[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 362-379.]

Попередня     Головна     Наступна

Шев

ШЕВЧЕНКО Т. Г. У МУЗИЦІ. Поетичне слово, естетика Шевченка відіграли виняткову роль у зародженні й розвитку укр. професіональної музики. Ще за життя Шевченка укр. музиканти захоплювалися його поетичними творами і прагнули передати в музиці їхній зміст і настрій. До поезій з «Кобзаря» й до образу Шевченка зверталося багато композиторів. У 1860 О. Рубець написав романс «Думи мої, думи мої». С. Гулак-Артемовський присвятив поетові пісню «Стоїть явір над водою». На смерть поета відгукнулися В. Пащенко «Полонезом» і Т. Безуглий жалібним маршем. До Великої Жовтневої соціалістич. революції на тексти «Кобзаря» писали переважно вокальні твори. Умов для розвитку інструментальних жанрів, що потребують висококваліфікованих виконавців-солістів, камерних ансамблів та оркестрів, на Україні тоді не було. Вокальну музику живила одвічна любов народу до сольного й хорового співу. Тому багато хорів, романсів і пісень на вірші Шевченка було розраховано не тільки на професіональних виконавців, а й на співаків-аматорів. Одним з перших інтерпретаторів поезій Шевченка в музиці був П. Сокольський, якому належать пісні й романси на поетові слова: «Утоптала стежечку», «Полюбила молодого козака дівчина» ( з «Тополі»), «Єсть на світі доля» (з «Катерини»). Кілька Шевченкових поезій композитор використав в опері «Майська ніч» (за М. Гоголем).

Увагу композиторів незмінно привертав Шевченків «Заповіт». Революц. пафос, філософ. осмислення визвольних ідей, проникливий ліризм цього твору відкривають широкий простір для різних форм його муз. інтерпретації. Після появи «Заповіту» Г. Гладкого великий хор «Завіщанє» написав 1868 М. Вербицький. Того ж року з твором для соліста, хору й фортепіано на ці слова виступив М. В. Лисенко. Його «Заповіт» започаткував великий цикл муз. композицій з «Кобзаря», над яким М. В. Лисенко працював усе життя. Композитор об’єднав цикл у сім серій, куди ввійшли пісні й романси, хори з супроводом і без супроводу, три кантати. Першу серію становлять ліричні й жартівливі пісні на слова Шевченка, чимало з них за стильовими ознаками близькі до народних («Ой одна я, одна», «Садок вишневий коло хати», «Якби мені, мамо, намисто», «Утоптала стежечку» та інші). М. В. Лисєнко глибоко пройнявся настроями поетичної першооснови, він мислив природними й правдивими образами, майстерно відтворив мелодичні особливості муз. фольклору, його лад і ритміку. В наступних серіях композитор багато уваги приділив, поряд з ліричними й жанровими віршами, героїчним та філософ. творам поета. Епічні мотиви відчуваються в солоспівах «Ой Дніпре мій, Дніпре» (з «Гайдамаків»), «У тієї Катерини хата на помості», «Ой виострю товариша». Широкою епічністю, декламаційністю дум позначений солоспів «У неділю вранці-рано» (з «Невольника»). Величну картину розбурханої стихії М. В. Лисєнко передав у піднесеній музиці пісні-романсу «Реве та стогне Дніпр широкий» (з «Причинної»). Філософ. роздуми над складними проблемами буття визначають характер музики таких його творів, як «Минають дні», «Думка» («За думою, дума роєм вилітає...»), «Мені однаково» і «Доля». У хоровій музиці М. В. Лисєнко також відтворив різні теми й напрями Шевченкової поезії. Це героїчні пісні про подвиг і трагедію народу в боротьбі проти чужоземних загарбників [«Наш отаман Гамалія», «У туркені, по тім боці», «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі» (всі — з «Гамалії»), «Встає хмара з-за Лиману» (з «Тарасової ночі»), «Іван Підкова», «Чорна хмара з-за Лиману» (з «Івана Підкови»)]; твори про соціальну несправедливість [«Тече вода в синє море», «Вітер в гаї нагинає» (з «Мар’яни-черниці»), «Не хочу я женитися»]; муз. замальовки з народного побуту [«Була колись Гандзя», «Од села до села» (обидві — з «Гайдамаків»), «Навгороді коло броду»]; ліричні картини й муз. пейзажі [«Ой діброво — темний гаю!», «Барвінок цвів», «Широкая, високая, калино моя» («Чого ти ходиш на могилу?»)]. В кантатах на тексти з «Кобзаря» «Б’ють пороги» («До Основ’яненка»), «Радуйся, ниво неполитая» («Ісаія. Глава 35») і «На вічну пам’ять Котляревському» та в поемі «Іван Гус» М. В. Лисєнко поставив важливі проблеми життя й боротьби трудового народу. Пам’яті поета він присвятив кантату «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка» (слова В. Самійленка) та хор «Жалібний марш» (слова Л. Українки). Твори М. В. Лисенка на Шевченкові тексти — одне з найцінніших надбань української музичної культури. Композитор, як ніхто інший з митців, охопив широке коло тем і образів із спадщини поета, подав художню інтерпретацію їх, зумів поєднати стильові особливості фольклору з високим професіоналізмом. Його музика звучить справді по-народному й разом з тим свідчить про те, що він майстерно переосмислив форми й прийоми, які виробила багатовікова світова муз. практика. Лисенкова інтерпретація «Кобзаря» — взірець для композиторів наступних поколінь.

Першу спробу написати оперу на шевченківський сюжет зробив М. Аркас. Його «Катерина» (за однойменною поемою Шевченка), хоч і надто проста за фактурою й інколи дилетантська щодо способу худож. вираження, приваблює мелодійністю й емоційною щирістю. Оперу «Пан сотник» (за мотивами поеми «Сотник») створив Г. Козаченко, а «Наймичку» (незакінчена) за мотивами однойменних творів поета — П. Сениця. П. Сениця написав також чимало пісень та романсів на слова Шевченка [«І широкую долину», «Якби мені черевики», «Тече вода в синє море», «Минули літа молодії», «Нащо мені врода» (з «Гайдамаків»), «Чого мені тяжко?»], а також хорів [«І небо невмите», «Чигрине, Чигрине!», «Чи ми ще зійдемося?», «За сонцем хмаронька», «Гомоніла Україна» (з «Гайдамаків»)]. Чудовим майстром солоспівів [«Плавай, плавай, лебедонько» (з «Тополі»), «І золотої й дорогої»] та монументальних хорових творів [«Рано-вранці новобранці», «У неділеньку у святую», «Ой у полі могила» (з «Наймички»)] на поезії з «Кобзаря» був К. Стеценко, який тонко відчував і правдиво передавав у музиці народний характер Шевченкових віршів. Він зробив і кілька варіантів обробок мелодії Г. Гладкого до «Заповіту», написав кантату «Шевченкові», приурочивши її до 50-річчя з дня смерті поета. У творчому доробку Я. Степового на слова Шевченка — солоспіви [«За думою дума» («Гоголю»), «Три шляхи», «Утоптала стежечку», «Ой стрічечка до стрічечки», «Зацвіла в долині», «Сонце заходить, гори чорніють»], ансамблі («Ой по горі роман цвіте», «Над Дніпровою сагою») та хор «Тече вода з-під явора». Поетові композитор присвятив хор «На роковини Шевченка», солоспів «Не на шовкових пелюшках» і «Прелюд. Пам’яті Т. Г. Шевченка» для фортепіано. Революц. пафос Шевченкової поезії, її драматизм і глибокий ліризм відтворено в монументальних муз. образах кантати-симфонії «Кавказ» і кантати «Заповіт» С. Людкевича. Високохудожні твори на Шевченкові тексти написали Ф. Колесса [«На музиці» («Утоптала стежечку»), «Дівчина і рута» («Ой умер старий батько»), «У гаю, гаю вітру немає» (з «Гайдамаків»), «Закувала зозуленька»], Г. Топольницький («Хустина»), С. Воробкевич («Огні горять», «Заросли шляхи тернами», «І широкую долину»), Й. Кишакевич [«Катерина» («У тієї Катерини хата на помості»), «На вічну пам’ять Котляревському», «Тарасова ніч»], Д. Січинський [«І золотої й дорогої», «Минули літа», «У гаю, гаю» (з «Гайдамаків»), «Лічу в неволі»] та В. Барвінський («Заповіт»). Автором багатьох ліричних і жанрових солоспівів був В. Заремба [«Чого ти ходиш на могилу?», «І багата я, і вродлива я», «На улиці невесело», а також «Через гору піду» і «Тра-лала, тра-ла-ла, на базарі була» (пісні Стехи з «Назара Стодолі»)] та ін.

Поезія Шевченка надихала на створення високомистецьких солоспівів і видатних рос. композиторів. М. Мусоргський — один з перших інтерпретаторів Шевченкового слова в рос. музиці, на текст із «Гайдамаків» написав знаменитий «Гопак» і пісню «На Дніпрі», сповнені внутрішнього руху й емоційної динаміки сцени-монологи. О. Серов використав уривок з цієї поеми для пісні «Од села до села». П. Чайковський на вірші Шевченка написав романс «Вечір» («Садок вишневий коло хати») і дует «Навгороді коло броду». Написані в ліричному плані, ці твори цікаві яскраво переданою в них спільністю рос.-укр. інтонацій. С. Рахманінов на Шевченкові поезії створив романси «Дума» («Минають дні, минають ночі»), «Полюбила я на печаль свою» («Полюбилася я»). На слова Шевченка писали музику К. Альбрехт («Утоптала стежечку»), К. Вільбоа («Думка»), Б. Вельямінов («Ой одна я, одна»), В. Гордєєв («Думи мої, думи мої»), О. Дюбюк («У перетику ходила»), Б. Левенсон («Ой три шляхи широкії»), В. Пасхалов («Чого мені тяжко, чого мені нудно»), О. Размадзе («На городі постернак, постернак» — з поеми «Гайдамаки»), М. Слонов («Реве та стогне Дніпр широкий»). Твори рос. композиторів дожовтн. часу на тексти Шевченка — в основному вокальних жанрів: пісні й романси. В цьому виявився вплив пісенної природи Шевченкової поезії. Проте охоплюють ці твори широке коло тем, починаючи від лірики й жанрово-танцювальних образів і кінчаючи поезіями філософ. і революц. змісту. Характерною ознакою цієї музики є прагнення авторів надати їй укр колориту. Для цього вони широко перетворювали специфічні поспівки й мотиви укр. народних пісень, ритміку танцювальних мелодій і деякі ладові особливості фольклору

Новий етап у муз. осмисленні поетичної спадщини Шевченка настав після Великої Жовтн. соціалістич. революції, коли було створено умови для активного розвитку всіх жанрів укр. професіональної музики, для зростання муз. кадрів Героїчний подвиг народу на фронтах громадян. війни й революц. пафос, що пройняв творчість рад. митців після Великого Жовтня, активно сприяли зверненню композиторів до спадщини Шевченка, особливо до поезії революц. змісту. Як і в дожовтн. час, значне місце в їхньому доробку посідають різні форми вокальної музики. Зі збіркою пісень для дітей «Кобзар» виступив Я. Степовий. Чудові, витончені щодо відтворення змісту й обробки виразових деталей хори для дітей написав П. Козицький [«Все упованіє моє» (з «Марії»), «Хор русалок» (з «Причинної»), «На городі постернак» (з «Гайдамаків»), «Ой одна я, одна» й «Учітеся, брати мої» («І мертвим, і живим...»)]. Знаменним був сам факт появи творів, розрахованих на дитяче виконання й сприйняття. Адже в дореволюц. школі не могло бути й мови про те, щоб діти вивчали пісні на слова Шевченка. З’явилися й перші великі композиції: музика до «Гайдамаків» К. Стеценка, фантазія для солістів, хору і фортепіано «Гайдамаки» М. Вериківського, хорові поеми й сюїти Г. Давидовського. Видатним твором рад. музики є вокальносимф. поема «Хустина» Л. Ревуцького, яка стала однією з важливих ланок у розвитку вокально-симфонічного жанру на Україні. На Шевченкові тексти Л. Ревуцький створив і хори «У перетику ходила» та «Ой чого ти почорніло». У 20-і pp. свої перші твори на поетові вірші написав Б. Лятошинський — великий мішаний хор «Тече вода в синє море» (з фп. супроводом) і солоспів «Є карії очі». Авторами багатьох вокальних творів різних форм є В. Ступницький («Світе ясний!»), Г. Хоткевич [«Зоре моя вечірняя» («Княжна»), «Наш отаман Гамалія» (з «Гамалії»)], Б. Новосадський [«Колискова» («Ой люлі, люлі, моя дитино»)], Ф. Богданов («Тече вода в синє море»), В. Борисов («Ой одна я, одна»), О. Дзбанівський («Полюбилася я»), Ф. Надененко («На улиці невесело»), М. Радзієвський [«Не щебече соловейко» (з «Тополі»), «Ой стрічечка до стрічечки»]. Більшості цих творів властиві пісенність форми й муз. вислову та яскрава фольклорність стилю. Укр. композитори, крім багатьох пісень, романсів і хорів на слова поета, створили й великі муз. полотна за мотивами його творів: Б. Лятошинський — кантату «Заповіт», М. Вериківський — опери «Сотник» і «Наймичка», Г. Жуковський — оперу «Марина», К. Данькевич — балет «Лілея», Г. Майборода — симф. поему «Лілея», Ю. Мейтус, В. Рибальченко й М. Тіц — оперу «Гайдамаки». К. Данькевич присвятив Шевченкові симф. поему «Тарас Шевченко», В. Йориш — оперу «Шевченко» («Поетова доля»). У повоєнний час укр. музична шевченкіана поповнилася новими темами й сюжетами. Композитори прагнуть глибоко, всебічно висвітлити ідеї та образи творів Шевченка, засвоюючи й перетворюючи кращі мистецькі досягнення, вдаються до нових засобів худож. виразності сучасної рад. і світової музики. Трагічних і драм. настроїв, найтонших емоційних нюансів сповнений цикл хорових творів без супроводу Б. Лятошинського («Тече вода в синє море», «Із-за гаю сонце сходить», «За байраком байрак», «Над Дніпровою сагою»). Ліризмом, драматизмом, героїкою й філософ. роздумами позначена хорова шевченкіана А. Штогаренка [«Я не нездужаю», «Караюсь, мучуся... але не каюсь!..» («О думи мої! о славо злая!»), «Гімн черничий», «Навгороді коло броду», «Ой одна я, одна», «Наш отаман Гамалія»]. Принцип циклічності, який відкриває широкі можливості для всебічного муз. осмислення Шевченкової поезії, покладено в основу творів І. Шамо [«Закувала зозуленька», «Зацвіла в долині червона калина», «Ой гоп, гопака!», «У гаю, гаю» (обидва з «Гайдамаків»), «Ой одна я, одна», «Ой стрічечка до стрічечки», «Така доля моя» («Полюбилася я»), «У перетику ходила», «Чого мені тяжко» та «Якби мені черевики»] і Д. Клебанова («Буває, іноді старий», «Гімн черничий», «Зацвіла в долині червона калина», «Над Дніпровою сагою», «Неначе степом чумаки», «Ой одна я, одна», «Ой три шляхи широкії», «У перетику ходила»). Обидва автори обрали пісенні вірші Шевченка. Це визначило форму й народнопісенні засоби муз. виразності більшості солоспівів. Композитори подають, проте, індивідуальне прочитання й мистецьке тлумачення кожного вірша, виділяють найхарактерніші образи й настрої. В циклі романсів М. Скорша на слова поета («Якби мені черевики», «Ой сяду я під хатою», «За сонцем хмаронька пливе» та «Зацвіла в долині») майстерно поєднано національну стильову своєрідність музики з новими засобами й прийомами вираження. Солоспіви на Шевченкові вірші написали В. Барвінський («Ой люлі, люлі, моя дитино»), І. Белза («Ой чого ти почорніло», «Слово о полку Ігоревім», «З передсвіта до вечора»), М. Вілінський («Навгороді коло броду», «Сонце заходить»), П. Глушков («Навгороді коло броду»), А. Кос-Анатольський [«Єсть на світі доля» (з «Катерини»), «Ой тумане, тумане» (з «Наймички»), «Сонце заходить»], Г. Майборода [«Дума» («Ой по горі роман цвіте»)], П. Майборода («Я не нездужаю»), Ю. Мейтус [«Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Думка» («Тече вода в синє море»)], В. Рибальченко («Із-за гаю сонце сходить») та ін.

