Попередня     Головна     Наступна





43. ПЕРЕХІД (III)
ВІД РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДО СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


1. Історичні рамці

2. Головні лінії еволюції фонематичної системи впродовж ранньосередньоукраїнського періоду

3. Писемна мова середньоукраїнської доби як джерело даних про фонологічний розвиток української мови

4. Головніші пам’ятки середньоукраїнської доби

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ






1. ІСТОРИЧНІ РАМЦІ


Безпосереднім наслідком Люблинської унії 1569 р. було об’єднання практично всіх українських земель під польською зверхністю. Лише невеликі прикордонні терени лишалися у складі інших державних утворень: Буковина належала Молдавії, Закарпаття — Угорщині, Чернігів і Путивль з околом — Московщині. Покуття відійшло до Польщі після краху останньої молдавської спроби захопити цей реґіон. З 1618 р. Польща запанувала також і над територією від Чернігова до Глухова, залишивши в московських руках самий Путивль. Формальна приналежність Берестейщини до Литви, звичайно, не відігравала на практиці жодної ролі.

Люблинська унія відкрила двері заселенню України ляхами (та жидами). Татарські наїзди тривали, й декотрі з них призводили до страшного плюндрування. Однак відтепер татари й собі зазнавали відплатних нападів з боку козацької військової потуги, що завдяки її швидкому зміцненню збройна боротьба часто переносилася в Крим (та Туреччину). Це створювало передумови для повторного освоєння орних земель, які впродовж століть ніким не використовувалися. У цьому повторному осадженні брали участь три головні сили: великі маґнати, переважно поляки, яким даровано величезні маєтки в незаселеному або рідконаселеному Дикому полі і які приваблювали селян, надаючи їм слободи (звільнення від податків і чиншів на певний проміжок часу); селяни, що шукали вільних цілинних земель, та козаки як військові осадники. Південна Київщина та землі на схід від Дніпра були освоєні першим способом; по той бік польсько-московського кордону, куди ні польським магнатам, ні козакам дороги не було, осадники складалися з селян та з тих козаків, які за нових обставин перейшли до рільництва. Недарма ця територія, де перші поселення засновано в середині XVII ст. (Чугуїв — 1638 р., Охтирку — 1641 р., Острогозьк — 1652 р., Харків — 1653 р., Суми, Ізюм та ін. — приблизно в той самий час), дістала назву Слобожанщина, буквально — край слобід. Нарешті, військовий тип осадництва переважав у степах: від південної околиці Києва й до Січі.

З мовного погляду, на відзисканих землях спостерігалася велика строкатість, оскільки серед поселенців були носії всіх можливих українських говірок, як південно-західних, так і північних 1, а поза тим — білоруської, польської та (нехай на меншу міру) багатьох інших мов, від татарської до німецької чи литовської. З узаємодії цих діалектів і мов, серед яких, утім, український елемент мав величезну перевагу, постали південно-східні говірки, що їхні прикмети, викшталтувані в другій половині XVI ст. та в XVII ст., зазнали тільки незначних змін у XVIII-XIX ст.



 1 У випадку багатьох сіл і міст тогочасні документи подають склад осадників. Наприклад, в околиці Меджибожа (на захід від Хмельницького) 1717 р. з Волині було 763 осадники, з Галичини — 143, з-під Белза — 69, з Брацлавського та Київського воєводств — 41, з інших місцевостей Поділля — 51, з-над Дністра — 21, з Лівобережжя — 42, з Польщі — 106, з Білорусі — 43, з Молдавії — 26 та з Московщини — 26 (Крикун). "Перенесені" географічні назви часто вказують на батьківщину осадників, наприклад Білопілля у Вінницькій обл. та під Сумами (рік заснування — 1672), Снятин в Івано-Франківській обл. та Снітин (із західноукраїнським переходом ’а > ’і!) під Лубнями, Золочів у Львівській обл. та в Харківській обл. тощо.



Такий процес зумовлювався вже самим бурхливим перебігом заселення. Однак мовному помішанню та відносній однорідності діалектного типу на всій цій розлогій території сприяли й інші важливі чинники. Суперечності між землевласницьким Drang nach Osten, з одного боку, та селянсько-козацьким прагненням волі, з другого, не могли не спричинити конфліктів: національного (між українцями та поляками), релігійного (між православними та католиками) й соціального (між вищими та нижчими верствами суспільства). За мінливих обставин життя поблизу нового кордону, в яких на закон часто-густо не зважали, ці конфлікти переходили в повстання, які, починаючи з 1591 р., раз у раз сколихували країну, а 1648 р. переросли у визвольну війну. Ці повстання теж, були важливою причиною помішання людності. Через них рух на схід і південь доповнився новими напрямками: назад на північ і захід.

Війна, що вибухнула 1648 р. й тривала шість літ, призвела до виснаження обох сторін і втручання третьої сили — Московщини, яка 1654 р. визнала автономію молодої козацької держави й узяла її під свою руку. Проте війна тривала до 1667 р., коли Польща та Росія уклали мир в Андрусові, поділивши між собою Україну. Внаслідок цього другого поділу України новим кордоном став Дніпро, а Київ фактично долучився до Лівобережжя. На схід від Дніпра тепер розташовувалася автономна козацька держава (Гетьманщина), до якої, втім, не входила Слобожанщина, а Польща мала в неподільному володарюванні землі на захід від Дніпра, крім Буковини та Закарпаття, що належали відповідно Молдавії та Угорщині.

Однак новий кордон уреальнився щойно на початку XVIII ст. Гетьмани козацької держави не бажали відмовлятися від правобережних земель. Країна постійно перебувала у стані війни, про яку важко сказати, чи то була війна громадянська, чи національно-визвольна — проти москалів, ляхів, турків (які володіли Чигирином у 1678 р. та Кам’янцем-Подільським у 1672-1699 рр.), — а в 1708-1709 рр. на Україні були ще й шведи. Ця війна, як і всяка інша, мала за наслідок масові міґрації людності. Їх кульмінацією було цілковите переміщення всього населення великих реґіонів, коли ті мали бути віддані ворогові, тобто т. зв. згони, що з-поміж них найжорстокішими були два, в ході яких усе населення Південної Київщини перегнано на схід від Дніпра, — гетьманом Самойловичем 1678 р. і царем Петром I у 1711-1714 рр.

Щойно після вирішальної поразки, завданої Росією шведському та українському війську під Полтавою 1709 р., на цих землях почала відновлюватися якась стабільність. Фактично, це був і кінець української автономії на Лівобережжі, хоча його юридичне оформлення здійснилося дещо пізніше. Того самого 1709 р. козаків силоміць вигнано з Січі й переселено під Олешки, поблизу гирла Дніпра. На захід від Дніпра польське панування також набуло певної стабільності, і польсько-російський кордон посеред України, що був існував лише на папері, перетворився на реальність.

Молдавію, а в її складі й Буковину, тогочасні заворушення теж не оминули. Починаючи з 1541 р., вона періодично зазнавала наїздів і плюндрування з боку козаків. Тут відносна стабільність запанувала з 1711 р., коли країну підкорили турки.

Закарпаття не брало участі в бурхливих подіях, що стрясали решту країни, але на його долю не забракло власного розруху. Поразка Угорщини від турків під Могачем (1526 р.) відкрила закарпатські долини для турецько-татарських наїздів. Починаючи з 1604 р., цей край, поділений між Семигородом (східна частина) та проавстрійськими силами (західна частина), став ареною кривавих повстань і нескінченної спустошливої війни, що тривала до 1711 р. Сплюндровані землі частково були заселені вихідцями з другого боку Карпатських гір.

Попри свій руйнівний характер, події XVI-XVII ст. справили далекосяжний і благодійний вплив на розвиток мови, й у цьому зв’язку насамперед слід підкреслити її небачене доти поширення. Етнічна територія сягала тепер від Берестя до Олешок у гирлі Дніпра й від Бардієва до Острогозька та Ізюма. Порівняно з її скороченням у XV ст. то була разюча переміна. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на розлогих новозаселених землях. До того ж і на інших теренах, безсумнівно, відбувалося змішання говірок і занепад діалектних особливостей, що вже не підлягали відновленню. Мовна єдність народу збереглася й посилилася скорше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм. Політична незалежність (чи боротьба за неї) зазнала краху, й культурний розвій загальмувався, проте мовна єдність зміцнилася.

Отже, в 1709-1711 рр. закінчився один період і почався другий. Оскільки вплив історичних подій, як звичайно, оприявнився з невеликим запізненням, то за умовну межу періодів взято 1720 р. Таким чином, середньоукраїнська доба у вузькому розумінні датуватиметься 1575-1720 рр.






2. ГОЛОВНІ ЛІНІЇ ЕВОЛЮЦІЇ ФОНЕМАТИЧНОЇ СИСТЕМИ ВПРОДОВЖ РАННЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОГО ПЕРІОДУ


Звукозміни, характерні для початку ранньосередньоукраїнської доби, відбувалися під знаком ще недавнього на той час занепаду єрів. Звужені (реалізовані з вищим піднесенням) та в новозакритих складах за інерцією ще більше наблизилися до і (у випадку : še·st’ > šist’  2; те саме стосується й , посталого з ě) та до > ü > і (у випадку о : sto·l > stu·l > stül > stil).



 2 На кожне твердження в цьому параграфі подається один типовий приклад, що внаочнює загальну тезу. Дальші подробиці та приклади можна знайти у відповідних розділах і параграфах.



Унаслідок низки пристосовань певні надмірні зміни, спричинені занепадом єрів, скомпенсовано: склади, що містили самий лише голосний звук, усунено завдяки появі протетичних приголосних (ó-stryj > vó-stryj / hó-stryj); склади з двома верхів’ями звучності розклалися на два склади через появу вставного звука (krvav- > kry-vav-; vitr > ví-ter); відбулося уподібнення за м’якістю/палатальністю (dóška : dóšci > dó[s’c’]i). Деякі з-поміж цих пристосовань були започатковані наприкінці давньоукраїнської доби, але поширилися й розповсюдилися вже за ранньосередньоукраїнських часів.

До того самого типу (за своєю спрямованістю на досягнення більшої однорідності в межах складу) належала низка асимілятивних змін: огублення l після о (volk > vo[w]k); уподібнення j до попереднього м’якого приголосного (hrú[d’j]a > hrú[d’d’]a); у діалектах (південно-західних) пересунення а вгору й перетворення його на е після пом’якшених приголосних ([t’á]myty > [t’é]myty); та й ствердіння середньопіднебінних, зрештою, також являло собою в ґрунті речі зміну асимілятивного характеру ([ž’á]ba > žába). Не всі ці звукозміни припадають на початок зазначеного періоду й не всі вони пов’язані з безпосередніми наслідками занепаду одного чи другого єра, проте всі вони втілюють те саме тяжіння до більш однорідної вимови в межах складу.

Засада асимілятивного пристосування потім була поширена з рамців одного складу на двоскладові сполуки, надто на підлитовській Україні; в декотрих словах перед складом із наголошеним а здійснився перехід о > а (bohátyj > bahátyj); за аналогічним правилом застосовано "укання" (kožúx > k[u]žúx), а в багатьох місцевостях також "икання" (vedé проти v[y]).

Усі ці зміни, як зазначено, мали спільний знаменник: взаємне артикуляторне пристосування в межах складу або двоскладових сполук. Жодна з них не внесла нічого нового в набір фонем — якщо не вважати новими фонемами (довгими пом’якшеними) подвоєні приголосні у словах на кшталт hrúd’d’a.

У ході цих процесів на звукові зміни в багатьох випадках впливав морфологічний чинник, не лише усуваючи по якімсь часі їхню евентуальну надмірність (внаслідок дії аналогії, тобто у спосіб цілком тривіальний), але й фактично визначаючи саму суть чи межі певної звукозміни. Спрощення скупчень, що складалися з трьох приголосних, зазвичай відбувалося в межах кореня або на межі кореня та суфікса, але на межі префікса та кореня — значно рідше. Новий статус дзвінкості/глухості приголосних (vesty > veztý) знаходив застосування там, де це стимулювалося самими лише морфологічними чинниками. Подвоєнню приголосних надано статусу познаки морфемної межі (bezakonьnъ > bezzakónnyj; тип hrúdd’a). Запроваджено вставні голосні в прикінцевих складах слів і основ (це розпочалося насамкінець періоду) за взірцем парадигм із чергуванням е/о: Ø (ohn’ > vohón’ : vohnjú, як son : snu). Провідна роль морфологічного чинника в звукових змінах зайвий раз свідчила про їхню адаптаційну природу.

Фактично, протягом усього періоду мала місце лише одна зміна, зумовлена фонетично й не пов’язана з процесами пристосування: ствердіння (розщеплення м’якості) губних у позиції перед голосним ([p’]at’> [pj]at’). Через це скоротився набір фонем, з якого випали p’, b’, m’ i v’. Та навіть і це було лише продовженням давньоукраїнської тенденції, адже губні ще тоді втратили м’якість наприкінці слів і складів (semь > se·m’ > se·m).

Справжнім нововведенням під ранньосередньоукраїнську добу стало набуття наголосом статусу важливого чинника при звукозмінах, чого не спостерігалося ні за прото-, ні за давньоукраїнських часів. Уперше це вочевиднилося в північноукраїнській монофтонгізації ненаголошених дифтонгів (sіеm, але semnádcjat’); трохи згодом "укання" та "икання" на підмолдавській і підпольській Україні розвинулося лише в ненаголошених складах (vódy проти v[u]dá; védenyj проти v[y]dý); передумовою "двоскладової акомодації" о до а або о·/æ (bahátyj, k[ó]žúx ~ k[u]žúx) є переднаголошена позиція, тобто різновид ненаголошеної. У деяких говірках від наголосу залежало ствердіння середньопіднебінних ([š’]ápka проти šapký). Результатом цих змін став розкол системи голосних на дві підсистеми з більшим чи меншим числом одиниць залежно від позиції (наголошеної чи ненаголошеної — див. 40.7).

Ще одна важлива новина ранньосередньоукраїнської доби — то нові тенденції в географічній спрямованості звукозмін і, як наслідок, кшталтування нових діалектних меж і утворень. Наприкінці давньоукраїнського періоду інновації найчастіше йшли з осереддя, розташованого на південному заході країни. Буковина першою зініціювала такі важливі зміни, як злиття і та у (і > у, потім у > у· : milo, mylo > my·lo) та звуження е та о в новозакритих складах після занепаду єрів (še·st’, sto·l > šíst’, stu·l); звідти ці зміни ступнево поширювалися в північному та східному напрямках. Під ранньосередньоукраїнську добу в цій зоні вперше з’явилася лише одна значна зміна: уподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного (груддя). В інших випадках новий кордон між Литвою та Польщею, що ділив українську територію, почав відігравати вирішальну роль у постанні та поширенні звукозмін; при цьому карпатські говірки виокремилися в осібну групу з характерним для неї консерватизмом.

Карпатська група не сприйняла цілої низки інновацій: злиття у та і (крім гуцульських говірок), появи протетичних v і h перед о та и (вухо, діал. гýлиця), появи протетичного і перед скупченнями приголосних (імлá; крім лемківських говірок), вставлення голосних у кореневих складах із двома верхів’ями звучності (кривáвий), нового статусу дзвінкості/ глухості (везтú), уподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного (грýддя — до середини XVI ст.), підвищення артикуляції ’а з його перетворенням на ’е (тямити > [t’é]myty; крім гуцульських говірок), ствердіння середньопіднебінних (у лемківських говірках воно сталося, але з опізненням).

Ба більше, навіть інновації в цій групі, якщо вони були наслідком унутрішнього розвитку, мали архаїчний характер: бойківський та закарпатський перехід е > і так само о > о· є наслідком приподібнення до наступних вузьких голосних або пом’якшених приголосних незалежно від наголосу.

Така нова реалія, як литовсько-польський кордон через українську територію, була перепоною на шляху просування звукозмін. Декотрі з-поміж них ніколи не подолали цього кордону, інші істотно сповільнили на ньому своє поширення. В особливій говірковій смузі, що сягала від Буковини до Сяну, виникли власні інновації щодо статусу дзвінкості (vestý не перейшло у veztý : did > di[t]), а також в "уканні" та "иканні" (що вони поширилися у східному та північному напрямках із запізненням та на незначну міру), в підвищенні артикуляції ’а з перетворенням його на ’е ([t’é]myty); саме в цій зоні виник протетичний v перед о- (ворати в наддністрянських і надсянських говірках проти укр. літ. орати), а середньопіднебінні стверділи (поблизу Львова) набагато раніше, ніж в інших місцевостях.

