюкованої в «Б[иблиотеке] для чтения».

З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці. Чи здравствує він тепер? Цілуй його од мене. А матір твою тілько раз бачив у Качанівці, може, й тебе тойді з нею бачив, але ти тойді ще було мале, то я тепер і не згадаю, давно те діялось, молодий мій друже. В другий раз буду писать тобі білше, а тепер мені щось не пишеться, я неначе занедужав од твого письма. Я прийду трохи до нормального розуму, то напишу тобі цілу книгу, а тепер цілую тебе, друже мій єдиний, і твоїх товаришів, а моїх земляків щирих, цілую і дякую всім моїм серцем. Дякую за гроші, а ще білше за те, що не забуваєте старого кобзаря


Т. Шевченка.


Добре, що зосталося шматок паперу. Єсть на чому написать

P. S. Я напишу його по-русски, так, бачиш, треба, ти й сам здоров догадаєшся, як прочитаєш, що так треба. Тілько, серце моє! Голубе мій сизий! Зроби для мене все те, що я проситиму. Я тебе тричі поцілую, як побачимось, а поки що (я й забув тобі сказать) сходи ти в Большую Морскую в дом графа Уварова, найди там Михайла Матвієвича Лазаревського і поцілуй його за мене. Так треба, друже мій єдиний. «Записки о жизни Н. В. Гоголя» прислав ти мені два томи, і обидва перві.


22 апреля

1857.


P. S. Дело вот в чем. Г. комендант Новопетровского укрепления Ираклий Александрович Усков просил г. полковника Илью Александровича Киреевского выслать ему камер-обскюру для фотографии со всеми принадлежностями. И для этого снаряда послал ему 250 руб[лей] сереб[ром] денег и 77 лебяжьих шкурок. Последнее письмо г. Киреевского от 10 ноября 1856 года полу/125/чено г. комендантом с уведомлением о получении денег и посылки. Теперь дело в том, что ни вещь, т. е. камер-обскюра, до сей поры не получена здесь, ни письменного уведомления о причине такой непонятной медленности. Естественно, что это Ираклия Александровича беспокоит. То я и прошу тебя, побывай ты у г. Киреевского и от имени Ираклия Александровича спроси у него о причине его безмолвия. Квартирует он в Большой Миллионной в доме Славных. Если же, паче чаяния, ты не найдешь его по этому адресу, или он умер, или выехал из столицы, то ты вместо прогулки съезди в Павловск и на даче г. Киреевского найдешь кого-нибудь из родственников г. полковника Киреевского. И узнай, где он и что с ним? И не поручал ли он этого дела, т. е. камер-обскюры, кому-нибудь из своих родственников или же знакомых? И проси, чтобы, кого ты найдешь из его родственников, чтобы написал Ираклию Александровичу и тем вывел из мучительного недоумения. В заключение, зайди ты в магазин Прево, под фирмою «Выставка художественных произведений», у Полицейского моста, в доме голландской церкви, и спроси у самого г. Прево, поручал ли ему помянутый г. полковник в прошлом году осенью выписать из Берлина камер-обскюру со всеми препаратами для фотографии или нет. И узнавши все это, напиши мне как можно обстоятельнее и как можно скорее.

Адресуй свое письмо на имя его высокоблагородия Ираклия Александровича Ускова, г. коменданта Новопетровского укрепления Оренбургской губернии.

В случае же смерти г. полковника Киреевского узнай, к кому можно обратиться Ираклию Александровичу о получении ежели не вещи, то обратно денег, на которые имеется у него как документ письмо г. полковника. Все это можно узнать в Павловске. Кто бы ни был из его близких родных — отец, мать, брат или сестра — все равно, ты только самый подробный адрес [узнай], кого найдешь из них. И еще раз прошу тебя — не медли и напиши по-русски.







98. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

22 квітня, 8 травня 1857. Новопетровське укріплення


22 апреля 1857.


Христос воскресе, брате мій любий!


Удався ж мені сьогорішній Великдень! Такого святого радостного Великодня у мене ще й зроду не було. Якраз 7 апреля прийшла до нас почта і привезла твою дорогую посылку и твое радостное письмо от 17 генваря. Я трохи не одурів, прочитавши його. Та ще як закурив твою сигару (я десять літ уже не курив сигари), то як закурив твою гавану, то так мені, друже мій єдиний, запахло волею, що я заплакав, як тая дитина. От що ти на/126/робив з моїми старими очима. Нехай тобі Господь милосердий заплатить за твою сердечную роботу. Та же самая почта привезла мені письмо із Чорноморії і 25 р[у]б[лів] грошей от Я. Кухаренка (Семен його повинен знать). Але Кухаренко про волю мені нічого не пише. Та та же самая почта із Петербурга привезла мені письмо і грошей 16 руб[лів] от А. Марковича с товарищами. Се буде син того самого Николая Марковича, що написав «Малороссийскую историю». З батьком його ми були колись великії приятелі. А сина його, сего самого Андрія, то я, здається, що й не бачив. А може й бачив, то ще дитиною. Найди його там та поцілуй за мене, мій друже єдиний. Воно квартирує в Почтамтской в доме Логинова.

Так от який у мене був Великдень! І чим я заплачу вам, брати мої, земляки мої щирії, чим заплачу я вам за моє велике свято! За мої сердечные, радостные слезы! Слезами і нічим білше.

Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за «Записки о Южной Руси». Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав. Може, він і розсердиться на мене за те, що я його алмазный подарок, «Записки о Южной Руси», послав на Чорноморію Кухаренкові. Так що ж! Скажи, не втерпів. І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тілько я, ти, всі земляки наші і вся славянщина проклене його і назове брехуном. Так і скажи йому. А Білозерський, кажеш, поїхав жениться додому. Нехай йому Бог помага. От ще щира християнська душа. Поцілуй його за мене, як побачиш.

Яка там моя картина була у Єзучевського, єй-богу, не знаю. Розиграли, кажеш, в лотарею, і вона досталася тобі. О мої добрії, мої щирії други! Нехай вас Бог так не забуде, як ви не забули, не покинули мене, безталанного, на чужині в неволі. Я нікуди не поїду, друже мій єдиний, як пошле мені Господь милосердний волю, хіба тілько по дорозі заїду в Чорноморію на який тиждень, а там прямо в столицю до вас, до вас, други мої, брати мої. Мені здається, що я одурію, як побачуся з вами, мої ріднії, мої единые!

Сегодня, 22 апреля, прийшла друга почта з Гур’єва і не привезла нічого офіціального насчет моєї отставки, і я не знаю, що і думать. Може, то форма требує такої проволоки? Не знаю, дождуся і третьої почти, що там буде, бо мені, бачиш, хотілося прибавить до цього письма два слова: «Я свободен». Тілько два слова і нічого білше, друже мій єдиний.

Лихий його знає, де той Осипов дівся. І Писемського, кажеш, немає в Петербурге. А «Княгиня», пишеш, у якогось Н. Д. Не знаю, хто се Н. Д. Якби «Княгиню» взяв на свої руки Куліш, чи не лучше б було? Та й «Матроса» прибгав би до «Княгини», та причепурив би їх гарненько, та й пустив би в люде. Дармо/127/грай написав уже и вторую часть «Матроса», в которой уже резче обозначилась общая идея рассказа. А в третій він дума уже выставить наголо свою нехитрую фантазию. Але коли-то те буде? А може, й буде коли-небудь. Треба підождать.

Не пишу тобі, друже мій єдиний, сьогодня білш нічого, бо нема чого писать, та і голова в мене сьогодня неначе позичена у москаля-коробейника або неначе клоччям начинена. А все-то те лихо почта наробила. Підожду другої почти, чи не веселіша буде. Ось-ось трохи не забув! Чом ти мені нічого не пишеш про Василя і про Федора?

Чорти їх батька знають, що се вони зо мною роблять. І досі ще нема нічого із корпусу. Добивають вони мене, недолюди, не боячися Бога! А нудьга, нудьга! Я ще зроду такої нудьги не коштував. Ні до чого руки не лежать. А в голові така нехворощ, що й ради не дам. Читаю по одному листочку в день біографію Гоголя, читаю та й боюся, може, й по листочку не стане, поки-то прийде той одпуск. Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться, а там уже я не загину. Ти мені пишеш про фотографію. Не робіть нічого, брати мої, други мои милые, поки я з вами не побачусь. З сією почтою не напишу тобі: «Я свободен», чи не дасть Бог з будущою. Нудно мені, тяжко мені, друже мій єдиний. Думав собі, чи не легше буде, як з тобою поговорю хоч на папері. Ще гірше. Перо з руки випадає. На посылку твою тілько дивлюся і білш нічого, в руки нічого взять не хочеться. Бувай здоров, мій друже єдиний! Цілую тебе, Семена, Куліша і всіх моїх і твоїх земляків, добрих і щирих, таких, як ти. Не покидайте мене, други мої, брати мої милії!


8 мая.






99. ДО БР. ЗАЛЕСЬКОГО

8, 10, 13, 20 травня 1857. Новопетровське укріплення


8 мая 1859.


Мой единый друже Брониславе! Ради нашей святой дружбы растолкуй ты мне, что значит твое упорное молчание? Или ты обленился и прокис, наконец, в деревне, или ты заболел? Да хранит тебя Господь! Или ты скрылся в неведомое тридесятое государство, где о почте и понятия не имеют? Или я не знаю, что и думать. До получения последнего письма твоего от 18 сентября минувшего года я писал к тебе два раза, по адресу Балинского. Первый раз в ноябре, а второй раз в генваре, вместе с Б[алинским], и ни на один привет не получил ответа. Что это значит, и ума не приложу! Письмо твое от 18 сентября получил я в последних числах марта, на которое отвечаю только теперь. Я все дожидал от тебя позднейших известий и, не дождавшись, решился /128/ адресовать тебе третье послание в твои милые задушевные Рачкевичи. Вместе с твоим последним письмом получил от тебя письмо и Ираклий, в котором ты просил о присылке семян джугары, а меня просил прислать тебе для известного употребления два куска материи собственного рукоделия. Просьба твоя исполнена не совсем удовлетворительно, посылка отправлена поздно, семена не получишь ты ко времени посева. Тебе небезызвестно, что на время зимы денежная и вообще интересная корреспонденция у нас прекращается. Вот причина запоздалости. Вместе с семенами послано тебе и мое рукоделье, три штуки. Две для твоего собственного употребления, т. е. для продажи по твоему усмотрению, а третья с надписью для графини Т[олстой], которую и прошу тебя немедля переслать с письмом или и без письма, как знаешь, по нижеследующему адресу:


В С.-Петербург, графине Настасий Ивановне Толстой,

в Академию художеств.


А деньги, вырученные за остальные два куска, отошли на имя Михайла Матвеевича Лазаревского в С.-Петербург, в Большой Морской улице, в доме графа Уварова. Сделай так, как я тебя прошу, друже мой единый. На днях мы дожидаем почты, и потому я не кончаю моего письма. Почта должна привезти мне твое письмо и... но я боюся выговорить... Ты замечаешь ли перемену моего почерка? Добрый знак, друже мой единый! Знак свободы. Но подождем, что скажет почта.



10 мая.


Сегодня пришла почта и принесла твое от 9 марта так долго-долго жданное, дорогое письмо. Но чего я дожидал с судорожным замиранием сердца, того не привезла. И причина простая, которую объяснил мне М. Лазаревский своим братским письмом, полученным с этою же почтою. Не в генваре, как я тебе писал, а только к 7 апреля представлен я со многими другими, но чем разрешилось это представление, не известно. Во всяком случае, я не унываю. Но ожидание, как и всякое ожидание, самое несносное чувство. Не говоря уже о разумном каком занятии, я даже романа читать не могу. Несносное состояние, и оно должно продлиться еще по крайней мере месяц, если не больше.

Глубоко уважаю твои чувства, друже мой милый, в отношении к матери. Но все-таки не могу не пожалеть, что ты решительно отказался от моей милой академии. Два года только. И ты артист, по крайней мере для себя, если не для публики. Мелкие города опасны, а столицы нечего бояться ни в каком отношении. А какое неизъяснимое блаженство увидеть волшебное искусство во всем его блеске, во всем его магическом очаровании! Рай, заповеданный только святым. Но если ты уже решительно посвятил себя идиллии? То сделай же эту идиллию полною, совер/129/шенною. Женись, а иначе идиллия будет вяла, суха и однообразна. А впрочем, ты не Улисс, а я не Ментор.

От Сигизмонда я не получил до сих пор ничего, а для «Блудного сына» мешал бистру с тушью и вышел тон почти сепии. Готовых уже у меня 8 штук. Первых четырех сцен еще не начинал за неимением модели. Необходим русский типический купец, чего здесь не имеется. Я отложил это до Москвы или до Петербурга. Расскажу тебе о «Блудном сыне» подробно в следующем письме. А теперь тороплюсь, завтра почта отходит.

Ты пишешь, друже мой единый, насчет материи; с следующей почтой пошлю тебе еще две штуки, не знаю, какого содержания. А для виленского альбома пришлю несколько штук из нашего каратауского вояжа и из здешних окрестностей. А что пришлю, о том напишу. Из посланных тебе кусков один, может быть, покажется тебе непонятным. Это предание о происхождении рисования. Дочь хиосского горшечника нарисовала на дверях своей хижины силуэт своего возлюбленного. И это была первая рисовальщица.

Экспедиция по Вилии может быть чрезвычайно интересна. Как бы я желал поплавать по этой матери литовских рек.

