[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 244-265.]

Попередня     Головна     Наступна





І — Й


«I АРХІМЕД І ГАЛІЛЕЙ» — вірш Шевченка, написаний 24.ІХ 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Є чорновий автограф перших шести рядків твору (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Вірш належить до революц., не призначених для підцензурного друку поезій Шевченка останнього періоду його життя. Зміст перших семи рядків дає змогу тлумачити їх лише гіпотетично. Найвірогіднішим є тлумачення, за яким у вірші йдеться про Архімеда і Галілея як про «апостолів правди і науки», «святих предотеч» майбутньої «оновленої землі» — безкорисливих проповідників істини й справедливості, які не шукали життєвих благ («вина й не бачили»), тоді як ченці й царі служили череву («єлей потік у черево чернече»). Царі тому «убогі», що відмовляються від істини. У дальших рядках — стрибок асоціацій від минулого до сучас. і майбутнього: «Буде бите царями сіянеє жито». Друга половина вірша — типовий для безцензурної поезії Шевченка мотив пророкування майбутньої революції й перемоги нар. правди.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 рр. К., 1968.


«І БАГАТАЯ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 27 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1860, № 1) без прізвища автора. Твір належить до косаральських поезій, написаних у народнопісенному дусі. Чимало з них — це скарги самотньої дівчини або жінки. на власну долю. В цьому вірші безталанною через соціальну нерівність є багата дівчина: батьки примушують її до шлюбу з «препоганим старим», «нелюбом багатим», забороняють зустрічатися з милим «чорнобривим сиротою». Інша варіація сюжету про недолю багатої дівчини — у поезії «Породила мене мати». На музику твір поклали М. В. Лисенко, В. Заремба.


«І ВИРІС Я НА ЧУЖИНІ» — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 23 у захалявній книжечці 1848). Вперше надрукований з пропуском рядків 19 — 21 і 59 — 60 в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш належить до вершин невільницької лірики Шевченка, якій властиві напруженість і драматизм переживання, поєднання особистого з соціальним, широта узагальнень і багатопланове розгортання ліричної теми. Мотив туги за Україною тут переростає в одверте революц. картання панства й кріпосництва. В тузі за батьківщиною поет ніби умовляє себе: гіршою моральною мукою, ніж «в оцій пустині пропадать», було б жити на Україні, «дивитись, плакать — і мовчать» під гнітом самодержавства. Закінчення вірша, хоч і зберігає форму ліричної медитації, містить революц. висновок: добро на Україні можливе лише за умови знищення панства — «Якби не осталось // Сліду панського в Украйні». У картинах кріпацького села («Чорніше чорної землі // Блукають люди; повсихали // Сади зелені, погнили // Біленькі хати» і т. д.) відбилися враження Шевченка від подорожей по Україні, зокрема й від Кирилівки 1843 і 1845.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


«І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ» — вірш Шевченка, написаний 5.XI 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 5). У вірші — характерне для Шевченка в період революц. ситуації нетерпляче жадання суспільних змін і водночас почуття туги через надто повільний хід істор. прогресу. Образ «апостола правди і науки» належить до образів-символів типу «царя волі» («Сон»), Прометея («Кавказ») і пророка («Пророк»).

Літ.: Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«І ДОСІ СНИТЬСЯ: ПІД ГОРОЮ» — вірш Шевченка, написаний в Оренбурзі навесні 1850 до арешту поета 23.IV 1850. Записаний до «Малої книжки» (до захалявної книжечки 1850 — за № 12, останнім серед поезій того року). В «Більшу книжку» поет переписав 1858 доопрацьований текст. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 11 — 12). Зміст вірша — вимріяна поетом картина щасливого життя селянської родини. За Є. Ненадкевичем, у вірші розкривається те ясне, чисте, добре, що є в нар. житті, в красі родинного щастя. Але такого життя за умов самодержавства немає, про нього поетові лише «досі сниться». Це — мрія Шевченка і водночас образне узагальнення його роздумів над нар. ідеалами, мораллю і психологією. Твір поклав на музику Я. Ярославенко.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


«І ЗНОВ МЕНІ НЕ ПРИВЕЗЛА» — вірш Шевченка, написаний наприкінці 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 55 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш навіяний сумними настроями Шевченка, зокрема в зв’язку з тим, що він деякий час не одержував листів. Єдині листи часів Аральської експедиції до поета, що дійшли до нас, — від А. Лизогуба (15.VII 1848), М. Александрійського (16.VIII 1848) та записка від Ф. Лазаревського (травень 1848). Особливо болюче сприймав Шевченко мовчання своїх шанувальників на Україні. Ці настрої позначилися на поезіях «Добро, у кого є господа» та «Хіба самому написать».


«І ЗОЛОТОЇ Й ДОРОГОЇ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Первісний варіант — у «Малій книжці» (за № 15 у захалявній книжечці 1849). Доопрацьований текст внесено 1858 по «Більшої книжки». Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш являє собою роздум над долею безпритульного селянського хлопчика, що викликала в автора асоціацію з власним безрадісним дитинством. Поет уболівав за тяжке майбутнє дітей кріпаків, усвідомлював, що їхня недоля — явище соціальне. Вірш перейнятий лірично-елегійним настроєм. Порівняльний аналіз двох варіантів твору дав Є. Ненадкевич. Музику до вірша писали Д. Січинський, К. Стеценко.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.


«І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ...»І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє») — поетичне послання Шевченка, написане 14.XII 1845 в с. В’юнищі. Автограф — в альбомі «Три літа». Вперше надруковано в книжці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). На відміну від попередніх послань поета, адресованих окремим особам («До Основ’яненка», «Н. Маркевичу», «Гоголю»), цей твір — послання до певних суспільних кіл, «земляків», національної, передусім дворянської інтелігенції, ліберального панства. Дидактичний жанр послання дав змогу Шевченкові безпосередньо висловити свої погляди на актуальні питання тогочасного життя України. За значенням і глибиною постановки злободенних суспільних питань це послання є етапним явищем не тільки в історії літератури, а й в історії суспільно-політ. думки на Україні. Головна проблема послання — це проблема взаємин дворянської інтелігенції з народом, обов’язку інтелігенції перед народом, що в тогочасних істор. умовах було нерозривно пов’язано з питанням боротьби проти соціального й нац. гноблення на Україні. В епіграфі послання «Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» визначено провідну ідею твору: фальшивою є любов тих до батьківщини, хто пригноблює «братів незрящих» — кріпаків. У посланні органічно поєдналися гостра критика ліберального панства з закликом до передової дворянської інтелігенції «брататися» з народом, дошкульна сатира — з лірикою й патетикою. Сатира в творі домінує, але її підкорено позитивному завданню — переконати адресатів послання, спонукати їх стати на антикріпосницькі позиції. Послання — зразок «виправної» сатири Шевченка. «І мертвим, і живим...» — перша в укр. л-рі сатира на лібералів, в якій Шевченко узагальнив свої спостереження 1843 і 1845 над соціальною поведінкою, мисленням, психологією і фразеологією укр. ліберального панства. В посланні зафіксовано такі, тоді ще далеко не усвідомлені сусп. думкою, «класичні» риси лібералів, як демагогія, схильність до «волелюбної» фрази в поєднанні з плазуванням перед царизмом, фальшивий патріотизм і — головне — нещирість їхнього «народолюбства» («... Кричите, // Що бог создав вас не на те, // Щоб ви неправді поклонились!.. // І хилитесь, як і хилились! // І знову шкуру дерете // З братів незрящих, гречкосіїв...»). Викриваючи фальш панської «любові» до «найменшого брата», Шевченко висловив новий на той час у сусп. думці України демократичний погляд на патріотизм: заслуговує на ім’я патріота лише той, хто обстоює народні права; шлях до нац. відродження України лежить тільки через соціальне визволення. Важливим елементом сатири на лібералів є викриття їхнього схиляння перед іноземною «премудрістю», поверхового слов’янолюбства і націоналістичної ідеалізації минулого України. Соціальний сенс такої ідеалізації (яка перебуває на озброєнні й сучасного укр. бурж націоналізму) — в намаганні підтримати класові привілеї нащадків козацької старшини «історичними традиціями», ствердити ідею класового миру в ім’я «національного братства», яке нібито існувало колись на Україні. Випереджаючи істор. науку свого часу, Шевченко побачив у минулому України не ілюзорну нац. гармонію, а боротьбу антагоністичних соціальних сил, визиск народу пануючою верхівкою, її нац. зраду. Закликаючи дворянську інтелігенцію служити народові, поет водночас і сатирично картав її, і звертався до її гуманних і патріотичних почуттів («обніміте ж, брати мої, найменшого брата», «полюбіте щирим серцем велику руїну»). Така аргументація могла вплинути лише на окремих чесних представників пануючого класу, але безсила була змінити соціальну природу класу в цілому. Тому поет апелював і до практичного розуму панства: «Схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде». В посланні є певні суперечності і деяка переоцінка виховних можливостей слова, характерна для революц. думки домарксового періоду — просвітительства і утопічного соціалізму. Реальне життя дало змогу Шевченкові звільнитися від подібних ілюзій. Як писав М. Рильський, поет «скоро безповоротно зрозумів усю марність таких усовіщань і для змалювання поміщиків „народолюбців“ знайшов найнещадніші фарби». У суперечностях послання по-своєму позначилися реальні труднощі й суперечності перехідного етапу визвольного руху на Україні і в Росії, коли дворянська революційність уже себе історично вичерпала, а революц.-демократичний рух ще тільки зароджувався. Звертаючись до лібералів із закликом «єднатися», Шевченко стояв на реальному грунті остільки, оскільки в умовах 40-х pp. 19 ст. певне спілкування демократів і лібералів диктувалось об’єктивною логікою боротьби і співвідношенням соціально-політ. сил у країні. Послання — поетичний твір могутньої ліричної сили, в якому відображено не тільки соціальні ідеї поета, а і його суспільні почуття, болісне шукання виходу з трагічних суперечностей доби, пристрасне бажання не в майбутньому, а вже тепер полегшити долю народу, примусити «схаменутися» бодай декого з «оглухлих» «земляків». Написане з конкретною метою отямити дворянську інтелігенцію і спонукати її до спілкування з сел. демократією, послання зберегло своє сусп. значення й після того, як нетривкий опозиційний фронт демократів і лібералів розпався в 60-х pp. у період боротьби за шляхи розв’язання сел. питання. Проблема обов’язку інтелігенції перед народом залишалась актуальною і в наступні десятиріччя. Проте в нових істор. умовах об’єктивна суспільна функція твору дещо змінилася: широкий демократичний читач сприймав послання вже не як «умовляння», а передусім як викриття укр. панства. Викривальна сила сатири Шевченка виявилася такою могутньою, а створений ним сатиричний портрет предків сучас. укр. націоналістів — таким разюче правдивим, що послання і тепер залишається нестаріючою зброєю в боротьбі проти укр. бурж. націоналізму. Послання «І мертвим, і живим...» розвиває викривально-сатиричну лінію творчості Шевченка, яка є основною в його поезії періоду «трьох літ». У сатиричному стилі послання закріплено тенденції, що були виразно помітні й у попередніх творах поета, таких, як «Кавказ», «Єретик» та його політ. ліриці, де сатиричний задум реалізовано передусім через ораторський викривальний монолог, сповнений обурення й сарказму, а сатира поєднувалася з лірикою. З попереднім досвідом Шевченка пов’язано і характер сатиричної типізації. «Земляки» належать до категорії збірних сатиричних образів. Поет створив збірний образ лібералів засобами безпосередньої авторської характеристики їхніх типових поглядів і дій. Послання — це дискусія про загальне: принципи й засоби, ідеї і переконання. Поет вів ідейну суперечку — спростовував і доводив, соромив і закликав.

Тому в більшості тропів послання на перший план виступає якісно-оціночна, а не предметно-зображальна функція. В посланні та ін. творах періоду «трьох літ» Шевченко, спираючись на досвід рос. політ. поезії, створив неперевершені зразки ораторського вірша високого громадянського звучання. Водночас поет розширив художні можливості тогочасного ораторського вірша, збагативши його інтонаціями живої нар. мови, влучним нар. словом. Поєднання різнорідних лексичних шарів — од біблеїзмів до просторіччя — надало стилеві твору особливої експресивності. Перші спроби критичної оцінки послання, які з’явилися в 2-й пол. 19 ст., зводилися до примітивного аналізу його змісту (О. Огоновський) або до хибного тлумачення твору як ліберально-просвітительського, в якому нібито позначився відхід Шевченка від «петербурзького революціонізму» (І. Кокорудз). Тільки в працях рад. шевченкознавців всебічно й об’єктивно розкрито значення цього послання в ідейно-естетичному розвитку Шевченка та укр. суспільної й худож. думки. Музику до уривків твору писали М. В. Лисенко, П. Козицький та ін.

Літ.: Приходько П. Г. До характеристики ідейно-художнього змісту послання Шевченка «І мертвим, і живим...». В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Шаховський С. Політичні поеми Шевченка періоду «трьох літ». «Вісник Львівського університету. Серія філологічна», 1964.

Ю. О. Івакін.


«І НЕБО НЕВМИТЕ, І ЗАСПАНІ ХВИЛІ» — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 22 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 8). У вірші поет передав враження часів Аральської експедиції (див. також «Готово! Парус розпустили», «Ну що б, здавалося, слова», «Добро, у кого є господа»). Морський пейзаж тут «деестетизований», «опобутовлений»: небо — «невмите», хвилі — «заспані», очерет — «п’яний», море — «нікчемне». Епітети вірша, що їх М. Рильський назвав «дивовижними», «неповторними», «несподіваними», випереджають поетику середини 19 ст. Твір є швидше зразком настроєвої лірики, ніж пейзажної. Реальний пейзаж Аралу тут дав поштовх до розгортання ліричної теми «незамкнутої тюрми». На музику твір поклали І. Левицький, П. Сениця.

Літ.: Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця. «Радянське літературознавство», 1967, № 3.


«І СТАНОМ ГНУЧИМ І КРАСОЮ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1850 в Оренбурзі. Автограф — у «Малій книжці» (за № 8 у захалявній книжечці 1850). До «Більшої книжки» переписано 1858 доопрацьований текст. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш звернений до невідомої оренбурзької знайомої Шевченка, можливо до Забаржади. Поет уболівав за долю дівчини, провіщав їй сумне майбутнє. Цим мотивом твір перегукується з віршем «Маленькій Мар’яні». Є в поезії й тема матері-страдниці, яка споріднює його з твором «У нашім раї на землі».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«І ТУТ, І ВСЮДИ — СКРІЗЬ ПОГАНО» — вірш Шевченка, написаний 30.Х 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 5) без трьох останніх рядків. Вірш навіяний думками й настроями поета напередодні реформи 1861. Провідна ідея твору — ствердження думки, що перемога народної революц. «правди» над «тьмою», «царями» неминуча. Вірш побудовано на образах-символах, з яких не всі можна розшифрувати (образи «маленької душі» й «ледачої волі»). Вірогідно, у вірші йдеться про особисту волю поета, сперечання його з самим собою — з тим, що в поетовій душі заважало його громадському служінню. Конкретніше — це боротьба поетового оптимізму проти песимізму (що переможе — «сонце» чи «тьма»?), революц. обов’язку проти мрії про «спокій». Перемагає Шевченків оптимізм. Поет переборює в собі те, що він іменує тут «душею убогою», «ледачою волею». Цей оптимістичний висновок кінцівки твору безпосередньо пов’язаний з революц. піднесенням у країні в переддень селянської реформи. Вірш поклав на музику В. Заремба.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«І ШИРОКУЮ ДОЛИНУ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф первісної редакції твору — в «Малій книжці» (за № 50 у захалявній книжечці 1848). До «Більшої книжки» переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1860, № 1) без підпису автора. За характером розгортання ліричної теми й за ритмікою вірш близький до поезій у народнопісенному дусі, написаних на Косаралі. В мотивах самотності, розлуки й зруйнованих мрій ліричного героя про особисте щастя об’єктивізувалися настрої самого Шевченка. В сюжеті вірша, можливо, є й автобіографічні натяки («Я в неволі, ти вдовою»). Музику до твору писали М. В. Лисенко, С. Воробкевич, П. Сениця.


ІАСАМАНІ, Ясамані (справж. прізв., ім’я та по батькові — Кінцурашвілі Михайло Павлович; 26.III 1885 — 4.I 1955) — грузинський рад. поет, перекладач, літературознавець і педагог. Навчаючись у Харків. ун-ті, вивчив укр. мову. В 1905 — 07 брав участь у революц. подіях на Україні та в Грузії. Популяризував твори І. Франка, Лесі Українки та укр. рад. поетів, перекладав їх груз. мовою. Викладав історію укр. л-ри в Тбіліському ун-ті. В 1908 вперше груз. мовою опублікував переклад «Заповіту» Шевченка. У різних виданнях надруковано його переклади творів Шевченка: «Зацвіла в долині» (1911), «Мені однаково, чи буду» (1917), «Юродивий» (1918), «В неволі тяжко, хоча й волі», «Хоча лежачого й не б’ють», «Доля» (всі три — 1936) і поеми «Наймичка» (1937). Взяв активну участь у підготовці видання груз. мовою збірки Шевченка «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1939), куди, крім раніших перекладів І., включено й нові: «Заворожи мені, волхве», «Згадайте, братія моя», «Один у другого питаєм», «Муза», «Слава», «Сестрі» та ін. (всього 49 творів). Ці переклади включено й до наступних груз. видань Шевченкових творів. У 1943 І. захистив кандидатську дисертацію на тему «Великий Кобзар Тарас Шевченко». Він є автором статей, друкованих на сторінках груз. періодич. видань: «Великий поет України» (1936), «Тарас Шевченко» (1939), «Україна і Грузія» (1948), «Великий поет і мислитель українського народу» (1954) та ін. Шевченкові присвятив вірш «Україні». В 1939 виступив з промовою на шостому пленумі правління Спілки рад. письменників СРСР, присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка. Протягом багатьох років читав у Тбіліському університеті спеціальний курс «Творчість Шевченка».