Деякі з південно-західних (започаткованих у смузі від Буковини до Сяну) інновацій віднаходяться також і по другий бік кордону, але тут їх поява датується пізнішим часом: і вподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного (грýддя), й "икання" (обмежено), і ствердіння середньопіднебінних на підлитовській Україні простежуються десь із кінця ранньосередньоукраїнської доби. Вони, найімовірніше, поволі розпросторилися, подолавши кордон, хоча й можливість спонтанного рівнобіжного процесу на півночі та на сході не може бути виключена a priori, надто коли йдеться про ствердіння середньопіднебінних, бо в цьому випадку, як здається, відстань у часі та просторі була вельми значна.

Решта інновацій взяли початок на підлитовській Україні. До них належать огублення l (во[w]к), вставний голосний після сонорних у кореневих складах (кривавий), новий статус дзвінкості (везтú, ді[d]), протетичний h перед о (Західне Полісся та Волинь) та перед u- (Середнє Полісся), а також частковий перехід переднаголошеного о в а перед наголошеним а (багáтий). Частина з цих інновацій не покинула своєї первісної зони, а інші поширилися на захід, з’явившися там або набагато пізніше (огублення l — XVII ст.), або хоч і хутко, та в меншому обсязі (о > а), або лише на частині земель, розташованих по той бік кордону (протетичний h перед о- на Поділлі та Буковині з Покуттям). Слід підкреслити, що інновації ранньосередньоукраїнської доби, характерні для підлитовської України, як правило, перетинали межі первісної зони північноукраїнського (київсько-поліського) наріччя. Вони могли бути спільними, скажімо, для Волині та Поділля з Поліссям (принаймні частково). Звичайно, Полісся мало свою специфіку, успадковану ще з протоукраїнських та давньоукраїнських часів, насамперед дифтонги на місці о, е та ě, але жодних нових суттєвих особливостей протягом ранньосередньоукраїнської доби на цих теренах не з’явилося. Це означає, що старий поділ діалектів на київсько-поліські та південно-західні втратив чинність. Можна говорити про перерозподіл діалектів і появу нових пучків ізоглос під ранньосередньоукраїнську добу, але водночас — і про національно-мовну єдність. Формування південно-східного наріччя, яке ввібрало в себе й носіїв, і мовні риси обох споконвічних діалектних зон, в якомусь сенсі становить символ цього мовного єднання 3.



 3 Ще одна зона, де активно взаємодіяли носії та діалектні риси південно-західного (підпольська Україна) та північного (підлитовська Україна) наріч, — це Західне Полісся аж до Ясельди. Втім, тут на поліську основу накладався південний суперстрат, тимчасом як у південно-східному наріччі неможливо виділити якийсь субстрат чи суперстрат.



Як наслідок, співвідношення між українською мовою та сусідніми слов’янськими мовами також набуло нових форм і вимірів. Уже за давньоукраїнських часів можна було говорити про значну подібність фонологічного розвитку лише між українською та білоруською мовами (точніше: між північноукраїнськими та південнобілоруськими говірками — див. 29.3) Ці зв’язки надалі існували впродовж ранньосередньоукраїнської доби. Як і раніше, мали місце спільні процеси, до числа яких належать огублення l, новий статус дзвінкості, вставний у в кореневих складах із двома верхів’ями звучності, уподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного. Спільність кількох інших процесів була частковою: у ролі протетичного голосного перед скупченнями приголосних на початку слова, що містять сонорний, в українській мові зазвичай виступає у, а в білоруській i або а; протетичний v перед о- в білоруській мові з’являється лише в наголошених складах (вóзера ’озеро’, але арáць ’орати’) внаслідок білоруського акання; білоруське акання було сприйняте в північноукраїнських говірках лише в рамцях двоскладової гармонії та в обмеженій кількості слів. Узагалі, зі зміцненням української мовної єдності розвоєва подібність північноукраїнських і південнобілоруських говірок меншала. Також варто відзначити, що з-поміж спільних звукозмін більшість датується початком ранньосередньоукраїнської доби. Це поготів упадає в очі, коли зважити на незмінне протягом означеного періоду політичне співіснування усіх дотичних земель у тій самій державі (литовській).

Серед інших слов’янських мов, суміжних з українською, практично жодна не мала ніяких спільних з нею звукових процесів упродовж ранньосередньоукраїнської доби. Лише "укання" віднаходиться також у болгарській мові. Крім того, щоправда, існують подібності в потрактуванні скупчень, що складалися з трьох приголосних, між українською та російською, українською та польською, українською та словацькою мовами, але цілковитої тотожності немає. У польській, словацькій і болгарській мовах (крім південно-східних говірок останньої), а частково й у російській (за винятком ě) також відбулося ствердіння середньопіднебінних, але в інший часовий проміжок і незалежно. Таким чином, ранньосередньоукраїнський період можна окреслити як пору переважно самобутніх звукозмін, притаманних самій лише українській мові.






3. ПИСЕМНА МОВА СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДАНИХ ПРО ФОНОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Включення всієї України — за винятком невеликих порубіжних областей, що належали Угорщині, Молдавії та Московщині, — до складу Польщі (1569 р.) відчинило ворота для експансії польського етнічного та мовного елементу на її терени. Польська шляхта та маґнатство рушили на землі, розташовані на схід від Києва та на південь від Волині, які, згідно з законом, уважалися за нічийні. По містах і містечках з’явилася польська адміністрація. Українці зіткнулися з польщизною та латиною як урядовими мовами відразу по Люблинській унії. Вони висловлювали свою незгоду з цим 1569, 1571, 1577 рр. і пізніше час від часу аж до 1645 р.; у відповідь уряд ґарантував ужиток руської мови в урядуванні та в суді на вимогу сторін (привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр.), однак через іґнорування урядовцями як вимог української шляхти, так і власних ґарантій (здебільшого), польська мова (вкупі з латиною) невдовзі стала офіційною de facto. Наприклад, із-поміж 172 книг житомирських судових актів за період із 1582 р. по 1776 р. руською мовою ведено 3, руською та польською впереміж — 13, польською — 130, латинською — 1, латинською та польською впереміж — 25 (М. Бойчук). Головний закон країни, Литовський статут, 1588 р. ще видано по-руськи, але вже 1614 р. вийшов друком польський переклад, а 1619 р. його повторний наклад. Ця тенденція врешті-решт дістала законодавче втілення в ухвалі варшавського сейму, якою заборонялося вживати руську мову в судових актах (1696 р.).

Глибину опанування польщизною функції літературної мови демонструє її вживання в релігійній полеміці перед церковною Берестейською унією 1596 р. та після неї. Греко-православні автори широко послуговувалися руською (та церковнослов’янською) мовою на початку конфлікту, але вже 1597 р. з’явився перший православний твір, писаний по-польськи, а починаючи з 1628 р. вживано тільки польської. На початку XVII ст. навіть у деяких єзуїтських навчальних закладах (наприклад, у Луцькому колеґіумі, заснованому 1608 р.) церковнослов’янська мова в її руській редакції викладалася як предмет, але невдовзі навіть православні школи набули польсько-латинської спрямованості, звісно, за винятком курсів церковнослов’янської мови як богослужбової. У книговиданні польські та латинські назви також мали величезну перевагу над скромною кількістю книг, друкованих руською та церковнослов’янською мовами. Якщо взяти спроби часткового рушення Святого Письма, то остання з них припадає на 1581 р. (переклад Євангелії Негалевським).

Витіснена на другорядні ролі, руська мова зазнала внаслідок цього й відчутних унутрішніх змін. Вільна перестала бути провідним політичним центром. Вона й надалі залишалася визначним культурним осередком, але вже тільки одним із кількох. Не меншу вагу мали Остріг, Луцьк, Львів і Київ (що почав відроджуватися) — й усі вони були на українських землях. Обмін людьми та книжковою продукцією між Україною та Білоруссю, щоправда, тривав і надалі (наприклад, українці Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький роками мешкали й працювали у Вільні), проте відносини підпорядкованості вже зникли. Як наслідок, руська мова, вживана на Україні, поступово внезалежнилася від білоруської, вбираючи дедалі більше суто українських рис. З того її різновиду, що використовувався в т. зв. "учительних" Євангеліях та Апостолах (то були в ґрунті речі збірки казань, якими супроводжувано тексти з цих джерел), у казаннях, листах, документах церковних братств, що виростали по українських містах, наче гриби після дощу, починаючи з 1580 р., витворилася така собі прóстаıа мóва (як її називали сучасники), тобто мова простонародна, з церковнослов’янською та польською домішкою, але майже без білоруських елементів. У тих жанрах, що не стосувалися церковних справ, не вживано й церковнослов’янської складової, а отже лишалися тільки польські домішки. Сюди належать оповіді, спогади, приватні листи, світські пісні, почасти й літописи. (Автори деяких літописів удавалися до більш або менш інтенсивної стилізації під церковнослов’янську мову: за приклад може правити Літоп. Граб. 1710). Осібно стоять інтерлюдії, комічні сценки, що ними заповнювано перерви в писаних високим стилем шкільних драмах: вони стреміли до відтворення діалектного мовлення, але говірки в них заради комічного ефекту набували не автентичного, а скорше "згущеного" й часто мішаного або спотвореного вигляду.

Простонародного койне, яким стала простая мова, не вільно було вживати в текстах Святого Письма і, в принципі, також у "поважних" жанрах (поезії та драмі), плеканих по колеґіумах та в Київській Академії, заснованій 1615 р. як братська школа й піднесеної 1632 р. до статусу вищого навчального закладу. Ці функції мала виконувати церковнослов’янська мова.

Безпрецедентне відродження церковнослов’янської мови розпочалося в 70-х рр. XVI ст. у Ковелі, в гурті, що зібрався навколо втікача з Московщини князя А. Курбського. Воно було підхоплене колом ерудитів під крилом князя Костянтина Острозького в Острозі близько 1580 р., підтримане Львівським Успенським братством, створеним близько 1586 р., й доведене до вивершення в Києві з його Печерською Лаврою, церковним братством і пізніше Академією. То була відповідь українських учених церковників на польські претензії щодо вищості латини, нібито єдиної мови, спертої на поважну традицію й придатної для наукового та богословського вжитку. Церковнослов’янську мову відроджено як продовжувачку греки за призначенням і за будовою та як спільну спадщину всіх православних слов’ян. Через це вона не могла ґрунтуватися на власне українських підвалинах. Показово, що головне досягнення острозького осередку, видання повного тексту Біблії церковнослов’янською мовою (1581 р.), базувалося на припровадженому з Новгорода рукописі (в його приготуванні, щоправда, брав участь домініканський чернець Веніамін, хорват із походження), без якогось суттєвого наближення до місцевої мови. Своєю чергою, на цьому виданні Біблії ґрунтувалися, принаймні до певної міри, складені чи не вперше за ввесь час існування церковнослов’янської мови граматики — що з-поміж них найважливіші належать перу Лаврентія Зизанія (1596 р.) й особливо Мелетія Смотрицького (1619 р.), — а також словники, щонайперше «Лексис» Л. Зизанія (1596 р.) та особливо «Лексиконъ славенорωсскій» Памви Беринди (1627 р.), пізніше перероблений з церковнослов’янсько-українського на українсько-церковнослов’янський в анонімному виданні «Синоніма славеноросская» (сер. XVII ст.); услід за ними з’явилися ще латинсько-церковнослов’янський «Лексикон» Є. Славинецького (1642 р.) та церковнослов’янсько-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (1649 р.).

Новий варіант церковнослов’янської мови, найдетальніше скодифікований Смотрицьким (його можна назвати Мелетієвим), був призначений для всіх православних слов’ян і здобув у них визнання. Граматика Смотрицького була пізніше перевидана в Москві (1648 р. і 1721 р.) та в Румунії (1697 р.у Снаґові, 1755 р.ум. Римнікул-Вілча), нехай з певними змінами. Її приписів дотримувалися, крім усіх православних слов’ян, також і румуни, а вже з 1631 р. й ті з-поміж хорватів-католиків, в яких відправи відбувалися церковнослов’янською мовою (в них ці норми протрималися аж до 1893 р.!). Своєю чергою, «Лексиконъ» Беринди в Румунії взяв за основу Мардаріє Козянул, укладавши «Лексикон славено-влашескый и имен тлъкованиє» (1649 р.), і те саме стосується славено-румунського словника в Codex Sturdzanus (бл. 1670 р.); на словнику Мардаріє або на Codex Sturdzanus ґрунтуються ще п’ять славено-румунських словників, виданих протягом наступних десятиріч: московський, санкт-петербурзький (перед 1693 р.), Міхаїв (1672-1673 рр.), Міхая Лоґофета (бл. 1683 р.), Місаїлів у Codex Teodorescu (поч. XVIII ст.) та Макаріє Пекуньяра (поч. XVIII ст.).

Попри таку "всеслов’янську" (за винятком поляків!) налаштованість, автори нового варіанту церковнослов’янської мови не намагалися й навіть не бажали відновлювати в усій чистоті ні староцерковнослов’янську мову, ні Євтимієву редакцію церковнослов’янської мови. Їхня церковнослов’янська мова переслідувала мету радше практичну, ніж філософську чи навіть богословську. Її призначенням було усунення неладу в церковній мовній практиці за допомогою досить суворої реґламентації в оперті передусім на модель, що склалася в Україні, Білорусі та Московщині, з частковим пристосуванням до тонкощів грецької граматики та з частковим використанням латинських граматик, поширених під ту добу в Польщі. Якщо її визнали південні слов’яни, це сталося не через її "спільнослов’янський" статус, а з огляду на привабливість обстоюваного в ній етимологічного правопису й головно завдяки її схваленню Москвою (пошана до якої пояснювалася тим, що це була єдина на той час незалежна православна слов’янська держава). І все ж мелетіївська церковнослов’янська мова ввібрала в себе, мабуть несамоXIть, певні українські риси в ділянці фонології, морфології, словництва й особливо наголосу.

Хоча Мелетіїв варіант церковнослов’янської мови набув загального поширення на Україні, на практиці його дотримувано по-різному, залежно від вишколу та ретельності того чи того автора. Декотрим удавалося застосовувати подані правила з гідною подиву консеквентністю, й українізми в їхніх творах обмежуються тими небагатьма випадками, що їх санкціонував і Смотрицький. Це стосується, скажімо, багатьох творів Тарасія Земки, деяких тогочасних п’єс («Царство натуры людскои», Київ, 1698; «Торжество естества человЂческаго», Київ, 1706 та ін.). Інші дозволяли собі більшу вільність, тому в тогочасному письменстві можна віднайти фактично всю гаму відтінків і переходів від мелетіївської церковнослов’янської до простої мови.

Дії творців нового різновиду церковнослов’янської мови були свідомі. Це віддзеркалюється навіть у назві, де рідше подибуємо прикметник славенский, а частіше славєноросский, — тобто йшлося про церковнослов’янсьу мову, як її вживано й унормовано на руських землях та в Московщині. Євтиміївські традиції у філософії та в таких практичних справах, як правопис, були на стадії відмирання ще до початку відродження церковнослов’янської мови наприкінці XVI ст. Де-не-де вони ще утримувалися протягом певного часу  4, але прихильники нової норми в принципі на це не зважали. Смотрицький, прагматик і поміркований консерватор, як правило, не відкидав навіть застарілих рис церковнослов’янської традиції, надаючи їм натомість якогось практичного призначення.



 4 Навіть у «Лексиконі» П. Беринди слова връста ’шар’ і плъза ’користь’ подано згідно з Євтимієвим правописом. Однак варто завважити цікаву подробицю: слово връста йде у словнику після слова вєрига ’ланцюг’, а плъза після слова полата ’палац’, тобто так, як вимагало б написання, узгоджене з вимовою (верста, полза). Мабуть, у рукописному першовзорі вони мали саме такий вигляд, а виправлення внесено в процесі друку, коли переставляти їх на інше місце було вже запізно.



Скажімо, мавши справу з надміром букв у азбуці порівняно зі звуками, що вимовлялися в тогочасному українському варіанті церковнослов’янської мови, він використав зайві букви в антистисі, тобто для розрізнення — лише на письмі — гомонімів та гомоформ. Наприклад, в ном. одн. іменників чол. роду належало писати о, а в ґен. мн. — ω (домъ ном. одн. проти дωмъ ґен. мн.).