Целую Бюрно, Аркадия, Сигизмонда. Целую твоего старика, твою добрую, любящую мать, сестер и твоих каро- и голубооких siostrzęńców.

P. S. Не васпанку, а пани коханку. Я ошибся.



13 мая.


Почта отправляется еще через два дни, что и дало возможность мне устроить для тебя посылку.

Посылаю тебе 17 штук для «В[иленского] а[льбома]». Выбери из них, которые тебе покажутся лучшими и пригоднейшими к делу. И сам назначь им цену, какую найдешь приличною. Поторгуйся, мне теперь более, нежели когда, деньги необходимы. Кроме предстоящей дороги, я похож теперь на турецкого святого. А турецкие святые, как тебе известно, не разборчивы в отношении костюма: они щеголяют иногда a la naturel. Если бы заплатили по 15 руб[лей], я был бы более нежели доволен, и эти деньги посвятил бы на дорогу от Москвы до Рачкевич.

Еще посылаю тебе «Счастливого ловца» и «Ловкого продавца». Этим молодцам тебе цена известна. Устрой, друже мой, все это найлучше и найскорее и жди меня, твоего искреннего друга, в свои теплые объятия.

Форму и величину 17 штукам можно дать одну, это не повредит эффекту. Такую, например, как 17 № «Кочак».

Деньги перешли на имя Лазаревского. Он у меня теперь центральный корреспондент. Целую тебя еще раз, друже мой единый, и целую всех окружающих тебя. /130/


20 мая. Сегодня только отходит почта, и я прибавляю еще две штуки. Я назвал их «Молитвою по умерших». Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойниками, а днем наливают воду в ту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напилася и помолилася Богу за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверье?






100. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

20 травня 1857. Новопетровське укріплення


20 мая.


Воистину воскрес! Мій друже єдиний!

Спасибі тобі, серце моє, за твоє письмо от 11 апреля. Мені полегшало, як прочитав я його. Я, дурний, думав, що ще в генварі моє діло кончене, а воно з 7 або 17 апреля тіль що начнеться. І та самая дурная думка мене так тяжко мучила і досі. Тепер, слава Богу, я повеселішав. А все-таки, за що не возьмуся, із рук випадає. Серце якось лихорадочно б’ється. Ох, якби-то його швидше успокоїли!

Ти пишеш, що був дома. Як я тобі завидую, мій друже єдиний! Там і про мене згадували. Спасибі їм, землякам моїм рідним, що не забувають кобзаря свого старого, безталанного.

Ти пишеш, що чув, що і в столиці єсть добрі душі, що хотять помагать мені на дорогу. Спасибі їм, добрим душам! Це чи не буде той самий А. Маркович с товарищами, про которого я тобі писав?

Ще ти питаєш, чи багато мені треба буде грошей на дорогу? Я і сам не знаю. І не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву, чи на Чорноморію? Яким би шляхом не поїхав, то я думаю, що не обійдуся менше як 200 рублями. Треба буде одежі. Бо з мене як знімуть казенну, то я остануся, як той турецький святий, буквально голий. Получишь ты на свое имя от Б. Залецкого из Минской губернии 50 рублей, то і ті пришпили до своїх та й пришли по прежнему адресу с передачею. Я, може, не дождуся твоїх грошей, а позичу у Ираклия Александровича, то ти вже так і посилай на його ім’я. А якщо не буде од царя нічого, то не посилай і грошей. Нащо вони тойді мені? Як перепишуть «Матроса», то передай його Кулішеві та попроси його од мене, нехай він його прочитає гарненько та де що побачить, нехай і поправить, а за «Записки о Южной Руси» подякуй його ще раз од мене. Не тепер, а коли-небудь іноді я думаю удрать критику на сию воистинно драгоценную книгу. Але то ще тілько думаю, а там Бог його знає, як воно буде. Попроси Семена, нехай він коли-небудь розкаже вам, як замиравши Явдоха була на тім світі і /131/ що вона там бачила. У Куліша записане тілько пекло, а Раю нема, опріч тих двох діточок, що перед Матір-Божою золоті клубочки держать, а вона панчішечку плете.

Вибачай мені, друже мій єдиний, що пишу тобі так нашвидку. Ніколи. Сегодня почта одходить. Цілую тебе, Семена і всіх добрих земляків моїх. Не покидайте, брати мої, старого, безталанного Кобзаря Дармограя.






101. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

5 червня 1857. Новопетровське укріплення


Батьку отамане кошовий!

і друже мій єдиний!


Постриг ти мене в брехуни своїм братерським листом і своєю щирою писанкою. Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами. Отже і збрехав. Збрехав і не схаменувся. Правда, я сам думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі. Аж бачу — ні. Нікому тілько було огню положить під моє горем недобите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого огню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не білше. Та дочитався до того, що в мене не тілько очі, серце заплакало, мов та голодна дитина. А серце, сказано, не дитина, його галушкою не нагодуєш. Що тут на світі робить? — думаю собі, та, вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та й заходився коло оції «Москалевої криниці». Бог поміг, то сяк, то так кончив. Мені і полегшало трохи. Не знаю тілько, чи подобається вона тобі, мій друже єдиний. Якщо подобається, то дай доброму писареві переписать і «Криницю», і «Ченця», і «Вечір». Та пошли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя. Я умисне приписав «Ченця» і «Вечір», щоб порівняв його з «Криницею», бо «Криниця», бач, сьоголітня, а «Чернець» і «Вечір» Бог зна колишні. Чи помолодшав я через 10 літ в неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний.

Ще ось що, чи продаються у вас на коші біноклі або хоч добрі окуляри? Якщо ні, то нічого й читать моє писаніє, бо я так надрюкував, що й сам ледве читаю. Правда, у тебе єсть сини з молодими очима, то нехай вони потроху розбирають, а ти тілько слухай та критику клади, білш нічого.

Не знаю, чи получив ти моє поличіє, завернуте в невеличку цидулку? Я там писав, що незабаром вирвуся із цієї каторги і приїду до тебе в гості. Але ще й досі нема нічого офіціального. І чорт його знає, коли воно й буде, те прокляте офіціальне? Може, ще й зимовать останусь за сим скаженим морем. Але ти /132/ все-таки напиши мені, чи будеш ти се літо на коші, чи, може, знову підеш вражого черкеса та прескурвого сина по кручах ганяти. Бо як дасть мені Бог вирваться літом, то до кого я приїду, як тебе не буде на коші? А щоб швидче твоє письмо прийшло в мої руки, то пиши отак на конверті:


в г. Астрахань.

Г-ну смотрителю госпиталя

его высокоблагородию

Христофору Моисеевичу

Еленеву.

С передачею Николаю Ефремовичу

Бажанову.

В Новопетровское укрепление.


Думав я тобі послать свій екземпляр «Записки о Южной Руси», але і сам ще добре не начитався тих записок. Дуже добра книга. Могила, кажуть, видає зборник наших пісень? Нехай йому Бог помагає.

Пиши мені швиденько, не покидай мене, друже мій, брате мій єдиний. Цілую всім серцем твою стару і твоїх діточок.

Порохні, Літевському, і невеличкому Шамраю, і всьому товариству на коші і за кошем доброго здоров’я!


5 июня.

1857.






102. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

30 червня 1857. Новопетровське укріплення


Мой искренний друже!


Получивши это последнее от меня письмо из Новопетровского укрепления, сделай для меня величайшее одолжение, а для многоуважаемого мною Ираклия Александровича еще большее, побывай ты с человеком, практически и хорошо знающим фотографическое дело, побывай с таким человеком у г. Чернягина по означенному адресу. И выберите, по крайней мере освидетельствуйте, выписываемую И[раклием] А[лександровичем] камеру для фотографии с прибором, в особенности обратите внимание на объективы Фогтленгера. Деньги ему, г. Чернягину, посылаются с этой же почтою. В случае же недостачи этой суммы, заплати свои деньги, которые ты с глубочайшей благодарностью получишь от искреннего твоего


Т. Шевченка.


P. S. Полковник Киреевский, о котором я просил тебя и Марковича, оказался подлой, ни на что не годной тряпкой. Я беру уполномочие от И[раклия] А[лександровича] выжать из этой тряпки всосанные ею 350 рублей. /133/

Ираклий Александрович (щоб його лихо не знало) великий мені приятель. То ви вже, други, брати мої любії, зробіть, що він там пише, зробіть для його і для мене. Він мене п’ятий рік годує і напуває.

Як побачиш Куліша, то поцілуй його і скажи йому, що я його «Записки о Южной Руси» послав на Чорноморію. Що там скажуть?

Пришли мені Метлинського, він недорого коштує.


P. S. Маркович написав мені свій адрес, та чортзна-який: в Почтамтской, в доме Логинова, а на конверті написано вже другою рукою: в доме полковника Поссе. То я тепер не знаю, що й робить? Найди його, мій друже єдиний, того неаккуратного Марковича, поскуби його за чуб або за ухо, а потім скажи йому, щоб адрес писав добре и по прилагаемой при сем записке исполнил аккуратно. А то битиму, як приїду! А якщо можна, то й ти йому поможи в сій роботі. Мені це треба.

Скажи Марковичу, щоб писав [?] по-руському.






103. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

1 липня 1857. Новопетровське укріплення


1 июля


Мій друже єдиний.


Письмо твоє і 75 р[у]б[лів] грішми, од 2 мая, получив я 3 іюня. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Прочитавши твоє письмо, я перелицював свою дорогу в столицю. Чорноморію оставив до другого разу, а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний. Перелицевавши шлях-дорогу, я того ж дня упакував свою мізерію, книги тощо, купив полог од комарів волжских, зшив із шести листов паперу тетрадь для подорожнього журнала і сів над морем ждать погоди, та й досі жду, мій друже єдиний. І Бог його святий знає, коли я дождуся тієї доброї погоди? Полог вже у мене вкрали, тетрадь, що приготовив для дороги, всю до листочка списав местными впечатлениями, а из Оренбурга ни слуху ни духу. Я не знаю, що той Ладиженський там робить. Шкода, що ти й просив його. Почта із Оренбурга і Уральська получится тут не раньше 15 июля, і якщо принесе мені свободу, то на другий же день покину оце смердяче укрепление і, дасть Бог, в половині августа буду ціловать тебе, мій єдиний друже. О Боже, якби-то так сталося! Молю милосердого Бога, щоб оце було посліднє письмо до тебе із цього проклятого укрепления. І ти не пиши вже до мене сюда. Як побачишся з Марковичем, то поклонися йому од мене і скажи, нехай не турбується, не шукає того поганого полковника Киреевского, я сам його /134/ найду, як приїду. А тебе ще раз прошу, найди чоловічка, добре знающого фотографію, та вибери у Чернягина камеру для Ираклия Александровича, він тобі велике спасибі скаже.

Як буду виїзжать із цього поганого укрепления, то напишу тобі, куди я поїду, може ще потребують в Оренбург, сохрани Боже. Прощай, мій добрий, мій єдиний! Пароход пари розводить. Поцілуй Федора і Семена.






104. ДО Ф. П. ТОЛСТОГО

2631 липня 1857. Новопетровське укріплення


Ваше сиятельство

граф Федор Петрович.


Вашему великодушному заступничеству и святому участию графини Настасии Ивановны обязан я моей новой жизнию, моим радостным обновлением. Я теперь так счастлив, так невыразимо счастлив, что не нахожу слов достойно выразить вам мою сердечную, мою бесконечную благодарность. Без вашего человеколюбивого христианского заступничества меня задушили бы в этой безжизненной, безлюдной пустыне. А теперь я снова свободный художник, теперь я независимо ни от чией воли строю свое радужное будущее, свое безмятежное грядущее. Какая радость, какое полное счастие наполняет мою душу при мысли, что я снова увижу нашу Академию, увижу Вас — ее достойнейшего представителя, увижу мою святую заступницу графиню Настасию Ивановну, увижу все, радующее душу художника и простого человека. Омочу слезами тихой радости и сердечной благодарности ваши чудотворящие руки... и, Боже всемогущий и милосердый, сократи путь и время к этому невыразимому беспредельному моему счастию и надолго и долго продли ваши драгоценные дни для славы божественного искусства и для счастия и радости людей, близких вашему любящему сердцу.

21 июля получено здесь официальное известие о моем освобождении. В этот же день просил я коменданта дать мне пропуск через Астрахань до Петербурга. Но он без воли высшего начальства не может этого для меня сделать. И я за получением этого драгоценного паспорта должен еще раз побывать в Оренбурге и для этого сделать 1000 верст лишнего пути, почти по безлюдной пустыне. Но Господь милосердый, помогавший мне исходить эту нагую степь во всех направлениях, не оставит меня и на этом недолгом пути. Грустно только, что эта, как мне кажется, ненужная дорога отдалит, по крайней мере, на месяц радостную минуту свидания с вами и с графиней Настасией Ивановной, главной виновницей моего неизреченного счастия. /135/

Всемогущий и премилосердый Господь не оставил меня здоровьем в этом долголетнем и суровом испытании. И любовь, которую я, с раннего детства, бессознательно питал к прекрасным искусствам, теперь по бесконечной своей любви ко мне посылает он мне любовь к искусствам, любовь разумную и сознательную. Живописцем-творцом я теперь не могу быть, об этом счастии неразумно было бы и помышлять. Живописцем-копиистом я не хочу быть. Об этом несчастии я страшусь и думать. А предполагаю, и молю Бога осуществить мое предположение, по приезде моем в Академию я намерен с помощию Божиею и с помощию добрых и просвещенных людей приступить к гравированию a la acwatinta. И, уповая на помощь Божию и на ваши советы и покровительство, надеюсь сделать что-нибудь достойное возлюбленного искусства.

