[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 225-243.]

Попередня     Головна     Наступна





З


«З ПЕРЕДСВІТА ДО ВЕЧОРА» — переклад уривка з «Слова о полку Ігоревім», закінчений Шевченком 6.VII 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Відомо ще кілька чорнових автографівуривків. Надруковано вперше в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Цей уривок — одна з центральних частин «Слова», в якій зображено битву руського війська з половцями на р. Каялі. У переклад Шевченко ввів деякі народно-фольклорні образи, подав окремі свої епітети, але в цілому за змістом, стилем, образністю і ритмічною структурою уривок близький до оригіналу.

Літ.: Попов П. Н. «Слово о полку Игореве» в переводе Т. Шевченко. В кн.: Слово о полку Игореве. Сборник исследований и статей. М. — Л., 1950.


«ЗА БАЙРАКОМ БАЙРАК» — вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний у казематі «Третього відділу» між 17.IV і 19.V 1847. Текст записано в окремому автографі циклу «В казематі» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), у «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці». Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Віршеві притаманні мотиви, образи і настрої романтичної балади: посмертна кара за гріх, образ козацької могили, мрець, який встає вночі з могили, таємничість, жах і журба. Твір продовжує тему критичного осмислення історії України, розпочату в посланні «/ мертвим, і живим...». Не називаючи істор. імен, Шевченко осудив гетьманів 2-ї пол. 17 ст. типу П. Дорошенка і Ю.Хмельницького, які допомагали туркам і татарам брати в полон укр. населення. Істор. відомості про це Шевченко міг запозичити з козацьких літописів, «Історії Русів», праць Д. Бантиша-Каменського й М. Маркевича та з істор. пісень. Музику до твору писали І. Левицький, Б. Лятошинський, С. Людкевич.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«ЗА СОНЦЕМ ХМАРОНЬКА ПЛИВЕ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Чорновий автограф — в альб. 1846 — 50 (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Поет переписав цей твір до «Малої книжки» (за № 2 до захалявної книжечки 1849), а остаточний текст вніс 1858 до «Більшої книжки». Вірш — один з небагатьох зразків пейзажної лірики Шевченка, в якій відбилися його безпосередні враження від краєвидів Аральського моря (див. також «І небо невмите, і заспані хвилі»). Музику до твору писали М. Кропивницький, М. В. Лисенко, П. Сениця, Я. Ярославенко.


«ЗА ЩО МИ ЛЮБИМО БОГДАНА» — чотиривірш Шевченка. Поет записав його олівцем на останньому аркуші рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka», укладеної М. Башиловим і Я. Бальменом. Датується орієнтовно 1845 — 47, оскільки тоді Шевченко мав збірку при собі. Вперше надруковано в журн. «Стара Україна» (Львів, 1925, № 3 — 4). Невідомо, чи є чотиривірш закінченим твором чи уривком або заготовкою до іншого твору, можливо, «Великого льоху». Своїм змістом вірш перегукується з «Розритою могилою», «Великим льохом» і «Стоїть в селі Суботові».


ЗАБАРЖАДА — знайома Шевченка. Поет зустрічався з нею 1849 — 50 в Оренбурзі на дружніх вечірках у Ф. Лазаревського. Є припущення, що знайомство з З. надихнуло Шевченка створити вірш «І станом гнучим і красою».


ЗАБАШТА Любов Василівна (н. 3.II 1918) — українська рад. поетеса. Член КПРС з 1953. Шевченкові присвятила драматизовану поему «Тернова доля», поезії «Землі Бояне славний», «Міцні, як Шевченкове слово», «Шевченко й Олдрідж» (1961) та ін.

Тв.: Тернова доля. «Дніпро», 1964, № 3.


ЗАБЄЛІН Іван Єгорович [29.IX 1820 — 13.I 1909 (31.XII 1908 ст. ст.)] — російський історик та археолог, почесний член Петербурзької АН (з 1907). Вивчав історію давньоруської держави й Москви, а також ремесла і побут феод. епохи. Розкопував скіфські й грецькі могили в Причорномор’ї, зокрема, Чортомлицьку. В 1837 — 52 працював в Оружейній палаті. Шевченко познайомився з З. 21.III 1858. Того самого року разом з Шевченком та іншими прогресивними діячами З. підписав протест проти антисемітської вихватки журн. «Иллюстрация». Поет згадав З. в «Щоденнику» 21.III 1858.


ЗАБІЛА Віктор Миколайович (1808 — листопад 1869) — український поет-романтик. Шевченко знав З. через В. Штернберга і 1842 переслав йому, щоб заочно познайомитись, окреме видання поеми «Гайдамаки». Особисто познайомилися вони 1843 в Качанівці, у січні 1846 зустрічалися в Мойсівці в маєтку Т. Волховської. Взимку 1847 Шевченко відвідав З. на хуторі Забілівщині (див. Кукуріківщина) і намалював його портрет (не зберігся). З. є прототипом Віктора Олександровича в повісті Шевченка «Капитанша». Збереглося жартівливе послання З. до Шевченка. У паперах, відібраних у Шевченка при арешті, були вірші З., які в протоколі допиту поета в «Третьому відділі» 26.IV 1847 названо пасквільними. Під впливом Шевченка посилилися соціальні мотиви у поезії З. В 1861 З. супроводив домовину поета від Борзни до Канева, брав участь у похороні, разом з селянами впорядковував Шевченкову могилу на Чернечій горі.


ЗАБІЛА Надія Миколаївна (по чоловікові — Риба; н. не пізніше 1807 — р. см. невід.) — укр. поміщиця, сестра В. Забіли. В січні 1847, перебуваючи в Борзні, Шевченко спинявся в З. В своїх спогадах М. М. Білозерський розповідав, що поет полонив тоді присутніх борзенців чудовим співом і жартівливими оповідками.

Літ.: Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко, по воспоминаниям разных лиц (1831 — 1861 г.). «Киевская старина». 1882, № 10.


ЗАБІЛА Надія Михайлівна (н. 1826 — р. см. невід.) — укр. поміщиця, сестра В. Білозерського. Познайомилася з Шевченком 1847 в с. Мотронівці. В 1860 поет бував у З. на дачі під Петербургом (у Стрєльні), де зустрівся з Л. Полусмаковою, з якою згодом хотів одружитися. З. відмовляла поета від його наміру. Збереглися три листи Шевченка до З. і листи З. до поета. Її дочка (Н. Кибальчич) у спогадах, опублікованих у журн. «Киевская старина» (1890, № 2), докладно розповіла про листування поета з Н. Забілою.


ЗАБІЛА (Забелло) Пармен Петрович (1830 — 1917) — український скульптор, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1869). Працював у галузі монументальної скульптури та портрета. Створив два бюсти Шевченка (марм., 1869; бр., 1872).


ЗАБІЛІВЩИНА — село, підпорядковане Борзнянській міськраді Чернігівської обл. Колишня назва — Кукуріківщина.


ЗАВАДСЬКИЙ Іполит Людвікович (н. близько 1824 — р. см. невідомий) — польс. політ. засланець, рядовий 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. За спробу приєднатися до Краківського повстання 1846 його покарали шпіцрутенами й віддали в солдати. До Орської фортеці прибув у лютому 1847 й перебував там до грудня 1850. Був одним із перших поляків з якими Шевченко познайомився на засланні.

З. — організатор революц. гуртка політ. засланців, до якого 1850 був близький і Шевченко. Після розгрому гуртка З. вислали у найвіддаленіший батальйон Сх. Сибіру.


ЗАВАДСЬКИЙ Петро Васильович (1838 — 94) — український революц. діяч, активний член Харківсько-Київського таємного товариства, що утворилося 1856. Син настоятеля Андріївської церкви в Києві в будинку якого жили М. Костомаров, М. Гулак і О. Навроцький і відбувалися збори Кирило-Мефодіївського товариства. Закінчив Харків. ун-т (1859), був одним з організаторів недільних шкіл на Україні. В 1860 заарештований і засланий до Петрозаводська там 1862 заарештований вдруге — у справі М. Чернишевського і М. Серно-Соловйовича. У своїй революц. діяльності З. широко використовував заборонені твори Шевченка, пропагував їх серед народу. Вони, за свідченням З., мали вирішальний вплив і на формування його власного світогляду.

Літ.: Козьмин Б. Харьковские заговорщики 1856 — 1858 годов. X., 1930; Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966.

Л. Ф. Хінкулов.


ЗАВЕЛЄВ Борис Ісакович (1876 — 1938) — російський і український кінооператор. Працював у кіно з 1914. Брав участь у створенні перших укр. рад. худож. фільмів. Знімав двосерійний фільм «Тарас Шевченко» (режисер П. Чардинін, ВУФКУ, Одеса, 1926).


«ЗАВОРОЖИ МЕНІ, ВОЛХВЕ» — вірш Шевченка, написаний 13.XII 1844 в Петербурзі. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше твір надрукований без підпису під назвою «Пустка», без останніх чотирьох рядків, у газ. «Русский инвалид» (17.III 1857). Під цією ж назвою з присвятою М. С. Щепкіну і без чотирьох останніх рядків вірш надруковано в журн. «Основа» (1861, № 1) під помилковою датою: 1846, Київ. Ці прижиттєві публікації, вірогідно, йдуть від раннього тексту твору, поширюваного в списках М. С. Щепкіним і П. Кулішем ще в роки заслання поета (назва «Пустка» — не Шевченкова: див. запис у «Щоденнику» 10.II 1858). Чотири останні рядки вірша, що з’явилися, очевидно, в пізнішій авторській редакції» вперше опубліковано в примітках до «Кобзаря» 1907 за ред. В. Доманицького та в його розвідці «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка» (К., 1907). Вірш написано, вірогідно, під враженням гастролей М. С. Щепкіна в Петербурзі, що закінчилися 31.X 1844. У творі відбилися не тільки дружні почуття Шевченка до великого актора, а передусім роздуми поета про життя. Темою болючого прощання з ілюзіями молодих років та соціального прозріння поета вірш перегукується з написаною раніше поезією «Чого мені тяжко, чого мені нудно» й передує поезії «Три літа», де ця тема вже переростає в сатиричне викриття царизму.

Літ.: Попов П. М. Ще одна прижиттєва публікація твору Т. Шевченка. «Жовтень», 1957, № 8; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.


ЗАГАРОВ Олександр Леонідович (справж. прізв. — Фессінг; 17.I 1877 — 12.ХІ 1941) — російський і український рад. актор і режисер. Засл. діяч мистецтв РРФСР (з 1940). За творами Шевченка поставив вистави «Ян Гус», «Сотник», «Сон» і «Тополя» у власній інсценізації (1921, Перший театр Укр. Рад. Респ. ім. Т. Г. Шевченка) та «Гайдамаки» в інсценізації Л. Курбаса (1924, «Руський театр», м. Ужгород). Виконував ролі в «Гайдамаках» за Шевченком — Благочинного (1920, Перший театр Укр. Рад. Респ. ім. Т. Г. Шевченка) та Гонти (1924, «Руський театр», м. Ужгород). Організовував шевченківські вечори й читав на них твори поета.


ЗАГУЛ Дмитро Юрійович (28.VIII 1890 — 1938) — український рад. поет і літературознавець. У ст. «Шевченко й Галичина» (1920) показав вплив творчості Шевченка на формування революц. свідомості галицьких селян. Присвятив йому вірш «Читали ми твої слова» (1920). Досліджував поетику Шевченкових творів, зокрема у праці «До проблеми марксистського вивчення Шевченкової поетики» (1933) та ін.


ЗАДОРОЖНИЙ Валентин Феодосійович (н. 7.VII 1921) — український рад. художник, засл. діяч мист. УРСР (з 1960). Автор картин на шевченківські теми: «Кобзар» (1958 — 61, Житом. обл. краєзнавчий музей), «В. І. Ленін оглядає проект пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Москві» (1958, ДМШ; 1963, Полт. худож. музей), «Тарасова пісня» (1963), «Прометей» (1961 — 64, Донец. худож. музей), триптиха «Пісня Кобзаря» (1962 — 64). Серед монументальних робіт З. — вітраж «Т. Шевченко» в Київ. ун-ті (в співавт. з Ф. Глущуком і В. Перевальським, 1967).


ЗАДУМИ, ПЛАНИ, НАЧЕРКИ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Процес виникнення та кристалізації задуму і створення первісного (чорнового) варіанта переважної більшості Шевченкових творів простежити не можна, оскільки збереглися тільки поодинокі плани й первісні начерки поета. Відомості про деякі задуми й первісні варіанти творів Шевченка містять його листування і «Щоденник». Про роботу поета над драмою «Слепая красавица» (яку він згодом переробив на поему «Слепая») та про те, що трагедію «Никита Гайдай» він «перемайстрував» на драму «Невеста» (не збереглася), відомо з його листа до Г. Квітки-Основ’яненка від 8.XII 1841. На підставі листа Шевченка до Я. Кухаренка від 30.ІХ 1842 припускають, що його драма «Данило Рева», можливо, є первісним варіантом «Назара Стодолі». В альбомах рисунків, поезій і фольклорних записів 184650 років на звороті 2-го аркуша зберігся план Шевченкової повісті «Из ничего почти барин». В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко писав про задум «героической поэмы» про «подвиг не совсем обыкновенный» простої людини — матроса, який просить, щоб у нагороду за подвиг звільнили з кріпацтва його сестру. У записах «Щоденника» від 19.VII 8.XII і 13.XII 1857 зафіксовано задум поеми «Сатрап и Дервиш», частково реалізований в «Юродивому». Не виключено, що до начерків або уривків більших творів Шевченка належать поезії «За що ми любимо Богдана» і «Мій боже милий, знову лихої». Див. також Творчий процес Шевченка-письменника.

Н. Є. Полонська.