Хорову шевченкіану поповнили своїми творами О. Андрєєва [«У неділю вранці-рано» (з «Наймички»), «Три шляхи» («Ой три шляхи широкії»)], Г. Гембера («Вітер з гаєм розмовляє»), А. Коломієць («Гопак» — з «Гайдамаків»), Є. Козак («Думи мої, думи мої», «Якби мені черевики»), Я. Левін («Навгороді коло броду»), С. Людкевич («Закувала зозуленька», «Сонце заходить», «Косар»), Ф. Надененко [«Барвінок цвів і зеленів», «Навгороді коло броду», «Не щебече соловейко» (з «Тополі»), «О люди! люди небораки!»], Ю. Мейтус («А мій батько орандар» — з «Гайдамаків»). У повоєнні роки з’явилася також низка великих муз. полотен, написаних за мотивами творів Шевченка: опери «Гайдамаки» О. Білаша й «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Оксана» В. Гомоляки й «Відьма» В. Кирейка, симфонія-дума «Шевченківські образи» Л. Колодуба, симф. поема «Косарал» О. Зноско-Боровського та вокально-симф. поема «Тополя» П. Майбороди. Образ поета змальовано в сюїті «Тарас Шевченко» Б. Лятошинського, створеній на основі його ж музики до однойменного фільму І. Савченка, в опері «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, яка є найкращим музично-сценічним твором про Шевченка, в симф. поемах «Душа поета» А. Штогаренка і «Пам’яті Т. Г. Шевченка» В. Губаренка та в кантатах «Вольний син і вольна мати» К. Домінчена, «На оновленій землі» М. Дремлюги, «Безсмертний заповіт» А. Кос-Анатольського і вокально-симфонічній поемі «Дума про безсмертного Кобзаря» А. Філіпенка. Більшість цих творів написано до 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження поета. В них оспівано не тільки трагічну особисту долю Шевченка, а й відображено сучасне розуміння його діяльності та спадщини, змальовано роль поета в світовому культурному й суспільному прогресі, підкреслено інтернаціональне значення його ідей і творчості. Внаслідок зростання популярності Шевченка й поширення його поезії в худож. житті різних народів широко зацікавилися ним композитори братніх республік. Рос. митці осн. жанром у муз. осмисленні поезій Шевченка обрали вокальний. Хори написали В. Бєлий [«Три шляхи» («Ой три шляхи широкії»)], Ю. Бірюков [«Літа орел, літа сизий» (з «Гайдамаків»)], В. Іванников («Над Дніпровою сагою»), Д. Васильєв-Буглай («Ой одна я, одна»), О. Александров («Поема про Україну»); солоспіви — М. Бак, Л. Бакалов, Б. Гієнко, І. Горбенко, В. Грачов, Б. Карагичов, А. Мазаєв та ін. Однак вокальна музика — не єдина сфера творчості рос. композиторів, присвяченої Шевченкові. До 125-річчя з дня народження поета Р. Гліер написав симф. поему «Заповіт», у якій використав мелодію Г. Гладкого до однойменного вірша Шевченка і рос. нар. пісню «Эй ухнем!». Їхнє сумісне звучання в поемі символізує єдність народів-братів у боротьбі проти поневолювачів. Мелодію Г. Гладкого до Шевченкового «Заповіту» покладено в основу вокально-симф. картини Д. Кабалевського в сцені похорону В. Боженка в кіноепопеї «Щорс» О. Довженка. «Заповіт» увів до опери «Семен Котко» С. Прокоф’єв, написавши до нього власну музику. Пам’яті Шевченка присвятив 2-у симфонію Й. Неймарк. Використання композиторами братніх республік творчої спадщини Шевченка — один з яскравих проявів виплеканої Комуністичною партією ленінської дружби народів. О. Спендіаров обробив для хору Шевченків «Заповіт», В. Араратян присвятив пам’яті поета «Елегію» для струнного оркестру, А. Тертерян написав пісню «Дніпро» («Реве та стогне Дніпр широкий»), Р. Тохадзе використала тему Шевченкового «Кавказу» в однойменній симф. поемі, Г. Чхіквадзе обробив для хору нар. пісню «Ой стрічечка до стрічечки», композитор С. Юдаков написав пісню «На чужині», А. Богатирьов — хор «Сонце заходить» і цикл романсів, І. Гулієв — пісню «Маленькій Мар’яні», А. Маїлян присвятив поетові симф. ескізи «Пам’яті Шевченка», М. Мкртичян — «Думку» для віолончелі з оркестром. Кращі твори композиторів братніх народів Рад. Союзу, в яких передано гуманістичний зміст, полум’яний революц. пафос і глибокий ліризм Шевченкових поезій, — надбання загальнорадянської інтернаціональної муз. культури.

Літ.: Українська музикальна спадщина. К., 1940; Грінченко М. О. Шевченко і музика. К., 1941; Архімович Л. Українська класична опера. К., 1957; Козицький П. Тарас Шевченко і музична культура. К., 1959; Гордійчук М. Музика дружби. В кн.: Братерство народів — братерство культур. К., 1960; Загайкевич М. Музичне життя Західної України другої половини XIX сторіччя. К., 1960; Шевченко і музика. К., 1966; Малишев Ю. Солоспіви. К., 1968; Архімович Л. Шляхи розвитку української радянської опери. К., 1970; Гордійчук М. Шевченко і російська музика. В кн.: Гордійчук М. На музичних дорогах. К., 1973.

М. М. Гордійчук.

ШЕВЧЕНКО Т. Г. У НАРОДНІЙ СЛОВЕСНІЙ ТА МУЗИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ. У народну творчість Шевченко входив двома річищами. З одного боку — через свої, глибоко народні, поезії, співзвучні мріям та сподіванням широких трудящих мас. З другого — героїчне життя Шевченка відтворювалось численними його шанувальниками, носіями фольклору. Окремі свої поезії Шевченко уявляв собі як пісні. За свідченням сучасників, він співав деякі власні вірші, зокрема «Ой повій, повій, вітре, через море та з Великого Лугу» (з поеми «Гамалія»), «Тяжко-важко в світі жити», «Нащо мені чорні брови». Про покладення на музику своїх віршів «Навгороді коло броду» і «Утоптала стежечку» поет турбувався в листі до П. Куліша 4.I 1858: «Передай оці дві пісні Маркевичу, чи не вчистив би він на їх ноту». Переходові віршів Шевченка у фольклор сприяла їхня пісенно-музична форма (див. Ритміка, Народна словесна творчість і Т. Г. Шевченко). Ще за життя поета почали співати пісні на його слова. Вплетення Шевченкових строф або й цілих віршів разом з мелодіями зустрічаємо в зб. Маркевича-Галагана (1857), Л. Плосайкевича (40 — 60-і pp. 19 ст.), А. Єдлічки (1861), С. Карпенка (1864). Низку Шевченкових пісень із збірок В. Алєксандрова і Г. Дерев’янкіна вилучила цензура. Перші спроби покласти на музику поезії Шевченка зробили неписьменні селяни, які сприймали вірші поета як вираз власних переживань і, намагаючись краще зафіксувати їх у пам’яті й передати іншим, звертались до співу, пристосовували до Шевченкових віршів загальновідомі мелодії й підбирали свої, які найбільше відповідали образному змістові поетичного тексту. Звернення до поезії Шевченка в муз. фольклорі набуло масового характеру, вірші поета пристосовувалися відповідно до нар. смаків і усних пісенно-музичних традицій. Цей процес став органічною частиною народного музичного побуту. В музичний побут переходять і цілі вірші («Тяжко-важко в світі жити», «Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний!»), і окремі уривки, наприклад такі, як «Єсть на світі доля» (з «Катерини»), «По діброві вітер виє», «Плавай, плавай, лебедонько» (з «Тополі»), «На розпутті кобзар сидить», «Встає хмара з-за лиману», «Над річкою в чистім полі», «Пішов кобзар по улиці» (з «Тарасової ночі»). Ці пісні відділилися від поем і разом з мелодіями, на які їх співали, утворили групуокремих худож. творів, самостійних продуктів муз. і поетич. мислення. В них відбились музично-поетичні уподобання народу і риси його світогляду. Усне побутування накладало відбиток на поетові вірші: перекомпоновувалися, скорочувалися або додавалися рядки й строфи, відповідно до муз. розспіву змінювалася віршова форма, вставлялися вигуки, видозмінювалися слова, часом нового змісту набував увесь вірш. Ця трансформація — не тільки наслідок суто музичних законів формоутворення при переході віршів з поетичного в пісенно-муз. життя, а й результат пристосування їх до вимог певного середовища, конкретних ситуацій, революц. боротьби тощо («Реве та стогне люд голодний», «Кругом неправда і неволя», «І ніч іде, і день іде»). Такі пісні становлять окрему групу творів, складених за Шевченком. Переакцентування смислового звучання після переходу в фольклор зазнають найчастіше вірші-звернення. Вони втрачають конкретне адресування, в них послаблюються автобіографічні, суб’єктивні моменти, на перший план виступають побутові, життєві ситуації, близькі народному світосприйманню: розлука з батьківщиною в пісні «Бандуристе, орле сизий» (з вірша «Н. Маркевичу»), відтворення сільського пейзажу в пісні «Сонце гріє, вітер віє» (з вірша «На вічну пам’ять Котляревському»). Крім пісень, що ввійшли в муз. побут шляхом усної традиції, фольклорну шевченкіану поповнили аматори, які видали свою музику до віршів поета. Але й такі мелодії (Г. Гладкого до «Заповіту», Д. Крижанівського до вірша «Реве та стогне Дніпр широкий», К. Борисюка до поезії «Думи мої, думи мої», Д. Кохановського до твору «Вітер з гаєм розмовляє») зазнавали змін то в бік більшої наспівності, то — виразнішої і соковитішої гармонії або наближались до нар. багатоголосся. Велику групу серед сфольклоризованих поезій Шевченка становлять нар. варіанти творів М. Лисенка, К. Стеценка, Я. Степового, Ф. Колесси, Г. Топольницького й ін. Написані в дусі нар. мелосу й поширювані через шкільні співочі гуртки, театральні спектаклі, з концертної естради, вони набули широкої популярності й органічно увійшли в муз. побут («Ой літа орел» К. Стеценка та ін.). Свідченням фольклоризації віршів Шевченка можуть служити й лубочні пісенники, де його поезії, нерідко із значними видозмінами порівняно з першодруками, вміщено як нар. пісні. У поширенні Шевченкових творів серед народу і переході їх у фольклор значну роль відіграли кобзарі та лірники (Т. Пархоменко, М. Кравченко, П. Кулик, Г. Кожушко, С. Власко, І. Кучугура-Кучеренко). Оригінальні пісні на слова Шевченка і про нього створили кобзарі Ф. Кушнерик, Є. Мовчан, П. Носач, В. Перепелюк, Є. Адамцевич. Коло тем і образів, що увійшли у фольклор з Шевченкової поетичної спадщини, різноманітне (громадянські, соціально-побутові, ліричні, автобіографічні мотиви, образи природи, тема жіночої долі). Традиційні для народнопісенної творчості мотиви — розлуки з милим, важкої жіночої долі, поневіряння на чужині, туги за батьківщиною — у Шевченковому переосмисленні підхоплювали маси, бо ці мотиви пройняті співчуттям до знедолених, протестом проти соціальної несправедливості. Героїчні образи Підкови й Гамалії, відтворені поетичною уявою Шевченка («Чорна хмара з-за лиману», «Наш отаман Гамалія»), зайняли своє місце у фольклорі поряд із героями істор. пісень Швачкою і Бондаренком. Увійшли до нар. пісенності наснажені великим громадян. змістом твори, в яких поет звертається до народу, вболіває за його долю [«Заповіт», «Думи мої думи мої», «Учітеся, брати мої» («І мертвим, і живим...»)]. Творчість Шевченка сприяла ширшому застосуванню у фольклорі прийомів художньо-літературного відтворення дійсності (риторичних питань, звернень, діалогів, ораторського пафосу, поглиблених психологічних характеристик), допомагала утвердженню рідко вживаних форм. У муз. обіг входять три-, п’яти-, шести- і восьмирядкові строфи, куплетно-варіаційна та вільна форми. Майже половина віршів поета покладена на десятки різних мелодій. Як складова частина муз. культури народу ці пісні пробуджували у трудящих патріотизм, нац. гордість і класову свідомість. Їх співали на мітингах і демонстраціях, під час похорону полеглих у боротьбі за свободу революціонерів. Їх любив співати В. І. Ленін, особливо рядки з «Заповіту» — «Поховайте та вставайте». В роки громадян. війни Шевченкову поезію використовували у сатиричних куплетах, спрямованих проти кайзерівських поплічників, зокрема Центральної ради. Значно пожвавився процес переходу віршів Шевченка у фольклор після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Із зростанням культурного рівня народу збільшилось і число поезій, які стали доступними широким масам і, отже, мали всі потенціальні можливості для засвоєння їх як у віршовій, так і пісенно-муз. формі. Самодіяльні композитори пишуть музику на тексти Шевченка. Ці твори звучать на урочистих вечорах, присвячених вшануванню пам’яті поета, їх передають по радіо і телебаченню, вони друкуються в періодич. пресі. Фольклористи записали чимало пісень на тексти Шевченка порівняно недавнього походження.