Распространять посредством гравюры славу славных художников, распространять между непосвященными в таинства искусства людьми любовь к прекрасному и доброму. Это чистейшая, угоднейшая молитва человеколюбцу Богу. И посильно бескорыстная услуга человеку. Это мое единственное непреложное стремление. На большее я не могу рассчитывать. И только буду просить вас, ваше сиятельство, не оставить меня вашим просвещенным содействием в этой моей малой сердце радующей надежде.

Целую руки моей святой заступницы графини Настасии Ивановны. Целую ваши чудотворящие руки. Целую ваше семейство и все близкое вашему доброму любящему сердцу, и остаюсь по гроб благодарный


художник Т. Шевченко.


Новопетровское укрепление.

1857 года,

июля 23.






105. ДО БР. ЗАЛЕСЬКОГО

10 серпня 1857. Астрахань


Пишу тебе менее нежели мало, но пишу из Астрахани, на пути в Петербург, и, следовательно, это миниатюрное письмо родит в твоем благородном сердце огромную, роскошную библиотеку. В один день с твоим письмом от 30 мая получил я и официальное известие о моей свободе. Добрый Ираклий дал мне от себя пропуск прямо в Петербург, минуя Уральск и Оренбург, а следовательно, и 1000 верст лишнего и дорогого пути. Сердечно ему благодарен за эту экономию денег и времени, теперь для меня так драгоценного. 15 августа понесет меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а оттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой /136/ единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными. Я спешу теперь в Петербург для того единственно, чтобы поцаловать руки моей святой заступницы графини Настасии Ивановны Толстой. Послал ли ты ей моего «Киргизенка»? Или, лучше сказать, получил ли ты сам его и его родных братьев — «Счастливого рыбака» и «Смышленого продавца»? В последнем своем письме ты мне ничего не пишешь о моих посылках. Получил ли ты их? Если получил, то распорядись ими, как находишь лучше, и напиши мне в Петербург по адресу, тебе известному. Я так же, как и ты, вполне и совершенно верую, что мы с тобою увидимся, но когда и где, не знаю, во всяком случае не в киргизской степи. До свидания, мой друже единый, не забывай своего искреннего друга и теперь свободного художника


Т. Шевченка.


Целую твою святую мать, отца и все близкое твоему сердцу.


Астрахань,

10 августа 1857.






106. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

1014 серпня 1957. Астрахань


Мій єдиний друже! Я свободен, я уже в Астрахані, і завтра, 15 августа, як Бог поможе, на пароходе «Меркурий» поплыву за 5 карбованців на палубі в Нижній Новгород. Раньше 15 сентября я не доплыву до Нижнього, і раньше 1 октября я не поцілую тебе, друже мій єдиний. Господи милосердий, скороти путь и время для нашого свидания с тобою.

21 июля получено официальное известие о моїй свободі, на другий день я просив Ираклия Александровича дать мені пропуск через Астрахань в Петербург, але він одказав мені. 23 июля написав я і послав через Астрахань письмо графу Толстому. Писав я йому, что я поїду через Оренбург.

1 августа прийшла почта і привезла мені разрешение їхать, куда я хочу. 2 августа я вирвався з своєї тюрми, а 5 августа гуляв уже по славному городу Астрахані. 14 августа пишу тобі оце письмо невеличке, а завтра, дасть Бог, попливу вверх по матушке по Волге аж до Нижнього. До свидания, мій друже єдиний. Цілую Семена, Федора і всіх, і вся. А як побачиш Марковича, то поскуби його за ухо, — за те, що я не дождався його письма в Новопетровському укрепленії.

До свидания ще раз, мій єдиний друже, не забувай твого щирого


Т. Шевченка.


14 августа,

Астрахань.


/137/






107. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

13 — 15 серпня 1857. Астрахань


Батьку отамане кошовий і друже мій єдиний!


Я свободен, я уже в Астрахані, вчора бачився з тим Єленєвим, на ім’я которого просив я тебе переслать мені письмо о «Москалевій криниці». Письма твого нема, і я тепер не знаю, що й думать. Бо вона вже давно тобі послана, ще 5 іюня. Може, тебе дома нема абощо? Думав я, їдучи в столицю, завернуть до вас на Січ, поціловать тебе, твою стару і твоїх діточок. Але не так воно робиться, як нам хочеться. Мені велено одправиться прямо в столицю. Лихий їх знає, для чого. І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю. Але чи швидко я туда прибуду, святий знає. Я в Москві побачуся з старим Щепкіним (якщо він жив), і дуже добре зробив би ти, друже мій єдиний, якби через його хоч одну стрічечку [прислав?], напиши тілько, чи жив ти, чи здоров і чи получив мою «Москалеву криницю»? Мене вона турбує. А в столицю до мене пиши отак:


в С. Петербург.

Его высокоблагородию

Михай[лу] Матвеевичу

Лазаревскому.

В Большой Морской, в доме графа

Уварова.


Не пишу тобі білше, бо нема чого і писать, та й пароход, спасибі йому, не дає. Завтра попливу вверх по матушке по Волге, а поки що цілую тебе, твою стару і твоїх діточок. Не забувай мене, друже мій єдиний.


Т. Шевченко


Чи получив ти моє поличіє?


15 августа.

1857.






108. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

8 жовтня 1857. Нижній Новгород


8 октября.

Н. Новгород.


Друже мій єдиний! 19 сентября прибыл я в Нижний Новгород и только сегодня, слава Богу, собрался с силою написать тебе о случившемся со мною. Никто больше, как черт, враг добрых наших помышлений, перешел мне дорогу в Питер. Новопетровский комендант по моей просьбе выдал мне пропуск прямо в Пе/138/тербург, а командир баталиона, мой ближайший начальник, обиделся распоряжением Ираклия Александровича и уведомил нижегородского полицеймейстера, чтобы меня задержать и прислать в г. Уральск для получения указа об отставке с какими-то ограничениями. Я занедужав. Спасибо, найшлися здесь добрые люди, которые приютили меня и через посредство которых написано в Оренбург обо мне Катенину, чтобы он объяснил мое отвратительное положение.

Писал я графу Ф. П. Толстому из Новопетровского укрепления, что я отправляю[сь] через Оренбург. Но после упросил Ираклия Александровича отпустить меня через Астрахань. О случившемся здесь со мною я теперь не пишу ему, а прошу тебе, друже мій єдиний! посети ты графиню Настасию Ивановну Толстую, это тебя нисколько не окомпрометирует, расскажи ей о моем гнусном положении, а главное, благодари ее от меня за ее святое о мне ходатайство, а также и добрейшего графа Ф[едора] Петровича. Друже мій єдиний! Во имя глубокой моей любви к тебе не откажи мне в этой великой просьбе.

Не знаю, как долго продлится мое сидение в Н. Новегороде, думаю, что я не скоро вырвуся. Пришли мне сколько-нибудь денег, я почти не одет, а следовательно, не могу показаться в люди и начать работу за деньги. Если получил ты письма от Кухаренка и от Залецкого, то перешли мне. От Залецкого должны быть и деньги, не знаю только, как велики.

Прощай, мій друже єдиний! Поцілуй Семена і Марковича і не забувай искреннего твоего


Т. Шевченка.


В другий раз буду тобі писать білше, а тепер нездужаю. Адресуй свое письмо в Нижний Новгород его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову, в контору пароходства «Меркурий».






109. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

18 — 19 жовтня 1857. Нижній Новгород


19 октября.

Нижний Новгород.


Мій друже любий, мій єдиний! Сегодня, 18 октября, получив я твоє братнє-сердечное письмо. Спасибі тобі, моє серце! Ти пишеш, що Усков уже писав тобі о якімсь там недоразумении. Чом же він, дурень, не написав, яке там именно недоразумение? І тут його ніхто не знає. Я і сам не знаю, яке там те прокляте недоразумение. В Оренбург уже давно писано із Нижнего, але із Оренбурга ще нема нічого. І я і сам не знаю, що ще зо мною буде. А тим часом живу собі добре і весело отут меж добрими людьми. Овсянников, здешний архитектор, благородний, добрий і розум/139/ний чоловік, а до всього того ще і земляк наш конотопський. Мені тут добре з ним. Шкода тілько, що морози настали, не можна нічого рисовать с натуры, а то було б і геть-то весело.

Спасибі тобі, друже мій єдиний, що ти побачився з графинею Н[астасією] І[ванівною]. Не знаю, чи получила вона моє «Киргизя» от Сігізмонда? І чи получив граф Ф[едір] П[етрович] моє письмо из Новопетровска? Як будеш у неї, то спитай, будь ласкав, і мені напиши. Письмо тепер до графа писать не буду. Треба дождаться, що там мені напишуть із Оренбурга. Я просив Герна написать мені. А ти, як получиш моє письмо, то піди до графа Ф[едора] П[етровича] і подякуй його од мене за его доброе, человеколюбивое участие, которым я радостно воспользуюсь, як прийдеться мені до скруту.

Поздрав і поцілуй за мене Білозерського і його жіночку. Чому ти не оженишся? Чи ми вже з тобою разом поженимось? Не швидко, я думаю, це лихо скрутиться.

Що там робить Куліш? І де тепер його жіночка? Як побачиш її, то і її чмокни разів зо три за мене. А Кулішеві скажи, нехай мені пришле другий том «Записок о Южной Руси». Тут есть одна книжная лавка, та і в тій тілько букварі продаються. А як буде посилать вторий том, то нехай і первий прикине, бо я первий том «З[аписок] о Ю[жной] Р[уси]» подарував нашим киевским землякам в Астрахани. Поцілуй же його та попроси, нехай мені вишле свої любії «Записки о Ю[жной] Руси», а я йому за те не пришлю, а, дасть Бог, сам привезу гостин[ця] из самой киргизской степи.

Читать у мене тепер, слава Богу, єсть що, поздоров Боже добрих людей, але свого рідного нічогісінько нема, опріч «Богдана Хмельницко[го]» Костомарова. От ще вчистив книгу, так-так! В Саратові бачився я з старою Костомарихою, вона ждала його из заграницы к 15 сентября. Не знаю, чи вернувся він, чи ні ще? Чи не чуть у вас там про його чого-небудь?

Що там робить отой гульвіса Семен, що нічого мені не напише. Поскуби його за ухо і поцілуй за мене, а жіночку його і діточок не скуби, а тілько поцілуй.

Перелякав ти мене чорною печатью на своїм письмі. Чи не случилося там у тебе, крий Боже, чого недоброго?

Прощай, моє серце, мій голубе сизий! Я тепер, слава Богу, здоровий і веселий і щиро любящий тебе, моего єдиного друга.


Т. Шевченко


Як побачишся з графинею Н[астасією] І[ванівною], то спитайся, чи був у неї Сапожников, з которим я плив из Астрахани в Нижній. /140/






110. ДО I. П. КЛОПОТОВСЬКОГО

6 листопада 1857. Нижній Новгород


Нижний.

6 ноября

1857.


Други мои, искренние мои, сущие в Астрахани, мир и любовь с вами вовіки.

Сатана, он же и Иван Рогожин, не терпящий света истины и враг всяких добрых помышлений и намерений наших, самый сей сатана, кровный родич, а може, и единоутробный брат німецький, перейшов мені шлях в Нижнем Новегороді і не допустив мене, німецький син, до столиці. Полиция, родная сестра Йвана Рогожина, остановила мене в Нижнем и до вчорашнього дня сама не знала, для чого вона мене остановила, а вчора формально объявила мені, что я нахожуся под ее секретным материнским надзором и что мені свыше воспрещено жить и даже переїзжать через столиці. Так от що мені наробив враг рода человеческого Иван Рогожин! А я, недотепний, забув на той час надіть на себе хрестообразную амуницию. А то б нічого сього не було. Розумний лях по шкоді.

Тепер думаю так зробить. Проживу зиму отут з добрими людьми, а весною, як Бог поможе, з моїм добрим капітаном Кишкиным попливу вниз по матушке по Волге, і буду собі рисовать ее прекрасные берега. Та може, дасть Бог, і з вами побачуся, як здорові будете, други мої іскреннії. Та, може, ще раз уночі підемо з Незабутовским под предводительством Ивана Рогожина и щирого друга його Перфіла шукать сестер милосердія, щоб змилосердилися. Дай-то Боже! Я буду сердечно радий, побачивши вас здорових, веселих і щирих друзей моих.

Мені тут добре, весело, читаю так, що аж опух читаючи. Журнали всі до одного передо мною, и даже... «Le Nord» и прочее.

Не забувайте мене, друга вашого щирого і щасливого


Т. Шевченка.


Вибачте мені, други мои, що я вам так мало пишу. Дасть Бог, як начитаюся, то напишу білше. Як побачите А. П. Козаченка, то поцілуйте його за мене.


Адрес:

В Нижний Новгород

Его высокоблагородию

Павлу Абрамовичу

Овсянникову

с передачею такому-то. /141/


На конверті:

В г. Астрахань.

Его благородию

Ивану Петровичу

Клопотовскому.

В собственном доме.