Тв.: Любов грузинського народу до великого Кобзаря. «Жовтень», 1951, № 2; Україні. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.

Літ.: Хатіашвілі Л., Хуцішвілі С. Шевченко в грузинських перекладах. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968; Мушкудіані О. Н. «Заповіт» Шевченка грузинською мовою. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

О. Н. Мушкудіані.


ІБРАГІМОВ Галімджан Гірфанович (12.III 1887 — 21.I 1938) — татарський рад. письменник і громад. діяч. Член Комуністичної партії з 1917. Учасник революц. руху на Україні 1912 — 13. Тоді й познайомився з творчістю Шевченка. І. — автор статті «Поет-борець», опублікованої до 100-річчя з дня народження Шевченка в газ. «Йолдиз» («Зірка», 1914, 25.II ). Герой Праці (1928).


ІВАКІН Юрій Олексійович [н. 6.I 1917 (24.XII 1916 с. ст.)] — український радянський літературознавець, письменник. Вивчає творчість Шевченка. Досліджує переважно стиль політичної поезії Шевченка, його сатири, працює над інтерпретацією та наук. коментуванням творів поета. Ряд праць І. присвячено вивченню творчих зв’язків поета з рос. письменниками («Т. Г. Шевченко і В . Курочкін», 1957), шляхів розвитку шевченкознавства («Питання дослідження історії радянського шевченкознавства», 1970). Систематично виступає з «Нотатками шевченкознавця» в журн. «Радянське літературознавство», в яких висвітлюються окремі питання дослідження творчості Шевченка. Брав участь у текстологічній підготовці десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 6. К., 1957) та шеститомного «Повного зібрання творів» (т. 2, 5. К., 1963 — 64).

Тв.: Сатира Шевченка. К., 1959; Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди. К., 1961; Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975 [у співавт.].

Літ.: Халимончук А. М. Дослідження Шевченкової сатири. «Радянське літературознавство», 1960, №2; Пархоменко М. Н. Шевченковедение на новом этапе. «Вопросы литературы», 1963, № 8; Жур П. Коментар Ю. Івакіна до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. «Радянське літературознавство», 1968, № 8.


ІВАН IV ВАСИЛЬОВИЧ (Грозний; 25.VIII 1530 — 18.III 1584) — великий князь московський (з 1533), перший російський цар [1547 — 84]. Подорожуючи по Волзі, Шевченко в Астрахані й Казані оглянув пам’ятні будови, пов’язані з І. IV В. Про це в «Щоденнику» поет зробив відповідні нотатки. В містерії «Великий льох» одна з ворон згадує «мучителя», тобто Івана IV Васильовича.


«ІВАН ГУС» — поема Шевченка. Див. «Єретик».


ІВАН ПІДКОВА (Ioan Potcoavă; p. н. невід. — п. 16.VI 1578) — молдавський господар [1577 — 78]. До 1577 був запорізьким козаком. За походженням молдаванин. Один з керівників визвольної боротьби молд. народу проти тур.-тат. загарбників. І. П. був відомий Шевченкові з «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Запорожской старины» та ін. істор. джерел. Шевченко присвятив йому поему «Іван Підкова», згадав у поемі «Гамалія». Як значиться у проспекті 2-го випуску «Живописной Украины», Шевченко мав намір створити офорт «Іван Підкова у Львові», але не здійснив його.


«ІВАН ПІДКОВА»Виправа на Цариград») — поема Шевченка, написана орієнтовно 1839 в Петербурзі. Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 з присвятою В. Штернбергу. В «Кобзарі» 1860 присвяту знято. У рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первый» (1859) поема мала заголовок — «Виправа на Цариград». «І. П.» — другий після «Тарасової ночі» твір Шевченка, присвячений минулому України. Уславлення козацтва тут стало для поета своєрідною формою заперечення сучасного йому ладу. В «І. П.» наявна деяка ідеалізація минулого України, зумовлена як ставленням Шевченка до кріпосницької дійсності, так і впливом тогочасної укр. історіографії. Рядки «Було колись добре жити // На тій Україні» ідуть від рядків народної пісні «Добре було нашим батькам на Вкраїні жити, дак не знали наші батьки панщини робити», в якій відобразилося ідеалізоване нар. уявлення про минуле як про вільне життя без панщини. Зміст «І. П.», як і поеми «Гамалія» — морська експедиція запорожців до Туреччини, щоб визволити бранців. В «І. П.» зображено початок походу. В поемі Іван Підкова — ватажок морського походу козаків. Це не відповідає істор. фактам.

Джерело, яке навело Шевченка на думку про участь Підкови в морських походах — дума про похід Серпяги в «Запорожской старине» (ч. 1. X., 1834), у коментарі до якої І. Срезневський писав, що Серпяга й Підкова — одна особа. Загальні відомості про морські походи запорожців Шевченко міг запозичити з істор. джерел: «Історії Русів», «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Опису України» Боплана, «Запорожской старины» І. Срезневського та з нар. дум про Серпягу, Самійла Кішку, Олексія Поповича, Івана Богуславця та ін. Літ. генезу «І. П.» пов’язують з творами М. Чайковського, Ю. Б. Залеського, драмою М. Костомарова «Сава Чалий» та ін. Доведеним можна вважати лише певний вплив на «І. П.» (як і на «Гамалію») повістей М. Чайковського «Виправа на Цариград» і «Скалозуб у Замку семи веж», що підтверджується не тільки подібністю окремих образів, а й заголовком поеми — «Виправа на Цариград» — в одному з автографів Шевченка. Музику до твору писали М. В. Лисенко, Ф. Колесса, Я. Степовий, П. Сениця та ін. Поему ілюстрували М. Башилов, М. Микешин та ін.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Романець О. Шевченків «Іван Підкова» у літературній традиції. В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


ІВАНЕНКО Оксана Дмитрівна (н. 13.IV 1906) — українська рад. письменниця. Член КПРС з 1940. Найзначніший твір — «Тарасові шляхи» — роман про Шевченка (в 5 частинах), над яким письменниця почала працювати 1939 й повністю опублікувала 1961. В романі відображено визначальні періоди в житті поета, особливо виразно — його дитячі роки. Роман перекладено рос., латис., болг. і чес. мовами. Образ Шевченка є одним із провідних у романі І. «Марія» (1973), присвяченому Маркові Вовчку. Літературна премія ім. Лесі Українки, 1974.

Тв.: Тарасові шляхи. К., 1964; Маленьким про Великого Тараса. К., 1963; Мои Тарасовы пути. В кн.: Вслух про себя, кн. і. М., 1975.


ІВАНИЦЯ — село Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл.). Шевченко був тут, очевидно, проїздом 1843 і 1845. Згадка про це село є в повісті «Музыкант».


ІВАНИШЕВ Микола Дмитрович (17.ХІ 1811 — 26.Х 1874) — український бурж. ісгорик права. В 1862 — 65 — ректор Київського університету. Один із засновників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Влітку 1846 провадив розкопки кургану Переп’ятихи на Київщині, в яких брав участь і Шевченко. Поет тут робив малюнки і записував нар. перекази. Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, Шевченко звертався до І. з проханням прислати йому літопис С. Величка, що друкувався за редакцією І. (лист Шевченка не зберігся). Відповіді поет не одержав. Він подарував І. «Кобзар» (1860).


ІВАНОВ Андрій Олексійович (13.XII 1900 — 1.Х 1970) — український і російський рад. оперний співак (баритон), нар. артист СРСР (з 1944). Виконував романси М. В. Лисенка на тексти Шевченка («Реве та стогне Дніпр широкий», «Мені однаково», «Учітеся, брати мої», «Огні горять» та ін.). В опері В. Йориша «Шевченко» («Поетова доля») створив образ полум’яного поета-борця (1940, Київ. театр опери та балету ім.. Т. Г. Шевченка).


ІВАНОВ Олександр Андрійович (28.VII 1806 — 15.VII 1858) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1836). Традиційну євангельську і біблійну тематику трактував у плані гуманістичних ідей сучасності. Шевченко не раз згадував творчість І., зокрема в повісті «Художник» та «Щоденнику» (27.VII 1857). Він позитивно відгукнувся про картину «Явлення Христа Марії Магдалині». З інтересом, хоч і з деяким скептицизмом, знайомився Шевченко з суперечливими відомостями про багаторічну працю І. над картиною «Явлення Христа народові» (1837 — 57), сподівався на її успіх і мріяв про виконання з картини офорта. Однак твір, який він побачив в Академії мистецтв, справив на нього негативне враження, про що Шевченко написав у листі до С. Аксакова 15.VII 1858.


ІВАНОВА Катерина Іванівна — молодша сестра А. Толстої. Шевченко познайомився з нею 1858 у Толстих. Після від’їзду Толстих за кордон поет відвідував І. На прохання Шевченка у неї деякий час жила Л. Полусмакова. В листі до Толстих (1861) І. докладно описала смерть і похорон поета, пов’язуючи його передчасний кінець з тими переживаннями, що їх завдала йому Полусмакова.


ІВАНЧЕНКО Павло Михайлович (н. 6.I 1898) — український рад. художник декоративно-ужиткового мистецтва. Твори на шевченківську тематику: фарфорові вази — з портретом молодого Шевченка та з зображенням пам’ятника поетові в Києві й орнамент, розписом, фаянсове настінне блюдо з портретом Шевченка (всі — 1939). Виконав кілька живописних робіт за мотивами літ. творів поета («Тополя», «Катерина», «Сон» та ін.).


ІВАСЮК Микола Іванович (1865 — 1930) — український живописець. Автор полотен на істор. теми, жанрових картин і портретів. У 1924 на замовлення галицьких і буковинських робітників-емігрантів в Америці виконав портрет Шевченка. В 1964 з нагоди 150-річчя з дня народження поета цей портрет Асоціація українців в Америці подарувала Радянській Україні. Тепер портрет зберігається в ДМШ.


ІВАХ (Ewach) Онуфрій (Оноре; 25.VI 1900 — 2.V 1964) — канадський поет і перекладач. Н. на Україні. В 1909 разом з матір’ю виїхав до Канади. Творчістю Шевченка зацікавився в 30-х pp. Переклав англ. мовою поезії укр. поета «Садок вишневий коло хати», «Ой одна я, одна», «Огні горять, музика грає», «І небо невмите, і заспані хвилі», «Заповіт», «Розрита могила» тощо. їх надруковано в окремій збірці (1933) та в ін. виданнях. Вдало відтворюючи ритмомелодику оригіналу, часом припускався змістових неточностей, іноді додавав свої заголовки.


ІВАШИН Василь Володимирович (н. 9.V 1913) — білоруський рад. літературознавець, акад. АПН СРСР (з 1967). Член КПРС з 1945. Шевченківська тема висвітлюється в його працях (білорус. мовою): «Максим Богданович про українську літературу» (журн. «Полымя», 1954, № 4), «Фольклорні та літературні зв’язки» («Полымя», 1959, № 12) та ін.

Тв.: Творчість Шевченка в оцінці Богдановича. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Шевченко та шляхи розвитку білоруської поезії. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965.


ІВАШИНЦЕВ Микола Олексійович (1819 — 25.I 1871) — вчений-гідрограф, контр-адмірал. З 1848 провадив гідрографічні роботи на Балтійському, з 1856 (протягом 15 років) — на Каспійському морях. У 40-х pp. був близький до гуртка петрашевців. З Шевченком познайомився в Новопетровському укріпленні, де експедиція, яку очолював І., була 1856 і 1857.


ІВАШКЕВИЧ (Iwaszkiewicz) Ярослав (н. 20.II 1894) — польський письменник і громад. діяч. Н. на Україні. Закінчив Київський ун-т. Перекладати поезії Шевченка почав у 30-х рр. Йому належать переклади віршів «Заповіт» і «Чого мені тяжко, чого мені нудно» (опубліковані в збірках творів Шевченка польс. мовою 1955 і 1974). Виступав з промовами на Міжнародному форумі діячів культури, а також на шевченківському ювілейному вечорі у Варшаві (1964).

У 1974 за активну громадську і літ. діяльність, спрямовану на розвиток братерської дружби і співробітництва між народами ПНР і Рад. Союзу, Радянський уряд нагородив І. орденом Дружби народів. Міжнар. Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1970.

Переклади: В кн.: Szewczenko Т. Utwory wybrane. Warszawa, 1955.


ІВИЦЬКИЙ Ростислав Георгійович (18.V 1908 — 13.II 1974) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1968). Член КПРС з 1959. Грав роль Хоми Кичатого в «Назарі Стодолі» Шевченка (1939, Харківський укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка; 1943, фронтовий пересувний театр, Сталінград). Автор і виконавець літ. композицій «Безсмертний Кобзар» (1958), «Дума про Кобзаря» (1961), «Слово про Кобзаря» (Київська телестудія). Написав сценарій і поставив за ним виставу «Безсмертна ліра поета» в Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки (обидва твори — 1964).


ІВНИК Іван Миколайович (9.VI 1914 — 28.V 1942) — чуваський рад. поет, перекладач, літературознавець. Значний вплив на літературну діяльність І. мала творчість Шевченка. В 30-х pp. він став активним популяризатором творчості укр. поета в Чувашії, переклав і опублікував у чувас. періодич. виданнях його поему «Сон», баладу «Тополя», поезії «Минають дні, минають ночі», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та ін., пізніше вміщені в чувас. виданнях «Кобзаря» (Чебоксари, 1939, 1954, 1964). І. належить стаття «Шевченко і чуваський народ» (1939).

Тв.: Шевченко і чуваський народ. «Радянське літературознавство», 1939, № 4 [у співавт.].


ІВЧЕНКО Віктор Іларіонович (9.ХІ 1912 — 7.IX 1972) — український рад. режисер театру й кіно, нар. артист УРСР (з 1960). Член КПРС з 1941. Поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» в укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької (1942, у Тобольську), екранізував її (за власним сценарієм) на Київ. кіностудії худож. фільмів (1954). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1967. Іл. табл. XXVII.


ІГНАТЕНКО Володимир Пимонович (н. 16.I 1920) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1968). Член КПРС з 1965. Виконував ролі Гната в Шевченковому «Назарі Стодолі» (1945, Ніжинський пересувний укр. муз.-драм. театр), батька в опері М. Аркаса «Катерина» (1960) та Недобитого у «Невольнику» М. Кропивницького (1964; обидва твори за Шевченком, Черніг. обл. укр. муз.-драм. театр ім. Т. Г. Шевченка). Створив образ поета в драм. пісні А. Малишка «Тарас Шевченко» (1970, Черк. обл. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка). Виступає з читанням Шевченкових творів.


ІГНАТОВИЧ Гнат Гнатович (справж. прізв. — Балінський; н. 5.ХІ 1898) — український рад. режисер, актор, педагог, засл. артист УРСР (з 1960). Один з перших виконавців ролі Яреми в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація та режисура Л. Курбаса, 1920, Київ. драм. театр; 1922, Держ. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка та Укр. драм. театр ім. М. Заньковецької, обидва — у Києві; 1924 — 25, театр «Березіль»). У Закарп. обл. укр. муз.-драм.театрі здійснив постановки «Пророк» І. Кочерги (1961), «Матинаймичка» (1963) — власна композиція за поемою Шевченка «Наймичка» і його віршами, п’єсою І. Тогобочного «Матинаймичка» (в композицію було введено образ Шевченка).


ІГНАЩЕНКО Анатолій Федорович (н. 28.I 1930) — український рад. архітектор. Член КПРС з 1958. Автор архітект. оформлення багатьох пам’ятників, зокрема Шевченкові в Арров-парку поблизу Нью-Йорка (скульптор В. Бородай, 1970) і в Ашхабаді (в співавтор. з А. Ахметовим, скульптор М. Лисенко, 1972) та Лесі Українці в Києві (скульптор Г. Кальченко, 1974; всі — бронза, граніт). Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1974. Іл. т. 2, табл. VIII.


ІЄЗЕКІЇЛЬ (бл. 622 до н. е.) — один з т. зв. великих пророків, якому приписується одна з частин Біблії («Книга Ієзекіїля»). Шевченко написав вірш «Подражаніє Ієзекіїлю», спрямований проти самодержавнокріпосницького ладу, згадував І. в поемі «Єретик» і в повісті «Художник». За свідченням А. Козачковського, Шевченко 1845 мав намір написати картину «Ієзекіїль на полі, всіяному кістками».


«ИЗ НИЧЕГО ПОЧТИ БАРИН» — план прозового твору, очевидно, повісті, Шевченка рос. мовою. Автограф — в альбомі 1846 — 50, не датований (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, № 109). Вперше надруковано в журн. «Україна» (1907, № 7 — 8). Задум твору, найімовірніше, не був здійснений.


«ІЗ-ЗА ГАЮ СОНЦЕ СХОДИТЬ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — в «Малій книжці» (за № 39 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш є баладою в народнопісенному дусі з яскравим антикріпосницьким спрямуванням. Тут, як і в багатьох ін. творах («Не спалося,а ніч, як море», «Марина» тощо), Шевченко порушував тему збезчещеної паном дівчини-кріпачки. Музику до вірша писали Я. Степовий, Б. Лятошинський, В. Рибальченко.


ІКОНОГРАФІЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — портретні зображення Шевченка в живопису, графіці, скульптурі й фотодокументах. Основу І. Ш. становлять автопортрети, над якими художник працював протягом усього життя (див. Автопортрети Т. Г. Шевченка). Вперше малювали Шевченка з натури 1840. Збереглося чимало альбомних начерків, переважно шаржів, що їх виконали під час навчання поета в петерб. Академії мистецтв його друзі й співучні: В. Штернберг, М. Степанов, П. Петровський, О. Козлов, М. Лавров і К. Брюллов. Два начерки до його портрета створила під час перебування в Яготині наприкінці 1843 — поч. 1844 Г. Псьол. 29.I 1844 в Києві портрет поета нарисував П. Куліш (ол., ДМШ). У рукописному примірнику «Кобзаря» (1844) є малюнки з зображенням Шевченка: М. Башилов виконав портрет на титульному аркуші та заставці до «Гайдамаків», де поета зображено з кобзою в руках перед слухачами-гайдамаками; Я. де Бальмен — на другій заставці до поеми, де поет сидить і пише за столом серед своїх героїв. Під час перебування Шевченка на засланні 1850 в Оренбурзі О. П. Чернишов намалював поета в групі польс. політ. засланців. Після повернення Шевченка з заслання, в грудні 1858, під час гастролей А. Олдріджа в Петербурзі, М. Микешин зобразив поета в дружньому шаржі: «Німе захоплення від Айри Олдріджа». Фотографії Шевченка останніх років його життя та автопортрети допомогли багатьом художникам відтворити образ поета (див. Фотографії Т. Г. Шевченка). З прижиттєвих портретів треба згадати літографію А. Мульєрона (1860), яку виготовила фірма Лемерсьє в Парижі за фотографією 1859 А. Деньєра (Шевченко ствердив цей портрет автографом і користувався ним, працюючи над своїми останніми автопортретами). З фотографії М. Микешин 1859 виконав портрет поета для титульної сторінки «Кобзаря» 1860. У гравюрі на дереві цей портрет інтерпретував Є. Гогенфельден. Лейпцігський майстер Ф. Брокгауз вилучив з групової фотографії 1859 постать Шевченка й награвірував його зображення на сталевій дошці (1860). У 19 ст. цей портрет не раз повторювали рос. майстри в гравюрах на металі й дереві. Ці літографії та гравюри репродукували на фронтиспісах до літ. творів поета, які видавали окремими книжечками в 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. У 1860 К. Шрейнцер створив акварельний портрет-мініатюру Шевченка. Того ж року поета за робочим столом у майстерні зобразив П. М. Соколов (Ох тирський краєзнавчий музей). Останні портретні зарисовки Шевченка з натури виконано 10 — 12.III 1861. В труні поета малювали художники М. Д.Дмиmpiєв-Оренбурзький, П. Ейснер, В. Верещагін, М. Микешин і В. Рєзанов. У ці ж дні П. Клодт зняв з обличчя Шевченка посмертну маску.

Після смерті поета до відтворення його образу звернулися художники — знайомі й друзі. У 1861 В. Тімм налітографував невеликий портрет (журнал «Русский художественный листок»); два портретні начерки зробив Л. Жемчужников. Портрет Шевченка виконав літограф П. Борель (надруковано 1864 і 1867); за оригіналом невідомого художника виконано портрет у літографії О. Мюнстера В 60-х рр. 19 ст. Б. Залеський з Шевченкового автопортрета (1851), подарованого йому поетом на засланні, виконав у Парижі офорт. У 1864 портрет Шевченка олійними фарбами написав Гаврило Маляр (?) (Львівська картинна галерея). За фотографією 1859 М. Мурашко 1864 — 67 створив літографований портрет поета, який вміщено в «Кобзарі» 1867. До найкращих в І. Ш. належать портрети роботи І. Крамського; олійними фарбами (1871), написаний на замовлення П. Третьякова (Третьяковська галерея), олівцем і в техніці офорта; останній — для альбома «Первые опыты русских аквафортистов» (СПБ, 1871). У 1879 Л. Серяков інтерпретував у гравюрі на дереві автопортрет Шевченка 1840. У 1888 І. Рєпін намалював олійними фарбами портрет поета (ДМШ) для кімнати-музею на могилі Шевченка в Каневі. Він виконав і олівцем портрет Шевченка в профіль (ДМШ) До 1889 належить портрет олійними фарбами роботи буковинського живописця Ю. Пігуляка. До образу поета часто звертався М. Микешин. У 1893 він намалював Шевченка в селянському одязі як бандуриста (ескіз одного з проектів до пам’ятника поетові в Петербурзі). На поч. 90-х pp. він знову зобразив Шевченка на малюнку «Думи мої, думи мої, лихо мені з вамиї», 1894, до шевченківських днів, написав його великий портрет; 1896 у першому випуску «Иллюстрированного „Кобзаря“» вмістив новий портрет поета. В 1896 портрет Шевченка (італ. ол., білило, ДМШ) створив В. Маковський. Є дані, що над портретами Шевченка працювали М. Ярошенко і М. Ге. Цікавий акварельний портрет поета 1901 створив В. Розвадовський. У 1904 в офорті виконав портрет Шевченка Я. Андрєєв — учень В. Мате, 1908 — офорт В. Бобров (ДМШ). На початку 20 ст. портрет поета намалював С. Васильківський; він, певно, є й автором другого портрета, виконаного 1907 (обидва твори зберігаються в ДМШ). Кілька портретів за двома відомими фотографіями поета — 1859 і 1860 — виконав на поч. 20 ст. Ф. Красицький. Літографовані портрети Шевченка його роботи (1906) були дуже поширені 1911 — 14. У 1911 до альбома «Малюнки Т. Шевченка» виконав портрет поета в офорті В. Мате. Одним з перших скульптурних портретів Шевченка було мармурове погруддя, що його (вірогідно, в останні роки життя поета) виконав М. Рамазанов (де тепер — невідомо). У 1862 бюст Шевченка (гіпс, ДМШ) створив Ф. Каменський; роботу над цим твором він почав ще за життя поета. До зображення Шевченка в скульптурі зверталися М. Пименов і М. Микешин, погруддя Шевченка з гіпсу виконав П. Сакович (1867, Полтавський літературно-меморіальний музей П. Мирного), П. Забіла (1869, мармур та 1872, бр.), Р. Бах (1886, бр., Історичний музей у Москві). Автором скульптурних портретів поета (1898 і 1899, ДМШ) був В. Беклемішев. Один з них 1899 було встановлено як пам’ятник на подвір’ї перед будинком Алчевських у Харкові. На початку 20 ст. образ поета відтворив Ф. Балавенський. Скульптор працював над ним і за рад. часів: створив бл. двадцяти настільних бюстів. До ювілейних днів 1911 та 1914 погруддя Шевченка виконав М. Гаврилко, який працював над проектом пам’ятника поетові для Києва. Йому належить і широко відомий барельєф-медальйон з зображенням поета. Навесні 1919 скульптор закінчив свою останню роботу — бюст Шевченка для Полт. театру.

На зх.-укр. землях перший скульптурний портрет Шевченка створив 1877 Т. Барони. Цей теракотовий бюст поклав початок цілому циклові скульптурних портретів укр. поета, які виконали митці С. Левандовський, Ц. Годебський В. Лисик (1911) і Г. Кузневич (1912). Протягом усього творчого життя до образу Шевченка звертався М. Бринський. У 1923 та 1933 портрет Шевченка створив О. Архипенко. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції художники створили багато погрудь поета для пам’ятників, споруджуваних на Україні та в РРФСР за ленінським планом монументальної пропаганди: роботи С. Волнухіна в Москві (1918), Ф. Балавенського в Києві (1919), латис. скульптора Я. Тільберга — в Петрограді (1918), Б. Кратка — в Києві (1920) та Харкові (1921), Г. Теннера — в Катеринославі (1921). Скульптурні портрети Шевченка для пам’яттників виконували й нар. майстри: П. Берна — пам’ятники в Броварах, Княжичах і Любарцях — на Київщині; А. Панасенко — в Леськах ча Черкащині; всі — 1921 — 22; К. Терещенко — для пам’ятника на могилі Шевченка в Каневі, 1923, с. Кирилівці (тепер с. Шевченкове), 1929; — на Черкащині М. Ткаченко — для пам’ятника в Моринцях, 1927. Над портретами Шевченка працювали в ці роки й живописці: Ф. Кричевський (1936, ДМШ), Г. Цисс (1929, ДМШ), І. Северин (1933, ДМШ). Графічні портрети створили О. Маренков (туш. акв., 1928), рос. художник П. Шилінговський (гр. на дереві, 1933), Ф. Красицький (літогр., 1932; ол., 1934, та ін.), О. Сахновська (гр. на дереві, 1934). До образу поета зверталися й зх.-укр. художники. В 1918 композиційний портрет Шевченка написав О. Курилас. О. Кульчицька до серії портретів укр. письменників, які вона виконала, 1920 додала й портрет Шевченка (гр. на дереві), під яким є слова поета: «Возвеличу, малих отих рабів німих І Я на сторожі коло їх поставлю слово». У 1924 на замовлення галицьких і буковинських робітників-емігрантів в Америці портрет Шевченка виконав М. Івасюк. Багато портретів написано в серед. 30-х pp., особливо до 120-річчя та 125-річчя з дня народження поета. В. Касіян, ще навчаючись у Празькій академії образотворчих мистецтв, створив три портрети Шевченка (1922, оф., 1923, 1926, усі — гр. на дереві). Після переїзду до УРСР художник виконав низку портретів поета, зокрема, для акад. видання його творів (1934, гр. на дереві). Напередодні ювілейного 1939 року портрети Шевченка малювали художники України, Росії, Білорусії, Грузії та Казахстану. Серед них — портрети роботи М. Уварова (1938), О. Пащенка (1939), М. Самокиша (1938 — 39), О. Кульчицької (1920), рос. митців П. Жиліна (1938) і М. Тарамова (1939), білоруса В. Волкова (1938), грузина А. Чхеїдзе (1939). У ці роки статуї та погруддя Шевченка виконали укр.і рос. скульптори М. Манізер (1933), С. Меркуров (1933), А. Страхов (1933), І. Макогон (1939), М. Гельман (1939), Г. Петрашевич (1939) і Я. Ражба (1941). Роботу над образом Шевченка рад. митці не припиняли й у роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 45. В 1943 портрет поета (гр. на дереві) створив В. Касіян. У повоєнний час І. Ш. збагатилася на численні твори живопису, скульптури й графіки. В 1948 олійний (ДМШ) портрет поета, а 1964 — олівцевий виконав груз. живописець У. Джапарідзе, 1943 — укр. графік В. Мироненко (літогр.). До образу Шевченка не раз звертався М. Г. Лисенко, який створив погруддя поета (гіпс, 1947, ДМШ). Робота художників над образом Шевченка особливо активізувалася в зв’язку з всенародним відзначенням 100-річчя з дня смерті та 150-річчя з дня народження поета.

Живописні портрети Шевченка створили О. Бєлов, М. Бєльський і Л. Коштелянчук, графічні портрети — В. Касіян (ліногравюра «Тарас Шевченко», 1960), О. Пащенко, І. Селіванов, Є. Єгоров, О. Данченко, В. Куткін, В. К. Авраменко, Ф. Глущук, Г. Томенко й П. Куценко, скульптурні — М. Вронський, В. Бородай (у співавтор. з А. Білостоцьким та О. Супрун), В. Зноба та І. Зноба, Г. Кальченко, П. Мовчун, Я. Чайка та ін. Рад. художники створюють і багато композиційних портретів Шевченка. Над портретами поета працюють митці різних країн світу. Образ Шевченка широко відображено в сюжетних творах живопису, графіки й скульптури та декоративного й ужиткового мистецтва, а також у плакаті (див. Шевченко Т. Г. в образотворчому мистецтві, Шевченко Т. Г. у народно-декоративному мистецтві, Плакати шевченківські, Пам’ятники Т. Г. Шевченкові).

Літ.: Т. Г. Шевченко в портретах и иллюстрациях. Л., 1940; В’юник А. О. Графічна Шевченкіана. «Вітчизна», 1963, № 7.

Н. Є. Полонська.


ІЛЕЦЬКА ЗАЩИТА — місто Оренбурзької губ. (тепер Соль-Ілецьк, районний центр Оренбурзької обл. РРФСР). Шевченко був в І. З., очевидно, восени 1850, коли його перевозили з Орської фортеиі на нове місце заслання — в Новопетровське укріплення. Згадка про це місто є в повісті «Варнак».


ІЛИЧ (Илић) Драгутин (14.II 1858 — 1.III 1926) — сербський письменник. Перекладав твори рос. письменників. Був обізнаний з укр. л-рою, зокрема з творчістю Шевченка. В 1889 відвідав Росію, звідки привіз Шевченків «Кобзар». Окремі поезії І. («Вітрові», що має підзаголовок «Наслідування Шевченкові», 1895; «Коли помру...», 1899, та ін.) позначені впливом укр. поета. Переклав сербохорват. мовою його поему «Іван Підкова» (1890) та вірш «До Основ’яненка» (1896, передруковувався кілька разів). Обидва переклади опубліковано в періодич. виданнях.


«ИЛЛЮСТРАЦИЯ. Всемирное обозрение» — тижневик, що виходив 1858 — 63 в Петербурзі. Видавцем його був А. Бауман, редактором В. Зотов. Видання майже не відгукувалося на питання суспільно-політ. життя. Антисемітська стаття В. Зотова, вміщена в «И.» (1858, № 35), спричинилась до газетної й журнальної полеміки й викликала публічний протест передових рос. і укр. літераторів. У списку осіб, які протестували проти вихватки «Й.», опублікованому в журн. «Русский вестник», був і Шевченко. На поч. 1861 редактором «И.» став М. Курочкін. В липневому номері «И.» за цей рік надруковано мовою оригіналу вірш «Огні горять, музика грає» (під назвою «Ненадрукований вірш Т. Г. Шевченка»), а в серпневому — нарис В. Толбіна «Учні Брюллова. Шевченко».


ІЛЮСТРАЦІЇ ДО КНИЖКИ М. О. ПОЛЕВОГО «ИСТОРИЯ СУВОРОВА» — ілюстрації до книжки «История князя Италийского, графа Суворова Рымникского, генералиссимуса российских войск. Сочинение Н. А. Полевого» (СПБ, 1843), що їх виконав Шевченко 1842 в Петербурзі. Йому належать 32 ілюстрації, 26 з них мають підписи: «Т. Ш.» або «Шевченко». Гравірували їх на дереві Ендрю, Бест і Лелуар в Парижі та Г. В. Дерікер і Лав’єль у Петербурзі. Крім Шевченка, книжку ілюстрували художники Р. Жуковський і О. Коцебу. Шевченкові належать ілюстрації жанрового характеру, Коцебу — переважно малюнки батального змісту, Жуковському — фронтиспіс-портрет Суворова, пейзажі та прикраси. Шевченко обрав для ілюстрування епізоди, в яких Суворов виступав як полководець, зв’язаний з солдатською масою. На багатьох ілюстраціях Суворова зображено серед солдатів і простого люду: «Суворов куштує солдатську їжу», «Прощання з солдатами перед засланням», «Гра з селянськими дітьми в бабки», «У татарському наметі» тощо. Окремі малюнки підкреслюють діяльність полководця як дипломата: «Суворов у кримського хана Шагін-Гірея», «Суворов на святі в честь угоди з татарами». Зневажливе ставлення царів і вельмож до полководця знайшло відображення в малюнках «Поранений Суворов у Потьомкіна», «Хворому Суворову передають орден від Людовіка XVIII». У ряді малюнків виявилася сатирична загостреність у зображенні Катерини II, Павла I, Людовіка XVIII. Деякі малюнки Шевченка не пов’язані зовсім з текстом видання і свідчать про те, що художника не задовольняв текст Полевого і він використовував першоджерела. В альбомі Шевченка 1839 — 43 та на окремих аркушах є кілька ескізів і начерків ілюстрацій: «Смерть Потьомкіна», «Арешт Пугачова», «Суворов у труні» та ін. Один з ескізів — «Солдат рятує Суворова» — не був використаний для видання. Ескізи й начерки ілюстрацій свідчать про високу реалістичну майстерність Шевченка як рисувальника, що не завжди передано в гравюрі. Книжка «История Суворова» з грудня 1842 виходила в Петербурзі окремими випусками, 1843 вийшла повним виданням; перевидавали її 1858, 1890, 1893, 1897, 1900 і 1904. Видавцями були В. Семененко-Крамаревський і М. Ольхін. Зберігся лист В. Семененка-Крамаревського до Шевченка про підготовку цього видання. Оригінали, з яких було виконано гравюри, не знайдено.

В. О. Судак.


ІЛЮСТРАЦІЇ ТА АВТОІЛЮСТРАЦІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. У мистецькій спадщині поета ілюстрацій порівняно небагато, але вони свідчать про безсумнівну обдарованість художника в цій галузі, про глибоке проникнення в зміст літ. твору і вміння найти йому відповідне образотворче втілення. У Шевченка гармонійно поєднувалось обдарування поета і художника, а тому одну й ту саму тему чи сюжет він часом атілював і в поезії, і в творах образотворчого мистецтва (напр., поема «Катерина», 1838, і картина з такою самою назвою, 1842). Так виникли малюнки Шевченка до його власних літ. творів. Першою з таких автоілюстрацій є рисунок «Тополя» (ол., 1839) до однойменної балади, датованої тим же роком. У 1841 він виконав начерки до балади «Утоплена», написаної 8.XII 1841. Більш викінчений рисунок художника — «Сліпа з дочкою» (ол., сепія, 1842) — є ілюстрацією до поеми «Слепая». На цю ж тему збереглося чотири ескізні малюнки. Глибоко захоплювала Шевченка тема його майбутньої поеми «Сліпий» («Невольник», 1845). В 1843 художник виконав сепією два малюнки на цю тему (один з них відомий за фотографією 1918) та чотири ескізи й начерки. За однойменною поемою 1847 виконано рисунок олівцем «Відьма». Під час навчання в петерб. Академії мистецтв Шевченко брав участь в ілюструванні кількох видань. У 1841 він створив ілюстрацію «Католицький чернець» до твору М. Надєждіна «Сила воли. Воспоминания путешественника» (гравюра на сталі з оригінального малюнка Шевченка, виконана в Англії). Гравюру вміщено в збірнику «Сто русских литераторов» (т. 2, СПБ, 1841). Збереглися зроблені олівцем ескіз і начерки до цієї ілюстрації. Малюнок «Знахар» Шевченко виконав 1841 до однойменного твору Г. Квітки-Основ’яненка, на прохання автора, у двох варіантах. Один з них репродуковано в тому самому році в збірнику «Наши списанные с натуры русскими» (гравюра на дереві). Оригінальний викінчений малюнок сепією «Зустріч Тараса Бульби з синами» (1842) був першою ілюстрацією до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Разом з художниками О. Коцебу та Р. Жуковським Шевченко ілюстрував «Историю Суворова...» М. Полевого (СПБ, 1843). З 110 ілюстрацій до цієї книжки йому належать 32 малюнки жанрового характеру. Гравюри на дереві з оригінальних творів Шевченка, що не збереглися, виконали гравери Ендрю, Бест та Лелуар у Парижі, Г. В. Дерікер, Лав’єль та ін. — в Росії. Ці гравюри дають лише приблизне уявлення про витончену мистецьку роботу художника, яка добре відчувається в ескізах і начерках, що збереглися в альбомі 183943 років і на окремих аркушах.