Органічно ввійшло ім’я поета в прозові жанри: легенди, перекази, бувальщини, нар. вірші, прислів’я, приказки. Поет-революціонер постає в нар. уяві то як легендарний герой надзвичайної могутності («Сила Тараса»), то як мудрий навчитель, який вбачає непереможність народу в його єдності («Кукіль і пшениця»), то як насмішник-витівник, що глузує з пихатого панства (поширений у багатьох варіантах переказ про те, як Шевченко намалював генерала з віслюковими вухами і продав цей портрет), то як непримиренний бунтівник, атеїст, викривач зажерливості попів («Правду ж ото сказав Шевченко», «Отак притяв попові»). Фантастичними казками навіяні мотиви блискавичних переодягань поета, його раптових появ і щезань, чудесних проникнень крізь мури в’язниць. Романтично-піднесене освітлення постаті Шевченка, наділення його рисами богатиря, «характерника», якому не страшні будь-які ворожі сили, який піднімається з могили грізним привидом Коліївщини, — все це дуже показові риси зображення поета в народній уяві дожовтневого часу. Реалістичнішими є перекази про дитинство Шевченка, його приїзди на Україну. Вони записані в селах, де бував поет, — Мар’янському, Седневі, Бігачі, Ісківцях, Прохорівці. Походження їх місцеве, але можливо, що деякі з них — наслідок переосмислення друкованих джерел. У переказах оповідається про відверто ворожі відносини Шевченка з П. Енгельгардтом, В. Тарновським (старшим), О. Лук’яновичем, П. Скоропадським, П. Кочубеєм і щиро дружні — з простими людьми, недоля яких глибоко хвилювала поета. Група переказів має характер анекдотичного сюжету («Півпальця здачі», «Не довчишся, генералом будеш», «Почім у селі свині» Часом вони наївні, часом — грубувато прямолінійні, але в усіх відчувається щира повага і любов до поета. Народ зберігає в переказах пам’ять про місця, предмети, події, імена і вчинки людей, які так чи інакше пов’язані з Шевченком. Мешканці с. Келеберди розповідають про те, як у їхньому селі поет зупинявся на ночівлю; с. Козинці — як перевозили його човном через Дніпро в с. Трахтемирів, жителі Пе реяслава згадують про дерева, які сплелися двома стовбурами і які нібито посадили Шевченко і А. Козачковський на знак міцної дружби; в Качанівці, Линовиці, Прохорівці, Андрушах побутують перекази про «шевченківські дуби». У більшості цих легенд і переказів разом з відтворенням образу поета говориться й про тяжкі умови, в яких жили селяни. Так, малюючи Шевченка — викривача кріпацтва, оповідач мимохідь згадує, що осавул, виганяючи селян на панщину, заливав вогонь у їхніх печах («Тарасова наука»). В народній уяві образ Шевченка завжди в русі, дії, і, що особливо слід підкреслити, повчальний зміст переказів тим ефективніший, чим наочніше, в застосуванні до конкретних речей і предметів, відтворено цю дію. Скажімо, ставлення Шевченка до звільнення селян від кріпацтва без землі відбито в такій дотепній сцені. Тарас відчепив від царських коней віжки і в загальній метушні й переполосі повчає: «Не можна їхать без віжок? Отак не можна людям без землі жити». Часом вірогідні моменти з життя поета досить важко відділити від породжених народною фантазією. В місцях заслання Шевченка фольклористи зібрали розповіді казах., бурят., тат. походження. Ім’я Тарази-акина оточене щирою любов’ю, симпатією, співчуттям. В одних легендах, записаних в Орську, розповідається про те, як навчені Шевченком солдати відмовились шмагати шпіцрутенами свого товариша, в інших — про поетову участь у звільненні дівчини, яку мали продати. У народній уяві Шевченко постає то як поет, що із спостережень над життям селян черпає сюжети для своїх творів, то як художник, що змальовує пам’ятки старовини, то як співак — виконавець нар. пісень, то як провісник волі й справедливості. Він чуйний до родичів, турбується про визволення їх з неволі, ніжний, щирий з дітьми. Народ не хотів змиритись з передчасною смертю поета, тому створив легенди про начебто несправжнє поховання його праху на Чернечій горі і про те, як Шевченко продовжує боротьбу за волю і справедливість (у багатьох переказах говориться, що для цього в його могилі сховано свячені гайдамацькі ножі). Були люди, які нібито бачили переодягненого Шевченка в Кирилівці, Моринцях, Звенигородці (А. Кримський пояснював походження цих легенд як злиття в одну подію приїздів О. Кониського і М. Кречмера на батьківщину поета, щоб зібрати матеріали до його біографії). Легенди про «свячені гайдамацькі ножі» нагнали такого страху на канівських поміщиків, що вони звертались до влади з проханням запобігти повторенню Коліївщини. Так, канів. повіт, предводитель дворянства Янковський 26.VII 1861 просив київ. губерн. предводителя «запевнити народ, що свячених ножів не було і бути не може... Народ гадає, що ніхто не сміє торкнутися тих ножів, схованих у могилі батька Тараса (Шевченка). Чи не могло о начальство розрити цю могилу й показати народу, що цих ножів зовсім не було» (цит. за ст. П. К. Яременка «Тарас Шевченко в народних переказах і легендах». «Учені записки Харківського університету», 1939, № 17. Труди філологічного факультету, № 1, с. 122). Похорон Шевченка у Каневі, вшанування його пам’яті також породили низку переказів, в яких з подробицями відтворено картини перевезення труни поета з Петербурга, піввікової охорони могили дідом Іваном Ядловським, святкування ювілейних дат тощо. У зв’язку з цим набули популярності пісні про Шевченка «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка», «Не на шовкових пелюшках» та ін. Поетові присвятили свої твори укр. рад. нар. поетеси Ф. Карпенко, М. Бондаренко, X. Литвиненко, П. Амбросій, рос. сказительниця М. Крюкова, казах. акин Джамбул Джабаєв. Ім’я Шевченка зустрічається у приказках та прислів’ях. У них відбився нар. погляд на суспільне значення творчості поета.

У роки Великої Вітчизн. війни Шевченкове слово вселяло в радянських людей віру в перемогу на фронті і в тилу, в партизанських загонах, за гратами концентраційних таборів. На тимчасово окупованій території переживанням народу відповідали пісні «Немає гірше, як в неволі», «Тяжко-важко в світі жити», уривки з «Тарасової ночі», які співали кобзарі В. Перепелюк, П. Гузь, Є. Адамцевич. Кобзар Є. Мовчан співав перероблений вірш А. Малишка «Тарасу Шевченкові» («Коли течуть криваві ріки»). До Шевченкових пісень зверталася молодь, яку вивозили на каторгу в Німеччину; в партизанських загонах їх розучували з листівок, скинутих радянськими літаками; в деяких військ. частинах «Кобзарем» нагороджували бійців, що відзначились у боях з фашистами.

Роль Шевченка у розвитку нар. творчості важко переоцінити. Болі й радощі простих людей вилились в його слові з надзвичайною емоційною силою, яка, в свою чергу, викликала в народі зустрічну хвилю творчої наснаги. Виплекані колективним досвідом багатовікові традиції нар. творчості збагатилися новими рисами завдяки животворному струменю, влитому в них генієм Шевченка. На творах поета, що ввійшли до скарбниці нар. творчості, можна простежити шляхи засвоєння масами кращих зразків революц.-демократичної л-ри. Протягом усіх етапів боротьби за здійснення нар. сподівань творчість Шевченка вчила боротись і перемагати. Вона мала великий вплив на формування свідомості народу і його суспільних ідеалів, надихала на революц. перебудову старого світу та утворення нового соціалістичного суспільства, в якому «в сім’ї вольній, новій» здійснилися одвічні нар. мрії про рівність і братерство.

Літ.: Франко І. Шевченко героєм польської революційної легенди. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Кримський А. Народні легенди про Шевченка — і пісня про «Шевченка». В кн.: Кримський А. Розвідки, статті та замітки. К., 1928; Яременко П. Тарас Шевченко в народних переказах і легендах. «Учені записки Харківського державного університету», 1939, № 17. Труди філологічного факультету, № 1; Соколов Ю. Народні легенди про Шевченка. В кн.: Шевченко в народній творчості. К., 1940; Народні пісні на слова Тараса Шевченка. К., 1961; Народ і Шевченко. Легенди, перекази, пісні та інші твори про великого Кобзаря. К., 1963; Пісні великого Кобзаря. К., 1964; Носов Л. І. Пісня — партизанські крила. К., 1965; Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Маркушевський П. За землю Радянську Кобзар воював. Одеса, 1969.

О. А. Правдюк.