111. ДО А. І. ТОЛСТОЇ

12 листопада 1857. Нижній Новгород


Мой друже милый, мой единый! Моя благородная, моя святая заступнице! Бог-сердцеведец наградит вас за ваше дружески родственное участие в моем безвыходном положении. Вы так искренно, с такою теплою любо[вь]ю указываете путь, которым я могу достигнуть моей возлюбленной Академии. Благодарю вас, мой друже милый, мой единый. Завтра же пишу графу Федору Петровичу письмо, и в ожидании благих последствий молюся и уповаю.

Со дня отбытия моего (со 2 августа) из Новопетровского укрепления я совершенно счастлив, и в особенности сегодня. По прибытии в Нижний Новгород неумолимая полиция разрушила мое блаженство, и то на несколько дней. Вскоре я пришел в себя от этого неожиданного щелчка и, как человек, испытанный подобными щелчками, сказал сам себе — все к лучшему. Я совершенно верую в это старое изречение, и на сей раз уверенность моя вполне оправдалась. Мне необходим был промежуток между Северной Пальмирой и киргизской пустыней, а иначе я явился бы к вам настоящим киргизом. А теперь с помощию добрых людей я понемногу делаюся похожим на человека. Дело в том, что я в продолжение этих 10-ти лет, кроме «Русского инвалида», ничего не читал. Так можете себе вообразить, каким бы я чудаком безграмотным явился в обществе грамотных людей. Теперь же я, благодаря моих здешних друзей, завален книгами и запоем читаю, или, правильнее, отчитываюсь, а осенняя грязь мне удивительно как много помогла в этом сладком деле. Я прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени. Теперь остались мне одни журналы за нынешний год, и я наслаждаюся ими, как самым утонченным лакомством. И выходит, что все к лучшему, что нет худа без добра. Пока позволяла погода, я сделал несколько рисунков с здешних старинных церквей. Оригинальная, и даже изящная, архитектура. А теперь во время слякоти и грязи делаю изредка портреты карандашом, а все остальные часы дня и ночи читаю. Вот и все мои теперешние занятия, которыми я бесконечно доволен.

Вчера, получивши ваше дорогое, неоцененное письмо, отправился я к В[ладимиру] И[вановичу] Далю, но не нашел его до/142/ма. Сегодня отнесу на почту письмо и пойду опять к В[ладимиру] И[вановичу].

Прощайте, не прощайте, до свидания, мой милый, мой единый друже! Скоро два часа, и мне не хочется упустить сегоднишнюю почту. Завтра пишу графу Федору Петровичу. А пока целую его чудотворящую святую руку и молю милосердого Господа осенить вас и все семейство ваше своим святым, нетленным кровом. До свидания, моя сестро, Богу милая!

Вечно искренний и благодарный


Т. Шевченко


Не спрашивая, знаю, откуда и какие мои деньги у вас, только прошу вас, сохраните эту великую чистую жертву у себя до нашего свидания. Я теперь, слава Богу, кое-как приоделся и в деньгах нужды не имею.


Нижний Новгород.

1857.

Ноября 12.






112. ДО І. О. УСКОВА

12 листопада 1857. Нижній Новгород


12 ноября 1857.

Нижний Новгород.


Многоуважаемый Ираклий Александрович, давно уже я собираюсь описать вам все случившееся со мною со дня, в который я послал вам мое письмо из Астрахани, т. е. с 10 августа. Но для этого описания недоставало главного материала, т. е. конца, заключения этого на диво курьезного путешествия.

22 августа выехал я из Астрахани вместе с семейством А. А. Сапожникова, с которым мы возобновили наше старое знакомство. 19 сентября прибыли мы благополучно и весело в Нижний Новгород, и того же дня полицеймейстер объявил мне, что я за настоящим указом об отставке должен отправиться обратно в Оренбург. Такое милое предложение меня немного озадачило, но я вскоре оправился, т. е. заболел, и сам написал в Оренбург и добрых людей просил написать о себе прямо Катенину, прося его развязать сей гордиев узел как-нибудь помягче. Пока этот таинственный узел развязывался, я хворал, бродил по грязным нижегородским улицам и скучал до ипохондрии. Наконец, вчера здешний военный губернатор получает от генерал-губернатора оренбургского, у[ральского] и с[амарского] подробное объяснение моего увольнения от военной службы. Объяснения эти вчера же прочитаны мне. В них изображено, что я, бывший художник, имею право поселиться где мне угодно в пределах Российской империи, кроме столиц. А около столиц даже /143/ мимо проезжать запрещено. Сегодня же написал я моим друзьям в Петербург об этой катастрофе и в ожидании будущих благ поселился в Нижнем Новегороде.

Мне здесь пока хорошо. Нижегородская аристократия принимает меня радушно и за работу платит, не торгуясь. 25 р[у]б[лей] сереб[ром] за портрет, нарисованный карандашом. Деньги у меня есть. Костюм себе построил первого сорта, начиная с голландского белья, и вдобавок запустил бороду, настоящее помело. А книгами и журналами, по милости моих новых друзей, вся комната завалена, просто купаюся в чтении. Теперь мне только недостает столицы, а то все, слава Богу, имею, начиная с здоровья. Столицу я не раньше надеюся увидеть, как через год. И я теперь не знаю, что мне делать с письмами Киреевского и с вашей доверенностью. Напишите мне.

Весело ли у вас? Здорова ли Агафья Емельяновна? Здоровы ли мои большие друзья Наташенька и Наденька? Не посылаю им гостинца потому, что Нижний Новгород без ярманки та же деревня, еще хуже по дороговизне самых необходимых вещей.

Газетные новости вам известны, о них и говорить нечего, а не газетные не стоют того, чтобы об них говорить. Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния. С новым годом дожидают правительственных распоряжений по этому вопросу.

Прощайте, Ираклий Александрович, желаю вам здоровья и счастия. Целую от души моих больших друзей Наташеньку и Наденьку и свидетельствую мое глубочайшее почтение Агафье Емельяновне. И остаюся благодарный вам


Т. Шевченко


Кланяюся Жуйковым, Бурцовым и моему старому незабвенному другу Мостовскому.


Адрес:

В Нижний Новгород.

Его высокоблагородию

Павлу Абрамовичу

Овсянникову.






113. ДО М. С. ЩЕПКІНА

12 листопада 1857. Нижній Новгород


Нижний Новгород. Ноября 12, 1857 г.


Друже мій давній, друже мій єдиний! Із далекої киргизької пустині, із тяжкої неволі вітав я тебе, мій голубе сизий, щирими сердечними поклонами. Не знаю тілько, чи доходили вони до тебе, до твого щирого великого серця? Та що з того, хоч і доходи/144/ли? Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живущою водою!

Тепер я в Нижнім Новігороді, на волі, — на такій волі, як собака на прив’язі.. Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я, сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день, хоч на одну годиночку. Зробімо так, мій славний друже! А якого б я тобі гостинця привіз ік празнику! уже так що гостинець! Порадься з своїм розумним серцем, мій друже єдиний! Та якщо можна буде побачиться нам і поколядувать на сих святках укупі, то поколядуєм. А до того року Бог знає, чи дождемося. Вибач мені, моє серце, за мою щирость, і як і щó придумаєш, то напиши мені, а тим часом оставайся здоровий і веселий і не забувай искреннего твого друга й поклонника


Т. Шевченка.


Адрес: В Нижний Новгород. Его в[ысоко]благородию Павлу Абрамовичу Овсянникову.


Чи не писав тобі чого-небудь про мене старий кошовий із Чорноморії — Яков Герасимович Кухаренко? Я йому ще з Новопетровського укрепления послав дещо і просив його, щоб він з тобою поділився, та й досі не маю од його ніякої чутки.






114. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

29 листопада 1857. Нижній Новгород


Милий мій друже! Позавчора чортові не було чого робить, то він носив мене в Балахну, трохи не за тридцять верст од Нижнього, а Федор якраз в той день і переїхав через Нижній. І що б йому було підождать до завтра. Недобрий він, поцілуй його за мене.

Письмо твоє, нашвидку писане, я получив і дякую тобі за його, а то вже я думав, що ти, крий Боже, занедужав. Ти пишеш, чи получив я отставку із Оренбурга. Получив. Чисту получив. А ще до [по]лучения ції поганої отставки писав я графині Н[астасії] І[ванівні] і графу Ф[едору] П[етровичу] письма. Не знаю, чи получили вони їх, чи ні. Довідайся, будь ласкав, та й напиши мені. І напиши мені, чи до ладу я написав письмо графу Ф[едору] П[етровичу], бо я на такі химерні письма не великий майстер. Та не забудь спитать у графині Н[астасії] І[ванівни], чи був у неї з моїм поклоном Сапожников. /145/

Подякуй доброго і розумного Куліша за його «Чорну раду» і за «Записки о Ю[жной] Р[уси]». Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал. А поки що буде, послав я йому з Варенцовим «Москалеву криницю» і «Ченця». Та якби був знав, що він має од Щепкіна, то послав би що-небудь друге, у мене єсть багато дечого, тілько все-то те понедороблюване. Як заста[не] оце письмо Варенцова в Петербурге, то перешли мені з ним наші народные думы, изданные Метлинским. Або хоч почтою перешли, бо я ще і не бачив ції хваленої книги.

Нарисовав я карандашем для тебе своє поличіє, та нема з ким переслать його, а по почті боюся зотреться. Думав переслать з Федором, так чорт, враг добрых наших помышлений, бачиш, що зробив.

Пише мені старий Щепкін і просить, щоб я приїхав до його на праздники в гости. В саму Москву мені їхать не можна; то він просить мене до свого сина на хутір, десь недалеко коло Москви. Я жду од [його] на днях письма, він мені напише, де той хутір і коли туда можна приїхать. А що якби і ти, взявши Куліша та й Семена з собою, та й ви приїхали на той благодатний хутір. А дуже б добре було. Я тобі напишу, як получу од старого письмо. А поки що прощай, не забувай великої просьби твого искреннего


Т. Шевченка.


18 ноября.

Нижний.






115. ДО П. О. КУЛІША

45 грудня 1857. Нижній Новгород


5 декабря 1857 г.


Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче. Розумний, дуже розумний і сердечний эпилог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів.

Не знав я, що в тебе єсть «Москалева криниця» і «Чернець» од Щепкіна, а то б я тобі послав що-небудь інше. У мене багато дечого зібралось через десять літ, та не знаю, що мені робить з моїм добром, — як його пустить в люде. /146/

Спасибі тобі за «Наймичку». Чи не найдеш там у панночки-хуторяночки в альбомі мого «Івана Гуса»? Добре було б, якби найшов, а то шкода буде, як пропаде.

Що се за дивний, чудний чолов’яга Л. Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш. Ще ось що. Чи багато в тебе преномерантів на «Записки о Южной Руси»? Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої «Записки о Южной Руси» постоянным периодическим изданием на шталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі. Зроби ти ось що. Старий Щепкін на тім тижні хоче до мене приїхать в гості; а що, якби і ти, молодий, забіг за ним в Москву та вкупочці і прилетіли б до мене. Дуже б, дуже б добре ви зробили, други мои искреннии! Тут би ми порадились з старим майстром і насчет твоїх «Записок», і насчет мого нікчемного добра. Прилітай, мій голубе сизий, хоч на тиждень, хоч на один день. Може, Варенцов не виїхав ще з Петербурга: то от би з ним разом і приїхав. Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях.

Поцілуй Маркевича за мене за його ноти; добре, дуже добре, а особливо «Морозенко»: він мені живісінько нагадав нашу милую безталанную Україну. Цілую Михайла, Федора і Семена. Федорові скажи, що я вчора бачився з Кебером, і він його цілує.

Остаюся, ждучи тебе, мій друже єдиний! Остаюся твій искренний Т. Шевченко.

Чи не трапиться в тебе «Літопись» Величка? Як поїдеш, то возьми з собою, а як не поїдеш, то передай Варенцову.






116. ДО М. С. ЩЕПКІНА

4 — 5 грудня 1857. Нижній Новгород


5 декабря 1857 г.


Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольское, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав! Тут би тебе, преславного, на руках понесли твої безчисленнії поклонники. Щасливий ти, дуже щасливий, мій славний, мій великий друже! Всі тебе бачили, всі до єдиного руського чоловіка, всі тебе знають і з любов’ю повторяють «твое обаятельное прославленное имя».

Сьогодні був у мене Вл[адимир] Ив[анович] Даль; я показав йому письмо твоє. Зрадів старий, як прочитав, що ти хочеш приїхать в Нижній. Низенько кланяється тобі Вл[адимир] Иванович] і сердечно просить не перемінять доброго наміренія. На тім тижні почнуться тут дворянські вибори, уже почали збираться повітові пани, то може б ти здумав показать себе їм на тутешній сцені. Ото б порадував ти їх хуторянські душі, а мою щиру, лю/147/бящую тебе душу переніс би на саме небо. На сей конець я бачився з директором Нижнегородського театра, з г. Варенцовим, питав його насчет условий, і він сказав мені, що «согласится на условие, какое ты ему предложишь». Чудний би був, якби і не согласився.

Добрий мій друже! Питаєш ти, чи багато у мене грошей? Дуже, дуже небагато, мій друже єдиний: нема де взять. Заходився рисовать карандашем портрети, так що ж? Нарисовав три портрети, та й сижу склавши руки. Без столиці художник — риба без води. Погано, дуже мені погано у цім Нижнім. Граф Федор Петрович обіщає мені «выхлопотать позволение жить в столице». О, якби-то йому Бог поміг! «Ожила б тогда моя душа одинокая при виде великих произведений божественных искусств!» А тим часом, а тим часом... як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе.