У 1843 Шевченко, ілюструючи новий спосіб репродукування, виконав для книжки «Гальванография...» Франца фон Кобелля (СПБ, 1843) технікою гальванокаустики гравюру «Король Лір» за однойменним твором Шекспіра. Разом з ним ілюстрували це видання Р. Жуковський і В. Газенбергер. У 1844 для книжки М. Полевого «Русские полководцы...» (СПБ, 1845) Шевченко намалював 12 портретів видатних рос. полководців, починаючи від Петра І. їх награвірував на металі англ. художник Дж.-Г. Робінсон. Друкували портрети в Лондоні. Шевченкові оригінали не збереглися. В рецензії на це видання В. Бєлінський схвально відзивався про їхню мистецьку якість. Шевченкові належить також низка малюнків за мотивами літ. творів ін. письменників. Відображаючи певні сюжетні моменти, вони мають проте самостійний характер; ілюстраціями їх можна вважати лише умовно. Це, зокрема, акварель «Марія» (1840), створена за поемою О. Пушкіна «Полтава», картина «Панна Сотниківна» (1842), виконана на замовлення Г. Квітки-Основ’яненка за мотивами його оповідання з такою самою назвою (картина не збереглася, відомі два ескізи та кілька етюдів до неї). Під час заслання художник намалював за мотивами літ. творів сепії: «Робінзон Крузо» (за романом Дефо), «Умираючий гладіатор» (за М. Лермонтовим). «Телемак на острові Каліпсо» (за твором Ф. Фенелона «Пригоди Телемака, сина Улісового»). За своїм обсягом доробок Шевченка-ілюстратора невеликий. Однак досягнення художника в цій галузі мали принципове значення для розвитку укр. книжкової графіки. Ілюстрації та автоілюстрації Шевченка позначені яскравою творчою індивідуальністю художника, а за загальним мистецьким рівнем посідають гідне місце в ряду найзначніших досягнень вітчизн. ілюстрації. Шевченкові ілюстрації та автоілюстрації були по суті початком нового етапу розвитку ілюстрації в укр. мистецтві. Іл. табл. VII.

Літ.: Судак В. О. Участь Т. Г. Шевченка в ілюструванні російських книжкових видань 40-х років XIX ст. В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, в. 1. К., 1959.

М. І. Мацапура.


ІЛЮСТРУВАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — інтерпретування, супровід, образне тлумачення літературних творів Шевченка у графіці (рисунках, гравюрах тощо). Першим ілюстратором Шевченкової поезії був В. Штернберг, який виконав офорт із зображенням кобзаря з поводирем, вміщений на фронтиспісі першого видання «Кобзаря» (СПБ, 1840). Офорт не є ілюстрацією до якогось твору з «Кобзаря», а дає узагальнений образ нар. співця, що постає в книжці. Копію з цього офорта (в цій же техніці, автор невідомий) вміщено на фронтиспісі «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» (СПБ, 1844). У 1841 — 43 Шевченко виконав автоілюстрації до деяких своїх творів, найвірогідніше, не розраховані на видання: до «Мар’яни-черниці» — два малюнки пером на берегах рукопису поеми; до поем «Слепая» — начерк в альбомі 1839 — 43 років і незакінчений малюнок олівцем і сепією та «Невольник» — два малюнки сепією й кілька начерків олівцем до них, тощо (див. Ілюстрації та автоілюстрації Т. Г. Шевченка). Першою спробою ілюстрування «Кобзаря» в цілому були малюнки пером М. Башилова та Я. де Бальмена в переписаному від руки польс. алфавітом примірнику книжки (1844). Рукопис містить понад 80 ілюстрацій у вигляді заставок, кінцівок та сюжетних заголовних літер. М. Башилов виконав ілюстрації до творів «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»; Я. де Бальмен — до «Гайдамаків» та «Гамалії». Тонке відчуття Шевченкової поезії і знання життєвого матеріалу, на грунті якого вона зросла, надають малюнкам великої переконливості. Саме завдяки цьому, незважаючи на їхню часом недостатню професійну вправність (М. Башилов тоді тільки починав свій творчий шлях, а Я. де Бальмен був художником-аматором), ілюстрації є помітним явищем у графіці 40-х pp. 19 ст. У 60 — 80-х pp. до ілюстрування творів Шевченка звернулася ціла плеяда укр. та рос. художниківдемократів: К. Трутовський, П. Мартинович, М. Микешин, О. Сластіон. їхні малюнки друкували не лише в окремих виданнях поезій Шевченка, а й у найбільш масових на той час журналах, що мало велике значення за умов, коли укр. культура зазнавала жорстоких утисків з боку царизму. К. Трутовський опублікував у «Художественном листке» (1868) малюнок до поеми «Наймичка» (цей твір він ілюстрував і пізніше), а в журн. «Нива» (1889) — ілюстрацію до поеми «Невольник». П. Мартиновичу належать малюнок до «Катерини», надрукований у журн. «Пчела» (1877), а також ілюстрації до поем «Гайдамаки» і «Наймичка», вміщені в журн. «Живописное обозрение» (1880). М. Микешин на поч. 80-х pp. розпочав роботу над створенням ілюстрацій до «Кобзаря», але смерть перешкодила йому повністю здійснити свій задум. У 1896 вийшло лише три перші випуски «Иллюстрированного Кобзаря», які містять 28 малюнків М. Микешина на окремих аркушах — до «Катерини» (1-й випуск), «Причинної», «Пустки» («Заворожи мені, волхве»), «Перебенді», «Тарасової ночі» та ін. (2-й випуск), поеми «Наймичка» (3-й випуск), а також заставки за текстом. Чимало завершених ілюстрацій (до творів «Хустина», «Чернець», «Іван Підкова», всі — 1884; «Гамалія», 1895, та ін.)не ввійшло до видання, яке було припинено. Значною подією в історії укр. мистецтва є цикл малюнків О. Сластіона до «Гайдамаків» (14 іл. на окремих арк. та 34 в тексті), які побачили світ в окремому виданні поеми (1886). Ці піднесено-романтичні, монументальні ілюстрації здобули широку популярність і мали неабиякий вплив на дальший розвиток укр. книжкової графіки. Їх не раз друкували у виданнях «Кобзаря», «Гайдамаків», у читанках, альбомах, журналах, випускали окремими листівками тощо. На них виховувалися покоління укр. художників. Пізніше О. Сластіон виконав ілюстрації до творів Шевченка «Катерина» (1905), «Ой сяду я під хатою», «На Великдень, на соломі» (обидва — 1910) та ін. В серед. 90-х pp. у журналах «Нива» та «Всемирная иллюстрация» з’явилися малюнки І. Їжакевича до балади «Причинна» (1893 — 94), поем «Гайдамаки» (1895), «Катерина» (1895, 1896), поезії «Перебендя» (1897), які започаткували багаторічну працю його над ілюструванням творів Шевченка. Глибоке знання істор. минулого та сучасного життя й побуту укр. народу, близькість до Шевченкової стилістики, реалістична ясність худож. мови принесли ілюстраціям І. Їжакевича широке визнання. Їх репродукували згодом у виданнях творів Шевченка, окремими листівками тощо. На межі 19 і 20 ст., в період наростання революційного руху та під час революції 1905 — 07 на Україні і в Росії вийшли масові ілюстровані видання творів Шевченка: 1898 у Києві — збірка «Причинна. Утоплена. Русалка. Мар’яна-черниця» з малюнками М. Пимоненка; 1902 — 03 у Вятці (тепер м. Кіров) — збірка творів (в. 1. «Думы», в. 2. «Гайдамаки») з малюнками: І. Їжакевича — «Український кобзар» (передрук), М. Хохрякова — «Український кобзар грає на лірі», «Старий кобзар у хаті» — та ілюстрацією А. Рилова до поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!»; 1904 — 05 у Петербурзі — окремі видання поем «Катерина» і «Наймичка» з ілюстраціями й заставками М. Каразіна. У 1908 І. Рєпін створив малюнок за поемою «Кавказ», розрахований на видання окремою листівкою, кошти від поширення якої мали піти на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Вихід масових ілюстрованих видань Шевченкових творів посилився в зв’язку з боротьбою передової укр. та рос. громадськості за право вшанування пам’яті поета. До 50-річчя з дня смерті Шевченка 1911 в Києві вийшли «Варнак», «Гамалія». «І мертвим, і живим...», «Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Перебендя», «Причинна», «Титарівна», «Тополя», «Утоплена», «Хустина», та «Чернець» з малюнками Ф. Красицького, І. Северина, А. Ждахи, П. Холодного, М. Орлова; в деяких із цих книжок передруковано ілюстрації К. Трутовського, О. Сластіона, І. їжакевича. Того ж року в Києві вийшли «Ілюстрована Шевченківська бібліотека» (24 книжки) з малюнками С. Дудіна, а також у Петербурзі «Кобзар» з ілюстраціями М. Ткаченка та С. Дудіна, конфіскований цензурою, а згодом випущений з багатьма цензурними купюрами. В Петербурзі до 50-річчя з дня смерті поета видано «Маленький Кобзар» з малюнками К. Трутовського, М. Ткаченка, О. Сластіона та ін. (передруки). Тоді ж у Києві та Петербурзі вийшла низка ілюстрованих видань творів Шевченка для дітей (1911 — «Малий Кобзар для дітей», 1913 — «Кобзарик» з ілюстраціями Г. Павловича). У 1914 до 100-річчя з дня народження Шевченка в Катеринославі видано «Кобзар» з 50 малюнками Б. Смирнова. Хоч і нерівноцінні щодо мистецького виконання, іноді не досить досконалі, всі ці малюнки унаочнювали образи переслідуваної тоді Шевченкової поезії.

За рад. часу ілюстрування творів Шевченка набуло величезного розмаху. Ілюструються не лише поезії великої форми, а й ліричні мініатюри, прозові твори. Дістає глибоке образне розкриття революц.-демократичний зміст Шевченкової творчості, з часом незрівнянно поліпшується поліграфічне відтворення ілюстрацій. У 20-х pp. до ілюстрування творів Шевченка знову звернувся О. Сластіон («Катерина», 1925; «Не хочу я женитися», «Ой одна я, одна», обидва — 1927; «Причинна», 1929, та ін.). У 1927 вийшов «Кобзар» з малюнками П. Носка. В ці роки кількома масовими виданнями випущено «Кобзар», у якому передруковано ілюстрації І. Їжакевича, П. Мартиновича, М. Пимоненка, О. Сластіона, Б. Смирнова, М. Ткаченка, К. Трутовського, а також вміщено малюнки самого Шевченка. В 1931 — 33 двома виданнями вийшов «Кобзар», ілюстрований В. Седляром. Великий внесок у мистецтво ілюстрування творів Шевченка зробив В. Касіян. У 1920 він виконав за поемою «Гайдамаки» низку малюнків, не розрахованих на видання («Інтродукція», «Галайда», «Гонта в Умані» та ін.), а через два роки в Празькій академії образотворчих мистецтв — офорт «Гайдамаки». В 1934, до 120-річчя з дня народження поета, вийшов «Кобзар» з малюнками В. Касіяна. В них яскраво передано соціально-викривальну спрямованість і революц. пафос Шевченкової поезії. Згодом художник не раз звертався до ілюстрування «Кобзаря» й окремих творів поета. У 1944 він виконав новий цикл малюнків для «Кобзаря», який мав вийти рос. мовою в Москві. Деякі малюнки (заставки й кінцівки) змістом, символікою були пов’язані з подіями Великої Вітчизн. війни, з героїчною боротьбою рад. народу проти фашист. загарбників. Через воєнні обставини ілюструвати «Ксбзар» не пощастило. Частину ілюстрацій художник використав у наступних оформлених та ілюстрованих ним виданнях «Кобзаря», які вийшли в Києві 1954 та 1961. Він ілюстрував також окремі твори Шевченка («Гайдамаки», 1964, та ін.). Ілюстративні цикли В. Касіяна тим цінніші, що вони становлять цілісний ансамбль із створеним художником графічним оформленням видань. І. Їжакевич, який до останніх років життя не залишав праці над ілюструванням творів Шевченка, свій багатющий досвід у цій галузі узагальнив у капітальному циклі малюнків до ювілейного видання «Кобзаря», яке вийшло до 125-річчя з дня народження поета. Багато з них згодом не раз репродукувалося, зокрема, у виданнях творів Шевченка мовами народів СРСР. У повоєнні роки І. їжакевич (іноді з Ф. Коновалюком) ілюстрував твори: «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Юродивий» (всі — 1950), «Катерина», «Наймичка» (обидва — 1951), «Гімн черничий», «І золотої й дорогої» (обидва — 1952) та ін. Значним здобутком укр. рад. графіки є малюнки Г. Пустовійта до поеми «Наймичка», для видання, що вийшло рос. мовою в Москві (1939). У повоєнні роки поряд з майстрами старшого покоління над ілюструванням творів Шевченка працювали молоді художники. Багато ілюстрованих видань випущено до 100-річчя з дня смерті (1961) та 150-річчя з дня народження (1964) поета. Масове видання «Кобзаря» (1963) оформили й проілюстрували ліногравюрами О. Данченко, В. Куткін, В. К. Авраменко, Г. Гавриленко, Ф. Тлущук, О. Шоломій. Ця колективна праця цінна, зокрема, прагненням художників інтерпретувати «Кобзар» не як збірку окремих поезій, а як цілісний за змістом і стилістикою поетичний твір. Плодом колективних зусиль великої групи художників є ювілейне видання «Кобзаря» (1964), в якому вміщено офортні ілюстрації на вклейках та виконані пером заставки й кінцівки роботи А. Базилевича, Б. Гінзбурга, Г. Горобієвської, М. Дерегуса, Г. Зубковського, В. Касіяна, В. Новиковського, В. Панфілова, І. Принцевського, М. Родіна, Є. Рябової, Є. Соловйова, І. Філонова, В. Якубича. Поеми «Катерина» і «Наймичка», що вийшли рос. мовою в Москві (1964), ілюстрував кольоровими офортами М. Дерегус. До ювілеїв випущено ілюстровані видання повісті «Музыкант» (1962) з ліногравюрами В. Кравченка та драми «Назар Стодоля» (1964) з ліногравюрами В. Василенка. Оригінальне, позначене рисами монументальності трактування образів поезії Шевченка дала С. Караффа-Корбут у ліногравюрах до «Кобзаря» (1967). Ілюстровані видання «Кобзаря» й окремих творів поета виходять у братніх республіках СРСР. У деяких вміщено малюнки з укр. видань, для інших виконано оригінальні ілюстрації (в Білорусії — «Кобзар» з малюнками Б. Каплана, 1939; в РРФСР — «Гайдамаки» з акварелями О. Бубнова, 1961; у Латвії — «Гайдамаки» з монотипіями С. Адамовича, 1964, та ін.). Окремий змістовний розділ ілюстрацій до творів Шевченка становлять малюнка до видань для дітей дошкільного й шкільного віку, які виходять у повоєнні роки. Їх ілюструють І. їжакевич та Ф. Коновалюк («Поеми», 1958) С. Рєпін («Вірші», 1954), Г. Гаві риленко («Вірші», 1954) В. Полтавець («Малий Кобзар»’ збірка «Встала весна», обидва — 1961; збірка «Заря моя вечерняя», рос. мовою, 1964 «Закувала зозуленька», 1966)’ О. Губарєв (збірка «Зацвіла в долині червона калина» 1969, «Тече вода з-під явора»’ 1970), А. Тетьора (збірка «Вишневый садик», рос. мовою, 1963), В. Глуздова (збірка «Мені тринадцятий минало», 1972), О. Павловська (збірка «Грай же, море!», 1969) та ін. Нерідко цикли ілюстрацій до «Кобзаря» й окремих творів Шевченка виконують випускники худож. ін-тів як дипломні роботи (у Всеросійській академії мистецтв у Ленінграді — С. Лещинський, «Гайдамаки», 1939; у Київ. худож. ін-ті — В. Голованов, «Гайдамаки», 1959; В. К. Авраменко, «Гайдамаки», 1962, та ін.). Сюжети й образи Шевченкових творів дістали широке відображення в станковому живопису та графіці (див. Шевченко Т. Г. в образотворчому мистецтві). Іл. табл. XVIII — XXI.

Літ.: Артюхова А. Ілюстрації до творів Шевченка. «Життя і революція», 1930, № 3; Ілюстратори «Кобзаря» за сто років. Каталог виставки. К., 1940; Овдієнко О. Мистецтво оформлення «Кобзаря». К., 1968.

В. А. Афанасьєв, І. М. Блюміна.


ІЛЬЇН Василь Семенович (14.I 1901 — 13.VII 1963) — укр. рад. мовознавець. Дослідженню питань лексики, морфології та синтаксису творів Шевченка присвятив праці: «Народність у порівняннях Т. Г. Шевченка» (1949), «Лексична синоніміка Т. Г. Шевченка» (1955), «Мова творів Т. Г. Шевченка» (1957) та інші.