Таким чином, хоча деякі українські риси й потрапили до нової церковнослов’янської норми, українське суспільство середньоукраїнської доби знову в цілому погодилося з принципом диглосії, в якій протиставлялися одне одному ıазыкъ славєноросский і простаıа мова. Усвідомлення сучасниками цієї диглосії віддзеркалено появою в рукописах і друкованих книжках паралельних текстів (з одного боку, церковнослов’янського, з другого — його перекладу простою мовою), а також книжок, у яких факт перекладу відверто зазначався. До таких належать, приміром, «Лекциї словенскіє Златоустаго отъ бесЂдъ евангельских отъ ієрея [Д.] Наливайка выбраніє» (80-ті рр. XVI ст.), «Тестамент [...] Васыліа цесара» у книжці «ЛЂкарство на оспалый умыслъ чоловЂчий» (Остріг, 1607), «ПросвЂтитель» І. Саніна-Волоцького (1616-1635 рр.), синаксар за редакцією Т. Земки (1627 р.) тощо. Пам’ятки, писані церковнослов’янською мовою в її Мелетієвій редакції, загалом мало що дають для відтворення тогочасних українських фонологічних процесів, натомість писані простою мовою, здавалося б, мають бути справжнім скарбом. Однак у дійсності, як уже зазначалося, ні освітній рівень більшості авторів, ні панівний під ту добу бароковий стиль у літературі та в житті (бароковий медієвалізм — згідно з формулою Павіча) не сприяли появі чистих узірців, писаних виключно однією з обох цих полярних мов (винятки були нечисленні). Фактично справу доводиться мати з неозорою кількістю комбінацій їх обох у різних пропорціях. Якоюсь мірою кожен текст є змішаний і переходовий. Перед його використанням дуже важливо спочатку встановити тип мови та авторські нахили.

Повище стосується всього середньоукраїнського періоду. Одначе національно-визвольна війна 1648 р. внесла певні зміни в мовну ситуацію, нехай не такі масштабні, як можна було б очікувати. Ці зміни оминули ті частини України, що безперечно залишалися під польським, угорським і молдавським пануванням. Проте на Гетьманщині та Слобожанщині розвинулися деякі особливості; й те саме можна сказати про спірні землі на підпольській Україні, що прилягали до правого берега Дніпра, тобто про Південну Київщину та Східне Поділля.

Престиж польської мови на тих землях, де порушилися політичні зв’язки з Польщею, не був підірваний. Польська мова постійно вживалася як писемна, часто навіть представниками вищого православного духівництва (наприклад, Лазарем Барановичем); крім того, полонізми не виходили з моди в писемній та усній мові освічених верств. Новим було, по-перше, те, що простая мова знову почала широко вживатися в діловодстві місцевими та центральними владними установами, часто вбираючи в себе риси місцевих говірок. То є багатюще джерело відомостей про українську мову, як її вживано (головно) на Лівобережжі. До Гетьманщини належали також деякі білоруські терени (приміром, Стародубщина). Як не дивно, в тамтешніх пам’ятках по суті вживається мова того самого типу. Вочевидь, тоді вироблялося щось на кшталт офіційно-ділового койне.

По-друге, новим було те, що посилилися контакти з російською мовою. Зовсім неістотні за ранньосередньоукраїнських часів, вони трохи пожвавилися протягом першої половини середньоукраїнського періоду, головно через присутність на Україні втікачів із Московщини (Феодосія Косого, Ігнатія, князя А. Курбського та деяких інших), а також через контакти українського духівництва з Москвою. На фонологічний розвиток української мови ці контакти не вплинули нітрохи. Однак вони могли залишити якийсь відбиток на нормах Мелетієвого та післямелетіївського варіанту церковнослов’янської мови. Втім, запровадження російської редакції церковнослов’янської мови на Україні не планувалося, й поготів не замислювалося вироблення якогось особливого різновиду церковнослов’янської мови для України, хоча практично вживана українцями в XVII ст. церковнослов’янська мова становила окрему її редакцію, навіть після реформи, здійсненої патріархом Никоном у Московському царстві (1653-1656 рр.), коли там були запозичені деякі риси Мелетієвого варіанту церковнослов’янської мови.

Становище змінилося по Переяславській угоді 1654 р. Торговельні та культурні зв’язки зміцніли. Україну обсіли московські урядовці, а відтак Московщина загарбала її. Показово, що перепис 1666 р. проводили московські чиновники (а тому його матеріали не містять практично нічого цікавого для історика української мови). Українських козаків раз у раз висилано до Московщини на важкі роботи. Московські військові залоги стояли в багатьох місцях Гетьманщини, не кажучи вже про Слобожанщину. З 1708 р. окупація України стала цілком відвертою. Московські спроби підпорядкувати Українську Церкву московському патріархові наразилися на спротив з боку київського духівництва. Щоправда, Москва досягла того, що 1684 р. автономія Української Церкви все ж була формально скасована, хоча фактично вона навіть розширилася завдяки підтримці гетьмана Івана Мазепи. Щойно після його поразки та втечі 1709 р. Українською Церквою почали керувати з Москви, й початок пізньосередньоукраїнського періоду, наче символічно, був позначений указом Петра I (від 5 жовтня 1720 р.) щодо правлення мови церковних книг, друкованих на Україні. Фактично ж російщення церковної мови, включно з вимовою, почалося трохи раніше, власною охотою деяких українських діячів (наприклад, Івана Максимовича).

Усе це готувало ґрунт для масованого наступу російської мови, здійсненого трохи згодом.

З повищого випливає, що на писемні пам’ятки середньоукраїнської доби не можна беззастережно покладатися як на певне джерело відомостей у галузі історичної фонології української мови. До кожної потрібен індивідуальний підхід, щоб виокремити чужорідні елементи: церковнослов’янські та польські для цілого періоду, російські для його останніх десятиріч, меншою мірою білоруські на самому його початку. Навіть пам’ятки, писані простою мовою, слід уважно розглядати на предмет віддзеркалення ними простонародного койне, якогось окремого діалекту чи умисної (інколи — спотвореної через брак міри) мішанки діалектів. За тих часів на Україні вживано дві літературні мови власного виробництва в різних комбінаціях, і писемні свідчення не вільно брати за просте віддзеркалення фактів розмовної мови.






4. ГОЛОВНІШІ ПАМ’ЯТКИ СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


* * * До сьогодні збереглося дуже велике число середньоукраїнських пам’яток, хоча серед них є багато неопублікованих. Ними представлено різноманітні жанри, дарма що декотрі, знані з давніших часів, зникли або занепали: наприклад, зовсім немає написів на монетах (бо користувалися лише чужоземними), а написи на печатках робилися здебільшого латиною. У 1580-1626 рр. стався полемічний бум на захист православ’я або церковної унії та проти інших відламів християнства, зосібна проти католицизму, позначений великою письменницько-видавничою активністю. Це пов’язано з приготуванням, а відтак і з укладенням церковної унії з Римом (1596 р.). Відродження церковнослов’янської мови супроводжувалося появою чималої кількості текстів, почасти друкованих, церковного характеру, а також граматик, букварів і словників. Діяльність Києво-Могилянської Академії відображено в богословських трактатах, казаннях, поезії та шкільній драмі.

Лише невелика частка текстів, писаних чи компонованих під середньоукраїнську добу, призначалася для друку, але саме друк був істотним чинником у розповсюдженні певних мовних зразків. Як правило, друковані тексти тяжіли до церковнослов’янської мови, бо з них більшу частину становили богослужбові книги. Написане простою мовою здебільшого поширювалося в рукописах. Друк поновлено — після видань Фіоля — 1574 р., коли заходами Івана Федоров(ич)а у Львові з’явилися «Буквар» і «Апостол»; його головними осередками були такі друкарні: князя Костянтина в Острозі (1577-1612 рр., 29 книг) із філією в Дермані (1603—1605 рр., 2 книги), Львівського братства (з 1586 р.; до 1722 р. видано 138 книг), Києво-Печерської Лаври, заснована Є. Плетенецьким (з 1616 р.; до 1652 р. видано 52 книги), М. Сльозки у Львові (1639-1660 рр., 42 книги, з яких частина польською, латинською та румунською мовами), Чину св. Василія Великого в У(г)неві (1648-1770 рр., до 60 книг) та Л. Барановича в Чернігові (1679-1721 рр., пізніше відновлена). Крім того, багато друкарень мали ефемерне існування, наприклад: снятинська (1602-1606 рр., 2 книги), крилоська (1606 р., 1 книга), крем’янецька (1638 р., 2 книги), новгород-сіверська (1671-1679 рр.) та ін. Українські автори також друкували свої твори в білоруських видавців, передовсім у Вільні та в Єв’є (Вевісі).

Прикметою другої половини XVII ст. була поява великої кількості упорядників усіляких текстів, починаючи з коментарів до Святого Письма й закінчуючи місцевими літописами, поезією, щоденниками та оповідками. Це віддзеркалює поступ освіти. Продукція цього аматорського письменства на дозвіллі не призначалася для друку. До таких пам’яток належать, приміром, «БиблЂя малая», що її 1660 р. скомпонував священик Григорій Димитьриєвич із Шаргорода (на південний захід від Вінниці); рукопис Йосифа Григора з Хоружівки (на південний схід від Ромна), датований 1662 р.; учительна Євангелія, яку 1670 р. списав Семїон ТимофЂевич з Решетилівки (на захід від Полтави); рукопис полтавського ігумена Геннадія, датований 1672 р.; вірші Климентія Зиновієва, імовірно мешканця півночі Полтавщини або півдня Чернігівщини, писані бл. 1690 р.; вірші харківського архімандрита Онуфрія, складені 1699 р., тощо.

У сфері врядувания українська мова до 1648 р. вийшла з ужитку в містах (за винятком церков, які мали право видавати свідоцтва про народження) й якось ниділа хіба що по сільських канцеляріях. Проте на Гетьманщині (й почасти на Слобожанщині) з часу її появи ця мова широко вживалася на всіх офіційних рівнях: центральному, полковому, міському та сільському. Нею складалися різноманітні офіційні папери, й кожна установа мала власні актові книги, що з них, на жаль, опубліковано дуже мало.

Більшість документів, писаних до 1648 р., походить із Галичини та Волині, а також із Києва — після його відродження як культурного центру на початку XVII ст. Пізніше, відколи, з одного боку, створено Гетьманщину, а з другого — посилилися польські утиски на Правобережній Україні, починають переважати — як числом, так і значенням — пам’ятки з Гетьманщини. На підпольській Україні свою вагу зберігав лише Львів. Якщо взяти окраїнні землі, то з Січі матеріалу є обмаль (наприклад, збереглися деякі печатки) — та й слід зважати на те, що вона була не надто налаштована на письменство й до того ж двічі зазнавала руйнування (1709 р. і 1775 р., внаслідок чого січові архіви до 1712 р. втрачено); натомість із Буковини, яка належала Молдавії, немає майже нічого. Молдавія дедалі більше залежала від Туреччини; до того ж із перенесенням її столиці з Сучави до Яс (1564 р.) почався поступовий вихід з ужитку руської мови, й хоча деякі автори надалі писали церковнослов’янською мовою з мелетіївським присмаком (наприклад, до 1629 р. Анастасіє Крімка), це тривало щонайпізніше до 1643 р.; що ж до офіційних паперів, то впродовж першої половини XVII ст. в них усе ще вживалася руська мова, нехай видозмінена. З Молдавії до Львова та Києва переїхали кілька високих церковних достойників та письменників (скажімо, Петро Могила), але письменство церковно-слов’янською мовою (в її українській редакції) на цих теренах занепадало, а коли щось і потрапляло до друку по-слов’янськи, то переважно за межами краю (наприклад, «Поученія» Йоана Золотоустого, перекладені 1693 р. Досифеєм Сучавським у Стрию). Слобожанщина з середини XVI ст. представлена офіційним діловодством, а з кінця XVII ст. й творами письменства.

Трохи більший корпус пам’яток походить із Закарпаття. Частина з-поміж них ґрунтується на галицьких першовзорах, бо цей край, незважаючи на заворушення протягом XVII ст., підтримував зв’язок із Галичиною (переважно довозячи звідти книжки й запрошуючи священиків). Однак існують і ориґінальні закарпатські твори. Закарпаття репрезентоване кількома учительними Євангеліями, збірками церковних текстів і казань, місцевими літописами, збірками пісень, дарчими написами на церковних книгах, грамотами та приватними листами.

За жанровою приналежністю середньоукраїнські пам’ятки є розмаїті. До основних жанрів належать такі 5:



 5 До переліку внесено, як правило, лише ті пам’ятки, що були опубліковані цілком або в уривках, а також ті, що їхню мову бодай коротко описано в науковій літературі. У державних архівах зберігається величезна кількість неоприлюднених і неописаних документів.




1. Євангелія та Святе Письмо в цілому. Друкувалися Євангелії під ту добу церковнослов’янською мовою; певні риси української звукової системи в них де-не-де проступають, але невеликим числом, не додаючи нічого нового порівняно із загальним корпусом тогочасних пам’яток. У цій книзі, з огляду на її спрямованість, їх можна знехтувати. Острозька Біблія 1581 р. не має великого значення з тієї самої причини; щоправда, книга Макавеїв у ній містить трохи більше українських (північних) рис. Дві рукописні Євангелії продовжували характерну для середини XVI ст. тенденцію до перекладу євангельського тексту із застосуванням елементів простонародної мови: Єв. Нег. 1581 р., написана в Хорошеві (поблизу Білогір’я, Хмельницька обл.), є в ґрунті речі білоруська з деякими українізмами; Літк. Єв. (Літки на південь від Остра, нині Броварського району Київської обл.) була написана в 1595-1600 рр. на Волині церковнослов’янською мовою, але містить вставку (Лк 1.57-9.37), наближену в мовному плані до Перес. Єв. 1561 р. Найцікавіші є учительні Євангелії, почасти друковані (перша 1569 р. в Заблудові), але частіше рукописні. Гадають, що за основу для багатьох із них слугувала «Postilla» M. Рея (1557 р.), а в деяких випадках джерело впливу — то «Postilla» Я. Вуєка (1573 р.). їхня мова хитається від церковнослов’янської до простонародної, причому часто в тому самому рукописі. З-поміж них описані такі: Євангелія, писана 1585 р. у Львові Андреєм з Ярослава; дніпропетровська учительна Євангелія 1592 р., писана, ймовірно, на Волині; Єв. № 54, кін. XVI ст., півн. укр.; Єв. № 425, кін. XVI ст.; Єв. № 1637, кін. XVI ст., ймовірно півн. укр. (три останні Євтимієвим правописом, усі три зберігаються в Києві); Єв. № 30, кін. XVI ст., зберігається у Львові; Єв. № 31, кін. XVI ст., бойківська; Біз. Єв. (поблизу Острога?), кін. XVI ст.; Язл. Єв. (поблизу Чорткова), кін. XVI ст.; Ладом. Єв. (поблизу Свидника на Закарпатті), кін. XVI ст., ймовірно списана з волинського першовзору; Коптевичівська Уч. Єв. (поблизу Овруча), бл. 1600 р.; Уч. Єв. А. Бєлобородського, 1604 р., написана в П’ятигорах (Тетіївський район Київської обл.); Братк. Уч. Єв., 1604 р., написана Лукою Василевичем, мовою та правописом близька до Перес. Єв. 1561 р.; Жидачівська Уч. Єв, (№ 78), 1605 р.; Єв. №№ 13174, 29519 і 192, кін. XVI ст. або поч. XVII ст., бойківські, тепер у Львові; Бодж. уч. Єв. кін. XVI ст. або поч. XVII ст., тепер у Бачці (Югославія); Ом. Єв. (Омельно на північ від Луцька), 1608 р.; Єв. № 77, поч. XVII ст., на збереженні у Львові; Тригірська Уч. Єв. (поблизу Житомира), бл. 1625 р.; Пісочнянська Уч. Єв. (№ 23), Миколаївський район Львівської обл., 1634 р.; Уч. Єв. Кап. (Ортутьова поблизу Свидника), написана до 1640-р., ймовірно, в Галичині (лемківська?); Данилівська Уч. Єв. (поблизу Хуста), написана до 1646 р.; Малоберезнівська Уч. Єв. (на північ від Ужгорода), XVII ст.; Уґлянська Уч. Єв. (на схід від Хуста), XVII ст.; Надітичівська Уч. Єв. (№ 32), 1645 р.; Єв. № 88, сер. XVII ст., тепер у Львові; Уч. Єв. С. Плавлянського, написана на Закарпатті, 1668 р.; Довж. Єв. (на південь від Стрия), 1669 р.; Реш. Уч. Єв. (на захід від Полтави), 1670 р., написав Семїон ТимофЂевич; Уч. Єв. Ф. Дулишковича, написана, ймовірно, в Ізі поблизу Хуста до 1673 р.; Вовківчанська Уч. Єв. (поблизу Заслава), кін. XVII ст.; Вич. Єв. (поблизу Луцька), поч. XVIII ст. Щось на кшталт конкорданції до Нового Заповіту (на основі польської конкорданції Чеховича, 1577 р.) склав Тимофій Михайлович; цей текст у друкованому вигляді містить «Книга Новаго ЗавЂта» (Остріг, 1580).

Учительним міг бути й Апостол (наприклад, Ґерлах. Ап. кін. XVI ст., на північний захід від Бардієва); М. Сльозка видрукував 1654 р. у Львові учительний Апостол. Є й Псалтир поч. XVII ст., написаний на Поділлі українським різновидом церковнослов’янської мови.


