[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 379-394.]

Попередня     Головна     Наступна





Шев — Шх


ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВО — сукупність літературознавчих, мистецтвознавчих, мовознавчих, істор., філософ. досліджень про життя, творчість і громад. діяльність Шевченка. Ш зародилося ще в дожовтн. період, але як окрема галузь літературознавчої науки сформувалось лише в рад. час. Прихід Шевченка в л-ру привітала передова укр. і рос. громадськість у 40-х pp. 19 ст. Консервативна преса (журнали «Сын отечества», «Библиотека для чтения» та ін.) у відгуках на твори Шевченка виступила з запереченням права на розвиток л-ри укр. мовою, з негативними оцінками творчості поета. За життя Шевченка з’явилося сім рецензій на «Кобзар» 1840, три на «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 і десять на «Кобзар» 1860 (укр. та рос. видання); кілька відгуків на поеми «Гайдамаки», «Гамалія», «Тризна», в заг. статтях є принагідні висловлювання про поета. З розгорнутими відзивами виступили М. Костомаров, П. Куліш, Д. Мордовець. Вони порушували питання народності Шевченка, його зв’язку з фольклором, з укр. л-рою, але тлумачили їх (особливо П. Куліш) вузько, у відриві від соціально-політ. процесів епохи. Вперше по-науковому підійшли до висвітлення творчості Шевченка рос. революц. демократи. Народність, суспільно-політ. та ідєйно-естетичний зміст творів укр. поета вони розглядали в контексті класової боротьби епохи, її худож. прямувань. Праці М. Чернишевського «Національна безтактність», «Нові періодичні видання», рецензія М. Добролюбова на «Кобзар» 1860 протистояли спробам ліберально-бурж. критики знецінити викривальний характер творчості Шевченка, відірвати його від рос. літ. процесу та загальноросійського визвольного руху. З революц.-демократич. позицій оцінював творчість укр. поета О. Плещеєв. На поч. 60-х pp. найбільше матеріалів про Шевченка вміщено в журн «Основа». Особливе значення мала публікація поетичних творів, «Щоденника», листів Шевченка, матеріалів до біографії поета. В рос. періодич. виданнях найактивніше виступали О. Пипін, С. Шашков і М. Костомаров. Їхні праці протистояли нападкам на укр. л-ру реакц. критики — М. Каткова, І. Кулжинського. В «Історії слов’янських літератур» О. Пипін і В. Спасович характеризували Шевченка як великого нар. поета й політ. діяча, уперше в спец. статті подали докладний аналіз рос. повістей Шевченка. С. Шашков ставив укр. поета серед першорядних майстрів худож. слова, вважав, що за силою викриття кріпосництва мало хто може зрівнятися з ним. Такої самої думки дотримувався і В. Семевський. І. Прижов у рецензії на «Кобзар» (СПБ, 1867) назвав Шевченка великим поетом і духовним вождем народу. Про значення поета в історії укр. л-ри писав А. Григор’єв. У зв’язку з загостренням класових суперечностей і дальшим піднесенням визвольного руху у критиці 60-х pp. чіткіше розмежувалися демократична й ліберальна течії. П. Куліш, який раніше високо підносив Шевченка, почав вести неприховану боротьбу проти ідейно-художніх засад його спадщини, докоряючи поетові за зв’язки з рос. революц. демократами, намагався знецінити його твори на істор. тематику В листі до галицької інтелігенції (1871) П. Куліш зневажливо відзивався про традиції Шевченка і закликав письменників зосереджуватися на етнографічно-побутовому відтворенні життя. Проти Кулішевої проповіді класового миру між укр. народом і польс. магнатами («Крашанка русинам і полякам на великдень 1882 року». Львів, 1882) виступили М. Костомаров («Крашанка п. Куліша») і Д. Мордовець («За крашанку — писанка. П. О. Кулішеві»). Після 1863, коли наступ реакції супроводився новими заборонами укр. слова, боротьба за Шевченка загострилася, центр її перемістився за кордон. У Львові 1865 вийшло перше монографічне дослідження про життя й творчість поета польс. критика Г. Баттальї. В ньому систематизовано значний фактичний матеріал, почасти простежено творчу еволюцію поета, його зв’язки з рос. та польс. культурою. Революц. народники часто посилаються на Шевченка, цитують і аналізують його твори в газетах «Вперед», «Общее дело» й «Община». Перші відгуки на твори Шевченка в Галичині припадають на 40-і pp., але глибше вивчати й популяризувати поета тут починають з появою «Кобзаря» 1860. Найактивніше виявляють себе «народовці». В їхній діяльності було два періоди: в 60 — 70-х pp., коли на порядок дня настійно висувалося питання консолідації штучно роз’єднаних культурних сил України, прагнення «народовців» звеличити образ Шевченка мало певне прогресивне значення, хоч і тоді в них виявлялись бурж.-націоналістичні тенденції; у 80 — 90-х pp. «народовці» остаточно скотилися на бурж.-націоналістичні позиції. Вони знецінювали соціальний, революц. зміст творів поета, твердячи, що він був виразником лише нац. прагнень укр. народу. «Народовців» критикували М. Павлик, О. Терлецький і особливо М. Драгоманов, І. Франко. Вони сходилися в критиці бурж.-націоналістичних концепцій, клерикалізму й угодовства «народовців», але їхні погляди на Шевченка мали істотні розходження. М. Павлик, О. Терлецький, а ще послідовніше І. Франко виступали з позицій революц.-демократичних, М. Драгоманов — ліберально-буржуазних. У працях «Література російська, великоруська, українська і галицька» та «Шевченко, українофіли й соціалізм» М. Драгоманов виступив проти націоналістич. фальсифікації творчості поета, але, разом з тим, виходив з хибних уявлень про освіту поета, намагався довести, що Шевченко не був ні революціонером, ні атеїстом, а тому його творчість уже вичерпала себе і не має особливого значення для сучасників. Про новаторство Шевченка, про його місце і роль у літ. і громад. русі йшлося в працях Ф. Вовка, М. І. Петрова, М. Дашкевича, М. Сумцова та ін. літературознавців. Важливими теоретичними узагальненнями відзначаються статті І. Франка «Темне царство», «Тарас Шевченко», «Із секретів поетичної творчості» і його студії про «Наймичку», «Тополю», «Перебендю», «Марію» та ін. В них висвітлювалась роль рос. та світової культури в формуванні ідейно-естетичних і суспільно-політ. поглядів Шевченка, аналізувались ідейно-художні особливості його творів, їх поетика тощо. І. Франко вперше запропонував періодизацію творчості Шевченка. Праці І. Франка були одним з найвищих досягнень дожовтн. Ш.

В 2-й пол. 19 ст. відбувався процес нагромадження матеріалів до біографії Шевченка. Вийшли біографічні праці В. Маслова, М. Чалого, О. Кониського, в яких певною мірою систематизовано численні матеріали про життя і творчість поета. Але в цих працях недостатньо висвітлювались політ. діяльність Шевченка, його зв’язки з рос. і польс. революц. демократами. Текстологічне вивчення спадщини поета в дожовтн. час проводили І. Франко, В Доманицький та ін. В бібліографічному покажчику М. Комарова «Т. Шевченко в литературе и искусстве» (Одеса, 1903) зафіксовано праці, що з’явилися 1840 — 1903.

Початок марксистському Ш. поклав відзив Г. В. Плеханова на женевське видання «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії» (1890), в якому підкреслено, що Шевченко належить до числа найбільших народних поетів світу. Ідейно озброїли шевченкознавців праці В. І. Леніна. Він дав високу оцінку спадщини Шевченка і підкреслив політ. значення боротьби за вшанування пам’яті поета («До питання про національну політику», 1914). Ленінські положення про класичну спадщину розвинула в статтях про Шевченка дожовтн. «Правда», яка загострила увагу на актуальному політ. звучанні творів поета, на їхньому значенні для робітн. руху. В «капрійських» лекціях з історії л-ри М. Горький назвав Шевченка першим і воістину нар. поетом.

A. В. Луначарський у праці «Великий народний поет (Тарас Шевченко)» (1911) писав: «Великий Шевченко... тим, що він поет народний, а над усе тим, — що він поет глибоко революційний і духом своїм соціалістичний». Про значення ідейно-художніх традицій Шевченка говорили укр. демократичні письменники М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Стефаник, М. Черемшина, О. Маковей та ін. В оцінці творчості укр. поета з ними перегукувались передові діячі рос. культури А. Чехов, К. Станіславський, О. Серафимович, В. Вересаєв та ін. З’являлися й перші спроби дослідження віршування Шевченка в працях С. Людкевича, B. Перетца, М. Богдановича та ін. Статті про укр. поета друкували в білоруській, грузинській, вірменській, молдавській, литовській, латиській пресі. Цінні праці про Шевченка створили Л. Совінський (Польща), І. Шишманов (Болгарія), Г. Брандес (Данія), А. Єнсен (Швеція) та ін. Здобутки дожовтн. Ш. не слід, проте, переоцінювати. В силу істор. умов творчість Шевченка залишалася недостатньо дослідженою, присвячені їй праці мали переважно популяризаторський характер.

Перемога Великої Жовтн. соціалістич революції визначила якісно новий етап у розвитку Ш. — його суспільне спрямування, методологію, проблематику, організаційні форми. Рад. Ш. в своєму розвитку пройшло кілька етапів, хронологічні межі між якими досить умовні. Характер першого етапу (1918 — 21) визначили складні умови громадян. війни на Україні. В той час висувалися на перший план агітація, роз’яснення ставлення пролетарської революції до Шевченкової спадщини і викриття бурж.-націоналістичної фальсифікації творчості поета. Вже 1918 за декретом Раднаркому РРФСР, підписаним В І. Леніним, у Москві й Петрограді споруджено пам’ятники Шевченкові. В постановах Раднаркому України 1919. 1920 та ухвалі Президії ВУЦВК 1924 про відзначення шевченківських днів як всенар. революц. свята, v виступах провідних діячів Рад. влади на Україні (Г. І. Петровського, Д. З. Мануїльського, В. П. Затонського, А. В. Іванова та ін.) підкреслено велике значення поетової спадщини для творення соціалістич. культури. В той період Ш. мало переважно публіцистичне й популяризаторське спрямування. В статтях В. Коряка, брошурі І. Бєлоусова «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1919), популярних збірниках («Вінок Шевченкові». Одеса, 1920) стверджувалася співзвучність «Кобзаря» з добою пролетарської революції, а творчість поета розглядалася майже виключно в соціально-політ. аспекті. Боротьба проти спроб бурж. націоналістів спекулювати ім’ям Шевченка стала в ті часи одним з гол. завдань рад. Ш. (див. Буржуазно-націоналістичні фальсифікації творчості Т. Г. Шевченка). З’явилася велика кількість статей і виступів на тему «Шевченко — наш!». Рад. критики, захищаючи Шевченка від націоналістич. фальсифікації, уже в той період порушували проблему соціології його творчості, хоч розв’язували її часом дещо спрощено.