ШЕВЧЕНКО Т. Г. У НАРОДНО-ДЕКОРАТИВНОМУ МИСТЕЦТВІ. Твори на шевченківську тематику посідають значне місце в скарбниці укр. мистецтва. За більш ніж столітній відрізок часу таких творів виконано багато і в найрізноманітніших матеріалах. Найбільше з’явилося їх у рад. час, коли трудящі дістали змогу вільно творити й беззаборонно віддавати шану улюбленим революц. діячам історії і культури. Робота над шевченківською темою не припинялася ніколи, але були періоди особливого піднесення, пов’язані з ювілейними шевченківськими датами (1911, 1914, 1939, 1961, 1964). У дожовтн. час до шевченківської теми зверталися майстри лише окремих галузей нар.-декор. мистецтва. За Рад. влади цю тему розробляють в усіх його різновидах як окремі майстри, так і колективи митців, а також працівники підприємств худож. промисловості. У дожовтн. час нар. митці створювали переважно портрети й статуетки, які передавали, головним чином, зовнішні риси поета і мали прикмети етнографізму. В рад. декор. мистецтві образ Шевченка трактується більш глибоко й різноманітно. На перший план виступає ідейно-художня й емоційно-психологічна виразність. Розробляються теми за мотивами літ. творів поета. Різне художнє трактування знаходять одні й ті самі теми. Окремі твори нар.-декор. мистецтва, присвячені Шевченкові, почали з’являтися ще за його життя. У 60-х pp. 19 ст. Межигірська фаянсова ф-ка виготовляла сувенірні фаянсові тарілки з зображенням поета. Вони були однієї форми, але мали кілька варіантів кольор. вирішення. Все дно, разом з рельєфно-графіч. портретним зображенням поета на ньому, покривалося кольор. поливою інтенсивного тону — синьою, зеленою або коричневою, а широкі з ліпленим орнаментом борти — білою. Іноді всю тарілку забарвлювали одним тоном, найчастіше — зеленим. Є припущення, що автор рельєфних портретів Шевченка — модельєр і скульптор С. Шевченко, який працював тоді на Межигірській ф-ці. Особливо поширилася шевченківська тематика в декор. мистецтві після смерті поета. Творчість Шевченка і його постать дедалі більше привертали до себе увагу нар. митців і профес. художників. Збереглося чимало декор. творів, присвячених поетові. Їхні автори здебільшого невідомі. Лише деякі дані дійшли до нас про окремих майстрів. У л-рі є, напр., згадка, що гончар з Полтавщини Ф. Червенко створював статуетки Шевченка. Керамічний бюст поета він відправив до Петербурга на кустарно-пром. виставку 1913. Невеличкі керамічні погруддя Шевченка на цю виставку надіслала й гончарна майстерня с. Постав-Муки (тепер Полт. обл.). Відома репродукція теракотового погруддя поета, яке було виконано на Полтавщині. Керамічну статуетку Шевченка в кожусі й шапці створив на поч. 20 ст. гончар В. Поросний з Опішні (тепер с-ще м. т. Полт. обл.). У дожовтн. час на багатьох декор. виробах можна було бачити портретне зображення поета. Найчастіше майстри використовували відомі фотографії Шевченка 1858 (в кожусі й смушевій шапці) і 1860 або ж 1861 (без головного убору) та намальовані за цими фотографіями портрети роботи І. Крамського, І. Рєпіна, Ф. Красицького та ін. Декор. вироби із зображенням Шевченка створювали з різних матеріалів. На фаянсовому з-ді в Будах (тепер с-ще м. т. Харків. обл.) наприкінці 19 ст. підполив’яним друком виготовлено серію пам’ятних мисок різних розмірів, на бортах яких розміщено по чотири картуші складної конфігурації з портретами Шевченка, І. Котляревського, М. Гоголя, В. Короленка. В проміжках між портретами й на дні мисок зображено сцени з сільс. життя та краєвиди. Композиції на всіх мисках однотипні, але різних кольор. тональностей — рожевої, тьмяно-зеленої, синьо-сірої. Збереглися виконані в дожовтн. час фарфорові погрудні портрети Шевченка й невеликі скульпт. композиції, переважно невідомих авторів. Рідкісною є статуетка поч. 20 ст. «Думи мої, думи мої...» у вигляді пам’ятника. На невисокому постаменті сидить замислений поет і ніби розглядає своїх літ. героїв, що розмістилися біля підніжжя постамента. Перші скульпт. зображення поета з дерева мали вигляд завершення грифа давніх бандур. У 1912 барельєф Шевченка з дерева вирізьбив П. Берна. У різний час було вишито й виткано пам’ятні рушники, портрети. Трапляються рушники з вишитими Шевченковими словами, напр. виконані 1897 і 1903. Царський уряд боявся поетового слова, забороняв вшановувати його пам’ять. Та могутня всенародна любов і шана перемагали. Всупереч царській забороні відзначати 100-річчя з дня народження поета саме в той період було виконано чимало присвячених Шевченкові творів, насипано з землі пам’ятні пагорби, т. з. Шевченкові могили, зусиллями нар. умільців споруджено пам’ятники (див. Пам’ятники Т. Г. Шевченкові). Якісно новий і надзвичайно плідний етап у відтворенні образу Шевченка та мотивів його поезії засобами декор. мистецтва настав після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції. Відгукуючись на ленінський план «Монументальної пропаганди», нар. майстри й профес. митці виконали присвячені поетові твори у килимарстві, худож. ткацтві, вишивці, різьбленні на дереві, кераміці, фарфорі тощо. Особливо плідною була їхня робота під час підготовки й проведення шевченківських дат — 125-річчя і 150-річчя з дня народження та 100-річчя з дня смерті. В ці роки укркилимарниці виготовили килими-портрети, орнамент.-тематичні та сюжетно-тематичні килими, сувенірні вироби тощо. В ювілейному 1939 майстрині з Решетилівки (тепер с-ще м. т. Полт. обл.) виткали килимовий портрет Шевченка в орнамент. обрамленні з характерних для нар. мистецтва Полтавщини квіткових мотивів. Того ж року килимарниці з Дігтярів (тепер с-ще м. т. Чернігівської обл.) виконали килим-портрет за ескізом двох авторів — П. Власенко (колоритне квіткове обрамлення) та художника, що підписався ініціалами «П. К.» (зображення Шевченка). Близькими до цих робіт є орнамент. килими в нар. традиціях, доповнені декоративно трактованим силуетним зображенням поета й пам’ятними датами та словами, які виражали головну ідею композиції (роботи Н. Бабенко, с-ще м. т. Решетилівка, 1961; П. Карася, с-ще м. т. Глиняни Львів. обл., 1964; В. Лохнюк, м. Коломия Ів.-Фр. обл., 1964; М. Походенко, Київ, 1971). У 1939 Т. Іваницька й А. Демешко виткали за картоном П. Кодьєва великий килим «Т. Г. Шевченко на Україні. 1859 рік». Поет разом з групою селян слухає пісню кобзаря. Спокійно врівноважений малюнок і приглушений коричневосірий колорит підкреслюють сумний настрій зображеної сцени. Твір є типовим зразком сюжетно-тематичного укр. килима 30 — 40-х pp. Його автори орієнтувалися на зх.-європ. гобелен та станковий живопис, використавши для обрамлення місцеві орнамент. мотиви. У 1960 на принципово новій худож.-образній основі І. та М. Литовченки створили тематичний килим «Т. Г. Шевченко». Тему тут розв’язано в суто декор. плані на грунті новаторського використання нар. мистецьких традицій. Оригінальний тематичний килим «І мене в сім’ї великій...» (1964) виткали дігтярівські майстрині за картоном С. Кириченка і Н. Клейн. Поданий на пурпуровому тлі портрет Шевченка обрамлений широкою декор. каймою з квіткових мотивів і рівномірно вкомпонованих у неї п’ятнадцяти дівочих постатей у нац. вбранні, які символізують п’ятнадцять рад. республіксестер. У мистецькій шевченкіані є й сюжетно-тематичні килими за мотивами літ. творів поета. У 1939 студенти Кролевецького худож. технікуму виткали килим «Причинна». До ювілею 1964 цікаві килими створили Л. Ганжа («Мені тринадцятий минало»), З. Давиденко («Реве та стогне Дніпр широкий», «Тополя»), В. Нікуліна («Лілея», «Неначе сонце засіяло»), Є. Фащенко («На панщині пшеницю жнуть»), О. Члек («Зацвіла в долині червона калина») та ін. Помітне місце шевченківська тема посідає в укр. рад. худож. вишивці. Вишиваний портрет Шевченка став одним з улюблених компонентів інтер’єра житла. Визначні твори виготовлено до 125-річчя з дня народження поета. Високою художністю відзначається портрет молодого Шевченка, який створила ЦІ. Тер-Ованесян (Харків) за відомим автопортретом поета. Оригінальні вишивані твори, присвячені Шевченкові, з’явилися в 50 — 60-х pp. Цікавий портрет 1954 вишила гладдю К. Костиркіна (Київ). Сріблясто-коричневе погрудне зображення поета вона доповнила рослинним орнаментально трактованим мотивом з рожевих троянд і сіро-зеленого листя. Погрудний портрет Шевченка у шапці й кожусі вишила І. Литвинова (Київ, 1964). М. Григорчук подібний портрет доповнила худож. рамою, яку виготовив різьбяр Ю. Корпанюк (с. Яворів Ів.-Фр. обл., 1964). Шевченкові присвячено багато вишиваних декор. панно і рушників. Це здебільшого орнамент. квіткові композиції з сюжетним, декоративно трактованим зображенням поета або з ювілейними датами чи словами, найчастіше з його літ. творів. Такі композиції 1964 виконали Г. Герасимович (м. Косів Ів.Фр. обл.), Н. Гречанівська (Київ), П. Любарець (с. Літки Київ. обл.), М. Сенюк (с. Клембівка Вінн. обл.), Е. Талащенко (Київ) та ін. Серед вишиваних робіт є обкладинки для творів поета, ювілейні папкиадреси, закладки для книг тощо. Автори — М. ФедорчакТкачова (Львів), А. Корзун (Харків), К. Адаменко (Одеса). Серед виробів худож. ткацтва — портрет Шевченка, створений М. Вовк (Київ, 1948), чимало декор. панно з застосуванням техніки ручного перебору. У 1961 за малюнком С. Нечипоренка ткалі з м. Кролевця на Сумщині виготовили тематичне панно «Думи мої, думи...». Це — композиція з геометризованого квіткового орнаменту, в центрі якої умовнодекоративно виткано кобзу, тут же — ініціали поета й рік створення виробу. Всі елементи композиції виразні, гармонійно урівноважені щодо малюнку й кольору. Того ж року декор. тематичні панно створили М. Неліпа, В. Чайка (с-ще м. т. Дігтярі), Т. Пильщикова (Київ). У 1966 — 68 pp. серії декор. рушників, присвячених Шевченкові, виткали Г. Василащук (с. Шешори Ів.-Фр. обл.) та Г. Верес (с. Обуховичі Київ. обл.). Художньо виразні виткані технікою перебору рушники П. Бережної (с-ще м. т. Дігтярі), І. Дударя (м. Кролевець), С. Нечипоренка (Київ) та ін. В останні роки вироби на шевченківську тематику виконують засобами фабричного виробництва. Так, ювілейні вовняні хустки-сувеніри способом фотофільмдруку створили майстри Київ. хусткової ф-ки А. Вигеріна («Тополя») і П. Вовченко («Катерина»); на Дарницькому шовковому комбінаті атласні тематичні сувенірні хустки виготовлено за ескізами художників Н. Грибань («І мене в сім’ї великій...»), М. Жиліної («Кобзар»), Р. Пашкевич («Кобзар»). Вагомий внесок у мистецьку шевченкіану зробили майстри худож. обробки дерева. Протягом усього свого життя над образом Шевченка працював П. Берна. У творчому доробку митця — портрети і статуетки, що зображують Шевченка («Т. Г. Шевченко», 1941; «Мені тринадцятий минало...», 1954), настінні декор. тарілки й пласти з рельєфним зображенням поета (декор. тарілки «Мені тринадцятий минало» і «Поховайте та вставайте...», обидві — 1939). Композиція «Молодий Т. Г. Шевченко у К. П. Брюллова» (1963), бюст «Т. Г. Шевченко» (1963), настільна скульптура «Сіяч» (1964) належать нар. різьбяреві В. Дорошеві Статуетки з дерева виготовили майстри зі Львова А. Сухорський («Мені тринадцятий минало», 1955; «І виріс я на чужині», 1961; «Тарас», 1964), Р. Захаров («Т. Г. Шевченко», 1961), С Кіщак («Розмова Т. Г. Шевченка з чумаком»), В. Рафарторович («Т. Г. Шевченко слухає кобзаря», обидві — 1964) та ін. Створено багато рельєфів з дерева. Високою культурою виконання відзначаються, зокрема, роботи Я. Усика — дерев’яні плакетки з рельєфними портретами молодого Шевченка, зображення поета останніх років життя (всі — 1943) та барельєфні композиції «Т Г. Шевченко в селі Мар’їнському» (1952) і «Т. Г. Шевченко слухає кобзаря Остапа Вересая» (1956). Декоративно виразні барельєфи з зображенням поета вирізьбив з дерева П. Морщ (Київ, 1939). Цікаві твори присвятив Шевченкові різьбяр М. Колєнов (Харків). Він виготовив барельєф «Т. Г. Шевченко»(1961), серію декоративних тарілок на тему «Заповіту» (1963), композицію «Т. Г. Шевченко з селянами слухає кобзаря» (1964). Глибоку ідейно-худож. змістом композицію доповнює декор. рама з вирізьбленим за нар. мотивами орнаментом. Дерев’яні рельєфи «Т. Г. Шевченко», «Думи мої, думи» (обидва — 1964) створив В. Астолош із Закарпаття. Інтернаціоналістським духом пройняті твори, присвячені Шевченкові — поборникові дружби між народами, людині, що власним життям подавала приклад високого братерського єднання з передовими діячами рос., білорус., польс. та ін. народів. У 1954 В. Одрехівський створив композицію-барельєф, у якому зобразив трьох великих друзів — Шевченка, М. С. Щепкіна та А. Олдріджа. На суцільній прямокутній дерев’яній пластині високим рельєфом митець вирізьбив по горизонталі вряд три портрети, виділивши кожен з них орнамент., овальним по вертикалі, виступаючим обідком, і об’єднав їх прямокутною рамою-виступом по краях пласта. Так досягнуто цікавого декор. ритму глибокої змістом і майстерно виконаної композиції. В 1960 М. Веремеєнко з Черкащини вирізьбив барельєф «Т. Г. Шевченко і Марко Вовчок». Окрему групу становлять твори, виконані технікою плоского різьблення, часто доповнюваного інкрустацією. Неперевершеними майстрами такої худож. обробки дерева є гуцульські майстри. Їхні декор. тарілки, футляри для книг, папки-адреси, скриньки тощо, як правило, мають силуетне зображення Шевченка, пам’ятні дати й написи. Технікою чистого різьблення 1961 — 64 декор. речі виготовили майстри з Косова І. Балагурак, Д. Гавриш, В. Гуз, О. Іщенко, М. Федірко; різьблені й декоровані інкрустацією — М. Грепиняк, М. Кабин, І. Савченко, М. Тимків та ін. Технікою худож різьблення на тонованому дереві оригінальні роботи створили М. Бумба (портрет Шевченка, «Хата батьків Т. Г. Шевченка», обидві — 1948), Й. Станько (ювілейна скринька, 1959), О. Язловський («Тарасові шляхи», 1964). Чимало портретів поета створено засобами худож. випалювання. Найцікавіші з них — роботи О. Грицей з Івано-Франківщини, С. Мастратова з Львівщини, І. Щиглюка з Київщини. Протягом останнього десятиліття набуло поширення виготовлення худож. творів засобами інтарсії. В цій техніці оригінальні портрети Шевченка виконали О. Героєв, Л. Зущик, В. Тонюк. Серед зображень поета, створених засобами худож. обробки дерева у поєднанні з ін. матеріалами, окреме місце посідають роботи О. Саєнка, який бездоганно володіє технікою інкрустації на дереві соломою, найчастіше на інтенсивно тонованій певним кольором поверхні. В такий спосіб він виконав погрудний портрет Шевченка (1957), композиції «Над Дніпром» (1961) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (1966). Серед творів різьбярства, присвячених Шевченкові, — горельєф «Гайдамаки» (1961) та скульпт. композиція «Було колись в Україні» (1964) М. та Ю. Амбицьких, І. Одрехівського («Катерина», 1964), А. Сухорського («Наймичка», 1961; «Кобзар», 1964; «Ой три шляхи широкії...», 1964), A. Фігеля («Сова», 1961; «Зустріч Т. Г. Шевченка з художником Сошенком у Літньому саду», 1964), О. Язловського («Перебендя», 1960), В. Бинча («Єретик», 1964), І. Барни («І на оновленій землі...», 1964).

Образ Шевченка та мотиви його поезій знайшли відтворення і в роботах майстрів декор. розпису. Пам’яті Шевченка велику серію малюнків присвятила М. Примаченко. Декор. квіткові панно з силуетом поета і написами й датами, пов’язаними з його іменем, а також композиції за мотивами його творів намалювали майстри петриківського розпису (назва — від с-ща м. т. Петриківки Дніпроп. обл.) П. Глущенко, B. Павленко, М. Тимченко, І. Завгородній, Г. Ісаєва, В. Соколенко, М. Шишацька. Останнім часом зображення Шевченка й композиції на теми його творів виконують і в техніці підлакового розпису — на декор. дерев яних точених та пресованих тарілках, плакетках, скриньках тощо (роботи В. Немкович, І. Скицюка з Києва, Ф. Панка з Дніпропетровщини та ін.). Багато творів на шевченківську тематику виконали майстри кераміки. Серед гончарних виробів найчастіше трапляються декор. тематичні миски, тарілки, вази тощо. Збереглася велика майолікова миска з портретом Шевченка, створена 1939. Чимало тематичних виробів з кераміки підготовлено до 100-річчя з дня смерті та 150-річчя з дня народження поета. Декор. , тарілки й вазу з портретами Шевченка і малюнками за мотивами його життя і творчості виконали В. і Н. Протор’єви, О. Грудзинська, о. Грядунова, А. Холопцев, Б. Горбалюк, І. Томчук, А. Чистоганова, барельєфний портрет — П. Цвілик з Косова (1952), рельєфи на теми віршів поета — львів. художники З. Береза, Я. Захарчищин, З. Масляк, І. Самотос. Своєрідна скульптура з кераміки, присвячена Шевченкові. В Миргород. краєзнавчому музеї є статуетка бандуриста з кобзою в руках, створена в 30-і pp. Художник зобразив бандуриста схожим на Шевченка. Керамічні погруддя поета виготовили гончар С. Титов з Чернігівщини (1947), майстер кераміки М. Денисенко з Василькова (1951), скульптор Я. Чайка зі Львова (1964). Значний інтерес становлять численні керамічні скульпт. композиції на тему літ. творів Шевченка. Ідейний зміст і настрій Шевченкових поезій добре відтворили в скульпт. групах київські майстри О. Железняк («Сон», 1961), Л. Івківська («Садок вишневий коло хати»), Г. Холопцева («Катерина»), львівські художники М. Левханян («Сон»), М. Кордіяка («Варнак», усі роботи — 1964), майстер кераміки з Косова В. Аронець («Мені тринадцятий минало...», 1963). В багатьох керамічних творах відображено окремі моменти з життя Шевченка. Декор. тематичні тарілки, вази, панно, настінні пласти присвятили поетові укр. рад. майстри фаянсу. Цікаві вироби, виконані 1939. Це великі фаянсові тарілки з портретом Шевченка, виготовлені майстром, що підписався ініціалами «В.К.», художниками А Романовським, Б Сандомирською. Останній належать два варіанти тарілки з портретами Шевченка — в центрі й В Бєлінського, М. Добролюбова, М. Некрасова, М. Чернишевського (з пам’ятними датами між ними) — на бортах. До пам’ятних дат 1961 і 1964 твори на шевченківську тематику виконали художники Б. П’янида (декор. тарілка «Реве та стогне Дніпр широкий...»), О. Рибіна (тарілка з портретом поета), Р. Тимін (ваза «Хвалилися гайдамаки»), Г. Чернова (тарілка «Катерина»), В. Рудий (панно «І на оновленій землі»). Багато творів — з фарфору: статуетки «Тарас-пастух» і «Т. Г. Шевченко — солдат» Д. Мойсеєнка (обидві — 1938), «Т. Г. Шевченко у кріслі» художників Баранівського фарфорового з-ду. У 60 — 70-і pp. оригінальні настільні фарфорові бюсти поета створили М. Вронський, М. Назаренко, О. Рапай; декор. статуетки — О. Жникруп («Така її доля»), О. і Т. Крижанівські («Кобзар»), Г. Молдаван («Там дівчина воду брала»), В. Трегубова («Наймичка», «Нічого кращого немає, як тая мати молодая»), В. Щербина («Назар Стодоля», у співавт. з О. Жникруп). В 30 — 40-і pp. багато худож. тарілок, ваз, фігурних посудин, медальйонів з зображенням поета виконали П. Іванченко, А. Надуличев, О. Сорокін, К. Цибулевська, в 50 — 60-і pp. — І. Вицько, І. Гончаренко та Д. Клювгант, А. Діброва, В. Ковальчук, І. Ткаченко, В. Хоменко, В. Щербина та інші. Вази на шевченківську тематику створили художники С. Голембовська, Л. Митяєва, О. Сорокін та ін. в творчій співдружності з майстрами петриківського розпису В. та Г. Павленками і М. Тимченко. Певний внесок у мистецьку шевченкіану зробили майстри художнього скла. Зберігся скляний прозорий келих з вигравіруваним портретом поета роботи Г. Овсієнка (1939). У 60 — 70-х pp. з’явилися оригінальні декор. тарілки, вази, келихи, кубки з скла, декоровані переважно способом гранування, а також статуетки вільновидувного формування. Серед скляних виробів — кришталеві й скляні тарілки П. Аверкова («Т Г. Шевченко», «Катерина», «Утоплена»), 1 Аполлонова («Тарас Шевченко», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Тополя»), В. Геншке («Т. Г. Шевченко», «Катерина»), І. Зарицького («Кобзар», «На панщині»), А. Зельдич («На оновленій землі», «Село на нашій Україні»); вази Є. Мері («Ювілейна», «Тополя»); келихи-кубки Р. Шаха («Т. Г. Шевченко», «Кобзар»); статуетки М. Павловського («Катерина»), М. Тарнавського («Кобзар»). Багато творів, пов’язаних з ім’ям Шевченка, виготовлено і з ін. матеріалів: барельєфи, статуетки, медальйони, плакетки, значки тощо з металу, каменю, гіпсу, оргскла. В їх числі — ювілейні медалі до 100-річчя з дня смерті та до 150-річчя з дня народження поета роботи скульптора О. Олійника. Шевченківська тема є однією з улюблених і провідних в укр. рад. декор. мистецтві. Великі колекції цих творів зосереджені в музеях України — ДМШ, Держ. музеї укр. народного декор. мистецтва в Києві, Канів. державному музеї-заповіднику «Могила Т. Г. Шевченка», обласних художніх музеях. Шевченкові присвячують твори багато митців країни. В музеях Укр. РСР зберігається чимало декор. виробів, які подарували укр. народові братні республіки Радянського Союзу з нагоди пам’ятних дат. В ДМШ експонуються оригінальні твори, виконані в РРФСР, зокрема подаровані трудящими Москви й Ленінграда фарфорові вази з портретом Шевченка, ювілейний рушник білорус. нар. майстрів, килим з зображенням поета, витканий нар. умільцями Аз. РСР, декор. арка з його портретом роботи майстрів Вірм. РСР, вишиваний портрет Шевченка з Узб. РСР, худож. вироби з Каз. РСР та ін. Образ поета відтворюють у декор. мистецтві і зарубіжні майстри. У ДМШ зберігаються присвячені Шевченкові вироби з соціалістич. країн, а також з Канади, США, Франції. Шевченківська тема стала інтернаціональною. Широке звернення до неї митців багатьох країн свідчить про глибоку повагу і шану до геніального українського поета-революціонера.

