Попередня     Головна     Наступна




АНОНІМНІ ВІРШІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.


ГЛАГОЛЕТ ПОЛЬЩА О БИВШОЙ ХРАБРОСТІ І ПЛЕНЕНІЇ СВОЄМ І О ПОКОРЕНІЇ КО БЛАГОЧЕСТИВІЙШОМУ ЦАРЮ І ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ АЛЕКСІЮ МИХАЙЛОВИЧУ
О ГОРДИХ І ГНІВЛИВИХ ЛЯХАХ, КАКО ГОРДОСТІЮ ХОТІША РОСІЄЮ ОБЛАДАТИ І ПРАВОСЛАВІЄ В ЄРЕСЬ НИЗЛОЖИТИ
О ВЕЛИЦІЙ РОСІЇ І О СОПРОТИВІЇ С ЛЯХИ І О ГРАДІ КИЄВІ
[ПЛАЧ МАЛОЇ РОСІЇ]
ЛЯМЕНТ ЛЮДЕЙ ПОБОЖНИХ...
Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя...







ГЛАГОЛЕТ ПОЛЬЩА
О БИВШОЙ ХРАБРОСТІ І ПЛЕНЕНІЇ СВОЄМ І О ПОКОРЕНІЇ КО БЛАГОЧЕСТИВІЙШОМУ ЦАРЮ І ВЕЛИКОМУ КНЯЗЮ АЛЕКСІЮ МИХАЙЛОВИЧУ


В жалості днесь зіло обомираю,

Сльози точащи, чад моїх ридаю.

Аз — мати, люті опечаленная

І всіх радостей ізовлеченная.

Біх бо нікогда тако украшенна,

Яко над страни славно вознесенна;

Копіє моє на вразіх бивало

І серця сильних в браніх ужасало.

Но нині мечі і щити державні

Во мні кріпчайших чад всіх подсміянні.

Вої великі худими бивають,

Од скіфських язик 1 на землі падають,

Самі бо в собі меч свой угрязиша

І мене, матер свою, уязвиша.

Юнош прекрасних і дівиць удобренних

Повні всі страни нині суть плененних.

Аз плачу, Польща, плачу неутішно,

Ридаю в сльозах із кровію смісно.

Чада во мні всі вкупі пребивали,

Всюду страх лют, где ся обращали.

Вінець мой златий, в Польщі положенний,

В трієх мі чадіх словно уплітенний:

Ляхи, русь, литва — то суть чада моя;

Два возгордіша, взяша мечі своя,

Юнаго брата 2 убить совіщаша,

А мене, матер, зіло обругаша.

Юний язиков собі умоляєт

І гординю їх, низлож, покоряєт.

Аз, мати, молих сим паки згодити,

Но не хотіша с собою смирити.

Смиряти унії [оні] не хотяху,

Мя, матер свою, зіло умерщвляху.

Красоту мою люті увядиша

І до срачиці даже обнажиша,

На брата щити с мечі наступають,

Низложить єго вскорі усиляють;

Юний такожде на іх ополчися,

В мужестві своєм в них возвеличися,

Положиша трупи, гор превисочає,

І, низложив іх, сам паки смиряє.

Много на нь тия, много наступаху

В руці єго всі кріпці падаху

Градове, села в конець раскопаша,

Мужіє, жени скіфом всі предаша.

Аз же, мати, зіло возридала,

Златия власи історгала

І молих сина моєго малого

Ужалитися отечества свойого.

Послуша мене мой не єдиною,

Показа милость над родителькою.

Но паки тії братія восташа

І мене, матер свою, обругаша.

Аз же повеліх тому уступити,

Благовірному царю покорити,

Но паки сам вскорі сіє сотвори

І великому цареві покори.

Сама же єго рада ожидати

І власті єго хощу дати.

Гряди, о царю, чад моїх смиряя,

Ни єдиному бо єст мні ся покаряя.

Да паки мою наготу покриєш,

Когда моїх чад ярость всю сокриєш.






О ГОРДИХ І ГНІВЛИВИХ ЛЯХАХ,
КАКО ГОРДОСТІЮ ХОТІША РОСІЄЮ ОБЛАДАТИ І ПРАВОСЛАВІЄ В ЄРЕСЬ НИЗЛОЖИТИ


Кто хощет, прийди і узри,

Очима своїми возри,

Что в мирі ся дієт,

Что в нас самих спієт.

Брані днесь умножишася

І мечі ізостришася,

Брат брата убиваєт,

Кров отця проливаєт.