В істор.-філол. відділі АН УРСР проводилася певна підготовча робота до шевченківських студій. Нечисленні наук. розвідки тих років (Д. Багалія і М. Сумцова) за своєю методологією більше належали до попереднього, дожовтн. періоду Ш. Молода рад. критика й публіцистика сприяли громад. усвідомленню спадщини Шевченка як певного чинника сучасного суспільного життя у формуванні соціалістичної культури. Перехідним до нового етапу рад. Ш., зумовленого розвитком соц. культури, став 1921, коли опубліковано шевченкознавчі статті Є. Григорука, О. Дорошкевича, П. Филиповича, П. Руліна, Б. Якубського, А. Лободи та ін. і покажчик М. Яшека «Т. Шевченко. Матеріали до бібліографії. Роки 1903 — 1921» (1921). Велике значення мав виступ газ. «Вісті» (11.III 1922) з актуальних проблем розвитку Ш. Газета в ряді статей закликала до боротьби проти бурж.-просвітянського обмеженого розуміння спадщини Шевченка, критикувала стан дожовтн. Ш. і накреслювала широку програму наук. досліджень на нових методологічних і орг. засадах Позитивне значення в становленні рад. Ш. мала й праця І Айзенштока «Шевченкознавство — сучасна проблема» (1922), присвячена шевченківській текстології. Саме з 1922 термін «шевченкознавство» стає загальновживаним. Усвідомлення кризи дожовтн. бурж. Ш., пошуки нових шляхів дослідження характерні для більшості літературознавців 1-ї пол. 20-х pp., зокрема для О. Дорошкевича [«Шевченко. (Деякі проблеми з шевченкознавства)», 1924], П. Филиповича («До студіювання Шевченка та його доби», 1925). У 1-й пол. 20-х pp. активізувався інтерес дослідників до соціології творчості Шевченка, з’явилися перші, не зовсім вдалі спроби істор.-матеріалістичного тлумачення творчості поета. Актуальним питанням про місце Шевченкової спадщини в будівництві соціалістич. культури, про ідейне спрямування рад. ЦІ. присвятив низку статей В. Коряк. Значення цих статей передусім у публіцистичній гостроті постановки питання про боротьбу за Шевченка проти бурж.-націоналістичного табору. Проте, при всій щирості спроб автора ствердити марксистську методологію в Ш., на статтях В. Коряка, як і на ін. його тогочасних працях, позначився вплив вульгарного соціологізму. Процес становлення рад. Ш. в 20-і pp. нерозривно пов’язаний з культурною й нац. політикою Комуністичної партії. Цей процес відбувався в умовах гострої ідеологічної боротьби. В серед. 20-х pp. у журналах і збірниках опубліковано багато важливих біографічних шевченківських матеріалів, студій про зв’язки Шевченка з сучасним йому суспільним і літ. рухом, його поетику, стиль і мову та статей про напрям розвитку ЦІ. Однією з центр. проблем Ш. тогочасні дослідники вважали вивчення Шевченкової доби і її впливу на ідейно-художній розвиток поета. Цій проблемі присвячено студії О. Дорошкевича «Шевченко в соціалістичному оточенні» (1924), «Шевченко й петрашевці в 40-х роках» (1926), «До питання про вплив Герцена на Шевченка» (1928), в яких вперше розроблялася тема єднання Шевченка із загальнорос. визвольним рухом. У працях М. М. Новицького «Арешт Шевченка в 1859 р.» (1924), «Шевченко в процесі 1847 р. і його папери», «До історії арешту Шевченка 1850 р.» (обидві — 1925) вперше опубліковано цінні архівні матеріали про переслідування поета царизмом. У працях з питань Шевченкової поетики й стилю Б Якубського («Форма поезій Шевченка», 1921), Д. Загула («Рима в „Кобзарі“ Т. Шевченка», 1924), Д. Дудар («З поетики Т. Шевченка», 1924), С. Родзевича [«Сюжет і стиль у ранніх поемах Шевченка» («Катерина» і «Слепая»), 1926] та ін. спростовано поширену в дожовтн. Ш. думку про невибагливість Шевченка до форми своїх поезій. У 1926 створено н.-д. Інститут Тараса Шевченка. Шевченкознавчі студії проводили тут у двох напрямах: дослідження біографії і доби Шевченка та дослідження Шевченкової творчості. До певної міри зберегли свою наук. цінність такі публікації кін. 20 — поч. 30-х pp., як монографія Б. Навроцького «„Гайдамаки“ Тараса Шевченка» (1928) і його статті «Шевченко як прозаїк» (1925), «Проблеми Шевченкової поетики» (1926). О. Багрій зробив спробу синтезувати здобутки тогочасного Ш. Досліджував Шевченкову спадщину в 20-х pp. й Істор.-філол. відділ АН УРСР, зосередивши свої зусилля переважно на підготовці академ. видання творів Шевченка. В 1927 вийшов «Щоденник», 1929 — «Листування». Значення цього видання знижували буквалістський принцип публікації текстів й ідеологічна порочність переважної більшості коментарів. У 20-х pp. в осн. завершився процес становлення наук. рад. Ш., яке із створенням Ін-ту Тараса Шевченка набуло планового, організованого характеру. Зроблено перші, ще недосконалі, спроби соціологічного осмислення спадщини Шевченка. Найбільші досягнення здобуто в дослідженні Шевченкової доби, особливо в питаннях єднання Шевченка з рос. визвольним рухом. Разом з тим на методологічному рівні тогочасного Ш. позначилися й непереборені впливи буржуазних філологічних шкіл, і академічний «об’єктивізм» частини вчених, і вульгарно-соціологічні тенденції.

Новий етап розвитку Ш. починається з 30-х pp. В умовах розгорнутого наступу соціалізму в ці роки в критиці посилилася боротьба за чистоту марксистсько-ленінської ідеології, боротьба проти націоналізму, формалізму, бурж. об’єктивізму. В 1-й пол. 30-х pp. піддано критиці позаісторичні визначення Шевченка як «співця передпролетаріату», «ідеолога наймитства». Стверджувалася концепція революц. демократизму Шевченка, яка мала вплив на дальший розвиток Ш. Цю концепцію сформульовано в «Тезах до 120-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка» відділу культури і пропаганди ленінізму ЦК КП(б)У (1934), у тогочасних працях Є. ІПабліовського, в статті В. П. Затонського «Пошана революціонерові» (1934) та ін. Однією з центр. проблем Ш. була в той час проблема єднання Шевченка з російськими революційними демократами.

Вперше порушив цю проблему О. Дорошкевич ще в 20-х pp., але найповніше на той час розробив її Є. Шабліовський у книжці «Шевченко і російська революційна демократія» (К., 1935). Працям Є. Шабліовського «Т. Г. Шевченко та його історичне значення» (К., 1933) і «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість» (К., 1934) властиві публіцистичність, спрямованість проти бурж. націоналізму, увага до соціальних та ідеологічних аспектів Шевченкової творчості. Поряд з цим на них, як і на деяких ін. працях 1-ї пол. 30-х pp., позначилися певні вульгарно-соціологічні тенденції.

В 1936 на базі злиття Інституту Тараса Шевченка з Літ. комісією ВУАМЛІН створено Інститут укр. літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР з відділом шевченкознавства в ньому. В 1935 — 36 у рад. літературознавстві стверджується й поглиблюється концепція народності Шевченка. Під народністю Шевченка почали розуміти передусім те, що творчість поета сприяла визвольній боротьбі народу, відображала його прагнення. Народності змісту Шевченкової поезії відповідала народність її форми — висока простота й близькість до фольклору (Ю. Йосипчук — «Етапи поетичної творчості Шевченка», 1937). У 2-й пол. 30-х pp. значно зріс інтерес до проблеми зв’язків Шевченка з фольклором (Д. Ревуцький — «Шевченко і народна пісня», М. Грінченко — «Шевченко в народній пісенній творчості», П. Попов — «Шевченко і російський фольклор», усі — 1939). Глибше висвітлення знаходять в кінці 30-х pp. істор. поезії Шевченка, які тлумачаться як вияв патріотичних переконань поета, що набирало особливого значення в передвоєнні роки (Ф. Ястребов — «Шевченко — борець проти польського панства», 1938; К. Гуслистий — «Коліївщина в творах Т. Г. Шевченка»; М. Петровський — «Повстання українського народу проти гніту шляхетської Польщі в 1630 році в творах Тараса Шевченка», обидві — 1939). Поступово переборювалися вульгарно-соціологічні тенденції в освітленні укр. літ. процесу і взаємин Шевченка з своїми попередниками й сучасниками в укр. л-рі (Ю. Йосипчук — «До вивчення історії української літератури», 1935; М. Русанівський — «Шевченко і українська література першої половини XIX сторіччя», І. Стебун — «Шевченко і українська література», обидві — 1939). Стала загальновизнаною характеристика Шевченка як основоположника нової укр. л-ри. Розроблялася проблема «Шевченко і російська культура». Крім заг. статей на цю тему О. Білецького, С. Шаховського, Д. Косарика-Коваленка, публікуються статті типу «Шевченко і Пушкін» (О. Білецького, Ю. Йосипчука, П. Колесника), «Шевченко, Добролюбов і Чернишевський» (І. Айзенштока, О. Шліхтера, М. Шагінян), «Шевченко і Щепкін» (О. Дейча, Т. Щепкіної-Куперник), «Горький і Шевченко» (А. Бронського, Г. Владимирського, Д. Балухатого). В передвоєнні роки почалося інтенсивне вивчення впливу Шевченка на культуру народів СРСР До 125-річчя з дня народження поета з’явилися нові переклади його творів мовами братніх народів СРСР і статті про Шевченка діячів нац. літератур (Я. Купали, Я. Коласа, Г. Перадзе, В. Терзібашяна, К. Ішанова та багатьох ін.). Проблемі «Шевченко і світова література» присвятили статті О. Білецький, С. Савченко, А Величков, М. Чубач. У 2-й пол. 30-х pp. помітно зросла кількість праць, безпосередньо присвячених творчості Шевченка — його стилю, віршуванню, жанрам. форму Шевченкових творів дослідники розглядали в єдності з їхнім змістом. Друкувалися статті про окремі жанри у творчості Шевченка — сатиру (Л. Сукачов, А. Недзвідський), драматургію (О. Борщаговський і М. Йосипенко), прозу (Є. Кирилюк, П. Колесник, М. Шагінян), лірику (Л. Новиченко). Вивчення мови Шевченкових творів, яке почали в 20-х pp. О. Синявський і М. Сулима, поглиблювалося в працях В. Масальського, Г. Левченка, В. Ільїна, В. Ващенка та ін. Дослідженню худож. методу й стилю Шевченка присвячено статті Л. Новиченка «Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка» (1938), С. Родзевича «Романтизм і реалізм у ранніх творах Т. Г. Шевченка», М. Плісецького «До проблеми романтизму Шевченка» (обидві — 1939). В передвоєнні роки фактично почалося дослідження естетики Шевченка — в статтях Є. Кирилюка, в книжці М. Шагінян «Шевченко» (М., 1941) та ін. Опубліковано праці про ритміку Шевченкових творів (М. Плісецький, А. Розенберг), творчу лабораторію поета (І. Айзеншток «Як працював Шевченко», 1940), текстологію його творів (М. Бернштейн). Видано посібник П. Приходька «Вивчення творів Т. Г. Шевченка в середній школі» (1939). Значним досягненням передвоєнного Щ. був вихід 1939 двох перших томів академ. десятитомного «Повного зібрання творів» Шевченка, підготовленого Ін-том укр. л-ри АН УРСР. У зв’язку з 125-річчям з дня народження поета 1939 вийшов ряд збірників, наук. записок, спец. номерів журналів і окремих видань, в яких опубліковано багато цінних студій про Шевченка. Видано популярні критико-біографічні нариси про поета Г. Алексєєвої, П. Альтмана, І. Стебуна, рос. літературознавців М. Бельчикова, Г. Владимирського. На присвяченому Шевченкові шостому пленумі Правління Спілки рад. письменників СРСР 1939 в Києві виступили видатні вчені й письменники України і братніх рад. республік (О. Білецький, М. Рильський, П. Тичина, О. Корнійчук, О Толстой, К. Чуковський, Я Купала, Я. Колас, М. Шагінян, Расул Рза, А Тажибаєв та ін.). М. Рильський у доповіді «Поетика Шевченка» особливу увагу приділив складності Шевченкової простоти, багатству худож. форми творів поета, його духовного світу. В доповіді заперечувались вульгаризаторські тлумачення Шевченкової народності як простонародності, а його поетики лише як наслідування фольклорної традиції. Проте в передвоєнні роки не було створено узагальнюючих праць про Шевченка, крім книжки М. Шагінян «Шевченко», присвяченої кільком вузловим проблемам творчості й біографії поета (його поетиці й естетиці, прозі, драматургії, живопису, зв’язку з рос. революц. демократами). Після возз’єднання з Рад. Україною зх.-укр. земель 1939 лави рад. шевченкознавців поповнилися такими вченими, як Ф. Колесса, М. Возняк, В. Щурат, К. Студинський. До 1939 зх.-укр. шевченкіана не була єдиною за своїм ідейним спрямуванням. У ній переважали націоналістичні видання типу книжки С. Смаль-Стоцького «Т. Шевченко. Інтерпретації» (1934) або видання творів Шевченка за ред. П. Зайцева, засміченого грубо тенденційними антирадянськими «пояснювальними статтями». Письменники-комуністи О. Гаврилюк, К. Пелехатий, С. Тудор вели в пресі боротьбу проти націоналістичних фальсифікаторів творчості Шевченка. Певним внеском у Ш. були тогочасні праці М. Возняка, Ф. Колесси, В. Щурата. Студія Ф. Колесси «Фольклорний елемент в поезії Т. Г. Шевченка» (1939) і досі — найповніше дослідження фольклорних джерел поезії Шевченка. Після возз’єднання укр. народу в єдиній Укр. Рад. державі друкуються шевченкознавчі студії М. Возняка, І. Крип’якевича та інших. В роки Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 рад. шевченкознавці розкривали патріотичне значення поетової спадщини. В 1942 шевченкознавчі доповіді включено в програму січневої сесії АН УРСР в Уфі (М. Рильський — «Тема батьківщини в творчості Пушкіна, Міцкевича і Шевченка», М. Ткаченко — «Шевченко-мандрівник»). У березні 1942 на шевченківській сесії АН УРСР в Уфі виступили з доповідями П. Тичина. Л. Булаховський, Є. Кирилюк, П. Козицький. М. Рильський, К. Трохименко. Шевченківська сесія АН УРСР відбулася в Уфі 1943 (доповіді П. Тичини, М. Рильського, Л. Булаховського, І. Пільгука, М. Плісецького та ін.), 1944 відбулися присвячені Шевченкові засідання Відділу сусп. наук (доповідь О. Білецького) і Шевченківська сесія АН УРСР у Москві (доповіді Є. Кирилюка та ін.). Шевченківські матеріали широко друкували в ці роки в газетах і журналах. До кращих шевченкознавчих праць періоду Великої Вітчизн. війни належать статті М. Рильського («Поетика Шевченка», 1942), Л. Булаховського («Мовні засоби інтимізації в поезії Т. Шевченка», 1942; «Російські поеми Т. Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини XIX ст.», 1944), О. Дорошкевича («Тарас Шевченко й український літературний рух», 1944). Монографія Д. Тамарченка «Творчість Тараса Шевченка і російська революційно-демократична література» (1944), хоч і містить окремі цікаві спостереження, написана схоластично (протиставлення «революційно-демократичного реалізму» критичному тощо).