ІЛЬЇН Микола Іванович (4.III 1773 — 29.VIII 1823) — російський драматург і перекладач. Шевченко у «Щоденнику» 18.V 1858 згадував про те, як артистично декламував М. С. Щепкін розповідь мисливця з комедії І. (п’єси «Підроблений скарб, або Небезпечно підслуховувати під дверима в драматурга»).


ІЛЬЧЕНКО Григорій Миколайович (21.II 1902 — 20.XII 1975) — укр. рад. кобзар. Автор хору «Думи мої єдині» (1960 на текст Шевченка «Думи мої, думи мої, ви мої єдині» й творів про поета на нар. слова («Ой коли б ти встав, Тарасе»). В репертуарі кобзаря — нар. пісні на Шевченкові слова: «Од села до села», «Зоре моя вечірняя», «Ой літа орел» тощо.


ІЛЬЧЕНКО Олександр Єлисейович (н. 4.VI 1909) — український рад. письменник. До 125-річчя з дня народження Шевченка написав повість «Серце жде» (X., 1939; переробл. вид. — «Петербургская осень». Ташкент, 1942), в якій відобразив події з життя поета в Петербурзі восени і взимку 1858. Твір кілька разів перевидано укр. і рос. мовами, перекладено — чес, болг. і сербохорватською мовами. На матеріалі повісті «Петербурзька осінь» І. написав однойменну п’єсу. Автор статей про Шевченка — «Тарас іде по Україні» (1944), «Слово» (1951) та ін.

Тв.: Петербурзька осінь. К., 1975.

Літ.: Бельчиков Н. Повесть о Шевченко. «Известия», 1946, 6 апреля; Булашенко І. Г. Т. Г. Шевченко в українській радянській художній літературі. X., 1962.


ІМЕДАДЗЕ Валер’ян Костянтинович (25.V 1899 — 2.XII 1963) — грузинський рад. літературознавець і театрознавець. Чимало праць І. стосується історії укр.-груз. літ. зв’язків. Дослідженню творчості Шевченка присвятив статті «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі» (1938), «Коріння дружби» (1961), «Т. Шевченко і грузинська література» (1964) та ін., а також монографію «Тарас Шевченко и деятели грузинской культуры» (Тбілісі, 1964).

Тв.: Т. Г. Шевченко і Грузія. К., 1963.


ІНБЕР Віра Михайлівна (10.VII 1890 — 11.XI 1972) — російська рад. письменниця. Член КПРС з 1943. У вірші «Тарас Григорович Шевченко» (укр. перекл. Т. Масенка в книжці «Вінок великому Кобзареві». К., 1961) стверджує безсмертя великого укр. поета. Переклала рос. мовою Шевченкові поезії, переважно про тяжку жіночу долю, — «Русалка», «Породила мене мати», «І станом гнучим, і красою» тощо, вміщені в збірці укр. поета «Лирика» (М., 1961) та ін.Держ. премія СРСР, 1946.


ІНВЕРСІЯ (лат. inversio — переставляння) — розміщення слів у реченні в незвичному порядку, щоб виділити, підкреслити слово чи вираз, на які в такому разі переноситься логічний наголос. До І. часто вдавався в своїх поетичних творах і Шевченко. Інтонація й експресія вимови речень у його поезії великою мірою пов’язані з порядком слів. Кожне слово в Шевченка стоїть на такому місці, яке забезпечує йому найбільшу логічну й смислову виразність. Так, змінюючи усталений порядок слів, поет ставить підмет після присудка. Цим самим він надає реченню іншої інтонації і звертає на присудок особливу увагу: «Оживуть степи, озера, // І не верствовії, // А вольнії, широкії // Скрізь шляхи святії // Простеляться» («Ісаія. Глава 35»); «Росли сини і веселили // Старії скорбнії літа» («Полякам»). Порушуючи традиційний порядок слів, поет ставить означення після означуваних слів, переносить на них фразові наголоси, щоб виділити, підкреслити їх: «І потечуть з очей старих // Сльози молодії» («Варнак»), Іноді означення відірвано від означуваного слова: «Сердитий вітер завива, // Додолу верби гне високі» («Причинна»), «Полюбила чорнобрива // Козака дівчина» («Тополя»). Широко використовував Шевченко і такий порядок слів, коли слово, на яке має падати логічний наголос, ставиться в кінці речення: «Молодого, короткого // Не дали дожити // Люде віку» («Лілея»), «І хто тую мову // Привітає, угадає // Великеє слово?» («Гоголю»). Цікавим випадком І. в поетичній мові Шевченка є незвична позиція сполучника в підрядному реченні: «Коли забули, бодай заснули, // Про мою доленьку щоб і не чули» («Сонце заходить, гори чорніють»). На порядок слів у поетичних творах впливає й віршовий ритм.

Л. С. Дем’янівська.


ІНДЖІЄВ Ліджі Очирович (н. 8.XI 1913) — калмицький рад. письменник, нар. поет Калм. АРСР (з 1973). Член КПРС з 1938. Перекладає твори І. Франка, Лесі Українки, Т. Шевченка. В перекл. І. вийшли калм. мовою вірші Шевченка «Вітре буйний, вітре буйний!», «Не нарікаю я на бога» (обидва — 1961), «На вічну пам’ять Котляревському» (1964).


ІНДІЙСЬКІ ЛІТЕРАТУРИ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. В літ. спадщині Шевченка є кілька посилань на Індію, які дають підстави вважати, що в загальних рисах він був обізнаний з осн. елементами інд. культури. Такі згадки зустрічаємо в повістях «Прогулка с удовольствием и не без морали» і «Княгиня» та в «Щоденнику». Зокрема, укр. поет знав, що таке санскрит і санскритська л-ра, правильно орієнтувався в системі інд. касг, а також мав загальне уявлення про давньоіндійську релігію.

В лютому 1964 щоквартальник Товариства індо-рад. дружби «Amity» («Дружба»), що виходить англ. мовою, вмістив з нагоди 150-річчя з дня народження Шевченка статтю «Поет братерства і незалежності» викладача Горьков. ун-ту Б. Киреєвої, яка викладала тоді рос. мову в Індійському технологіч. ін-ті в Бомбеї. Там же вміщено композицію із зображенням Шевченка роботи В. Касіяна, а також два переклади «Заповіту»: один — англійською — Е.-Л. Войнич, другий — мовою гінді Р. Шарми. У невеликій передмові від редакції журналу говорилося, що Р. Шарма користувався «Заповітом» укр. мовою, звіряючи свій переклад з перекладами російським і англійським. У 1964 часопис «Бгаратія сагітья» («Індійська література», № 12), що видається мовою гінді, надрукував статтю «Тарас Шевченко — великий український поет», у якій, зокрема, повідомлялося про участь у ювілейних торжествах в СРСР відомого інд. літературознавця С.-К. Чаттерджі (вчений виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури в Києві). В статті йшлося також про його доповідь, присвячену життєвому і творчому шляху Шевченка, на урочистому засіданні в Калькутті з нагоди ювілею укр. поета. Вміщено й портрет Шевченка. Журнал «Саптагік Гіндустан» («Щотижнева Індія», № 42) у вересні 1964 надрукував статтю укр. рад. дослідника Ю. Покальчука «Тарас Шевченко — великий народний поет України». В журналі вміщено й портрет Шевченка. В Калькутті 1965 окремим виданням бенгал. мовою видано твір відомого бенгал. письменника М. Рая «Тарас Шевченко. П’єса з життя народного поета-революціонера», в якому розповідається про осн. події життя й діяльність укр. поета. Твір побудований так, що нагадує інд. театралізовану виставу — джатру.

Ю. В. Покальчук.


ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР — науково-дослідна установа, створена 1.ХІ 1936 на базі н.-д. Інституту Тараса Шевченка Наркомосу УРСР та Літ. комісії Всеукр. асоціації марксистсько-ленінських н.-д. ін-тів. Мав спочатку назву Ін-т української л-ри ім. Т. Г. Шевченка Директорами ін-ту були П. Тичина (1936 — 40), О. Білецький (1940 — 41, 1944 — 60). З 1961 Ін-т очолює акад. АН УРСР М. Шамота. В роки Beликої Вітчизн. війни в Уфі створено об’єднаний Ін-т мови і л-ри на базі Ін-ту укр. л-ри ім. Т. Г. Шевченка та Ін-ту мовознавства. В 1941 — 44 об’єднаний ін-т очолював П. Тичина. В червні 1944 Ін-т укр. л-ри ім. Т. Г. Шевченка поновив свою роботу в Києві. В 1952 ін-тові надано теперішню назву — Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Ін-т веде дослідження: основ теорії л-ри соціалістич. реалізму; закономірностей розвитку літератур народів СРСР у дожовтн. період, передусім укр. л-ри, в т. ч. шевченкознавства , закономірностей розвитку рад. л-ри й соціалістич. л-р на сучасному етапі; боротьби напрямів і течій у л-рах капіталістич. країн. Вивчаються також питання рад. книгознавства й літературознавчої бібліографії, проблеми текстології та видання творів укр. письменників. В Ін-ті, крім автографів та ін. матеріалів більшості укр. письменників, зберігаються й автографи Шевченка, його листування, частина документів, прижиттєві видання з власноручними виправленнями поета. Осн. періодичні видання Ін-ту: «Радянське літературознавство. Наукові записки» (кн. 1 — 19. К., 1938 — 57), журн. «Радянське літературознавство» (з 1957), збірники праць наук. шевченківських конференцій (з 1954 вийшло двадцять) та ін. Ін-т л-ри є координаційним центром шевченкознавчих досліджень в СРСР, Координація здійснюється шляхом проведення наук. шевченківських конференцій за участю наук. і наук.-пед. закладів Рад. Союзу (з 1952). Шевченкознавці ін-ту брали участь у створенні «Історії української літератури» (т. 1 — 8. К., 1967 — 71), у впорядкуванні десятитомного «Повного зібрання творів» (К., 1939 — 64) та шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (К., 1963 — 64), у впорядкуванні «Опису рукописів Т. Г. Шевченка» (К., 1961), збірника «Всенародна шана» (К., 1967). Ін-т здійснив видання: Є. Кирилюк «Т. Г. Шевченко» (К., 1959; перевид. 1964); Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, В. Шубравський «Т. Г. Шевченко. Біографія» (К., 1964); Є. Шабліовський «Шевченко і російська революційна демократія» (К., 1958), «Народ і слово Шевченка» (К., 1961), «Гуманізм Шевченка і наша сучасність» (К., 1964); «Листи до Т. Г. Шевченка» (упорядник Л. Кодацька. К., 1962); Ю. Івакін «Сатира Шевченка» (К., 1959), «Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди» (К., 1961), «Коментар до Кобзаря“» (т. 1 — 2. К., 1964 — 68); М. Ткаченко «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка» (К., 1961); В. Шубравський «Шевченко і літератури народів СРСР» (К., 1964); Л. Кодацька «Однойменні твори Т. Шевченка» (К., 1968), «Художня проза Т. Г. Шевченка» (К., 1972); В. Бородін «Три поеми Т. Г. Шевченка» (К., 1964), «Т. Г. Шевченко і царська цензура» (К., 1969), «Над текстами Т. Г. Шевченка» (К., 1971); О. Шпильова «Т. Г. Шевченко і болгарська література» (К., 1963); Г. Вервес «Т. Г. Шевченко і Польща» (К., 1964), «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (К., 1975) та ін.

Літ.: Білецький О. І. Українське літературознавство за сорок років (1917-1957). К., 1957; Кирилюк Є. П. Деякі питання розвитку літературознавства в Академії наук УРСР. «Вісник Академії наук УРСР», 1969, № 3.

В. Л. Смілянська.


ІНСТИТУТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА — науково-дослідний інститут Наркомосу УРСР у Харкові 1926 — 36. Мав філію в Києві. У 1936 на його базі (а також на базі Літ. комісії Всеукр. асоціації марксистсько-ленінських н.-д. ін-тів) створено Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР. Завданням І. Т. Ш. було збирати й науково розробляти матеріали (рукописні, друковані тощо) про укр. л-ру 19 — поч. 20 ст., насамперед про Шевченка та про рад. л-ру. Дослідницька робота в ін-ті зосереджувалася в т. з. «кабінетах»: дошевченківської л-ри, біографії Шевченка, Шевченкової творчості, післяшевченківської л-ри, рад. л-ри та бібліографії. Кабінети біографії Шевченка та післяшевченківської л-ри перебували у складі київської філії ін-ту. В 1929 до І. Т. Ш. приєднано н.-д. кафедри літературознавства та укр. л-ри в Харкові. На поч. 30-х pp. в І. Т. Ш. створено істор. кабінет. Ін-т поклав початок зосереджуванню в єдиному держ. сховищі рукописної й малярської спадщини Шевченка й архівних матеріалів про нього. У 1932 картини й малюнки передано організованому при ін-ті літ. музеєві Шевченка, на базі якого 1933 створено Галерею картин Т. Г. Шевченка в Харкові, згодом їх передано до Держ. музею Т. Г. Шевченка в Києві. Велика робота яку провів колектив ін-ту по збиранню рукописної й малярської спадщини Шевченка дала змогу на початку 30-х pp. готувати академ. видання його творів. Важливого значення в ін-ті надавали питанням текстологічного вивчення творів поета й публікації критично вивірених текстів його літ. спадщини. Співробітники ін-ту видали чимало книжок з питань шевченкознавства, друкували окремі статті в збірниках і на сторінках періодичних видань. В Київ. філії Комісія Шевченкової мови готувала до видання «Словник Шевченкової мови», але роботу над ним у ті роки не завершено. І. Т. Ш. проводив чимало заходів щодо популяризації творчості поета. Здійснив і значну кількість наук. видань творів укр. класиків і рад. письменників. Директорами ін-ту були Д. Багалій і Є. Шабліовський. Київ. філію ін-ту очолював О. Дорошкевич.

Літ.: Сарана Ф. К. Дослідження в Інституті Тараса Шевченка спадщини поета (1926 — 1936). В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Кирилюк Є. П. Основні етапи радянського шевченкознавства. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Івакін Ю. О. Питання дослідження історії радянського шевченкознавства. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970.

І. Я. Айзеншток.


ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — складова частина його революційно-демократичного світогляду (див. Світогляд Т. Г. Шевченка). І. м. т. Ш. складалися в процесі усвідомлення поетом спільності інтересів трудящих усіх національностей у боротьбі проти соціального й нац. гноблення. Самі обставини життя Шевченка сприяли виникненню у нього симпатій до трудящих інших народів. З дитинства Шевченкові, який був кріпаком, довелося відчути соціальну несправедливість. Уже в ранніх творах молодого поета виявився стихійний протест проти гнобителів. Але до висновку про ганебність усякого рабства, про необхідність боротьби проти соціального і нац. гніту він дійшов у процесі знайомства з безправним і каторжним життям не тільки українського, а й російського, білоруського, польського, литовського та ін. народів царської Росії. У Вільні, де Шевченко жив разом зі своїм паном 1829 — 31, він бачив спалахи польського національно-визвольного руху.

Революц. переконання поета міцніли під впливом ідей декабристів (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко) і О. Герцена, у спілкуванні з учасниками політ. гуртка М. Петрашевського (див. Петрашевці і Т. Г. Шевченко). Але найбільше революц. загартування Шевченко дістав у колі діячів загальноросійської революц. демократії М. Чернишевського та М. Добролюбова (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко). Усією своєю діяльністю Шевченко допомагав розвивати класову самосвідомість українських трудящих, спрямовувати їх на боротьбу проти всякого гноблення, на дружбу й єднання з трудящими інших націй. У колі особистих друзів поета були українці М. Гулак, Г. Андрузький і С. Гулак-Артемовський, росіяни К. Брюллов і М. С. Щепкін, М. Чернишевський і М. Курочкін, поляки З. Сераковський і Б. Залеський, Е. Желіговський і Т. Вернер, білорус М. Микешин, негр А. Олдрідж, казахи та представники ін. народів. Шевченко жадібно вбирав усе найцінніше з скарбниці світової культури і насамперед те, що відображало протест проти неправди й визиску та кликало до боротьби за визволення трудящої людини. Шлях до піднесення рідної культури Шевченко вбачав у братньому єднанні з культурами інших народів і передусім великого російського народу, в оволодінні надбаннями світової культури. Інтернаціональні мотиви не обмежувалися співчуттям до народів царської Росії. Поет глибоко співчував усім пригнобленим і знедоленим — «В непробудимому Китаї, // В Єгипті темному, у нас, // І понад Індом і Євфратом». Він з великою прихильністю говорив про французьку революцію 1848 («Щоденник», 16.IX 1857), про Тайпінське повстання в Китаї («Щоденник», 6.IX 1857). Шевченко чітко розмежовував визискуваних, на захист яких він поставив своє революційне слово, і визискувачів, проти яких поет палав зненавистю і закликав «громадою обух сталить». Його симпатії й антипатії мали соціальний, класовий характер. Шевченко рано усвідомив брехливість націоналістичних вигадок про соціальну «однорідність» українського народу, про його одвічну «демократичність», про ідилічне «братерство» всіх українців. У ряді творів — «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Сон» («У всякого своя доля»), «Невольник», «Іржавець», «Бували войни й військовії свари» та ін. — він гнівно картав козацьку старшину й укр. панство — ревних слуг і спільників рос. царизму чи польс. шляхти за «дідами крадене добро», за те, що вони, як і іноземні гнобителі, шкуру драли «з братів незрящих, гречкосіїв». Поет викривав ганебні діла кріпосників, які, прикриваючись фарисейськими, псевдопатріотичними фразами, «правдою торгують», «орють лихо, лихом засівають». І коли Шевченко мріяв про те, щоб «не осталось // Сліду панського в Украйні», то це стосувалося всіх панів, незалежно від їхньої національності. Зненависть до ворогів трудящого люду виростала в Шевченка з почуття класового гуманізму (див. Гуманізм Т. Г. Шевченка), з прагнення до інтернаціонального братерства всіх гноблених.