Ненависть междусобная,

Ізрещи неудобная,

Точить крові токи,

Падають отроки,

Юноші младі і діви,

Матері бивають вдови.

Ох, ох везді се слишим,

Прийдіте, сія внушим:

Нікогда страна славная

І врагом всім ужасная

Паде, паде мечем,

Междусобним січем.

Окрест всі вразі ликують,

Веселять і торжествують,

Зря сію обнаженну

І в конець спустошенну.

Сильнії всі і княжата

Ведуть, яко отрочата,

По руках зв'язанних

Во скіфськії страни.

Подоллє стонет, ридаєт,

Волинь плачет, воздихаєт

Чад своїх заколенних

І везді ізбієнних.

Тисящі і тьми падоша,

Враги во плін отведоша,

Земля стала пуста,

Пред тим суще густа.

Гради бо всі суть сожжені,

Живущії внутрь сотрені.

Горе, горе оставшим,

Блюдуть іх к бідам вящим!

О гордость, то твоє діло,

Іже отечество не ціло:

Се тя бог смиряєт,

Гордих низлагаєт.

Господством бо 'вознесосте,

К смиренним лук напрягосте,

Рісте бо: «Іх погубим

І радосно возтрубим!»

На бога брань поднесосте,

В хулах уста отверзосте,

Єресь умножисте,

Вірних оскорбисте,

На віру ополчистеся,

Клятвами утвердистеся:

«Погубим православних,

Всегда нам сопротивних!»

Но бог совіт ваш преврати

І гордих нині укроти.

Ров бо іскопасте —

Сами в онь впадосте.

Но вірних бог сохраняєт,

В єдино іх сочетаєт,

Не к тому іх імійте,

Єдині погибайте.

О ляхи горділивия,

Ярия і гнівливия,

Русь вас не боіться —

Вірою щититься.

Єсть бо в них царь православний,

Благий, кроткий і смиренний —

Той ваші глави сотрет

І віру вашу потрет.

Помози, господи, царю,

Великому государю

Врагов низложити,

Сильних покорити.

Єго же сам ізбрал єси,

Того рог славно вознеси,

Да всі тя восхваляєм

І в піснєх величаєм.






О ВЕЛИЦІЙ РОСІЇ 1 І О СОПРОТИВІЇ С ЛЯХИ І О ГРАДІ КИЄВІ


Слишіте, люди, і внушіте,

Господа-бога благодаріте

І пойте піснями,

славословяще єго,

Єлико творить чюдес преславних

В царствіях, землях многодержавних

Силою кріпості

своєю премногою.

Сильнії в мирі всі ім храбрують,

Царіє, князі мирно мирують,

Єго же бо і моря,

земля же і небо,

Росія древлє сущія преславна,

В храбрих воініх слинє іздавна

Славою многою,

тезоіменитою,

От Рюрика, князя великаго,

І Ігоря всенарочитаго

До нині

в Украйні Російськой 2 непремінне

Плод прорастаєт боголюбивий,

Во вірі єго непозиблемий,

Ізящний, премощний

і всеблагомощний.

Владимер 3 віри єст насадитель,

Врагом окресним преборитель,

Богові угодил,

сугубих враг бобідил.

По нем Ярославль 4 в Києві-граді

По отці своєм на столці сяде,

Софію 5 сотвори

і во славі розшири.

По сем в Росії гріх умножился,

Гнів от господа на нь ізлився:

От скіфов 6 плененна

і зіло опустенна.

Оттолі ляхи на ня восташа,

Государство своє распространиша,

Києв-град премогли

і над нами возмогли,

І Русь надвоє злі разділиша,

Многоє время в ней воцариша,

І, яко своїми,

овластвовали всіми.

Великая Русь от низу вземше,

Милость господню паки приємше

І кріпко распросре,

даже до моря простре.

Царі вірнії в ней возсіяша,

Ляхом і Литві сопротивляша,

Но мало успіху,

несогласні бо біху.

Но бог гординю мудрі укроти,

Меч междусобний на Литву пусти,

Малими смиряєт

і ляхи покоряєт.

Рось бо Малая обижаєма,

От ляха в лютих утісняєма,

Ко богу возопи,

в крові меч свой утопи.

На ляхов гордих іх бог возстави,

В кріпості своєй зіло прослави:

Сильнії і князі

в сіні смертней угрязли.

Росія паки совокупляєт

І всім ужасна врагом бываєт:

Царь бо в ней царствуєт,

іже в вірі красуєт.

Но Києв-град многожди плененний,

От врагов окресних опустошенний,

Радосно ликуєт

и, поя, торжествуєт.