2. Релігійна література: святоотцівські писання, житія святих тощо, а також антології таких текстів. Цей величезний матеріал представляють, зокрема, такі пам’ятки: «Служебник», видрукуваний 1604 р. у Стрятині, цінний з огляду на розставлені в ньому наголоси; «ЛЂкарство на оспалый умыслъ чоловЂчий», Остріг, 1607 (автор — Д. Наливайко); «Анθологїонъ» (богослужбових текстів), виданий у Києві 1619 р.; Києво-Печерський «Трїώдїонь» 1627 р., що містить дещицю розмовних форм; перемиський «Пролог» 1632 р.; т. зв. "щоденник" Петра Могили (1635 р. ?), що насправді являє собою оповідь про чудеса; «ЛЂствиця» сер. XVII ст.; збірка під назвою «БиблЂя малая», писана в Шаргороді (Вінницька обл.) священиком Григорієм Димитрієвичем (1660 р.); збірка з Хоружівки (що поблизу Ромна), датована 1662 р.; «Небо новоє» (Львів, 1665) та «Скарбница потребная» (Чернігів, 1676) І. Ґалятовського; житія княгині Ольги та князя Володимира, складені, мабуть, у Києві бл. 1670-1675 рр.; рукопис ігумена Геннадія (Полтава, 1679); «Поучения» Йоана Золотоустого, складені Досифеєм Сучавським (Стрий, 1693); ужгородська «Мінея» XVII ст.; «Толковапиє на Псалтир» Афанасія Александрійського (XVII ст.), а також кілька часткових і одна повна (1661 р.) версія тексту «Києво-Печерського Патерика» (цьому передував друк польської версії — 1635 р.).


3. Казання були особливо поширені на Гетьманщині. До ранніх узірців цього жанру належать «Евангеліє учителноє албо казаня на недЂли презъ рокъ» K. Транквіліопа-Ставровецького (Рахманів, 1619); рукописні київські казання 1641 р., частково переписані росіянином і частково білорусом, чим пояснюється наявність у них деяких білоруських мовних рис; « Казанье погребовоє» (з геральдичним віршем) І. Старушича (Київ, 1641); «Ключъ разумЂнія» (Київ, 1659; нове, частково змінене видання — Львів, 1663) І. Ґалятовського; його ж «Казаня приданыи до книги Ключъ разумЂнія» (Київ, 1660); новий, змінений і розширений варіант обох попередніх позицій — «Ключъ разумЂния» (Львів, 1665); закарпатські збірники священика Ігнатія (1666 р.) та священика Тесльовцева (XVII ст.); «Мечъ духовный» Лазаря Барановича (Київ, 1666); його ж «Троубы словесъ проповЂдныхъ» (Київ, 1674) — обидві книги зі спорадичними українізмами; анонімне «Слово во время бездождыя» (бл. 1670 р.); «Огородокъ Маріи Богородицы» (Київ, 1676) і «ВЂнецъ Христовъ» (Київ, 1688) А. Радивиловського (у збереженому рукописі його казань з «Огородка», датованому 1671 р., українських рис утрималося більше); казання Дмитра Туптала-Ростовського (1685— 1701 рр.), наявні лише в російських копіях; «Ключ», написаний в Уґлі (на схід від Хуста) 1695 р., наближений до розмовної мови. Казання є також у позиціях, перелічених під пунктами 2 та 4.


4. Богословські праці цього періоду складаються переважно з полемічних писань проти чужих релігій і конфесій; для появи більшості з них приводом стала унія з Римом. Інколи вони наближаються до публіцистичного жанру. З-поміж численних богословських праць можна навести такі: «Ключъ царства небесного» Г. Смотрицького (Остріг, 1587); «О едіной [... ] вЂрЂ» Василя Суразького (Остріг, 1588) — пам’ятка в ґрунті речі білоруська, лише з поодинокими українськими рисами; «Унія албо выкладъ преднейших артикуловъ» (Вільна, 1595), приписувана Іпатієві Потієві; лист Іпатія Потія до князя Костянтина Острозького (1598 р.), його ж «Антиризисъ или апологія» (1599 р.) і відповідь Клірикові Острозькому (1599 р.) — остання з рисами рідної підляської говірки автора; « Казанье свАтого Кирилла Патрїáръхи іерүсалимъского» Стефана Зизанія (Вільна, 1596 р.); «Апокрисисъ албо отповЂдь на книжкы о съборЂ берестейскомъ» Христофора Філалета (Мартина Броневського?), на велику міру, кирилична транслітерація польського ориґіналу (Остріг, 1597); «Отписъ на листъ в БозЂ велебного отца Ипатіа» Клірика Острозького (Остріг, 1598); «Исторія о [...] разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синодЂ» (Остріг, 1598); «Діалог албо розмова» Мелетія Пігаса (Остріг, 1598), переклад із грецького ориґіналу, виданого 1596 р. у Вільні; «Книжка» Івана Вишенського, північноукраїнська рукописна копія його творів (1599 або 1600 р.); Острозька "книжиця", видана 1598 р. в Острозі, — збірка творів, спрямованих проти унії, що містить послання М. Пігаса, К. Острозького та Івана Вишенського; «О образЂх, о крстЂ» та інші догматичні й полемічні твори — рукопис кінця XVI ст., збережений у Хіландарському монастирі в Греції, білоруська пам’ятка з деякими українськими рисами; анонімні «Вопросы и отвЂты православному зъ папежникомъ» (1603 р.); «Пересторога зЂло потребная [...]» (Й. Борецького?) — рукопис 1605-1606 рр.; «Палінодія или Книга обороны кафолической [...] всходней Церкви», складена в Києві 1621 р. 3. Копистенським; «Месїа правдивый» І. Ґалятовського (Київ, 1669); «Оброна вЂрному каждому чл(о)в(Ђ)ку» M. Андрелли (1699-1701 рр., Закарпаття). Богословські та полемічні теми наявні також у передмовах до різних видань Києво-Печерської Лаври, починаючи з 1616 р.

Переважно навчальну спрямованість мають такі книги: «Иже въ свıатыхъ о(т)ца нашего Іωанна Златоустаго БесЂда избраннаА о въспитаніи чадъ», складена, можливо, Йовом Борецьким у Львові 1609 р.; «Книга души, нарицаемая злото», написана 1623 р. (Петром Могилою?), копія 1661 р.; «Агапита Діакона главізны поучителны», перекладеш, можливо, Петром Могилою й видрукувані в Києві 1628 р.; «Зерцало духовное», написане українцем, можливо монахом, у Москві 1652 р.; «Зерцало до прейзрінія і латвійшаго зрозуміня віры святои» Й. Шумлянського (У(г)нів, 1680); його ж «Метрика албо реестръ на пораду Церкви святои» (Львів, 1686); «Катехисисъ для наоуки оугрорускимъ людемъ» Йос. Де Камелліса (в перекладі "простымъ діалектомъ» Івана Корницького), виданий 1698 р. у Трнаві (Словаччина) й призначений головно для закарпатського читача; «θёатронъ или позоръ нравоүчителныи» І. Максимовича (Чернігів, 1708); його ж «Богомысліе в ползу правовЂрнымъ» (Чернігів, 1710); «Иθіка їерополїтїка или ФїлософїА нравоүчи́телнаА» (Київ, 1712) — з додатком віршів і притч; «Зобране або сума того вшего, що сА (о) вЂчности пекельной [...] повЂдило» Г. Дрекселіуса — переклад із польської, здійснений, мабуть, на Перемищині до 1721 р. На рубежі між богословською літературою та адміністративним жанром перебуває протокол синоду, скликаного в Луцьку, видрукуваний 1638 р. в Крем’янці (Луц. Син.). Латинська книжка Т. Рутки «Angelicus doctor D. Thomas Aquinas [...] contra calumniatorem Ioannicium Galatowski» (Люблин, 1694) містить численні українські цитати в латинській транслітерації.


5. Природознавство та географія представлені скупо. Сюди належать: уривок тексту про способи застосування ліків, для румунських читачів (кін. XVI ст.); «Люцидаръ» — білоруська копія українського перекладу, здійсненого, мабуть, із чеської мови (1636 р.); те саме в скороченому варіанті в Ракошинському збірнику (Закарпаття, XVII ст.) «Путник о градЂ ИерусалимЂ» (1606 p., у копії другої половини XVII ст.) — опис Святої землі; астрономічна мана І. Ф. Копієвського, видана 1699 р. в Амстердамі; «О пріроженю человЂческомъ [...]» архімандрита Онуфрія (Харків, 1699 р.), у копії 1785 р.


6. Поезія. Книжну силабічну поезію запровадив Гарасим Смотрицький епіграмою на гербі князя Острозького, надрукованою в Острозькій Біблії (1581 р.). Найчастіше вживаним матеріалом поетів була українська редакція церковнослов’янської мови, улюбленими жанрами — панегірик, повчальні та релігійні вірші, діалоги. Паралельно існувала й поезія, в якій описувано тогочасні політичні та воєнні події. Ці твори подекуди наближалися до народних пісень, а їхня мова могла мати варіації в діапазоні від церковнослов’янської до говірної. Наприкінці XVII ст. до цього ще додалися реалістична описова поезія (писана здебільшого говірною мовою) та експериментальні формалістичні твори (як правило, церковнослов’янські за мовною приналежністю). Віршів писалося багато. Ними супроводжувалися видання найрозмаїтіших за своєю природою текстів, від Біблії до «Литовського Статуту»; крім того, вони трапляються досить великим числом і в усіляких рукописах. Нижче подаються лише поважніші обсягом твори чи збірки творів: «Просфонима» (Львів, 1591 р.), хвалебний діалог на честь митрополита Михайла Рогози; «На Р(о)ж(де)ство [...] Х(рист)а [...] вЂршЂ» — діалог, скомпонований П. Бериндою (Львів, 1616 р.); «ВЂзерүнокъ цноть [...] Елисеи Плетенецкого», написаний Ол. Митурою (Київ, 1618 р.); «ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного» — діалог, складений К. Саковичем разом із помічниками (Київ, 1622 р.); вірші Анастасія Крімки, писані в Молдавії (1629 р.); «Vмнологíа си́ есть ПЂснóсловїе», колективний панегірик П. Могилі (Київ, 1630 р.); «ВЂршЂ з трагώдїи Х(ристо)с пáсхωнъ» А. Скульського (Львів, 1630) — діалог з вельми відчутним польським підложжям; «Розмышлян’є о муцЂ Христа Спасителя», діалог Й. Волковича (Львів, 1631); вірші Тарасія Земки, розпорошені по книгах, що видавалися Києво-Печерською Лаврою до 1632 р.; «Ευχαριστήριον, албо вдячность» колективний панегірик П. Могилі (Київ, 1632 р.); «Ευφονία веселобрмАчаа», ще один колективний панегірик П. Могилі (Київ, 1633 р.); «Лямент», підписаний ініціалами M. H., політичні вірші з приводу перенесення тіла князя Костянтина Острозького до католицького костьолу та подальші події — рукопис 1636 р., складений переважно говірною мовою; «Άνάθημα της τιμής» Я. Седовського — панегірик єпископові Григорієві Кирницькому (Львів, 1641 p.); «Έυώδια» Г. Бутовича — панегірик єпископові Арсенієві Желиборському (Львів, 1642 р.); «Перло многоцЂнное» — збірка віршів К. Транквіліона-Ставровецького, з деяким експериментуванням у плані наближення до народної поезії (Чернігів, 1646 р.); "елегія" про кару Божу («Чему Пане, так нас сурове караєш») у почаївському рукописі 1648 р.; «Бенкет духовный» — діалог, призначений для виголошування дітьми (кін. XVII ст.), досить близький до розмовної мови; «Зеґаръ з полүзеґáркомь [...]» і «Млеко [...|» — дві збірки віршів складної формалістичної будови, скомпоновані полтавцем Іваном Величковським у 1690-1691 рр., а також інші його твори; «Ієрусалимъ свобоженный» Т. Тассо — рукописний переклад із польської кін. XVII — поч. XVIII ст., за мовою є переважно церковнослов’янський, але з численними полонізмами; рукописна збірка віршів Климентія Зиновієва, найімовірніше писана бл. 1690 р. на півдні Чернігівщини або на півночі Полтавщини (значна частина — говірною мовою); вірші зі збірки архімандрита Онуфрія Харківського «О пріроженю человЂческомъ [...]», складені 1699 р. і наявні в копії 1785 р.; «Алфавит собранный, риθмами сложанный» І. Максимовича (Чернігів, 1705 р.); «Богородице ДЂво» (Чернігів, 1707 р.) і менші збірки релігійних віршів, написані майже чистою церковнослов’янською мовою, трохи пристосованою до її російської редакції; «Епінікіон сієсть пЂснь побЂдная» — панегірик Петрові I, видрукуваний Т. Прокоповичем як частина власного твору «Панегvрікос, или Слово похвальноє» (Київ, 1709 р.).

До певної міри наподібнюють народну поетичну творчість «Pieśń kozaka Płachty» (1625 р.), надрукована в польській антології з деякими перекрученнями в мові; «Duma kozackaja o woyni s kozakami nad rikoiu Styru», записана латинкою в латинській книжці; «ПЂснь о образе клокочевскомъ», вміщена у збірці релігійних віршів, складених або переписаних на Закарпатті (Камьонка на захід від Бардієва); рукописна збірка пісень різного походження, яку скомпонував щонайпізніше 1693 р. Кондрацький, можливо десь поблизу Коломиї (латинкою) 6.



 6 Коли йдеться про фольклорні записи, слід також згадати збірку прислів’їв Климентія Зиновієва.



7. Шкільна драма. До середини XVII ст. драма переважно зводилася до діалогів, що призначалися для виголошення напам’ять (див. вище пункт 6). Окрім них, до помітніших текстів можна віднести такі: збережений фраґмент анонімної різдвяної містерії (Львів, перша половина XVII ст.); анонімний «Dialogus de passione Christi» (Жовква, 1670 р.); анонімний твір «АлексЂй человЂкъ Божій» (Київ, 1673 р.), наявний у копії, зробленій у Росії; анонімний твір «Царство натуры людскои» (Київ, 1698 р.), пересичений церковнослов’янізмами; «Слово о любои смерти», переклад польського твору «Dialog Polikarpa ze śmiercią», зроблений у XVII ст. в Галичині; «Комедія на Успенїе Богородицы» Дм. Туптала (щонайпізніше 1702 р.); анонімний твір «Мудрость предвЂчная» (Київ, 1703 р.); анонімний твір «Торжество естества человЂческаго» (Київ, 1706 р.), написаний у ґрунті речі церковнослов’янською мовою, за винятком промови жидів; анонімний твір «ДЂствіє на страсти Христовы» (Київ, 1709 р. — з ориґіналу сер. XVII ст.); «Владимир» Т. Прокоповича (Київ, 1705 р.). Дрібні уривки інших драматичних текстів тут поминуто увагою.


8. Інтерлюдії. Твір Якуба Ґаватовича «Tragedia, albo Wizerunk śmierci [...] Iana Chrzciciela» (Львів, 1619), написаний по-польськи, містив українські інтерлюдії з перебільшеними діалектними рисами, переважно волинськими, у записі латинкою; дев’ять інтерлюдій з Дернівської (Дернове поблизу Кам’янки-Бузької на північний схід від Львова) антології кін. XVII — поч. XVIII ст. Інтерлюдіями супроводжувалися також «Communia duchowna ss. Воrysa i Hleba» (кін. XVII ст.) та «АлексЂй человЂкъ Божій» (1673 р.). «Проліог на Воскресеніє Христово» (1719 р.) — то в ґрунті речі теж інтерлюдія, але складена на манір віршів для виголошування напам’ять. «Tragedia ruska bárzo piękna i krotochwilna», анонімний текст, надрукований бл. 1609-1618 рр. у Ракові поблизу Судомира (польським варіантом латинки), являє собою інтерлюдію, розширену до розміру короткої п’єси.