Шевченко нещадно розвінчував загарбницьку політику рос. царизму, який усе робив для взаємного відчуження, розбрату між народами. Водночас Шевченко щиро поважав і любив Росію трудящих, Росію декабристів і О. Пушкіна, О. Герцена і М. Чернишевського. Свою глибоку повагу й любов до передової рос. культури він, зокрема, виявив у віршах «Гоголю», «Заворожи мені, волхве» (адресований М. С. Щепкіну). Страждання кріпака-росіянина були йому такими ж близькими, як і страждання трудящих українців, поляків, чувашів, татар, башкирів, народів Кавказу чи казахів. Так, глибоким співчуттям до казахських трудящих, гноблених царизмом, пройнятий твір «У бога за дверми лежала сокира». Поет розумів, що успіх боротьби укр. народу за свободу, проти нац. гноблення залежить від зміцнення його дружби з ін. народами Росії і насамперед з російським. Шевченко оспівував визвольну боротьбу народів Кавказу («Кавказ»), прославляв вождів нар. руху Росії й України, високо оцінював революц. діяльність декабристів — «первых русских благовестителей свободы» («Щоденник», 3.XI 1857). Шевченко розумів, що національний розбрат розпалюють у своїх класових інтересах пани й церква.

Національне визволення для Шевченка невіддільне від визволення соціального, яке можна вибороти тільки спільними зусиллями трудящих Росії («Не спалося, — а ніч, як море», та ін.). Його заклик «Вставайте, // Кайдани порвіте» («Заповіт»), як і заклики М. Чернишевського і О. Герцена братися за сокири, звернений до пригноблених усіх національностей (див. Суспільно-політичні погляди Т. Г. Шевченка). Мрії про майбутнє українського й усіх інших народів Росії Шевченко пов’язував з ідеями повалення самодержавства й ліквідації кріпацтва та об’єднання вільних і рівноправних народів у загальнослов’янську федеративну республіку. Шевченко та його однодумці з лівого крила Кирило-Мефодіївського товариства передбачали революційний шлях розв’язання цього завдання. Ідею загальнослов’янського братерства поет проводив у багатьох творах, зокрема в таких, як «Гайдамаки», «Єретик» і «Никита Гайдай». В посвяті до поеми «Єретик» висловлено думку про необхідність єднання всіх слов’ян. У вірші «Полякам» поет згадує часи, коли козаки «братались з вольними ляхами», поки «Неситії ксьондзи, магнати // Нас порізнили, розвели». Розкриваючи фатальну згубність нац. ворожнечі, Шевченко звертався до передових представників польського народу із закликом подати один одному руку дружби, до всіх слов’ян, щоб потекли «в одно море // Слав’янськії ріки», «Щоб усі слав’яне стали // Добрими братами, // І синами сонця правди» («Єретик»). Демократичному об’єднанню слов’ян Шевченко надавав і міжнародного значення, вірячи, що спільними зусиллями слов’яни не тільки визволяться самі, а й «Мир мирові подарують, // І славу вовікиї». Отже, під «сім’єю великою», «сім’єю вольною, новою», за яку боровся Шевченко, він розумів дружню сім’ю трудящих різних національностей, спільну «оновлену землю», на якій «Врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі» («І Архімед і Галілей»). Як борець проти всякого гноблення, борець за волю трудящих усіх національностей, Шевченко ввійшов у коло провідних діячів загальноросійської революц. демократії, став одним з ідеологів нац.-визвольного руху слов’янських народів. Безсмертна творчість і особистий приклад незламного борця за свободу і щастя, за братерство народів і далі служать найвищим ідеалам людства, справі миру і прогресу, справі дальшого розвитку світової культури. Саме тому творчість Шевченка набула такої популярності в літературах як народів СРСР, так і всього світу (див. Народів СРСР літератури і Т. Г. Шевченко, Зарубіжні літератури і Т. Г. Шевченко). Інтернаціональне значення діяльності Шевченка особливо яскраво розкрилося під час всесвітнього вшанування за рішенням ЮНЕСКО та Всесвітньої Ради Миру 100-річчя з дня смерті поета і 150-річчя з дня його народження (див. Стоп’ятдесятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка, Сторіччя з дня смерті Т. Г. Шевченка, Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка).

Літ.: Світова велич Шевченка, т. 1 — 3. К., 1964; Всенародна шана. К., 1967.

П. М. Федченко.


ІНТОНАЦІЯ — один з основних чинників змістової й емоційної виразності та структурної організації вірша. Під інтонаційною організацією вірша розуміють упорядкованість (відповідно до ритмічної будови) синтаксичної системи віршової мови й пов’язаних з нею елементів І., найсуттєвішими з яких є мелодика (підвищення та зниження голосу) й пауза. В розробці укр. віршової І. визначну роль відіграла творчість Шевченка, який, відповідно до нових, реалістичних принципів своєї поезії, збагатив систему засобів віршової зображальності, показав величезні можливості інтонування укр. вірша. Шевченко — поет надзвичайно широкого інтонаційного діапазону, його віршова мова дуже емоційна. В Шевченкових творах переплітаються різноманітні наспівні й говірні стихії, що надає його поезії яскраво індивідуального характеру. Укр. вірш до Шевченка не відзначався інтонаційним багатством. Властива класицизмові жанрова заданість стилю й І. панувала в старій укр. поезії й у новій укр. літературі в перші десятиліття її розвитку. В творах І. Котляревського та романтиків І. стала гнучкішою й виразнішою, ускладнення інтонаційної організації вірша пов’язане з активнішою участю в творенні образу. Але за певної заг. інтонаційної розмаїтості поетичні твори багатьох попередників і сучасників Шевченка інтонаційно залишалися одноплановими. Вірш Шевченка з його інтонаційною поліфонією та розкутістю — якісно новий етап у розвитку інтонаційної структури укр. поезії. Сформувавшись на грунті творчого засвоєння народнопісенної поетики та інтонаційної організації різноманітних літ. джерел (давня й нова укр. л-ра, рос. поезія, насамперед сучасна йому), І. творів Шевченка відзначається новаторством, що грунтується на постійному поглибленні зв’язків і взаємодії ритміко-інтонаційної й змістової структур вірша. Шевченко більшою чи меншою мірою розробляв усі основні види віршової І. Одночасно з заг. еволюцією Шевченкового вірша від наспівної до говірної стихії відбувалось ускладнення й усередині інтонаційних типів. Для І. ранніх творів Шевченка визначальним був вплив нар. поезії. Пісенний вірш — найпоширеніший вид наспівної І. у Шевченка, осн. інтонаційна форма перших років його творчості — багатьма важливими структурними ознаками (деякі форми інтонаційного паралелізму, строфічні форми, специфічна лексика й фразеологія) наближається до інтонаційної організації нар. пісень. Розробляючи наспівну І., поет уникав традиційних для літ. вірша сталих інтонаційних композицій, в яких послідовно розвиваються оклична або питальна І., запитання й оклики згущуються в наперед визначену систему. В питальних та окличних конструкціях, на які дуже багата його лірика, немає ніякої заданості, послідовність їх природна й невимушена. І. вже перших творів Шевченка грунтується на ритмічній рухливості та синтаксичній простоті. З часом дедалі більшого поширення набували наявні вже в найранніших Шевченкових поезіях відступи від симетрії ритміко-синтаксичної будови вірша (не збігаються інтонаційні й ритмічні паузи, зокрема виникають перенесення, є відступи від строфічної будови), що іноді супроводили проникнення до наспівного твору говірних І. Властива поезії Шевченка інтонаційна поліфонія виявляється всередині творів наспівного типу в наявності мішаних інтонаційних форм, хоч чимало його невеликих віршів належать до одного інтонаційного виду. Поряд з пісенними віршами в Шевченка трапляються й чітко виражені куплетна й навіть романсова (у специфічно шевченківській модифікації) форми. Його наспівні вірші характеризуються метричною і строфічною розмаїтістю. Складено їх переважно розмірами народнопісенного походження. У творах наспівного типу Шевченко перший з укр. поетів грунтовно розробляв силабо-тоніку — чотиристопний ямб. Виразністю, багатством ритмічних і мелодичних відтінків відзначається й говірний вірш Шевченка. З середини 40-х pp. говірні І. в його творах почали переважати. Це пов’язане з утвердженням принципів реалізму в поезії Шевченка, з її тематичною й жанрово-стилістичною еволюцією. Шевченків говірний вірш розвивався на основі традицій цього інтонаційного типу в укр. л-рі та на основі поезії Пушкіна. Більшість говірних віршів Шевченка написано чотиристопним ямбом. Другим за поширеністю розміром його говірної поезії був 14-складовий вірш народнопісенного походження; заслугою Шевченка є те, що він виробив говірний тип цього вірша. В Шевченковому вірші спостерігається велика активність ритміко-синтаксичної і мелодичної структур у творенні говірної І. Розмовному віршеві поета з його численними формами властива розмаїтість мелодичного руху, темпу й синтаксичної будови. Типова для розмовної І. асиметричність у співвідношенні інтонаційно-синтаксичного й метричного рядів дуже характерна (в усіх своїх виявах) для розмовної поезії Шевченка. З специфічних рис цього виду І. в Шевченкових творах слід виділити постійну інтонаційну присутність у них автора (це виявляється в зверненні як до героїв його творів — осіб реальних та вигаданих, до України, до природи, так і до читача, і часто оформляється в риторичних фігурах) та експресивні інтонаційні жести. Ораторська І. в чистому вигляді у Шевченка трапляється порівняно рідко. Однією з своєрідних особливостей його поезії є поєднання ораторського пафосу з різними видами говірної І. Сумісність не тільки різних інтонаційних форм одного типу, а й різних інтонаційних типів у межах одного твору (навіть у невеликому ліричному вірші) характерна для поезії Шевченка, починаючи вже з його перших творів. Інтонаційні переходи, часто підтримувані змінами в метричній будові вірша, є важливим засобом розвитку теми, характеристики образу, вираження почуття. Відображаючи й певною мірою виражаючи багатий світ думок, почуттів і образів поезії Шевченка, інтонаційна організація його вірша, поряд з іншими віршовими компонентами, знаменувала собою епоху в розвитку укр. віршування.

Літ.: Навроцький Б. Проблеми Шевченкової поетики. «Червоний шлях», 1926, № 2; Шамрай А. До еволюції коломийкового вірша в творчості Т. Шевченка. В кн.: Шамрай А. П. Вибрані статті і дослідження. К., 1963; Волинський П. К. Вірш Шевченка як складова частина його поетики. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970.

Н. П. Чамата.


ІРВІНГ (Irving) Вашінгтон (3.IV 1783 — 28.ХІ 1859) — американський письменник-романтик. Автор оповідань, подорожніх нарисів, істор. творів, а також біографій, зокрема тритомної «Історії життя й мандрівок Христофора Колумба» (1828; рос. перекл., т. 1 — 4. СПБ, 1836 — 37). В повісті Шевченка «Художник» згадано про те, що К. Брюллов читав уголос цей твір.


ІРЖАВЕЦЬ — село Прилуцького пов. Полтавської губ. (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). Шевченко був у цьому селі навесні 1843. Тут він бачив легендарну козацьку «чудотворну» ікону іржавецької богоматері. На основі нар. переказів про цю ікону поет 1847 на засланні написав поему «Іржавець». Згадки про І. є в містерії «Великий льох» і повісті «Музыкант». За рад. часу в селі встановлено погруддя Шевченка.


«ІРЖАВЕЦЬ» — поема Шевченка, написана в 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автографи — у «Малій книжці» (за № 10 у захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 14.III 1858 після стилістичного доопрацювання. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867) з великими ред. купюрами, зробленими з цензурних міркувань. Повністю вперше надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). «І.» — перший істор. твір Шевченка, написаний на засланні. Зміст поеми пов’язаний з подіями на Україні після шведської навали 1708 — 09, зради І. Мазепи і зруйнування Запорізької Січі військом Петра I. Частина козаків на підвладній Крим. ханству території в Олешках заснувала новий кіш — «rope-Запорожжя». Шевченко саркастично писав, як шведи «Утікали з Мазепою // В Бендери з Полтави», співчутливо розповідав про поневіряння запорожців під ханською владою («Опанував запорожцем // Поганий татарин») і їхнє повернення на батьківщину. Водночас картав Петра I та його воєвод за жорстокість, за соціальне й національне гноблення укр. народу. Як і в поемах «Сом» і «Великий льох», тут згадано загибель багатьох козаків на будівництві Петербурга, каналів і укріплень. Шевченко, революц. демократ, ворог царизму, згадав у поемі саме про негативні сторони діяльності Петра I. Осуджуючи царя, поет тим самим осуджував самодержавство. Істор. джерела поеми — це використані по пам’яті твори «Історія Русів», «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, «Історія Малоросії» М. Маркевича, «Запорожская старина» І. Срезневського та нар. істор. пісні. Шевченко майже дослівно перейняв окремі рядки пісень «Та ще хмілю, хмілю», «Запорожці небожата! Пшениця не жата», «Ой полети, полети, да чорная галко», «У Глухові у городі». Проте в жодному джерелі не зафіксовано легенду, покладену в основу сюжету твору, — про ікону іржавецької богоматері. В ін. варіанті цю легенду згадано в поемі «Великий льох».

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


ІРОНІЯ (грец. ειρωνεία — удавання, прикидання) — художній засіб, у якому переносне значення слів і виразів грунтується на контрастності позитивного значення, яке вони мають при звичайному вживанні їх, і негативного значення, яке вкладається в них як прихований підтекст. Звичайно іронічний підтекст не виражається зовнішньо, а вловлюється з контексту чи з інтонації мовлення. І. є дійовим засобом гумору й сатири. Вона може виражати широку гаму сміху: сміх фамільярно-доброзичливий, лукавий, зневажливий, глузливий тощо. У своїх творах Шевченко широко використовував І. Це його улюблений засіб жартівливого кепкування, а частіше — насмішки скептичної, осудливої. Гнівне, нищівне глузування з суспільних вад і людських пороків у Шевченкових творах часто супроводиться вибухом пристрасного сарказму. Використання І. в творах Шевченка пояснюється насамперед їхнім ідейно-тематичним характером, авторовим ставленням до зображуваного. Іронічна насмішкуватість була притаманна і вдачі Шевченка (про це свідчать друзі й сучасники поета). Сам Шевченко характеризував її як нахил своїх земляків «прошивати всяку матерію тонкою голкою іронії». І. у творах Шевченка є і в мові персонажів, і в авторській мові. Джерелом засобів І. є здебільшого нар. мова, напр.: «Хотілось жити, молодій! // Хотілося б ... Густенька каша, // Та каша, бачте, та не наша, // А наш несолений куліш — // Як знаєш, так його і їж» («Петрусь»). Для іроніч.саркастич. зображення тогочасної дійсності поет використовував і книжну мову: «А той, щедрий та розкошний, // Все храми мурує; // Та отечество так любить, // Так за ним бідкує, // Так із його, сердешного, // Кров, як воду, точить!..» [«Сон» («У всякого своя доля»)].

Літ.: Стеценко Л. Ф. Сатиричні поезії Шевченка. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959.

П. П. Плющ


ІСААКЯН Аветік Саакович (30.Х 1875 — 17.Х 1957) — вірменський рад. поет, акад. АН Вірм. РСР (з 1943). У творах І. відображено істор, долю вірм. народу, рад. патріотизм і дружбу між народами Рад. країни. Творчістю Шевченка зацікавився в дожовтневий період. У 1939 присвятив йому статтю «На могилі Тараса Шевченка». І. — автор передмови до вірм. видання «Кобзаря» (Єреван, 1939), яка ввійшла й до перевидань 1954 і 1961. І. очолював вірм. делегацію, що приїздила 1939 на Україну на святкування 125-річчя з дня народження Шевченка. В особистій б-ці І. збереглося кілька видань творів Шевченка з помітками, які свідчать про глибокий інтерес І. де творчості укр. поета. Держ. премія СРСР, 1946.


ІСАЄВ Дмитро Миколайович (бл. 1780 — 1848, за ін. даними, 1849) — комендант Орської фортеці, полковник, згодом генерал-майор. В Орській фортеці служив з 30-х pp. Шевченко познайомився з І. у червні 1847, коли прибув до Орської фортеці. Комендант ставився до опального поета співчутливо, зокрема. дозволив йому жити на приватній квартирі.


ІСАЄВ Микола Григорович (н. 1829 — р. см. невід.) — прапорщик 3-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Родом з Полтавщини. Шевченко познайомився з І. восени — взимку 1849 — 50. У лютому 1850 він намалював портрет І. (папір, акв., 25,6 × 20,5). Портрет закомпоновано в овалі на чотирикутному аркуші. Не раніше 1862 аркуш було обрізано по овалу, а з чотирикутника залишено тільки праву його частину, на якій зроблено напис чорнилом рукою Ісаєва: «Рисовал Тарас Шевченко в Оренбурге 1850 г. Николай Исаев 29-го сентября 1862 г. Полтава». Твір зберігається в ДМШ. В час створення портрета поет жив на квартирі у Гернів, де часто бував І., який залицявся до дружини К. Герна. Шануючи честь свого друга, Шевченко розповів йому про це. Щоб помститися Шевченкові, І. зробив донос про те, що поет порушує заборону писати й малювати. Це призвело до обшуку в поета в квітні 1850, арешту й відправлення його до каземату Орської фортеці.


ІСАІЯ — за біблійними легендами, іудейський пророк, який жив у 8 ст. до н. е. Автор глав 1 — 33 і 36 — 39 книги Старого завіту, яка мала його ім’я («Ісаія»). Шевченко написав вірш «Ісаія. Глава 35», згадував І. в поемах «Марія» і «Гайдамаки», в повістях «Наймичка» і «Капитанша». Епіграф до поеми «Неофіти» — з біблійної книги Ісаії.