Грошей у мене б стало, щоб доїхать до Никольского і назад вернуться, та не в тім річ. Не я один прошу тебе приїхать сюди, а всі добрі і розумні люди просять тебе, а їх тут таки чимало. Старий Улыбышев, той самий, що написав біографію Бетговена, не пропускає ні одного спектакля: так щиро любить театр; а як тебе побачить, то він, старий, як мала дитина, заридає, та чи він один?

Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії. А як побачиш мого давнього друга, В[арвару] Н[иколаевну] Р[епни]ну, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес. Прощай, моє серце! Нехай тебе Бог милує і стереже на славу великого святого искусства. Не отринь же просьби любящого тебе друга


Т. Шевченка.


Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачиться. Напиши, будь ласкав, і ти йому: може, він тебе, батька нашого, лучче послухає. Посоромиться не послухать.

Ще, як приїдеш, то зараз пришли почталіона на квартиру Овсянникова, щоб тобі не турбуваться насчет поміщенія.

Чи не взяв би ти з собою рукопись «Москаля-чарівника»? Тут єсть прехороша дівчина і талантлива артистка, Піунова. То може б, ви чи не вшкварили б сього «Чарівника» навдивовижу нижегородським людям?

Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє «Слово о полку Игореве»?

Ще одно P. S. Поніс був уже я оце письмо на почту, та зострівся мені старий Улыбышев і просив написать од себе глубо/148/чайший поклон і просить тебе, щоб ти приїхав просто до його на квартиру.

«Москаль-чарівник» єсть тут печатний. І П[іуно]ва сьогодні вчиться по-нашому говорить заходилась. Зраділо дівча — аж заплакало.






117. ДО М. О. ОСИПОВА

23 грудня 1857. Нижній Новгород


Нижний Новгород.

Декабря 23-го 1857 г.


Незабвенный Николай Осипович! Сегодня я получил письмо от моей святой заступницы, графини Н[астасии] И[вановны], и только сегодня из ее бесценного письма узнал ваше мирное местопребывание, и сегодня же пишу вам, сколько время позволяет. Дело, изволите видеть, предпраздничное; я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник, даже сегодня. И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-тилетнего знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный! И действительно, это единственный и счастливейший человек между людьми: дожить до дряхлости физической и сохранить всю юношескую свежесть нравственную! Это явление необыкновенное! Мы не видались с ним с 1847 г. и, как мне воспрещен въезд в столицы, то он, старец-юноша, несмотря на мороз и вьюгу, едет ко мне единственно для того, чтобы поцеловать меня! Не правда ли — юноша? и какой сердечный, пламенный юноша! Я горжусь моим старым, моим гениальным другом, и горжусь справедливо. Не по причине сей великой гордости, а по причине великого недосуга вы извините меня, что я на сей раз пишу вам мало. Моя история вот в чем: в первых числах августа оставил я ненавистное Новопетровское укрепление с намерением пробраться прямо в Академию художеств; но на перепутье, т. е. в Нижнем Новгороде, меня полиция остановила и объявила, что въезд в обе столицы мне воспрещен, и вдобавок, что моя особа поручена ее непосредственной опеке, т. е. надзору. Я и застрял в Нижнем и пробавляюся теперь чем попало в ожидании будущих благ.

Последнее письмо ваше из Курска я получил и ответ свой адресовал на имя графини; но, вероятно, мое письмо не дошло к вам, потому что с тех пор уже прошло полтора года, а я сегодня только получил от вас известие. Не забывайте же меня, добрейший Николай Осипович, пишите мне хоть изредка, а пока остаюсь вашим аккуратнейшим корреспондентом и сердечно преданным вам Т. Шевченком.

Напишите мне подробно свой адрес, а мой адрес таков: В Нижний Новгород, его высокоблагородию Павлу Абрамовичу Овсянникову, с передачею такому-то.


/149/










1858


118. ДО А. І. ТОЛСТОЇ

2 січня 1858. Нижній Новгород


2 генваря 1858.


Простите ли вы меня, моя святая заступница, за мое долгое молчание? Наверное простите, когда я вам расскажу причину этой грубой невежливости. 23 декабря получил я ваше драгоценное письмо, а 24-го приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы вы думали был этот дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец? За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!

Проводив Михайла Семеновича, я долго не мог прийти в себя от этого переполненного счастия. И только сегодня, и то с горем пополам, мог взяться за перо, чтобы благодарить вас за драгоценное письмо ваше и написать вам о моем беспредельном счастии. Простите меня великодушно, моя святая заступница, что я вам пишу мало. Ей-богу, не могу. Поздравляю вас, графа Федора Петровича и милых детей ваших с Новым годом и желаю вам на всю жизнь такой радости, такого счастия, каким я теперь наслаждаюсь. Простите и не забывайте меня, искреннейшего и счастливейшего вашего благодарного друга Т. Шевченка.

P. S. На днях явится к вам П. А. Овсянников, мой здешний добрый приятель и товарищ по квартире. Он вам сообщит все подробности о мне и о моем дорогом, незабвенном госте. Благодарю вас за адрес Осипова, сегодня и ему пишу и, разумеется, о М. С. Щепкине. Я теперь не в силах ни о чем больше ни писать, ни думать. /150/






119. ДО С. Т. АКСАКОВА

4 січня 1858. Нижній Новгород


Чтимый и многоуважаемый

Сергей Тимофеевич!


Не нахожу слов сказать вам мою благодарность за ваш милый подарок, за ваше искреннее сердечное ко мне внимание. Я давно уже и несколько раз прочитал ваше изящнейшее произведение, но теперь я читаю его снова и читаю с таким высоким наслаждением, как самый нежный любовник читает письмо своей боготворимой милой. Благодарю вас, много и премного раз благодарю вас за это высокое сердечное наслаждение.

Простите мне, что я не написал вам с Михайлом Семеновичем. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние. Он все еще вертится у меня перед глазами и мешает мне не только приняться за какую-нибудь работу, думать, даже говорить мешает. Да, он таки порядком пошевелил меня. И нужно же было ему такую штуку выкинуть. Нет, таких богатырей-друзей немного на белом свете. Да я думаю, что он один только и есть. Как я, однако ж, не по-христиански думаю. А этому причина тот же великий наш чудотворец Михайло Семенович. Храни его Господь на поучение людям.

Послал я вам с моим великим другом свою «Прогулку с удовольствием и не без морали». Вооружитесь терпением, прочтите ее, и если найдете сию «Прогулку» годною предать тиснению, то предайте, где найдете приличным. Вторая часть «Прогулки» будет прислана вам, как только покажется в печати первая.

Простите мне, многоуважаемый Сергей Тимофеевич, что я вам так невежливо навязываю мое аляповатое творение, но лучшего употребления я не мог из него сделать. А где отец враг своему даже и аляповатому чаду? Я как отец, любящий, но не ослепленный прелестью своего чада, то убедительнейше прошу вас, будьте внимательны без снисхождения, в особенности к его хохлацкому выговору.

Поздравляю вас с Новым годом и желаю вам всего того, чего вы сами себе желаете. Еще раз благодарю за ваш дорогой подарок и навсегда остаюсь ваш сердечный поклонник Т. Шевченко.


4 генваря

1858.


На звороті:

Высокоблагородному

Сергею Тимофеевичу

Аксакову.

В Москве.


/151/





120. ДО П. О. КУЛІША

4 січня 1858. Нижній Новгород


4 января 1858 года.


Позавчора получив я твоє третє письмо та ще й з грішми 250 карбованців. Спасибі тобі і тому щедрому землякові, що купив мою невольничу роботу. Спасибі вам, други мої сердечнії: зробили ви мене з великим святом. Нехай вам так Господь поможе во всіх ваших начинаніях, як ви мені тепер помогли. Препоганий Нижній Новгород. Копійки нема де заробить; думав уже писать Лазаревському, аж гульк — неначе з неба впали гроші, та ще й на Новий рік. Спасибі вам, друзі мої!

Оповідання Вовчка ще не получив. А «Граматка» твоя так мені на серце пала, що я не знаю, як тобі і розказать. Розкажу колись, як дасть Бог побачимось, а тепер тілько дякую, і ще раз дякую, і білш нічого.

Копу грошей возьми у М. Лазаревського. З «Чорної ради» тепер не нарисую тобі нічого: нема моделі, нема нічого перед очима нашого українського, а брехать на старість не хочеться. Не хочеться рисовать так, аби-то.

Тепер посилаю тобі з оцим добрим чоловіком, з Овсянниковим, свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько і пошли з цим же Овсянниковим старому Щепкіну.

Наробив він мені, оцей старий, лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу неначе з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать. І де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!

Оставайся здоров, мій брате, мій друже єдиний. Нехай тобі Бог помагає во всіх твоїх добрих начатках. Не забувай мене, твого щирого рідного брата Т. Шевченка.

Шли мені швидше свого Вовчка. Та будь здоров з Новим годом.

Передай оці дві пісні Маркевичу, чи не вчистив би він на їх ноту.


1.

Утоптала стежечку

Через яр,

Через гору, серденько,

На базар.

Продавала бублики

Козакам,

Вторговала, серденько,

П’ятака.

Я два шаги, два шаги

Пропила,

За копійку дудника

Найняла:

«Заграй мені, дуднику,

На дуду,

Нехай своє лишенько /152/

Забуду».

Отака я дівчина,

Така я!

Сватай мене, серденько,

Вийду я.


2.

На городі коло броду

Барвінок не сходить:

Чомусь дівчина до броду

По воду не ходить.

На городі коло броду

В’яне на тичині

Хміль зелений: не виходить

Дівчина з хатини.

На городі коло броду

Верба похилилась.

Зажурилась дівчинонька,

Тяжко зажурилась.

Плаче, плаче та ридає,

Як рибонька б’ється,

А із неї, молодої,

Поганець сміється.






121. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

4 січня 1858. Нижній Новгород


4 генваря

1858.


Вибач мені, моє серце, мій голубе сизий, що я так давно до тебе не пишу, нічого було писать. А тепер набралося так багато того писа[ння], що ніколи писать. Добрий оцей чоловік завтра їде в столицю, зайде до тебе, і ти з ним, як матимеш час, добре набалакаєшся.

Приїжджав до мене колядувать старий М. С. Щепкін, то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я.

Поздравляю тебе з Новим годом. Дай Кулішеві копу серебром і поцілуй за мене графиню Настасию Ивановну, і білш нічого. Ніколи. Не забувай мене, голубе мій сизий. Чи не знаєш ти, де живе отой Жемчужников? Як знаєш, то напиши мені. Метлинського я получив, спасибі тобі. Прощай, моє серце.


Т. Шевченко


На звороті:

Высокоблагородному

Михайлу Матвеевичу

Лазаревскому.

В С. Петербурге. В Большой Морской,

в доме графа Уварова.


/153/






122. ДО М. О. МАКСИМОВИЧА

4 січня 1858. Нижній Новгород


Мій голубе сизий!


Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, і досі ще стоїть він у мене в очах і не дає мені покою ні вдень, ні вночі. Присів оце, щоб написать тобі письмо любенько та подякувать тобі за твої дорогії подарунки. Так що ж, така нісенітниця в голові ходить, неначе, крий Боже, з похмілля. Завдав він мені свято. Так учистив, що аж пальці знать.

Вибач мені, мій голубе сизий, ради великого Бога, що я тобі так оце нашвидку пишу, єй-богу, нічого в голову не лізе, кроме нашого великого чудотворця Михайла Семеновича. Дасть Бог, трохи одпочину, то напишу тойді тобі тихесенько, гарнесенько, та, може ще, як Бог поможе, і віршами. А тепер цілую тебе, моє серце, за твої подарунки, поздоровляю з Новим годом і молю Господа милосердого послать тобі долголетие и здоров’я, на славу нашої преславної України. Поцілуй за мене свою хорошую, добрую пані, а мою щирую землячку. І, други мои искренние, не забувайте кобзаря, убогого і щиро вас любящого


Т. Шевченка.


Нижній Новгород.

4 генваря

1858.


На звороті:

Высокоблагородному

Михаилу Александровичу

Максимовичу.

В Москве.






123. ДО М. С. ЩЕПКІНА

4 січня 1858. Нижній Новгород


4 генваря

1858.


Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що я думаю. Думаю на Масницю приїхать до тебе в Никольське, а до того часу, може, дасть Бог, вийде мені розрішеніє, то і в Москву. А поки що цілую тебе, друже мій єдиний, і поздоровляю з Новим годом. Поцілуй Аксакова, Максимовича і к[няжну] Рєпніну. І не забувай мене, твого щирого, искреннего друга


Т. Шевченка.

/154/


Адрес:

В Нижний Новгород

Николаю Александровичу Брылкину

с передачею мені.


Таточко з мамкою

Скрипають лавкою,

Діточки в запічку:

Годі вам, таточку.


Тричі цілує тебе твоя Тетяся.


На звороті:

Высокоблагородному

Михайлу Семеновичу

Щепкину.

В Москве.






124. ДО М. С. ЩЕПКІНА

1517 січня 1858. Нижній Новгород


1858.

17 генваря.


Друже мій єдиний! Чи ти угамувався вже хоч трохи з своїм бенефісом? Якщо вже зовсім упорався і маєш час неробочий, то я тебе попрошу зробить ось що.

Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде, як щеня в базарі. Шкода буде такого молодого добра. Я їй порадив виїхать в Харков, і воно раде виїхать, так от що мені на горенько, у Харкові нема у мене ні одного доброго і можного знакомого чоловіка, а в тебе певне єсть там такий чолов’яга. Дуже добре зробив би, якби ти йому гарненько написав та попросив од себе, щоб нашу любую Тетясю там не занехаяли. А з неї, ти сам здоров бачив, і тепер уже артистка, а що ж то з його буде, [як] попотреться та попомнеться меж хорошими та добрими людьми? Алмаз! Ей-богу, алмаз! Сам здоров побачиш, що алмаз. Воно з даром Божим, а до того розумненьке, слухняне і трудяще. І якщо Бог не поможе йому вилізти на світ Божий із цього старовірського гнилого болота, то воно так захрясне і зогниє. А нам з тобою гріх буде.

Воно тут получає 25 рублів в місяць і два бенефіса в год. А на сей год лукавий Варенцов і того не хоче дать, бо бачить, що нікуди їй, сердешній, дітись. Велика сем’я її, небогу, осіла, а то б вона і сама собі, розумна, найшла шлях-дорогу до раю. Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харьковского театра, а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та /155/ просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!

Позавчора я получив не письмо, а просто панегірик от Сергея Тимофеевича. Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од його панегірика, а то, слава Богу, видержав. Поцілуй його, доброго, благородного, тричі за мене. Та напиши мені його адрес, бо він, мабуть, забув написать мені свій адрес. Я тепер день і ніч сижу та переписую вторую часть тії самої повісті, що я з тобою послав Сергею Тимофеевичу. Як кончу, то зараз і пришлю. Незабаром получиш ти од Куліша мої «Неофіти». Тілько се така штука, що дрюковать її тепер не можна, а колись згодом її ще треба доробить.



18 генваря.


Тілько що хотів написать прощай, голубе мій сизий, нехай тобі Бог помагає, аж гульк — несуть твоє письмо од Брилкіна. Я і перо положив. Та оце вже сегодня заходився знову писать. Спасибі тобі, моє серце, за клопоти по лотереї, як збереш гроші, то пришли на ім’я Брилкі[на], у мене тепер в кишені пусто, аж гуде. Із Пітера мені пишуть, що я недовго сидітиму в Нижнем. Чи так, чи іначе, а я дальше поста не всижу. Чкурну до тебе в Никольское та й захожусь спасаться, бо мені тут нічого робить. Спасибі тобі, що пооддавав мої письма. Поцілуй ще раз Сергея Тимофеевича і княжну Репнину. А тебе цілують други твої Дорохова, Голынская, Брылкін, а Тетяся Піунова аж тричі. А я аж десять раз та все в твою розумну благородну лисину, мій єдиний друже! Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до кого знаєш, в Харков. Оставайся здоров, мій друже єдиний, нехай тобі Бог помагає во всех твоих добрых начинаниях, не забувай щирого твого друга


Т. Шевченка.


Сердечне дякують тобі за портрети Брылкін, Дорохова, Голынская і Піунова. А я для себе сам колись нарисую.






125. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

20 січня 1858. Нижній Новгород


21 генваря.

Мій милий друже!


Рекомендую тобі одного из нижегородских друзей моих Константина Антоновича Шрейдерса. Привітай його во имя дружбы нашей! Чи був у тебе Овсянников? Возьми у Куліша та прочитай мої «Неофіти». Вони ще не викончені. Шрейдерс швидко вернеться в Нижній, то щоб Куліш переписав «Неофіти» і дав йому для передачі Щепкіну. А ти, мій друже єдиний, купи мені Шекспіра, перевод Кетчера, і «Песни Беранже» Курочкіна. Та як /156/ успієш, то оддай і переплести Шекспіра. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помагає на все добре, не забувай щирого твого


Т. Шевченка.


На звороті:

Высокоблагородному

Михайлу Матвеевичу

Лазаревскому.

В Большой Морской, в доме

графа Уварова.






126. ДО П. О. КУЛІША

26 січня 1858. Нижній Новгород


26 января 1858.


Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Я послав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що я тут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписать їх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках. Овсянникова не дожидай; незабаром поїде із Пітера в Нижній приятель мій Шрейдерс, то ти і передай йому, а він передасть моєму старому друзяці. Отак зроби.

Для друку єсть у мене наготовлено на добрих дві книги: тільки перепиши та і в друкарню; але я і з цим добром не спішу, не тілько з «Неофітами». «Ян Гус» повинен буть у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губернії. Перероблять його або знову робить у мене щось руки не підіймаються.


Заграй мені, дуднику,

На дуду:

Нехай своє лишенько

Забуду.


Оце тілько не моє, а то вся пісня моя.

Про які там ти мені пишеш гроші? Не знаю, з яких грошей прислав мені М. Лазаревський в Новопетровское укрепление, перед виїздом, 75 карбованців. Та 150 карбованців Залеський прислав у Нижній за рисунки через Лазаревського. Та ти, спасибі тобі, 250 карбованців. От і всі гроші. І я їх не циндрю, бо думаю одружиться, обісіло вже молодикувать. Цур йому: і якщо єсть там у вас які мої гроші, то шліть їх сюди. Я возьму на їх акції Меркурьевского общества, то вони принесуть мені 10 процентів в год. Бачиш, який я господар. А тобі якийсь дурень збрехав, що я ще й досі запорожець. Брехня! Не потурай.

Вовчка твого і в очі не бачив. На кого ти його адресував? Пиши мій адрес так: в Нижний Новгород, имярек, в контору пароходства «Меркурий». /157/

Не забувай же свого щирого Т. Шевченка.

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопить грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?


Т. Шевченко






127. ДО К. Б. ПІУНОВОЇ

30 січня 1858. Нижній Новгород


Любимая и многоуважаемая Катерина Борисовна!

Я сам принес вам книги и принес их с тем, чтобы вы их прочитали. Но вы, не прочитавши их, прислали мне назад. Как объяснить мне ваш поступок? Он ставит меня решительно в тупик, особенно, если принять в соображение наш сегодняшний разговор. Уж не ответ ли это на мое предложение? Если это так, то я прошу вас высказать мне его яснее. Дело слишком для меня важно. Я вас люблю и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов. Вы слишком умны для того, чтобы требовать от меня пылких изъяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье, и отказаться от этой мысли будет трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастие не понравиться вам и если возвращенные мне вами книги выражают отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам. Но во всяком случае ни чувства мои, ни уважение к вам не изменятся, и если вы не можете или не хотите быть моей женою, то позвольте мне оставить себе хоть одно утешение — остаться вашим другом и постоянною преданностью и почтительностью заслужить ваше доброе расположение и уважение.

В ожидании ответа, который должен решить мою участь, остаюсь преданный вам и глубоколюбящий


Тарас Шевченко






128. ДО М. С. ЩЕПКІНА

3 лютого 1858. Нижній Новгород


Февраля 3, 1858 г.


Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я. /158/

Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.

Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом — воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.

Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.

27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.

Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.

До свидания, моє серце, мій друже єдиний.


Щирий твій Т. Шевченко


Чи робить там що Катков з моєю повістю? Я вже другу часть кінчаю.

Чи прислав Куліш тобі мої «Неофіти»?

Чом ти мені не написав адреса Сергея Тимофеевича?






129. ДО М. С. ЩЕПКІНА

9 — 10 лютого 1858. Нижній Новгород


I

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь, /159/

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма,

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

І йоти кривди за собою!

Ходімо ж, доленько моя,

Мій друже щирий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава...

А слава — заповідь моя!



II

МУЗА

І ти, пречистеє, святеє,

Ти чадо неба молодеє,

Мене ти в пéлену взяла,

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим повила.

І колихала, і співала,

І чари діяла... і я...

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала!

І всюди, зоренько моя,

Ти непорочною сіяла.

Не помарніла в чужині

В далекій неволі,

У кайданах пишалася,

Як квіточка в полі.

Із казарми смердячої

Чистою, святою

Вилетіла, як пташечка,

І понадо мною

Полинула, заспівала

Тихесенько, мило...

Мов живущою водою

Душу окропила.

І я живу, і надо мною

Своєю Божою красою

Витаєш ти, мій херувим,

Золотокрилий серафим!

Моя порадонько святая,

Моя ти доле молодая!

Витай зо мною уночі,

І вдень, і звечера, і рано,

Не покидай мене, учи,

Учи неложними устами

Хвалити правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Не кинь мене. А положи /160/

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.



III

СЛАВА

А ти, циндре, орандарко,

Перекупко п’яна!

Де ти в чорта забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм,

Мабуть, розпустила...

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля?

Сідай лишень коло мене

Та витнемо з лиха!

Гарнесенько обіймемось,

Та любо, та тихо

Поцілуємось... Та й теє...

Та й поберемося,

Моя крале мальована!

Бо я таки й досі

Волочуся за тобою.

Ти хоч і пишалась,

І з п’яними королями

По шинках шаталась,

І курвила з солдатами

Під Севастополем...

Та мені про те байдуже...

Мені, моя доле,

Дай хоч глянути на тебе,

І, і пригорнутись

Під крилом твоїм. І любо

З похмілля заснути.


9 февраля

1858.



Друже мій єдиний!


Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!

Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе /161/ Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга


Т. Шевченка.


10 февраля

1858.


Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю. Чмокни гарненько за мене благородного Сергея Тимофеевича.






130. ДО С. Т. АКСАКОВА

16 лютого 1858. Нижній Новгород


Чтимый и многоуважаемый

Сергей Тимофеевич!


Ради всех святых простите мне мое грешное, но не умышленное молчание. Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостиво. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове. Но это не извинение. Дебютант должен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть «Прогулки» мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, какою покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю вам. Нужно работать, работать много, внимательно и, даст Бог, все пойдет хорошо. Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы. Мне необходим теперь труд, необходима упорная, тяжелая работа, чтобы хоть что-нибудь успеть сделать. Я десять лет потерял напрасно, нужно возвратить потерянное, а иначе будет перед Богом грешно и перед добрыми людьми стыдно. Я сознаю и сердцем чувствую потребность работы, но в этом узком Нижнем я не могу на один день спрятаться от невинных моих друзей. Собираюся выехать в Никольское к моему великому другу Михайлу Семеновичу. Дожидаю только товарища из Петербурга. Не знаю, получил ли Михайло Семенович мои «Неофиты» от Кулиша. Мне бы сильно хотелося, чтобы он прочитал вам это новорожденное хохлацкое дитя. На днях послал я ему три или, лучше сказать, одно в трех лицах, тоже новорожденное чадо. Попросите его, пускай прочтет. /162/

Кончили ли вы печатать вашу книгу? Если кончили, то ради самого Аполлона и его прекрасных бессмертных сестер пришлите мне экземпляр. Я теперь читаю так, что попало, здесь даже порядочно читать невозможно. Старыми, разбитыми журналами пробавляюсь, и за то спасибо добрым людям.

Еще раз прошу вас, мой чтимый, мой искренний друже! Простите мне мое невольное прегрешение. Не поставьте в вину мне мое долгомолчание. Я хотя и представил вам причину моего тупого безмолвия, но никакая причина не извиняет невежливости. Еще раз простите и любите сердечно, глубоко полюбившего вас


Т. Шевченка.

Нижний Новгород.

1858,

февраля 16.






131. ДО Я. Г. КУХАРЕНКА

16 лютого 1858. Нижній Новгород


1858.

Батьку отамане кошовий!


Письмо твоє од 7 августа того року із Єкатеринодара получив я 10 февраля сього року, аж у Нижньому Новгороді. Попошукало-таки воно мене немало часу та спасибі, що хоч коли-небудь, а все-таки найшло. А то вже я не знав, що й думать про тебе. Думав уже, нехай Бог милує, чи не занапастив ти де-небудь своєї доброї голови на тому іродовому Кавказі. А тепер, слава Богу, бачу, що ти живий і здоровий і з жінкою, і з діточками своїми. Нехай їх Бог ховає на многі літа! У мене була думка пробраться до тебе на хутір, — та ба! так думкою і осталась. Од 16 мая до 2 августа не давали знать із корпуса в укрепление о тій свободі. От катові! іродові душі! Мало їм було десяти літ. Кров холоне, як згадаю.

З августа вирвався із того каторжного укрепления і через море Волгою прямував на столицю. Я боявся застрять у тебе до осені. В Нижньому мене спинили, заказано, бачиш, мені в’їжджать і жить в столиці. Отаке-то лихо! Помилували, та тілько до половини. Сів у цьому поганому Нижньому та й досі сижу. Приїздив до мене на святки колядувать старий Щепкін, спасибі йому. Думаю оце поїхать до його під Москву в село Никольське, та може там і до літа останусь, а літом, якщо не пустять у Пітер, то чкурну в Харков, а з Харкова, як Бог поможе, то і на Чорноморію. Я до неї коли-небудь, а таки доберусь, до тієї Чорноморії. /163/

Нема в мене тепер нічого такого доброго послать тобі прочитать з товариством, хіба оці «Долю», «Музу» та «Славу», я оце недавно скомпоновав їх, не знаю, як вони тобі подобаються.


Доля

I.


Муза

II.


Слава

III.


Скомпоновав ще я тут з нудьги одну штуку, поему «Неофіти», нібито із римської історії. Але вона ще не вироблена, тим і не посилаю. Як викончу, то пришлю. А поки що оставай[ся] здоровий, мій батьку отамане, мій друже єдиний, не покидай мене, сердешного сироту


Т. Шевченка.