Помози, боже, нашему царю,

Благовірному днесь государю,

Противних смирити

і славно воцарити.









[ПЛАЧ МАЛОЇ РОСІЇ]


О, боже мой милостивий!

Возри на плач мой ревнивий!

Где бідниця єст такая,

Як я, Росія Малая?

Всі маткою називають,

А не всі за матку мають:

Другий хощет загубити,

В ложці води утопити.

Бо чи треба ж лучшой муки,

Як подати ляхом в руки?

Давно вони гострять зуби,

Давно моєй іщуть згуби.

А ви, діти, як чужії,

Садите їх мні на шиї.

Ох, як скоро все забули,

Що і виділи і чули —

Як под тими ворогами

Стогнала я тяжко з вами,

Стогнала я, ні одради

Не міючи, ні поради.

Коли жиди проклятії

Держали церкви святії

І од святой креста бані

Витягали у нас дані.

Священиков забивано,

Кров господню проливано.

І то добре частували,

Як і самі описали.

Ні що вольно з нас нікому

Не було, кромь жони в дому.

І тоє би уже стало,

Щоб ім'я наше пропало,

Єсли б Богдан, муж ізбранний,

Не був од бога нам данний.

Той стер плем'я проклятоє,

Скинув з мене ярмо злоє

І за мудрим сам совітом

Поставив под кріпким щитом,

Под рукою царей славних,

Самодержцов православних.

А ви, дітки, — ох утіха! —

Прошлого схотіли лиха.

Єще я крил не простерла,

Єще і сльоз не утерла,

А вам, дітки, жаль то стало,

Що я оддохнула мало.

Ох мні біда! Дітей лаю,

Не знать що з жалю гадаю.

Ой, не сини, ой, не діти

Хощуть мене загубити —

Ляхолюбці, лихолюбці

Тії мої, тії згубці!

Як саранча, налетіли,

Доми й церкви посквЄрнили.

Куда пойдеш, ляхів хвалять,

Вірних тілько що не палять,

Простим уші набивають,

Лихим ядом заражають.

Без хвал ляцьких ані слова —

їдять чи п'ють — о них мова.

Знайте ж, дітки родимії,

Як ви їм же любимії,

Їдять і п'ють і голкують,

Єднак ні в чом не смакують.

Що ляцькоє, [те] їм вдячно,

Хоч ляда що, то їм смачно.

Хочуть бути уніяти,

Папу в ногу цілувати.

К ляхом весь дух, вся охота.

То і мудрость, то і цнота.

Тії тепер хощуть ціло

Привести замисл свой в діло,

Тії мене загубити

Мислять. Не ви мої діти!

Да і на вас нарікаю,

І на самих вас жаль маю,

Що з такими дружба ваша

А невдячна любов наша.

Що видите у [їх] мості,

Опріч дурной хвастливості?

Що мні за син, що з врагами

Серце його, а не з нами?

Не той то син мні здарився,

Що в моєм дому родився —

Нехай прийдет из-за світа,

Да мні жичить многа літа!

Той мні будет син любимий,

Не іначе, як родимий.

Се ж [бо], діти, ви глядіте,

Ляхолюбців не любіте —

Поти добра нам не буде,

Поки у нас тії люде.

Нехай ідуть на сухий ліс,

Куда гордий зовет їх біс!

Нехай ідуть славить папу,

...(Дефект першоджерела. — Ред.)

його лизать лапу!

Нехай же їм безголов'є,

А нам [жити] на здоров'є!






ЛЯМЕНТ ЛЮДЕЙ ПОБОЖНИХ,
ЩО СЯ СТАЛО В ЛИТОВСЬКІЙ ЗЕМЛІ, МЕНОВИТЕ, ХТО ХОЩЕШ, ПРИЙДИ І ОЧИМА СВОЇМИ ОБАЧ, ЩО СЯ В МИРІ ДІЄТ, СНАТЬ, З ВОЛІ БОЖОЇ, ХТО ХОЧЕТ, ТО СЯ З НАС СМІЄТ


Брані бовім днесь умножишася,

І мечі на шиї наші ізостришася,

Брат брата убиваєт

І самого отця кров проливаєт;

Ненависть междособная,

Ізрещи неудобная;

Точаться кров'ю потоки,

Падають невиннії отроки,

Юноші, младенці, немовятка і діви,

Отцеве і матки зостають удіві;

Єдних в неволю побирають,

Другії од меча і голодною смертю помирають.