В перші післявоєнні роки шевченківські дослідження розгорталися далі як в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де наприкінці війни відновлено відділ шевченкознавства, так і в ін. наук. закладах СРСР. З 1949 по 1957 ін-т завершив академ. видання літ. спадщини Шевченка (т. 1 — 6). З 1952 ін-т почав проводити шевченківські наукові конференції (з 1954 до 1976 видано 20 збірників праць конференцій). У ці роки опубліковано багато статей і монографій з різних проблем Ш. Триває розробка проблеми «Шевченко і літератури народів СРСР». Про різні аспекти взаємин Шевченка з рос. л-рою (Шевченко і рос. революц. демократи, Шевченко і рос. сатира, Шевченко і Гоголь) писали Ю. Івакін, Н. Крутикова, Ф. Прийма, Д. Чалий. Про місце укр. поета в білоруській, казахській, киргизькій, литовській, латиській л-рах йшлося в статтях Б. Чайковського, К. Корсакаса, Т.Беїсова, К. Асаналієва, Е. Сокола та ін. Видано збірник «Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах» (К., 1950), книжку Д. Косарика-Коваленка «Життя і діяльність Т. Шевченка» (К., 1955), посібник І. Пільгука «Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури» (К., 1954), книжки про світогляд поета — Я. Дмитерка «Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко» (М., 1951), І. Головахи «Т. Г. Шевченко і російські революційні демократи 50 — 60-х років XIX ст.» (К., 1953). Проте в перші післявоєнні роки дослідження худож. індивідуальності Шевченка-письменника розгорталися ще досить повільно. До кращих праць з цієї проблеми належать стаття О. Білецького «Російські повісті Т. Г. Шевченка» (1948) і книжка Є. Ненадкевича «Творчість Т. Г. Шевченка після заслання» (К., 1956). Питанням стилю Шевченка присвячено значну частину доповідей четвертої наук. шевченківської конференції 1955 (Є. Кирилюка, А Недзвідського, Т. Комаринця та ін.). Рад. літературознавство розвивалося в боротьбі проти проявів догматизму і суб’єктивізму, які в Ш. виявлялися у спрощенстві, в цілком негативному висвітленні таких явищ, як романтизм.

Чим далі підвищувався методологічний рівень Ш., значно збільшувалася кількість наук. публікацій, зокрема монографій. Створено широкий фронт досліджень поетичної, прозової і малярської спадщини Шевченка, його біографії, світогляду, історіографії тощо. Розпочато підготовку наук. бібліографії шевченкіани Певним узагальненням здобутків Ш. попередніх років стала побудована на великому фактичному матеріалі монографія Є. Кирилюка «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» (К., 1959). У монографії Є. Шабліовського «Народ і слово Шевченка» (К., 1961) висвітлено проблеми творчого методу поета, національного й загальнолюдського в його творчості, особливості стилю, значення Шевченка в становленні нової укр. л-ри тощо. Інтенсивно досліджувалася біографія Шевченка. Опубліковано важливі біографічні матеріали («Листи до Т. Г. Шевченка». К., 1962; «Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів». К., 1966), літописи життя й творчості поета (В. Анісова й Є. Середи, М. Ткаченка), дослідження окремих періодів біографії Шевченка (П. Білецький — «Шевченко в Києві». К., 1962; В. Уварова — «Т. Г. Шевченко і Київ» К., 1962; Л. Хінкулов — «Тарас Шевченко і його сучасники». К., 1962; рос. дослідники: М. Моренець — «Шевченко в Петербурге». Л., 1960; П. Жур — «Шевченковский Петербург». Л., 1964; «Третя зустріч». К., 1970; Л. Большаков — «Літа невольничі». К., 1971), загальні життєписи (Л. Хінкулов — «Тарас Шевченко». М.. 1960; Г. В’язовський, К. Данилко, І. Дузь, М. Левченко, А. Недзвідський, В. Несторенко — «Тарас Григорович Шевченко. Біографія». К., 1960; Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, В. Шубравський — «Т. Г. Шевченко. Біографія». К., 1964). Досягнуто певних успіхів у вивченні світогляду, естетики, історичних і пед поглядів Шевченка. Ці питання досліджено в працях І. Назаренка «Світогляд Т. Г. Шевченка» (К., 1957), «Общественно-политические, философские и атеистические взгляды Т. Г. Шевченко» (М., 1961), М. Новикова «Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко» (М., 1961), Д. Чалого «Становлення реалізму в українській літературі» (К., 1956), П. Волинського «Теоретична боротьба в українській літературі (Перша половина XIX ст.)» (К., 1959), М. Марченка «Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченк?» (К., 1957), збірнику «Історичні погляди Т. Г. Шевченка» (К., 1964), працях Ю. Марголіса «Исторические взгляды Т. Г. Шевченко» (Л., 1964), Є. Шабліовського «Гуманізм Шевченка і наша сучасність» (К., 1964), С. Чавдарова «Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка» (К., 1953), І. Романченка «Атеїзм Т. Г. Шевченка» (К., 1962) та ін. Проблема «Шевченко в загальноросійському визвольному русі і в історії революційної думки на Україні» розробляється як у заг. працях про поета, так і в спеціальних розвідках (Ф. Прийма — «Шевченко і російський визвольний рух». К., 1966, та інші).

Менш дослідженим лишається коло питань, пов’язаних з Кирило-Мефодіївським товариством (монографія П. Зайончковського «Кирилло-Мефодиевское общество». М., 1959; стаття П. Гончарука «Питання історії в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства», 1970). Триває дослідження проблеми «Шевченко і російська культура» (праці Н. Крутикової, Д. Йофанова, О. Мазуркевича, Ю. Івакіна, А. Сахалтуєва та ін.). Зв’язкам поета з рос. суспільно-літ. життям і місцю його поетичної спадщини в рос. культурі присвячена монографія Ф. Прийми «Шевченко и русская литература XIX века» (М. — Л., 1961). Взаємини Шевченка з І. Тургенєвим висвітлено в книжці Є. Шабліовського і М. Гнатюка «І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література» (К., 1968). Переклади творів «Кобзаря» рос. поетами в дореволюц. період вивчає М. Павлюк. Успішно досліджується проблема «Шевченко і літератури народів СРСР». Видано праці В. Імедадзе «Т. Г. Шевченко і Грузія» (К., 1963), Г. Надареїшвілі «Тарас Шевченко в грузинській літературі» (груз. мовою. Тбілісі, 1964), А. Салахяна «Озброєний пророк» (Єреван, 1964, рос. мовою — М.. 1971), Д. Джафарова «Т. Г. Шевченко Життя і творчість» (Баку, 1964), Б. Чайковського «Незабутня сторінка дружби» (К., 1964, 1971), збірник АН БРСР «Тарас Шевченко і білоруська література» (білорус. мовою. Мінськ, 1964), збірник АН Каз. РСР «Брат наш, друг наш» (Алма-Ата, 1964) та ін. Вийшла монографія В. Шубравського «Шевченко і літератури народів СРСР» (К., 1964). З проблеми «Шевченко і світова культура» найінтенсивніше розробляється питання про місце поета в культурі слов. народів [праці Є. Кирилюка; збірник «Т. Г. Шевченко і слов’янські народи». К., 1964; монографія Г. Вервеса «Т. Г. Шевченко і Польща». К., 1964; книжка В. Дьякова «Тарас Шевченко и его польские друзья». М., 1964; статті Т. Пачовського про польські переклади поезій Шевченка, монографії О. Шпильової «Т. Г. Шевченко і болгарська література» (К., 1963); С. Русакієва «Тарас Шевченко і болгарська література» (болг. мовою. Софія, 1964), М. Мольнара «Тарас Шевченко у чехів та словаків» (Пряшів, 1961) та ін.]. Досліджуються теми «Шевченко в англомовних країнах», «Шевченко в Німеччині», «Шевченко в Румунії» (П. Кравчук — «Тарас Шевченко в Канаді». К., 1961; статті О. Миронова — про нім. переклади творів поета, монографія Я. Погребенник «Шевченко німецькою мовою». К., 1973, та ін.). Гол. зусилля сучасних шевченкознавців спрямовано на вивчення творчої спадщини Шевченка, насамперед його поезії. Опубліковано чимало праць, які охоплюють найширше коло питань творчості поета.

Помітне місце належить розвідкам М. Рильського — «Поезія Тараса Шевченка» (1961), «Балада Шевченка „У тієї Катерини“» (1958) та інші, де автор поряд з розробкою широких проблем Ш. дав зразки інтерпретації окремого твору поета. Успішно триває дослідження творчої лабораторії Шевченка й історії текстів «Кобзаря» (монографії Є. Ненадкевича «З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. Редакційна робота над творами 1847 — 1858 pp.». К., 1959; В. Бородіна «Т. Г. Шевченко і царська цензура». К., 1969; «Над текстами Т. Г. Шевченка». К., 1971; Л. Кодацької «З творчої лабораторії Т. Г Шевченка». К., 1957; статті Ф. Ващука та ін.). Вивчення текстів Шевченка у відділі шевченкознавства Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР реалізовано 1961 — 64 в академічному шеститомному «Повному зібранні творів» поета.

В цей же період досягнуто певних успіхів у дослідженні проблем художньої форми творів Шевченка — його стилю, поетики. Опубліковано монографії Г. Сидоренко «Ритміка Шевченка» (К., 1967); Н. Чамати «Ритміка Т. Г. Шевченка»(К., 1974), студії Ю. Івакіна «Сатира Шевченка» (К., 1959) і «Стиль політичної поезії Шевченка» (К., 1961), книжку С. Шаховського «Огонь в одежі слова» (К., 1964). У різних аспектах досліджувалася й безпосередньо пов’язана з цією проблематикою тема «Шевченко й фольклор» (праці П. Попова, О. Правдюка, Т. Комаринця). Крім спец. студій над Шевченковим стилем, ці питання досліджувалися в заг. працях про поета і в монографічних розвідках, присвячених окремим його творам (П. Приходько — «Поема Т. Г. Шевченка „Сон“». К., 1957; Є. Ненадкевич — «Поетичний епілог творчості Шевченка», 1959; М. Гнатюк — «Поема Т. Г. Шевченка „Гайдамаки“». К., 1963; В. Бородін — «Три поеми Т. Г. Шевченка». К., 1964, та ін.). Соціально-істор., істор.-літ. й естетичну інтерпретацію тексту творів «Кобзаря» подано в працях Ю. Івакіна «Коментар до „Кобзаря“ Шевченка. Поезії до заслання» (К., 1964) і «Коментар до „Кобзаря“ Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp.» (К., 1968). Рад. шевченкознавці в ці роки розробляли й питання прози поета (Н. Крутикова — «Ідейні й художні особливості прози Шевченка», 1956; Л. Кодацька — «Однойменні твори Т. Г. Шевченка». К., 1968; «Художня проза Т. Г. Шевченка». К., 1972) та його драматургії (В. Шубравський — «Драматургія Шевченка». К., 1957). Значно інтенсивніше, ніж у попередні роки, досліджували Шевченкову мову. Видано фундаментальний двотомний «Словник мови Шевченка» (К., 1964), монографії І. Білодіда «Т. Г. Шевченко в історії української літературної мови» (К., 1964) і В. Ващенка «Мова Тараса Шевченка» (Х., 1963), збірник «Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка» (К., 1964). Проблема «Шевченко і український літературний процес» у 60-х pp. досліджувалася в різних аспектах у монографіях П. Приходька «Шевченко й український романтизм 30 — 50 pp. XIX ст.» (К., 1963), І. Пільгука «Традиції Т. Г. Шевченка в українській літературі. Дожовтневий період» (К., 1963) і «Традиції Т. Г. Шевченка в українській радянській літературі» (К., 1965) та в численних статтях про вплив «Кобзаря» на укр. письменників. Темі духовного перегуку Шевченка з нашою добою, а також викриттю націоналістич. фальсифікацій його творчості присвячена книжка Л. Новиченка «Шевченко і сучасність» (К., 1964). Боротьбі за Шевченка присвятив статтю «Ідеологічна боротьба навколо творчості Шевченка» (1972) Є. Кирилюк. На цю ж тему опубліковано низку статей М. Дубини, О. Мазуркевича, В. Микитася. З 2-ї пол. 60-х pp. відбулися істотні зрушення у вивченні історії Ш. Опубліковано книжку Є. Кирилюка «Шевченко і наш час» (К., 1968), статті В. Шубравського, Ф. Сарани, В. Сарбея, Ю. Івакіна, А. Недзвідського, В. Дьякова з питань розвитку шевченкознавчих досліджень у Радянському Союзі. Історію дожовтн. Ш. висвітлено в книжці М. Комишанченка «З історії українського шевченкознавства» (К., 1972). У ці ж роки вийшли грунтовні бібліографічні видання: «Т. Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839 — 1959» (т. 1 — 2. К., 1963), праці Ф. Сарани «Т. Г. Шевченко. Бібліографія ювілейної літератури. 1960 — 1964» (К., 1968) та М. Багрича «Т. Г. Шевченко. Бібліографічний покажчик. 1917 — 1963» (Х., 1964) та ін. (див. Бібліографування шевченкіани). Особливо багато шевченківських видань вийшло 1960 — 64 до 100-річчя з дня смерті і 150-річчя з дня народження поета. Матеріали про відзначення шевченківських ювілеїв 1961 і 1964 вміщено в збірнику «Всенародна шана» (К., 1967).