Постійна робота укр. майстрів над шевченківською тематикою сприяє заг. розвиткові декор. мистецтва республіки, доповнює його однією з яскравих своєрідних граней, розширює мистецьку шевченкіану, збагачує вітчизняну мистецьку скарбницю. Іл табл XXVII — XXVIII.

Літ.: Республіканська виставка «Т. Г. Шевченко в народному образотворчому мистецтві». К., 1940; Лащук Ю. П. Образ Т. Г. Шевченка в українській народній кераміці. «Народна творчість та етнографія». 1961. № 1; Художня виставка, присвячена 100-річчю з дня смерті Т. Г. Шевченка. К., 1961; Німенко А В. Пам’ятники Тарасові Шевченку. К., 1964; Юбилейная художественная выставка, посвященная 150-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко. К., 1964; Бубнова Е. Старый русский фаянс. М., 1973.

В. А. Щербак.

ШЕВЧЕНКО Т. Г. У ТЕАТРАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ. Почавши свою драматургічну творчість на поч. 40-х pp. 19 ст., Шевченко орієнтувався передусім на петерб. профес. театри, тому й писав п’єси рос. мовою (див. Драматургія Т. Г. Шевченка, Театр і Т. Г. Шевченко). Із спогадів А. Козачковського, який зустрічався з Шевченком у Петербурзі в листопаді 1841 — квітні 1842, відомо, що поет подавав драму «Невеста» до дирекції імператор театрів і що її прийнято до постановки, а з поетового листа до Я. Кухаренка наприкінці лютого 1843 дізнаємося, що драма «Назар Стодоля» мала бути «на театрі після великодня». Однак на петерб. профес. сцені Шевченкових п’єс не ставили. Якийсь його твір був у репертуарі таганрозької трупи Ф. Кочевського, про що свідчить X. Фон-Бок у кореспонденції «Таганрогские актеры в Ростове на Дону» від 31.V 1843, вміщеній у журн. «Репертуар русского и пантеон иностранных театров» (1843, № 7): «Забавою тутешніх жителів служать смішні п’єси на малоросійському наріччі, твори Котляревського, Квітки, Шевченка й кн. Шаховського». Певніші відомості стосуються сценічного втілення укр. варіанту «Назара Стодолі» в аматорському гуртку при петербурзькій Медикохірургічній академії. Зокрема, про підготовку цієї вистави студентами-українцями до різдвяних свят Шевченко писав Кухаренкові 26.XI 1844. Про те, що вистава відбулася, свідчить репертуарний список, наведений в «Истории императорской военно-медицинской (бывшей медико-хирургической) Академии за сто лет» (СПБ, 1898). На цьому сценічна історія «Назара Стодолі» на деякий час переривається. Після опублікування п’єси (укр. мовою) в журн. «Основа» 1862 відновлюється її сценічне життя. 5.V 1864 відбулася прем’єра вистави Руського народного театру т-ва «Руська бесіда» у Львові (режисер — О. Бачинський, художник — Ф. Польман; ролі виконували: Хоми Кичатого — М. Юрчакевич, Галі — Т. Вачинська, Стехи — М. Контецька, Назара Стодолі — О. Бачинський, Гната Карого — А. Бучацький; у 1865 — 66 роль Хоми Кичатого грав І. Сероїчковський, Гната Карого — А. Моленцький). Протягом 60 — 70-х pp. драму ставили аматорські гуртки на Наддніпрянській Україні, зокрема в Бобринці та Єлисаветграді (1864 — 70), де в ролі Хоми Кичатого виступав М. Кропивницький. Він же поставив «Назара Стодолю» на сцені Нового рос. театру В. Сура в Одесі 20.ХІ 1872 (Хома Кичатий — М. Кропивницький, Галя — О. де Морвіль, Стеха — О. Кропивницька, Назар Стодоля — Кавров, Гнат Карий — Григор’єв; повторення спектаклю — 6.XII 1872, 17.II 1873), в російсько-укр. трупі А. КолюпановаАлександрова на сцені Франц. театру в Харкові (грудень 1873 — лютий 1874) та у власній трупі — під час гастролей у Петербурзі (травень — серпень 1874). Із вступом М. Кропивницького до театру т-ва «Руська бесіда» в Галичині і роботою його тут у квітні — жовтні 1875 пов’язане відновлення сценічного життя «Назара Стодолі» в цьому театрі. Наприкінці квітня 1875 М. Кропивницький дебютував тут у ролі Хоми Кичатого (інші ролі виконували: Галі — М. Романович, Стехи — Т. Романович, Назара Стодолі — А. Вітошинський), згодом він грав заголовну роль, Хому Кичатого — І. Гриневецький. На сцені Єлисаветградського аматорського гуртка 1875 вперше показано «Вечорниці» П. Ніщинського, які надалі стали невід’ємною частиною майже всіх вистав «Назара Стодолі» в дожовтн. час. У 70 — 80-х pp. з’явилося кілька перекладів Шевченкової драми рос. мовою: О. Мільчевського (1870), М. Чмирьова (1874), М. Біцина (псевд М. Павлова), який підписався ініціалами Н. Б. (1875), Панкратова (1880), В Базарова (1881). У 1874 «Назара Стодолю» готувався ставити Малий театр у Москві, але вперше п’єса з’явилася на його сцені в перекладі М. Біцина під назвою «Вночі проти різдва» 22.II 1877 в бенефіс Г. Федотової, яка виконувала роль Галі (в інших ролях виступили: Хома Кичатий — К Берг, Стеха — Н Нікуліна, Назар Стодоля — М. Решимов, Гнат Карий — М. П. Садовський); 25 лютого її ставили на користь суфлера Г. Єрмолова, батька видатної рос. актриси М. Єрмолової (роль Гната Карого грав Д. Живокіні). П’єсу в рос. перекладах ставили багато провінційних труп, зокрема в Єлисаветграді (1880), Одесі (1881) та ш. містах. Улітку 1881 «Назара Стодолю» укр. мовою показала в Кременчуці рос. трупа Г. Ашкаренка (у ролях Хоми Кичатого — Г. Ашкаренко, Галі — Лютомська, Стехи — Алексєєва. Назара Стодолі — Борисов, Гната Карого — Чернов). З осені 1881, коли царський уряд пішов на деякі поступки в питаннях укр. друкованого слова й театру, внаслідок чого почали створюватися російсько-укр. трупи, п’єса Шевченка зайняла одне з найпочесніших місць у репертуарі цих труп. Глядачі не тільки України, а й Петербурга, Москви та ін. міст Центральної Росії, Білорусії, Польщі, Молдавії, Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії, Уралу, Сибіру й Далекого Сходу в 80 — 90-х pp. 19 і на поч. 20 ст. мали змогу побачити Шевченкову драму та інсценізації його поетичних творів у виконанні укр. мандрівних труп: М. Кропивницького, М. Старицького, М. К. Садовського, П. Саксаганського, Л. Лучицького, М. Пономаренка, В. Захаренка, Й. Захарченка, К. Мирославського, В. Потапенка, О. Суслова, О. Суходольського, В. Грицая, М. Васильєва-Святошенка, Л. Манька, Ю. Касиненка, К. Ванченка-Писанецького, М. Ярошенка, Д. Гайдамаки, С. Глазуненка, О. Ратмирової, І. Мороза, М. Василенка-Десятинникова, І. Сагатовського, Т. Колесниченка, Л. Сабініна, П. Прохоровича та багатьох ін. Укр. трупа Г. Деркача показала «Назара Стодолю» під час гастролей у Парижі 1893. В Галичині й на Буковині 1880 — 88 його ставив театр т-ва «Руська бесіда» (режисер — І. Гриневецький, композитор — С. Воробкевич; 1887 — 88 у виставі виконувались «Вечорниці» П. Ніщинського) і 1916 — трупа «Тернопільські театральні вечори». Драма «Назар Стодоля» була тим матеріалом, на якому виховувались найвидатніші укр. актори. М. Заньковецька виконувала ролі Галі й Стехи, але саме з образом Галі пов’язані її перші успіхи на сцені Завдяки глибокій психологічній правді своєї гри актриса не знала рівних собі в цій ролі. В ролях Назара і Гната на повну силу виявився акторський талант М. К. Садовського та П. Саксаганського. Природністю виконання ролі Хоми Кичатого відзначався Карпенко-Карий. Г. Затиркевич-Карпинська створила образи Стехи і хазяйки на вечорницях Традицію щодо реалістичного втілення Шевченкової драми на сцені підтримали й розвинули наступні покоління акторів (Л. Ліницька, Є. Зарницька, І. Мар’яненко та н.). П’єсу ставили аматорські театр. гуртки в робітничих клубах Києва (1898 — в клубі заводу «Арсенал», режисер — І. Замичковський; 1899 — у чайній в районі кол Шулявки, режисер — М. Старицька; відомо, що кошти від вистави, яку показали аматори в Московському залізничному клубі 1906, пішли на користь політв’язнів Бутирської тюрми). Великою подією в культурному житті с. Мануйлівки на Полтавщині була постановка Шевченкової драми 1897 аматорським гуртком, що його організував М. Горький. На поч. 20 ст. «Назара Стодолю» в аматорських гуртках ставили відомий укр. актор В. Грицай у м. Мені (тепер Черніг. обл.), судовий слідчий Г. Адасовський (племінник М. Заньковецької) — у Звенигородці, художник О. Сластіон — у Миргороді, В. Левицький (племінник І. НечуяЛевицького) — в Козятині, А. Лисенко (брат М. В. Лисенка) — на ст. Знам’янка. Коли цю п’єсу ставили аматори в Ромнах, шефство над виставою здійснювала Г. Затиркевич-Карпинська, в самодіяльних театрах народних будинків у Харкові — Г. Хоткевич, у Білій Церкві — А. Воловик, у с. Харківцях на Полтавщині — А. Тесленко. В 1910 Ю. Шумський поставив драму в аматорському театрі військ. форштадту м. Херсона (сам грав у ній роль Назара). На сцені театру «Спілки театральних діячів м. Золотоноші» 1914 п’єсу поставив агроном М. Падалка (1916 роль Галі тут виконувала Н. Ужвій). У драмгуртку м. Олександрії 1912 дебютував як режисер вистави «Назар Стодоля» Г. Юра. Крім «Назара Стодолі», велику сценічну історію мають Шевченкові поетичні твори у драматичній переробці інших авторів. Поему «Катерина» інсценізували С. Карпенко (1845 — 46) і П. Свенціцький (1862), але чи ставились ці інсценізації, не відомо. За мотивами поеми Шевченка «Невольник» М. Кропивницький 1872 написав однойменну п’єсу, однак поставити її йому вдалося лише 1882 в трупі Г. Ашкаренка в Києві В 1891 — 94 царська цензура двічі забороняла постановку здійсненої М. Кропивницьким інсценізації Шевченкової поеми «Титарівна». У новій редакції (під назвою «Глум і помста») її дозволено 1896, і годі ж автор поставив її в Харкові. В 1899 в репертуарі укр. труп з’явилася п’єса «Мати-наймичка» І. Тогобочного за мотивами творів Шевченка. В 1911 п’єсу показала трупа Э. Суходольського в болг. містах Софії і Русе. В 1897 — 1901 І. Тогобочний чотири рази подавав до цензури інсценізацію поеми «Катерина». Згодом вона йшла на сцені під назвами «Кохайтеся, чорнобриві...», «За свій гріх», «Дорогою ціною». В 1903 драму «Катерина» (інсценізація твору Шевченка) видав І. Пухальський. Інсценізація поеми «Гайдамаки» — драма «Жертва» П. Барвінського — одержала цензурний дозвіл 1899. До Великої Жовтн. соціалістич. революції виконувались на сцені й перші опери, написані за поетичними творами Шевченка: «Катерина» М. Аркаса (1891, вперше її поставила 1899 трупа М. Кропивницького в Москві; 1902 — 1909 і 1913 — 14 йшла в театрі т-ва «Руська бесіда» в Галичині; 1907 — 17 — в Київ. театрі М. К. Садовського) і «Пан Сотник» Г. Козаченка (1902; поставили: 1911 — 14 — Київ. театр М. К. Садовського; 1912 — Маріїнський театр у Петербурзі). Робляться перші спроби відтворити на сцені образ самого Шевченка. В 1880 театр т-ва «Руська бесіда» показав у Коломиї одноактну п’єсу І. Трембицького «Тарас Шевченко» (вийшла друком 1903); в аматорських гуртках Галичини йшла п’єса М. Дивосира «Життя і слава Т. Шевченка» (1906). О. Пчілка в березні 1914 поставила на сцені народного дому в м. Гадячі свою п’єсу «Молоді роки Тараса». Профес. й аматорські театри щороку відзначали шевченківські дати, показуючи присвячені поетові вистави, влаштовуючи концерти, на яких читали його вірші і виконували музичні твори на його слова, а також ставили «живі картини» за поемами «Катерина», «Невольник», «Гайдамаки» («Червоний бенкет») та ін., давали недільні ранкові вистави з дешевими вхідними квитками. Шевченківські вечори, на яких актори іноді виступали з доповідями про життя і творчість поета, відбувалися в усіх містах Російської імперії, де гастролювали укр. трупи.