ЗАЇЧИНЦІ — село Хорольського пов. Полтавської губ. (тепер Семенівського р-ну Полтавської обл.). Ймовірно, Шевченко їздив сюди в липні 1845 в гості до лікаря Й. Дрекслера. Про нього і його дружину поет згадав у листі до Родзянок 23.X 1845.


ЗАЙЦЕВ Іван Кіндратович (1805 — 23.XII 1890) — російський і український художник-портретист. Син кріпака. Навчався в петерб. Академії мистецтв (1831 — 37). Залишив спогади — єдиний мемуарний документ, що змальовує перебування Шевченка в науці у майстра В. Ширяєва та його життя в цій родині, де бував на поч. 30-х pp. і Зайцев.

Тв.: Воспоминания старого учителя. «Русская старина», 1887, кн. 6.


ЗАКРЕВСЬКА Ганна Іванівна (1822—1857) — дружина П. Закревського. Шевченко познайомився з нею 29 або 30.VI 1843 у с. Мойсівці в Т. Волховської. Він бував у Закревських у Березовій Рудці. З натяків у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав «Ганну вродливу» (так Шевченко назвав її в листі до В. Закревського 10.XI 1843). Теплі спогади про З. поет проніс через усе життя. У 1843 Шевченко намалював Закревської Ганни Іванівни портрет. В 1848 на засланні присвятив їй вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі»), в якому з щирим захопленням звертався до З. («Ніколи // Ти не здавалася мені // Такою гарно-молодою // І прехорошою такою // Так, як тепер на чужині, // Та ще й в неволі.»; «Свято моє! // Єдинеє свято!»). З ім’ям З. пов’язано також поезію «Якби зострілися ми знову». На думку В. Бородіна, Шевченко присвятив З. і поему «Сліпий».

Літ.: Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Бородін В. С. Кому присвячена поема Шевченка «Сліпий» («Невольник»)? В кн.: Збірник праць шостої наукової шевченківської конференції. К., 1958.


ЗАКРЕВСЬКА Софія Олексіївна (1798 — р. см. невід.) — російська письменниця, знайома Шевченка. Сестра П. Закревського та В. Закревського. Познайомилася з Шевченком улітку 1843 в Мойсівці і зустрічалася з ним, коли поет відвідував Березову Рудку.


ЗАКРЕВСЬКИЙ Віктор Олексійович (1807 — 58) — український поміщик, один із власників с. Березової Рудки. Брат П. Закревського та С. Закревської. Ротмістр у відставці. Організатор і «старійшина» «товариства мочемордія», яке, за словами І. Франка, сприймалося як елементарна, часто цинічна реакція «проти усієї тієї фальші шляхетсько-панського життя, що виробилася віками, та особливо при кінці XVIII і на початку XIX дійшла до найвищого ступеня...» (Франко І. Король балагулів. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1904, т. 57, с. 19). Шевченко познайомився з З. 29 або 30.VI 1843 на балу в Т. Волховської. Нерідко бував у нього, листувався з ним. У грудні того ж року на згадку про знайомство він намалював портрет З. (папір, ол., 34,5 × 23,3). На портреті праворуч унизу дата й авторський підпис: «1843. Декабря в ночи. Т. Шевч.». Твір зберігається в ДМШ.


ЗАКРЕВСЬКИЙ Платон Олексійович (бл. 1801 — 1882) — український поміщик, один з власників с. Березової Рудки. Полковник у відставці. Чоловік Г. Закревської. Шевченко познайомився з З. 29 або 30.VI 1843 на балу в Т. Волховської, бував у його маєтку. 9 — 23.XII 1843 намалював портрет З. (полотно, олія, 52 × 40,1), закомпонувавши його в овалі. Пензлеві Шевченка приписують і копію цього твору. Портрет і копія зберігаються в ДМШ. Тоді ж Шевченко виконав і Закревської Ганни Іванівни портрет. Іл. табл. XV.


ЗАКРЕВСЬКОЇ ГАННИ ІВАНІВНИ ПОРТРЕТ (полотно, олія, 51 × 39,6) — портрет, що його виконав Шевченко 9 — 23.XII 1843 в с. Березовій Рудці. Ліворуч унизу олійною фарбою дата й підпис автора «1843 Т. Шевченко». Портрет в овалі. Про намір працювати над портретом Г. Закревської Шевченко писав у листі до В. Закревського 10. XI 1843. Відома й копія цього портрета, приписувана пензлеві Шевченка. Оригінал і копія зберігаються в ДМШ.


«ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА» — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 34 у захалявній книжечці 1848). До «Більшої книжки» переписано тільки перші 8 рядків. Уперше надруковано за «Більшою книжкою» в журн «Основа» (1862, № 1). Вірш є варіацією народнопісенних мотивів дівочої самотності й сирітства, до яких Шевченко звертався в ранній творчості й на засланні. «З. з.», як і інші твори поета, що мають народнопісенну форму, відрізняється від народних пісень стрункішою, суцільною будовою, зосередженням на одному мотиві. Ф. Колесса зафіксував народнопісенні паралелі до окремих образів вірша. Музику до твору писали В. Заремба, М. В. Лисенко, С. Людкевич, Ф. Надененко, І. Шамо та ін.


ЗАЛЕСЬКИЙ (Zaleski) Броніслав (1820 — 2.I 1880) — польський історик і художник, діяч польс. визвольного руху. В 1838 — член таємного студентського т-ва при Дерптському (тепер Тартуському) ун-ті. Майже два роки був в ув’язненні, потім висланий під нагляд поліції до Чернігова. В 1845 повернувся на батьківщину і жив у Вільні. За конспіративну діяльність та зв’язки з польс. революц. гуртками 1846 заарештований і 1848 засланий рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. Разом з З. Сераковським входив до революційного гуртка польс. політичних засланців. У 1853 дістав чин прапорщика; 1856 вийшов у відставку і служив у редакційних комісіях (у Мінську та Москві) по підготовці селян. реформи 1861. В 1860 емігрував з Росії до Франції; 1863 допомагав закупити зброю для учасників польс. визвольного повстання 1863 — 64. Співробітничав в емігрантських виданнях. З Шевченком познайомився і заприятелював у листопаді 1849 в Оренбурзі. Як художник З. був прикомандирований допомагати Шевченкові завершувати малюнки, що їх поет виконав під час Аральської описової експедиції. В 1851 вони разом брали участь у Каратауській експедиції. В цей час укр. митець намалював З. на картині «Шевченко серед товаришів» (див. Автопортрети Т. Г. Шевченка). З 1853 листувалися. Збереглося 16 листів Шевченка до З. і 11 — З. до поета. Шевченко надсилав З. свої малюнки, і З., бажаючи матеріально допомогти поетові, про давав їх. Востаннє вони зустрілися 1859, коли З. у службових справах приїздив до Петербурга. В статті «Польські вигнанці в Оренбурзі» (Rocznik Towarzystwa historyczno-literackiego w Paryżu na rok 1866. Pariż, 1867) З. присвятив низку сторінок укр. поетові. В Парижі 1865 видав франц. мовою альбом офортів «Життя киргизьких степів», де відтворив кілька малюнків Шевченка. Примітки З. до листів Шевченка 1890 опублікував І. Франко.

Літ.: Паламарчук Г. П. Матеріали до біографії Шевченка за листами Броніслава Залєського. В кн.: Питання шевченкознавства, в. 1. К., 1958; Дьяков В. А. Деятели русского и польского освободительного движения. М., 1967; Полотай А. Новознайдені автографи листів Т. Г. Шевченка до Броніслава Залеського. «Радянське літературознавство», 1971 № 6.

В. П. Вєдіна.


ЗАЛЕСЬКИЙ (Zaleski) Вацлав Міхал (літ. псевд. — Вацлав з Олеська; 18.IX 1799 — 24.II 1849) — польський фольклорист і етнограф. Н. на Україні. Закінчив Львів. ун-т. Видав двотомну збірку «Польські і руські пісні галицького люду» (польською мовою. Львів, 1833), куди ввійшли 1496 пісень з 160 мелодіями, які інструментував К. Ліпінський. Ці пісні звучали в колі знайомих і друзів Шевченка. Про одну з них («Чи я така уродилась») є згадка в повісті «Близнецы».


ЗАЛЕСЬКИЙ Олексій Михайлович — чиновник з м. Лебедина Харків. губ. (тепер Сумської обл.). Вчився в Харків. ун-ті, з 1853 жив і служив у Лебедині. В діда З., за переказами, гостював Г. Сковорода. Під час третьої подорожі по Україні Шевченко познайомився з З. і його братом Максимом. Разом з ними 6.VI 1859 поет був на прогулянці біля хутора Нові на березі р. Псла. На згадку про цю прогулянку Шевченко подарував З. офорт «Приятелі» з власноручним написом.


ЗАЛЕСЬКИЙ (Zaleski) Юзеф Богдан (14.II 1802 — 31.III 1886) — польський поет, представник т. з. укр. школи в польс. літературі. Н. на Київщині. Учасник польс. визвольного повстання 1830 — 31, після поразки якого емігрував за кордон. Творчість З. тісно пов’язана з укр. фольклором. У його віршах і поемах «(Золота дума», «Дух степів» та ін.) відображено історію й природу України. Писав і укр. мовою. І. Франко критикував З. за романтичну ідеалізацію польсько-укр. взаємин у минулому. Як видно з Шевченкового листування, він читав і любив поезію З. У 1854 Б. Залеський надіслав укр. поету «Поезії» З. (польс. мовою, т. 1. СПБ, 1851). Шевченко 9.Х 1854 писав до Б. Залеського: «Милого Богдана Z. я получил с сердечной благодарностию и теперь с ним не разлучаюсь; многие пьесы наизусть уже читаю...». В 1859 Б. Залеський подарував цього листа З. (тепер зберігається в Ягеллонській б-ці). З. мав малюнки Шевченка, рукописну збірку його творів (імовірно, копії). Певний вплив на задум Шевченкової «Марії» мала поема З. «Найсвятіша родина». Виявом шани польс. поета до Шевченка був вірш 1861 «Могила Тараса», опублікований у книжці З. «Пророцька ораторія» (польс. мовою. Париж, 1865). У примітці до цього вірша, який пізніше надруковано в 4-му томі його «Творів» (польс. мовою. Львів, 1877), З. подав біографічні відомості про Шевченка, розглянув його твори, високо оцінив лірику поета. У щоденнику З. (за 1861) є запис про Шевченка-лірика і епіка, який мав «винятковий талант у складанні поем».

Літ.: Франко І. Йосиф Богдан Залєський. В кн.: Франко І. Твори, т. 18. К., 1955; Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Пачовський Т. І. Маловідомі відгуки про Шевченка в польській критиці другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Українською музою натхненні. К., 1971.

М. П. Гнатюк.


ЗАЛЄСОВ Микола Гаврилович (1828 — 96) — прапорщик 3-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко познайомився з ним 1850. З. згадував поета в своїх «Записках», опублікованих у журн. «Русская старина» (1903, № 4 — 6).


ЗАЛІЗНЯК Максим (н. в 40-х pp. 18 ст. — р. см. невід.) — запорізький козак, один з керівників нар. повстання проти польс.-шляхет. гніту на Правобережній Україні 1768 (т. з. Коліївщина). Деякий час З. перебував на Запорізькій Січі. Навесні 1768 зібрав у Холодному Яру, недалеко від Мотронинського Троїцького монастиря (поблизу м. Чигирина), загін у кількасот гайдамаків і в 2-й пол. травня вирушив у похід. Повстанці оволоділи рядом населених пунктів, зокрема Уманню. 27.VI (8. VII) 1768 царський полковник Гур’єв по-зрадницькому схопив З. й І. Гонту. З. засуджено до покарання батогами, таврування та заслання на вічну каторгу до Нерчинська. По дорозі на заслання З. разом з товаришами втік, але незабаром його спіймали і відправили в Нерчинськ. Шевченко оспівав подвиги З. у творах «Гайдамаки», «Холодний Яр», «Невольник». Про взяття гайдамаками на чолі з З. містечка Лисянки згадано в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ЗАЛКА (Zalka) Мате (справж. прізв. та ім’я — Франкль Бела; 23.IV 1896 — 11.VI 1937) — угорський письменник. Комуніст з 1920. В роки 1-ї світової війни потрапив у рос. полон (1916). У 1919 — 20 — учасник боїв за Рад. владу в Сибіру й на Україні, брав активну участь у визволенні Києва, Криму. За бойові заслуги Рад. уряд нагородив З. орденом Червоного Прапора. Після громадян. війни — на дипломатичній та ін. роботі. Один із засновників Спілки угорських революційних письменників і художників в СРСР. З 1928 майже щорічно бував на Україні, жив на Полтавщині. Як зазначає в своїх спогадах Ю. Смолич, «Шевченко був улюбленим поетом Залки, — він кохався в простих і звучних римах Шевченкової поезії, ще дужче — схилявся перед беззавітним служінням народові та визвольними ідеями геніального українського поета. Шевченко був для нього одним із символів революційної боротьби». У 1936, перед від’їздом до Іспанії, побував на могилі Шевченка. В книзі відвідувачів залишив про це зворушливий запис: «О четвертій годині ранку я зустрічав схід сонця біля могили безсмертного Тараса Григоровича. Я був один — тобто, ні, ні. Навколо голосно, радісно співали солов’ї і могутньо несла ріка Дніпро свої води біля підніжжя гори — звідти було чути шелест хвиль. Сонце піднімалося швидко, осяваючи все. Відкрився степ... Був незабутній для мене ранок». Під іменем генерала Лукача брав участь у нац.революц. війні іспанського народу 1936 — 39 (командував 12-ю Інтернаціональною бригадою). Загинув під Уескою.