9. Граматики, букварі, словники та інші філологічні праці. Буквар Івана Федоров(ич)а (Львів, 1574 р.) є церковнослов’янський і практично не містить українських рис, як і «Кграматыка словеньска язика з газофилакіи [...] Острога» (Вільна, 1586 р.), хоч і не настільки консеквентно; у другому, виправленому виданні букваря Федорова (Остріг, 1578-1580 рр.) є деякі середньоболгарські риси (философА 1 ос. оди.), деякі білоруські (непом’якшення с), але майже зовсім немає українських. Лише поодинокі відхилення від церковнослов’янської мови в бік української віднаходяться в колективній праці під проводом Арсенія Грека (Елассонського) «Άδελφότης, Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» (Львів, 1591). Деякі риси української фонетики містить «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія (Вільна, 1596), у ґрунті речі церковнослов’янська; буквар того самого автора «Наука ку читаню и разумЂню писма словенского» (Вільна, 1596) мав за додаток «Лексис, сирЂчь речéнїА, ВъкратъцЂ събрáнны И из словенскаго язы́ка на прóстый рү́скій діА́лектъ истолковáны» (1061 гасло); «Лексисові» Зизанія передував у часі рукописний «Лексис съ толкованіем словенскихъ мовъ просто» (складений щонайраніше 1581 р., можливо, в Острозі). Деякі українські риси начебто містить «Букварь языка славенска» (Єв’є, 1618) і меншою мірою «Букваръ язика славеньска», виданий 1699 р. у Трнаві (Словаччина). «Грамматіки СлавенскиА правилное Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (Єв’є, 1619), як і «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіе» Памви Беринди (на 6892 гасла), видрукуваний у Києві 1627 р., схарактеризовано вище (див. 43.3). У формі рукописів залишилися «Лексиконъ латинскій з Калепина преложенный на славенскій» Є. Славинецького, укладений у Києві 1642 р., «Лексиконъ словено-латинскій» А. Корецького та Є. Славинецького, укладений 1649 р. (або раніше) також у Києві, й анонімний словник «Синоніма славеноросскаА» (на 5057 гасел), укладений після 1667 р. десь на Гетьманщині. Останній із цих словників являв собою обернений варіант «Лексикона» П. Беринди. На них обох ґрунтується невеличкий (на 820 гасел) рукопис середини XVII ст. «РеченіА по алфавиту от языка полска». Лише поодинокі українські риси віднаходяться у складених на церковнослов’янській основі правилах «Грамматики или писменица языка словенскаго» (Крем’янець, 1638 р.) та в церковнослов’янській частині словника «Dictionarium Sclauo-Polonicum», укладеного 1641 р. в Жовкві польським священиком Мар’яном із Яслиськ. Так само й «Граматыка словенская» Івана Ужевича (рукопис у двох різних редакціях — паризькій 1643 р. та арраській 1645 р.) містить лише невелику кількість українізмів, будучи в ґрунті речі білоруською. Оксфордський «Heptaglotton» (Lughat-Namah) поряд із латинським, грецьким, турецьким, кримськотатарським, вірменським і румунським стовпчиками має й український. Цей словник, імовірно, був укладений задля практичного вжитку купцями; українські слова взято з говірної мови, мабуть на Поділлі, але часто в перекрученому вигляді, оскільки записувач-чужинець не знав її до пуття. Щось на кшталт поетики казань нашкіцовано І. Ґалятовським у додатку до його книжки «Ключъ разумЂнія» (Київ, 1659 р.) під назвою «Наука албо способ зложеня казаня».


10. Літописи. "Простая" мова широко вживається в таких літописах: «Kronika polska» Мартина Бєльського, частково перекладена близько 1600 р., мабуть у Перемишлі або на Лемківщині; «Літописці Волині і України» бл. 1621 р. (т. зв. Київський літопис); «С кройники Бельского речі потребніи выбрани» — написано в Острозі між 1637 і 1647 рр.; Пітровський літопис 1542-1644 рр. і Крехівський літопис (фактично декілька хронологічних записів) 1648 р.; «Исписаніє лЂтомъ отъ Рождества Христова» — написано 1649 р. у Львові, можливо М. Ґунашевським; Хмельницький літопис (1650 р.); літопис Межигірського монастиря під Києвом (в одному варанті — до 1620 р., в другому — до 1700 р.); дуже короткий Добромильський літопис (на захід від Самбора, написаний 1700 р. С. Коростенським. Натомість літопис із Густинського монастиря (під Прилукою), що існує в копії 1670 р. (не плутати з літописом подій у самому монастирі за 1600-1641 рр.), київська «Кройника» Феодосія Сафоновича (1672 р.) і літопис монастиря в Підгайцях, що на схід від Львова (1715 р.), є на велику міру церковнослов’янські, причому в Сафоновича трапляються також і білоруські риси. «ДЂйствія презЂльной и оть начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого» Гр. Граб’янки (Гадяче, 1710 р.) позначені виразно стилістичним використанням церковнослов’янської мови (власне, надуживанням нею). У літописі Л. Боболинського (Чернігів, 1699 р.) мова знову наближається до говірної, і те саме можна сказати про літопис Самовидця, написаний, мабуть, на півдні Чернігівщини 1702 р. (найдавніша зі збережених копій датується приблизно 1740 р.), та про «Сказаніе о войнЂ козацкой зъ поляками» С. Величка, написане десь на Гетьманщині 1720 р. Літопис Биховця (власне, щоденник подорожі до Криму 1704 р.) не надається до використання з погляду історичної фонології української мови. Його написано російською канцелярійною мовою з лише поодинокими українізмами. Нарешті, «Синопсис, или краткое собраніє от различныхъ лЂтописцевъ» (І. Ґізеля?), що вийшов друком у Києві 1674 р. (друге, переглянуте видання — Київ, 1678 р.) настільки сильно зорієнтований на церковнослов’янську мову (в її російській редакції), що для історичної фонології української мови він практично не має жодної вартості.


11. Списки антропонімів та магій. З-поміж списків антропонімів, що не є частиною якихось інших документів, найбільше значення мають «Пом’яник» київського Святомихайлівського монастиря (кін. XVI ст. — 1635 р.) й особливо козацький реєстр, списаний по укладенні Зборівської мирної угоди 1649 р. Опубліковано й деякі менші пом’яники з різних місцевостей Галичини (Івано-Франківськ, Пациків та ін.). Натомість численні антропоніми й топоніми, наявні в даних перепису 1666 р., мають обмежену вартість для фонології, оскільки записи робилися чиновниками з Московщини й досить консеквентно переінакшувалися відповідно до вимог російської вимови.

З-поміж картографічної продукції найважливіше місце посідають мапаТомаша Маковського, видрукувана 1613 р. в Амстердамі («Magni Ducatus Lithuaniae caeterumque regionům [...]»), й особливо мани Ґ. Левассера де Боплана, складені в 1650-1653 рр. («Delineatio specialis et accurata Ukrainae cum suis palatinatibus ac districtibus provinciisque adiacentibus» — Ґданськ; чотири окремі мапи Київщини, Поділля, Брацлавщини та Покуття — Амстердам; п’ять окремих мап із долученням Волині — Париж; також «Delineatio generalis camporum desertorum vulgo Ukraina cum adiacentibus provinciis bono publico erecta» — Ґданськ, 1651 p.; «Tractus Borysthenis vulgo Dnieper et Neipor dicti a Kiovia usque ad Bouzin» — п’ять мап, кожна в двох частинах. Декотрі з назв подано по-польському, але багато — саме в їхній українській формі, дарма що в чудернацькому французькому записі. Інколи українські форми топонімів трапляються й у давніших мапах, накреслених іншими авторами, наприклад «Regni Poloniae et ducatus Lithuaniae [...] descriptia [ ...j» Йоганна де Рама та «Regnum Hungariae cum partis subiectis et dependentibus» (обидві — бл. 1630 p.).


12. Канцелярські акти, грамоти, судові книги. Приблизно ще два десятиріччя по Люблинській унії традиційної руської канцелярської мови й надалі уживано в офіційному діловодстві, наприклад у житомирських ратушних книгах (1582-1584 рр.), а також у приватних документах, наприклад у заповіті Василя Загоровського (Володимир-Волинський, 1577 р.). Однак потім у цих функціях її заступили польщизна та латина. Українська мова з більш або менш помітним церковнослов’янським забарвленням була в ужитку хіба що в приватних документах і найчастіше пов’язувалася зі справами Церкви. До них належать, наприклад, документи Люблинського братства при церкві св. Спаса (1551-1632 рр.), Львівського Успенського братства (1591-1650 рр.), Лубенського церковного братства (1622-1623 рр.) та ін.; по деяких селах, вочевидь через брак писарів, обізнаних із латинською чи польською мовами, теж писано по-українськи. За приклад можуть правити акти з села Одрехови, що на південний захід від Сянока (1549-1648,1682-1691 рр.). В основному схожа ситуація спостерігалася й на Закарпатті. Більшість документів складено латинською або угорською мовами; часом уживано й української, але у справах церковних перевага надавалася, як правило, українській редакції церковнослов’янської мови; дуже часто документи такого ґатунку записувано на берегах церковних книг, надто коли йшлося про дарчі записи. Кількість цих пам’яток не є така вже мала, хоча порівняно із загальним потоком латинської та угорської документації вони лишаються поодинокими прикладами. Можна згадати такі пам’ятки, як грамоту 1606-1607 рр. із Фольварка (на північ від Кежмарка), судові записи 1666 р. зі Зборова (на північ від Бардієва), дарчий напис у Ялинківській Тріоді (на північ від Бардієва), обіжник, складений 1713 р. священиком Петром Олуховським з Тварожця (на північний захід від Бардієва), діловодство Заріцького (на північний захід від Хуста) та Имстичівського (на північ від Хуста) монастирів (першого за 1685-1715 рр., другого за 1654-1720 рр.),атакож Мукачівської єпархії тощо. У Молдавії традиція канцелярського мововжитку дотривала до середини XVII ст., але число документів, що складалися по-румунськи, дедалі зростало, й головне — після перенесення столиці до Яс доплив руських писарів припинився, а під пером писарів-румунів мова скам’яніла й зазнала щонайхимерніших перекручень. Як наслідок, їхня джерельна вартість для історичної фонології української мови майже дорівнює нулеві. У цьому випадку можна говорити хіба що про поодинокі українізми, які, до того ж, практично не віддзеркалюють новіших процесів, що відбувалися в українській мові.

Із формуванням гетьманської держави українська мова стала в ній офіційною, й діловодство урядових та полкових установ налічує тисячі документів. Так само українською мовою вели свої записи органи міського самоврядування та суди, хоча лише мізерна частина цього матеріалу потрапила в науковий обіг і величезну його частину не описано навіть поверхово. Відносно повно відомі, для прикладу, актова книга Миргородської ратуші (1650-1725 рр.), Лохвицькі ратушні книги (1653-1712 рр.), Кролевецька ратушна книга (1655-1748 рр.), Остерські актові книги (1656-1668 рр.), актові книги Полтавського міського уряду (1664-1680 рр.), Стародубські актові книги (1664-1673 рр.) та Пирятинські ратушні книги (1683-1740 рр.). Переяславський полк представлено документами з родинного архіву Судим (XVII-XVIII ст.). Високий ступінь унормування цієї мови як набору готових кліше засвідчується появою т. зв. листовень, тобто збірок узірцевих листів, упорядкованих за конкретними типовими ситуаціями. За приклад може правити листовня 1712 р. (насправді складена приблизно за період з 1680 по 1712 р.), що її авторами є священик Данило Гирман та його син (?) Мосій. Вона поділяється на дві частини: зразки з церковнослов’янським забарвленням, призначені для вжитку в церковних справах (№№ 44-45), та світські, вільні від цієї тенденції (№№ 1-43).

Переписи людності (люстрації, урбарії, списки рекрутів) різних українських земель, окрім численних українських імен, містять часом і уривки українських текстів. Найліпше знані є люстрації Волині, Поділля та "України" 1615-1636 рр., урбарії та списки рекрутів із Шариша та Земплина (особливо земплинський за 1696 р.).


13. Монети та печатки. Написи. Гроші на Україні за середньоукраїнської доби не карбувалися, можливо за винятком підробки монет Яна Казимира вартістю 1½ гроша гетьманом Петром Дорошенком у Лисяиці протягом 1669-1673 рр. (з датою 1662 р.). Печатки до 1648 р. частіше мали латинський текст, але на Січі та Гетьманщині відбулося відродження української печатки. На іконах написи здебільшого виконувалися церковнослов’янською мовою, але з досить численними місцевими мовними особливостями.


14. Щоденники та приватні листи. «Діаріушъ» берестейця Афанасія Филиповича принаймні в одній копії (1646 р.) однозначно віддзеркалює риси місцевого різновиду української мови. Приватного характеру нотатки, зроблені якимось священиком із Полтавщини, містяться на берегах книжки І. Ґізеля «Миръ съ Богомъ человЂку», видрукуваної 1669 р. Лист переяславського полковника Андрія Романенка, датований 1649 р., заповіт Стефана Уса з Холма (1648 р.) та заповіт Івана Берла (1717 р.), а також листи козелецького полковника Константія Солонини (1688 р.) стоять десь посередині між приватними та офіційними документами. Листи Теодосія Чернігівського (1688—1695 рр.) наближаються до офіційно-ділової мови. Любовні листи гетьмана Івана Мазепи до Мотрі Кочубеївни, написані близько 1708 р., що збереглися в копії зробленій писарем-росіянином, являють собою унікальний зразок приватного (до того ж інтимного) листування.


15. Оповідки. Вигадані оповідки викликали зневагу з боку тогочасної освіченої еліти, але серед пересічних читачів вони були популярні. Такого ґатунку твори не виходили друком. Єдиний виняток становить повість про Варлаама та Йоасафа, що її 1637 р. видано в Кутеїні (Білорусь), хоча мовою вона наближається до української («Гісторія албо правдивое вьшисанїе [...] о житїи святыхъ преподобныхъ отецъ Варлаама і Оасафа»). За підставу для друку правило те, що персонажі були канонізовані як святі, а авторство тексту приписувано Йоанові Дамаскінові. Найчастіше вигадані оповідки переписувано в різних збірках усіляких текстів, серед яких було багато казань, апокрифів та інших релігійних писань. До таких збірок належать, наприклад, «БиблЂя малая», написана в Шаргороді (Вінницька обл.) 1660 р., рукопис XVII ст., що зберігається в бібліотеці Академії наук України під шифром Мих. № 1734, «Ключ» з Уґлі, датований 1695 р., тощо 7.



 7 Крехівська Палея XVI ст., що містить численні оповідки, мовою наближається до білоруської; до того ж її, мабуть, скопійовано з якогось російського першовзору.



У першій з них містяться «История о преподобном Григории», «Гистория о вибавленю от смерти богобойного млодзіенца», «Гисторія списанніє вкротце [ ...j о ПонцианЂ цесару римском», «Гисторія о цесару рымском ОтонЂ», «Гисторія правдивая о грабЂней Алтдорской» та «Гисторія правдивая о МагеліонЂ кроле※; в останніх двох, серед іншого, — «ПовЂсть страшная о УдонЂ» (зі збірки «Великое зерцало»; інші оповідки з цього ж джерела розпорошено по інших рукописах), «Приклад о досконалости» (з «Gesta Romanorum») і відповідно кілька коротших оповідок, узятих звідти ж. На додачу можна згадати ще «Страсти Г(оспод)а наш(о)го Ис(ус)а Х(рист)а», написані наприкінці XVI ст. в Тростянці, уривок зі «Стефаніта та Іхнілата» кін. XVI ст. (з домішкою білоруських мовних рис), «Александрію», відому в кількох копіях (XVI ст., тишівській 1698 р., кінця XVIII ст. тощо), «Книгу о побоищи Мамая [...]» поч. XVII ст., «Слово к правовЂрным христианом еже не важитися всякому правовЂрному христианину присягати ни направо ни налЂво» («Цар Сонхос») кін. XVII — поч. XVIII ст., оповідь про Танкреда та Сиґізмунду («Историчніє вЂрши») кін. XVII — поч. XVIII ст., «ПриповЂсть о нЂкотором рыцери» XVII ст. (= «ПрЂніе бысть животу c смертію» поч. XVIII ст. та інші варіанти) тощо. У більшості з-поміж цих пам’яток уживається простая мова, хоча деякі, особливо пов’язані з релігійною тематикою та джерелами, написані церковнослов’янською мовою в її українській редакції.


16. Записи чужими мовами. Протягом середньоукраїнської доби відтворення українських топонімів польською та угорською мовами було вже здебільшого усталене, й тому воно не несе якоїсь вартісної інформації щодо українських звукозмін; одначе антропоніми й надалі можуть бути корисні.

У другій половині XVI ст. та в XVII ст. інтерес до польських видань зріс у Московщині, де з’явилося кілька перекладів, виконаних здебільшого українцями, які там мешкали. За приклад таких текстів може правити «Назиратель» — здійснений наприкінці XVI ст. переклад із польського ориґіналу «Kxięgi o gospodarstwie» Петра Кресцентія (1549 р.), що зберігся в російській копії кін. XVI ст. Хоча мовою перекладу була російська, та й переписував його писар-росіянин, він усе ж прозраджує деякі українські фонетичні особливості.

Вірмени на Західній Україні спольщилися в XVII ст., і цей факт віддзеркалено в їхніх записах. Наприклад, актові книги вірменської спільноти у Львові велися польською мовою, починаючи з 1646 р., збережені записи з Івано-Франківська за 1681-1788 рр. є майже виключно польські 8.



 8 Вірменська колонія в Кам’янці-Подільському припинила своє існування після загарбання міста турками 1672 р.