Рад. Ш. розвивалося й міцніло в гострій боротьбі проти бурж.-націоналістичної фальсифікації творчості Шевченка, проти різних бурж. і псевдомарксистських літературознавчих «шкіл» (формалізму, вульгарного соціологізму). Марксистсько-ленінська методологія, класовий підхід до розв’язання шевченкознавчих проблем зумовили успіхи рад. Ш., яке творять учені всіх братніх республік, передусім УРСР і РРФСР. Свій внесок у розвиток Ш. роблять і передові вчені зарубіжних країн. Свідченням успіхів рад. Ш. є присудження Ленінської премії 1964 за праці Є. Кирилюка «Тарас Шевченко» (К., 1964), І. Назаренка «Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка» (К., 1964), М. Новикова «Общественно-политические и философские взгляды Т. Г. Шевченко» (М., 1961), Ф. Прийми «Шевченко и русская литература XIX века» (М — Л., 1961), Є. Шабліовського «Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы» (М., 1962). Підсумкам дослідження літ. спадщини Шевченка присвячена колективна монографія «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (К., 1975), що видав Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Поряд із заг. розділами, в яких розглядається історія дожовтн. і рад. шевченкознавства, монографія містить розділи про вивчення окремих проблем і жанрів Шевченкової творчості.

Дослідження мистецької спадщини Шевченка є окремою галуззю Ш. Багато років основна робота дослідників-мистецтвознавців полягала в збиранні відомостей про Шевченкову мистецьку спадщину, у виявленні самих творів, у їхньому початковому обліку, наук. описі та атрибутуванню.

Перші документальні та ін. матеріали, що стосуються діяльності Шевченка-художника, датуються 1835 — 45. Це — постанови комітету Товариства заохочування художників; екзаменаційні списки та ін. документи про навчання Шевченка в Академії мистецтв, каталоги виставок Академії мистецтв, в яких Шевченко брав участь, відгуки преси на експоновані там його твори, рецензії на видання, які він ілюстрував (зокрема, рецензія В. Бєлінського 1842 на збірник «Наши списанные с натуры русскими», де вміщено малюнок Шевченка до оповідання Г. Квітки-Основ’ яненка «Знахар»). Всі ці документи згодом стали обов’язковим джерелом для дослідження раннього періоду творчості Шевченка-художника. Вперше на ці документи звернуто увагу в публікації «Шевченко в Академии художеств» (журн. «Киевская старина», 1892, № 7).

У 1861 Л. Жемчужников у «Спогадах про Шевченка, його смерть і похорон» вперше поставив діяльність Шевченка-художника в один ряд з його діяльністю як поета. Велике значення для нагромадження фактичних даних про діяльність Шевченка як художника і його твори мали публікації спогадів його сучасників: О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Костомарова (1861), В. Маслова (1874), А. Козачковського (1875), М. Микешина, Я. Полонського (1876), М. Чалого (1877), Ф. Пономарьова (1880), М. М. Білозерського, П. Лебединцева (1882), К. Юнге (1883), М. Савичева (1884), Б. Суханова-Подколзіна (1885), І. Зайцева (1887), В. Стасова (1888), Наталії Ускової (1889), Г. Честахівського (1895), О. Макшеєва, А. Ускової (1896), К. Герна (1898), Ф. Лазаревського (1899) та ін.

Наслідками таких публікацій були повідомлення про нові знахідки Шевченкових оригіналів, а згодом і статті, присвячені окремим творам або й цілим зібранням. Перше повідомлення датується 1876. У 1886 їх почали друкувати систематично, гол. чин. у журн. «Киевская старина». З 1887 аналогічні публікації з’явилися на сторінках журн. «Вестник изящных искусств», «Правда», «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Україна», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Искусство» (Київ), «Сяйво» та ін. Майже одночасно з публікаціями окремих малярських творів Шевченка друкувалися статті, присвячені музейним збіркам і колекціям приватних власників: В. Горленка — «Альбоми й малюнки Шевченка в зібранні В. В. Тарновського» (1886), О. Русова — «Колекція малюнків Т. Г. Шевченка» (1894), про колекцію А. Козачковського, Д. Мордовця — про ту саму колекцію (1896), Б. Грінченка — «Опис музею В. В. Тарновського» (1899), статтю про «Акварелі Т. Г. Шевченка в Київському музеї» (1912). Б. Грінченко видав «Каталог музею українських старожитностей В. В. Тарновського» (т. 2). В каталозі зареєстровано 325 живописних і графічних творів Шевченка. Для багатьох з них визначено точні дати або періоди створення. Одночасно з реєстрацією окремих творів і цілих збірок у пресі з кін. 70-х pp. почали виходити репродукції мистецьких творів Шевченка. Здебільшого це відтворення двох або трьох завжди тих самих автопортретів у виданнях біографічного характеру та малюнків, які ілюстрували Шевченкові поезії. Техніка їхнього репродукування не давала уявлення про мистецьку якість оригіналів. Лише 1890 журн. «Киевская старина» почав систематично репродукувати малюнки Шевченка в техніці фототипії. Вони вміщувалися в журналі на вклейках і супроводилися текстами. Авторами текстів найчастіше були М. Біляшівський, В. Горленко, A. Стороженко, О. Лазаревський та ін. Вони обмежувалися лише історичними даними про зображену на малюнку місцевість чи пам’ятку архітектури і майже зовсім не писали про мистецьку якість репродукованого твору. Такі публікації вперше знайомили широку громадськість з мистецькою спадщиною Шевченка, оскільки це були репродукції творів, що знаходилися у приватних осіб. В 1891 видано альбом 28 офортів Шевченка, які зберігалися в музеї В. В. Тарновського. Завдяки цьому виданню офорти Шевченка стали предметом уваги багатьох дослідників. Репродукції творів Шевченка вміщували на сторінках не лише біографічних та істор. видань, а й у мистецьких журналах «Искусство и художественная промышленность», «Искусство» (Київ), «Сяйво», «Русский библиофил» і в багатьох збірниках, присвячених Шевченкові, та в ілюстрованих додатках до ряду газет. Часто ці репродукції виконували на кращому папері і давали до них досить грунтовні наукові коментарі. Нагромадження описових та ілюстрованих публікацій прискорювало появу суто мистецтвознавчих досліджень, присвячених спочатку аналізові окремих творів, а з кін. 19 — поч. 20 ст. — вивченню періодів або жанрів у мистецькій спадщині Шевченка. Автори перших таких досліджень — М. Шугуров, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Біляшівський, М. Сумцов, І. Труш та ін., розробляючи якесь окреме питання, пов’язане з творчою спадщиною Шевченка, прагнули дати й загальну характеристику всього творчого шляху Шевченка як художника До 50-річчя з дня смерті Шевченка 1911 з’явилася низка мистецтвознавчих статей. Авторами найважливіших з них були О. П. Новицький і К. Широцький. Вони відіграли значну роль у розробці теми «Шевченко-художник». Особливе місце належить альбомові «Малюнки Т. Шевченка», що вийшов у Петербурзі двома випусками (1911, 1914) з ініціативи В Мате та ін., з вступною статтею О. Сластіона. Вийшла перша книжка про Шевченка-художника — монографія О. П. Новицького «Тарас Шевченко як маляр» (Львів — М., 1914) з реєстром Шевченкових творів (зафіксовано понад 600 назв і дано 131 репродукцію). Незважаючи на те, що в першій частині дуже нерівномірно висвітлено різні етапи творчої діяльності Шевченка (напр., період заслання залишився майже не розглянутий, а в реєстрі припущено фактичні помилки), ця монографія залишалася основоположною в шевченкознавчих дослідженнях дореволюц. часу. Видання викликало багато відгуків у пресі, в яких досить гостро виявився класовий підхід до оцінки творчості Шевченка-художника. Суперечки точилися навколо питань про перших учителів Шевченка, про роль К. Брюллова і петерб. Академії мистецтв у формуванні Шевченка як художника, про ставлення Шевченка до Рембрандта та ін. Автори, які стояли на позиціях укр. бурж. націоналізму, намагалися показати Шевченка виразником західної мистецької культури і довести його непричетність до рос. мистецтва. Саме з цих позицій критикував книжку О. П. Новицького Д. Антонович.

Спроби характеризувати Шевченка національно обмеженим художником вже в передреволюц. час викликали рішучу відсіч з боку багатьох прогресивних укр. дослідників мистецької творчості поета. З початком 1-ї світової війни 1914 збирацька й дослідницька робота по вивченню мистецької спадщини Шевченка не проводилась. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції Ш стало на принципово новий шлях. У квітні 1924 Наркомос УРСР ухвалив передати всі Шевченкові мистецькі твори, що зберігалися в Чернігівському й Сумському музеях, Київському держ. музею, де мали організувати шевченківський відділ. Так вперше поставлено питання про зосередження в одному місці всієї живописної та графічної спадщини Шевченка. У 1933 при Інституті Тараса Шевченка в Харкові створено Галерею картин Т. Г. Шевченка. Ці заходи сприяли виявленню та концентрації творів Шевченка в одному держ. осередку, робили їх загальнодоступними і для масового глядача, і для фахівців. До 1941 з’явилося понад 200 монографій, збірників, журнальних і газетних статей, присвячених мистецькій спадщині Шевченка. Значне місце в них відводилось питанням атрибутування творів художника та мистецтвознавчому аналізові. Під керівництвом О. П. Новицького проводилась підготовка академ. видання мистецької спадщини Шевченка, яке, проте, не було завершено.