Нікогда страна била славна

І всім неприятелем ужасна,

А тепер вся паде мечем,

Междусобним січем;

Бо всі окрест вразі ликують,

Веселяться і погибелі нашей тріумфують, —

Видячи всю обнаженну

І вконець спустошенну:

Бо всі сильнії і княжата

В руках неприятельських зостали, яко і отрочата,

По руках і по ногах пов'язані,

В скіфськії страни запроважені.

Подоллє плаче, ридая,

Волинь стогне, вздихая,

Чад своїх заколанних

І до вщадку в неволю забранних:

Бо тисяча тисячей і тьми іх падоша

Од меча і во плін отидоша,

Же вся земля стала пуста,

Перед тим наддер бувши густа;

Гради бовім всі сожжені,

А живущії в них звнутр сотренні.

О горе, горе оставшим

Блудом і бідам вящшим!

О гордосте, твоє то діло,

Іже отчество не ціло.

О то тя бог смиряєт

І во гордині низлагаєт.

А вірних бог нехай сохраняєт

І воєдино їх сочетаєт!

Гордих і до конця низложити,

В том, в згоді бувши, християнству

всіх непріятелей под ноги своя положити!

Іх же, Христе, сам ізбрав єси

І род вірних своїх взнесл єси,

Да всі тя восхваляють

І в піснях святих величають!

А ви, папіжниці горделивії,

Ярі-сте і гнівливії!

Русь вас не боїться,

Токмо вірою щититься.

А ви в гордості ся вознесосте,

На смиренних лук напрягосте,

Горесть умножисте, вірних оскорбисте,

На віру ся їх ополчисте,

З клятвами і присягами ся своїми утвердисте,

Мовячи: «Погубим кабуз всегда нам спротивних!»

Но бог мисль вашу преврати

І болізнь їх на главу вашу обрати,

Іже ров іскопасте,

Самі в он впадосте.

Бо дарований нам од бога цар православний,

. . . . . . . . . . . . .

Той вашу гордость сотре

І, єсли ся не обачите,

і до конця глави ваші, яко змієві... (* Дефект першоджерела. — Ред.)

. . . . . . . . . . . .

Которому сам, Спасителю Христе, помози,

яко вірному царю —

Нашому благочестивому Алексію,

великому государю!




* * *






Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя:

Згинули козаки, добрії юнаки, ах, кров моя.

Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани,

Смілії сотники, битні десятники, і ви, гетьмани?

Гдесь в поля дикії, гдесь в нелюдськії смерть загнала,

А вісті нашого нещастя горкого вам не дала.

Колись татарському народу дикому страх був козак.

Ах, тепер страх новий нашому людові — кримський сайдак.

Так опанували, так нас опасали зо всіх сторон,

Що только нашої крві запорозької сам ждет ворон.

Браття хорошії, молойці гожії во крві лежать,

Без голови тії, без плеча другії пісок зоблять.

Кров ллється ріками, заслані трупами побитих поля,

На гетьманов голови вложила окови тяжкая неволя.

За провод, за дзвони сороки, ворони смутно крачуть,

За дяка гласного, за попа власного вовки виють;

Ні трумни, ні ями, погреб меж пташками проклят маєм.

Бідна головейко, кревная долейко, чим ся стаєм?

Як много поганцьов з наших же бранцьов — діток малих?

З них неприятельов, з них тепер татаров маєм смілих.

Не один внук діда, не один сусіда сусід забив,

Власний брат на брата, батько на дитята меч наострив.

Немаш вже ради, немаш і поради, що маєм ділать —

Ах, только горенько і вельми тяженько в куті думать.

Нехай хто познає а горко думає, що татар зробив:

В тяжку годиноньку всю Україноньку із людей злупив.

Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя,

Згинули козаки, добрії юнаки, ох, кров моя.













АНОНІМНІ ВІРШІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.


Глаголет Польща о бившой храбрості і плененії своєм і о покоренії ко благочестивійшому царю і великому князю Алексію Михайловичу. — Подається за публікацією у кн.: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. — «Киевская старина», 1899, август. Документы, известия й заметки, с. 49 — 56.

Текст твору зберігається у рукописному збірнику Державної публічної бібліотеки РРФСР ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), шифр Q XIV, № 25, арк. 16 зв. — 17. До цього та ще кількох віршів в рукопису Q XIV, № 25 вгорі сторінки є два рядки нот. Отже, він співався. Судячи зі змісту, ці вірші, відзначає В. М. Перетц, «належать до епохи польсько-російських війн XVII і XVIII ст.» (с. 49); і далі: «Польщу зображено тут у вигляді матері, яку терзають, ображають її діти. Порівняймо той же прийом у славетному «Триносі» Мелетія Смотрицького... Але звичайно «плач» православної церкви-матері з приводу свого занепаду й обідніння та вчинків колишніх її чад — значно поетичніший і багатший на образи, аніж «плач Польщі» в наших віршах» (е. 52).