Нового сценічного втілення набули твори Шевченка в рад. час. Велика Жовтн. соціалістична революція покликала до життя політичний, агітаційний театр, у якому Шевченкові твори посіли поважне місце. «Шевченківську виставу» [в основу якої покладено ліричні вірші «Не спалося, — а ніч, як море», «У неділеньку та ранесенько». «На Великдень, на соломі», «І небо невмите, і заспані хвилі» та поеми «Іван Гус» («Єретик») і «Великий льох»] поставив 1919 на сцені Молодого театру в Києві Л. Курбас. У 1920 він частково повторив у Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка в Києві виставу інсценізацій ліричних віршів («У неділеньку та ранесенько», «І небо невмите, і заспані хвилі», поему «Іван Гус»), поставив нові поезії «Якби мені черевики», «Чого мені тяжко, чого мені нудно» і дав сценічне життя Шевченковій поемі «Гайдамаки» (у власній інсценізації), створивши героїко-філософ. виставу, яка за часів громадянської війни мала бойове, агітаційне спрямування (ролі виконували: Гонти — І. Мар’яненко, Залізняка — Д. Антонович, Яреми — Ф. Лопатинський, Оксани — В. Чистякова). «Гайдамаки» в інсценізації й постановці Л. Курбаса йшли наприкінці 1920 в Держ. мандрівному зразковому театрі НКО УРСР в Умані, в Українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1922, Гонта — І. Мар’яненко, Залізняк — О. Корольчук, Ярема — Г. Ігнатович, згодом — Б. Романицький, Оксана — В. Любарт) і в театрі «Березіль» (1924, Київ; художник В. Меллер; Гонта — І. Мар’яненко, Залізняк — О. Сердюк, Ярема — Г. Ігнатович, Оксана — В. Чистякова). В 1920 на сцені Нового драм. театру ім. І. Франка у Вінниці Г. Юра поставив власні інсценізації поем «Іван Гус» і «Великий льох» та балади «Лілея», А. Бучма — інсценізацію вірша «Заповіт». У 1921 — 23 в інсценізації й постановці Г. Юри в цьому театрі йшли «Гайдамаки» (художник — Й. Шпінель, у ролях Гонти — О. Ватуля, Залізняка — Т. Юра, Яреми — К. Блакитний, Оксани — Ф. Барвінська). В інсценізації Л. Курбаса «Гайдамаків» ставили Г. Юра (1924), О. Ватуля (1925) та Д. Шклярський (1927) в Київ. театрі ім. І. Франка, В. Василько — в Одес. держ. драмі (1927), Д. Ровинський — у Дніпроп. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка (1928), Л. Предславич — у Харків. рооітничосел. театрі (1929), Б. Романицький — у Держ. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької (1930, Полтава). Утвердившись на позиціях соціалістич. реалізму, укр. рад. театри в 20 — 30-х pp. 20 ст. ставлять п’єси «Назар Стодоля» Шевченка, «Невольник» і «Титарівна» М. Кропивницького, «Мати-наймичка»І. Тогобочного, оперу «Катерина» М. Аркаса, глибше розкриваючи їхній ідейнохудожній зміст, наголошуючи на соціальній суті образів. На сценах театрів з’являються й нові інсценізації поетових творів: «Царі» (1924, інсценізація й постановка П. Долини, Одес. театр. майстерня «Березіль» № 6), «Відьма», «Іван Гус» (1929, 1930, інсценізації й постановки В. Василька, Харків. Червонозаводський театр), «Сон» (1935, Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка, постановка Л. Дубовика); на самодіяльній сцені широко йдуть інсценізації С. Васильченка «Минають дні» і «Під Тарасове свято» (другий варіант — «„Кобзар“ у селянській хаті»), Я. Мамонтова «У тієї Катерини» і «Чернець», С. Бондарчука «Варнак», В. Волобуєвої «Мені тринадцятий минало», П. Слобожанського (Пилипа Масенка) «Тарас Шевченко» та ін. У репертуарі мандрівних укр. труп, які діяли в умовах тяжкого соціального й нац. гніту на Зх. Україні, Буковині та Закарпатті протягом 20 — 30-х pp. 20 ст. постійно були Шевченкова драма «Назар Стодоля», «Невольник» М. Кропивницького, «Мати-наймичка» І. Тогобочного та ін., опера «Катерина» М. Аркаса і п’єси про Шевченка, що відіграли значну роль у зміцненні почуття нерозривної єдності зх.-укр. населення з усім укр. народом, у боротьбі за возз’єднання Зх. України, Пн. Буковини й Закарпаття з Радянською Україною. «Робітничий театр» у Львові підготував інсценізацію сатиричного оповідання О. Маковея «Як Шевченко шукав роботи» (1930), спрямовану проти укр. бурж. націоналістів (польська поліція заборонила виставу). Аматорські гуртки укр. трудової еміграції в країнах Пн. і Пд. Америки й Австралії, вшановуючи пам’ять поета, здійснювали шевченківські вистави, зокрема драм. гурток Українського робітничого дому у Вінніпегу (Канада) показав 1926 — 28 «Гайдамаків» в інсценізації Л. Курбаса (постановка М. Ірчана). В перекладі болг. мовою П. Скопакова та І. Комарницького (1914) в постановці видатного болг. діяча комуніста С. Бичварова на сцені софійського «Вільного театру» (1919 — 1922), варненських театрів «Пробула» (1921) та «Громадський театр» (1922) йшла «Мати-наймичка» І. Тогобочного. Цю п’єсу протягом 20 — 40-х pp. ставили й ін. болг. театри. Виставою «Мати-наймичка» в Софії відзначено 125-річчя з дня народження Шевченка (1939). П’єсу «Назар Стодоля» болг. мовою вперше показав аматорський театр м. Радомира (1921).

Звернення театрів до «Назара Стодолі» і п’єс на шевченківські теми стимулювалося щорічним відзначенням шевченківських дат та ювілеїв. Відзначення 125-річчя з дня народження Шевченка, яке вилилося у свято здружених соціалістичних націй, викликало появу драми «Назар Стодоля» на сценах багатьох профес. театрів України (1938 — Кам’янець-Подільс. укр. драм. театр ім. Г. Петровського; 1939 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка, Дніпроп. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка, Житом. укр. драм. театр ім. М. Щорса), ряду обласних робітничо-колгоспних та самодіяльних театрів. Ішли й інсценізації поетичних творів Шевченка — «Гайдамаки» (1939, інсценізація В. Харченка, Запоріз. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької, Дон. укр. драм. театр), «Катерина» (1939, інсценізація К. Герасименка, Полт. укр. драм. театр ім. М. Гоголя, Харків. укр. драм. театр ім. Ленінського комсомолу). На цей час припадає поява ряду історико-біографічних п’єс про Шевченка, в яких його життя і творчість висвітлювались на тлі суспільно-політ. руху, соціальних процесів у Росії й на Україні, в тісному зв’язку поета з рос. і укр. революційною демократією, передовими діячами культури обох народів, у боротьбі укр. поета проти ліберальних і бурж.-націоналістичних тенденцій: «Тарасова юність» В. Суходольського (1938 — Проскурів. робітничо-колгоспний театр; 1939 — Одес. ТЮГ ім. М. Островського), «Поетова доля» С. Голованівського (1939 — Київ. укр. драм. театр ім. І. Франка, Одес. укр. драм. театр ім. Жовтн. революції, Харків. рос. драм. театр ім. О. Пушкіна) і «Тарас Шевченко» Ю. Костюка (1939 — Черніг. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка), на самодіяльній сцені — одноактні п’єси «Невольник» і «Тарасова ніч» Д. Бедзика. Було показано й муз. вистави: опери «Катерина» М. Аркаса (Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, Ворошиловгр. оперний театр, Запоріз. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької, Полт. укр. драм. театр ім. М. Гоголя та ін.), «Сотник» М. Вериківського (Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, Одес. театр опери та балету, Вінн. оперний театр ім. В. І. Леніна), «Марина» Г. Жуковського (оперна студія Київської консерваторії), всі — 1939, «Шевченко» («Поетова доля» за лібретто С. Голованівського) В. Йориша (1940 — Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка), балет «Лілея» К. Данькевича (1940 — Київський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка; 1941 — Харків. театр опери та балету).

Під час Великої Вітчизн. війни укр. театри, перебуваючи в евакуації, створювали фронтові бригади, які несли гнівне Шевченкове слово на бойові позиції, запалювали ним радянських воїнів на самовіддану боротьбу з ворогом, а в тилу провідні театральні колективи продовжували здійснювати нові шевченківські вистави: «Назар Стодоля» (1942 — Київ. укр. драм. театр ім. І. Франка, Семипалатинськ; Запоріз. укр. драм. театр ім. М. Заньковецької, Тобольськ; 1943 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка, Нижній Тагілу, 1944 — Чернів. український драм. театр, Йошкар-Ола). Об’єднаний Київський і Харківський оперний театр, який працював в Іркутську, показав 1943 оперу «Наймичка» М. Вериківського за однойменними творами Шевченка. В 1944 Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка відкрив цією виставою новий сезон у рідному місті. Після того, як фашистські загарбники були вигнані з радянської землі, укр. театри відновили свою роботу у звільнених містах, і шевченківські вистави посіли гідне місце в їхньому репертуарі. В драм. і муз.-драм. театрах республіки йдуть вистави «Назар Стодоля» [1945 — у Чернів., Ів.-Фр. (тоді — Станіславському) і Ровенському; 1946 — Тернопільському ім. Т. Г. Шевченка; 1951 — Київ. ім. І. Франка; 1952 — в Ів.-Франківському; 1953 — Харків. ім. Т. Г. Шевченка; 1960 — Черкаському театрі ім. Т. Г. Шевченка, Волинському ім. Т. Г. Шевченка та ін.]; «Невольник» М. Кропивницького (1957 — у Полт. театрі ім. М. Гоголя); п’єси про Шевченка «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1945 — Львів. ТЮГ ім. М. Горького; 1947 — Житом.; 1949 — Ворошиловгр.; 1954 — Київ. ТЮГ); «Петербурзькі ночі» В. Малакова і Д. Шкневського (1950 — Львів, ім. М. Заньковецької, Кам’янець-Подільс. ім. Г. Петровського); «Петербурзька осінь» О. Ільченка (1954 — Київ. ім. І. Франка); опера «Катерина» М. Аркаса (1956 — Вінн. ім. М. Садовського, Дніпроп. ім. Т. Г. Шевченка, Чернів. ім. О. Кобилянської Кіровогр. ім. М. Кропивницького; оперна студія Київ. консерваторії; 1957 — Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, Львів. театр опери та балету ім. І. Франка, Одес. театр опери та балету; 1958 — Ів.-Фр. ім. І. Франка). Оперу «Наймичка» М. Вериківського поставили: 1945 — Харків., Львів. і Дон. оперні театри 1946 — Одеський. Нові вистави балету «Лілея» К. Данькевича показали Київ. (1945 і 1956), Харків. та Львів. (обидва — 1946) і Одеський (1954) театри опери та балету. У повоєнні роки на сценах братніх радянських республік виставлялася драма «Назар Стодоля» [1952 — Московський драм. театр на Малій Бронній;

1954 — Кімрський рос. драм. театр (Калінінська обл.); Орджонікідзенський рос. драм. театр (Північна Осетія); Петропавловський обл. рос. театр (Казахська РСР); Семипалатинський обл. об’єднаний драм. театр ім. Абая; Комі республіканський театр (м. Сиктивкар); 1955 — Гур’євський обл. казахський театр та ін.].

Збагачені досвідом сценічної інтерпретації класичної спадщини, історико-біографічних п’єс, укр. театри у зв’язку з 100-річчям з дня смерті (1961) та 150-річчям з дня народження (1964) поета створили вистави на шевченківську тематику, які поряд з кращими виставами про сучасність та революц. минуле рад. народу визначали характер театрального процесу в республіці протягом 1-ї пол. 60-х pp. Театри показали Шевченкову драму «Назар Стодоля» (1960 — Черк. ім. Т. Г. Шевченка; 1961 — Крим. укр. та Запоріз. ім. М. Щорса); інсценізації, що стали класичними: «Невольник» М. Кропивницького (1961 — Львів. ім. Заньковецької, Волин. ім. Т. Г. Шевченка, Ів.-Фр. ім. І. Франка, Кіровогр. ім. М. Кропивницького, Дрогобицький, Коломийський ім. Я. Галана; 1964 — Черніг. ім. Т. Г. Шевченка, Чернів. ім. О. Кобилянської); «Титарівна» М. Кропивницького (1961 — Чернів. ім. О. Кобилянської, Сум. ім. М. Щепкіна, Хмельн. ім. Г. Петровського, 1962 — Ів.-Фр. ім. І. Франка; 1963 — Волин. ім. Т. Г. Шевченка; 1964 — Крим. укр. і Ровен.); «Мати-наймичка» І. Тогобочного [1961 — Дніпродзержинський ім. Лесі Українки, Дніпроп. ім. Т. Г. Шевченка, Житом., Терноп. ім. Т. Г. Шевченка; 1962 — Луган. (тепер Ворошиловгр.) ім. О. Островського; 1964 — Сум. ім. М. Щепкіна, Черкаський ім. Т. Г. Шевченка, Київський обласний ім. П. Саксаганського — м. Біла Церква]; п’єсу, «Гайдамаки» в інсценізації Л. Курбаса (1961 — Одеський ім. Жовтневої революції, реж. В. Василько; Харків. ім. Т. Г. Шевченка, реж. О. Сердюк і В. Крайниченко), в сценічних редакціях за Л. Курбасом і В. Харченком (1963 — Львівський імені М. Заньковецької, реж. В. Грипич; 1964 — Вінн. ім. М. Садовського, реж. Ф. Верещагін; Ів.-Фр. ім. І. Франка, реж. С. Омельчук). Сценічне втілення здобули нові інсценізації: «Марина» М. Зарудного [1963 — Вінн. ім. МСадовського; 1964 — Київ. ім. І. Франка, Львів. ім.М. Заньковецької, Харків. ім. Т. Г. Шевченка, Дніпроп. ім. Т. Г. Шевченка, Одес. ім. Жовтневої революції, Дон. ім. Артема, Луган. (Ворошиловгр.) ім. О. Островського, Хмельн. ім. Г. Петровського, Херсон., Микол. укр., Терноп. ім. Т. Г. Шевченка, Волин. ім. Т. Г. Шевченка, Ровен., Крим. укр.]; «Катерина» В. Лемели (1963 — Ів.-Фр. ім. І. Франка); «Шлюбна ніч» («Марина») М. Андрі євич (1964 — Миколаївський укр.) та «Варнак» Ю. Удовиченка (1964 — Одес. ТЮГ). Багато театрів звернулися до п’єс, в яких змальовано образ Шевченка: «Тарасова юність» В. Суходольського (1960 — Київ. ТЮГ); «Пророк» І. Кочерги (1961 — Київ. ім. І. Франка, Закарп.); «Петербурзька осінь» О. Ільченка (1962 — Дон. ім. Артема; 1964 — Житом.); «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1960 — Дніпроп. ім. Т. Г. Шевченка; 1964 — Запоріз. ім. М. Щорса). Деякі театри показали вистави п’єс про Шевченка, написаних в ювілейні роки: «Дума про Кобзаря» М. Негоди (1961 — Черк. ім. Т. Г. Шевченка); «Зустріч» («І на волі — в’язень») М. Михася (1961 — Сум. ім. М. Щепкіна; 1964 — Львів. ТЮГ ім. М. Горького); «На світанку» М. Рубашова і М. Талалаєвського (1963 — Ровенський, 1964 — Київ. ТЮГ). У кращих спектаклях образ Шевченка постав у нерозривному зв’язку його з епохою, з життям нар. мас.