Літ.: Кондратенко В. Матэ Залка на Украине. «Советская Украина», 1956, №4; Смолич Ю. Залка. В кн.: Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває, ч. 2. К., 1969; Сорокопуд І. Мате Залка в Кобзаревому краї. «Черкаська правда», 1971, 24 квітня.

В. С. Поп.


ЗАМИЧКОВСЬКИЙ Іван Едуардович (8.I 1869 — 15.VII 1931) — український рад. актор, засл. артист УРСР (з 1926). Виступав в укр. трупах Ю. Сагайдачного, Д. Гайдамаки, Т. Колесниченка. В 1919 — 25 працював в укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка в Києві та ін. містах України, 1925 — 31 — в Одес. держдрамі. Поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1898, Робітничий аматорський театр при Київському заводі «Арсенал»), створив образ М. С. Щепкіна в кінофільмі П. Чардиніна «Тарас Шевченко» (1926, ВУФКУ, Одеса).


ЗАНЬКОВЕЦЬКА Марія Костянтинівна (справжнє прізвище — Адасовська; 4.VIII 1854 — 4.Х 1934) — українська актриса, народна артистка Республіки (з 1922). Була провідною актрисою кращих укр. труп — М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. І. Мар’яненка.

Центральне місце в творчості З. посідала поетична й драматургічна спадщина Шевченка. Серед найкращих у її доробку — ролі Галі з Шевченкового «Назара Стодолі» та Ярини з «Невольника» М. Кропивницького (за Шевченком), обидві — 1882. Грала також роль Стехи в «Назарі Стодолі». Актриса часто виступала з читанням творів поета («Тополя», «Наймичка», «До Основ’яненка», «Мені однаково, чи буду», «Доля»). Портрет с. 229.

Літ.: М. К. Заньковецька. К. — X., 1937; Вінок спогадів про Заньковецьку. К., 1950; Дурилін С. М. Марія Заньковецька. К., 1955.


«ЗАПИСКИ О ЮЖНОЙ РУСИ» — збірник фольклорних і літературних творів та істор. матеріалів, що його упорядкував і видав у двох томах П. Куліш 1856 — 57 в Петербурзі. Шевченко одержав від П. Куліша 1-й том збірника в квітні 1857 в Новопетровському укріпленні (згодом він подарував його астраханським землякам), а 2-й том разом з першим — у листопаді того самого року в Нижньому Новгороді. Поет не раз згадував «З. о Ю. Р.» у «Щоденнику» й листах до А. Маркевича, М. Лазаревського та ін., оцінював книжку як «бриллиант в современной исторической литературе» («Щоденник», 17.IV 1857). Ця висока оцінка стосувалася гол. чин. фольклорного матеріалу, який зібрав П. Куліш. В листі до Я. Кухаренка 22.IV 1857 поет зазначав: «Куліш тут свого нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла книга добра, щира і розумна». 5.XII 1857 він писав П. Кулішеві: «Як би мені хотілося, щоб ти зробив свої „Записки о Южной Руси“ постоянным периодическим изданием на шталт журнала». Позитивно оцінювали збірку і М. О. Максимович та М. Костомаров. Водночас М. Максимович критикував П. Куліша за непослідовність у висвітленні історичних подій. У 2-му томі «З. о Ю. Р.» надруковано без підпису поему Шевченка «Наймичка».

Літ.: Бондаренко А. Над рукописом «Записок о Южной Руси». «Народна творчість та етнографія». 1969, № 4.

О. І. Дей.


«ЗАПОВІТ»Як умру, то поховайте») — вірш Шевченка, написаний 25.XII 1845 в Переяславі. Переписаний без назви в альбомі «Три літа» останнім. Відомі ще два автографи цього твору, також без заголовка (зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). У рукописному збірнику «Стихотворения Т. Г. Шевченка», виготовленому І. Лазаревським, з власноручними виправленнями Шевченка вірш має назву «Завіщаніє». Вперше надруковано в безцензурному виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859) під заголовком «Думка». В Росії надруковано перші 8 рядків у «Кобзарі» (СПБ, 1867) під редакторською назвою «Заповіт», яка відтоді стала традиційною. Повністю «З.» у Росії вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1907) за ред. В. Доманицького. Шевченко написав «З.», коли він, хворий, жив у лікаря А. Козачковського. Цей вірш стоїть в одному ряду з кращими революц. творами періоду «трьох літ» — «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ» та «І мертвим, і живим...». Шевченко проголосив у «З.» заклик повалити експлуататорський лад і побудувати нову, вільну сім’ю народів. У творі відображено складну гаму почуттів — від спокійних особистих роздумів автора до полум’яних за кликі боротися за ідеали волі. «З.» написано у формі монолога, в якому над елегійними настроями панує пафос суспільно-політ. боротьби. Програмне революц. спрямування, бойова закличність, розрахована на активізацію мас, художня довершеність твору ставлять «З.» у ряд найдосконаліших зразків світової політ. лірики. Ритміка вірша динамічна, мінлива, вона всебічно відтворює наростання сили вислову думок і настроїв. Тон викладу — мужній, особисті ліричні мотиви невіддільні від суспільно-політичних. Революц. ідеали вірша були близькі настроям трудящих, і це зумовило його широку популярність. До нього зверталося кілька поколінь революц. борців. «З.» поширювали в численних списках, його використовували як засіб революц. агітації серед трудящих. Рядки «Поховайте та вставайте, // Кайдани порвіте // І вражою злою кров’ю // Волю окропіте» часто наводили в більшовицьких листівках і прокламаціях. Як революц. пісня твір набув великої популярності в роки громадянської війни. «З.» цитували в багатьох пропагандистських виданнях, використовували в агітаційних виданнях років Великої Вітчизняної війни 1941 — 45. Політ. заповіт Шевченка став визначним явищем в укр. революц. поезії. Вплив ідей вірша позначився на творчості багатьох укр. письменників (І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки). Зв’язки з цим віршем відчутні й у творах багатьох рад. письменників (В. Сосюри, М. Тихонова, М. Танка та ін.). «З.» перекладено майже всіма мовами народів Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. Ідеї твору співзвучні з прагненнями народів, які й тепер борються за своє соціальне й нац. визволення. Текст його ще в 60-х pp. 19 ст. поклали на музику М. В. Лисенко і М. Вербицький. Як революц. пісня «З.» набув великої популярності з музикою Г. Гладкого. На текст вірша написано кілька муз. творів великих форм: кантати С. Людкевича, симф. поему Р. Глієра, кантати Б. Лятошинського, В. О. Барвінського, Л. Ревуцького та ін. Муз. твори різних жанрів на тему «З.» написали й П. Дємуцький, Я. Степовий, О. Спендіаров, Д. Аракішвілі та ін. Відомо понад 60 музичних інтерпретацій твору. Спробою втілити образи вірша в скульптурі є постать месника, що розриває кайдани (фрагмент пам’ятника Шевченкові в Харкові, скульптор М. Манізер). Іл., а також т. 2, табл. XV.

Переклади: Шевченко Т. Г. Заповіт. Мовами народів світу. К., 1964.

Літ.: Франко І. Із секретів поетичної творчості. К., 1969; Рыльский М. Заповіт. «Литературная газета», 1961, 9 марта; Нудьга Г. А. «Заповіт» Т. Г. Шевченка. К., 1962; Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня. «Народна творчість та етнографія», 1963, № 1; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Фінкель О. М. «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах. «Мовознавство», 1975, № 2.

Г. А. Нудьга.


ЗАПОРІЗЬКА СІЧ — організація українського козацтва, що склалася в 1-й пол. 16 ст. за Дніпровими порогами. Виникнення З. С. пов’язане з колонізацією Серед. Придніпров’я феодалами Лит. великого князівства й посиленням феод.-кріпосницького гніту на Україні. Частина козаків, щоб позбутися феод. гноблення, відступила на Пд. Сх., у пониззя Дніпра. Перші козаки тут з’явилися, ймовірно, на поч. 16 ст., засновуючи окремі січі. Пізніше, в зв’язку з посиленням наступу польс. і укр. панів і крим. татар на Запоріжжя, козаки для згуртування сил об’єдналися в одну Січ. Постійними союзниками запорізьких козаків у походах проти турків і татар. феодалів були донські козаки, які також подавали братерську допомогу укр. народові у визвольній війні 1648 — 54.

Формувалася З. С. в умовах жорстокої боротьби проти лит., польс. і укр. феодалів та тур.тат. агресорів. Січ стала для укр. народу могутньою підпорою в боротьбі проти феод.кріпосницького й нац. гніту. Повстанням у січні 1648 запорізькі козаки поклали початок визвольній війні укр. народу 1648 — 54 під керівництвом Б. Хмельницького, яке привело до возз’єднання України з Росією. Існувала З. С. до 1775. В «Хронологічних виписках» К. Маркса вона згадується як «козацька республіка», що грунтувалася на засадах «завжди озброєної міліції» (Архив Маркса и Энгельса, т. 8, с. 154). Прогрес. роль З. С. в історії укр. народу відзначено в схвалених ЦК КПРС «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654 — 1954 pp.)» і там же підкреслено класову диференціацію серед запорізького козацтва: «В той час як частина заможної козацько-старшинської верхівки йшла іноді на угоду з польською шляхтою, рядові козацькі маси разом з селянством і міською біднотою вели непримиренну боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту». Шевченко в ранній творчості («Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч» та ін.) не уникнув романтичного трактування З. С., властивого багатьом його прогрес. сучасникам (О. Герцен, М. Гоголь, Й. Лелевель та ін.). Зміцнення революц.-демократичних переконань Шевченка вплинуло і на його трактування З. С. У своїх пізніших творах поет підкреслював класовий антагонізм між козацькою сіромою і старшиною, відзначав роль З. С. не тільки в захисті укр. народу від поневолення тур.-тат. і польс. загарбниками, а й у класовій антикріпосницькій боротьбі трудящих 16 — 18 ст. (див. Коліївщина). Шевченко високо оцінював сел.-козацькі повстання, спрямовані проти соціального і нац. гніту укр. народу з боку польс. магнатів і шляхти, а також проти католицизму та уніатства, що були знаряддям полонізації України та Білорусії, за возз’єднання українського народу з братнім російським. З повагою згадуються в творах Шевченка ватажки цих повстань С. Наливайко, Я. Острянин, Т. Федорович, М. Залізняк, М. Швачка та ін. В той же час поет картав козацьку старшину (Г. І. Галагана та ін.) за її угодовську політику щодо польських королів і російських царів. Саме тому й стало можливим, на думку Шевченка, те, що Катерина II «степи запорозькі // Німоті ділила...» і «люд закрепостила». Проте Шевченко не завжди давав правильну істор. оцінку окремим представникам козац. старшини. Так, під впливом літ.-істор. джерел він дещо ідеалізував А. Головатого, хоча пізніше й переглянув своє ставлення до нього. Не раз вживав поет образний вислів «не вернуться запорожці», але зміст його був різний: у ранніх творах — це туга за романтизованим минулим, пізніше — заклик шукати ідеалів визвольної боротьби не в минулому, а виробляти нові гасла, які б згуртували єдиний антикріпосницький фронт трудящих усіх національностей.

Літ.: Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957; Голобуцький В. Актуальні питання історії України доби феодалізму і завдання радянських істориків. «Український історичний журнал», 1973, № 9; Марченко М. І. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. К., 1957.

Л. А. Коваленко.


ЗАПОРОЖЕЦЬ Іван Миронович (р. н. невід. — п. 1886) — учасник антикріпосницького руху селян Київської губ. 1855, т. з. Київської козаччини. Був знайомий з Шевченком. У 1859 поет подарував йому примірник «Кобзаря» з написом: «Івану Запорожцю з синами на пам’ять Т. Шевченко» (не зберігся). Книжка відіграла велику роль у формуванні свідомості сина З. — Кузьми Івановича (одного з керівників сел. виступів 70-х pp. на Черкащині, засланого на каторгу до Сибіру) та онука — Петра Кузьмича — одного з перших революційних марксистів у Росії, соратника В. І. Леніна по петерб. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу».

Літ.: Петр Запорожец. Документы и материалы. Винница, 1962.

А. М. Кінько.


«ЗАПОРОЖСКАЯ СТАРИНА» — фольклорна й історико-літературна збірка, яку видавав І. Срезневський 1833 — 38 в Харкові. Вийшло 6 кн. Тут вміщено істор. пісні й думи 16 — 18 ст., уривки з козац. літописів, перекази уривки з «Історії Русів» тощо. Крім того, Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор «З. с.» на той час була дуже популярною. Шевченко згадував про неї 22.V 1842 в листі до П. Корольова, який подарував йому цю збірку: «Лежу оце п’яті сутки та читаю „Старину“, добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить...». Шевченко використав із «З. с.» деякі матеріали в істор. поезіях «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія» та ін.


ЗАРЕМБА Владислав Іванович (15. VI 1833 — 24.Х 1902) — український композитор. Писав переважно вокальні твори, зокрема на слова Шевченка склав бл. 30 солоспівів. Деякі з них стали нар. піснями: «Калина» («Чого ти ходиш на могилу?»), «І багата я, і вродлива я», «На улиці невесело», «Така її доля...» (з «Причинної»), «Якби мені черевики», «Якби мені, мамо, намисто», «Утоптала стежечку».

Літ.: Грінченко М. О. Шевченко і музика. В кн.: Грінченко М. О. Вибране. К., 1959; Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966.


ЗАРИЦЬКИЙ Іван Васильович (н. 24.I 1929) — український рад. художник декоративного мистецтва, засл. художник УРСР (з 1974). Член КПРС з 1963. Працює в галузі худож. скла і фарфору. На шевченківські теми створив декор. тарілки «Катерина» (1963), «На панщині» (1964), декор. тацю «Кобзар» (1964 — всі кришталь, алмазна грань).