В довоєнні роки вийшли монографії О. Скворцова — «Жизнь художника Тараса Шевченко» (М., 1929), О. П. Новицького — «Т Шевченко» (X., 1930), М. Бурачека — «Великий народний художник» (X., 1939), Г. Владимирського і О. Савинова — «Т. Г. Шевченко — художник» (Л. — М., 1939). С. Раєвського — «Життя і творчість художника Тараса Шевченка» (Х., 1939), О. Скворцова — «Художник Тарас Шевченко» (М. — Л., 1941, друге доповнене й виправлене видання). Шевченкознавці приділяють більше уваги ідейно-політ. поглядам Шевченка-художника Предметом досліджень стало багато тих робіт, які тривалий час залишалися поза увагою шевченкознавців дореволюц. часу або й замовчувалися. Значна роль належала публікаціям невідомих досі архівних документів і особливо численним дослідженням та публікаціям атрибуційного характеру“ Це дало змогу визначити й характеризувати основні етапи творчого шляху митця, зіставити його доробок із здобутками світового, рос. та укр. мистецтва, визначити роль та місце художника в розвитку вітчизн. мистецтва. По-новому розглянуто питання про класицизм і реалізм у творах Шевченка, про його взаємини з рос. мистецькою культурою, про ідейну і образну спільність мистецької та поетичної спадщини Шевченка; вдалося глибше схарактеризувати окремі етапи його творчого шляху, особливо в роки заслання. Особливу цінність становлять праця Г. Владимирського і О. Савинова «Т.Г. Шевченко — художник», розвідка В. Касіяна «Про датування деяких сепій Т. Г. Шевченка» (1939) та книжка М. Шагінян «Шевченко» (М., 1941). В цих працях, зокрема, вперше докладно характеризовано твори Шевченка часу Аральської експедиції. Однак багатьох питань у дослідженні мистецької спадщини Шевченка в довоєнні роки не було розв’язано. Пояснювалося це тим, що не всі Шевченкові твори були належно вивчені, велика кількість оригіналів зберігалася в різних держ. сховищах СРСР і була мало відома дослідникам. Це ускладнювало їхню роботу. Вирішальну роль у подальшому дослідженні мистецької спадщини Шевченка мали організація ювілейної респ. виставки 1939, на основі якої було створено в Києві музей Шевченка, що діяв 1940 — 41. В 1943 Раднарком УРСР ухвалив створити в складі АН УРСР Держ. літ.-худож. музей Шевченка, 1948 прийнято постанову про утворення Державного музею Т. Г. Шевченка, який відкрито 1949 в Києві. ДМШ одержав багато творів Шевченка з музеїв Москви, Ленінграда та ін. міст Рад. Союзу. З 1951 розгорнуто підготовку 7 — 10-го томів академ. та чотиритомного окремого видання «Мистецької спадщини Шевченка» (К., 1961 — 64), до якого ввійшли всі живописні та графічні роботи, відомі як в оригіналах (835), так і в репродукціях, фотографіях та копіях Шевченкових сучасників (278), видані вперше в хронологічній послідовності. Репродуковано 835 робіт, за літ. й архівними джерелами описано 278 незнайдених творів, крім того зареєстровано 263 твори, помилково приписувані Шевченкові. Переважну більшість вміщених в академ. виданні творів опубліковано вперше, до кожного з них подано опис і коментар про історію створення й побутування. Академ. видання, прагнучи до факсимільності відтворення оригіналу, вперше дало змогу судити не лише про сюжети та заг. композиційну побудову, а й про мистецьку якість і високу технічну майстерність художника. Велику увагу у виданні приділено атрибутуванню, перевірено й встановлено назви, визначено техніку, перевірено, а часто і вперше встановлено дати виконання кожного твору. Це дало змогу вперше розташувати матеріал в точній хронологіч. послідовності. Дослідники мали можливість простежувати, як художник одночасно працював у різних жанрах і видах мистецтва, застосовуючи різну техніку живопису й графіки, як відбувався складний процес його творчого розвитку. Поряд із завершеними роботами у виданні є й усі без винятку ескізи, етюди й начерки, що збереглися в альбомах, на окремих аркушах, на зворотах окремих завершених творів, на берегах рукописів, у листах до різних осіб. Цей матеріал дає часом можливість довідатися про творчі задуми автора або про ті твори, остання редакція яких не дійшла до нас.

Після виходу академ. видання з’явилися нові монографії та збірники, присвячені окремим видам або окремим періодам творчості Шевченка-художника. До них, насамперед, належать монографії Л. Владича «„Живописна Україна“ Тараса Шевченка» (К., 1963), В. Касіяна «Офорти Тараса Шевченка» (К., 1964) та Г. Паламарчук «Нескорений Прометей» (К., 1968). Пізніше опубліковано багато брошур, статей та альбомів (понад 120 назв), знайдено ряд раніше невідомих або відомих за літ. чи архівними джерелами творів Шевченка. Розшукано нові архівні документи, що дало змогу уточнити деякі атрибуції щодо назв і датувань. З’явилися монографії про Шевченка-художника і за рубежем. Академ. видання мистецької спадщини Шевченка мало велике значення в боротьбі проти націоналістич. фальсифікаторів Шевченка-художника, незаперечно стверджувало його інтернаціоналістські позиції, революц.-демократичні переконання й реалістичні принципи, воно наочно засвідчувало новаторський характер його творчості.

Літ.: Ленін В. І. Про Україну, ч. 1 — 2. К., 1969; Ленін В. І. Про літературу. К., 1970; КПСС о культуре, просвещении и науке. Сборник документов. М., 1963; Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду. 1917 — 1959 pp. Збірник документів, т. 1 — 2. К., 1960 — 61; Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. К., 1950; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814-1963. К., 1963; Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії. К., 1975; Тези відділу культури і пропаганди ленінізму ЦК КП(б) У до 120-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. В кн.: Т. Г. Шевченко. 1814-1934. X., 1934; Світова велич Шевченка, т. 1 — 3. К., 1964; Всенародна шана. К., 1967; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975; Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, в. 1. К., 1959; Айзеншток І. Шевченкознавство — сучасна проблема. Х., 1922; Машкін А. Шевченкознавство як наука. «Вісті», 1922, 11 березня; Айзеншток И. Судьба литературного наследства Т. Г. Шевченко. «Литературное наследство», 1935, № 19 — 21; Бутник-Сіверський Б. С. Про вивчення малярської спадщини Т. Г. Шевченка у зв’язку з підготовкою академічного видання його творів. «Вісник АН УРСР», 1953, № 6; Кирилюк Є. Стан і завдання радянського шевченкознавства. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Недзвідський А. В. Російська марксистська критика дожовтневого часу про Шевченка. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957; Кирилюк Є. П. Завдання радянського шевченкознавства у підготовці до 150-річчя від дня народження великого поета. В кн.: Збірник праць восьмої наукової шевченківської конференції. К., 1960; Пархоменко М. Глубже изучать великое наследие. «Дружба народов», 1960, № 5; Білецький О. І. Завдання і перспективи вивчення Шевченка. В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961; Дей О. І. Боротьба за Шевченка в Галичині. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції К., 1963; Пархоменко М. Шевченковедение на новом этапе. «Вопросы литературы», 1963, № 8; Кирилюк Е. П. Проблемы изучения литературного наследия Т. Г. Шевченко. «Вестник АН СССР». 1964, № 3; Комишанченко М. Т. Г. Шевченко в радянському шевченкознавстві. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Пільгук І. І. Здобутки радянського шевченкознавства. «Радянське літературознавство», 1964, № 5; Пільгук І. І. Шевченкознавство. В кн.: Українська Радянська Енциклопедія, т. 16. К., 1964; Сарана Ф. К. Дослідження в Інституті Тараса Шевченка спадщини поета. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Шубравський В. Про п’ятдесятирічний досвід вивчення Шевченкової спадщини. «Радянське літературознавство», 1967, № 12; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; Кирилюк Є. Основні етапи радянського шевченкознавства. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Івакін Ю. О. Питання дослідження радянського шевченкознавства. В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Кирилюк Є. Ідеологічна боротьба навколо творчості Шевченка. «Радянське літературознавство», 1972, № 3; Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства. К., 1972; Сарбей В. Ленінська концепція революційної ситуації в Росії кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст. в шевченкознавчих дослідженнях. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972; Волинський П. Підсумки й проблеми. «Радянське літературознавство», 1976. № 10; Жур П. Труд, устремленный в будущее. Из новых материалов о Т. Г. Шевченко. «Звезда», 1976, № 10; Шевченко Ф. П. «Шевченкознавство. Підсумки і проблеми». «Український історичний журнал», 1976, № 10; Шабліовський Є. Патріотичні ідеї в творчості Т. Г. Шевченка. К., 1961; Der revolutionäre Demokrat Taras Ševčenko. Berlin, 1976; T. Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839-1959, т. 1 — 2. К., 1963; Сарана Ф. К. Т. Г. Шевченко. Бібліографія ювілейної літератури. 1960 — 1964. К., 1968.

В. Є. Шубравський, Ю. О. Івакін, Б. С. Бутник-Сіверський.


ШЕВЧУК Василь Андрійович (н. 30.IV 1932) — український радянський письменник. У повісті «Вітрила» (К., 1964) створив образ Шевченка-кріпака, в якого зріє протест бунтаря, показав становлення його великого таланту художника й поета.


ШЕЙХЗАДЕ Максуд (7.ХІ 1908 — 19.III 967) — узбецький рад. поет, перекладач і літературознавець, засл. діяч мист. Узбецької РСР (з 1964). Член КПРС з 1960. Перекладає узб. мовою твори рос. і зарубіжних поетів. Вивчати спадщину Шевченка і перекладати його твори почав у 30-х pp. У 1936 журн. «Совет адабиети» («Радянська література», № 3) вмістив добірку Шевченкових віршів періоду заслання в перекладі Ш. Там же надруковано і його статтю «Тарас Шевченко». Газ. «Правда Востока» (9.III 1949) опублікувала статтю Ш. «Певец братства народов». Вірші Шевченка в перекладах Ш. включено й до збірки «Думи мої, думи мої...» (Ташкент, 1962).


ШЕКСПІР (Shakespeare) Уїльям (23.IV 1564 — 23.IV 1616) — англійський поет і драматург. Його твори належать до найвищих здобутків світової культури. Високі ідеали гуманізму, народність і демократичність мистецтва Ш., майстерне реалістичне відображення глибинних процесів і гострих конфліктів соціальної дійсності й особистого життя, точність психологічних характеристик, багатогранність і типовість образів були співзвучні ідейно-естетичному світу Шевченка і зумовили його постійний інтерес до творчої спадщини Ш. В Росії переспіви й переробки драм Ш. почали з’являтися з 1748, переклади — з 1783. Широкої популярності набули віршована переробка С. Висковатовим «Гамлета» (1810), переклади (віршем) М. Вронченка («Гамлет», 1828; «Макбет», 1837), М. Полевого («Гамлет», 1837) і особливо М. Кетчера, який 1841 — 50 видав прозові переклади 15 п’єс Ш. Згадки про англ. драматурга є в листах Шевченка, в його творах, «Щоденнику». Вони вказують на глибокий інтерес укр. поета до творчості Ш., обізнаність з переробками, перекладами, театр. постановками його п’єс, музикою до них.

Ще до заслання Шевченко мав у своїй власній бібліотеці твори англійського драматурга (про це свідчать його листи до М. Костомарова 1. II 1847, до А. Лизогуба 7.III 1848). Перебуваючи на засланні, поет просив А. Лизогуба надіслати йому твори Ш. в перекладі М. Кетчера (лист 11.XII 1847), які одержав у березні 1848. З аналогічним проханням звернувся з Нижнього Новгорода до М. Лазаревського (листи 21.I 1858 і 22. II 1858). Захоплювався грою А. Олдріджа в п’єсах Ш. (лист до М. С. Щепкіна 6.XII 1858). У повісті «Музыкант» є згадка про п’єсу «Сон літньої ночі» і музику, яку написав до неї Я.-Л.-Ф. Мендельсон-Бартольді, у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» — про трагедії «Гамлет» і «Отелло». На тему трагедії Ш. «Король Лір» Шевченко виконав два малюнки «Король Лір» (1843).

Літ.: Білецький Ф. М. Т. Г. Шевченко про Вільяма Шекспіра. В кн.: Іноземна філологія, в. 1. Львів, 1964.

І. П. Симоненко.


ШЕЛГУНОВ Микола Васильович (4.XII 1824 — 24.IV 1891) — російський громад. діяч, літ. критик і публіцист, революц. демократ. Імовірно, його познайомив з Шевченком в останні роки поетового життя М. Михайлов. Був присутній на похороні поета 12.III (28.II с. ст.) 1861. В 1870 виступив з критичною статтею «Глуха пора» з приводу творів Марка Вовчка, в якій дав високу оцінку поезії Шевченка, підкреслив її народність.


ШЕЛУДЬКО Дмитро Ілліч (1892 — 8.V 1954) — болгарський літературознавець. Член Болгарської комуністичної партії з 1944. Н. на Україні. Навчався в Київському і Петербурзькому ун-тах. Щоб набути спеціалізацію, поїхав до Німеччини, де жив протягом деякого часу. Після приходу до влади фашист. диктатури виїхав до Болгарії. Вивчав історію національно-визвольного руху в Болгарії. Цікавився болгарсько-рос. і болгарсько-укр. літ. зв’язками. В статті «Любен Каравелов і Україна» (1920) розглядав ставлення болг. письменника до Шевченка. В статті «Кілька нотаток про вплив Шевченка на болгарських поетів», вміщеній у журн. «Слънце» (1921, кн. 11), писав про вплив творчості укр. поета на Л. Каравелова, про інтерес Р. Жинзифова і П. Славейкова до Шевченка. Йому належать статті «Вплив Шевченка на Любена Каравелова» (1928), «Шевченко і тенденція в мистецтві» (1934), «Шевченко в своїх російських творах» (1936), «Шевченко в Болгарії» (1950) та інші.


ШЕНОА (Šenoa) Август (літ. псевд. — Велько Рабачевич, Петриця Керемпух, Милутин та ін.; 14.XI 1838 — 13.XII 1881) — хорватський письменник. У 1859 — 64 навчався в Празі. Познайомився з творчістю Шевченка, очевидно, завдяки опублікованій у журн. «ČMKČ» [«Časopis Musea království českého» («Часопис Музею Чеського королівства», 1859, т. 1)] статті О. Питна «Листи про найновішу російську літературу», де йшлося й про українську літературу, зокрема про Шевченка.