«ІСАІЯ. ГЛАВА 35» — вірш Шевченка, написаний 25.III 1859 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Чорновий автограф — на офорті Шевченка з картини І. Соколова — мав первісні варіанти, які зафіксував В. Доманицький. Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 11 — 12) під редакторською назвою «Прочитавши главу 35-у Ісаії». Вірш — «подражаніє» 35-й главі біблійної книги пророка Ісаії. Зміст її — пророцтво про щасливе життя, яке мало колись настати для людей, — Шевченко використав, щоб створити гімн вільним людям на вільній землі.

На відміну від інших поезій Шевченка на біблійні теми, тут переважає не пафос викриття соціального зла, а пафос ствердження світлого майбутнього. У формі біблійного пророцтва поет висловив свої, навіяні розгортанням визвольного руху в Росії, сподівання і мрії про вільне життя народу після перемоги над сучасними йому «владиками». Порівняно з Біблією вірш має виразнішу соціальну спрямованість, зокрема у Біблії немає згадок про «невольничі утомлені руки», «кайдани» тощо. Образи вірша мають водночас і символічний (символіка буяння зціленого «волею» народного життя) і конкретно-реальний плани (картина «перетворення природи» народом, який став господарем землі). На слова вірша М. В. Лисенко написав урочисту кантату «Радуйся, ниво неполитая».

Літ.: Доманицький В. Критичний розслід над текстом «Кобзаря». К., 1907; Єрофіїв І. З літературної спадщини забутого шевченківця О. І. Галкіна.«Червоний шлях», 1929, № 3; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


ІСАКОВ Сергій Геннадійович (н. 8.Х 1931) — російський і естонський рад. літературознавець. Осн. наук. праці присвячені вивченню літ. і культ. зв’язків естонців з ін. народами СРСР. Питання про знайомство ест. читачів з творчістю Шевченка, про переклади його творів ест. мовою, своєрідність сприйняття творчості укр. поета в Естонії розглядає в статтях «З історії українсько-естонських літературних взаємин» (1959), «Співець України і Естонія» (1961), «Великий український поет і Естонія» (1964) та в книжці «Сквозь годы и расстояния. Из истории культурных связей Эстонии с Украиной, Грузией и Латвией в XIX — начале XX в.» (Таллін, 1969).


ІСАКОВСЬКИЙ Михайло Васильович (19.I 1900 — 20.VII 1973) — російський рад. поет. Герой Соціалістичної Праці (1970). Член КПРС з 1918. Переклав твори Шевченка «Причинна», «Катерина», «Гоголю» та ін. Про свою роботу над перекладами писав у статті «Нотатки перекладача» (1938). Переклав рос. мовою поему Я. Купали про Шевченка «Тарасова доля» (1939). Держ. премія СРСР, 1943, 1949.

Літ.: Молчанов А. Украинская поэзия в переводах М. Исаковского. «Советская Украина», 1958, № 8.


ІСКАКОВ Беркут (н. 4.ХІ 1924) — казахський рад. поет, перекладач і літературознавець. Член КПРС з 1950. В роки Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 брав участь у боях за визволення України. Присвятив Україні поезії «Люблю тебе, Україно», «Українські мотиви» й «Одному бандуристові», поему «Пісня дружби» та ін. Переклав казах. мовою Шевченкові вірші «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «І день іде, і ніч іде» та «Дівча любе, чорнобриве» (всі — 1964). Автор статті «Тарас Шевченко» (1946).


ІСКІВЦІ — село Лубенського пов. Полтавської губ. (тепер Лубенського р-ну Полтавської обл.). Про перебування Шевченка в цьому селі є багато відомостей у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського. Вперше поет їздив у І. до О. Афанасьєва-Чужбинського восени 1843. В цей час він багато читав, зокрема твори А. Міцкевича та Дж.-Н.-Г. Байрона, перекладав А. Міцкевича, але переклади його не задовольняли, і він їх знищив. Удруге Шевченко був в І. восени 1845. Втретє він приїжджав сюди в лютому 1846, щоб запросити О. Афанасьєва-Чужбинського подорожувати разом по Україні. В І. збереглася криниця, на цямрині якої зроблено напис: «Криниця Т. Г. Шевченка». В 1966 у селі встановлено погруддя поета. Його ім’я присвоєно колгоспові.


ІСКРА Іван Іванович (р. н. невід. — п. 26.VII 1708) — полтавський полковник (1696 — 1703). Брав участь у війнах Росії проти Туреччини і Швеції. Разом з В. Кочубеєм надіслав листа до Петра I з повідомленням про зраду, яку готував гетьман І. Мазепа. Проте Мазепі пощастило запевнити царя, що це наклеп. І. та В. Кочубея було страчено. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко згадав переказ, очевидно, запозичений з «Історії Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, про «пытки кнутом» спільників І. та В. Кочубея.


«ИСКРА» — російський сатиричний ілюстрований журнал революц.-демократичного напряму. Виходив 1859 — 73 в Петербурзі. Видавці-редактори — В. Курочкін і М. Степанов. Шевченко був знайомий з редакторами «И.», з деякими її авторами. Безперечно, він читав журнал. За твердженням М. Шагінян, Шевченків вірш «Умре муж велій в власяниці» написаний у зовсім новій, незвичайній для поета манері — «іскрівській» Письменники «И.» (М. Курочкін, Д. Минаєв, В. Толбін та ін.) пропагували поетичну творчість Шевченка, захищали її від нападок реакц. преси, зокрема журн. «Домашняя беседа».

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко і поети «Искры». В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Івакін Ю. О. Шевченко і В. Курочкін. В кн.: Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970.


ІСМАЇЛОВ Аубакир (н. 13.V 1913) — казахський рад. художник, засл. діяч мист. Каз. РСР (з 1960). Член КПРС з 1962. Працює в галузі станкового живопису і графіки. Автор творів на шевченківські теми: «Шевченко у степу» (акв., 1961); «Шевченко серед казахів», «Шевченко малює казахського хлопчика» (обидва — акв., 1964).


ІСПАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перші відомості про Шевченка в Іспанії належать до 1877, коли в журн. «La Ilustración Española y Americana» («Іспано-американське просвітительство», № 4) було опубліковано статтю В. Лесевича «Тарас Шевченко — великий поет України», в якій наводилися й уривки з творів «Тарасова ніч», «Кавказ», «До Основ’яненка», «Заповіт» у перекладі ісп. мовою. В 1929 енциклопедія «Espasa-Calpe» («Еспаса-Калпе») надрукувала грунтовну статтю про Шевченка. В роки нац.революц. війни ісп. народу 1936 — 39 полум’яна творчість великого укр. поета кликала бійців інтернаціональних формувань на боротьбу проти фашизму. До складу інтернаціональної бригади ім. Я. Домбровського входила рота імені Тараса Шевченка.

У зв’язку з підготовкою до відзначення 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народження Шевченка група іспанських письменників-антифашистів, які з 1939 жили в СРСР, почала працювати (за участю радянських іспаністів) над перекладами творів українського поета іспанською мовою. Внаслідок наполегливої праці С.-М. Арконади (йому належать переклади і загальне редагування збірки), С. Гонсалеса-Гутьєрреса, А. Ерраїса-Комаса, Р. Естрели-Льопіса (упорядкування, здійснення підрядкового перекладу й окремі переклади), М. Кановас-Саморано, X. Матеу, X. Сантакреу-Мансанета та ін. вийшли в світ Шевченкові «Вибрані твори» (М., 1964) з передмовою Є. Кирилюка. До книжки ввійшли автобіографія, 6 розділів з поеми «Гайдамаки», поеми «Катерина», «Гамалія», «Царі», «Княжна», «Марія», «Кавказ», «Тарасова ніч», «Наймичка», «Єретик» та ін., послання «І мертвим, і живим...», вірші «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «На панщині пшеницю жала», «Якби ви знали, паничі» тощо, драма «Назар Стодоля», повість «Художник». У перекладах вдало відтворено революц. зміст і ритмомелодику творів Шевченка, велич його думок і любов до рідної землі. Твори Шевченка, опубліковані в збірці, стали здобутком читачів не тільки в Іспанії, а й в країнах Латинської Америки. В ювілейних торжествах, присвячених 150-річчю з дня народження Шевченка, брали участь лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» ісп. поет-комуніст Р. Альберті та його дружина поетеса М.-Т. Леон, які живуть в еміграції. М.-Т. Леон у виступі на Міжнародному форумі діячів культури, а Р. Альберті в промові на урочистому мітингу в Каневі, на могилі укр. поета, віддали шану великому синові укр. народу, борцеві за свободу і прогрес людства. В газ. «El Progreso» («Прогрес», 13.XII 1964) галісійський літературознавець X. Алонсо-Монтеро надрукував статтю «Життя й поезія Тараса Шевченка», в якій подав основні відомості з біографії укр. поета і навів вірші «Заповіт», «І день іде, і ніч іде» та «О_ люди! люди небораки!» галісійською мовою в своєму перекладі з франц. мови. В 1967 Україну відвідала прогресивна ісп. письменниця А.-М. Матуте. Вона побувала на могилі Шевченка, ознайомилась із збіркою його творів ісп. мовою, виданою 1964. Високу оцінку діяльності укр. поета вона дала в біографіч. нарисі «„Заповіт“ Тараса Шевченка» (1967). В 1968 барселон. журн. «Destino» («Доля», № 1597 — 1599) опублікував три статті А.-М. Матуте: «Сон», «Мовчать на всіх язиках» та «Як собака на цепу», що являють собою коментар до окремих уривків з творів українського поета. В цих статтях Шевченко постає як великий мислитель, патріот, нескорений борець за свободу народу

Переклади: Shevchenko T. Obras escogidas. Moscú, 1964.

P. Ф. Естрела-Льопіс.


ІСТОМІН Олександр Олександрович (н. 1813 — р. см. невід.) — старший фельдшер Аральської описової експедиції. Шевченко жив на шхуні в одній каюті з І.; вони разом поверталися до Оренбурга. Відомий малюнок Шевченка «Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі». Зберігається в ДМШ. Іл. с. 97.


ІСТОРИЧНИЙ ЖАНР У МИСТЕЦЬКІЙ ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори Шевченка на історичні та міфологічні сюжети. До істор. жанру художник звернувся замолоду. Відвідуючи рисувальні класи Товариства заохочування художників, він виконав кілька малюнків на істор. та міфологічні сюжети: «Смерть Лукреції» (1835), «Смерть Олега, князя древлянського», «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу», «Смерть Віргінії» (всі — 1836) та «Смерть Сократа» (1837). Знаменно, що з традиційних академіч. сюжетів художник обирав саме ті, які давали можливість розкрити героїчні, волелюбні, благородні риси характеру людини. Тоді ж він уперше звернувся до сюжету з історії укр. народу («Смерть Богдана Хмельницького», 1836 — 37). До 1838 належить малюнок «Козацький бенкет». Твори істор. жанру, присвячені визвольній боротьбі укр. народу, мали становити окремий розділ альбома «Живописная Украина». До першого випуску ввійшов офорт «Дари в Чигрині 1649 року» — перша в укр. образотворчому мистецтві реалістична істор. композиція. До наступних випусків мали ввійти композиції «Іван Підкова у Львові», «Сава Чалий», «Павло Полуботок у Петербурзі», «Семен Палій у Сибіру», а також, імовірно, «Смерть Богдана Хмельницького», ескізи якої збереглися в робочому альбомі художника 1839 — 43. До цього самого часу належить і ескіз нездійсненої літографії «Антон Головатий біля Неви», про намір створити яку Шевченко писав Я. Кухаренкові наприкінці лютого 1843. Образи минулого постають і в ілюстраціях Шевченка до книжки М. Полевого «История Суворова...» (СПБ, 1843), де їх трактовано з демократичних позицій. До істор. та міфологічних сюжетів художник звертався й коли перебував на засланні. З його листування дізнаємося про малюнок «Дочка хіоського гончаря» (1857). Виконані 1856 в Новопетровському укріпленні малюнки на міфологічні та істор. сюжети — «Телемак на острові Каліпсо», «Благословіння дітей», «Самаритянка», «Мілон Кротонський», «Св. Себастіан», «Нарціс та німфа Ехо», «Вмираючий гладіатор», «Діоген» та ін. — становлять окремий цикл у творчості Шевченка. Міфологічні сюжети тут стали основою для розкриття глибоких філософ. гуманістичних ідей, що хвилювали автора під впливом пережитого на засланні, — подолання людиною фізичних і моральних мук, допомоги гнобленим і скривдженим тощо. Негативно ставлячись до академіч. ідеалістичного трактування істор. жанру, Шевченко в цих малюнках виступив як однодумець рос. художників-демократів 2-ї пол. 19 ст., які слідом за О. Івановим вкладали в традиційні біблійні сюжети актуальні соціально-філософ. ідеї того часу.

Після звільнення з заслання, під враженням від прочитаної в Нижньому Новгороді книжки М. Костомарова «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії», Шевченко розробив для задуманого настінного розпису ескіз і два начерки до композиції «Богдан Хмельницький перед кримським ханом». Твори на істор. сюжети кількісно посідають невелике місце в малярстві та графіці Шевченка, але вони були глибоко новаторськими для свого часу, пройнятими ідеями гуманізму, з демократичних позицій трактували події та образи минулого, зокрема, історії України. Здобутки в цій галузі багато чим визначили дальший розвиток істор. жанру в укр. образотворчому мистецтві. Тл. табл. XXIII.

Літ.: Владич Л. Тема воссоединения Украины с Россией в художественном наследии Т. Г. Шевченко. «Искусство», 1954, № 1; Паламарчук Г. Нескорений Прометей. К., 1968.

Л. В. Владич.


ІСТОРИЧНІ ПОГЛЯДИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА широко відбиті в його творчій спадщині: літературній, епістолярній і малярській. Вони формувалися в умовах і під впливом загальиоросійського визвольного руху, наростання класової боротьби нар. мас, особливо селянства, проти самодержавнокріпосницького гніту, з досвіду соціальної і нац.-визвольної боротьби укр. народу. Особисті переживання і спостереження сучасної поетові історичної дійсності та засвоєння усних народних переказів про історичні події минулого мали важливе значення для формування І. п. Ш.

Велику роль у становленні істор. поглядів поета відіграли його ідейні контакти з рос. революц. демократами О. Герценом, М. Чернишевським (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко) та визвольні ідеї передової рос. (К. Рилєєв, О. Грибоєдов, О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь), укр. (Г. Сковорода, І. Котляревський) і польської (А. Міцкевич) л-р. Фактичний матеріал з історії Шевченко брав з наявних у той час істор. джерел та спец. л-ри: з рукописних історіографічних пам’яток 17 — 18 ст. («Літопис Самовидця», літописи С. Величка, І. Грабянки, «Історія Русів» та ін.), з праць Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Максимовича, М. Карамзіна та ін. Він був знайомий і з творами франц. істориків Ж.-Ф. Мішо і Ж.-Ж. Бартелемі, англ. історика Е. Гіббона, польського — Й. Лелевеля та ін. Деяких вітчизняних дворянсько-буржуазних історіографів Шевченко знав особисто, листувався з ними, іноді вдавався до фахових консультацій. Але їхніх істор. концепцій, спрямованих на захист існуючого ладу або лише на реформування його, поет не сприймав, і в багатьох випадках рішуче виступав з критикою їх (так, у творі «Холодний Яр» він осудив реакц. позицію А. Скальковського, який у своїх працях паплюжив гайдамацький рух, затушковував його соціальну основу). Про класове розуміння суті історичної науки свідчить «Щоденник» Шевченка, воно відбилося в його листах, поетичних і прозових творах. Удосконаленню методики в аналізі й синтезі істор. явищ сприяла робота Шевченка в Київській археографічній комісії. В «Археологічних нотатках», зроблених під час поїздок по Україні, він змальовував і описував матеріальні пам’ятки істор минулого. Навчаючись в петербурзькій Академії мистецтв у К. Брюллова, Шевченко виконав ряд малюнків на сюжети античної історії, а своє ставлення як художника до вітчизняної історії відобразив певною мірою в ілюстраціях до книжок М. Полевого «История Суворова...» і «Русские полководцы» та в своїх офортах, що ввійшли до альбома «Живописная Украина». Найвиразніше І. п. Ш. виявилися в його літературній творчості, пройнятій гуманізмом та інтернаціональними мотивами. Багато уваги приділяв поет соціальній і національно-визвольній боротьбі народів (поеми «Неофіти», «Єретик», «Кавказ» та ін.), пропагував ідею дружби з великим російським народом. Твори Шевченка про визвольну боротьбу укр. народу проти польс. шляхти й турецько-тат. загарбників («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія», «Гайдамаки» та ін.), хоч і позначені певним романтичним трактуванням козацтва та Запорізької Січі й у деяких деталях відступають від істор. дійсності, але в основі своїй вірогідні щодо змісту. З творів Шевченка на істор. тематику вершиною є поема «Гайдамаки», написана в основному за нар. переказами про Коліївщину. Сила історизму тут настільки переконлива, що з часу першого видання поеми читачі сприймали її як найвірогідніший опис подій 1768 на Україні. У творах «Сон» («У всякого своя доля...») та інших Шевченко викриває експлуататорську політику, яку проводив на Україні царизм разом з місцевими поміщиками — вихідцями з козацької старшини. Засуджуючи таку політику українських гетьманів і російських царів, Шевченко проте в цілому позитивно ставився до такої події, як возз’єднання України з Росією, закликав зміцнювати єдність укр. і рос. трудових мас у боротьбі проти самодержавного феодально-кріпосницького ладу.

Поет співчутливо ставився до сел. повстань у Росії, захоплено згадував найвидатніших їхніх ватажків — С. Разіна, К. Булавіна й О. Пигачова, називав славним лицарем видатного керівника селянського антикріпосницького руху У. Кармалюка, багато місця в своїй творчості відвів повстанню декабристів (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко). Твори поета відбивають ставлення до видатних істор. осіб і важливих подій вітчизняної і зарубіжної історії, пов’язаних з класовою боротьбою трудящих. Народ завжди перебував у центрі історичних подій, які описував Шевченко.