ЗАРНИЦЬКА Єфросинія Пилипівна (справж. прізвище — Азгуріді; 16.II 1867 — 30.VI 1936) — українська рад. актриса. Працювала в трупах М. Кропивницького, О. Суслова, в Петроград. укр. театрі ім. Т. Г. Шевченка, Харків. Червонозаводському театрі. Створила образи Галі, Стехи, хазяйки на вечорницях у Шевченковому «Назарі Стодолі» (1889, 1893, 1920), Ярини, Катерини, Марини («Невольник» М. Кропивницького — 1889, «Катерина» М. Аркаса — 1899, «Мати-наймичка» І. Тогобочного — 1900; всі за мотивами творів Шевченка).


«ЗАРОСЛИ ШЛЯХИ ТЕРНАМИ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 8 у захалявній книжечці 1849). Вперше надрукований у «Кобзарі» (СПБ, 1867). Мотиви вірша — туга за батьківщиною, самотність, тяжка доля. Ці мотиви виразно виявилися ще в ранній ліриці поета, дещо ослабилися в період «трьох літ» і знову посилилися в поезії часів заслання. Коломийкова ритміка й фольклорна образність твору споріднюють його з нар. піснями. На музику вірш поклав С. Воробкевич.


ЗАРУБІЖНІ ЛІТЕРАТУРИ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Творчість Шевченка глибоко народна й національна, вона органічно виростала з життя українського народу, а також його фольклору, була довершеним поетич. вираженням страждань і волелюбних прагнень народу. Однак Шевченко не був «національним феноменом», що з’явився поза світовим суспільним і літ. розвитком, як намагалися трактувати його бурж. націоналісти. Не був він і напівфольклорним співцем, «останнім бардом Європи», далеким від тогочасного літ. процесу, як уявляли його собі деякі зарубіжні інтерпретатори. Творчість Шевченка — явище, зумовлене всім розвитком укр. л-ри, але разом з тим вона немислима й поза інтернаціональним контекстом, поза різноманітними зв’язками й співвідношеннями, насамперед з братньою рос. л-рою, яка відіграла величезну роль у формуванні його як митця (див. Російська література і Т. Г. Шевченко), зв’язками з ін. слов’янськими, а також зх.-європ. літературами. Тема «Шевченко і зарубіжні л-ри» має кілька аспектів. По-перше, це типологічні співвідношення творчості поета з творчістю зарубіжних письменників, її внутр. пов’язаність з європ. літ. процесом. Як наголошував О. Білецький, передусім через з’ясування цих проблем пролягає шлях до розкриття світового значення Шевченка. По-друге, це питання обізнаності поета з зарубіж. л-рами, питання їхнього впливу на поетову творчість та її еволюцію. І, нарешті, освоєння спадщини Шевченка народами Європи та всього світу, переклади та вивчення його творів у різних країнах. При всій самобутності укр. поета в його творчості виразно виявляються закономірності й тенденції, характерні для заг. європейского літератур. процесу 1-ї пол. 19 ст. За визначенням О. Білецького, в ідейно-проблематичному аспекті найближче «європейське оточення» Шевченка становили прогрес. письменники 30 — 50-х pp., пов’язані з революц.-визвольними рухами, з передовими ідеями тогочасної доби. Це П.-Ж. Беранже і А.-О. Барб’є у Франції, Г. Гейне та поети революції 1848, зокрема Г. Гервег, Ф. Фрейліграт і Г. Веєрт у Німеччині, поети-чартисти в Англії, Ш. Петефі в Угорщині та ін. Всі вони осуджували несправедливий суспільний лад, виступали на захист знедолених нар. мас, кликали до боротьби за перебудову суспільства. їхній творчості притаманні сильні й слабкі сторони [зумовлені також і тим, що вони, кажучи словами Ф. Енгельса, відображали й «забобони мас того часу» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 36, с. 254)] та різна міра радикальності в запереченні існуючого ладу і в розв’язанні актуальних соціальних проблем. Проте, як писав О. Білецький: «В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова». Найближчою Шевченкові в порівняльно-типологічному плані є творчість великих європейських поетів 1-ї половини 19 ст. А. Міцкевича, Г. Гейне, Ш. Петефі, X. Еспронседи та інших. Це якраз і є той контекст, у якому найвиразніше виявилися пов’язаність творчості укр. поета з європ. літ. процесом того часу, підпорядкованість її еволюції заг. закономірностям і етапам розвитку європ. л-р, зміні їхніх напрямів і стилів.

Шевченко й названі поети починали свій творчий шлях як прогрес. романтики, причому, в загальноєвропейському масштабі вже як романтики нового покоління. Однією з найістотніших особливостей розвитку романтизму на цьому етапі було повсюдне звернення до фольклору як до джерела худож. творчості. Європ. поети того часу не тільки черпали з цього джерела теми й мотиви, образи й барви, а й орієнтувалися на нар.-пісенну поетику й стиль. А. Міцкевич і Г. Гейне, а ще більше Ш. Петефі також пройшли етап захоплення фольклором і опанування його. Отже, близькість Шевченка до нар. поезії, інтенсивне використання її багатств — явище не унікальне, а закономірне для тогочасного літ. розвитку. Зв’язки Шевченка з нар. творчістю були особливо глибокі й органічні. Проте й тут правильніше вбачати не «феномен», а найповніший вияв характерної тенденції розвитку тогочасної європ. л-ри.

Романтизм 1-ї пол. 19 ст., принаймні прогресивний, розвивався в напрямі до реалізму. Революційний романтизм і критичний реалізм не були антагоністами, — навпаки, між ними існувала активна взаємодія, яка тоді являла собою важливий фактор літературного процесу. В цьому плані особливий інтерес становлять як Шевченко, так і А. Міцкевич, Г. Гейне, X. Еспронседа та Ш. Петефі. Для творчості кожного з них у період розквіту дуже характерна ця взаємодія, синтез революц.-романтичних і реалістичних елементів з тенденцією зростання й переважання останніх, що відповідало заг. спрямованості тогочасного літ. процесу. Власне, творчість кожного з них була своєрідною лабораторією формування реалізму в їхніх нац. л-рах. Спільність функцій у розвитку нац. літератур, у зміні їхніх етапів і напрямів дає найсерйозніші підстави для типологічного зближення Шевченка з цими поетами.

Шевченкові були притаманні жадібний інтерес до культури й незвичайна естетична сприйнятливість (див. Лектура Т. Г. Шевченка). Він був широко обізнаний з зарубіж. л-рами, про що переконливо свідчать його «Щоденник», листи й особливо автобіографічна повість «Художник», яка відобралсає період найінтенсивнішого освоєння поетом багатств світової культури. Але умови життя Шевченка не завжди давали йому змогу вільно опановувати надбання світової л-ри й культури. Тяжкою перешкодою в цьому стало його десятилітнє заслання. З зарубіж. л-рами поет знайомився здебільшого в рос. перекладах, але йому були доступні й книжки польс. та якоюсь мірою франц. мовами. Шевченко не належить до митців, у творчості яких інтернаціональні культ. та літ. впливи виявляються виразно, безпосередньо, але ігнорувати їхню роль і значення в його становленні й розвитку не можна. Мова тут може йти не лише про їхню роль у формуванні заг. естетичної культури Шевченка, а й про безпосередні поштовхи ідейного й худож. характеру. Як вихованець Академії мистецтв і учень К. Брюллова Шевченко докладно ознайомився з античною культурою, зокрема з міфологією та л-рою. Він шанував Гомера, обидві поеми якого тоді вже переклали рос. мовою М. Гнєдич і В. Жуковський. До цих творів він звертався як до еталону худож. майстерності, вони ж допомагали йому і в осмисленні укр. нар. епосу — дум. З ін. античних авторів він називав Геродота і Плутарха, Горація і Вергілія. До Вергілієвої «Енеїди» його увагу привернула травестія І. Котляревського. Згадував Овідія, порівнюючи свою долю з долею римського поета: обидва були засланцями, жертвами деспотизму й сваволі.

Широко й різнобічно був обізнаний Шевченко з європ. л-рами нового часу. До авторів, знайомство з якими має певне підтвердження в його повістях, «Щоденнику», листах тощо, належать великі італійські поети 13 — 16 ст. Даyте, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Л. Аріосто, Т. Тассо. З англ. письменників попередніх епох це — У. Шекспір і відомі романісти 18 ст. Д. Дефо, С. Річардсон і О. Голдсмітт, а також поети Р. Бернс і Дж. Макферсон, творчість яких безпосередньо передувала добі романтизму. У франц. л-рі 17 — 18 ст. увагу Шевченка привертали Ж.-Б. Мольєр і просвітителі, зокрема Вольтер та енциклопедисти. З нім. л-ри найбільшу зацікавленість викликали у нього Й.-В. Гете і Ш.-Ф. Шіллер, що їх у 1-й пол. 19 ст. ще сприймали як великих сучасних поетів. Активний інтерес виявляв Шевченко й до зарубіж. л-ри 1-ї пол. 19 ст. Тут чільні місця слід відвести англ. романтикам Дж.-Н.-Г. Байрону й В. Скотту. З франц. преромантиків і романтиків він цікавився А. Шеньє, Ф.-Р. Шатобріаном і А.-О. Барб’є, є підстави говорити й про його знайомство з творами В. Гюго. Але найближчим йому був поет-реаліст П.-Ж. Беранже — співець демократичної Франції. В коло літ. інтересів Шевченка входили не тільки зх.-європ. романтики, а й письменники-реалісти, зокрема О. Бальзак і Ч. Діккенс. Свідчення самого Шевченка, а також спогади його сучасників показують, що найбільше поета вабили такі великі письменники, як Данте, У. Шекспір, Й.-В. Гете, Дж.-Н.-Г Байрон і В. Скотт Образ Данте, вигнанця і борця, був особливо дорогий і близький Шевченкові, для нього італ. поет — великомученик і світоч людства. Крізь усе творче життя Шевченко проніс захоплення У. Шекспіром. З великою повагою ставився він до Й.-В. Гете — поета й мислителя. Фінальна сцена першої частини «Фауста», як видно з «Щоденника», належала до творів, що справили на укр. поета найглибше враження. Цілком поділяв він і захоплення сучасників поезією Дж.-Н.-Г. Байрона та істор. романами В. Скотта. Всі ці письменники належать до найпопулярніших у Європі 1-ї пол. 19 ст., в них тоді вбачали вершини європ. л-ри і кожен з них відігравав істотну роль у тогочасному літ. процесі. Отже, літ. уподобання Шевченка також засвідчують, що його творчість пов’язана з цим процесом.

Значний інтерес виявляв поет до слов. літератур. На першому місці треба назвати польс. л-ру, з якою він знайомився е оригіналі. Явищем першорядного значення була для Шевченка поезія А. Міцкевича, яку він добре знав, багато що декламував по пам’яті й пробував перекладати укр. мовою. Дослідники, зокрема І. Франко, не раз указували на моменти творчого перегуку цих двох великих слов. поетів і певного впливу А. Міцкевича на Шевченка. Є немало свідчень обізнаності Шевченка з творчістю З. Красінського і поетів т. з. української школи в польській літературі, серед яких він особливо прихильно ставився до Ю. Б. Залеського. Велику зацікавленість викликали у Шевченка чеські будителі, передусім П. Й. Шафарик, який «звів ... в одно море // Слав’янськії ріки», а також Я. Коллар. Був обізнаний Шевченко і з серб. нар. епосом.

Нелегким і непростим був шлях Шевченка до інтернаціональної аудиторії, до світового визнання. Царизм переслідував укр. л-ру, насамперед прогрес., революц.-демократичну. В цих умовах Шевченкова поезія могла проникати в зарубіж. країни лише всупереч заборонам та обмеженням.

Найраніше знайомство з його творчістю почалося в слов. країнах, там же воно набуло й найбільшої інтенсивності. Перші відомості про Шевченка трапляються в польській і чеській критиці вже в 40-х рр. 19 ст. Але широкий і цілеспрямований інтерес до спадщини українського поета серед слов’янських народів виник у кін. 50 — 60-х рр., свідченням чого була значна кількість присвячених йому статей (переважно польс.) і перші переклади його творів (див. Перекладання теорії Т. Г. Шевченка) польс, чес. і болг. мовами (Л. Совінського, А. Гожалчинського, Й. В. Фріча, Р. Жинзифова та ін.) У 1863 видано збірку Шевченкових творів польською мовою, переклади яких здійснив В. Сирокомля, а 1865 — першу монографію про Шевченка польс. критика Г. Баттальї В польс. пресі 50 — 60-х рр. з’являлися й необ’єктивні, часом недоброзичливі відгуки про Шевченка. Загалом освоєння його творчості в Польщі пройшло складний шлях. Перекладання творів укр. поета розгорнулося в Чехії (Р. Єсенська, Р. Покорний та ін.), в Болгарії (Л. С. Каравелов, П. Р. Славейков та ін.), у Сербії (В. Николич та ін.) і Хорватії (А. Харамбашич). Водночас з’являлися все грунтовніші статті й розвідки про його доробок, зокрема чеських критиків Е. Ваври, В. Дундера й Й. Первольфа, польс. — П. Свенціцького, Б. Залеського та ін. В останній третині 19 ст. почалося ознайомлення з творчістю Шевченка і в Румунії (особливо активну роль на першому етапі цього ознайомлення відіграв діяч соціалістич. руху й літературний критик К. Доброджану-Геря) та в Угорщині (поет і перекладач Г. Стрипський). Спадщина українського поета викликала великий інтерес у багатьох видатних письменників слов. світу 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., зокрема у Е. Ожешко, С. Жеромського, В. Оркана, К. Сабіни, С. Чеха, І. Базова, А. Шеноа та ін.