100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження Шевченка відзначили музичними спектаклями всі театри опери та балету й деякі муз.-драм. театри УРСР. Здійснено нові вистави балету «Лілея» К. Данькевича (1960 — Харків., 1961 — Київ., Одес, 1964 — Львівський), поставлено оперу «Назар Стодоля» К. Данькевича (1960 — Харків. і Одес; 1961 — Київ. і Львів. оперні театри). Дон. оперний театр показав опери «Наймичка» (1961) і «Сотник» (1964) М. Вериківського, а також балет «Оксана» В. Гомоляки (1964); Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка — оперу «Тарас Шевченко» Г. Майбороди (1964). Опера М. Аркаса «Катерина» здобула нове сценічне втілення у Львів. (1960), Харків. (1963) та Київ. (1964) оперних театрах, в оперній студії Київ. консерваторії (1961), а також на сцені муз.-драм. театрів (1960 — Микол. укр. ім. О. Островського; 1961 — Київ. обл. ім. М. Саксаганського, Полт. ім. М. Гоголя, Терноп. ім. Т. Г. Шевченка, Черніг. ім. Т. Г. Шевченка, Крим. укр.). Багато шевченківських вистав здійснили нар. самодіяльні театри і драм. гуртки заводів і фабрик, колгоспів і культосвіт. установ. Нар. театри Полт. міськ. Будинку культури, у м. Берегові Закарп. обл. та в Краматорську Дон. обл. поставили драму «Назар Стодоля»; нар. театр у м. Умані, драмколективи Полт. Палацу культури «Жовтень», Дарницького палацу культури залізничників м. Києва — інсценізацію Л. Курбаса «Гайдамаки»; Самбірський та Ізмаїльський нар. театри — оперу М. Аркаса «Катерина», аматори Яворівського районного Будинку культури на Львівщині — інсценізацію М. Кропивницького «Невольник». Вистави «Назара Стодолі» показали нац. мовами Кирг. держ. драм. театр (1963), Удм. муз.-драм. театр (1960), Чувас. муз.-драм. театр ім. К. Іванова (1964), Адиг. драм. театр ім. О. Пушкіна (1964), а укр. мовою — самодіяльний колектив Краснодар. пед. ін-ту (1961). Магнітогорський театр металургів 1964 поставив одноактну п’єсу Я. Апушкіна «Африканський гість» — про дружбу Айри Олдріджа з Шевченком. Ряд рос. театрів підготував літ.-музичні композиції та монтажі про життя і творчість поета. Укр. театри, щороку гастролюючи в РРФСР та ін. братніх республіках, знайомлять багатонаціонального глядача нашої країни з шевченківськими виставами. Драма «Назар Стодоля» йде на сценах братніх соціалістич. країн. її показали: нар. театр м. Ямбол у Болгарії (1954 і 1960), Український нар. театр м. Пряшева у Чехословаччині (1947 і 1961) і укр. аматорські гуртки в Польщі, Румунії та Югославії. У 60 — 70-х pp. з’явилися нові вистави: «Назар Стодоля» (1971 — Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка; 1973 — Сум. ім. М. Щепкіна); «Мати-наймичка» І. Тогобочного (1966 — Ів.-Фр. ім. І. Франка; 1969 — Львів. ім. Я. Галана, м. Дрогобич; 1970 — Запоріз. ім. М. Щорса; 1972 — Херсон., Крим. укр.; 1974 — Полт. ім. М. Гоголя); «Марина» М. Зарудного (1965 — Львів. ім. М. Заньковецької, Ів.-Фр. ім. І. Франка та Полт. ім. М. Гоголя); балети «Відьма» В. Кирейка (1967 — Львів. театр опери та балету) і «Лілея» К. Дчнькевича (1976 — Київ. театр опери та балету). Вистави драми «Назар Стодоля» й інсценізації поетичних творів Шевченка та п’єс про його життя збагатили укр. театральну культуру дожовтн. й особливо рад. часу значними художніми здобутками, поширили її ідейно-тематичні обрії й стали школою режисерської й акторської майстерності. Іл. табл. XVII — XVIII.

Літ.: Комаров М. Українська драматургія. Одеса, 1906; Комаров М. До «Української драматургії». Одеса, 1912; Рулін П. І. До сценічної історії «Назара Стодолі». «Україна», 1925, № 1 — 2; Борщаговський О., Йосипенко М. Шевченко і театр. К., 1941; Бойко І. З. [та ін.]. Т. г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839 — 1959, т. 1 — 2. К., 1963; Всенародна шана. Відзначення сторіччя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., 1967; Український драматичний театр, т. 1 — 2. К., 1959 — 67; Сарана Ф. К. Т. Г. Шевченко. Бібліографія ювілейної літератури. 1960 — 1964. К., 1968; Довбищенко Г., Лабінський М. Поема народного гніву. До 50-річчя сценічного втілення «Гайдамаків» Т. Шевченка. К., 1972.

Р. Я. Пилипчук.

ШЕВЧЕНКО Т. Г. У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Художня література про Шевченка невіддільна від публіцистичних, критичних і наук. праць про життя і творчість поета. Своєрідна художня шевченкіана обіймає велику кількість поетичних, прозових і драм. творів. У дожовтневий час на худож. л-рі про Шевченка позначилася складна боротьба, яку вели за його спадщину представники різних ідейних напрямів у л-рі. Перші вірші про поета з’явилися одночасно з появою критичних відзивів на виданий 1840 «Кобзар». Під його враженням О. Афанасьєв-Чужбинський опубл. вірш «Шевченкові» (1843). Збереглися й окремі епістолярні вірші — дружні послання В. Забіли «До Шевченка» («Чого ти лаєшся, Тарасе?», 1844) та Г. Андрузького «Скажи мені, батьку» (1846). Уболівання за Шевченка-засланця висловила О. Псьол у циклі віршів «Три сльози дівочі» (1847). Віршем зустрів М. О. Максимович повернення Шевченка з заслання (1858). Укр. поет О. Навроцький написав вірші «Сумує і плаче» і «То не вітер стогне в полі» (обидва — 1861), в яких зазначив, що поет «єднав слов’ян усіх докупи», прагнув, «щоб братами люди стали», ніс «дітям слово правди». Поет В. Кулик висловив думку про «слово животворне» у вірші «На смерть Шевченка» (1861). Про поетову славу, що «не вмре, не поляже», писав О. Афанасьєв-Чужбинський у вірші «Землякам. Над гробом Т. Г. Шевченка». З віршами на смерть поета виступали М. О. Максимович, О. Кониський та ін. Свої вірші присвятили поетові й його рос. сучасники. Приязнь і співчуття висловив А. Майков у вірші «На білій замілі Каспійській..., у пустелі» (1863). Вірш «На смерть Шевченка» (1861) написав М. Некрасов. Журн. «Современник» (1861, № 5) вмістив вірш П. Гайдебурова чПесни (Памяти Т. Г. Шевченко)». В журн. «Искра» (1907, № 14) опубліковано поезію Д. Минаєва «Раут», де згадано могилу, в якій лежить «діяч наш чесний», що «бідняком родився і помер бідняком». Поетичні відзиви рос. поетів перегукувалися з тією високою оцінкою значення Шевченка, яку дали йому М. Чернишевський, М. Добролюбов і О. Герцен. Боротьба за спадщину укр. поета позначилась і на худож. творах про нього. П. Куліш у деяких віршах, присвячених пам’яті Шевченка, відобразив свої ідейні суперечки з поетом, осуджував його революційність, єднання з рос. рев. демократами, позитивну оцінку нар. антикріпосницьких рухів. У 70 — 80-х pp. відзиви П. Куліша про Шевченка набули відверто ворожого змісту («На незабудь року 1847», «Молитва Боянові», «Письмакам-гайдамакам»). На зх.-укр. землях, у творах «народовців» 60 — 70-х pp. ім’я Шевченка використовувалось для поширення ліберально-бурж. ідей. Помітним серед цих творів є вірш першого видавця Шевченкової поеми «Сон» К. Климковича «Тарасові на вічную пам’ять» (1866). За демократичний напрям розвитку шевченківських традицій та широке громад. вшанування пам’яті нар. поета виступив Ю. Федькович. Він картав клерикалів, які намагалися притупити революційну загостреність творчості поета. Гнівно прозвучав його вірш «В день скону батька нашого Тараса Шевченка!» (1866). А в поезії «Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічную пам’ять!» (1869) він підніс революційне значення творчості поета, яку, за його словами, неспроможні затамувати «всі тирани з усього світу». Віршем «Нива» (1863) Ю. Федькович ствердив бажання йти шляхом, що його проклав у л-рі Шевченко. І. Франка — найпослідовніший продовжувач Шевченкових традицій у дожовтн. час — присвятив поетові вірш «В XXIII-і роковини смерті Тараса Шевченка», в якому викрив «глупоту сліпу» ненависників пророчого голосу провісника волі, що будив поневолених «громом своїх слів». Пройняте революц. пафосом послання І. Франка стверджує безсмертя Шевченка. Роздуми про істор. значення заповітів поета висловив І. Франко у вірші «Могила Тарасова» (1884). На видання «Кобзаря» в Празі 1876 М. Старицький відгукнувся віршем «До Шевченка», а в наступних поезіях — «На спомин Т. Г. Шевченка» (1881) й «На роковини Шевченку» (1882) — він провіщав настання часів, коли «Тараса пізна всяка хата» і його слово «перелетить луною в інші мови». Задушевне поетичне слово сказала про поета Леся Українка. її «Жалібний марш» (1888) поклав на музику М. В. Лисенко, вірш «На роковини Шевченка» (1889) повідав про «огненну іскру» Шевченкового слова, що «повік не згасає»; патріотичними мотивами пройнятий її вірш «На роковини» (1911). Шанування пам’яті нар. співця засвідчують вірші: Б. Грінченка «Некрасову й Шевченкові» (1881) й «Шевченкова могила» (1891), І. Манжури «26 лютого» (1886), В. Саміиленка «На роковини смерті Шевченка» (1906) й «Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого» (1906), Л. Глібова «Над Дніпром» (1893). Відгукнулись на роковини Шевченка віршами Х. Алчевська «Пам’яті Шевченка» (1911) й О. Олесь «Т. Шевченкові» (1912). Проте не всі згадані поети правильно розуміли революц. суть Шевченкової творчості.

Революц. настроєм пройнятий вірш А. Шаоленка «Кобза» (1912). Вшанував пам’ять поета Панас Мирний віршами «На 37-мі роковини Т.Г. Шевченка», «На 46-ті роковини Т. Г. Шевченка». Пам’яті Шевченка в дожовтн. час присвятили вірші рос. поет С. Дрожжин (цикл віршів «На могилі Т. Г. Шевченка» 1907), білорус. поет Янка Купала («Пам’яті Т. Шевченка», і «Пам’яті Шевченка» обидва — 1909), груз. поет С. Хундадзе («Тарасові Шевченку», 1911). Тема Шевченкової біографії входить у рос. дожовтн. прозу нарисами М. Лєскова, М. Златовратського, Г. Мачтета й І. Бєлоусова. Художня біографія Шевченка поповнюється в дожовтн. л-рі нарисами про життя, діяльність поета і вшанування його пам’яті. В цьому жанрі досяг високої художності І. Нечуй-Левицький. Культурницько-ліберальні тенденції позначились на творах О. Кониського. Революц.-демократичні традиції Шевченка розвивав М. Коцюбинський. У своїх творах писали про поета Панас Мирний («Пригода з „Кобзарем“», 1874). І. Нечуй-Левицький («Хмари»), О. Маковей («Твір штуки» і «Як Шевченко шукав роботи») та Д. Макогон («Щаслива дорога»). Епізодично виводить образ Шевченка в рос. творах Д. Мордовець. Рос. романіст О. Шеллер-Михайлов, створюючи образи різночинців, вкладає в уста окремих персонажів слова про значущість «Кобзаря». С. Васильченко написав «Шевченкові легенди» (1914).

Перемога Великої Жовтн. соціалістич. революції відкрила широкі простори для сприймання й розвитку традицій Шевченка, надихнула рад. письменників на відтворення в різних жанрах життя й діяльності поета. Найповніше розвинули шевченківську тему рад. письменники в худож. прозі, створивши романи, повісті, оповідання й новели. Художнє осмислення біографії поета відбувалося одночасно з наук. дослідженнями в галузі шевченкознавства. Це дало змогу вносити в худож. твори документальні дані про оточення, знайомства, дружбу й особисте життя поета, зокрема використовувати матеріали про його зв’язки з рос. революц. демократами й передовими діячами культури. По-різному осмислювали письменники біографічні факти. С. Васильченко в рад. час почав писати біографічну повість «Широкий шлях», перша частина якої під назвою «В бур’янах» побачила світ уже після смерті автора (1938). В повісті відтворено психологію малого Тараса, зародження почуттів любові до пригноблених і гніву до поневолювачів. Г. Хоткевич 1928 почав писати тетралогію «З сім’ї геніїв», яку не закінчив. У 1966 видано його повість «Тарас Шевченко».

