ТРЬОХ СТИЛІВ ТЕОРІЯ — традиційне для Європи доби Відродження і бароко вчення про поділ мови на три стилі («слоги»): високий, середній і низький. Успадкована з антич. часів, зокрема через александрійську філол. школу. В Україні розроблялась у 17 — 18 ст. викладачами Києво-Могилян. академії, найґрунтовніше — Феофаном Прокоповичем (курси «Про мистецтво поетики», 1705; «Про риторичне мистецтво», 1706), його послідовниками Митрофаном Довгалевським (курс поетики «Сад поетичний», 1736), Георгієм Кониським (курс «Правила поетичного мистецтва», 1746) та ін. Поділ на стилі передбачав обов’язкову залежність між предметом викладу, тематикою і добором мовних засобів та жанрів (див. Високий стиль, Середній стиль, Низький стиль). Певною мірою він перетинався зі структурно-типол. поділом літ. мови на слов’яноруську, книжну українську і живу народну (див. Староукраїнська літературна мова). Т. с. т. була використана і розвинена М. Ломоносовим на матеріалі рос. літ. мови 18 ст. Втратила актуальність у процесі формування укр. літ. мови, коли три традиц. стилі («слоги») занепали, а осн. одиницями стильової диференціації стали структур.-функц. стилі (див. Стиль).
Літ.: КІУЛМ, т. 1. К., 1958; Білодід І. К. Вчення М. В. Ломоносова про три стилі і його значення в історії рос. і укр. літ. мов. К., 1961; Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэт. речи. Поэтика. М., 1963; Вомперский В. П. Стилист.учение М. В. Ломоносова и теория трех стилей. М., [1970]; Його ж. Риторики в России XVII-XVIII вв. М., 1988.
В. А. Передрієнко.