Одначе до середини XVII ст. вірменські записи зберігають певну вартість, хоча вже з початку століття поряд із українськими запозиченнями, типовими для ранньосередньоукраїнської доби, в них починають з’являтися й польські форми. З-поміж вірменських пам’яток історикові української мови найбільше може прислужитися Кам’янець-Подільський літопис, що його розпочав 1560 р. Дер Гованес (охопивши події від 1430 р.), продовжив його син Кіркор і довів до 1652 р. Ауксент (якому, можливо, допомагав Дер Гаґоп). Записи за 1611-1624 рр. зроблено кипчацькою мовою, решту — вірменською, але з численними тюркізмами (особливо це стосується назв народів). Цей літопис відомий у двох редакціях, що з них одна — повна — зберігається у Венеції, а друга — уривокза 1604-1613 рр. — у Парижі. Осібний опис Хотинської війни спорудив 1627 р. вірменською мовою Йовганес Каменаці. З’ясування фонетичної вартості вірменських пам’яток часто буває пов’язане з деякою непевністю, тому що в них має місце хитання між класичною вірменською мовою та її західним варіантом, яке спричиняє, зокрема, переходи від дзвінких до глухих зімкнених приголосних (і навпаки), а також від h до g (і навпаки), наприклад: Perežan (= Бережани), gnaz ~ knaz ’князь’ тощо.

Жидівські джерела (писані івритом) мають меншу вагу з двох причин: по-перше, вони написані релігійними проводирями спільноти й стосуються виключно її внутрішніх справ, унаслідок чого українські запозичення представлені в них хіба що кількома топонімами; по-друге, навіть із них мало що можна видобути, оскільки в івриті немає літер на позначення голосних. Сюди належать відповіді рабинів на питання, пов’язані з суперечками та проблемами, що хвилювали членів жидівських спільнот, наприклад, Йошуа Гешеля бен Йосефа (1644 р.), Абрагама Рапопорта (1640-1648 рр.), Йоеля бен Самуеля Сіркеса (1591-1611 рр.), Беніяміна Аарона Слоніка (1603-1610 рр.), Меїра бен Ґедаліяга (1608 р.) та Менагема Менделя бен Абрагама Крохмаля (1648 р.). Відповіді звичайно давалися на вимогу польської Жидівської ради ( Vaad ha’ arazoth ’Рада чотирьох земель’, тобто Великої Польщі, Малої Польщі, Русі та Литви), що існувала приблизно з 1580 р. й збиралася переважно в Люблині або в Ярославі. На жаль, більша частина її діловодства не збереглася. Хроніка подій 1648 р. («Прірва відчаю»), складена Натаном Гановером із Заслава, їх "самовидцем", також містить деякі українські топоніми й антропоніми.

Турки в дипломатичних зносинах із козаками, Польщею та Гетьманщиною, й особливо під час їхніх вторгнень на Україну в другій половині XVII ст., робили багато записів українських антропонімів і топонімів, що серед них є й один перепис. Однак ці документи майже всі лишаються неопублікованими — за винятком тих кількох (з численними буковинськими топонімами в записах 1716-1718 рр.), які оприлюднив С. Димитров. Багато імен занотував Евлія Челебі (1658 р. та ін.) у своїй «Подорожній книжці» («Seyahatnarnesi»).



 9 У дужках подано рік (або роки) перебування автора на Україні.



Українські власні назви, а часом і слова трапляються в щоденниках, споминах і описах країни, що вийшли з-під пера мандрівників-чужинців. Серед них можна виокремити такі: щоденник Еріха Ляссоти (1589 р., 1594 р.) 9, «Description des contrées du royaume de Pologne» (Руан, 1651 p.), або — в доповненому варіанті — «Description d’Ucranie qui sont plusieurs provinces du Royaume de Pologne» (Руан, 1660 р.; Париж, 1661 р.) Ґ. Левассера де Боплана (1631-1648 рр.), «Relazione dell’origine e dei costumi dei Cosacchi» (1656 p.) Ал. Віміні (1650 p.), «Подорожі антіохійського патріарха Макарія», описані (арабською мовою) його сином Павлом Алепським (Bulas ibn az-Zaima el-Halebi, 1654 р., 1656 р.), «Dreifache Schwedische Gesandtschaftsreise nach Siebenbürgen, der Ukraine und Constantinopel» (1657 p.) K. Я. Гільтебрандта (1656-1657 рр.); звіт Ґ. Веллінґа (1657 р.) про його дипломатичні перемовини з Богданом Хмельницьким; «Tagregister von dem Feldzug [...] durch Podolien und Ukraine» (вперше надруковано під назвою «Reisen durch Ober- und Niederdeutschland, Preußen, Frankreich, England, Danernark und Schweden in den Jahren 1670-1677») У. фон Вердума (1670-1672 рр.); «En rejse til Rusland under Tsar Peter» (данською мовою) Юста Юля (1711 р.); а також щоденники (dagböcker) та листи (писані шведською мовою, якщо немає інших указівок) офіцерів шведського війська, що брали участь в українському поході Карла XII: Д. Н. фон Зільтмана (німецькою мовою), Р. Петре, Ф. К. Ває (німецькою мовою), К. М. Поссе, Й. М. Люта, графа К. Г. П. Сперлінґа, Й. М. Ношберга, Й. Седер’єльма, Г. Споре, А. Вестермана, Л. Н. фон Галларта (німецькою мовою) та К. М. де Лаваля (1748 р., але назви подаються згідно з записами 1708-1709 рр.).










ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ


Пояснення засад укладання, скорочень і позначок подано у вступних заввагах до вибраної бібліографії в розділі 14. Усі євангельські тексти згадуються під рубрикою Уч. Єв. Нижче Білецький без дальших уточнень позначає видання: Білецький О. Хрестоматія давньої української літератури (3-тє вид.). К., 1967; Буслаев — Буслаев Ф. Историческая христоматия церковно-славянского и древне-русского языков. М., 1861; Рєзанов — Рєзанов В. Драма українська, 1-6, К., 1926-1929; Тітов — Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI-XVIII вв. К., 1924 (= ЗбІФВ УАН, № 17); Quennerstedt — Karolinska krigares dagböcker jämte andra samtide skrifter (за ред. А. Квеннештедта), i-xii, Lund, 1901-1918.


Агап. — Агапита діакона [...] главізны поучителны. K., 1628. Фотопередрук І. Шевченка, Рецензія, v, l, 1974.

Алекс. 1698 та iн. П: Гаєвський С. Александрія в давній українській літературі. К., 1929 (= ЗбІФВ ВУАН, 98) ±.

Ал. Чел. Бож. 1673. П: Рєзанов 5 ±.

Андр. 1701. П: Петров А. Памятники церковно-религиозной жизни угроруссов XVI-XVII вв. Пг., 1921 (Сб. ОРЯС97) +; Петров А. Духовно-полемические сочинения иерея Михайла Оросвиговского Андреллы против католичества и унии. Прага, 1932 ±.

Анθол. 1619. Ф: Тітов +.

Астр. 1699. П: Могилко А. Историко-астрономические исследования 7. М., 1961 +.

Бенк. дух. кін. XVII ст. П: Мирон (І. Франко). КС37, 1892 +.

Баран. 1674. П: Баранович Л. Трубы словесъ проповЂдныхъ. К., 1674; також Баранович Л. Мечъ духовный. K., 1666 +. Ф: Буслаев +, Білецький ±.

Баришп. 1612-1699. П: Местечко Борисполе в XVII-м веке. Киев, 1892 (відбитка з КС, 1892) ±; Д: Жовтобрюх М. НЗ Черкаського педагогічного інституту 10, 1957 і 15,1960.

Берло 1717. П: Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии 5. Киев, 1899 -.

БесЂда 1609. П: Науменко Ф. Педагог-гуманіст і просвітитель І. М. Борецький. Львів, 1963 +.

Біз. Єв. кін. XVI ст. — див.: Уч. Єв.

Бог. і Лаз. 1719? П: Перетц В. ИОРЯС 14, 1, 1909.

Бодж. уч. Єв. кін. XVI-поч. XVII ст. ПД: Петров А., Яворский Ю. Věstník Královské české společnosti nauk, Třída filosoficko-historická, ročn. 1935. Praha, 1936 +.

Букварь 1618. ФД: Надсон A. Божым шляхам. Лондон, 1973, l +.

Букваръ 1699. Д: Перфецкий Е. ИОРЯС21, 2,1917.

Варл. Йоас. 1637. Ф: Буслаев; Білецький; Франко І. ЗНТШ 8, 1895.

Вас. Загор. 1577. П:АЮЗРч. 1, т. I. К., 1859 -; Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Slawude 6. Lwów, 1910 ±.

Вас. Остр. 1588. П: ППЛ 2 (РИБ 7). СПб., 1882 -.

Вел. зерц. XVII ст. Ф: Перетц В. КУЙ 1907,8 +; Гудзий Н. ЧОНЛ 23, 1912 +; Білецький ±.

Вел. зерц. 1693. Ф: Білецький ±.

Вич. Єв. поч. XVIII ст. — див.: Уч. Єв.

Вірм. П: Alishan Gh. Kamenic’, Taregirk’ hayoc’ Lehastani ew Řumenioy. [Венеція], 1896 ±; Děny J. L’arméno-coman et les "Ephémérides" de Kameniec. Wiesbaden, 1957 +; Yovhannēs Kamenaci. Patmut’iwn paterazmin Xot’inu (за ред. А. Анасяна). [Єреван], 1964 + (російський переклад подає Историко-филологический журнал АН Арм. ССР, 1958, 2); Schütz E. An Armeno-Kipchak Chronicie on the Polish-Turkish Wars in 1620-1621. Budapest, 1968 +; Vásáry S. «Armeno-Kipchak parts from the Kamenets Chronicie». Acta orientalia Academiae Scientiarum Hungaricae 22, 9, 1969 + (публікації Дені, Шютца та Вашарі подають тюркський текст літопису, перевершуючи тим самим менш якісне видання Алішана).

Вірші Кл. Зин. бл. 1690. П: Перетц В. Вірші Єром. Климентія Зиновієва сина. Львів, 1912 (ПУРМЛ7) +; (також Присл. Кл. Зин. у виданні за ред. І. Чепіги) Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971 +. Д: Witkowski W. SOr 22,1973.

Волков. 1631. П: Рєзанов 1 ±.

Вопр. 1603. П: ППЛ2 (РИБ 7). СПб., 1882 -.

ВЂзер. цн. 1618. П: Перетц В. ЗНТК 6, 1909 ±; Тітов +; Білецький +.

ВЂчн. пек. до 1721 (Дрекселіус). ФД: Janów J. PF 14,1929 +.

Гар. Смотр. 1581, 1587. П: Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы 1. СПб., 1900 +; АЮЗР, ч. 1, т. VII, 1887 -.

Гебр.: Meir ben Gedaliah. Spr š’lwt wtšwbwt. [Венеція], 1618;

M. M. ben Abraham Krochmal. Š’lwt wtšwbwt cmx cdq [...] xbr hg’wn. [Амстердам], 1675; A. Rapoport. Spr š ?lwt wtšwbwt ’ytnh ’zrxy, xlq r’šwn, mxybwrhgdwl ’šrxybr. [Остров], 1796; Joel ben Samuel Sirkes. Š’lwt wtšwbwt bytxdš hyšnwt šxybr. [Остров], 1834; Joshua Hešel ben Joseph. Spr pny yhwš’ xlq r’šwn mš’lwt wtšwbwt Ihrb [...] yhwš’. [Львів], 1860; Benjamin Aaron Słonik. Spr Mš’t bnymyn, whm š’lwt wtšwbwt šxybr. [Вільна], 1894; N.Hanover. Sprywn mcwlh. [Краків], 1896.

Геннад. Полт. 1679. Ф: Франко І. ПУРМЛ í, 1896 ±.

Грамоти (див. також Фольварк, Молд. гр., Одрех. гр., Имстичево, Заріччя). Щодо АЮЗР (Акты, относящиеся к истории Южной и западной России та Акты, относящиеся к истории Западной России) — див. вибрану бібліографію до розділу 29 (грамоти). До цього можна додати: Zródla dziejowe. Warszawa, t. 10 (1387-1654), 1878; 17 (1528-1590), 1908; 18 (1469-1589), 1902; 19 (1530-1589), 1889; 20 (1529-1633), 1894; 21 (1590-1625), 1894; — ; Akta grodzkie iziemskie. Lwów, t. 20 (1572-1648), 1909; 21 (1648-1673), 1911; 22 (1673-1732), 1914; 24 (1575-1695), 1931; 25 (1696-1772), 1935 -; Жерела до історії України-Руси, 12 (1648-1657). Львів, 1911 -;

Стороженки. Фамильный архив 1. Киев, 1902 (1689-1741); Мотыжинский архив. Акти Переяславского полка. Киев, 1890 -; Сулимовский архив. Фамильные бумаги Судим, Скоруп и Войцеховичей XVII-XVIII в. (за ред. О. Лазаревського; тексти польською, українською та російською мовами) -; Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии 3. Киев, 1896 (Акти Лубенського братства) -; його ж Описание старой Малороссии 1-3 (Киев, 1888, 1893, 1902) містить силу цитат, але в ньому майже немає документів, опублікованих повністю; Материалы по истории, литературе и этнографии Южной России 3 (за ред. М. Василенка). Чернигов, 1908 (документи за 1645-1723 рр.); Лелекач М. (Закарп. гр. 1603-1715 рр.). НЗ Ужгородського університету 14, 1955; Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. (за ред. В. Передрієнка). К., 1976 (1701-1720 рр.) +. ПД: Балецкий Е. (Зборівська гр. 1666 р.). StSIHg 2, 1956. Д: Ткач Ф. Праці Одеського університету 148, 1958.

Густ. літоп. 1670, 1640. П: Полное собрание русских летописей 2, СПб., 1843 -; Бодянский О. ЧОИДР 3 (8), 1848 ±. Д: Повх Г. Питання літературознавства і мовознавства 1. X., 1965.

Ґал. 1659 і наступні роки. Оригінальні друки перелічено вище в §§ 3-4. Пізніше тільки Ф: Буслаев, Тітов і Біленький; але «Ключъ разумЂнія» (1659 p.) відтворено фототипічним способом у виданні: Біда К. Іоанікій Ґалятовський і його «Ключъ РазумЂнія», Рим, 1975 (Editiones Universitatis Catholicae Ucrainorum S. Clementis Papae, XXXVII-XXXXIX) +. ДФ: Witkowski W. Język utworów Joannicjusza Galatowskiego na tle języka piśmiennictwa ukraińskiego XVII wieku. Kraków, 1969 +. Д: Сімович В. ЗНТШ 99, 1930.

Ґерлах. Ап. кін. XVI ст. Ф: Свєнціцький І. Нариси з історії української мови. Львів, 1920, с. 72.

Дерн. бл. 1700. П: Гордипський Я. ПУРМЛ 8, 1930 + (також Українські інтермедії XVII-XVIII ст. К., 1960 ±). Д: Марковський М. ПІРУМ.

Діал. Полік. XVII ст. П: Janów J. SFPS3,1958 +. Д: Janów J. SprLTNYl, 1937.

Діар. Аф. Фил. 1646. П. ППЛ1 (РИБ 4) ±; Д: Кедайтене Е. Тези доповідей VI Української славістичної конференції. Чернівці, 1964 (Детальніше: УЗ высших учебных заведений Литовской ССР, Языкознание, 7, 1963).

Добром. літоп. 1700. П: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. Киев, 1888 (також Slavica-Reprint No. 62. Vaduz, 1970) -.

Довж. Єв. 1669. Ф: Франко І. ЗНТШ 37,1900 +.

Дос. Суч. 1693. Ф: Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей Московской Синодальной Библиотеки 2 (№ 128). М., 1859 +; Чебан С. Досифей, митрополит сочавский и его книжная деятельность. Киев, 1915 ±.

Дума 1651. П: Петров А., Житецкий П. ASPh 2, 1876 +.

Елегія 1648. ПД: Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII вв. М.; Л., 1962, сс. 151-155 +.

Єв. Нег. 1581. ФД: Назаревский А. КУИ 1911, 8,11-12; Огієнко І. Новий Завіт в перекладі на українську мову Валентина Негалевського. (Тарнів), 1922.

Жит. кн. Волод. бл. 1675. П: Перетц В. Исследования и материалы no истории старинной украинской литературы XVI—XVIII веков. М.; Л., 1962 ±.

Жит. княг. Ольги бл. 1675. П: Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков. М.; Л., 1962 ±.

Житом. 1582-1584. П: Бойчук М. Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. К, 1965 +.

Заріччя 1685-1715. П: Лелекач М. НЗ Ужгородського університету 14, 1955 ±; Панькевич І. НЗб. Свидн. 4, 2, 1970.

Зерц. дух. 1652. Ф: Горский А., Невоструев К. Описание славянскихрукописей Московской Синодальной Библиотеки 3. М., 1862 (передрук: Вісбаден, 1964), № 329.