У Празі Ш. зустрічався й розмовляв з О. Пипіним, який і безпосередньо міг докладно поінформувати його про розвиток укр. л-ри і творчість її великого поета. Під час перебування в Празі переклав «Розриту могилу» Шевченка, надрукував переклад під псевд. Велько Рабачевич у хорват. часописі «Naše gore list» («Листок з нашого лісу», 1863, № 32). Це перший переклад Шевченкового твору в Хорватії Ш. приписують (М. Кравцов, И. Бадалич) і переклад вірша «Нащо мені женитися?», опублікований анонімно під назвою «Козацьке щастя» в загреб. часописі «Vienac» («Вінець», 1871, № 36). Обидва переклади відзначаються точністю й сумлінністю.

Літ.: Badalić J. Т. G. Ševčenko u hrvatskoj književnosti. «Umjetnost riječi», 1964, № 1; Flaker A. Ukrajinska književnost u Hrvatskoj. «Croatica», 1970.


ШЕР (Scher) Віра (н. 29.VIII 1922) — угорський літературознавець. Н. в Ростові-на-Дону. Ад’юнкт кафедри російської філології Будапештського університету (з 1961). У 1966 захистила канд. дисертацію на тему «Українська література в Угорщині (1864 — 1964)». Досліджує життя й творчість Шевченка, шлях його творів до угор. читача, а також угор. інтерпретації його поезії. Цим проблемам присвятила низку статей, зокрема «Шевченко» (1961), «Шевченко в Угорщині», «Шевченко і його угорські перекладачі» (обидві — 1968) і значне місце в дисертації.


ШЕРВУД Леонід Володимирович (28.IV 1871 — 23.VIII 1954) — російський радянський скульптор. У 1913 брав участь у конкурсі на проект пам’ятника Шевченкові для Києва. Жюрі визнало проект Ш. за найкращий і присудило авторові 2-у премію (1-у не присудили нікому). Однак об’єднаний к-т по спорудженню пам’ятника поетові, всупереч рішенню жюрі, віддав перевагу проектові А. Шіортіно, що викликало протести передової громадськості. В 1939 III. знову звернувся до образу Шевченка, створив його портрет.


ШЕРШАВИЦЬКИЙ Павло Миколайович (1825 — р. см. невід.) — чиновник канцелярії предводителя дворянства Миргородського повіту.

Шевченко познайомився з Ш. 1845 у Миргороді і був тоді частим гостем у його родині.


ШИГАРІН Микола Д. (н. 1830 — рік смерті невідомий) — чиновник канцелярії київ. генерал-губернатора 1847. Пам’ятав, як було заарештовано Шевченка, Костомарова та інших членів Кирило-Мефодіївського т-ва. Залишив «Воспоминание киевлян о Шевченко и его времени» (опубл. 1880 в 1-му т. журн. «Библиотека западной полосы России», який він сам видавав). Ш. писав, що Шевченка з великим захопленням читали студенти всіх національностей, а ненадруковані його вірші розповсюджували в рукописах. «Я й сам провів не один вечір над переписуванням віршів для себе й для своїх знайомих, яким переслав зошит у провінцію», — писав він у спогадах.


ШИНКУБА Баграт Васильович (н. 12.V 1917) — абхазький рад. письменник, перекладач, держ. і громад. діяч, нар. поет Абх. АРСР (з 1967). Член КПРС з 1946. Не раз бував на Україні, брав участь у відзначенні 150-річчя з дня народження Шевченка (1964). Переклав абх. мовою вірш Шевченка «Ой три шляхи широкії».


ШИРАЗ Ованес (справж. прізв., ім’я та по батькові — Карапетян Ованес Татевосович; н. 25.IV 1914) — вірменський рад. поет. В роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 45 створив поезії «Україні», «Українській партизанці». Шевченкові присвятив вірш «Серцю світу» (1939).

Тв.: Сердцу мира. «Литературная газета», 1939, 5 марта.


ШИРОЦЬКИЙ Костянтин Віталійович (26.V 1886 — 13. IX 1919) — український історик мистецтва буржуазно-ліберального напряму. Вивчав народне мистецтво у різних районах України. В своїх дослідженнях про мистецьку спадщину Шевченка відзначав етапне значення його в історії українського мистецтва, підкреслив його внесок у розвиток окремих видів і жанрів — портретного й жанрового живопису, книжкової й станкової графіки. Гол. праці: «Деякі портрети, роблені Тарасом Шевченком» (1911), «К. Брюллов і Т. Шевченко» (1913), «Гравюри Т. Шевченка», «Карикатури Шевченка», «Портретні твори Шевченка», «Шевченко-художник» (всі — 1914) та ін.


ШИРЯЄВ Василь Григорович (1795 — р. см. невід.) — російський художник. Походив з кріпаків, був відпущений на волю й записаний у Петерб. живописний ремісничий цех у 2-й пол. 1828. Вчився в Арзамаській худож. школі акад. О. Ступіна та в рисувальному класі Товариства заохочування художників у Петербурзі. Був одним з відомих на той час майстрів декоративного живопису і виконував внутр. розписи у приватних та громад. спорудах. П. Енгельгардт 1832 законтрактував Шевченка на чотири роки до Ш. для навчання, щоб мати свого дворового маляра. В 1836 Шевченко в числі інших учнів Ш. брав участь у розписах Великого (див. Розпис Великого театру в Петербурзі), Александринського й Михайлівського театрів у Петербурзі.

Роки навчання в Ш. були для Шевченка тяжкими, хоч вони й сприяли освіті й розвиткові його як художника. 1.VII 1857 поет записав у «Щоденнику»: «Я был тогда в ученьи у маляра или так называемого комнатного живописца, некоего Ширяева, человека грубого и жестокого», а в автобіографії зазначив: «Ширяєв был ретивее всякого дьячка-спартанца».


ШИШКО Сергій Федорович (н. 25.VI 1911) — український рад. живописець, нар. художник СРСР (з 1974). Член КПРС з 1952. Автор пейзажних творів «Вид на Дніпро з Тарасової гори» (1950), «Взимку в парку імені Т. Г. Шевченка» (1957), «Пейзаж у селі Шевченковому» (1961), «Липа Т. Г. Шевченка в Седневі» (1963) та ін.


ШИШМАНОВ Іван Димитров (4.VII 1862 — 22.VI 1928) — болгарський літературознавець, фольклорист, громад. діяч. З 1894 — професор Софійського ун-ту. В 1903 — 07 — міністр народної освіти. Дослідження НІ. з питань етнографії, фольклору, історії л-ри періоду болг. відродження і досі мають наук. цінність. Був грунтовно обізнаний з укр. л-рою, зокрема з творчістю Шевченка. В статті «Ювілей Тараса Шевченка» (надруковано болг. мовою в журн. «Свободно мнение», 1914, кн. 10) дав аналіз творчого шляху укр. поета, охарактеризував його суспільно-політ. погляди, виступив проти заборони рос. самодержавством вшанування його пам’яті. В наук. доповіді на ювілейному урочистому ранку 10.III 1914 в Софійському ун-ті «Тарас Шевченко, його творчість і його вплив на болгарських письменників перед визволенням» (надруковано в книжці болг. мовою «Спомин про Тараса Григоровича Шевченка». Софія, 1914) Ш. підкреслив важливі моменти ідейно-творчого розвитку укр. поета, показав вплив його літ. спадщини на поезію Р. Жинзифова, Л. Каравелова, П. Славейкова. Окремі положення ЦІ., які стосуються проблем романтизму, принципів періодизації тощо, мають лише історико-літ. значення. В доповіді Ш. «Тарас Шевченко», виголошеній у зв’язку з 59-ми роковинами з дня смерті поета (надруковано в двотижневику «Украинско-български преглед», 21.III 1920), є деякі помилкові міркування про причини впливу Шевченка на болг. л-ру (зокрема про нібито селянський характер обох націй).

О. В. Шпильова.


ШІК (Schick) Максиміліан Якович (24.IV 1884 — 8.II 1968) — радянський поет і перекладач. Н. в Москві. В 1892 — 1907 жив у Німеччині. З 1907 жив і працював у Москві. Писав рос. і нім. мовами. Перекладав нім. мовою твори рос. письменників. Переклав (нім. мовою) поезії Шевченка «Нащо мені женитися?», «Ой крикнули сірії гуси», «Сестрі». Вірші надруковано в двотомному «Кобзарі» Шевченка нім. мовою (М., 1951).


ШІЛЛЕР (Schiller) Йоганн-Фрідріх (10.ХІ 1759 — 9.V 1805) — німецький поет. Автор багатьох ліричних віршів, балад, драм. пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, а також праць з естетики. Шевченко був обізнаний з творами Ш. (драми «Розбійники», «Вільгельм Телль» тощо), читав їх у рос. перекладах, бачив на сцені. Згадки про них є в повістях «Близнецы», «Музыкант», «Художник» і «Прогулка с удовольствием и не без морали». Для творів Ш. і Шевченка характерні спільні мотиви — ідеї боротьби народів проти поневолення (трилогія Ш. «Валленштейн», драма «Вільгельм Телль» і «Гайдамаки» Шевченка). Обидва поети виступали проти тиранії і гноблення, за братерство і єдність народів («Ода до радості» Ш. і«Кавказ»та ін. твори Шевченка).


ШІОРТІНО Антоніо (н. 1882 — р. см. невід.) — італійський скульптор. Автор багатьох статуй і погрудь Шевченка. В 1911 і 1913 брав участь у конкурсах на проект пам’ятника Шевченкові для Києва. Проект, поданий Ш. на конкурс 1913, жюрі відхилило як малохудожній, але об’єднаний к-т по спорудженню пам’ятника поетові, всупереч рішенню жюрі, віддав перевагу саме цьому проектові, що викликало протести передової громадськості. Однак пам’ятник не було споруджено.


ШКУП Владислав Адамович (1799 — 1863) — командир роти 4-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, капітан. Учасник польс. визвольного повстання 1830 — 31. Потрапивши в полон, 1832 вступив на службу в рос. армію. В 1833 — унтер-офіцер Окремого Оренбурзького корпусу, перебував під слідством як активний учасник «зловмисної змови поляків в Оренбурзі», взятий під особливий нагляд. Ш. — один із знайомих Шевченка в Раїмському укріпленні. Шевченко намалював портрет Ш. (твір втрачений).


ШКУРУПІЙ Гео [справж. ім’я та по батькові — Георгій (Юрій) Данилович; 20.IV 1903 — 25.ХІ 1937] — український рад. письменник. На його творчості позначилися футуристичні впливи. Ш. — автор «Повісті про гірке кохання поета Тараса Шевченка», в якій зробив спробу відобразити взаємини Шевченка з Я. Гусиковською, К. Піуновою та ін. (уривки з повісті надруковано 1930 в журналах «Життя й революція» та «Нова генерація»). У вірші «Моя ораторія» («Нова генерація», 1928, № 5), опублікованому під рубрикою «Реабілітація Т. Г. Шевченка», виступив проти націоналістичного спотворення образу Шевченка.


ШЛЕЙФЕР Павло Іванович (20.VI 1814 — 24.IV 1879) — український художник-портретист і архітектор. З 1836 вчився в петерб. Академії мистецтв. У 1836 — 40 був пансіонером Т.ва заохочування художників. Його твори разом з творами Шевченка експонувалися на академ. виставках 1839, 1841, 1842. Водночас з Шевченком працював художником при Археографічній комісії, виконав два малюнки, що їх згодом приписували Шевченкові. В 1846 — 47 вони разом брали участь у конкурсі на заміщення вакантної посади викладача малювання Київ. ун-ту. З 1852 Ш. — архітектор Київ. учбового округу. В його родині зберігалися окремі малярські твори Шевченка (Кейкуатової та дітей М. І. Кейкуатова портрети і Горленко портрет). Поет згадував Ш. в повісті «Близнецы».


ШМІДТ Олександр Єгорович (25.VII 1794 — 15.VI 1862) — петербурзький чиновник. Шевченко познайомився з Ш. через В. Штернберга в кін. 30-х pp. Був у дружніх взаєминах з його родиною. З ініціативи Шевченка у Шмідтів влаштовувалися літ. вечори. Шевченко і Штернберг майже щонеділі бували у Шмідтів, а влітку їздили до них на дачу в Парголово. Шевченко не раз згадував Шмідтів у повісті «Художник».