Целую твою стару пані і твоїх молодих діточок. Як будеш писать, то пиши на ім’я М. С. Щепкіна. Я маю до його їхать.






132. ДО І. О. УСКОВА

17 лютого 1858. Нижній Новгород


Многоуважаемый Ираклий Александрович!


Письмо ваше от 7 января получил я 15 февраля, за которое приношу вам мою искреннюю благодарность. И за письмо старого моего друга черноморца Кухаренка приношу такую же вам искреннюю благодарность. Сердечно радуюсь благополучию вашему, Агафьи Емельяновны и здоровью моих милых и малых друзей Наташеньки и Наденьки. Наденька, я думаю, уже бегает? Как бы мне хотелось ее потютюшкать! А моя умница, красавица Наташенька вспоминает ли своего друга дядю Тараса Горича. Сердечно жалею, что не могу ничем я ей напомнить о себе. Нижний Новгород без ярманки настоящая деревня. Хуже, потому что обыкновенные сельские продукты дороже, нежели в селе. Город просто сам по себе дрянь. Семь лет в Новопетровском укреплении мне не казалися так длинны, как в Нижнем эти пять месяцев. Это значит перепутье. На Рождественских святках ) приезжал ко мне в гости из Москвы мой старый друг Михайло Семенович Щепкин (известный актер). Теперь я думаю отдать ему, старику, визит. Он мне сделал честь, какой немногие удостоились от знаменитого старца. На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весною, если не разрешат мне жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу. Бог с ними /164/ и с столицами. Деньжонок теперь уже накопилось столько, что безбедно можно прожить года три за границею. А там что Бог даст. Не погиб в неволе, не погибну на воле, — говорит малороссийская песня.

Какова у вас зима нонишний год? Здесь ужасно много снегу, а морозов сильных еще не было да, кажется, и не будет, больше 15 градусов не было. Письмо мое вы получите не раньше праздника Воскресения Христова. То я и поздравляю вас с этим светлым праздником и от души целую вас всех — и Катю, и няню, и в особенности больших друзей моих Наташеньку и Наденьку. Пошли им Бог здоровье! Прощайте, многоуважаемый Ираклий Александрович. Не забывайте искреннего вашего


Т. Шевченка.


Пришлю вам из Москвы какую-нибудь хорошую книгу. [3 — 4 нрзб.] Сердечно жалею, что я не мог из [1 нрзб.] сделать предполагаемого употребления. Если получу к тому времени фотографический портрет свой из Петербурга, сделанный по моему рисунку, то и портрет пришлю. А вы мне пришлите собственного изделия портреты друзей моих Наташеньки и Наденьки. А письмо ваше адресуйте на имя Михайла Семеновича Щепкина в Москву, в контору императорских театров.

Целую Жуйкова с благоверною и Бурцева с благоверною же, а старого паливоду Мостовского без благоверной три раза целую.

Поздравляю Агафью Емельяновну с прошедшим днем ангела.


Нижний Новгород.

1858,

февраля 17.






133. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

22 лютого 1858. Нижній Новгород


22 февраля.


19 февраля вернувся Шрейдерс із Петербурга, привіз мені Беранже Курочкіна, четыре экземпляра нерукотворенного образа і твоє братнє сердечное писание. Спасибі тобі, друже мій єдиний, за все і за вся. Добре єси зробив, що заказав 50 штук помянутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого. Думаю на тім тижні покинуть оцей поганий Нижній. Поїду аж під Москву в гості до мого старого батька — до М. С. Щепкіна, та в його до весни пробуду. А весною, як не буде мені якої ради з тими поганими столицями, то чкурну в Харьков або в Киев, а може, й дальше, як Бог поможе. Дожидаю Овсянникова с чемоданом, а то б я вже давно виїхав. Чи здорова графиня Н[астасия] И[вановна], /165/ поцелуй її за мене. Був у мене в гостях Яков. Славний хлопець! Шрейдерс не нахвалиться тобою і Семеном і тепер цілує вас обох. Добре зробив, що не купив Шекспіра, цур йому, який дорогий! Поцілуй за мене Семена та й прощай, мій друже єдиний. Посилаю тобі оцю недавно спечену штуку, для того і пишу мало, щоб паперу більше осталося для новорожденного чада. Не забувай свого искреннего Т. Шевченка.


Адрес мій:

В Москву. Михайлу Семеновичу

Щепкину. С передачею.

В конторе императорских театров.



I

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене маленького за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма...

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли. У нас нема

Зерна неправди за собою...

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже щирий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.



II

МУЗА

І ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла;

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала, і співала,

І чари діяла., і я...

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала,

І всюди, зоренько моя,

Ти не марніла, ти сіяла.

В степу безлюднім, в чужині, /166/

В далекій неволі,

Ти в кайданах пишалася,

Як квіточка в полі.

Із казарми смердячої

Чистою, святою

Вилетіла, як пташечка,

І понадо мною

Полинула, заспівала,

Моя сизокрила...

Мов живущою водою

Душу окропила...


І я живу. І надо мною

Своєю Божою красою

Витаєш ти, мій херувим,

Золотокрилий серафим!

Моя ти доле молодая!

Моя порадонько святая,

Не покидай мене! Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною. І учи,

Учи нескверними устами

Хвалити правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру... Моя святая!

Святая мати! Положи

Свого ти сина в домовину...

І хоть єдиную сльозину

З очей безсмертних покажи.



III

СЛАВА

А ти, задрипанко, шинкарко,

Перекупко п’яна!

Де ти в чорта забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм

Набор розпустила,

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля?

Пригорнись лишень до мене

Та витнемо з лиха,

Обіймемось гарнесенько

Та любо, та тихо

Пожартуєм, чмокнемося

Та й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

Бахурую коло тебе,

Ти хоча й пишалась..

І з п’яними королями

По шинках шаталась,

І курвила з Миколою

У Севастополі.. /167/

Та мені про те байдуже.

Мені, моя доле,

Хоч на себе надивитись

Дай, і пригорнутись

Під крилом твоїм, і любо

З дороги заснути.


1858,

9 февраля.


Марко Вовчок — це псевдонім якоїсь пані Маркович. Чи не знаєш ти її адреса? Як не знаєш, то спитай у Каменецького в типографії Куліша. Я чув, що він її добре знає. Як довідаєшся, то напиши мені, треба буде хоч письмом подякувать їй за її сердечные, щирії оповідання. Шкода, що не оставив тобі Куліш «Неофіти». Може, вони єсть у Каменецького. Спитай.






134. ДО М. С. ЩЕПКІНА

23 лютого 1858. Нижній Новгород


Друже мій добрий і єдиний!


Посилаю тобі квитанцію із Контори транспортов, через котору я посилаю ящик з моїми книгами. Прийми його та нехай у тебе полежить де-небудь до якогось часу.

Вибуду я із Нижнього 25 февраля. А коли прибуду в Никольское — не знаю. Думаю вже не вертаться в Нижній. Обісів він мені. Цур йому. Цілує тебе твоя Тетяся тричі, і я тричі, поки побачусь, а то й лік потеряю, а поки що бувай здоров і веселий і не забувай мене.


Т. Шевченко


Поцілуй за мене Сергея Тимофеевича і Максимовича.


23 февраля

1858.






135. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

25 лютого 1858. Нижній Новгород


25 февраля.


25 февраля в 7 часов утра получив я твоє письмо. Ніхто зроду не поздравляв мене з іменинами так весело, як ти мене сьогодня поздравив, спасибі тобі. Поцілуй тричі графиню Н[астасию] И[вановну] і графа Ф[едора] П[етровича], а через тиждень або два я сам їх поцілую, і тебе, і Семена, і всіх добрих людей, сущих в Петербурге.


Твій іменинник Т. Шевченко


Шрейдерс цілує тебе і Семена. /168/






136. ДО А. І. ТОЛСТОЇ

5 березня 1858. Нижній Новгород


5 марта.


Моя святая заступница! Свидание наше так близко, так близко, что я едва владею собой от ожидания. 2 марта я получил ваше сердечное святое письмо и не знал, что с собою делать в ожидании официальной бумаги. Наконец, эта всемогущая бумага сегодня получена в губернаторской канцелярии и завтра будет передана полицеймейстеру. Послезавтра я получу от него пропуск и послезавтра же, т. е. 7 марта, в 9 часов вечера (в этот час мальпост отходит из Нижнего в Москву), я оставлю гостеприимный Нижний Новгород. В Москве остануся несколько часов, для того только, чтобы поцеловать моего искреннего друга, знаменитого старца М. С. Щепкина. Говорил ли вам Лазаревский, что этот бессмертный старец сделал мне четырехсотверстный визит о Рождественских святках. Каков старик? Самый юный, самый сердечный старик! И мне было бы непростительно грешно не посвятить ему несколько часов в Москве.

Во имя всех святых, простите мне великодушно мой лаконизм. Я в эти долгие дни буквально не владею собой. Не только писать — читать не могу. На днях получил я от Сергея Тимофеевича Аксакова его новую книгу «Детство Багрова». И она у меня так и лежит неразрезанной. Несносно томительное состояние.

До скорого свидания, моя великодушная святая заступница. Всем сердцем моим целую вас, графа Федора Петровича и все родное и близкое вашему нежному, благородному сердцу.

Сердечно благодарный ваш Т. Шевченко

Деньги 50 рублей получил.






137. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

12 березня 1858. Москва


Москва.

12 марта.


Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця! Сам чорт простягся поперек шляху та й не пускає мене до вас. Нічого робить, против його, курвиного сина, нічого не вдію. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві. Прошу тебе, зайди до графині Настасії Івановни і розкажи їм про моє лихо.

З завтрашньою почтою посилаю тобі два рисунка. Закажи снять фотографу дві копії в половину менше, одну для себе, а другу для мене. А потім передай рисунки графу Ф[едору] П[етровичу] і попроси його, щоб він при случаї передав їх Мар’ї /169/ Ніколаєвні для альбома. Коли вони будуть варті того. Я сам думав передать їх лично, та бач, що зо мною зробилось.

Будь ласкав, найди там того гульвісу Овсянникова і скажи йому, щоб він непременно побачився зо мною в Москві. Сижу я у Михайла Семеновича Щепкіна близ Садовой улицы, в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой.

Не забувай мене, друже мій єдиний. Поцілуй за мене Семена.


Т. Шевченко


Насчет рисунков, як найде граф і що він з ними зробить, напиши мені. Не держи їх тілько довго у фотографа.






138. ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

19 березня 1858. Москва


19 марта.


Друже мій єдиний! Рад би на крилах летіть до вас, та прокляте око, щоб воно не вилізло, не пускає. Сьогодня був у мене доктор і ранше Великодньої неділі не пускає мене в дорогу. А його, розумного, треба послухать, а то не буде чим дивиться на світ Божий і на тебе, мій друже єдиний!

Рисунки мої, я думаю, тепер уже получені. Нехай фотограф зробить хоч один екземпляр, бо мені хочеться, щоб граф Ф[едор] П[етрович] (якщо він найде їх достойными того), щоб передав їх на святках М[арії] Н[іколаєвні]. Добре було б, якби так зробилося.

Де той там у чорта Овсянников пропадає? Я не знаю, чи купив він мені чемодан, чи ні. Якщо купив, то нехай хоч соломою напха та пришле мені, а то доведеться в Москві куповать. Прощай, мій друже єдиний. Поцілуй Семена за мене.


Щирий твій

Т. Шевченко


Як передаси рисунки графу Ф[едору] П[етровичу], сідай на чугунку та до мене, та вкупі і вернемося в Пітер. Єй-богу, добре б було б.






139. ДО М. О. МАКСИМОВИЧА

5 квітня 1858. С.-Петербург


5 апреля.


Друже і голубе мій сизий!


Получив я од Грицька Галагана все твоє добро. Спасибі тобі. «Єретик» мій не ввесь, тут його й половини нема. Подякуй за мене Бартенева і попроси його, чи не достане він де-небудь дру/170/гу половину, а то я без неї нічого не вдію. Читаю тепер «Гуса» Аннікова, добра штука. Пишу тобі мало тим, що ще не роздивився коло себе. Низенький поклон Кошелевим, а ще нижчий Марусі Васильєвні. Посилаю тобі мою обіцянку і прошу тебе, мій голубе сизий, не забувай щирого земляка свого Т. Шевченка.



ПОЛЯКАМ

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами.

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата...

Пишалася синами мати,

Синами вольними... Росли,

Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа...

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові..

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли...

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

Украйна плаче, стогне, плаче!

За головою голова

Додолу пáда. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить te deum, алілуя!


Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.


Кобзар Тарас Дармограй


На збороті:

Высокоблагородному

Михайлу Александровичу

Максимовичу.


/171/






140. ДО С. Т. АКСАКОВА

25 квітня 1858. С.-Петербург


25 апреля

1858.


Чтимый и глубокоуважаемый

Сергей Тимофеевич!