Загалом інтерес до Шевченка в слов’янських країнах був активніший, а сприймання його творів глибше й проникливіше, ніж в ін. країнах Європи. Пояснюється це не тільки більшою мовною і культ. близькістю, а й тим, що ін. слов. народи перебували в соціально-історичному становищі, схожому на становище українського народу. Вони теж переживали епоху «краху феодалізму і абсолютизму», епоху «складання буржуазно-демократичного суспільства» (Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 25, с. 251). Перед ними стояли аналогічні завдання соціального й нац. визволення. Тому поезія Шевченка набувала для них гострої актуальності, ставала фактором не лише літ., а й громадського життя. Важливо також, що за своєю структурою тогочасні слов. л-ри були набагато ближчі до української, а отже, й до Шевченка. Всім цим і зумовлювалося те, що в слов. країнах його поезія органічно входила в літ. процес і мала значний вплив на багатьох видатних письменників. Серед них болг. письменники І. Вазов, Л. С. Каравелов, П. Р. Славейков та ін.; польські — Ю. Б. Залеський і В. Сирокомля; хорватські — А. Харамбашич, А. Шеноа та багато у Зх. Європі згадки про Шевченка та його окремі твори почали з’являтися в 40-х рр. 19 ст., але тривалий час вони пали епізодичний і фрагменіарний характер. Перелом настав у 70 — 80-х рр. з появою низки статей і нарисів, які давали зх.-європ. громадськості досить широке й грунтовне уявлення про укр. поета. Найвагомішими серед них були книжка Й.-Г. Обріста й нарис К.-Е. Францоза в Німеччині та Австрії, стаття Е.-А. Дюрана у Франції і дві статті У.-Р. Морфілла в Англії та англомовних країнах. У них було подано докладні розповіді про Шевченкове життя й розгорнуті характеристики його творчості, підкреслено її органічний зв’язок з нар. життям і фольклором, її антикріпосницьку спрямованість і волелюбний пафос. Деякі автори, зокрема К.-Е. Францоз, включали Шевченка в коло геніїв світової л-ри. Спільною вадою більшості цих праць було те, що в них занадто зближували творчість Шевченка з укр. фольклором і навіть зливали з ним, не усвідомлюючи належною мірою якісної різниці між його поезією й народнопісенною творчістю.

В цей час визначилися розбіжності в трактуванні Шевченка прогрес. і реакц. критиками як зх.-європ., так і слов. країн. Консервативні критики (А. Авріль, М. Фольтіцінеано та ін.) трактували його тільки як співця природи та минулого України, обходячи твори революц.-демократич. змісту й спрямування. Прогресивна критика вбачала в поезії Шевченка вираження революц. настроїв укр. народу, його соціальних прагнень і сподівань (Б. Малон, Ф. Дідеріх та ін.). Критики ліберального напряму, знайомлячи європ. громадськість з творчістю укр. поета, відзначаючи, зокрема, бунтарський дух «Кобзаря», замикали його в рамках зненависті до кріпосництва й політ. деспотизму, ігнорували його революц.-демократичну сутність. Виходові Шевченка на європ. арену всіляко сприяли укр. вчені, письменники й громад. діячі, насамперед І. Франко, М. Драгоманов і С. Подолинський. Але протягом усього 19 ст. не було повноцінних перекладів Шевченкових творів зх.-європ. мовами. А ті, що друкувалися, не могли дати належного уявлення про худож. силу його поезії. Часто це були підрядники, зроблені для авторів статей і нарисів знайомими їм українцями.

Певне пожвавлення в ознайомленні громадськості країн Зх. Європи й Америки з творчістю Шевченка спостерігалося на поч. 20 ст. У цей період зростав потік інформації про поета, чому, зокрема, сприяли ювілеї 1911 і 1914. Активно пропагував його творчість журн. ліберально-буржуазного напряму «Ruthenische Revue» («Український огляд», 1903 — 05; 1906 — 16 він наз. «Ukrainische Runfschau»), який виходив нім. мовою у Відні.

Почалося серйозне наук. вивчення спадщини Шевченка. Вийшли грунтовні праці Л.-П.-М. Леже, А. Єнсена та ін. З’явилися перші вдалі переклади з «Кобзаря» зх.-європ. мовами, зокрема нім. та англійською. Це, передусім, збірки Ю. Віргінії і Е.-Л. Войнич, які в своїх кращих перекладах відтворювали ідейно-художню силу й своєрідність поезії Шевченка і викликали значний інтерес громадськості до його життя і творчості.

Новий етап у розвитку зарубіжної шевченкіани настав після Великої Жовтн. соціалістич. революції в Росії. Розквіт укр. рад. культури в сім’ї братніх культур народів СРСР, розширення її інтернаціональних зв’язків створювали важливі передумови для поглиблення обізнаності народів Європи і всього світу з творчістю укр. поета. Активно вивчається і перекладається спадщина Шевченка в слов. країнах, зокрема в Польщі, Чехословаччині й Болгарії. Значна кількість публікацій про поета з’явилася в Німеччині, Канаді, США, Франції, Англії, Італії та інших зарубіжних країнах, виходили нові переклади його творів. Для зарубіжного шевченкознавства після 1917 характерні деякі нові риси й тенденції. Передусім, спостерігається чіткіша диференціація прогресивних і реакц. сил у підході до творчості Шевченка, загострення ідейної боротьби навколо його спадщини. Мають місце спроби ідеологічних спекуляцій імперіалістич. реакції на його імені, в чому їй активно допомагають укр. бурж. націоналісти (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). Та найважливіша й найхарактерніша тенденція зарубіжної шевченкіани після Великої Жовтневої соціалістичної революції полягає в тому, що провідна роль в освоєнні творчості Шевченка переходить до прогресивних критиків, істориків літератури та перекладачів, пов’язаних з революційним рухом трудящих і комуністич. та робітнич. партіями своїх країн. У 30-х рр. велику збірку перекладів Шевченкових віршів і його повість «Художник» болг. мовою видав прогрес. поет К. П. Кюлявков. Майже повністю переклали «Кобзар» нім. мовою революц. поети Німеччини — Е. Вайнерт, А. Курелла та ін. в 50-х рр. Перше книжкове видання поезій Шевченка франц. мовою — збірка перекладів (1964) Е. Гільвіка. Серед перекладів Шевченкових творів англ. мовою значним є доробок Дж. Віра, М. Ф. Скрипник, Дж. Ліндсея та ін. Особливо великий внесок у вивчення й популяризацію творчості укр. поета в зарубіж. країнах зробили прогрес. вчені й критики, які широко використовують здобутки рад. шевченкознавства.

Найактивніше освоюють спадщину Шевченка в європ. країнах соціалістичної співдружності. Збірки перекладів його творів з’явилися в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, Народній Республіці Болгарії, Соціалістичній Республіці Румунії, Соціалістичній Федеративній Республіці Югославії та ін. соціалістич. країнах. Вийшла велика кількість статей і розвідок про укр. митця, в т. ч. таких відомих учених, як Т. Д. Павлов, Ю. Доланський, Е. Вінтер, Міхай Новиков, В. Кубацький, М. Якубець, Е. Андял та ін. З’явилося кілька монографій про творчість Шевченка та її зв’язки з відповідними національними літературами (М. Мольнара, С. Русакієва та ін.). З цікавим біографічним романом «Українські ночі, або Родовід генія» виступив польс. письменник Є. Єнджеєвич. У перекладанні творів Шевченка взяли участь відомі літератори європ. соціалістич. країн Л. Стоянов і Д. Методієв, А. Гідаш і Ш. Береш, Е. Вайнерт і А. Курелла, М. Садовяну й В. Тулбуре, Д. Максимович і Й. Хрвачанин та ін. Отже, спадщина українського поета все глибше входить у культуру братніх народів соціалістичної співдружності.

Все більше розширюється географ. діапазон обізнаності з творчістю Шевченка, охоплюючи Азію й Африку, Латинську Америку й Австралію. Важливу роль у цьому відіграли відзначення 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження поета (див. Сторіччя з дня смерті Т. Г. Шевченка, Стоп’ятдесятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка). За ухвалами Всесвітньої Ради Миру ці ювілейні дати відзначалися в усьому світі. У травні 1964 в Києві відбувся Міжнародний форум діячів культури, присвячений 150-річчю з дня народження Шевченка. На форум зібралися представники літератур 43 народів і народностей світу. Його учасниками були такі визначні письменники, як Я. Івашкевич, У. Макдональд, М. Бенюк, Р.Альберті, Е. Гільвік, П. Пйовене та багато ін. Вийшов також спец. номер «Кур’єра ЮНЕСКО» (1964, № 2), присвячений Шевченку. Пробуджується інтерес до Шевченка в араб. країнах, Індії, В’єтнамі тощо. Так, мовами народів Індії вийшло кілька популяризаторських статей про поета, а 1965 з’явилася біографічна драма бенгал. письменника М. Рая «Тарас Шевченко». Багато зробив для ознайомлення трудящих В’єтнаму з творчістю Шевченка поет і літературознавець Нгуєн Суан Шань. У країнах Латинської Америки ознайомлення із Шевченковою спадщиною почалося в 30-х pp. 20 ст., помітно посилилось у 60-х pp. У цей час деякі шевченківські матеріали надруковано в періодич. літературі Аргентіни, Бразілії, Мексіки. На Кубі письменник С. Фейхоо у співавт. з рад. перекладачкою Н. Булгаковою 1966 видав ісп. мовою антологію «Російські і радянські поети», де вміщено й 19 віршів Шевченка. Народи, ще недавно поневолені колонізаторами, відкривають для себе Шевченка, знаходять багато близького й співзвучного в його безсмертній поезії. 160-річчя з дня народження укр. поета також відзначено за кордоном ювілейними вечорами й зборами, статтями у періодич. л-рі. Див. також статті про окремі зарубіжні літератури і Шевченка.

Літ.: Світова велич Шевченка, т. 3. Т. Г. Шевченко в зарубіжному літературознавстві. К., 1964; Шевченко и мировая культура. М., 1964; Т. Г. Шевченко і слов’янські народи. К., 1964; Всенародна шана. К., 1967; Білецький О. І. Шевченко і слов’янство. К., 1961; Белецкий А. И. Мировое значение творчества Тараса Шевченко. В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962; Білецький О. І. Шевченко і західноєвропейські літератури. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кирилюк Е. П. Т. Г. Шевченко в славянских литературах. «Иностранная литература», 1961, № 3; Гавришків Б. Шевченко і західноєвропейська література. «Вітчизна», 1961, № 3; Погребенник Ф. П. Всесвітня слава Кобзаря. «Радянське літературознавство», 1962, № 1; Калениченко П. М. Твори Т. Г. Шевченка в зарубіжних соціалістичних країнах. «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Кирилюк Є. П. Світова велич. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Шабліовський Є. С. Шевченко і світова прогресивна культура. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Савченко С. В. Шевченко і світова література. В кн.: Савченко С. В. З історії зарубіжних літератур. К., 1975.

Д. С. Наливайко.


ЗАРУДНИЙ Микола Якович (н. 20.VIII 1921) — український рад. письменник. Член КПРС з 1948. За мотивами творів Шевченка («Марина», «Княжна», «Слепая» і «Петрусь») написав героїчну драму «Марина».

Тв.: Марина. К., 1965.


ЗАРЯН Наїрі [справж. прізв., ім’я і по батькові — Єгіазарян Айастан Єгіазарович; 13.I 1901 (31.XII 1900 с. ст.) — 11.VII 1969] — вірменський рад. письменник. Член КПРС з 1930. Україні присвятив вірш «Київ — наш» (1941). З любов’ю згадував Україну в поезії «Товаришам, що полягли в боях» (1944). З. перший повністю переклав вірм. мовою Шевченків «Заповіт» (1936). Автор статей про Шевченка «Володар у царстві духу» і «Український Прометей» (обидві — 1964).


ЗАРЯНКО Сергій Костянтинович (6.Х 1818 — 1.I 1871) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1843). Автор інтер’єрів і творів портретного живопису. Манері З. властиві холодна точність у відтворенні зовнішніх рис моделі й ретельна обробка деталей. Шевченко відзначив саме ці особливості творчості З., осуджуючи його метод «дагерротипного подражания природе» (повість «Музыкант», «Щоденник» — запис 12.VII 1857).


ЗАСЕНКО Олексій Єлисейович (н. 4.Х 1907) — український радянський літературознавець, письменник. Член КПРС з 1942. Досліджує творчість укр. письменників 19 — поч. 20 ст., зв’язки укр. л-ри з рос. та зарубіжними літературами. В своїх працях значне місце приділяє питанням «Шевченко і Марко Вовчок», «Шевченко і Марко Черемшина», досліджує ставлення О. Маковея до поета, висвітлює розвиток революц.-демократичних традицій Шевченка та їхнє значення в історії сусп. думки на Україні в розвитку нової укр. л-ри. Автор нарису-спогаду «Зустріч з океаном» — про відзначення шевченківських днів у 1917 (журн. «Дніпро». 1971, № 3).

Тв.: Марко Черемшина про Шевченка. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Літературно-критичні нариси і статті. К., 1962; Марко Вовчок. К., 1964; Осип Маковей. К., 1968; Марко Черемшина. К., 1974.


ЗАСЛАННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА (1847 — 57) — один з найтяжчих періодів у житті поета. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві 5.IV 1847 Шевченка заарештовано, відправлено до Петербурга й ув’язнено в казематі «Третього відділу». Ін. членів товариства не судили, а в адміністративному порядку заслали в різні місця на різні строки. Шевченка ж «за створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів, як наділеного міцною статурою», призначено рядовим в Окремий Оренбурзький корпус. За поетом мав бути встановлений якнайсуворіший нагляд, щоб «від нього ні в якому разі не могло виходити підбурливих і пасквільних творів». На вироку Микола I власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». 30.V Шевченка передали у відання військового міністерства, де він перебув ніч у арештантській кімнаті, а 31.V його відправили з фельд’єгерем до Оренбурга/ Невільничі роки Шевченка ділять на два періоди; 1847 — 50 і 1850 — 57. Перший період заслання — Оренбург (9 — 20.VI 1847), Орська фортеця (22.VI 1847 — 11.V 1848). Аральська описова експедиція — перехід до Раїма, а звідти вирушили до Аральського моря, перебування на його берегах і в плаванні, повернення (11.V 1848 — 31.Х 1849), Оренбург (31.X 1849 — до кінця травня 1850) і знову Орська фортеця (1.VI — 29 — 30.ІХ 1850). Другий період охоплює сім років перебування поета на п-ві Мангишлак у Новопетровському укріпленні (17.X 1850 — 2.VIII 1857). Шевченко вперше прибув до Оренбурга 9.VI 1847 і був призначений до 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, розташованого в Орській фортеці. До фортеці поет прибув 22.VI. Жив у казармі, це дуже гнітило його. З першого ж дня почалася муштра. І все ж, порушуючи царський наказ, Шевченко писав поезії. Він створив тут ряд віршів і поем («Згадайте, братія моя», «Чернець», «Княжна» та ін.). Записував їх у захалявні книжечки. Різні особи не раз намагалися полегшити умови заслання поета, але послаблення тривали недовго. В Оренбурзі Шевченко познайомився з братами Ф. і М. Лазаревськими, Ю. Матвєєвим, які всіляко йому допомагали, в Орській фортеці — з М. Александрійським, з польс. політ. засланцями І. Заводським, О. Фішером, С. Крулікевичем, Б. Колесинським та ін. У 1848 Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції, яку очолював О. Бутаков. Під час цієї експедиції поет мав можливість вільно малювати. Він виконав близько 200 малюнків, відтворивши весь шлях експедиції: «Форт Карабутак», «Крутий берег Аральського моря», «Укріплення Іргизкала», «Казахи біля вогню» та ін. На о. Косарал поет написав понад 50 поезій: «Та не дай, господи, нікому», «Титарівна», «І широкую долину» та ін. Восени 1849 Шевченко повернувся до Оренбурга. Його залишили тут опрацьовувати матеріали експедиції, а на допомогу призначили Б. Залеського. Деякий час поет жив на квартирі К. Герна. Шевченко мав змогу ходити в цивільному одязі, писати й малювати. Він завершував свої малюнки, виконані під час експедиції, створив портрет Ф. і М. Лазаревських, Племянникова Андрія Васильовича портрет, кілька автопортретів. За доносом прапорщика М. Ісаєва про те, що поет порушує царський наказ, Шевченка 23.IV 1850 заарештовано. Про арешт його попередили, і він встиг передати К. Гернові захалявні книжечки й спалити деякі листи. Спочатку поета відправили до Орської фортеці, а потім перевели на службу до 1-го лінійного батальйону в Новопетровське укріплення, куди він прибув 17.Х 1850. Тут поет провів сім тяжких років. Проте і тут були люди, які щиро співчували поетові і прагнули полегшити його нестерпне солдатське життя, — комендант укріплення А. Маєвський, згодом його наступник І. Усков та ін, У 1851 поета зачислили до загону, що супроводжував Каратауську експедицію, де він мав можливість малювати. В Новопетровському укріпленні Шевченко писав повісті рос. мовою («Княгиня», «Наймичка», «Варнак», «Музыкант» та ін.), які хотів надрукувати в петерб. журналах, а також, незважаючи на заборону, чимало малював. Після смерті Миколи I (1855) поет сподівався на амністію, але тільки через два роки (1857) завдяки наполегливим клопотанням друзів (насамперед, родини Толстих) його звільнили, але з забороною в’їзду та проживання в обох столицях і з встановленням за ним нагляду «впредь до совершенного удостоверения в его благонадежности». Для оформлення відставки Шевченко мав прибути до Оренбурга. Та комендант І. Усков, не знаючи про це, дозволив поетові в серпні 1857 виїхати з Новопетровська, не заїжджаючи до Оренбурга.

Засилаючи Шевченка, царський уряд намагався духовно зламати поета, але «горький опыт, — писав він у „Щоденнику“ 20.VI 1857, — прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась». Довідавшись про близьке звільнення, Шевченко почав вести «Щоденник» («Журнал»). Це надзвичайно важливий документ, з якого постає образ великого мислителя-революціонера.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1963. К., 1963; Ведмицкий А. Н. Т. Шевченко в Оренбургской ссылке. Оренбург, 1960; Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С., Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1964; Дьяков В. А. Тарас Шевченко и его польские друзья. М., 1964; Большаков Л. По следам Оренбургской зимы. Челябинск, 1968.

Л. Н. Большаков.


«ЗАСТУПИЛА ЧОРНА ХМАРА» — істор. поема Шевченка, написана в кін. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (у захалявній книжечці 1848 твір записаний за № 60, останнім серед поезій того року). До «Більшої книжки» поему не переписано. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Зміст поеми — події 1676 на Україні: капітуляція в Чигирині гетьмана Правобережної України, тур. ставленика П. Дорошенка перед військами гетьмана Лівобережної України І. Самойловича і рос. військами Г. Ромодановського. Дорошенка в поемі романтично ідеалізовано, його оцінка від різняється від оцінки гетьмана у відомих Шевченкові істор. джерелах. У літопису С. Величка характеристика Дорошенка двоїста: літописець співчував гетьманові в його боротьбі проти угоди, укладеної 1667 в Андрусові між Росією і шляхетською Польщею, за якою Правобережна Україна залишилась під владою Польщі, але осуджував його союз з Туреччиною і братовбивчу війну, від якої терпіло населення України. В «Історії Русів», «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Історії Малоросії» М. Маркевича діяльність Дорошенка осуджувалася. Ідеалізація Дорошенка в поемі пояснюється передусім тим, що в його спробах об’єднати під своєю булавою поділену Андрусівською угодою Україну Шевченко побачив не боротьбу за владу честолюбного гетьмана, як воно було справді, а вияв патріотичної ідеї. Водночас поет не схвалював союз Дорошенка з султанською Туреччиною; турки й татари згадуються в поемі як ворожа Україні руїнницька сила. В цьому виявилась суперечливість істор. концепції твору: адже саме Дорошенко закликав їх на Україну. Спосіб відтворення історії в поемі — романтичний, близький до творів поетів-декабристів, які використовували істор. тему для виховання громадянських почуттів, робили істор. діячів речниками визвольних ідей. Постать Дорошенка в поемі є не реальним портретом істор. діяча, а худож. образом, у якому поет-засланець втілив свої думки й почуття, свою тугу за батьківщиною.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


ЗАТЕНАЦЬКИЙ Яків Павлович (н. 6.ХІ 1902) — український рад. мистецтвознавець. Член КПРС з 1925. Досліджує укр. живопис 19 — 20 ст. Автор книжок «Т. Г. Шевченко» (М., 1961), «Тарас Шевченко і російське мистецтво» (К., 1964) і «Українське мистецтво першої половини XIX ст.» (К., 1965) та багатьох статей про Шевченка-митця. Брав участь у підготовці «Мистецької спадщини» Шевченка (т. 1 — 4. К., 1961 — 64) та колективних праць про мистецьку творчість Шевченка (Історія українського мистецтва, т. 4, кн. 1. К., 1969). Держ. премія УРСР, 1971.


ЗАТИРКЕВИЧ-КАРПИНСЬКА Ганна Петрівна (20.II 1855 — 12.ІХ 1921) — українська артистка. З 1883 була провідною виконавицею комедійних і характерних ролей в укр. трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського та ін. У 1919 — 20 працювала в Держ. нар. театрі в Києві, 1920 — 21 — в Українській рад. трупі в Ромнах. Серед ролей З.-К.: Стеха в «Назарі Стодолі» Шевченка, Худоліїха в «Глумі і помсті» («Титарівні») М. Кропивницького та Христя в «Матері-наймичці» І. Тогобочного за Шевченком. Виступала в частинах Червоної Армії, перед робітниками і селянами з читанням Шевченкових поезій.

Літ.: Слово про Ганну Затиркевич-Карпинську. Спогади, статті, матеріали. К., 1966.


ЗАТОНСЬКИЙ Володимир Петрович (8.VIII 1888 — 29.VII 1938) — радянський державний і партійний діяч, академік АН УРСР (з 1929). Член Комуністичної партії з 1917 (з 1905 вступив до РСДРП — меншовик). Один з фундаторів КП(б)У. У 1920 очолював комісію по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві і виступав на відкритті цього пам’ятника. Опублікував у періодичних виданнях низку статей про значення спадщини поета для сучасності («Час уже», 1926; «До дня Тараса Шевченка», 1927«Свято української радянської культури», 1935, тощо). Очолював редакційну колегію «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 1 — 2. К., 1935 — 37). Видання лишилося незавершеним. Очолював урядову комісію по затвердженню проекту пам’ятника Шевченкові в Харкові; виступав на мітингу, присвяченому відкриттю пам’ятника (24.III 1935). Як нарком освіти УРСР (1933 — 38) приділяв значну увагу розгортанню роботи Інституту Тараса Шевченка. Протягом 1933 — 36 очолював Держ. шевченківський комітет.

Тв.: Пошана революціонерові. В кн.: Т. Г. Шевченко. 1814 — 1934 X., 1934.

Літ.: Морозов В. Володимир Петрович Затонський. К., 1967.

Є. С. Шабліовський.


ЗАУЕРВЕЙД Олександр Іванович (2.III 1783 — 6.ХІ 1844) — російський художник-баталіст. З 1836 — керівник батальної майстерні петерб. Академії мистецтв. Шевченко згадував З. в повісті «Художник». Деякий час вважалося, що портрет О. Є. Коцебу роботи Шевченка — це портрет Зауервейда.

Літ.: Мацапура М. До історії двох портретів. «Україна», 1953, № 2.


ЗАХАЛЯВНІ КНИЖЕЧКИ — невеликі саморобні зшитки, куди Шевченко 1847 — 50 записував свої поезії. Ці зшитки-книжечки поет ховав за халявою солдатських чобіт (звідси й назва). Згадуються у віршах Шевченка «А. О. Козачковському», «Неначе степом чумаки», «Лічу в неволі дні і ночі». Про переховування поетом своїх рукописів за халявою розповіли з його слів М. Костомаров, І. Тургенєв та ін. Наприкінці 1849 — на поч. 1850 Шевченко переписав твори 1847 — 50 із «З. к.» та ін. рукописів до «Малої книжки», де пронумерував їх за кожний рік окремо. Разом із «невольничими» поезіями 1847 він занотував сюди і деякі твори, написані ще до заслання «Лілея», «Русалка», «Відьма», цикл «В казематі». В л-рі назва «захалявні книжечки» вживається на означення «Малої книжки» та річних книжечок-збірників творів Шевченка за 1846 — 47. 1848, 1849 і 1850.

Літ.: Шабліовський Є. [Передмова]. В кн.: Шевченко Т. Мала книжка. К., 1963; Бородін В. С. До історії тексту «Малої книжки» Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1976, № 2.


ЗАХАР’ЇН Іван Миколайович (літ. псевд. — І. Якунін, Я. Лізин; 1839 — 1906) — російський письменник і журналіст. Переклав поезії Шевченка «У перетику ходила» (1874), «Було, роблю що, чи гуляю», «Сонце заходить, гори чорніють» (обидва — 1875), «На Великдень, на соломі» (1876). В перекладах відходив від авторського стилю, привносив у них шаблонну літературність.


ЗАХАРОВ Лев (1903 — 16.ХІ 1975) — сербський літературознавець і перекладач. Перекладав твори рос. письменників. Автор статей про життя і творчість Шевченка: «Тарас Шевченко» [«Књижевни новине» («Літературна газета», 1951, № 13)], «Страждання і велич Тараса Шевченка» [журн. «Сусрети» («Зустрічі», 1961, № 9 — 10)], «Доля Тараса Шевченка» (газ. «Telegram», 1961, № 49).


ЗАХІДОВ Вахід Юлдашович (н. 1914) — узбецький рад. філософ і літературознавець, чл.кор. АН Узб. РСР (з 1946). Член КПРС з 1941. У своїх статтях «Т. Шевченко» (1939), «Великий поет-революціонер» (1964), «Великий Кобзар» (1964) та ін. З. розкриває роль суспільних ідеалів у творчості укр. поета.


«ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 9 у захалявній книжечці 1849) та в «Більшій книжці», куди вірш переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 1). Вірш належить до тієї групи лірично-рефлексійних поезій Шевченка, в яких описана картина є не безпосереднім малюнком з натури, а певним уявним образом, що виступає як своєрідний повчальний приклад. Малюючи зворушливу ідилію — картину людського щастя, краси й гармонії природи, поет приходить до гострої антиклерикальної думки: «Якого ж ми раю // У бога благаєм? // Рай у серце лізе, // А ми в церкву лізем, // Заплющивши очі...». На відміну від багатьох ін. поезій, де Шевченко, звертаючись до мотиву «земного раю», показує примарність людського щастя за умов самодержавно-кріпосницького ладу («Якби ви знали, паничі», «Не молилася за мене» та ін.), тут поет не руйнує «ідилії», у нього інша мета — закликати людину шукати «рай» на землі, а не на небі. Музику до твору писали М. В. Лисенко, Я. Степовий, Д. Клебанов, І. Шамо та ін.


ЗБАНАЦЬКИЙ Юрій Олефірович [н. 1.I 1914 (19.XII 1913 с. ст.)] — український радянський письменник, Герой Рад. Союзу (1944). Член КПРС з 1939. В оповіданні «Позолота» (1961) відобразив повернення Шевченка із заслання. Його оповідання «Безталання невсипуще» (1963) — про перебування Шевченка в Седневі на Чернігівщині. Шевченківські теми й образи використав у творах, присвячених боротьбі рад. людей у тилу ворога в роки Великої Вітчизн. війни 1941 — 45. Автор статей «В сім’ї вольній, новій...» (1950), «Вічний вогонь» (1964) та ін. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1970.