 1 Скіфські язики — татари.

 2 Юний брат — русь; тут: українці і білоруси.





О гордих і гнівливих ляхах, како гордостію хотіша Росією обладати і православіє в єресь низложити. — Подається за публікацією: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. — «Киевская старина», 1899, август. Документы, известия и заметки, с. 49 — 56.

Текст твору зберігається у рукописному збірнику Державної публічної бібліотеки РРФСР ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), шифр О XIV, № 25, арк. 73 зв. — 74.





О велицій Росії і о сопротивії с ляхи і о граді Києві. — Подається за публікацією: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. — «Киевская старина», 1899, август. Документы, известия й заметки, с. 49 — 56.

Текст твору зберігається у рукописному збірнику Державної публічної бібліотеки РРФСР ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград), шифр Q XIV, № 25, арк. 148 зв. — 149.


 1 Росія — тут: усі східні слов'яни.


 2 Украйна Російська — українські землі, приєднані до Москви.

 3 Володимир — Володимир Святославич.

 4 Ярослав — Ярослав Мудрий.

 5 Софія — Софійський собор у Києві.

 6 Скіфи — тут: татаро-монголи.






[Плач Малої Росії] («О боже мой милостивий!»). — Подається за публікацією: Петров Н. Школьный стихотворный опыт в Киевской Академии времен 1719 — 20 гг. — «Киевские епархиальные ведомости», 1865, № 18, отдел 2, с. 704 — 711. Рукопис зберігається у ЦНБ, шифр: Петров (Сем) № 252 (VIII. І. 96), арк. 246 — 249.

Щодо датування й атрибуції твору переконливо висловився М. О. Максимович: «Пан Петров, знайшовши ці вірші в зшитку, писанім протягом 1719 — 20 рр. учнем піїтики Андрієм Герасимовичем, сприйняв їх за «його шкільну вправу». Але з цим погодитися не можна. Таких віршів не створити б в Києві ані учневі, ані вчителеві піїтики близько 1720 року. Герасимович тільки переписав їх у свій зшиток із помилками супроти віршування, чого вже аж ніяк не сталося б, якби він був їх автором. Не знаю, який там латинський переклад цих віршів; якщо учнівський, то можна з певністю сказати, що вони списані у Герасимовича як «тема» для вправи в перекладі на латинську мову». І далі: наприкінці 10-х і на початку 20-х років XVIII ст., «під кінець гетьманства Скоропадського», «ляхолюбців не примітко в Малоросії... Цей віршований «Плач» стосується того сумного стану суспільного малоросійського життя, який був за часів «виговщини», що настала по смерті Богдана Хмельницького... Іван Виговський і однодумні з ним старшини — Гуляницький, Лісницький, Тетеря, Груша та інші потягли в бік Польщі... До цих-то ляхолюбців і звертається сучасний їм поет...». На підставі таких міркувань М. О. Максимович робить висновок: «Отож цей «Плач Малої Росії» слід віднести до 1658 року. В невеликому ряду віршів, писаних в XVII столітті народною мовою Малоросії, він займе почесне місце» (Максимович М. О двух стихотворениях: «Плач Малой России» и «Милость Божія». — «Киевские епархиальные ведомости», 1865, № 22, отд. 2, с. 837 — 842).




Лямент людей побожних, що ся стало в Литовськой землі... — Подається за текстом у кн.: Южнорусские летописи, открытые и изданные H. Белозерским. K., 1856, т. l, c. 159 — 162. M. M. Білозерський узяв його із рукописного «Черниговского наместничества типографического описання» О. Ф. Шафонського, працю якого «Черниговского наместничества типографическое описание c кратким географическим и историческим описанием Малой России, из частей которой это наместничество состоит» видано у Києві 1851 р. (Апанович О. М. Значення праці О. Ф. Шафонського «Черниговского наместничества описание...» — «Український історичний журнал», 1960, № 5).




«Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя...». — Подається за текстом у праці: Возняк М. Із співаника Домініка Рудницького. — «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», 1926, т. 150, с. 248.






Див. також:
Ірина Жиленко. До історії використання топоніму "Русь", "Рóссія" в українській історіографії до XVIII ст.
А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй

Ляментъ людей побожныхъ, що ся стало въ Литовской земли (видання Н. Білозерського).







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.