ШМІДТГОФ — родина акторів театру в Нижньому Новгороді. Найстаршим був Карл Ш., який у 30-х pp. 19 ст. приїхав у Росію з Німеччини. В Нижньому Новгороді він керував театральним оркестром. Евеліна III. (1828 — 60) — старша дочка Карла Ш. Виступала в комедіях та оперетах. Люція Ш. (н. 1830 — р. см. невід.) — молодша дочка Карла Ш., танцівниця. Максиміліан Ш. (1835 — 79) — син Карла Ш. Грав на скрипці, диригував оркестром, був актором. У 1860 одружився з актрисою К. Піуновою. Їхні діти продовжили акторські традиції батьків. Шевченко був знайомий з родиною Ш., зустрічався з нею в Нижньому Новгороді, не раз згадував її у «Щоденнику». Зокрема Максиміліана Ш. поет відзначав як «молодого, весьма талантливого скрипача и сценического артиста» (запис 6.III 1858).


ШОВКУНЕНКО Олексій Олексійович (22.III 1884 — 12.III 1974) — український рад. живописець, нар. художник СРСР (з 1944), дійсн. член AM СРСР (з 1947). Автор пейзажів України, зокрема місць, де перебував Шевченко, ескіза картини «Т. Г. Шевченко слухає скрипаля на палубі пароплава» та портрета правнучки по брату Микиті Л. П. Шевченко. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1970.


ШОГЕНЦУКОВ Адам Огурлійович (н. 13.IX 1916) — кабардинський рад. письменник. Нар. поет Каб.-Балк. АРСР (1969). Член КПРС з 1944. Переклав Шевченкові твори «Сова», «Заповіт», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» (усі опубл. в книжці «Т. Г. Шевченко кабардинською мовою», Нальчик, 1939). Переклади Ш. опубліковано й у збірках «Поети України» (Нальчик, 1954) та «Дорога Україно» (кн. 1. Нальчик, 1955). Присвятив Шевченкові статті «Великий поет України» (1949), «Кобзар всієї планети», «Світла любов і глибока людяність» (обидві — 1964). Виступив з промовою на Об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників УРСР (1964), присвяченому 150-річчю з дня народження Шевченка.


ШОГЕНЦУКОВ Алі Асхадович (28.Х 1900 — 29.ХІ 1941) — кабардинський рад. письменник. Член КПРС з 1940. Переклав поему Шевченка «Кавказ» (1939). У вірші «Тарас Шевченко» (1939) звертався до укр. поета зі словами подяки від імені вільних нащадків тих кавказців, на захист яких поет виступав.

Тв.: Тарас Шевченко. В кн.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961.


ШОГЕНЦУКОВ Нурі Хизирович (н. 1924) — кабардинський рад. поет. Переклав баладу Шевченка «Причинна», поеми «Іван Підкова» і «Сова», вірші «Вітре буйний, вітре буйний!», «Не женися на багатій», «Ой три шляхи широкії», «Лічу в неволі дні і ночі», «Не гріє сонце на чужині», «Я не нездужаю, нівроку» та ін. Переклади Ш. публікувалися в збірниках «Поети України» (Нальчик, 1954) і «Дорога Україно» (кн. 1. Нальчик, 1955) та в періодич. виданнях (1961 — 64).


ШОДИКУЛОВ Хамракул (н. 18.V 1938) — таджицький рад. літературознавець. Член КПРС з 1964. Досліджує тадж.-українські літ. зв’язки. Шевченкові присвятив статтю «Безсмертна ліра» (1964).

Тв.: Міцніє дружба наших літератур. «Сузір’я», 1968, в. 2; Традиції і новаторство в «Катерині» Т. Шевченка та «Дніпровських хвилях» М. Каноата. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.


ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ (справж. прізв., ім’я, по батькові — Рабинович Шолом Нохумович; 2.III 1859 — 13.V 1916) — єврейський письменник. До 1905 жив на Україні. У творах Ш.-А. часто подаються описи картин української природи, використано українську лексику, цитуються українські народні пісні. Письменник виявляв значний інтерес до українського фольклору і поезії, високо цінував творчість Шевченка — «великого, богом благословенного поета України». Він знав напам’ять багато його віршів, декламував їх. «Кобзар» він мав у власній бібліотеці, називав його піснею пісень Шевченка. Ш.-А. відносив Шевченка до «пушкінського покоління поетів», називав його «українським Некрасовим».


ШОЛОХОВ Михайло Олександрович (н. 24.V 1905) — російський рад. письменник і громад. діяч, акад. АН СРСР (з 1939), Герой Соціалістич. Праці (1967). Член КПРС з 1932. Життя і творчість Ш. тісно пов’язані з Україною. Він завжди виявляв любов до укр. л-ри і мистецтва, зокрема до творчості Шевченка. На подарованій книзі школярам с. Моринці Ш. написав про Шевченка: «Бережіть світлу пам’ять про людину, чиє гірке і тяжке життя все цілком було віддане святій любові до рідної України». Держ. премія СРСР, 1941. Ленінська премія, 1960. Нобелівська премія, 1965.

Тв.: Дорогий і рідний. «Радянська Україна», 1961, 12 березня.


ШОЛЬП Олександра Євгенівна (н. 14.I 1905) — український рад. режисер і музикознавець. Перша з укр. режисерів поставила оперу М. Вериківського «Сотник» за мотивами творів Шевченка (1939, Одес. театр опери та балету; 1954, оперна студія Львів. консерваторії ім. М. В. Лисенка; 1958, Київ. студія телебачення). Автор статей «Лірика Шевченка і „Сотник“ М. І. Вериківського» («Українське музикознавство», 1968, № 3), та «Две постановки „Назара Стодоли“» («Советская музыка», 1960, № 11).


ШОПЕН (Chopin) Фридерик Францішек (1.III 1810 — 17.X 1849) — польський композитор і піаніст. У своїй творчості використовував елементи нар. слов. музики, зокрема української. Шевченко захоплювався мазурками Ш. «Я никогда не наслушаюсь этих общеславянских, сердечно, глубоко унылых песень», — писав він у «Щоденнику» 27.VIII 1857. Композитора поет називав «вдохновенным» («Музыкант»), своїм улюбленцем («Щоденник», 16.XII 1857).


ШПАК Володимир Тимофійович (н. 25.Х 1930) — український рад. філософ. Член КПРС з 1951. Вивчає суспільно-політичні і філософ. погляди Шевченка. Автор праць: «Співець дружби і братерства народів» (1961), «Проти перекручень антирелігійної спрямованості поеми Т. Г. Шевченка „Марія“ всучасній буржуазній літературі» (1963), «Проти сучасних буржуазних фальсифікаторів філософських поглядів Т. Г. Шевченка» (1965).

Тв.: Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Т. Г. Шевченка. К., 1974.


ШПАК Микола (справж. прізв., ім’я та по батькові — Шпаківський Микола Іполитович; 23.II 1909 — 19.VI 1942) — український рад. поет. Член КПРС з 1941. Закатований німецько-фашистськими окупантами. Шевченкові присвятив поезії «Безсмертя», «Над Дніпром», «Ти живий!» (всі три — 1938) та ін. Переклав укр. мовою вірш рос. поета С. Городецького «Безсмертному Кобзареві» (1939).

Тв.: Ти живий! В кн.: Шпак М. Поезії. К., 1967.


ШПИЛЬОВА Олена Василівна (н. 17.IV 1926) — український рад. літературознавець. Авторка праць про Шевченка — книжки «Т. Г. Шевченко і болгарська література» (К., 1963), статей «У боротьбі за Шевченка», «Нове видання творів Т. Г. Шевченка в Болгарії» (обидві — 1963). Велику увагу ролі укр. поета в розвитку болг. л-ри приділено і в її дослідженнях з питань болгаро-українських літературних зв’язків («Творчість ЛюбенаКаравелова»,1957; «Вазов і Україна», 1960; «Головні етапи українсько-болгарських літературних зв’язків XIX — XX ст.», 1963; «У творчому єднанні. З історії українсько-болгарських літературних і культурних взаємин», 1958).


ШПИТКОВСЬКИЙ Іван Владиславович (16.V 1880 — 9.II 1969) — український рад. історик. Досліджував історію України доби феодалізму. Багато зробив для висвітлення гайдамацьких рухів, зокрема Коліївщини. Праця Ш. «„Гайдамаки“ Т. Шевченка як пам’ятка Коліївщини» (1915) вносить чимало нового в дослідження джерел поеми, показує роботу поета над вивченням мемуарів, істор. документів, худож. творів іноземних авторів.


ШПІЛЕВИЧ Віра Володимирівна (н. 4.VII 1889) — український рад. бібліограф. Працюючи в різних наук. і культ.освітніх установах Києва, систематично бібліографувала шевченкіану (Щорічники бібліографії української літератури та літературознавства за 1928 — 29 pp.; «Республіканська ювілейна Шевченківська виставка». К., 1941 та ін.). Авторка статті «Мовами народів світу» (1941). Брала активну участь у створенні експозицій Центр. держ. музею Т. Г. Шевченка в Києві 1940-41 та ін. шевченківських музеїв.


ШПОЙНАРОВСЬКИЙ Сергій (1858 — 25.ХІ 1909) — український педагог, перекладач і культ. діяч на Буковині. В 1904 і 1906 видав у Чернівцях двома випусками в своєму перекладі нім. мовою «Вибрані поезії» Шевченка. Серед вміщених там творів — поеми «Кавказ», «Наймичка», «Гамалія», балада «Тополя» тощо. Художня цінність перекладів Ш. невисока.


ШПОЛА — містечко Звенигородського пов. Київської губ. (тепер місто, районний центр Черкаської обл.). За спогадами Ф. Лебединцева, Шевченко в дитинстві, коли був наймитом у попа Г. Кошиця, часто їздив у це село на базар. За рад. часу в Ш. встановлено погруддя поета.


ШРЕЙБЕР Іван Петрович (1794 — 23.IV 1861) — командир 2-ї бригади 23-ї піхотної дивізії Окремого Оренбурзького корпусу, ген.-майор. З 1848 інспектував укріплення та гарнізони Оренбурзького краю. З Шевченком познайомився й спілкувався в травні — червні 1848 під час переходу експедиції О. Бутакова до Аральського моря. На бажання генерала Шевченко намалював і подарував йому акварель «Пожежа в степу».


ШРЕЙДЕРС Костянтин Антонович (р. н. невід. — п. 1894) — чиновник для особливих доручень при нижегородському ген.-губернаторі. Шевченко познайомився з ним 1857 в Нижньому Новгороді, бував у Ш. вдома, а з січня 1858 жив у нього. Ш. робив поетові чимало послуг, зокрема, з своїх поїздок до Петербурга привозив йому книжки, листи від друзів. 10.I 1858 Шевченко намалював портрет Ш. (італ. і білий ол., 34,6 × 28,3). Того самого дня про це було записано в «Щоденнику». Праворуч на зображенні білим олівцем — авторський підпис і дата: «1858 Т. Шевченко». Зберігається в ДМШ. Шевченко намалював портрет Ш. замість розпочатого й незакінченого групового портрета трьох своїх нижегородських приятелів — А. Кадницького, М. Фреліха і самого К. Шрейдерса (запис у «Щоденнику» 30.XI 1857). Спогади Ш. лягли в основу статті Г. Дем’янова «Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде (1857 — 1858)», яку опубліковано в «Историческом вестнике» (1893, № 5).


ШРЕЙНЦЕР Карл (Август) Матвійович (1819 — 10.V 1887) — російський художник, акад. петербурзької Академії мистецтв (з 1858). За походженням австрієць. У 1832 — 36 був вільним слухачем Академії мистецтв. Можливо, тоді Шевченко й познайомився з ним. Зустрічалися вони й в останні роки життя поета. В 1860 Ш. виконав акварельний портрет-мініатюру Шевченка. До 1941 портрет зберігався в Нац. музеї у Варшаві, де він тепер — невідомо.


ШТАЙНІЦ (Steimtz) Францішка (pp. н. і см. невід.) — німецька перекладачка. В журн. «Aus fremden Zungen» («З чужих мов», 1909, № 20) надрукувала свої переклади віршів Шевченка «Вітре буйний, вітре буйний!», «Садок вишневий коло хати», «Ой одна я, одна». Переклади супроводила її стаття, в якій поезії Шевченка названо перлинами укр. лірики.


ШТАКЕНШНЕЙДЕР Олена Андріївна (14.IV 1836 — 9.IX 1897) — дочка відомого рос. архітектора, професор петерб. Академії мистецтв А. Штакеншнейдера. Авторка записок із літ. життя Петербурга другої половини 19 ст. («Русский вестник», 1901, № 8). В шоденнику Ш. є кілька записів про Шевченка, зокрема про літ. читання 21.XI 1860, де поет декламував «Думи мої, думи мої» й уривки з поеми «Гайдамаки».


ШТЕЙНГЕЛЬ Володимир Іванович (літ. псевд. — Камнєсвятов, Тридечний; 24.IV 1783 — 2.Х 1862) — російський письменник, декабрист. Засуджений до 20 років каторжних робіт і заслання. В 1856 звільнений за амністією. Шевченко познайомився з Ш. 14.V 1858 в Петербурзі і згадав його в «Щоденнику» як тобольського друга М. Лазаревського.