ЗБІРНИКИ ПРАЦЬ НАУКОВИХ ШЕВЧЕНКІВСЬКИХ КОНФЕРЕНЦІЙ — збірники доповідей і повідомлень, заслуханих на наук. шевченківських конференціях. Видає збірники Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР з 1954. До 1976 вийшло 20 збірників. Див. Шевченківські наукові конференції.


ЗБРОЖЕК Томаш (Хома Іванович; н. 1821 — р. см. невід.) — лікар флотського екіпажу. В 1850, після закінчення Київ. ун-ту, був відряджений у Севастополь. У 1853 — 56 брав участь у Кримській війні. З червня 1857 — в Астрахані, де в серпні 1857 з ним познайомився Шевченко. У «Щоденнику» є згадка про З. і його власноручний запис (польс. мовою) — привітання поетові.


ЗВЕНИГОРОДКА — повітове місто Київської губ. (тепер районний центр Черкаської обл.). Шевченко був у цьому місті до заслання. Згадки про З. є в Шевченкових «Приписах» до поеми «Гайдамаки», в повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» і «Варнак», у «Щоденнику» та в листі до В. Г. Шевченка 5.Х 1860. Збереглися два велетенські дуби, під якими, за переказами, відпочивав поет і які в народі називають Шевченковими. В 1955 у З. встановлено погруддя Шевченка, 1964 — пам’ятник поетові. Його ім’ям названо Будинок культури, нар. краєзнавчий музей, дендрологічний парк і вулицю.


ЗВОЛІНСЬКИЙ (Zwoliński) Пшемислав (н. 26.ІХ 1914) — польський мовознавець-славіст. Праці з порівняльно-істор. і укр. мовознавства, зокрема в галузі історії мови, лексикографії та ономастики. Автор розвідки «Мовна біографія Тараса Шевченка», опублікованої в журналі «Slavia Orientalis» («Східне слов’янознавство», 1964, № 4), де аналізує в історико-біографіч. і філологічному плані осн. фактори, що визначили характер мови укр. поета — її діалектну основу, зв’язки з ін. мовами, літ.-мовні впливи.


ЗВЯГІНЦЕВА Віра Клавдіївна (12.ХІ 1894 — 11.IX 1972) — російська рад. поетеса. Член КПРС з 1954. Переклала понад двадцять поезій Шевченка — «Немає гірше, як в неволі», «По улиці вітер віє», «Ой стрічечка до стрічечки», «Ой виострю товариша», «Дівча любе, чорнобриве» та ін. Переклади З. ввійшли до багатьох видань творів укр. поета рос. мовою.


«ЗГАДАЙТЕ, БРАТІЯ МОЯ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці як заспів до циклу поезій, створених у казематі «Третього відділу». В «Малій книжці» (у захалявній книжечці 1847) вірш має присвяту «N. N.»; тут, як і в «Більшій книжці», ним починається цикл «В казематі». Вперше надрукований у журн. «Основа» (1862, № 3) під ред. назвою «Моїм соузникам». Вірш, звернений до членів Кирило-Мефодіївського товариства, недавніх в’язнів, зосереджує в собі мотиви й настрої всього циклу. Мотив любові до батьківщини, тривоги за її долю поєднується тут, як і в поезіях «Чи ми ще зійдемося знову?», «В неволі тяжко, хоча й волі», «Мені однаково, чи буду», з новим у ліриці Шевченка мотивом неволі. Вірш засвідчив незламність революційних переконань поета в перші, особливо тяжкі для нього, місяці солдатчини.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


ЗГУРІВКА — село Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер с-ще м. т. Яготинського р-ну Київської обл.). Згадка про З. є в листі до В. Г. Шевченка 20.VIII 1859. Згадується в зв’язку з бажанням Шевченка допомогти В. Г. Шевченкові влаштуватися на роботу.


ЗДЗЕХОВСЬКИЙ (Zdziechowski) Мар’ян (літ. псевд. — Урсін; 1861 — 1938) — польський літературознавець. Висловлював ідеалістичні погляди на завдання порівняльного слов’янознавства. Спільні риси слов. народів і їхніх культур вбачав передусім у спорідненості їхньої психології, у нібито властивому їм містицизмі й релігійності. З цих позицій написана книжка «Очерет из психологии славянского племени. Славянофилы» (СПБ, 1887), в якій З. характеризував Шевченка як виразника т. з. укр. містицизму, месіанства й релігійності. Проти міркувань З. виступив І. Франко в статті «Т. Шевченко в освітленні п. Урсіна» [«Przegląd Literacki» («Літературний огляд»), додаток до газ. «Kraj», 1888, № 52], У якій заявив, що це — фальшиве трактування Шевченкової поезії, воно суперечить її духові. В журн. «Kłosy ukraiński» («Українські колоски», 1914, № 1) надрукував статтю «Тарас Шевченко (1814 — 1914)», в якій позитивно оцінив творчість укр. поета.


ЗЕЛЕНА ДІБРОВА — село Звенигородського пов. Київської губ. (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Шевченко в дитинстві часто гостював у З. Д. в сестри Катеринии (див. К. Г. Шевченко), яка, вийшовши заміж за А. Красицького, жила в цьому селі. Поет відвідав це село 1843, у вересні 1845 та влітку 1859. За рад. часу на місці, де стояла хата Красицьких, встановлено меморіальну дошку, 1965 — пам’ятник Шевченкові. В селі є Будинок культури ім. Т. Г. Шевченка.


ЗЕЛЕНКА (Зеленко) Михайло Тадейович — див. Зельонка Михайло Тадейович.


ЗЕЛЕНЬКИ — село Канівського пов. Київської губ. (тепер Миронівського р-ну Київ. обл.). У липні 1859 заарештованого Шевченка везли з Черкас у Київ через З. У цьому селі 27.VII він записав, імовірно від селянина Д. Сучка, нар. пісню «Ой п’яна я, п’яна». За рад. часу в З. одну з вулиць названо ім’ям поета.


ЗЕЛІБ (Seelieb) Артур (7.VII 1878 — 1958) — німецький і польський літературознавець і перекладач. Н. на Львівщині. Вчився у Львів. ун-ті. З 1909 жив у м. Лозанні (Швейцарія), з 1923 — в Польщі. Автор багатьох статей у франц. і нім. пресі про Україну, зокрема про Шевченка, творчість якого він широко популяризував. У статті «Тарас Шевченко» [надруковано в зб. «Воля і праця» (нім. мовою. Лозанна, 1910)] називав поета пророком давно сподіваної волі, борцем за найвищі людські ідеали. В 1911 у Лейпцігу вийшла книжка перекладів Шевченкових творів, зроблених Ю. Віргінією за підрядником З. В 1912 в Лейпцігу в своєму перекладі нім. мовою видав повість Шевченка «Художник». У справі видання творів укр. поета нім. мовою листувався з І. Франком.


ЗЕЛІНСЬКИЙ Карл Адамович — завідуючий артилерійськими чинами в Новопетровському укріпленні, поручик. За походженням поляк. Разом з комендантом А. Маєвським восени 1850 підписав документ про прибуття Шевченка до укріплення. Поет згадував З. в листах, з ним переслав до Оренбурга виливок барельєфа «Тріо».


ЗЕЛЬОНКА Михайло Тадейович (в чернецтві Кандид; 1797 — 1860) — польський політ. засланець, ксьондз оренбурзької рим.-католиц. церкви. Після польс. визвольного повстання 1830 — 31 його за «участь у зловмисних намірах польських бунтівників» 1833 заслали в Оренбурзьку губернію. Тут він жив до кінця життя. Шевченко познайомився з ним 1849 — 50. Поет поважав З. і довіряв йому. В листуванні прихильно називав його «отець префект».


ЗЕМБУЛАТОВ Михайло Іванович (pp. н. і см. невід.) — російський художник. У 1842 — 57 викладав малювання в Петерб. школі гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. Шевченко згадав З. в «Щоденнику» 24.IV 1858 як давнього й щирого друга.


ЗЕМКЕВИЧ Ромуальд Олександрович (псевд. — Роман Суниця, Юри Алелькович; 7.II 1881 — бл. 1943) — білоруський бібліограф, публіцист, історик л-ри, перекладач. Автор статті «Тарас Шевченко і білоруси» (газ. «Наша ніва», 1911), першої в білорус. л-рі статті, в якій відзначено факт знайомства Шевченка з білорус. і польс. письменниками Я. Барщевським, Р. Подберезьким-Друцьким та ін.


«ЗЕМЛЯ І ВОЛЯ» — таємне революц. товариство поч. 60-х pp. 19 ст. Охоплювало діячів ряду міст Росії та України, підтримувало зв’язки з закордонною революц. еміграцією (О. Герценом, М. Огарьовим). Натхненником і ідейним наставником «З. і в.» був М. Чернишевський. «З. і в.» виникла в умовах наростання революц. ситуації в Росії 1859 — 61, остаточно оформилася й прийняла назву наприкінці 1861. До утворення «З. і в.» існували, зокрема на Україні, таємні революц. організації (в Катеринославі, Києві, у Харкові та ін. містах). Пізніше значна частина членів цих організацій влилася у «З. і в.». Шевченко підтримував близькі стосунки з багатьма діячами революц. підпілля. Друзями або знайомими Шевченка були майбутні члени «З. і в.» — брати В. і М. Курочкіни, М. Михайлов, М. Д. Новицький, А. Нечипоренко, О. М. Білозерський «З. і в.» поширювала серед народу революц. поезії Шевченка разом з творами О. Герцена і М. Огарьова, використовувала для пропаганди біографію укр. поета-революціонера.

Літ.: Лемке М. К. Очерки освободительного движения «шестидесятых годов» СПБ, 1908; Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы 1856 — 1861. М., 1962; Дьяков В. А. Тарас Шевченко и его польские друзья. М., 1964; Хинкулов Л. Ф. Тарас Шевченко. Биография. М., 1960.

Л. Ф. Хінкулов


ЗЕМПЛЕНІ (Zempléni) Арпад (справж. прізв. — Імреї; 11.VI 1865 — 13.X 1919) — угорський письменник і перекладач. Перекладав твори франц., італ., укр. поетів. До творчості Шевченка увагу З. привернув Г. Стрипський, за підрядниками якого він і здійснював переклади. В журн. «Ukránia» («Україна», 1916, № 11 — 12, 19 — 20) надрукував у своєму перекладі поему Шевченка «Кавказ» і поезію «Чого ти ходиш на могилу?». Вірші «Садок вишневий коло хати», «Минають дні, минають ночі», «І небо невмите, і заспані хвилі» та «N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють») в його ж перекладі опубліковано в журн. «Budapesti Szemle» («Будапештський огляд», 1917, т. 469), а пізніше передруковано в «Кобзарі» (Будапешт, 1961). Переклади З. відзначаються високою майстерністю відтворення ідейного змісту оригіналу, смисловою точністю в поєднанні з емоційною виразністю. В журн. «Budapesti Szemle» (1917, т. 169) надрукував статтю «Із поезій Тараса Шевченка», яка всебічно характеризувала постать поета.


ЗЕНКЕВИЧ Михайло Олександрович (н. 21.V 1891) — російський рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1947. У 1939 переклав поезії Шевченка «І золотої й дорогої», «Осії глава XIV», баладу «Утоплена», поему «Петрусь». Переклади З. передруковано в багатьох рос. виданнях творів Шевченка.


ЗЕРОВ Микола Костянтинович (26.IV 1890 — 13.Х 1941) — український рад. літературознавець, поет і перекладач. Належав до правого крила літ. угруповання «неокласиків». Творчість Шевченка розглядав у курсі укр. л-ри, який він читав у Київ. ун-ті, в працях «Українське письменство XIX в.» (1928), «Поетична діяльність Куліша» (1927), не розкриваючи глибоко ідейну революц. сутність спадщини укр. поета. В періодичній л-рі 1924 виступав з нагоди виходу в світ видань «Революційні поезії» Шевченка (К., 1921). Переклав вірші про Шевченка (з рос. — П. Бутурліна «Шевченкова могила», з польс. — А. Сови «Шевченкові», Б. Залеського «Тарасова могила»).


ЗИГМУНТОВСЬКА Софія Самійлівна — знайома Шевченка, дружина К. Зигмунтовського. За словами поета, «добродушно улыбающаяся, гостеприимная кубическая старушка» («Щоденник», запис 30.VI 1857). Шевченко називав подружжя Зигмунтовських Телемоном і Бавкідою. Вони, можливо, були одними з прототипів образів подружжя Прехтелів у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».


ЗИГМУНТОВСЬКИЙ (Зигмантóвський) Костянтин Миколайович — чиновник. Постійно жив у Новопетровському укріпленні, був повіреним Астраханського акцизного комісіонерства, що постачало провіант до укріплення. Під час заслання Шевченко познайомився і заприятелював із З. та його дружиною. З. цікавився творчістю поета і знав, що на засланні він і далі писав. У 1860 З. придбав нове видання «Кобзаря» і написав авторові до Петербурга, що сподівається знайти в ньому «міркування щодо тутешньої місцевості і людей». Шевченко не раз згадував З. у «Щоденнику».