Виразно вимальовується тут кріпосницька епоха, на тлі якої постає життя молодого Шевченка. Завершується повість першими роками перебування поета в Петербурзі та викупом його з кріпацтва. Роман О. Іваненко «Тарасові шляхи» (1939, 1954, 1964, 1974) — найповніша белетристична біографія поета, що одночасно має й певну наук. цінність. Художня правда роману не розходиться з істор. дійсністю, письменниця дотримується чіткої біографічної сюжетної лінії, вводить реально існуючих дійових осіб і багатопланово описує життєві епізоди в громадянському, творчому й інтимному аспектах. Крізь весь твір проходить образ Шевченка як революціонера й натхненного народного поета. Письменниця розвиває тему його зв’язків з рос. революц. демократами, прагне розкрити психологію його творчості й оцінити її ідейний зміст. Більшість біографічних прозових творів про Шевченка присвячено окремим періодам або рокам його життя й діяльності. В повісті «Петербурзька осінь» О. Ільченко зобразив життя Шевченка в столиці після повернення з заслання. Для характеристики оточення автор увів у твір велику кількість персонажів та документальних фактів. Позитивно оцінено критикою роман Л. Смілянського «Поетова молодість» (1960), у якому охоплено життя Шевченка від часу його навчання у В. Ширяєва до арешту й заслання. Зберігаючи біографічну основу сюжету, автор менше за попередників зв’язує себе хронікальною реєстрацією подій. Він уникнув спрощення у розкритті взаємин Шевченка з багатьма сучасниками, зокрема з М. Костомаровим, П. Кулішем, В. Рєпніною. У романі відтворено перебування Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві, ідейну боротьбу в ньому, а також зв’язки поета з представниками різних соціальних верств суспільства. Л. Смілянський у міру користується худож. домислом, не порушуючи істор. вірогідності. Вагомий внесок у худож. осмислення шевченківської теми зробила З. Тулуб у романі «В степу безкраїм за Уралом» (К., 1964). У романі відтворено тяжкі роки солдатських поневірянь Шевченка, його участь в Аральській експедиції. Письменниця розкриває зародження багатьох задумів поета, життєвість його творчості. Роман З. Тулуб — один з найкращих в укр. біографічній прозі. Молодість Шевченка в тісних зв’язках з народом, його духовною культурою змальовує Д. Косарик-Коваленко в повісті «Син — колос» (К., 1962), доповнюючи життєві епізоди легендами й переказами. Худож. оригінальністю позначена повість М. Рубашова «Багряні тіні» (К., 1962). Відмовившись од фактографічної описовості, письменник досягає худож. виразності в багатьох епізодах, зокрема з часів навчання Шевченка в Й. Рустемаса, В. Ширяєва і К. Брюллова. Автор заглиблюється в психологію героя, відтворює його духовний світ. В. Дарда в повісті «Його кохана» (К., 1964) в психологічному плані розкрив взаємини молодого Шевченка з В. Рєпніною, що становлять яскраві сторінки інтимної біографії поета. Ліричною тональністю позначена повість В. Шевчука про ранні роки Шевченка «Вітрила» (К., 1964). У белетристичному жанрі розповідає Д. Красицький про життя й діяльність Шевченка в творах «Дитинство Тараса» (К., 1959), «Тарасова земля» (К., 1962) і «Юність Тараса» (К., 1963). У жанрі оповідання, новели й нарису рад. письменники відтворили різні епізоди життя й діяльності Шевченка, розповіли про вшанування його пам’яті, про дійовість безсмертних Шевченкових традицій. Твори малої прози систематично з’являються в радянських періодич. виданнях та включені до збірників «Вінок великому Кобзареві» (К., 1961), «Вінок Тарасові Шевченку» (К., 1963) й «Т. Г. Шевченко в художній літературі» (К., 1964), в яких подано твори П. Байдебури, Я. Баша, О Гуреїва, П. Гуріненка, О. Десняка, О. Довженка, С. Жураховича, Ю. Збанацького, Я. Качури, В. Козаченка, Д. Косарика-Коваленка, Є. Кротевича, В. Кучера, І. Ле, Ю. Мельничука, Д. Міщенка, М. Олійника, П. Панча, Н. Рибака, С. Скляренка, В. Собка, А. Хижняка, П. Ходченка, А. Хорунжого, М. Чабанівського, Ю. Яновського та ін. прозаїків. У худож. багатогранності вимальовуються тут складні колізії життя Шевченка, розкривається духовна велич революц. демократа, поборника дружби народів. Привабливий образ Шевченка увійшов і в рос. рад. л-ру. Сповнені любові й шаноби до поета опублікували 1939 повість «Тарас Шевченко» К. Паустовський і біографічну повість «Тарас Шевченко» М. Зощенко, оповідання «Новий пам’ятник» О. Форт. Набула поширення біографічна повість для дітей О. Дейча і Л. Бать «Тарас Шевченко» (1939); Б. Вадецький присвятив творчій біографії та громад. діяльності поета повість «Повернення» (1939) і роман «Акин Терезі» (1956). У повісті Ф. Кравченка «Любов і гнів» (1970) розвинуто тему інтернац. зв’язків Шевченка. Рад. поети відтворили образ Шевченка і в багатобарвній ліриці й ліроепічних поемах. В роки громадян. війни П. Тичина висловив настрої протесту проти маріонеткового гетьмана П. Скоропадського у вірші «На могилі Шевченка» (1918). Істор. епізод відвідання В. І. Леніним і Н. К. Крупською шевченківського вечора в Кракові 1914 П. Тичина змалював у поезії «Ленін іде на шевченківський вечір». Я. Шпорта у вірші «Ленін читає „Кобзаря“» передавав думку вождя революції про ганебну царську заборону вшановувати пам’ять Шевченка. Рад. поети всебічно осмислюють і творчо використовують багатющу спадщину поета. Саме в такому плані П. Тичина висловив у вірші «В ім’я людей» (1939) відомий заклик: «Нам треба голосу Тараса. Зично щоб прозвучать про наш могутній день». В. Чумак у поезії «Кобзареві» (1919) прославив «свято волі на землі». В. Блакитний у вірші «Льокаї», сатирично висміюючи ворогів революції, нагадує, як Шевченко гнівно «панство п’яне плямував у вогняних словах». У часи громадян. війни Д. Загул написав вірш «Читали ми твої слова» (1920), Я. Савченко присвятив пам’яті Шевченка вірш «59-ті роковини» (1920). Ю. Яновський у вірші «В батьків день. Т. Г. Шевченкові» (1924) говорить про поетових нащадків, які «розбили пута молотками». В. Сосюра в поемі-памфлеті «Відповідь» (1927) виступив проти бурж. націоналістів і фальсифікаторів творчості Шевченка. У перші пожовтн. роки по-лівацькому нігілістично поставилися футуристи до спадщини Шевченка. Винятком прозвучав вірш В. Десняка «До роковин Шевченка» (1922). Але 1928 — 29 футуристичний журнал «Нова генерадія» подав вірші під рубрикою «Реабілітація Т. Г. Шевченка», в якій полемічно, спрямовано проти просвітянсько-обмеженого тлумачення спадщини поета прозвучали вірші Г. Шкурупія, Е. Стріхи, Є. Яворовського, О. Близька, Г. Коляди та ін. Для М. Рильського творець «Кобзаря» постає живим, діючим, силу якого «людським кіотам по віки вічні не вмістить» («Шевченко», 1932). В своїх творах М. Рильський прославляє мудрість поета. Шевченко «з нами в праці і в борні» — таким змістом пройнятий вірш М. Рильського «На відкриття музею Шевченка» (1949). Ідеями утвердження любові до рідного краго, почуттям дружби народів сповнені поезія М. Рильського «Зустріч у Нижньому», вірш М. Бажана «Зустріч біля брами» (з циклу віршів «Біля Спаської вежі»), цикл віршів Г. Донця «Слово про Кобзаря» в його збірці «Гомін землі» (К., 1963), присвячена Шевченкові лірика в збірці А. Малишка «Віщий голос» (К., 1961) та в збірці О. Ющенка «Шевченко йде по світу» (К., 1964). Окремі епізоди Шевченкової біографії відтворили в своїх віршах М. Терещенко («27 серпня 1857 року»), Б. Степанюк («Шевченко в Переяславі»), Л. Забашта («Сон Тараса»), І. Савич («Друзі»), А. Косматенко («Петербург»), І. Нехода («Стояв Шевченко над Невою»), М. Упеник («Дуб»), А. Турчинська («Шевченкове»), П. Дорошко («Шевченко на Закаспії») та С. Крижанівський («Сад Тараса Шевченка»). Значимість істор. досвіду великого поета для поколінь розкриває І. Драч у поемі «Смерть Шевченка» (1962). Про вшанування пам’яті поета, про високе покликання творців худож. слова і розвиток шевченківських традицій говорять поезії П. Усенка «Живи, живи, Кобзарю, серед нас», В. Сосюри «На могилі Шевченка», «Шевченко в Донбасі» й «Кобзареві», Л. Дмитерка «Пам’ятник» і «Безсмертя», Р. Братуня «Над „Кобзарем“», Г. Коваля «Кобзареві». В. Соколова «До пам’ятника Кобзареві», В. Мисика «Хата», Д. Павличка «Поет не вмирає», П. Воронька «Червона китайка», «Я повертаюся у Київ» і «Кобзар», О. М. Новицького «Сеспель перекладає „Катерину“», І. Гончаренка «Ти з нами», О. Підсухи «Клянусь тобі, Тарасе», І. Неходи «Встань, Тарасе, подивися», Л. Забашти «Міцні, як Шевченкове слово», З. Гончарука «Прометеєві», А. Кацнельсона «Спадщина», І. Муратова «Над „Кобзарем“», М. Шеремета «На землі Тарасовій», М. Тарновського «Тарасові місця в Ленінграді», М. Нагнибіди «Дар Алатау», В. Бичка «Серце Кобзаря», В. Ткаченко «Пароплави біля Канева», Ю. Петренка «Дальнім небосхилом котиться зоря» та багато інших. Дійовість полум’яного поетичного слова Шевченка в роки Великої Вітчизн. війни розкривають вірші М. Нагнибіди «В землянці», Д. Білоуса «Іде Тарас по Україні», О. Палажченка «Кобзар», В. Щвеця «Шевченко», К. Герасименка «З фронтового блокнота», Д. Бакуменка «На Чернечій горі» та С. Крижанівського «Невмирущому». Світову славу Шевченка звеличують поети М. Упеник («Український сувенір»), В. Вільний («Кобзар у Римі»), Г. Плоткін («Пам’ятник Кобзареві»), М. Тарновський («На славу Кобзареві» — до відкриття пам’ятника Шевченкові в Канаді), В. Лагода («Наша слава світова»), Т. Масенко («Благословення на подвиг», «Батальйон імені Шевченка» і «Всесвітня слава Кобзаря»), Ю. Герасименко (збірка «Тарасова зоря». К., 1962) та багато інших.

Образ Шевченка увійшов і в рад. драматургію. По-філософському осмислює І. Кочерга епізоди творчої біографії поета і його взаємини з діячами культури в драм. поемі «Пророк» (1948). Ю. Яновський працював над циклом драм. творів про Шевченка, з яких п’єсу «Молода воля» надруковано посмертно (1955). Важливій темі присвятив П. Тичина драм. поему «Шевченко й Чернишевський» (1939). Драм. піснею назвав А. Малишко свою п’єсу «Тарас Шевченко» (1964). Ранні роки Шевченкового життя відтворив В. Суходольський у п’єсі «Тарасова юність» (1939). П’єсу «Поетова доля» (1939) написав С. Голованівський. П’єсу «Невільник» (1939) написав Д. Бедзик. Поповнив рад. драматургічну шевченкіану Ю. Костюк, працюючи з 1937 над тетралогією «Думи мої». Письменники братніх народів Рад. Союзу й народів зарубіж. країн також присвятили Шевченкові багато своїх творів. Широкої популярності набули поезії про життя й творчість Шевченка мовами народів СРСР В. Лебедєв-Кумач у вірші «Народ не забув свого Тараса» (1939) закликає вчитися в Шевченка «величності серця, таланту розмаху». Про поета, «зігрітого любов’ю народів», говорить О. Жаров у вірші «Заспів» (1939). «Безсмертну велич генія» славить О. Безименський («Повстали ми»). «Поет Тарас Шевченко — наш» — проголошує М. Голодний («Пісня про Тараса Шевченка», 1939). Е. Багрицький написав вірші до радіокомпозиції «Тарас Шевченко» (1934).

У грізні дні Великої Вітчизн. війни 1941 — 45 з патріотичним почуттям звернувся до Шевченкової землі О. Твардовський у вірші «Тобі, Україно» (1941). Біографічний епізод відтворив В. Луговськой у вірші «Шевченко на Аральському морі» (1954). Подіям з життя й діяльності Шевченка та вшануванню його пам’яті присвячені вірші М. Тихонова («Слово на Тарасовій горі в Каневі»), О. Прокоф’єва («Земно кланяюсь»), О. Суркова («Рядовий лінійного батальйону»), М. Ушакова («Поет напевне йшов полями...»), В. Інбер («Тарас Григорович Шевченко»), Л. Вишеславського («Кос-Арал»), М. Брауна («Тут жив Шевченко»), М. Коміссарової («Велике слово Тараса») і П. Безпощадного («В сім’ї трудового Донбасу») та в ліричній повісті В. Саянова «Верба». Білорус. письменники присвятили Шевченкові твори: Янка Купала — «Тарасова доля», Якуб Колас — «Тарасу Шевченку» і «Бояну-Кобзареві», П. Бровка — «Через Білорусію» і «У Каневі», П. Панченко — «Свято в Палермо», А. Велюгін — «На Шевченковій горі», К. Кирієнко — «Подарунок». М. Климкович написав драм. сцени про ранні роки поета («На Віленськім шляху», 1939). Шевченківську тему художньо осмислюють письменники Рад. Грузії. Про давні традиції дружби між укр. і груз. народами згадує Х. Вардошвілі у вірші «Тарас Шевченко і Акакій Церетелі»; Іасамані та В. Гапріндашвілі в своїх поезіях говорять про перегук творчості Шевченка з творчістю І. Чавчавадзе; «спільні шляхи» творців худож. слова засвідчує К. Каладзе («Хіба далеко Дніпрові береги?»); на Шевченковій могилі Г. Леонідзе виголосив привіт «із землі Руставелі» («Тарасові», 1939); М. Мревлішвілі створила вірші «На Дніпрі» і «В музеї Шевченка». Основоположник абх. л-ри Д. Гуліа написав вірш «Великий Тарасе!».

Братерську любов і шану свого народу приносить на Тарасову «землю священну» відомий перекладач «Кобзаря» вірм. мовою Г. Сарян («Тарасові Шевченку»); про відвідини могили Шевченка 1939 письменник розповів у нарисі «В Каневі» та в вірші«Відвідини могили». «Вічно живим» називає О. Шираз укр. поета у вірші «Серцю світу». Гостем на вірм. землі уявляє укр. поета С. Таронці («Дорогий гість»); С. Kanymiкян засвідчує вірм.-укр. дружбу поезією «Тарасові Шевченку»; Л. Міріджанян створив цикл віршів «На Тарасовій землі».

Образ Шевченка ввійшов в азерб. л-ру з віршами Р. Рзи («Тарасові») й С. Вургуна («Українським партизанам»). Поет Р. Асаєв славить Шевченка в осетин. л-рі («Кобзар»). У кабард. л-ру Алі Шогенцуков вніс, крім перекладів з «Кобзаря», й власний вірш «Тарас Шевченко». Народний казах. акин Джамбул Джабаєв назвав українського поета своїм братом («Тарас»); перекладач «Кобзаря» казахською мовою А. Тажибаєв у поезії «Розмова з Тарасом» відзначив, що Шевченкова пісня ввійшла в його життя.

Значну увагу в своїй творчості приділяють укр. поетові узб. письменники. «Співець свободи» — так назвав А. Умарі вірш, присвячений Шевченкові; рідним братом називає укр. поета А. Рахмат («Тарас»); письменник Мірмухсін змальовує Шевченків дуб («Дуб»). Тадж. поет А. Сухайлі називає твори Шевченка «піснею любові й волі» («Кращий син народу»), А. Лахуті створив вірші «Тарасу Шевченкові. Відповідь на „Заповіт’’ Шевченка» і «Дім Тараса буде вільний». Ата Салих оспівав Шевченка в своїх віршах туркменською мовою, М. Джаліль — татарською, Б. Дорджієв — калмицькою, С. Попов — мовою комі, І. Юсупов — каракалпацькою, П. Дарієнко — молдавською, С. Шавли — чуваською, Д. Гофштейн — єврейською. Лит. поетові А. Венцлова належить вірш «Тарас Шевченко у Вільнюсі». «Пісня твоя — наше спільне братерство» — звертається до Шевченка поет Є. Матузявічюс («Ранок у Каневі»). Латис. мовою славить «слово безсмертне Тараса» Я. Грот («Біля Київського університету»). Пам’яті Шевченка присвятив ест. поет В. Беекман вірш «Квіти дружби».

Шевченківська тема, вийшовши за межі укр. нац. культури, набула міжнар. звучання в утвердженні передового мистецтва. Див. також Антології шевченківські, Зарубіжні літератури і Т. Г. Шевченко, Народів СРСР літератури і Т. Г. Шевченко.

Літ.: Вінок великому Кобзареві. К., 1961; І мене в сім’ї великій ... К., 1961; Вінок Тарасові Шевченку. К., 1963; Т. Г. Шевченко в художній літературі. К., 1964; Рильський М. Шевченко і сучасність. В кн.: Рильський М. Під зорями Кремля. К., 1953; Прийма Ф. Шевченко и русская литература XIX века. М. — Л., 1961; Сіренко П. Т. Г. Шевченко в українській радянській прозі. В кн.: Тарас Шевченко. К., 1961; Сиротюк М. Український радянський історичний роман. К., 1962; Булашенко І. Г. Т. Г. Шевченко в українській радянській художній літературі. Х., 1962; Пільгук І. Традиції Т. Г. Шевченка в українській літературі. К., 1963; Новиченко Л. Правда історії і правда мистецтва. В кн.: Смілянський Л. Поетова молодість. К., 1963; Корнійчук О. Передмова. В кн.: Іваненко О. Тарасові шляхи. К., 1963; Шубравський В. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964; Кирилюк Є. Шевченко і наш час. К., 1968; Пільгук І. У братньому слові. «Вітчизна», 1974. № 3.

І. І. Пільгук.

ШЕВЧЕНКОВЕ — село Конотопського р-ну Сумської обл. Колишня назва — Гирявка. Шевченко був тут 1859. На честь поета село 1923 перейменовано на Шевченкове.

ШЕВЧЕНКОВЕ — село Звенигородського р-ну Черкаської обл. Колишня назва — Кирилівка. Шевченко жив тут у дитинстві (1816 — 28), приїжджав сюди 1843, 1845, 1859. На честь поета село 1929 перейменовано на Шевченкове. Іл. табл. XXIV.

Попередня     Головна     Наступна