Еще на прошедшей неделе получил я ваше искреннее, драгоценное письмо и только сегодня отвечаю вам, мой искренний, сердечный друже. Простите мне эту грубую, непростительную и невольную невежливость. Грех сей случился потому, что я до сих пор еще не могу вырваться из восторженных объятий земляков моих. Спасибо им, они приняли меня как родного, давно не виданного брата и носятся со мною, как с писанкою. Да еще, как на грех, выставка случилась в Академии художеств, которой я так давно не видел и которая для меня теперь самое светлое, самое высокое наслаждение. Какие пейзажи, просто чудо! Калам огромное имеет влияние на наших пейзажистов. Айвазовский, увы, спасовал. Он из божественного искусства сотворил себе золотой кумир и ему молится. Грешно так оскорблять бескорыстное, непорочное искусство. Бог ему судия. Выставка немногочисленна, но прекрасна, а в особенности пейзажи, очаровательные пейзажи!

Вы, как великий художник, как самый пламенный любовник безмятежной очаровательной природы, вы поймете причину моей невежливости и, как искреннему, нелицемерному поклоннику всего прекрасного и благородного на земле, великодушно простите мне мой невольный грех.

Я сердечно рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным.

Вы обещаете мне написать ваше мнение о моей повести. Если она стоит этого, напишите, ради святого, божественного искусства. Мнение чувствующего и благородно мыслящего художника мне необходимо. И ваше искреннее слово я прийму с благоговением, прийму как дорогой бесценный подарок. Не откажите же мне в этой великой радости!

Предположение мое посмотреть на Москву в конце мая и вас поцеловать не сбылось. Меня обязали не оставлять Питера в продолжение года. Трагедия перешла в комедию.

Не взыщите, мой искреннейший друже, что я вам на сей раз пишу мало. Когда прийду в нормальное состояние, буду писать вам много и о многом.

От всей души целую вас, ваше прекрасное, сердечное семейство и все близкое вашему сердцу, а Ивана Сергеевича целую трижды за его алмазное стихотворение «На Новый год».

До свидания. Не забывайте искреннего вашего Т. Шевченка. /172/


Поцелуйте моего великого друга, когда он возвратится из Костромы.


Адрес:

Его высокоблагородию

Михайлу Матвеевичу

Лазаревскому.

В Большой Морской, в доме графа

Уварова.






141. ДО Г. М. ЧЕСТАХІВСЬКОГО

18 травня 1858. С.-Петербург


Грицю!

Як хочете побачить старого Щепкіна, актера, й матимете час, то приходьте в 7 часов к Лазаревскому.


Т. Шевченко






142. ДО Г. П. ҐАЛАҐАНА

27 травня 1858. С.-Петербург


1858.

Мая 27.


Друже мій єдиний!


Може, приблукає в Сокиринці оцей добрий чоловік і маляр дуже дотепний, то ти, мій друже, Богу милий, ласкаво привітай його. Воно розумне, добре і любить наш народ і нашу країну. А зовуть його Іван Іванович Соколов. Цілую тебе тричі, і твою пані, і твого малого Павлуся. Вибачай, що пишу мало, єй-богу, ніколи. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помага на все добре. Згадуй інколи щирого твого


Т. Шевченка.


На звороті:

Высокоблагородному

Григорию Павловичу

Галагану

Прилуцкого уезда село

Сокиринцы.






143. ДО І. О. УСКОВА

4 липня 1858. С.-Петербург


Июля 4. 1858.


Многоуважаемый Ираклий

Александрович!


Наконец, я добрался до Петербурга и до заветного Павловска. Но Павловск, увы, не обещает ничего хорошего. Три раза в /173/ продолжении одной недели побывал я в Павловске и три раза стучался напрасно у дверей вашего честного и вдобавок высокоблагородного комиссионера. Он никого не принимает, потому что к нему, кроме заимодавцев, никто не заходит. О пребывании моем в Петербурге он узнал от генерала Бюрно, с которым я встретился в Павловске же и имел неосторожность рассказать ему о сделанном мне вами поручении. А он, как ловкий шарлатан, смекнул делом и не велел меня принимать. А случайно где-то встретившися с Марковичем, уверял его, что он зимним путем еще выслал вам отличнейший фотографический аппарат со всеми принадлежностями, даже много лишнего выслал. Подлец! И вдобавок неловкий.

Доверенность ваша не по форме написана, и Михайло Матвеевич говорит, что она не может иметь никакой силы. Попробуйте написать его матери, она живет в Павловске вместе с ним в собственном доме. За успех ручаться нельзя, а попробовать можно.

Посылка ваша сегодня же отправляется, кажется, вы получите все требуемое исправно и лучшего свойства, я посылаю вам «Губернские очерки», письма и вашу доверенность, а вы мне пришлите две черные мерлушки, чем премного обяжете. И адресуйте вашу посылку на имя Лазаревского Михайла Матвеевича.

В Питере мне хорошо, пока квартирую я в самой Академии, товарищи-художники меня полюбили, а бесчисленные земляки меня просто на руках носят. Одним словом, я совершенно счастлив. Как-то вы там поживаете? Что мои великие друзья поделывают? Наденька, я думаю, уже бегает, а Наташа читает. А басен Крылова все-таки не издают с порядочными картинками. Посылаю вам свой плохой портрет, снятый с натуры в Петербурге. Каков ваш сад? Нынешнее лето у вас должно быть много винограду и абрикосов.

Свидетельствую мое глубочайшее почтение Агафье Емельяновне, целую от всего сердца моих больших друзей и остаюсь уважающий вас Т. Шевченко.

Кланяюсь Баженовым, Жуйковым и старому волоките Мостовскому.






144. ДО С. Т. АКСАКОВА

15 липня 1858. С.-Петербург


Чтимый и глубокоуважаемый

Сергей Тимофеевич!


Сердечно благодарен вам за ваше искренно благородное письмо. Вы мне сказали то, о чем я сам давным-давно думал, но, не знаю почему, не решался сказать, а вы сказали, и я трижды вам благодарен за ваше искреннее, прямое слово, оно осветило мне /174/ дорогу, по которой я шел ощупью. Теперь думаю отложить всякое писание в сторону и заняться исключительно гравюрою, называемой аквафорта, образчик которой вам посылаю. Не осудите, чем богат, тем и рад. Этим не новым способом гравирования у нас никто не занимается, и мне пришлося делать опыты без посторонней помощи. Это мучительно трудно. Но, слава Богу, первый шаг сделан. Теперь пойду смелее и быстрее и к будущей выставке надеюсь сделать что-нибудь посерьезнее и оконченнее. А кстати о выставке. В Академии выставлена теперь картина Иванова, о которой было много и писано, и говорено, и наделала синица шуму, а моря не зажгла. Вялое, сухое произведение. Повторился Овербек в самом непривлекательном виде. Жаль, что это случилося с Ивановым, а не с каким-нибудь немцем, немцу бы это было к лицу. Бедный автор не выдержал приговора товарищей, умер, мир его трудолюбивой душе.

Посылаю моему великому другу невеликое новорожденное стихотворение и прошу его, чтобы он прочитал его вам на досуге. Сегодня принимаюсь за новую доску, которой хочу передать одно из произведений великого Рембрандта.

Прощайте, глубокоуважаемый Сергей Тимофеевич. Трижды целую вас и дом ваш. Не забывайте искреннего вашего


Т. Шевченка


1858,

15 июля.


На звороті:

Высокоблагородному

Сергею Тимофеевичу

Аксакову.






145. ДО А. О. ЛАЗАРЕВСЬКОЇ

9 жовтня 1858. С.-Петербург


Чтимая и глубокоуважаемая

Афанасия Алексеевна!


Ради самого Бога и всех святых его, простите мне непростительную мою вину перед вами. Уже прошел месяц, как я получил от сына вашего Ивана ваше дорогое для меня письмо и, я просто одичал меж киргизами и только по этому случаю простите мне, что я сегодня только отвечаю вам. Другой причины я не знаю.

После долгого и тяжкого испытания (нехай воно і ворогам нашим не сниться) я не освоился еще с радостию свободы, не вошел еще в нормальную колію жизни, мне все еще кажется, что я в гостях, и на этом основании ничего не делаю, и даже не отвечаю друзьям моим. Это другая и столько же уважительная причина моего запоздалого ответа. Простите мне великодушно, глубокоуважаемая Афанасия Алексеевна. /175/

Благородных сыновей ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же вас называть моею родною, невиданною и искренне любимою матерью и примите сердечный сыновний поцелуй от глубоко любящего вас


Т. Шевченка.


Поздравляю вас с днем вашего святого ангела.


9 октября

1858

С.-Петербург


На звороті:

Высокоблагородной

Афанасии Алексеевне

Лазаревской.






146. ДО М. С. ЩЕПКІНА

13 листопада 1858. С.-Петербург


Ноября 13. 1858 г.


Друже мій єдиний!


Як той щирий віл, запрягся я в роботу, — сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи! що якби не оце безгрішшя прокляте, то ніколи б було написать і тобі, мій друже єдиний, оцієї невеличкої цидули. Будь ласкав, вирви ти у того К[окор]єва як-небудь оті 100 карбованців та пришли мені. «Гугеноти» ні на що послухать, — таке лихо! Запродав я був свої сочинения книгопродавцу Кожанчикову за 2000 карбованців (та вже така моя вдача), що я замість грошей тілько облизався. Такий-то облизень і заставив мене потурбувать тебе оцією цидулою.

Посилаю тобі через художника Раєва один екземпляр моєї послідньої гравюри: не здивуй — яка вдалась. Чи не будеш ти часом у графа Алексея Сергеевича Уварова, або умисне побувай у його та подякуй йому за мене: гравюра ся напечатана на його гроші, спасибі йому! Поклонись В. Н. Р[епни]ной і привітай М. О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож. Стару свою, дітей і внучат тож. Бабста і Кетчера тож, і всіх, кого побачиш мною знаємих, тож.

Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого


Т. Шевченка


Адресуй: В С.-Петербург, в Большой Морской, дом графа Уварова. Его в[ысоко]благородию Михаилу Матвеевичу Лазаревскому.

Кланяются тебе граф и графиня Т[олст]ые. /176/






147. ДО О. С. УВАРОВА

Близько 13 листопада 1858. С.-Петербург


Милостивый государь граф Алексей Сергеевич!


Переданное мне господином Лазаревским пособие вашего сиятельства дало мне возможность окончить и прилично напечатать мой эстамп, в чем я сильно затруднялся.

В глубокой благодарности моей ваше сиятельство не можете сомневаться; Ваше внимание к человеку Вам незнакомому убеждает еще более меня в Вашей готовности помогать всему прекрасному и благородному.

Позвольте же мне поднести вашему сиятельству первый опыт этого рода гравирования, который со временем надеюсь довести до удовлетворительного изящества.

С совершенным уважением и полной благодарностью имею честь быть вашего сиятельства покорнейший слуга


Т. Шевченко






148. ДО М. О. МАКСИМОВИЧА

22 листопада 1858. С.-Петербург


22 ноября 1858. С. Петер[бург].


Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобний лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та намто се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум.

Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармов запретив. Возмутительна, каже. Отаке-то лихо. Добре, що я ще грошей од книжника не взяв. Попокліпав би очима, проциндривши чужі гроші.

Спасибі вашій любій Мар’ї Васильєвні за її ласкаве привітання. Перешліть їй, будьте ласкаві, оцей мій листочок з невеличкими віршами. Та й оставайтеся здорові, нехай вам Бог помагає на все добре. Як побачите С. Т. Аксакова і М. С. Щепкіна, то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі.

Згадуйте інколи щирого вашого


Тараса Шевченка.


/177/






149. ДО М. В. МАКСИМОВИЧ

22 листопада 1858. С.-Петербург


Вельми і вельми шанобная

і любая моя пані Мар’є

Васильєвно!


Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.

Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого [діла], то це було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемось. Бачите, як просто і гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий «Сон», а літом привезу величенну поему, як зробите по моєму прошенію, а як же ні, то й ні.



СОН

На панщині пшеницю жала,

Втомилася, не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван,

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий,

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть

Та йдучи колоски збирають,

Як тая доленька чужая...

І усміхнулася небога.

Прокинулась; нема нічого,

На сина глянула, взяла /178/

Його тихенько сповила,

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.


Не здивуйте, який удався. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, искреннего вашого


Т. Шевченка.


С.-Петербург.

22 ноября

1858 года.






150. ДО М. С. ЩЕПКІНА

6 грудня 1858. С.-Петербург


Благородний мій єдиний друже!


Де доткнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого се воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду. Повинно буть так. Кокарєв, як я бачу, забув про мої гроші, а нагадать йому нікому, проч тебе, а ти соромишся. Я думаю ось що зробить. Напиши ти Кокарєву письмо та й адресуй його на моє ім’я з передачею. Результат повинен буть такий: я получу свої гроші и лично познакомлюся з цим замечательним чоловіком. Добре було б, якби ти так зробив, або видумай лучше.

Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік, та й білш нічого.

Не пишеш ти мені, чи був у тебе художник Раєв з моєю новою гравюрою. І чи бачився ти з графом Алексеем Сергеевичем? Як не бачився, то побачся і подякуй йому од мене.

У нас тепер африканський актер, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує. Не знаю, чи поїде він до вас. А білше нового нема нічого.

Цілую твою жінку, дітей і внучаток, нехай здорові ростуть та щасливі будуть. Поцілуй С[ергея] Тимофеича за мене, і Кетчера, і Міна, і Максимовича, і всіх, кого знакомого побачиш.

Оставайся здоров, мій друже єдиний, не забувай мене, твого рідного брата


Т. Шевченка.


1858. Декабря 6.


/179/






Листи 1839-1850
Листи 1851-1856
Листи 1857-1858
Листи 1859-1861











Попередня     Головна     Наступна            Варіанти             Коментарі


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.