ЗИДАРОВ Камен (справж. прізв. та ім’я — Манов Тодор Сибев; н. 16.IX 1902) — болгарський письменник і літературний критик, Герой Соціалістичної Праці Болгарії (1974). Член Болгарської комуністичної партії з 1944. Автор драм і збірок поезій. Творчістю Шевченка зацікавився в 30-і pp. В 1939 з нагоди 125-річчя з дня народження Шевченка виступив з літ.-критичними статтями в спеціальному ювілейному виданні — одноденній газеті «Тарас Шевченко» — та в газ. «Заря» (18.III 1939). Характеризував укр. поета як співця свободи, високо оцінював його «Кобзар». Один з авторів листа (травень 1939) до Спілки письменників СРСР групи болг. письменників (Г. Бакалов, Г. Белев, Л. Стоянов, Т. Павлов та ін.), в якому йшлося про вплив Шевченка на болг. л-ру 2-ї пол. 19 ст. Переклав «Заповіт», уривки з вірша «До Основ’яненка» та поеми «Єретик». Ці переклади опубліковано в періодич. виданнях і в збірці «Слов’янські поети» (Софія, 1946).


ЗИМОВЕЦЬ Микола Петрович (н. 21.VI 1923) — український рад. актор. Член КПРС з 1953. Виконавець заголовної ролі у фільмі В. Івченка «Назар Стодоля» (Київ. кіностудія худож. фільмів, 1954), поставленому за однойменною драмою Шевченка. Виступає з читанням поезій Шевченка по радіо. Іл. табл. XXVII.


«ЗІЙШЛИСЬ, ПОБРАЛИСЬ, ПОЄДНАЛИСЬ» — вірш Шевченка, написаний 5.XII 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Це — останній твір поета, переписаний до «Більшої книжки». Інший автограф твору, що зберігається в Ін-ті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, — без дати. Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 8). Вірш за темою й настроєм пов’язаний у першій частині з групою поезій 1860, в яких відбилися мрії поета про одруження й родинне життя («Подражаніє Едуарду Сові», «Росли укупочці, зросли», «Ликері»), а в другій — з групою віршів, написаних восени 1860 під враженням розриву з Л. Полусмаковою («Л.», «Якби з ким сісти хліба з’їсти», «Минули літа молодії»). Перші шість рядків твору — варіація теми родинного щастя, родинна ідилія. Дальші чотири рядки — антитеза до попередніх, крах вимріяної ідилії. Інтимно-автобіографічну тему (крах родинного щастя) тут своєрідно «об’єктивізовано» в розповіді про типову долю селянської родини, особисте щастя якої руйнується тодішнім суспільним ладом. Маючи ліричний підтекст, пов’язаний з власною драмою поета, вірш містить широке суспільне узагальнення. Поет ніби зливає тут своє особисте горе з безмежним горем народним, доводить, що його зруйнована мрія про родинне щастя — лише одна з мільйонів зруйнованих людських мрій.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


ЗІНЬКІВСЬКИЙ Трохим Аврамович (4.VIII 1861 — 21.VI 1891) — український письменник. Автор прозових і поетичних творів, позначених впливом ліберально-народницьких ідей. У 80-х pp., навчаючись у Військ.-юрид. академії в Петербурзі, очолював гурток студентів, який пропагував творчість Шевченка. Досліджував відгуки зх.-европ. критики на творчість Шевченка.

Тв.: Тарас Шевченко в світлі європейської критики. В кн.: Зіньківський Т. Писання, т. 2. Львів, 1896.


ЗЛАТОВРАТСЬКИЙ Микола Миколайович (26.XII 1845 — 23.XII 1911) — російський письменник. Автор творів про життя пореформеного села. У зображенні ідейних шукань різночинної інтелігенції відбилися народницькі погляди З. Опублікував нарис «На могилі Шевченка» (1896), в якому показав нерозривну єдність укр. поета з народом. Шевченко для З. — людина великої душі, співець народу, творець гімнів свободі й братерству. З. брав участь у заходах по вшануванню пам’яті українського поета.

Тв.: На могиле Шевченко. В кн.: Златовратский Н. Собрание сочинений, т. 7. СПБ, 1912.


ЗЛОДІЇВКА — село Миргородського пов. Полтавської губ. (тепер с. Псільське Великобагачанського р-ну Полтавської обл.). У 1845 Шевченко жив у с. Мар’янському в О. Лук’яновича. За спогадами А. Татарчука, поет разом з О. Лук’яновичем кілька разів їздив у Злодіївку.


«ЗНАХАР» — ілюстрація Шевченка до однойменного твору Г. Квітки-Основ’яненка, виконана в Петербурзі не пізніше 10.Х 1841 на прохання Г. Квітки-Основ’яненка (оригінал не знайдено). Праворуч унизу гравірований підпис: «Шевченко». Ілюстрацію, гравірувану на дереві О. Неттельгорстом, вміщено в збірці «Наши списанные с натуры русскими» (СПБ, 1841). Варіант ілюстрації (ол., туш, перо, пензель; ліворуч унизу авторський підпис: «Т. Шевченко»; на звороті — ескіз «Біля хворого») зберігається в ДМШ.

Інші ілюстрації до цього твору помилково вважалися Шевченковими (належать художникові Є. Ковригіну). Іл. також табл. VII.


ЗНАЧКИ ШЕВЧЕНКІВСЬКІ — виконані на металі мініатюри, на яких звичайно зображено портрети Шевченка або споруджені йому пам’ятники. Є одним із засобів популяризації особи й творчої спадщини поета. У дореволюційні роки випущено незначну кількість З. ш. — переважно до 50-річчя з дня смерті (1911) і 100-річчя з дня народження (1914) поета. В 1911 виготовлено значок з рельєфним зображенням Шевченка. На зворотному боці дещо ліворуч — лаврова гілка. Посередині, дещо зміщені праворуч, дати «1861 — 1911». Значок за допомогою вушка й кільця прикріплювався до колодки. У 1914, незважаючи на повсюдну заборону царського уряду святкувати 100-річчя з дня народження поета, також виготовлено кілька ювілейних значків з портретом Шевченка і зазначенням дат «1814 — 1914». Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції, коли шевченківські ювілеї в Рад. Союзі почали відзначати як всенародне свято, значно збільшився і випуск З. ш., особливо 1939, 1961, 1964. За худож. виконанням багато з них заслуговують високої оцінки. До 125-річчя з дня народження поета (1939) виготовлено овальні значки, на яких угорі — червона зірка, з боків — орнамент, у верхній частині на круглій пластинці прикріплювався накладний рельєфний портрет поета, а під ним у три рядки напис «CXXV Т. Г. Шевченко 1814 — 1939». Окремі значки, виготовлені Моск. монетним двором (ММД) 1961, — квадратні з профільним, зверненим праворуч, портретом-барельєфом поета, трохи зміщеним уліво, під яким лаврова гілка і дати «1861 — 1961» червоного кольору. Такі значки виготовляли і без зазначення дат, а тільки з написом «Т. Г. Шевченко» (внизу на синій, оранжевій або червоній стрічці), обрамленим хвилястою рамкою. У 1964 на честь 150-річчя з дня народження Шевченка виготовлено оригінальну серію значків. Серед них ювілейний значок (затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 14.VIII 1963), що являє собою прямокутний картуш голубого кольору з накладним барельєфом Шевченка. У нижньому лівому кутку червона цифра «150», увінчана лавровою гілкою. На ін. значку (прямокутник розміром 21 × 14 мм, ММД) ліворуч — профільний портрет-барельєф поета, внизу — лаврова гілка, на якій дати «1814-1964» червоного кольору. До 150-річчя з дня народження поета виготовлено також значок у формі прямокутника з барельєфним портретом Шевченка праворуч. У верхньому кутку зліва дати «1814 1964». Пізніше такий значок випускали і без зазначення ювілейних дат. У дні роботи Міжнародного форуму діячів культури в Києві його учасникам вручено пам’ятні значки з профільним портретом поета, зверненим праворуч; зверху — Держ. прапор УРСР, на якому на червоному тлі напис «ФОРУМ»; праворуч на смолоскипі цифра ч 150»; внизу в один рядок напис «Київ 1964». Крім ювілейних, у різний час випущено багато й ін. значків, переважно із зображенням портретів Шевченка й пам’ятників у Каневі, Харкові, Києві, Москві (серед них і значки, виконані на дереві), а також круглих і прямокутних значків з портретами поета й факсиміле «Т. Шевченко».

Б. В. Гордієнко.


ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ Матвій Карпович (у чернецтві — Мельхіседек; бл. 1716 — 14.VI 1809) — український церковний діяч. У 1753 — 68 — ігумен Мотронинського Троїцького монастиря. Активно виступав проти Брестської церковної унії 1596 на Правобережній Україні. В поемі «Гайдамаки», кажучи «Так благочинний начина...», Шевченко мав на увазі З.-Я., який освятив зброю повстанців (див. Коліївщина). Ф. Лебединцев у двох листах (22.Х 1859 і 7.VII 1860) повідомив Шевченка про підготовку до видання документів про З.-Я., які й опубліковано в «Архивах Юго-Западной России...» (ч. 1, т. 2 — 3. К., 1864).


ЗНОБА Валентин Іванович (н. 10.I 1929) — український рад. скульптор, засл. діяч мист. УРСР (з 1963). Син І. Зноби. Автор творів «Т. Г. Шевченко» (дер., 1957), «Т. Г. Шевченко на засланні» (гіпс тон., 1961, обидва — у співавт. з І. Знобою, ДМШ) і пам’ятника Шевченкові в Дніпропетровську (в співавт. з І. Знобою, арх. Л. Вітвицький; чавун, граніт, 1959). Брав участь у конкурсі на проект пам’ятника Шевченкові в Москві (1963).


ЗНОБА Іван Степанович (н. 25.XI 1903) — український рад. скульптор. На шевченківські теми виконав твори: «Зустріч Т. Г. Шевченка з І. М. Сошенком» (гіпс, 1939), «Т. Г. Шевченко» (дер., 1957), «Т. Г. Шевченко на засланні» (обидва — у співавт. з В. Знобою; гіпс тон., 1961), «Т. Г. Шевченко» (оргскло, 1964, всі — в ДМШ). Автор пам’ятника Шевченкові в Дніпропетровську (в співавт. з В. Знобою, архітектор Л. Вітвицький; чавун, граніт, 1959). Брав участь у конкурсі на проект пам’ятника Шевченкові в Москві (1963).


ЗОЗУЛЯ Михайло Микитович (н. 21.XI 1904) — російський і український рад. літературознавець. Член КПРС з 1927. Тема взаємозв’язків рос. і укр. літератур є провідною в його наукових дослідженнях. Автор праць «До питання про характер поезії й стиль Т. Г. Шевченка» (1961), «Тарас Шевченко у Москві» (1974) та ін.


ЗОЛОТАРЬОВ Василь Андрійович (7.III 1872 — 25.V 1964) — російський рад. композитор і педагог, засл. артист РРФСР (з 1932), нар. артист БРСР (з 1949). Автор опер, балетів, симфонічних, інструментальних і вокальних творів. Серед творів З. на укр. тематику — «Шевченківська сюїта» для хору і симфонічного оркестру (1929). Держ. премія СРСР, 1950.


ЗОЛОТОНОША — повітове місто Полтавської губ. (тепер районний центр Черкаської обл.). Вважають, що Шевченко був у цьому місті 1845. Згадки про З. є в повістях «Наймичка» та «Близнецы». Ім’ям поета за рад. часу названо одну з вулиць міста й парк, де 1956 встановлено пам’ятник Шевченкові. В краєзнавчому музеї є експозиція, присвячена поетові.


ЗОРІВНА Оксана — селянка, знайома Шевченка. 22.VI 1846, коли поет брав участь у розкопках кургану Переп’ятихи поблизу с. Мар’янівки біля Фастова, він записав від З. пісню «У Києві на ринку п’ють козаки горілку».


ЗОТОВ Рафаїл Михайлович (1795 — 29.IX 1871) — російський реакційний письменник і критик. Шевченко згадав твір З. в повісті «Близнецы», характеризуючи невігласа Зосима Сокиру, який, замість книжки М. Гоголя «Мертві душі», що її попросив його брат Саватій, надіслав йому «дивную книгу — „Медвежью Лапу“» З. (повна назва — «Никлас, Медвежья Лапа, атаман контрабандистов, или некоторые черты из жизни Фридриха II», ч. 1 — 3. СПБ, 1837).


ЗОЩЕНКО Михайло Михайлович (10.VIII 1895 — 22.VII 1958) — російський рад. письменник. Опублікував біографічну повість «Тарас Шевченко» (1939) та написав передмову до рос. видання «Кобзаря» Шевченка (Л., 1939). Очолював у Ленінграді ювілейний комітет по відзначенню 125-річчя з дня народження поета.

Тв.: Тарас Шевченко. В кн.: Зощенко М. Избранные рассказы и повести. Л., 1956.


ЗУБКОВСЬКИЙ Георгій Семенович (н. 15.VIII 1921) український рад. графік, засл художник УРСР (з 1972). Автор ліногравюр «Будинок-музей Т. Г. Шевченка в Києві», «Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка» (обидві — 1958), «Гамалія» (1964), ілюстрацій до повісті Л. Смілянського «Поетова молодість» (1961). Брав участь в ілюструванні ювілейного видання «Кобзаря» (1964).


ЗУЛЬФІЯ (справж. прізв. та ім’я — Ісраїлова Зульфія; н. 14.III 1915) — узбецька рад. поетеса. Член КПРС з 1953. З поезій Шевченка переклала «Не женися на багатій», «Якби мені черевики», «Ой люлі, люлі, моя дитино» та ін., — вміщені в узб. виданнях творів укр. поета.


«ЗУСТРІЧ ТАРАСА БУЛЬБИ З СИНАМИ» (папір, сепія, 23,1 × 30,2) — малюнок Шевченка до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба», виконаний 1842 в Петербурзі. Ліворуч унизу дата й підпис автора: «1842 Т. Шевченко». Це — перша в мистецтві ілюстрація до повісті М. Гоголя. Експонується в Меморіальній майстерні Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв у Ленінграді. Іл. табл. VII.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.