Ніхто в домарксистській історіографії на Україні не підніс так високо роль нар. мас у сел. і нац.-визвольних рухах, як Шевченко. До нього ніхто на Україні не зміг так органічно пов’язати істор. події минулих століть з актуальними питаннями класової й нац.-визвольної боротьби 40 — 60-х pp. 19 ст. Нерозривний зв’язок із тогочасною дійсністю — характерна особливість його історичних поглядів, які формувались у боротьбі проти дворянсько-буржуазної націоналістичної історіографії («І мертвим, і живим...», «Холодний Яр»), зокрема протистояли поглядам П. Куліша. Пройняті революц.-демократичною ідеологією, І. п. Ш. дали рад. історикам підставу вважати творчість поета основоположною для укр. революц.-демократичної історіографії (див. також Світогляд Т. Г. Шевченка).

Літ.: Марченко М. І. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. К., 1957; Історичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964; Марголис Ю. Д. Исторические взгляды Т. Г. Шевченка. Л., 1964; Гуржій І. О. Т. Г. Шевченко про героїчне минуле України. К., 1964; Санцевич А. В. Т. Г. Шевченко і питання всесвітньої історії. «Український історичний журнал», 1964, № 1; Ткаченко Н. М. История в творчестве Т. Г. Шевченко. «История СССР», 1964, № 3.

М. І. Марченко.


«ІСТОРІЯ РУСІВ»історико-публіцистичний твір невідомого автора кін. 18 або поч. 19 ст. Поширювався в рукописах у Росії й на Україні. В 1846 його опублікував О. Бодянський як твір Г. Кониського. В «І. Р.» описано події на Україні від найдавніших часів до 1769. Її автор надавав великого значення визвольній війні укр. народу 1648 — 54 та возз’єднанню України з Росією, відобразив ідеологію тієї частини козацької старшини і укр. дворянства, яка в своїх інтересах домагалася політ. автономії України в складі Російської д-ви. В «І. Р.» є чимало неправильних тверджень, вигадок і перекручень у висвітленні істор. минулого українського народу. Є в ній ідеалізація деяких гетьманів і козацької старшини. «І. Р.» певною мірою вплинула на формування ранніх істор. поглядів Шевченка, який прочитав її в рукопису ще в кін. 30-х pp. З неї він брав інколи теми, сюжети й образи для своїх історичних творів («Тарасова ніч», «Іржавець», «Великий льох» тощо). Легенду про смерть Наливайка та ін. сюжети з «І. Р.» він використав у драмі «Никита Гайдай», за «І. Р.» писав у повісті «Близнецы» про утиски й насильства Е. Бірона. В листах із заслання просив О. Бодянського надіслати йому «І. Р.» (Шевченко називав її «літописом Кониського»).


ІСТРУ Богдан Спиридонович (н. 13.IV 1914) — молдавський рад. поет. Член КПРС з 1947. Автор численних поетичних збірок. Українському народові присвятив вірші «Україні», «Хвала дружбі» (обидва — 1954) та статтю «Велика дружба» (1953). Переклав молд. мовою Шевченкові «Кавказ» і «Заповіт».


ІСХАК Ахмед (справж. прізв., ім’я та по батькові — Ісхаков Ахмет Абдуллович; н. 1.V 1905) — татарський рад. поет. Член КПРС з 1945. До 125-річчя з дня народження Шевченка опублікував статтю «Поет-громадянин». Переклав Шевченкові поезії «Заповіт», «На Великдень, на соломі», «N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють»), «Ой одна я, одна», «Я не нездужаю, нівроку» та ін. Переклади опубліковано в тат. виданнях «Кобзаря» (Казань, 1939, 1953).


ІТАЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Укр. поет був обізнаний з творчістю грец. і лат. античних авторів, з нової італ. л-ри — з творами Данте, Ф. Петрарки, Л. Аріосто, Дж. Боккаччо, Т. Тассо. Для кращого ознайомлення з надбаннями італійської культури він мріяв поїхати до Італії, проте мрії не судилося здійснитися. Перші згадки про Шевченка в Італії зустрічаємо в турінській газ. «Il Corriere mercantile» («Торговельний вісник», 26.II 1849). Ширшу інформацію про життя і творчість Шевченка італ. громадськість вперше здобула з статті М. Драгоманова «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)» у флорентійському журн. «Rivista Europea» («Європейський огляд», 1873, лютий — березень). Про Шевченка як поета і драматурга писав А. де Губернатіс у книжках італ. мовою «Біографічний словник сучасних письменників» (Флоренція, 1879), «Історія світового письменства» (т. 1. Турін, 1879) та в журн. «Rivista minima» («Короткий огляд», 1882). З допомогою М. Драгоманова Шевченкові поезії перекладав і 1888 — 89 друкував у періодичній л-рі Т. де Кваренгі. В 1889 П.-Е. Паволіні переклав вірш «Зацвіла в долині». Д. Чамполі в книжці «Слов’янські літератури» (т. 1. Мілан, 1889) в стислому огляді укр. л-ри високо оцінив творчість Шевченка. У 1899 в Мілані італ. мовою видано (в перекладі з франц.) 1-у частину книжки В. Тіссо «Росія і росіяни» під назвою «Україна — Київ», де вміщено й розділ про життя 1 творчість укр. поета. Тут же вміщено й прозовий переклад балади «Утоплена». На поч. 20 ст. статті та інформації (П. Карманського, Л. Магріні, Е. Інсабато, Дж. Андрінеллі та ін.) про Шевченка як про поета соціального і національного відродження свого народу з’явилися на сторінках італ. періодичної л-ри. Істотне значення для ознайомлення італійців з творчістю укр. поета мала перекладацька діяльність М. Липовецької, яка широко популяризувала поезію Шевченка. В 1919 вона надрукувала в своєму перекладі «Заповіт», «Чигрине, Чигрине», «І мертвим, і живим...». Ці публікації мали широкий відгук. У журн. «Gran Mondo» («Широкий світ», 1920, № 7) з’явилася стаття М. Россаро «Шевченко — невідомий поет», в якій вміщено й переклади уривків з «Кавказу» та «І мертвим, і живим...», у журн. «L’Europa Orientale» («Східна Європа», 1921, № 4) — стаття, де подано відомості про мистецьку спадщину Шевченка. В статті наведено уривки з «Щоденника», передмови до нездійсненого видання «Кобзаря», з повісті «Художник», віршів «До Основ’яненка» та «Чи ми ще зійдемося знову?». Про творчість укр. поета та її значення писали А. Пальмієрі, Н. Феста, А. Крота та ін. В. Джусті в журн. «І nostri Quaderni» («Наші квартальним», 1924, № 3) вмістив свої переклади Шевченкових поезій «Сонце заходить, гори чорніють», «Думка» («Нащо мені чорні брови») і «Думи мої, думи мої, ви мої єдині» разом з невеликою нотаткою про укр. поета, якого називав одним з найбільших європ. поетів. Того самого року в журн. «Lo Spettatore Italiaпо» («Італійський огляд», № 7) А. Пальмієрі надрукував оглядову статтю «Історія літератури України», в якій навів і «Заповіт» у своєму перекладі (з франц. тексту). Разом з М. Липовецькою твори Шевченка перекладав поет Ч. Меано. Підготовлена ними збірка лірики Шевченка (1926) не вийшла тоді в світ. Пізніше поезії цієї збірки опубліковано в періодичних виданнях.

У 30-х pp. творчості укр. поета присвятили свої дослідження Б.-Л. Рандоне (стаття «Шевченко і народи Кавказу», 1929), Л. Майнарді (книжка італ. мовою «Тарас Шевченко — український бард». Рим, 1933), Л. Пачіні (стаття «Шевченко італійською мовою», 1938), Л. Сальвіні, Е. Даміані. Е. Ло Татто — автор грунтовної статті в «Італійській енциклопедії науки, літератури і мистецтва» (т. 31. Рим, 1936). Статті й довідки про поета вміщено в багатьох біографіч. словниках та енциклопедіях.

У зв’язку з 100-річчям з дня смерті (1961) і 150-річчям з дня народження (1964) Шевченка італ. преса вмістила багато статей і перекладів його поезій. Журн. «Europa Letteraгіа» («Літературна Європа», 1961, № 8) опублікував переклад статей Хікмета Назима, М. Рильського, М. Тихонова про Шевченка, а журн. «Realtà Sovietica» («Радянська дійсність», 1961, № 4) подав добірку матеріалів про укр. поета, статтю М. Рильського і нові переклади творів Шевченка «Заповіт», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині» та автобіографії, виконані Т. Тодіні та Дж.-Б. Ялонго. В ці роки з ініціативи ЮНЕСКО за допомогою УРСР в містах Італії організовано виставки матеріалів і документів про великого укр. поета. В 1964 видано італ. номер журн. «Кур’єр ЮНЕСКО» (№ 6), де надруковано статті Д. Павличка, Р. Кайюа і переклади поезій «І небо невмите, і заспані хвилі», «Якби ви знали, паничі», уривки з «Щоденника», з повісті «Художник». В роботі Міжнародного форуму діячів культури взяла участь італ. делегація. Італійці мають значну кількість довідкової л-ри про Шевченка. Але з його творів поки що перекладено (здебільшого прозою) лише бл. 40 поезій та уривки з «Щоденника» і повісті «Художник».

Літ.: Білецький О. І. Шевченко і західноєвропейські літератури. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Базилівський М. Італійське відлуння. «Вітчизна», 1965, № 4; Бажан М. Зустрічі на вікових шляхах. В кн.: Бажан М. Путі людей. К., 1969; Гресько М. М. Т. Г. Шевченко мовами італійською, іспанською, португальською та есперанто. Бібліографічний покажчик. Львів, 1968 [есперанто — у співавт.].


ІХЧІЄВ Любен (pp. н. і см. невід.) — болгарський літературознавець. У журн. «Ученически другар» («Друг учнів», 1898, кн. 9 — 10) надрукував статтю «Тарас Григорович Шевченко. Біографічні нотатки», в якій підкреслював зв’язок укр. поета з народом і нар. творчістю. Автор вступ. статті до збірки творів Р. Жинзифова (1911), де вміщено в перекладах останнього поезії Шевченка. В часописі «Украинско-бьлгарски преглед» («Українсько-болгарський огляд», 1.IV 1920) опублікував статтю «Вплив Шевченкової поезії на творчість Райка Жинзифова». В своїх працях наголошував на загальнолюдських, гуманістич. ідеалах творів укр. поета, обминаючи питання про їхній соціально-політ. зміст і революц. спрямованість.


ІЧНЯ — містечко Борзнянського пов. Чернігівської губ. (тепер місто, районний центр Чернігівської обл.). Вважають, що Шевченко їздив в І. у травні 1843 з Качанівки.


ІЩЕНКО Євген Миколайович (н. 2.XI 1918) — український і абхазький рад. літературознавець. Досліджує укр.-абх та укр.-груз. літературні взаємини. Автор статей «Шевченкові твори в Абхазії» (1964) «Тарас Шевченко і Дмитро Гуліа» (1966), «Безсмертне братерство» (1969) та ін., опублікованих в абх. періодич. літературі.

Тв.: Тарас Шевченко і Дмитро Гуліа. «Радянське літературознавство», 1966, № 2.






Ї, Й


ЇЖАКЕВИЧ Іван Сидорович (18.I 1864 — 19.I 1962) — український рад. живописець і графік, нар. художник УРСР (з 1951). Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової та журнальної ілюстрації. Автор численних картин і малюнків на теми з життя й творчості Шевченка. Ілюструвати твори Шевченка почав у 90-х pp. 19 ст. Виконав малюнки до балади «Причинна» (1893 — 94), поем «Гайдамаки» (три ілюстрації, 1895), «Катерина» (1895, 1896), поезії «Перебендя» (1897), драми «Назар Стодоля» (1898), які друкувалися в рос. журн. «Нива» та «Всемирная иллюстрация» і здобули широку популярність і на Україні й до Великої Жовтн. соціалістич. революції не раз відтворювалися в різних масових виданнях, на поштових листівках тощо. За рад. часів Ї. звернувся до сюжетів з життя Шевченка («Тарас Шевченко — пастух», 1928; «Т. Г. Шевченко в майстерні В. Ширяєва», 1933; «Зустріч Т. Г. Шевченка з сестрою Яриною», 1935, та ін.); малював станкові картини за мотивами творів поета («Катерина», 1925; «Кріпаків міняють на собак», «Право першої ночі», «На панщині», «Уманська різня», всі — 1926 — 28), виконав тринадцять картин за мотивами поеми «Катерина», всі — 1927; кілька варіантів за мотивами вірша «Мені тринадцятий минало...» (усі — 1935 — 38), краєвиди шевченківських місць («Хата батьків Т. Г. Шевченка в Кирилівці», 1921, та ін.). У 1937 — 38 Ї. виконав суперобкладинку і цикл ілюстрацій до ювілейного видання «Кобзаря» (К., 1939), в якому узагальнив свій багаторічний досвід інтерпретації поезії Шевченка. Ці ілюстрації здобули широке визнання, багато разів передруковувалися. В повоєнні роки Ї. часто повертався до шевченківської тематики. У співавт. з Ф. Коновалюком він виконав малюнки до поем «Сон» («У всякого своя доля»), «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Юродивий» (збірка «Поеми». К., 1950), малюнки на обкладинки окремих видань поем «Катерина» і «Наймичка» (обидва — К., 1951), до поезії «Гімн черничий» (1952). Ї. — автор нових багатобарвних варіантів ілюстрацій 1937 — 38 («Гайдамаки», «Сова», «І золотої й дорогої», всі — 1952 — 54). Іл. табл. XX.

Літ.: Владич Л. Иван Сидорович Ижакевич. М., 1955; Членова Л. Іван Сидорович Їжакевич. К., 1964.

Л. В. Владич.


ЙОКЕМУРА Йосітаро (н. 10.II 1897) — японський літературознавець і громад. діяч. Праці з історії рос. дожовтневої і рад. л-ри. Як член правління Товариства сприяння перекладам і виданню рад. л-ри в Японії багато зробив для підготовки і видання першої збірки творів Шевченка япон. мовою «Як умру...» (Токіо, 1964), переклади до якої здійснили С. Комацу, Т. Кіносіта, X. Тадзава і Т. Мураї за загальною редакцією Т. Сібуя.


ЙОРДАН Федір Іванович (25.VIII 1800 — 1.X 1883) — російський гравер і рисувальник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1844). Виконав понад 70 гравюр з творів рос. та італ. художників. Шевченко познайомився з Й. у травні 1858. У Й. він вчився техніки гравюри. Про знайомство й зустрічі з Й., в якого Шевченко вчився техніки акватинти, поет писав у «Щоденнику» 3 й 4.V 1858, відзначаючи, що Й. — хороша людина й художник. Шевченко називав його знаменитим, ім’я митця прославленим (записи в «Щоденнику» 3.XI 1857 і 3.V 1858).


ЙОРДАН (Jordan) Ян Петр (1818 — 91) — серболужицький славіст. Професор Лейпцігського ун-ту. Праці з мовознавства, літературознавства і фольклору. В 1843 редагований ним журн. «Jahrbücher für slawische l.iteratur, Kunst und Wissenschaft» («Щорічник слов’янських літератур, мистецтва і науки», № 1) опублікував бібліографічну нотатку про видану 1841 в Петербурзі поему Шевченка «Гайдамаки». Дослідники (Є. Кирилюк та ін.) вважають, що автором її, очевидно, є сам Й. Хоч у нотатці не зовсім правильно оцінювалась поема «Гайдамаки», про що писав, зокрема, свого часу І. Франко («Зоря», 1886, № 6), саме вона поклала початок нім. і серболуж. шевченкознавству. В наступному номері журн. «Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» вміщено відгуки на перший випуск укр. літ.-худож. альманаху «Молодик», у якому надруковано й поезії Шевченка.


ЙОРИШ Володимир Якович (25.XI 1899 — 21.VI 1945) — український рад. композитор і диригент, засл. артист УРСР (з 1932). Автор опер, балетів та інструментальної музики. Написав оперу «Шевченко» («Поетова доля») за лібретто С. Голованівського (1940, Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). Це була перша спроба втілення на оперній сцені образу поета.


ЙОСИПЕНКО Микола Кузьмович (н. 18.ІХ 1912) — український рад. театрознавець. Член КПРС з 1940. Автор праць і критичних статей про укр. театр. Йому належать розвідки, опубліковані в періодич. виданнях: «Шевченко і театр» (1939, у співавт.), «„Назар Стодоля“ на сцені» (1939), «Драматургія поета» (1951). В книжці Й. «Шевченко і театр» (у співавт. з О. Борщаговським. К., 1941) проаналізовано драм. твори Шевченка, висвітлено його погляди на театр і драматургію, розкрито сценічну історію творів Шевченка.

Тв.: Погляди Шевченка на театр. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Т. Шевченко и русский театр его времени. В кн.: Йосипенко М. Великая дружба. К., 1961; Шевченко і театр. В кн.: Український драматичний театр, т. 1. К., 1967.


ЙОФАНОВ Давид (Данило) Михайлович (7.I 1904 — 3.XII 1965) — український рад. літературознавець. Шевченкові присвятив книжки «Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка» (К., 1957), «Шевченко і Лермонтов» (К., 1962) та ряд статей, опублікованих у періодич. виданнях, — «Співець любові та гніву» (1941), «Шевченко про Гоголя» (1952), «Гоголь і Шевченко» (1959), «Образ Тараса Шевченка в українській радянській літературі» (1961) та ін.


ЙОХИМ (Йоахим) Карл Іванович (1805 — 15.V 1859) — російський живописець і ливарник. Був вільним слухачем петерб. Академії мистецтв. Шевченко приятелював з Й., разом з ним вчився у К. Брюллова, ходив на етюди, високо цінував його як добру людину. Поет не раз згадував Й. у повісті «Художник».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.