Имстичево з 1654. П: Сабов Е. Христоматия церковнославянских и угрорусских литературных памятников. Ужгород, 1893 +; Панькевич І. НЗб. Свидн. 4, 1970 ±.

Иθіка їерополїтїка 1712. П: Иθіка їерополїтїка или ФїлософіА нравоүчителнаА. К., 1712 (також Львів, 1760). Ф: Крип’якевич І. ЗНТШ 68, 1905 +.

Ів. Вел. 1691. П: Величковський І. Твори. К., 1972 ±.

Ів. Виш. 1600. П: Вишеиский И. Сочинения (за ред. І. Єрьоміна).

М.; Л., 1955 ±; Вишенський І. Твори (за ред. І. Єрьоміна). К., 1959 ±. Д: Groschel B. Untersuchungen zuř Sprache Ivan Vyšeriskyjs. Bonn, 1967 (Дисертація); Gröschel B. Die Sprache Ivan Vyšeriskyjs. Koln; Wien, 1972.

Ів. Макс. 1708. П: Максимович I. θёатронъ или позоръ нравоүчителныи. Чернігів, 1708. Також його Алфавитъ собранный. Чернігів, 1705; Богородице ДЂво. Чернігів, 1707; Богомысліе в ползу правовЂрнымъ. Чернігів, 1710 та ін. За останній час лише Ф: Білецький.

Ів. Уж. 1643, 1645. ПД: Білодід I, Кудрицький Є. Граматика слов’янська І. Ужевича. К, 1970 +. Д: Соболевский А. ЧОНЛ 19, 106; Jagic V. ASPh 29, 1907; Горбач О. НЗ Українського технічно-господарського інституту 14 (17). Мюнхен, 1967; Dingley J. JBSii, 4, 1972; Белодед И. ИОЛЯЗІ, 1972; Жовтобрюх М. Юв. Білодід. К., 1976.

Ів. Фед. 1574, 1580. ПД: Jakobson R. Ivan Fedorov’s Primer of 1574.

Cambridge, Mass., 1955 (передрук: Німчук В. Буквар Івана Федорова. К., 1975); Grasshoff H. Ivan Fedorovs griechisch-russisch/kirchenslavisches Lesebuch von 1578 und der Gothaer Bukvar’ von 1578/1580. Berlin 1969 (Abhandlungen der Deutschen Akademie der Wissenschaften, Klasse für Sprache, literatur und Kunst, Nr. 2) +. Д: Кузнецов П. ВЯ 1956, 2; Дашкевич Я. УМШ 1959, 1; Коляда Г. Вестник истории мировой культури. М., 1959, 3; Ісаєвич Я. РЛ 1969, 1; Смідович А. УІЖ 1972, 3; Німчук В. Мовозн. 1975, 1.

Ігнат. 1666. Ф: деякі приклади вміщено у виданні: Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських діалектів. Прага, 1958. ДФ: Стрипський Я. (Г.) Літературна неділя 3. (Ужгород, 1943) -.

Ікони. Написи, зафіксовані на Закарпатті, зібрав і видав В. Саханев (Просв. 7-8,9,1931,1932) +; на Буковині — Мельхіседек (Ştefanescu) у своїй праці Notiţe istorice şі archeologice adunate depe la 48 monastiri şi biserici antice din Moldova. Bucureşti, 1885 -.

Інтерлюдії — див.: Дерн., Gaw. Також: Мирон (Франко І.). КС 46, 1894.

Києв.-Печ. Патер, бл. 1670. Ф: Перетц В. Славянская филология 3, М., 1958 +.

КиІв. мол. XVI ст. Ф: Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей Московской Синодальной Библиотеки 2, 3. М., 1862 (№ 246) +.

Київ. тр. 1627. ФД: Перетц В. СбРЯСІ, 3,1929. Клокоч. обр. 1683. П: Петрушевич А. ЛСбГРМ 1886 -.

Кл. Остр. 1598, 1599. П: «Отпис на лист [...] Ипатіа», «Исторія о [...] флоренском синодЂ» та «На другий лист велебного отца Ипатіа». ППЛ 3 (РИБ 19). Спб., 1903 -; ПУРМЛ 5. Львів, 1906 +.

Ключ до 1695. Ф: Яворский Ю. Просв. 5, 1927 +; Яворский Ю. Сборник Русского института в Праге 1. Прага, 1929 +; Яворский Ю. Новые рукописные находки в области старинной карпаторусской письменности XVI-XVIII веков. Прага, 1931 +. Д: Бевзенко С. НЗ Ужгородського університету 35, 1958; також Доповіді та повідомлення Ужгородського університету (Серія філологічна 4), 1959.

Кондр. 1693. П: Возияк М. ЗНТШ 146, 1927 + 10.



 10 Пор. також пісні, оприлюднені В. Перетцом в ИОРЯС 6, 2 (1901) і 12, 1 (1907).



Копист. 1621. П: ППЛ 1 (РИБ 4). СПб., 1878 -.

Крем. гр. 1638. ПД: Горбач О. Грамматіки или писменница мзыка словенскагю. Франкфурт-на-Майиі, 1977 (Specimina philologiae slavicae 11) +; Д: DietzeJ. Zeitschrift fur Slawistik 19, 1974.

Крех.літоп. 1648. П: Крижановський А. ЗНТШ 62, 1904.

Крол. рат. кн. 1655-1748. Д: Свашенко А. Вісник Харківського університету 1965,1,12.

Лавр. Зиз. 1596. ПД: Лексис Лаврентія Зизанія — Синоніма славеноросская (за ред. В. Німчука). К., 1964 +; Freidhoff G. Lavrentij Zizanij —Hrammatika slovenska. Frankfurt am Main, 1972 +. Відлуння Лавр. Зиз. на Московщині: Митроп. Іларіон (Огієнко). Українсько-російський словник початку XVII-го віку. Вінніпег, 1951 (Slavistica, 11).

Листовня бл. 1680-1712. П: Гринченко Б. Старинный малорусский письмовник: «Книга глаголемая листовня». Чернигов, 1901 (відбитка з видання: Земский сборник Черниговской губернии XI, 1901) +.

Літк. Єв. бл. 1600. ФД: Грузинский А. ЧОНЛ 21, 23, 1911-1912 +.

Літоп. Бих. 1704. П: Окіншевич Л. Студії з Криму (за ред. А. Кримського). К., 1930 (ЗбІФВ УАН 89).

Літоп. Бобол. 1699. Ф: Граб’янка Гр. ДЂйствия презЂлъной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого. К., 1854 -.

Літоп. Граб. П: Граб’янка Гр. ДЂйствія презЂльной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого. К., 1854 +; додатковий уривок у виданні: Лазаревский А. Очерки, заметки и документи по истории Малоросам 2. Киев, 1895 -. Д: Наріжний С. ПУІФТП 2, 1939.

Літописець бл. 1621 (Київський літопис). П: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. Киев, 1888 (також Slavica-Reprint No. 62. Vaduz, 1970) -.

Літоп. Март. Бєл. бл. 1600. ПД: Лев В. Український переклад хроніки Мартина Бєльського. Варшава, 1935 +.

Літоп. Самов. 1702. П: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам (за ред. О. Левицького). Киев, 1878 ±; Літопис Самовидця (за ред. Я. Дзири). К., 1971. Д: Петличний І. ВСЯЛ 4, 1955 і ПУМ 1, 1956; Коптілов В. Студентські наукові праці Київського університету 18, 1956.

Літоп. Сул. XVII-XVIII ст. П: Мотыжинский архив (за ред. О. Лазаревського). Киев, 1890 -.

Лохв. 1653-1684, 1674, 1712. Д: Маштабей О. Питання історичного розвитку української мови. Тези доповідей [...] X., 1959; Маштабей О. Доклады и сообщения на итоговой научной конференции за 1962 г. Серия филологических наук. Тезисы. Луганск, 1963.

Люцид. 1636. ПД: Карский Е. ВУИ 1905, 9 (передрук у кн.: Карский Е. Труди по белорусскому и другим славянским язикам. М., 1962) +.

Луц. Син. 1638. ПД: Огієнко І. Έλπίς, 1931.

ЛЂк. 1607. ПД: Перетц В. СбОРЯС 101, 1926 +.

ЛЂствичн. сер. XVII ст. Ф: Перетц В. СбОРЯС 101, 1926.

Любл. бр. 1551-1632. П: Клименко Н. ЗІФВ 21-22, 1929 ±.

Люстр. 1615-1636, 1696. П: Źródła dziejowe 5. Warszawa, 1877 ±; закарпатські переписи та списки рекрутів не оприлюднено, але деякі приклади подаються у виданні: Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських говорів 1. Прага, 1958 (Acta Universitatis Carolinae, Philologica 1).

Льв. літоп. 1649. П: Петрушевич А. НСбГРМ 1867 -; Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1970 ±.

Льв. Ставр. бр. 1591—1650. Ф: Юбилейное издание в память Львовского Ставропигийского братства. Львов, 1886. ±; Д: Худаш М. Лексика українських ділових документів XVI-поч. XVII ст. K, 1961.

Мазепа бл. 1708. П: Бантыш-Каменский Д. ЧОИДР 28, 1859 ±;

Ф: Shevelov G. Y, Holling F. A Readerin the History of the Eastem Slavic Languages. New York, 1968 (2-е вид.).

Мамай поч. XVII ст. П: Шамбинаго C. СбОРЯС 81, 1906 +.

Мала Мак. 1613. П: Кордт В. Материалы по истории русской картографии 2. Киев, 1910 (ілюстрації 13-16).

Мапи бл. 1630. П: Ляскоронский В. Иностранные карты и атласы XVI и XVII вв., относящиеся к Южной России. Киев, 1898 ±.

Мел. Піг. 1598. П: Малишевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участив в делахрусской церкви 2. Киев, 1872 -.

Мел. Смотр. 1619. П: Смотрицький М. Грамматіки славенскиА правилное Сvнтаґма (hrsg. von О. Horbatsch). Frankfurt am Main, 1974 (Specimina philologiae slavicae 4) +. Д: Horbatsch O. Die vier Ausgaben der kirchenslavischen Grammatik von M. Smotryc’kyj. Wiesbaden, 1964.

Миргор. 1650-1725 — див.: Папашенко В. ІДжВ 6, 1971, c. 130 і наст. Миръ Ґіз. після 1669. П: Н. П. КС36,1892 +.

Могила 1635? П: «Собственноручные записки Петра Могилы». АЮЗР ч. 1, т. VII. К., 1887 —; Ф: Книга души, нарицаемое злото (копія 1661 р.): Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков. М.; Л., 1962 +.

Молд. гр. ПД: Schneider L. SFPS 2, 1957 +; Balan T. Documente

Bucovinene l (1507-1653), 2 (1519-1662), 3 (1573-1720). Cernáuti, 1933, 1934, 1937 (від середини XVII ст. тексти німецькою або румунською мовами); Ghibánescu Gh. Surete şі izvoade l (1411—1776), З (1634-1656), 4 (1488-1672), 5 (1402-1692), 6 (1474-1715), 21 (1400-1653), 22 (1412-1722). Iaşi, 1906, 1907, 1908, 1908,1909, 1929, 1929; Documenta Romaniae historica. Seria A. Moldava, 19 (1626-1628, ed. de H. Chirca), 21 (1632-1634, ed. de C. Cihodan et al.), 22 (1634). Bucureşti, 1969, 1971, 1974 +; Djamo-Diaconiţa L., RmSl 10, 1964 (1599-1634).

Монети. Д: Шугаєвський В. Науковий збірник УВАН у США 1.

Нью-Йорк, 1952; Котляр М. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. К., 1971.

Мудр. предв. 1703. П: Резанов В. ТКДА 1912, 3 ±.

Назир. кін. XVI ст. П: Голышенко В., Бахтурина Р., Филиппова И. Назиратель (за ред. С. Коткова). М.,1973 +.

Одрех. гр. 1549-1648, 1682-1691. ПД: Акти села Одрехови (за ред. І. Керпицького, О. Купчинського). К., 1970 +. Д: Shevelov G. Y. Recenzija II, 2, 1972.

Оксф. Гепт. до 1667. ПД: Свобода В. Слов’янська частина Оксфордського Гептаглота. Вінніпег, 1956 (Slavistica 25). Д: Horbatsch O. WSl 6, 1961; Бурячок А. Мовозн. 1969, 2.

Онуфр. Харк. 1699. Ф: Перетц В. СбОРЯС 101, 1926 +.

О обр. кін. XVI ст. Рукопис Хіландарського монастиря (Греція);

є мікрофільм у бібліотеці Університету штату Огайо в Колумбусі (Огайо), № 484. (Видано 1602 р. у Вільні). Д: Никольский А. ТКДА 1862, 2.

Остер 1656-1668 — див.: Панашенко В. ІДжВ 6, 1971, с. 134 і наст.

Остр. Бібл. 1581 — див.: Freidhof G. Vergleichende sprachliche Studien zuř Gennadius-Bibel (1499) und Ostroger Bibel (1580/1581). Frankfurt am Main, 1972.

Остр. кграм. 1586. Ф: Ягич В. Рассуждения южнославянской и русской старини о церковнославянском языке. Берлин, 1896 (передрук: Мюнхен, 1968).

Остр. книж. 1598. Ф: Малишевский И. Александрийский патриарх Мелетий Пшас и его участив в делах русской церкви 2. Киев, 1872; Ерёмин И. у виданні: Вишенский И. Сочинения. М.; Л., 1955, с. 329 і наст.; ППЛ 2 (РИБ 7). СПб., 1882-.

Остр. літоп. 1633. П: Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1970 ±.

Остр. лям. 1636. П: Житецький П. ЗНТШ 51, 1903 +.

Павло Алеп. 1654, 1656. П: Ориґінальний арабський текст у Patrologia oríentalis 22 (1930 — 1-е вид.), 24 (1933 — 4-е вид.), 26 (1949 — 5-е незакінчене вид.). Переклади: англійський Ф. К. Бельфура (Paul of Aleppo, Travels of Macarius, Patriarch of Antioch 1-2, London, 1829-1836) оминає розділи про Україну, російський Ґ. Муркоса (ЧОИДР. Про Україну в т. 183, 1897 та 187, 1898), французький В. Радю (Patrologia orientalis як зазначено вище). У російському та французькому перекладах топоніми транслітеровано з арабської.

Памва Бер. 1616. П: Сычевская А. ЧОНЛ23, 1912 +, також Рєзанов 1 ±. Д: Лесів М. Збірник наукових праць аспірантів з філології Київського університету 16, 1961.

Памва Бер. 1623. П: Тітов +.

Памва Бер. 1627. П: Лексикон славенороський Памви Беринди (за ред. В. Німчука). К., 1961 +. Д: Веселовська 3. ЗІФВ 13-14 (1927), 21-22(1928); Коляда Г. УЗ Сталинабадского педагогического института (Филологическая серия) 3, 1953; Witkowski W. Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, Filologia 8, 1961; Witkowski W. Fonetyka leksykonu Pamby Beryndy. Kraków, 1964; Горбач О. НЗ Українського технічно-господарського інституту 7 (10). Мюнхен, 1965; Didiakin-Leeming M. Fleksja ukraińska w Leksykonie Pamby Beryndy. Wrocław, 1969; Німчук В. Юв. Білодід. К., 1976.

Передмови (починаючи з 1616) — див.: Тітов (збірка).

Перем. Прол. 1632. Ф: Франко І. ПУРМЛ 2-4, 1899, 1902, 1906 ±.

Перестор. 1605-1606. П: Акты, относящиеся к истории Западной России 4, 1851 —; Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів, 1954 ±.

Печатки. П: Крип’якевич І. ЗНТШ 123-124, 1917; Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники юго-западного края. Киев, 1899 (1556-кін. XVIII ст.) +. (Вип. 2, К., 1908, не стосується предмета фонології); Памятники, изданные Временною Комиссиею для разбора древних актов при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе 2. Киев, 1846 (табл. 4, 5) -.

Пирят. 1683-1740. П: Стороженки. Фамилъный архив 6. Киев, 1908 ±.

Підг. літоп. 1715. П: Мирон (Франко І.). КС 30, 1890 ±.

Пітр. літоп. 1542-1644 — див.: Покр. записи (Просв. 7-8).

Полт. 1664-1740. П: (1664-1680): Модзалевский В. Актовые книги Полтавского городового уряда, 1-3. Чернигов, 1912-1914 +. Див.

також: Панашенко В. ІДжВ 6,1971, с. 135 і наст. Д: Маштабей О. [у вид.] Середньонаддніпрянські говори. К, 1960.

Покр. записи (починаючи з 1592). ПД: (на Закарпатті) Панькевич І. Просв. 6 (1929), 12 (1935), НЗб. Свидн. 4, 2 (1970) +; Яворский Ю. Просв. 7-8, (1931); (у Молдавії) П: Яцимирский А. УЗ Московского университета 24, 1899 (Анастасій Крімка) +.