ШТЕРНБЕРГ Василь Іванович (12.II 1818 — 8.ХІ 1845) — російський і український художник. У 1836 — 38, ще бувши учнем петерб. Академії мистецтв, приїздив на Україну і виконав тут багато пейзажів і жанрових творів. У 1838 познайомився з Шевченком, став одним з його найближчих друзів. У 1840 вони жили на одній квартирі в Петербурзі, разом відвідували літ. і муз. вечори, театри, бували у спільних знайомих. У цей період Ш. намалював олівцем кілька портретів поета (ДМШ, Рос. музей у Ленінграді) і шаржовані рисунки — «Шевченко з ковдрою» та «Замість чаю ми побрилися» (ДМШ). У «Кобзарі» 1840 вміщено як фронтиспіс офорт Ш. «Кобзар з поводирем». У цьому ж виданні Шевченко присвятив Ш. поему «Іван Підкова». Перед від’їздом Ш. до Італії в 1840 поет подарував йому примірник «Кобзаря», на якому написав вірш «На незабудь Штернбергові». Живучи в Італії, Ш. листувався з Шевченком (зберігся його лист до поета від липня 1842). Шевченко створив привабливий образ Ш. у повістях «Художник», «Музыкант» і «Прогулка с удовольствием и не без морали», згадував про нього в листах і «Щоденнику». Ш. подарував поетові кілька своїх рисунків (деякі з них пізніше приписували Шевченкові).

Літ.: Судак В. Т. Г. Шевченко і В. І. Штернберг. В кн.: Тарас Шевченко — художник. К., 1963; Жур П. Шевченківський Петербург. К., 1972.

В. О. Судак.


ШТОГАРЕНКО Андрій Якович (н. 15.Х 1902) — український рад. композитор, нар. артист СРСР (з 1972). Член КПРС з 1944. На слова Шевченка написав 1939 романс «Якби мені черевики» і баладу «Чернець»; створив музику до вистави «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1945, Львів. ТЮГ) та цикл хорових поем «Шевченкіана» (1963): «І будуть люди на землі», «Наш отаман Гамалія», «Навгороді коло броду», «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..», «Гімн черничий», «Ой одна я, одна», «Я не нездужаю». Створив симф. поему «Душа поета» (1960), присвячену Шевченкові. Держ. премія СРСР, 1946, 1952. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1974.


ШТРАНДМАН Роман Романович (1.Х 1822 — бл. 1869) — російський журналіст. Співробітничав в «Отечественных записках» и «Современнике». Був близький до гуртка В. Бєлінського. За участь у таємному гуртку петрашевців був заарештований, але за недостатністю доказів звільнений. Шевченко познайомився з ним 1843 в Яготині в маєтку Рєпніних, де Ш. працював домашнім учителем. Відомий лист Ш. до поета 14.XII 1843 (його неправильно датували 1845), в якому він висловлює своє захоплення Шевченком. У 1847, на слідстві в справі Кирило-Мефодіївського товариства, жандарми допитували Шевченка про Ш., але поет ухилився від зізнань.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861. К., 1962.


ШУБЕРТ (Schubert) Франц (31.I 1797 — 19.ХІ 1828) — австрійський композитор. Творець нових, романтичного типу романсів, симфоній і фп. мініатюр. Шевченко був обізнаний з творчістю композитора, високо цінував її. В повісті «Музыкант» він згадав серенаду Шуберта.


ШУБРАВСЬКИЙ Василь Єфремович (н. 11.III 1920) — український радянський літературознавець. Член КПРС з 1943. Автор праць з історії української л-ри 19 ст. У монографії «Драматургія Шевченка» (К., 1957, 1961) висвітлив історію написання Шевченкових п’єс, їхні тематичні, ідейні та жанровостилістичні особливості. Ш. належать книжки «Шевченко і літератури народів СРСР» (К., 1964), «Від Котляревського до Шевченка» (1976), статті «Народність Шевченка» (1960), «Відзиви на перші видання творів Шевченка» (1962), «У боротьбі за Шевченка» (1966), «Про п’ятдесятирічний досвід вивчення Шевченкової спадщини» (1967), «Про здобутки радянського шевченкознавства», «Народність Шевченка в оцінці російських революційних демократів» (обидві — 1969), «Марксистська дожовтнева критика про народність Шевченка» (1972). Один з авторів книжок «Т. Г. Шевченко. Біографія» (К., 1964), «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (К., 1975). Брав участь у підготовці шеститомного «Повного зібрання творів» Шевченка (т. 1, 3. К., 1963).


ШУВАЛОВ Петро Андрійович (27.VII 1827 — 22.III 1889) — петербурзький обер-поліцмейстер (1857 — 60), генерал-майор. Шевченко після заслання був під наглядом поліції. Він називав Ш. своїм «главным надзирателем». 6.IV 1858 Шевченко змушений був з’явитися до Ш. (про це є запис у «Щоденнику»). 25.V 1859 Ш. дозволив поетові поїхати на Україну, але за вказівкою «Третього відділу» попередив губернаторів Київ., Черніг. і Полт. губерній, щоб за ним встановити суворий нагляд поліції.


ШУГУРОВ Микола Васильович (псевд. — Н. В. Майський та ін.; 1843 — 19.ХІ 1901) — російський юрист і літератор бурж.-ліберального напряму. Автор збірки рос. віршів «Думы и песни» (СПБ, 1882). В 1899 опублікував нотатки Ф. Лазаревського «Із спогадів про Т. Г. Шевченка» і «Ще з спогадів про Шевченка», подав їх із значними купюрами, 1900 — спогади В. Карташевської, які літературно опрацював. Ш. належить низка відгуків на статті про життя і творчість поета, в яких він виявив окремі суттєві помилки, що їх припустилися автори надрукованих матеріалів.


ШУЙСЬКИЙ Іван Петрович (р. н. невід. — п. 16.ХІ 1588) — рос. воєвода, князь. Керував обороною Пскова під час облоги його польс. військом Стефана Баторія 1581 — 82. В повісті «Художник» Шевченко описав картину К. Брюллова «Облога Пскова...», де був намальований Шуйський.


ШУЛЯК (Шулячівна) Наталя Романівна (н. 1837 — р. см. невід.) — гувернантка, дочка станового пристава Уманського пов. У кін. 50-х pp. була домашньою вчителькою дітей В. Г. Шевченка в Корсуні. Шевченко познайомився з Ш. влітку 1859, коли жив у В. Г. Шевченка. Останній радив поетові одружитися з Шулячівною. Згадується в листуванні поета.


ШУЛЬГА Іван Миколайович (31.X 1889 — 23.IV 1956) — український рад. художник, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1946). Автор картин на історико-революц. і сучасні теми. Написав полотна «Зустріч Т. Г. Шевченка з І. М. Сошенком» (1938) і «Т. Г. Шевченко на пароплаві повертається із заслання» (1939), обидва — в ДМШ.


ШУЛЬГА Ілля Максимович (20.VIII 1878 — 19.XII 1938) — український рад. художник. Автор портрета Шевченка (1925) і картини «Т. Шевченко на етюдах» (між 1910 і 1928).


ШУЛЬЦ Лев Петрович — штабс-капітан відділення генерального штабу при Окремому Оренбурзькому корпусі. В 1846 подав неточну інформацію про природні умови пониззя Сирдар’ї. На основі його відомостей тут заклали укріплення Раїм. Шевченко зустрічався з Ш. 1848 під час Аральської експедиції, вважав його тупим і бездарним кар’єристом. 26.III 1849 поет згадував Ш. в приписці до листа А. Лаврова, що був адресований О. Макшеєву.


ШУМАКОВ Юрій Дмитрович (н. 18.IX 1914) — російський і естонський рад. поет і перекладач. Один з перших перекладачів творів Шевченка ест. мовою. Починаючи з 1936, в ест. періодич. л-рі в перекладах Ш. опубліковано твори укр. поета «Заповіт», «Доля», «Минають дні, минають ночі» та ін. Окрема добірка поезій Шевченка в перекладах Ш. з’явилась в ест. журн. «Viisnurk» («П’ятикутник», 1940, № 5). Йому належать і статті «Життєвий шлях великого співця України», «Тарас Шевченко» (обидві — 1936), «Тарас Шевченко і Естонія» (1964). На слова вірша Ш. «Думи маленького Тараса» ест. композитор, нар. артист СРСР Е. Капп написав музику.

Тв.: Кобзарь в Эстонии. «Звезла». 1964, № 3.


ШУМАХЕР Петро Васильович (18.VIII 1817 — 23.V 1891) — російський поет-сатирик. Шевченко познайомився з ним, очевидно, ще до заслання, а зустрівся незабаром після приїзду в Нижній Новгород, де Ш. жив з 1855. 6.II 1858 поет писав про нього в «Щоденнику» як про давнього знайомого. З цього самого запису відомо, що Ш. на квартирі в М. Дорохової показав Шевченкові газ. «Колокол», привезену з-за кордону.


ШУМСЬКИЙ Сергій Васильович (справж. прізв. — Чесноков; 19.X 1820 — 18.II 1878) — російський драм. актор. Учень М. С. Щепкіна. З 1841 (з перервою 1847 — 50) — у Малому театрі в Москві. Шевченко познайомився з Ш. 1858 у Москві, повертаючись із заслання. 24.III 1858 у «Щоденнику» поет записав, що був у Ш. в гостях.


ШУМСЬКИЙ (Szumski) Теофіл (pp. н. і см. невід.) — польський письменник і перекладач. Деякий час жив на Україні. Автор оповідань і віршів, які друкувалися переважно у львів. періодичній л-рі. Перший серед польс. літераторів переклав поему Шевченка «Кавказ» (опубліковано у львів. газ. «Monitor», 1899, № 5). Ш. в основному правильно відтворив образи, зміст і поетику оригіналу. Для збереження укр. колориту використовував українізми.


ШУМСЬКИЙ Юрій Васильович (справж. прізв. — Шомін; 17.ХІ 1887 — 7.VI 1954) — український рад. актор, нар. артист СРСР (з 1944). Член КПРС з 1942. Творчість Шевченка мала значний вплив на формування Ш.-актора. На поч. сценічної діяльності в аматорських театрах Херсона він грав ролі Назара і Гната («Назар Стодоля» Шевченка), Степана («Невольник» М. Кропивницького за Шевченком); інсценізував і поставив «Гайдамаків» (за Шевченком), в яких створив образ Гонти (все — в 20-х pp.). В 1924 в Херсон. ін-ті нар. освіти поставив власну одноактну оперу «Причинна» (в ній виконував роль Водяника). В 1941 — 44 — худож. керівник Радіостанції ім. Т. Г. Шевченка, де 1942 разом з Р. Черкашиним здійснив радіокомпозиції «І вражою злою кров’ю волю окропіте» та «На Вкраїні милій», в яких було використано твори поета. Читав з естради й по радіо Шевченкові поезії. Ш. — автор статті «Безсмертний образ» (1951), присвяченої фільмові І. Савченка «Тарас Шевченко». Держ. премія СРСР, 1950, 1951. Портрет с. 391.

Літ.: Степанов Б. Й. Юрій Шумський. К., 1971.


«ШХУНА „КОНСТАНТИН“ НА РЕМОНТІ» (папір, сепія, 9,4 × 18,1) — малюнок Шевченка, виконаний у квітні 1849 на о. Косарал. На звороті ліворуч олівцем напис: «Спорядження шхун 1849». Опис ремонту шхуни «Константан» подано в доповідній записці О. Бутакова В. Обручову 30.IV 1849. Зображення цієї шхуни є на малюнках «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї», «Пристань на Сирдар’ї в 1848 році», «Шхуни „Константин“ та „Михаил“», «На палубі шхуни». Зберігається в ДМШ.


«ШХУНИ БІЛЯ ФОРТУ КОСАРАЛ» (папір, акв., 20,6 × х 30) — малюнок Шевченка, виконаний між 6.Х 1848 і 6.V 1849 на Косаралі під час Аральської описової експедиції. На звороті ліворуч олівцем напис: «Шевченко Т. Г. 1814 — 1861. Шхуна біля форту Кос-Арал акварель м. 1716». Внизу посередині чорнилом іншою рукою напис: «Форт на Кос-Аралі». В альбомі кол. власників творів Шевченка Обручових є копія цього малюнка, виконана невідомим художником. Малюнок і альбом зберігаються в ДМШ.


«ШХУНИ „КОНСТАНТИН“ ТА „МИХАИЛ“» (папір, сепія, білило, 16,8 × 26,7) — малюнок Шевченка, виконаний між 20 і 25.VII 1848 під час перебування Аральської експедиції в укріпленні Раїм. Датований на підставі запису О. Бутакова про час спорядження шхун на Сирдар’ї біля Раїма. Зберігається в ДМШ.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.