Пом’яники кін. XVI ст. — 1635. П: Витте Е. де. ЧОНЛ 17,18 (1903, 1904) ±; Свєнціцький І. Укр. арх. 7, 1911 (Івано-Франківськ, Угорники, Пациків, Львів) +.

Потій 1595, 1598. П: ППЛ2, З (РИБ 7, 19). СПб., 1882, 1903 ±. Прокопович 1705. П: Гординський Я. ЗНТШ 132, 1922 +.

Прокопович 1709. П: Прокопович Ф. Сочинения (за ред. І. Єрьоміна). М.;Л., 1961+.

Прол. Воскр. 1719. П: Перетц В. ИОРЯС 14, 1, 1909 +.

ПрЂніе XVII — поч. XVIII ст. П: Тихонравов H. Летописи русской литературы и древности 1, 1859 -; Костомаров Н. Памятники старинной русской литературы 1-2, 1860 -; Гудзий Н. РФВ 63, 1910 ± (також «Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир», КУИ 1911, 10) +.

Пс. поч. XVII ст. ФД: Кочубинский А. Отч. Увар. 10, 1892 ±. Путник 1606. П: НСбГРМ 1871, 1-.

Радив. 1671, 1676, 1688. П: Радивиловський А. Огородокъ Маріи Богородицы. K., 1676; ВЂнецъ Христовъ. К., 1688. За недавніх часів: Марковский М. КУИ 1895, 11-12 +. Ф: Буслаев, Білецький.

Ракош. XVII ст. Ф: Яворский Ю. Новые рукописные находки в области старинной карпаторусской письменности. Прага, 1931 +.

Реєстр 1649. П: ЧОИДР 1874, 2-3 (т. 89) ±.

Різдв. міст, до 1650. П: Рєзанов 1 +.

Романенко 1649. Ф: Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови. К., 1924 +.

Саков. 1622. П: Тітов +.

Сам. Вел. 1720. П: Величко С. Сказаніе о войнЂ козацкой зъ поляками 1. К., 1926 +; решта: Величко С. ЛЂтописъ событій в Юго-Западной Россіи въ XVII-мъ вЂкЂ 1-4. Киев, 1848-1864 -. Д: Жовтобрюх М. НЗ Київського педагогічного інституту 7, 1948; Волох О. УЗ Харківського університету 111, 1960.

Сафон. 1672. ФД: Borelius C. Safonovičs Chronik im Codex AD der Vásteráser Gymnasialbibliothek. Uppsala, 1952 +.

Син. слав. сер. XVII ст. ПД: Лексис Лаврентія Зизанія — Синоніма славеноросская (за ред. В. Німчука). К., 1964 +. Д: Janów J. SprLTN 18,1939; Witkowski W. Prace językoznawcze Uniwersytetu Jagiellońskiego 4 (Filologia, Z. 8). Kraków, 1961.

Скульський 1630. П: Щурат В. ЗЯГДИ 17-118, 1913 +; Рєзанов 1 ±.

Славин. 1642. П: Лексикон латинський Є. Славинецького — Лексикон словено-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (за ред. В. Німчука). К., 1973 +.

Сл. безд. бл. 1670. П: Белозерский Н. Южнорусские летописи 1. Киев, 1856. ПД: Сумцов Н. Сб. ХИФО 21,1914 -.

Слово (о царЂ СонхосЂ) кін. XVII ст. П: Деркач Б. Перекладна українська повість XVII-XVIII століть. К, 1960 ±.

Солонина 1688. П: Труды Черншовской губернской архивной коммиссии 8. Чернигов, 1, 2, 1914.

Соф. антол. бл. 1680. П: Перетц В. СбРЯС 1, 1929 +.

Стародуб 1664-1673. Ф: Труди Черниговской губернской архивной коммиссии 8. Чернигов, 1911 ±. Д: Непийвода Ф. НЗ Черкаського педагогічного інституту 12, 1958, 15, 1960 і 18, 1962; Непийвода Ф. [у вид.] Дослідження з мовознавства. К., 1962.

Старушич 1641. Ф: Тітов +.

Ст. Зиз. 1596. П: Студинський К. ПУРМЛ5, 1906 +.

Ст. Іхн. кін. XVII ст. П: Гепепер М. ЗІФВ 12, 1927 +.

Стр. Хр. кін. XVI ст. П: Janów J. PF 15,2,1931 +.

Стр. Хр. 1709. П: Рєзанов 3 ±.

Стрят. Служ. 1604. ФД: Огієнко І. ЗЧВВ II, 1-2, 1926.

Ст. Ус 1648. ПД: Łesiów M. SOr 12, 3, 1963 +.

Танкр. кін. XVII — поч. XVIII ст. П: Науменко В. КС12, 6, 1885 ±.

Тар. Земка 1620-тірр. П: Отроковский В. СбОРЯС96, 1921 +; Перетц В. СбРЯС 1, 1929 +.

Тассо кін. XVII-поч. XVIII ст. ФД: Перетц В. СбРЯС 1, 1928.

Теребл. Прол. XVI ст. Ф: Яворский Ю. Новые рукописные находки в области старинной карпаторусской письменности. Прага, 1931 +; Флоровский А. Карпаторусский сборник. Ужгород, 1930; ФД: Weingart M. Svatováclavský sborník 1. Praha, 1934.

Типі. Алекс. поч. XVIII ст. ФД: Панькевич І. Просв. 1, 1922.

Толк. Пс. XVII ст. Ф: Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей Московской Синодальной Библиотеки 2. М., 1857 +.

Три. Кат. 1698. Ф: Сабов Е. Христоматия церковнославянских и угрорусских литературных памятников. Ужгород 1893 +; ФД: Перфецкий Е. ИОРЯС 21, 2, 1917; Magocsi P., Strumins’kyj B. Harvard Library Bulletin XXV, 3, 1977.

Транкв.-Ст. 1618. П: ТранквЂліон (Ставровецький) К. Зерцало богословіи. Почаїв, 1618 (одне з пізніших видань передруковано фотомеханічним способом з такими вихідними даними: Транквіліон-Ставровецький К. Зерцало богословія. Нью-Йорк, 1970). Його ж Евангеліе учителное. Рахманів, 1619; Перло многоцЂнное. Чернігів, 1646. За новіших часів лише Ф: Буслаев +, Возняк М. Старе українське письменство. Львів, 1922 ±, Білецький ±.

Тригір. Уч. Єв. кін. XVII-поч. XVIII ст. — див.: Уч. Єв.

Тупт. 1685-1701. П: Титов А. Проповеди святителя Димитрия, митрополита Ростовского, на украинском наречии. М., 1909 +. Також його «Комедія на Успенїе Богородицы» (1702), Рєзанов 5 ±.

Тур. П: Димитров С. [У вид.:] Восточные источники по истории народов юговосточной и центральной Европы 2. М., 1969 +; Evliya Çelebi seyahatnamesi 1-10. Istanbul, 1898-1938 + (У російському перекладі: Челеби Е. Книга путешествия. М., 1961. Це видання подає всі імена власні в їхній сучасній російській формі й не має вартості з лінгвістичного погляду).

Уг. На додачу до вибраної бібліографії, наведеної в розділі 29, Лат. (б), багато українських топонімів з неоприлюднених архівних матеріалів містить видання: Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967 (особливо сс. 68-76).

Ужг. Мін. XVII ст. — див.: Покр. записи (Яворский Ю.).

Уч. Єв. Ф: Крыжановский Г. Рукописные евангелия киевских книгохранилищ. Киев, 1889 (Єв. № 1637, Єв. № 54 — XVII ст., Єв. 25 — VI ст.) ±; Крыжановский Г. «Рукописные евангелия Волынского епархиального древлехрапилища». Волынский историко-археологический сборник 1. Житомир, 1896 (Язл Єв. — кін. XVI ст., Віз. Єв.-кін. XVI ст., Коптевицька Єв. — бл. 1600 р., Тригірська Єв. — бл. 1625 р., Вовківецька Єв. — кін. XVII ст., Вич. Єв. — поч. XVIII ст. Перед тим видрукувано у виданні Волынские епархиалъные ведомости, 1895, 7-15) ±; Кочубинский А. Отч. Увар. 32, 1892 (Братк. Уч. Єв. — 1604) +; Бугославский Г. Тр. арх. 9 (Вильно, 1893), II. М., 1897 (Ом. Єв.-1608) ±; Житецкий П. ИОРЯС 10, 4, 1905 (П’ятигірська Єв. — 1604, Уч. Єв. № 1637, Реш. Уч. Єв. 1670) +; Свєнціцький І. Українсько-руський архів 7, 1911 (Уч. Єв. №№ 30, 31 — кін. XVI ст.; 13174, 29519, 192 — кін. XVI ст. — поч. XVII ст.; Жидачівська Єв.—1605; Пісочнянська Єв. — 1634; Надітичівська Єв.-1645; № 77-поч. XVII ст.; № 88-сер. XVII ст.) +. ФД: Назаревский А. КУИ51 (8, 11, 12) 1911 (Єв. Нег. 1581) +; Грузинский А. ЧОНЛ 22, 1911 (Літк. Єв. 1595-1600) +; Vašica J. Slovanský sborník věnovaný [...] Františku Pastrnkovi. Praha, 1923 (Уч. Єв. Кап. щонайпізніше 1640 p.) +; Janów J. PF 15, 2, 31 (Андрей з Ярослава 1585) +; Панькевич І. Просв. 2, 1923 (Ладом. Єв. кін. XVI ст.) +; Яворский Ю. Новые рукописные находки в области старинной карпаторусской письменности XVI-XVIII вв. Прага, 1931 (Уґлянська Єв. XVII ст.). Дрібні уривки подає І. Свєнціцький у праці Прикраси рукописів Галицької України 1-2. Жовква, 1922. Д: Огієнко І. Новий завіт в перекладі на українську мову Валентина Негалевського 1581 р. Тарнів, 1922.

Фарм. кін. XVI ст. П: Djamo-Diaconita L. RmSl 14,1967 +; ПД: Німчук В. Мовозн. 1976, 5.

Феод. Черн. 1688-1695. П: Труды Черниговской губернской архивной коммиссии 2. Чернигов, 1914 —.

Філал. 1597. П: ППЛ 2(РИБ 7). СПб., 1882 -.

Фольварк 1607. ПД: Панькевич І. Linguistica Slovaca 4-6, 1946-1948; П: Лелекач М. НЗ Ужгородського університету 14, 1955 +.

Хм. літоп. 1650. П: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам (за ред. О. Левицького). Киев, 1878 ±; Д: Батюк Л. [У вид.] Дослідження з мови та літератури. К., 1957; НЗ Інституту суспільних наук АН УРСР 4, 1957; Батюк Л. [У вид.] Дослідження з української мови. К., 1958.

Хоруж. зб. 1662. Ф: Франко І. ПУРМЛ 2,1899 ±.

Царство 1698. П: Рєзанов 3 +.

Шаргор. 1660. Ф: Перетц В. СбОРЯС 101, 1926 +; Деркач Б. Перекладна українська повість XVII-XVIII століть. К., 1960 ±.

Шумл. 1687. 77: [Шумлянський Й.] Метрика албо реестрь на пораду Церкви. Львів. 1686. Також: Шумлянский И. Зерцало до прейзрінія [...] віри святом. У(г)нів, 1686. За недавніх часів лише Ф: Акты, относящиеся к истории Западной России 5. СПб. 1853-; Мирон (Франко І.). КС 33-34, 1891 ±.

Язл. Єв. — див.: Уч. Єв.

Vмнологíа 1630. П: Студинський К. ЗНТШ 12, 1896 +.

Beauplan 1650-1653. П: Ляскоронский В. Иностранные книги и атласы XVI и XVII вв., относящиеся к Южной России. Киев, 1898; Ляскоронский В. Боплан и его историко-географические труды относителъно Южной России. Киев, 1901 (обидва видання містять репродукції Бопланових мап) ±. Також Beauplan G. le Vasseur de. Description de 1’Ukraine (5-те вид. за ред. А. Ґаліцина). Paris, 1861 ± (польський переклад у виданні: Wójcik Z. Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. Warszawa, 1972).

Cederhielm 1707-1722. П: Quermerstedt 6, 1912.

Cozianul 1649. П: Cozianul M. Lexicon slávo-románesc ęi tílcuirea numelor din 1649 (ed. de Gr. Cretu). Bucuresti, 1900 +.

Dial. 1670. П: Рєзанов З ±.

Dictionarium 1649. ПД: Горбач О. Перший рукописний українсько-латинський словник Арсенія Корецького-Сатановського та Єпифанія Славинецького. Рим, 1968 (Editiones Universitatis Catholicae Ucrainorum S. Clementis Papae 3-4)+; Німчук В. Лексикон латинський Є. Славинецького — Лексикон словено-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського. К., 1973 +.

Gaw. 1619. П: Павлик М. ЗНТШ 35-36, 1900 + (менш якісно у виданнях: Давній український гумор і сатира. К., 1959; Українські інтермедії XVII-XVIII ст. K, 1960). Д: Гумецька Л. Мовозн. 10, 1952; Марковський М. ПІРУМ.

Hallart 1711. П: Quennerstedt 9, 1913.

Hiltebrandt 1657. П: Conrad Jacob Hiltebrandt’s Dreifache Schwedische Gesandtschaftsreise nach Siebenburgen, der Ukraine und Constantinopel (1650-1658) (hrsg. von F. Babinger). Leiden, 1937; Д: Олянчин Д. ЗНТШ 154, 1937.

Juel 1711. П: Juel J. En rejse til Rusland under Tsar Peter. Dagbogs-

optegnelser. Kebenhavn, 1893 (російський переклад Ю. Щербатова: ЧОИДР 189-191, 1899).

Lassota 1589, 1594. П: Tagebuch des Erich Lassota von Steblau (hrsg. von R. Schottin). Halle, 1866 (Ляссота здебільшого бере за основу польські форми, наприклад Bialyczirkew ’Біла Церква’, але деякі назви в нього все ж віддзеркалюють українські фонетичні риси).

Lavali 1748. П: Quennerstedt 12, 1918.

Lyth 1703-1722. П: Quennerstedt 2,1903.

Mar. Jasi. 1641. ПД: Marian z Jaślisk. Dictionarium Sclauo-Polonicum [...] (pod red. M. Karasia i A. Karasiowej). Wrocław, 1969 +. Д: Wit(kowski) W. SOr 19, 1970.

Norsbergh 1707-1710. П: Quennerstedt 3, 1907.

Petre 1702-1709. П: Quennerstedt l, 1901.

Płachta 1625. П: Франко І. ЗНТШ 47, 1902 +. Д: Назарук О. УМЛШ 1965, 4.

Posse 1707-1709. П: Quennerstedt l, 1901.

Rutka 1694. ФД: Огієнко І. Έλπίς, 1926.

Siltmann 1708-1709. П: Quennerstedt 3, 1907.

Spáre 1664-1722. П: Quennerstedt 7, 1912.

Sperling 1700-1710. П: Quennerstedt 3, 1907.

Tragedia 1609-1618. П: Kawecka-Gryczowa A. Pamiętnik Teatralny 22, 1973 +.

Vimina 1656. П: Vimina A. Relazione de Worígine e dei costumi dei Cosacchi (a cura di G. Ferraro). Reggio nell’Emilia, 1890.

Weihe 1709. П: Lójtnanten Fr. Chr. von WeihesDagbok 1708-1712 (red. E. Carlson) (Historiska Handlingar 19). Stockholm, 1902.

Welling 1657. П: АЮЗРПІ, t. 6. Киев, 1908 -.

Werdum 1670-1672. П: Scriptores rerum Polonicarum 4. Kraków, 1878 +; також Archiv zuř neuem Geschichte, Geographie, Naturwissenschaft und Menschenkenntnis (Йоганна Бернуллі) 6, 8. Leipzig, 1787, 1788 ±.

Westerman 1705-1722. П: Quennerstedt 7, 1912.

Άδελφότης 1591. ПД: Άδελφότης;. Die erste gedruckte griechisch-kirchenslavische Grammatik (hrsg. von O. Horbatsch). Frankfurt am Main, 1973 (Specimina philologiae slavicae, 2) +; Ф: Студинський K. ЗНТШ 7,1895+.

Άθάθημα 1641. П: Студинський K. ЗНТШ 12, 1896 +.

Έυώδια 1642. П: Студинський К. ЗНТШ 12,1896 +.

Έυφωνια 1633. П: Студинський К. ЗНТШ 8, 1895 +.

Ευχαριστήριον 1632. П: Тітов, сс. 291-305 +.

Προσφώνημα 1591. П: Голубев С. Киевские епархиалъные ведомости 1874, 5-6 -; ППЛ 3 (РИБ 19). СПб., 1903 ±.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.